.

Економічна теорія (лекції)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 107328
Скачать документ

Розділ І

РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ ТА ЩО ВОНА ВИВЧАЄ

Що таке економіка і економічна теорія

Який понятійний апарат має ця наука

Якими методами дослідження користуються в економічній науці

Які функції виконує економічна теорія

§1 ЕКОНОМІКА І ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ:

СПІВВІДНОШЕННЯ І ВЗАЄМОДІЯ

Життя людей у суспільстві надзвичайно багатоманітне. Воно охоплює всі
його сфери: навчання, відпочинок, заняття спортом, оздоровлення, медичне
обслуговування, науку, культуру, туризм, виробництво. Взаємодіючи і
доповнюючи одна одну, ці сфери утворюють єдину суспільну систему.

У найзагальнішому вигляді суспільну систему поділяють на
соціально-культурну, політико-адміністративну і економічну, або
господарську, підсистеми. Водночас кожна з них є відносно самостійною і
функціонує за своїми специфічними законами.

Соціально-культурна підсистема спрямована на задоволення художніх,
наукових, релігійних, моральних та інших потреб громадян.

Політико-адміністративна підсистема захищає права громадян, створює
сприятливі умови для суспільного життя, забезпечує міжнародну безпеку
країни.

Економічна (господарська) підсистема слугує задоволенню потреб, що
пов’язані з виробництвом і споживанням різноманітних товарів та послуг.
Вона регулює відносини виробництва, розподілу, обміну і споживання у
суспільстві.

Перелічені підсистеми доповнюють одна одну і водночас
соціально-культурна і політико-адміністративна підсистеми спираються на
економічну підсистему. Зумовлено це тим, що без останньої неможливі всі
інші види життєдіяльності. Адже перш ніж займатися спортом, військовою
справою тощо, слід подбати про те, щоб мати їжу, одяг, житло. І всі ці
потреби створюються економікою, зупинка якої хоч на незначний час
призвела б людство до катастрофи. То що ж таке економіка?

ЕКОНОМІКА

Відповісти на це запитання можна лише тоді, коли ми усвідомимо, що
потреби, що виникають у господарському житті, є результатом взаємодії
людини з природою. Припустімо, група людей через якісь причини
(екологічну катастрофу чи спустошливу війну) змушена переїхати на нові
незаселені землі, які відмежовані від людського оточення. Зрозуміло, що
першими кроками їхньої діяльності мають бути: задоволення своїх
повсякденних потреб, без яких життя неможливе. До них передусім належать
їжа, одяг, житло. Для того щоб їх мати, треба обробляти землю, рубати
ліс, розводити домашню худобу, займатися певними ремеслами.

Проте ми знаємо, що ці люди раніше жили в умовах певної цивілізації.
Отже, у них є потреби в освіті, релігії, розвагах тощо. Для задоволення
їх слід будувати школи, заклади культури, охорони здоров’я, культові та
спортивні споруди тощо. Інакше кажучи, для задоволення первинних потреб
спільності людей, що осіла на новому місці, потрібна певна господарська
діяльність, яка і відображує сутність економіки.

Господарська діяльність за своїм змістом складна і багатоманітна.
Землероб оре землю, сіє зерно, збирає врожай; скотар вирощує худобу,
пасе її, отримує певні продукти скотарства; кравець міряє і ріже сукно,
шиє одяг; будівельник зводить стіни, ставить вікна і двері, фарбує,
робить опалення. Проте цими технічними операціями економічна діяльність
не вичерпується. У ній є і соціальні явища, а саме: землеробу, скотарю,
кравцю, будівельнику необхідні різноманітні інструменти, сировина,
паливо тощо, за допомогою яких вони, з одного боку, здійснюють свою
діяльність, а з іншого — всім їм як живим істотам потрібні одяг, житло,
їжа. Для цього вони обмінюються результатами своєї діяльності між собою,
розподіляючи тим самим створені блага, і тільки після цього споживають
їх. Такі відносини називаються економічними і становлять важливу
складову економіки.

Економіка є сферою життя суспільства, яка охоплює виробництво благ,
обмін ними, розподіл і споживання їх. При цьому обов’язково треба
враховувати, по-перше, що економіка не може бути реальністю без людей.
По-друге, це не тільки і не просто люди, а й продукти їхніх думок
(наука, технологія). Невід ‘ємною складовою економіки є природне
середовище, на яке впливають і пристосовують для своїх потреб люди

Розвиток кожної країни залежить від наявності корисних копалин,
родючості земель, географічного положення, чисельності населення та його
професійної підготовки, культурного рівня, історичної спадщини,
економіко-культурних зв’язків з іншими країнами. Через ці обставини
економіка країни складається з окремих галузей (промисловість, сільське
господарство, будівництво, торгівля, транспорт, зв’язок тощо).

Потенційні можливості економіки України у порівнянні з іншими країнами
світу (табл. 1) є значними, що дає підстави для оптимістичних прогнозів
щодо економічного розвитку нашої країни.

Таблиця 1

Запаси основних корисних копалин

(у розрахунку на душу населення на середину 90-х років)

Країна Газ, тис.

м3 Нафта і газовий конденсат, т Залізна руда,

т Марганцева руда, т Кам’яне вугілля,

т Буре вугілля,

Т

Україна 21,7 4,5 545,7 41,5 851,8 60,2

Австрія 1,4 2,2 23,7 0,4 — 17,9

Велика Британія 12,8 15,4 33,9 — 795,0 —

Греція 0,1 0,5 6,3 0,1 — 346,2

Іспанія 0,7 0,3 13,3 0,02 27,7 23,4

Італія 3,2 1,1 0,7 0,01 0,2 0,4

Німеччина 3,2 0,7 5,3 — 733,3 916,7

Фінляндія — — 36,7 — — —

Франція 0,8 0,6 39,0 — 25,1 1,3

Швеція — 0,01 350,6 — 0,5 —

Україна розташована майже у центрі Європи і є другою за розміром
території (603,7 тис. км2) європейською державою.

її територія розташована у трьох природних зонах: змішаних лісів,
лісостепу, степу. Більша частина країни лежить у басейні ріки Дніпро,
рельєф рівнинний (95 відсотків загальної площі країни). Клімат на
більшій частині території помірний, на крайньому півдні — субтропічний.

За чисельністю населення Україна посідає шосте місце у Європі. На кінець
1997 р. в ній проживало 50,7 млн чол., з них 28,4 млн становили трудові
ресурси.

Отже, Україна має всі передумови для того, щоб її економіка стала
могутньою і динамічною, а країна перетворилася на одну з розвинених
країн світу.

Важливе значення в реалізації наявного могутнього природного потенціалу
України належить економічній теорії.

ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ

Економіка і економічна теорія знаходяться у взаємодії та впливають одна
на одну. Економіка є об’єктом економічного вчення. Вона існує
об’єктивно, тобто незалежно від волі та свідомості людей. Економічна
теорія є явищем свідомості людей, яке відображує дію об’єктивних законів
економічного життя. Для того щоб виявити ці закони, недостатньо просто
спостерігати та описувати явища. Потрібна наука, що здатна проникнути у
сутність економічного життя, з’ясувати його причинно-наслідкові зв’язки
і рушійні сили. Цим і займається економічна теорія.

Економічна теорія є системою наукових поглядів на господарське життя
суспільства, які дають всебічне уявлення про закономірності його
розвитку. Вона не лише пояснює, як відтворюється суспільство, а й сприяє
запобіганню повторення деяких негативних економічних явищ, дає
можливість прогнозувати майбутній розвиток

§2 ЕКОНОМІЧНІ ЗАКОНИ І КАТЕГОРІЇ

ЗАГАЛЬНІ І СПЕЦИФІЧНІ ПОНЯТТЯ

Кожна наука має свій понятійний апарат. Успішне вивчення теорії значною
мірою залежить від з’ясування сутності понять і категорій. Як людина
розуміє сутність речення, думки зі слів, з яких вони складаються, так і
сутність теорії можна зрозуміти виходячи з понять, з допомогою яких
викладений її зміст.

Усі поняття, що вивчаються в економічній теорії, можна поділити на
загальні та специфічні. Як й інші науки, економічна теорія не може
послуговуватися лише специфічними поняттями. Вона активно використовує
так звані наскрізні поняття, які вивчаються в багатьох науках, наприклад
у курсах філософії, політології, соціології.

Проте ми зосередимося на специфічних поняттях економічної теорії, до
яких належать економічні закони і категорії.

ЗМІСТ ЕКОНОМІЧНИХ ЗАКОНІВ

Економічні закони відбивають постійні суттєві причинно-наслідкові
зв’язки. В економічному законі перехід від процесу-при-чини до
процесу-наслідку являє собою особливу форму руху, де один економічний
процес породжує інший, а внутрішнім імпульсом є об’єктивна економічна
суперечність.

У кожній такій суперечності є дві сторони (або протилежності). Однією з
них є процес-причина, другою — економічний процес, який виступає як
чинник, що протидіє процесу-причині. Він виникає як наслідок розвитку
продуктивних сил, кількісних змін у процесі виробництва.

Суперечності економічного закону вирішуються не автоматично, а через
суспільні дії людей. Подолання суперечності за сприятливих умов завершує
перехід до процесу-наслідку, який виявляється у різних формах.

Отже, форми вияву економічного закону — це результат дії його
причинно-наслідкового зв’язку. Це те, що можна спостерігати на поверхні
розвитку економічних явищ.

Форми вияву економічного закону впливають на економічні процеси, на
розвиток економіки. Це неминуче породжує різні соціально-економічні
наслідки, що залежать від умов дії закону. Оптимальні умови
функціонування зумовлюють раціональні форми вияву економічного закону.
Проте економічний закон може реалізуватись в умовах, що відхиляються від
нормальних. Тоді форми вияву закону відхиляються від нормальних і
призводять до негативних соціально-економічних наслідків.

Зміст економічного закону містить його кількісне вираженая, або, інакше
кажучи, математичну модель закону.

Економічні закони математично виявляються у різних формулах
функціональної залежності. Визначення кількісного вираження економічного
закону має дуже важливе значення. Воно дає можливість наочно побачити,
як розвиваються економічні процеси, своєчасно виявити недоліки і вжити
відповідних заходів щодо усунення їх.

ПІЗНАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ЗАКОНІВ

Процес пізнання економічних законів — це відкриття певного економічного
закону, виявлення механізму його дії.

Є два шляхи пізнання економічних законів: через виявлення нових законів
і 4ерез поглиблення розкриття змісту, механізму дії та взаємодії
законів.

Науковий шлях пізнання економічних законів містить кілька ступенів.

На першому ступені пізнання економічні закони слід розглядати як закони
об’єктивно існуючого реального життя суспільства, виробничих відносин. З
багатьох тисяч економічних зв’язків виявляють істотні, що мають стійкий
характер.

Другий ступінь пізнання економічних законів спирається на перший і
реалізується у процесі наукової діяльності людей. Пізнання відбувається
як теоретичне відображення реально існуючих об’єктивних законів. Це
відображення може бути більш або менш повним і дістає вираження в
законах науки (законах економічної теорії).

