.

Пухтаєвич Г.О. 2005 – Аналіз національної економіки (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 34083
Скачать документ

Пухтаєвич Г.О. 2005 – Анал_з нац_ональної економ_ки (formatuvannia)

ПЕРЕДМОВА

Національна економіка — складна господарська система, яка являє собою
взаємозв’язані сфери, сектори, галузі. Важливим аспектом вивчення цієї
системи є її аналіз на макрорівні. Він дозволяє оцінити стан
національної економіки, виявити резерви і перспективи розвитку. Для
вивчення методико-методологічних основ такого аналізу передбачена
спеціальна дисципліна «Аналіз національної економіки».

Оскільки взаємозв’язані економічні процеси на макрорівні відбуваються на
окремих національних ринках — товарному, фінансовому, праці, то
необхідним є послідовне висвітлення методики визначення основних
індикаторів стану цих ринків, умов їх функціонування та встановлення
рівноваги. На цій обставині і побудована логічна структура посібника.

Навчальний посібник складається з чотирнадцяти розділів, в яких
послідовно розглядаються питання про напрями, методи аналізу, основні
структурні співвідношення національної економіки, методичні аспекти
аналізу товарного ринку та розвитку окремих галузей, грошово-кредитного,
фондового, валютного ринків, оцінки ефективності функціонування ринку
праці та рівня життя населення. В останніх розділах розглянуто методичні
засади аналізу зовнішньоекономічної та інвестиційно-інноваційної
діяльності. Окремо висвітлюються методологічні аспекти економічної
безпеки та виявлення диспропорцій розвитку.

Вивчення зазначених проблем допоможе студентам набути спеціальних знань
і практичних навичок з методології та методики аналізу національної
економіки.

Під час написання навчального посібника використовувалися нормативні та
методичні матеріали, монографії, підручники, навчальні посібники, статті
російських науковців (М И. Баканова, В. 3. Баликоева, В. М. Гальперина,
С. М. Меньшикова, В. Е. Ры-балкина, Л. С. Тарасевича, А. Д. Шеремета та
ін) і вітчизняних учених (В. Ф. Бесєдіна, І. К. Бондар, С. Д.
Будаговської, С С. Ге

расименка, А В Головача, А М Єріної, В. Лисицького, В. I Ля-шенка, I.
П. Макаренка, І. Пеірової, В. М. Петюха, В I Пили, І. Ф Радіонової, М. I
Савлука, А. Г Савченка, Н А. Соколенко та ін ) із проблем макроекономіки
та макроекономічної політики, аналізу економіки, її державного
регулювання і моделювання. Питання друге розділу чотирнадцятого
посібника написане Н. І Горшковою — заступником начальника управління
макро-економічного аналізу та прогнозування Міністерства економіки та з
питань європейської інтеграції України.

Оскільки статистична інформація швидко змінюється і перестає відображати
реальну дійсність, основні статистичні показники стану економіки України
за останні роки подано тільки в додатках і свідомо не наведено в кожному
розділі. Основна мета посібника полягає в тому, щоб розкрити саме
теоретико-мето-дологічні особливості й методи аналізу національної
економіки

Частина

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ АНАЛІЗУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

РОЗДІЛІ

РОЛЬ ТА НАПРЯМИ АНАЛІЗУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

1.1. Необхідність та завдання аналізу економіки

Національна економіка є складною системою, являє собою сукупність
взаємозв’язаних сфер, галузей і секторів народного господарства. У
сучасних умовах функціонування економіки, в процесі ринкових перетворень
виникає потреба у постійному моніторингу на макрорівні, суттєво
посилюється макроеконо-мічний аспект аналізу.

Аналіз національної економіки зумовлено необхідністю:

оцінки реальних ринкових перетворень;

проведення ефективної структурної політики;

створення умов і стимулів для ефективного функціонування суб’єктів
ринкової економіки;

розроблення індикативних та стратегічних планів, а також прогнозування
соціально-економічного розвитку;

• корегування макроекономічних концепцій і розроблення нових.
Розрізняють аналіз економіки ex post та ex ante. Аналіз ex post

є фактично національним рахівництвом, в межах якого визначаються основні
макроекономічні параметри, одержується інформація про результати
функціонування економіки. Методичною основою аналізу ex post є система
національного рахівництва (СНР).

Аналіз ex ante дає змогу визначити закономірності формування
макроекономічних параметрів, розробити пропозиції щодо певних заходів
регулювання та контролю, корегувати існуючі та розробляти нові
макроекономічні концепції.

Об’єктом аналізу економіки є всі соціально-економічні процеси, що
відбуваються на макрорівні.

Предметом аналізу є розробка методології та методики визначення основних
показників, які характеризують стан та закономірності розвитку
національної економіки.

Аналіз економіки охоплює дослідження: структури і динаміки основних
макроекономічних показників; стану товарного ринку та механізму його
рівноваги; ринку праці та основних процесів на ньому; фінансового ринку
та його основних індикаторів; темпів, чинників, потенціалу економічного
зростання та ефективності структурних зрушень; основних макроекономічних
процесів — інвестицій, інфляції, заощаджень тощо.

Основними завданнями аналізу економіки є:

визначення тенденцій макроекономічного розвитку;

виявлення ресурсів економічного зростання у майбутньому;

корегування існуючих і розроблення нових макроекономічних концепцій;

узагальнення світового досвіду моніторингу на макрорівні;

виявлення причинно-наслідкових зв’язків в економіці, найважливіших
чинників, які суттєво впливають на економічну ситуацію.

Розв’язання перелічених завдань дасть змогу комплексно характеризувати
макроекономічні ринки й оцінити вплив на їх становлення і розвиток
різних чинників.

Аналіз економіки все частіше є попереджувальним. Тобто він дає
можливість передбачити найімовірніші наслідки економічних процесів і
приймати рішення щодо їх корегування, оцінити можливі економічні
наслідки реалізації різних варіантів прогнозів.

1.2. Напрями аналізу економіки

Аналіз економіки на макрорівні здійснюється за такими напрямами:

аналіз матеріальних і грошових потоків у складній моделі кругообігу
ресурсів, продуктів і доходу;

основні макроекономічні показники, їх класифікація та взаємозв’язок;

аналіз основних структурних співвідношень на макрорівні: між окремими
галузями і регіонами, споживанням і нагромадженням. Виявлення чинників
нагромадження;

аналіз товарного ринку і секторної структури ВВП, структури ВВП за
категоріями виробництва, доходів і кінцевого використання. Аналіз
агрегованої моделі міжсекторних взаємозв’язків на макрорівні;

визначення макроекономічної рівноваги на товарному ринку, аналіз
чинників сукупного попиту і пропозиції;

аналіз фінансового ринку: показники стану грошово-кредитного ринку,
визначення вартості грошей, рівновага на грошово-кредитному ринку.
Аналіз основних індексів фондового ринку. Аналіз валютного ринку,
реального і номінального обмінних курсів, чинників, що на них впливають;

аналіз ринку праці: показники ринку праці — зайнятість, безробіття,
продуктивність праці, чинники продуктивності праці. Аналіз механізму
рівноваги на ринку праці;

аналіз соціальних індикаторів: реального доходу домашніх господарств,
індексу людського розвитку, прожиткового мінімуму. Аналіз основних
причин економічної нерівності. Необхідність соціального захисту
населення;

аналіз макроекономічних процесів: інвестиційної діяльності, структури
капіталовкладень, форм і чинників інвестування. Аналіз чинників
заощаджень домашніх господарств. Аналіз інфляції. Аналіз
зовнішньоекономічної діяльності, динаміки і структури зовнішньої
торгівлі;

зіставлення макроекономічних показників країни з аналогічними
показниками розвинутих країн, виявлення величини та причин відхилення.

РЕЗЮМЕ

Вирізняють аналіз економіки ex post і ex ante. Методичною основою
аналізу ex post є система національного рахівництва, яка дозволяє
одержати інформацію про результати функціонування економіки. Аналіз ex
ante дозволяє визначити закономірності формування макроекономічних
параметрів.

Об’єктом аналізу національної економіки є всі соціально-економічні
процеси, що відбуваються на макрорівні.

Предметом аналізу економіки є розробка методології та методики
визначення основних показників закономірностей економічного розвитку.

4. Аналіз економіки є попереджувальним.

5. Аналіз національної економіки здійснюється за на-

прямами; аналіз моделі кругообігу ресурсів, продуктів і до-

ходу, основні макроекономічні показники та структурні

співвідношення, аналіз товарного, фінансового ринку та ри-

нку праці, аналіз соціальних індикаторів та макроекономіч-

них процесів.

Ж ‘ТУ ш

Аналіз ex post • Національна економіка

Аналіз ex ante • Об’єкт аналізу

Аспект • Попереджувальний аналіз

Завдання аналізу • Предмет аналізу

Напрями аналізу

Питання

для самоконтролю

У чому полягає сутність аналізу ex ante і ex post? Наведіть конкретні
економічні приклади.

Що є об’єктом і предметом аналізу національної економіки?

Поясніть необхідність аналізу національної економіки в сучасних умовах.

Обґрунтуйте основні напрями аналізу національної економіки

РОЗДІЛ 2

МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИКА АНАЛІЗУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

2.1. Методологічні особливості аналізу національної економіки

Методологія — це передумови й принципи організації пізнавальної та
практичної діяльності. Аналіз макроекономічних процесів повинен
відповідати певним методологічним вимогам, до яких належать:

систематичність — означає, що соціально-економічний стан країни
аналізується щорічно, а також доповнюється аналізом піврічних та
квартальних підсумків;

системність — означає підпорядкування рішень локальних завдань рішенням
загальних проблем для всієї системи в цілому;

• комплексність — означає, що аналіз економіки на макро-рівні охоплює
всі фази розширеного відтворення, всі зв’язки і пропорції в економіці.

Методологічною особливістю аналізу економіки на макрорівні є оперування
агрегованими економічними категоріями. За умов макроекономічного підходу
вирізняють лише чотири суб’єкти й три ринки національної економіки.

Суб’єктами економіки виступають:

домашні господарства;

підприємства;

держава;

закордон.

Вони виявляють свою господарську діяльність на макроринках: ^ товарному;
^ ресурсному; ^ фінансовому.

Такий високий рівень абстракції економічних досліджень призводить до
часткової втрати інформації, що є очевидним недоліком макроекономічного
агрегування. Проте саме завдяки агрегуванню полегшується виявлення
сутності найскладніших економічних процесів.

Ринок ресурсів (ринок праці)

6*

Підприємства

14

13

Держава

12

Домашні господарства

10

мі5 24,

2F

23

17″

Фінансовий ринок

22

21

16

м25

Товарний ринок

28 м>,27

Закордон

Рис. 2.1. Схема взаємозв’язків між макроекономічними суб’єктами та
ринками І — ресурси (праця); 2 — грошові доходи; 3 — ресурси; 4 —
грошові витрати; 5 — ресурси; 6 — оплата ресурсів; 7 — споживчі витрати;
8 — споживчі товари і послуги; 9 — товари і послуги; 10 — виручка від
реалізації товарів і послуг; 11 — податки; 12 — соціальні трансферти;
13-—податки; 14 — дотації,субсидії,субвенції; 15 — державні закупівлі;
16 — оплата державних закупівель; 17 -— заощадження; 18 — відсотки по
внескам; 19 — кредити; 20 — відсотки за кредит; 21 — інвестиції; 22 —
інвестиційні товари; 23 — внутрішня позика; 24 — державні цінні папери,
обслуговування внутрішньої позики; 25 — зовнішня позика; 26 —
обслуговування зовнішньої позики; 27 — експорт; 28 — імпорт.

Основні макроекономічні зв’язки між суб’єктами та ринками наведено на
рис. 2.1 у моделі кругообігу ресурсів, продуктів і доходу.

Розглянемо сутність і види економічної активності кожного суб’єкта
національної економіки.

Домашні господарства охоплюють, з одного боку, всіх постачальників
ресурсів для підприємств і держави, а з іншого — всіх споживачів товарів
і послуг. Тобто це окремі особи, сім’ї, організації некомерційного
характеру — церква, дитячі будинки та будинки для людей похилого віку.
Діяльність домашніх господарств спрямована на задоволення власних
потреб. Вони є власниками всіх чинників виробництва, що знаходяться у
приватній власності. Продаючи їх або надаючи в оренду, домашні
господарства одержують свій дохід, який після сплати особистих податків
розподіляють між поточним споживанням і заощадженням.

Отже, домашні господарства проявляють такі види економічної активності:

^ створюють пропозицію чинників виробництва на ринку ресурсів;

^ сплачують особисті податки до державного бюджету;

^ споживають частку одержаного доходу на товарному ринку і формують
споживчий попит;

у заощаджують частку одержаного доходу на фінансовому ринку, чим
створюють потенційні можливості для кредитування підприємств і
подальшого перетворення кредитів у інвестиції.

Таким чином, особистий дохід домашніх господарств після сплати податків,
як правило, зменшується на величину заощаджень, після чого спрямовується
на споживання.

У реальній дійсності структуру виробництва та його обсяг визначають саме
домашні господарства, формуючи споживчий попит на ринку товарів і
послуг. Зміна попиту впливає і на сукупну пропозицію, а відтак і на всю
сферу підприємницької діяльності.

Підприємства -— це ділові господарські одиниці, фірми, торгівля,
транспорт, усі організаційні форми капіталу, що виробляють товари й
послуги. їх діяльність полягає у придбанні чинників виробництва, продажу
виробленої продукції та послуг, відтворенні виробничої бази. У своїй
діяльності підприємства керуються ринковою ціною. З урахуванням ціни
вони прогнозують шанси своїх виробів і послуг на ринку й розраховують
можливі доходи.

Отже, видами економічної активності підприємств є: ^ формування попиту
на чинники виробництва на ринку ресурсів;

^ формування сукупної пропозиції товарів і послуг на товарному ринку;

^ сплата податків до державного бюджету;

^ формування попиту на кредити на фінансовому ринку;

^ формування інвестиційного попиту на товарному ринку.

Підприємства, на відміну від домашніх господарств, витрачають більше,
ніж одержують у вигляді виручки від реалізації товарів і послуг. Це
відбувається, тому що вони можуть брати кредити на фінансовому ринку і
перетворювати їх в інвестиції.

• Держава охоплює всі бюджетні організації та установи. Держава
займається виробництвом громадських благ, які надаються споживачам
безкоштовно або на пільговій основі. Специфіка господарської діяльності
держави полягає в тому, що, на відміну від підприємств, держава не
ставить за мету максимізацію прибутку, а намагається створити умови для
підвищення продуктивності підприємницької діяльності та сприяти
зростанню рівня життя населення.

Держава робить державні закупівлі товарів і послуг, які виробляють
підприємства, оплачує працю зайнятих у бюджетній сфері, надає дотації,
субсидії, субвенції та здійснює трансфертні платежі. Всі ці витрати
називають державними. Джерелом їх покриття є податки, що стягуються з
домашніх господарств і підприємств. Держава здійснює також
капіталовкладення з державного бюджету, впливає через Національний банк
на пропозицію грошей.

Отже, видами економічної активності держави є:

^ надання суспільних благ;

^ закупівля товарів і послуг на товарному ринку (формування державного
замовлення);

^ формування попиту на чинники виробництва на ринку ресурсів;

^ стягнення податків;

надання трансфертів, дотацій, субсидій, субвенцій;

^ інвестування за рахунок державного бюджету;

^ вплив на пропозицію грошей на фінансовому ринку.

Як відомо з макроекономіки, податки є вилученнями з потоку грошових
доходів. Домашнім господарствам ці вилучення частково компенсуються
зворотним потоком трансфертів. Тому чисті податки держави визначаються
як різниця між валовими податками і трансферами:

Т = Т8-ТЯ9 (2.1)

де Т— чисті податки; Т% — валові податки; 77? — трансферти.

Саме трансферти разом з державними закупівлями формують державні
витрати:

Се =0 + Ш, (2.2) де Ое — державні витрати; О — державні закупівлі.

Держава в моделі кругообігу (рис. 2.1) пов’язана також з фінансовим
ринком. А саме — за рахунок позик на фінансовому ринку покривається
дефіцит державного бюджету. Зазвичай ці позики здійснюються шляхом
продажу державних цінних паперів на відкритому ринку. Сплачуючи борг за
попередніми позиками, уряд бере нові позики — здійснює рефінансування.

Держава суттєво впливає на процес кругообігу ресурсів через державні
закупівлі, податки й зміну пропозиції грошей. Так, скорочення державної
закупівлі призводить до нагромадження товарно-матеріальних запасів у
виробників. Останні починають тоді скорочувати обсяги виробництв, що
призводить до зменшення попиту на ринку ресурсів — зростання безробіття.
І навпаки. Тобто уряд може стимулювати економічне зростання або
стримувати його, змінюючи через державні закупки сукупний попит.

Регулюючи податкові ставки, уряд також впливає на динаміку сукупного
попиту. Підвищення рівня податкових ставок призводить до зменшення
доходу в розпорядженні домашніх господарств і внаслідок цього — до
скорочення їх споживчого попиту на товарному ринку. Виробники
відповідають на це зменшенням обсягів виробництва, скороченням попиту на
робочу силу. В результаті зростає безробіття. І навпаки.

Впливаючи на грошову масу в обігу, уряд через Національний банк може
змінювати відсоткову ставку і таким чином впливати на інвестиційні
витрати підприємств, стимулюючи розширення виробництва або, навпаки,
стримуючи його.

Слід зауважити, що ВВП за рік більше, ніж кількість грошей в обігу,
оскільки кожна грошова одиниця може бути витрачена кілька разів.
Збільшення кількості грошей не приведе до збільшення доходу (ВВП), якщо
гроші не будуть витрачені. Але потік доходів-витрат може зрости, якщо за
умов незмінної грошової маси підвищиться швидкість обігу грошей..

• Закордон охоплює економічні суб’єкти, які розташовані за межами даної
країни і мають з нею господарські зв’язки. Види економічної активності
закордону такі:

^ формування експорту-імпорту товарів і послуг на товарному ринку;

^ формування експорту-імпорту капіталу на фінансовому ринку;

^ здійснення валютних операцій.

Крім перелічених специфічних видів економічної активності, кожний
суб’єкт національної економіки взаємодіє з іншими через систему кредитів
і позик.

Підсумовуючи означене вище, підкреслимо, що для економіки в цілому діє
тотожність між грошовими доходами і сукупними витратами. Але існує
різниця в кругообігу ресурсів, продуктів і доходу в моделях закритої та
відкритої економіки.

Модель кругообігу для закритої економіки описується рівняннями, що
наведені далі.

Рівняння грошового доходу:

+ Г + (2.3)

де 7— грошовий дохід (ВВП); С — споживання домашніх господарств; Т —
чисті податки, які знаходяться у розпорядженні уряду; 5 — заощадження
домашніх господарств на фінансовому ринку; Т + Б — вилучення з
кругообігу ресурсів, продуктів і доходу.

Рівняння сукупних витрат в економіці:

У = С + /,+С (2.4)

де 7— сукупні витрати (ВВП); С — споживчі витрати домашніх господарств;
Іг — валові інвестиції підприємств; С — державна закупівля товарів і
послуг. 1% + О — ін’єкції в кругообіг ресурсів, продуктів і доходу.

Справедливою є тотожність:

С + 7Ч5 = С + /,+С, (2.5)

або

Т + Б^І^С (2.6)

Модель для кругообігу відкритої економіки описується такими рівняннями.

Рівняння грошового доходу:

7 = С + Г + F + /Л/, (2.7)

де ІМ— платежі по імпорту; Г+ F + ІМ— вилучення: з кругообігу ресурсів,
продуктів і доходу.

Рівняння сукупних витрат в економіці:

У = С + ЕХ , (2.8)

де ЕХ— платежі по експорту; Ія + Є + ЕХ— ін’єкції в кругообіг ресурсів,
продуктів і доходу.

? Для економіки в цілому справедливою є тотожність між вилученнями та
ін’єкціями;

С + Г + .У + Л/ = С + /, + 0 + FЛГ, (2.9)

або

Т + Б + ІМ = І8+в + ЕХ. (2.10)

Отже, і для закритої, і для відкритої економіки існує тотожність між
вилученнями та ін’єкціями, але у відкритій економіці вилучення
доповнюються імпортом, а ін’єкції — експортом.

Як відомо, різниця між експортом та імпортом називається чистим
експортом (І^Х). Останній може бути додатним або від’ємним. Якщо імпорт
перевищує експорт (ІМ> ЕХ; ИХ ІМ; ИХ> 0), то це означає,
що економіка даної країни здатна надавати позики на зовнішніх фінансових
ринках або купувати іноземні фінансові активи. Це призводить до відпливу
капіталу або відпливу фінансових ресурсів.

Далі розглянемо макроекономічні ринки.

• Товарний ринок представлений сукупним товаром і сукупними послугами.
На товарному ринку формуються сукупний попит і сукупна пропозиція;
визначається рівновага, яка може бути досягнута в умовах різних рівней
економічної активності; здійснюються структурні зрушення, які впливають
на рівень ефективності функціонування всієї економічної системи;
розгортаються конкурентна боротьба або процеси монополізації. Всі товари
й послуги розглядаються як: засоби виробництва (інвестиційні товари),
попит і пропозицію яких формують підприємства; споживчі товари і
послуги, попит на які формують домашні господарства, а пропозицію —
підприємства або держава (у вигляді послуг бюджетних організацій та
установ); товари і послуги у ви

гляді державного замовлення, попит на які формує держава, а пропозицію
— підприємства.

У зв’язку з тим, що всі товари й послуги на товарному ринку виступають
як сукупний товар, то важливим індикатором стану товарного ринку є
рівень і динаміка валового внутрішнього продукту (ВВП). Крім того, на
товарному ринку зникає поняття ціни кожного окремого товару або послуги.
Об’єктом вивчення є загальний рівень цін та його зміна, яка
характеризується дефлятором ВВП.

Ресурсний ринок взагалі є ринком чинників виробництва, до яких належать
праця, земля, капітал і підприємництво. Але з усіх чинників виробництва
в макроекономічному аналізі, як правило, розглядається праця.

На ринку праці формується пропозиція робочої сили з боку домашніх
господарств, попит на робочу силу — з боку підприємств і держави.
Важливим індикатором стану ринку праці є рівень безробіття; аналізуються
також структура зайнятих та безробітних за галузями, регіонами, рівні
кваліфікації, міграційні процеси.

Підприємництво як чинник виробництва враховується американською
макроекономікою і вимірюється не кількісно, а якісно — як ділові якості
людей. Що стосується капіталу як чинника виробництва, то він
розглядається як процес інвестування (перетворення грошового капіталу в
інвестиційні товари), який поєднує фінансовий ринок з товарним ринком
через економічну діяльність підприємств, домашніх господарств та
держави.

Фінансовий ринок охоплює грошово-кредитний, фондовий та валютний ринки.
На грошово-кредитному ринку формуються пропозиція грошей і попит на них,
визначається відсоткова ставка, попит на кредити для інвестування. На
фондовому ринку формуються попит і пропозиція цінних паперів,
визначаються біржові індекси, а також обсяг продажу цінних паперів. На
валютному ринку формуються попит і пропозиція валют, визначаються
валютні курси.

На кожному макроекономічному ринку під впливом специфічних для цього
ринку чинників встановлюється рівновага, яка може і порушуватись.
Оскільки суб’єкти ринків приймають свої рішення щодо економічної
активності незалежно один від одного, то їхні дії можуть бути
взаємоузгодженими лише випадково. Саме тому загальна економічна
рівновага (тобто рівновага одночасно на всіх ринках) не є типовим станом
ринкової економіки. Але суб’єкти ринку завжди намагаються досягти
рівноваги, а аналіз економіки потребує її визначення.

Досягнута на кожному ринку рівновага може бути стійкою або нестійкою.
Рівновага є стійкою, коли у разі її порушення під впливом якогось
екзогенного чинника ринок самостійно здатен відновити рівновагу на
попередньому або новому рівні економічної активності. Рівновага є
нестійкою, коли після впливу екзогенного чинника вона самостійно не
відновлюється.

Існують три види аналізу: статичний, порівняльної статики та динамічний.
Вони відрізняються врахуванням фактора часу в економічних дослідженнях.
Під час статичного аналізу фіксуються значення ендогенних параметрів на
певний час. Порівняльна статика визначає ендогенні параметри в різні
моменти часу, але не аналізує процес переходу від одного рівноважного
стану до іншого. Під час динамічного аналізу екзогенні та ендогенні
чинники розглядаються як функції часу, досліджується процес переходу
економіки від одного стану рівноваги до іншого, виявляються також
причини можливого неповернення економіки в стан рівноваги після
екзогенного шоку.

Відтворити взаємодію макроекономічних суб’єктів одночасно на всіх ринках
можливо за допомогою системи рівнянь, яка б вза-ємозв’язувала рівноважні
значення ендогенних макроекономічних параметрів. Тому за логікою аналізу
спочатку визначаються умови рівноваги на кожному з ринків окремо, а
потім — одночасне досягнення рівноваги на всіх ринках. При цьому треба
враховувати закон Вальраса: в економіці, яка складається з п
взаємозв’язаних ринків, на «-му ринку завжди встановлюватиметься
рівновага, якщо вона досягається на (п – 1)-му ринках.

Таким чином, аналіз зазначених вище ринків національної економіки
охоплює не тільки характеристику індикаторів їх стану, а також
визначення умов і чинників установлення рівноваги на них.

Аналізу підлягають також основні макроекономічні явища: інфляція,
інвестиції, зовнішньоекономічна діяльність, рівень життя населення тощо.

2.2. Методи аналізу економіки

Перед тим як розглянути основні методи аналізу економіки, визначимо
поняття «методика» і «метод».

Методика — це сукупність способів, прийомів вивчення економічних явищ і
процесів.

Методи наукового дослідження застосовуються свідомо і цілеспрямовано.
Вони можуть спиратись як на знання загальних,

універсальних законів розвитку суспільства, так і на знання особливих,
специфічних законів. Прикладами перших є перехід кількісних змін у
якісні, причинність і наслідки, необхідність і випадковість, можливість
і дійсність тощо. На врахуванні специфічних законів будуються методи:
аксіоматичний, генетичний, абстракції, синтезу, аналогії, дедукції та
індукції, моделювання, спостереження, систематизації тощо.

Методи наукового дослідження можна об’єднати у три групи:

методи емпіричного дослідження;

методи емпірико-теоретичного дослідження;

методи теоретичного дослідження.

До методів емпіричного дослідження належать: —спостереження;

порівняння;

аналогія;

вимірювання;

експеримент.

Спостереження — це систематичне, цілеспрямоване вивчення процесу за
умови відсутності впливу на нього.

Порівняння — це встановлення подібностей або відмінностей явищ і
процесів, виявлення в них загального.

Аналогія — подібність між поняттями, явищами, коли на основі подібності
явищ за якоюсь ознакою робиться висновок про їх подібність також і за
іншими ознаками.

Вимірювання — це визначення числового значення певної величини за
допомогою одиниці виміру.

Експеримент — це наукове спостереження досліджуваного явища з
урахуванням умов його здійснення. Експеримент дозволяє багаторазово
відтворювати явище або процес, якщо повторюються ці умови.

До методів емпірико-теоретичного дослідження належать:

абстракція;

ототожнення;

ізолювання;

моделювання;

аналіз; —синтез;

індукція; —дедукція.

• Абстракція — це відхід від несуттєвих властивостей, зв’язків і
виділення декількох рис які є найважливішими для дослідження.

Ототожнення — це узагальнення типових явищ, процесів, які часто
повторюються і є властивими для досліджуваного об’єкта.

Ізолювання — це виділення єдиної властивості досліджуваного об’єкта.

Моделювання — це використання моделей як засобу дослідження явищ і
процесів. Модель є аналогом, подібність якого до оригіналу суттєва, а
розбіжність — несуттєва.

Аналіз — це розчленування об’єкта дослідження на окремі складові.

Синтез — це возз’єднання окремих складових чи рис досліджуваного об’єкта
в єдине ціле.

Індукція — це перехід від окремого, окремих чинників до узагальнення.

Дедукція — це перехід від загального до окремого, використання загальних
наукових висновків під час дослідження конкретних явищ.

До методів теоретичного дослідження належать:

формалізація;

—узагальнення та конкретизація;

аксіоматичний; —декомпозиція;

гіпотеза;

систематизація.

Формалізація — це відображення досліджуваного процесу, явища у знаковій
формі, у вигляді символів.

Узагальнення — це перехід від одиничного, окремого до загального.
Протилежною є конкретизація — перехід від загально* го до окремого,
одиничного.

Аксіоматичний — це метод побудови наукової теорії, коли деякі твердження
приймаються без доведень, а всі інші висновки роблять на основі аксіом
відповідно до певних логічних правил.

Декомпозиція — це визначення ієрархії системи, розподіл системи на
підсистеми нижчого рівня, які досліджуються автономно з обов’язковим
урахуванням подальшого узгодження цілей кожної підсистеми із цілями
всієї системи.

Гіпотеза — це одне з можливих розв’язань проблеми, наукове припущення,
яке потребує доведення, щоб стати науковою теорією.

Систематизація — це процес зведення розрізнених знань в єдину наукову
систему.

Конкретним виявом загальнонаукових методів є методи економічного
аналізу. Основні з них:

екстраполяції;

кореляції;

факторний; —балансовий;

математичного моделювання;

експертних оцінок;

комп’ютерної обробки статистичних даних.

Екстраполяція — це метод статистичного аналізу, який дозволяє переносити
тенденції та зв’язки, що склались у минулому, на поточний період та на
перспективу. Протилежною дією є інтерполяція, коли виявлені тенденції та
зв’язки досліджуваного періоду переносяться на минулий період, в якому
ці тенденції з певних причин неможливо проаналізувати. Але для того щоб
визначити тенденцію, треба дослідити по можливості найтриваліший період
у минулому (бажано 10—15 років). Крім того, для визначення тенденцій
минулого та перенесення їх на перспективу потрібна стабільність
економіки. Для України з цих причин можливості екстраполяції дещо
обмежені, оскільки за 10 років ринкових перетворень економічні тенденції
та зв’язки ще чітко не визначилися.

Недоліком методу екстраполяції є те, що він передбачає збереження у
майбутньому пропорцій і темпів, що склались у минулому. Тому сфера його
застосування обмежується, як правило, попередніми розробками різних
варіантів прогнозів.

Кореляційний аналіз — це сукупність методів математичної статистики, які
дозволяють встановити тісноту нефункціональ-них (випадкових) зв’язків
між різними показниками. Залежно від кількості змінних вирізняють парну
та множинну кореляцією. Кореляційний аналіз встановлює не тільки
причинну залежність, а й визначає тісноту зв’язку через коефіцієнт
кореляції.

Факторний аналіз дозволяє виявити фактори, які впливають на досліджувані
процеси та явища, визначити окремі, найвпливо-віші чинники.

Балансовий метод є найбільш доцільним для^ виявлення і підтримки певних
кількісних зв’язків у економіці. Його сутність полягає у конкретизації
економічних процесів та їх зіставленні. Балансовий метод спирається на
систему балансів, кожний з яких взаємозв’язує дві групи показників —
ресурсів, з виявленням їхніх джерел, та потреб за економічними формами
використання. Отже, балансовий метод дозволяє проаналізувати, наскільки
потреби економіки забезпечуються її можливостями.

Для аналізу економіки застосовують вартісні та трудові баланси.
Найважливіше місце відводиться вартісним балансам, до яких належать:
державний бюджет, міжгалузевий баланс, баланс грошових доходів і витрат
населення. За допомогою вартісних балансів визначаються темпи
економічного розвитку, галузева та регіональна структура економіки,
основні макроекономічні пропорції.

Баланс трудових ресурсів дозволяє проаналізувати структуру зайнятості,
потребу в робочій силі.

Баланси не тільки дають змогу виявити пропорції та взаємозв’язки, які
вже склалися в економіці, а й обґрунтувати нові співвідношення,
своєчасно виявити та ліквідувати диспропорції.

• Метод економіко-математичного моделювання спирається на систему
моделей: макроекономічних, галузевих, регіональних, мікрорівня.
Економіко-математичні моделі є узагальнюючими і враховують усереднені
показники. Математично формалізованими можуть бути як безпосередньо
економічні процеси, так і цілі економічного розвитку. Економічне
моделювання дає можливість виявити, як екзогенні чинники (зовнішні
змінні моделі) впливають на ендогенні чинники (внутрішні змінні моделі).

В аналізі макроекономічних процесів можуть застосовуватись
економіко-математичні моделі:

виробничої функції;

економетричні;

відтворювальні;

міжгалузеві статичні та динамічні.

Виробнича функція являє собою економіко-математичні залежності
результату від ресурсів, які описуються кореляційними рівняннями.
Виробнича функція може описувати лінійну залежність, але найбільш
поширеними є нелінійні функції, наприклад Кобба—Дугласа, яка встановлює
залежність між результатом — національним доходом або валовим внутрішнім
продуктом і чинниками виробництва — працею і капіталом:

У = а0Мв1, (2.11)

де 7— обсяг національного доходу (або ВВП); Ь — витрати живої праці
(вартість праці); К — витрати капіталу (вартість основних засобів); ао —
коефіцієнт, що визначає розмірність функції; сій аг — коефіцієнти
еластичності, які вказують, як змінюється результат (У) у разі зміни на
1 % чинників Ь і К.

Виробничі функції включають, як правило, одне рівняння кореляції. При їх
побудові не допускається одночасно включати чинники, між якими існує
суттєва функціональна залежність. На практиці вони використовуються для
визначення та аналізу темпів зростання, обсягів виробництва залежно від
рівня розвитку чинників виробництва.

Модернізація виробничих функцій здійснюється шляхом переходу від
статичних до дінамичних моделей, які враховують фактор часу. Наприклад,
існує модифікація функції Кобба—Дуг-ласа з урахуванням експоненціально
залежного від часу показника науково-технічного прогресу:

(2.12)

де / — час, кількість років; е — основа натурального логарифма; аз—
коефіцієнт швидкості науково-технічного прогресу.

Практичне застосування знаходить модель Домара—Харрода, яка пов’язує
зростання виробництва (ВВП) з нормою та ефективністю нагромадження:

У, = У0(1 + /іЬ)’

(2.13)

де 7о, У, — обсяг виробництва у базовому та розрахунковому роках; і —
час, кількість років; п — норма нагромадження (чисте нагромадження /
ВВП); Ь — ефективність нагромадження, капі-таловіддача (А ВВП / чисте
нагромадження).

Іншим типом макроекономічних моделей є економетричні моделі. На відміну
від виробничих функцій вони являють собою системи кореляційних рівнянь,
є багатофакторними моделями.

Відтворювальні моделі базуються на системі балансових рівнянь, які
описують виробництво засобів виробництва, предметів споживання,
потенціал розширеного відтворення. Прикладом таких моделей може бути
модель Махалонобіса—Фельдмана. У ній результати розширеного відтворення
залежать від розподілу інвестицій між виробництвом засобів виробництва і
предметів споживання з урахуванням ефективності нагромадження. Практичне
застосування моделі такого типу знаходять у кількісному аналізі
економічної динаміки.

З метою аналізу макроекономічних пропорцій найбільш ефективно
застосовуються статичні та динамічні моделі міжгалузевого балансу. Вони
дають можливість урахувати та проаналізувати численні зв’язки між
галузями економіки, між окремими складовими валового внутрішнього
продукту.

Сутність методу експертних оцінок полягає у залученні
висококваліфікованих незалежних фахівців для оцінки економічних явищ і
зв’язків.

2.3. Інформаційне забезпечення моніторингу на макрорівні

Ефективність аналізу національної економіки суттєво залежить від
інформаційного забезпечення показників, які характеризують тенденції
економічного розвитку. Аналітична робота інформаційно забезпечується
чинною державною статистичною та бухгалтерською звітністю, наближеною до
світових стандартів. У разі відсутності необхідних даних використовують
результати опитувань, обстежень, які проводяться незалежними
соціологічними та економічними службами й центрами. Всі показники
соціально-економічного розвитку можна класифікувати як:

кількісні та якісні;

натуральні та вартісні;

абсолютні та відносні.

Кількісні показники характеризують обсяги виробництва, темпи й пропорції
розширеного відтворення, тобто кількісні результати функціонування
економіки.

Якісні показники характеризують умови розвитку економіки, її
ефективність. За ними визначаються інтенсивне використання ресурсів,
максимальні кінцеві результати на кожну одиницю останніх, розраховуються
потреби економіки і можливості їх забезпечення. До якісних показників
належать показники ефективного використання устаткування, сировини,
паливно-енергетичних ресурсів, трудових і фінансових ресурсів:
фондовіддача; матеріало-, паливо-, енергомісткість; продуктивність
праці; рентабельність виробництва; ефективність використання
капіталовкладень.

Залежно від одиниці виміру показники можуть бути натуральними і
вартісними.

Натуральні показники є основою для визначення вартісних, за ними
аналізується матеріальна структура виробництва, розробляються
найважливіші матеріальні баланси. Натуральні показники кількісно і
якісно характерзують у фізичних одиницях виміру створений у суспільстві
продукт.

Вартісні показники характеризують результати розширеного відтворення у
вартісних одиницях виміру. Динаміка економічного розвитку може
визначатися лише за вартісними показниками. Останні дозволяють
аналізувати галузеву та регіональну структури ВВП, здійснювати
зіставлення рівня економічного розвитку країни з рівнем розвитку інших
країн.

Абсолютні показниики — це показники результату, приросту в натуральному
або вартісному вимірі. Вони характеризують розміри соціально-економічних
явищ.

Відносні показники — це показники порівняння, ефективності, темпів
економічного розвитку, питомої ваги, тобто структури.

Першоджерелом усіх показників, що аналізуються, є звітність підприємств.
Якщо аналіз проводиться в масштабах області, то безпосереднім джерелом
інформації є статистичні данні по області. Якщо аналіз здійснюється в
масштабі всієї країни, то використовуються данні Державного комітету
статистики України стосовно соціально-економічного розвитку.

По Україні в цілому і по окремих областях усі промислові підприємства
групуються:

—за формою властності і відомчою підлеглістю;

— галузевою належністю підприємств;

—територіальною ознакою: по Україні, областях, Автономній Республіці
Крим, містах Києву і Севастополю.

Економічний стан країни, регіону залежить від стану окремого макроринку
— товарного, праці, фінансового. Ці ринки й процеси, що на них
відбуваються, характеризуються певними макро-економічними показниками —
індикаторами. До найважливіших макроекономічних індикаторів належать:

• по товарному ринку:

обсяг та динамика реального ВВП у цілому по країні і по окремих
регіонах;

обсяг ВВП у поточних цінах (номінального) по країні і по окремих
регіонах;

—дефлятор ВВП;

структура ВВП по секторах, виробництву, доходах та кінцевому
використанню;

галузева структура ВВП по країні в цілому і по окремих регіонах;

обсяг, динаміка, галузева та регіональна структура ЧВП, національного
доходу.

• по ринку праці:

кількість, статево-вікова та кваліфікаційна структура трудових ресурсів
і робочої сили в цілому по країні, по регіонах і окремих галузях;

міграція робочої сили;

—рівень зайнятості та безробіття;

ефективність використання робочої сили: продуктивність праці в цілому по
економіці, по провідних галузях і по регіонах;

— соціальний захист.

• по фінансовому ринку:

-—структура грошової маси (грошові агрегати); -—грошова пропозиція і
попит на гроші; ?—відсоткові ставки;

коефіцієнти готівки, монетизації, доларизації;

грошово-кридитна емісія;

індекси фондового ринку;

попит і пропозиція цінних паперів;

курс національної валюти.

По кожному ринку аналізуються також умови рівноваги й чинники, що
впливають на відхилення від стану рівноваги.

Аналізуються також показники економічної активності та стану суб’єктів
економіки на макрорівні.

Так, економічна активність та стан домашніх господарств характеризуються
показниками:

грошових доходів та заробітної плати;

рівня та динаміки роздрібних цін;

рівня життя населення;

споживання та заощаджень;

демографічної статистики;

розвитку соціально-культурної сфери тощо. Економічна активність та стан
суб’єкта ринку «підприємства»

характеризуються показниками:

обсягу та динаміки виробництва;

попиту на інвестиції та їх структурою;

інноваційної діяльності;

рівня та динаміки оптових цін;

прибутковості виробничої діяльності;

попиту на робочу силу;

пропозиції товарів та послуг тощо.

Економічна активність та стан суб’єкта ринку Частина НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОВАРНИЙ РИНОК: МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИКА АНАЛІЗУ РОЗДІЛ З ОСНОВНІ ІНДИКАТОРИ ТА УМОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТОВАРНОГО РИНКУ 3.1. Макроекономічні показники стану товарного ринку Найважливішим макроринком є товарний. З нього починається аналіз взаємозв'язків між суб'єктами та окремими ринками на рівні національної економіки. Індикаторами його стану є макроекономічні показники (за СНР): валовий внутрішній продукт (Gross domes- tic product) — ВВП (GDP); валовий національний дохід (Gross national income) — ВНД (GM); чистий внутрішній продукт (Pure domestic product) — ЧВП (PDP); національний дохід (National incom) — НД (N1); особистий дохід (Personal income) — ОД (PI); особистий дохід у розпорядженні (Personal disposable income) — ОДР (PDI). Валовий внутрішній продукт (GDP) — показник сукупного обсягу діяльності суб'єктів господарювання, який, на відміну від валового випуску, не включає виробниче (проміжне) споживання. ВВП — це загальна ринкова вартість кінцевої продукції, виробленої резидентами країни за рік. Сучасна західна економічна теорія передбачає, що в його створенні беруть участь усі, хто отримує дохід. Але через те що частина доходів отримується в тіньовій економіці, не обліковується статистичними органами і не оподатковується, вирізняють офіційний та неофіційний валовий внутрішній продукт. Спроба статистичних органів включити певну частку неофіційного ВВП до обсягу офіційного призводить до необгрунтованого завищення податкової бази, доходів бюджету, невиконання дохідних статей бюджету. Тіньова економіка в Україні досягла такого розвитку й поширення, що в поєднанні із загальною криміналізацією суспільства почала загрожувати економічній та національній безпеці України. Обсяги тіньової економічної діяльності досягли масштабів, за яких її недооцінювання, неврахування призводять до значних помилок у визначенні макроекономічних показників, економічних і фінансових пропорцій. Сьогодні практично відсутня досить достовірна інформація щодо реальних обсягів тіньової економіки та фінансових ресурсів, що її обслуговують. За оцінками вчених, експертів, частка тіньової економіки становить понад 40 % реального ВВП (у розвинутих країнах ця величина становить 5—15 % ВВП), а обсяг капіталів, вивезених з України, досягає майже 10 млрд дол. США. Для оцінки масштабів тіньової економіки використовуються метод стійких взаємозв'язків і монетарний метод. Метод стійких взаємозв'язків враховує взаємозв'язок між обсягом реального ВВП і витратами ресурсів на одиницю ВВП, тобто енергомісткість, матеріаломісткість тощо. Обсяг ВВП розраховується як результат ділення витрачених ресурсів на нормативну ресурсомісткість. Одержаний таким методом обсяг ВВП зіставляється з офіційним ВВП. Різниця між цими величинами буде визначати обсяг тіньової економіки. Застосовуючи даний метод, треба враховувати прогресивні зміни ресурсомісткості. За монетарним методом аналізують зміну попиту на готівкові гроші, які в основному використовуються для проведення тіньових операцій. Індикатором зростання тіньової економіки є збільшення попиту на готівкові гроші. Валовий внутрішній продукт застосовується для визначення рівня і темпів економічного розвитку, продуктивності суспільної праці, рівня життя населення. Не можна завищувати або занижувати ВВП. Якщо величина ВВП занижена, то: буде занижена дохідна частина бюджету, що призведе до необгрунтованого зростання дефіциту бюджету; відбудеться недофінансування економіки, економіка не буде забезпечена потрібною грошовою масою, що призведе до затримки розрахунків між суб'єктами ринку. Таку ситуацію виправляють шляхом щоквартального корегування ВВП. Якщо величина ВВП завищена, то: необгрунтовано зросте грошово-кредитна емісія, що викличе інфляцію; будуть передбачені нереальні доходи бюджету, що призведе до збільшення незабезпечених доходами бюджетних витрат. Сальдо первинних = доходів Доходи, які отримали резиденти з-за кордону за їх участь у виробництві ВВП інших країн (А На основі показника ВВП розраховується цілий ряд інших макро-показників. Перший з них — валовий національний дохід (С7М), який відрізняється від ВВП на величину сальдо первинних доходів, що їх виплачено чи одержано резидентами інших країн: отр Доходи, сплачені Л резидентам інших країн . за участь у виробництві ' ВВП даної країни , Sn д % 0; GNI = GDP±Sajl. (3.1) Оскільки сальдо первинних доходів може бути додатним або від'ємним, то ВВП може перевищувати ВНД або, навпаки, бути меншим, ніж ВНД. Ситуація, коли ВВП перевищує ВНД, виникає, якщо сальдо первинних доходів є від'ємним. Це характерно для країн, що розвиваються, оскільки ці країни вимушені сплачувати доходи (відсотки, дивіденди) розвинутим країнам. І навпаки, для розвинутих країн характерним є додатне сальдо первинних доходів і ВНД перевищує ВВП. Наступним макропоказником є чистий внутрішній продукт (PDP), який за економічним змістом є різницею між ВВП та амортизацією: PDP = GDP-A, (3.2) де А — амортизація. Можна аналізувати структуру ЧВП за доходами й витратами: PDPt = Т + JҐ + RT + INT + Dc +DP, (3.3) де PDPi — чистий внутрішній продукт за доходами; Т — чисті непрямі податки (податки мінус субсидії); W— заробітна плата з нарахуваннями на неї; RT—рентні доходи; INT— відсоток, який одержують власники грошового капіталу; De — прибуток корповласники грошового капіталу; Ос — прибуток корпорацій (великих підприємств), Ор—змішаний дохід (некорпоративний прибуток). рпре =с+іп + с + (3.4) де РВРе — чистий внутрішній продукт за витратами; С — споживчі витрати; Іп — чисті інвестиції; — державні закупівлі; ИХ— чистий експорт. На динаміку ЧВП, таким чином, впливає динаміка ВВП та амортизації. Якщо в країні проводиться політика прискореної амортизації, активно впроваджуються нові технології, здійснюється заміна застарілих основних фондів, то все це веде до нарощування величини амортизації темпами, які перевищують темпи зміни ВВП: А >™5-, (3.5)

4-і ооры

де і ~ 1 — роки поточний та попередній.

У такому разі динаміка ЧВП буде відставати від динаміки ВВП:

PDPt_x GDPt.x At.

Ситуація, коли -А- -^>JL (3.8) PDPt_x GDPt_x At_x

свідчить про те, що економіка даної країни насичена оновленою технікою,
основними фондами, які не потребують швидкої заміни і темпи амортизації
уповільнюються і стабілізуються, стають меншими, ніж темпи зміни ВВП.

Слід зауважити, що прискорена амортизація збільшує темпи амортизації,
але не змінює капіталомісткість виробництва. Тоді як нова техніка може
збільшувати капіталомісткість, якщо її вартість зростає темпами вищими,
ніж її продуктивність.

Національний дохід (NT) — це сукупний чистий дохід в економіці, який
отримують власники чинників виробництва. Єдиним компонентом ЧВП, який не
відбиває поточний внесок економічних ресурсів, є чисті непрямі податки
(Т). Тому національний дохід визначається за доходами і має структуру:

N1 ^PDP-T = W + RT + INT + DC+DP. (3.9)

Особистий дохід (РІ) —- це отриманий дохід. Частку заробленого працею
доходу, а саме: внески на соціальне страхування, податки на прибуток
підприємств, нерозподілений прибуток підприємств — домогосподарства
фактично не одержують. Але домашні господарства одержують трансфертні
платежі (77?), які не є результатом праці. Отже, ососбистий дохід має
структуру:

Особистий _ дохід

Національний Внески на соц. п

. – -1 Іодаток на прибуток

дохід страхування г •*

Нерозподілений +

прибуток г т г >

або РІ = \Yп + ІїТ + ЇМ1 + ПУ + Ор + 73?, (ЗЛО)

де Жп — заробітна плата без нарахувань на неї; ВY— дивіденди власникам
акцій; 77? — соціальні трансферти.

Особистий дохід у розпорядженні (РВІ) — це дохід після сплати особистих
податків. Домашні господарства використовують його на споживання (С) та
заощадження (5):

РПІ = РІ-ТР, (3.11) РПІ = С + Я, (3.12)

де Тр — особисті податки.

Взаємозв’язок між основними макроекономічними йоказни-ками можна
зобразити схематично.

СИР

Амортизація

РПР

Чисті податки

N1

ТК

Внески на соц. страхування

Податки на прибуток

Нерозподілений прибуток

РІ

Особисті податки

РОІ

Рис. 3.1. Взаємозв’язок між основними макроекономічними показниками

По кожному з макроекономічних показників (наприклад по ВВП)
аналізуються*

абсолютний приріст

AGDP{ = GDP{ -GDPtA\ (3.13)

темпи зростання відносно попереднього року

GDP

(3.14)

або темпи зростання відносно базового року

GDP

GDP^

(3.15) темпи приросту:

GDPt~GDP^_AGDP^

м

GDPtA GDPt

Аналіз динаміки ВВП та інших макроекономічних показників у цілому та в
розрізі їх складових дозволяє зробити висновки щодо економічного
зростання, стагнації або спаду. Причому окремі складові ВВП змінюються
різними темпами з різною тенденцією. А це, у свою чергу, зумовлює
структурні зрушення в економіці.

Аналіз охоплює також розрахунки ВВП, національного доходу, особистого
доходу на душу населення. Це дозволяє визначити рівень життя і зробити
зіставлення цього показника по різних країнах.

Наприклад, в Україні ВВП на душу населення приблизно в 9 разів менший,
ніж у США. Це дає підстави для формування рекомендацій щодо податкової
політики. Якщо в США податкова політика орієнтується на пріоритет
оподаткування фізичних осіб, то для України такий підхід не є
виправданим.

3.2. Показник чистого економічного добробуту: методологія визначення

ВВП на душу населення є дуже поширеним показником рівня економічного
розвитку та добробуту. Як правило, в країнах з високим ВВП на душу
населення вищими є і показники рівня особистого споживання, освіти,
тривалості життя, охорони здоров’я, вільного часу тощо. Однак
застосування ВВП на душу населення як показника економічного добробуту
дещо обмежене з таких причин:

ВВП включає вартісну оцінку негативних чинників, пов’язаних з
виробництвом кінцевої продукції (наприклад, забруднення навколишнього
середовища). Тому для оцінки добробуту від вартості ВВП треба віднімати
вартість соціальних збитків від забруднення навколишнього середовища або
від інших негативних чинників;

добробут (рівень життя) також залежить не тільки від обсягу ВВП на душу
населення, а й від рівня цін;

показник ВВП на душу населення не враховує ступінь нерівності в доходах
у країні, а тому перекручує справжній рівень економічного добробуту;

ВВП не включає вартість неринкових операцій, які водночас є економічно
доцільними;

на добробут впливає зміна якості товарів, збільшення вільного часу тощо,
але все це не відображується у ВВП.

