.

Пухтаєвич Г.О. 2005 – Аналіз національної економіки (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
4 33813
Скачать документ

Пухтаєвич Г.О. 2005 – Анал_з нац_ональної економ_ки (formatuvannia)

ПЕРЕДМОВА

Національна економіка — складна господарська система, яка являє собою
взаємозв’язані сфери, сектори, галузі. Важливим аспектом вивчення цієї
системи є її аналіз на макрорівні. Він дозволяє оцінити стан
національної економіки, виявити резерви і перспективи розвитку. Для
вивчення методико-методологічних основ такого аналізу передбачена
спеціальна дисципліна «Аналіз національної економіки».

Оскільки взаємозв’язані економічні процеси на макрорівні відбуваються на
окремих національних ринках — товарному, фінансовому, праці, то
необхідним є послідовне висвітлення методики визначення основних
індикаторів стану цих ринків, умов їх функціонування та встановлення
рівноваги. На цій обставині і побудована логічна структура посібника.

Навчальний посібник складається з чотирнадцяти розділів, в яких
послідовно розглядаються питання про напрями, методи аналізу, основні
структурні співвідношення національної економіки, методичні аспекти
аналізу товарного ринку та розвитку окремих галузей, грошово-кредитного,
фондового, валютного ринків, оцінки ефективності функціонування ринку
праці та рівня життя населення. В останніх розділах розглянуто методичні
засади аналізу зовнішньоекономічної та інвестиційно-інноваційної
діяльності. Окремо висвітлюються методологічні аспекти економічної
безпеки та виявлення диспропорцій розвитку.

Вивчення зазначених проблем допоможе студентам набути спеціальних знань
і практичних навичок з методології та методики аналізу національної
економіки.

Під час написання навчального посібника використовувалися нормативні та
методичні матеріали, монографії, підручники, навчальні посібники, статті
російських науковців (М И. Баканова, В. 3. Баликоева, В. М. Гальперина,
С. М. Меньшикова, В. Е. Ры-балкина, Л. С. Тарасевича, А. Д. Шеремета та
ін) і вітчизняних учених (В. Ф. Бесєдіна, І. К. Бондар, С. Д.
Будаговської, С С. Ге

расименка, А В Головача, А М Єріної, В. Лисицького, В. I Ля-шенка, I.
П. Макаренка, І. Пеірової, В. М. Петюха, В I Пили, І. Ф Радіонової, М. I
Савлука, А. Г Савченка, Н А. Соколенко та ін ) із проблем макроекономіки
та макроекономічної політики, аналізу економіки, її державного
регулювання і моделювання. Питання друге розділу чотирнадцятого
посібника написане Н. І Горшковою — заступником начальника управління
макро-економічного аналізу та прогнозування Міністерства економіки та з
питань європейської інтеграції України.

Оскільки статистична інформація швидко змінюється і перестає відображати
реальну дійсність, основні статистичні показники стану економіки України
за останні роки подано тільки в додатках і свідомо не наведено в кожному
розділі. Основна мета посібника полягає в тому, щоб розкрити саме
теоретико-мето-дологічні особливості й методи аналізу національної
економіки

Частина

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ АНАЛІЗУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

РОЗДІЛІ

РОЛЬ ТА НАПРЯМИ АНАЛІЗУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

1.1. Необхідність та завдання аналізу економіки

Національна економіка є складною системою, являє собою сукупність
взаємозв’язаних сфер, галузей і секторів народного господарства. У
сучасних умовах функціонування економіки, в процесі ринкових перетворень
виникає потреба у постійному моніторингу на макрорівні, суттєво
посилюється макроеконо-мічний аспект аналізу.

Аналіз національної економіки зумовлено необхідністю:

оцінки реальних ринкових перетворень;

проведення ефективної структурної політики;

створення умов і стимулів для ефективного функціонування суб’єктів
ринкової економіки;

розроблення індикативних та стратегічних планів, а також прогнозування
соціально-економічного розвитку;

• корегування макроекономічних концепцій і розроблення нових.
Розрізняють аналіз економіки ex post та ex ante. Аналіз ex post

є фактично національним рахівництвом, в межах якого визначаються основні
макроекономічні параметри, одержується інформація про результати
функціонування економіки. Методичною основою аналізу ex post є система
національного рахівництва (СНР).

Аналіз ex ante дає змогу визначити закономірності формування
макроекономічних параметрів, розробити пропозиції щодо певних заходів
регулювання та контролю, корегувати існуючі та розробляти нові
макроекономічні концепції.

Об’єктом аналізу економіки є всі соціально-економічні процеси, що
відбуваються на макрорівні.

Предметом аналізу є розробка методології та методики визначення основних
показників, які характеризують стан та закономірності розвитку
національної економіки.

Аналіз економіки охоплює дослідження: структури і динаміки основних
макроекономічних показників; стану товарного ринку та механізму його
рівноваги; ринку праці та основних процесів на ньому; фінансового ринку
та його основних індикаторів; темпів, чинників, потенціалу економічного
зростання та ефективності структурних зрушень; основних макроекономічних
процесів — інвестицій, інфляції, заощаджень тощо.

Основними завданнями аналізу економіки є:

визначення тенденцій макроекономічного розвитку;

виявлення ресурсів економічного зростання у майбутньому;

корегування існуючих і розроблення нових макроекономічних концепцій;

узагальнення світового досвіду моніторингу на макрорівні;

виявлення причинно-наслідкових зв’язків в економіці, найважливіших
чинників, які суттєво впливають на економічну ситуацію.

Розв’язання перелічених завдань дасть змогу комплексно характеризувати
макроекономічні ринки й оцінити вплив на їх становлення і розвиток
різних чинників.

Аналіз економіки все частіше є попереджувальним. Тобто він дає
можливість передбачити найімовірніші наслідки економічних процесів і
приймати рішення щодо їх корегування, оцінити можливі економічні
наслідки реалізації різних варіантів прогнозів.

1.2. Напрями аналізу економіки

Аналіз економіки на макрорівні здійснюється за такими напрямами:

аналіз матеріальних і грошових потоків у складній моделі кругообігу
ресурсів, продуктів і доходу;

основні макроекономічні показники, їх класифікація та взаємозв’язок;

аналіз основних структурних співвідношень на макрорівні: між окремими
галузями і регіонами, споживанням і нагромадженням. Виявлення чинників
нагромадження;

аналіз товарного ринку і секторної структури ВВП, структури ВВП за
категоріями виробництва, доходів і кінцевого використання. Аналіз
агрегованої моделі міжсекторних взаємозв’язків на макрорівні;

визначення макроекономічної рівноваги на товарному ринку, аналіз
чинників сукупного попиту і пропозиції;

аналіз фінансового ринку: показники стану грошово-кредитного ринку,
визначення вартості грошей, рівновага на грошово-кредитному ринку.
Аналіз основних індексів фондового ринку. Аналіз валютного ринку,
реального і номінального обмінних курсів, чинників, що на них впливають;

аналіз ринку праці: показники ринку праці — зайнятість, безробіття,
продуктивність праці, чинники продуктивності праці. Аналіз механізму
рівноваги на ринку праці;

аналіз соціальних індикаторів: реального доходу домашніх господарств,
індексу людського розвитку, прожиткового мінімуму. Аналіз основних
причин економічної нерівності. Необхідність соціального захисту
населення;

аналіз макроекономічних процесів: інвестиційної діяльності, структури
капіталовкладень, форм і чинників інвестування. Аналіз чинників
заощаджень домашніх господарств. Аналіз інфляції. Аналіз
зовнішньоекономічної діяльності, динаміки і структури зовнішньої
торгівлі;

зіставлення макроекономічних показників країни з аналогічними
показниками розвинутих країн, виявлення величини та причин відхилення.

РЕЗЮМЕ

Вирізняють аналіз економіки ex post і ex ante. Методичною основою
аналізу ex post є система національного рахівництва, яка дозволяє
одержати інформацію про результати функціонування економіки. Аналіз ex
ante дозволяє визначити закономірності формування макроекономічних
параметрів.

Об’єктом аналізу національної економіки є всі соціально-економічні
процеси, що відбуваються на макрорівні.

Предметом аналізу економіки є розробка методології та методики
визначення основних показників закономірностей економічного розвитку.

4. Аналіз економіки є попереджувальним.

5. Аналіз національної економіки здійснюється за на-

прямами; аналіз моделі кругообігу ресурсів, продуктів і до-

ходу, основні макроекономічні показники та структурні

співвідношення, аналіз товарного, фінансового ринку та ри-

нку праці, аналіз соціальних індикаторів та макроекономіч-

них процесів.

Ж ‘ТУ ш

Аналіз ex post • Національна економіка

Аналіз ex ante • Об’єкт аналізу

Аспект • Попереджувальний аналіз

Завдання аналізу • Предмет аналізу

Напрями аналізу

Питання

для самоконтролю

У чому полягає сутність аналізу ex ante і ex post? Наведіть конкретні
економічні приклади.

Що є об’єктом і предметом аналізу національної економіки?

Поясніть необхідність аналізу національної економіки в сучасних умовах.

Обґрунтуйте основні напрями аналізу національної економіки

РОЗДІЛ 2

МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИКА АНАЛІЗУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

2.1. Методологічні особливості аналізу національної економіки

Методологія — це передумови й принципи організації пізнавальної та
практичної діяльності. Аналіз макроекономічних процесів повинен
відповідати певним методологічним вимогам, до яких належать:

систематичність — означає, що соціально-економічний стан країни
аналізується щорічно, а також доповнюється аналізом піврічних та
квартальних підсумків;

системність — означає підпорядкування рішень локальних завдань рішенням
загальних проблем для всієї системи в цілому;

• комплексність — означає, що аналіз економіки на макро-рівні охоплює
всі фази розширеного відтворення, всі зв’язки і пропорції в економіці.

Методологічною особливістю аналізу економіки на макрорівні є оперування
агрегованими економічними категоріями. За умов макроекономічного підходу
вирізняють лише чотири суб’єкти й три ринки національної економіки.

Суб’єктами економіки виступають:

домашні господарства;

підприємства;

держава;

закордон.

Вони виявляють свою господарську діяльність на макроринках: ^ товарному;
^ ресурсному; ^ фінансовому.

Такий високий рівень абстракції економічних досліджень призводить до
часткової втрати інформації, що є очевидним недоліком макроекономічного
агрегування. Проте саме завдяки агрегуванню полегшується виявлення
сутності найскладніших економічних процесів.

Ринок ресурсів (ринок праці)

6*

Підприємства

14

13

Держава

12

Домашні господарства

10

мі5 24,

2F

23

17″

Фінансовий ринок

22

21

16

м25

Товарний ринок

28 м>,27

Закордон

Рис. 2.1. Схема взаємозв’язків між макроекономічними суб’єктами та
ринками І — ресурси (праця); 2 — грошові доходи; 3 — ресурси; 4 —
грошові витрати; 5 — ресурси; 6 — оплата ресурсів; 7 — споживчі витрати;
8 — споживчі товари і послуги; 9 — товари і послуги; 10 — виручка від
реалізації товарів і послуг; 11 — податки; 12 — соціальні трансферти;
13-—податки; 14 — дотації,субсидії,субвенції; 15 — державні закупівлі;
16 — оплата державних закупівель; 17 -— заощадження; 18 — відсотки по
внескам; 19 — кредити; 20 — відсотки за кредит; 21 — інвестиції; 22 —
інвестиційні товари; 23 — внутрішня позика; 24 — державні цінні папери,
обслуговування внутрішньої позики; 25 — зовнішня позика; 26 —
обслуговування зовнішньої позики; 27 — експорт; 28 — імпорт.

Основні макроекономічні зв’язки між суб’єктами та ринками наведено на
рис. 2.1 у моделі кругообігу ресурсів, продуктів і доходу.

Розглянемо сутність і види економічної активності кожного суб’єкта
національної економіки.

Домашні господарства охоплюють, з одного боку, всіх постачальників
ресурсів для підприємств і держави, а з іншого — всіх споживачів товарів
і послуг. Тобто це окремі особи, сім’ї, організації некомерційного
характеру — церква, дитячі будинки та будинки для людей похилого віку.
Діяльність домашніх господарств спрямована на задоволення власних
потреб. Вони є власниками всіх чинників виробництва, що знаходяться у
приватній власності. Продаючи їх або надаючи в оренду, домашні
господарства одержують свій дохід, який після сплати особистих податків
розподіляють між поточним споживанням і заощадженням.

Отже, домашні господарства проявляють такі види економічної активності:

^ створюють пропозицію чинників виробництва на ринку ресурсів;

^ сплачують особисті податки до державного бюджету;

^ споживають частку одержаного доходу на товарному ринку і формують
споживчий попит;

у заощаджують частку одержаного доходу на фінансовому ринку, чим
створюють потенційні можливості для кредитування підприємств і
подальшого перетворення кредитів у інвестиції.

Таким чином, особистий дохід домашніх господарств після сплати податків,
як правило, зменшується на величину заощаджень, після чого спрямовується
на споживання.

У реальній дійсності структуру виробництва та його обсяг визначають саме
домашні господарства, формуючи споживчий попит на ринку товарів і
послуг. Зміна попиту впливає і на сукупну пропозицію, а відтак і на всю
сферу підприємницької діяльності.

Підприємства -— це ділові господарські одиниці, фірми, торгівля,
транспорт, усі організаційні форми капіталу, що виробляють товари й
послуги. їх діяльність полягає у придбанні чинників виробництва, продажу
виробленої продукції та послуг, відтворенні виробничої бази. У своїй
діяльності підприємства керуються ринковою ціною. З урахуванням ціни
вони прогнозують шанси своїх виробів і послуг на ринку й розраховують
можливі доходи.

Отже, видами економічної активності підприємств є: ^ формування попиту
на чинники виробництва на ринку ресурсів;

^ формування сукупної пропозиції товарів і послуг на товарному ринку;

^ сплата податків до державного бюджету;

^ формування попиту на кредити на фінансовому ринку;

^ формування інвестиційного попиту на товарному ринку.

Підприємства, на відміну від домашніх господарств, витрачають більше,
ніж одержують у вигляді виручки від реалізації товарів і послуг. Це
відбувається, тому що вони можуть брати кредити на фінансовому ринку і
перетворювати їх в інвестиції.

• Держава охоплює всі бюджетні організації та установи. Держава
займається виробництвом громадських благ, які надаються споживачам
безкоштовно або на пільговій основі. Специфіка господарської діяльності
держави полягає в тому, що, на відміну від підприємств, держава не
ставить за мету максимізацію прибутку, а намагається створити умови для
підвищення продуктивності підприємницької діяльності та сприяти
зростанню рівня життя населення.

Держава робить державні закупівлі товарів і послуг, які виробляють
підприємства, оплачує працю зайнятих у бюджетній сфері, надає дотації,
субсидії, субвенції та здійснює трансфертні платежі. Всі ці витрати
називають державними. Джерелом їх покриття є податки, що стягуються з
домашніх господарств і підприємств. Держава здійснює також
капіталовкладення з державного бюджету, впливає через Національний банк
на пропозицію грошей.

Отже, видами економічної активності держави є:

^ надання суспільних благ;

^ закупівля товарів і послуг на товарному ринку (формування державного
замовлення);

^ формування попиту на чинники виробництва на ринку ресурсів;

^ стягнення податків;

надання трансфертів, дотацій, субсидій, субвенцій;

^ інвестування за рахунок державного бюджету;

^ вплив на пропозицію грошей на фінансовому ринку.

Як відомо з макроекономіки, податки є вилученнями з потоку грошових
доходів. Домашнім господарствам ці вилучення частково компенсуються
зворотним потоком трансфертів. Тому чисті податки держави визначаються
як різниця між валовими податками і трансферами:

Т = Т8-ТЯ9 (2.1)

де Т— чисті податки; Т% — валові податки; 77? — трансферти.

Саме трансферти разом з державними закупівлями формують державні
витрати:

Се =0 + Ш, (2.2) де Ое — державні витрати; О — державні закупівлі.

Держава в моделі кругообігу (рис. 2.1) пов’язана також з фінансовим
ринком. А саме — за рахунок позик на фінансовому ринку покривається
дефіцит державного бюджету. Зазвичай ці позики здійснюються шляхом
продажу державних цінних паперів на відкритому ринку. Сплачуючи борг за
попередніми позиками, уряд бере нові позики — здійснює рефінансування.

Держава суттєво впливає на процес кругообігу ресурсів через державні
закупівлі, податки й зміну пропозиції грошей. Так, скорочення державної
закупівлі призводить до нагромадження товарно-матеріальних запасів у
виробників. Останні починають тоді скорочувати обсяги виробництв, що
призводить до зменшення попиту на ринку ресурсів — зростання безробіття.
І навпаки. Тобто уряд може стимулювати економічне зростання або
стримувати його, змінюючи через державні закупки сукупний попит.

Регулюючи податкові ставки, уряд також впливає на динаміку сукупного
попиту. Підвищення рівня податкових ставок призводить до зменшення
доходу в розпорядженні домашніх господарств і внаслідок цього — до
скорочення їх споживчого попиту на товарному ринку. Виробники
відповідають на це зменшенням обсягів виробництва, скороченням попиту на
робочу силу. В результаті зростає безробіття. І навпаки.

Впливаючи на грошову масу в обігу, уряд через Національний банк може
змінювати відсоткову ставку і таким чином впливати на інвестиційні
витрати підприємств, стимулюючи розширення виробництва або, навпаки,
стримуючи його.

Слід зауважити, що ВВП за рік більше, ніж кількість грошей в обігу,
оскільки кожна грошова одиниця може бути витрачена кілька разів.
Збільшення кількості грошей не приведе до збільшення доходу (ВВП), якщо
гроші не будуть витрачені. Але потік доходів-витрат може зрости, якщо за
умов незмінної грошової маси підвищиться швидкість обігу грошей..

• Закордон охоплює економічні суб’єкти, які розташовані за межами даної
країни і мають з нею господарські зв’язки. Види економічної активності
закордону такі:

^ формування експорту-імпорту товарів і послуг на товарному ринку;

^ формування експорту-імпорту капіталу на фінансовому ринку;

^ здійснення валютних операцій.

Крім перелічених специфічних видів економічної активності, кожний
суб’єкт національної економіки взаємодіє з іншими через систему кредитів
і позик.

Підсумовуючи означене вище, підкреслимо, що для економіки в цілому діє
тотожність між грошовими доходами і сукупними витратами. Але існує
різниця в кругообігу ресурсів, продуктів і доходу в моделях закритої та
відкритої економіки.

Модель кругообігу для закритої економіки описується рівняннями, що
наведені далі.

Рівняння грошового доходу:

+ Г + (2.3)

де 7— грошовий дохід (ВВП); С — споживання домашніх господарств; Т —
чисті податки, які знаходяться у розпорядженні уряду; 5 — заощадження
домашніх господарств на фінансовому ринку; Т + Б — вилучення з
кругообігу ресурсів, продуктів і доходу.

Рівняння сукупних витрат в економіці:

У = С + /,+С (2.4)

де 7— сукупні витрати (ВВП); С — споживчі витрати домашніх господарств;
Іг — валові інвестиції підприємств; С — державна закупівля товарів і
послуг. 1% + О — ін’єкції в кругообіг ресурсів, продуктів і доходу.

Справедливою є тотожність:

С + 7Ч5 = С + /,+С, (2.5)

або

Т + Б^І^С (2.6)

Модель для кругообігу відкритої економіки описується такими рівняннями.

Рівняння грошового доходу:

7 = С + Г + F + /Л/, (2.7)

де ІМ— платежі по імпорту; Г+ F + ІМ— вилучення: з кругообігу ресурсів,
продуктів і доходу.

Рівняння сукупних витрат в економіці:

У = С + ЕХ , (2.8)

де ЕХ— платежі по експорту; Ія + Є + ЕХ— ін’єкції в кругообіг ресурсів,
продуктів і доходу.

? Для економіки в цілому справедливою є тотожність між вилученнями та
ін’єкціями;

С + Г + .У + Л/ = С + /, + 0 + FЛГ, (2.9)

або

Т + Б + ІМ = І8+в + ЕХ. (2.10)

Отже, і для закритої, і для відкритої економіки існує тотожність між
вилученнями та ін’єкціями, але у відкритій економіці вилучення
доповнюються імпортом, а ін’єкції — експортом.

Як відомо, різниця між експортом та імпортом називається чистим
експортом (І^Х). Останній може бути додатним або від’ємним. Якщо імпорт
перевищує експорт (ІМ> ЕХ; ИХ ІМ; ИХ> 0), то це означає,
що економіка даної країни здатна надавати позики на зовнішніх фінансових
ринках або купувати іноземні фінансові активи. Це призводить до відпливу
капіталу або відпливу фінансових ресурсів.

Далі розглянемо макроекономічні ринки.

• Товарний ринок представлений сукупним товаром і сукупними послугами.
На товарному ринку формуються сукупний попит і сукупна пропозиція;
визначається рівновага, яка може бути досягнута в умовах різних рівней
економічної активності; здійснюються структурні зрушення, які впливають
на рівень ефективності функціонування всієї економічної системи;
розгортаються конкурентна боротьба або процеси монополізації. Всі товари
й послуги розглядаються як: засоби виробництва (інвестиційні товари),
попит і пропозицію яких формують підприємства; споживчі товари і
послуги, попит на які формують домашні господарства, а пропозицію —
підприємства або держава (у вигляді послуг бюджетних організацій та
установ); товари і послуги у ви

гляді державного замовлення, попит на які формує держава, а пропозицію
— підприємства.

У зв’язку з тим, що всі товари й послуги на товарному ринку виступають
як сукупний товар, то важливим індикатором стану товарного ринку є
рівень і динаміка валового внутрішнього продукту (ВВП). Крім того, на
товарному ринку зникає поняття ціни кожного окремого товару або послуги.
Об’єктом вивчення є загальний рівень цін та його зміна, яка
характеризується дефлятором ВВП.

Ресурсний ринок взагалі є ринком чинників виробництва, до яких належать
праця, земля, капітал і підприємництво. Але з усіх чинників виробництва
в макроекономічному аналізі, як правило, розглядається праця.

На ринку праці формується пропозиція робочої сили з боку домашніх
господарств, попит на робочу силу — з боку підприємств і держави.
Важливим індикатором стану ринку праці є рівень безробіття; аналізуються
також структура зайнятих та безробітних за галузями, регіонами, рівні
кваліфікації, міграційні процеси.