Отже, економічний закон – це відкриття певного економічного закону,
виявлення механізму його дії.

Є два шляхи пізнання економічних законів: через виявлення нових законів
і через поглиблення розкриття змісту, треба відрізняти від закону науки.

Останній є економічною категорією (складнішою порівняно зі звичайними
категоріями). Ця відмінність нагадує відмінність між людиною та
відображенням її у дзеркалі. Як це відображення залежить від якості
дзеркала, так і закон науки залежить від якості наукових досліджень.

Третій ступінь пізнання економічних законів полягає в апробації законів
науки в дії. Вивчаючи практику господарювання, роблять певні висновки і
узагальнення, потім вносять доповнення і зміни до наукових визначень і
описів економічних законів. Водночас удосконалюється і механізм
використання їх.

ВИКОРИСТАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ЗАКОНІВ

Механізм використання економічних законів містить комплекс заходів,
спрямованих на подолання економічних суперечностей, розробку форм,
принципів і методів використання економічних законів з метою ефективного
ведення господарства. Цей механізм охоплює дії державних органів, які
розробляють на основі економічних законів правила господарювання,
діяльності різних ринкових структур (бірж тощо), підприємців, фірм як
основних ланок господарства.

Розрізняють три рівні використання економічних законів:
економіко-теоретичний, безпосередньо управлінський і практичний. Усі
вони у широкому розумінні належать до системи управління господарством.

Економічна теорія покликана давати наукове пояснення вимог економічних
законів, тобто доводити їх до підприємців, управлінських і господарських
структур у вигляді законів. За результатами наукового аналізу взаємодії
останніх і з урахуванням досягнутого рівня продуктивних сил, поєднання
економічних інтересів створюється науково обгрунтована концепція
розвитку економіки. Це і становить зміст економіко-теоретичного рівня
використання економічних законів. На сучасному етапі для України
провідною концепцією є перехід до ринкових відносин.

Безпосередньо управлінський рівень використання економічних законів є
компетенцією органів державної влади. Спираючись на закони економічної
теорії, провідної теоретичної концепції, вони визначають методи, форми і
засоби господарювання, розробляють державні закони (передусім закони
Верховної Ради України), правові положення та інші економічні документи,
які мають директивний характер, визначають і затверджують економічні
показники.

І, нарешті, третій рівень — використання економічних законів практиці
господарювання фірм, підприємств, усіх організацій, певною мірою
пов’язаних з виробництвом. Розпочинається по суті суспільна діяльність
людей, що ґрунтується на економічних рішеннях і використанні економічних
важелів.

Безумовно, підприємці не можуть будувати свою діяльність тільки на
рішеннях державних органів. Останні розробляють лише правові засади
господарської діяльності, так звані єдині правила. Підприємці мають
певну самостійність і свободу вибору, що заснована на знанні та
використанні економічних законів. Розширюється самостійність не тільки
приватних, колективних, а й державних підприємств. З багатьох питань
господарювання підприємства не повинні чекати команди згори, а мають
діяти згідно з вимогами економічних законів.

Механізм використання економічних законів пов’язаний тільки з пізнаними
економічними процесами. І оскільки процес пізнання не завжди адекватно
відображує об’єктивну дійсність, а форми і методи використання законів є
продуктом вольової діяльності людей, механізм використання законів може
містити елементи, що не відповідають об’єктивній дійсності.

У реальному житті дія економічних законів більшою чи меншою мірою
збігається з свідомим використанням їх, адже закони не можуть діяти без
участі людини. Однак сам процес використання економічних законів може
набувати різних форм. В одному випадку люди заздалегідь передбачають,
прогнозують певні процеси і свідомо здійснюють певні дії. Це, як
правило, свідоме, наукове використання економічних законів. Проте іноді
суперечності, що виникають у реальному економічному житті, своєчасно не
помічаються, і лише тоді, коли виявляються негативні явища, починають
вживатися заходи щодо усунення їх. Це також використання економічного
закону, але з елементами стихійності у розвитку економіки.

СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОЇ КАТЕГОРІЇ

Будь-яка економічна категорія є поняттям, але не завжди будь-яке поняття
стає економічною категорією.

Економічні категорії відбивають виробничі (економічні) відносини. Проте
в практиці господарювання існують поняття, пов’язані з економічною
політикою, з надбудовними явищами. Вони також використовуються в
економічній науці, але не є економічними категоріями за своєю сутністю.

Сутність економічної категорії визначають за такими критеріями: в
економічні категорії мають відображувати не природні властивості речей і
предметів, а суспільні виробничі відносини як головний предмет
економічної категорії;

• категорії економічної теорії мають об’єктивний характер, через те що
вони відбивають об’єктивну дійсність, відносини, що існують поза нашою
свідомістю;

• значна частина категорій економічної теорії має історичний характер.
Це означає, що вони відповідають певним історичним умовам і відображують
різні ступені економічного життя людства.

Економічна категорія як теоретична абстракція повинна мати певну
структуру наукового опису: головна функція виробничих (економічних)
відносин, що відокремлюються в певну якісно визначену категорію; основні
специфічні ознаки категорії; форми і зміст категорії, місце категорії в
системі суспільного відтворення.

§3 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ПІЗНАННЯ

І ФУНКЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Тепер ми можемо конкретніше показати, що вивчає економічна теорія, які
для цього застосовуються методи пізнання та які функції вона виконує.

ПРЕДМЕТ ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ

Те, на що спрямоване пізнання економічної науки, є її об’єктом. Вона
намагається пояснити, який устрій має матеріальний світ товарів та
послуг. Проте відразу ж наголосимо, що йдеться не про технологію
виготовлення певних благ, послуг. Цим займаються інші науки та
спеціалісти відповідних сфер діяльності — інженери, техніки, технологи.

Економісти вивчають:

• чому ціни на товари піднімаються та падають; чому одних товарів на
ринку більше, ніж є на них потреба, а інших — недостатньо; чому певні
галузі економіки розвиваються швидкими темпами, а окремі з них
деградують; чому кризи в економіці змінюються її піднесенням; чому
існують безробіття та інфляція, який між ними взаємозв’язок;

• динаміку змін у цінах, вартостях, обсягах виробництва. Вони
намагаються встановити причини цих явищ, визначити чинники, що впливають
на зростання або падіння цін, вартості, обсягів виробництва. На відміну
від пересічних громадян, які, наприклад, лише констатують, що заробітна
плата у шахтарів більша, ніж у працівників харчової промисловості або у
інженера нашої країни менша, ніж у інженера США, економісти визначають
закони, які відображують ці економічні явища;

• як розміщуються та використовуються ресурси (корисні копалини, земля,
праця людей та їхні знання, обладнання та устаткування), що обмежені на
нашій планеті та в кожній країні зокрема. Якби не було такого обмеження,
то, мабуть, не було б потреби і в економічній науці. Адже в такому разі
можна було б задовольнити необмежені потреби людей. Оскільки ж бажання
людей зводяться до того, щоб якомога повніше і якісніше задовольнити всі
свої потреби, вони наштовхуються на межу виробництва, зумовлену в кожний
конкретний історичний період межею наявних ресурсів.

Економічна наука якраз і займається вивченням економічної поведінки
людей в умовах обмежених ресурсів.

Вивчивши можливості ресурсного забезпечення країни, певного регіону,
міста, галузі (детальніше про це йтиметься далі), економісти пропонують
різні варіанти розміщення ресурсів для їхнього найкращого використання.

Отже, економічна наука сприяє оптимальному використанню обмежених
ресурсів, є чинником економічного розвитку, збільшення кількості
різноманітних товарів та послуг і, в кінцевому підсумку, сприяє більш
повному задоволенню потреб суспільства і кожного його члена;

• господарські зв’язки між країнами і народами: чому країни імпортують
одні товари, а експортують інші; які чинники сприяють
зовнішньоекономічним зв’язкам, а які стримують їхній розвиток;

• природу і причини багатства; як на різних етапах розвитку людського
суспільства змінювалось ставлення до самого поняття «багатство», джерел
його зростання.

Економічна наука досліджує, як суспільство здійснює економічне життя, що
охоплює виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів і послуг в
умовах обмежених ресурсів

Рис1. Система економічних наук

Відтворення економічного життя відбувається на суспільному та
індивідуальному рівні (підприємство, фірма, домашнє господарство). Через
це структурно економічна теорія включає в себе макроекономіку і
мікроекономіку.

Макроекоміка вивчає функціонування економіки в цілому. В центрі її
аналізу — національний продукт, загальний рівень цін, інфляція,
безробіття. Вона з’ясовує, скільки має бути грошей у каналах обігу
країни, чому окремі країни знаходяться у кризовому стані, а інші —
динамічно розвиваються.

Мікроекономіка досліджує поведінку окремих суб’єктів економіки. Вона
аналізує ціни окремих товарів, витрати на виготовлення певного товару,
з’ясовує, як діють фірма та механізм мотивації праці.

На основі економічної теорії формуються і діють відносно самостійні
економічні науки, що утворюють систему економічних наук (рис. 1).

Економічна теорія, виступаючи базою для різних економічних дисциплін,
водночас ураховує їхні здобутки. Тільки спираючись на досягнення інших
наук, таких як соціологія, політологія, право, історія тощо, економічна
теорія може робити висновки і пропозиції, які будуть правильними і
сприятимуть найбільш оптимальному способу організації економічного життя
суспільства.

МЕТОДИ ПІЗНАННЯ ЕКОНОМІКИ

Під методом пізнання звичайно розуміють спосіб досягнення мети. Він є
робочим інструментом, засобом пізнання предмета, що вивчається.

Основними методами пізнання економічної теорії є такі.

Метод наукової абстракції як метод поглибленого пізнання дійсності
заснований на звільненні інформаційного матеріалу від випадкового,
неістотного і виокремлення в ньому стійкого, типового. Результатами
застосування методу наукової абстракції, його продуктом є теоретичні
абстракції, наукові поняття, категорії, економічні закони.

Метод системного аналізу, або системний підхід. Ринкова економіка — це
певна цілісність, у якій реалізується взаємозв’язок елементів,
компонентів, що входять до її складу. При цьому цілісність визначається
не тільки складом властивих їй елементів, а й зв’язками між ними.

Системний підхід у економічній теорії означає вивчення внутрішніх
структурно-функціональних, причинно-наслідкових, ієрархічних, прямих і
зворотних зв’язків. Пізнання цих зв’язків дає змогу виявити складні
процеси розвитку виробничих відносин, з’ясувати природу багатьох
економічних процесів і явищ.

Метод аналізу і синтезу. Аналіз — це процес розумового або фактичного
розкладання цілого на складові частини, а синтез — поєднання різних
елементів, сторін предметів у єдине ціле.

Аналіз дає можливість вивчати окремі сторони об’єкта, зробити ряд
наукових абстракцій, виявити певні поняття. Подальше поєднання їх
призводить до вивчення більш глибокої сутності цілого.

Системний підхід неможливий без організації єдності аналізу і синтезу.