Саме тому американські вчені Дж. Тобін і В. Нордгауз в 1972 р. здійснили
експериментальні розрахунки показника чистого економічного добробуту
(ЧЕД). Вони звернули увагу на те, що кінцева мета економічної діяльності
— споживання, але валовий внутрішній продукт характеризує виробництво.
Показник ЧЕД розраховувався в певній послідовності:

спочатку від величини валового національного продукту віднімались валові
івестиції (амортизація та чисті інвестиції);

одержаний результат зменшувався на суму державних витрат на підтримку
суспільно-політичної системи (превентивні витрати), які не збільшують
добробут;

У результаті визначався показник валового національного продукту, який
характеризує добробут; до нього додавалась вартість:

— послуг споживчого капіталу (фондів споживчих товарів довгострокового
користування);

вільного часу;

праці домогосподарок.

Ці три компоненти є чинниками добробуту, але в статистиці не
розраховуються. Тому їх вартість визначалась умовно;

• одержаний результат зменшувався на величину збитків від забруднення
навколишнього середовища, урбанізації тощо.

У 1971 р. в Японії також почались дослідження щодо розрахунку показника
ЧЕД. Японський показник ЧЕД включає дев’ять компонентів:

державне споживання;

особисте споживання;

послуги державного капіталу;

послуги споживчого капіталу;

вільний час;

неринкова діяльність — праця домогосподарок;

природоохоронні витрати;

збитки від забруднення середовища;

збитки від урбанізації.

Перший, другий і четвертий компоненти мають статистичну оцінку.
Компоненти третій—дев’ятий у СНР не розраховуються і тому мають умовну
грошову оцінку. Зазначимо, що компонеоти 7, 8, 9 характеризують
від’ємний добробут, або вартісну оцінку соціальних збитків.

Економічний зміст і методи розрахунку складових ЧЕД такі.

Державне споживання охоплює тільки витрати на освіту, охорону здоров’я,
соціальне забезпечення, тобто ті, що безпосередньо впливають на
добробут.

Особисте споживання — головний компонент ЧЕД — визначається відніманням
від особистого споживання у складі ВВП витрат на споживчі товари
довгострокового споживання і на транспортні поїздки в межах міста.

До послуг державного капіталу належать послуги, які надають навчальні,
лікувальні, культурно-побутові державні установи, а також державні
житлові фонди. Для визначення величини цих послуг здійснюється
інвентарна оцінка основних фондів, визначається строк їх використання та
річна сума амортизації.

Послуги споживчого капіталу включають витрати на придбання товарів
довгострокового користування, які є в статистиці національного доходу.

5.^Значення вільного часу зростає з підвищенням рівня доходів. Його
умовна оцінка можлива через середню заробітну плату і визначається як
добуток ціни одиниці вільного часу на душу населення на середню кільксть
вільного часу за рік і на кількість працездатного населення.

Неринкова діяльність (праця домогосподарок) є продуктивною і впливає на
добробут. Умовна вартісна оцінка цієї діяльності здійснюється через
середню заробітну плату жінок.

Природоохоронні витрати оцінюються умовно виходячи з вартості фондів
державного і приватного секторів, призначених для охорони навколишнього
середовища (наприклад, водопровідна мережа, очисне устаткування,
утилізація відходів тощо), строку їх служби та норм амортизації. Ці
витрати включаються до ЧЕД з від’ємним знаком.

Збитки від забруднення навколишнього середовища виникають, тому що
природоохоронні заходи не завжди ефективні. Вартісна умовна оцінка
збитків здійснюється через річні витрати на те, щоб утримати забруднення
довкілля на рівні припустимих санітарних норм. Ці витрати, як і
попередні, включаються до ЧЕД з від’ємним знаком.

9. Збитки від урбанізації враховують збитки від дорожньо-транспортних
пригод і погіршення умов поїздок на роботу і назад. Збитки від
дорожньо-транспортних пригод умовно оцінюються як добуток грошової
компенсації по страхуванню на кількість постра-ждалих. Збитки від
погіршення умов поїздок на роботу і назад підраховуються як добуток
середньогодинної заробітної плати на кількість часу, що перевищує ЗО
хвилин і витрачається на поїздки. Ці збитки також включаються до ЧЕД з
від’ємним знаком.

Співвідношення в темпах зміни показників ВВП і ЧЕД може бути різним.
Наприклад, темпи динаміки ВВП можуть уповільнитися, а темпи зміни ЧЕД —
зрости. Це відбувається, коли:

а) зниження темпів зростання ВВП супровождується певний

час зростанням реального споживання;

б) збільшується вільний час;

в) зростає неринкова діяльність;

г) покращується стан довкілля, тобто зменшується забруднен-

ня середовища.

Перша ситуація потребує окремих пояснень. Якщо за умов зниження темпів
ВВП частка чистих інвестицій скоротилась більше, ніж частка споживання,
то це означає, що прибутки підприємств теж скоротились більше, ніж
заробітна плата. Тому падіння темпів зростання ВВП певний час
супроводжується зростанням споживання. Але таке економічне явище
підриває майбутнє зростання того ж споживання, не може зберігатися
тривалий час. І навпаки, якщо частка чистих інвестицій зростає, динаміка
споживання відстає від темпів зростання ВВП і ЧЕД відстає в темпах
зростання від ВВП.

3.3. Індекси Пааше, Ласпейреса, Фішера

Розрізняють номінальний та реальний ВВП. Номінальний ВВП вимірюється в
цінах поточного року, включає інфляційну зміну цін і тому не може
використовуватися для визначення реальної динаміки виробництва:

ОЯР„, = Fі>-&, (3.17)

де СОРні — номінальний ВВП в поточному році і\ Рц — ціна /-го товару або
послуги в поточному році і\ або ООРНІ = (СЯРЯ(М) +АСОРр1)-ІР-АСОРНі = СБРНІ - СЯРЯ(М) = (ЄF>Р„(м) +
АСБРр1) ? Щ

(3.25)

(3.26) (3.27)

Залежно від значення індексу цін відбуваються процеси ін-флювання
(збільшення) або дефлювання (зменшення) номінального ВВП. Так, якщо ІР 1, то номінальний ВВП дефлюється — корегується у бік зменшення.

Ці процеси можна пояснити інакше. За умов поступового зростання цін
протягом певного періоду для років, що передували базовому, ціни були
нижчими порівняно з роками після базового. Тому для попередніх років
показник номінального ВВП треба скорегувати на вищі ціни базового року —
інфлювати, а для наступних після базового років показник номінального
ВВП треба скорегувати на порівняно нижчі ціни базового року — дефлювати.

1991 р. 1992 р 1995 р…

базовий рік

2003 р.

Ціни нижчі, ніж у базовому році, інфлювання ВВП номінального

Ціни вищі, ніж у базовому році, дефлювання ВВП номінального

З наведеної формули індекса Пааше (3.22) видно, що на цей індекс
впливають структурні зрушення у поточному виробництві товарів і послуг
(&/), які компенсують підвищення цін на окремі товари й послуги. Тому
дефлятор ВВП недооцінює зростання цін у цілому по економіці. Отже,
підкреслимо, що індекс Пааше розраховується для набору товарів і послуг,
що змінюється.

Для фіксованого, незмінного набору споживчих товарів і послуг
розраховується індекс споживчих цін (СРІ)9 або індекс Лас-пейреса.

срі, =

п

о

р,- Де бю — обсяг виробництва і-го товару і послуг у базовому році. Індекс Ласпейреса побудовано так, що ціна фіксованого кошика споживчіх товарів у базовому році дорівнює 100 %. Тому значення індексу показує динаміку цін товарів і послуг у поточному періоді порівняно з попереднім. Існує три основні відмінності між індексами Пааше і Ласпейреса: дефлятор ВВП відображає динаміку цін усіх вироблених товарів і послуг, а індекс Ласпейреса — тільки споживчих товарів і послуг, що входять до фіксованого набору; у дефляторі ВВП враховується зміна цін тільки на товари, які вироблені в даній країні. Оскільки у ВВП включається чистий експорт, то імпорт не входить до складу ВВП і не відображується в індексі Пааше. Але в індексі Ласпейреса зміна цін на імпорт враховується; найбільш суттєва розбіжність полягає у тому, що індекс Ласпейреса розраховується для фіксованого набору товарів і послуг, а індекс Пааше враховує зміну структури ВВП. В економічній теорії розглядалися позитивні сторони і недоліки кожного індексу, але явні переваги якогось з них не були визначені. Обидва індекси призначені для вимірювання вартості життя. На практиці відмінності між ними не дуже значні, обидва відображають однакову тенденцію в динаміці цін. Коли ціни на різні товари змінюються неоднаково, індекс Ласпейреса характеризує більш суттєве зростання вартості життя, ніж індекс Пааше. Це пояснюється тим, що індекс Ласпейреса (розрахований для фіксованого кошика) не може враховувати заміну дорогих товарів на дешевші. А індекс Пааше відображує можливість взаємозамі-щення товарів. Існує також індекс Фішера, який визначається як середня геометрична значень індексів Ласпейреса і Пааше: ІРь = *ІІР • СРІ = (3.29) 3.4. Умови функціонування та рівноваги товарного ринку Важливою умовою функціонування товарного ринку є економічна свобода його суб'єктів. Вони повинні мати право вільно вибирати галузь виробництва, тип продукції, розпоряджатися нею, встановлювати зв'язки, вести власну фінансову політику згідно з чинним законодавством тощо. Ступінь економічної свободи, як відомо, визначається формою власності. Життєздатний розвинутий ринок вимагає наявності як приватної, так і державної власності на засоби і результати виробництва. Однак потрібна ще достатня кількість економічно незалежних суб'єктів ринку, коли є можливість вибору партнера, створення конкурентного середовища. Конкуренція забезпечує (разом з іншими чинниками) ефективне функціонування товарного ринку. Конкуренція виконує ряд функцій: регулювання, розподілу, мотивації. Функція регулювання полягає в тому, що в умовах конкуренції механізм ринку гарантує переливання чинників виробництва в галузі, на продукцію яких існує найбільший попит. Функція розподілу означає, що досягнута в умовах конкуренції ринкова рівновага визначає прибутки підприємств, які в подальшому перерозподіляються між домашніми господарствами та іншими підприємствами й установами. Функція мотивації полягає в тому, що конкуренція створює для підприємств стимули щодо економії витрат, впровадження прогресивних технологій. В економічній теорії існує поняття досконалої конкуренції. Вважається, що конкуренція є досконалою, якщо жоден з продавців або покупців не в змозі суттєво вплинути на ціну товару. Досконала конкуренція досягається за таких умов: ^ наявність великої кількості продавців і покупців окремого товару, кожен виробник виробляє малу частку загального обсягу (не більше ніж 35 %); ^ однорідність товару з точки зору покупців; ^ відсутність вхідних бар'єрів для вступу в галузь нового виробника, існування можливості для вільного виходу з галузі. Вхідними бар'єрами можуть бути: виключне право займатися даним видом діяльності (виробництво тютюну, алкогольних напоїв); юридичні бар'єри (ліцензування експорту тощо); економічні переваги великого виробництва; виробнитцво даного товару захищено патентом; високі витрати на рекламу; повна поінформованість усіх учасників ринку про ціни та їх зміни; ^ раціональна поведінка всіх учасників ринку, які дбають про власні інтереси. Змова в будь-якій формі виключена. Очевидно, що досконала конкуренція в сучасній практиці зустрічається рідко. Протилежністю ринку з досконалою конкуренцією є монополізований ринок. Сила монополіста тим більша, чим вищі вхідні бар'єри в галузі і чим менше товарів-замінників даного товару. Основними проявами монополізму на товарному ринку є вимивання «дешевого» асортименту, нав'язування споживачам виробниками вигідних для себе умов поставок: обсягів, термінів, створення штучного дефіциту вироблюваної монополістами продукції. Таким чином, монополіст формує зручну й вигідну для себе структуру ринку, що руйнує, деформує ринкові відносини, а прибуток, отриманий монополістом, має інфляційний характер. На рис. 3.1 наведено графічну інтерпретацію впливу монополіста на ціни. Припустимо, що обсяг виробництва на монополізованому ринку досягає рівня ВВПі при ціні Р\. Тоді виручка монополіста від реалізації становитиме Рх • ВВПі. Як відомо, на монополізованому ринку ціни є абсолютно нееластичними до попиту. Тому монополіст може забезпечити собі таку саму виручку від реалізації і за умови скорочення обсягів виробництва до рівня ВВП2, піднімаючи ціну до Р2 ҐРХ - ВВП, =^Р2 • ВВП2;^ ^ВВ^ > ВВП2; Рх того, монополіст може, користуючись своїм монопольним становищем на ринку товарів, навіть збільшити свою виручку від реалізації за умов подальшого зростання цін і зменшення обсягів виробництва порівняно з початковим рівнем ВВПі: Р, • ВВІ^ = р2 ? ВВП2 ввп3 > ввп2. (з.зі)

Проявом монополізації є також цінова дискримінація, коли
підприємство-монополіст продає однакові товари або послуги різним
покупцям за різними цінами залежно від їх платоспроможності. Цінова
дискримінація виникає, якщо підприємство-монополіст контролює
виробництво і ціни або може сегментува-ти ринок, тобто визначити окремі
групи товарів з різним рівнем еластичності попиту від ціни.

Однак як досконала конкуренція, так і чиста монополія є крайніми
варіантами ринкових структур. Для сучасного ринку характерним є синтез
конкуренції та монополії у вигляді олі-гополії. Олігополія являє собою
таку ринкову структуру, коли в окремій галузі економіки домінують
декілька великих корпорацій, які конкурують між собою. При цьому існують
високі вхідні бар’єри в галузь для інших виробників. Таким чином,
складається ситуація, коли зовнішня конкуренція майже відсутня, але
зберігається в межах самої олігополістичної структури.

Характерними рисами олігополії є:

невелика кількість підприємств у галузі. Найчастіше їх кількість не
перевищує десяти. У зв’язку з цим вирізняють «жорстку» (коли на ринку
даного товару панують 2—3 великі підприємства) і «розпливчасту»
олігополію (коли на ринку панують 6—7 підприємств);

наявність високих вхідних бар’єрів у галузь, що пов’язано з економією,
яка виникає у великих підприємств (це так званий ефект масштабу),
володінням патентами, контролем за сировинними ресурсами, високими
витратами на рекламу;

взаємозалежність, яка проявляється в тому, що кожне підприємство (за
умови їх невеликої кількості) зобов’язано враховувати реакцію
конкурентів під час формування своєї економічної політики.

Саме тому держава обмежує монополізацію ринку, захищаючи конкуренцію.
Для цього застосовуються різні антимонопольні заходи, в тому числі
визнання дій окремих підприємств протизаконними у таких випадках:

явна монополізація ринку, коли частка окремого виробника у загальному
обсязі продажів перевищує 35 %;

фіксування цін;

злиття підприємств, якщо створення нового більшого підприємства веде до
зниження конкуренції;

директорати, що переплітаються, тобто забороняється бути членом ради
директорів двох конкуруючих компаній;

зв’язані контракти, коли придбання товару можливе лише за умови
придбання ще й іншого товару;

виключні контракти, коли забороняється купувати товар у конкурента
даного виробника.

У реальності деякі форми конкуренції впливають на монополіста:
потенційна конкуренція (можливість появи в галузі нового виробника),
конкуренція нововведень, з боку товарів-замінників, конкуренція з
імпортними товарами.

Для визначення ступеня конкуренції на товарному ринку використовується
ряд індексів:

індекс Харфіндала—Хіршмана (ННГ);

коефіцієнт ринкової концентрації (СЯ);

ступінь (рівень) монополізації ринку (Мі?);

індекс монополізації ринку (ІМЯ).

Найпоширенішим є індекс Харфіндала—Хіршмана, який розраховується за
такою формулою:

нні = FЧ,2, (3.32)

Еч,2=і, (З.зз)

(=1

де / — порядковий номер суб’єкта господарювання; п — кількість суб’єктів
господарювання, які випускають конкуруючу продукцію; Ч, — частка і’-го
підприємства у випуску цієї продукції (в частках одиниці).

Нормальним, що свідчить про наявність конкуренції на ринку певного
товару, вважається ННІ в межах до 0,3. Це відповідає ситуації, коли на
ринку даного товару одночасно виступають не менш як чотири
товаровиробники.

Коефіцієнт ринкової концентрації (СК) розраховується за формулою

СД=^—100%, (3.34)

де / — порядковий номер суб’єкта ринку; п — кількість суб’єктів
господарювання на ринку даного товару; — обсяг реалізації певного
товару /-м суб’єктом ринку; — загальний обсяг реалізації даного
товару всіма суб’єктами ринку. Залежно від значення СЯ вирізняють:

слабоконцентрований (конкурентний) ринок: СЯ до 30 %;

помірноконцетрований ринок: 30 % 60 %.

Показники ННІ та СЯ дозволяють оцінити ступінь монополізації ринку (МЯ).
Монополізований ринок характеризують максимальні значення індексу
Харфіндала—Хіршмана (ННІ- 100%) та коефіцієнта ринкової концентрації
(СЯ~ 100%). Ступінь (рівень) монополізації ринку визначається сукупною
часткою монопольних підприємств за формулою

АЖ = ІЧШ, (3.35)

де / — порядковий номер підприємства-монополіста на ринку даного товару;
п — кількість підприємств-монополістів на ринку даного товару; Чш —
частка (в частках одиниці) 7-го підприємства-монополіста в обсязі
реалізації даного товару.

З метою аналізу тенденцій розвитку конкуренції протягом періоду більше
року можна використовувати індекс монополізації (ІМЯ)

п К

У Ч – У ч

ІМК = Ш і± (3.36)

100

де Чш — частка (у %) /-го підприємства-монополіста в обсязі реалізації
даного товару на початок періоду дослідження; Чму — частка (у %) у-го
підприємства-монополіста в обсязі реалізації даного товару на кінець
періоду досліджування (може бути через декілька років); п — кількість
підприємств-монополістів на ринку даного товару на початок періоду
дослідження; К — кількість підприємств-монополістів на ринку даного
товару на кінець періоду дослідження.

Якщо ІМЯ 0 — відбувається демонополізація ринку;

ІМЯ = 0 — рівень монополізації ринку залишиться незмінним.

Після оцінки ступеня конкуренції одержані висновки можуть бути
використані органами державної влади для розроблення конкретних заходів
щодо демонополізації, сприяння розвитку конкуренції.

Конкуренція відіграє важливу роль у становленні рівноваги на товарному
ринку. Конкурентна боротьба примушує виробників шукати шляхи зниження
собівартості своєї продукції з метою ма-ксимізації прибутків і таким
чином стимулює впровадження ресурсозберігаючих технологій, безперервного
науково-технічного прогресу.

Рівновага на товарному ринку досягається, коли сукупний попит дорівнює
сукупній пропозиції (модель «АО — АБ»), коли інвестиції дорівнюють
заощадженням (модель «вилучення — ін’єкції»), коли сукупні витрати
національної економіки дорівнюють ВВП (модель «витрати — випуск»),
Макроекономічна теорія вивчає побудову цих моделей. Але для аналізу
національної економіки важливо звернути увагу на певні особливості
досягнення рівноваги на товарному ринку.

Як відомо, існують цінові та нецінові чинники сукупного попиту (АО).
Зупинимося на цінових: ефект відсоткової ставки, ефект багатства, ефект
імпортної закупівлі. Аналізуючи ці ефекти, слід підкреслити, що ефект
відсоткової ставки впливає на сукупний попит через зміну насамперед
попиту на інвестиційні товари, для оплати яких потрібно брати гроші в
кредит. Це змінює попит на інвестиції, підприємства реагують зміною
обсягів виробництва, джерелом розширення якого є інвестиції. Наприклад,
зменшення виробництва призводить до скорочення попиту на робочу силу,
зростає безробіття, зменшуються доходи домашніх господарств, що впливає
на зменшення споживчого попиту. Отже, ефект відсоткової ставки діє через
інвестиційний попит на споживчий, разом ці два попити становлять більшу
частку сукупного попиту і тому зумовлюють його зміну. І навпаки, ефект
багатства викликає спочатку зміну споживчого попиту домашніх
господарств, а значить, і зміну заощаджень. Внаслідок цього змінюється
інвестиційний попит, а також весь сукупний попит.

Графічну інтерпретацію моделей рівноваги товарного ринку «АО — АЯ»
показано на рис. 3.2. Відповідно до макроекономіч-ної теорії рівновага
на товарному ринку досягається в точці перетину сукупного попиту (АО) і
сукупної пропозиції (А$), визначаючи рівноважний ВВПЕ та рівноважну ціну
Р& Відомо, що сукупний попит обернено, а сукупна пропозиція прямо
залежать від ціни.

Але в умовах монополізації товарного ринку виникає інша — обернена —
залежність скупної пропозиції від ціни (див. рис. 3.3). Така ситуація є
парадоксом моделі рівноваги «АО — АЗ». У цьому випадку сукупна
пропозиція (АЗ) перетинається із сукупним попитом (АО) у точці Е’,
визначаючи небагато нижчий обсяг рівноважного ВВП одночасно при різко
підвищеній рівноважній ціні (РЕ):

ВВП’Е РЕ.

Відсутність розвинутого конкурентного середовища і державного
регулювання цін призводить до відсутності у виробників-монополістів
мотивації до збільшення виробництва в умовах поступового зростання цін,
навпаки, стимулює обмеження виробництва, створення дефіциту певного
товару і стрімкого підвищення цін на нього.

Однак не тільки монополізація ринку визначає парадокс моделі «AD — AS».
На парадоксальну рівновагу впливає також динаміка виробництва у галузях
з високою капіталомісткістю. Це пояснюється тим, що між зростанням цін і
підвищенням сукупної пропозиції існує певний проміжок часу. Пропозиція
не реагує відразу на зміни ціни в умовах нерегульованого ринку. Тому в
розвинутих країнах одночасно з антимонопольною політикою проводять
гнучку ефективну структурну політику, стимулюють ділову активність у
пріоритетних галузях.

Враховуючи необхідну умову рівноваги товарного ринку — «інвестиції =
заощадження», а також обернену залежність інвестицій від відсоткової
ставки, будується модель рівноважного ВВП — модель Хікса, або модель
«IS» (див. рис. 3.4). У моделі Хікса враховується складна система
взаємозв’язків між чотирма економічними показниками: інвестиціями (і),
заощадженнями (S), відсотковою ставкою (Іг) і валовим внутрішнім
продуктом (GDP).

Модель Хікса охоплює чотири квадрати. Крива «/F» у першому квадраті
розкриває взаємозв’язок між ставкою відсотка і ВВП, опосередкований
інвестиціями та заощадженнями. Крива «/F» показує всі комбінації ставки
відсотка та сукупного випуску, за яких товарний ринок перебуває в стані
рівноваги.

Особливістю моделі рівноваги товарного ринку «витрати — випуск» або
«кейнсіанський хрест» є те, що в ній вирізняються заплановані та
фактичні витрати, які різняться між собою на величину непередбаченого
перевищення створеної продукції над реалізованою або реалізованої над
створеною в межах певного періоду.

РЕЗЮМЕ

Індикаторами стану товарного ринку є макроекономі-чні показники, які
відповідно до СНР охоплюють валовий внутрішній продукт, валовий
національний дохід, чистий внутрішній продукт, національний дохід,
особистий дохід, особистий дохід у розпорядженні.

Частина доходів отримується в тіньовій економіці, не обліковується
статистичними органами і не оподатковується. Тому розрізняють офіційний
і неофіційний валовий внутрішній продукт.

Для оцінки масштабів тіньової економіки використовується метод стійких
взаємозв’язків і монетарний метод.

Валовий національний дохід (ВИД) відрізняється від валового внутрішнього
продукту (ВВП) на величину сальдо первинних доходів. Країни, що
розвиваються, вимушені сплачувати доходи (відсотки, дивіденди)
розвинутим країнам. Тому в цих країнах ВВП перевищує ВИД. Для розвинутих
країн, навпаки, позитивне сальдо первинних доходів забезпечує
перевищення ВИД над ВВП.

На динаміку чистого внутрішнього продукту (ЧВП) впливає динаміка ВВП та
амортизації. Якщо в країні проводиться політика прискореної амортизації,
активно впроваджуються нові технології, здійснюється заміна застарілих
основних фондів, то темпи амортизації починають перевищувати темпи ВВП.
Тоді динаміка ЧВП відставатиме від динаміки ВВП. І навпаки.

Прискорена амортизація збільшує темпи амортизації, але не змінює
капіталомісткість виробництва. Нова техніка може збільшувати
капіталомісткість, якщо її вартість зростає темпами, що перевищують її
продуктивність.

По кожному з макроекономічних показників аналізується абсолютний
приріст, темп зростання відносно попереднього та базового років, темп
приросту. Такий аналіз дозволяє зробити висновок щодо економічного
зростання, стагнації або спаду.

Застосування ВВП на душу населення як показника економічного добробуту
дещо обмежене з певних причин. Саме тому розраховується показник чистого
економічного добробуту (ЧЕД).

Співвідношення в темпах зміни показників ВВП і ЧЕД може бути різним.

Вирізняють номінальний і реальний ВВП. Номінальний ВВП залежить від
динаміки цін та динаміки виробництва товарів і послуг. Реальний ВВП
абстрагується від динаміки цін і залежить тільки від динаміки
виробництва.

Індекс Пааше розраховується для набору товарів і послуг, який
змінюється, і відображує можливість взаємного заміщення товарів. Для
фіксованого набору споживчих товарів і послуг розраховується індекс
Ласпейреса. Середньо-геометричне значення індексів Пааше і Ласпейреса
визначає індекс Фішера.

Однією з умов ефективного функціонування товарного ринку є конкуренція,
яка виконує функції регулювання, розподілу й мотивації.

На монополізованому ринку ціни абсолютно неелас-тичні до попиту.
Монополіст може збільшити свою виручку від реалізації за умови
підвищення цін і зменшення обсягів виробництва.

Для визначення ступеня конкуренції на товарному ринку використовується
індекс Харфіндала—Хіршмана, коефіцієнт ринкової конкуренції, ступінь
монополізації ринку, індекс монополізації.

Конкуренція відіграє важливу роль у становленні рівноваги на товарному
ринку.

В умовах монополізації виникає парадокс моделі рівноваги товарного ринку
«АО — АБ», коли сукупна пропозиція, як і сукупний попит, обернено
залежить від ціни. В такому випадку встановлюється набагато нижчий обсяг
рівноважного ВВП за умови різко підвищеної рівноважної ціни.

На парадокс моделі рівноваги «АВ — АБ» впливає динаміка виробництва у
галузях з високою капіталомісткістю.

іА”ІІ/ Основні терміни

Амортизація

Валовий внутрішній продукт

ВВП номінальний

ВВП реальний

Виключні контракти

Вхідні бар’єри в галузь

Дефлювання

Досконала конкуренція

Зв’язані контракти

Індекс

Індекс-дефлятор

Індекс споживчих цін

Інфлювання

Кінцева продукція

Конкурентоспроможність

Конкуренція

Кон’юнктура товарного ринку

Корпорація

Монополія

Монопольна ціна

Національний дохід

Олігополія

Потенційна конкуренція

Ринок

Стійкі взаємозв’язки в економіці

Сукупна пропозиція

Сукупний попит

Товарний ринок

Цінова дискримінація

Чистий економічний добробут

Питання

для самоконтролю

Поясність сутність методу стійких взаємозв’язків для визначення
масштабів тіньової економіки.

У чому полягає сутність оцінки масштабів тіньової економіки за
монетарним методом?

Які економічні наслідки має заниження або завищення прогнозованої
величини ВВП? У який спосіб можна виправити такі ситуації?

Які чинники впливають на динаміку ЧВП? Визначте, за яких умов динаміка
ЧВП відставатиме від темпів зміни ВВП? Що можна сказати про економіку
країни, якщо темпи зміни ЧВП випереджають темпи зростання ВВП? Як це
впливає на капіталомісткість виробництва?

Охарактеризуйте всі взаємозв’язки між основними макроекономічними
показниками. Чому валовий випуск не можна розглядати як показник
ефективного функціонування економіки?

Поясніть основні обмеження щодо застосування ВВП на душу населення як
показника економічного добробуту.

Назвіть основні компоненти показника чистого економічного добробуту та
охарактеризуйте їх. Які компоненти і чому характеризують від’ємний
добробут або вартістну оцінку соціальних збитків?

Охарактеризуйте економічні умови, за яких співвідношення в темпах зміни
показників ЧЕД і ВВП може бути різним.

Які чинники впливають на величину номінального і реального ВВП? Який
саме ВВП і чому може використовуватися для обчислення темпів зміни
виробництва?

Поясніть на умовному прикладі процеси, які відбуваються при інфлюванні
та дефлюванні номінального ВВП.

Розгляньте всі відмінності між індексами Пааше і Лас-пейреса. У чому
полягає сутність цих відмінностей, чому індекс Пааше недооцінює
зростання цін у цілому по економіці?

Поясніть умови функціонування товарного ринку. Визначте необхідність та
функції конкуренції для життєздатного ринку. Які особливості досконалої
конкуренції?

Які основні прояви монополізму на товарному ринку? Надайте математичну і
графічну інтерпретацію впливу монополіста на ціни.

Які форми конкуренції та яким чином впливають на монополіста?

Поясніть, у чому полягає сутність цінової дискримінації, за яких умов
вона виникає.

Проаналізуйте характерні риси олігополії. Чим пояснюється наявність
високих вхідних бар’єрів у галузь?

Визначте індекси, які характеризують ступінь конкуренції на товарному
ринку.

Поясність, чому в умовах монополізації товарного ринку виникає обернена
залежність сукупної пропозиції від ціни. Надайте графічну інтерпретацію
такого явища.

РОЗДІЛ 4

ОСНОВНІ СТРУКТУРНІ СПІВВІДНОШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

4.1. Основні види та показники структури економіки

Можливості економічного розвитку визначаються структурою економіки. На
макроекономічному рівні основними видами структури є:

відтворювальна;

галузева;

регіональна.

Відтворювсиїьна структура характеризується співвідношенням окремих
компонентів валового випуску за вартістю (фондів заміщення, споживання і
нагромадження) та за матеріально-речовим складом (засобами виробництва і
предметами споживання).

Галузева структура економіки характеризує співвідношення валових
випусків окремих галузей, великих народногосподарських комплексів і
визначається часткою кожної галузі у загальному валовому випуску.

Регіональна структура характеризує співвідношення випуску по окремих
адміністративно-економічних районах.

Фонд заміщення у відтворювальній структурі включає вартість матеріальних
витрат і амортизацію. Його висока частка у валовому випуску свідчить про
ресурсовитратність економіки. Але треба окремо аналізувати частку
матеріальних витрат і амортизації в самому фонді заміщення. Амортизація
пов’язана із заміною вибуваючих основних виробничих засобів, її
збільшення може свідчити про активне оновлення основного капіталу, що є
позитивним.

Фонд споживання охоплює споживчі витрати населення та інших суб’єктів
ринку. Кінцеві споживчі витрати та їх структура детальніше розглянуті в
наступному питанні.

Нагромадження вирізняють валове і чисте. Валове нагромадження охоплює
чисте нагромадження та амортизацію, тобто частину фонду заміщення. Чисте
нагромадження є аналогом чистих інвестицій у СНР, а валове — валових
інвестицій.

Між споживанням і чистим нагромадженням існує певне протиріччя. Це
пояснюється тим, що нагромадження якоюсь мірою обмежує споживання. Але
чисте нагромадження в той же час є джерелом розширеного відтворення,
сприяє економічному зростанню. Збільшення нагромадження веде до
скорочення можливостей споживання, і навпаки.

Основним регулюючим параметром розвитку економіки є норма нагромадження:

ЧН * ЧН (АЛЛ

п- або п = , (4.1)

НД ВВП

де п — норма нагромадження; ЧН — чисте нагромадження; НД — національний
дохід; ВВП — валовий внутрішній продукт.

Норма нагромадження вважається достатньою, якщо становить приблизно 25 %
від ВВП. Якщо частка чистого нагромадження у ВВП менша, то в економіці
можуть спостерігатися застійні явища, оскільки не вистачає коштів для
відновлення застарілих основних засобів. Тоді процеси відтворення не
ефективні. Проте надто висока норма нагромадження (більш за ЗО %)
одночасно знижує можливості споживання, зменшує фонд споживання у ВВП,

Оптимальна норма нагромадження має верхню та нижню межі. Нагромадження
не повинно погіршувати рівень споживання, який вже склався. Це означає,
що верхня межа норми нагромадження визначається умовою незниження
досягнутого рівня матеріального добробуту населення. Нижня межа норми
нагромадження обумовлюється вимогою забезпечення вищої зайнятості, тобто
забезпечення розширення виробництва. Ці протиріччя не дають можливості
побудувати модель оптимізації нагромадження і визначити оптимальний
рівень норми нагромадження. Тому на практиці аналіз співвідношення між
споживанням і нагромадженням здійснюють, враховуючи вплив на них низки
чинників.

Перш за все це ефективність нагромадження, тобто віддача з кожної гривні
чистого нагромадження у вигляді приросту національного доходу або ВВП:

Еф.н –

АНД

ЧН

або Еф.н =

АВВП ЧН

(4.2)

де Еф.н — ефективність нагромадження.

Ефективність нагромадження аналогічна показнику капітало-віддачі. Чим
вище ефективність нагромадження, тим менша потреба у зростанні фонду
нагромадження для створення одиниці приросту національного доходу або
ВВП.

Потреба у нагромадженні залежить також від рівня фондовіддачі, яка в
цілому по економіці може бути визначена як відношення національного
доходу до вартості основних виробничих засобів. Підвищення фондовіддачі
дозволяє створювати додатковий національний дохід без додаткового
збільшення нагромадження.

На норму нагромадження впливає амортизація, яка частково може
використовуватися разом із чистим нагромадженням як джерело розширеного
відтворення. Тому амортизація дозволяє зменшити загальну потребу в
нагромадженні. Але за умов інтенсивного економічного розвитку
збільшуються амортизаційні витрати на прискорену заміну основних
засобів, отже, зменшуються можливості використання амортизації для
нагромадження.

Суттєво впливає на потребу в нагромадженні необхідність прогресивних
структурних зрушень в економіці, під час яких потреба у нагромадженні
підвищується.

Розраховуються також показники середньої (псер) та прирост-ної(Дя) норми
нагромадження:

т

І”,

п^=^г\ (4.3)

л АЧН л . АЧН ЄА „

Ди = або Ап = . (4.4)

АНД ДВВП 4 ‘

За матеріально-речовим складом у структурі економіки вирізняють засоби
виробництва та предмети споживання.

Засоби виробництва — найважливіші в структурі економіки. Аналіз ринку
засобів виробництва здійснюється за показниками динаміки обсягів їх
виробництва у вартісному та натуральному виразах.

Споживчі товари (товари для населення) аналізуються по окремих групах:
продовольчі, легкої промисловості, культурно-побутового призначення,
технічно складні, будівельні матеріали, автомобілі та інші транспортні
засоби тощо. Такий аналіз здійснюється за кількісними та якісними
характеристиками, а також за формами власності.

Аналіз галузевої структури економіки дозволяє визначити превалюючий тип
розвитку (промисловий, аграрно-промисловий, аграрний), а також виявити
основні чинники економічного зростання, екстенсивний чи інтенсивний
розвиток. Визначаючи галузеві пріоритети, треба віддавати перевагу
розвитку галузей, що мають швидкий оборот капіталу. Це легка та харчова
промисловість, а також галузі, що забезпечують їх сировиною. Інша група
галузей, що потребує пріоритетного розвитку, — це наукомісткі галузі
промисловості: машинобудування, хімічна, приладобудування.

Регіональна структура економіки завжди багатогалузева. її аналіз включає
визначення виробничої спеціалізації регіону. Галузі спеціалізації
характеризуються показниками:

• коефіцієнтом спеціалізації (Дс):

^ЧЗР-‘”РСзаг (45)

чззаг, -РСр

де Ч3р/, ЧЗзаГіІ — кількість зайнятих в /-й галузі спеціалізації в
регіоні та по країні загалом; РСР, РСзаг — чисельність робочої сили в
регіоні та по країні загалом;

коефіцієнтом локалізації (Кл):

Прі- В

А1заг/ °р

де Пр„ Пзаг., — продукція галузі спеціалізації по регіону і по країні
загалом; Вр, Взаг — випуск промислової продукції в регіоні та по країні
загалом;

коефіцієнтом міжрегіональної товарності (і?т):

*т=-|К (4.7)

р.і

де П,.в — продукція галузі спеціалізації, яка вивозиться за межі
регіону;

коефіцієнтом рівня споживання на душу населення (і?Сп):

Галузі, по яких зазначені коефіцієнти перевищують 1, крім і?т, є
галузями спеціалізації даного регіону, а їх розвиток повинен
стимулюватися.

Структура економіки не є стабільною, вона постійно змінюється під
впливом внутрішніх та зовнішніх чинників. Таким чином відбуваються
структурні зрушення, які супроводжуються прогресивними чи депресивними
змінами в економіці. Об’єктивною основою цих зрушень є невідповідність
можливостей економіки її загальним потребам.

Під впливом негативних структурних зрушень, коли занепадають провідні,
базові галузі економіки, виникає тривала структурна криза, яка
супроводжується макроекономічними диспропорціями. Структурна криза
настає, коли можливості пропозиції не задовольняють зростаючий сукупний
попит. Особливо це стосується обмеженості сировинно-енергетичних
ресурсів, необхідних для виробництва тих чи інших товарів. Так,
наприклад, енергетична криза вражає насамперед енергомісткі галузі, а
через них і всю економіку.

Структурна криза виникає також за умови скорочення сукупного попиту на
певні види продукції або його дуже повільного зростання. Така криза
гальмує економічний розвиток, супроводжується відносним
перенагромадженням основного капіталу, його знеціненням, послабленням
інвестиційної активності та переливом капіталу із кризових галузей у
перспективні.

Структурні диспропорції порушують пропорційність економічного розвитку.
Провідні вчені-економісти1 вважають найсуттєвішими такі диспропорції:

між високими темпами економічного зростання і погіршенням стану
державних фінансів;

між зростаючими основними макроекономічними показниками і погіршенням
фінансового стану суб’єктів господарювання (останнє проявляється у
збільшенні кількості збиткових підприємств у окремих галузях);

між зростаючими темпами розвитку економіки та низьким рівнем доходів
населення.

Для ліквідації структурних диспропорцій потрібен тривалий час. їх
подолання може здійснюватись як через перерозподіл основних економічних
ресурсів між окремими галузями, так і через розвиток ринкового механізму
господарювання. Цей процес структурної перебудови потребує створення
сприятливих інвестиційних умов, стимулювання науково-технічного
прогресу, особливо переходу до високих ресурсозберігаючих технологій,
поширення комп’ютеризації, створення прогресивної виробничої і
нфраструктури.

4.2. Секторна структура ВВП

Аналіз структури ВВП здійснюється за такими видами:

секторна структура;

структура на стадії виробництва;

структура на стадії кінцевого використання або за сукупними витратами;

• структура за доходами. Розглянемо секторну структуру ВВП.

Інституційні сектори економіки являють собою господарські одиниці, які
знаходяться в межах економіки і володіють активами, беруть на себе
зобов’язання та можуть займатися господарською діяльністю з іншими
господарськими одиницями.

У національних рахунках, рекомендованих ООН у 1993 р., розрізняють такі
сектори економіки:

Мельничук В, Економічне зростання та макроекономічні диспропорції:
аналіз української дійсності // Дзеркало тижня. — 2002. — №.35. — 14
верес. — С. 7.

сектор нефінансових корпорацій (НФК), який охоплює підприємства всіх
форм власності, які займаються виробництвом товарів та нефінансових
послуг і фінансують свою діяльність як за рахунок власних коштів,
кредитів на фінансовому ринку, так і за рахунок державного бюджету.
Сектор НФК включає три групи галузей: добувну, переробну та сферу
послуг;

сектор фінансових корпорацій (ФК), який охоплює корпо-раційні
організації, що займаються фінансово-посередницькою діяльністю: банки,
страхові організації, довірчі товариства, недержавні пенсійні фонди
тощо;

сектор загальнодержавного управління (ЗДУ), який охоплює органи
державного управління місцевого, регіонального, центрального рівнів, які
здійснюють законодавчу та виконавчу владу, стягують податки та
фінансують державні витрати. До цього сектору також належать
некомерційні бюджетні організації, які надають:

а) індивідуальні безкоштовні або пільгові неринкові послуги у

сфері освіти, охорони здоров’я, мистецтва та культури тощо;

б) колективні неринкові послуги у сфері науки, оборони, дер-

жавного управління, підтримання громадського порядку тощо.

До сектору ЗДУ належать державні фонди, які утворюються з

обов’язкових внесків;

сектор домашніх господарств (ДГ), який охоплює окремих фізичних осіб,
сім’ї, що є споживачами товарів і послуг;

сектор некомерційних організацій, які обслуговують домашні господарства
(НКО), що охоплює орагнізації, створені домашніми господарствами за
рахунок власних внесків для забезпечення своїх політичних, релігійних,
професійних інтересів (політичні партії, церква, професійні спілки);

сектор закордон (3), який охоплює суб’єктів господарювання, що
розташовані за кордоном, але здійснюють економічні операції з
резидентами даної країни.

По кожному сектору окремо аналізують:

виробництво ВВП;

кінцеве використання ВВП;

ВВП за доходами.

Виробництво ВВП по секторах розраховується як різниця між валовим
випуском і проміжним споживанням секторів. Визначається вартісний обсяг
ВВП по секторах, а також питома вага ВВП і проміжного споживання у
валовому випуску в розрізі секторів економіки. Валовий випуск — це повна
ринкова вартість вироблених у країні за рік товарів і послуг. Проміжне
споживання включає вартість використаних у секторах для виробничих
потреб матеріалів, сировини, електроенергії, палива тощо, яка повністю
переноситься на створений продукт.

Кінцеве використання ВВП складається з кінцевих споживчих витрат,
валового нагромадження та чистого експорту.

До складу кінцевих споживчих витрат (С) входять споживчі витрати
секторів домашніх господарств (Сдг), загальнодержавного управління
(Сзду) та некомерціних організацій (Снко)^

(З тур н™

‘зду

+ С;

(4.9)

У структурі ВВП за категоріями використання найвагомішу частку
становлять кінцеві споживчі витрати (як правило, більше 60— 70 %), а з
них — споживчі витрати домашніх господарств. Останні формуюються з
доходів найманих працівників, змішаного доходу від особистого підсобного
господарства та інших видів діяльності.

Може спостерігатися скорочення частки кінцевих споживчих витрат домашніх
господарств, але це є ознакою збільшення заощаджень. Це, скоріше,
свідчить про погіршення якості життя населення. Розраховується також
рівень споживчих витрат на душу населення, який зіставляється з межею
малозабезпеченості. Аналізують також структуру споживчих витрат домашніх
господарств, визначаючи частку витрат на продукти харчування, на
послуги, на придбання непродовольчих товарів тощо. При цьому треба
пам’ятати, що зміни в структурі споживання населення можуть відбуватися
й під впливом постійного зростання тарифів на енергопостачання,
комунальні послуги, послуги транспорту і зв’язку, тобто не бути
прогресивними.

Висока частка споживання секторів ЗДУ і НКО у кінцевих споживчих
витратах і ВВП є чинником зростання бюджетного дефіциту,
грошово-кредитної емісії, провокує гіперінфляцію, зменшує споживання
домашніх господарств, призводить до зростання централізації економіки.
Сумарні витрати секторів загальнодержавного управління і некомерційних
організацій називають невиробничими витратами.

Під час аналізу визначається індекс централізації економіки (/ц.ек.)5
який характеризує співвідношення індексів реальних кінцевих невиробничих
витрат секторів ЗДУ та НКО (7здузду(р) + інко(р) 7дг(р) (4.10) Індекси реальних кінцевих споживчих витрат секторів ЗДУ, НКО і ДГ розраховуються за формулами: зду(р) - зду(н) Дефлятор' (4.11) НКО(р) _ НКО(н) Дефлятор' (4.12) 7дг(р) = ДГ(и) Дефлятор' (4.13) де /зду(н)> Лжооо» ^дг(н) — індекси номінальних кінцевих споживчих
витрат відповідних секторів.

Аналіз охоплює зіставлення динаміки ВВП реального і темпів зміни
кінцевих споживчих витрат сектору ЗДУ, а також темпів інфляції. Рівень
державного споживання визначає зв’язок між темпами економічного
зростання й темпами інфляції. У країнах з рівнем державного споживання
менше 10 % навіть значна інфляція не може перешкодити економічному
зростанню.

Надмірне державне споживання в умовах низької монетиза-ції економіки
сприяє виникненню такого негативного явища, як зростання вартості
грошей. Зростаючі номінальні відсоткові ставки, які значно перевищують
рівень інфляції і впливають на реальну відсоткову ставку за кредит,
зменшують попит на інвестиції. Крім того, надмірне вилучення коштів на
фінансування державних потреб призводить до занепаду виробництва,
оскільки супроводжується скороченням витрат на валове нагромадження
основного капіталу і зменшує темпи його оновлення.

Досвід країн, що здійснюють перехід до ринкових відносин, свідчить, що
рівень державного споживання, який перевищує 16—18 % ВВП, перешкоджає
створенню умов для економічного зростання через зменшення можливості
нагромадження основного капіталу.

Валове нагромадження для всієї економіки (ВН) — це сума валового
нагромадження основного капіталу (ВН0к)> зміни запасів матеріальних
обігових коштів (Зоб), сальдо придбання цінностей лише по сектору
домашніх господарств (Цдг)-

вн = внок+з0Б+ц

(4.14)

Валове нагромадження основного капіталу (ВНок) складається з валового
нагромадження основного капіталу всіх секторів економіки, крім
закордону:

ВН0К = ВННФК + ВНФК + ВНЗДУ + ВНДГ + ВННК0. (4.15)

Запаси матеріальних обігових коштів розраховуються для всіх секторів,
крім фінансових корпорацій і закордону:

Зоб = Знфк + 3ЗДУ + 3ДГ + 3НК0. (4.16)

Запаси матеріальних обігових коштів є невеликим за розміром елементом
ВВП, але необхідними для нормального функціонування підприємств. За умов
сталого економічного розвитку достатньою є частка цієї складової ВВП в
межах 4—5 %. Але за умови гіперінфляції частка запасів матеріальних
обігових коштів значно збільшується. Це пояснюється тим, що в умовах
інфляційних очікувань запаси матеріальних ресурсів перетворюються у
засіб нагромадження вартості, отримання підприємствами додаткових
прибутків за рахунок їх переоцінки.

Чистий експорт (ИХ) визначається як різниця між експортом (ЕХ) та
імпортом (ІМ) і стосується тільки сектору «закордон»:

Ш = ЕХ -ІМ. (4.17)

Окремо аналізується структура експорту та імпорту. Якщо у структурі
експорту переважає продукція сировинних галузей, то це не сприяє
прогресивним структурним зрушенням в економіці, а свідчить про
поглиблення технологічного відставання національного виробництва.

Отже, ВВП за кінцевим використанням (ВВПКВ) по секторах дорівнює:

ВВПКВ = с + вн + №с. (4.18)

Під час аналізу визначаються абсолютні значення кінцевого використання
ВВП та його компонентів у цілому по економіці та по окремих секторах,
стурктура кінцевого використання у відсотках до ВВП, також використаного
в економіці та по секторах, структура кожного компонента кінцевого
використання в розрізі окремих секторів.

Результати обчислень систематизуються у табл. 4.1.

ВВП за доходами ВВП(Д) являє собою підсумок усіх первинних доходів по
секторах економіки (ПД):

ВВПД – ПДНФК + ПДФК + ПДЗДУ + ПДДГ + ПДНК0. (4.19)

Первинні доходи секторів економіки включають:

оплату праці, в т. ч. заробітну плату та відрахування на соціальне
страхування;

чисті податки;

валовий прибуток;

змішаний дохід.

Під час аналізу визначаються структура ВВП за доходами у вартісному
виразі, питома вага кожного компоненту первинних доходів у загальному
підсумку та в розрізі секторів. Результати обчислень систематизуються у
відповідних таблицях.

На формування структури ВВП за критеріями доходів впливають також зміна
продуктивності праці, рівень її оплати, зміни у податково-бюджетнїй
політиці, рівень безробіття, натуралізація доходів населення,
співвідношення в темпах оплати праці та інфляції. Тенденція зменшення
частки оплати праці веде до зниження платоспроможного попиту.

4.3. Методика аналізу структури ВВП на основі міжгалузевого балансу

Для аналізу виробничої структури ВВП, структури його кінцевого
використання та факторних (первинних) доходів доцільно звернутися до
схеми міжгалузевого балансу (табл. 4.2).

Міжгалузевий баланс складається з чотирьох квадрантів. Перший квадрант —
це квадратна матриця міжгалузевих потоків, кожний елемент якої (Ху)
характеризує, скільки продукції, виробленої в галузі /, використовується
як проміжна продукція в галузі j. Елементи по діагоналі квадранту 1(Х\\9
Х22, … Хт) показують виробництво і споживання власної продукції.
Підсумком кожного рядка матриці є проміжна продукція галузі /. Сума всіх
проміжних продуктів кожної галузі дорівнює обсягу проміжної продукції в
цілому в економіці. Дані квадранту І міжгалузевого балансу містять цінну
аналітичну інформацію щодо важливості певної галузі. Якщо продукція
галузі / часто використовується для виробничого споживання іншими
галузями (тобто рядок / є заповненим), то спад або піднесення в цій
галузі суттєво впливатимуть на динаміку виробництва в інших галузях.
Суттєве скорочення виробництва в такій галузі здатне зумовити виникнення
кризових явищ в економіці. Прикладом таких галузей є насамперед усі
базові галузі промисловості — електроенергетика, паливно-енергетичний
комплекс, машинобудування тощо. Якщо ж виробниче споживання продукції
певної галузі незначне, то зміни в динаміці її розвитку не вплинуть
суттєво на загальноекономічну динаміку.

Другий квадрант характеризує структуру кінцевої продукції (яка є валовим
внутрішнім продуктом) за її використанням або структуру ВВП за
елементами сукупних витрат. Останні відомі з макроекономіки. Кожний
рядок квадранту II міжгалузевого балансу дає можливість проаналізувати
компоненти кінцевого використання продукції певної галузі, а разом з
даними квадранту І — визначити валовий випуск галузі (GP):

GPt = Fху + GDPt9(i = 1,2…«) (4.20)

j

або для всієї економіки:

GP = ±±Xy+GDP9 (4.21)

* J

п п

де GDP — кінцева продукція (ВВП); F X ху ~ проміжна продук-ція
(виробниче використання).

Звідси виробництво валового внутрішнього продукту описується формулою

СПР = аР-%ХХ9. (4.22)

На практиці, якщо ВВП розраховується виробничим методом, формула (4.22)
доповнюється ще величиною чистих непрямих податків (непрямі податки за
мінусом субсидій).