Підприємництво як чинник виробництва враховується американською
макроекономікою і вимірюється не кількісно, а якісно — як ділові якості
людей. Що стосується капіталу як чинника виробництва, то він
розглядається як процес інвестування (перетворення грошового капіталу в
інвестиційні товари), який поєднує фінансовий ринок з товарним ринком
через економічну діяльність підприємств, домашніх господарств та
держави.

Фінансовий ринок охоплює грошово-кредитний, фондовий та валютний ринки.
На грошово-кредитному ринку формуються пропозиція грошей і попит на них,
визначається відсоткова ставка, попит на кредити для інвестування. На
фондовому ринку формуються попит і пропозиція цінних паперів,
визначаються біржові індекси, а також обсяг продажу цінних паперів. На
валютному ринку формуються попит і пропозиція валют, визначаються
валютні курси.

На кожному макроекономічному ринку під впливом специфічних для цього
ринку чинників встановлюється рівновага, яка може і порушуватись.
Оскільки суб’єкти ринків приймають свої рішення щодо економічної
активності незалежно один від одного, то їхні дії можуть бути
взаємоузгодженими лише випадково. Саме тому загальна економічна
рівновага (тобто рівновага одночасно на всіх ринках) не є типовим станом
ринкової економіки. Але суб’єкти ринку завжди намагаються досягти
рівноваги, а аналіз економіки потребує її визначення.

Досягнута на кожному ринку рівновага може бути стійкою або нестійкою.
Рівновага є стійкою, коли у разі її порушення під впливом якогось
екзогенного чинника ринок самостійно здатен відновити рівновагу на
попередньому або новому рівні економічної активності. Рівновага є
нестійкою, коли після впливу екзогенного чинника вона самостійно не
відновлюється.

Існують три види аналізу: статичний, порівняльної статики та динамічний.
Вони відрізняються врахуванням фактора часу в економічних дослідженнях.
Під час статичного аналізу фіксуються значення ендогенних параметрів на
певний час. Порівняльна статика визначає ендогенні параметри в різні
моменти часу, але не аналізує процес переходу від одного рівноважного
стану до іншого. Під час динамічного аналізу екзогенні та ендогенні
чинники розглядаються як функції часу, досліджується процес переходу
економіки від одного стану рівноваги до іншого, виявляються також
причини можливого неповернення економіки в стан рівноваги після
екзогенного шоку.

Відтворити взаємодію макроекономічних суб’єктів одночасно на всіх ринках
можливо за допомогою системи рівнянь, яка б вза-ємозв’язувала рівноважні
значення ендогенних макроекономічних параметрів. Тому за логікою аналізу
спочатку визначаються умови рівноваги на кожному з ринків окремо, а
потім — одночасне досягнення рівноваги на всіх ринках. При цьому треба
враховувати закон Вальраса: в економіці, яка складається з п
взаємозв’язаних ринків, на «-му ринку завжди встановлюватиметься
рівновага, якщо вона досягається на (п – 1)-му ринках.

Таким чином, аналіз зазначених вище ринків національної економіки
охоплює не тільки характеристику індикаторів їх стану, а також
визначення умов і чинників установлення рівноваги на них.

Аналізу підлягають також основні макроекономічні явища: інфляція,
інвестиції, зовнішньоекономічна діяльність, рівень життя населення тощо.

2.2. Методи аналізу економіки

Перед тим як розглянути основні методи аналізу економіки, визначимо
поняття «методика» і «метод».

Методика — це сукупність способів, прийомів вивчення економічних явищ і
процесів.

Методи наукового дослідження застосовуються свідомо і цілеспрямовано.
Вони можуть спиратись як на знання загальних,

універсальних законів розвитку суспільства, так і на знання особливих,
специфічних законів. Прикладами перших є перехід кількісних змін у
якісні, причинність і наслідки, необхідність і випадковість, можливість
і дійсність тощо. На врахуванні специфічних законів будуються методи:
аксіоматичний, генетичний, абстракції, синтезу, аналогії, дедукції та
індукції, моделювання, спостереження, систематизації тощо.

Методи наукового дослідження можна об’єднати у три групи:

методи емпіричного дослідження;

методи емпірико-теоретичного дослідження;

методи теоретичного дослідження.

До методів емпіричного дослідження належать: —спостереження;

порівняння;

аналогія;

вимірювання;

експеримент.

Спостереження — це систематичне, цілеспрямоване вивчення процесу за
умови відсутності впливу на нього.

Порівняння — це встановлення подібностей або відмінностей явищ і
процесів, виявлення в них загального.

Аналогія — подібність між поняттями, явищами, коли на основі подібності
явищ за якоюсь ознакою робиться висновок про їх подібність також і за
іншими ознаками.

Вимірювання — це визначення числового значення певної величини за
допомогою одиниці виміру.

Експеримент — це наукове спостереження досліджуваного явища з
урахуванням умов його здійснення. Експеримент дозволяє багаторазово
відтворювати явище або процес, якщо повторюються ці умови.

До методів емпірико-теоретичного дослідження належать:

абстракція;

ототожнення;

ізолювання;

моделювання;

аналіз; —синтез;

індукція; —дедукція.

• Абстракція — це відхід від несуттєвих властивостей, зв’язків і
виділення декількох рис які є найважливішими для дослідження.

Ототожнення — це узагальнення типових явищ, процесів, які часто
повторюються і є властивими для досліджуваного об’єкта.

Ізолювання — це виділення єдиної властивості досліджуваного об’єкта.

Моделювання — це використання моделей як засобу дослідження явищ і
процесів. Модель є аналогом, подібність якого до оригіналу суттєва, а
розбіжність — несуттєва.

Аналіз — це розчленування об’єкта дослідження на окремі складові.

Синтез — це возз’єднання окремих складових чи рис досліджуваного об’єкта
в єдине ціле.

Індукція — це перехід від окремого, окремих чинників до узагальнення.

Дедукція — це перехід від загального до окремого, використання загальних
наукових висновків під час дослідження конкретних явищ.

До методів теоретичного дослідження належать:

формалізація;

—узагальнення та конкретизація;

аксіоматичний; —декомпозиція;

гіпотеза;

систематизація.

Формалізація — це відображення досліджуваного процесу, явища у знаковій
формі, у вигляді символів.

Узагальнення — це перехід від одиничного, окремого до загального.
Протилежною є конкретизація — перехід від загально* го до окремого,
одиничного.

Аксіоматичний — це метод побудови наукової теорії, коли деякі твердження
приймаються без доведень, а всі інші висновки роблять на основі аксіом
відповідно до певних логічних правил.

Декомпозиція — це визначення ієрархії системи, розподіл системи на
підсистеми нижчого рівня, які досліджуються автономно з обов’язковим
урахуванням подальшого узгодження цілей кожної підсистеми із цілями
всієї системи.

Гіпотеза — це одне з можливих розв’язань проблеми, наукове припущення,
яке потребує доведення, щоб стати науковою теорією.

Систематизація — це процес зведення розрізнених знань в єдину наукову
систему.

Конкретним виявом загальнонаукових методів є методи економічного
аналізу. Основні з них:

екстраполяції;

кореляції;

факторний; —балансовий;

математичного моделювання;

експертних оцінок;

комп’ютерної обробки статистичних даних.

Екстраполяція — це метод статистичного аналізу, який дозволяє переносити
тенденції та зв’язки, що склались у минулому, на поточний період та на
перспективу. Протилежною дією є інтерполяція, коли виявлені тенденції та
зв’язки досліджуваного періоду переносяться на минулий період, в якому
ці тенденції з певних причин неможливо проаналізувати. Але для того щоб
визначити тенденцію, треба дослідити по можливості найтриваліший період
у минулому (бажано 10—15 років). Крім того, для визначення тенденцій
минулого та перенесення їх на перспективу потрібна стабільність
економіки. Для України з цих причин можливості екстраполяції дещо
обмежені, оскільки за 10 років ринкових перетворень економічні тенденції
та зв’язки ще чітко не визначилися.

Недоліком методу екстраполяції є те, що він передбачає збереження у
майбутньому пропорцій і темпів, що склались у минулому. Тому сфера його
застосування обмежується, як правило, попередніми розробками різних
варіантів прогнозів.

Кореляційний аналіз — це сукупність методів математичної статистики, які
дозволяють встановити тісноту нефункціональ-них (випадкових) зв’язків
між різними показниками. Залежно від кількості змінних вирізняють парну
та множинну кореляцією. Кореляційний аналіз встановлює не тільки
причинну залежність, а й визначає тісноту зв’язку через коефіцієнт
кореляції.

Факторний аналіз дозволяє виявити фактори, які впливають на досліджувані
процеси та явища, визначити окремі, найвпливо-віші чинники.

Балансовий метод є найбільш доцільним для^ виявлення і підтримки певних
кількісних зв’язків у економіці. Його сутність полягає у конкретизації
економічних процесів та їх зіставленні. Балансовий метод спирається на
систему балансів, кожний з яких взаємозв’язує дві групи показників —
ресурсів, з виявленням їхніх джерел, та потреб за економічними формами
використання. Отже, балансовий метод дозволяє проаналізувати, наскільки
потреби економіки забезпечуються її можливостями.

Для аналізу економіки застосовують вартісні та трудові баланси.
Найважливіше місце відводиться вартісним балансам, до яких належать:
державний бюджет, міжгалузевий баланс, баланс грошових доходів і витрат
населення. За допомогою вартісних балансів визначаються темпи
економічного розвитку, галузева та регіональна структура економіки,
основні макроекономічні пропорції.

Баланс трудових ресурсів дозволяє проаналізувати структуру зайнятості,
потребу в робочій силі.

Баланси не тільки дають змогу виявити пропорції та взаємозв’язки, які
вже склалися в економіці, а й обґрунтувати нові співвідношення,
своєчасно виявити та ліквідувати диспропорції.

• Метод економіко-математичного моделювання спирається на систему
моделей: макроекономічних, галузевих, регіональних, мікрорівня.
Економіко-математичні моделі є узагальнюючими і враховують усереднені
показники. Математично формалізованими можуть бути як безпосередньо
економічні процеси, так і цілі економічного розвитку. Економічне
моделювання дає можливість виявити, як екзогенні чинники (зовнішні
змінні моделі) впливають на ендогенні чинники (внутрішні змінні моделі).

В аналізі макроекономічних процесів можуть застосовуватись
економіко-математичні моделі:

виробничої функції;

економетричні;

відтворювальні;

міжгалузеві статичні та динамічні.

Виробнича функція являє собою економіко-математичні залежності
результату від ресурсів, які описуються кореляційними рівняннями.
Виробнича функція може описувати лінійну залежність, але найбільш
поширеними є нелінійні функції, наприклад Кобба—Дугласа, яка встановлює
залежність між результатом — національним доходом або валовим внутрішнім
продуктом і чинниками виробництва — працею і капіталом:

У = а0Мв1, (2.11)

де 7— обсяг національного доходу (або ВВП); Ь — витрати живої праці
(вартість праці); К — витрати капіталу (вартість основних засобів); ао —
коефіцієнт, що визначає розмірність функції; сій аг — коефіцієнти
еластичності, які вказують, як змінюється результат (У) у разі зміни на
1 % чинників Ь і К.

Виробничі функції включають, як правило, одне рівняння кореляції. При їх
побудові не допускається одночасно включати чинники, між якими існує
суттєва функціональна залежність. На практиці вони використовуються для
визначення та аналізу темпів зростання, обсягів виробництва залежно від
рівня розвитку чинників виробництва.

Модернізація виробничих функцій здійснюється шляхом переходу від
статичних до дінамичних моделей, які враховують фактор часу. Наприклад,
існує модифікація функції Кобба—Дуг-ласа з урахуванням експоненціально
залежного від часу показника науково-технічного прогресу:

(2.12)

де / — час, кількість років; е — основа натурального логарифма; аз—
коефіцієнт швидкості науково-технічного прогресу.

Практичне застосування знаходить модель Домара—Харрода, яка пов’язує
зростання виробництва (ВВП) з нормою та ефективністю нагромадження:

У, = У0(1 + /іЬ)’

(2.13)

де 7о, У, — обсяг виробництва у базовому та розрахунковому роках; і —
час, кількість років; п — норма нагромадження (чисте нагромадження /
ВВП); Ь — ефективність нагромадження, капі-таловіддача (А ВВП / чисте
нагромадження).

Іншим типом макроекономічних моделей є економетричні моделі. На відміну
від виробничих функцій вони являють собою системи кореляційних рівнянь,
є багатофакторними моделями.

Відтворювальні моделі базуються на системі балансових рівнянь, які
описують виробництво засобів виробництва, предметів споживання,
потенціал розширеного відтворення. Прикладом таких моделей може бути
модель Махалонобіса—Фельдмана. У ній результати розширеного відтворення
залежать від розподілу інвестицій між виробництвом засобів виробництва і
предметів споживання з урахуванням ефективності нагромадження. Практичне
застосування моделі такого типу знаходять у кількісному аналізі
економічної динаміки.

З метою аналізу макроекономічних пропорцій найбільш ефективно
застосовуються статичні та динамічні моделі міжгалузевого балансу. Вони
дають можливість урахувати та проаналізувати численні зв’язки між
галузями економіки, між окремими складовими валового внутрішнього
продукту.

Сутність методу експертних оцінок полягає у залученні
висококваліфікованих незалежних фахівців для оцінки економічних явищ і
зв’язків.

2.3. Інформаційне забезпечення моніторингу на макрорівні

Ефективність аналізу національної економіки суттєво залежить від
інформаційного забезпечення показників, які характеризують тенденції
економічного розвитку. Аналітична робота інформаційно забезпечується
чинною державною статистичною та бухгалтерською звітністю, наближеною до
світових стандартів. У разі відсутності необхідних даних використовують
результати опитувань, обстежень, які проводяться незалежними
соціологічними та економічними службами й центрами. Всі показники
соціально-економічного розвитку можна класифікувати як:

кількісні та якісні;

натуральні та вартісні;

абсолютні та відносні.

Кількісні показники характеризують обсяги виробництва, темпи й пропорції
розширеного відтворення, тобто кількісні результати функціонування
економіки.

Якісні показники характеризують умови розвитку економіки, її
ефективність. За ними визначаються інтенсивне використання ресурсів,
максимальні кінцеві результати на кожну одиницю останніх, розраховуються
потреби економіки і можливості їх забезпечення. До якісних показників
належать показники ефективного використання устаткування, сировини,
паливно-енергетичних ресурсів, трудових і фінансових ресурсів:
фондовіддача; матеріало-, паливо-, енергомісткість; продуктивність
праці; рентабельність виробництва; ефективність використання
капіталовкладень.

Залежно від одиниці виміру показники можуть бути натуральними і
вартісними.

Натуральні показники є основою для визначення вартісних, за ними
аналізується матеріальна структура виробництва, розробляються
найважливіші матеріальні баланси. Натуральні показники кількісно і
якісно характерзують у фізичних одиницях виміру створений у суспільстві
продукт.

Вартісні показники характеризують результати розширеного відтворення у
вартісних одиницях виміру. Динаміка економічного розвитку може
визначатися лише за вартісними показниками. Останні дозволяють
аналізувати галузеву та регіональну структури ВВП, здійснювати
зіставлення рівня економічного розвитку країни з рівнем розвитку інших
країн.

Абсолютні показниики — це показники результату, приросту в натуральному
або вартісному вимірі. Вони характеризують розміри соціально-економічних
явищ.

Відносні показники — це показники порівняння, ефективності, темпів
економічного розвитку, питомої ваги, тобто структури.

Першоджерелом усіх показників, що аналізуються, є звітність підприємств.
Якщо аналіз проводиться в масштабах області, то безпосереднім джерелом
інформації є статистичні данні по області. Якщо аналіз здійснюється в
масштабі всієї країни, то використовуються данні Державного комітету
статистики України стосовно соціально-економічного розвитку.

По Україні в цілому і по окремих областях усі промислові підприємства
групуються:

—за формою властності і відомчою підлеглістю;

— галузевою належністю підприємств;

—територіальною ознакою: по Україні, областях, Автономній Республіці
Крим, містах Києву і Севастополю.

Економічний стан країни, регіону залежить від стану окремого макроринку
— товарного, праці, фінансового. Ці ринки й процеси, що на них
відбуваються, характеризуються певними макро-економічними показниками —
індикаторами. До найважливіших макроекономічних індикаторів належать:

• по товарному ринку:

обсяг та динамика реального ВВП у цілому по країні і по окремих
регіонах;

обсяг ВВП у поточних цінах (номінального) по країні і по окремих
регіонах;

—дефлятор ВВП;

структура ВВП по секторах, виробництву, доходах та кінцевому
використанню;

галузева структура ВВП по країні в цілому і по окремих регіонах;

обсяг, динаміка, галузева та регіональна структура ЧВП, національного
доходу.

• по ринку праці:

кількість, статево-вікова та кваліфікаційна структура трудових ресурсів
і робочої сили в цілому по країні, по регіонах і окремих галузях;

міграція робочої сили;

—рівень зайнятості та безробіття;

ефективність використання робочої сили: продуктивність праці в цілому по
економіці, по провідних галузях і по регіонах;

— соціальний захист.

• по фінансовому ринку:

-—структура грошової маси (грошові агрегати); -—грошова пропозиція і
попит на гроші; ?—відсоткові ставки;

коефіцієнти готівки, монетизації, доларизації;

грошово-кридитна емісія;

індекси фондового ринку;

попит і пропозиція цінних паперів;

курс національної валюти.

По кожному ринку аналізуються також умови рівноваги й чинники, що
впливають на відхилення від стану рівноваги.

Аналізуються також показники економічної активності та стану суб’єктів
економіки на макрорівні.

Так, економічна активність та стан домашніх господарств характеризуються
показниками:

грошових доходів та заробітної плати;

рівня та динаміки роздрібних цін;

рівня життя населення;

споживання та заощаджень;

демографічної статистики;

розвитку соціально-культурної сфери тощо. Економічна активність та стан
суб’єкта ринку «підприємства»

характеризуються показниками:

обсягу та динаміки виробництва;

попиту на інвестиції та їх структурою;

інноваційної діяльності;

рівня та динаміки оптових цін;

прибутковості виробничої діяльності;

попиту на робочу силу;

пропозиції товарів та послуг тощо.

Економічна активність та стан суб’єкта ринку Частина НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОВАРНИЙ РИНОК: МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИКА АНАЛІЗУ РОЗДІЛ З ОСНОВНІ ІНДИКАТОРИ ТА УМОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТОВАРНОГО РИНКУ 3.1. Макроекономічні показники стану товарного ринку Найважливішим макроринком є товарний. З нього починається аналіз взаємозв'язків між суб'єктами та окремими ринками на рівні національної економіки. Індикаторами його стану є макроекономічні показники (за СНР): валовий внутрішній продукт (Gross domes- tic product) — ВВП (GDP); валовий національний дохід (Gross national income) — ВНД (GM); чистий внутрішній продукт (Pure domestic product) — ЧВП (PDP); національний дохід (National incom) — НД (N1); особистий дохід (Personal income) — ОД (PI); особистий дохід у розпорядженні (Personal disposable income) — ОДР (PDI). Валовий внутрішній продукт (GDP) — показник сукупного обсягу діяльності суб'єктів господарювання, який, на відміну від валового випуску, не включає виробниче (проміжне) споживання. ВВП — це загальна ринкова вартість кінцевої продукції, виробленої резидентами країни за рік. Сучасна західна економічна теорія передбачає, що в його створенні беруть участь усі, хто отримує дохід. Але через те що частина доходів отримується в тіньовій економіці, не обліковується статистичними органами і не оподатковується, вирізняють офіційний та неофіційний валовий внутрішній продукт. Спроба статистичних органів включити певну частку неофіційного ВВП до обсягу офіційного призводить до необгрунтованого завищення податкової бази, доходів бюджету, невиконання дохідних статей бюджету. Тіньова економіка в Україні досягла такого розвитку й поширення, що в поєднанні із загальною криміналізацією суспільства почала загрожувати економічній та національній безпеці України. Обсяги тіньової економічної діяльності досягли масштабів, за яких її недооцінювання, неврахування призводять до значних помилок у визначенні макроекономічних показників, економічних і фінансових пропорцій. Сьогодні практично відсутня досить достовірна інформація щодо реальних обсягів тіньової економіки та фінансових ресурсів, що її обслуговують. За оцінками вчених, експертів, частка тіньової економіки становить понад 40 % реального ВВП (у розвинутих країнах ця величина становить 5—15 % ВВП), а обсяг капіталів, вивезених з України, досягає майже 10 млрд дол. США. Для оцінки масштабів тіньової економіки використовуються метод стійких взаємозв'язків і монетарний метод. Метод стійких взаємозв'язків враховує взаємозв'язок між обсягом реального ВВП і витратами ресурсів на одиницю ВВП, тобто енергомісткість, матеріаломісткість тощо. Обсяг ВВП розраховується як результат ділення витрачених ресурсів на нормативну ресурсомісткість. Одержаний таким методом обсяг ВВП зіставляється з офіційним ВВП. Різниця між цими величинами буде визначати обсяг тіньової економіки. Застосовуючи даний метод, треба враховувати прогресивні зміни ресурсомісткості. За монетарним методом аналізують зміну попиту на готівкові гроші, які в основному використовуються для проведення тіньових операцій. Індикатором зростання тіньової економіки є збільшення попиту на готівкові гроші. Валовий внутрішній продукт застосовується для визначення рівня і темпів економічного розвитку, продуктивності суспільної праці, рівня життя населення. Не можна завищувати або занижувати ВВП. Якщо величина ВВП занижена, то: буде занижена дохідна частина бюджету, що призведе до необгрунтованого зростання дефіциту бюджету; відбудеться недофінансування економіки, економіка не буде забезпечена потрібною грошовою масою, що призведе до затримки розрахунків між суб'єктами ринку. Таку ситуацію виправляють шляхом щоквартального корегування ВВП. Якщо величина ВВП завищена, то: необгрунтовано зросте грошово-кредитна емісія, що викличе інфляцію; будуть передбачені нереальні доходи бюджету, що призведе до збільшення незабезпечених доходами бюджетних витрат. Сальдо первинних = доходів Доходи, які отримали резиденти з-за кордону за їх участь у виробництві ВВП інших країн (А На основі показника ВВП розраховується цілий ряд інших макро-показників. Перший з них — валовий національний дохід (С7М), який відрізняється від ВВП на величину сальдо первинних доходів, що їх виплачено чи одержано резидентами інших країн: отр Доходи, сплачені Л резидентам інших країн . за участь у виробництві ' ВВП даної країни , Sn д % 0; GNI = GDP±Sajl. (3.1) Оскільки сальдо первинних доходів може бути додатним або від'ємним, то ВВП може перевищувати ВНД або, навпаки, бути меншим, ніж ВНД. Ситуація, коли ВВП перевищує ВНД, виникає, якщо сальдо первинних доходів є від'ємним. Це характерно для країн, що розвиваються, оскільки ці країни вимушені сплачувати доходи (відсотки, дивіденди) розвинутим країнам. І навпаки, для розвинутих країн характерним є додатне сальдо первинних доходів і ВНД перевищує ВВП. Наступним макропоказником є чистий внутрішній продукт (PDP), який за економічним змістом є різницею між ВВП та амортизацією: PDP = GDP-A, (3.2) де А — амортизація. Можна аналізувати структуру ЧВП за доходами й витратами: PDPt = Т + JҐ + RT + INT + Dc +DP, (3.3) де PDPi — чистий внутрішній продукт за доходами; Т — чисті непрямі податки (податки мінус субсидії); W— заробітна плата з нарахуваннями на неї; RT—рентні доходи; INT— відсоток, який одержують власники грошового капіталу; De — прибуток корповласники грошового капіталу; Ос — прибуток корпорацій (великих підприємств), Ор—змішаний дохід (некорпоративний прибуток). рпре =с+іп + с + (3.4) де РВРе — чистий внутрішній продукт за витратами; С — споживчі витрати; Іп — чисті інвестиції; — державні закупівлі; ИХ— чистий експорт. На динаміку ЧВП, таким чином, впливає динаміка ВВП та амортизації. Якщо в країні проводиться політика прискореної амортизації, активно впроваджуються нові технології, здійснюється заміна застарілих основних фондів, то все це веде до нарощування величини амортизації темпами, які перевищують темпи зміни ВВП: А >™5-, (3.5)

4-і ооры

де і ~ 1 — роки поточний та попередній.