Поєднання кількісного і якісного аналізу дає теоретичне підґрунтя для
визначення нового підходу до темпів і пропорцій розвитку господарства,
постановки конкретних практичних завдань розвитку економіки. Він
передбачає чітке виявлення якісної визначеності процесу і виділення тих
сторін, елементів, що можуть бути виміряні кількісно; вивчення динаміки
процесу; виявлення чинників, які впливають на зв’язки елементів у цій
системі.

Математичні і статистичні методи забезпечують поєднання кількісного і
якісного аналізу.

Розвиток економічної теорії пов’язаний зі сходженням від абстрактного до
конкретного. Цей процес є рухом від простіших форм безпосереднього буття
системи до її сутності, діалектичне розгортання сутності в
багатоманітність форм її руху і зовнішнього вияву, генетичний процес
формування економічної системи.

Метод логічного та історичного підходу. Логічний метод тісно пов’язаний
з історичним методом, оскільки звільняє оцінку історичного розвитку від
випадковостей, зигзагів, що не є властивими цьому процесові. Як правило,
логічний метод дослідження прийнятний для розгляду більш зрілих
економічних відносин. При цьому логічний аналіз не обмежується суто
абстрактним викладом. Отримані висновки зіставляють з фактами,
конкретною економічною дійсністю.

Метод порівнянь використовують для визначення схожості та відмінності
господарських явищ. Необхідність порівняння як загаль-нонаукового методу
зумовлюється тим, що в економічному житті ніщо не може бути оцінено само
по собі. Будь-яке явище пізнається у порівнянні. Для того щоб пізнати
невідоме, оцінити його, потрібен критерій, яким, як правило, є вже
відоме, раніше пізнане.

Способи порівнянь найрізноманітніші: порівняння ознак, властивостей,
статистичних величин, економічних категорій, дії економічних законів у
різних умовах тощо.

Індукція і дедукція. Індукція — це рух думки від одиничного до
всезагального, від знання нижчого ступеня спільності до знання вищого її
ступеня. Дедукція — рух думки від всезагального до одиничного. З цих
визначень бачимо, що теоретичним ґрунтом для виникнення й існування
індукції та дедукції є діалектичний зв’язок одиничного, особливого і
всезагального.

Метод аналогії означає перенесення властивості (сукупності властивостей)
одного явища на інше. Зрозуміло, заздалегідь мають бути визначені ще й
інші схожі ознаки, які дають можливість застосовувати аналогію,
встановлювати необхідні зв’язки і відхилення між ознаками явищ, що
існують у реальній дійсності. У певному значенні аналогія є різновидом
порівняння, оскільки вона спрямована на вивчення схожості та відмінності
явищ.

У багатьох випадках висновки за аналогією не можуть бути доказом, але
вони мають силу припущення і дають підстави для висунення гіпотез.

Гіпотеза — це науково обгрунтоване припущення про можливі зв’язки,
відносини, причини явищ.

Економічні дослідження, як правило, здійснюються не наздогад, а
цілеспрямовано, виходячи переважно з потреб практики. Якщо зміст явища,
яке вивчається, невідомий, а фактів для його з’ясування немає або
недостатньо, дослідник змушений обмежитися припущеннями. Однак це ще не
наукова гіпотеза, а лише певний студінь на шляху до неї.

Для постановки гіпотези мають бути достовірні факти. Проте обсяг і
рівень цих фактів ще не дають можливості перетворити теоретичне
припущення на повноцінну теорію. Тому висновок про можливі гіпотетичні
зв’язки, причини ще не набуває повної достовірності. Вона потребує
достатніх доказів, практичних підтверджень.

Важливість гіпотези полягає в тому, що вона є засобом розв’язання
суперечностей між новими фактами і теоретичними поглядами, які вже
застаріли.

Використання гіпотези має важливе значення для розвитку економічної
теорії. Гіпотеза ставить проблеми, які сприяють більш ефективному
веденню наукових пошуків. Вона дає змогу перевірити всі можливі шляхи
дослідження і обрати найбільш правильні та науково обгрунтовані.

Важлива роль належить експерименту, в якому особливе місце відводиться
економічним реформам, що здійснюються на переломних етапах економічного
розвитку, в періоди криз і стабілізації економіки. Він потребує
ретельної підготовки, розрахунку, обгрунтування.

Економічна теорія може здійснювати аналіз на двох рівнях: макро- і
мікроекономічному. Рівень макроекономічного аналізу стосується в
основному показників економіки країни в цілому, а також агрегованих
показників, таких як державний сектор, приватний сектор або сектор
домогосподарств. Мікроекономічний аналіз має справу з конкретними
показниками окремих підприємств. Образно кажучи, в мікроекономіці
вивчають уже не ліс, а окремі дерева.

ФУНКЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Слово «функція» в дослівному перекладі з латинської означає «виконання,
звершення». Якщо ми говоримо про функції економічної теорії, то хочемо
показати, які завдання виконує ця наука, яке коло її обов’язків перед
людством, які її роль і призначення.

Економічній теорії властиві такі функції: теоретико-пізнавальна,
практична, прогностична, методологічна.

Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб розкрити зміст
економічних законів і категорій, суттєві причинно-наслідкові зв’язки
економічних процесів, форми їхнього вияву, об’єктивні внутрішні
суперечності, подолання яких забезпечує поступальний економічний рух
суспільства.

Процес пізнання розпочинається з розгляду фактів, масових економічних
спостережень, вивчення поведінки господарських суб’єктів. На основі
вивчення цього величезного матеріалу відбирають сталі, типові явища. Це
дає змогу перейти до пізнання економічних законів і категорій.

Тільки грунтуючись на всебічному пізнанні теоретико-пізнавальної
функції, можна успішно реалізувати практичну функцію економічної теорії.

Теоретико-пізнавальна функція економічної теорії є методологічним
фундаментом для інших економічних дисциплін.

Практична функція полягає в тому, щоб всебічно обгрунтувати конкретні
шляхи використання економічних законів, перекласти їхні вимоги на мову
практичних заходів щодо вирішення господарських завдань, здійснення
економічної політики, яка б найповніше відповідала інтересам людини,
колективів, суспільства; обгрунтування раціональних форм управління
господарством, здійснення практичних заходів щодо розв’язання
економічних суперечностей, досягнення ефективних результатів розвитку
виробництва і зростання життєвого рівня населення.

Прогностична функція економічної теорії має забезпечувати суспільству
можливість в економічних діях здійснювати необхідні передбачення щодо
розвитку економічних процесів. Тут доречна аналогія: як завдяки
метеорології людина має можливість прогнозувати погоду і вживати
відповідних заходів проти природних катаклізмів, так і прогностична
функція економічної теорії допомагає людям запобігати економічним
втратам, пом’якшувати перебіг деяких негативних процесів.

Саме завдяки вивченню економічної теорії людина може знати, які дії
можуть сприяти подоланню економічних криз, зменшенню інфляції,
скороченню безробіття, зростанню реальних доходів населення тощо.

Отже, прогностична функція економічної теорії — це по суті складання
наукових прогнозів розвитку виробництва, становлення в сучасних умовах
ринкової економіки з урахуванням суттєвих економічних закономірностей,
явищ, теоретичних висновків.

Прогностичну функцію економічної теорії можна розглядати на рівні макро-
і мікроекономіки.

Макроекономічне передбачення набуває форми розробки економічних програм
уряду, прийняття відповідних загальногосподарських заходів щодо розвитку
економіки всієї країни.

Однак прогностична функція економічної теорії може стосуватися і
приватних підприємців, які мають бути здатними приймати раціональні або
цілеспрямовані рішення, засновані на врахуванні вигод і продуктивних
витрат, що прогностично можуть бути наслідком їхніх дій.

Методологічна функція економічної теорії дає можливість використовувати
економічні знання для здійснення ряду досліджень у галузі не тільки
економіки, а й соціології. Вона спрямована на формування сучасного
економічного мислення людей, вчить якомога раціональніше здійснювати
життєві спостереження в економічних процесах, дає змогу об’єктивно і
всебічно оцінювати економічну політику держави, а також економічні
програми різних політичних партій і рухів.

§4 СТАТИСТИЧНІ ПОКАЗНИКИ ТА ІНФОРМАЦІЯ

Оволодіння економічними знаннями обов’язково передбачає необхідність
аналізу кількісних величин, змін їх за певний період, прогнозних
розрахунків зростання чи падіння виробництва певного товару чи ціни на
нього тощо. Дані, які відображують обсяги виробництва створеного
продукту в країні за певний рік або окремої галузі, масштаби зовнішньої
та внутрішньої торгівлі, темпи зростання цін, інфляції, безробіття
публікуються у різних статистичних довідниках. Підприємства, фірми,
інститути, різні організації та установи ведуть облік результатів своєї
господарської діяльності в бухгалтерських звітах за квартал, рік, а
також здійснюють соціально-економічний аналіз даних звітності.
Міністерства, відомства, інші державні установи також ведуть облік
економічної діяльності підприємств, що знаходяться у їхньому
підпорядкуванні. Багато економічної інформації, у тому числі у вигляді
таблиць, схем, графіків, діаграм, містить-у наукових працях,
різноманітних фахових виданнях. Як же ними користуватися?

Розглянемо це на конкретних прикладах.

На швейній фабриці, що виробляє шкільну форму і є об’єктом нашого
дослідження, за січень, лютий та березень 1998 р. було пошито 10, 12 та
14 тис. форм. Про що свідчать ці статистичні дані? Яку економічну
тенденцію вони характеризують?

Одним з можливих шляхів оцінки цих величин є зіставлення їх. Воно дає
змогу зробити такі висновки:

1. У лютому виробництво зросло на 2 тис. форм (12-10), або на 2 : 10-
100 = 20 відсотків.

2. У березні виробництво зросло на 2 тис. форм більше, ніж у лютому, і
на 4 тис. більше, ніж у січні, що становило відповідно 2 : 12 • 100 =
16,7 відсотка і 4 : 10 • 100 = 40 відсотків.

Економісти для оцінки кількісних величин широко застосовують середні
величини. Вони допомагають відокремити незвичайне від загальновизнаного,
показати, наскільки значними є відхилення між середньою та окремою
цифрою. У нашому прикладі середньою буде величина (10 + 12 + 14): 3 = 12
тис. форм.

Використання середніх величин має важливе значення при зіставленні
даних, що відбивають економічну діяльність певних підприємств,
економічних категорій (зіставлення заробітної плати, наприклад, за
галузями народного господарства), темпів економічного розвитку різних
галузей тощо. Розглянемо дані, що характеризують процес природного
скорочення чисельності населення в Україні:

Рік

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997

Зменшення чисельності

населення в країні,

на 39

на 100

на 184

на 243

на 300

на 310

на312

тис. чол.

У середньому щороку за 1991-1997 pp. скорочення чисельності населення в
нашій країні становило:

Це означає, що починаючи з 1994 р. зменшення чисельності населення в
країні значно перевищує середнє значення цієї величини за останні 7
років. У 1995 і 1997 pp. спостерігалось значне прискорення зменшення
чисельності населення порівняно з середньою величиною

Рис. 2. Приклад графічного відображення економічних процесів

Економічні процеси можуть відображуватися також у рисунках та графіках.
Наприклад, процес природного скорочення чисельності населення графічно
можна подати так, як показано на рис. 2.