Продукція більшості галузей використовується і як проміжна, і як
кінцева. Тому для аналізу важливим є те, яка частка у валовому випуску
галузі припадає на проміжну і кінцеву продукцію. Так, якщо переважає
частка проміжної продукції, то для такої галузі властива зацікавленість
у розвитку інших галузей, їх економічному зростанні. Якщо ж переважає
частка кінцевої продукції, то для ефективного функціонування цієї галузі
важливим є зростання особистих доходів, інвестицій, державних
закупівель, чистого експорту, тобто сукупного попиту. За умови зростання
сукупного попиту така галузь може успішно розвиватися.

У першому випадку характерним є співвідношення

п п

* J

GP GP

У другому — навпаки:

GDP ^^Ху (4.24) GP GP

Крім того, можна відзначити, що економічне зростання, яке вимірюється
динамікою ВВП, має місце тільки тоді, коли темпи зростання валового
випуску перевищують темпи зростання проміжного споживання:

п п

GDP GP ^^^(0

J™fL>l, Коли -^L>^ . (4.25)

GDPt_x GP^ ±YX

I J

Найбільш поширеним є аналіз структури ВВП за кінцевим використанням — за
сукупними витратами. Така структура описується формулою

GDP = C+l+G + NX,

(4.26)

де GDP — валовий внутрішній продукт; С — споживчі витрати; Ig — валові
інвестиції; G — державна закупівля товарів і послуг; NX— чистий експорт.

Споживчі витрати (С) — це витрати домашніх господарств на споживчі
товари і послуги. В розвинутих країнах частка споживання домашніх
господарств у ВВП найвища порівняно з іншими компонентами сукупних
витрат і становить більше половини сукупного попиту. В кейнсіанській
теорії відводиться важлива роль споживанню домашніх господарств у
забезпеченні виходу економіки з кризи.

Валові інвестиції (Ig) включають чисті інвестиції (/„) та амортизацію
(А):

Ig=I*+A. (4.27)

Інвестиції на заміщення вибуття основних засобів (або реінве-стиції) в
макроекономічних розрахунках відповідають амортизації. Чисті інвестиції
є джерелом розширеного відтворення. Це — інвестиції на устаткування, на
будівельні об’єкти виробничого та невиробничого призначення, інвестиції
для технічного переозброєння, реконструкції та модернізації. Крім того,
до чистих інвестиції відносяться інвестиції у запаси.

l.Jg>A

Іп>0

Співвідношення між валовими інвестиціями та амортизацією є індикатором
стану економіки. Можливі три варіанти такого співвідношення.

Це ознака зростаючої економіки, коли відбувається розширене відтворення,
а чисті інвестиції є його джерелом.

2.Ig = A

4 = 0

Таке співвідношення характеризує статичну економіку, коли виробляється
рівно стільки капіталу, скільки необхідно для його заміщення. Чисті
інвестиції відсутні, відтворення просте. Якщо за таких умов не будуть
вжиті відповідні ма-кроекономічні заходи, то економіка від стану застою
може вступити в кризу.

Лых ^ ех - ім (4.29) де НХ— чистий експорт; ЕХ— експорт; ІМ— імпорт. На його частку припадає приблизно 2 % ВВП. Квадрант III міжгалузевого балансу характеризує структуру ВВП за доходами — структуру валової доданої вартості: СПР = УУ + А + Ог+Оп+Т, (4.30) де IV— заробітна плата з відрахуванням на соціальне страхування; А — амортизація; Ос — прибуток підприємств; Вр — змішаний дохід (некопоративний прибуток); Т— чисті податки (податки мінус субсидії). Отже, ВВП за доходами є сукупністю первинних (факторних) доходів в економіці. Найбільш вагомим компонентом первинних доходів є оплата праці, на яку припадає приблизно 65—73 % у розвинутих країнах. На прибуток підприємств припадає майже 11 %, а змішаний дохід займає приблизно 7 % первинних доходів. Прибуток підприємства (Д) складається з трьох компонентів: податок на прибуток; дивіденди власникам акцій; нерозподілений прибуток, який разом з амортизацією відразу або пізніше є джерелом чистих інвестицій. Підсумком кожного стовпця квадрантів І та III балансу є валовий випуск галузі (СгРу). Отже, квадрант І одночасно характеризує проміжний продукт І поточні матеріальні витрати. По стовпцях валовий випуск галузі розподіляється на поточні матеріальні витрати та витрати чинників виробництва (факторні доходи). Квадрант IV міжгалузевого балансу підтверджує тотожність між змістом квадрантів II і III: кінцевий продукт суспільства (КП) дорівнює валовій доданій вартості (ВДВ), тобто КП = ВДВ; С + Іп+ А + в + ЮС = А + Т + 1Y + Ос+Ор. (4.31) РЕЗЮМЕ На макроекономічному рівні вирізняють відтворюва-льну, галузеву та регіональну структури. Відтворювальна структура характеризується співвідношенням окремих компонентів валового випуску за вартістю та за матеріально-речовим складом. Галузева структура визначається частиною кожної галузі у загальному валовому випуску. Регіональна структура характеризує функціонування окремих адміністративно-економічних районів. Елементами відтворювальної структури є фонди заміщення, споживання і нагромадження. Між споживанням і нагромадженням існує певне протиріччя, тому що нагромадження якоюсь мірою обмежує споживання. Але чисте нагромадження в той же час є джерелом розширеного відтворення, сприяє економічному зростанню. Основним регулюючим параметром є норма нагромадження, яка має верхню та нижню межі. На норму нагромадження впливає низка чинників: ефективність нагромадження, рівень фондовіддачі, амортизація, необхідність прогресивних структурних зрушень в економіці. Аналіз галузевої структури економіки дає змогу визначити превалюючий тип розвитку — промисловий, аграрно-промисловий, аграрний, а також виявити основні чинники економічного зростання. Регіональна структура економіки завжди багатогалузева. Галузь спеціалізації регіону характеризуються коефіцієнтами спеціалізації, локалізації, міжрегіональної товарності, рівня споживання надушу населення. В економіці постійно відбуваються структурні зрушення, які можуть бути прогресивними чи ні. Негативні зрушення можуть призвести до виникнення структурної кризи, коли занепадають провідні, базові галузі економіки. Структурні кризи гальмують економічний розвиток, супроводжуються відносним перенагромадженням основного капіталу, його знеціненням, послабленням інвестиційної активності та переливом капіталу із кризових галузей у перспективніші. Для ліквідації структурних диспропорцій потрібен тривалий час. Це потребує перерозподілу економічних ресурсів між окремими галузями і розвитку ринкового механізму. 10. Аналізується також секторна структура ВВП, а по кожному сектору характеризується виробництво, кінцеве використання ВВП та ВВП за доходами. У структурі ВВП за категоріями використання найвагомішу частку становлять кінцеві споживчі витрати, а з них — споживчі витрати домашніх господарств. Якщо у структурі експорту переважає продукція сировинних галузей, то це свідчить про поглиблення технологічного відставання національного виробництва, Для аналізу виробничої структури ВВП, структури його кінцевого використання та первинних доходів доцільно застосовувати схему міжгалузевого балансу. іА"ЯІ Основні [І—1- и терміни Валове нагромадження Валовий випуск Відтворювальна структура економіки Ефективність нагромадження Інституційні сектори економіки Проміжна продукція Структурна криза Трансферти Фонд заміщення Фонд споживання Чисте нагромадження Неринкові операції Питання Поясніть економічну природу протиріччя між споживанням і чистим нагромадженням. Визначте верхню і нижню межі норми нагромадження. Які чинники впливають на норму нагромадження? Поясніть сутність кожного чинника. Якими показниками характеризуються галузі спеціалізації регіону? Розкрийте методику їх визначення. Поясніть причини виникнення та наслідки структурних криз в економіці. Назвіть основні диспропорції. Які заходи допомагають подолати структурні диспропорції? До яких економічних наслідків призводить висока і зростаюча частка державного споживання у кінцевих витратах ВВП? Обґрунтуйте, чому скорочення частки споживчих витрат домашніх господарств не є ознакою збільшення заощаджень? Про що свідчить така ситуація? Яку важливу аналітичну інформацію містять усі квадранти міжгалузевого балансу? Яким чином цей баланс підтверджує тотожність між кінцевим продуктом і валовою доданою вартістю? Виробниче споживання галузі є значним. Проаналізуйте причинно-наслідкові зв'язки між змінами в динаміці виробництва цієї галузі та динамікою виробництва в інших галузях. Наведіть конкретні приклади. У валовому випуску галузі переважає частка кінцевої продукції. Поясніть, за яких умов можливе ефективне функціонування цієї галузі. Наведіть необхідні співвідношення. Визначте, яке співвідношення характеризує умови економічного зростання. РОЗДІЛ 5 МЕТОДИКА АНАЛІЗУ РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВОСТІ ТА СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА 5.1. Аналіз розвитку промисловості Аналіз розвитку промисловості здійснюється поетапно. На першому етапі аналізу визначається частка промисловості у ВВП та тенденції її зміні: а = ^Ек.юо%. (5.1) ВВП, v ' ВВП„=ВП„-ПС„, (5.2) де а — частка галузі / у ВВП в періоді і\ ВВП„ — валовий внутрішній продукт (валова додана вартість) галузі і в році ґ; ВВП, — валовий внутрішній продукт у цілому по економіці в році і\ Шіц — валова продукція галузі / в році і\ ҐІСїГ — проміжне споживання галузі / в році і. Тенденції зміни частки певної галузі у ВВП дають змогу виявити структурні зрушення в економіці. На другому етапі аналізують показники динаміки промислового виробнитцва: • індекс реального (фізичного) обсягу промислового виробництва; обсяг і динаміку випуску продукції промисловості; темпи оновлення промислової продукції; зміну валової продукції промисловості за рахунок зміни продуктивності праці або кількості працюючих. Індекс реального (фізичного) обсягу промислового виробництва — це відносиний показник. Він розраховується на основі даних про обсяги натуральних показників випуску найважливіших видів продукції, може охоплювати сотні й десятки тисяч найменувань. Насамперед до них належить продукція провідних галузей промисловості, що визначають науково-технічний прогрес. Індекс реального обсягу промислової продукції (7рПр) розраховується за формулою 'рпр=7^Ч (5.3) де QJh 0;(і- і) — обсяг виробництва 7-го виду промисловості продукції в натуральному вимірі в роках (і) та (і - 1); Динаміка індексу реального обсягу промислової продукції дає уявлення щодо тенденції (зростання, спад) певної галузі виробництва. Обсяг промислової продукції аналізується по роках у вартісному вимірі з урахуванням поточних цін або порівнянних цін, а також у натуральному вимірі за найваживішими видами номенклатури. Динаміка випуску продукції промисловості визначається за формулою: , (5.4) де Гпр — темпи зростання випуску продукції промисловості; Р# — цінау-го виду промислової продукції в році І. Оновлення промислової продукції аналізується за показниками частки нових видів промислової продукції, яка визначається у натуральному або вартісному вимірі, та темпів оновлення. анн =^~> (5.5)

заг пр

де анн, ан.в — частка нових видів промислової продукції відповідно у
натуральному та вартісному вимірах; — кількість найменувань нових видів
промислової продукції; Л^г.пр — загальна кількість найменувань
промислової продукції; Fн в — обсяг виробництва нової промислової
продукції у вартісному вимірі; (?заг.пр — загальний обсяг виробництва
промислової продукції у вартісному вимірі.

Гн=т^-> (5.7)

УУи(/-1)

ДЄ Тн ТеМПИ ОНОВЛеННЯ ПРОМИСЛОВОЇ ПРОДУКЦІЇ; ІУн./, #н(/ – і) —

кількість найменувань нових видів промислової продукції відповідно
уроках ^та 1).

Вплив продуктивності праці на динаміку валової продукції промисловості
визначається за формулою

±АВПпр>п. = Чб • ПРП, – Чб • ПрП, = Чв • ДПрП,, (5.8)

де ± АВППр.п. — зміна («+» — збільшення, «-» — зменшення) валової
продукції промисловості за рахунок зміни продуктивності праці; Чб —
чисельність працюючих в примісловості в базовому році; ПрПб, ПрП, —
продуктивність праці в промисловості в базовому та розрахунковому
періоді і.

Зміна валової продукції галузі під впливом зміни чисельності працюючих
(± АВПпр.ч) розраховується за формулою:

±АВПЧ = Ч, • ПрП, – Чб • ПрП, – ПрП, • АЧ,, (5.9)

де Ч, — чисельність працюючих у промисловості в періоді і.

Визначити зміну валової продукції галузі промисло-рикла вості Пщ
впливом зміни продуктивності праці та чисельності працюючих. Відомо, що
чисельність працюючих у попередньому році становила 9 млн чол., у
розрахунковому році вона зросте на 1,5%. Продуктивність праці у
попередньому році становила 19 тис.грн, а в розрахунковому році вона
зросте на 6,5 %. Розв язання:

±АВПпр.п. = Чб ? ПрП, – Чб • ПрПб;

±ДВПЧ – Ч, ? ПрП, – Чб • ПрП,;

±АВПпрп = 9 ? 19- 1,065-9- 19= 11,115 млн грн;

±ДВПЧ = 9- 1,015- 19- 1,065-9- 19- 1,065 = 2,737 млн грн.

Загальний приріст валової продукції галузі промисловості за рахунок
обох чинників становитиме:

АВПпром = ЛВГІПР.П + АВПЧ = 11,115 + 2,731 = 13,846 млн грн.

Розрахувати вплив продуктивності праці та зміну чисельності зайнятих на
динаміку валової продукції промисловості можна й за такими формулами:

±ДВПпр.п = Ч, • ПрП, – Ч, • ПрПб =4, • ДПрП,; (5.10)

±АВПЧ = Ч, • ПрПб – Чб • ПрПб = ПрПбДЧ,; (5.11)

Якщо скористатися наведеними в прикладі даними, отримаємо такий самий
результат:

±АВПпрп = 9- 1,015- 19- 1,065-9- 1,015 19= 11,281 млн грн; ±АВПЧ = 9-
1,015- 19-9-19- 1,065 = 2,565 млн грн; АВПпром = АВПпр.п + АВПЧ = 13,846
млн грн.

На третьому етапі визначаються основні показники розвитку промисловості,
аналізуються структура промисловості та тенденції структурних зрушень.
Аналіз здійснюється за такими напрямами:

аналіз окремих виробничих комплексів;

аналіз промислового виробництва за формами власності (приватна,
державна, змішана);

визначення кількості зайнятих у різних галузях промисловості і на
підприємствах з різною формою власності;

аналіз продуктивності праці, тривалості робочого тижня в різних галузях
промисловості і на підприємствах з різною формою власності;

аналіз обсягів динаміки капіталовкладень у промисловості. Цей показник
розглядається як валові інвестиції і характеризує процес оновлення і
розширення основного капіталу. Між капіталовкладеннями та обсягом
промислового виробництва існує пряма залежність;

визначення обсягів виробничих потужностей і ступеня їх завантаження по
окремих галузях промисловості.

5.2. Аналіз розвитку сільського господарства

Сільське господарство розглядається як галузь агропромислового
комплексу. Основними показниками стану галузі є:

валова продукція сільського господарства у вартісному вимірі;

виробництво основних видів продукції рослинництва і тваринництва у
натуральному вимірі;

сільськогосподарське виробництво за формами власності;

кількість зайнятих у сільському господарстві та його окремих галузях;

забезпеченість сільського господарства матеріально-технічними ресурсами.

Крім зазначених показників, важливими для аналізу є такі, що
характеризують ступінь сприяння з боку держави розвитку сільського
господарства. Серед них вирізняють специфічні та узагальнюючі показники.
Перші, у свою чергу, поділяються на абсолютні та відносні. Так, до
абсолютних показників належать: загальний обсяг бюджетних асигнувань на
розвиток сільського господарства; обсяг субсидій і дотацій сільському
господарству (у т. ч. по галузях); обсяг пільгових кредитів сільському
господарству; розрахункова сума податкових пільг, наданих
сільськогосподарським підприємствам; обсяг централізованих
капіталовкладень у галузі сільського господарства.

Аналіз доповнюється відносними специфічними показниками: частка
бюджетних асигнувань на розвиток сільського господарства у ВВП та у НД;
частка субсидій і дотацій у ВВП та НД; зіставлення суми податків,
сплачених сільським господарством, з валовою продукцією галузі, з
одержаними субсидіями і дотаціями, з доходами державного бюджету
(враховуючи тільки державні податки); частка пільгових кредитів у
загальній сумі бюджетних асигнувань на сільськогосподарські цілі;
структура і частка централізованих капіталовкладень на розвиток галузі у
загальній сумі бюджетних витрат на сільське господарство; зіставлення
централізованих капіталовкладень із загальним обсягом інвестицій у
сільське господарство.

Узагальнюючі показники охоплюють: установлення державою цін на
сільськогосподарську продукцію та продукцію для сільського господарства;
надання державою послуг сільськогосподарським виробникам за цінами,
нижчими за ринкові; протекціоністські заходи — встановлення імпортних
квот на аналогічну сільськогосподарську продукцію, субсидіювання
експорту; державне страхування сільськогосподарських виробників.

Аналіз розвитку сільського господарства здійснюється також поетапно.

На першому етапі аналізуються частка сільськогосподарської продукції у
ВВП, тенденції її зміни.

°”=і5йГ’100%’

де асг — частка сільськогосподарської продукції у ВВП в році ґ; ВВПСГ/ —
обсяг валового внутрішнього продукту (валової доданої вартості)
сільського господарства в році 1; ВВП, — валовий внутрішній продукт
загалом по економіці в році ї.

Оскільки сільське господарство складається з двох основних галузей —
рослинництва і тваринництва, на цьому етапі визначається також галузева
структура сільського господарства та аналізуються тенденції її зміни.

ар = —^-100%; (5.13)

Ві1сг,

ВП

а„=—^-100%, (5.14)

ШАсг/

де ар а™ — частка рослинництва і тваринництва у валовій продукції
сільського господарства; ВПрЛ ВПТВ, — обсяг валового продукту
рослинництва і тваринництва в році ґ; ВПТВ, — валова продукція
сільського господарства в році і.

Динаміка структурних зрушень у сільському господарстві розраховується за
формулами:

АВП

АВП

Аар Е–100 %, (5.15)

с г

Лат„ = ^.100%, (5-16)

АВП

Аар +Датв -100%, (5.17)

деЛар Аотв — приріст частки рослинництва і тваринництва у валовій
продукції сільського господарства; АВПР, АВПТВ — приріст валового
продукту рослинництва і тваринництва; АВПС г — приріст валової продукції
сільського господарства.

Якщо приріст частки певної галузі (Аар АатВ) перевищує 100 %, це
означає, що структурні зрушення відбуваються на користь цієї галузі,
приріст її продукції перевищує загальний приріст валової продукції
сільського господарства.

Аналіз структурних зрушень у сільському господарстві дозволяє зробити
висновки щодо спеціалізації країни у виробництві певних видів продукції
рослинництва та тваринництва.

На другому етапі аналізується динаміка сільськогосподарського
виробництва в цілому і по окремих галузях. Для цього визначаються
показники;

індекс реального обсягу сільськогосподарського виробництва в цілому, по
рослинництву та товаринництву;

обсяг і динаміка виробнитцва продукції сільського господарства,
рослинництва і тваринництва;

зміна валової продукції сільського господарства за рахунок зміни
продуктивності праці та кількості працюючих.

Індекс реального обсягу сільськогосподарського виробництва (7рсг)
розраховується по найважливіших видах продукції рослинництва і
тваринництва за формулою

‘рс^ТрЧ (5-18)

де QJh Qj(t-\) — обсяг виробництвау-го виду сільськогосподарської
продукції в натуральному вимірі в роках t та (t – 1).

А^&шсічш Екш&чаються. індекси реапьДОго обсягу гародукщї рослинництва і
тваринництва:

‘рр=^Ч (5.19)

/,„=7^=4 (5-20)

де Трр, /рТВ — індекси реального обсягу продукції відповідно
рослинництва і тваринництва; Qjph QJp{( _ !} — обсяг виробництва у-го
виду продукції рослинництва в натуральному вимірі в роках t та (Y – 1);
QJTBh QjjR(t-\) — обсяг виробництва j-ro виду продукції тваринництва в
натуральному вимірі в роках tra(t~ 1);

Динаміка виробництва сільськогосподарської продукції аналізується по
роках у вартісному вимірі в порівнянних цінах:

±Qj,-Pj,

т„=-р ; (5.21)

Z Qj{t-\) ‘ Pjt

7 = 1

т*=Чг ї (5-22)

X б/рде ± ЛВПс.г.п — зміна («+» — збільшення, «-» — зменшення) валової продукції сільського господарства за рахунок зміни продуктивності праці; Чб — чисельність працюючих у сільському господарстві в базовому році; ПрПб, ПрП, — продуктивність праці в промисловості в базовому та розрахунковому періоді и Зміна валової продукції галузі під впливом зміни чисельності працюючих ± ЛВПс.г.п розраховується так: ±ДВПС.Г.Ч = Ч, • ПрП, - Чб • ПРП„ (5.31) де Ч/ — чисельність працюючих у промисловості в періоді /. На третьому етапі аналізуються показники розвитку рослинництва і тваринництва. Рівень розвитку рослинництва аналізується за такими показниками: загальна площа земель сільськогосподарського користування; посівні площі; площі сільськогосподарських земель під основними сільськогосподарськими культурами (зернові, картопля, овочі, кормові тощо); валовий збір сільськогосподарських культур; • урожайність основних сільськогосподарських культур. Рівень розвитку тваринництва аналізується за такими показниками: поголів'я худоби і птиці за окремими видами сільськогосподарських тварин і птиці; зміна поголів'я худоби і птиці; поголів'я продуктивної та робочої худоби; виробництво продукції тваринництва, що не пов'язана із забоєм худоби (молоко, яйця, вовна тощо); виробництво продукції тваринництва, яка пов'язана із забоєм худоби (м'ясо); продуктивність сільськогосподарської худоби; забезпеченість галузі кормами. На цьому етапі визначається також частка приватного сектору у загальному обсязі виробництва продукції рослинництва і тваринництва. Особливістю галузі, яка повинна враховуватись під час її аналізу, є сезонність сільськогосподарських робіт та незбіг внаслідок цього календарного року та сільськогосподарського року. Це стосується насамперед галузі рослинництва, в якій сільськогосподарський рік починається з посівної і закінчується жнивами. Сезонні коливання у сільському господарстві характеризуються певною амплітудою та розміщенням максимумів відхилень у часі (формулою сезонної хвилі). Вони мають певні складові (трендову, сезонну, випадкову), які аналізуються за допомогою математичних методів згладжування сезонних коливань. Значення трендових складових для кожного виду продукції сільського господарства використовуються для визначення індексів реального обсягу виробництва, нівельованих від сезонних коливань. 5.3. Показники ефективності виробництва Ефективність промислового виробництва аналізується за показниками: фондовіддача; фондомісткість; фондоозброєність; продуктивність праці; матеріаломісткість; енергомісткість; конкурентоспроможність продукції, Фондовіддача — показник ефективного використання основних виробничих засобів, Розраховується за формулою ввппр, ФВ-=шС- (5-32) де ФВпр/ — фондовіддача в промисловості в році /; ВВПпрг — валовий внутрішній продукт промисловості в порівнянних цінах у році і\ ОВЗпр, — вартість основних виробничих засобів у промисловості в році І. Фондомісткість (ФМпр/) характеризує потребу в основних виробничих засобах для виробництва одиниці продукції промисловості. Визначається як показник, обернений фондовіддачі: пр/ ФМ«=-!- = -^. (5.33) пр ФВ, ввп v ' Фондоозброєність — це показник оснащеності працюючих у промисловості основними виробничими засобами. Він розраховується за формулою фОпр1-— , (5.34) *пр/ де ФОпр, — фондоозброєність у промисловості в році і\ Чпр, — чисельність працюючих у промисловості в році і. Продуктивність праці — показник ефективності використання робочої сили, зайнятої в промисловості: ПрПпр, (5.35) Ураховуючи формули (5.33), (5.34), (5.35), фондоозброєність можна виразити як добуток фондомісткості та продуктивності праці: ОВЗпр, • ВВГТ, ОВЗпр, ФОпр/ = ФМ^ . ПРПпр, = * " = —(5.36) ввппр, • чпр, чпр, Виходячи з формул (5.33), (5.36) можна визначити фондовіддачу через показники фондоозброєності та продуктивності праці: ФВ = - = Пр 'Ппрг-. (5 37Ї пр/ ФМ ФО р } прї ^^пр* Тобто фондовіддача прямо пропорційна продуктивності праці та обернено пропорційна фондоозброєності. Матеріаломісткість характеризує величину прямих матеріальних витрат у промисловості (вартість проміжного споживання) на одиницю продукції. Прямі матеріальні витрати включають вартість усіх матеріальних ресурсів, використаних у виробництві промислової продукції: сировини, палива, тепло- та електроенергії, основних та допоміжних матеріалів, комплектуючих виробів та напівфабрикатів. До прямих матеріальних витрат не належить амортизація. Матеріаломісткість може визначатися на одиницю валової продукції промисловості або валового внутрішнього продукту галузі: ПГ ММ-=—(5.38) Ш1прммввп = пр' ВВП ПС> (5-39)

пр/

ПС^ = ФЗпр, -Апр,, (5.40)

де ММпр, — матеріаломісткість промислової продукції в році /, визначена
за валовою продукцією (ВП) або валовим внутрішнім продуктом (ВВП); ПСпр,
— вартість прямих матеріальних витрат, або проміжне споживання
промисловості в році і\ ВПпр, — валова продукція промисловості в році ї\
ВВПпр, — валовий внутрішній продукт промисловості в році і; ФЗпр, —
вартість фонда заміщення або всіх матеріальних витрат промисловості в
році /; Апр, — величина амортизації в промисловості в році І. З
наведених формул (5.38), (5.39) видно, що:

ммвп Енергомісткість характеризує витрати первинних паливно-енергетичних ресурсів у натуральному виразі (тоннах умовного палива) на одиницю валового продукту або валового внутрішнього продукту: ЕР ЕМВП =_ЯІ; (5.42) прОсобливість, яку слід ураховувати під час аналізу, є сезонність сільськогосподарських робіт та незбіг внаслідок цього календарного року та сільськогосподарського року. Це стосується насамперед галузі рослинництва, в якій сільськогосподарський рік починається з посівної і закінчується жнивами. Ефективність промислового виробництва аналізується за показниками фондовіддачі, фондомісткості, фондоозброєності, продуктивності праці, матеріаломісткості, енергоміс-ткості, конкурентоспроможності продукції. Ефективність сільськогосподарського виробництва характеризується показниками продуктивності (урожайність, продуктивність тваринництва) і забезпеченості (виробництво зерна на душу населення, державна закупівля сільськогосподарської продукції"). У світовій практиці вважається, що за умови закупівлі 20 % продовольства (від виробленого) країна-імпортер втрачає свою продовольчу незалежність і створюється загроза її національній безпеці. іА*ЯГ Основні ^І^а терміни Валовий продукт промисловості Валовий продукт рослинництва Валовий продукт сільського господарства Валовий продукт тваринництва Випадкова складова сезонних коливань Індекс реального обсягу виробництва Номенклатура Показники обслуговування сільського господарства Проміжне споживання Сезонна складова Трендова складова сезонних коливань Питання Охарактеризуйте кожний етап аналізу розвитку про мисловості, сільського господарства, наведіть необхідні фо рмули з методами розрахунків показників на кожному етапі. За якою методикою можна виявити структурні зру шення в економіці? Як визначаються темпи оновлення промислової продукції? Наведіть методику розрахунку індексу реального обсягу та динаміки випуску промислової продукції. За якою методикою обчислюється зміна валової продукції промисловості та сільського господарства під впливом зміни продуктивності праці та кількості зайнятих? Наведіть показники ефективності промислового виробництва та поясніть їх сутність. Яка специфіка існує у визначенні ефективності сільськогосподарського виробництва, які показники для цього розраховуються? ЧАСТИНА МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ АНАЛІЗУ ФІНАНСОВОГО РИНКУ РОЗДІЛ 6 ГРОШОВО-КРЕДИТНИЙ РИНОК: ПОКАЗНИКИ СТАНУ ТА МЕТОДИКА АНАЛІЗУ 6.1. Показники стану грошово-кредитного ринку Фінансовий ринок має особливе значення для нормального розвитку економіки і є досить складним. Саме на фінансовому ринку здійснюються процеси мобілізації тимчасово вільних грошових коштів фізичних та юридичних осіб, їх розподіл і перерозподіл між різними секторами ринку. Фінансовий ринок охоплює: грошово-кредитний, на якому формується попит і пропозиція грошей, визначається відсоткова ставка, попит на кредити для інвестування; фондовий ринок, на якому формуються попит і пропозиція цінних паперів; валютний ринок, на якому формується попит і пропозиція валют, визначаються валютні курси. Структуру фінансового ринку наведено на рис. 6.1. Ефективне функціонування грошово-кредитного ринку значною мірою залежить від грошово-кредитної політики, яку проводить Національний банк країни. Головною метою цієї політики є вплив на найважливіші макроекономічні параметри через зміну пропозиції грошей. Найважливішими показниками стану грошово-кредитного ринку є: загальна грошова маса; кредити, надані банками країни (в національній та іноземній валюті); відсоткова ставка; ставка рефінансування; грошова база; частка готівки поза банками в грошовій масі; коефіцієнт готівки; рівень доларизації грошового обігу; швидкість грошового обігу; рівень монетизації (насиченість економіки грошима); кредитні ресурси комерційних банків; норма обов'язкового резерву; мультиплікатор депозитний; мультиплікатор грошовий. Фінансовий ринок Г Ринок капіталу Ринок акцій Валютний ринок Кредитний ринок Ринок облігацій Грошовий ринок Фондовий ринок Рис. 6.1. Структура фінансового ринку Гроші — це особливий товар, що є загальним еквівалентом. У країнах з розвинутою ринковою економікою грошовий обіг складається з готівкових і безготівкових грошей. Готівкові гроші — це банкноти і монети, які вводяться в обсяг Національним банком. Безготівкові (банківські) гроші — це записи на банківських рахунках і внески в комерційних банках. До них належать банківські депозити, чеки та кредитні картки. Уся сукупність готівки та безготівкових грошей становить грошову масу. Вона є структурованою і складається з кількох грошових агрегатів. Останні побудовані виходячи з поступового зменшення ліквідності грошей. Абсолютно ліквідними є готівкові гроші — це гроші поза банками або на руках у населення. Вони утворюють грошовий агрегат МО. Кожний наступний грошовий агрегат повністю включає попередній, а також інші види банківських грошей. Грошовий агрегат МІ — це готівка та депозити в банках (до запитання). Грошовий агрегат М2 — це готівка та кошти, що знаходяться на всіх рахунках у комерційних банках (внески до запитання та строкові депозити). Грошовий агрегат Min — це грошова маса М2 за виключенням валютних заощаджень (ВЗ): М2п = М2-В3. (6.1) Грошовий агрегат Min визначає гривневу частку грошової маси, що знаходиться у розпорядженні населення, підприємств, організацій. Грошовий агрегат МЗ — це агрегований показник, який визначає всю сукупність грошових коштів, що знаходяться в обігу. Він складається з готівки поза банками (СМ), коштів на поточних рахунках і строкових депозитах (депозитних грошей) (d), трастових операцій банків з коштами клієнтів (то): мз = см + d + to (6.2) або МЗ - М2 + ТО. (6.3) Саме загальна грошова маса МЗ утворює грошову пропозицію (А/5), на яку впливає Національний банк різними методами монетарної політики. Тобто Ms = МЗ. (6.4) Якщо частка трастових операцій з коштами клієнтів у грошовій масі МЗ незначна, то грошова пропозиція утворюється грошовою масою М2: ТО -> min, Ms = М2. (6.5)

Існує також грошовий агрегат Min — це загальна грошова маса за
виключенням валютних заощаджень (ВЗ):

Min – МЗ – ВЗ – М2п + ТО. (6.6)

Кредити, надані банками країни (Сгн), складаються з кредитів, які надано
органам загального державного управління, підприємствам, організаціям і
населенню комерційними банками (Окб) та кредитів Національного банку
Мінфіну (Сгмф):

СГн=сгмф+сгкб- (6.7)

Обсяг кредитів, наданих банками, значною мірою характеризує стан
інвестиційної активності.

Відсоткова ставка (Іг) — це ставка, за якою комерційні банки надають
кредити суб’єктам господарювання. За своєю економічною сутністю
відсоткова ставка являє собою ціну позичкового грошового капіталу,
необхідного для придбання реального капіталу. Відомо, що зі зростанням
відсоткової ставки зменшується ліквідність грошей і дохід власників
грошей від їх зберігання. Відповідно збільшується попит на фінансові
активи. І навпаки.

Для національної економіки високі відсоткові ставки мають такі наслідки:
зменшується попит на кредитні ресурси, уповільнюються процеси
мультиплікації грошей у банківській системі, темпи зростання грошової
маси відстають від темпів зростання грошової бази. До основних чинників,
які гальмують зниження відсоткових ставок, фахівці відносять високі
кредитні ризики та слабкий механізм страхування від них. Слід зауважити,
що за умови зниження відсоткових ставок стимулюється ділова активність,
але прискорюються темпи інфляції.

Ставка рефінансування (і?ф) (облікова ставка) — це ставка, за якою
Національний банк надає кредити комерційним банкам (рефінансує їх).
Тобто це вираження ціни кредитних ресурсів, які Національний банк
розміщує серед комерційних банків у відсотках. В Україні ставка
рефінансування на 1—1,5 % вище за темпи інфляції (Р,):

Д^Р,+1-5-1,5%. (6.8)

Ставка рефінансування суттєво впливає на доступність кредитних ресурсів
для суб’єктів господарювання. Так, висока ставка рефінансування зменшує
можливість комерційних банків брати кредити у Національного банку, і,
відповідно, скорочуються можливості самих комерційних банків надавати
кредити суб’єктам ринку. І навпаки.

Облікова ставка є особливо важливою для комерційних банків, які
кредитують стратегічно важливі галузі національної економіки — сільське
господарство, вугільну промисловість тощо. На облікову ставку впливають
внутрішні та зовнішні чинники. До основних внутрішніх чинників належать:
значний розмір дефіциту державного бюджету, який покривається за рахунок
зовнішніх і внутрішніх позик; зростання ставок за ОВДП; кількість

грошей в обігу; курс національної валюти. Зовнішніми чинниками вважають
«коливання попиту нерезидентів на державні боргові забов’язання,
надходження або відплив із ринку іноземного спекулятивного капіталу»1.

Існує також поняття «ломбардна ставка» (7?л) — це ставка, за якою
Національний банк надає кредити комерційним банкам під забезпечення
високоліквідних активів (державних цінних паперів). Ломбардна ставка, як
правило, на 2—5% вище від ставки рефінансування:

Яя = Яф + 2 + 5%. (6.9)

Грошова база (#) — це сума коштів, яка складається з готівки на руках у
населення і резервів комерційних банків (готівка в касах банків та
коштів комерційних банків на рахунках в Національному банку (ЯЯ):

н=М0 + ш^СМ+ж. (6.10)

Частка готівки поза банками (Чем) характеризує частку готівки в грошовій
масі і визначається за формулою

см

см (6Л1)

Ч™ =±±[-.100%.

МЗп

Значна частка готівки (більше 40 % від грошової маси) є негативним
явищем, що свідчить про недовіру до банківської системи, про існування
суттєвих ризиків, пов’язаних із заощадженнями грошей у банках, про
наявність інфляційних очікувань з боку населення. Крім того, до
негативних загальноекономічних наслідків високої частки агрегату М0 у
грошовій масі слід віднести сприяння тінізації економіки, труднощі зі
стягненням податків, ускладнення контролю з боку Національного банку за
грошовими агрегатами та пропозицією грошей. Останнє безпосередньо
позначається на ефективності монетарних заходів.

Коефіцієнт готівки (сг) характеризує частку готівкових грошей у
депозитних грошах і розраховується за формулою

СМ

сг = 100%, (6.12)

1 Гладких Д. Облікова ставка і ціна кредитних ресурсі» // Вісник НБУ. —
1998 — Серп. —С. 38.

О

або

cr = МИ 100%. (6.13)

М2п -MO к J

Рівень доларизації фошового обігу (Рд) — це частка валютної частини
грошової маси в її загальній величині:

Р -J^.100o/0.^3-^.io0o/0, (6.14)

д мз мз v }

Рівень доларизації безпосередньо відбиває рівень недовіри до
національної валюти і має тенденцію до збільшення під час зростання
інфляції. За умови високої доларизації національна валюта лише частково
виконує функції нагромадження та міри вартості.

Швидкість грошового обігу (V) — це кількість оборотів, що роблять гроші
за рік, щоб забезпечити певний рівень економічної активності, який
приблизно визначається номінальним ВВП:

(6.15)

М 4 ‘

де М— середня величина кількості грошей в обігу за період обороту.

Цей показник обернено впливає на величину попиту на гроші: у разі
збільшення швидкості грошового обігу попит на гроші зменшується, і
навпаки.

На прискорення швидкості грошового обігу впливають високі темпи
інфляції, підвищення відсоткової і облікової ставок, суттєві доларові
інтервенції. Навпаки, уповільнюють швидкість обігу грошової маси
тінізація економіки, заборгованість з виплати заробітної плати, по
розрахунках за товари й послуги.

Рівень монетизації (Рм), або коефіцієнт насиченості економіки грошима —
це співвідношення між грошовою масою в обігу і рівнем виробництва у
поточних цінах (приблизно дорівнює номінальному ВВП):

р”=іШГ100%’

Рівень монетизації коливається під впливом різних чинників. Так,
зниження монетизації може відбутися внаслідок згортання грошових
відносин у результаті значної бартеризації економічних зв’язків та
зростання доларизації. На рівень монетизації впливають також коливання
попиту на гроші, інфляційні процеси.

Приклад Визначити рівень монетизації та коефіцієнт готівки, якщо
номінальний ВВП дорівнює 140 млрд грн, грошовий агрегат МІ становить
10,5 млрд грн, частка готівки в ньому — 40 %, валютні заощадження — 0,95
млрд грн, обсяг трастових операцій комерційних банків — 0,82 млрд грн.
Розв’язання:

Рм^.100%; м ВВПН

МЗ=М2 + ТО= 10,5 + 0,82 = 11,32 млрд грн; 1132

100% = 8,08 %;

140

СГ = ^Г’ 1 ^% ‘ СМ ” Ш = °’4° ‘ 1 °’5 = 4’2 МЛрД 4)14

d = M2n-M0;

Mln = МІ – ВЗ = 0,5 – 0,95 = 9,55 млрд грн.

Кредитні ресурси комерційних банків (ОТ?кб) складаються: із власних
коштів банків (ВлК); коштів, які залучені банками через продаж своїх
боргових зобов’язань (БЗ); депозитів банків (F)); залишків на рахунках
юридичних осіб (Зю); обсягів кредитування Національним банком
комерційних банків (Сгнб); обсягів грошово-кредитної емісії (МСЕ) за
виключенням обов’язкових резервів комерційних банків (RR):

CRKB = ВлК + БЗ + D + Зю + СгІШ + MCE – RR. (6.17)

С*кб(р)=-^ -? (6-18)

Щоб визначити реальні кредитні ресурси комерційних банків (С7?щр))5
обсяг кредитних ресурсів, визначений за формулою (6.17), необхідно
зменшити на величину прострочених кредтів (С/?Пр) та скорегувати цю
різницю на рівень інфляції (дефлятор ВВП):

CRKB ~ CRi

Дефлятор

Здатність комерційних банків надавати кредити залежить від величини та
структури їх загальних резервів (77?). Вони складаються з обов’язкових
(ЯК) та надлишкових (ЕР) резервів банків. Кошти, які зберігаються як
резервні, не приносять відсотків. Тому банки тримають у резервах тільки
частку депозитів. Важливою складовою банківських резервів є обов’язкові
резерви, які зберігаються як депозити у Національному банку. Величина
обов’язкових резервів нормується Національним банком у відсотках до
депозитних грошей (F)). Тобто норма обов’язкового резерву (гг) дорівнює

гг = —. (6.19) />

Звідси

ШІ = гг-0. (6.20)

У різних країнах норма обов’язкового резерву коливається від З до 15%.

Коефіцієнт готівки та норма обов’язкового резерву використовуються для
розрахунків мультиплікаторів — депозитного та грошового.

Депозитний мультиплікатор (то) визначається за формулами:

АМ5 АО (6.21)

тв=—, (6.22) гг

де гг— норма обов’язкового резерву.

За формулою (6.21), як правило, розраховують можливу зміну пропозиції
грошей залежно від зміни депозитних грошей:

АМ5 =т0-Ш (6.23)

Тобто формула (6.21) характеризує економічний зміст депозитного
мультиплікатора і не застосовується для визначення його арифметичного
значення. Для цього використовують формулу (6.22). З неї легко обчислити
мультиплікатор, тому що норма обов’язкового резерву встановлюється
Національним банком і є величиною завжди відомою.

Грошовий мультиплікатор також виражається двома формулами, перша з яких
(6.24) характеризує його економічний зміст, а друга (6.25) — числове
значення:

АМ

т АН

ЛМ5=т -ЛЯ. (6-24)

тт=^-. (6.25) ггл-сг

З наведених формул (6.22), (6.25) видно, що збільшення норми
обов’язкового резерву призводить до зменшення як депозитного, так і
грошового мультиплікаторів. Відповідно зменшиться пропозиція грошей, що
вплине на відсоткову ставку (Іг).

При цьому зв’язок між зміною пропозиції грошей (після зміни норми
обов’язкового резерву) та відсотковою ставкою може бути різним залежно
від того, існує в економіці ефект доходу чи очікується інфляція. За
умови першої ситуації зменшення пропозиції грошей супроводжуватиметься
зменшенням попиту на облігації, отже, і зниженням їх ціни. Як відомо,
між ціною облігацій та відсотковою ставкою існує обернена залежність і
тому відсоткова ставка зростатиме. Ланцюг зв’язків, що виникає при
цьому, описується так:

гг \-* тв і~> тт І-» № |^ Іг \. (6.26)

Якщо ж в економіці існують інфляційні очікування, то зменшення
пропозиції грошей призведе до протилежного щодо зв’язку (6.26)
результату:

гг Т— тв [^тт |~> № |-> 1Г |. (6.27)

Наведені залежності підтверджують важливість норми обов’язкового резерву
як головного інструменту монетарної політики.

6.2. Фактор часу в оцінці грошових потоків

Аналізуючи грошово-кредитний ринок, слід ураховувати фактор часу в
оцінці грошових потоків. Така оцінка базується на фундаментальній
концепції, відповідно до якої гроші сьогодні мають більшу вартість, ніж
будуть мати через певний час. Це пояснюється тим, що гроші, інвестовані
в цінні папери або депозити, приносять дохід, тобто капіталізуються.
Крім того, у віддаленому майбутньому знижується цінність імовірних
доходів унаслідок підвищення ризику та інфляції.

Для порівняння вартості грошей у часі використовуються поняття
майбутньої та теперішньої вартості грошей.

Теперішня вартість майбутнього доходу (ру) — це вартість майбутніх
надходжень грошей або обсягу руху готівки, дисконтованої за відповідною
нормою відсотка. Інакше кажучи, це та сума грошей сьогодні, яка створить
майбутній дохід за наявних відсоткових ставок. Зведення майбутнього
доходу до теперішньої вартості здійснюється за допомогою методики
дисконтування. Дисконтування дає змогу вимірювати доходи різних періодів
однією грошовою міркою. В процесі дисконтування використовується
дисконтна ставка. Дисконтна ставка — це відсоткова ставка дохідності
грошей з урахуванням ризику, яка застосовується для поточної оцінки
майбутніх грошових потоків,

Щоб зрозуміти процес дисконтування, Спочатку визначимо майбутню вартість
депозиту або позики, яка обчислюється за допомогою нарахування складного
відсотка. Майбутня вартість теперішніх грошей (і7^) визначається за
формулою

^К = д(і + /гУ, (6.28)

де А — теперішня вартість початкового Депозиту або позики (грн); Іг —
відсоткова ставка (в частках одиниці); і — кількість років, що
відділяють майбутній період від теперішнього,

Процес зростання вартості депозитів або Позик у майбутньому .надшіагхьпя
дрпдаспм хашхл аічадії

Якщо депозити поповнюються щорічно протягом певного періоду, то загальна
майбутня вартість таких Депозитів розраховується за формулою

^ = 2А(1+>Г, (6.29)

де Г— період (у роках), протягом якого поповнюються депозити; (— певний
рік; Д — вартість депозитів у році і.

Якщо мають місце ануїтетні внески (однакової величини кожен рік протягом
певного періоду), то формула (6.29) спрощується до вигляду:

^ = Д.|(1+/гГ =2).^, (630)

де О — щорічні внески на депозитні рахунки; кам — коефіцієнт ануїтета
майбутньої вартості.

Ки =Н + Іг)т”. (6.31)

Під час оцінки теперішньої вартості майбутнього доходу (ру) враховується
зворотна дія фактора часу: (6.32)

де Д — дохід через І років.

Для полегшення нарахування складного відсотка при дисконтуванні існують
спеціальні таблиці, в яких для кожного року і для кожної відсоткової
ставки обчислені значення (1 + Іг)*. Ці коефіцієнти називають множником
нарощування і дисконтним множником.

Приклади;

На депозитний рахунок банку надійшло 10 млн грн. Банк виплачує 9 %
річних. Визначити майбутню вартість грошей через 3 роки,

Розв’язання:

РУ-П\ (1 + ігу = Ю ? (1 + 0,09)3 = 12,95 млн грн,

Організація відкрила депозитний рахунок у банку під 11 % річних і на
початку кожного року вносить на нього 500 тис. гри. Яка сума депозиту
буде через 4 роки?

Розв’язання:

і^ = F>F(1 + /г)г” = 500[(1 + 0,П)4″1 +0 + 0Д1)4″2 + + (1 + «Л О4″3 + (1
+ ОД І)4″4] = 2355тис. грн.

3. На депозитний рахунок банку протягом 3 років будуть над-ходити внески
у сумі відповідно 5 млн грн, 9 млн грн, 12 млн грн, Банк виплачує 9 %
річних. Розрахувати загальну майбутню вартість грошей через 3 роки.

Розв’язання:

РУ = F+ Іг)т~1 = 5 • (1 + 0,09)3~’ +

+ 9(1 + 0,09)3-2 + 12(1 + 0,09)3″3 = 27,75 млнгрн.

4. Через 5 років очікується річний дохід у сумі 2 млн грн. Відсоткова
ставка дорівнює 11 %. Розрахувати поточну вартість зазначеного
майбутнього доходу,

Розв’язання:

РУ =

Пі

У = 1,19 млнгрн.

(1 + 0,11)

6.3. Рівновага грошово-кредитного ринку: визначення пропозиції грошей і
попиту на них

м

З макроекономіки відомо, що рівновага на грошовому ринку визначається
точкою перетину пропозиції грошей (М5) і попиту на гроші (А/^). На рис.
6.2 зображена рівновага на грошовому ринку, яка визначає рівноважну
відсоткову ставку Іг та рівноважну грошову масу М. Національний банк,
змінюючи пропозицію грошей (М52, М5з), впливає і на зміну рівноваги на
грошовому ринку, а також на рівноважну відсоткову ставку (7^2, Ігі).
Методи здійснення політики «дешевих» або «дорогих» грошей розглянуто у
відповідному розділі курсу «Макроекономіка».

Мг Мх Му м Рис. 6.2. Рівновага на грошовому ринку Отже,
рівновага на грошовому ринку досягається за умови

М5=М°. (6.33)

Тому важливим є аналіз чинників, які впливають на пропозицію грошей і
попит на гроші.

Пропозиція грошей у поточному періоді (М?) залежить від:

пропозиції грошей у попередньому періоді (МД1);

обсягу купівлі державних цінних паперів, що збільшує пропозицію грошей
(ЦПК);

обсягу продажу державних цінних паперів, що зменшує пропозицію грошей
(ЦПп);

обсягу національної валюти, витраченої Національним банком на купівлю
іноземної валюти, що збільшує пропозицію грошей (Вк);

обсягу національної валюти, одержаної Національним банком від продажу
іноземної валюти, що зменшує пропозицію грошей (Вп);

обсягу кредитно-грошової емісії (МСЕ),

Ураховуючи зазначене, пропозицію грошей можна виразити формулою:

М* =МД +ЦПКГ -ЦП№ + ВЮ -В№ + МСЕп (6.34)

де /, t – 1 — поточний період / та попередній період (/ – 1).

Введемо позначення: сальдо купівлі-продажу державних цінних паперів
(5цп) та сальдо купівлі-продажу валюти (5В):

5ЦП =ЦПК -ЦПП; (6.35)

SB = BK-BU. (6.36)

Тоді

MJ =Mb+Smt +SBt +MCEr (6.37)

З наведеної формули (6.37) окремих розрахунків потребує обсяг
грошово-кредитної емісії. До емісії уряд вдається тоді, коли він
виявляється неспроможним організувати ефективне оподаткування для
забезпечення потрібних видатків з державного бюджету, а також за рахунок
емісії знімається інфляційне навантаження.

Загальна кредитна емісія (МСЕ) визначається кредитами:

на покриття дефіциту бюджету (СУбд);

покриття внутрішнього боргу (0Вб);

рефінансування банків (СУрб);

• купівлю валюти до офіційного валютного резерву (Ов). Отже, загальна
кредитна емісія розраховується за формулою

МСЕ = Сгщ + СгВБ + СгРБ + Ов. (6.38)

Таким чином, пропозиція грошей, враховуючи формули (6.37) і (6.38), може
бути визначена так:

Mf = Ml, + Sm{t) + Sm + СгБД + СгВБ + СгРБ + Сгв. (6.39)

Безперечно, існують і інші моделі визначення пропозиції грошей. Більш
детально це питання розглядається макроекономіч-ною теорією.

Для визначення попиту на гроші використовується, як правило, формула І.
Фішера:

М° -V = р.у, (6.40) М°-^~, (6.41)

де М9 — попит на гроші; V — швидкість обертання грошей; Р — середній
рівень цін; Y— обсяг реального ВВП.

Інший варіант кількісного визначення попиту на гроші запропонував
представник кембриджської школи А. Пігу:

М° =к-Р-Y, (6.42)

де к — частка річних доходів (від Р • У), яку бажають мати суб’єкти
ринку в грошовій формі.

За своєю сутністю коефіцієнт к є оберненим відносно швидкості обігу
грошей = тому принципової різниці між варіантами кількісної теорії
Фішера і Пігу не існує.

Відомі також інші моделі, зокрема модель попиту на гроші Баумоля—Тобіна.

6.4. Взаємозв’язок грошово-кредитного та товарного ринків

Грошово-кредитний ринок через ступінь ділової активності на
інвестиційному ринку впливає на кон’юнктуру товарного ринку, тому
окремого аналізу потребує взаємозв’язок грошового і товарного ринків
(рис. 6.3).

Звернемось до рис. 6.3. На ньому відображено взаємодію трьох ринків: а —
грошово-кредитного, б — інвестиційного, в — товарного. Припустимо, що
урядом здійснюється стимулююча політика експансії, яка в даному
контексті виражається у впливі на відсоткову ставку в бік її зниження.
Це можливо за умов збільшення грошової пропозиції від Мі ДО Мі (рис
6.3). Відсоткова ставка тоді зменшиться від Іг\ до Іґ2. Отже, зміна
рівноваги на грошово-кредитному ринку (а) призвела до зниження
відсоткової ставки.