У такому разі динаміка ЧВП буде відставати від динаміки ВВП:

PDPt_x GDPt.x At.

Ситуація, коли -А- -^>JL (3.8) PDPt_x GDPt_x At_x

свідчить про те, що економіка даної країни насичена оновленою технікою,
основними фондами, які не потребують швидкої заміни і темпи амортизації
уповільнюються і стабілізуються, стають меншими, ніж темпи зміни ВВП.

Слід зауважити, що прискорена амортизація збільшує темпи амортизації,
але не змінює капіталомісткість виробництва. Тоді як нова техніка може
збільшувати капіталомісткість, якщо її вартість зростає темпами вищими,
ніж її продуктивність.

Національний дохід (NT) — це сукупний чистий дохід в економіці, який
отримують власники чинників виробництва. Єдиним компонентом ЧВП, який не
відбиває поточний внесок економічних ресурсів, є чисті непрямі податки
(Т). Тому національний дохід визначається за доходами і має структуру:

N1 ^PDP-T = W + RT + INT + DC+DP. (3.9)

Особистий дохід (РІ) —- це отриманий дохід. Частку заробленого працею
доходу, а саме: внески на соціальне страхування, податки на прибуток
підприємств, нерозподілений прибуток підприємств — домогосподарства
фактично не одержують. Але домашні господарства одержують трансфертні
платежі (77?), які не є результатом праці. Отже, ососбистий дохід має
структуру:

Особистий _ дохід

Національний Внески на соц. п

. – -1 Іодаток на прибуток

дохід страхування г •*

Нерозподілений +

прибуток г т г >

або РІ = \Yп + ІїТ + ЇМ1 + ПУ + Ор + 73?, (ЗЛО)

де Жп — заробітна плата без нарахувань на неї; ВY— дивіденди власникам
акцій; 77? — соціальні трансферти.

Особистий дохід у розпорядженні (РВІ) — це дохід після сплати особистих
податків. Домашні господарства використовують його на споживання (С) та
заощадження (5):

РПІ = РІ-ТР, (3.11) РПІ = С + Я, (3.12)

де Тр — особисті податки.

Взаємозв’язок між основними макроекономічними йоказни-ками можна
зобразити схематично.

СИР

Амортизація

РПР

Чисті податки

N1

ТК

Внески на соц. страхування

Податки на прибуток

Нерозподілений прибуток

РІ

Особисті податки

РОІ

Рис. 3.1. Взаємозв’язок між основними макроекономічними показниками

По кожному з макроекономічних показників (наприклад по ВВП)
аналізуються*

абсолютний приріст

AGDP{ = GDP{ -GDPtA\ (3.13)

темпи зростання відносно попереднього року

GDP

(3.14)

або темпи зростання відносно базового року

GDP

GDP^

(3.15) темпи приросту:

GDPt~GDP^_AGDP^

м

GDPtA GDPt

Аналіз динаміки ВВП та інших макроекономічних показників у цілому та в
розрізі їх складових дозволяє зробити висновки щодо економічного
зростання, стагнації або спаду. Причому окремі складові ВВП змінюються
різними темпами з різною тенденцією. А це, у свою чергу, зумовлює
структурні зрушення в економіці.

Аналіз охоплює також розрахунки ВВП, національного доходу, особистого
доходу на душу населення. Це дозволяє визначити рівень життя і зробити
зіставлення цього показника по різних країнах.

Наприклад, в Україні ВВП на душу населення приблизно в 9 разів менший,
ніж у США. Це дає підстави для формування рекомендацій щодо податкової
політики. Якщо в США податкова політика орієнтується на пріоритет
оподаткування фізичних осіб, то для України такий підхід не є
виправданим.

3.2. Показник чистого економічного добробуту: методологія визначення

ВВП на душу населення є дуже поширеним показником рівня економічного
розвитку та добробуту. Як правило, в країнах з високим ВВП на душу
населення вищими є і показники рівня особистого споживання, освіти,
тривалості життя, охорони здоров’я, вільного часу тощо. Однак
застосування ВВП на душу населення як показника економічного добробуту
дещо обмежене з таких причин:

ВВП включає вартісну оцінку негативних чинників, пов’язаних з
виробництвом кінцевої продукції (наприклад, забруднення навколишнього
середовища). Тому для оцінки добробуту від вартості ВВП треба віднімати
вартість соціальних збитків від забруднення навколишнього середовища або
від інших негативних чинників;

добробут (рівень життя) також залежить не тільки від обсягу ВВП на душу
населення, а й від рівня цін;

показник ВВП на душу населення не враховує ступінь нерівності в доходах
у країні, а тому перекручує справжній рівень економічного добробуту;

ВВП не включає вартість неринкових операцій, які водночас є економічно
доцільними;

на добробут впливає зміна якості товарів, збільшення вільного часу тощо,
але все це не відображується у ВВП.

Саме тому американські вчені Дж. Тобін і В. Нордгауз в 1972 р. здійснили
експериментальні розрахунки показника чистого економічного добробуту
(ЧЕД). Вони звернули увагу на те, що кінцева мета економічної діяльності
— споживання, але валовий внутрішній продукт характеризує виробництво.
Показник ЧЕД розраховувався в певній послідовності:

спочатку від величини валового національного продукту віднімались валові
івестиції (амортизація та чисті інвестиції);

одержаний результат зменшувався на суму державних витрат на підтримку
суспільно-політичної системи (превентивні витрати), які не збільшують
добробут;

У результаті визначався показник валового національного продукту, який
характеризує добробут; до нього додавалась вартість:

— послуг споживчого капіталу (фондів споживчих товарів довгострокового
користування);

вільного часу;

праці домогосподарок.

Ці три компоненти є чинниками добробуту, але в статистиці не
розраховуються. Тому їх вартість визначалась умовно;

• одержаний результат зменшувався на величину збитків від забруднення
навколишнього середовища, урбанізації тощо.

У 1971 р. в Японії також почались дослідження щодо розрахунку показника
ЧЕД. Японський показник ЧЕД включає дев’ять компонентів:

державне споживання;

особисте споживання;

послуги державного капіталу;

послуги споживчого капіталу;

вільний час;

неринкова діяльність — праця домогосподарок;

природоохоронні витрати;

збитки від забруднення середовища;

збитки від урбанізації.

Перший, другий і четвертий компоненти мають статистичну оцінку.
Компоненти третій—дев’ятий у СНР не розраховуються і тому мають умовну
грошову оцінку. Зазначимо, що компонеоти 7, 8, 9 характеризують
від’ємний добробут, або вартісну оцінку соціальних збитків.

Економічний зміст і методи розрахунку складових ЧЕД такі.

Державне споживання охоплює тільки витрати на освіту, охорону здоров’я,
соціальне забезпечення, тобто ті, що безпосередньо впливають на
добробут.

Особисте споживання — головний компонент ЧЕД — визначається відніманням
від особистого споживання у складі ВВП витрат на споживчі товари
довгострокового споживання і на транспортні поїздки в межах міста.

До послуг державного капіталу належать послуги, які надають навчальні,
лікувальні, культурно-побутові державні установи, а також державні
житлові фонди. Для визначення величини цих послуг здійснюється
інвентарна оцінка основних фондів, визначається строк їх використання та
річна сума амортизації.

Послуги споживчого капіталу включають витрати на придбання товарів
довгострокового користування, які є в статистиці національного доходу.

5.^Значення вільного часу зростає з підвищенням рівня доходів. Його
умовна оцінка можлива через середню заробітну плату і визначається як
добуток ціни одиниці вільного часу на душу населення на середню кільксть
вільного часу за рік і на кількість працездатного населення.

Неринкова діяльність (праця домогосподарок) є продуктивною і впливає на
добробут. Умовна вартісна оцінка цієї діяльності здійснюється через
середню заробітну плату жінок.

Природоохоронні витрати оцінюються умовно виходячи з вартості фондів
державного і приватного секторів, призначених для охорони навколишнього
середовища (наприклад, водопровідна мережа, очисне устаткування,
утилізація відходів тощо), строку їх служби та норм амортизації. Ці
витрати включаються до ЧЕД з від’ємним знаком.

Збитки від забруднення навколишнього середовища виникають, тому що
природоохоронні заходи не завжди ефективні. Вартісна умовна оцінка
збитків здійснюється через річні витрати на те, щоб утримати забруднення
довкілля на рівні припустимих санітарних норм. Ці витрати, як і
попередні, включаються до ЧЕД з від’ємним знаком.

9. Збитки від урбанізації враховують збитки від дорожньо-транспортних
пригод і погіршення умов поїздок на роботу і назад. Збитки від
дорожньо-транспортних пригод умовно оцінюються як добуток грошової
компенсації по страхуванню на кількість постра-ждалих. Збитки від
погіршення умов поїздок на роботу і назад підраховуються як добуток
середньогодинної заробітної плати на кількість часу, що перевищує ЗО
хвилин і витрачається на поїздки. Ці збитки також включаються до ЧЕД з
від’ємним знаком.

Співвідношення в темпах зміни показників ВВП і ЧЕД може бути різним.
Наприклад, темпи динаміки ВВП можуть уповільнитися, а темпи зміни ЧЕД —
зрости. Це відбувається, коли:

а) зниження темпів зростання ВВП супровождується певний

час зростанням реального споживання;

б) збільшується вільний час;

в) зростає неринкова діяльність;

г) покращується стан довкілля, тобто зменшується забруднен-

ня середовища.

Перша ситуація потребує окремих пояснень. Якщо за умов зниження темпів
ВВП частка чистих інвестицій скоротилась більше, ніж частка споживання,
то це означає, що прибутки підприємств теж скоротились більше, ніж
заробітна плата. Тому падіння темпів зростання ВВП певний час
супроводжується зростанням споживання. Але таке економічне явище
підриває майбутнє зростання того ж споживання, не може зберігатися
тривалий час. І навпаки, якщо частка чистих інвестицій зростає, динаміка
споживання відстає від темпів зростання ВВП і ЧЕД відстає в темпах
зростання від ВВП.

3.3. Індекси Пааше, Ласпейреса, Фішера

Розрізняють номінальний та реальний ВВП. Номінальний ВВП вимірюється в
цінах поточного року, включає інфляційну зміну цін і тому не може
використовуватися для визначення реальної динаміки виробництва:

ОЯР„, = Fі>-&, (3.17)

де СОРні — номінальний ВВП в поточному році і\ Рц — ціна /-го товару або
послуги в поточному році і\ або ООРНІ = (СЯРЯ(М) +АСОРр1)-ІР-АСОРНі = СБРНІ - СЯРЯ(М) = (ЄF>Р„(м) +
АСБРр1) ? Щ

(3.25)

(3.26) (3.27)

Залежно від значення індексу цін відбуваються процеси ін-флювання
(збільшення) або дефлювання (зменшення) номінального ВВП. Так, якщо ІР 1, то номінальний ВВП дефлюється — корегується у бік зменшення.

Ці процеси можна пояснити інакше. За умов поступового зростання цін
протягом певного періоду для років, що передували базовому, ціни були
нижчими порівняно з роками після базового. Тому для попередніх років
показник номінального ВВП треба скорегувати на вищі ціни базового року —
інфлювати, а для наступних після базового років показник номінального
ВВП треба скорегувати на порівняно нижчі ціни базового року — дефлювати.

1991 р. 1992 р 1995 р…

базовий рік

2003 р.

Ціни нижчі, ніж у базовому році, інфлювання ВВП номінального

Ціни вищі, ніж у базовому році, дефлювання ВВП номінального

З наведеної формули індекса Пааше (3.22) видно, що на цей індекс
впливають структурні зрушення у поточному виробництві товарів і послуг
(&/), які компенсують підвищення цін на окремі товари й послуги. Тому
дефлятор ВВП недооцінює зростання цін у цілому по економіці. Отже,
підкреслимо, що індекс Пааше розраховується для набору товарів і послуг,
що змінюється.

Для фіксованого, незмінного набору споживчих товарів і послуг
розраховується індекс споживчих цін (СРІ)9 або індекс Лас-пейреса.

срі, =

п

о

р,- Де бю — обсяг виробництва і-го товару і послуг у базовому році. Індекс Ласпейреса побудовано так, що ціна фіксованого кошика споживчіх товарів у базовому році дорівнює 100 %. Тому значення індексу показує динаміку цін товарів і послуг у поточному періоді порівняно з попереднім. Існує три основні відмінності між індексами Пааше і Ласпейреса: дефлятор ВВП відображає динаміку цін усіх вироблених товарів і послуг, а індекс Ласпейреса — тільки споживчих товарів і послуг, що входять до фіксованого набору; у дефляторі ВВП враховується зміна цін тільки на товари, які вироблені в даній країні. Оскільки у ВВП включається чистий експорт, то імпорт не входить до складу ВВП і не відображується в індексі Пааше. Але в індексі Ласпейреса зміна цін на імпорт враховується; найбільш суттєва розбіжність полягає у тому, що індекс Ласпейреса розраховується для фіксованого набору товарів і послуг, а індекс Пааше враховує зміну структури ВВП. В економічній теорії розглядалися позитивні сторони і недоліки кожного індексу, але явні переваги якогось з них не були визначені. Обидва індекси призначені для вимірювання вартості життя. На практиці відмінності між ними не дуже значні, обидва відображають однакову тенденцію в динаміці цін. Коли ціни на різні товари змінюються неоднаково, індекс Ласпейреса характеризує більш суттєве зростання вартості життя, ніж індекс Пааше. Це пояснюється тим, що індекс Ласпейреса (розрахований для фіксованого кошика) не може враховувати заміну дорогих товарів на дешевші. А індекс Пааше відображує можливість взаємозамі-щення товарів. Існує також індекс Фішера, який визначається як середня геометрична значень індексів Ласпейреса і Пааше: ІРь = *ІІР • СРІ = (3.29) 3.4. Умови функціонування та рівноваги товарного ринку Важливою умовою функціонування товарного ринку є економічна свобода його суб'єктів. Вони повинні мати право вільно вибирати галузь виробництва, тип продукції, розпоряджатися нею, встановлювати зв'язки, вести власну фінансову політику згідно з чинним законодавством тощо. Ступінь економічної свободи, як відомо, визначається формою власності. Життєздатний розвинутий ринок вимагає наявності як приватної, так і державної власності на засоби і результати виробництва. Однак потрібна ще достатня кількість економічно незалежних суб'єктів ринку, коли є можливість вибору партнера, створення конкурентного середовища. Конкуренція забезпечує (разом з іншими чинниками) ефективне функціонування товарного ринку. Конкуренція виконує ряд функцій: регулювання, розподілу, мотивації. Функція регулювання полягає в тому, що в умовах конкуренції механізм ринку гарантує переливання чинників виробництва в галузі, на продукцію яких існує найбільший попит. Функція розподілу означає, що досягнута в умовах конкуренції ринкова рівновага визначає прибутки підприємств, які в подальшому перерозподіляються між домашніми господарствами та іншими підприємствами й установами. Функція мотивації полягає в тому, що конкуренція створює для підприємств стимули щодо економії витрат, впровадження прогресивних технологій. В економічній теорії існує поняття досконалої конкуренції. Вважається, що конкуренція є досконалою, якщо жоден з продавців або покупців не в змозі суттєво вплинути на ціну товару. Досконала конкуренція досягається за таких умов: ^ наявність великої кількості продавців і покупців окремого товару, кожен виробник виробляє малу частку загального обсягу (не більше ніж 35 %); ^ однорідність товару з точки зору покупців; ^ відсутність вхідних бар'єрів для вступу в галузь нового виробника, існування можливості для вільного виходу з галузі. Вхідними бар'єрами можуть бути: виключне право займатися даним видом діяльності (виробництво тютюну, алкогольних напоїв); юридичні бар'єри (ліцензування експорту тощо); економічні переваги великого виробництва; виробнитцво даного товару захищено патентом; високі витрати на рекламу; повна поінформованість усіх учасників ринку про ціни та їх зміни; ^ раціональна поведінка всіх учасників ринку, які дбають про власні інтереси. Змова в будь-якій формі виключена. Очевидно, що досконала конкуренція в сучасній практиці зустрічається рідко. Протилежністю ринку з досконалою конкуренцією є монополізований ринок. Сила монополіста тим більша, чим вищі вхідні бар'єри в галузі і чим менше товарів-замінників даного товару. Основними проявами монополізму на товарному ринку є вимивання «дешевого» асортименту, нав'язування споживачам виробниками вигідних для себе умов поставок: обсягів, термінів, створення штучного дефіциту вироблюваної монополістами продукції. Таким чином, монополіст формує зручну й вигідну для себе структуру ринку, що руйнує, деформує ринкові відносини, а прибуток, отриманий монополістом, має інфляційний характер. На рис. 3.1 наведено графічну інтерпретацію впливу монополіста на ціни. Припустимо, що обсяг виробництва на монополізованому ринку досягає рівня ВВПі при ціні Р\. Тоді виручка монополіста від реалізації становитиме Рх • ВВПі. Як відомо, на монополізованому ринку ціни є абсолютно нееластичними до попиту. Тому монополіст може забезпечити собі таку саму виручку від реалізації і за умови скорочення обсягів виробництва до рівня ВВП2, піднімаючи ціну до Р2 ҐРХ - ВВП, =^Р2 • ВВП2;^ ^ВВ^ > ВВП2; Рх того, монополіст може, користуючись своїм монопольним становищем на ринку товарів, навіть збільшити свою виручку від реалізації за умов подальшого зростання цін і зменшення обсягів виробництва порівняно з початковим рівнем ВВПі: Р, • ВВІ^ = р2 ? ВВП2 ввп3 > ввп2. (з.зі)

Проявом монополізації є також цінова дискримінація, коли
підприємство-монополіст продає однакові товари або послуги різним
покупцям за різними цінами залежно від їх платоспроможності. Цінова
дискримінація виникає, якщо підприємство-монополіст контролює
виробництво і ціни або може сегментува-ти ринок, тобто визначити окремі
групи товарів з різним рівнем еластичності попиту від ціни.

Однак як досконала конкуренція, так і чиста монополія є крайніми
варіантами ринкових структур. Для сучасного ринку характерним є синтез
конкуренції та монополії у вигляді олі-гополії. Олігополія являє собою
таку ринкову структуру, коли в окремій галузі економіки домінують
декілька великих корпорацій, які конкурують між собою. При цьому існують
високі вхідні бар’єри в галузь для інших виробників. Таким чином,
складається ситуація, коли зовнішня конкуренція майже відсутня, але
зберігається в межах самої олігополістичної структури.

Характерними рисами олігополії є:

невелика кількість підприємств у галузі. Найчастіше їх кількість не
перевищує десяти. У зв’язку з цим вирізняють «жорстку» (коли на ринку
даного товару панують 2—3 великі підприємства) і «розпливчасту»
олігополію (коли на ринку панують 6—7 підприємств);

наявність високих вхідних бар’єрів у галузь, що пов’язано з економією,
яка виникає у великих підприємств (це так званий ефект масштабу),
володінням патентами, контролем за сировинними ресурсами, високими
витратами на рекламу;

взаємозалежність, яка проявляється в тому, що кожне підприємство (за
умови їх невеликої кількості) зобов’язано враховувати реакцію
конкурентів під час формування своєї економічної політики.

Саме тому держава обмежує монополізацію ринку, захищаючи конкуренцію.
Для цього застосовуються різні антимонопольні заходи, в тому числі
визнання дій окремих підприємств протизаконними у таких випадках:

явна монополізація ринку, коли частка окремого виробника у загальному
обсязі продажів перевищує 35 %;

фіксування цін;

злиття підприємств, якщо створення нового більшого підприємства веде до
зниження конкуренції;

директорати, що переплітаються, тобто забороняється бути членом ради
директорів двох конкуруючих компаній;

зв’язані контракти, коли придбання товару можливе лише за умови
придбання ще й іншого товару;

виключні контракти, коли забороняється купувати товар у конкурента
даного виробника.

У реальності деякі форми конкуренції впливають на монополіста:
потенційна конкуренція (можливість появи в галузі нового виробника),
конкуренція нововведень, з боку товарів-замінників, конкуренція з
імпортними товарами.

Для визначення ступеня конкуренції на товарному ринку використовується
ряд індексів:

індекс Харфіндала—Хіршмана (ННГ);

коефіцієнт ринкової концентрації (СЯ);

ступінь (рівень) монополізації ринку (Мі?);

індекс монополізації ринку (ІМЯ).