Графіки — це наочне відображення залежності між двома змінними.
Гіпотетичне уявлення про залежність між доходом і споживанням дає табл.
2.

Таблиця 2

Дані для побудови графіка

залежності між доходом і споживанням

(в умовних грошових одиницях)

Дохід за місяць

Споживання за місяць

Точки

10

10

А

30

30

Б

40

30

В

50

40

Г

60

45

Д

Рис. 3. Графік залежності доходу і споживання

Оскільки визначальною величиною у цьому разі є доход, то, як прийнято,
його відображують на горизонтальній осі графіка. Споживання ж — це
величина змінна, адже залежить від доходу, тому його показують на
вертикальній осі графіка.

Вибравши масштаби, на вертикальній і горизонтальній осі графіка (рис. 3)
позначають точки, що відбивають залежність між доходами і споживанням.
Роблять це так: 10 грошових од. дорівнюють 2 см. Отже, точка А
знаходитиметься на перетині перпендикулярних ліній від горизонтальної та
вертикальної осі на зазначеній позначці, точка Б—на лінії перетину
перпендикулярних на відстані 6 см і т. д.

Висхідна лінія на графіку свідчить про прямий зв’язок між доходом і
споживанням. Це означає, що споживання безпосередньо залежить від
доходів: чим вищі доходи, тим більше можливостей для споживання, і
навпаки.

Економістів цікавлять також зміни у рівні цін, заробітної плати, рівень
зайнятості та безробіття тощо. Для дослідження цих показників
застосовують відсоткове відношення. Наприклад, для того щоб
охарактеризувати темп зменшення обсягів житлового будівництва в Україні
за період 1990—1996 pp., треба визначити величину зменшення виробництва,
поділити її на кількість збудованого житла у 1990 p., який називається
базовим, і помножити результат на 100. Так ми отримаємо відсоткове
відношення. За даними Міністерства статистики України, у 1990 і 1996 pp.
в нашій країні було введено в експлуатацію житлових будинків загальною
площею відповідно 14,5 і 6,8 млн м2.

Для визначення відсоткового зменшення будівництва житла слід здійснити
такий розрахунок:

(7,7: 14,5)- 100 = 53,1%.

Отримана величина є свідченням того, що житлове будівництво у 1996 р.
становило 53,1 відсотка порівняно з 1990 р. Однак ця цифра не розкриває
причин, що вплинули на зменшення житлового будівництва в країні.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Визначіть середні темпи зростання обсягів виробництва продукції А за
рік, якщо виробництво становило, тис. шт.:

1991 p. —120; 1992р.— 131; 1993р.— 140;

1994р.— 137; 1995р.— 141; 1996р.— 150.

2. За даними наведеної далі таблиці визначіть: 1) темпи зростання
(зменшення) кількості працюючих на різних підприємствах; 2) на яких
підприємствах вищий середній відсоток зростання.

Рік

Чисельність працівників у малих підприємствах, тис. чол.

державних колективних

приватних

1992

25,6

34,9

33,5

1993

16,4

41,4

37,3

1994

7

52

37,5

1995

4,4

63,2

32,3

1996

3,2

67,6

29,1

3. Які з наведених положень належать до макроекономіки, а які — до
мікро-економіки:

а) витрати виробництва на швейній фабриці знизились на 10 відсотків; 6)
дефіцит державного бюджету країни становить ЗО відсотків валового
національного продукту (ВНП); в) рівень безробіття в країні дорівнює 2
відсотки; г) виробниче об’єднання «Електрон» звільнило минулого місяця
50 робітників; д) підприємство «Киянка» збільшило за рік випуск
продукції на 5 відсотків; е) ВНП країни за минулий рік зріс на 2
відсотки.

4. Перелічіть функції економічної теорії. До яких з них належать
наведені далі положення:

а) пізнання змісту економічних законів; б) розробка економічних
рекомендацій щодо використання економічних законів; в) здійснення
передбачення господарських результатів; г) використання наукових
висновків для формування економічного мислення; д) використання
економічних знань для завчасного запобігання економічним втратам; е)
здійснення практичних заходів з вирішення економічних проблем; є)
виведення економічних категорій.

Розділ ІІ

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

– Для чого людям різних професій потрібні економічні знання і як вони
втілюються у практику

– Як економічні знання застосовуються у розробці політики

– Як формуються основні напрями економічної політики

– Яке значення мас економічна політика в економічному житті

§5 ПОЛІТИКА ТА ЇЇ РОЛЬ В ЕКОНОМІЧНОМУ ЖИТТІ

ПОЛІТИКА, її ЦІЛІ І ЗАСОБИ

Політику розглядають у широкому і вузькому значеннях слова. У широкому
значенні політика охоплює політичні відносини, політичну організацію
(систему) і політичну ідеологію як певну єдність. У вузькому значенні
політика є практичною діяльністю держави.

З попереднього матеріалу ми вже знаємо, що суспільна система охоплює три
підсистеми (соціально-культурну, політико-адміністра-тивну і економічну,
або господарську). А це означає, що держава здійснює свою діяльність у
кожній з них. Нас же цікавить господарська система і економічна
політика, що здійснюються державою.

Економічна політика являє собою цілі, напрями, шляхи, методи, важелі
розвитку економіки, що визначені суб’єктами влади

Вироблена економічна політика передбачає вирішення двох завдань:

1) головні цілі, на досягнення яких зорієнтований розвиток народного
господарства;

2) засоби, які треба мобілізувати для досягнення поставлених цілей.

Цілі економічної політики та засоби досягнення їх подано на рис. 4 і 5.

Рис. 4. Цілі економічної політики

Рис. 5. Засоби досягнення цілей економічної політики

Для спрощення розуміння проблеми наведемо тлумачення основних понять на
рис. 4 і 5.

Економічне зростання — кількісне та якісне зростання товарів

та послуг.

Економічна ефективність — зменшення виробничих ресурсів

на виготовлення різноманітних благ.

Соціальна ефективність — поліпшення соціально-економічного життя людей:
зростання заробітної плати, поліпшення житлових умов та умов праці,
покращення освітнього, медичного обслуговування, забезпечення хворих,
недієздатних, пристарілих громадян

тощо.

Розміщення ресурсів полягає у тому, що держава забезпечує відповідність
між виробництвом і умовами відносного браку ресурсів.

Розподіл доходів має за мету сприяти забезпеченню соціальної

справедливості.

СІ абільні умови розвитку передбачають забезпечення для всіх суб’єктів
господарювання сприятливих умов для раціонального розміщення і
використання ресурсів.

Політика активно втручається в суспільне життя і може впливати на
економічний прогрес у трьох напрямах:

• сприяти його розвитку;

• стримувати суспільний прогрес, у тому числі економічний розвиток;

• суперечливо діяти на економічний прогрес, прискорюючи його в одному
напрямі і стримуючи в іншому.

Людство завжди намагалось дізнатись, за яких умов політика стає рушійною
силою розвитку економіки.

ОСНОВА ПОЛІТИКИ – ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ

Історичний досвід переконує, що політика стає рушійною силою розвитку
суспільства і людини, якщо вона науково обгрунтована. Такою є політика,
що грунтується на об’єктивно діючих законах, враховує різноманітні
інтереси суспільства, передбачає багато-варіантність рішень і свободу
вибору.

Якщо ж політика засновується на спотвореній теорії, яка не виходить з
об’єктивних законів і всієї сукупності інтересів суспільства,
підпорядковує одні інтереси іншим, вона є ненауковою. Вона обеззброює
людину, робить її цинічною і байдужою або фанатичною і деспотичною. Така
політика веде суспільство до кризових явищ, а то й регресу. Це
стосується й економічної політики.

Перехід економіки України до ринку можливий лише завдяки використанню
реальних причинно-наслідкових зв’язків у економічному житті, врахуванню
інтересів усіх господарюючих суб’єктів, тобто завдяки політиці,
побудованій на науковій теорії та адекватно трансформованій у
господарському механізмі.

Саме з огляду на ці обставини першоосновою вироблення науково
обгрунтованої економічної політики є економічна теорія, яка відбивала б
закономірності перехідної економіки нашої країни.

Будь-який відхід від теорії призводить до суб’єктивізму, сутність якого
полягає в ігноруванні об’єктивних вимог і умов, а отже, висуненні
необгрунтованих завдань і рішень, що в кінцевому підсумку обертається
нераціональним використанням природних, матеріальних, фінансових,
людських ресурсів, породжує диспропорції в суспільному виробництві та
соціальні суперечності.

Наукове обгрунтування економічної політики сприятиме глибокому оновленню
матеріального виробництва, повнішому розкриттю соціальних ресурсів
суспільства, що перебувають у стадії переходу до нових економічних
відносин.

Для вироблення економічної стратегії на основі всебічного врахування
вимог об’єктивних економічних законів першорядне значення має
забезпечення реалістичної, об’єктивної оцінки, з одного боку, досягнень
у здійсненні соціально-економічних завдань, з’ясування труднощів і
недоліків, що виникли, їхніх причин, а з іншого — такої ж реалістичної
оцінки наявних можливостей, ресурсів для подальшого
соціально-економічного розвитку.

Наукова об’єктивність у політиці потребує врахування притаманних
суспільству суперечностей і труднощів. Більше того, економічні закони
діють як тенденції. Форми їхнього вияву не однозначні й можуть
змінюватися під впливом різних обставин. Дуже важливо в практиці
суспільного господарювання на кожному етапі розвитку суспільства вміти
користуватися науковим знанням законів, ураховувати їхню дію, чітко
визначати роль і місце суб’єктивного чинника.

§6ОСНОВНІ НАПРЯМИ, ПРІОРИТЕТИ, МЕТОДИ, ВАЖЕЛІ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

НАПРЯМИ І ПРІОРИТЕТИ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

У кожний період часу важливо визначити конкретні напрями економічної
політики, їхній зміст, політичну значимість. Вибір їх не може бути
довільним. На кожному етапі розвитку суспільства він визначається рівнем
розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, конкретними історичними
умовами, ситуацією в світі.

Одним з найважливіших завдань держави і є врахування в практичній
діяльності головних особливостей кожного етапу розвитку країни. Тільки
на таких засадах можна забезпечити глибоку наукову обгрунтованість і
реалізм принципових настанов у галузі економіки, гуманізм цілей,
наступність у розв’язанні соціально-економічних завдань.

Напрями економічної політики різноманітні за змістом та політичною
значимістю, їх можна класифікувати так:

за сферами економічного життя (промисловість, сільське господарство,
будівництво, транспорт, зв’язок, торгівля тощо);

за часом дії (довго-, середньо- та короткострокові);

ш політичною та соціально-економічною значимістю.

При цьому важливе значення має виокремлення головних напрямів
суспільного виробництва, які забезпечують створення прогресивної
структури економіки — неодмінної умови її переходу до нової якості
зростання. Без цього не можна ефективно використовувати стимули до
праці, реалізувати сукупність різноманітних інтересів суспільства і
рухатися вперед у поступальному розвитку.