У свою чергу, зниження відсоткової ставки пожвавлює попит на інвестиції
(б) від І\ до її. Зростання інвестицій забезпечує муль-типлікативний
приріст ВВП від ВВПі до ВВП2 на товарному ринку (в)

Графічні пояснення на рис 6 3 дозволяють зробити важливі аналітичні
висновки Ефективність грошово-кредитних заходів залежить від виду кривих
попиту на гроші (М°) і попиту на інвестиції (7°) Чим більш крутою є
крива попиту на гроші, тим більш значним буде вплив зміни їх пропозиції
на рівноважну ставку відсотка. Можливість одержати більш суттєвий
приріст інвестицій зображується похилою кривою попиту на інвестиції А
більший приріст інвестицій приведе до мультиплікативного зростання ВВП.

Монетарні заходи високоефективні тоді, коли крива попиту на гроші
приймає вигляд крутої лінії, а крива попиту на інвестиції — похилої. За
інших умов потенціал монетарних заходів незначний.

Таким чином, збільшення пропозиції грошей веде до зростання інвестицій,
ВВП, зайнятості, доходу, сукупного попиту, що, у свою чергу, забезпечить
подальше підвищення економічної активності.

Але, аналізуючи цей ефект, треба зазначити, що він виникає переважно в
умовах низького рівня зайнятості. Крива сукупної пропозиції за таких
умов має відносно горизонтальний вигляд. Саме тому збільшення сукупного
попиту внаслідок зростання пропозиції грошей веде до суттєвого зростання
ВВП в умовах незначної інфляції або незмінних цін (рис. 6.4 а). Але в
умовах близьких до повної зайнятості крива сукупної пропозиції стає
більш крутою, майже вертикальною лінією. В такому разі розширення
грошової пропозиції і збільшення сукупного попиту суттєво впливає на
динаміку цін (від Рі до Р2), спричиняючи велику інфляцію (рис. 6.4 б).

Рис. 6.4. Грошово-кредитна політика у короткостроковому (а) і
довгостроковому (б) періодах

Пропозиція грошей і попит на них у першу чергу впливають на номінальну
відсоткову ставку (ІГ(Н)). У той же час попит на реальні інвестиційні
товари — обладнання, устаткування, споруди —

в цілому визначається реальною відсотковою ставкою (/%)), яка дорівнює
номінальній за мінусом темпів інфляції. З цього випливає важливий
висновок: наприклад, скорочення грошової пропозиції призведе до
зростання відсоткової ставки, що, у свою чергу, викличе скорочення
інвестицій, а значить, сукупного попиту і

ввп.

М |-> Іг / !-» АП |-> ВВП і. (6.43)

Але у довгостроковому періоді ефект відсоткової ставки інший. Скорочення
грошової пропозиції приведе до зниження інфляції і, таким чином, до
уповільнення зростання номінального ВВП відносно реального. Це, у свою
чергу, зумовить скорочення номінальної та реальної відсоткових ставок,
зростання інвестицій та ВВП:

М51-> Р |-> ВВПН |-> Іг(и) |-> І Т-> ВВПр Т. (6.44)

На результати монетарних заходів значно впливають і процеси, що
відбуваються у світовій економіці. Проаналізуємо політику «дешевих»
грошей як елемент загальної експансіоністської політики. Внаслідок
збільшення пропозиції грошей відсоткова ставка в національній економіці
знижується, що скорочує надходження до неї іноземних інвестицій Це, у
свою чергу, зменшує попит на валюту даної країни і знижує її курс
відносно іноземних валют. Наслідок — скорочення імпорту і зростання
експорту, тобто збільшення чистого експорту (ЙХ). І навпаки — для
політики «дорогих» грошей.

М Т~* Іг |-> /,„!-> е і -> ІЩ; (6.45) М |-> /, Т-> 7і„Т-> е Т -> ІЩ.
(6.46)

Таким чином, наслідки внутрішніх грошово-кредитних заходів посилюються
під впливом світової економіки.

Для будь-якої економіки поряд із підтримкою внутрішньої рівноваги
важливою є проблема досягнення балансу між експортом та імпортом. Існує
взаємозв’язок макроекономічної рівноваги і торговельного балансу за
умови проведення певних заходів на грошово-кредитному ринку.

Припустимо, що для даної країни має місце суттєве перевищення імпорту
над експортом в умовах високого безробіття і спаду виробництва. За таких
обставин держава спробує зменшити дефіцит торговельного балансу і буде
проводити політику «дешевих» грошей. Така політика знизить ставку
відсотка і змен

шить імпорт, сприятиме експорту і поліпшить торговельний баланс. Тобто
політика «дешевих» грошей узгоджується з політикою збалансування
торговельного балансу.

Припустимо тепер, що для країни характерним є перевищення імпорту над
експортом в умовах інфляції. Тоді уряд проводить політику «дорогих»
грошей і скорочує дефіцит торговельного балансу. Політика «дорогих»
грошей підвищує ставку відсотка і стимулює приплив іноземних інвестицій.
Це збільшує попит на національну валюту і підвищує її курс відносно
інших валют, що скорочує експорт і погіршує торговельний баланс. Така
політика «дорогих» грошей приходить у протиріччя з політикою
балансування торговельного балансу.

Отже, як показує аналіз, грошово-кредитні заходи можуть узгоджуватися із
політикою балансування експорту та імпорту, але можуть і суперечити їй.

Крім моделі рівноваги грошово-кредитного ринку «М5 — М°» існує також
модель рівноваги відкритої національної економіки Манделла—Флемінга («/5
— ЬМ»). Побудова й аналіз цієї моделі розглядається в підручниках з
макроекономіки.

Зупинимося на аналізі впливу світової відсоткової ставки на рівновагу в
моделі «/5 — ЬМ» [18, с. 53—54]. Суттєва різниця рівноважних відсоткових
ставок у світовій і національній економіках впливає на макроекономічні
процеси в окремій країні.

ватиме світовій. Отже, аналіз моделі Манделла—Флемінга дозволяє зробити
висновок, що умовою рівноваги відкритої національної економіки є
рівність світової і національної відсоткових ставок.

Рис. 6.5. Модель Манделла—Флемінга (7г^= Іг^)

ВВП

Рис. 6.6. Модель Манделла—Флемінга (Іг}У Абсолютно ліквідні гроші Ануїтетні внески Грошова маса Грошові агрегати Грошово-кредитна політика Дисконтна ставка Дисконтування майбутнього доходу Емісія Капіталізація Ліквідність грошей Ломбардна ставка Поточна вартість майбутнього доходу Спекулятивний попит на гроші Ставка рефінансування Трансакційний попит на гроші Трансакція Питання для самоконтролю Поясніть структуру фінансового ринку. Наведіть відповідну схему. Які показники характеризують стан грошово-кредитного ринку? Надайте методику розрахунку кожного показника. Яка економічна сутність відсоткової та облікової ставок? Чим вони відрізняються? Свідченням яких економічних явищ є висока частка готівки у грошовій масі? Якщо грошова маса МІ зростає швидше за номінальний ВВП, то як змінюватиметься рівень монетизації? Чи може гривня виконувати функції міри вартості та нагромадження, якщо рівень доларизації високий? Обґрунтуйте висновок. Визначте чинники, які впливають на швидкість обігу грошей. Поясніть логіку впливу окремих чинників на швидкість обігу грошової маси. Наведіть необхідні формули. Поясніть схематично зв'язки, що існують між зміною норми обов'язкового резерву, пропозиції грошей, відсоткової ставки, внутрішніми та іноземними інвестиціями, ВВП. Поясніть сутність понять майбутньої та теперішньої вартості грошей. На якій концепції ґрунтується необхідність урахування фактора часу в оцінці грошових потоків? Наведіть формули нарахування складного відсотка і методики дисконтування. Поясніть економічну сутність і надайте графічну інтерпретацію взаємозв'язків грошово-кредитного, інвестиційного і товарного ринків. Поясніть механізм впливу зміни пропозиції грошей, номінальної та реальної відсоткових ставок, попиту на внутрішні та іноземні інвестиції, зміну валютного курсу та чистого експорту. У чому полягає відмінність у дії цього механізму в коротко- і довгостроковому періодах? РОЗДІЛ 7 МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИКА АНАЛІЗУ ФОНДОВОГО РИНКУ 7.1. Функції та структура фондового ринку Фондовий ринок охоплює частину кредитного ринку, зокрема ринок облігацій, і повністю ринок акцій. Інакше кажучи, це ринок цінних паперів, на якому здійснюються їх випуск, розміщення та продаж. Товар фондового ринку специфічний — різні види цінних паперів. Основна мета аналізу ринку цінних паперів полягає у забезпеченні нормального функціонування всіх галузей економіки шляхом інвестування великих капіталів у їх діяльність. Існують різні класифікації фондового ринку. Найбільш поширена класифікація учасників фондового ринку поділяє їх на чотири групи: емітенти — юридичні (в окремих випадках фізичні, якщо це передбачено законодавством) особи, які випускають цінні папери і виконують у зв'язку з цим певні обов'язки. Часто ототожнюють емітента і продавця цінних паперів. Але слід зауважити, що поняття «емітент» і «продавець» збігаються на первинному ринку цінних паперів і не збігаються на вторинному, де відбувається їх перепродаж; інвестори — фізичні та юридичні особи, у тому числі ін-ституціональні інвестори (інвестиційні фонди, довірчі товариства, пенсійні фонди, страхові компанії тощо), які мають вільні кошти і можуть вкласти їх у цінні папери з метою одержання доходу (відсотків) або збільшення ринкової вартості цінних паперів; посередники — юридичні особи, які надають ті чи інші послуги щодо здійснення фондових операцій емітентам або інвесторам; держава приймає законодавчі акти, створює відповідні державні органи і таким чином визначає умови правового регулювання діяльності фондового ринку з метою підтримки його ефективного функціонування і захисту його учасників. Посередниками на фондовому ринку можуть бути: • підприємства, які спеціалізуються на роботі з цінними паперами і здійснюють посередницьку діяльність з випуску та обігу цінних паперів; банківські установи, які поряд з іншими фінансовими функціями можуть здійснювати посередницьку діяльність з випуску та обігу цінних паперів, а також надавати позики, пов'язані з цінними паперами. інвестиційні компанії, що поєднують функції фінансового посередника та інституціонального інвестора. Для своєї діяльності посередники можуть створювати добровільні об'єднання, у тому числі фондові біржі. Фондова біржа — це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому відбувається торгівля цінними паперами. Забезпечення зберігання цінних паперів та оформлення передачі прав власності здійснюють депозитарій, розрахунково-клірингові установи та реєстратори. Продавцями фондового капіталу виступають: фінансові інститути і комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, ощадні банки, пенсійні фонди тощо. Покупцями капіталу є: держава, торгово-промислові компанії, приватні особи. Основна макроекономічна функція фондового ринку полягає в тому, щоб трансформувати тимчасово вільні грошові кошти у виробничі капіталовкладення, тобто передати грошові ресурси від позикодавців до позичальників. Фондовий ринок виконує функції: економічну, політичну, соціальну. У межах економічної функції фондовий ринок: забезпечує контакт продавця і покупця; —акумулює грошові кошти населення (заощадження) та під-* приємств (тимчасово вільний капітал); балансує попит і пропозицію цінних паперів на фондовому ринку; —сприяє стабілізації цін; оптимізує галузеву та регіональну структуру, забезпечуючи перелив капіталу з малорентабельних галузей і регіонів у високорентабельні, технічно прогресивні галузі та перспективні регіони; вирівнює норму прибутку на вкладений капітал; сприяє реалізації науково-технічних досягнень шляхом створення акціонерних венчурних фірм і здійснення інших заходів заохочення освоєння нової технології; —узгоджує майнові державні, інституціональні, індивідуальні інтереси в процесі обігу цінних паперів; пом'ягшує дефіцит державного бюджету; стан ринку цінних паперів свідчить про стан економічної кон'юнктури. Сутність політичної функції фондового ринку полягає у сприянні становленню економічної незалежності держави, залученню іноземних інвестицій через продаж акцій, створенню справді ринкової системи. Соціальна функція фондового ринку виявляється в можливості для населення отримання додаткового прибутку та формування прошарку власників цінних паперів. Крім того, перелив капіталу сприяє створенню додаткових робочих місць. З огляду на етапи функціонування вирізняють первинний і вторинний ринки цінних паперів. На первинному ринку початково розміщуються цінні папери серед інвесторів. Основне завдання первинного ринку — мінімізувати ризик інвестора. На це спрямовані державні законодавчі нормативні акти, які регулюють діяльність ринку. Первинний ринок цінних паперів аналізується за: основними емітентами; основними інвесторами; основними об'єктами угод; основними формами угод. Основними емітентами є держава, приватні компанії, міждержавні органи. Основними інвесторами виступають населення, держава, комерційні органи. Об'єктами угод є державні, приватні та міжнародні цінні папери. Існує дві форми угод — розміщення цінних паперів шляхом аукціону або відкритого продажу. Первинне розміщення цінних паперів здійснюється поетапно. Спочатку емітентом приймається рішення про випуск цінних паперів, потім відбувається їх відкрите або закрите розміщення. Відкрите розміщення передбачає реєстрацію інформації про випуск цінних паперів та організацію передплати на них, закрите розміщення цінних паперів відбувається серед конкретних осіб. На заключному етапі цінні папери видаються власникам або власник реєструється у системі реєстру власників. Вторинний ринок забезпечує обіг цінних паперів. Його основними функціями є створення умов для широкої торгівлі цінними паперами, забезпечення їх ліквідності, визначення ринкової ціни цінних паперів та надання інформації щодо її зміни. За організаційними формами розрізняють фондову біржу та позабіржовий ринок цінних паперів. Біржовий ринок, як правило, є вторинним, представлений фондовою біржею. Тобто це ринок з високим рівнем організації, на якому за спеціальними правилами здійснюється угода купівлі-продажу цінних паперів. Основними суб'єктами біржового ринку виступають продавці, покупці та посередники — брокери, дилери. Позабіржовий ринок є також вторинним і обслуговує середній та малий за обсягом акціонерний капітал тих емітентів, які з об'єктивних причин не виставляють свої активи на біржу. Основою позабіржового ринку є комп'ютерний зв'язок, каналами якого передається інформація стосовно акцій, що котируються. Обсяги торгівлі цінними паперами через фондову біржу і позабіржовий ринок у розвинутих країнах майже однаковий. Як правило, провідною є одна фондова біржа, спостерігається концентрація центрів біржової торгівлі цінними паперами. Ринок цінних паперів також характеризується за такими ознаками: за строками випуску: з установленим строком обігу та безстрокові цінні папери; за територією розповсюдження: міжнародний, національний, регіональний ринки; за видами цінних паперів: ринок акцій, облігацій тощо. Ефективність функціонування ринку цінних паперів визначається пропозицією останніх, а також значною мірою споживчим потенціалом суспільства в цілому. Платоспроможний попит на фондовому ринку суттєво залежить від можливості домашніх господарств заощаджувати, від їх грошових доходів. Так, у країнах з високим рівнем життя населення частка домашніх господарств, що володіють акціями, досить висока — майже 49—51 %. 7.2. Основні види цінних паперів Предметом торгівлі на фондовому ринку є цінні папери — грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між продавцем (емітентом) та їх власником, передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків. Економічна природа цінних паперів пов'язана з грішми. Цінні папери акумулюють грошові нагромадження суб'єктів ринку, які спрямовуються на виробниче та невиробниче вкладення капіталів. Але не кожний грошовий документ є цінним папером, а тільки той, що засвідчує майнове право у формі титулу власності (акції, векселі) або як відносини позички (облігації, сертифікати), тобто є об'єктом угоди та джерелом одержання доходу. Саме тому до цінних паперів не належать боргові розписки, заповіти, лотерейні білети, страхові поліси. Цінні папери прийнято називати фіктивним капіталом, тому що вони практично не мають внутрішньої вартості, а їхня цін- но ність полягає лише у здатності приносити дохід і засвідчувати право власності. Цінні папери розподіляються на три великих групи: пайові — засвідчують відносини співвласності або пайової участі у формуванні статутного фонду і розподіленні прибутку (акції); боргові — опосередковують кредитні відносини (облігації, ощадні сертифікати, депозитні сертифікати, векселі). Пайові та боргові цінні папери об'єднуються в групу фіктивного капіталу першого порядку, тому що емітент відповідає перед інвестором безпосередньо «реальним» майном — грошовими засобами, основним капіталом, нерухомістю; похідні — це особливі фондові цінності, які фіксують проміжні права партнерів у процесі укладання угоди (опціони, ф'ючерси, варанти тощо). Вони належать до фіктивного капіталу другого і третього порядків, не дають ні права власності, ні права на отримання доходу, але засвідчують право на купівлю або продаж цінних паперів різних видів. Головним завданням операцій з ними є одержання прибутку від більш точного прогнозування зміни цін на фондовому ринку. За ознакою дроблення цінні папери поділяються на: роздріблювані, номінальну вартість якюс може бути змінено (деноміновано); нероздріблювані, номінальна вартість яких залишається незмінною протягом усього строку чинності папера. За ознакою порядку передачі майнових прав (форми виплати дивідендів чи відсотків) вирізняють цінні папери: іменні, які засвідчують право власності конкретної особи, а перехід цих прав потребує обов'язкової ідентифікації (підтвердження особи) власника; на пред'явника, які є безособовими, і перехід прав власності не потребує ідентифікації його попереднього власника; переказні, які містять зобов'язання власника сплатити певну суму грошей у зазначений термін в обумовленому місці певній особі. Незалежно від інших ознак всі цінні папери класифікуються як: ринкові, які можна перепродати; неринкові, які можна продати тільки один раз. За способами виплати доходу цінні папери класифікуються так: ^ цінні папери з фіксованим платежем (облігації, привілейовані акції); ^ цінні папери зі змінною ставкою, що залежить головним чином від облікової банківської ставки (облігації зі змінним відсотком); ^ цінні папери, дохід від яких безпосередньо залежить від розміру чистого прибутку підприємства (прості акції, інвестиційні сертифікати). Цінні папери мають також різний рівень надійності і залежно від цього поділяють на: високонадійні, з високою ймовірністю повернення вкладеного капіталу та отримання доходу; ординарні, більш ризиковані. За ознакою території обігу цінні папери поділяються на: ^ регіональні; ^ національні — внутрішнього фондового ринку; ^ міжнародні — можуть обертатися на території інших країн. Існують також інші класифікаційні ознаки групування цінних паперів. Розглянемо найважливіші види цінних паперів. Спочатку зупинимося на пайових і боргових цінних паперах, що формують групу фіктивного капіталу першого порядку. До них належать: акції; облігації; державні казначейські зобов'язання; векселі. Акція — це цінний папір, що засвідчує пайову участь власника в капіталі ділової одиниці бізнесу. Акції випускаються акціонерними товариствами з метою збільшення власного капіталу. Вони дають право на участь в управлінні акціонерним товариством та на отримання частини прибутку у формі дивідендів. Акції можуть бути: ^ іменними; ^ на пред'явника; •/ привілейованими; ^ простими. Іменні акції реєструються в спеціальній книзі, записуються прізвище власника, кількість акцій у нього, час придбання акцій. Акції на пред'явника також реєструються, але в книзі вказується лише їх загальна кількість. Привілейовані акції не дають права власнику брати участь в управління акціонерним товариством. Власник таких акцій одержує дивіденди і має пріоритет у відшкодуванні своєї частки капіталу в разі ліквідації товариства. Щорічний прибуток за такими акціями нараховується за твердим відсотком, зафіксованим на бланку акції. Прості акції — це акції, прибуток від яких повністю залежить від чистого доходу підприємства та його дивідендної політики. Грошова форма вартості акції називається ціною акції. За ціновою ознакою акцій вирізняють: номінальну ціну, яка вказується на цінному папері; емісійну ціну, за якою акція продається на первинному ринку (емітується); курсову (ринкову) ціну, за якою акція котирується (оцінюється) на вторинному ринку цінних паперів; балансову ціну, яка являє собою різницю між вартістю майна, що належить акціонерному товариству, і величиною його боргів. Курсова ціна акції може бути вищою або нижчою за її номінальну ціну. Перевищення курсової ціни називається лажем або ажіо, а перевищення номінальної ціни над курсовою називається дизажіо. Курсова ціна акцій прямо залежить від дивідендів по ній і обернено залежить від відсоткової ставки. Дохід акціонера складається з дивідендів на акцію і зміни курсової вартості акцій. Це визначає сукупну дохідність акції. Усі інвестори, що грають на курсовій різниці акцій, поділяються на два типи: «ведмеді» — ті, хто очікують зниження курсу, і «бики» — ті, хто очікують підвищення курсу. Слід зазначити, що інфляція не відбивається суттєво на акціонерному капіталі. Акціям притаманна антиінфляційна стійкість. Облігація — це письмове боргове зобов'язання, в якому емітент зобов'язується виконати певну умову — зворотну виплату отриманої грошової суми і встановленого відсоткового винагородження. На відміну від акції — права на власність, облігації є правом на позики. У розвинутих країнах ринок облігацій домінує над ринком акцій. Власник облігації не бере участь в управлінні підприємством, але йому гарантується стабільний дохід у вигляді твердої відсоткової винагороди. Облігації можуть бути державними або компаній. Емітентами державних облігацій є уряд, урядові організації, місцеві органи влади. Промислові фірми, комерційні та інвестиційні банки, інвестиційні фонди виступають як емітенти облігацій компаній. Ринкова ціна (курс) облігацій дуже рухлива і залежить від коливань економічної активності та відсоткових ставок. Так, під час економічного пожвавлення зростає попит на гроші, отже, і відсоткові ставки. Збільшується попит на нові, більш високодохідні облігації, тому пропозиція випущених раніше низькодохідних цінних паперів зростає. У результаті курс облігацій падає. Тобто в разі зростання відсоткових ставок курс облігацій зміниться рівно на стільки, щоб компенсувати втрати доходу внаслідок зміни ставок. Під час аналізу ринку облігацій і визначення їх ринкової вартості враховується фактор часу методом дисконтування. Дисконтування (знижка) — теперішня вартість майбутнього доходу від облігації. Майбутні доходи від володіння облігаціями складаються з двох частин: купонного доходу (щорічний дохід на облігацію); виплат під час погашення облігації. Таким чином, розрахункова ринкова ціна облігації визначається як сума зазначених двох складових у поточній (теперішній) вартості: *обл^5(Г^ (7Л) Д, - *об,н • к9 (7.2) де Fобл — ринкова ціна облігації; Т— строк, на який випускається облігація; Д, — купонний дохід у році ґ; к — купонний відсоток; іFобл.н — номінальна ціна облігації; Іг — дисконтна (відсоткова) ставка. Приклади Облігація номінальною вартістю 100 грн випущена на 3 роки. Купонний дохід дорівнює 15 %. Відсоткова ставка — 10 %. Визначити ринковий курс облігації. т Д К ?^обл.н - X ~~ Г77 + "~ ~~Т ї Д/ ~ -^обл.н * к. і=\ (1 + Іг) (1 + Іг) Розв'язання: 100 • 0,15 100 • 0,15 100 ? 0,15 100 1ПГ облН (1 + 0,12)1 (1 + 0,12)2 (1 + 0,12)3 (1 + 0,12)3 Номінальна вартість акції 100 грн. У поточному році буде виплачений дивіденд 20 %. Відсоткова ставка дорівнює 15 %, Визначити розрахунковий ринковий курс акції. Розв'язання: ^в=F=^ = 10010!20 = іг 0,15 Н Державні казначейські зобов'язання розповсюджуються серед населення і дають право на одержання фіксованого доходу. Вони свідчать про внесення їхніми власниками коштів до бюджету. Вексель — це специфічний цінний папір-свідоцтво, в якому втілено право на визначений грошовий дохід. Це складене за встановленою законом формою письмове боргове зобов'язання виплатити певну суму грошей через установлений термін пред'явнику векселя або особі, вказаній у ньому. Акції, облігації та векселі є цінними паперами першого порядку. До похідних цінних паперів другого і третього порядку належать: ф'ючерси; опціони; варанти. Ф'ючерс — цінний папір на право постачання певної кількості цінностей протягом певного періоду за ціною, встановленою на момент укладання угоди. Опціон — цінний папір, який передбачає право, але не обов'язок покупця купити (або продати) певну кількість цінностей, що лежать в основі опціона, за раніше домовленою ціною протягом певного часу. Варант — це сертифікат, який дає право його власнику зробити підписку на певну кількість цінних паперів за заздалегідь визначеною ціною і за певний період. 7.3. Індекси фондового ринку Традиційно під фондовим індексом розуміють співвідношення усередненого за групою підприємств — емітентів цінних паперів значення вартості акцій, проданих за поточний період, до усередненого значення вартості акцій, проданих за попередній період. Отже, індекси фондового ринку характеризують коливання ціни акцій за певний період і дають можливість оцінити загальну ситуацію на фондовому ринку. Важливим є кількісний та якісний відбір емітентів у базі індексу. Серед підприємств, акції яких ураховуються під час визначення фондових індексів, повинні бути такі, що значною мірою впливають на розвиток галузі, економіки в цілому. Найбільш популярним показником фондового ринку є індекс Доу-Джонса. Це показник стану ринку акцій, запропонований американськими фінансовими журналістами Ч. Доу і Е. Джон-сом. Індекс Доу-Джонса застосовується з 1884 р. і розраховується на Нью-Йоркській фондовій біржі через кожні півгодини. Існує чотири індекси Доу-Джонса. 1. Промисловий індекс — простий середній показник руху курсів акцій ЗО найбільших промислових компаній (А^. Перелік компаній може змінюватися залежно від їх позицій в економіці. Цей індекс розраховується за формулою зо DI = (7.3) к де А: — корегуючий коефіцієнт (дільник), який змінюється залежно від подрібнення акцій (зменшення номіналу в результаті збільшення акцій в обігу); Аг — курс акцій /-Ї компанії. Промисловий індекс Доу-Джонса є найстарішим і найбільш поширеним серед усіх індексів фондового ринку. На його складові припадає від 15 до 20 % ринкової вартості акцій, що котируються на Нью-Йоркській фондовій біржі. Транспортний індекс — середній показник, що характеризує рух цін на акції 20 транспортних компаній. Комунальний індекс — середній показник, що характеризує рух цін на акції 15 компаній, які займаються газо- й електропостачанням. Середній індекс складається на основі трьох попередніх індексів. Індекси не повинні реагувати на події, які безпосередньо з біржовою кон'юнктурою не пов'язані. Суть індексу Доу-Джонса така: якщо криві середнього курсу акцій компаній ідуть угору і не опускаються нижче позначок, які були найгіршими в недавньому минулому, має місце пожвавлення в економіці, і акції варто купувати. І навпаки. Поширеними також є індекси: «Standart and Poore's» («S&P»); «Financial Times» («FT»); DAX тощо. Індекс «S&P» розраховується на Нью-Йоркській біржі у двох варіантах: за акціями 500 корпорацій, у тому числі: для 400 про мислових, 20 транспортних, 40 комунальних та 40 фінансових; за акціями 100 корпорацій. Індекс визначається за формулою я S&P п IЯ (7-4) де п — кількість корпорацій; Рю — ціна акції /-Ї компанії в базовому періоді. Світовий індекс «FT» охоплює приблизно 2200 акцій 24 країн світу. Індекс Франкфуртської біржі DAX охоплює акції 30 компаній, що забезпечують 80 % обігу на біржі, і визначається як співвідношення акціонерного капіталу на кінець і початок періоду, скореговане на спеціальні корегуючи множники, які характеризують надання переважного права на покупку нових акцій. Прикладами українських фондових індексів є Z-індекс, WOOD-15, КАС-20. Для розрахунку Z-індексу ліквідності і схожогр з ttmffiS -— індексу продажів запропоновані формули: Ц =Fм .(1 +а/100); (7.6) St =St_{-(\ + а/100% (7.7) де L — індекс ліквідності; S— індекс продажів; t, t- 1 — поточний і попередній періоди; а — середня зміна курсу покупки (для L) або продажу (для S) акцій за тиждень. Індекс WOOD-15 схожий за методикою розрахунку з індексом DAX, публікується з 1997 р. Індекс охоплює 15 компаній, база оновлюється щомісячно. Методика розрахунку індексу: Загальна поточна капіталізація компаній, які входять в базу I wood - : : : —-1000. (7.8) Початкова капіталізація компаній, які входять в базу Найбільш поширеним в Україні є індекс КАС-20, який офіційно визначається з 1.01.97 р. Розраховується простий базисний індекс КАС-20 (S) та зважений індекс КАС-20 (W): ^кас-2о{5) =W/ у (7-9) 1=1 cap, і ^kac-20(w) ~ ~2Q ' (7.10) 20 SM, ZK 1=1 де Рш (; Рш () — котирування на покупку акцій /-го підприємства відповідно в поточному і базовому роках; Разкп\ Ра5кі{) — котирування на продаж акцій /-го підприємства відповідно в поточному і базовому роках; МсаРп; М —ринкова капіталізація /-го підприємства відповідно в поточному і базовому періодах. Ринкова капіталізація підприємства розраховується як добуток загальної кількості акцій цього підприємства-емітента на курс однієї акції. Висока капіталізація визначає вищу заставну ціну підприємства, його значну конкурентоспроможність, отже, і більші можливості до залучення дешевих кредитів. І навпаки, низька капіталізація погіршує конкурентоспроможність підприємства, знижує приплив інвестицій у виробничу сферу. Ринкова капіталізація окремих підприємств визначає капіталізацію економіки в цілому і характеризує ступінь довіри до неї, існування певного рівня захисту прав власності, привабливість для іноземних кредиторів. Капіталізація економіки складається з капіталізації внутрішнього фондового ринку (для більшості розвинутих фондових ринків характерна капіталізація на рівні 40—60 % ВВП, у США — 101,2 % ВВП), сукупного капіталу національної банківської системи та сукупних активів небанківсь-ких фінансових установ1. Крім зазначених індексів під час аналізу фондового ринку для характеристики акцій використовують такі показники [33, с. 38— 39; 41—42]. 1. Прибутковість акцій (&пр) (або коефіцієнт дивідендної віддачі): *„=1F^-100%. (7.11) р Ціна акції Враховуючи, що ринковий курс акцій з часом змінюється, більш повно рентабельність акцій за певний період виражається формулою2: Я, = Д/ + ~Р'-і) -100 %, (7.12) де Я1 — рентабельність акції за період 1\ F>, — виплачені за період і
дивіденди; Р1 — ціна акції в кінці розрахункового періоду; — ціна акції
на початку розрахункового періоду.

Якщо дивіденди за період г не виплачувались, формула (7.12) набуває
такого вигляду:

Я( = Р’~Р> ^””^

Ціна акції ІЛ/ЧЛу)

*ц.-п -тт^т 100°^- (7.14)

Прибуток на 47

одну акцію

Чим меншій цей коефіцієнт, тим вища оцінка акцп’

Коефіцієнт платіжності (кт):

Дивіденд ллл ЩО обмінюється на акції:

Номінальна вартість облігації,

_ що конвертується

Цк.обл ~ ~77- : ‘ ~ ~. : • (7.21)

Кількість акцій за облігацію, 4 7

що конвертується

7.4. Методика дослідження фондового ринку

Специфікою аналізу фондового ринку в умовах його становлення є
неможливість досліджувати динаміку процесів. Тому аналіз в основному
зводиться до визначення початкового рейтингу емітента та його акцій.

Існують такі види аналізу фондового ринку:

ретроспективний — дослідження функціонування фондового ринку в минулому,
порівняння ефективності цінних паперів;

оперативний — поточна оцінка стану фондового ринку;

перспективний — прогнозування розвитку фондового ринку;

тематичний — аналіз одного напряму розвитку фондового ринку;

системний — визначення впливу економічних і соціальних чинників на
розвиток фондового ринку;

обов’язковий — результати такого аналізу повинні обов’язково
враховуватися в прийнятті рішень щодо розвитку фондового ринку;

рекомендований — результати аналізу не є обов’язковими, а можуть бути
враховані під час прийняття рішень.

Існують два підходи дослідження стану фондового ринку: від глобального
до локального і навпаки. Підхід «від глобального до локального» — це
традиційний підхід до аналізу економічних процесів, який починається з
дослідження зовнішніх чинників стану фінансового ринку, потім охоплює
окремі, специфічні сектори економіки і закінчується аналізом конкретного
емітента.

Послідовність підходу така:

огляд економічних умов у країні й у світі;

визначення рівня інфляції і безробіття — важливих індикаторів стану
економіки;

аналіз попиту і пропозиції на товарному ринку, умови рівноваги, фази
економічного циклу;

аналіз фошово-кредитного ринку, який охоплює визначення відсоткових
ставок, коротко-, середньо- та довгострокового кредиту;

аналіз ринку акцій;

економічний огляд окремих секторів економіки:

виробництво засобів виробництва;

виробництво споживчих товарів;

видобуток корисних копалин;

стан торгівлі;

стан галузей обслуговування;

розвиток науково-технічного прогресу;

розвиток транспорту і зв’язку;

розвиток комунальних послуг;

економічний огляд певних галузей промисловості;

аналіз конкретних підприємств;

вибір акцій або облігацій.

Цей підхід починається з аналізу макроекономічних умов і закінчується
вузьким аналізом випуску акцій та облігацій. Таким підходом досягаються
дві мети. Перша — формується точка зору на основні економічні чинники,
які впливають на цінні папери. Друга — порівнюються окремі сектори,
галузі, підприємства щодо перспектив вигідності та ризику випущених
цінних паперів. Наприклад, порівняльний аналіз показує, як краще
розподілити кошти між коротко-, сердньо- та довгостроковими облігаціями
або акціями.

Але недоліком підходу від глобального до локального є те, що певні
вигідні акції або облігації можуть бути пропущені. Тому цей підхід
доповнюється іншим — аналізом від локального до глобального.

Цей підхід полягає у визначені певних статистичних критеріїв для вибору
цінних паперів. Такими критеріями виступають:

відношення ціни акції до прибутку на одну акцію в порівнянні із середнім
значенням цього відношення за останні 5 років (відносний коефіцієнт
Fц-п);

—річний прибуток на акцію порівняно із середнім прибутком на акцію за
останні 5 років;

загальна ринкова вартість акції;

—відношення курсу акцій за поточний рік до їх курсу за попередній рік
(відносна стійкість ціни акції);

стандартне відхилення місячної норми прибутку на акцію за останні 5
років.

За зазначеними критеріями відбираються більш прибуткові цінні папери, що
забезпечать порівняно низький відносний коефіцієнт, зростаючий
коефіцієнт прибутку, стійкість ціни акцій.

РЕЗЮМЕ

Фондовий ринок охоплює частину кредитного ринку, зокрема ринок
облігацій, і повністю ринок акцій. Це ринок цінних паперів, на якому
здійснюються їх випуск, розміщення і продаж. Товаром фондового ринку є
різні види цінних паперів.

Усі учасники фондового ринку поділяються на чотири групи: емітенти,
інвестори, посередники, держава.

Посередниками на фондовому ринку можуть бути підприємства, банківські
установи, інвестиційні компанії.

Фондова біржа — це організаційно оформлений постійно діючий ринок, на
якому відбувається торгівля цінними паперами.

Основна макроекономічна функція фондового ринку — трансформація
тимчасово вільних грошових коштів у виробничі капіталовкладення.
Фондовий ринок виконує також функції: економічну, політичну, соціальну.

Розрізняють первинний і вторинний ринкі цінних паперів. На первинному
ринку початково розміщуються цінні папери серед інвесторів. Розміщення
їх може відбуватися шляхом аукціону або відкритого продажу. Вторинний
ринок забезпечує обіг цінних паперів. До вторинних ринків належать
фондова біржа та позабіржовий ринок.

Біржовий ринок представлений фондовою біржею. Позабіржовий ринок
обслуговує середній та малий за обсягом акціонерний капітал, його
основою є комп’ютерний зв’язок. Це неорганізований ринок.

Платоспроможний попит на фондовому ринку суттєво залежить від можливості
домашніх господарств заощаджувати, що дає їм можливість володіти
акціями.

Цінні папери засвідчують майнове право, є об’єктом угоди та джерелом
доходу. Цінні папери називають фіктивним капіталом, тому що вини не
мають внутрішньої вартості, а їхня цінність полягає у здатності
приносити дохід і засвідчувати право власності.

Розрізняють три групи цінних паперів: пайові (акції), боргові
(облігації, сертифікати, векселі), похідні (опціони, ф’ючерси, варанти).

Акції поділяються на іменні, привілейовані, на пред’явника, прості. За
ціновою ознакою вирізняють номінальну, емісійну, курсову, балансову ціну
акції.

Дохід акціонера складається з дивідендів на акцію і зміни курсової
вартості акції. Акціям притаманна антиінф-ляційна стійкість.

У разі зростання відсоткових ставок курс облігацій зміниться рівно на
стільки, щоб компенсувати втрати доходу внаслідок зміни ставок.

Під час аналізу ринку облігацій та визначення їх ринкової вартості
враховується фактор часу методами капіталізації та дисконтування.
Майбутні доходи від володіння облігаціями складаються з двох частин:
купонного доходу і виплат під час погашення облігацій.

Індекси фондового ринку характеризують коливання ціни акцій за певний
період і дають можливість оцінити загальну ситуацію на фондовому ринку.

Найбільш популярним є індекс Доу-Джонса. Розраховується чотири індекси
Доу-Джонса: промисловий, транспортний, комунальний, середній.

Ринкова капіталізація окремих підприємств визначає капіталізацію
економіки в цілому і характеризує ступінь довіри до неї, привабливість
для іноземних інвесторів

Аналіз фондового ринку в основному зводиться до визначення початкового
рейтингу емітента та його акцій Існують різні види та підходи щодо
аналізу цього ринку. Поширені два підходи: від глобального до локального
і навпаки.

Акція

Брокер

Варант

Вексель

Вторинний ринок цінних паперів

Депозитарій

Дилер

Дисконтування майбутнього доходу

Емітент

Казначейська облігація

Казначейський вексель

Кліринг

Купонна ставка

Майбутня вартість теперішнього доходу

Облігація

Первинний ринок цінних паперів

Ринок цінних паперів

Фіктивний капітал

Фондова біржа

Цінні папери

Питання

Охарактеризуйте структуру фондового ринку, визначте його сутність,
специфіку та мету.

Визначте всіх учасників фондового ринку. На якому ринку збігаються
поняття «емітент» і «продавець» і чому, а на якому — не збігаються?
Чому?

Хто може бути посередниками на фондовому ринку? Поясніть поняття
«фондова біржа».

У чому полягає сутність макроекономічної, політичної, соціальної функції
фондового ринку?

Яке основне призначення первинного і вторинного ринків цінних паперів?
За якими ознаками аналізується первинний ринок цінних паперів?

Як можуть бути представлені біржовий та позабіржо-вий ринки? Первинні чи
вторинні ці ринки?

Чи кожний грошовий документ є цінним папером? Яка ознака грошового
документа як цінного папера?

На які групи розподіляються цінні папери? Охарактеризуйте кожну групу.

Наведіть приклади існуючих видів цінних паперів. У чому полягає їхня
сутність?

Охарактеризуйте привілейовані акції. Які пріоритети має власник таких
акцій у разі ліквідації товариства?

Що називають ціною акцій? Як розрізняють акції за ціновою ознакою? Чи
може курсова ціна акції бути вищою або нижчою за її номінальну ціну? Від
чого залежить курсова ціна акції?

Визначте сутність облігацій. Чим вони відрізняються від акцій? Що
впливає на ціну облігацій? Як буде змінюватися курс облігацій під час
економічного зростання?

Наведіть методику капіталізації та дисконтування вартості облігацій.
Чому необхідно впаковувати фактор часу, аналізуючи ринок облігацій?

Поясніть економічну сутність фондових індексів. Наведіть основні з них.
Який з фондових індексів е найбільш популярним?

Які показники для характеристики акцій використовуються під час аналізу
фондового ринку? Наведіть методику їх розрахунку.

Назвіть основні види аналізу фондового ринку. Поясніть сутність підходів
від глобального до локального і від локального до глобального.

РОЗДІЛ 8

МЕТОДИКА АНАЛІЗУ ВАЛЮТНОГО РИНКУ

8-1. Сутність та структура валютного ринку

Валютний ринок — це сфера економічних відносин з купівлі-продажу
іноземної валюти і цінних паперів в іноземній валюті, а також операцій з
інвестування валютного капіталу. Об’єктом аналізу валютного ринку є:

валютні цінності — іноземна валюта;

цінні папери — фондові цінності в іноземній валюті: акції, облігації,
чеки, векселі, акредитиви;

дорогоцінні метали (за винятком ювелірних виробів) — золото, срібло,
платина;

природне дорогоцінне каміння.

Функціональне призначення валютного ринку — забезпечення свободи дій
власника валюти. У процесі здійснення валютних операцій суб’єкти ринку
намагаються отримати певний дохід.

Валютні операції пов’язані з:

переходом прав власності на валютні цінності;

використанням валюти як засобу платежу в процесі зовнішньоекономічної
діяльності;

ввезенням, вивезенням, пересилкою валютних цінностей;

здійсненням міжнародних грошових переказів.

Отже, валютному ринку властиві атрибути будь-якого ринку: він завжди
виступає як конкурентний ринок; обмінні операції на валютному ринку
пов’язані з певним валютним ризиком.

Сучасний валютний ринок є інституційно регульованим, але в певних межах.
До його основних суб’єктів належать:

^ Національний банк;

^ уповноважені банки — комерційні банки, які отримали ліцензію
Національного банку на право здійснення валютних операцій;

V інші кредитно-фінансові установи (страхові, інвестиційні, дилерські),
які отримали ліцензію Національного банку на право здійснення валютних
операцій;

^ юридичні особи, які уклали з уповноваженими банками угоди на відкриття
пунктів обміну валют;

^ кредитно-фінансові установи — нерезиденти (іноземні банки), які
отримали дозвіл НБУ на право здійснення операцій на міжбанківському
ринку України;

^ валютні біржи або валютні підрозділи товарних і фондових бірж, які
отримали ліцензію НБУ на право організації торгівлі іноземною валютою.

Головним органом валютного регулювання є Національний банк. Він регулює
валютні операції, видає комерційним банкам ліцензії на здійснення
валютних операцій, видає суб’єктам ринку дозвіл на відкриття депозитних
рахунків за кордоном. Національний банк визначає сферу і порядок обігу
іноземної валюти на території країни, встановлює комерційним банкам
максимальні розміри курсового ризику; визначає єдині форми обліку
валютних операцій.

У процесі аналізу вирізняють валютний ринок [2]:

— функціональний; інституційний; організаційно-технічний;

—за сферою поширення; за валютними обмеженнями; за видами валютних
курсів; за ступенем організованості;

Функціональний валютний ринок забезпечує своєчасні міжнародні
розрахунки, страхування від валютних ризиків, валютну інтервенцію.

Інституційний валютний ринок представлений банками, інвестиційними
компаніями, біржами, брокерськими конторами, які здійснюють валютні
операції.

Організаційно-технічний валютний ринок являє собою телеграфні,
телефонні, телексні, електронні системи, які поєднують між собою банки
різних країн.

За сферою поширення розрізняють валютні ринки; внутрішній, регіональний,
міжнародний. Внутрішній валютний ринок функціонує в межах однієї країни.
До регіональних валютних ринків належать:

американський (центри — Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес);

європейський (центри — Лондон, Франкфурт-на-Майні, Цюріх);

• азіатський (центри — Токіо, Гонконг, Сингапур, Мельбурн). Міжнародний
валютний ринок охоплює валютні ринки всіх

країн, пов’язує між собою регіональні валютні ринки і працює цілодобово.

За валютними обмеженнями існують вільний та обмежений ринки. Валютні
обмеження — це система державних заходів щодо встановлення порядку
здійснення операцій з валютою.

За видами валютних курсів розрізняють валютний ринок з плаваючими,
фіксованими курсами валют і змішаним курсом.

За ступенем організованості існує біржовий і позабіржовий валютний
ринок. На біржовому валютному ринку діє валютна біржа, це організований
ринок. Позабіржовий валютний ринок організується дилерами, котрі можуть
бути або не бути членами валютної біржі та укладають угоди по телефону,
телефаксу, комп’ютерних мережах.

Складовою валютного ринку є ф’ючерсний ринок, основними учасниками якого
виступають фінансові центри, центральні банки, великі фінансові
організації. Валютні ф’ючерси дозволяють мінімізувати економічний ризик
під час проведення валютних операцій, тобто здійснити хеджування
валютних ризиків. Хеджу-вання сприяє зниженню собівартості продукції та
підвищенню ефективності експорту та імпорту. Особливістю ф’ючерсних
контрактів є перерозподіл ризику. Шляхом фіксації обмінного курсу одна
сторона уникає непередбачуваних збитків, а друга — відмо

вляється від непередбачуваного (спекулятивного) прибутку, що зменшує
ризик втрат від можливої зміни валютних курсів. Додаткове хеджування
валютних ризиків досягається за допомогою опціонів.

Однак в умовах відсутності в Україні необхідної методично-правової бази
оцінки валютних ризиків, хеджування не набуло поширення. Тому учасники
зовнішньоекономічної діяльності можуть застосовувати досить поширений
метод мінімізації валютних ризиків — валютні застереження. «Валютне
застереження — це умова, яку включають до тексту зовнішньоекономічної
угоди, її суть у тому, що валюта, за якою здійснюється платіж за
контрактом, пов’язується із стійкішою валютою (або декількома валютами),
і сума платежу ставиться в залежність від змін курсу останньої. При
цьому валюта платежу може збігатися з валютою ціни — тоді застереження
буде прямим, а може і не збігатися — застереження буде
опосередкованим»1.

Операції на валютному ринку аналізуються за такими напрямами:

переказ валюти;

рух капіталу;

спекулятивні операції;

здатність капіталу приносити високий дохід.

Вирізняють поточні валютні операції, які здійснюються протягом 180 днів,
а також операції, що здійснюються понад 180 днів, — пов’язані з рухом
капіталу.

У процесі аналізу валютного ринку розглядають способи проведення
міжнародних валютних операцій та засоби регулювання руху капіталів між
національним і міжнародними ринками.

Валютні кошти резидента або нерезидента зберігаються на його валютних
рахунках у банку. Валютна виручка від експорту зараховується спочатку на
транзитний рахунок, а після обов’язкового продажу на внутрішньому
валютному ринку залишок її перераховується на поточний валютний рахунок
суб’єкта ринку. Валютна виручка, одержана після операцій на внутрішньому
валютному ринку, безпосередньо зараховується на поточний валютний
рахунок.

Фінансові операції на валютному ринку здійснюються різними способами:

телеграфний переказ — переказ грошових засобів за допомогою телеграфа;

Цимбал М А. Валютні ризики та їх мінімізація // Фінанси України. — 1998.
— № 10. —С.71.

переказний вексель — розпорядження, за яким банк зобов’язаний заплатити
пред’явнику визначену кількість грошей;

операції безпосередньо з валютою (купівля-продаж);

операції з подорожніми чеками.

Валютна система формується у процесі розвитку міжнародних господарських
зв’язків і за своєю суттю є державно-правовою формою організації
валютних відносин. Мета цих правил полягає у полегшенні процесів
міжнародної торгівлі, забезпеченні її максимальної ефективності.

Вирізняють національну, світову та міжнародну валютну системи.

Національна валютна система визначається національним законодавством, є
формою організації економічних відносин країни, за допомогою яких
здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються її валютні кошти.

Створення міжнародного валютного ринку привело до формування міжнародної
валютної системи. За своєю суттю вони є формою реалізації валютних
відносин, закріплених міжнародним угодами. Регулювання, контроль та
управління міжнародною валютною системою здійснюють дві
валютно-фінансові та кредитні організації — Міжнародний валютний фонд
(МВФ) та Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

Міжнародна валютна система у своєму розвитку пройшла певні етапи:
золотомонетного та золотодевізного стандартів, Брет-тон-Вудська та
Ямайська валютні системи.

Золотомонетний стандарт виник у XIX ст. після промислової революції.
Юридично ця система була оформлена на конференції в Парижі у 1867 р.
Згідно з цією угодою всі функції грошей виконувало золото, і воно
визнавалось єдиною формою світових грошей. Кожна валюта мала свій
золотий вміст та конвертувалась у золото. Золотий стандарт забезпечував
довгострокову рівновагу платіжного балансу, виконував роль стихійного
регулятора виробництва, зовнішньоекономічних зв’язків тощо.

Друга світова валютна система була юридично оформлена у 1922 р. на
Генуезькій міжнародній конференції та дістала назву золотодевізного
стандарту. Основою цієї системи були золото та девізи — іноземні валюти,
але статус резервної валюти не був закріплений за жодною з валют.

Під час економічної кризи 1929—1933 рр. золото девіз на валютна система
була розділена на валютні блоки — угруповання країн, залежних в
економічному та валютно-фінансовому відношеннях від однієї
країни-лідера. До валюти цієї країни прикріплювався курс залежних валют.

Третя світова валютна система була юридично оформлена на
Бреттон-Вудській конференції у 1944 р. Згідно з цією системою золото
зберігало свою функцію загального платіжного засобу. Усі валюти
прив’язувалися до золота опосередковано в основному через долар США, а
також через англійський фунт стерлінгів (але значно обмежено).
Міждержавне валютне регулювання здійснювалось через МВФ.

Криза Бреттон-Вудської системи була зумовлена змінами у світовій
економіці на початку 70-х pp., коли високого рівня економічного розвитку
досягають Західна Європа та Японія і стають суперницями США на світовому
ринку. Відбувається перехід від фіксованих паритетів валют до системи
«плаваючих» валютних курсів.

У 1976 р. в м. Кінгстоні на Ямайці відбулась нарада представників країн
— членів МВФ, на якій була започаткована нова валютна система —
Ямайська. Юридично оформлений перегляд уставу МВФ було здійснено у 1978
р. Відповідно до нової валютної системи здійснювалась повна
демонетизація золота; долар як резервна валюта прирівнювався до інших
вільно конвертованих валют, запроваджено «плаваючий» валютний курс,
посилювались контрольні функції МВФ як основи міждержавного валютного
регулювання.

Щоб протистояти гегемонії долара, у 1977 р. було створено європейську
валютну систему (ЄВС). Міжнародним засобом платежу до 1999 р. стає ЕКЮ
(ECU — European Currency Unit) — європейська розрахункова валютна
одиниця? яка змінила чинну з 1970 р. розрахункову одиницю — спеціальні
права запозичення (SDR — Special Drawing Rights). Вартість SDR
обчислювалась на базі валютного кошика як середня вартість валют п’яти
країн: США, ФРН, Франції, Великобританії та Японії.