Найпоширенішим є індекс Харфіндала—Хіршмана, який розраховується за
такою формулою:

нні = FЧ,2, (3.32)

Еч,2=і, (З.зз)

(=1

де / — порядковий номер суб’єкта господарювання; п — кількість суб’єктів
господарювання, які випускають конкуруючу продукцію; Ч, — частка і’-го
підприємства у випуску цієї продукції (в частках одиниці).

Нормальним, що свідчить про наявність конкуренції на ринку певного
товару, вважається ННІ в межах до 0,3. Це відповідає ситуації, коли на
ринку даного товару одночасно виступають не менш як чотири
товаровиробники.

Коефіцієнт ринкової концентрації (СК) розраховується за формулою

СД=^—100%, (3.34)

де / — порядковий номер суб’єкта ринку; п — кількість суб’єктів
господарювання на ринку даного товару; — обсяг реалізації певного
товару /-м суб’єктом ринку; — загальний обсяг реалізації даного
товару всіма суб’єктами ринку. Залежно від значення СЯ вирізняють:

слабоконцентрований (конкурентний) ринок: СЯ до 30 %;

помірноконцетрований ринок: 30 % 60 %.

Показники ННІ та СЯ дозволяють оцінити ступінь монополізації ринку (МЯ).
Монополізований ринок характеризують максимальні значення індексу
Харфіндала—Хіршмана (ННІ- 100%) та коефіцієнта ринкової концентрації
(СЯ~ 100%). Ступінь (рівень) монополізації ринку визначається сукупною
часткою монопольних підприємств за формулою

АЖ = ІЧШ, (3.35)

де / — порядковий номер підприємства-монополіста на ринку даного товару;
п — кількість підприємств-монополістів на ринку даного товару; Чш —
частка (в частках одиниці) 7-го підприємства-монополіста в обсязі
реалізації даного товару.

З метою аналізу тенденцій розвитку конкуренції протягом періоду більше
року можна використовувати індекс монополізації (ІМЯ)

п К

У Ч – У ч

ІМК = Ш і± (3.36)

100

де Чш — частка (у %) /-го підприємства-монополіста в обсязі реалізації
даного товару на початок періоду дослідження; Чму — частка (у %) у-го
підприємства-монополіста в обсязі реалізації даного товару на кінець
періоду досліджування (може бути через декілька років); п — кількість
підприємств-монополістів на ринку даного товару на початок періоду
дослідження; К — кількість підприємств-монополістів на ринку даного
товару на кінець періоду дослідження.

Якщо ІМЯ 0 — відбувається демонополізація ринку;

ІМЯ = 0 — рівень монополізації ринку залишиться незмінним.

Після оцінки ступеня конкуренції одержані висновки можуть бути
використані органами державної влади для розроблення конкретних заходів
щодо демонополізації, сприяння розвитку конкуренції.

Конкуренція відіграє важливу роль у становленні рівноваги на товарному
ринку. Конкурентна боротьба примушує виробників шукати шляхи зниження
собівартості своєї продукції з метою ма-ксимізації прибутків і таким
чином стимулює впровадження ресурсозберігаючих технологій, безперервного
науково-технічного прогресу.

Рівновага на товарному ринку досягається, коли сукупний попит дорівнює
сукупній пропозиції (модель «АО — АБ»), коли інвестиції дорівнюють
заощадженням (модель «вилучення — ін’єкції»), коли сукупні витрати
національної економіки дорівнюють ВВП (модель «витрати — випуск»),
Макроекономічна теорія вивчає побудову цих моделей. Але для аналізу
національної економіки важливо звернути увагу на певні особливості
досягнення рівноваги на товарному ринку.

Як відомо, існують цінові та нецінові чинники сукупного попиту (АО).
Зупинимося на цінових: ефект відсоткової ставки, ефект багатства, ефект
імпортної закупівлі. Аналізуючи ці ефекти, слід підкреслити, що ефект
відсоткової ставки впливає на сукупний попит через зміну насамперед
попиту на інвестиційні товари, для оплати яких потрібно брати гроші в
кредит. Це змінює попит на інвестиції, підприємства реагують зміною
обсягів виробництва, джерелом розширення якого є інвестиції. Наприклад,
зменшення виробництва призводить до скорочення попиту на робочу силу,
зростає безробіття, зменшуються доходи домашніх господарств, що впливає
на зменшення споживчого попиту. Отже, ефект відсоткової ставки діє через
інвестиційний попит на споживчий, разом ці два попити становлять більшу
частку сукупного попиту і тому зумовлюють його зміну. І навпаки, ефект
багатства викликає спочатку зміну споживчого попиту домашніх
господарств, а значить, і зміну заощаджень. Внаслідок цього змінюється
інвестиційний попит, а також весь сукупний попит.

Графічну інтерпретацію моделей рівноваги товарного ринку «АО — АЯ»
показано на рис. 3.2. Відповідно до макроекономіч-ної теорії рівновага
на товарному ринку досягається в точці перетину сукупного попиту (АО) і
сукупної пропозиції (А$), визначаючи рівноважний ВВПЕ та рівноважну ціну
Р& Відомо, що сукупний попит обернено, а сукупна пропозиція прямо
залежать від ціни.

Але в умовах монополізації товарного ринку виникає інша — обернена —
залежність скупної пропозиції від ціни (див. рис. 3.3). Така ситуація є
парадоксом моделі рівноваги «АО — АЗ». У цьому випадку сукупна
пропозиція (АЗ) перетинається із сукупним попитом (АО) у точці Е’,
визначаючи небагато нижчий обсяг рівноважного ВВП одночасно при різко
підвищеній рівноважній ціні (РЕ):

ВВП’Е РЕ.

Відсутність розвинутого конкурентного середовища і державного
регулювання цін призводить до відсутності у виробників-монополістів
мотивації до збільшення виробництва в умовах поступового зростання цін,
навпаки, стимулює обмеження виробництва, створення дефіциту певного
товару і стрімкого підвищення цін на нього.

Однак не тільки монополізація ринку визначає парадокс моделі «AD — AS».
На парадоксальну рівновагу впливає також динаміка виробництва у галузях
з високою капіталомісткістю. Це пояснюється тим, що між зростанням цін і
підвищенням сукупної пропозиції існує певний проміжок часу. Пропозиція
не реагує відразу на зміни ціни в умовах нерегульованого ринку. Тому в
розвинутих країнах одночасно з антимонопольною політикою проводять
гнучку ефективну структурну політику, стимулюють ділову активність у
пріоритетних галузях.

Враховуючи необхідну умову рівноваги товарного ринку — «інвестиції =
заощадження», а також обернену залежність інвестицій від відсоткової
ставки, будується модель рівноважного ВВП — модель Хікса, або модель
«IS» (див. рис. 3.4). У моделі Хікса враховується складна система
взаємозв’язків між чотирма економічними показниками: інвестиціями (і),
заощадженнями (S), відсотковою ставкою (Іг) і валовим внутрішнім
продуктом (GDP).

Модель Хікса охоплює чотири квадрати. Крива «/F» у першому квадраті
розкриває взаємозв’язок між ставкою відсотка і ВВП, опосередкований
інвестиціями та заощадженнями. Крива «/F» показує всі комбінації ставки
відсотка та сукупного випуску, за яких товарний ринок перебуває в стані
рівноваги.

Особливістю моделі рівноваги товарного ринку «витрати — випуск» або
«кейнсіанський хрест» є те, що в ній вирізняються заплановані та
фактичні витрати, які різняться між собою на величину непередбаченого
перевищення створеної продукції над реалізованою або реалізованої над
створеною в межах певного періоду.

РЕЗЮМЕ

Індикаторами стану товарного ринку є макроекономі-чні показники, які
відповідно до СНР охоплюють валовий внутрішній продукт, валовий
національний дохід, чистий внутрішній продукт, національний дохід,
особистий дохід, особистий дохід у розпорядженні.

Частина доходів отримується в тіньовій економіці, не обліковується
статистичними органами і не оподатковується. Тому розрізняють офіційний
і неофіційний валовий внутрішній продукт.

Для оцінки масштабів тіньової економіки використовується метод стійких
взаємозв’язків і монетарний метод.

Валовий національний дохід (ВИД) відрізняється від валового внутрішнього
продукту (ВВП) на величину сальдо первинних доходів. Країни, що
розвиваються, вимушені сплачувати доходи (відсотки, дивіденди)
розвинутим країнам. Тому в цих країнах ВВП перевищує ВИД. Для розвинутих
країн, навпаки, позитивне сальдо первинних доходів забезпечує
перевищення ВИД над ВВП.

На динаміку чистого внутрішнього продукту (ЧВП) впливає динаміка ВВП та
амортизації. Якщо в країні проводиться політика прискореної амортизації,
активно впроваджуються нові технології, здійснюється заміна застарілих
основних фондів, то темпи амортизації починають перевищувати темпи ВВП.
Тоді динаміка ЧВП відставатиме від динаміки ВВП. І навпаки.

Прискорена амортизація збільшує темпи амортизації, але не змінює
капіталомісткість виробництва. Нова техніка може збільшувати
капіталомісткість, якщо її вартість зростає темпами, що перевищують її
продуктивність.

По кожному з макроекономічних показників аналізується абсолютний
приріст, темп зростання відносно попереднього та базового років, темп
приросту. Такий аналіз дозволяє зробити висновок щодо економічного
зростання, стагнації або спаду.

Застосування ВВП на душу населення як показника економічного добробуту
дещо обмежене з певних причин. Саме тому розраховується показник чистого
економічного добробуту (ЧЕД).

Співвідношення в темпах зміни показників ВВП і ЧЕД може бути різним.

Вирізняють номінальний і реальний ВВП. Номінальний ВВП залежить від
динаміки цін та динаміки виробництва товарів і послуг. Реальний ВВП
абстрагується від динаміки цін і залежить тільки від динаміки
виробництва.

Індекс Пааше розраховується для набору товарів і послуг, який
змінюється, і відображує можливість взаємного заміщення товарів. Для
фіксованого набору споживчих товарів і послуг розраховується індекс
Ласпейреса. Середньо-геометричне значення індексів Пааше і Ласпейреса
визначає індекс Фішера.

Однією з умов ефективного функціонування товарного ринку є конкуренція,
яка виконує функції регулювання, розподілу й мотивації.

На монополізованому ринку ціни абсолютно неелас-тичні до попиту.
Монополіст може збільшити свою виручку від реалізації за умови
підвищення цін і зменшення обсягів виробництва.

Для визначення ступеня конкуренції на товарному ринку використовується
індекс Харфіндала—Хіршмана, коефіцієнт ринкової конкуренції, ступінь
монополізації ринку, індекс монополізації.

Конкуренція відіграє важливу роль у становленні рівноваги на товарному
ринку.

В умовах монополізації виникає парадокс моделі рівноваги товарного ринку
«АО — АБ», коли сукупна пропозиція, як і сукупний попит, обернено
залежить від ціни. В такому випадку встановлюється набагато нижчий обсяг
рівноважного ВВП за умови різко підвищеної рівноважної ціни.

На парадокс моделі рівноваги «АВ — АБ» впливає динаміка виробництва у
галузях з високою капіталомісткістю.

іА”ІІ/ Основні терміни

Амортизація

Валовий внутрішній продукт

ВВП номінальний

ВВП реальний

Виключні контракти

Вхідні бар’єри в галузь

Дефлювання

Досконала конкуренція

Зв’язані контракти

Індекс

Індекс-дефлятор

Індекс споживчих цін

Інфлювання

Кінцева продукція

Конкурентоспроможність

Конкуренція

Кон’юнктура товарного ринку

Корпорація

Монополія

Монопольна ціна

Національний дохід

Олігополія

Потенційна конкуренція

Ринок

Стійкі взаємозв’язки в економіці

Сукупна пропозиція

Сукупний попит

Товарний ринок

Цінова дискримінація

Чистий економічний добробут

Питання

для самоконтролю

Поясність сутність методу стійких взаємозв’язків для визначення
масштабів тіньової економіки.

У чому полягає сутність оцінки масштабів тіньової економіки за
монетарним методом?

Які економічні наслідки має заниження або завищення прогнозованої
величини ВВП? У який спосіб можна виправити такі ситуації?

Які чинники впливають на динаміку ЧВП? Визначте, за яких умов динаміка
ЧВП відставатиме від темпів зміни ВВП? Що можна сказати про економіку
країни, якщо темпи зміни ЧВП випереджають темпи зростання ВВП? Як це
впливає на капіталомісткість виробництва?

Охарактеризуйте всі взаємозв’язки між основними макроекономічними
показниками. Чому валовий випуск не можна розглядати як показник
ефективного функціонування економіки?

Поясніть основні обмеження щодо застосування ВВП на душу населення як
показника економічного добробуту.

Назвіть основні компоненти показника чистого економічного добробуту та
охарактеризуйте їх. Які компоненти і чому характеризують від’ємний
добробут або вартістну оцінку соціальних збитків?

Охарактеризуйте економічні умови, за яких співвідношення в темпах зміни
показників ЧЕД і ВВП може бути різним.

Які чинники впливають на величину номінального і реального ВВП? Який
саме ВВП і чому може використовуватися для обчислення темпів зміни
виробництва?

Поясніть на умовному прикладі процеси, які відбуваються при інфлюванні
та дефлюванні номінального ВВП.

Розгляньте всі відмінності між індексами Пааше і Лас-пейреса. У чому
полягає сутність цих відмінностей, чому індекс Пааше недооцінює
зростання цін у цілому по економіці?

Поясніть умови функціонування товарного ринку. Визначте необхідність та
функції конкуренції для життєздатного ринку. Які особливості досконалої
конкуренції?

Які основні прояви монополізму на товарному ринку? Надайте математичну і
графічну інтерпретацію впливу монополіста на ціни.

Які форми конкуренції та яким чином впливають на монополіста?

Поясніть, у чому полягає сутність цінової дискримінації, за яких умов
вона виникає.

Проаналізуйте характерні риси олігополії. Чим пояснюється наявність
високих вхідних бар’єрів у галузь?

Визначте індекси, які характеризують ступінь конкуренції на товарному
ринку.

Поясність, чому в умовах монополізації товарного ринку виникає обернена
залежність сукупної пропозиції від ціни. Надайте графічну інтерпретацію
такого явища.

РОЗДІЛ 4

ОСНОВНІ СТРУКТУРНІ СПІВВІДНОШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

4.1. Основні види та показники структури економіки

Можливості економічного розвитку визначаються структурою економіки. На
макроекономічному рівні основними видами структури є:

відтворювальна;

галузева;

регіональна.

Відтворювсиїьна структура характеризується співвідношенням окремих
компонентів валового випуску за вартістю (фондів заміщення, споживання і
нагромадження) та за матеріально-речовим складом (засобами виробництва і
предметами споживання).

Галузева структура економіки характеризує співвідношення валових
випусків окремих галузей, великих народногосподарських комплексів і
визначається часткою кожної галузі у загальному валовому випуску.

Регіональна структура характеризує співвідношення випуску по окремих
адміністративно-економічних районах.

Фонд заміщення у відтворювальній структурі включає вартість матеріальних
витрат і амортизацію. Його висока частка у валовому випуску свідчить про
ресурсовитратність економіки. Але треба окремо аналізувати частку
матеріальних витрат і амортизації в самому фонді заміщення. Амортизація
пов’язана із заміною вибуваючих основних виробничих засобів, її
збільшення може свідчити про активне оновлення основного капіталу, що є
позитивним.

Фонд споживання охоплює споживчі витрати населення та інших суб’єктів
ринку. Кінцеві споживчі витрати та їх структура детальніше розглянуті в
наступному питанні.

Нагромадження вирізняють валове і чисте. Валове нагромадження охоплює
чисте нагромадження та амортизацію, тобто частину фонду заміщення. Чисте
нагромадження є аналогом чистих інвестицій у СНР, а валове — валових
інвестицій.

Між споживанням і чистим нагромадженням існує певне протиріччя. Це
пояснюється тим, що нагромадження якоюсь мірою обмежує споживання. Але
чисте нагромадження в той же час є джерелом розширеного відтворення,
сприяє економічному зростанню. Збільшення нагромадження веде до
скорочення можливостей споживання, і навпаки.

Основним регулюючим параметром розвитку економіки є норма нагромадження:

ЧН * ЧН (АЛЛ

п- або п = , (4.1)

НД ВВП

де п — норма нагромадження; ЧН — чисте нагромадження; НД — національний
дохід; ВВП — валовий внутрішній продукт.

Норма нагромадження вважається достатньою, якщо становить приблизно 25 %
від ВВП. Якщо частка чистого нагромадження у ВВП менша, то в економіці
можуть спостерігатися застійні явища, оскільки не вистачає коштів для
відновлення застарілих основних засобів. Тоді процеси відтворення не
ефективні. Проте надто висока норма нагромадження (більш за ЗО %)
одночасно знижує можливості споживання, зменшує фонд споживання у ВВП,

Оптимальна норма нагромадження має верхню та нижню межі. Нагромадження
не повинно погіршувати рівень споживання, який вже склався. Це означає,
що верхня межа норми нагромадження визначається умовою незниження
досягнутого рівня матеріального добробуту населення. Нижня межа норми
нагромадження обумовлюється вимогою забезпечення вищої зайнятості, тобто
забезпечення розширення виробництва. Ці протиріччя не дають можливості
побудувати модель оптимізації нагромадження і визначити оптимальний
рівень норми нагромадження. Тому на практиці аналіз співвідношення між
споживанням і нагромадженням здійснюють, враховуючи вплив на них низки
чинників.

Перш за все це ефективність нагромадження, тобто віддача з кожної гривні
чистого нагромадження у вигляді приросту національного доходу або ВВП:

Еф.н –

АНД

ЧН

або Еф.н =

АВВП ЧН

(4.2)

де Еф.н — ефективність нагромадження.

Ефективність нагромадження аналогічна показнику капітало-віддачі. Чим
вище ефективність нагромадження, тим менша потреба у зростанні фонду
нагромадження для створення одиниці приросту національного доходу або
ВВП.

Потреба у нагромадженні залежить також від рівня фондовіддачі, яка в
цілому по економіці може бути визначена як відношення національного
доходу до вартості основних виробничих засобів. Підвищення фондовіддачі
дозволяє створювати додатковий національний дохід без додаткового
збільшення нагромадження.

На норму нагромадження впливає амортизація, яка частково може
використовуватися разом із чистим нагромадженням як джерело розширеного
відтворення. Тому амортизація дозволяє зменшити загальну потребу в
нагромадженні. Але за умов інтенсивного економічного розвитку
збільшуються амортизаційні витрати на прискорену заміну основних
засобів, отже, зменшуються можливості використання амортизації для
нагромадження.

Суттєво впливає на потребу в нагромадженні необхідність прогресивних
структурних зрушень в економіці, під час яких потреба у нагромадженні
підвищується.

Розраховуються також показники середньої (псер) та прирост-ної(Дя) норми
нагромадження:

т

І”,

п^=^г\ (4.3)

л АЧН л . АЧН ЄА „

Ди = або Ап = . (4.4)

АНД ДВВП 4 ‘

За матеріально-речовим складом у структурі економіки вирізняють засоби
виробництва та предмети споживання.

Засоби виробництва — найважливіші в структурі економіки. Аналіз ринку
засобів виробництва здійснюється за показниками динаміки обсягів їх
виробництва у вартісному та натуральному виразах.

Споживчі товари (товари для населення) аналізуються по окремих групах:
продовольчі, легкої промисловості, культурно-побутового призначення,
технічно складні, будівельні матеріали, автомобілі та інші транспортні
засоби тощо. Такий аналіз здійснюється за кількісними та якісними
характеристиками, а також за формами власності.

Аналіз галузевої структури економіки дозволяє визначити превалюючий тип
розвитку (промисловий, аграрно-промисловий, аграрний), а також виявити
основні чинники економічного зростання, екстенсивний чи інтенсивний
розвиток. Визначаючи галузеві пріоритети, треба віддавати перевагу
розвитку галузей, що мають швидкий оборот капіталу. Це легка та харчова
промисловість, а також галузі, що забезпечують їх сировиною. Інша група
галузей, що потребує пріоритетного розвитку, — це наукомісткі галузі
промисловості: машинобудування, хімічна, приладобудування.

Регіональна структура економіки завжди багатогалузева. її аналіз включає
визначення виробничої спеціалізації регіону. Галузі спеціалізації
характеризуються показниками:

• коефіцієнтом спеціалізації (Дс):

^ЧЗР-‘”РСзаг (45)

чззаг, -РСр

де Ч3р/, ЧЗзаГіІ — кількість зайнятих в /-й галузі спеціалізації в
регіоні та по країні загалом; РСР, РСзаг — чисельність робочої сили в
регіоні та по країні загалом;

коефіцієнтом локалізації (Кл):

Прі- В

А1заг/ °р

де Пр„ Пзаг., — продукція галузі спеціалізації по регіону і по країні
загалом; Вр, Взаг — випуск промислової продукції в регіоні та по країні
загалом;

коефіцієнтом міжрегіональної товарності (і?т):

*т=-|К (4.7)

р.і

де П,.в — продукція галузі спеціалізації, яка вивозиться за межі
регіону;

коефіцієнтом рівня споживання на душу населення (і?Сп):

Галузі, по яких зазначені коефіцієнти перевищують 1, крім і?т, є
галузями спеціалізації даного регіону, а їх розвиток повинен
стимулюватися.

Структура економіки не є стабільною, вона постійно змінюється під
впливом внутрішніх та зовнішніх чинників. Таким чином відбуваються
структурні зрушення, які супроводжуються прогресивними чи депресивними
змінами в економіці. Об’єктивною основою цих зрушень є невідповідність
можливостей економіки її загальним потребам.

Під впливом негативних структурних зрушень, коли занепадають провідні,
базові галузі економіки, виникає тривала структурна криза, яка
супроводжується макроекономічними диспропорціями. Структурна криза
настає, коли можливості пропозиції не задовольняють зростаючий сукупний
попит. Особливо це стосується обмеженості сировинно-енергетичних
ресурсів, необхідних для виробництва тих чи інших товарів. Так,
наприклад, енергетична криза вражає насамперед енергомісткі галузі, а
через них і всю економіку.

Структурна криза виникає також за умови скорочення сукупного попиту на
певні види продукції або його дуже повільного зростання. Така криза
гальмує економічний розвиток, супроводжується відносним
перенагромадженням основного капіталу, його знеціненням, послабленням
інвестиційної активності та переливом капіталу із кризових галузей у
перспективні.