Пріоритетний підхід до економіки — це завжди політичний, стратегічний
підхід. Пріоритети мають визначатися на основі інтересів і здійснюватися
через них. Вони мусять сприяти науковому передбаченню майбутнього стану
розвитку економіки, його структури, впливу на соціальну сферу, людину,
природу. У свою чергу, на цій основі можна прогнозувати реальні
суперечності та шляхи і способи вирішення їх. У такий спосіб економічна
політика, побудована на науковій теорії, перетворюється на чинник
суспільного прогресу.

Пріоритетний розвиток економіки, тієї чи іншої сфери можливий за умови
взаємодії двох процесів:

забезпечення передової матеріально-технічної бази в цій сфері,
використання підготовлених кадрів, предметів праці, інших елементів
виробництва;

матеріального і морального стимулювання його розвитку.

Це забезпечить єдність науково-технічного і соціального підходу до
вирішення вузлових проблем економіки. Отже, зміна пріоритетів в
економічній політиці можлива лише в тому випадку, якщо вона буде
підкріплена адекватними змінами перелічених процесів.

При виробленні економічної політики слід широко використовувати світовий
досвід господарювання, розвитку науково-технічного прогресу, наукове
передбачення. Орієнтація економіки лише на досвід минулий і теперішній
не забезпечить прогресивного поступу.

Економічна політика як чинник економічного розвитку має націлювати
господарство на розв’язання головних завдань, вибір пріоритетних
напрямів розвитку, які, з одного боку, забезпечать зростання галузей, що
відбивають досягнення науково-технічного прогресу, а з іншого — створять
передумови для згортання тих виробництв і сфер, які успадковані від
минулого.

Це дасть можливість якісно змінити економіку, рішуче спрямувати її на
задоволення потреб людей.

Важливе місце в цьому процесі належить структурній перебудові економіки.
Адже нинішня структура господарства в нашій країні в основному склалася
ще в роки, коли Україна була складовою єдиного народногосподарського
комплексу колишнього Радянського Союзу з відповідною спеціалізацією.
Вона безнадійно застаріла, неефективна, не працює повною мірою на
людські потреби. Зміни, що вносилися свого часу, були частковими,
некомплексними, недокорін-ними. В результаті в економіці України
переважають капіталомісткі, насамперед добувні та ресурсомісткі галузі.
Водночас частка галузей, від яких залежать прискорення
науково-технічного прогресу і успішне розв’язання соціальних завдань,
незначна.

Настав час, коли необхідно серйозно переосмислити досягнуті рубежі
суспільного розвитку, по-новому оцінити подальші перспективи. Економіка,
всі її галузі та підгалузі мають не тільки відповідати сучасному рівню
розвитку науки і техніки, а й працювати на задоволення всього
різноманіття сучасних потреб кожної людини, кожної сім’ї, суспільства в
цілому.

МЕТОДИ І ВАЖЕЛІ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Неодмінною умовою здійснення стратегічних цілей, напрямів, пріоритетів
економічного розвитку є визначення методів і важелів економічної
політики. Останні стають чинниками оновлення економіки в тому разі, коли
вдосконалюються не самі по собі, ізольовано від стратегічних цілей і
пріоритетів, а в органічній єдності з ними, в процесі безперервного
руху.

Досвід показує, що економічні методи управління не встановлюються з
утвердженням певної форми власності на засоби виробництва, а також після
прийняття державних та інших рішень, як це тривалий час стверджувалось у
нашій країні. Більше того, такі методи в нашій економіці, за винятком
періоду нової економічної політики, практично не використовувались через
незмінність виробничих відносин. Потребують уточнення і самі поняття
адміністративно-командних і економічних методів управління. Сутність
перших найчастіше зводиться до того, що вони діють через накази,
розпорядження, заборони та інші прийоми неекономічного тиску. Це —
поверховий вияв адміністративно-командних методів управління. Він не дає
відповіді на запитання: чому це відбувається? І тому багато хто вважає,
що досить знайти якийсь універсальний показник оцінки роботи, замінити
органи управління, скоротити їх, перегрупувати або замінити кадри більш
підготовленими, освіченими, і система управління запрацює. Все це
робилося вже неодноразово, а успіху не принесло. Причину слід шукати
глибше, в економічних відносинах, в їх серце-

аині — відносинах власності на засоби виробництва.

Останні були монопольне зосереджені в руках держави, яка че-гз це була
монополістом влади і силою влади спонукала виробників ^підприємства,
організації тощо) до реалізації так званих загально-

іародних інтересів, не дуже дбаючи про інтереси колективів вироб-

ників і окремих людей.

і методи управління — це методи жорсткого ієрархічного підпорядкування
(економічними і неекономічними прийомами і підоймами) особистих і
колективних інтересів загальнонародним

Такі методи можуть бути ефективними лише в екстремальних умовах, що
довела історія розвитку, в тому числі нашої країни.

Концентрація економічної та політичної влади в руках держави зробила
економіку нашої країни витратною, призвела до диспропорційності,
багатомільярдного дефіциту державного бюджету, хронічної нестачі
переважної частини товарів, невиконання соціальних програм.

Господарська політика, побудована на адміністративно-командних методах,
застосовує відповідні важелі: нормативні документи, інструкції, накази,
розпорядження тощо, які на практиці є нічим іншим як важелями тиску.

Усе це сковувало самостійність колективів, бажання виявляти ініціативу,
творчість, породжувало байдужість і апатію до вдосконалення виробництва.

Водночас як важелі тиску використовуються і вартісні підойми: ціни,
податки тощо. Досить згадати, як у повоєнний період високі податки на
фруктові дерева призвели до практичного знищення садів на присадибних
ділянках селян. Або інший приклад. Ціни, відірвані від вартості на
сільськогосподарську техніку, інші знаряддя праці, предмети споживання —
це також важелі тиску, що використовуються й досі.

Як бачимо, сутність методів управління визначається не економічними чи
позаекономічними чинниками, що застосовуються в господарському житті, а
виробничими відносинами, тим, наскільки вони відповідають характеру і
рівню розвитку продуктивних сил, вдосконалюються разом з ними. Якщо
вдосконалення виробничих відносин здійснюється через інтереси і на
основі інтересів, то в цьому разі використовуються економічні методи
управління.

Економічні методи управління — це система економічних та неекономічних
важелів, спрямованих на поєднання інтересів усіх суб’єктів господарської
діяльності

Суспільство може перейти до економічних методів господарювання при
виконанні таких умов:

• врахування і реалізація інтересів усіх господарюючих суб’єктів, які
беруть участь в економічному житті;

• виявлення об’єктивних суперечностей економічних інтересів і вирішення
їх завдяки застосуванню ефективних форм і засобів управління;

• суб’єкти власності, а отже, і влади на всіх рівнях мають займатися
управлінням інтересами і через інтереси;

• усі суб’єкти економічної політики мають бути рівноправними. Цього
можна досягти створенням однакових економічних і політи-ко-правових умов
для всіх господарюючих суб’єктів.

Перехід до економічних методів господарювання потребує радикальних змін
функцій держави. Вона не повинна втручатися в діяльність підприємств,
які не підвідомчі їй, у роботу регіонів різних рівнів. Увага держави має
зосереджуватися на специфічних завданнях, націлених на реалізацію
загальнонаціональних інтересів, зміцнення фінансової системи, розвиток
інфраструктури, захист Вітчизни, охорону навколишнього середовища,
здійснення соціальних гарантій.

Отже, економічна політика лише тоді стане могутнім чинником прогресу,
якщо спиратиметься на реальні, а не деформовані причинно-наслідкові
зв’язки, враховуватиме інтереси всіх господарюючих суб’єктів,
визначатиме реальні цілі, напрями, пріоритети економічного розвитку,
використовуватиме адекватні їм шляхи, методи та важелі.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

Вирішення яких завдань передбачає вироблена економічна політика:

а) забезпечення високого рівня життя населення;

б) головні ціпі, на досягнення яких зорієнтований розвиток народного
господарства;

в) повну зайнятість працездатного населення;

г) зробити всіх власниками засобів виробництва;

д) засоби, які треба мобілізувати для досягнення поставлених цілей.

2. Які з наведених положень належать до цілей економічної політики:

а) розміщення ресурсів суспільства;

б) економічне зростання;

в) справедливий розподіл доходів і майна;

г) економічна ефективність;

д) соціальна ефективність;

е) збереження навколишнього середовища;

є) забезпечення прав власності; ж) створення однакових шансів.

3. Які з наведених положень належать до засобів досягнення цілей
економічної політики:

а) підвищення ставок оподаткування;

6) розміщення ресурсів;

в) регулювання заробітної плати;

г) розподіл доходів;

д) подолання інфляції;

е) стабільні умови розвитку;

є) утримання непрацездатних.

4. У яких напрямах політика може впливати на економічний прогрес:

а) сприяти його розвитку;

б) стримувати його розвиток;

в) діяти суперечливо, прискорювати в одному напрямі та стримувати в
іншому;

г) не мати жодного впливу на розвиток.

Розділ ІІІ

РУШІЙНІ СИЛИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Що таке економічні потреби, яка їхня структура

і як вони формуються

Що являють собою економічні інтереси, які с види

їх та як вони взаємодіють

Чому економічні потреби та інтереси с стимулами

економічного розвитку

§7 ЕКОНОМІЧШ ПОТРЕБИ ЯК МАТЕРІАЛЬНА ОСНОВА ІНТЕРЕСІВ

У демократичному суспільстві головними суб’єктами економіки є: особа,
колектив, співтовариство рівноправних громадян, народ (нація). Своїми
активними цілеспрямованими діями вони впливають на розвиток науки,
техніки, соціально-економічного прогресу в країні залежно від реалізації
своїх інтересів. Ось чому побудувати високорозвинену ефективну
економіку, досягти соціального прогресу суспільства можна, лише
орієнтуючись на задоволення потреб та інтересів різноманітних суб’єктів
економічної системи.

ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ ТА ЇХНЯ СТРУКТУРА

Поняття «потреба» дуже містке. Людина має систему найрізноманітніших
потреб: фізіологічних, інтелектуальних (духовних), соціальних тощо.
Колектив залежно від сфери діяльності має свої специфічні потреби.
Скажімо, потребами підприємства, що виробляє одяг, є розвиток його
потужностей, запровадження нових моделей, зростання прибутку
підприємства і доходів кожного його члена.

Потребами народу (нації) є зростання економічного, наукового,
технічного, духовного потенціалу країни, гарантування її зовнішньої
безпеки, технічної, технологічної та культурної незалежності.

Є потреби самозахисту (безпеки, захищеності), потреби поваги (визнання,
самоповаги), потреби у любові, духовній близькості, потреби
самоутвердження, саморозвитку тощо. Проте ми розглядатимемо потреби, що
пов’язані зі сферою господарської діяльності. Вони дістали назву
економічних потреб.

Економічні потреби—це необхідність у яситтєюх фіагах> бажання володіти
ними і використовувати за призначенням

Систему особистих економічних потреб подано на рис. 6. Потреби
породжуються двома визначальними причинами. Перша має фізіологічний
характер, тому що людина як жива істота

Рис. 6. Структура особистих економічних потреб

потребує певних умов і засобів існування. Друга є результатом суспільних
умов, у яких люди перебувають і виховуються.