З 1 січня 1999 р. в Європі запроваджена єдина європейська грошова
одиниця євро (EURO). Для надійності спільної валюти члени ЄС поставили
жорсткі вимоги щодо фінансово-економічних показників країн, які бажають
користуватися євро:

дефіцит бюджету не може перевищувати 3 % від ВВП;

державний борг не може перевищувати 60 % від ВВП;

річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції у трьох
країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3—3,5 %) більш ніж на
1,5 %;

середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не повинно
перевищувати 2 % середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС з
найстабільнішими цінами (приблизно 9 %).

Країни, які переходять на нову європейську валюту, мають дотримуватись
установлених меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі
європейських валютних систем. Функція євро, як і ЕКЮ — протистояти
пануванню американського долара на міжнародних фінансових ринках.
Запровадження євро впливає на функціонування валютного, фондового ринків
та ринок боргових зобов’язань.

8.2. Методи визначення валютного курсу

Важливим індикатором фінансової стабільності є обмінний курс
національної валюти. Валютний курс як економічна категорія є ціною
грошової одиниці однієї країни, вираженою у грошових одиницях інших
країн. Він є формою світової ціни кредитно-паперових грошей.
Установлення курсу називається котируванням валюти. Котирування — це
визначення офіційними державними органами (Національним банком або іншою
фінансовою установою) ціни іноземної валюти. У більшості країн, коли
встановлюється валютний курс, застосовується пряме котирування. Тобто
певна постійна сума іноземної валюти (1, 10, 100 одиниць)
використовується для виразу змінної величини відповідної суми
національної валюти (наприклад 1 дол. = 5,34 грн). Іноді застосовується
непряме котирування, коли одиниця національної валюти порівнюється з
певною сумою іноземної валюти (наприклад 1 грн = 0,02 дол.). Валютний
курс виконує важливі економічні функції.

Валютний курс виступає як засіб інтернаціоналізації грошових відносин.

На основі валютного курсу здійснюється зіставлення умов і результатів
виробничої діяльності різних країн: продуктивності праці, темпів
економічного зростання, торговельного та платіжного балансів.

За допомогою валютних курсів зіставляються національні та світові ціни.
На його основі витрати національної економіки прирівнюються до єдиного
вартісного еквівалента — суспільно необхідних світових витрат.

Механізм валютного курсоутворення здійснює перерозподіл національного
продукту між країнами — членами зовнішньоекономічних зв’язків.

Вирізняють курси продавця, за якими банки продають іноземну валюту, і
курси покупця, за якими банки купують іноземну валюту. За умови прямого
котирування курс продавця завжди

вищий від курсу покупця. Різниця між курсами продавця та покупця
становить банківський прибуток.

За видами платіжних документів існують: курс телеграфного переказу, курс
поштового переказу, курс чеків, курс векселів тощо.

В основі визначення валютних курсів лежить співвідношення купівельної
спроможності різних національних валют. Купівельна спроможність валют —
це вартість товарів і послуг, які можна придбати за певну грошову
одиницю. Співвідношення купівельної спроможності валют називається
паритетом купівельної спроможності (РРР). Для певного набору товарів
паритет може бути частковим, а для всього ВВП — загальним.

Існує кілька методик обчислення РРР.

На основі зіставлення рівня цін стандартного набору товарів і послуг
(споживчого кошика):

РРР = ^, (8.1)

Ч

де Реї — індекс цін національної економіки порівняно з базисним
періодом; Р/ — індекс цін іноземної економіки порівняно з базисним
періодом.

Цей показник називають абсолютним паритетом. Слід зазначити, що його
обчислення досить складне, тому що використання різних цін і різних
наборів товарів по країнах дає різні результати. Отже, необхідним є
обґрунтування «товарного кошика».

На основі співвідношення витрат виробництва. Це неціно-вий метод, тобто
він дає можливість абстрагуватися від цінових коливань.

На основі зіставлення ефективних виробничих витрат у країнах. До
ефективних виробничих витрат відносять: заробітну плату (Щ, ренту (Я),
відсоткову ставку (Іґ), продуктивність праці (ЬР). Для визначення РРР
використовується формула

IV, ЬР,

РРР = ЛА.—/. (8.2)

Такий паритет називається відносним. Паритет купівельної спроможності
характеризує товарне наповнення грошових одиниць різних країн. Але в
дійсності в поточному періоді валютний курс, як правило, суттєво
відхиляється від паритету і збігається з ним лише за умови
функціонування золотого стандарту.

Валютний курс формується безпосередньо під впливом попиту й пропозиції
на валютному ринку. Оскільки головними суб’єктами валютного ринку
виступають світові транснаціональні банки, то валютні курси формуються,
як правило, у процесі здійснення міжбан-ківських операцій. На валютний
курс впливають також чинники: темпи зростання ВВП; продуктивність праці;
діяльність фірм, організацій, фізичних осіб, які зайняті в різних
зовнішньоекономічних сферах; діяльність комерційних банків, які
здійснюють валютне забезпечення зовнішніх зв’язків; діяльність
Національного банку та казначейства; стан платіжного балансу країни;
рівень відсоткових ставок; динаміка цін на національному ринку та
інфляційні очікування; економічна і політична стабільність; валютні
інтервенції.

Важливим індикатором стану національної економіки є ВВП. Зі зростанням
ВВП підвищується платоспроможний попит суб’єктів ринку,
конкурентоспроможність вітчизняних товарів, пожвавлюється приплив
іноземних інвестицій тощо. Все це сприяє зростанню попиту на національну
валюту та її зміцненню.

У практиці валютних відносин використовують такі види курсів:

фіксовані;

гнучкі;

змішані.

Фіксований валютний курс передбачає наявність зареєстрованого
(офіційного) паритету, який підтримується державними валютними органами.
Зазначений курс може бути:

а) справді фіксованим — базується на золотому паритеті і мож-

ливий за умови золотого стандарту;

б) договірно фіксованим — базується на одній, кількох валю-

тах або умовно встановленій «офіційній» ціні золота.

За умови гнучких курсів у валют немає офіційних валютних паритетів.
Вирізняють:

Ue

????P?(?????????????y???

&

????????????????????????????????

??y??????????

??????$?????y?????????y?????????y?????????y?????????y???????????y???

???????y???

?µ??????????????

?Y??????)??&?

(

dy1??

??????$?????y?????????y?????????y??????????

??&?

????P?(?????????????y??? ????P?(?????????????y???

??&?

?(???????????y??????P?(?????????????y???

?(?????????????y???

????P?(?????????????y???

dy1$]„

a$

J

N

°

?????????????y???

?5????$??P???????y???

0J

&

????P?1?????????????y???

????P???y?????????y???

????????E????????

?????y???

0J

0J

0J

0J

0J

0J

0J

0J

0J

d7y ¤

d2y ¤

¤

0J

0J

0J

0J

??&?

?1?????????????y???

??$????

?TH??????????y???????y????????

$

a$

a$

1$]„ a$ +

 ?

??????$?????y???????y???????y??????

?D?????????

?????????????

?????y???

?1?????????????y???

???????

?A????????????y???

0J

0J

0J

0J

0J

&

F!

&

F!

`„X

0J

0J

0J

?1???????????y?????o??P?1??????????„o ¤ 1$]„

&

F#

&

F#

&

F#

&

F”

&

F”

&

F$

?o??P?1??????????????o??P?1?????????????y?????

????????

$

???????$?

??????$????

0J

&

F*

]„

1

&

F)

&

F)

&

F)

??????????y???????y?????????y???

x

?

¤

¬

®

°

$

¤I1$]„

¤`1$

0J

0J

0J

0J

0J

0J

0J

0J

0J

¤$1$^„

????????Т?Љ?Т?Љ????J 0J 0J 0J ? 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J & F+ & F+ „ ]„ & F+ & F+ „ y ¤I1$]„ & F- `„gdmP & F, & F, & F, & F+ & F0 & F0 & F/ & F/ 0J 0J ? ??????$?????y????? „p ¤?1$^„p „p y1$^„p d? ¤c1$]„5a$ & 0J 0J 0J 0J ‚u o „± ¤O1$^„± ? „ ¤‰1$]„ a$ $ \ x ? 1/4 e ? J X v ???f h l n v ? „ a ae e i ????$???? & ? & F: & FP ? ? ?????????????????y????? ????P???????????????y????? & F ??P?????????????y??? & „ y??? ??????$??P?????y???????????y??? ?????????y??? „ ]„ „ ]„ & FF & ???????y??? & FJ `„???P????????y???????y????? 0J 0J ??????$???????????????????????????y????? 0J 0J ? 0J 0J 0J 0J 0J 0J 0J & FM & FO & FO `„ny ??$? ?1?????????????y??? ???????????y????P???????????y??????P????u?5??????????y?????1???????????? ?y??? & FV ?????y?????????y???????????y??? & ??P?·???????????? ????$???????y????? & F^ „ ?y??? · a$ · „ dy1$]„ · · dy1$`„H а) плаваючий валютний курс, який вільно формується на ва- лютному ринку під впливом попиту й пропозиції; б) керовано плаваючий валютний курс, який також змінюється під впливом попиту й пропозиції, але прив'язується до валютних «кошиків» і корегується валютними інтервенціями Національно- го банку з метою зменшити різкі курсові коливання. Треба відзначити, що плаваючі валютні курси ускладнюють зовнішньоекономічні розрахунки, тому деякі країни об'єднуються у валютні союзи і встановлюють фіксовані співвідношення між своїми валютами. Валютний «кошик» дозволяє визначити зміну курсу валюти відносно багатьох грошових одиниць і являє собою набір національних валют. Змішаний валютний курс є за своєю сутністю контрольованим плаваючим курсом. Держава вибирає валютний режим виходячи з конкретної економічної ситуації. Формою змішаного курсу є валютний коридор, коли встановлюється мінімальне і максимальне значення відхилення валютного курсу. Вирізняють також крос-курси — це котирування двох іноземних валют, які не є національною валютою даної країни. Наприклад, крос-курсом вважається курс японської єни до євро, встановлений українським банком. Крос-курсом може бути будь-який курс, виведений розрахунковим шляхом із курсів двох валют до третьої валюти. Наприклад, якщо відомі курси японської єни і євро до національної валюти, то поділивши ці курси, можна вивести крос-курс єни до євро. Залежно від видів валютних угод існують спот-курси (поточні) і форвардні курси (термінові). Спот-курс указує, наскільки високо оцінюється національна валюта на момент проведення зовнішньоекономічної операції. Це валюта однієї країни, виражена у валюті іншої країни на момент укладання угоди. Форвард-курс, на відміну від спот-курсу, характеризує вартість валюти через певний період часу (понад три дні після узгодження). Під час укладання поточних валютних угод обмін валюти здійснюється за попередньо встановленим форвардним курсом. Для аналізу динаміки валютних курсів враховується рівень інфляції, що потребує визначення номінального та реального валютного курсу. Номінальний валютний курс — це відносна ціна національної валюти під час обміну на іноземну, і навпаки. Реальний валютний курс враховує зміни рівнів цін в обох країнах. Цей курс у формі прямого котирування розраховується за формулою е„ = е„ (8.3) де ер, ен — реальний та номінальний валютні курси; Р^ — «внутрішній» рівень цін (дефлятор національної економіки); Р/— індекс цін (дефлятор) іноземної економіки. Індекси цін співвідносяться за один базовий рік. Реальний валютний курс відображує сукупний вплив цінових чинників на конкурентоспроможність, оскільки він враховує погіршання чи покращання відносної конкурентоспроможності експортерів, пов'язані з інфляцією. 8.3. Валютне регулювання та його вплив на макроекономічні процеси Зміни валютного курсу суттєво впливають на розвиток макроекономічних процесів у національній економіці та на зовнішньоекономічні позиції країни. Від валютного курсу залежить стан платіжного балансу, зовнішньої торгівлі, рух довгострокових та короткострокових капіталів тощо. Тому регулювання валютного курсу враховує цілі макроекономічної політики і конкурентну ситуацію на світовому ринку. Валютне регулювання здійснюється на двох рівнях: міжнародному — через систему міжнародних валютних організацій, союзів та угод; національному — шляхом застосування розглянутих нижче різних методів впливу на валютні курси. У практиці валютного регулювання на національному рівні застосовуються такі методи, як девальвація та ревальвація валюти, валютна інтервенція, корекція відсоткових ставок Національного банку, валютні обмеження, регулювання платіжного балансу, режим конвертованості валют. Девальвація має на меті зниження валютного курсу для стимулювання експорту та обмеження імпорту. Основною причиною девальвації є, як правило, криза платіжного балансу. Такі дії стимулюють споживчий попит на внутрішньому ринку, підвищують конкурентоспроможність експортних товарів країни на світовому ринку. Ревальвація має протилежний зміст, означає підвищення валютного курсу з метою утримати на внутрішньому ринку споживчий попит, стимулювати товарний імпорт і приплив іноземних інвестицій. Причинами девальвації та ревальвації є інфляція й порушення рівноваги платіжного балансу, розрив у купівельній спроможності грошових одиниць різних країн. Валютна інтервенція — це пряме втручання Національного банку у валютний ринок. Вона санкціонована МВФ як норма міждержавних валютних відносин і пов'язана з операціями купівлі або продажу власної валюти та конкурентної валюти іншої держави. Національний банк купує іноземну валюту, коли її пропозиція надмірна, а курс низький, і продає її, коли курс іноземної валюти високий. Національний банк може скуповувати також власну валюту, зменшуючи її пропозицію на валютному ринку і тим самим підвищуючи її курс, і навпаки, продавати національну валюту з метою збільшення її пропозиції та зниження курсу. Такими способами обмежуються коливання курсу національної валюти. Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок: власних резервів валют; отримання на ці цілі короткострокового кредиту від міжнародних організацій та інших країн у валюті цих країн, для чого укладаються спеціальні своп-угоди — договори з приводу отримання кредиту; • продажу цінних паперів, розміщених в іноземній валюті. Оскільки резерви іноземної валюти для здійснення інтервенції обмежені, її продаж повинен поєднуватися з купівлею. А це можливо тільки тоді, коли нерівновага платіжного балансу є незначною. Поширеним методом впливу на валютні курси є зміна відсоткових ставок Національного банку з метою впливу на рух іноземних короткострокових капіталів. Підвищення відсоткових ставок у періоди погіршання стану платіжного балансу сприяє припливу капіталів з країн, де відсоткова ставка нижча. Це підвищує курс національної валюти і покращує стан платіжного балансу. І навпаки. Але підвищення відсоткової ставки не зажди є ефективним, тому що веде до подорожчання кредиту в самій країні. Оскільки показником дохідності капіталу є відсоткова ставка, а країни мають різні темпи інфляції, то в розрахунках визначається реальна відсоткова ставка з урахуванням «ефекту Фішера»: (1 + /гн) = (і + /г/|).(1 + я), (8.4) де /гн, Ігр — номінальні та реальні відсоткові ставки; к — темп інфляції. Звідси: (8.5) Якщо реальна відсоткова ставка зростає, можна отримати більший дохід від вкладених в економіку цієї країни капіталів, отже, вартість її валюти підвищується. Тому в короткостроковому періоді зміни реальних відсоткових ставок сприяють мобільності вільних капіталів і впливають на валютний курс (рис. 8.1). Валютні обмеження — це система нормативних правил, які регламентують права суб'єктів ринку щодо здійснення різних валютних операцій. Валютні обмеження є проявом прямого втру чання держави в процес формування валютних курсів. Вони використовуються для здійснення контролю за рухом капіталу, блокування валютної виручки, регламентації вивозу валюти громадянами тощо. Рис. 8.1. Залежність між відсотковою ставкою та валютним курсом Валютний курс суттєво залежить від стану платіжного балансу. Якщо експорт перевищує імпорт (активний платіжний баланс), то курс національної валюти підвищується. Якщо ж імпорт перевищує експорт (пасивний платіжний баланс), то виникає перевищення валютних витрат над валютними надходженнями, внаслідок чого курс національної валюти знижується. Регулювання платіжного балансу з метою впливу на валютні курси здійснюється такими методами: експортних субсидій, митних тарифів, податкових пільг, страхування втрат, зумовлених коливаннями валютних курсів. Валютне регулювання охоплює також заходи щодо забезпечення конвертованості валюти. Конвертовашсть — це здатність національної грошової одиниці обмінюватись на інші валюти. Проблеми конвертованості національної валюти ширше власне валютних відносин, є загальноекономічними і притаманні взагалі ринковій економіці. Конвертованість передбачає відкритість економіки, вільну міграцію капіталу, забезпечення збалансованості експортно-імпортних операцій. Вільно конвертованою вважається валюта тієї країни, яка взяла на себе зобов'язання, передбачені статутом МВФ. Вирізняють конвертованість валюти: а) повну та часткову; б) зовнішню та внутрішню, В умовах режиму повної конвертованості всі операції купівлі та продажу валюти здійснюються без будь-яких обмежень. Повну конвертованість валюти мають високорозвинуті, конкурентоспроможні економіки з ефективними грошовими та інвестиційними ринками. Часткова конвертованість означає існування певних обмежень на операції купівлі та продажу валюти; обмін національної валюти на іноземну дозволяється лише для поточних міжнародних операцій — це платежі за зовнішньоторговельними операціями, для погашення позик і відсотків тощо. Часткова конвертованість передбачає лібералізацію зовнішньої торгівлі. За умови зовнішньої конвертованості повна свобода валютних операцій надається тільки іноземним фізичним та юридичним особам. Цей режим сприяє припливу валюти у країну. За умови внутрішньої конвертованості право обмінних операцій національної валюти на іноземну мають тільки резеденти цієї країни. Зовнішня і внутрішня конвертованість належить до часткової. Зазначимо, що конвертованість валюти має як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних належать: сприяння процесу демонополізації економіки, подолання кризи платіжного балансу, інтеграції у світову економіку. Негативними наслідками конвертованості є: можливе знецінення національного багатства і робочої сили, банкрутство виробників окремих видів продукції, поглиблення соціального розшарування населення. Забезпечення конвертованості валюти пов'язане з проблемами валютного регулювання. Наприклад, штучне завищення валютного курсу спричиняє дефіцит платіжного балансу, виснаження валютних резервів, підрив конвертованої національної валюти. Валютний курс впливає на зміну експорту та імпорту. Так, якщо курс національної валюти зростає, це означає, що зростає ціна національних грошей і попит на них збільшується. Відповідно, попит на іноземну валюту зменшиться, що призведе до скорочення експорту і збільшення імпорту: е X |-> ІМ Т-> Ш|. (8.6)

Крім того, у разі зростання курсу національної валюти експорт товарів і
послуг з даної країни стає дорожчим, його конкурентоспроможність на
світовому ринку знижується. Цей чинник також призводить до зменшення
експорту і зростання імпорту. Отже, за таких умов зменшується чистий
експорт. І навпаки, зниження курсу національної валюти стимулює експорт
і гальмує імпорт, чистий експорт зростає (див. рис. 8.2).

е[^Х\^ ІМ |-> ИХ|. (8.7)

Таким чином, можна зробити висновок про обернену залежність між валютним
курсом і чистим експортом.

Відомо, що чистий експорт є компонентом ВВП. Якщо зниження валютного
курсу на внутрішньому ринку стимулює зростання чистого експорту, це
означає, що така тенденція курсу національної валюти за незмінних інших
умов сприяє зростанню ВВП, тобто економічному зростанню. І навпаки.
Однак чистий експорт, отже, і ВВП, змінюються по-різному в умовах
плаваючого і фіксованого валютного курсу. Розглянемо ситуацію з
плаваючим валютним курсом.

Обернена залежність між експортом і валютним курсом пояснює
неефективність протекціоністських заходів за умови зростання курсу
національної валюти. У такому разі протекціоністське скорочення імпорту
не компенсуватиметься зростанням експорту. Чистий експорт може навіть
знизитись, якщо темпи зменшення експорту перевищать темпи скорочення
імпорту. Як наслідок, протекціонізм не приведе до зростання
національного доходу за умови зростаючого валютного курсу.

За умови фіксованого валютного курсу політика протекціонізму може
привести до зростання ВВП. У даному разі процес розгортається за такою
схемою. Зростаючий ринковий курс національної валюти підвищує попит на
більш дешеву іноземну валюту. Суб’єкти ринку починають скуповувати і
продавати її Національному банку в обмін на внутрішню валюту за
фіксованим курсом. Це, у свою чергу, збільшує пропозицію національної
валюти. Так триватиме до тих пір, поки ринковий та фіксований курси не
будуть збігатися. У такій економічній ситуації протекціоністськими
заходами штучно скорочується імпорт. В той же час завдяки фіксованому
валютному курсу експорт не змінюється. Це означає, що в підсумку чистий
експорт збільшується і забезпечує зростання національного доходу.

РЕЗЮМЕ

За своєю сутністю валютний ринок являє собою сферу економічних відносин
з купівлі-продажу іноземної валюти і цінних паперів в іноземній валюті,
а також операцій щодо інвестування валютного капіталу,

Валютний ринок — це конкурентний ринок, у певних межах інституційно
регульований. Обмінні операції на ньому пов’язані з валютним ризиком,

Головним органом валютного регулювання є Національний банк, який
визначає сферу і порядок обігу іноземної валюти, встановлює комерційним
банкам максимальні розміри курсового ризику тощо.

Складовою валютного ринку є ф’ючерсний ринок. Валютні фючерси дають
змогу мінімізувати економічний ризик під час проведення валютних
операцій, тобто здійснити хеджування валютних ризиків. Додаткове
хеджування досягається за допомогою опціонів.

У процесі розвитку міжнародних господарських зв’язків сформувалась
міжнародна валютна система, яка пройшла у своєму розвитку етапи:
золотовалютного та золотодеві-зного стандартів, Бреттон-Вудської та
Ямайської систем. У створеній у 1977 р. Європейській валютній системі
міжнародним засобом платежу стає ЕКЮ, а з 1999 р. — євро.

Валютний курс як економічна категорія є ціною грошової одиниці однієї
країни, вираженою у грошових одиницях інших країн. Тобто він є формою
світової ціни національних грошей.

Котирування валюти — це встановлення її курсу. Вирізняють пряме і
непряме котирування валюти. У світовій практиці для встановлення
валютного курсу найчастіше застосовується пряме котирування.

В основі визначення валютних курсів лежить паритет купівельної
спроможності — співвідношення купівельної спроможності національної та
іноземної валют, або, інакше кажучи, товарне наповнення грошових одиниць
різних країн.

9. У поточному періоді валютний курс відхиляється від паритету і
формується під впливом попиту й пропозиції на валютному ринку.

У практиці валютних відносин використовують такі види курсів: фіксовані
(передбачають наявність зареєстрованого офіційного паритету), гнучкі
(коли немає офіційних паритетів) — плаваючі та керовано плаваючі,
змішані, крос-курси, спот-курси, форвард-курси.

Під час аналізу динаміки валютних курсів ураховується рівень інфляції.
Для цього визначається номінальний та реальний валютні курси. Реальний
валютний курс відображує сукупний вплив цінових чинників на
конкурентоспроможність.

Методи валютного регулювання охоплюють девальвацію, валютну інтервенцію,
корекцію відсоткових ставок, валютні обмеження, регулювання платіжного
балансу, режим конвертованості валют,

Причиною девальвації може бути криза платіжного балансу. Тоді зниження
валютного курсу стимулює експорт і обмежує імпорт. Ревальвація має
протилежний зміст.

Валютна інтервенція — це пряме втручання національного банку у валютний
ринок. Національний банк купує власну валюту з метою зменшення її
пропозиції та збільшення курсу. І навпаки, продає національну валюту з
метою зниження її курсу.

Якщо платіжний баланс активний, то курс національної валюти
підвищується. За умови пасивного платіжного балансу виникає перевищення
валютних витрат над валютними надходженнями, курс національної валюти
знижується.

Підвищення відсоткових ставок у періоди погіршання стану платіжного
балансу сприяє припливу капіталів з країн, де відсоткова ставка нижча. І
навпаки.

Валютні обмеження використовуються для здійснення контролю за рухом
капіталу, блокування валютної виручки тощо.

Конвертованість — це здатність національної грошової одиниці
обмінюватись на інші валюти. Позитивні наслідки конвертованості —
інтеграція у світову економіку, негативні — можливе зменшення
національного багатства й робочої сили.

Між валютним курсом і чистим експортом існує обернена залежність.
Зростання чистого експорту сприяє зростанню ВВП. Але чистий експорт і
ВВП змінюються по-різному в умовах плаваючого та фіксованого валютних
курсів.

За умови зростаючого плаваючого валютного курсу протекціоністське
скорочення імпорту не компенсується зростанням експорту й національного
доходу. За умови зростаючого фіксованого валютного курсу політика
протекціонізму може привести до збільшення чистого експорту й ВВП.

р±4

Валютна інтервенцій

Валютний кошик

Валютний курс

Валютний ринок

Девальвація

Девізи

Кероване плавання

Конвертована валюта

Котирування валюти

Міжнародний банк реконструкції і розвитку

Міжнародний валютний фонд

Міжнародні валютні відносини

Міжнародні валютні резерви

Опціони валютні

Плаваючий валютний курс

Ревальвація

Своп-угода

Стабілізація на основі валютного курсу

Тверда валюта

Фіксований валютний курс

Ф’ючерсні операції

Хедж

Хеджування

Визначте сутність валютного ринку, його суб’єкти та об’єкти аналізу.

З якими макроекономічними процесами пов’язані валютні операції?

Охарактеризуйте структуру валютного ринку.

Визначте причини появи міжнародної валютної системи. Які етапи розвитку
пройшла міжнародна валютна система?

Які тенденції сучасного розвитку міжнародної валютної системи?

У чому полягає економічна сутність валютного курсу? Що таке котирування
валюти і які існують його види?

Які функції виконує валютний курс?

Наведіть методику визначення паритету купівельної спроможності. Що він
характеризує?

Які існують види валютних курсів? Наведіть кожний та охарактеризуйте
його.

10. Як визначається реальний валютний курс? Які чинники зумовлюють
необхідність розрахунку реального валютного курсу?

Які існують причини і наслідки девальвації та ревальвації валютного
курсу?

У чому сутність валютної інтервенції? Хто її здійснює?

Поясніть логічну схему впливу на валютний курс зміни відсоткових ставок.

У чому полягає сутність конвертованості валюти? Які позитивні та
негативні наслідки має конвертованість валют?

Поясніть, яким чином валютний курс впливає на зміну експорту та імпорту.

Поясніть механізм зміни чистого експорту в умовах плаваючого і
фіксованого валютних курсів.

Частина

РИНОК ПРАЦІ ТА РІВЕНЬ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ: МЕТОДОЛОГІЯ Й МЕТОДИКА АНАЛІЗУ

РОЗДІЛ 9

СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ

ТА ПОКАЗНИКИ РИНКУ ПРАЦІ

9.1. Загальна характеристика ринку праці

На ефективне функціонування національної економіки значно впливають
процеси, які відбуваються на ринку праці. Будь-який ринок може
функціонувати тільки за умови поєднання робочої сили та засобів
виробництва. Попит і пропозиція робочої сили формуються саме на ринку
праці, специфічною ознакою якого є те, що це ринок найманої праці, на
якому працедавець і найманий працівник виступають як юридично
рівноправні особи.

Ринок праці функціонально пов’язаний з товарним ринком, ринками
капіталу, інформації, освітніх послуг, житла тощо. Але суттєво впливає
на стан ринку праці кон’юнктура товарного ринку, де формуються сукупний
попит та сукупна пропозиція. За умов низької економічної активності
суб’єктів товарного ринку погіршується і стан ринку праці — на ньому
зростає безробіття. І навпаки. На ринку праці виникають не тільки
економічні, а й соціальні проблеми — соціальна напруга в суспільстві,
громадські рухи тощо, які ринкові механізми не в змозі самостійно
розв’язати

Для вирішення таких проблем необхідним є створення відповідної системи
державних механізмів впливу на ринок праці: розробка трудового
законодавства, програм сприяння зайнятості, допомога безробітним.

Суб ‘єкти ринку праці — працедавці та наймані працівники — суттєво
відрізняються за їх відношенням до засобів виробництва. Працедавці є
власниками засобів виробництва, а наймані працівники володіють
здібностями до праці. Тому на попит на робочу силу, який формують
працедавці, та на пропозицію робочої сили, яку формують наймані
працівники, впливають різні чинники. Так, попит на робочу силу залежить
від рівня продуктивності праці, технічного оснащення виробництва, рівня
економічної активності — фази циклу. Пропозиція визначається рівнем
заробітної плати, освіти й кваліфікації, умовами праці, профспілковим
захистом, релігією, податковою системою, міграцією населення.
Співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили на ринку праці
визначає рівень зайнятості та проявляється у ринковій ціні робочої сили
— заробітній платі.

Оскільки робоча сила є специфічним товаром, то і її ціна — заробітна
плата — має певні специфічні особливості. Заробітна плата — основне
джерело грошових доходів домашніх господарств, а з урахуванням цін на
споживчі товари й послуги в основному визначає рівень життя населення.
Для підтримки мотивації праці необхідно дотримуватись об’єктивної
закономірності: темпи зростання заробітної плати не повинні перевищувати
темпи зростання продуктивності праці.

Ринок праці вирізняють у широкому та вузькому значенні. У широкому
значенні ринок праці є системою соціально-економічних відносин, які
забезпечують ефективне використання робочої сили та її відтворення. У
вузькому значенні ринок праці розглядають як систему відносин між
суб’єктами цього ринку — працедавцями, які визначають пропоновану
кількість, якість робочих місць, умови праці, та найманими працівниками,
які претендують на робочі місця, приймають умови праці й впливають на
них. Відносини на ринку праці регулює держава.

Специфіка робочої сили як товару полягає у тому, що об’єктом
купівлі-продажу на ринку праці є здатність до праці (право на
використання робочої сили), у результаті чого товар не відокремлюється
від попереднього власника. Відносини між суб’єктами ринку реалізуються
через державну або комерційну служби зайнятості, а також безпосередньо
через кадрові служби підприємств шляхом укладання договору найму,
трудового договору, контракту.

Ринок праці виконує специфічні функції:

суспільного розподілу праці (розмежування найманого працівника та
працедавця, розподіл найманих працівників за професіями та
кваліфікацією, галузями виробництва, регіонами);

інформаційну (інформація про умови найму, рівні заробітної плати,
пропозицію робочих місць і робочої сили, якість робочої сили тощо);

посередницьку (організація зустрічі працедавців та найманих
працівників);

стимулюючу (забезпечення конкурентного середовища на ринку праці);

досягнення рівноваги між попитом і пропозицією робочої сили;

вирішення питань зайнятості;

підтримки безробітних.

Мета аналізу ринку праці полягає у необхідності:

виявити зміни кількості робочої сили протягом року;

визначити галузевий розподіл працюючих;

оцінити структурні зрушення в економіці, які впливають № динаміку
зайнятості та рівень кваліфікації;

визначити рівень та тенденції незайнятого населення;

дати оцінку прихованого безробіття;

виявити фахову та регіональну мобільність трудових ресурсщ

оцінити ефективність політики зайнятості;

прогнозувати тенденції зайнятості.

Отже, аналіз ринку праці дозволяє надати кожному суб’єкту економіки
необхідну інформацію, на основі якої приймаються рішення щодо вибору
виду діяльності, освіти тощо.

У процесі аналізу необхідно враховувати чинники, які впливають на стан
сучасного ринку праці. Найбільш важливими з них є:

^ циклічність економічного розвитку; V динаміка продуктивності праці;

^ цільове бюджетне фінансування пріоритетних напрямів економіки;

^ структурні зміни в економіці під впливом НТП; ^ диверсифікація
виробництва;

^ реструктуризація окремих галузей економіки (ВПК; вугільна та переробна
промисловість тощо); ^ впливовість профспілок; ^ характер трудового
законодавства;

^ державна політика в галузі регулювання зайнятості та безробіття;

^ масштаби приватизації та створення робочих місць.

Кон’юнктура ринку праці визначається співвідношенням між попитом і
пропозицією робочої сили. Залежно від цього співвідношення ринок праці
може бути трьох типів:

1) працедефіцитним — коли на ринку праці відчувається нестача пропозиції
робочої сили;

праценадлишковим — коли на ринку праці високе безробіття і має місце
надлишок пропозиції робочої сили;

рівноважним — коли попит на робочу силу врівноважується її пропозицією.

Зазначимо, що сучасне економічне зростання у високорозви-нутих країнах
Західної Європи, США, Японії супроводжується збільшенням
працеінтенсивності. Це означає, що впровадження новітніх
науково-технічних розробок неможливе без створення нових робочих місць
не тільки за якістю, а й за кількістю. Потреба у створенні таких робочих
місць у 70-х рр. у країнах Західної Європи виникала за умови
економічного зростання середньорічними темпами у 4—5 %.

Тепер нові робочі місця в західноєвропейських країнах створюються вже за
2 %-них темпів економічного зростання, а у США — навіть за 0,6 %-го
темпу зростання.

Ринок праці перебуває у безперервному русі. За ним стежать функціональні
підрозділи з питань зайнятості населення. В Україні — це Міністерство
праці та соціального розвитку, Державний комітет статистики. З метою
міжнародного співробітництва у справі поліпшення умов праці та усунення
соціальної несправедливості в 1919 р. було засновано Міжнародну
організацію праці (МОП). Разом з урядовцями в її роботі беруть участь
представники підприємств та організацій трудящих. З 1946 р. МОП стала
першою спеціалізованою установою ООН. Україна є членом МОП з 1954 р. До
МОП входять 176 країн-членів. Діяльність організації здійснюється за
двома основними напрямами. Це розробка і прийняття документів, які
встановлюють основні права у сфері праці, найму та професійної
підготовки, умови праці, соціального забезпечення, техніки безпеки та
охорони праці. А також надання консультацій експертам і технічної
допомоги з питань політики праці та соціальної політики. З 1 червня 1996
р. в Києві відкрито представницький офіс МОП.

Процес формування ринку праці потребує розроблення й практичного
застосування комплексу правових, економічних, соціальних заходів, які
позитивно впливають на ринкове середовище, створюючи певні передумови
його функціонування. Суттєвими передумовами є: забезпечення вільного
переміщення громадян у єдиному економічному просторі; наявність ринку
житла; відсутність обмежень на заробітну плату; створення та ефективне
функціонування бірж праці, системи професійної орієнтації, підвищення
кваліфікації робочої сили; наявність необхідних фінансових коштів для
ефективної роботи територіальних органів працевлаштування.

9.2. Класифікація ринку праці

Ринок праці можна класифікувати виходячи з різних критеріїв. Так, за
ознакою структури економіки вирізняють ринки праці окремих галузей,
окремих видів діяльності, групи господарств із різними формами
власності.

За ознакою рівня економічного розвитку розглядають ринки праці регіонів,
згрупованих залежно від рівня ВВП, оплати праці, доходів населення.

За територіальною ознакою розрізняють ринки праці: місцевий,
регіональний, національний, міжнародний (транснаціональний та світовий).

За змістом ринок праці поділяють на потенційний, циркулюючий,
внутрішньофірмовий.

До потенційного ринку праці включаються: працездатні особи, зайняті в
домашньому та особистому підсобному господарстві; студенти та учні
старших класів, що навчаються з відривом від виробництва;
військовослужбовці; фермери й підприємці та інше працездатне населення.

Циркулюючий (фіксований) ринок праці (сфера купівлі-продажу робочої
сили) — це сфера, де продавець своєї робочої сили переміщується між
підприємствами у пошуках роботи, перебуваючи при цьому фактично
безробітним. До цієї категорії відносять: осіб, які перебувають у
фрикційному, структурному і циклічному безробітті; звільнених
військовослужбовців; пенсіонерів, які шукають роботу; осіб, що
перебувають на перепідготовці, підвищенні кваліфікації та громадських
роботах.

Внутрішньофірмовий ринок праці охоплює процеси та відносини між найманим
працівником та працедавцем з моменту найму його на роботу і до
звільнення. На внутрішньофірмовому ринку праці з’являються вакансії за
рахунок звільнених з різних причин, розширення, модернізації та
технічного переоснащення виробництва, нового будівництва, зростання
коефіцієнта змінності роботи підприємства, переміщень на робочих місцях.

За демографічними ознаками існують:

ринок праці молоді — відрізняється високою мобільністю, різним рівнем
кваліфікації, високим рівнем безробіття;

ринок праці осіб передпенсійного віку та пенсіонерів — характеризується
невисокою продуктивністю праці, низькою економічною активністю,
відсутністю або обмеженістю можливостей для перенавчання;

? ринок праці жінок — його особливістю є можливі довгі перерви в роботі,
пов’язані з народженням та вихованням дітей, зниження з цієї причини
професійних здібностей.

Професійні ринки праці — це сегменти національного ринку праці, в яких
працівники об’єднані професійними інтересами (ринок праці вчителів,
лікарів, шахтарів тощо).

Залежно від соціального підходу вирізняють ринки:

? робочих кадрів — працівників переважно фізичної праці;

? спеціалістів, менеджерів — працівників переважно розумової праці.

Залежно від умов конкуренції вирізняють ринки праці: ^ необмеженої
конкуренції (досконалої конкуренції — вільний ринок);

^ обмеженої конкуренції (неповної конкуренції). На практиці існує значно
більше ознак, за якими можна класифікувати ринки праці.

Так, на національному рівні пропонується розглядати три основні сектори
ринку праці1:

зайняті в офіційній економіці: висококваліфіковані спеціалісти,
підприємці, менеджери, зайняті у виробничій та невиробничій сферах;

зайняті одночасно в офіційній та неофіційній (вторинна зайнятість)
економіці: ті, хто з причини низької оплати праці за місцем офіційної
зайнятості вимушені працювати ще й неофіційно;

нелегальна зайнятість.

Основні відмінності наведених трьох секторів ринку праці полягають у
способі включення робочої сили у трудовий процес, оцінці праці.

9.3. Макроекономічні показники стану ринку праці

Основними макроекономічними індикаторами стану ринку праці є зайнятість
та безробіття. Для визначення цих показників треба звернутися до
класифікації МОП. Відповідно до міжнародних стандартів, розроблених МОП,
усе населення поділяється на три категорії:

1 Петрова І Процес сегментації ринку праці України // Економіка України.
— 1995. — № 9. — С. 59.

зайняті;

безробітні;

особи поза робочою силою.

Зайняті — це особи віком від 15 до 70 років (у визначенні МОП), які
виконують оплачувану роботу за наймом на умовах повного або неповного
робочого часу; мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу чи
відпустку; працюють індивідуально (самостійно) або в окремих громадян,
на сімейному підприємстві; зайняті в особистому підсобному сільському
господарстві.

Вікові межі та соціально-демографічний склад зайнятого населення
визначається системою законодавчих актів країни.

Особливу категорію являють військовослужбовці. До зайнятих належать
військовослужбовці дійсної військової служби, але при визначенні робочої
сили в суспільному секторі ця категорія не враховується.

Зайнятість буває:

продуктивною;

соціально корисною;

повною.

Продуктивна зайнятість — це зайнятість населення у суспільному
виробництві (характеризує економічно активне населення і відповідає
поняттю зайнятості за методологією МОП).

Соціально корисна зайнятість — враховує кількість людей: зайнятих у
суспільному виробництві; на військовій службі; на навчанні з відривом
від виробництва (у працездатному віці); в домашньому господарстві тощо
(це поняття за змістом близьке поняттю, даному в Законі України «Про
зайнятість населення»).

Повна зайнятість — це такий стан суспільства, коли всі бажаючі мати
оплачувану роботу її мають, відсутнє циклічне безробіття, але при цьому
зберігається його природний рівень.

Важливим показником зайнятості є ефективна зайнятість, під якою
розуміють використання робочої сили без втрат. Одним із показників
ефективної зайнятості може бути відношення фонду робочого часу зайнятих
за мінусом втрат робочого часу до загального фонду робочого часу
зайнятих. Ефективною може вважатися зайнятість населення, яка забезпечує
найбільший матеріальний результат на основі підвищення суспільної
продуктивності праці.

Вирізняють також види зайнятості за певними ознаками:

• за характером діяльності: робота на підприємствах, в організаціях та
установах; індивідуальна трудова діяльність; зайнятість у домашньому
господарстві;

за соціальною належністю: робітники, службовці, управлінці, підприємці,
фермери;

зайнятість по галузях економіки;

зайнятість по регіонах;

зайняті в місті та сільській місцевості;

зайнятість за статево-віковою ознакою;

зайняті на підприємствах з різними формами власності.

До безробітних належать особи віком від 15 років і старше, які не мають
роботи, але активно шукають її, для чого реєструються в державних або
комерційних установах служби зайнятості, готові відразу ж стати до
роботи. За визначенням МОП безробітний — це людина, яка може і хоче
працювати, але не має робочого місця. Безробіття — це
соціально-економічне явище, коли пропозиція робочої сили перевищує попит
на неї.

Сума зайнятих (Е) і безробітних (17) визначає економічну категорію
«робоча сила» (Ь) і характеризує економічно активне населення (Ь = Е +
и). За методикою МОП до такого населення належать особи віком від 15 до
70 років. Тобто це частина населення, яка забезпечує пропозицію робочої
сили на ринку праці, характеризує бажання людини працювати. Слід
зазначити, що до робочої сили включаються тільки зайняті у суспільному
виробництві, що відповідає продуктивній і повній зайнятості, і лише
частково — соціально корисній.

Особи поза робочою силою (економічно неактивне населення) — це частина
населення, яка не входить до складу робочої сили:

_ „ Економічно активне

Економічно неактивне _ Населення

, х — / ч — населення

населення (млн чол.) (млн чол.) (робоча сида? шн чодРис. 9.2, Графічне зображення структурного безробіття Структурне безробіття виникає, коли під впливом науково-технічного прогресу відбуваються структурні зрушення в економіці. Технологічні зміни у виробництві викликають невідповідність між пропозицією праці й попитом на робочу силу: змінюється структура попиту на ринку праці. Попит на деякі професії зменшується або зовсім зникає, виникає попит на нові. Робоча сила повільно реагує на ці зміни і її структура починає не відповідати новій структурі робочих місць, внаслідок чого виникає безробіття. На рис. 9.2 зображено виникнення структурного безробіття, коли попит іР зміщується вліво, відповідно скорочується зайнятість (1/2 літика, спрямована на створення нових робочих місць; широка мережа закладів, де здійснюється перекваліфікація працівників відповідно до вимог попиту. Циклічне безробіття спричиняється спадом виробництва, тобто фазою економічного циклу, яка характеризується недостатністю сукупних витрат та скороченням попиту на робочу силу. Це найбільш важка і тривала форма безробіття. Циклічне безробіття перевищує природний рівень. В умовах циклічного безробіття кількість вільних робочих місць в економіці менша кількості безробітних. Під час тривалого циклічного безробіття втрачаються кваліфікаційні навички, і безробітний може погоджуватися на менш оплачувану роботу. Безробіття диференціюється також за ознакою реєстрації, що характерно для перехідної економіки. В цьому контексті безробіття існує як зареєстроване, незареєстроване та приховане. Статистичні дані щодо зареєстрованого безробіття наводяться у статистичній звітності Державного центру зайнятості. Кількість незареєстрованих безробітних визначається шляхом зіставлення кількості безробітних, визначених за методологією МОП, і кількості зареєстрованих безробітних. До прихованих безробітних належать особи, які працюють в умовах неповної зайнятості з ініціативи адміністрації, та працюючі, які не отримують заробітної плати [15, с. 64—65]. Рівень безробіття визначається за формулою (9.1) де Рц — рівень безробіття, %; II — кількість безробітних, млн чол.; Ь — кількість робочої сили, млн чол. або (9.2) де Е — кількість зайнятих. Може відбуватися перехід працівників зі стану зайнятості у стан безробіття, і навпаки. Тому для аналітичних розрахунків використовуються коефіцієнти працевлаштування (кпр) і звільнення (*зв): пр и (9.3) *з„=%-> (9.4)

е

де F/пр — кількість працевлаштованих безробітних, млн чол.;

Е2Ь — кількість звільнених працівників, млн чол.

Кількість звільнених і працевлаштованих впливають на рівень безробіття.
Якщо рівень безробіття незмінний, тобто ринок праці перебуває у
стабільному стані, то кількість працевлаштованих повинна дорівнювати
кількості звільнених, (F/пр = Езв).

На початку року кількість робочої сили становила ЗО млн чол., кількість
безробітних — 3 млн чол. Протягом року за умови незмінної кількості
робочої сили праце-влаштуються 2 млн чол., а втратять роботу 1,5 млн
чол. Розрахувати:

коефіцієнт звільнення;

коефіцієнт працевлаштування;

рівень безробіття на початок та на кінець року;

зміну рівня безробіття за рахунок безробітних, які знайдуть роботу
протягом року;

зміну рівня безробіття за рахунок зайнятих, які втратять роботу протягом
року.

к = -^-100%=-^–100% = 5,6%; 38 е 30-3

и 2 к =-^-100% = –100% = 66,7%;

р и З

/їли —-100% = —-100% = 10%;

и[п] ь зо

рІІ(іЛ = ^. 100 % = 3~2 + 1?5 • 100% = 8,3% ;

и[к) ь зо

и-ит 3-2

ри(ш) ^ •100 %=-—100 %=3>3 %;

РиШ = и*Ел -100% =^^-100% = 15%.

Висновки. Протягом року рівень безробіття знизився з 10% до 8,3 %, тобто
на 1,7 % (пункта). У тому числі за рахунок безробітних, які
працевлаштувалися, рівень безробіття зменшився з 10% до 3,3 %, тобто на
6,7 % (пункта), а за рахунок зайнятих, які втратили роботу, рівень
безробіття збільшився з 10 % до 15 %, тобто на 5 % (пунктів). У
результаті маємо зменшення загалом рівня безробіття на 1,7 % (пункта),
що й підтверджує початковий висновок.

Рівні безробіття істотно відрізняються в різних демографічних групах.
Зокрема, рівень безробіття серед молоді значно вищий, ніж серед старших
груп. Це зумовлюється здебільшого різницею в коефіцієнтах їх звільнення,
а не в коефіцієнтах працевлаштування.

Безробіття впливає на доходи населення у бік їх зменшення. Зіставлення
доходів в умовах безробіття і повної зайнятості характеризується
коефіцієнтом «заміни» (к3):

(9.5)

де Ви — дохід в умовах безробіття; Ое — дохід в умовах повної
зайнятості.

Оскільки доходи в умовах безробіття дуже низькі і в основному
складаються з допомоги по безробіттю, то коефіцієнт «заміни», як
правило, менше за одиницю. Коливання зазначеного коефіцієнта залежить
від різних чинників: великої чи незначної суми допомоги по безробіттю;
рівня безробіття; рівня оплати праці, яка є основою доходу зайнятих,
тощо. Суттєва допомога по безробіттю не стимулює пошуки безробітними
нової роботи. Чим вищий коефіцієнт «заміни», тим менша потреба шукати
роботу. Але коли безробітні втрачають право одержувати допомогу, вони
прискорюють пошук нового робочого місця.

Однією з причин безробіття є нееластичність заробітної плати від змін у
попиті чи пропозиції на ринку праці. Заробітна плата може утримуватись
на рівні, вищому за рівноважній, що веде до нестачі робочих місць в
умовах зростання пропозиції. В результаті виникає так зване очікуване
безробіття.

Усі показники ринку праці поділяються на абсолютні та відносні. До
абсолютних належать: загальна кількість зайнятих і безробітних, їх
кількість по галузях і регіонах, кількість зайнятих і безробітних за
окремими видами професій, тривалість безробіття, кількість економічно
активного населення. До відносних показників ринку праці належать:
рівень зайнятості та безробіття, рівень безробіття за статево-віковою
ознакою, за фахом тощо. Саме відносні показники дозволяють робити
зіставлення у динаміці зайнятості та безробіття загалом по країні, по
окремих регіонах.

Головна ціна безробіття — недовиробництво ВВП. Коли кількість робочих
місць менша кількості бажаючих працювати, втрачаються потенційні
можливості економіки. Чим вищий рівень безробіття, тим значнішим є
відставання ВВП від свого потенційного рівня, що характеризується
законом Оукена.

Прогресивною ознакою ефективності ринку праці є його висока гнучкість,
яка виявляється у територіальній, галузевій мобільності робочої сили. Це
дозволяє здійснити перерозподіл робочої сили відповідно до структурних
зрушень в економіці. Для підтримки високої гнучкості, мобільності ринку
праці необхідно розвивати систему підвищення кваліфікації, професійної
підготовки робочої сили.

Необхідним для аналізу ринку праці є показник трудової міграції.
Міграція — це переміщення населення між регіонами та країнами. У
трудовій міграції вирізняють еміграцію та імміграцію. Еміграція означає
виїзд громадян однієї країни в іншу. Імміграція — це в’їзд громадян
інших країн в певну країну.

Існують такі види міграції:

добровільна, легальна;

вимушена (біженці);

нелегальна.

Тільки легальні мігранти користуються правами, які надаються їм законами
країни.

Для аналізу трудової міграції застосовуються абсолютні та відносні
показники. До абсолютних належать: кількість в’їжджаючих і виїжджаючих у
цілому і по професіях. До відносних показників належать: темпи міграції;
співвідношення мігрантів та кількість зайнятих у країні.

Трудова міграція має позитивні та негативні наслідки. До позитивних
належать: зменшення безробіття для країни, з якої емігрує робоча сила;
придбання емігрантами досвіду і знань в інших країнах. Негативним
наслідком є втрата інтелектуального потенціалу країною—експортером
робочої сили, зростання безробіття в країнах, куди іммігрує робоча сила,

РЕЗЮМЕ

1. Специфічною ознакою ринку праці є те, що це ринок найманої праці, на
якому працедавець і найманий працівник виступають як юридично рівноважні
особи. Ринок праці вирізняють у широкому та вузькому значеннях.
Відносини на ринку праці регулює держава.

На стан ринку праці суттєво впливає кон’юнктура товарного ринку, де
формуються сукупний попит і сукупна пропозиція. За умови низької
економічної активності на ринку праці зростає безробіття, і навпаки.

Працедавці та наймані працівники суттєво відрізняються за їх відношенням
до засобів виробництва. Тому на попит і пропозицію робочої сили
впливають різні чинники.

Співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили на ринку праці
визначає рівень зайнятості та виявляється у ринковій ціні робочої сили —
заробітній платі.

Для підтримки мотивації праці необхідно дотримуватись об’єктивної
закономірності; темпи зростання заробітної плати не повинні перевищувати
темпи зростання продуктивності праці.

Специфіка робочої сили як товару полягає у тому, що об’єктом
купівлі-продажу на ринку праці є здатність до праці, в результаті чого
товар не відокремлюється від попереднього власника.

Кон’юнктура ринку праці визначається співвідношенням між попитом і
пропозицією робочої сили. Залежно від цього співвідношення ринок праці
буває працедефіцитним, праценадлишковим, рівноважним.

Ринок праці класифікується за різними ознаками: структурою економіки,
територією, змістом, демографічною ознакою, професією тощо. На
національному рівні розглядають три основні сектори ринку праці: зайняті
в офіційній економіці, одночасно в офіційній та неофіційній економіці,
нелегальна зайнятість.

Основними макроекономічними індикаторами стану ринку праці є зайнятість
і безробіття. Зайнятість буває продуктивною, соціально корисною, повною.
Розглядають також ефективну зайнятість, тобто використання робочої сили
без втрат.