Структурні диспропорції порушують пропорційність економічного розвитку.
Провідні вчені-економісти1 вважають найсуттєвішими такі диспропорції:

між високими темпами економічного зростання і погіршенням стану
державних фінансів;

між зростаючими основними макроекономічними показниками і погіршенням
фінансового стану суб’єктів господарювання (останнє проявляється у
збільшенні кількості збиткових підприємств у окремих галузях);

між зростаючими темпами розвитку економіки та низьким рівнем доходів
населення.

Для ліквідації структурних диспропорцій потрібен тривалий час. їх
подолання може здійснюватись як через перерозподіл основних економічних
ресурсів між окремими галузями, так і через розвиток ринкового механізму
господарювання. Цей процес структурної перебудови потребує створення
сприятливих інвестиційних умов, стимулювання науково-технічного
прогресу, особливо переходу до високих ресурсозберігаючих технологій,
поширення комп’ютеризації, створення прогресивної виробничої і
нфраструктури.

4.2. Секторна структура ВВП

Аналіз структури ВВП здійснюється за такими видами:

секторна структура;

структура на стадії виробництва;

структура на стадії кінцевого використання або за сукупними витратами;

• структура за доходами. Розглянемо секторну структуру ВВП.

Інституційні сектори економіки являють собою господарські одиниці, які
знаходяться в межах економіки і володіють активами, беруть на себе
зобов’язання та можуть займатися господарською діяльністю з іншими
господарськими одиницями.

У національних рахунках, рекомендованих ООН у 1993 р., розрізняють такі
сектори економіки:

Мельничук В, Економічне зростання та макроекономічні диспропорції:
аналіз української дійсності // Дзеркало тижня. — 2002. — №.35. — 14
верес. — С. 7.

сектор нефінансових корпорацій (НФК), який охоплює підприємства всіх
форм власності, які займаються виробництвом товарів та нефінансових
послуг і фінансують свою діяльність як за рахунок власних коштів,
кредитів на фінансовому ринку, так і за рахунок державного бюджету.
Сектор НФК включає три групи галузей: добувну, переробну та сферу
послуг;

сектор фінансових корпорацій (ФК), який охоплює корпо-раційні
організації, що займаються фінансово-посередницькою діяльністю: банки,
страхові організації, довірчі товариства, недержавні пенсійні фонди
тощо;

сектор загальнодержавного управління (ЗДУ), який охоплює органи
державного управління місцевого, регіонального, центрального рівнів, які
здійснюють законодавчу та виконавчу владу, стягують податки та
фінансують державні витрати. До цього сектору також належать
некомерційні бюджетні організації, які надають:

а) індивідуальні безкоштовні або пільгові неринкові послуги у

сфері освіти, охорони здоров’я, мистецтва та культури тощо;

б) колективні неринкові послуги у сфері науки, оборони, дер-

жавного управління, підтримання громадського порядку тощо.

До сектору ЗДУ належать державні фонди, які утворюються з

обов’язкових внесків;

сектор домашніх господарств (ДГ), який охоплює окремих фізичних осіб,
сім’ї, що є споживачами товарів і послуг;

сектор некомерційних організацій, які обслуговують домашні господарства
(НКО), що охоплює орагнізації, створені домашніми господарствами за
рахунок власних внесків для забезпечення своїх політичних, релігійних,
професійних інтересів (політичні партії, церква, професійні спілки);

сектор закордон (3), який охоплює суб’єктів господарювання, що
розташовані за кордоном, але здійснюють економічні операції з
резидентами даної країни.

По кожному сектору окремо аналізують:

виробництво ВВП;

кінцеве використання ВВП;

ВВП за доходами.

Виробництво ВВП по секторах розраховується як різниця між валовим
випуском і проміжним споживанням секторів. Визначається вартісний обсяг
ВВП по секторах, а також питома вага ВВП і проміжного споживання у
валовому випуску в розрізі секторів економіки. Валовий випуск — це повна
ринкова вартість вироблених у країні за рік товарів і послуг. Проміжне
споживання включає вартість використаних у секторах для виробничих
потреб матеріалів, сировини, електроенергії, палива тощо, яка повністю
переноситься на створений продукт.

Кінцеве використання ВВП складається з кінцевих споживчих витрат,
валового нагромадження та чистого експорту.

До складу кінцевих споживчих витрат (С) входять споживчі витрати
секторів домашніх господарств (Сдг), загальнодержавного управління
(Сзду) та некомерціних організацій (Снко)^

(З тур н™

‘зду

+ С;

(4.9)

У структурі ВВП за категоріями використання найвагомішу частку
становлять кінцеві споживчі витрати (як правило, більше 60— 70 %), а з
них — споживчі витрати домашніх господарств. Останні формуюються з
доходів найманих працівників, змішаного доходу від особистого підсобного
господарства та інших видів діяльності.

Може спостерігатися скорочення частки кінцевих споживчих витрат домашніх
господарств, але це є ознакою збільшення заощаджень. Це, скоріше,
свідчить про погіршення якості життя населення. Розраховується також
рівень споживчих витрат на душу населення, який зіставляється з межею
малозабезпеченості. Аналізують також структуру споживчих витрат домашніх
господарств, визначаючи частку витрат на продукти харчування, на
послуги, на придбання непродовольчих товарів тощо. При цьому треба
пам’ятати, що зміни в структурі споживання населення можуть відбуватися
й під впливом постійного зростання тарифів на енергопостачання,
комунальні послуги, послуги транспорту і зв’язку, тобто не бути
прогресивними.

Висока частка споживання секторів ЗДУ і НКО у кінцевих споживчих
витратах і ВВП є чинником зростання бюджетного дефіциту,
грошово-кредитної емісії, провокує гіперінфляцію, зменшує споживання
домашніх господарств, призводить до зростання централізації економіки.
Сумарні витрати секторів загальнодержавного управління і некомерційних
організацій називають невиробничими витратами.

Під час аналізу визначається індекс централізації економіки (/ц.ек.)5
який характеризує співвідношення індексів реальних кінцевих невиробничих
витрат секторів ЗДУ та НКО (7здузду(р) + інко(р) 7дг(р) (4.10) Індекси реальних кінцевих споживчих витрат секторів ЗДУ, НКО і ДГ розраховуються за формулами: зду(р) - зду(н) Дефлятор' (4.11) НКО(р) _ НКО(н) Дефлятор' (4.12) 7дг(р) = ДГ(и) Дефлятор' (4.13) де /зду(н)> Лжооо» ^дг(н) — індекси номінальних кінцевих споживчих
витрат відповідних секторів.

Аналіз охоплює зіставлення динаміки ВВП реального і темпів зміни
кінцевих споживчих витрат сектору ЗДУ, а також темпів інфляції. Рівень
державного споживання визначає зв’язок між темпами економічного
зростання й темпами інфляції. У країнах з рівнем державного споживання
менше 10 % навіть значна інфляція не може перешкодити економічному
зростанню.

Надмірне державне споживання в умовах низької монетиза-ції економіки
сприяє виникненню такого негативного явища, як зростання вартості
грошей. Зростаючі номінальні відсоткові ставки, які значно перевищують
рівень інфляції і впливають на реальну відсоткову ставку за кредит,
зменшують попит на інвестиції. Крім того, надмірне вилучення коштів на
фінансування державних потреб призводить до занепаду виробництва,
оскільки супроводжується скороченням витрат на валове нагромадження
основного капіталу і зменшує темпи його оновлення.

Досвід країн, що здійснюють перехід до ринкових відносин, свідчить, що
рівень державного споживання, який перевищує 16—18 % ВВП, перешкоджає
створенню умов для економічного зростання через зменшення можливості
нагромадження основного капіталу.

Валове нагромадження для всієї економіки (ВН) — це сума валового
нагромадження основного капіталу (ВН0к)> зміни запасів матеріальних
обігових коштів (Зоб), сальдо придбання цінностей лише по сектору
домашніх господарств (Цдг)-

вн = внок+з0Б+ц

(4.14)

Валове нагромадження основного капіталу (ВНок) складається з валового
нагромадження основного капіталу всіх секторів економіки, крім
закордону:

ВН0К = ВННФК + ВНФК + ВНЗДУ + ВНДГ + ВННК0. (4.15)

Запаси матеріальних обігових коштів розраховуються для всіх секторів,
крім фінансових корпорацій і закордону:

Зоб = Знфк + 3ЗДУ + 3ДГ + 3НК0. (4.16)

Запаси матеріальних обігових коштів є невеликим за розміром елементом
ВВП, але необхідними для нормального функціонування підприємств. За умов
сталого економічного розвитку достатньою є частка цієї складової ВВП в
межах 4—5 %. Але за умови гіперінфляції частка запасів матеріальних
обігових коштів значно збільшується. Це пояснюється тим, що в умовах
інфляційних очікувань запаси матеріальних ресурсів перетворюються у
засіб нагромадження вартості, отримання підприємствами додаткових
прибутків за рахунок їх переоцінки.

Чистий експорт (ИХ) визначається як різниця між експортом (ЕХ) та
імпортом (ІМ) і стосується тільки сектору «закордон»:

Ш = ЕХ -ІМ. (4.17)

Окремо аналізується структура експорту та імпорту. Якщо у структурі
експорту переважає продукція сировинних галузей, то це не сприяє
прогресивним структурним зрушенням в економіці, а свідчить про
поглиблення технологічного відставання національного виробництва.

Отже, ВВП за кінцевим використанням (ВВПКВ) по секторах дорівнює:

ВВПКВ = с + вн + №с. (4.18)

Під час аналізу визначаються абсолютні значення кінцевого використання
ВВП та його компонентів у цілому по економіці та по окремих секторах,
стурктура кінцевого використання у відсотках до ВВП, також використаного
в економіці та по секторах, структура кожного компонента кінцевого
використання в розрізі окремих секторів.

Результати обчислень систематизуються у табл. 4.1.

ВВП за доходами ВВП(Д) являє собою підсумок усіх первинних доходів по
секторах економіки (ПД):

ВВПД – ПДНФК + ПДФК + ПДЗДУ + ПДДГ + ПДНК0. (4.19)

Первинні доходи секторів економіки включають:

оплату праці, в т. ч. заробітну плату та відрахування на соціальне
страхування;

чисті податки;

валовий прибуток;

змішаний дохід.

Під час аналізу визначаються структура ВВП за доходами у вартісному
виразі, питома вага кожного компоненту первинних доходів у загальному
підсумку та в розрізі секторів. Результати обчислень систематизуються у
відповідних таблицях.

На формування структури ВВП за критеріями доходів впливають також зміна
продуктивності праці, рівень її оплати, зміни у податково-бюджетнїй
політиці, рівень безробіття, натуралізація доходів населення,
співвідношення в темпах оплати праці та інфляції. Тенденція зменшення
частки оплати праці веде до зниження платоспроможного попиту.

4.3. Методика аналізу структури ВВП на основі міжгалузевого балансу

Для аналізу виробничої структури ВВП, структури його кінцевого
використання та факторних (первинних) доходів доцільно звернутися до
схеми міжгалузевого балансу (табл. 4.2).

Міжгалузевий баланс складається з чотирьох квадрантів. Перший квадрант —
це квадратна матриця міжгалузевих потоків, кожний елемент якої (Ху)
характеризує, скільки продукції, виробленої в галузі /, використовується
як проміжна продукція в галузі j. Елементи по діагоналі квадранту 1(Х\\9
Х22, … Хт) показують виробництво і споживання власної продукції.
Підсумком кожного рядка матриці є проміжна продукція галузі /. Сума всіх
проміжних продуктів кожної галузі дорівнює обсягу проміжної продукції в
цілому в економіці. Дані квадранту І міжгалузевого балансу містять цінну
аналітичну інформацію щодо важливості певної галузі. Якщо продукція
галузі / часто використовується для виробничого споживання іншими
галузями (тобто рядок / є заповненим), то спад або піднесення в цій
галузі суттєво впливатимуть на динаміку виробництва в інших галузях.
Суттєве скорочення виробництва в такій галузі здатне зумовити виникнення
кризових явищ в економіці. Прикладом таких галузей є насамперед усі
базові галузі промисловості — електроенергетика, паливно-енергетичний
комплекс, машинобудування тощо. Якщо ж виробниче споживання продукції
певної галузі незначне, то зміни в динаміці її розвитку не вплинуть
суттєво на загальноекономічну динаміку.

Другий квадрант характеризує структуру кінцевої продукції (яка є валовим
внутрішнім продуктом) за її використанням або структуру ВВП за
елементами сукупних витрат. Останні відомі з макроекономіки. Кожний
рядок квадранту II міжгалузевого балансу дає можливість проаналізувати
компоненти кінцевого використання продукції певної галузі, а разом з
даними квадранту І — визначити валовий випуск галузі (GP):

GPt = Fху + GDPt9(i = 1,2…«) (4.20)

j

або для всієї економіки:

GP = ±±Xy+GDP9 (4.21)

* J

п п

де GDP — кінцева продукція (ВВП); F X ху ~ проміжна продук-ція
(виробниче використання).

Звідси виробництво валового внутрішнього продукту описується формулою

СПР = аР-%ХХ9. (4.22)

На практиці, якщо ВВП розраховується виробничим методом, формула (4.22)
доповнюється ще величиною чистих непрямих податків (непрямі податки за
мінусом субсидій).

Продукція більшості галузей використовується і як проміжна, і як
кінцева. Тому для аналізу важливим є те, яка частка у валовому випуску
галузі припадає на проміжну і кінцеву продукцію. Так, якщо переважає
частка проміжної продукції, то для такої галузі властива зацікавленість
у розвитку інших галузей, їх економічному зростанні. Якщо ж переважає
частка кінцевої продукції, то для ефективного функціонування цієї галузі
важливим є зростання особистих доходів, інвестицій, державних
закупівель, чистого експорту, тобто сукупного попиту. За умови зростання
сукупного попиту така галузь може успішно розвиватися.

У першому випадку характерним є співвідношення

п п

* J

GP GP

У другому — навпаки:

GDP ^^Ху (4.24) GP GP

Крім того, можна відзначити, що економічне зростання, яке вимірюється
динамікою ВВП, має місце тільки тоді, коли темпи зростання валового
випуску перевищують темпи зростання проміжного споживання:

п п

GDP GP ^^^(0

J™fL>l, Коли -^L>^ . (4.25)

GDPt_x GP^ ±YX

I J

Найбільш поширеним є аналіз структури ВВП за кінцевим використанням — за
сукупними витратами. Така структура описується формулою

GDP = C+l+G + NX,

(4.26)

де GDP — валовий внутрішній продукт; С — споживчі витрати; Ig — валові
інвестиції; G — державна закупівля товарів і послуг; NX— чистий експорт.

Споживчі витрати (С) — це витрати домашніх господарств на споживчі
товари і послуги. В розвинутих країнах частка споживання домашніх
господарств у ВВП найвища порівняно з іншими компонентами сукупних
витрат і становить більше половини сукупного попиту. В кейнсіанській
теорії відводиться важлива роль споживанню домашніх господарств у
забезпеченні виходу економіки з кризи.

Валові інвестиції (Ig) включають чисті інвестиції (/„) та амортизацію
(А):

Ig=I*+A. (4.27)

Інвестиції на заміщення вибуття основних засобів (або реінве-стиції) в
макроекономічних розрахунках відповідають амортизації. Чисті інвестиції
є джерелом розширеного відтворення. Це — інвестиції на устаткування, на
будівельні об’єкти виробничого та невиробничого призначення, інвестиції
для технічного переозброєння, реконструкції та модернізації. Крім того,
до чистих інвестиції відносяться інвестиції у запаси.

l.Jg>A

Іп>0

Співвідношення між валовими інвестиціями та амортизацією є індикатором
стану економіки. Можливі три варіанти такого співвідношення.

Це ознака зростаючої економіки, коли відбувається розширене відтворення,
а чисті інвестиції є його джерелом.

2.Ig = A

4 = 0

Таке співвідношення характеризує статичну економіку, коли виробляється
рівно стільки капіталу, скільки необхідно для його заміщення. Чисті
інвестиції відсутні, відтворення просте. Якщо за таких умов не будуть
вжиті відповідні ма-кроекономічні заходи, то економіка від стану застою
може вступити в кризу.

Лых ^ ех - ім (4.29) де НХ— чистий експорт; ЕХ— експорт; ІМ— імпорт. На його частку припадає приблизно 2 % ВВП. Квадрант III міжгалузевого балансу характеризує структуру ВВП за доходами — структуру валової доданої вартості: СПР = УУ + А + Ог+Оп+Т, (4.30) де IV— заробітна плата з відрахуванням на соціальне страхування; А — амортизація; Ос — прибуток підприємств; Вр — змішаний дохід (некопоративний прибуток); Т— чисті податки (податки мінус субсидії). Отже, ВВП за доходами є сукупністю первинних (факторних) доходів в економіці. Найбільш вагомим компонентом первинних доходів є оплата праці, на яку припадає приблизно 65—73 % у розвинутих країнах. На прибуток підприємств припадає майже 11 %, а змішаний дохід займає приблизно 7 % первинних доходів. Прибуток підприємства (Д) складається з трьох компонентів: податок на прибуток; дивіденди власникам акцій; нерозподілений прибуток, який разом з амортизацією відразу або пізніше є джерелом чистих інвестицій. Підсумком кожного стовпця квадрантів І та III балансу є валовий випуск галузі (СгРу). Отже, квадрант І одночасно характеризує проміжний продукт І поточні матеріальні витрати. По стовпцях валовий випуск галузі розподіляється на поточні матеріальні витрати та витрати чинників виробництва (факторні доходи). Квадрант IV міжгалузевого балансу підтверджує тотожність між змістом квадрантів II і III: кінцевий продукт суспільства (КП) дорівнює валовій доданій вартості (ВДВ), тобто КП = ВДВ; С + Іп+ А + в + ЮС = А + Т + 1Y + Ос+Ор. (4.31) РЕЗЮМЕ На макроекономічному рівні вирізняють відтворюва-льну, галузеву та регіональну структури. Відтворювальна структура характеризується співвідношенням окремих компонентів валового випуску за вартістю та за матеріально-речовим складом. Галузева структура визначається частиною кожної галузі у загальному валовому випуску. Регіональна структура характеризує функціонування окремих адміністративно-економічних районів. Елементами відтворювальної структури є фонди заміщення, споживання і нагромадження. Між споживанням і нагромадженням існує певне протиріччя, тому що нагромадження якоюсь мірою обмежує споживання. Але чисте нагромадження в той же час є джерелом розширеного відтворення, сприяє економічному зростанню. Основним регулюючим параметром є норма нагромадження, яка має верхню та нижню межі. На норму нагромадження впливає низка чинників: ефективність нагромадження, рівень фондовіддачі, амортизація, необхідність прогресивних структурних зрушень в економіці. Аналіз галузевої структури економіки дає змогу визначити превалюючий тип розвитку — промисловий, аграрно-промисловий, аграрний, а також виявити основні чинники економічного зростання. Регіональна структура економіки завжди багатогалузева. Галузь спеціалізації регіону характеризуються коефіцієнтами спеціалізації, локалізації, міжрегіональної товарності, рівня споживання надушу населення. В економіці постійно відбуваються структурні зрушення, які можуть бути прогресивними чи ні. Негативні зрушення можуть призвести до виникнення структурної кризи, коли занепадають провідні, базові галузі економіки. Структурні кризи гальмують економічний розвиток, супроводжуються відносним перенагромадженням основного капіталу, його знеціненням, послабленням інвестиційної активності та переливом капіталу із кризових галузей у перспективніші. Для ліквідації структурних диспропорцій потрібен тривалий час. Це потребує перерозподілу економічних ресурсів між окремими галузями і розвитку ринкового механізму. 10. Аналізується також секторна структура ВВП, а по кожному сектору характеризується виробництво, кінцеве використання ВВП та ВВП за доходами. У структурі ВВП за категоріями використання найвагомішу частку становлять кінцеві споживчі витрати, а з них — споживчі витрати домашніх господарств. Якщо у структурі експорту переважає продукція сировинних галузей, то це свідчить про поглиблення технологічного відставання національного виробництва, Для аналізу виробничої структури ВВП, структури його кінцевого використання та первинних доходів доцільно застосовувати схему міжгалузевого балансу. іА"ЯІ Основні [І—1- и терміни Валове нагромадження Валовий випуск Відтворювальна структура економіки Ефективність нагромадження Інституційні сектори економіки Проміжна продукція Структурна криза Трансферти Фонд заміщення Фонд споживання Чисте нагромадження Неринкові операції Питання Поясніть економічну природу протиріччя між споживанням і чистим нагромадженням. Визначте верхню і нижню межі норми нагромадження. Які чинники впливають на норму нагромадження? Поясніть сутність кожного чинника. Якими показниками характеризуються галузі спеціалізації регіону? Розкрийте методику їх визначення. Поясніть причини виникнення та наслідки структурних криз в економіці. Назвіть основні диспропорції. Які заходи допомагають подолати структурні диспропорції? До яких економічних наслідків призводить висока і зростаюча частка державного споживання у кінцевих витратах ВВП? Обґрунтуйте, чому скорочення частки споживчих витрат домашніх господарств не є ознакою збільшення заощаджень? Про що свідчить така ситуація? Яку важливу аналітичну інформацію містять усі квадранти міжгалузевого балансу? Яким чином цей баланс підтверджує тотожність між кінцевим продуктом і валовою доданою вартістю? Виробниче споживання галузі є значним. Проаналізуйте причинно-наслідкові зв'язки між змінами в динаміці виробництва цієї галузі та динамікою виробництва в інших галузях. Наведіть конкретні приклади. У валовому випуску галузі переважає частка кінцевої продукції. Поясніть, за яких умов можливе ефективне функціонування цієї галузі. Наведіть необхідні співвідношення. Визначте, яке співвідношення характеризує умови економічного зростання. РОЗДІЛ 5 МЕТОДИКА АНАЛІЗУ РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВОСТІ ТА СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА 5.1. Аналіз розвитку промисловості Аналіз розвитку промисловості здійснюється поетапно. На першому етапі аналізу визначається частка промисловості у ВВП та тенденції її зміні: а = ^Ек.юо%. (5.1) ВВП, v ' ВВП„=ВП„-ПС„, (5.2) де а — частка галузі / у ВВП в періоді і\ ВВП„ — валовий внутрішній продукт (валова додана вартість) галузі і в році ґ; ВВП, — валовий внутрішній продукт у цілому по економіці в році і\ Шіц — валова продукція галузі / в році і\ ҐІСїГ — проміжне споживання галузі / в році і. Тенденції зміни частки певної галузі у ВВП дають змогу виявити структурні зрушення в економіці. На другому етапі аналізують показники динаміки промислового виробнитцва: • індекс реального (фізичного) обсягу промислового виробництва; обсяг і динаміку випуску продукції промисловості; темпи оновлення промислової продукції; зміну валової продукції промисловості за рахунок зміни продуктивності праці або кількості працюючих. Індекс реального (фізичного) обсягу промислового виробництва — це відносиний показник. Він розраховується на основі даних про обсяги натуральних показників випуску найважливіших видів продукції, може охоплювати сотні й десятки тисяч найменувань. Насамперед до них належить продукція провідних галузей промисловості, що визначають науково-технічний прогрес. Індекс реального обсягу промислової продукції (7рПр) розраховується за формулою 'рпр=7^Ч (5.3) де QJh 0;(і- і) — обсяг виробництва 7-го виду промисловості продукції в натуральному вимірі в роках (і) та (і - 1); Динаміка індексу реального обсягу промислової продукції дає уявлення щодо тенденції (зростання, спад) певної галузі виробництва. Обсяг промислової продукції аналізується по роках у вартісному вимірі з урахуванням поточних цін або порівнянних цін, а також у натуральному вимірі за найваживішими видами номенклатури. Динаміка випуску продукції промисловості визначається за формулою: , (5.4) де Гпр — темпи зростання випуску продукції промисловості; Р# — цінау-го виду промислової продукції в році І. Оновлення промислової продукції аналізується за показниками частки нових видів промислової продукції, яка визначається у натуральному або вартісному вимірі, та темпів оновлення. анн =^~> (5.5)

заг пр

де анн, ан.в — частка нових видів промислової продукції відповідно у
натуральному та вартісному вимірах; — кількість найменувань нових видів
промислової продукції; Л^г.пр — загальна кількість найменувань
промислової продукції; Fн в — обсяг виробництва нової промислової
продукції у вартісному вимірі; (?заг.пр — загальний обсяг виробництва
промислової продукції у вартісному вимірі.