Потреби характеризують лише можливість споживання. Однак для того щоб ця
можливість перетворилася на дійсність, потрібно мати певні життєві
засоби. Величезна роль економічних потреб полягає в тому, що вони
спонукають людей до дії. Отже, виробництво продукує різнобічні блага,
які є необхідною умовою існування розвитку людського суспільства на
будь-якому історичному його щабелі.

У свою чергу, блага, створені у сфері матеріальної життєдіяльності,
формують різноманітні потреби, які становлять предмет інтересу і стають
стимулами до праці.

Отже, економічні потреби народжуються насамперед у виробництві, в
процесі праці та пов’язані з ним.

Задоволення ж економічних потреб відбувається у споживанні, яке
відтворює і створює потребу. Завдяки економічним потребам відбувається
органічний взаємозв’язок цілей.

Сукупність суспільних потреб можна розглядати під різним кутом зору.
Наприклад, їх поділяють на виробничі (продовжують процес виробництва:
метал, цемент, обладнання, електроенергія), невиробничі (спрямовані на
забезпечення потреб людини: цукор, хліб, меблі, одяг, послуги).

З урахуванням суб’єкта споживання розрізняють потреби окремої людини,
сім’ї, колективу підприємств, працівників певної галузі виробництва,
жителів певних населених пунктів, суспільства в цілому.

За масштабами і структурою виробництва економічні потреби можна
класифікувати на абсолютні, дійсні та фактичні. Абсолютні визначаються
максимальним обсягом створюваних у суспільстві матеріальних благ і
послуг за найсприятливіших умов, які могли б бути спожиті суспільством.
Дійсні — такі, що задовольняються при оптимальних розмірах виробництва.
Фактичні — це ті, що виступають у формах задоволеного попиту.

Економічні потреби, які ми розглянули, — це лише певна частина потреб
окремої людини або групи людей, яким належить провідна роль.

ЗАКОН ЗРОСТАННЯ ПОТРЕБ

Продуктивні сили, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для
задоволення потреб, які склалися, а й стають грунтом для виникнення
нових потреб. Цей процес розвитку суспільного виробництва свідчить про
те, що в ньому діє об’єктивний закон зростання потреб.

Об ‘єктивний закон зростання потреб відображує безперервне зростання
маси і різноманітності споживних вартостей в результаті зростання
продуктивних сил. Це призводить до зміни структури виробництва і
витіснення існуючих потреб новими. Розвиток продуктивних сил,
міжнародний поділ праці, спеціалізація сприяють економічному зближенню
народів різних країн, що веде до збільшення продуктів праці, а отже, до
появи нових потреб

Поява нових споживних вартостей спочатку має обмежений характер.
Незважаючи на обмеженість, нові споживні вартості стають суспільною
потребою. Оскільки відразу всіх членів суспільства забезпечити
новоствореними споживними вартостями неможливо, між попитом на них і
пропозицією виникає суперечність. Остання може бути використана для
розвитку виробництва шляхом економічного стимулювання, оскільки потреби
не тільки є результатом виробництва, а й впливають на нього. Виробництво
завжди в кінцевому підсумку пов’язано з потребами, що склалися. Поза
потребами неможливе й саме виробництво.

Особливо динамічно зростають потреби, змінюється їхня структура в умовах
високих темпів розвитку науки і техніки. Завдяки їм економіка набула
такого рівня розвитку, що спроможна задовольняти не тільки такі важливі
життєві потреби, за котрі боролося людство багато століть, як їжа, одяг,
житло, охорона здоров’я (первинні потреби), а й потреби, що дістали
назву другої групи, які є породженням розвитку особистості та виступають
у буденному житті як «потреби вільного часу».

Як продовження науково-технічного прогресу «потреби вільного часу»
стають революціонізуючим чинником розвитку людини і виробництва.
Розвиваючи людину, вони удосконалюють її як інтелектуальну силу,
перетворюють виробництво, змінюють структуру останнього так, щоб
випускати все нові й нові види продукції, послуг, які б задовольняли
їхніх виробників. У цьому полягає особливість вияву закону зростання
потреб в умовах розвитку економіки, що грунтується на досягненнях
науково-технічного прогресу.

Рушійною силою розвитку сучасного суспільства є забезпечення умов для
безперервного розвитку потреб.

На жаль, ситуація, що склалася в нашій країні, свідчить про суперечності
між потребами населення, які сформувалися на базі досягнень нашої
економіки, особливо її високорозвинених напрямів — ЕОМ, лазерної
техніки, сучасних засобів зв’язку, досягнень світового виробництва,
науки і техніки та можливостями задоволення їх, обмеженими як загальним
рівнем розвитку економіки, так і її структурою, зорієнтованою в
основному на задоволення виробничих потреб. Ця суперечність може бути
вирішена лише завдяки піднесенню економіки на якісно новий рівень
розвитку, зміні спрямованості її структури на формування потреб, що
забезпечують розвиток людини.

Особливостями вияву закону зростання потреб в економіці розвинених країн
в сучасних умовах є те, що, з одного боку, відбувається перехід від
масового виробництва і масового споживання до індивідуалізованого.
Наприклад, люди хочуть різноманітніше одягатися, враховуючи особливості
своєї зовнішності, віку, професії тощо. А з іншого боку, індивідуальні
потреби, які динамічно розвиваються (творчі види праці, фізична
культура, спорт, захист навколишнього середовища, збереження миру)
можуть бути реалізовані лише на колективних засадах, спільній діяльності
колективів, людей певного регіону, всієї планети. Отже, відбувається
одночасний процес індивідуалізації та колективізації потреб.

Неухильне зростання потреб людей, колективів, нації висуває перед
економікою все складніші завдання. Адже у кожний конкретний період
рівень виробництва не дає можливості задовольнити всі потреби всіх
суб’єктів економічної діяльності. Це є стимулом як для суб’єктів
економічної діяльності, так і для розвитку самої економіки.

ФОРМУВАННЯ ПОТРЕБ

Суспільству дуже важливо знати тенденції та перспективи розвитку потреб:
індивідуальних, сімейних, колективних, суспільних, їхні структурні
зміни. Це не тільки впливатиме на напрями розвитку виробництва, а й
сприятиме тому, щоб людина стала суб’єктом формування потреб, а не лише
їхнім пасивним виробником.

Формування потреб, у тому числі економічних, має спрямовуватися.
Суспільство мусить дбати про те, щоб в ньому було якомога менше
чинників, що зумовлюють формування потреб, які деформують психологію
людини, шкодять її здоров’ю, загрожують життю на землі. Потрібно свідомо
і цілеспрямовано через органи державного регулювання, вартісні, правові
важелі, а також виховні заходи впливати на об’єктивні умови життя людей,
розвивати виробничу і соціальну інфраструктуру, які б спонукали кожного
працівника відтворювати потреби, спрямовані на всебічний розвиток
людини.

Життя довело: якщо виробництво нерозвинене, деформована його структура,
немає нормального торговельного, побутового, культурного обслуговування,
сучасних засобів зв’язку, комунікацій тощо, людина женеться за
дефіцитом, намагається придбати престижні товари. Регулювати потреби в
таких умовах неможливо. Більше того, це призводить до розширення
тіньової економіки та спекуляції, диференціації доходів, утвердження
споживацької психології. Отже, залежно від того, як розвивається
виробництво, в суспільстві формуються і регулюються потреби.

Наукове обгрунтування економічних потреб має велике практичне значення.
На їх основі можна побудувати соціальні нормативи, тобто науково
обгрунтовані показники, що характеризують ступінь розвиненості
соціальної сфери, досягнутий рівень реальних доходів, умови праці та
побуту, ступінь професійної підготовки і освіти різних соціальних груп
населення. Особливо важливо для регулювання розвитку соціальної сфери
обгрунтувати оптимальний споживчий бюджет — кількісне вираження життєвих
засобів. Його розраховують за нормами і нормативами споживання, що
задовольняють розумні, раціональні потреби. Оптимальний споживчий бюджет
використовують для оцінки досягнутого рівня життя населення та вибору
ефективних шляхів його зростання.

Порівняння фактичного споживання з нормами оптимального споживчого
бюджету дає можливість визначити ступінь задоволення потреб, виявити
незадоволений попит та вжити заходів для розвитку виробництва і сфери
послуг.

Соціальні нормативи мають постійно оновлюватись. Поряд з науково
обгрунтованими нормативами можуть розроблятися і нормативи, розраховані
на мінімальний споживчий бюджет, на основі якого визначають мінімальні
рівні заробітної плати, допомоги на дітей, стипендії тощо.

Розробка і застосування науково обгрунтованих соціальних нормативів —
об’єктивна основа для прискореного розвитку соціальної сфери. Ефективне
використання їх є важливим чинником якісних перетворень економіки, змін
рівня життя людей.

§8 ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ: СУТНІСТЬ, ВИДИ, ВЗАЄМОДІЯ

СУБ’ЄКТИ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН. ЇХНІ ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ

Свої економічні потреби людина реалізує у виробництві, вступаючи у певні
економічні відносини. Тому пізнати економічні інтереси, їхній об’єкт
можна лише через розкриття суб’єктів економічних відносин.

Суб’єкти економічних відносин — це сторони (фізичні та юридичні особи),
які вступають у відносини виробництва, розподілу, обміну та споживання.
Кожну із сторін, яких завжди є дві (продавець і покупець або виробник і
споживач) слід розглядати як окремого суб’єкта, якому притаманний свій
інтерес. Вступаючи у економічні відносини з іншим суб’єктом, він
намагається реалізувати цей інтерес (як і той, хто вступає з ним у
відносини).

Суб’єктами економічних відносин є як індивід, так і різні соціальні
спільноти (підприємство, товариство, асоціація, кооператив тощо), а
також держава в цілому. Адже цілком очевидно, що в економічні зв’язки
вступають не тільки фізичні, а й юридичні (фірма з фірмою або фірма з
індивідумом) особи. Економічні відносини з приводу різного роду форм
виробничого, наукового, технічного та іншого співробітництва, торгівлі
існують також між державами.

Суб’єкти економічних відносин обов’язково мають бути власниками. Мова
йде передусім про індивідуальну власність людини на суспільно-виробничу
силу її особистої праці (здібності, знання, досвід, носієм яких є кожна
людина). Це зумовлює виключне право кожної людини вільно розпоряджатися
своєю продуктивною силою, використовувати її цінності у власних
інтересах. Водночас певні суб’єкти мають у своєму розпорядженні засоби
виробництва, використовують їх на свій розсуд, розпоряджаються
створеними у процесі трудової діяльності благами: споживають, продають,
використовують на розвиток виробництва. Ними можуть бути окремі
індивіди, сім’ї, підприємства, громадські організації.

Становище суб’єктів економічних відносин постійно змінюється, адже їхній
розвиток залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Розвиваючись
разом з останніми, вони активно впливають на них через свої інтереси.