Економічно активне населення забезпечує пропозицію робочої сили на ринку
праці та визначається сумою зайнятих і безробітних, тобто економічно
активне населення формує категорію «робоча сила». Економічно неактивне
населення — це частина населення, яка не входить до складу робочої сили.

Може відбуватися перехід працівників зі стану зайнятості у стан
безробіття, і навпаки. Тому для аналітичних розрахунків використовуються
коефіцієнти працевлаштування і звільнення. Якщо ринок праці перебуває у
стабільному стані, то кількість працевлаштованих повинна дорівнювати
кількості звільнених.

До прихованих безробітних належать особи, які працюють в умовах неповної
зайнятості з ініціативи адміністрації, а також ті працюючі, які не
отримують заробітної плати.

Суттєва допомога по безробітно не стимулює пошуки безробітними нової
роботи. Чим вищий коефіцієнт «заміни», тим менша потреба шукати роботу.
І навпаки. Але коли безробітні втрачають право одержувати допомогу, вони
прискорюють пошук нового робочого місця.

Усі показники ринку праці поділяються на абсолютні та відносні. Відносні
показники дозволяють робити зіставлення у динаміці зайнятості та
безробіття загалом по країні, по окремих регіонах.

Прогресивною ознакою ринку праці є його висока мобільність, що дозволяє
здійснювати перерозподіл робочої сили відповідно до потреб економіки.
Трудова міграція характеризує переміщення населення між регіонами і
країнами. В трудовій міграції вирізняють еміграцію та імміграцію.
Трудова міграція має позитивні та негативні наслідки.

Безробітні

Економічно активне населення

Економічно неактивне населення

Еміграція

Ефективна зайнятість

Імміграція

Міграція

Об’єкти ринку праці Очікуване безробіття Ринок праці Робоча сила
Стаціонарне безробіття Суб’єкти ринку праці

Питання

Визначте особливості ринку праці, його зв’язок з іншими ринками
національної економіки.

Які зміни відбуваються на ринку праці, якщо економіка вступає в певну
фазу економічного циклу?

Які соціальні проблеми виникають на ринку праці та які можливості їх
вирішення?

Назвіть суб’єкти ринку праці. Чим вони суттєво відрізняються? Які
основні чинники визначають попит і пропозицію робочої сили?

Дайте визначення ринку праці у широкому та вузькому значеннях.

У чому полягає специфіка робочої сили як товару?

Сформулюйте основні функції та напрями аналізу ринку праці.

Яка мета аналізу ринку праці? Які важливі чинники впливають на стан
сучасного ринку праці?

Поясніть сутність працедефіцитного, праценадлишко-вого, рівноважного
ринку праці.

Охарактеризуйте основні ознаки потенційного, циркулюючого,
внутрішньофірмового ринків праці.

Поясніть специфічні ознаки ринків праці молоді, жінок, осіб
передпенсійного та пенсійного віку,

Які особи за класифікацією МОП належать до зайнятих, безробітних?
Пояснити економічну категорію «робоча сила».

Пояснити сутність продуктивної, соціально корисної, повної зайнятості.
Як впливають ці види зайнятості на формування економічно активного
населення?

Які особи формують загальну кількість безробітних? У чому полягають
особливості фрикційного, структурного, циклічного безробіття?

Поясніть економічну сутність коефіцієнтів працевлаштування та
звільнення.

Назвіть чинники, які визначають коливання коефіцієнта «заміни». Як
впливають коливання коефіцієнта «заміни» на зміну безробіття?

Дайте визначення понять «трудова міграція», «еміграція», «імміграція».
Які існують показники та наслідки трудової міграції?

РОЗДІЛЮ

ЗБАЛАНСОВАНІСТЬ ТА ЕФЕКТИВНЕ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ

10.1. Умови збалансованості робочих місць та робочої сили

Аналіз формування й розвитку ринку праці здійснюється за такими
напрямами:

визначення збалансованості між попитом і пропозицією робочої сили — умов
рівноваги на рику праці;

виявлення тенденцій зайнятості на ринку праці;

« аналіз прихованого безробіття, ефективність роботи служби зайнятості;

• розрахунки показників ефективності функціонування ринку праці.

Аналіз починають із вивчення попиту на робочу силу, який змінюється під
впливом:

^ випереджальних темпів зростання продуктивності праці порівняно з
динамікою ВВП, що зменшує попит на робочу силу, і навпаки;

^ збільшення капіталомісткості виробництва, що зменшує попит на робочу
силу, і навпаки.

Показниками попиту на робочу силу є: кількість вільних робочих місць,
кількість нових робочих місць, кількість перепрофі-льованих робочих
місць.

Сукупний попит на ринку праці І? складається з функціонуючих (ТУф) і
вакантних (ІУВ) робочих місць:

ІР=^+^. (10.1)

Зазначена сума характеризує наявність робочих місць на ринку праці й
означає потребу в працівниках. Визначальним у попиті є кількість
вакансій. У процесі аналізу слід визначити загальний попит на робочу
силу, структуру попиту в галузево-регіональному розрізі та за
підприємствами різних форм власності, професійно-кваліфікаційну та
статево-вікову структуру робочої сили, тенденції у динаміці.

Пропозицію на ринку праці формують такі категорії економічно активного
населення:

безробітні, кількість яких поповнюється випускниками навчальних закладів
та раніше зайнятих у домашньому господарстві (ця категорія становить
приблизно 80 % сукупної пропозиції);

ті, хто мають роботу, але незадоволені нею і шукають іншу;

зайняті, які ризикують залишитись без роботи (наприклад банкрутство
підприємства) і тому шукають нову.

зайняті, які шукають додаткову роботу для збільшення свого доходу.

Розраховується частка окремої категорії робочої сили, що формує її
пропозицію

(10-2)

и

де — частка /-Ї категорії робочої сили, що формує її пропозицію; Ц —
кількість /-Ї категорії робочої сили, що формує її пропозицію; F5 —
загальна кількість пропозиції робочої сили.

Пропозиція робочої сили також аналізується у галузево-регіональному
розрізі та за підприємствами різних форм власності.

Крім зазначених показників, для аналізу попиту й пропозиції на ринку
праці використовуються і такі, які характеризують
професійно-кваліфікаційну підготовку робочої сили, та коефіцієнт
навантаження на одне робоче місце і зворотний йому рівень ва-кантності.

Нерівновага між попитом і пропозицією зумовлюється дисбалансом між
кількістю робочої сили, яка формує пропозицію на ринку праці, і
кількістю робочих місць, які визначають попит.

Рівновага досягається, коли попит на робочу силу дорівнює її пропозиції
(Ь = І? або Ь = Щ + #в). Для визначення ступеня збалансованості ринку
праці розраховується відповідний коефіцієнт:

*з6Ц, 00-4)

де F3б — коефіцієнт збалансованості ринку праці; іР, І? -— відповідно
попит на робочу силу та її пропозиція. У дійсності можуть виникати три
ситуації:

якщо &зб > 1, то іР > X5, тобто попит на робочу силу не задовольняється
її пропозицією. Це характеризує ринок праці як працедефіцитний;

якщо А;3б = 1, то іР = іР, тобто попит і пропозиція робочої сили
врівноважні. Це є умовою збалансованого ринку праці;

якщо А;3б ^пк ^прп и. (10.6) (Ю.7) (10.8) Аналізується динаміка професійної підготовки: ПР П(,_у) Де Тпрп — темпи зміни професійної ПІДГОіиоли. Коефіцієнт навантаження кнав на одне робоче місце розраховується як відношення кількості офіційно зареєстрованих безробітних до кількості вакантних робочих місць: К№=^- (ю.ю) Рівень вакантності, навпаки, відображає співвідн^|ння кількості вакансій до кількості претендентів на них: К=^-, (ю.п) де кв — коефіцієнт вакантності; І/ — кількість безробітних; 7УВ — кількість вакантних робочих місць. Зазначені коефіцієнти характеризують наявність незбалансо-ваності на ринку праці. Якщо: кШй 1 це ознака циклічного безробіття, пропозиція робочої сили
перевищує попит на неї, і чим більше в даному випадку кнав, тим важче
ситуація на ринку праці. Не всі, хто шукають роботу, зможуть її знайти.

10.2. Методика аналізу тенденцій динаміки зайнятості

Аналіз тенденцій зайнятості охоплює визначення:

динаміки кількості зайнятих:

ТРF = -^-100%, (10.12)

де ТР# — темпи зростання зайнятості; Еь Е(~ і — чисельність зайнятих в
періоді і і (і – 1);

структури зайнятості — основна діяльність, додаткова робота, неповна
зайнятість;

рівня зайнятості IV.

(10.13)

• динаміки збалансованості робочої сили і робочих місць на рівні галузі
або регіону.

На структуру зайнятості впливає інвестиційна, структурна, соціальна
політика. Розрахунки галузевої або регіональної структури зайнятих
здійснюється за формулами:

кЕі =^.юо%; (10.14) Е

кЕ. =^.Ю0%, (10.15) Е

де кщ — частка зайнятих в галузі і або в регіоні ] в загальній кількості
зайнятих; Еи Е] — кількість зайнятих у галузі і або в регіоні у.

Для аналізу динаміки збалансованості робочої сили і робочих місць на
рівні галузі або регіону застосовуються два показники:

оборот робочих місць;

оборот робочої сили.

Галузевий оборот робочих місць, по суті, збігається з динамікою
зайнятості. Це пояснюється тим, що в межах певної галузі процеси
розширення і скорочення виробництва відбуваються одночасно, що зумовлює
постійні коливання зайнятості.

Для характеристики обороту робочих місць розраховуються:

темп створення нових робочих місць Тст;

темп ліквідації робочих місць Гл.

Ці показники визначаються за формулами:

г-=^> (10Л6)

де ІУШ — кількість робочих місць, додатково створених у періоді і\ і
— загальна кількість робочих місць у періоді і – 1.

Т» (Ю.17)

де 7У„/ — кількість робочих місць, ліквідованих у періоді І.

Тоді кількість робочих місць у періоді і буде визначатися за формулою:

М( = + Мст( – Млг (10.18)

А різниця між показниками (10.16) і (10.17) буде характеризувати темп
зміни зайнятості:

±ТРЕ=ТСТ(-ТШ. (10.19)

або

N – N Ш

±ТРЕ = “°« (10.20)

Сума зазначених показників визначає оборот рооочих місць (Ом):

Ом =Т„,+ТЯ, (10.21)

N + N

0№ = V (10.22)

Економічний зміст цього показника полягає у тому, що він характеризує
частку створених та ліквідованих робочих місць поточного року в
загальній їх кількості у попередньому році.

Крім обороту робочих місць розраховується також їх надлишковий оборот
(Онм) за формулою

0^=0№-|±ТРF|. (10.23)

Останній показник (Онм) показує перевищення загального обороту робочих
місць над їх кількістю, достатньою для забезпечення необхідного приросту
зайнятості:

0*,>|±ТРF|. (Ю.24)

Умовою достатньої кількості робочих міеш» ит убезпечення необхідного
приросту зайнятості є:

0*,=|±ТРя[ (Ю.25) О^ – 0. (10.26)

Відомо, що в попередньому періоді у галузі функціонувало 250 тис.
робочих місць. У розрахунковому періоді коефіцієнт приросту створення
робочих місць дорівнюватиме 0,75, а кількість ліквідованих робочих місць
досягне 4 тис. Обчислити:

кількість створених робочих місць у розрахунковому періоді:

ЛГСТ, = ЛГ,_ ] = 0,35 ? 250 = 87,5 тис;

темп ліквідації робочих місць:

Гп, – = — ? 100% = 1,65 % ;

Nt_x 250

кількість функціонуючих робочих місць у розрахунковому періоді:

Nt = Nt-1 + Nnt – Nnt = 250 + 87,5 – 4 = 333,5 тис.

темп зміни зайнятості:

ТРЕ, = Гст, – Тлі = 0,35 – 0,016 = 0,334,

?П, ^,-^= 87,5-4 N,_t 250

5) оборот робочих місць:

0Nt = Тт + Тт = 0,35 + 0,016 =* 0,366;

або

0№ = “~+**=ї!*±± = о,336;

№ 250

6) Надлишковий оборот робочих місць:

Ом = Ом – Т?Е = 0,366 – 0,334 = 0,032.

Галузевий оборот робочої сили розраховується за двшщ показниками:

темп працевлаштування (Гпр);

темп звільнення працюючих (Тзв).

Методика визначення зазначених показників така:

Тт (10.27)

Де Ujjpi -— кількість безробітних, працевлаштованих у періоді t; Et„ і
—- загальна кількість зайнятих у періоді t-\.

Тзв1=^, (10.28)

де Еш — кількість звільнених працівників у періоді t.

Різниця між показниками (10.27 і 10.28) характеризує темп зміни
зайнятості:

±TPE=Tnpt-T3Bt. (10.29)

або

±ТРЕ = Unpt ~ Езв1. (10.30) Et-\

Суш дах показників визначає оборот робочої сили (О^):

0L=Tavt+T^ (10.31)

О, = U* + Fзв’. (10.32) Et-\

Економічний зміст цього показника полягає у тому, що він характеризує
частку працевлаштованих і звільнених у поточному році у загальній
кількості працюючих у попередньому році.

Зіставлення динаміки робочих місць і робочої сили дозволяє виявити
збалансованість між темпами їх зміни на ринку праці. Умовою рівноваги є:

ТСГІ-Тш=Тпр-Т2вП (10.33)

або

011 М™ ~ = ” Е™ (10 34)

Частина робочої сили в розрахунковому періоді може бути не пов’язаною із
перерозподілом робочих місць, що характеризується показником «холостого»
обороту робочої сили (Охл):

Ои =0,-0,. (10.35)

З метою додаткового порівняння динаміки робочих місць і робочої сили
застосовуються ще два показники;

коефіцієнт надлишковості (Агнад):

*над=-^; 00.36)

частка (10.38)

де — коефіцієнт прихованого безробіття, Ен — кількість
працівників, які перебувають в умовах неповної зайнятості. Визначається
також динаміка прихованого безробіття:

е

Типр -т^, (10.39)

де Тцпр — темпи зміни прихованого безробіття; /, і – 1 — поточний період
і та попередній період і – 1.

На практиці вирізняють явну та неявну форми прихованого безробіття.
Згідно з визначенням МОП явна форма пов’язана з вимушеним скороченням
робочого часу. Неявна форма пов’язана з неефективною роботою працюючих
внаслідок низького рівня продуктивності праці та її оплати. Для аналізу
такої форми прихованого безробіття необхідно зіставляти динаміку
продуктивності праці з динамікою кількості зайнятих. Для підвищення
ефективності виробництва в національній економіці темпи зміни
продуктивності праці повинні випереджати темпи зміни кількості зайнятих

Продуктивність праці розраховується на рівні:

національної економіки;

галузі;

підприємства.

На рівні національної економіки продуктивність праці ЬР визначається як
співвідношення між вартістю валового внутрішнього продукту та кількістю
зайнятих:

ЬР=^. (10.40)

Підвищення продуктивності праці є важливим чинником економічного
зростання, зумовлює скорочення витрат праці на одиницю продукції, сприяє
підвищенню якості продукції та рентабельності виробництва.

Показниками ефективного використання робочої сили є:

темпи зростання продуктивності праці;

частка приросту ВВП за рахунок підвищення продуктивності праці (у
відсотках);

3) вартісний приріст ВВП за рахунок продуктивності праці.

Перший показник визначається як динаміка продуктивності

праці:

ЬР

Тір^тїи* (10-41)

де Тір — темп зростання продуктивності праці; ЬРи ЬР(_ \ — рівень
продуктивності праці в періоді і та і – 1.

Відсоткова частка приросту ВВП за рахунок зростання продуктивності праці
розраховується за такою методикою:

АР

АСВР,Р – 100 % – • 100 %; (10.42)

1 АСВР к }

АР

АСВРЕ = —— ? 100 %, (10.43)

АЄВР у }

де АОВРір — частка приросту ВВП за рахунок зростання продуктивності
праці, %; АСВРЕ — частка приросту ВВП за рахунок зростання кількості
зайнятих, %; АЄВР — загальне зростання

вва %.

Приклад у розрахунковому періоді ВВП зросте на 8 %, а продуктивність
праці — на 6,7 %. Обчислити частку приросту ВВП окремо за рахунок
продуктивності праці та зміни кількості зайнятих.

Розв’язання:

зміна кількості зайнятих у розрахунковому періоді (%):

= АСЩ_>1()0%_ 100о/о= 108% .100%-100% = 1,22%; ‘ АЬР{ 106,7%

зміна ВВП за рахунок продуктивності праці:

АСВР,Рі = 100 % – АЕі • 100 % = 100 % – — • 100 % = 84,75 %;

ІРІ АОВР1 8

зміна ВВП за рахунок зміни чисельності зайнятих:

АСВРЕ( – 100% – АвВРш = 100% – 84,75% = 15,25%

або

АвВРЕі = АЕ’ • 100% – — • 100 % = 15,25 % .

Якщо відома зміна продуктивності праці та кількості зайнятих, то
вартісний приріст ВВП за рахунок кожного з цих чинників визначається за
такими формулами:

АСВРЕР{ =АЬР( (10.44) АЄВРЕі = ІРі_гАЕп (10.45)

де АСВРьр,і — приріст ВВП за рахунок зміни продуктивності праці, млн
грн; АСВРеі — приріст ВВП за рахунок зміни кількості зайнятих, млн грн.

На рівень і динаміку продуктивності праці впливають різні чинники, які
можна об’єднати у дві групи:

екстенсивні;

інтенсивні.

До екстенсивних чинників належать тривалість робочого часу та ступінь
його використання. Підвищення змінності роботи, зменшення простоїв
устаткування зумовлюють зростання продуктивності праці. Але вплив
екстенсивних чинників на продуктивність праці має певну межу — це
законодавчо встановлена тривалість робочого дня та робочого тижня.

Інтенсивні чинники визначаються розвитком науково-технічного прогресу,
який впливає на віддачу роботи в одиницю часу. Ці чинники включають
використання високопродуктивних технологій, нових видів сировини та
матеріалів, сучасних ефективні

них систем управління та організації праці, які сприяють підвищенню
кваліфікації працюючих. Інтенсивне зростання продуктивності праці
можливе за умови одночасного підвищення фондовіддачі та зменшення
матеріаломісткості виробництва. Інтенсивність праці також має
максимальну межу, яка характеризується фізіологічними та психічними
можливостями людини.

РЕЗЮМЕ

Аналіз функціонування ринку праці починається з вивчення попиту на
робочу силу. Для цього вивчаються чинники й показники попиту. Сукупний
попит на ринку праці складається з функціонуючих та вакантних робочих
місць.

Пропозицію на ринку праці формують окремі категорії економічно активного
населення, які з певних причин перебувають у пошуках роботи.

Нерівновага між попитом і пропозицією зумовлюється дисбалансом між
кількістю робочої сили, яка формує пропозицію на ринку праці, і
кількістю робочих місць, які визначають попит. Рівновага досягається,
коли попит на робочу силу дорівнює її пропозиції.

Для визначення збалансованості ринку праці розраховується коефіцієнт
збалансованості. Залежно від значення цього коефіцієнта ринок праці може
характеризуватись як працедифіцитний, рівноважний, праценадлишковий.

Професійна підготовка робочої сили здійснюється за напрямами: первинне
навчання, перепідготовка, підвищення кваліфікації.

За коефіцієнтами навантаження і вакантності можна класифікувати
безробіття як природне, циклічне або стверджувати про встановлення
рівноваги на ринку праці.

Тенденції зайнятості аналізуються показниками динаміки зайнятих,
структури та рівня зайнятості, динаміки збалансованості робочих місць і
робочої сили.

Оборот робочих місць характеризується темпами створення нових робочих
місць і темпами їх ліквідації. Економічний зміст цього показника полягає
у тому, що він характеризує частку створених та ліквідованих робочих
місць у поточному році в загальній їх кількості у попередньому році.

Для обчислення обороту робочої сили розраховуються темпи
працевлаштування та звільнення працюючих. Економічний зміст цього
показника полягає у тому, що він характеризує частку працевлаштованих і
звільнених у поточному році у загальній кількості працюючих у
попередньому році.

Зіставлення динаміки робочих місць та робочої сили дозволяє виявити
збалансованість між темпами їх зміни на ринку праці.

«Холостий» оборот робочої сили характеризує таку частину робочої сили,
яка в розрахунковому періоді не була пов’язана з перерозподілом робочих
місць.

До основних показників ефективності функціонування ринку праці належать
показники ефективності роботи служби зайнятості та продуктивності праці.

Ринок праці має відкриту та приховану частини. Прихований ринок праці
означає формальну зайнятість. На практиці вирізняють явну та неявну
форми прихованого безробіття.

Важливим чинником економічного зростання є підвищення продуктивності
праці. Показниками ефективного використання робочої сили є: темпи
зростання продуктивності праці, частка приросту ВВП за рахунок
підвищення продуктивності праці (у %), вартісний приріст ВВП за рахунок
продуктивності праці.

На рівень та динаміку продуктивності праці впливають екстенсивні та
інтенсивні чинники. Але вплив зазначених чинників має певну межу. Так,
екстенсивні чинники обмежені законодавчо встановленою тривалістю
робочого дня та робочого тижня. Максимальна межа інтенсивності праці
характеризується фізіологічними та психологічними можливостями людини.

Ефективність роооти служби зайнятості

Коефіцієнт вакантності

Коефіцієнт збалансованості ринку праці

Коефіцієнт навантаження на одне робоче місце

Надлишковий оборот робочих місць

Оборот робочих місць

Оборот робочої сили

Прихований ринок праці

Продуктивність праці

Професійна підготовка робочої сили

«Холостий» оборот робочої сили

Питання

Сформулюйте основні напрями аналізу ринку праці.

Які показники характеризують попит і пропозицію робочої сили на ринку
праці? Чим зумовлюється нерівнова-га між попитом і пропозицією робочої
сили?

Які категорії економічно активного населення формують пропозицію на
ринку праці?

За якою методикою розраховується коефіцієнт збалансованості ринку праці?
Поясніть, коли ринок праці вважається працедефіцитним, збалансованим,
праценад-лишковим?

За якими напрямами аналізується професійна підготовка робочої сили?
Наведіть методику аналізу структури та динаміки професійної підготовки?

Як визначаються коефіцієнти навантаження та вакан-тності? За якими
значеннями цих коефіцієнтів безробіття можна класифікувати як природне
або циклічне?

1, Якщо тсмш зростання продуктивності праці випереджають динаміку ВВП, а
капіталомісткість виробництва збільшується, то як це впливає на попит на
робочу силу?

Поясніть економічну сутність показників «оборот робочих місць» та
«оборот робочої сили». Наведіть методику визначення цих показників. Що
характеризує надлишковий оборот робочих місць?

Назвіть показники ефективності функціонування ринку праці. Як
визначається коефіцієнт працевлаштування і яким чином він характеризує
ефективність роботи служби зайнятості?

Хто належить до прихованого ринку праці? Поясніть сутність явної та
неявної форм прихованого безробіття.

За якою методикою розраховується продуктивність праці на рівні
національної економіки, частка відсоткового та вартісного приросту ВВП
за рахунок продуктивності праці?

Назвіть екстенсивний та інтенсивний чинники продуктивності праці. Які
існують обмеження дії цих чинників?

РОЗДІЛИ

РІВЕНЬ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ:

ІНДИКАТОРИ СТАНУ

Й МЕТОДОЛОГІЯ ЇХ ВИЗНАЧЕННЯ

11.1. Соціально-економічні індикатори рівня життя населення

Рівень життя населення визначається як сукупність умов життя відповідно
до досягнутого рівня економічного розвитку країни.

Аналіз рівня життя населення охоплює три аспекти:

зіставлення соціально-економічних індикаторів у динаміці з попередніми
роками;

зіставлення соціально-економічних індикаторів з науковими нормами;

зіставлення з іншими країнами.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення можна розглядати
як узагальнюючі, що відображують сумарне споживання і можливості такого
споживання, та як відносні, що характеризують окремі сторони добробуту
населення. Типовими узагальнюючими показниками є рівень і динаміка
номінальних та реальних доходів населення, загальний обсяг споживання
населенням благ і послуг. Особливість цих показників полягає у тому, що
вони відображують не тільки абсолютні зміни в рівні життя населення, а
також і відносну динаміку в розрахунку на душу населення, сім’ю, тисячу
або 10 тис. жителів. Друга група показників визначається тільки у
відносному виразі: споживання основних продуктів харчування, інших
споживчих товарів, забезпеченість послугами охорони здоров’я, освіти,
транспортними, житлово-комунальними тощо на душу населення, сім’ю,
тисячу або 10 тис. жителів.

До основних соціально-економічних індикаторів рівня життя населення
належать:

обсяг реального ВВП на душу населення;

грошові доходи та витрати населення;

реальна заробітна плата;

споживання основних продуктів харчування на душу населення;

природний приріст населення та середня тривалість життя;

частка витрат бюджету на розвиток соціальної сфери;

використання вільного часу.

Рівень реального ВВП на душу населення в країні дозволяє робити
зіставлення з іншими країнами та виявити, до високо- чи слаборозвинутих
країн вона належить. Якщо країна за цим показником належить до
слаборозвинутих і в ній висока частка населення пенсійного віку, то це
ускладнює проблему фінансування соціальних виплат зазначеної категорії
населення.

Грошові доходи і витрати населення відображуються у відповідному балансі
та аналізуються за своєю структурою і динамікою по роках.

Доходи, як правило, визначаються сумою грошових коштів, одержаних за
певний проміжок часу. Основою доходів населення є грошові доходи у
вигляді заробітної плати; від власності — доходи фізичних осіб—суб’єктів
підприємницької діяльності; відсотків по внесках; соціальних
трансфертів. Доходи у матеріальній формі для аналізу і зіставлень
переводяться у вартісну.

Вирізняють номінальні та реальні доходи населення. Номінальні доходи
характеризують обсяг грошових доходів незалежно від темпів інфляції та
оподаткування. Реальні доходи враховують зміну споживчих цін і тарифів,
а також витрати на податки та інші обов’язкові платежі і спрямовуються
на особисте споживання і заощадження.

Оскільки зіставлення в динаміці можливі тільки за реальними показниками,
значення номінальних доходів переводяться у реальні за допомогою індексу
споживчих цін (СРГ) — індексу Ласпей-реса. Останній називають також
індексом вартості життя, тому що він характеризує вплив коливання
споживчих цін на рівень життя населення і розраховується за коливанням
цін певного фіксованого набору товарів і послуг, що споживає середній
житель країни. Підвищення цін призводить до погіршання структури та
якості споживання населення. Тому в деяких країнах ставки заробітної
плати прив’язують до зміни індексів вартості життя.

Заробітну плату також вирізняють як номінальну та реальну. Купівельну
спроможність населення характеризує реальна заробітна плата, яка
визначається співвідношенням номінальної, зменшеної на особисті податки
і обов’язкові платежі, та індексу споживчих цін:

ш – Т – П

№р р- 25-, (Ц.1)

р СРІ

де їYн — реальна та номінальна зарплата; Тр — особисті податки; Поб —
платежі обов’язкові; СРІ— індекс споживчих цін — індекс Ласпейреса.

Низький платоспроможний попит населення на вітчизняні товари, який
визначається реальною заробітною платою, є однією з причин стагнації.
Його пожвавлення розглядається як стимулюючий чинник щодо відновлення
економічного зростання.

Оскільки між реальною заробітною платою та інфляцією існує обернена
залежність, то за умови зростання номінальної заробітної плати темпами,
нижчими за темпи інфляції, реальна заробітна плата зменшуватиметься.

Аналізу також підлягає диференціація доходів населення за показниками:

коефіцієнт фондів характеризує, у скільки разів доходи 10 % найбагатшого
населення перевищують доходи 10 % найбідніших;

децільний коефіцієнт диференціації показує, у скільки разів мінімальний
дохід 10 % найбільш забезпечених верств населення перевищує максимальний
дохід 10 % найменш забезпечених.

Графічно диференціація доходів характеризується кривою Лоренца (рис.
11.1). Бісектриса ОС характеризує абсолютну рів-

В економіках перехідного періоду відзначається зростаюча поляризація в
реальних доходах населення, яка супроводжується зростанням бідності.
Причинами такої поляризації є те, що джерелом доходів крім заробітної
плати може бути ще й приватна, власність. Існує також диференціація в
доходах між регіонами, галузями, підприємствами різних форми власності.

ність у доходах, коли певний відсоток сімей одержує такий самий відсоток
доходу. Лінія ОАВС показує фактичний розподіл доходу, існуючу нерівність
у доходах. Чим більше відхилення кривої Лоренца від бісектриси, тим
більша нерівність у розподілі доходу. Рівень нерівності в розподілі
доходу характеризує коефіцієнт Джині (&). Він розраховується як відношення заштрихованої площі ОАВС (рис. 11.1) до площі трикутника ООС: *с=^5F-- (И.2) Чим значніша в суспільстві диференціація доходів, тим більше значення коефіцієнта Джині наближається до 1. За умови теоретичної абсолютної рівності в доходах коефіцієнт Джині дорівнює нулю. Для аналізу ступеня диференціації доходів визначаються межа малозабезпеченості та частка населення, що перебуває нижче за цю межу або має дохід більше середнього. Слід зазначити, що основою розвитку економіки в будь-якій країні є наявність середнього класу — великої частки економічно активного населення з пристойним (а не середнім по країні) для сучасної людини рівнем матеріального забезпечення, якого досягають власною високооплачуваною працею. Тобто у світі належність до середнього класу визначається не обсягом приватної власності, а рівнем грошових доходів та можливістю їх заробляти. У розвинутих країнах саме середній клас є опорою ринкових соціально-економічних перетворень, одним із чинників соціально-економічної та політичної стабільності суспільства. Представники середнього класу стимулюють споживчий попит, є основними платниками податків, мають досить вагомий голос у вирішенні політичних та економічних питань, усвідомлюють свої соціально-економічні інтереси та активно діють заради їх реалізації. У свою чергу, соціально-економічні перетворення повинні бути підпорядковані інтересам середнього класу. Зазначимо, що за критеріями бідності, прийнятими ООН, до категорії бідних (яких не можна відносити до середнього класу), належать ті, хто мають на проживання 1—2 долари на добу. За цими ж критеріями 50 % сімейного бюджету на харчування витрачають найбільш зубожілі верстви населення. Отже, за цими ознаками можна сказати, що в Україні середній клас лише створюється. Витрати населення визначаються як його кінцеве споживання й аналізуються за такими складовими: обсяг та структура витрат на купівлю продуктів харчування і споживчих промислових товарів; витрати на оплату послуг; податки, обов'язкові платежі та добровільні внески; приріст заощаджень у вкладах за придбання цінних паперів. Витрати на споживання продуктів харчування та промислових товарів залежать від купівельної спроможності населення, яка визначається, як зазначалось вище, реальною заробітною платою, а також рівнем заощаджень і освіти. Для аналізу використовується показник «місткість споживчого ринку» (Ос): Ос =FС+7С+МС+ХС, (П.З) Де бс — обсяг виробництва споживчих товарів; 2С — залишки товарних запасів; Мс — обсяг імпорту споживчих товарів; Хс — обсяг експорту споживчих товарів. Потенційна місткість споживчого ринку — це здатність його суб'єктів купити (спожити) товари. Реальна місткість відхиляється від потенційної, характеризує обсяг фактичної реалізації товарів і визначається особистими і суспільними потребами. Витрати на оплату послуг (охорони здоров'я, освіти, транспортних, житлово-комунальних) значною мірою залежать від платності, пільговості або безоплатності цих послуг. Отже, розвиток самої соціальної сфери впливає на рівень життя населення. У зв'язку з цим доцільно ознайомитися з показниками, які характеризують рівень розвитку соціальної сфери. Показники рівня розвитку охорони здоров'я: кількість і структура медичних закладів, кількість лікарів, рівень захворюваності — кількість днів непрацездатності, показники інвалідності та виробничого травматизму. До показників рівня розвитку освіти належать: кількість закладів освіти (дошкільних, початкових, середніх, вищих); кількість навчальних закладів за формами власності (державні, приватні, муніципальні); кількість учнів та студентів у навчальних закладах за їх видами та формами власності; матеріальна база закладів освіти; витрати на утримання дітей у дошкільних та шкільних навчальних закладах. Показники рівня розвитку культури: середній термін навчання однієї особи віком від 25 років (узагальнюючий показник, прийнятий у світовій практиці); кількість закладів культури за типами (бібліотеки, музеї, театри, кінотеатри); сума коштів, спрямованих на розвиток культури тощо. Транспортне забезпечення характеризується показниками: плата за проїзд у міському транспорті; витрати на міський транспорт. Показники забезпеченості житлом: загальна площа житлового фонду, площа на душу населення; рівень та динаміка оплати житлово-комунальних послуг. Важливим результатом аналізу є виявлення частки та динаміки податків і обов'язкових платежів. За умови їх зростання зменшується безподатковий дохід, а це, у свою чергу, ускладнює процес заощаджень. Зростання частки витрат на обов'язкову оплату послуг не завжди свідчить про високий рівень споживання цих послуг. Таке явище може мати місце і за умови зростання різних тарифів за одночасного зменшення споживання послуг. Споживання основних продуктів харчування визначається в кілограмах на душу населення за такими видами: м'ясо та м'ясопродукти, молоко та молочні продукти, яйця (штук), риба та рибопродукти, цукор, олія, картопля, овочі та фрукти, хлібні продукти. Ці показники розраховуються в абсолютному, відсотковому співвідношенні та в динаміці. Якщо виявляється постійне зниження рівня споживання основних продуктів харчування, то це вказує на його неповноцінність та незбалансованість. Крім того, за міжнародними стандартами витрати на харчування в обсязі 50 % від доходів сім'ї та вище свідчать про низький рівень життя в країні. Розрахунки природного приросту населення дозволяють виявити його позитивну або негативну динаміку. Якщо цей показник зростає, то це означає, що в країні має місце перевищення народжуваності над смертністю, тривалість життя висока. Але може виникнути і несприятливий процес депопуляції, який супроводжується, як правило, низьким показником середньої тривалості життя і свідчить про те, що внаслідок постійного перевищення смертності над народжуваністю природний пріріст населення знижується. Важливим показником рівня життя населення є частка витрат на соціальну сферу в державному бюджеті та стан соціальної інфраструктури. Зменшення частки цих витрат, особливо на охорону здоров'я та освіту, відкидає країну за рівнем інтелектуального потенціалу далеко назад. Коливання у темпах зміни кількості населення з вищою освітою впливає і на ринок праці, на якому коливатиметься пропозиція робочої сили та змінюватиметься її якість. Використання вільного часу характеризується показниками: кількість закладів відпочинку, туризму, спорту; вартість путівок до туристичних, санаторно-курортних закладів; витрати на екскурсійне, культурно-масове обслуговування. Крім зазначених показників за рекомендаціями ООН рівень життя характеризується показниками стану здоров'я нації, рівня освіти населення, зайнятості, житлових умов, соціального забезпечення тощо. 11.2. Методологія визначення індексу людського розвитку Існують спроби розробити узагальнюючий показник рівня життя населення — індекс людського розвитку (ІЛР). Людський розвиток — це безперервний процес розширення можливостей вибору, які постійно змінюються. Серед різних можливостей вибору визначальними вважаються довге і здорове життя, здобуття освіти, доступ до засобів, що забезпечують гідний життєвий рівень. Ці три можливості є провідними для людського розвитку, всі інші підпорядковуються їм, є другорядними відносно них. Отже, рівень доходу виявляється важливою, але не єдиною складовою людського розвитку, і метою останнього є не лише постійне зростання доходів, а також збалансування зростаючих можливостей людини з використанням цих можливостей у різних сферах діяльності. Для визначення ІЛР за методикою ООН рекомендується враховувати три показники: ВВП на душу населення, середню тривалість життя, рівень освіти населення старше 25 років. Ці показники по країні зіставляються з максимальними у світі аналогічними показниками. Індекс людського розвитку (ІЛР) є простим середньоарифметичним індексів реального ВВП на душу населення (/ввп/н)> досягнутого рівня освіти
(70СВ) та середньої тривалості життя (Ітрж):

ІЛр = ^ВБІГ/Й + ^осв + Ар ж ^ 1

З

Під час розрахунків індексу людського розвитку визначається також
тендерний показник, який враховує соціально-економічну нерівність у
становищі чоловіків і жінок у країні. Це так звані ген-дерні
відмінності. Якщо така нерівність має місце, то розрахунки зазначених
вище індексів здійснюються окремо для чоловіків і жінок, що приводить до
зниження індексу тендерного розвитку (ІГР) порівняно з індексом
людського розвитку (ІГР Бідність Верхня межа малозабезпеченості Вищий рівень добробуту Тендерний показник Глибина бідності Депопуляція Дефіцит доходів Децильний коефіцієнт диференціації доходів Місткість споживчого ринку Індекс людського розвитку Коефіцієнт Джині Коефіцієнт фондів Крайня форма бідності Крива Лоренца Лібералізація цін Людський розвиток Межа бідності Нижній рівень добробуту Нижня межа малозабезпеченості Номінальні доходи Номінальна заробітна плата Опікуваний державою дохід Потенційна місткість споживчого ринку Реальна заробітна плата Реальна місткість споживчого ринку Реальні доходи Рівень бідності Рівень життя населення Рівень маргінальності Стагнація Питання Поясніть, у чому полягає особливість узагальнюючих і відносних показників рівня життя населення. Назвіть основні соціально-економічні індикатори рівня життя населення. Які існують основні компоненти грошових доходів населення? У чому полягає різниця між номінальними і реальними доходами? Що характеризує індекс вартості життя? Поясніть, чому низький платоспроможний попит населення може спричинити стагнацію в економіці? Який механізм впливу споживчого попиту на відновлення економічного зростання? Яка причина різкої поляризації доходів населення в економіках перехідного періоду? Поясніть, як змінюватиметься реальна заробітна плата за умови зростання номінальної заробітної плати темпами, нижчими за темпи інфляції. Поясніть основні причини бідності в країні. Які чинники можна розглядати як другорядні у виникненні бідності? Поясніть економічну сутність кривої Лоренца. Як змінюється коефіцієнт Джині за умови високої диференціації доходів у суспільстві? Охарактеризуйте середній клас. Чому важливою для соціально-економічної та політичної стабільності є наявність середнього класу? Якими ознаками визначається належність громадян до середнього класу? Поясніть економічну сутність потенційної та реальної місткості споживчого ринку. Яким чином коливання у темпах зміни кількості населення з вищою освітою впливає на ринок праці? Поясніть, що означає показник «індекс людського розвитку». Які існують провідні складові людського розвитку? Наведіть методику визначення індексу людського розвитку за рекомендацією ООН. Які відмінності між індексами тендерного та людського розвитку? За яких умов ці індекси збігаються, а коли вони різні? Поясніть сутність нормативного та статистичного методів розрахунку прожиткового мінімуму. У чому різниця між поняттями «фізіологічний» та «соціальний» мінімум? Що характеризує рівень маргінальності? Чому він впливає на міграційні процеси? Поясніть сутність методів очікуваної та ретроспективної індексації доходів населення. Який метод більш поширений у світовій практиці? Частина ІНВЕСТИЦІЙНА, ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА РОЗДІЛ 12 АНАЛІЗ ШВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 12.1. Сутність та чинники інвестиційної діяльності У науковій економічній літературі інвестиції розглядаються як вкладення довгострокового капіталу в різні сфери й галузі економіки, інфраструктуру, соціальні програми, охорону навколишнього середовища з метою його збільшення у вигляді одержаного прибутку. Як економічна категорія інвестиції значно ширші за своїм змістом, ніж капіталовкладення. Останні є матеріальною частиною реальних інвестицій. Акумуляція та послідовне перетворення грошових, майнових коштів, цінних паперів та інших коштів і прав у інвестиції визначає поняття інвестиційної діяльності. Вирізняють об'єкт і суб'єкти інвестиційної діяльності. Об'єктом є грошові коштц? цільові банківські внески, акції, рухоме та нерухоме майно, майнові права, інтелектуальні цінності, ноу-хау, права користування землею, водою, ресурсами, будівлями та спорудами, устаткуванням. Інвестори та учасники, які приймають рішення про інвестування, є суб'єктами інвестиційної діяльності. Ними можуть бути як окремі держави, так і юридичні особи та громадяни різних країн. Аналіз інвестиційної діяльності здійснюється з метою виявлення, наскільки сприятливим є інвестиційний клімат, які саме джерела фінансування задівші і як ефективно вони використовуються, чи забезпечені ресурсами структурні зрушення в економіці. На інвестиційну діяльність впливають такі основні чинники: • кон'юнктура товарного ринку, яка визначається значною мірою рівнем і структурою сукупного попиту; заощадження домашніх господарств та умови їх трансформації в інвестиції; механізм регулювання грошово-кредитного ринку, відсоткова ставка, яка впливає на доступність кредиту; рівень інфляції — для оцінки реальної відсоткової ставки та реальної вартості інвестицій; дефіцит бюджету, що може вплинути на формування централізованих джерел фінансування інвестицій; норма нагромадження основного капіталу; політична та законодавча стабільність; податки; науково-технічний прогрес, який стимулює впровадження ресурсозберігальних технологій; прогресивні структурні зрушення в економіці, рівень розвитку фондотвірних галузей. Інвестиції класифікують за різними ознаками. Так, за формами вирізняють фінансові, реальні, інноваційні, інтелектуальні інвестиції [22, с. 9]. До фінансових інвестицій належать вкладення коштів у різні цінні папери, паї, цільові банківські внески, депозити. Реальні інвестиції повністю спрямовуються в основний капітал — матеріальні активи (будівлі, споруди, устаткування), та в нематеріальні активи (патенти, ліцензії, ноу-хау, технічна, технологічна та інша документація). Матеріальна частина реальних інвестицій називається капіталовкладеннями. Інноваційні інвестиції — це вкладення у нововведення. Інтелектуальними інвестиціями є вкладення в об'єкти інтелектуальної власності, яка випливає з авторського, винахідницького, патентного права. Розрізняють також інвестиції прямі та портфельні. Прямі інвестиції здійснюються у виробничі засоби без фінансових посередників з метою одержання доходу й участі в управлінні виробництвом. Портфельні інвестиції також мають на меті одержання прибутку, але, на відміну від прямих, здійснюються через фінансових посередників і не ставлять за мету участь в управлінні підприємством. Залежно від періоду засвоєння інвестицій бувають короткострокові — до одного року, середньострокові — до 3 років, довгострокові — більше 3 років. Фінансування інвестиційної діяльності здійснюється із внутрішніх та зовнішніх джерел. До внутрішніх джерел належать бюджетні асигнування (з державного та місцевих бюджетів), державні позички та кредити комерційних банків, власні кошти (прибуток) підприємств та організацій, амортизаційні відрахування, благодійні фонди. До зовнішніх джерел належать іноземні позики уряду, іноземні кредити за державними гарантіями, іноземні комерційні кредити та інвестиції. За формою власності зазначені джерела фінансування інвестиційної діяльності розподіляються на: централізовані — асигнування з державного та місцевих бюджетів, державні позики, благодійні фонди, які спрямовуються переважно на будівництво соціального призначення або особливо важливих для національної економіки об'єктів і мають меншу частку в загальному обсязі інвестицій; децентралізовані, які можна розглядати як приватні та державні, — власні кошти (прибуток) та амортизаційні відрахування підприємств відповідно приватної та державної форм власності. До приватних інвестицій належать також кредити комерційних банків; іноземні — запозичені та кредитні ресурси міжнародних організацій, зарубіжних та спільних підприємств. Аналіз структури джерел фінансування інвестиційної діяльності дозволяє зробити висновок щодо їх відповідності механізмам ринкової економіки, про що буде свідчити зменшення частки бюджетного фінансування та збільшення частки власних коштів підприємств і кредитів банків. Інвестиції суттєво впливають на обсяг національного виробництва, сприяють нагромадженню фондів підприємств і створюють основу для економічного зростання у майбутньому. Тому під час аналізу інвестиційної діяльності важливо зіставляти темпи зростання інвестицій в основний капітал і темпи зростання ВВП, забезпечуючи випереджальні темпи зростання інвестицій. Стабільні темпи зростання інвестицій свідчать про активізацію учасників інвестиційної діяльності. Нераціональне використання інвестицій призводить до заморожування виробничих ресурсів і скорочення обсягів національного виробництва. Ефективність інвестицій значною мірою залежить від їх оптимального розподілу по окремих галузях, регіонах, програмах. Це пояснює необхідність визначення пріоритетів структурних зрушень в економіці, обґрунтування джерел фінансування, страхування від інвестиційних ризиків. Аналіз інвестиційної діяльності здійснюється за такими напрямами: структура та динаміка капіталовкладень; інвестиційна привабливість регіонів; інвестиційна привабливість окремих галузей; інвестиційна привабливість окремих підприємств; інноваційна діяльність. 12.2 Структура та методика аналізу капітальних вкладень Капітальні вкладення — це матеріальна частина реальних інвестицій, спрямованих на розширене відтворення основних виробничних та невиробничих засобів. Основними складовими капіталовкладень є: витрати на будівельно-монтажні роботи; витрати на придбання різних видів устаткування, машин, механізмів, інструментів; витрати на проектно-дослідну діяльність. В економічному аналізі розглядають галузеву, територіальну, відтворювальну та технологічну структури капіталовкладень. Галузева структура означає розподіл капітальних вкладень за основними галузями економіки. Вона вважається прогресивною, якщо абсолютно й відносно збільшуються капіталовкладення у розвиток провідних галузей, які сприяють науково-технічному прогресу. До таких насамперед належать машинобудування, точне приладобудування, хімічна промисловість, розвиток комп'ютерних технологій тощо. Меншу частку займають такі галузі: житлове господарство, транспорт і зв'язок, будівництво об'єктів виробничної та невиробничої сфер, сільське господарство. Стан галузевої структури капітальних вкладень визначає темпи науково-технічного прогресу, ефективність функціонування економіки. Територіальна структура характеризує розподіл капіталовкладень за економічними регіонами і залежить від низки чинників: стану інвестиційного клімату в регіоні, послідовності ринкових перетворень, рівня економічного розвитку, наявності природних ресурсів, стану виробничної та фінансової інфраструктур. Відтворювальна структура капіталовкладень характеризується співвідношенням витрат на підтримку діючих виробничних потужностей, модернізацію, технічне переозброєння та реконструкцію підприємств, на розширення діючих і будівництво нових об'єктів. Ефективною вважається така відтворювальна структура, в якій переважає частка капіталовкладень на модернізацію, технічне переозброєння та реконструкцію діючих підприємств, тобто структура з високою часткою витрат на устаткування, що сприяє зменшенню капіталомісткості продукції та зростанню фондовіддачі. Відтворювальна структура впливає на технологічну. Реконструкція означає повне або часткове переобладнання виробництва, яке супроводжується заміною устаткування, автоматизацією виробництва. Тобто це не тільки просте відтворення основних засобів, а й відновлення їх на більш високій технологічній основі. Під час реконструкції можуть розширюватися окремі будови і споруди виробничого призначення, якщо нове високотех-нологічне устаткування не розміщується у старих приміщеннях, а також може здійснюватися будівництво нових споруд виробничого призначення замість тих, що ліквідуються. Технічне переозброєння — це комплекс заходів щодо підвищення до сучасних вимог технологічного рівня виробництва шляхом оновлення та приросту устаткування. Технічне переозброєння впливає лише на активну частину основних засобів і, на відміну від реконструкції, не потребує додаткового розширення виробничих площ. Метою технічного переозброєння є інтенсифікація виробництва, збільшення виробничих потужностей, забезпечення зростання продуктивності праці та ресурсозбереження. Між реконструкцією та технічним переозброєнням існує багато спільного відносно кінцевих цілей, складу робіт. Однак суттє-. ва відміна між ними полягає в тому, що реконструкція за своїми масштабами охоплює значно більший обсяг робіт, пов'язаних із переобладнанням діючих і будівництвом нових об'єктів, комунікацій. Щодо технічного переозброєння, то воно означає насамперед упровадження прогресивних технологій з мінімумом будівельно-монтажних робіт. Саме тому частка будівельно-монтажних робіт у процесі технічного переозброєння не перевищує 10 % від загального обсягу капіталовкладень, тоді як під час реконструкції ця частка досягає 50—60 %. Модернізація здійснюється під час капітального ремонту і полягає в удосконаленні тільки техніки, устаткування, засобів праці. Розширення діючих підприємств охоплює будівництво додат- -кових виробництв. Технологічна структура капіталовкладень — це співвідношення витрат на будівельно-монтажні роботи, придбання устаткування, інструментів, інвентарю. Прогресивні зрушення в технологічній структурі оцінюються зіставленням у динаміці (порівняно з попереднім або базовим періодом) часток витрат на устаткування або на будівельно-монтажні роботи у загальному обсязі капіталовкладень. Ефективність технологічної структури визначається переважаючою часткою витрат на устаткування і зменшенням частки витрат на будівельно-монтажні роботи. Тех-. нологічна структура капіталовкладень має вирішальне значення для ефективного функціонування економіки. Відтворювальна та технологічна структури аналізуються за територіальною ознакою та по галузях. Оскільки ефективність використання капіталовкладень значною мірою залежить від прогресивності їх технологічної структури, виникає необхідність аналізу чинників, що визначають цю структуру. Суттєво впливає на технологічну структуру галузева структура капіталовкладень. Відносне збільшення асигнувань у галузі з традиційно високими частками витрат на устаткування (машинобудування, приладобудування, легка, харчова промисловість) зумовлює зростання активної частки вкладень і покращання технологічної структури. І навпаки, розширення асигнувань у такі ^ галузі, як паливно-енергетичний комплекс, хімічна промисло-I вість, чорна металургія, в яких частка витрат на устаткування | значно менша (близько 40 %), призводить до погіршання техно-[ логічної структури капіталовкладень. і На технологічну структуру також впливає розподіл капіталовкладень між виробничою та невиробничою сферою, оскільки у виробничих вкладеннях частка будівельно-монтажних робіт нижча, ніж у невиробничих. Тому технологічна структура може погіршуватися за умови збільшення асигнувань у будівництво невиробничих об'єктів соціально-культурної сфери, а також розширення нового будівництва у разі подорожчання будівельно-монтажних робіт. Аналіз капіталовкладень здійснюється за такими основними напрямами: структура капіталовкладень за ознакою виробничого та невиробничого призначення; галузева структура капіталовкладень; територіальна структура капіталовкладень; структура капіталовкладень за джерелами фінансування; відтворювальна структура капіталовкладень; технологічна структура капіталовкладень; частка капіталовкладень в основний капітал у ВВП; темпи зміни капіталовкладень та показників їх структури; розрахунки окремих показників використання капіталовкладень. Аналізуючи окремі види структури капіталовкладень, доцільно відповідно до потрібної статистичної інформації заповнювати таблиці 12.1—12.7. Таблищ 12,1й СТРУКТУРА КАПІТАЛОВКЛАДЕНЬ ЗА ВИРОБНИЧИМ ТА НЕВИРОБНИЧИМ ПРИЗНАЧЕННЯМ ^"""?^--^^ Роки Капітале- ^^^-^^ вкладення і і + п млн грн % млн грн % млн грн % Капіталовкладення, всього у т. ч. а) виробничного призначення б) невиробничого призначення 100,0 100,0 100,0 Таблищ 12.2 ГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА КАПІТАЛОВКЛАДЕНЬ Роки Капітало- вкладення ^""""^^^ і і + п млн грн % млн грн % млн грн % Капіталовкладення, всього у т. ч. окремі галузі 100,0 100,0 100,0 Таблищ 123 ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА КАПІТАЛОВКЛАДЕНЬ ^^^^^ Роки Капітало- вкладення ^^--^^ г + п млн грн % млн грн % млн грн % Капіталовкладення, всього у т. ч. окремі регіони 1001,0 100,0 100,0 Таблищ 12.4 СТРУКТУРА КАПІТАЛОВКЛАДЕНЬ ЗА ДЖЕРЕЛАМИ ФІНАНСУВАННЯ ^^^^^ Роки Капітало- ^^*^^^ вкладення і ... * +л млн грн % млн грн % млн грн % Капіталовкладення, всього у т. ч. за рахунок: а) централізованих джерел б) власних коштів підприємств в) кредитів банків 100,0 100,0 100,0 ВІДТВОРЮВАЛЬНА СТРУКТУРА КАПІТАЛОВКЛАДЕНЬ ТЕХНОЛОГІЧНА СТРУКТУРА КАПІТАЛОВКЛАДЕНЬ ДИНАМІКА ЧАСТКИ КАПІТАЛОВКЛАДЕНЬ В ОСНОВНИЙ КАПІТАЛ У ВВП Якщо відсутні статистичні дані щодо таких джерел фінансування, як власні кошти підприємств, то можна аналізувати в цілому децентралізовані джерела капіталовкладень. Або від суми децентралізованих джерел відняти обсяги фінансування за рахунок банківських кредитів. Дані, які міститимуться у наведених схемах таблиць, дозволяють проаналізувати темпи зміни капіталовкладень та окремих показників їх структури. Аналіз може здійснюватися за формулами (12.1) (12.16). Темпи зміни капіталовкладень всього (Ткв), виробничого (Гкв.в) Ги=^-100%; 02.1) ^е.е=^^-юо%; (12.2) КВв{/-1) їу*е>

Т – К°нв(_.100о/о; (12.3)

кв,нв

де г, і – 1 — поточний та попередній періоди, роки; КВ —
капіталовкладень всього, млн грн; КВВ — капіталовкладення виробничого
призначення, млн грн; КВНВ — капіталовкладення невиробничого
призначення, млн грн.