Гн=т^-> (5.7)

УУи(/-1)

ДЄ Тн ТеМПИ ОНОВЛеННЯ ПРОМИСЛОВОЇ ПРОДУКЦІЇ; ІУн./, #н(/ – і) —

кількість найменувань нових видів промислової продукції відповідно
уроках ^та 1).

Вплив продуктивності праці на динаміку валової продукції промисловості
визначається за формулою

±АВПпр>п. = Чб • ПРП, – Чб • ПрП, = Чв • ДПрП,, (5.8)

де ± АВППр.п. — зміна («+» — збільшення, «-» — зменшення) валової
продукції промисловості за рахунок зміни продуктивності праці; Чб —
чисельність працюючих в примісловості в базовому році; ПрПб, ПрП, —
продуктивність праці в промисловості в базовому та розрахунковому
періоді і.

Зміна валової продукції галузі під впливом зміни чисельності працюючих
(± АВПпр.ч) розраховується за формулою:

±АВПЧ = Ч, • ПрП, – Чб • ПрП, – ПрП, • АЧ,, (5.9)

де Ч, — чисельність працюючих у промисловості в періоді і.

Визначити зміну валової продукції галузі промисло-рикла вості Пщ
впливом зміни продуктивності праці та чисельності працюючих. Відомо, що
чисельність працюючих у попередньому році становила 9 млн чол., у
розрахунковому році вона зросте на 1,5%. Продуктивність праці у
попередньому році становила 19 тис.грн, а в розрахунковому році вона
зросте на 6,5 %. Розв язання:

±АВПпр.п. = Чб ? ПрП, – Чб • ПрПб;

±ДВПЧ – Ч, ? ПрП, – Чб • ПрП,;

±АВПпрп = 9 ? 19- 1,065-9- 19= 11,115 млн грн;

±ДВПЧ = 9- 1,015- 19- 1,065-9- 19- 1,065 = 2,737 млн грн.

Загальний приріст валової продукції галузі промисловості за рахунок
обох чинників становитиме:

АВПпром = ЛВГІПР.П + АВПЧ = 11,115 + 2,731 = 13,846 млн грн.

Розрахувати вплив продуктивності праці та зміну чисельності зайнятих на
динаміку валової продукції промисловості можна й за такими формулами:

±ДВПпр.п = Ч, • ПрП, – Ч, • ПрПб =4, • ДПрП,; (5.10)

±АВПЧ = Ч, • ПрПб – Чб • ПрПб = ПрПбДЧ,; (5.11)

Якщо скористатися наведеними в прикладі даними, отримаємо такий самий
результат:

±АВПпрп = 9- 1,015- 19- 1,065-9- 1,015 19= 11,281 млн грн; ±АВПЧ = 9-
1,015- 19-9-19- 1,065 = 2,565 млн грн; АВПпром = АВПпр.п + АВПЧ = 13,846
млн грн.

На третьому етапі визначаються основні показники розвитку промисловості,
аналізуються структура промисловості та тенденції структурних зрушень.
Аналіз здійснюється за такими напрямами:

аналіз окремих виробничих комплексів;

аналіз промислового виробництва за формами власності (приватна,
державна, змішана);

визначення кількості зайнятих у різних галузях промисловості і на
підприємствах з різною формою власності;

аналіз продуктивності праці, тривалості робочого тижня в різних галузях
промисловості і на підприємствах з різною формою власності;

аналіз обсягів динаміки капіталовкладень у промисловості. Цей показник
розглядається як валові інвестиції і характеризує процес оновлення і
розширення основного капіталу. Між капіталовкладеннями та обсягом
промислового виробництва існує пряма залежність;

визначення обсягів виробничих потужностей і ступеня їх завантаження по
окремих галузях промисловості.

5.2. Аналіз розвитку сільського господарства

Сільське господарство розглядається як галузь агропромислового
комплексу. Основними показниками стану галузі є:

валова продукція сільського господарства у вартісному вимірі;

виробництво основних видів продукції рослинництва і тваринництва у
натуральному вимірі;

сільськогосподарське виробництво за формами власності;

кількість зайнятих у сільському господарстві та його окремих галузях;

забезпеченість сільського господарства матеріально-технічними ресурсами.

Крім зазначених показників, важливими для аналізу є такі, що
характеризують ступінь сприяння з боку держави розвитку сільського
господарства. Серед них вирізняють специфічні та узагальнюючі показники.
Перші, у свою чергу, поділяються на абсолютні та відносні. Так, до
абсолютних показників належать: загальний обсяг бюджетних асигнувань на
розвиток сільського господарства; обсяг субсидій і дотацій сільському
господарству (у т. ч. по галузях); обсяг пільгових кредитів сільському
господарству; розрахункова сума податкових пільг, наданих
сільськогосподарським підприємствам; обсяг централізованих
капіталовкладень у галузі сільського господарства.

Аналіз доповнюється відносними специфічними показниками: частка
бюджетних асигнувань на розвиток сільського господарства у ВВП та у НД;
частка субсидій і дотацій у ВВП та НД; зіставлення суми податків,
сплачених сільським господарством, з валовою продукцією галузі, з
одержаними субсидіями і дотаціями, з доходами державного бюджету
(враховуючи тільки державні податки); частка пільгових кредитів у
загальній сумі бюджетних асигнувань на сільськогосподарські цілі;
структура і частка централізованих капіталовкладень на розвиток галузі у
загальній сумі бюджетних витрат на сільське господарство; зіставлення
централізованих капіталовкладень із загальним обсягом інвестицій у
сільське господарство.

Узагальнюючі показники охоплюють: установлення державою цін на
сільськогосподарську продукцію та продукцію для сільського господарства;
надання державою послуг сільськогосподарським виробникам за цінами,
нижчими за ринкові; протекціоністські заходи — встановлення імпортних
квот на аналогічну сільськогосподарську продукцію, субсидіювання
експорту; державне страхування сільськогосподарських виробників.

Аналіз розвитку сільського господарства здійснюється також поетапно.

На першому етапі аналізуються частка сільськогосподарської продукції у
ВВП, тенденції її зміни.

°”=і5йГ’100%’

де асг — частка сільськогосподарської продукції у ВВП в році ґ; ВВПСГ/ —
обсяг валового внутрішнього продукту (валової доданої вартості)
сільського господарства в році 1; ВВП, — валовий внутрішній продукт
загалом по економіці в році ї.

Оскільки сільське господарство складається з двох основних галузей —
рослинництва і тваринництва, на цьому етапі визначається також галузева
структура сільського господарства та аналізуються тенденції її зміни.

ар = —^-100%; (5.13)

Ві1сг,

ВП

а„=—^-100%, (5.14)

ШАсг/

де ар а™ — частка рослинництва і тваринництва у валовій продукції
сільського господарства; ВПрЛ ВПТВ, — обсяг валового продукту
рослинництва і тваринництва в році ґ; ВПТВ, — валова продукція
сільського господарства в році і.

Динаміка структурних зрушень у сільському господарстві розраховується за
формулами:

АВП

АВП

Аар Е–100 %, (5.15)

с г

Лат„ = ^.100%, (5-16)

АВП

Аар +Датв -100%, (5.17)

деЛар Аотв — приріст частки рослинництва і тваринництва у валовій
продукції сільського господарства; АВПР, АВПТВ — приріст валового
продукту рослинництва і тваринництва; АВПС г — приріст валової продукції
сільського господарства.

Якщо приріст частки певної галузі (Аар АатВ) перевищує 100 %, це
означає, що структурні зрушення відбуваються на користь цієї галузі,
приріст її продукції перевищує загальний приріст валової продукції
сільського господарства.

Аналіз структурних зрушень у сільському господарстві дозволяє зробити
висновки щодо спеціалізації країни у виробництві певних видів продукції
рослинництва та тваринництва.

На другому етапі аналізується динаміка сільськогосподарського
виробництва в цілому і по окремих галузях. Для цього визначаються
показники;

індекс реального обсягу сільськогосподарського виробництва в цілому, по
рослинництву та товаринництву;

обсяг і динаміка виробнитцва продукції сільського господарства,
рослинництва і тваринництва;

зміна валової продукції сільського господарства за рахунок зміни
продуктивності праці та кількості працюючих.

Індекс реального обсягу сільськогосподарського виробництва (7рсг)
розраховується по найважливіших видах продукції рослинництва і
тваринництва за формулою

‘рс^ТрЧ (5-18)

де QJh Qj(t-\) — обсяг виробництвау-го виду сільськогосподарської
продукції в натуральному вимірі в роках t та (t – 1).

А^&шсічш Екш&чаються. індекси реапьДОго обсягу гародукщї рослинництва і
тваринництва:

‘рр=^Ч (5.19)

/,„=7^=4 (5-20)

де Трр, /рТВ — індекси реального обсягу продукції відповідно
рослинництва і тваринництва; Qjph QJp{( _ !} — обсяг виробництва у-го
виду продукції рослинництва в натуральному вимірі в роках t та (Y – 1);
QJTBh QjjR(t-\) — обсяг виробництва j-ro виду продукції тваринництва в
натуральному вимірі в роках tra(t~ 1);

Динаміка виробництва сільськогосподарської продукції аналізується по
роках у вартісному вимірі в порівнянних цінах:

±Qj,-Pj,

т„=-р ; (5.21)

Z Qj{t-\) ‘ Pjt

7 = 1

т*=Чг ї (5-22)

X б/рде ± ЛВПс.г.п — зміна («+» — збільшення, «-» — зменшення) валової продукції сільського господарства за рахунок зміни продуктивності праці; Чб — чисельність працюючих у сільському господарстві в базовому році; ПрПб, ПрП, — продуктивність праці в промисловості в базовому та розрахунковому періоді и Зміна валової продукції галузі під впливом зміни чисельності працюючих ± ЛВПс.г.п розраховується так: ±ДВПС.Г.Ч = Ч, • ПрП, - Чб • ПРП„ (5.31) де Ч/ — чисельність працюючих у промисловості в періоді /. На третьому етапі аналізуються показники розвитку рослинництва і тваринництва. Рівень розвитку рослинництва аналізується за такими показниками: загальна площа земель сільськогосподарського користування; посівні площі; площі сільськогосподарських земель під основними сільськогосподарськими культурами (зернові, картопля, овочі, кормові тощо); валовий збір сільськогосподарських культур; • урожайність основних сільськогосподарських культур. Рівень розвитку тваринництва аналізується за такими показниками: поголів'я худоби і птиці за окремими видами сільськогосподарських тварин і птиці; зміна поголів'я худоби і птиці; поголів'я продуктивної та робочої худоби; виробництво продукції тваринництва, що не пов'язана із забоєм худоби (молоко, яйця, вовна тощо); виробництво продукції тваринництва, яка пов'язана із забоєм худоби (м'ясо); продуктивність сільськогосподарської худоби; забезпеченість галузі кормами. На цьому етапі визначається також частка приватного сектору у загальному обсязі виробництва продукції рослинництва і тваринництва. Особливістю галузі, яка повинна враховуватись під час її аналізу, є сезонність сільськогосподарських робіт та незбіг внаслідок цього календарного року та сільськогосподарського року. Це стосується насамперед галузі рослинництва, в якій сільськогосподарський рік починається з посівної і закінчується жнивами. Сезонні коливання у сільському господарстві характеризуються певною амплітудою та розміщенням максимумів відхилень у часі (формулою сезонної хвилі). Вони мають певні складові (трендову, сезонну, випадкову), які аналізуються за допомогою математичних методів згладжування сезонних коливань. Значення трендових складових для кожного виду продукції сільського господарства використовуються для визначення індексів реального обсягу виробництва, нівельованих від сезонних коливань. 5.3. Показники ефективності виробництва Ефективність промислового виробництва аналізується за показниками: фондовіддача; фондомісткість; фондоозброєність; продуктивність праці; матеріаломісткість; енергомісткість; конкурентоспроможність продукції, Фондовіддача — показник ефективного використання основних виробничих засобів, Розраховується за формулою ввппр, ФВ-=шС- (5-32) де ФВпр/ — фондовіддача в промисловості в році /; ВВПпрг — валовий внутрішній продукт промисловості в порівнянних цінах у році і\ ОВЗпр, — вартість основних виробничих засобів у промисловості в році І. Фондомісткість (ФМпр/) характеризує потребу в основних виробничих засобах для виробництва одиниці продукції промисловості. Визначається як показник, обернений фондовіддачі: пр/ ФМ«=-!- = -^. (5.33) пр ФВ, ввп v ' Фондоозброєність — це показник оснащеності працюючих у промисловості основними виробничими засобами. Він розраховується за формулою фОпр1-— , (5.34) *пр/ де ФОпр, — фондоозброєність у промисловості в році і\ Чпр, — чисельність працюючих у промисловості в році і. Продуктивність праці — показник ефективності використання робочої сили, зайнятої в промисловості: ПрПпр, (5.35) Ураховуючи формули (5.33), (5.34), (5.35), фондоозброєність можна виразити як добуток фондомісткості та продуктивності праці: ОВЗпр, • ВВГТ, ОВЗпр, ФОпр/ = ФМ^ . ПРПпр, = * " = —(5.36) ввппр, • чпр, чпр, Виходячи з формул (5.33), (5.36) можна визначити фондовіддачу через показники фондоозброєності та продуктивності праці: ФВ = - = Пр 'Ппрг-. (5 37Ї пр/ ФМ ФО р } прї ^^пр* Тобто фондовіддача прямо пропорційна продуктивності праці та обернено пропорційна фондоозброєності. Матеріаломісткість характеризує величину прямих матеріальних витрат у промисловості (вартість проміжного споживання) на одиницю продукції. Прямі матеріальні витрати включають вартість усіх матеріальних ресурсів, використаних у виробництві промислової продукції: сировини, палива, тепло- та електроенергії, основних та допоміжних матеріалів, комплектуючих виробів та напівфабрикатів. До прямих матеріальних витрат не належить амортизація. Матеріаломісткість може визначатися на одиницю валової продукції промисловості або валового внутрішнього продукту галузі: ПГ ММ-=—(5.38) Ш1прммввп = пр' ВВП ПС> (5-39)

пр/

ПС^ = ФЗпр, -Апр,, (5.40)

де ММпр, — матеріаломісткість промислової продукції в році /, визначена
за валовою продукцією (ВП) або валовим внутрішнім продуктом (ВВП); ПСпр,
— вартість прямих матеріальних витрат, або проміжне споживання
промисловості в році і\ ВПпр, — валова продукція промисловості в році ї\
ВВПпр, — валовий внутрішній продукт промисловості в році і; ФЗпр, —
вартість фонда заміщення або всіх матеріальних витрат промисловості в
році /; Апр, — величина амортизації в промисловості в році І. З
наведених формул (5.38), (5.39) видно, що:

ммвп Енергомісткість характеризує витрати первинних паливно-енергетичних ресурсів у натуральному виразі (тоннах умовного палива) на одиницю валового продукту або валового внутрішнього продукту: ЕР ЕМВП =_ЯІ; (5.42) прОсобливість, яку слід ураховувати під час аналізу, є сезонність сільськогосподарських робіт та незбіг внаслідок цього календарного року та сільськогосподарського року. Це стосується насамперед галузі рослинництва, в якій сільськогосподарський рік починається з посівної і закінчується жнивами. Ефективність промислового виробництва аналізується за показниками фондовіддачі, фондомісткості, фондоозброєності, продуктивності праці, матеріаломісткості, енергоміс-ткості, конкурентоспроможності продукції. Ефективність сільськогосподарського виробництва характеризується показниками продуктивності (урожайність, продуктивність тваринництва) і забезпеченості (виробництво зерна на душу населення, державна закупівля сільськогосподарської продукції"). У світовій практиці вважається, що за умови закупівлі 20 % продовольства (від виробленого) країна-імпортер втрачає свою продовольчу незалежність і створюється загроза її національній безпеці. іА*ЯГ Основні ^І^а терміни Валовий продукт промисловості Валовий продукт рослинництва Валовий продукт сільського господарства Валовий продукт тваринництва Випадкова складова сезонних коливань Індекс реального обсягу виробництва Номенклатура Показники обслуговування сільського господарства Проміжне споживання Сезонна складова Трендова складова сезонних коливань Питання Охарактеризуйте кожний етап аналізу розвитку про мисловості, сільського господарства, наведіть необхідні фо рмули з методами розрахунків показників на кожному етапі. За якою методикою можна виявити структурні зру шення в економіці? Як визначаються темпи оновлення промислової продукції? Наведіть методику розрахунку індексу реального обсягу та динаміки випуску промислової продукції. За якою методикою обчислюється зміна валової продукції промисловості та сільського господарства під впливом зміни продуктивності праці та кількості зайнятих? Наведіть показники ефективності промислового виробництва та поясніть їх сутність. Яка специфіка існує у визначенні ефективності сільськогосподарського виробництва, які показники для цього розраховуються? ЧАСТИНА МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ АНАЛІЗУ ФІНАНСОВОГО РИНКУ РОЗДІЛ 6 ГРОШОВО-КРЕДИТНИЙ РИНОК: ПОКАЗНИКИ СТАНУ ТА МЕТОДИКА АНАЛІЗУ 6.1. Показники стану грошово-кредитного ринку Фінансовий ринок має особливе значення для нормального розвитку економіки і є досить складним. Саме на фінансовому ринку здійснюються процеси мобілізації тимчасово вільних грошових коштів фізичних та юридичних осіб, їх розподіл і перерозподіл між різними секторами ринку. Фінансовий ринок охоплює: грошово-кредитний, на якому формується попит і пропозиція грошей, визначається відсоткова ставка, попит на кредити для інвестування; фондовий ринок, на якому формуються попит і пропозиція цінних паперів; валютний ринок, на якому формується попит і пропозиція валют, визначаються валютні курси. Структуру фінансового ринку наведено на рис. 6.1. Ефективне функціонування грошово-кредитного ринку значною мірою залежить від грошово-кредитної політики, яку проводить Національний банк країни. Головною метою цієї політики є вплив на найважливіші макроекономічні параметри через зміну пропозиції грошей. Найважливішими показниками стану грошово-кредитного ринку є: загальна грошова маса; кредити, надані банками країни (в національній та іноземній валюті); відсоткова ставка; ставка рефінансування; грошова база; частка готівки поза банками в грошовій масі; коефіцієнт готівки; рівень доларизації грошового обігу; швидкість грошового обігу; рівень монетизації (насиченість економіки грошима); кредитні ресурси комерційних банків; норма обов'язкового резерву; мультиплікатор депозитний; мультиплікатор грошовий. Фінансовий ринок Г Ринок капіталу Ринок акцій Валютний ринок Кредитний ринок Ринок облігацій Грошовий ринок Фондовий ринок Рис. 6.1. Структура фінансового ринку Гроші — це особливий товар, що є загальним еквівалентом. У країнах з розвинутою ринковою економікою грошовий обіг складається з готівкових і безготівкових грошей. Готівкові гроші — це банкноти і монети, які вводяться в обсяг Національним банком. Безготівкові (банківські) гроші — це записи на банківських рахунках і внески в комерційних банках. До них належать банківські депозити, чеки та кредитні картки. Уся сукупність готівки та безготівкових грошей становить грошову масу. Вона є структурованою і складається з кількох грошових агрегатів. Останні побудовані виходячи з поступового зменшення ліквідності грошей. Абсолютно ліквідними є готівкові гроші — це гроші поза банками або на руках у населення. Вони утворюють грошовий агрегат МО. Кожний наступний грошовий агрегат повністю включає попередній, а також інші види банківських грошей. Грошовий агрегат МІ — це готівка та депозити в банках (до запитання). Грошовий агрегат М2 — це готівка та кошти, що знаходяться на всіх рахунках у комерційних банках (внески до запитання та строкові депозити). Грошовий агрегат Min — це грошова маса М2 за виключенням валютних заощаджень (ВЗ): М2п = М2-В3. (6.1) Грошовий агрегат Min визначає гривневу частку грошової маси, що знаходиться у розпорядженні населення, підприємств, організацій. Грошовий агрегат МЗ — це агрегований показник, який визначає всю сукупність грошових коштів, що знаходяться в обігу. Він складається з готівки поза банками (СМ), коштів на поточних рахунках і строкових депозитах (депозитних грошей) (d), трастових операцій банків з коштами клієнтів (то): мз = см + d + to (6.2) або МЗ - М2 + ТО. (6.3) Саме загальна грошова маса МЗ утворює грошову пропозицію (А/5), на яку впливає Національний банк різними методами монетарної політики. Тобто Ms = МЗ. (6.4) Якщо частка трастових операцій з коштами клієнтів у грошовій масі МЗ незначна, то грошова пропозиція утворюється грошовою масою М2: ТО -> min, Ms = М2. (6.5)

Існує також грошовий агрегат Min — це загальна грошова маса за
виключенням валютних заощаджень (ВЗ):

Min – МЗ – ВЗ – М2п + ТО. (6.6)

Кредити, надані банками країни (Сгн), складаються з кредитів, які надано
органам загального державного управління, підприємствам, організаціям і
населенню комерційними банками (Окб) та кредитів Національного банку
Мінфіну (Сгмф):

СГн=сгмф+сгкб- (6.7)

Обсяг кредитів, наданих банками, значною мірою характеризує стан
інвестиційної активності.