Досвід переконав, що уявлення про економічні відносини, їхні суб’єкти,
що начебто спрощуються в процесі економічного розвитку, як це було
донедавна, є хибним. Процеси, що відбуваються у реальному житті,
свідчать про зворотнє, тобто про ускладнення економічної структури
суспільства. Витіснення багатоманітних форм господарювання (особистих,
приватних, сімейних, колективних) підприємствами, заснованими на
державній формі власності, паралізувало економічне життя багатьох
суб’єктів виробничих відносин, не давало змоги реалізувати їхні інтереси
повною мірою. Це стримувало розвиток економіки.

«Включити» всіх суб’єктів виробничих відносин, їхні інтереси в
економічне життя, надати динамізму суспільному виробництву, ви-вести
економіку країни на якісно новий рівень — найважливіше зав-

[ дання. Його можна вирішити не підпорядкуванням одних інтересів

І іншим, а поєднанням різнобічних інтересів усіх суб’єктів господа-

! рювання.

Відповідно до конкретного історичного характеру економічних

І потреб економічні інтереси як форма їхньої реалізації також мають
історичний характер. Історична форма і соціальна зумовленість
економічних інтересів у кожному суспільстві визначаються відносинами
виробництва, розподілу, обміну і споживання, які, в свою чергу, залежать
від рівня розвитку продуктивних сил. Водночас у певній історичній
системі виробничих відносин люди займають різне становище, що зумовлює
характер їхньої діяльності, їхні потреби та інтереси.

Економічний інтерес — це вигода, якої досягають у процесі реалізації
економічних відносин. Вона забезпечує самостійність, саморозвиток
суб’єкта, тобто створення умов, достатніх для його відтворення на рівні
прогресивних соціально-економічних досягнень. Якщо економічні відносини
не реалізують економічних інтересів, суб’єкти намагаються досягти своєї
вигоди поза економічними відносинами (порушують закони, розвивають
тіньову економіку, займаються спекуляцією, крадуть тощо)

Інтереси мають економічний сенс, якщо вони задовольняються.

ВИДИ ЕКОНОМІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ, ВЗАЄМОДІЯ ЇХ

Економічні інтереси утворюють складну і багатоманітну систему, яку можна
класифікувати за різними критеріями (рис. 7).

Рис. 7. Система економічних інтересів

Соціальним суб’єктом вираження економічного інтересу є індивід, сім’я,
колектив (група), люди, які проживають у певному регіоні, клас,
суспільство, а кінцевим об’єктом вираження економічного інтересу —
результат (продукт, послуга, інформація тощо) суспільного виробництва,
який спрямовується на задоволення цієї потреби, з приводу якої й
складаються конкретні відносини між людьми.

Кожний суб’єкт економічних відносин є носієм конкретного інтересу.
Скільки суб’єктів економічних відносин, стільки і економічних інтересів.
Сукупність їх утворює систему.

За ознакою суб’єктності розрізняють особисті, колективні, суспільні
інтереси.

Економічні інтереси можна класифікувати і за іншими критеріями. За
важливістю виділяють: головні та другорядні; за часовою ознакою —
поточні та перспективні; за об’єктом інтересів — майнові, фінансові,
інтелектуальні, інтереси режиму праці та вільного часу, комфорту, умов
праці та життя; за ступенем усвідомлення — дійсні та помилкові.

Проте система економічних інтересів суспільства завжди суперечлива.
Інтереси конкретних індивідумів (підприємця і найманого робітника,
продавця і покупця), підприємств (того, що виробляє продукцію і що її
купує), підприємства і держави (підприємство зацікавлене в тому, щоб
платити менший податок) не завжди збігаються.

Суперечності інтересів мають як суб’єктивну, так і об’єктивну основу.

Перша пов’язана з виявами суб’єктивізму і волюнтаризму. Друга заснована
на відмінностях в економічному становищі різних суб’єктів.

У реальному житті єдності інтересів досягають через реалізацію кожного з
них в процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації. Особистий інтерес
найманого працівника не можна реалізувати, якщо не буде реалізовано
інтерес підприємства, на якому він працює. Отже, мають бути реалізовані
інтереси підприємця, споживачів продукції, суспільства в цілому.
Незважаючи на те, що кожний вид економічних інтересів є
персоніфікованим, відокремленим, грунтується на певній потребі, він
органічно пов’язаний з колективним і суспільним інтересом. Це створює
підґрунтя для єдності визначальних (головних) інтересів і відбивається у
меті виробництва.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які з наведених далі чинників є визначальними у виникненні
економічних потреб:

а) свідомість людини; б) особливості темпераменту людини; в) фізіологія
людини; г) організація суспільного укладу життя; д) умови суспільного
життя; е) клімат країни; є) професія людини; ж) поділ праці; з) величина
заробітної плати.

2. Які блага належать до виробничих потреб:

а) метал; 6) одяг; в) цемент; г) хліб; д) побутові послуги; е) виробниче
обладнання; є) житло; ж) меблі; з) бавовна; й) вугілля; і)
електроенергія; й) вантажний автомобіль.

3. Хто є суб’єктом економічних відносин:

а) індивід; б) фірма; в) держава; г) уряд; д) міністерство; е)
кооператив; є) місто; ж) президент країни; з) сім’я; й) товариство.

4. Які з зазначених інтересів належать до суб’єктних:

а) дійсні; б) поточні; в) особисті; г) національні; д) сім’ї; е)
перспективні; є) виробника; ж) регіональні; з) фінансові; й) групові.

Розділ ІV

ВИРОБНИЦТВО

Що таке виробництво і які його чинники(робоча сила, предмети і засоби
праці)

Що являють собою продуктивні сили суспільства,

які їхні кількісні та якісні параметри ЬЯкі структурні елементи
виробничих відносин

Які стадії руху здійснює продукт виробництва

Яка структура суспільного виробництва і які сучасні

тенденції розвитку матеріального і нематеріального

виробництва

§9СУТНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА ЙОГО ЧИННИКИ

ЗМІСТ ВИРОБНИЦТВА

Коли ми чуємо чи промовляємо слово «виробництво», то уявляємо різні
підприємства, на яких створюються конкретні блага: продукти харчування,
одяг, взуття, машини, верстати, літаки, побутова техніка, будинки тощо.
Все це є результати людської праці. І звідси робимо висновок:
виробництво — це процес створення жіп їіВІїх У.ІУІ. иикш.ьіих для
існування і розвитку людського суспільства.

Таке визначення є цілком правильним. Однак воно не враховує того, що
людська праця створила певне благо у взаємодії з природою. Без цього
виробництво неможливе. Це дуже важливо розуміти. Адже людська праця
протягом багатьох тисячоліть не створювала нових речовин: вона лише
надавала існуючим нових форм. Людська діяльність зводилася до
користування готовими матеріалами і силами природи. Вивчаючи
властивості, що притаманні дарам природи (лісу, кам’яного вугілля,
зерна), людина своєю працею змінювала їхню форму, надавала їм нових
якостей та пристосовувала до своїх потреб. У цій зміні форми власне і
полягала сутність виробництва.

Візьмімо, наприклад, човен, без якого не можна уявити собі жит-. тя
наших пращурів. Для того щоб його зробити, потрібен певний матеріал —
деревина. Отримати її можна, застосувавши певні знаряддя, щоб спиляти
дерево, перетягти чи привезти до конкретного місця, обробити. У цьому
випадку людина застосовує свою фізичну та розумову силу і відповідні
знаряддя праці — пилку, сокиру, вогонь. Це свідчить про те, що природа і
праця — два головних елементи виробничо-господарської діяльності.

Природа поставляє матеріали та енергію, запаси яких створюють межі
виробничих можливостей. Проте ці межі змінюються у двох напрямах —
зменшення і розширення. Перший виявляється в тому, що більшість
природних ресурсів обмежені таневідтворювані. Інтенсивне використання їх
призводить до вичерпання. Водночас розвиток науково-технічного прогресу
сприяє економнішому, раціональнішому використанню природних ресурсів,
заміні їх штучними (синтетичні волокна, пластмаси, нові види енергії
тощо), що сприяє розширенню виробничих можливостей. Отже, людина
спроможна не тільки використовувати природні багатства, а й відкривати
нові джерела для розвитку виробництва.

ЧИННИКИ ВИРОБНИЦТВА

Глибокі зміни у виробництві, що відбуваються під впливом розвитку науки,
техніки, підвищення знань і культури людей, не зачіпають складу чинників
виробництва. Це — робоча сила, предмети праці та засоби праці.

Робоча сипа — це сукупність фізичних та розумових здібностей людини, її
здатність до праці.

Як головна умова виробництва у будь-якому суспільстві робоча сила має
весь час діяти. Цей процес дістав назву її споживання. Інакше кажучи,
споживання робочої сили є сама праця, її ще називають «живою працею».

Праця — діяльність людини, спрямована на зміну предметів та сил природи
з метою задоволення її потреб. Вона є винятково якістю людини. Тварини
також виконують окремі трудові операції, користуються природою і вносять
в неї певні зміни. Проте вони роблять це інстинктивно. Праця ж як
усвідомлена діяльність властива

лише людині. Наприклад, архітектор, на відміну від бджоли, яка з
Інстинкту створює соти, спочатку в уяві складає ідеальний образ
майбутньої будівлі, а згодом з допомогою креслень, малюнків, розрахунків
створює її. У процесі праці змінюється не лише природа, а й сама людина,
нагромаджуючи знання, досвід, уміння. У цьому розумінні праця створила
людину і є головним чинником її розвитку і вдосконалення.

Предмети праці — це те, на що спрямована праця людини, і становить
матеріальну основу створюваного продукту

До предметів праці належать продукти, які є первинними і такими, що
з’явилися внаслідок переробки. Земля, її надра: кам’яне вугілля, ліс,
залізна руда, нафта, інші корисні копалини, риба у воді — належать до
первинних продуктів праці. Всі вони добуваються з надр природи.
Переважна частина предметів праці в сучасних умовах є продуктами певної
переробки, тобто попередньої праці: метал на машинобудівному заводі,
бавовна на ткацькій фабриці, цемент у будівництві тощо, їх називають
сировиною, сирими матеріалами.

У сучасних умовах завдяки досягненням науково-технічного прогресу
з’являються якісно нові предмети праці з властивостями, які їм
задаються, тобто такі, яких немає у природі (пластмаси, синтетичні
деталі тощо). Однак їхньою першоосновою також є природа.

Засоби праці — це речі або комплекси речей, за допомогою яких людина
впливає на предмети праці, перетворює і пристосовує їх для своїх потреб.

Вони включають інструменти, машини, обладнання, виробничі гдівлі,
транспортні засоби, резервуари тощо. Це уречевлена праця.

Предмети і засоби праці в сукупності становлять засоби виробництва і
виступають як матеріально-речовий чинник виробництва .

Рис. 8. Система продуктивних сил суспільства

Особистий і матеріально-речові чинники виробництва — це продуктивні сили
суспільства (рис. 8).

Розвиток продуктивних сил свідчить про те, як суспільство оволоділо
природою і збільшило своє багатство, на якому щаблі суспільного прогресу
воно перебуває. Для визначення рівня розвитку продуктивних сил
використовують кількісні та якісні параметри (рис. 9).