Динамічні зміни галузевої та територіальної структури капіталовкладень
аналізуються за формулами (12.4) — (12.5):

КВ^-100%; (12.4)

кві(/-і)

Г„у =—^-100%. (12.5)

кбд/-0

де Ткві, Тщ- ^- темпи зміни капіталовкладень в /-ту галузь або ву-й
регіон, %; КВ/— капіталовкладення в /-ту галузь, млн грн; КВУ —
капіталовкладення ву-й регіон, млн грн.

Аналогічно розраховуються темпи зміни капіталовкладень за рахунок різних
джерел фінансування, (12.6)–—(12.8):

тгті

т^=-~^-юо%; (12.6)

Кйи.((-1)

тк..вл=-^^-юо%; (12.7)

^в.кр=т^–Ю0%, (12.8)

кр((-1)

де Гкв ц, Ткв вл, Гкв кр — темпи зміни капіталовкладень відповідно за
рахунок централізованих джерел, власних коштів підприємств та кредитів
банків; КВц, КВВЛ, КВкр— обсяг капіталовкладень у певному році
відповідно за рахунок централізованих джерел, власних коштів підприємств
та кредитів банків.

Зміни у відтворювальній та технологічній структурі можна проаналізувати
за такими розрахунками (12.9)—(12.16):

У— =-^*_.І00%; (12.9) Гин=-^^.100%; (12.10) Тквтп–^~-Ш%; (12.11)

Гви=-^й-.100%, (12.16)

ДС ^квкб? ^кв мї ?”квтп> ^квр» ^кврВ) Тквбмз ^кву> ^квш ТеМПИ
ЗМІНИ Ка-

піталовкладень відповідно у капітальне будівництво, модернізацію,
технічне переозброєння, реконструкцію, розширення виробництва,
будівельно-монтажні роботи, устаткування, інструменти та інвентар; КВкб,
КВМ, КВТП, КВр, КВрв, КВбм, КВУ, КВШ — обсяг капіталовкладень у певному
році відповідно у капітальне будівництво, модернізацію, технічне
переозброєння, реконструкцію, розширення виробництва,
будівельно-монтажні роботи, устаткування, інструменти та інвентар.

PAGE 199

Аналіз капіталовкладень здійснюється також за такими показниками:

норма нагромадження (#„):

приростна капіталомісткість (ккм):

*–^-=ж одиниці капітальних асигнувань [22, с. 189]. При цьому чистий прибуток включає амортизацію і не враховує податки, плату за кредит, страхові, рентні платежі тощо. На основі показника загальної ефективності розраховують період окупності капіталовкладень — кількість років, протягом яких капітальні витрати окуповуються (Гок): Т = — = КВ (12 25) ок Е3 АВВП' У світовій практиці більш поширеним є підхід до оцінки ефективності капіталовкладень з урахуванням фактора часу. Він полягає у порівнянні дисконтованих доходів та капітальних витрат і показує доцільність останніх, якщо вони менші, ніж доходи. За таким підходом існують багато методів оцінки, але найбільш відомими є методи чистої теперішньої вартості (NPV) та внутрішньої норми дохідності (IRR). Чиста теперішня вартість капіталовкладень (NPV) являє собою різницю між теперішніми вартостями доходів і витрат, тобто: т D т KB NPV = z-^-r - Stt\ ; 0, і збиткові, якщо NPV прибутковість активів, тобто співвідношення суми балансового прибутку
підприємств галузі до суми всіх активів у використанні;

прибутковість власного капіталу підприємств галузі за умови наявного
галузевого фінансового лівериджу — співвідношення суми балансового
прибутку підприємств галузі до суми власних активів;

прибутковість реалізованої продукції — співвідношення суми прибутку від
реалізації до обсягу реалізації продукції підприємств галузі.

Перспективність розвитку галузі аналізується за показниками:

вагомість галузі в економіці країни — частка продукції галузі у ВВП;

кількість зайнятих у галузі;

забезпеченість перспектив зростання власними фінансовими ресурсами
(визначається обсягом та вагою капіталовкладень за рахунок власних
джерел фінансування, часткою власного капіталу в загальній сумі
активів);

ступінь державної підтримки розвитку галузі —- обсяг державних
(централізованих) капіталовкладень, податкові та експортні пільги;

розвиток науково-технічної та сировинної бази галузі, який вимірюється
на основі експертних оцінок.

Під час оцінки рівня інвестиційних ризиків враховуються такі аналітичні
показники:

^ рівень конкуренції в галузі;

^ рівень інфляційної стійкості продукції галузі, який характеризується
співвідношенням індексів цін у динаміці на основні види продукції галузі
та загального індексу цін по економіці в цілому;

^ соціальна напруга галузі, яка визначається співвідношенням рівня
заробітної плати працюючих у галузі до середнього рівня заробітної плати
в країні.

Методологічні принципи визначення інвестиційної привабливості регіонів
України розроблено компанією «Омета-Інвест» і викладено у статтях Ю.
Болейко та Д. Гамалія .

Для аналізу інвестиційної привабливості регіонів у методиці,
запропонованій у згаданих матеріалах, застосовуються такі узагальнюючі
показники:

2 Гамалій Д. Оцінка інвестиційної привабливості регіонів України //
Вісник НБУ. —

1998. —Груд. —С. 51—54.

рівень загальноекономічного розвитку регіону;

рівень розвитку інвестиційної інфраструктури;

демографічна характеристика регіону;

рівень розвитку ринкових відносин і комерційної інфраструктури;

рівень криміногенних, економічних та інших ризиків.

Оцінка кожного узагальнюючого показника ґрунтується на використанні
аналітичних показників. Шляхом їхнього підсумовування визначається
рангове значення кожного досліджуваного регіону.

Перший узагальнюючий показник включає такі аналітичні:

частка продукції регіону у ВВП країни;

обсяг промислової продукції на душу населення;

рівень самозабезпеченості регіону основними продуктами харчування на
душу населення;

середній рівень заробітної плати працюючих у регіоні;

середній рівень заощаджень на душу населення;

обсяг капіталовкладень на душу населення;

частка централізованих капіталовкладень у загальному їх обсязі;

обсяг науково-технічних робіт на душу населення;

темпи зміни промислового виробництва;

кількість промислових підприємств у регіоні;

частка збиткових підприємств у загальній їх кількості в регіоні;

• прибуток у розрахунку на одне промислове підприємство. Другий
узагальнюючий показник охоплює такі аналітичні:

кількість підрядних будівельних компаній і фірм усіх форм власності;

обсяг місцевого виробництва основних видів будівельних матеріалів;

густота залізниць на 1000 км2 території;

густота автомобільних шляхів із твердим покриттям на 1000 км2 території.

Третій узагальнюючий показник характеризує демографічну ситуацію в
регіоні, для чого розглядаються такі аналітичні показники:

частка населення регіону в загальній кількості населення країни;

частка міського населення в регіоні;

рівень зайнятості в регіоні;

частка працездатного населення у загальній кількості населення регіону;

рівень кваліфікації працюючих у регіоні.

До четвертої групи узагальнюючих показників входять аналітичні:

частка приватизованих підприємств у загальній кількості підприємств
комунальної власності;

частка підприємств недержавної форми власності у загальній кількості
підприємств регіону;

кількість спільних із зарубіжними партнерами компаній і фірм у регіоні;

кількість банківських установ (включаючи філії) на території регіону;

кількість страхових компаній у регіоні;

кількість товарних бірж у регіоні.

П’ятий узагальнюючий показник оцінює рівень криміногенних, екологічних
ризиків, тобто рівень безпеки інвестиційної діяльності в регіоні. До
цієї групи належать аналітичні показники:

викиди шкідливих речовин на 1 м2 території регіону;

частка джерел забруднення у загальній кількості підприємств регіону;

кількість економічних злочинів на 100 тис. осіб, що проживають у
регіоні;

частка незавершених будівельних об’єктів у загальній кількості
розпочатих будівництв.

Кожний регіон по кожному з п’яти узагальнюючих показників отримує певний
середній рейтинг, який розраховується як середа ня арифметична рейтингів
цього регіону за окремими аналітичними показниками:

F^,А

,У= 1,2,3,4,5, (12.29)

“у

1,2

де Лк — середній рейтинг к-го регіону зау-м узагальнюючим показником;
Кдк — рейтинг к-го регіону за і-м аналітичним показником у-ї
узагальнюючої групи; п} — кількість аналітичних показників уу-й групі
узагальнюючих показників.

До заключного етапу аналізу інвестиційної привабливості регіонів входить
розрахунок інтегрального показника оцінки пріоритетності кожного
регіону, який визначається як сума добутків рейтингового значення
узагальнюючого показника даного регіону на значимість цього показника у
сукупній оцінці. Прийнята така значимість кожного узагальнюючого
показника:

рівень загальноекономічного розвитку регіону — 35 %;

рівень розвитку інвестиційної інфраструктури — 15 %;

демографічна характеристика регіону — 15 %;

• рівень розвитку ринкових відносин і комерційної інфраструктури — 25
%;

• рівень криміногенних, екологічних та інших ризиків — 10 %. Тоді
інтегральний показник інвестиційної привабливості регісь

щ розраховується за формулою

ІП= tWk’dj (*=U,…A/), (12.30)

де ІП — інтегральний показник; dj — значимість (у частках одиниці)
відповідного узагальнюючого показника.

Отже, найбільш інвестиційно привабливим буде регіон, інтегральний
показник якого має більше значення, ніж по інших регіонах.

12.4. Методика аналізу інноваційної діяльності

Поняття «інновації» за своєю сутністю означає нововведення. У більш
широкому розумінні — це прогресивні техніко-технологічні та
соціально-економічні зміни, поява нових способів виробництва, видів
продукції та послуг, освоєння нових ринків збуту. Вирізняють інновації
радикальні, тобто суттєві техніко-технологічні зміни, та інкрементальні
— часткове оновлення техніки і технології.

Інновації передбачають не тільки творення нового (новації”), а і його
одночасну практичну реалізацію. Період від виникнення новації до її
перетворення (використання) у нововведення називається життєвим циклом
інновації. При цьому під новаціями розуміють результат наукової,
науково-технічної, інтелектуальної діяльності. У зв’язку з цим у
світовій практиці вирізняють науково-дослідну і науково-технічну
діяльність, спрямовану на одержання та застосування нових знань, а також
дослідно-конструкторські розробки. Такою діяльністю займаються
академічні інститути, науково-дослідні організації, вищі навчальні
заклади, наукові колективи, науково-дослідні підрозділи підприємств,
лабораторії.

Практичне використання наукового, науково-технічного, інтелектуального
результату є сутністю інноваційної діяльності, компонентами якої є
новації, інвестиції та час, що потрібні для перетворення новацій у
нововведення, та інновації (самі нововведення).

Більш широким за змістом є інноваційний процес, який охоплює інноваційну
діяльність, етапи життєвого циклу інновацій, фінансування нових
розробок. Отже, інноваційний процес полягає в одержанні та
комерціалізації прогресивних техніко-техноло-гічних та
соціально-економічних розробок.

Інноваційний процес охоплює період приблизно у 3—5 років і більше, тому
потребує середньо- та довгострокових інвестицій. Визначають окремі етапи
інноваційного процесу.

Перший етап — фундаментальні дослідження, які здійснюються в академічних
інститутах, вищих навчальних закладах, галузевих інститутах та
лабораторіях і фінансуються з державного бюджету.

Другий етап — прикладні дослідження, які проводять різні наукові
установи і фінансують як держава (з державного бюджету), так і інші
замовники. Саме на цьому етапі виникає ймовірність одержання негативного
результату, що зумовлює інвестиційні ризики.

Третій етап — дослідно-конструкторські та експериментальні розробки.
Вони здійснюються за рахунок державних коштів, коштів інших замовників
та власних коштів підприємств. Виконавцями таких розробок є
спеціалізовані лабораторії, конструкторські бюро, науково-дослідні
підрозділи великих підприємств.

Четвертий етап — комерціалізація інноваційних розробок, тобто запуск у
виробництво та вихід на ринок збуту. На цьому етапі потрібні досить
суттєві інвестиції в розвиток виробництва, підвищення кваліфікації
працюючих, рекламу тощо. Інвестиції залишаються ризикованими.

Аналіз інноваційної діяльності здійснюється за окремими групами
показників:

показники, які характеризують установи, що займаються інноваційною
діяльністю;

показники результатів інноваційної діяльності;

показники використання результатів інноваційної діяльності;

показники ефекту від інноваційної діяльності.

Аналіз установ, що займаються інноваційною діяльністю, проводиться у
такій послідовності:

визначається кількість академічних інститутів, науково-дослідних
організацій, вищих навчальних закладів, науково-дослідних підрозділів
великих підприємств, лабораторій тощо, які займаються інноваційною
діяльністю; кількість таких установ дається по роках, розраховується по
роках, розраховується їх абсолютна та відносна зміна;

визначається кількість зайнятих науковою, науково-технічною діяльністю,
дослідно-конструкторськими розробками окремо по кожному виду зазначених
вище установ;

обчислюється по роках абсолютна зміна та темпи зростання зайнятих
інноваційною діяльністю;

аналізується загальний обсяг витрат на інноваційну діяльність, у тому
числі по окремих джерелах і в динаміці по роках.

Показники результатів інноваційної діяльності охоплюють: V обсяги
науково-дослідної, науково-технічної діяльності,
проектно-конструкторських робіт;

^ обсяги виготовлення дослідних зразків; ^ обсяги науково-технічних
послуг.

Зазначені показники наводяться: всього, по окремих джерелах
фінансування, по роках, їх зміна абсолютна та в динаміці.

До показників використання результатів інноваційної діяльності належать:

кількість найменувань нових видів продукції по роках;

частка нових видів продукції у загальному її обсязі по роках;

конкурентоспроможність продукції на внутрішньому і світовому ринках;

ступінь прогресивності технологій;

обсяг робіт з технічного вдосконалення виробництва, їх аб-> солютна та
відносна зміна по роках;

економічні результати: приріст прибутку внаслідок впровадження
результатів інноваційної діяльності, зниження ресурсо-місткості
продукції тощо, які розраховуються по роках, визначається їх абсолютна
та відносна зміна.

Ефект від інноваційної діяльності визначається за такими показниками:

комерційний (фінансовий) ефект;

бюджетний ефект;

загальноекономічний ефект.

Комерційний ефект відбиває фінансові наслідки реалізації результатів
інноваційної діяльності для її безпосередніх учасників. Розраховується
як різниця між фінансовими результатами і витратами та може бути
позитивним чи негативним.

Бюджетний ефект характеризує фінансові наслідки реалізації результатів
інноваційної діяльності для державного та місцевих бюджетів. Він
оцінюється як різниця між доходами від інноваційної діяльності і
видатками відповідного бюджету на її здійснення.

Загальноекономічний ефект визначає результати інноваційної діяльності
для всієї національної економіки, регіонів та галузей і характеризується
показниками: виручка від реалізації на зовнішньому та внутрішньому
ринках інноваційного продукту; виручка від продажу ліцензій, ноу-хау,
програмного забезпечення; соціальні та екологічні наслідки; надходження
від імпортного мита; кредити іноземних держав, банків і фірм тощо. До
складу витрат входять необхідні для забезпечення інноваційної діяльності
витрати всіх її учасників на рівні національної економіки, регіону,
галузі.

РЕЗЮМЕ

Аналіз інвестиційної діяльності здійснюється з метою виявлення,
наскільки сприятливим є інвестиційний клімат у країні, які саме джерела
фінансування задіяні й наскільки ефективно вони використовуються, чи
забезпечені ресурсами структурні зрушення в економіці.

Інвестиції класифікуються за різними ознаками. Вирізняють: фінансові,
реальні, інноваційні, інтелектуальні інвестиції; прямі та портфельні
інвестиції; коротко-, середньо-, довгострокові інвестиції.

Фінансування інвестицій здійснюється із внутрішніх та зовнішніх джерел,
які за формою власності поділяються на централізовані, децентралізовані
та іноземні. Зменшення частки бюджетних коштів та збільшення частки
кредитів банків і власних коштів підприємств у джерелах фінансування
інвестиційної діяльності свідчить про їх відповідність механізмам
ринкової економіки.

Під час аналізу інвестиційної діяльності важливо зіставляти темпи
зростання інвестицій в основний капітал і темпи зростання ВВП,
забезпечуючи випереджальні темпи зростання інвестицій. Нераціональне
використання інвестицій призводить до заморожування виробничих ресурсів
і скорочення обсягів національного виробництва.

Вирізняють галузеву, територіальну, відтворювальну, технологічну
структури капіталовкладень. Галузева структура визначає темпи НТП,
ефективність функціонування економіки і вважається прогресивною, якщо
абсолютно і відносно збільшуються капіталовкладення у розвиток провідних
галузей.

Відтворювальна структура капіталовкладень впливає на технологічну, але
остання має вирішальне значення для ефективного функціонування
економіки.

У світовій практиці поширеним є підхід до оцінки ефективності
капіталовкладень з урахуванням фактора часу. Він полягає у порівнянні
дисконтованих доходів і капітальних витрат та показує доцільність
останніх, якщо вони менші, ніж доходи. Найбільш відомими є методи чистої
теперішньої вартості (NPV) та внутрішньої норми дохідності (IRR).

Оцінка інвестиційної привабливості галузей і регіонів здійснюється за
узагальнюючими та аналітичними показниками. Кожний регіон по кожному
узагальнюючому показнику отримує певний середній рейтинг, після чого
розраховується інтегральний показник оцінки пріоритетності регіону.
Інвестиційно привабливим буде регіон, інтегральний показник якого має
найбільше значення.

Аналітичні показники

Бюджетний ефект

Відтворювальна структура капіталовкладень

Внутрішня норма дохідності

Галузева структура капіталовкладень

Джерела фінансування інвестиційної діяльності

Етапи інвестиційного процесу

Ефективність капіталовкладень

Загальноекономічний ефект від інноваційної діяльності

Інвестиції

Інвестиційна діяльність

Інвестиційні ризики

Інноваційна діяльність

Інноваційний процес

Інноваційні інвестиції

Інновація

Новація

Ноу-хау

Період окупності капіталовкладень

Портфельні інвестиції

Прямі інвестиції

Реальні інвестиції

Реконструкція

Розширення діючих підприємств

Територіальна структура капіталовкладень

Технічне переозброєння

Технологічна структура капіталовкладень

Узагальнюючі показники

Фінансові інвестиції

Фондовіддача

Чиста теперішня вартість

Чистий прибуток

лОІі Щ4

Питання

Поясніть різницю у визначенні інвестицій та капіталовкладень як
економічних категорій.

Які чинники впливають на інвестиційну діяльність? Назвіть визначальні
чинники, поясніть логіку їх впливу на інвестиційну діяльність.

На основі статистичних даних за 2000—2003 рр. проаналізуйте структуру
джерел фінансування інвестицій в Україні та зробіть висновки щодо її
відповідності механізмам ринкової економіки.

Обґрунтуйте, чому стабільні темпи зростання інвестицій свідчать про
активізацію учасників інвестиційної діяльності.

Охарактеризуйте галузеву, територіальну, відтворюва-льну, технологічну
структуру капіталовкладень. Яка структура і чому визначає ефективність
функціонування економіки?

У чому полягає суттєва різниця між реконструкцією та технічним
переозброєнням?

Проаналізуйте чинники, що впливають на технологічну структуру
капіталовкладень.

На основі статистичних даних за 2000—2003 рр. обчисліть норму
нагромадження, капіталовіддачу, приростну капіталомісткість, загальну
економічну ефективність капіталовкладень в Україні.

Поясніть сутність оцінки ефективності капіталовкладень з урахуванням
фактора часу за методами NPVra IRR.

Назвіть основні чинники, які впливають на ефективність капіталовкладень.

У чому полягає сутність методики обчислення інтегрального показника
інвестиційної привабливості регіону?

Охарактеризуйте етапи інвестиційного процесу. Поясніть різницю між
інноваційною діяльністю та інноваційним процесом.

РОЗДІЛ 13

АНАЛІЗ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

13.1. Зовнішньоекономічна діяльність: сутність та показники

Сучасні процеси інтернаціоналізації господарського життя, поглиблення
спеціалізації та концентрації виробництва визначають характерні
тенденції швидкого зростання зовнішньоекономічних зв’язків темпами, що
випереджають темпи зростання ВВП країн — активних учасниць міжнародної
діяльності. Вирішення проблеми науково-технічного прогресу потребує
значних матеріальних витрат, висококваліфікованих кадрів і стає можливим
у результаті об’єднання зусиль різних країн, їх співпраці. Таким чином,
виникає необхідність міжнародного поділу праці, перевагами якого є:
підвищення продуктивності праці в країнах-учасницях та ефективності
використання власних ресурсів; розширення випуску експортованої
продукції та скорочення випуску низькорентабельної, збиткової продукції,
яку можливо замінити імпортом; збільшення обсягу ринку товарів і послуг.

На міжнародний поділ праці впливають різні чинники, основними з яких
вважаються: рівень економічного розвитку та технологій; кількість
населення та кваліфікація робочої сили; ресурси капіталу; природні
ресурси та забезпеченість корисними копалинами, географічне положення
країни; віддаленість від основних ринків збуту і світових транспортних
магістралей; відмінності соціально-економічних умов — особливості
історичного розвитку, освітній та культурний рівень населення, традиції
тощо.

До найважливіших форм зовнішньоекономічної діяльності з урахуванням
науково-технічного прогресу відносять:

міжнародну торгівлю товарами й послугами;

рух капіталів та іноземні інвестиції;

міграцію робочої сили — переміщення працездатного населення, обумовлене
економічними чинниками;

обмін у сфері науки й техніки;

валютно-кредитні відносини;

міжнародні перевезення;

міжнародний туризм; маркетинг; лізинг — довгострокову оренду
устаткування; інжиніринг — інженерно-консультаційні та
інженерно-будівельні послуги комплексного характеру під час проектування
та спорудження промислових об’єктів .

Така діяльність регулюється зовнішньоекономічною політикою держави.

Існують певні показники розвитку зовнішньоекономічних зв’язків країни:

динаміка зовнішньої торгівлі — обсяг товарообігу, експорту, імпорту;

динаміка цін на експортні та імпортні товари;

зміна структури зовнішнього товарообігу;

частка країни у світовому товарообігу;

іноземні інвестиції;

динаміка та структура зовнішнього боргу;

участь у міжнародній спеціалізації;

ефективність роботи зовнішньоторговельних організацій.

Ступінь участі країни у зовнішньоекономічних зв’язках характеризується
широким спектром індикаторів, до яких належать:

коефіцієнт відкритості національної економіки — відношення обсягу
експорту та імпорту до ВВП;

коефіцієнт покриття імпорту експортом;

частка чистого експорту у ВВП;

товарна структура експорту та імпорту;

товарна структура критичного імпорту;

обсяг експорту та імпорту на душу населення;

частка імпорту в загальному обсязі споживчих товарів;

частка країни у світовій торгівлі (експорті, імпорті);

частка іноземних інвестицій у ВВП;

обсяг і структура іноземних інвестицій;

обсяг виробництва продукції іноземними та спільними підприємствами;

співвідношення між обсягами залученого капіталу та експортом
вітчизняного капіталу;

співвідношення цін на зовнішньому та внутрішньому ринках;

енергомісткість і матеріаломісткість експорту;

вплив виробництва експортної продукції на екологію;

частка експорту (імпорту) наукомісткої продукції у загальному обсязі
експорту (імпорту).

13.2. Міжнародна торгівля: напрями та методика аналізу

Провідну роль у зовнішньоекономічній діяльності відіграє світова
торгівля, яка розглядається як процес купівлі-продажу товарів і послуг,
що відбувається між різними країнами. Значення зовнішньої торгівлі
полягає в тому, що вона сприяє розвитку міжнародної спеціалізації, яка
випливає з міжнародного поділу праці.

У сучасній світовій торгівлі спостерігаються такі тенденції: збільшення
в експортно-імпортних операціях частки готової продукції порівняно із
часткою сировини, що приводить до покращання якісної структури
міжнародної торгівлі; випереджальні темпи зростання торгівлі послугами,
на які припадає приблизно ЗО—35 % всього обсягу експортно-імпортних
операцій; промислово-розвинуті країни (Велика Британія, Італія, Канада,
Німеччина, США, Франція, Швеція, Японія) займають передові позиції у
зовнішньоекономічних зв’язках.

Зовнішня торгівля перебуває під впливом різноманітних чинників,
найважливішими з яких є: основні тенденції розвитку міжнародного поділу
праці (глобалізація та лібералізація світової торгівлі); загальний стан
економіки країни; кон’юнктура світового ринку; економічний стан основних
торгових партнерів; рівень державного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності.

Вирізняють міжнародну торгівлю товарами й послугами. У сучасних умовах
поряд зі зростанням обсягу торгівлі товарами стрімко розвивається
світовий ринок послуг: транспортних, банківських, біржових,
посередницьких, а також міжнародний туризм, страхові операції, реклама,
обмін у культурній сфері, інформації, ярмарки тощо.

Слід зазначити, що не всі товари й послуги можуть бути експортовані чи
імпортовані. Особливо це стосується послуг (наприклад юридичні, оренда
житла тощо). Це має економічні наслідки, а саме — рівновага між попитом
і пропозицією цих товарів і послуг складається лише на внутрішньому
ринку, внутрішні ціни можуть відрізнятися від світових.

З усіх видів зовнішньоекономічної діяльності саме міжнародна торгівля,
кінцевий результат якої визначається чистим експортом, безпосередньо
мультиплікативно впливає на ВВП. Оскільки експортуються вітчизняні
товари й послуги, то зростання експорту прямо пропорційно збільшує
сукупні витрати національної економіки та ВВП. Закупівля імпорту,
навпаки, означає витрати на іноземні товари й послуги. Різниця між
витратами на експорт та імпорт становить чистий експорт, який перебуває
під впливом таких основних чинників:

динаміка ВВП власного й у країнах — торгових партнерах;

зовнішньоторговельна політика країни;

коливання курсу національної валюти.

Зростання ВВП у торгових партнерів позитивно впливає на їхні можливості
закуповувати товари й послуги, вироблені в інших країнах, збільшуючи
експорт останніх. Але закупівля імпорту прямо пропорційно залежить від
динаміки власного ВВП. Отже, на експорт прямо пропорційно впливає
динаміка ВВП у торгових партнерів, а на імпорт — динаміка власного ВВП.
Тоді можна зробити висновок, що чистий експорт прямо залежить від
динаміки ВВП у торгових партнерів і обернено — від динаміки
національного ВВП.

Обсяг і динаміка зовнішньої торгівлі значно залежать від характеру
торгової політики держави, яка визначається існуванням тарифних і
нетарифних обмежень. Кількісна оцінка цих інструментів різна. Якщо
рівень тарифних обмежень досить точно обчислюється кількісно як середня
ставка імпортно-експортного мита до обсягу імпорту-експорту товарів та
послуг, то нетарифні заходи кількісно оцінюються лише приблизно.
Середній рівень нетарифних обмежень зазвичай розраховується як вартісна
частка імпорту-експорту, що підпадає під ці обмеження, у загальному
зовнішньоторговельному обороті з поправкою на ступінь інтенсивності
самих обмежень. Наприклад, високоінтенсивними кількісними обмеженнями
вважаються ембарго, квоти (не всі), обов’язкове ліцензування
експорту-імпорту. До низькоінтенсив-них відносять гнучкі квоти,
автоматичні ліцензії, які обов’язково видаються органами влади.

Отже, характер торгової політики країни визначається з урахуванням
середнього рівня митного тарифу і середнього рівня та інтенсивності
кількісних обмежень. З огляду на це вирізняють відкритий, помірний,
обмежувальний, заборонний характер зовнішньої торгівлі. Відкритою
визнається зовнішня торгівля країни, де середній рівень імпортного мита
не перевищує 10 %, а кількісні обмеження низькоінтенсивні (в основному у
формі реєстрації) і не перевищують 25 % імпорту. Помірна торгова
політика характеризується середнім рівнем імпортного мита від 10—15 % до
25 %, а нетарифні обмеження можуть бути високоінтенсивними, але
коливатися в межах 10—25 % імпорту. Для обмежувальної політики
характерні більш високі митні та нетарифні обмеження від 25 % до 40 %.
Якщо ж такі обмеження перевищують 40 %, то має місце заборонний характер
зовнішньої торгівлі.

Зовнішньоторговельна політика, таким чином, може стимулювати або
стримувати експортно-імпортні операції шляхом застосування різних
протекціоністських бар’єрів. Так, більш жорсткі протекціоністські заходи
на імпорт у національній економіці зменшують останній, а такі ж заходи у
країнах — торгових партнерах знижують можливості експорту з країни. У
результаті у першому випадку вжиті заходи сприяють зростанню чистого
експорту, а в другому — його зменшують.

Стосовно впливу коливання курсу національної валюти на чистий експорт
відомо, що девальвація національної валюти відносно інших валют
приводить до збільшення експорту і зменшення імпорту, тобто позитивно
впливає на чистий експорт. І навпаки, ревальвація національної валюти
викликає скорочення чистого експорту внаслідок зменшення експорту і
збільшення імпорту.

Активність країни на світовому ринку оцінюється різними показниками,
основні з яких такі.

Загальний товарообіг, у тому числі окремо товарів і послуг, аналізується
в динаміці по роках у вартісному вимірі та у відсотках до певного
періоду (попереднього чи базового року, півріччя).

Рівень експорту визначається як відношення обсягу експорту до ВВП і
вимірюється у відсотках. Так само визначається рівень чистого експорту.
Цей показник залежить від конкурентоспроможності національних товарів і
послуг на світовому ринку і від потреб країни в імпорті.

Коефіцієнт покриття імпорту експортом — це відношення доходів від
експорту до витрат на імпорт (вимірюється у відсотках).

Рівень імпорту характеризує імпортозалежність національної економіки від
світового господарства і визначається у відсотках як відношення обсягу
імпорту до ВВП.

Структура експорту — це частка окремих товарів і послуг у загальному
обсязі експорту. Сировинна або технологічна спрямованість структури
експорту характеризує місце країни у міжнародній спеціалізації. Так,
розвинуті країни спеціалізуються на експорті на-укомістких товарів,
кінцевої продукції, а слаборозвинуті країни — на експорті сировини,
палива (проміжної продукції). Такий аналіз дозволяє виявити розрив у
рівні технічного розвитку окремих країн.

Структура імпорту — частка окремих товарів і послуг у загальному обсязі
імпорту. Відрізняють так званий критичний імпорт, до якого належать
переважно енергоресурси (якщо такі відсутні у країні) або інша
продукція, яка не виробляється у країні, але є необхідною для
нормального розвитку її економіки. До критичного імпорту можуть
відноситись також інвестиційні товари — машини, устаткування, без яких
неможливі інвестиційні процеси, структурні зрушення в економіці, але
випуск яких недостатній у країні.

Експортно-імпортна квота — це відношення суми обсягів експорту та
імпорту до ВВП (розраховується у відсотках).

Сальдо торгового балансу визначається у вартісному вимірі окремо по
товарах і послугах.

Загальний товарообіг, експорт та імпорт по окремих торгових партнерах
країни (у вартісному вимірі та у відсотках).

13.3. Платіжний баланс

Результати зовнішньоекономічної діяльності країни та джерела її
фінансування відображуються у платіжному балансі, який містить
статистичну інформацію про всі економічні операції національної
економіки з іншими державами протягом певного періоду часу (рік,
квартал, місяць). Платіжний баланс є основним інструментом
макроекономічного аналізу і прогнозування, широко використовується у
визначенні заходів монетарної, фіскальної, протекціоністської політики,
а також для регулювання внутрішнього валютного ринку. Платіжний баланс
відображає співвідношення платежів, здійснених національною економікою
за кордоном, і надходжень у країну із-за кордону за певний час. Якщо
сума надходжень перевищує суму платежів, говорять про активне сальдо
платіжного балансу і, навпаки, якщо платежі за кордон перевищують
надходження із-за кордону, сальдо балансу буде пасивним.

Платіжний баланс формується під впливом багатьох чинників, до основних з
яких належать: економічний потенціал країни; галузева структура ВВП;
участь країни у міжнародному поділі праці; рівень доходів і вартість
послуг; попит на експорт і структура імпорту; торгова та валютна
політика; рівень розвитку сфери фінансових послуг; інвестиційний клімат
у країні та рівень внутрішніх заощаджень; зовнішній борг та його
реструктуризація; політика валютного курсу та відсоткових ставок; угоди
з МВФ тощо.

Схема й методика розробки платіжного балансу рекомендовані МВФ.
Відповідно до рекомендацій усі зовнішньоекономічні операції
відображуються у балансі за принципом подвійного запису. До кредитних
операцій, які записуються зі знаком «+», відносяться експорт товарів і
послуг, отримання доходів, поточних та капітальних трансфертів від
нерезидентів тощо. У результаті таких угод відбувається відплив
цінностей та приплив валюти у країну. До дебету відносяться операції,
які характеризують придбання цінностей в обмін на валюту і записуються
зі знаком «-», наприклад, імпорт, надання трансфертів нерезидентам,
збільшення фінансових активів тощо.

За характером операцій усі угоди об’єднуються у три розділи:

I. Рахунки по поточних операціях (СА):

експорт товарів і послуг;

імпорт товарів і послуг;

чисті доходи від інвестицій;

чисті грошові перекази.

Сальдо балансу поточних операцій

II. Рахунки операцій з капіталом (КА):

експорт капіталу;

імпорт капіталу.

Сальдо балансу руху капіталів

III. Рахунки офіційних резервів.

Рахунок поточних операцій охоплює баланс товарів та послуг (ТУУ), баланс
доходів (N1), та баланс поточних трансфертів (N711). Із цих складових
найвагомішим є торговельний баланс, який відображає співвідношення
експорту та імпорту даної країни з її торговельними партнерами.
Особливістю балансу доходів є врахування в ньому доходів від інвестицій
та відсотків по кредитах, хоча їхній рух у цілому характеризується у
другому розділі платіжного балансу. Баланс поточних трансфертів включає
різницю між отриманими та сплаченими грошовими переказами, до яких
відносяться, наприклад, грошові трансферти урядам для фінансування
видатків, гуманітарної допомоги тощо.

У цілому сальдо рахунку поточних операцій обчислюється за формулою

±СА=Ш+М + ШК. (13.1)

Позитивне сальдо рахунку поточних операцій означає, що країна є чистим
кредитором відносно до інших країн. Від’ємне сальдо свідчить про те, що
країна є чистим дебітором, тобто споживає іноземний капітал і потребує
зовнішнього фінансування.

Рахунки операцій з капіталом містять статистичну інформацію щодо зміни
надходжень у країну інвестицій та кредитів або їхній рух за кордон і
поділяються на рахунок операцій з капіталом та рахунок фінансових
операцій. Залежно від періоду руху капіталів вирізняють короткострокові
та довгострокові операції. До короткострокових відносяться кредити, які
надаються у товарній або валютній формі на строк до одного року, рух по
поточних рахунках в іноземних банках, ввезення або вивезення
національних та іноземних грошових коштів. До довгострокових належать
операції з підприємницьким капіталом: придбання і будівництво
підприємств за кордоном, купівля-продаж цінних паперів, державні позики.

Стан балансу руху капіталів має більш важливе значення для
високорозвинутих країн. Для країн, що розвиваються, суттєве значення має
стан рахунків по поточних операціях.

Особливу роль у платіжному балансі відіграє стаття «Помилки і упущення»
(ео). Вона включає операції, які можуть відноситися на рахунок поточних
операцій або руху капіталів унаслідок їхньої неідентифікованості.

Загальне сальдо платіжного балансу (ВР) повинно дорівнювати нулю, тобто
справедлива формула

ВР = ±СА±КА+ЕО = 0. (13.2)

Але практично досягти цього неможливо. Чинниками порушення рівноваги
платіжного балансу є: процеси глобалізації; науково-технічний прогрес і
обумовлені ним структурні зрушення та різні темпи економічного зростання
в країнах; зміни в попиті та пропозиції товарів і послуг; розбіжності у
співвідношенні цін на окремі товари й послуги; процеси монополізації;
зміна напрямів руху міжнародного капіталу.

Якщо по двох основних розділах платіжного балансу спостерігається
нерівновага, то це явище усувається за допомогою резервних активів. Може
мати місце активне або пасивне сальдо платіжного балансу. Пасивне сальдо
свідчить про дефіцит валютних резервів для зовнішньоекономічних операцій
і виникає, коли від’ємне (пасивне) сальдо балансу поточних операцій
перевищує додаткове (активне) сальдо балансу руху капіталів. Інша
ситуація — активне сальдо поточних операцій більше пасивного сальдо руху
капіталів — свідчить про формування активного сальдо платіжного балансу
в цілому, коли є приріст валютних резервів. Держава врегульовує
виникаючу нерівновагу шляхом використання переважно власних
золотовалютних резервів, а також зовнішніх позик — кредитів МВФ та інших
міжнародних організацій, короткострокового кредитування за своп-угодами.

13.4. Іноземне інвестування

Однією з форм зовнішньоекономічної діяльності є іноземне інвестування,
яке набуває важливого значення для економічного розвитку, сприяє заходам
макроекономічної політики стабілізації. Світовий досвід свідчить, що без
залучення іноземних інвестицій, не маючи доступу до сучасних технологій,
країнам важко вийти з економічної кризи.

У процесі іноземного інвестування вирізняють країни-донори, які є
основними постачальниками капіталів у інші країни, і країни-реципієнти,
до яких спрямовуються іноземні інвестиції. Залучення іноземних
інвестицій, як правило, регламентується державою з метою підтримки
національних інтересів та пріоритетних галузей економіки.

Більшість іноземних інвестицій розподіляється, як правило, між
промислово розвинутими країнами. Певна їх частка спрямовується в країни,
що розвиваються, відповідно до привабливості існуючих там умов.

Вирізняють іноземні інвестиції у формі підприємницького капіталу, тобто
інвестування підприємств у країнах-реципієнтах, та позичкового капіталу
— кредитів на рахунках іноземних банків. Підприємницькі інвестиції, у
свою чергу, поділяються на прямі та портфельні. Прямі інвестиції — це
внески іноземного капіталу у підприємства іншої держави, що забезпечує
інвесторам контроль над цими підприємствами або участь в управлінні.
Якщо інвестиції спрямовуються на придбання акцій іноземних підприємств,
цінних паперів інших держав, вони називаються портфельними.

Прямі іноземні інвестицій мають суттєві переваги порівняно з іншими
видами економічної допомоги. Це пояснюється насамперед тим, що вони
сприяють підвищенню ефективності економіки країни-реципієнта, надаючи
можливість впроваджувати у виробництво сучасні високі технології. Крім
того, іноземні інвестиції не збільшують борг, а навпаки, завдяки більш
ефективному функціонуванню економіки сприяють його зменшенню.

Приплив іноземних інвестицій суттєво залежить від інвестиційного клімату
в країні, основними чинниками якого є:

• політична стабільність;

стабільність законодавства, яке регулює діяльність підприємств з
іноземними інвестиціями;

економічна стабільність, яка визначається сприятливою системою
оподаткування, правом приватної власності, процесами приватизації,
державними гарантіями, лібералізацією зовнішньої торгівлі, розвинутим
фондовим ринком та системою страхування, наявністю розвинутої
національної банківської системи.

Крім зазначених чинників привабливість для іноземних інвесторів
створюють: наявність значного внутрішнього ринку висококваліфікованої та
дешевої робочої сили, науково-технічного і ресурсного потенціалів,
вигідне геополітичне положення країни.

Однак іноземні інвестиції можуть бути обмежені або зовсім заборонені в
такі галузі, як оборонна і видобувна промисловість, транспорт і зв’язок,
страхові послуги. Перелік таких галузей встановлюється державними
органами і може бути розширений виходячи з національних інтересів.

Забезпечення інформацією про інвестиційну привабливість потребує
створення відповідної методологічної та інформаційно-статистичної бази,
яка б дозволяла отримати достовірні аналітичні матеріали.

Аналіз привабливості економіки для іноземного інвестора спирається на
розрахунки низки показників, основними з яких вважаються:

загальноекономічний розвиток — обсяг і динаміка ВВП, обсяг і динаміка
промислової продукції на душу населення країни, середній рівень
заощаджень на душу населення, середній рівень заробітної плати, частка
збиткових підприємств у загальній їх кількості тощо;

розвиток інвестиційної інфраструктури — кількість будівельних фірм,
транспортна інфраструктура;

демографічна ситуація в країні — кількість населення, кількість трудових
ресурсів та робочої сили, рівень кваліфікації працюючих;

рівень розвитку комерційної інфраструктури — кількість спільних
підприємств, банків, страхових компаній;

екологічні ризики — частка підприємств із шкідливими викидами, що
перевищують гранично допустимі норми, у загальній кількості промислових
підприємств.

Аналіз іноземних інвестицій здійснюється за такими напрямами:

обсяг і динаміка;

галузева структура по окремих роках і в динаміці;

територіальна структура по роках і в динаміці;

структура інвестицій за видами економічної діяльності: операції з
нерухомістю, здавання у найм, послуги юридичним особам;

за структурою інвестицій по країнах-донорах, по роках і в динаміці;

за розрахунками на душу населення.

Обсяг прямих іноземних інвестицій визначається у відсотках до ВВП
країни, в яку вони спрямовуються. За міжнародними стандартами іноземні
інвестиції вважаються досить високими, якщо вони перевищують 5 % ВВП.

До основних показників, які дозволяють проаналізувати процес іноземного
інвестування, належать:

^ загальний обсяг іноземного капіталу на початок року (ППп);

^ збільшення іноземного капіталу протягом року (ПІІ3б);

^ зменшення іноземного капіталу протягом року (ПІІЗМ);

^ загальний обсяг іноземного капіталу на кінець року (ПІІК).

З урахуванням змін в іноземному інвестуванні протягом року можна
визначити іноземний капітал на кінець року:

ПІІК = ПІІп + ПІІзб – ПІІзм. (13.3)

Приріст іноземних інвестицій у цілому, по галузях та окремих регіонах
розраховується як

ДПІІ, = ПІІ,-ПІІ,-ь (13.4)

де і – 1 — поточний і попередній роки; ДПІІ, — приріст прямих іноземних
інвестицій у році /; ПІІ, і — обсяг прямих іноземних інвестицій у році і
та попередньому році.

Темпи зміни іноземного капіталу 7пп обчислюються за формулою

Тт = – ? 100 %

ГПІ, ПЇСі

Тпи =—^-100%

б

або

пп па

ПП

де ПІІб — обсяг прямих іноземних інвестицій у базовому році.

Темпи приросту інвестицій 7дпц аналогічно визначаються як
співвідношення:

7таші = ПІІ’~ПІІМ ‘100% ? (13.7)

ділі пп v )

13.5. Оцінка ефективності зовнішньоекономічної діяльності

Ефективність зовнішньоекономічної діяльності вирізняють у широкому (на
рівні національної економіки) та вузькому (на рівні підприємств та
окремих проектів) розумінні. Сутність економічного ефекту на
народногосподарському рівні полягає у зіставленні доходів і витрат від
зовнішньоекономічних операцій. При цьому існують прямий і непрямий
ефекти.

Прямий ефект виникає в результаті економії національних витрат на
виробництво експортної продукції, коли ці витрати нижчі за світові, та
економії від імпорту, якщо витрати на імпорт менші, ніж могли б бути за
умов власного виробництва аналогічної продукції.

Непрямий ефект виявляється в позитивному впливі зовнішньоекономічної
діяльності на економічний розвиток країни, а саме: прогресивних
структурних зрушеннях, підвищенні рівня технічного забезпечення
виробництва та промислового потенціалу. Враховуючи специфіку прояву
непрямого ефекту безпосередньо кількісно його оцінити важко. Але прямий
ефект від зовнішньоекономічних операцій методично оцінити можливо.

Розрізняють такі показники ефективності зовнішньоекономічної діяльності:

• народногосподарська ефективність зовнішньоекономічних операцій;

народногосподарський ефект від зовнішньоекономічних операцій;

економічна ефективність експорту або імпорту;

економічний ефект від експорту чи імпорту;

бюджетна ефективність експорту або імпорту;

бюджетний ефект від експорту або імпорту;

показники можливості експорту і потреби в імпорті ресурсів;

коефіцієнт технологічності окремого виду продукції;

витрати на експорт;

валютні доходи від експорту;

валютна ефективність експорту;

витрати на імпортну продукцію;

валютна ефективність імпорту;

індекс імпорту;

індекс валютної виручки на одиницю продукції;

індекс внутрішніх цін на продукцію;

індекс структурних зрушень;

індекс умов торгівлі.

Народногосподарська ефективність (ефект) зовнішньоекономічних операцій
визначається через економічну та бюджетну ефективність (ефект).
Економічна ефективність (ефект) виникає у виробників експортної або у
споживачів імпортної продукції. Бюджетна ефективність (ефект) виникає у
зовнішньоторговельних організацій від зовнішньоекономічних операцій.
Зазначені показники розраховуються за такими формулами:

У Р О

. 03-8)

де Еекс — економічна ефективність експорту (виникає у виробників
експортної продукції); / — вид продукції, що експортується; Рвш —
внутрішня ціна одиниці продукції /-го виду, що експортується; бекс і —
обсяг експортної продукції /-го виду; FРВН/ • F>екс, —

вартість експорту у цінах внутрішнього ринку; Рш — Ціна підприємства
одиниці продукції /-го виду, яка експортується; FР • 2екс/ — вартість
експорту в цінах підприємства;

У Р О

г- = у. .о ‘ (139)

2-і ГВН1 хFі

де Еши — економічна ефективність імпорту (виникає у споживачів імпортної
продукції); Рш — ціна підприємства одиниці г-го виду продукції
імпортозамінника; — обсяг імпорту продукції /-го виду; FРП/ ймш —
вартість витрат вітчизняного вироб-

ника товарів — аналогів імпортним; РШІ — внутрішня ціна одиниці
імпортної продукції /-го виду; ХЛю’бшш — вартість

імпорту у внутрішніх цінах.

Обчислення економічного ефекту від експорту (ЕФекс) або імпорту (ЕФ,МП)
здійснюється за формулами (13.10) — (13.11) (знак «+» означає, що ефект
є, знак «-» — його відсутність):

±ефекс – F Рт ‘ С„ -ЦРп,’ Є™- 03.10)

Формула (13.10) характеризує ефект, одержаний виробниками експортної
продукції. Ефект, який виникає у споживачів імпортної продукції,
визначається за формулою:

±ефшп =2^ -а™ -ЕЛж, -биш- ( HYPERLINK “http://i3.il” i3.il )

Введемо нові показники для розрахунку бюджетної ефективності та
бюджетного ефекту від експорту або імпорту:

5е, — вартість у валюті одиниці продукції /-го виду, яка експортується
або імпортується;

И В* ‘ бекс/ — валютна виручка від експорту;

2 В& • Qмm — валютні кошти, витрачені на одиницю імпорту.

ебж= ‘ ; 03.12)

А-і вн/ *^екс/

У Р о

^Б1МП = VII П ‘ (13ЛЗ)

І

Де ^Бекс — бюджетна ефективність експорту; Е^шп — бюджетна ефективність
імпорту (виникає у зовнішньоторговельних організацій).

±ефБекс = Ев„ ? О™ – І^вш * Ос™; (13Л4)

±ЕФБ шв = І Рт ? Ймш ~^.Ва-Ошш, (13.15)

І І

де ЕФБ екс — бюджетний ефект від експорту, отриманий державними чи
комерційними посередницькими організаціями; ЕФБ ,мп — бюджетний ефект
від імпорту.

З урахуванням формул (13.8) — (13.15) обчислення народногосподарської
ефективності та ефекту від зовнішньоекономічних операцій здійснюється за
методикою:

ЕнЄКС = FЄкс ” ^Еекс = у р п у (13.16)

І

шп = ^Чмп * шп = “^ГТ 7^ ‘ (13.17) і

де FНекс> Ентп — народногосподарська ефективність експорту та імпорту;

ЕФнекс – ЕФекс + ЕФБекс = F2*в . &кс, – ЦРПІ • ; (13.18)

ЕФН1МП = ЕФШП + ЕФБМП – І?п, -амш-Ш, – Єш», (13.19)

де ЕФекс* ЕФШП — народногосподарський ефект від експорту та імпорту.

Оцінка загальної (народногосподарської) ефективності
зовнішньоекономічної діяльності охоплює встановлення параметрів
економічної безпеки, системи критичних обмежень та рівнів її
зовнішньоекономічних чинників. Економічна безпека забезпечує найбільш
сприятливі умови економічного розвитку країни. Для цього потрібні
державні заходи щодо нейтралізації зовнішніх та внутрішніх чинників
небезпеки. Ось чому однією з важливих умов проведення ефектних
зовнішньоекономічних операцій є задоволення потреб у ресурсах. З цією
метою визначається потреба в імпорті та можливості експорту ресурсів:

/М = ПЗІ-Я(-іг(; (13.20)

FYІ = Д + Д,-Пз„ (13.21)

де ІМг — потреба в імпорті /-го ресурсу; ЕХ, —~ можливості експорту /-го
ресурсу; П3, — загальна потреба економіки в /-му ресурсі;

Вг — власне виробництво /-го ресурсу в країні; Я, — резерв /-го ресурсу
на внутрішньому ринку.