Відсоткова ставка (Іг) — це ставка, за якою комерційні банки надають
кредити суб’єктам господарювання. За своєю економічною сутністю
відсоткова ставка являє собою ціну позичкового грошового капіталу,
необхідного для придбання реального капіталу. Відомо, що зі зростанням
відсоткової ставки зменшується ліквідність грошей і дохід власників
грошей від їх зберігання. Відповідно збільшується попит на фінансові
активи. І навпаки.

Для національної економіки високі відсоткові ставки мають такі наслідки:
зменшується попит на кредитні ресурси, уповільнюються процеси
мультиплікації грошей у банківській системі, темпи зростання грошової
маси відстають від темпів зростання грошової бази. До основних чинників,
які гальмують зниження відсоткових ставок, фахівці відносять високі
кредитні ризики та слабкий механізм страхування від них. Слід зауважити,
що за умови зниження відсоткових ставок стимулюється ділова активність,
але прискорюються темпи інфляції.

Ставка рефінансування (і?ф) (облікова ставка) — це ставка, за якою
Національний банк надає кредити комерційним банкам (рефінансує їх).
Тобто це вираження ціни кредитних ресурсів, які Національний банк
розміщує серед комерційних банків у відсотках. В Україні ставка
рефінансування на 1—1,5 % вище за темпи інфляції (Р,):

Д^Р,+1-5-1,5%. (6.8)

Ставка рефінансування суттєво впливає на доступність кредитних ресурсів
для суб’єктів господарювання. Так, висока ставка рефінансування зменшує
можливість комерційних банків брати кредити у Національного банку, і,
відповідно, скорочуються можливості самих комерційних банків надавати
кредити суб’єктам ринку. І навпаки.

Облікова ставка є особливо важливою для комерційних банків, які
кредитують стратегічно важливі галузі національної економіки — сільське
господарство, вугільну промисловість тощо. На облікову ставку впливають
внутрішні та зовнішні чинники. До основних внутрішніх чинників належать:
значний розмір дефіциту державного бюджету, який покривається за рахунок
зовнішніх і внутрішніх позик; зростання ставок за ОВДП; кількість

грошей в обігу; курс національної валюти. Зовнішніми чинниками вважають
«коливання попиту нерезидентів на державні боргові забов’язання,
надходження або відплив із ринку іноземного спекулятивного капіталу»1.

Існує також поняття «ломбардна ставка» (7?л) — це ставка, за якою
Національний банк надає кредити комерційним банкам під забезпечення
високоліквідних активів (державних цінних паперів). Ломбардна ставка, як
правило, на 2—5% вище від ставки рефінансування:

Яя = Яф + 2 + 5%. (6.9)

Грошова база (#) — це сума коштів, яка складається з готівки на руках у
населення і резервів комерційних банків (готівка в касах банків та
коштів комерційних банків на рахунках в Національному банку (ЯЯ):

н=М0 + ш^СМ+ж. (6.10)

Частка готівки поза банками (Чем) характеризує частку готівки в грошовій
масі і визначається за формулою

см

см (6Л1)

Ч™ =±±[-.100%.

МЗп

Значна частка готівки (більше 40 % від грошової маси) є негативним
явищем, що свідчить про недовіру до банківської системи, про існування
суттєвих ризиків, пов’язаних із заощадженнями грошей у банках, про
наявність інфляційних очікувань з боку населення. Крім того, до
негативних загальноекономічних наслідків високої частки агрегату М0 у
грошовій масі слід віднести сприяння тінізації економіки, труднощі зі
стягненням податків, ускладнення контролю з боку Національного банку за
грошовими агрегатами та пропозицією грошей. Останнє безпосередньо
позначається на ефективності монетарних заходів.

Коефіцієнт готівки (сг) характеризує частку готівкових грошей у
депозитних грошах і розраховується за формулою

СМ

сг = 100%, (6.12)

1 Гладких Д. Облікова ставка і ціна кредитних ресурсі» // Вісник НБУ. —
1998 — Серп. —С. 38.

О

або

cr = МИ 100%. (6.13)

М2п -MO к J

Рівень доларизації фошового обігу (Рд) — це частка валютної частини
грошової маси в її загальній величині:

Р -J^.100o/0.^3-^.io0o/0, (6.14)

д мз мз v }

Рівень доларизації безпосередньо відбиває рівень недовіри до
національної валюти і має тенденцію до збільшення під час зростання
інфляції. За умови високої доларизації національна валюта лише частково
виконує функції нагромадження та міри вартості.

Швидкість грошового обігу (V) — це кількість оборотів, що роблять гроші
за рік, щоб забезпечити певний рівень економічної активності, який
приблизно визначається номінальним ВВП:

(6.15)

М 4 ‘

де М— середня величина кількості грошей в обігу за період обороту.

Цей показник обернено впливає на величину попиту на гроші: у разі
збільшення швидкості грошового обігу попит на гроші зменшується, і
навпаки.

На прискорення швидкості грошового обігу впливають високі темпи
інфляції, підвищення відсоткової і облікової ставок, суттєві доларові
інтервенції. Навпаки, уповільнюють швидкість обігу грошової маси
тінізація економіки, заборгованість з виплати заробітної плати, по
розрахунках за товари й послуги.

Рівень монетизації (Рм), або коефіцієнт насиченості економіки грошима —
це співвідношення між грошовою масою в обігу і рівнем виробництва у
поточних цінах (приблизно дорівнює номінальному ВВП):

р”=іШГ100%’

Рівень монетизації коливається під впливом різних чинників. Так,
зниження монетизації може відбутися внаслідок згортання грошових
відносин у результаті значної бартеризації економічних зв’язків та
зростання доларизації. На рівень монетизації впливають також коливання
попиту на гроші, інфляційні процеси.

Приклад Визначити рівень монетизації та коефіцієнт готівки, якщо
номінальний ВВП дорівнює 140 млрд грн, грошовий агрегат МІ становить
10,5 млрд грн, частка готівки в ньому — 40 %, валютні заощадження — 0,95
млрд грн, обсяг трастових операцій комерційних банків — 0,82 млрд грн.
Розв’язання:

Рм^.100%; м ВВПН

МЗ=М2 + ТО= 10,5 + 0,82 = 11,32 млрд грн; 1132

100% = 8,08 %;

140

СГ = ^Г’ 1 ^% ‘ СМ ” Ш = °’4° ‘ 1 °’5 = 4’2 МЛрД 4)14

d = M2n-M0;

Mln = МІ – ВЗ = 0,5 – 0,95 = 9,55 млрд грн.

Кредитні ресурси комерційних банків (ОТ?кб) складаються: із власних
коштів банків (ВлК); коштів, які залучені банками через продаж своїх
боргових зобов’язань (БЗ); депозитів банків (F)); залишків на рахунках
юридичних осіб (Зю); обсягів кредитування Національним банком
комерційних банків (Сгнб); обсягів грошово-кредитної емісії (МСЕ) за
виключенням обов’язкових резервів комерційних банків (RR):

CRKB = ВлК + БЗ + D + Зю + СгІШ + MCE – RR. (6.17)

С*кб(р)=-^ -? (6-18)

Щоб визначити реальні кредитні ресурси комерційних банків (С7?щр))5
обсяг кредитних ресурсів, визначений за формулою (6.17), необхідно
зменшити на величину прострочених кредтів (С/?Пр) та скорегувати цю
різницю на рівень інфляції (дефлятор ВВП):

CRKB ~ CRi

Дефлятор

Здатність комерційних банків надавати кредити залежить від величини та
структури їх загальних резервів (77?). Вони складаються з обов’язкових
(ЯК) та надлишкових (ЕР) резервів банків. Кошти, які зберігаються як
резервні, не приносять відсотків. Тому банки тримають у резервах тільки
частку депозитів. Важливою складовою банківських резервів є обов’язкові
резерви, які зберігаються як депозити у Національному банку. Величина
обов’язкових резервів нормується Національним банком у відсотках до
депозитних грошей (F)). Тобто норма обов’язкового резерву (гг) дорівнює

гг = —. (6.19) />

Звідси

ШІ = гг-0. (6.20)

У різних країнах норма обов’язкового резерву коливається від З до 15%.

Коефіцієнт готівки та норма обов’язкового резерву використовуються для
розрахунків мультиплікаторів — депозитного та грошового.

Депозитний мультиплікатор (то) визначається за формулами:

АМ5 АО (6.21)

тв=—, (6.22) гг

де гг— норма обов’язкового резерву.

За формулою (6.21), як правило, розраховують можливу зміну пропозиції
грошей залежно від зміни депозитних грошей:

АМ5 =т0-Ш (6.23)

Тобто формула (6.21) характеризує економічний зміст депозитного
мультиплікатора і не застосовується для визначення його арифметичного
значення. Для цього використовують формулу (6.22). З неї легко обчислити
мультиплікатор, тому що норма обов’язкового резерву встановлюється
Національним банком і є величиною завжди відомою.

Грошовий мультиплікатор також виражається двома формулами, перша з яких
(6.24) характеризує його економічний зміст, а друга (6.25) — числове
значення:

АМ

т АН

ЛМ5=т -ЛЯ. (6-24)

тт=^-. (6.25) ггл-сг

З наведених формул (6.22), (6.25) видно, що збільшення норми
обов’язкового резерву призводить до зменшення як депозитного, так і
грошового мультиплікаторів. Відповідно зменшиться пропозиція грошей, що
вплине на відсоткову ставку (Іг).

При цьому зв’язок між зміною пропозиції грошей (після зміни норми
обов’язкового резерву) та відсотковою ставкою може бути різним залежно
від того, існує в економіці ефект доходу чи очікується інфляція. За
умови першої ситуації зменшення пропозиції грошей супроводжуватиметься
зменшенням попиту на облігації, отже, і зниженням їх ціни. Як відомо,
між ціною облігацій та відсотковою ставкою існує обернена залежність і
тому відсоткова ставка зростатиме. Ланцюг зв’язків, що виникає при
цьому, описується так:

гг \-* тв і~> тт І-» № |^ Іг \. (6.26)

Якщо ж в економіці існують інфляційні очікування, то зменшення
пропозиції грошей призведе до протилежного щодо зв’язку (6.26)
результату:

гг Т— тв [^тт |~> № |-> 1Г |. (6.27)

Наведені залежності підтверджують важливість норми обов’язкового резерву
як головного інструменту монетарної політики.

6.2. Фактор часу в оцінці грошових потоків

Аналізуючи грошово-кредитний ринок, слід ураховувати фактор часу в
оцінці грошових потоків. Така оцінка базується на фундаментальній
концепції, відповідно до якої гроші сьогодні мають більшу вартість, ніж
будуть мати через певний час. Це пояснюється тим, що гроші, інвестовані
в цінні папери або депозити, приносять дохід, тобто капіталізуються.
Крім того, у віддаленому майбутньому знижується цінність імовірних
доходів унаслідок підвищення ризику та інфляції.

Для порівняння вартості грошей у часі використовуються поняття
майбутньої та теперішньої вартості грошей.

Теперішня вартість майбутнього доходу (ру) — це вартість майбутніх
надходжень грошей або обсягу руху готівки, дисконтованої за відповідною
нормою відсотка. Інакше кажучи, це та сума грошей сьогодні, яка створить
майбутній дохід за наявних відсоткових ставок. Зведення майбутнього
доходу до теперішньої вартості здійснюється за допомогою методики
дисконтування. Дисконтування дає змогу вимірювати доходи різних періодів
однією грошовою міркою. В процесі дисконтування використовується
дисконтна ставка. Дисконтна ставка — це відсоткова ставка дохідності
грошей з урахуванням ризику, яка застосовується для поточної оцінки
майбутніх грошових потоків,

Щоб зрозуміти процес дисконтування, Спочатку визначимо майбутню вартість
депозиту або позики, яка обчислюється за допомогою нарахування складного
відсотка. Майбутня вартість теперішніх грошей (і7^) визначається за
формулою

^К = д(і + /гУ, (6.28)

де А — теперішня вартість початкового Депозиту або позики (грн); Іг —
відсоткова ставка (в частках одиниці); і — кількість років, що
відділяють майбутній період від теперішнього,

Процес зростання вартості депозитів або Позик у майбутньому .надшіагхьпя
дрпдаспм хашхл аічадії

Якщо депозити поповнюються щорічно протягом певного періоду, то загальна
майбутня вартість таких Депозитів розраховується за формулою

^ = 2А(1+>Г, (6.29)

де Г— період (у роках), протягом якого поповнюються депозити; (— певний
рік; Д — вартість депозитів у році і.

Якщо мають місце ануїтетні внески (однакової величини кожен рік протягом
певного періоду), то формула (6.29) спрощується до вигляду:

^ = Д.|(1+/гГ =2).^, (630)

де О — щорічні внески на депозитні рахунки; кам — коефіцієнт ануїтета
майбутньої вартості.

Ки =Н + Іг)т”. (6.31)

Під час оцінки теперішньої вартості майбутнього доходу (ру) враховується
зворотна дія фактора часу: (6.32)

де Д — дохід через І років.

Для полегшення нарахування складного відсотка при дисконтуванні існують
спеціальні таблиці, в яких для кожного року і для кожної відсоткової
ставки обчислені значення (1 + Іг)*. Ці коефіцієнти називають множником
нарощування і дисконтним множником.

Приклади;

На депозитний рахунок банку надійшло 10 млн грн. Банк виплачує 9 %
річних. Визначити майбутню вартість грошей через 3 роки,

Розв’язання:

РУ-П\ (1 + ігу = Ю ? (1 + 0,09)3 = 12,95 млн грн,

Організація відкрила депозитний рахунок у банку під 11 % річних і на
початку кожного року вносить на нього 500 тис. гри. Яка сума депозиту
буде через 4 роки?

Розв’язання:

і^ = F>F(1 + /г)г” = 500[(1 + 0,П)4″1 +0 + 0Д1)4″2 + + (1 + «Л О4″3 + (1
+ ОД І)4″4] = 2355тис. грн.

3. На депозитний рахунок банку протягом 3 років будуть над-ходити внески
у сумі відповідно 5 млн грн, 9 млн грн, 12 млн грн, Банк виплачує 9 %
річних. Розрахувати загальну майбутню вартість грошей через 3 роки.

Розв’язання:

РУ = F+ Іг)т~1 = 5 • (1 + 0,09)3~’ +

+ 9(1 + 0,09)3-2 + 12(1 + 0,09)3″3 = 27,75 млнгрн.

4. Через 5 років очікується річний дохід у сумі 2 млн грн. Відсоткова
ставка дорівнює 11 %. Розрахувати поточну вартість зазначеного
майбутнього доходу,

Розв’язання:

РУ =

Пі

У = 1,19 млнгрн.

(1 + 0,11)

6.3. Рівновага грошово-кредитного ринку: визначення пропозиції грошей і
попиту на них

м

З макроекономіки відомо, що рівновага на грошовому ринку визначається
точкою перетину пропозиції грошей (М5) і попиту на гроші (А/^). На рис.
6.2 зображена рівновага на грошовому ринку, яка визначає рівноважну
відсоткову ставку Іг та рівноважну грошову масу М. Національний банк,
змінюючи пропозицію грошей (М52, М5з), впливає і на зміну рівноваги на
грошовому ринку, а також на рівноважну відсоткову ставку (7^2, Ігі).
Методи здійснення політики «дешевих» або «дорогих» грошей розглянуто у
відповідному розділі курсу «Макроекономіка».

Мг Мх Му м Рис. 6.2. Рівновага на грошовому ринку Отже,
рівновага на грошовому ринку досягається за умови

М5=М°. (6.33)

Тому важливим є аналіз чинників, які впливають на пропозицію грошей і
попит на гроші.

Пропозиція грошей у поточному періоді (М?) залежить від:

пропозиції грошей у попередньому періоді (МД1);

обсягу купівлі державних цінних паперів, що збільшує пропозицію грошей
(ЦПК);

обсягу продажу державних цінних паперів, що зменшує пропозицію грошей
(ЦПп);

обсягу національної валюти, витраченої Національним банком на купівлю
іноземної валюти, що збільшує пропозицію грошей (Вк);

обсягу національної валюти, одержаної Національним банком від продажу
іноземної валюти, що зменшує пропозицію грошей (Вп);

обсягу кредитно-грошової емісії (МСЕ),

Ураховуючи зазначене, пропозицію грошей можна виразити формулою:

М* =МД +ЦПКГ -ЦП№ + ВЮ -В№ + МСЕп (6.34)

де /, t – 1 — поточний період / та попередній період (/ – 1).

Введемо позначення: сальдо купівлі-продажу державних цінних паперів
(5цп) та сальдо купівлі-продажу валюти (5В):

5ЦП =ЦПК -ЦПП; (6.35)

SB = BK-BU. (6.36)

Тоді

MJ =Mb+Smt +SBt +MCEr (6.37)

З наведеної формули (6.37) окремих розрахунків потребує обсяг
грошово-кредитної емісії. До емісії уряд вдається тоді, коли він
виявляється неспроможним організувати ефективне оподаткування для
забезпечення потрібних видатків з державного бюджету, а також за рахунок
емісії знімається інфляційне навантаження.

Загальна кредитна емісія (МСЕ) визначається кредитами:

на покриття дефіциту бюджету (СУбд);

покриття внутрішнього боргу (0Вб);

рефінансування банків (СУрб);

• купівлю валюти до офіційного валютного резерву (Ов). Отже, загальна
кредитна емісія розраховується за формулою

МСЕ = Сгщ + СгВБ + СгРБ + Ов. (6.38)

Таким чином, пропозиція грошей, враховуючи формули (6.37) і (6.38), може
бути визначена так:

Mf = Ml, + Sm{t) + Sm + СгБД + СгВБ + СгРБ + Сгв. (6.39)

Безперечно, існують і інші моделі визначення пропозиції грошей. Більш
детально це питання розглядається макроекономіч-ною теорією.

Для визначення попиту на гроші використовується, як правило, формула І.
Фішера:

М° -V = р.у, (6.40) М°-^~, (6.41)

де М9 — попит на гроші; V — швидкість обертання грошей; Р — середній
рівень цін; Y— обсяг реального ВВП.

Інший варіант кількісного визначення попиту на гроші запропонував
представник кембриджської школи А. Пігу:

М° =к-Р-Y, (6.42)

де к — частка річних доходів (від Р • У), яку бажають мати суб’єкти
ринку в грошовій формі.

За своєю сутністю коефіцієнт к є оберненим відносно швидкості обігу
грошей = тому принципової різниці між варіантами кількісної теорії
Фішера і Пігу не існує.

Відомі також інші моделі, зокрема модель попиту на гроші Баумоля—Тобіна.

6.4. Взаємозв’язок грошово-кредитного та товарного ринків

Грошово-кредитний ринок через ступінь ділової активності на
інвестиційному ринку впливає на кон’юнктуру товарного ринку, тому
окремого аналізу потребує взаємозв’язок грошового і товарного ринків
(рис. 6.3).

Звернемось до рис. 6.3. На ньому відображено взаємодію трьох ринків: а —
грошово-кредитного, б — інвестиційного, в — товарного. Припустимо, що
урядом здійснюється стимулююча політика експансії, яка в даному
контексті виражається у впливі на відсоткову ставку в бік її зниження.
Це можливо за умов збільшення грошової пропозиції від Мі ДО Мі (рис
6.3). Відсоткова ставка тоді зменшиться від Іг\ до Іґ2. Отже, зміна
рівноваги на грошово-кредитному ринку (а) призвела до зниження
відсоткової ставки.

У свою чергу, зниження відсоткової ставки пожвавлює попит на інвестиції
(б) від І\ до її. Зростання інвестицій забезпечує муль-типлікативний
приріст ВВП від ВВПі до ВВП2 на товарному ринку (в)

Графічні пояснення на рис 6 3 дозволяють зробити важливі аналітичні
висновки Ефективність грошово-кредитних заходів залежить від виду кривих
попиту на гроші (М°) і попиту на інвестиції (7°) Чим більш крутою є
крива попиту на гроші, тим більш значним буде вплив зміни їх пропозиції
на рівноважну ставку відсотка. Можливість одержати більш суттєвий
приріст інвестицій зображується похилою кривою попиту на інвестиції А
більший приріст інвестицій приведе до мультиплікативного зростання ВВП.

Монетарні заходи високоефективні тоді, коли крива попиту на гроші
приймає вигляд крутої лінії, а крива попиту на інвестиції — похилої. За
інших умов потенціал монетарних заходів незначний.

Таким чином, збільшення пропозиції грошей веде до зростання інвестицій,
ВВП, зайнятості, доходу, сукупного попиту, що, у свою чергу, забезпечить
подальше підвищення економічної активності.

Але, аналізуючи цей ефект, треба зазначити, що він виникає переважно в
умовах низького рівня зайнятості. Крива сукупної пропозиції за таких
умов має відносно горизонтальний вигляд. Саме тому збільшення сукупного
попиту внаслідок зростання пропозиції грошей веде до суттєвого зростання
ВВП в умовах незначної інфляції або незмінних цін (рис. 6.4 а). Але в
умовах близьких до повної зайнятості крива сукупної пропозиції стає
більш крутою, майже вертикальною лінією. В такому разі розширення
грошової пропозиції і збільшення сукупного попиту суттєво впливає на
динаміку цін (від Рі до Р2), спричиняючи велику інфляцію (рис. 6.4 б).

Рис. 6.4. Грошово-кредитна політика у короткостроковому (а) і
довгостроковому (б) періодах

Пропозиція грошей і попит на них у першу чергу впливають на номінальну
відсоткову ставку (ІГ(Н)). У той же час попит на реальні інвестиційні
товари — обладнання, устаткування, споруди —

в цілому визначається реальною відсотковою ставкою (/%)), яка дорівнює
номінальній за мінусом темпів інфляції. З цього випливає важливий
висновок: наприклад, скорочення грошової пропозиції призведе до
зростання відсоткової ставки, що, у свою чергу, викличе скорочення
інвестицій, а значить, сукупного попиту і

ввп.

М |-> Іг / !-» АП |-> ВВП і. (6.43)

Але у довгостроковому періоді ефект відсоткової ставки інший. Скорочення
грошової пропозиції приведе до зниження інфляції і, таким чином, до
уповільнення зростання номінального ВВП відносно реального. Це, у свою
чергу, зумовить скорочення номінальної та реальної відсоткових ставок,
зростання інвестицій та ВВП:

М51-> Р |-> ВВПН |-> Іг(и) |-> І Т-> ВВПр Т. (6.44)

На результати монетарних заходів значно впливають і процеси, що
відбуваються у світовій економіці. Проаналізуємо політику «дешевих»
грошей як елемент загальної експансіоністської політики. Внаслідок
збільшення пропозиції грошей відсоткова ставка в національній економіці
знижується, що скорочує надходження до неї іноземних інвестицій Це, у
свою чергу, зменшує попит на валюту даної країни і знижує її курс
відносно іноземних валют. Наслідок — скорочення імпорту і зростання
експорту, тобто збільшення чистого експорту (ЙХ). І навпаки — для
політики «дорогих» грошей.

М Т~* Іг |-> /,„!-> е і -> ІЩ; (6.45) М |-> /, Т-> 7і„Т-> е Т -> ІЩ.
(6.46)

Таким чином, наслідки внутрішніх грошово-кредитних заходів посилюються
під впливом світової економіки.

Для будь-якої економіки поряд із підтримкою внутрішньої рівноваги
важливою є проблема досягнення балансу між експортом та імпортом. Існує
взаємозв’язок макроекономічної рівноваги і торговельного балансу за
умови проведення певних заходів на грошово-кредитному ринку.

Припустимо, що для даної країни має місце суттєве перевищення імпорту
над експортом в умовах високого безробіття і спаду виробництва. За таких
обставин держава спробує зменшити дефіцит торговельного балансу і буде
проводити політику «дешевих» грошей. Така політика знизить ставку
відсотка і змен

шить імпорт, сприятиме експорту і поліпшить торговельний баланс. Тобто
політика «дешевих» грошей узгоджується з політикою збалансування
торговельного балансу.

Припустимо тепер, що для країни характерним є перевищення імпорту над
експортом в умовах інфляції. Тоді уряд проводить політику «дорогих»
грошей і скорочує дефіцит торговельного балансу. Політика «дорогих»
грошей підвищує ставку відсотка і стимулює приплив іноземних інвестицій.
Це збільшує попит на національну валюту і підвищує її курс відносно
інших валют, що скорочує експорт і погіршує торговельний баланс. Така
політика «дорогих» грошей приходить у протиріччя з політикою
балансування торговельного балансу.

Отже, як показує аналіз, грошово-кредитні заходи можуть узгоджуватися із
політикою балансування експорту та імпорту, але можуть і суперечити їй.

Крім моделі рівноваги грошово-кредитного ринку «М5 — М°» існує також
модель рівноваги відкритої національної економіки Манделла—Флемінга («/5
— ЬМ»). Побудова й аналіз цієї моделі розглядається в підручниках з
макроекономіки.

Зупинимося на аналізі впливу світової відсоткової ставки на рівновагу в
моделі «/5 — ЬМ» [18, с. 53—54]. Суттєва різниця рівноважних відсоткових
ставок у світовій і національній економіках впливає на макроекономічні
процеси в окремій країні.

ватиме світовій. Отже, аналіз моделі Манделла—Флемінга дозволяє зробити
висновок, що умовою рівноваги відкритої національної економіки є
рівність світової і національної відсоткових ставок.

Рис. 6.5. Модель Манделла—Флемінга (7г^= Іг^)

ВВП

Рис. 6.6. Модель Манделла—Флемінга (Іг}У Абсолютно ліквідні гроші Ануїтетні внески Грошова маса Грошові агрегати Грошово-кредитна політика Дисконтна ставка Дисконтування майбутнього доходу Емісія Капіталізація Ліквідність грошей Ломбардна ставка Поточна вартість майбутнього доходу Спекулятивний попит на гроші Ставка рефінансування Трансакційний попит на гроші Трансакція Питання для самоконтролю Поясніть структуру фінансового ринку. Наведіть відповідну схему. Які показники характеризують стан грошово-кредитного ринку? Надайте методику розрахунку кожного показника. Яка економічна сутність відсоткової та облікової ставок? Чим вони відрізняються? Свідченням яких економічних явищ є висока частка готівки у грошовій масі? Якщо грошова маса МІ зростає швидше за номінальний ВВП, то як змінюватиметься рівень монетизації? Чи може гривня виконувати функції міри вартості та нагромадження, якщо рівень доларизації високий? Обґрунтуйте висновок. Визначте чинники, які впливають на швидкість обігу грошей. Поясніть логіку впливу окремих чинників на швидкість обігу грошової маси. Наведіть необхідні формули. Поясніть схематично зв'язки, що існують між зміною норми обов'язкового резерву, пропозиції грошей, відсоткової ставки, внутрішніми та іноземними інвестиціями, ВВП. Поясніть сутність понять майбутньої та теперішньої вартості грошей. На якій концепції ґрунтується необхідність урахування фактора часу в оцінці грошових потоків? Наведіть формули нарахування складного відсотка і методики дисконтування. Поясніть економічну сутність і надайте графічну інтерпретацію взаємозв'язків грошово-кредитного, інвестиційного і товарного ринків. Поясніть механізм впливу зміни пропозиції грошей, номінальної та реальної відсоткових ставок, попиту на внутрішні та іноземні інвестиції, зміну валютного курсу та чистого експорту. У чому полягає відмінність у дії цього механізму в коротко- і довгостроковому періодах? РОЗДІЛ 7 МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИКА АНАЛІЗУ ФОНДОВОГО РИНКУ 7.1. Функції та структура фондового ринку Фондовий ринок охоплює частину кредитного ринку, зокрема ринок облігацій, і повністю ринок акцій. Інакше кажучи, це ринок цінних паперів, на якому здійснюються їх випуск, розміщення та продаж. Товар фондового ринку специфічний — різні види цінних паперів. Основна мета аналізу ринку цінних паперів полягає у забезпеченні нормального функціонування всіх галузей економіки шляхом інвестування великих капіталів у їх діяльність. Існують різні класифікації фондового ринку. Найбільш поширена класифікація учасників фондового ринку поділяє їх на чотири групи: емітенти — юридичні (в окремих випадках фізичні, якщо це передбачено законодавством) особи, які випускають цінні папери і виконують у зв'язку з цим певні обов'язки. Часто ототожнюють емітента і продавця цінних паперів. Але слід зауважити, що поняття «емітент» і «продавець» збігаються на первинному ринку цінних паперів і не збігаються на вторинному, де відбувається їх перепродаж; інвестори — фізичні та юридичні особи, у тому числі ін-ституціональні інвестори (інвестиційні фонди, довірчі товариства, пенсійні фонди, страхові компанії тощо), які мають вільні кошти і можуть вкласти їх у цінні папери з метою одержання доходу (відсотків) або збільшення ринкової вартості цінних паперів; посередники — юридичні особи, які надають ті чи інші послуги щодо здійснення фондових операцій емітентам або інвесторам; держава приймає законодавчі акти, створює відповідні державні органи і таким чином визначає умови правового регулювання діяльності фондового ринку з метою підтримки його ефективного функціонування і захисту його учасників. Посередниками на фондовому ринку можуть бути: • підприємства, які спеціалізуються на роботі з цінними паперами і здійснюють посередницьку діяльність з випуску та обігу цінних паперів; банківські установи, які поряд з іншими фінансовими функціями можуть здійснювати посередницьку діяльність з випуску та обігу цінних паперів, а також надавати позики, пов'язані з цінними паперами. інвестиційні компанії, що поєднують функції фінансового посередника та інституціонального інвестора. Для своєї діяльності посередники можуть створювати добровільні об'єднання, у тому числі фондові біржі. Фондова біржа — це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому відбувається торгівля цінними паперами. Забезпечення зберігання цінних паперів та оформлення передачі прав власності здійснюють депозитарій, розрахунково-клірингові установи та реєстратори. Продавцями фондового капіталу виступають: фінансові інститути і комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, ощадні банки, пенсійні фонди тощо. Покупцями капіталу є: держава, торгово-промислові компанії, приватні особи. Основна макроекономічна функція фондового ринку полягає в тому, щоб трансформувати тимчасово вільні грошові кошти у виробничі капіталовкладення, тобто передати грошові ресурси від позикодавців до позичальників. Фондовий ринок виконує функції: економічну, політичну, соціальну. У межах економічної функції фондовий ринок: забезпечує контакт продавця і покупця; —акумулює грошові кошти населення (заощадження) та під-* приємств (тимчасово вільний капітал); балансує попит і пропозицію цінних паперів на фондовому ринку; —сприяє стабілізації цін; оптимізує галузеву та регіональну структуру, забезпечуючи перелив капіталу з малорентабельних галузей і регіонів у високорентабельні, технічно прогресивні галузі та перспективні регіони; вирівнює норму прибутку на вкладений капітал; сприяє реалізації науково-технічних досягнень шляхом створення акціонерних венчурних фірм і здійснення інших заходів заохочення освоєння нової технології; —узгоджує майнові державні, інституціональні, індивідуальні інтереси в процесі обігу цінних паперів; пом'ягшує дефіцит державного бюджету; стан ринку цінних паперів свідчить про стан економічної кон'юнктури. Сутність політичної функції фондового ринку полягає у сприянні становленню економічної незалежності держави, залученню іноземних інвестицій через продаж акцій, створенню справді ринкової системи. Соціальна функція фондового ринку виявляється в можливості для населення отримання додаткового прибутку та формування прошарку власників цінних паперів. Крім того, перелив капіталу сприяє створенню додаткових робочих місць. З огляду на етапи функціонування вирізняють первинний і вторинний ринки цінних паперів. На первинному ринку початково розміщуються цінні папери серед інвесторів. Основне завдання первинного ринку — мінімізувати ризик інвестора. На це спрямовані державні законодавчі нормативні акти, які регулюють діяльність ринку. Первинний ринок цінних паперів аналізується за: основними емітентами; основними інвесторами; основними об'єктами угод; основними формами угод. Основними емітентами є держава, приватні компанії, міждержавні органи. Основними інвесторами виступають населення, держава, комерційні органи. Об'єктами угод є державні, приватні та міжнародні цінні папери. Існує дві форми угод — розміщення цінних паперів шляхом аукціону або відкритого продажу. Первинне розміщення цінних паперів здійснюється поетапно. Спочатку емітентом приймається рішення про випуск цінних паперів, потім відбувається їх відкрите або закрите розміщення. Відкрите розміщення передбачає реєстрацію інформації про випуск цінних паперів та організацію передплати на них, закрите розміщення цінних паперів відбувається серед конкретних осіб. На заключному етапі цінні папери видаються власникам або власник реєструється у системі реєстру власників. Вторинний ринок забезпечує обіг цінних паперів. Його основними функціями є створення умов для широкої торгівлі цінними паперами, забезпечення їх ліквідності, визначення ринкової ціни цінних паперів та надання інформації щодо її зміни. За організаційними формами розрізняють фондову біржу та позабіржовий ринок цінних паперів. Біржовий ринок, як правило, є вторинним, представлений фондовою біржею. Тобто це ринок з високим рівнем організації, на якому за спеціальними правилами здійснюється угода купівлі-продажу цінних паперів. Основними суб'єктами біржового ринку виступають продавці, покупці та посередники — брокери, дилери. Позабіржовий ринок є також вторинним і обслуговує середній та малий за обсягом акціонерний капітал тих емітентів, які з об'єктивних причин не виставляють свої активи на біржу. Основою позабіржового ринку є комп'ютерний зв'язок, каналами якого передається інформація стосовно акцій, що котируються. Обсяги торгівлі цінними паперами через фондову біржу і позабіржовий ринок у розвинутих країнах майже однаковий. Як правило, провідною є одна фондова біржа, спостерігається концентрація центрів біржової торгівлі цінними паперами. Ринок цінних паперів також характеризується за такими ознаками: за строками випуску: з установленим строком обігу та безстрокові цінні папери; за територією розповсюдження: міжнародний, національний, регіональний ринки; за видами цінних паперів: ринок акцій, облігацій тощо. Ефективність функціонування ринку цінних паперів визначається пропозицією останніх, а також значною мірою споживчим потенціалом суспільства в цілому. Платоспроможний попит на фондовому ринку суттєво залежить від можливості домашніх господарств заощаджувати, від їх грошових доходів. Так, у країнах з високим рівнем життя населення частка домашніх господарств, що володіють акціями, досить висока — майже 49—51 %. 7.2. Основні види цінних паперів Предметом торгівлі на фондовому ринку є цінні папери — грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між продавцем (емітентом) та їх власником, передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків. Економічна природа цінних паперів пов'язана з грішми. Цінні папери акумулюють грошові нагромадження суб'єктів ринку, які спрямовуються на виробниче та невиробниче вкладення капіталів. Але не кожний грошовий документ є цінним папером, а тільки той, що засвідчує майнове право у формі титулу власності (акції, векселі) або як відносини позички (облігації, сертифікати), тобто є об'єктом угоди та джерелом одержання доходу. Саме тому до цінних паперів не належать боргові розписки, заповіти, лотерейні білети, страхові поліси. Цінні папери прийнято називати фіктивним капіталом, тому що вони практично не мають внутрішньої вартості, а їхня цін- но ність полягає лише у здатності приносити дохід і засвідчувати право власності. Цінні папери розподіляються на три великих групи: пайові — засвідчують відносини співвласності або пайової участі у формуванні статутного фонду і розподіленні прибутку (акції); боргові — опосередковують кредитні відносини (облігації, ощадні сертифікати, депозитні сертифікати, векселі). Пайові та боргові цінні папери об'єднуються в групу фіктивного капіталу першого порядку, тому що емітент відповідає перед інвестором безпосередньо «реальним» майном — грошовими засобами, основним капіталом, нерухомістю; похідні — це особливі фондові цінності, які фіксують проміжні права партнерів у процесі укладання угоди (опціони, ф'ючерси, варанти тощо). Вони належать до фіктивного капіталу другого і третього порядків, не дають ні права власності, ні права на отримання доходу, але засвідчують право на купівлю або продаж цінних паперів різних видів. Головним завданням операцій з ними є одержання прибутку від більш точного прогнозування зміни цін на фондовому ринку. За ознакою дроблення цінні папери поділяються на: роздріблювані, номінальну вартість якюс може бути змінено (деноміновано); нероздріблювані, номінальна вартість яких залишається незмінною протягом усього строку чинності папера. За ознакою порядку передачі майнових прав (форми виплати дивідендів чи відсотків) вирізняють цінні папери: іменні, які засвідчують право власності конкретної особи, а перехід цих прав потребує обов'язкової ідентифікації (підтвердження особи) власника; на пред'явника, які є безособовими, і перехід прав власності не потребує ідентифікації його попереднього власника; переказні, які містять зобов'язання власника сплатити певну суму грошей у зазначений термін в обумовленому місці певній особі. Незалежно від інших ознак всі цінні папери класифікуються як: ринкові, які можна перепродати; неринкові, які можна продати тільки один раз. За способами виплати доходу цінні папери класифікуються так: ^ цінні папери з фіксованим платежем (облігації, привілейовані акції); ^ цінні папери зі змінною ставкою, що залежить головним чином від облікової банківської ставки (облігації зі змінним відсотком); ^ цінні папери, дохід від яких безпосередньо залежить від розміру чистого прибутку підприємства (прості акції, інвестиційні сертифікати). Цінні папери мають також різний рівень надійності і залежно від цього поділяють на: високонадійні, з високою ймовірністю повернення вкладеного капіталу та отримання доходу; ординарні, більш ризиковані. За ознакою території обігу цінні папери поділяються на: ^ регіональні; ^ національні — внутрішнього фондового ринку; ^ міжнародні — можуть обертатися на території інших країн. Існують також інші класифікаційні ознаки групування цінних паперів. Розглянемо найважливіші види цінних паперів. Спочатку зупинимося на пайових і боргових цінних паперах, що формують групу фіктивного капіталу першого порядку. До них належать: акції; облігації; державні казначейські зобов'язання; векселі. Акція — це цінний папір, що засвідчує пайову участь власника в капіталі ділової одиниці бізнесу. Акції випускаються акціонерними товариствами з метою збільшення власного капіталу. Вони дають право на участь в управлінні акціонерним товариством та на отримання частини прибутку у формі дивідендів. Акції можуть бути: ^ іменними; ^ на пред'явника; •/ привілейованими; ^ простими. Іменні акції реєструються в спеціальній книзі, записуються прізвище власника, кількість акцій у нього, час придбання акцій. Акції на пред'явника також реєструються, але в книзі вказується лише їх загальна кількість. Привілейовані акції не дають права власнику брати участь в управління акціонерним товариством. Власник таких акцій одержує дивіденди і має пріоритет у відшкодуванні своєї частки капіталу в разі ліквідації товариства. Щорічний прибуток за такими акціями нараховується за твердим відсотком, зафіксованим на бланку акції. Прості акції — це акції, прибуток від яких повністю залежить від чистого доходу підприємства та його дивідендної політики. Грошова форма вартості акції називається ціною акції. За ціновою ознакою акцій вирізняють: номінальну ціну, яка вказується на цінному папері; емісійну ціну, за якою акція продається на первинному ринку (емітується); курсову (ринкову) ціну, за якою акція котирується (оцінюється) на вторинному ринку цінних паперів; балансову ціну, яка являє собою різницю між вартістю майна, що належить акціонерному товариству, і величиною його боргів. Курсова ціна акції може бути вищою або нижчою за її номінальну ціну. Перевищення курсової ціни називається лажем або ажіо, а перевищення номінальної ціни над курсовою називається дизажіо. Курсова ціна акцій прямо залежить від дивідендів по ній і обернено залежить від відсоткової ставки. Дохід акціонера складається з дивідендів на акцію і зміни курсової вартості акцій. Це визначає сукупну дохідність акції. Усі інвестори, що грають на курсовій різниці акцій, поділяються на два типи: «ведмеді» — ті, хто очікують зниження курсу, і «бики» — ті, хто очікують підвищення курсу. Слід зазначити, що інфляція не відбивається суттєво на акціонерному капіталі. Акціям притаманна антиінфляційна стійкість. Облігація — це письмове боргове зобов'язання, в якому емітент зобов'язується виконати певну умову — зворотну виплату отриманої грошової суми і встановленого відсоткового винагородження. На відміну від акції — права на власність, облігації є правом на позики. У розвинутих країнах ринок облігацій домінує над ринком акцій. Власник облігації не бере участь в управлінні підприємством, але йому гарантується стабільний дохід у вигляді твердої відсоткової винагороди. Облігації можуть бути державними або компаній. Емітентами державних облігацій є уряд, урядові організації, місцеві органи влади. Промислові фірми, комерційні та інвестиційні банки, інвестиційні фонди виступають як емітенти облігацій компаній. Ринкова ціна (курс) облігацій дуже рухлива і залежить від коливань економічної активності та відсоткових ставок. Так, під час економічного пожвавлення зростає попит на гроші, отже, і відсоткові ставки. Збільшується попит на нові, більш високодохідні облігації, тому пропозиція випущених раніше низькодохідних цінних паперів зростає. У результаті курс облігацій падає. Тобто в разі зростання відсоткових ставок курс облігацій зміниться рівно на стільки, щоб компенсувати втрати доходу внаслідок зміни ставок. Під час аналізу ринку облігацій і визначення їх ринкової вартості враховується фактор часу методом дисконтування. Дисконтування (знижка) — теперішня вартість майбутнього доходу від облігації. Майбутні доходи від володіння облігаціями складаються з двох частин: купонного доходу (щорічний дохід на облігацію); виплат під час погашення облігації. Таким чином, розрахункова ринкова ціна облігації визначається як сума зазначених двох складових у поточній (теперішній) вартості: *обл^5(Г^ (7Л) Д, - *об,н • к9 (7.2) де Fобл — ринкова ціна облігації; Т— строк, на який випускається облігація; Д, — купонний дохід у році ґ; к — купонний відсоток; іFобл.н — номінальна ціна облігації; Іг — дисконтна (відсоткова) ставка. Приклади Облігація номінальною вартістю 100 грн випущена на 3 роки. Купонний дохід дорівнює 15 %. Відсоткова ставка — 10 %. Визначити ринковий курс облігації. т Д К ?^обл.н - X ~~ Г77 + "~ ~~Т ї Д/ ~ -^обл.н * к. і=\ (1 + Іг) (1 + Іг) Розв'язання: 100 • 0,15 100 • 0,15 100 ? 0,15 100 1ПГ облН (1 + 0,12)1 (1 + 0,12)2 (1 + 0,12)3 (1 + 0,12)3 Номінальна вартість акції 100 грн. У поточному році буде виплачений дивіденд 20 %. Відсоткова ставка дорівнює 15 %, Визначити розрахунковий ринковий курс акції. Розв'язання: ^в=F=^ = 10010!20 = іг 0,15 Н Державні казначейські зобов'язання розповсюджуються серед населення і дають право на одержання фіксованого доходу. Вони свідчать про внесення їхніми власниками коштів до бюджету. Вексель — це специфічний цінний папір-свідоцтво, в якому втілено право на визначений грошовий дохід. Це складене за встановленою законом формою письмове боргове зобов'язання виплатити певну суму грошей через установлений термін пред'явнику векселя або особі, вказаній у ньому. Акції, облігації та векселі є цінними паперами першого порядку. До похідних цінних паперів другого і третього порядку належать: ф'ючерси; опціони; варанти. Ф'ючерс — цінний папір на право постачання певної кількості цінностей протягом певного періоду за ціною, встановленою на момент укладання угоди. Опціон — цінний папір, який передбачає право, але не обов'язок покупця купити (або продати) певну кількість цінностей, що лежать в основі опціона, за раніше домовленою ціною протягом певного часу. Варант — це сертифікат, який дає право його влk