Слід урахувати також експортну спеціалізацію країни, доцільність якої
характеризується перевагою в експорті високотехноло-гічної продукції, а
не сировини. Умовою такого вигідного для країни експорту буде значення
коефіцієнта технологічності окремого виду продукції більше за одиницю:

*п=^->1, (13.22)

ЇЗ

де КТі — коефіцієнт технологічності /-го виду продукції; РТ,ВН — рівень
технологічності /-го виду продукції на внутрішньому ринку; РТ,3 — рівень
технологічності /-го виду продукції на зовнішньому ринку.

Валютні кошти для закупівлі імпортних поварів значною мірою отримують
від експорту власної продукції. Саме тому доцільність
експортно-імпортних операцій визначається порівнянням валютних
надходжень від експорту з витратами валюти на імпорт. Для таких
порівнянь по експорту обчислюють витрати на експорт, валютні доходи від
експорту, валютну ефективність експорту. По імпорту розраховують
показники витрат на імпортну продукцію, валютну ефективність імпорту.

Витрати на експорт включають витрати національної економіки
безпосередньо на виробництво продукції, що експортується, а також
витрати на її транспортування до кордону, вантажні роботи, витрати
зовнішньоторговельних організацій. Витрати на імпортну продукцію — це
вартість її виробництва у внутрішніх цінах реалізації.

Зовнішньоекономічні операцій будуть доцільними за таких умов:

Національні витрати Витрати на виробництво цієї , на експорт продукції
продукції на світовому ринку’

Витрати на імпорт Національні витрати на власне

продукції виробництво аналогічної продукції’

Валютні доходи від експорту > Валютні витрати на імпорт.

Загальна ефективність зовнішньоекономічної діяльності досягається, коли
співвідношення валютних доходів від експорту і валютних витрат на імпорт
більше за одиницю:

Валютні доходи від експорту Валютні витрати на імпорт

Валютні доходи від експорту — це різниця між виручкою від експорту та
витратами на виробництво експортних товарів у перерахунках в одній
валюті. Витрати на імпорт являють собою валютну вартість імпорту.
Валютні доходи від експорту та витрати валюти на імпорт визначаються у
зовнішньоторговельних цінах, які є близькими до світових цін і в основі
яких лежать суспільно необхідні витрати праці на виробництво продукції.

Валютна ефективність експорту за своїм економічним змістом характеризує
віддачу суспільної праці (суспільно необхідних витрат) для виробництва
експортної продукції у вигляді валютної виручки, тобто скільки валютної
виручки від експорту можна одержати з одиниці витрат на виробництво
продукції. Валютна ефективність імпорту полягає у результативності
заміни власного виробництва певних товарів на їх імпорт.

Показники зовнішньоекономічної діяльності розраховують і аналізують з
урахуванням впливу на них інфляції, за територіальною та товарною
структурою. Урахування впливу цих чинників на валютну виручку від
експорту продукції в динаміці здійснюється індексним методом. Для цього
обчислюються індекси:

експорту (7Єкс);

валютної виручки на одиницю продукції (Те);

внутрішніх цін (івн/0;

структурних зрушень (/еф)-Введемо позначення:

і, б — періоди у роках — поточний і базовий; / — від експортної
продукції;

бека — обсяг виробництва експортної продукції 7-го виду; ВСІ — валютна
виручка від одиниці і-го виду експортної продукції;

Рвт — внутрішня ціна одиниці експортної продукції /-го виду. Тоді
зазначені вище індекси розраховуються за формулами:

екс

стр

(13.23)

вн р

екс it

екс it

(13.24)

Знаменник формули (13.24) характеризує можливу (імовірну) валютну
виручку від експорту продукції в періоді і при незмінних світових цінах.

/е„р=^ —; (13.25)

Р О

F—і ВН її ЄКС П

І

^”вн іб @екс ІІ

і

У Вец ‘ 0,і ексі( У ^е/.б ” 2екс…

7-= ур -о : ур -о • (13-26)

ВНіб *>ЄКС(/ А^і ВНіб «>ЄКС(

З урахуванням формул (13.24)—(13.26) формулу (1523) можна записати так;

У ^еіі ‘ бека/ У ^внії ‘ бекаУ

(13.27)

/ І

2 -^е/б F?екс*’б ‘ Уі ^вн/еі ‘ Оексп

Існує також показник — індекс умов торгівлі (7ут). Він визначається
співвідношенням індексів середніх цін експорту {Ірекс) та імпорту (Ірш):

/ут=^1. (13.28)

^ ршп

Можливі три ситуації:

/у.т> 1 — це означає, що співвідношення цін у зовнішній торгівлі в
поточному періоді порівняно з базовим є сприятливим;

Уу.т Питання Якими чинниками пояснюється необхідність міжнародного поділу праці? Які його переваги? Поясніть форми та показники зовнішньоекономічної діяльності. Обґрунтуйте сучасні тенденції у світовій торгівлі. Які економічні наслідки має той факт, що не всі товари й послуги можуть бути експортовані чи імпортовані? Як кількісно визначається рівень тарифних обмежень? У чому полягає сутність методики визначення нета-рифних бар'єрів? Які обмеження відносяться до високо- або низькоінтенсивних? У чому полягає відмінність між відкритим, помірним, обмежувальним та заборонним характером зовнішньої торгівлі? Обґрунтуйте, як впливає на величину чистого експорту динаміка ВВП (власного й у країнах — торгових партнерах), зовнішньоторговельна політика, коливання курсу національної валюти. Охарактеризуйте основні рахунки платіжного балансу. З'ясуйте, до яких операцій належать експорт товарів і послуг, імпорт товарів і послуг, отримання капітальних трансфертів від нерезидентів, збільшення фінансових активів. Поясніть причину порушення рівноваги платіжного балансу. Назвіть основні чинники інвестиційного клімату в країні. розділи МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ТА ДІАГНОСТИКИ СТАНУ ЕКОНОМІКИ 14.1. Економічна безпека: сутність, чинники, критерії Економічна безпека — це такий стан національної економіки, за якого забезпечуються захист національних інтересів, стійкість до внутрішніх і зовнішніх загроз, здатність до розвитку та захищеність життєво важливих інтересів людей, суспільства, держави. Під життєво важливими інтересами в даному контексті розуміють сукупність потреб, які забезпечують існування і прогресивний розвиток особистості, суспільства, держави. Економічна безпека є однією зі складових національної безпеки, яка охоплює також оборонну, екологічну безпеку тощо. Основними завданнями економічної безпеки є: забезпечення пропорційного та безперервного економічного зростання, приборкання інфляції та безробіття, формування ефективної структури економіки та розвинутого ринку цінних\паперів, скорочення дефіциту бюджету та державного боргу, забезпечення соціального захисту та підвищення якості життя населення, підтримка стійкості національної валюти тощо. Ці завдання визначають стратегію економічної безпеки як формування та обґрунтування стратегічних пріоритетів, національних інтересів, засобів і механізмів вирішення проблем. У макроекономічному аналізі економічної безпеки вирізняють такі складові [1, с. 5]: економічну незалежність; стійкість і стабільність національної економіки; здатність до саморозвитку й прогресу. Економічна незалежність означає насамперед можливість здійснення державного контролю над використанням національних ресурсів, спроможність забезпечити національні конкурентні переваги для рівноправної участі у міжнародній торгівлі. Стійкість і стабільність національної економіки передбачає міцність і надійність усіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, стримування дестабілізуючих чинників. Здатність до саморозвитку і прогресу означає спроможність самостійно реалізовувати і захищати національні інтереси, створювати сприятливий інвестиційно-інноваційний клімат, розвивати інтелектуальний потенціал. Економіка, яка постійно розвивається, здатна протистояти внутрішнім та зовнішнім загрозам. Надійність та ефективність економічних пропорцій, вертикальних та горизонтальних зв'язків дозволяє пом'якшити наслідки дестабілізуючих процесів. Об'єктами економічної безпеки є держава, суспільство, громадяни, підприємства, установи та організації, території, окремі складові економічної безпеки. Основним суб'єктом економічної безпеки виступає держава, яка здійснює свої функції в цій сфері через органи законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. У системі економічної безпеки визначальну роль відіграють національні економічні інтереси, їх пріоритети. Для визначення національних економічних інтересів необхідним є: аналіз поточного стану економіки та виявлення тенденцій розвитку; моделювання і прогнозування соціально-економічного розвитку; корегування заходів державного регулювання з метою досягнення бажаних цілей. У зазначених діях особливо важливою є розробка системи економічних показників, які б надавали кількісну оцінку соціально-економічного розвитку країни. їх обов'язково треба відображати в діючій статистиці. До найпріоритетніших економічних інтересів належать: створення самодостатньої соціально орієнтованої економіки; збереження та розвиток інтелектуального та науково-технічного потенціалу; забезпечення економічно безпечних умов життєдіяльності суспільства; побудова рівноправних і взаємовигідних економічних відносин з іншими державами. Економічна безпека оцінюється за певними критеріями — по-казниками-індикаторами. Найважливішими з них є: структура ВВП, обсяг і темпи розвитку промисловості, обсяг і динаміка інвестицій; природно-ресурсний виробничий і науково-технічний потенціали країни; ефективність використання ресурсів; конкурентоспроможність економіки на внутрішньому та зовнішньому ринках; темпи інфляції; рівень безробіття; якість життя, тобто ВВП на душу населення, ступінь диференціації доходів, забезпеченість населення матеріальними благами й послугами; дефіцит бюджету та державного боргу; енергетична залежність; інтегрованість у світову економіку. Важливе значення для економічної безпеки мають не самі критеріальні показники, а їх порогові значення, тобто граничні величини, перевищення яких загрожує економічній безпеці. Слід зазначити, що не за всіма переліченими показниками визначені такі граничні припустимі значення. Наведемо відомі. Так, нормальний циклічний спад ВВП становить 5—15 % від його потенціального значення. Пороговим спадом ВВП вважають ЗО %, за умов вищого спаду втрати можуть бути незворотними. Нормальним рівнем інфляції вважається середньорічний темп зростання цін на 5—6 %. У разі інфляції в 6—10 % необхідно вживати спеціальні обмежувальні заходи. Зі світового досвіду відомо, що в період радикальних перетворень рівень безробіття може досягати 15—20 %. Однак такий рівень не повинен триматися .більше 3—5 років. Пороговим рівнем безробіття вважається 10 %. Розрив у доходах 10 % найбагатших та 10 % найбідніших верств населення не повинен перевищувати 6—8 разів. А індикатор концентрації доходів (коефіцієнт Джині) у розвинутих країнах становить 0,15—0,17. Якщо ж співвідношення у доходах 10% найбільш забезпечених і 10 % найменш забезпечених груп населення перевищує 1 : 10 (тобто досягає двозначних цифр), то суспільству загрожує соціальна нестабільність. Коли частка населення з доходами, нижчими за прожитковий мінімум, досягає 8—10 %, це призводить до виникнення тривалої кризи та стагнації. Суттєве значення має структура за джерелами їх утворення. В розвинутих країнах частка заробітної плати в особистих доходах становить 60—65 %, а доходи від підприємницької діяльності (за винятком оплати праці), операцій з нерухомістю, дивідендів від внесків та акцій не перевищують 20 %. Загрозами економічній безпеці країни є сукупність умов і чинників, які створюють небезпеку життєво важливим інтересам особистості, суспільству, державі, ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних економічних інтересів. Вирізняють внутрішні та зовнішні загрози економічній безпеці країни. Основними внутрішніми загрозами слід вважати: ^ у науково-технічній сфері: руйнування науково-технічного потенціалу, зменшення науково-технічних розробок, скорочення потенціалу фундаментальної науки, невизначеність державної науково-технічної політики, відплив наукових кадрів за кордон або в іншу сферу діяльності; ^ в економічній сфері: скорочення обсягів виробництва у провідних галузях, розрив господарських зв'язків, монополізація економіки, криміналізація суспільства, наявність структурних диспропорцій, великий внутрішній борг, високий рівень зношеності основних фондів, енергетична криза, низький рівень продуктивності праці та інвестиційної діяльності; ^ високий рівень інфляції та безробіття, зростання «тіньової» економіки, низький платоспроможний попит населення, цінові диспропорції між промисловістю та сільським господарством, загроза втрати продовольчої незалежності країни, масове ухиляння від сплати податків; ^ у соціальній сфері: поглиблення диференціації доходів, бідність, погіршення структури харчування, зменшення доступності освіти та медичних послуг, погіршення якості життя, соціальна незахищеність значних верств населення, зниження народжуваності, зростання смертності, неконтрольовані міграційні процеси. До зовнішніх загроз економічній безпеці країни належать: економічна залежність від імпорту, від'ємне зовнішньоторговельне сальдо, нераціональна структура експорту — надмірний вивіз сировинних ресурсів; втрата позицій на зовнішніх ринках; зростання зовнішньої заборгованості, нераціональне використання іноземних кредитів; > неконтрольований відплив валютних ресурсів за кордон, розміщення їх в
зарубіжних банках.

Виходячи з пріоритетних національних інтересів і загроз економічній
безпеці країни визначаються заходи державної політики економічної
безпеки, які охоплюють науково-технічну, економічну, соціальну сфери, а
також політику, воєнну, екологічну, інформативну сфери для забезпечення
в цілому національної безпеки країни.

14.2. Методологія діагностики стану економіки1

Одним із пріоритетів макроекономічної політики є забезпечення сталого,
пропорційного зростання. Вирішення цієї проблеми потребує передбачення
ймовірності виникнення дестабілізуючих процесів, яке базується на
використанні системи випереджувальних індикаторів виявлення
диспропорцій. У розвинутих країнах для передбачення дестабілізації
економіки широко застосовуються прогнозні моделі, які ґрунтуються на
випереджувальних показниках. Але такі моделі дають відповідь лише на
одне запитання: що очікується у найближчій перспективі — уповільнення чи
прискорення, індикаторами чого є ВВП.

Для стабільних економічних систем цього досить, щоб вирішити, які важелі
використовувати для підтримання ділової активності. Це пояснюється тим,
що в розвинутих економіках усі ринкові механізми налагоджені та діють
чітко.

Для країн із перехідною економікою прискорення чи уповільнення розвитку
на певному етапі реформування є нормою. Тому спрогнозувати за
випереджувальними індикаторами динаміку ВВП для трансформаційних систем
є необхідним, але не достатнім елементом діагностики стану економіки.
Крім того, якщо в перехідних економіках і відбувається уповільнення або
падіння зростання, то причин цьому може бути безліч — від звичайного
впливу фаз економічного циклу основних торговельних партнерів до
неправильно прийнятих політичних рішень щодо реформування економіки або
неефективна дія ще не повністю сформованих ринкових механізмів. Тому
іншим елементом, більш необхідним для країн з перехідною економікою,
стає система виявлення диспропорцій розвитку, яка в оперативному режимі
ідентифікує проблеми, що можуть призвести до порушення рівнова-

Підрозділ 14.2 написано Н. І. Горшковою — заступником начальника
управління макроекономічного аналізу та прогнозування Міністерства
економіки та з питань європейської інтеграції України.

ги. Відповідно до цих проблем розробляються та обґрунтовуються
рекомендації та заходи стабілізаційної політики.

Система діагностики стану економіки складається з трьох компонентів
(рис. 14.1):

макроекономічного прогнозу;

моніторингової системи виявлення диспропорцій;

рекомендацій економічної політики щодо вирішення виявлених за допомогою
перших двох компонентів проблем.

Прогнозування динаміки основного індикатора ділової активності ВВП за
системою упереджувальних індикаторів

Моніторинг стану рівноваги на основних макрорин-ках за допомогою
параметрів, що характеризують рівноважні процеси та мають
випереджувальні лагові характеристики щодо ВВП -> Розроблення
рекомендацій економічної політики

Попереднє визначення перешкод розвитку економіки (вони формуватимуться з
боку попиту чи пропозиції)

Виявлення диспропорцій розвитку: між попитом та пропозицією, які
суб’єкти І чому є незадоволеними станом рівноваги (розподілом доходів,
рівноважною ціною)

Усунення негативних проявів та проблем, які стали на перешкоді
стабільному економічному розвитку

Розроблення першого кола рекомендацій економічної політики, спрямованих
на можливе попередження формування проблем в економіці ->> Розроблення
другого кола рекомендацій економічної політики, спрямованих на своєчасне
усунення диспропорцій, що виникли на окремих ринках, та, відповідно,
попередження поширення дистабілізаційних явищ -> Розроблення третього
кола рекомендацій, спрямованих на зменшення негативних наслідків
дестабі-лізаційних явищ

Система управління ризиками поширення дестабі-лізаційних процесів у
економіці та можливого неповернення економічної системи до первісного
(до порушення рівноваги) стану

Рис. 14.1. Головні компоненти системи діагностики стану економіки

Для прогнозування можуть бути використані різні економіко-математичні
моделі. Зокрема, Інститут економічного прогнозування HAH України
розробив на замовлення Міністерства економіки та з питань європейської
інтеграції комплексну макроеко-номічну модель прогнозування
соціально-економічного розвитку України на базі системи випереджувальних
індикаторів. У цій моделі враховано два індикатори динаміки реального
ВВП: зміна сукупного попиту та сукупної пропозиції.

Зміна сукупного попиту характеризується динамікою споживчих витрат
домашніх господарств, загальних заощаджень юридичних та фізичних осіб,
витрат закордону на закупівлю експорту. Зміна сукупної пропозиції
визначається динамікою: обсягів загального кредитування економіки та
кредитування промисловості; частки довгострокових кредитів; загального
обсягу капіталовкладень та капіталовкладень у галузь машинобудування.
Зазначені індикатори дозволяють побудувати єдиний інтегральний індекс
зміни темпів зростання реального ВВП у прогнозній моделі.

Але прогнозні розрахунки дають змогу оцінити потенційні можливості, які
формувалися в економіці, і не дають відповіді, як вони будуть
використані. Саме тому прогнозні розрахунки необхідно доповнювати
моніторинговою системою виявлення диспропорцій.

Така система в оперативному режимі здатна ідентифікувати проблеми, що
можуть призвести до порушення рівноваги. Якщо ж вчасно не звернути на
них увагу і не вивчити глибинні причини, то період дестабілізації
економіки може виявитись тривалим, а повернення її у вихідний
рівноважний стан — неможливим.

Сутність системи виявлення диспропорцій полягає в тому, що проблеми, які
обмежують потенційні можливості розвитку (криза, шок), визначаються
шляхом щомісячного чи щоквартального моніторингу основних параметрів
економічних процесів та їх порівняння із середніми значеннями за певний
попередній період (стабільності) і за весь час спостереження. Відхилення
цих параметрів від середньостабільного значення будуть вказувати на
загострення проблеми або її вирішення.

Оскільки параметри рівноваги притаманні ринкам, а не секторам економіки,
система виявлення диспропорцій доповнює секторний поділ ринковим
розрізом і має ринково-секторну побудову.

Отже, в результаті використання системи виявлення диспропорцій протягом
року в режимі щомісячного чи щоквартального аналізу, включаючи і
піврічні оцінки, визначаються параметри макроекономічної рівноваги з
оцінкою того, наскільки встановлена рівновага є максимально прийнятною
для розвитку секторів економіки та чи існують загрози дестабілізації
ситуації.

Для цього система повинна мати два блоки. Перший — це блок індикаторів
динамічного моніторингу параметрів розвитку ситуації на макроринках.
Другий — блок основних диспропорцій. Тут через відомі з моделі
кругообігу ресурсів, продуктів і доходу міжсекторні взаємозв’язки всіх
ринків та суб’єктів економіки встановлюються можливі механізми поширення
диспропорцій у секторах економіки, а не лише ринках.

Спочатку визначається коло індикаторів першого блоку (табл. 14.1).

На основі наведених у табл. 14.1 складових моніторингової системи блок
індикаторів динамічного моніторингу параметрів розвитку ситуації на
макроринках може бути представлено схемою (рис. 14.2).

Ринок товарів

та послуг (ринок благ)

Грошово-кредитний та валютний ринки, ринок державних запозичень
(фінансовий ринок)

Ринок праці (ринок ресурсів)

Формування ВВП (з боку попиту)

Формування грошового попиту

Формування попиту на працю

Формування інвестиційного попиту

Політика в галузі банківського відсотка

Політика в галузі заробітної плати

Динаміка зовнішнього попиту

Показники стабільності національної валюти

Рівень безробіття

Інфляційні процеси

Формування грошової пропозиції

Динаміка грошової маси в структурі її найважливіших елементів (у тому
числі присутність держави на ринку запозичень)

Рис. 14.2. Блок індикаторів моніторингу стану макроринків

Продовження табл. 14.1

Показники (джерела) Одиниці виміру Причини використання як індикаторів
стану рівноваги

5. Монетарна база (НБУ)

6. Грошова маса (НБУ)

7. Кредит уряду (НБУ)

8. Кредит економіки (НБУ)

9. Обсяг депозитів (НБУ) протягом кварталу, % зміни Найкраще дає
уявлення про поточні тенденції на грошово-кредитному ринку. Більш того,
всі монетарні агрегати — це «стокові» зростаючі величини, а не «потоки»,
тому просто не можна їхню динаміку оцінювати, порівнюючи період до
періоду минулого року чи якимось іншим чином для оцінки їх впливу на
динаміку ВВП.

10. Відношення готівки до депо-

зитів (НБУ, власний розрахунок)

11. Відношення готівки до

грошової маси (НБУ, власний

розрахунок)

12. Відношення менш ліквідних

активів (AЯ — Afl) до грошової

маси (AЯ) (НБУ, власний розра-

хунок)

13. Мультиплікатор (НБУ, вла-

сний розрахунок)

14. Швидкість обертання гро-

шей (МЗ) (НБУ, власний розра-

хунок) коефіцієнт Особливість розрахунку цих показників як у теоретичних
моделях, так і на практиці не потребує для оцінки їхньої динаміки
переведення в інші виміри (додатково розраховувати швидкість зміни цих
коефіцієнтів чи інші динамічні характеристики)

15. Обмінний курс гривні до долара США (НБУ, власний розрахунок)
протягом кварталу, % зміни Стабільність національної валюти може бути
оцінена як через динаміку споживчих цін, тобто швидкість втрати
купівельної спроможності національної грошової одиниці на внутрішньому
ринку, так і через швидкість знецінення національної валюти відносно до
іншої (найбільш стабільної і поширеної за використанням у країні)
іноземної валюти. Тому оскільки інфляцію ми розглядаємо як зміну цін за
квартал, у такий самий вимір переведено і динаміку обмінного курсу.

16. Обсяг інтервенцій НБУ на валютному ринку (НБУ) млн дол. США Причиною
використання як індикатора єдиної номінальної величини є неефективність
переведення вже прирістної величини у приріст. В економічному аспекті це
не має сенсу (особливо коли величина приросту змінюється з мінусової на
плюсову). Причиною непереведення цієї величини у коефіцієнт (відношення
до ВВП, приросту грошової маси, грошової бази чи інших величин) є
необхідність застосування для цього іншого показника (індикатора) —
обмінного курсу, що призведе до накладання ефектів зміни самої цієї
величини та зміни курсу.

17. Сальдо зведеного бюджету

(без приватизації) (Мінфін, вла-

сний розрахунок)

18. Обсяги внутрішнього фі-

нансування (розміщення ОВДП)

(Мінфін, власний розрахунок) % ВВП Найбільш ефективна форма уявлення
зміни приріст-них величин, оскільки вказує на їх зміну відносно динаміки
основного індикатора ділової активності.

19. Видатки зведеного бюджету (Мінфін, власний розрахунок) % зміни до
відповідного періоду попереднього року Для уявлення картини економічної
динаміки не потребує корегування на коефіцієнти сезонності. Певним
недоліком є вплив бази порівняння, але за наявності всього динамічного
ряду це не викривляє реальної картини.

20. Ставка рефінансування (НБУ)

21. Ставка по кредитах у націо-

нальній валюті (НБУ)

22. Рівень безробіття (ДКС) %, середньоквартальна реальна, коефіцієнт
Особливість розрахунку цих показників не потребує для оцінки їх динаміки
переведення в інші виміри. Дає ясне уявлення під час порівняння з
аналогічним періодом минулого року про те, який вплив на динаміку ВВП
(період до аналогічного періоду) з боку формування попиту та пропозиції
(відповідно) вони здійснюють.

Закінчення табл. 14.1

Показники (джерела) Одиниці виміру Причини використання як індикаторів
стану рівноваги

23. Зайнятість (ДКС, власний розрахунок) % зміни протягом кварталу Така
динаміка дає уявлення про поточну зміну тенденцій на ринку праці, що є
найбільш важливою величиною для моніторингу стану рівноваги на ринку.
Також дає можливість оцінити кількісний вплив на поточну динаміку ВВП.
Тому обрано саме її, хоча може здатися, що для оцінки впливу на динаміку
ВВП (період до відповідного періоду) можна було б використати і показник
зміни цієї «стокової» величини (період до відповідного періоду). Але
вона не характеризує поточні тенденції ринку праці, «стокова» величина
викривлятиме вплив на динаміку ВВП, оскільки не враховуватиме зміну
своєї важливої якісної характеристики — продуктивності (у короткому
періоді) цим можна знехтувати.

24. Середньомісячна заробітна плата (ДКС, власний розрахунок) % зміни до
відповідного періоду попереднього року Для уявлення картини економічної
динаміки не потребує корегування на коефіцієнти сезонності. Дає чітке
уявлення про процеси, що відбуваються протягом року на ринку праці.

Найважливішим показником цього блоку є валовий внутрішній продукт
(ВВП). Всі індикатори фінансового ринку та ринку праці є
підпорядкованими і націлені на виявлення проблем в економіці, які
негативно впливатимуть на динаміку ВВП та його компонентів.

Ключову позицію (навіть за кількістю індикаторів) займає фінансовий
ринок. З того часу, як гроші стали універсальним мірилом вартості, цей
ринок завжди відіграватиме найважливішу роль у кругообігу товарів та
послуг в економіці. Відібрані індикатори фінансового ринку не лише
відображають стан рівноваги, а й характеризують державну політику,
спрямовану на досягнення фінансової стабілізації економіки.

У системі індикаторів є показники, що відображають інфляційні процеси,
оскільки інфляція в країнах з перехідними економіками перетворюється в
одну з найгостріших проблем. Крім того, в цих країнах дана проблема
залишається мало вивченою в усій різноманітності її проявів та
взаємозв’язків, вона вкрай обмежує набір альтернативних варіантів
розвитку економіки в перехідному періоді.

Важливе значення для оцінки розвитку економіки, рівня життя населення
мають індикатори ринку праці. І, незважаючи на той факт, що і фінансовий
ринок, і ринок праці в моніторинговій системі мають підпорядковане
значення, вивчаючи їх динаміку в певному періоді, можна робити висновки
щодо ефективності соціальної політики уряду.

Таким чином, протягом року за цією системою індикаторів можна
здійснювати динамічний моніторинг як основних параметрів економічної
рівноваги, так і основних напрямів економічної політики та наслідків їх
реалізації. Саме це і дозволяє проводити аналіз проблем в економіці,
випереджувальний аналіз виникнення можливих диспропорцій, основні з яких
згруповані у другому блоці (див. рис. 14.3).

Це те коло проблем, на які дає можливість звернути увагу система
індикаторів. Виходячи з виявлення проблем економіки країни формуються
рекомендації щодо напрямів макроекономічної політики з їх вирішення. Для
обґрунтування стабалізаційних заходів ураховуються якісні критерії їх
оцінки, до яких належать: динаміка ВВП, інвестиції, відношення готівки
грошей до депозитів, мультиплікаторів грошового та депозитного: дефіцит
бюджету, інфляційні процеси; реакція домашніх господарств, державного та
підприємницького секторів.

Зміна сукупного попиту та пропозиції на ринку товарів та послуг

Перерозподіл фінансових ресурсів та відповідне формування сукупного
попиту та пропозиції основних економічних суб’єктів:

домогосподарств;

підприємницького сектору (нефінансових та фінансових корпорацій);

держави;

зарубіжжя

Інвестиційний чинник забезпечення відтворю-вальних процесів

Формування сукупного попиту та пропозиції на грошово-кредитному та
валютному ринках

Зовнішньоекономічна безпека держави (динаміка торговельного та
платіжного балансів)

Дефіцит державного бюджету (розмір, тенденції, чинники, шляхи
фінансування). Перерозподіл доходів у економіці між секторами

Інфляційні процеси. Стабільність національної валюти (тенденції, рівень
та чинники)

Стан банківської системи та розвиток кредитування

Стан ринку праці

(темпи, безробіття, заробітна плата)

Формування довгострокових та середньостро-кових зрушень

Перерозподіл доходів між сектором домогосподарств та підприємницьким
сектором

Рис. 14.3. Блок основних диспропорцій в економіці

РЕЗЮМЕ

Економічна безпека визначається таким станом національної економіки, за
якого забезпечуються національні інтереси, стійкість до внутрішніх та
зовнішніх загроз, здатність до розвитку.

Стратегія економічної безпеки визначається формуванням та обгрунтуванням
стратегічних пріоритетів, національних інтересів, засобів і механізмів
вирішення проблем.

Складовими економічної безпеки є: економічна незалежність, стійкість і
стабільність національної економіки, здатність до прогресу.

У системі економічної безпеки визначальну роль відіграють національні
економічні інтереси. Тому важливою є розробка системи показників, які б
давали кількісну оцінку соціально-економічного розвитку країни,

Економічна безпека оцінюється за певними критеріями —
показниками-індикаторами та їх пороговими величинами, перевищення яких
загрожує безпеці країни.

Вирізняють внутрішні та зовнішні загрози економічній безпеці, які
ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних економічних
інтересів.

Передбачення ймовірності виникнення дестабілізуючих процесів ґрунтується
на використанні системи випереджувальних індикаторів виявлення
диспропорцій.

Для країн з перехідною економікою прискорення чи уповільнення розвитку є
нормою. Тому прогнозування динаміки ВВП для трансформаційних економік є
важливим, але не достатнім елементом системи діагностики стану
економіки. Більш необхідною стає система виявлення диспропорцій
розвитку.

Система діагностики стану економіки складається з трьох компонентів:
макроекономічного прогнозу, системи виявлення диспропорцій, рекомендацій
економічної політики щодо вирішення виявлених проблем.

Система виявлення диспропорцій має два блоки: блок індикаторів
динамічного моніторингу параметрів розвитку ситуації на макроринках та
блок основних диспропорцій.

Виходячи з виявлення проблем економіки країни, формуються рекомендації
щодо напрямів макроекономічної політики з їх вирішення.

Випереджувальні індикатори Внутрішні загрози Дестабілізуючі процеси
Диспропорції Економічна безпека Економічна незалежність Здатність до
саморозвитку Зовнішні загрози Індикатор концентрації доходів

Критерії економічної безпеки

Моніторинг

Національна безпека

Національні інтереси

Порогові значення

Система діагностики стану економіки

Стійкість національної економіки

Питання

У чому полягає сутність економічної безпеки та які її відмінності від
національної безпеки?

Охарактеризуйте основні завдання економічної безпеки.

Назвіть та проаналізуйте основні складові економічної безпеки.

Яка методика визначення національних економічних інтересів? Назвіть
найбільш пріоритетні інтереси України.

Охарактеризуйте найважливіші критерії економічної безпеки. Наведіть
найбільш відомі порогові значення окремих критеріїв.

Що являють собою загрози економічній безпеці країни? Визначте та
охарактеризуйте основні внутрішні та зовнішні загрози для економіки
України.

Чому в розвинутих країнах для передбачення дестабілізації економіки
достатнім є застосування прогнозних моделей, які ґрунтуються на
випереджувальних показниках? Чому для країн з перехідною економікою такі
прогнозні розрахунки є необхідним, але не достатнім елементом системи
діагностики стану економіки?

Визначте та охарактеризуйте кожний компонент системи діагностики стану
економіки.

У чому полягає сутність системи виявлення диспропорцій? Чому ця система
має ринково-секторну побудову?

10. Які блоки включає в себе система діагностики стану економіки?
Наведіть методику визначення індикаторів кожного блоку.

ЛІТЕРАТУРА

Х.Абалкин Л. Экономическая безопасность России: угрозы и их
отражение//Вопросы экономики.— 1994. — № 12. — С. 4—13.

Анализ экономики. Страна, рынок, фирма: Учебник / Под ред. В. Е.
Рыбалкина. — М.: Междунар. отношения, 1999.

Баканов М. И., Шеремет А. Д. Теория экономического анализа. — М., 1997.

Баликоев В. 3. Общая экономическая теория: Учеб. пособие. — Новосибирск:
Лада, 1999.

Бандурка О. М., Петрова К. Я., Удодова В. І. Державне регулювання
економіки. — X., 2000.

Валовая Т. Валютный курс и его колебания. — М., 1995.

Верба В., Загородніх О. Проектний аналіз: Підручник — К.: КНЕУ, 2000.

Гальперин В. М., Гребенников 77. И., Леусский А И., Тарасевич Л. С.
Макроэкономика: Учебник / Под общ. ред. Л. С. Тарасевича. — СПб.: Изд-во
Санкт-Петербургского гос. ун-та экономики и финансов, 1997.

Государственное регулирование экономики / Под ред. Т. Г. Морозовой. —
М.: ЮНИТИ, 2001.

Гроші та кредит: Підручник / М. I. Савлук, А. М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна
та ін.; За заг. ред. М. I. Савлука. — К.: КНЕУ, 2001.

Денисенко М. П. Основи інвестиційної діяльності. — К.: Алеута, 2003.

Економіка України: потенціал, реформи, перспективи: Монографія: У 5 т. —
Т. 4. Соціальна та регіональна політика в умовах переходу до ринкової
економіки / За ред. В. Ф. Бесєдіна, І. К. Бондар, В. І. Пили, Н. А.
Соколенко. — К.: НДЕІ Мінекономіки України, 1996.

Інвестиційний процес промисловості України: Монографія / В. Г.
Федоренко, О. Ф. Іткін, Д. В. Степанков та ін.; За наук. ред. В. Г.
Федоренка. — К.: Наук, світ, 2001.

Лагушін В. Д. Гроші та грошовий обіг: Навч. посіб. — К.: Знання, 1998.

ЛібановаЕ. М., МельничукД. П. Ринок праці в економічній системі: Навч.
посіб. — Житомир.: ЖІТІ, 2002.

Ляшенко В. И. Фондовые индексы и рейтинги. — Д.: Сталкер, 1998.

Мазаракі А. А. та ін. Міжнародні валютно-фінансові та валютно-кредитні
відносини. — К., 1995.

Макаренко И. П. Макроэкономика: Модели и цифры: На примере экономики
Украины / Ин-т эволюционной экономики. — К.: Сеста, 2000.

Меньшиков С. М. Новая экономика: Основы экономических знаний; Учеб.
пособие. —М.: Междунар. отношения, 1999.

Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник / За ред. С. Буда-говської. —
К.: Основи, 1998.

Міщенко В. І., Науменкова С В, Організація ф’ючерсного валютного ринку
// Фінанси України. — 1998. — № 10. — С. 60—69.

Пересада А. А. Основы инвестиционной деятельности. — К.: Либра, 1996.

Петрова І. Методологічні проблеми узгодження робочих місць і робочої
сили // Економіка України. — 2000. — № 7. — С. 40—47.

Петюх В. М. Ринок праці: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 1999.

Прогнозування і розробка програм: Метод, посіб. / В. Ф. Бесєдін та ін.;
За ред. В. Ф. Бесєдіна. — К.: Наук, світ, 2000,

Рэдхед К, Хьюс С. Управление финансовыми рынками. — М.: ИНФРА, 1996.

Савченко А. Г., Пухтаєвич Г. О., Тітьонко О. М. Макроекономіка:
Підручник. — К.: Либідь, 1999.

Савченко А. Г. Макроекономіка: Навч.-метод. посіб. — К.: КНЕУ, 2001.

Сакс Дж. Д., Ларрен Ф. Б. Макроэкономика. Глобальный подход: Пер. с
англ. — М.: Дело, 1996.

Статистика: Підручник / С. С. Герасименко, А. В. Головач,

М. Єріна та ін.; За наук. ред. С. С. Герасименка. — К.: КНЕУ, 2000.

Экономика и организация рыночного хозяйства: Учебник / Под ред. Б. К.
Злобина. — М.: Экономика, 2000.

Экономическая безопасность хозяйственных систем: Учебник / Под общ. ред.
А. В. Колосова. — М.: РАГС, 2001.

Фондовий ринок України: Навч. посіб. / Кол. авт.; Кер.

В. Оскольський. — К.: УФБ «Скарбниця», 1994.

ЯцківМ. І. Теорія економічного аналізу. — Львів, 1993.

ОСНОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ

А — amortization — амортизація

AD — aggregate demand — сукупний попит

AS — aggregate supply — сукупна пропозиція

BP — balance of payments — платіжний баланс

C — consumption — споживання

CA — current account — поточний рахунок

CM — currency money — готівкові гроші

СРІ — consumer price index — індекс споживчих цін (Лйспейреса)

cr — currency ratio — коефіцієнт готівки

D — bank deposits — банківські депозити

DV — dividend — дивіденди

E — employed — зайняті

e — exchange rate — валютний курс

EX — export — експорт

G — government spending — державні закупівлі

Ge — government expenditures — державні витрати

GDP — gross domestic product — валовий внутрішній продукт

GI — Gini index — Джині індекс

GNI — gross national income — валовий національний дохід H —
high-powered money — грошова база I — investment — інвестиції

Ig — gross investment — валові інвестицій підприємств

In — net investment — чисті інвеситції

IM — import — імпорт

INT — interest — відсотки по внесках

Ir — interest rate — відсоткова ставка

IP — index price — індекс цін (Пааше) — дефлятор

К — capital — основний капітал

КА — capital account — рахунок капіталу

L — labor force — робоча сила

LD — labor demand — попит на робочу силу

Ls — labor supply — пропозиція робочої сили

М — money — гроші

n — notional interest rate — номінальна відсоткова ставка N1 — national
income — національний дохід

NX — net export — чистий експорт P — price — ціна

PDI — personal disposable income — особистий дохід у розпорядженні

PDP — pure domestic product — чистий внутрішній продукт

PEW — pure economic welfere — чистий економічний добробут

PI — personal income — індивідуальний дохід

r — real interest rate — реальна відсоткова ставка

RT — rent — рента

S — saving — заощадження

SNA — system of national accounts — система національних рахунків

T — taxes — чисті податки

Tg — gross taxes — валові податки

Тр — personal taxes — особисті податки

TR — transfer — трансферти

U — unemployed — безробітні

V — velocity of money — швидкість обігу грошей

W — wage — заробітна плата

ЗМІСТ

Передмова З

Частина перша. Методологічні основи аналізу

національної економіки 5

Розділ 1 Роль та напрями аналізу національної економіки 5

1.1. Необхідність та завдання аналізу економіки 5

1.2, Напрями анаиізу екоиомішґ — .. — .. ? б

Резюме 7

Основні терміни 8

Питання для самоконтролю 8

Розділ 2. Методологія та методика аналізу

національної економіки 8

Методологічні особливості аналізу національної еконо-

міки 8

Методи аналізу економіки 16

Інформаційне забезпечення моніторингу на макрорівні. . ., , 22

Резюме 25

Основні терміни 26

Питання для самоконтролю 26

Частина друга. Національний товарний ринок:

методологія та методика аналізу 27

Розділ 3. Основні індикатори та умови функціонування

товарного ринку 27

Макроекономічні показники стану товарного ринку. ….. 27

Показник чистого економічного добробуту: методологія

визначення 32

Індекси Пааше, Ласпейреса, Фішера 35

Умови функціонування та рівноваги товарного ринку …. 39

Резюме 47

Основні терміни 49

Питання для самоконтролю 49

Розділ 4. Основні структурні співвідношення національної

економіки 50

Основні види та показники структури економіки 50

Секторна структура ВВП 55

Методика аналізу структури ВВП на основі міжгалузево-

го балансу 61

Резюме 68

Основні терміни 69

Питання для самоконтролю 69

Розділ 5. Методика аналізу розвитку промисловості

та сільського господарства 70

Аналіз розвитку промисловості 70

Аналіз розвитку сільського господарства 73

Показники ефективності виробництва 79

Резюме 82

Основні терміни 83

Питання для самоконтролю 83

Частина третя. Методологічні основи аналізу фінансового ринку . 85

Розділ 6. Грошово-кредитний ринок: показники стану

та методика аналізу 85

Показники стану грошово-кредитного ринку 85

Фактор часу в оцінці грошових потоків 93

Рівновага грошово-кредитного ринку: визначення пропо-

зиції грошей і попиту на них 96

Взаємозв’язок грошово-кредитного та товарного ринків …. 98

Резюме 104

Основні терміни 105

Питання для самоконтролю 106

Розділ 7. Методологія та методика аналізу фондового ринку. … 107

Функції та структура фондового ринку 107

Основні види цінних паперів 110

Індекси фондового ринку 115

Методика дослідження фондового ринку 121

Резюме 123

Основні терміни 124

Питання для самоконтролю 124

Розділ 8. Методика аналізу валютного ринку 125

Сутність та структура валютного ринку 125

Методи визначення валютного курсу 131

Валютне регулювання та його вплив на макроекономічні

процеси 135

Резюме 140

Основні терміни 142

Питання для самоконтролю 142

Частина четверта. Ринок праці та рівень життя населення:

методологія й методика аналізу 144

Розділ 9. Сутність, функції та показники ринку праці 144

Загальна характеристика ринку праці 144

Класифікація ринку праці 148

Макроекономічні показники стану ринку праці 149

Резюме 157

Основні терміни 159

Питання для самоконтролю 159

Розділ 10. Збалансованість та ефективне

функціонування ринку праці 160

Умови збалансованості робочих місць та робочої сили … 160

Методика аналізу тенденції динаміки зайнятості 164

Показники ефективного функціонування ринку праці , . 168

Резюме 172

Основні терміни 173

Питання для самоконтролю 174

Розділ 11. Рівень життя населення: індикатори стану

й методологія їх визначення 175

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення 175

Методологія визначення індексу людського розвитку . . 181

Прожитковий мінімум 183

Резюме 186

Основні терміни 188

Питання для самоконтролю 188

Частина пята. Інвестиційна, зовнішньоекономічна діяльність

та економічна безпека 190

Розділ 12. Аналіз інвестиційно-інноваційної діяльності 190

Сутність та чинники інвестиційної діяльності 190

Структура та методика аналізу капітальних вкладень. . . 193

Оцінка інвестиційної привабливості галузей та регіонів 202

Методика аналізу інноваційної діяльності 206

Резюме 209

Основні терміни 210

Питання для самоконтролю 210

РоШл 13. Аналіз зовнішньоекономічної діяльності 211

Зовнішньоекономічна діяльність: сутність та показники 211

Міжнародна торгівля: напрями та методика аналізу. . . . 213

Платіжний баланс 216

Іноземне інвестування 219

13.5 Оцінка ефективності зовнішньоекономічної діяльності. . . . 222

Р^зклаа 229

Основні терміни 230

Питання для самоконтролю 230

Розділ 14. Методологічні аспекти економічної безпеки

та діагностики стану економіки 231

Економічна безпека: сутність, чинники, критерії 231

Методологія діагностики стану економіки 235

Резюме 244

Основні терміни 245

Питання для самоконтролю 246

Література 247

Основні позначення 249

Навчальне видання

ПУХТАЄВИЧ Галина Олексіївна

АНАЛІЗ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Навчальний посібник

Редактор Т Мизгаєва Художник обкладинки Т Зябліцевй Технічний редактор Т
Піхота

Коректор Л. Денисенко Комп’ютерна верстка О. Бабич

Підписано до друку 10 05 05 Формат 60×84/16 Папір офсет № 1 Гарнітура
Тип Тайме Друк офсетний Ум друк арк 16 Обл вид арк 19,18 Наклад 800 пр
Зам №04 2784

Київський національний економічний університет 03680, м Київ, проспект
Перемоги, 54/1

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб єктів видавничої справи
{серія ДК № 235 від 07 11 2000)

Тел /факс (044) 458-00-66, 456-64-58 Е mail pubhsh@kneu kiev ua

Друк ПП «Гарант Сервіс» 03067, м Київ, вул Машинобудівна, 46 Свідоцтво
про внесення до Державного реєстру суб єктів видавничої справи (серія ДК
№1256 від 10 02 2003)

Тел /факс (044) 206-20-75, 206-20-76

Болейко Ю. О. Оцінка інвестиційної привабливості регіонів // Фінанси
України. —-

1997. — № 6. — С. 65—72.

PAGE 2

PAGE 3

PAGE 4

PAGE 5

PAGE 6

PAGE 7

PAGE 9

PAGE 9

PAGE 12

PAGE 11

PAGE 21

PAGE 21

PAGE 16

PAGE 17

PAGE 26

PAGE 26

PAGE 20

PAGE 21

PAGE 31

PAGE 31

PAGE 31

PAGE 31

PAGE 31

PAGE 31

PAGE 31

PAGE 31

PAGE 31

PAGE 31

PAGE 22

PAGE 32

PAGE 24

PAGE 23

PAGE 37

PAGE 37

PAGE 37

PAGE 25

PAGE 38

PAGE 38

PAGE 38

PAGE 38

PAGE 38

PAGE 38

PAGE 32

PAGE 33

PAGE 52

PAGE 52

PAGE 36

PAGE 35

PAGE 57

PAGE 57

PAGE 57

PAGE 57

PAGE 57

PAGE 57

PAGE 58

PAGE 58

PAGE 58

PAGE 58

PAGE 58

PAGE 37

PAGE 58

PAGE 58

PAGE 40

PAGE 41

PAGE 42

PAGE 65

PAGE 65

PAGE 43

PAGE 67

PAGE 67

PAGE 67

PAGE 67

PAGE 67

PAGE 67

PAGE 67

PAGE 67

PAGE 44

PAGE 67

PAGE 69

PAGE 69

PAGE 48

PAGE 49

2 бур/ ‘ Рдц

PAGE 52

PAGE 81

PAGE 53

PAGE 81

PAGE 81

PAGE 56

PAGE 55

PAGE 85

PAGE 57

PAGE 85

PAGE 85

PAGE 86

PAGE 86

PAGE 86

PAGE 86

PAGE 60

PAGE 61

PAGE 92

PAGE 92

PAGE 62

PAGE 92

PAGE 92

PAGE 92

PAGE 93

PAGE 63

PAGE 95

PAGE 95

PAGE 70

PAGE 69

PAGE 72

PAGE 73

PAGE 75

PAGE 78

PAGE 77

PAGE 116

PAGE 116

PAGE 80

PAGE 79

PAGE 117

PAGE 117

PAGE 117

PAGE 117

PAGE 117

PAGE 117

PAGE 84

PAGE 83

PAGE 124

PAGE 124

PAGE 92

PAGE 91

PAGE 136

PAGE 136

PAGE 136

PAGE 136

PAGE 136

PAGE 136

PAGE 96

PAGE 95

PAGE 96

PAGE 97

PAGE 98

PAGE 97

PAGE 104

PAGE 103

PAGE 154

PAGE 154

PAGE 154

PAGE 154

PAGE 154

PAGE 154

PAGE 154

PAGE 154

PAGE 154

PAGE 154

PAGE 106

PAGE 105

PAGE 106

PAGE 107

PAGE 108

PAGE 109

PAGE 163

PAGE 163

PAGE 114

PAGE 113

PAGE 116

PAGE 117

PAGE 125

PAGE 126

PAGE 125

PAGE 126

PAGE 127

PAGE 132

PAGE 133

PAGE 198

PAGE 198

PAGE 142

PAGE 143

PAGE 210

PAGE 210

PAGE 148

PAGE 149

PAGE 152

PAGE 151

>1.

PAGE 152

PAGE 153

>1.

PAGE 228

PAGE 227

>1.

PAGE 228

PAGE 227

>1.

PAGE 154

PAGE 153

PAGE 158

PAGE 159

PAGE 160

PAGE 238

PAGE 238

PAGE 238

PAGE 238

PAGE 238

PAGE 164

PAGE 243

PAGE 167

PAGE 174

PAGE 173

ВВП2 ВВП3 ВВПі ввп Рис. 3.1. Інфляційний вплив монополіста на
ціни

—А

ВВПЕ ВВП

Рис. 3.2. Модель рівноваги товарного ринку «АО —АЭ»

I 4 •

ввп’Е ввпЕ ВВП

Рис. 3.3. Модель рівноваги товарного ринку «АО— АЗ» в умовах
монополізації ринку

S

Рис. 3.4. Графічна інтерпретація моделі Хікса

— Роки І

І + п

Показники млн грн %

млн грн %

ВВП …

100% …

100 %

• Кінцеві споживчі витрати

з них:

• домашніх господарств

• сектору ЗДУ

у т. ч.

— індивідуальні

— комплексні

• некомерційних організацій

• Валове нагромадження для всієї економіки у т. ч.

— валове нагромадження основного капіталу

— зміна запасів матеріальних обігових коштів

— сальдо придбання цінностей

• Чистий експорт

Таблиця 4.1

ВВП ЗА КАТЕГОРІЯМИ ВИКОРИСТАННЯ

\ Галузі \ споживання Галузі \ виробництва \ Проміжна продукція —
виробниче споживання галузей

1 2… у… п Всього

1 \ 2

/ п Х\\ Хіг Ху Х\„ Хі\ Хгг Хг} Хгп І

Хп Ха… Ху… хіп Хп\ Х„2… Хф.. Хпп і

Іх„

і

І**

3

Всього п і ІХа

і ЇХ у

і п і п п

Валова додана вартість • Заробітна плата III

Ах А2… А}… Ап

Орі Ор2… F>д… йрп Тх Т2… 7}…

т„ IV

А Ос

Вр Т

• Валовий прибуток підприємств:

у т. ч.

• амортизація;

• прибуток корпорацій.

• змішаний дохід (некор-поративний)

Чисті податки (непрямі)

Валовий випуск (СР) ОРХ вРг… СРу… вРп

СХЕМА МІЖГАЛУЗЕВОГО

Кінцева продукція Валовий випуск

Споживання

ДГ Держ. витрати на кінцеву продукцію Валове наг]

основного капіталу юмадження

заміщення вибуття

основ^их засобе Чистий експорт (ЕХ-ЇМ)

(о {о) (/.) {А) МХ (СР)

Сх Сх Іщ Ах МХХ С2
С2 Іп2 А2 МХг

II

С, ві ІПі А, МХі Сп
Оп Іпп Ап . ИХН СР, СР2

СР, СР„

IV

КП = ВДВ, або С+ІЛ+А + С + №~А + Т±1Г + Ос + РР —

— ЄР

Таблиця 4.2

БАЛАНСУ

2

2

, аґ

\

– – -1

\. 3

(

^ ….

а »

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020