Рис. 9. Система параметрів оцінки рівня розвитку продуктивних сил

Досягнуті масштаби виробництва вимірюються кількістю виробленої
продукції на підприємстві чи в країні за певний час або зазначені
показники мають грошове вираження.

Обсяг засобів виробництва також має грошове і кількісне вираження.
Наприклад, на підприємстві використовується 105 верстатів, на яких
переробляється за певний період 10 т сировини, 5 т напівфабрикатів,
спалюються 2 тис. кВт електроенергії тощо. Вони мають і грошову оцінку.

Кількісний склад робочої сили показує, що, наприклад, на | підприємстві
зайнято 3202 працівники, а в країні — 23 млн чол.

Прогресивність техніки і технолог іївідображує удосконалення, винаходи,
раціоналізаторські пропозиції, нові інструменти, машини, а також перехід
від певних процесів, правил виготовлення продукції до інших.
Застосування їх дає значний економічний ефект, І що знаходить вираження
в економії живої та уречевленої праці. Наприклад, лауреат Нобелівської
премії американський економіст Р. Солоу підрахував, що збільшення удвічі
виробництва валової продукції на одну витрачену людино-годину в США за
період 1909-1949 pp. І відбулося на 87,5 відсотка за рахунок
технологічних змін.

Я кість створюваних благ вимірюється багатьма показниками. Візьмімо,
наприклад, звичайну міську квартиру. Для того щоб (оцінити її, потрібно,
на думку фахівців, проаналізувати десятки (різних параметрів і кожному
дати відповідний бал. Це і площа квартири, і площа допоміжних приміщень,
і наявність ліфта та сміттє-Іпроводу, планування, освітлення, місце
розташування квартири тощо.

Якість промислової чи сільськогосподарської продукції не можна виміряти
двома чи трьома показниками. Для цього застосовують систему показників.
Для механічного преса — це потужність, продуктивність, маса, габарити,
надійність, точність, безшумність, зручність у роботі, кількість точок
змащення тощо.

Існує окрема наука, що займається вимірюванням якості, — кваліметрія
(від лат. qualis (кволі) — який за якістю та гр. метрія — вимірювання).

Кваліфікація кадрів свідчить про рівень знань, умінь та трудових навичок
робітників і службовців певного підприємства, галузі чи країни.

Продуктивність праці характеризує ефективність виробничої діяльності
людей в процесі створення матеріальних благ і послуг. Вона вимірюється
кількістю продукції чи послуг, вироблених працівником за одиницю
робочого часу (тиждень, місяць, рік тощо), або кількістю робочого часу,
витраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги.

СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ ВИРОБНИЧИХ ВІДНОСИН

Раніше ми розглядали виробництво як взаємодію людини з природою. Поряд з
цим виробництво обов’язково передбачає й іншу його особливість —
взаємовідносини між людьми з приводу виробництва. Такі відносини
називають виробничими, або економічними.

Система виробничих відносин складна і багатоманітна. Однак головним,
визначальним у її змісті є відносини власності. Як основа виробничих
відносин власність характеризує суспільний спосіб поєднання працівника з
засобами виробництва і відповідні відносини між людьми з приводу
привласнення матеріально-речових елементів і результатів виробництва.
Вона визначає, в чиїх інтересах ведеться виробництво, його цільову
спрямованість, умови розпорядження чинниками виробництва і використання
їх. Водночас відносини власності зумовлюють історичну специфіку цього
суспільства, його класову і соціальну структуру, систему влади.

Власність на засоби виробництва визначає не тільки характер економічних
взаємозв’язків між людьми безпосередньо у самому процесі виробництва, а
й форми розподілу, обміну і споживання створених матеріальних і духовних
цінностей.

Отже, система виробничих відносин кожного суспільства — це сукупність
економічних зв’язків між людьми, що визначається специфікою відносин
власності, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і
споживання матеріальних і духовних благ.

Розподіл, обмін і споживання відчувають на собі визначальний вплив
виробництва. Відповідно до цього кожна конкретно-історична система
виробничих відносин формується і функціонує виходячи з провідної ролі
(примату) виробництва і адекватного підпорядкування йому розподілу і
обміну створених матеріальних і духовних благ, які споживає людина.

Економічні відносини є базисом суспільства, на якому грунтуються
надбудовчі відносини — соціальні, правові, політичні, національні,
культурні, моральні, психологічні тощо.

Розвиток економічних відносин визначає еволюцію надбудовчих відносин або
їхніх окремих елементів (політичні, правові), які, в свою чергу, чинять
зворотний вплив на економічні відносини. Взаємодія і взаємний вплив
базису і надбудови на різних етапах розвитку суспільства змінюються.
Надбудова може відігравати першочергову роль у перетворенні базису.
Наприклад, для реформування в Україні адміністративно-командної
економіки потрібно змінити відносини власності. Зробити це можна
передусім через зміну правових норм та політичної системи.

Отже, результатом виробництва, що є взаємодією людини і природи, з
одного боку, і економічних відносин між людьми — і іншого, є продукт.

ПРОДУКТ І СТАДІЇ ЙОГО РУХУ

Готове благо для споживання, що має назву продукта, створюється на
першій стадії — у виробництві.

За своєю формою і економічним призначенням блага та послуги, створені у
суспільному виробництві, використовуються як предмети споживання і
засоби виробництва. Перші призначені для задоволення життєвих потреб
населення та інших видів невиробничого призначення (одяг, продукти
харчування, житло, побутові прилади, легкові автомобілі, телевізори,
пилососи, пальне, що йде на потреби людей, різноманітні послуги, що
задовольняють потреби людей). Другі використовуються для продовження
процесу виробництва і є предметами і засобами праці, про що вже
говорилося.

Засоби виробництва створюються сукупністю галузей, що дістали назву
підрозділу І суспільного виробництва. Предмети споживання виробляються у
підрозділі II.

Галузі, які випускають предмети споживання, утворюють так звану групу
«Б». До них належать: легка, харчова промисловість, агропромисловий
комплекс тощо. Окремі підприємства підрозділу І також випускають
предмети споживання. Підприємства машинобудування виробляють легкові
автомобілі, пральні машини, пилососи, те-чсвізори тощо.

Галузі, що виробляють засоби виробництва, належать до групи «А». І (,е
машинобудування, металообробка, чорна і кольорова металургія, слектро- і
теплоенергетика, хімічна промисловість, промисловість будівельних
матеріалів тощо. Деякі галузі промисловості (добувна, обробна) поряд із
засобами виробництва виготовляють і предмети споживання, що належать до
групи «Б».

Як же здійснюється рух продукту, створеного на першій стадії — у
виробництві? Розглянемо це за схемою, наведеною на рис. 10.

Рис. 10. Рух продукту

Передусім слід мати на увазі, що рух засобів виробництва і предметів
споживання має як певну специфіку і відокремленість, так і спільні риси.

Споживання засобів виробництва і створення продукту

Уявімо тисячі різних підприємств, що виробляють певні блага, ккільки для
розвиненого суспільства характерний поділ праці, іізьмемо одне з цих
підприємств — верстатобудівне, що належить до групи «А». Створені ним
верстати мають задовольнити власні виробничі потреби, а також
забезпечити потреби працівників, що ви-зобляють цей продукт. Зрозуміло,
що самі верстати цього забезпечити не можуть, їх треба продати, отримати
гроші, за які можна купити Іредмети споживання і засоби виробництва, що
не виробляються на Іьому підприємстві. Отже, після виробництва настає
стадія обміну.

Така ж ситуація і з продуктами, що виробляються на підприємствах групи
«Б». І одяг, і взуття, і продукти харчування мають бути реалізовані, щоб
потім за отримані гроші придбати необхідні для Іормального життя людей,
що працюють на підприємстві, різноманітні предмети споживання, а також
засоби виробництва, які сприяли б продовженню виробничого процесу цього
підприємства.

Як бачимо, після реалізації певного продукту працівники під-Іриємства
отримують заробітну плату, а його власники — доход. Іаймані працівники
отриману заробітну плату можуть використати ;а придбання предметів
споживання, а також придбати певні цінні папери (акції, облігації). Це
зумовлює необхідність стадії обміну після розподілу.

І лише після цього настає завершальна стадія руху продукту — споживання,
тобто продукти харчування з’їдають, взуття та одяг носять, телевізор
дивляться, книжки читають тощо. Це особисте споживання, яке забезпечує
основу життя працівника та членів його сім’ї.

Рух засобів виробництва завершується виробничим споживанням, яке є
ланкою самого процесу виробництва. Це використання металу при
виготовленні машин, зерна при випіканні хліба, згоряння палива на
електростанціях тощо.

У зв’язку з цим суспільству важливо забезпечити рух продукту, який би
давав можливість досягти таких економічних цілей:

1) виробництво сприяє зростанню обсягів продукту, виникненню нових благ,
послуг, а також поліпшенню їхньої якості;

2) розподіл є стимулом для працівників підприємств, які підвищували
ефективність виробництва;

3) обмін сприяє розвитку ринкових відносин і забезпечує соціальну
справедливість;

4) споживання відповідає раціональним нормам і сприяє всебічному
розвитку людини.

§10 СТРУКТУРА СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

Економічна система суспільства формується на основі суспільного
виробництва і спрямована на його розвиток, якісне удосконалення, що є
фундаментом для реалізації багатоманітних потреб та інтересів суб’єктів
виробничої діяльності всіх членів суспільства.

Структура суспільного виробництва включає матеріальне і нематеріальне
виробництво (рис. 11).

Рис. 11. Структура суспільного виробництва

Матеріальне виробництво є сферою суспільного виробництва, в якій
виробляються: а) матеріальні блага: вугілля, цемент, метал, папір,
будівлі, одяг, взуття, машини, обладнання, сільськогосподарська
продукція, хімічні вироби, електроенергія, тепло, холод тощо; б)
матеріальні послуги: вантажний транспорт, оптова торгівля,
обслуговування і ремонт техніки, обладнання виробничого призначення
тощо.

Нематеріальне виробництво — це сфера суспільного виробництва, в якій
виробляються: а) нематеріальні послуги: роздрібна торгівля, громадське
харчування, пасажирський транспорт та зв’язок (що обслуговує населення),
побутове обслуговування, охорона здоров’я тощо; б) духовні цінності:
освіта, культура, мистецтво тощо.

Виробництво матеріальних і нематеріальних послуг становить сферу послуг.
Остання охоплює підприємства й галузі, що виробляють як матеріальні, так
і нематеріальні послуги. Це може бути, скажімо, транспорт, зв’язок,
торгівля. Зазначені галузі самі по собі не створюють матеріального
продукту. Проте корисний ефект, що створюється вантажним транспортом та
зв’язком, можна спожити лише під час перевезення (переміщення вантажів —
матеріальних благ у просторі) та поєднання різних суб’єктів
господарювання (економія часу, підписання угоди). Ось чому ці галузі є
структурним елементом матеріального виробництва.

Праця у сфері обігу (оптової торгівлі) передбачає сортування, фасування,
зберігання та пакування засобів виробництва, що також є продовженням
процесу виробництва. Роздрібну торгівлю, перевезення пасажирським
транспортом, зв’язок, що задовольняє потреби людей, слід відносити до
нематеріальних послуг.

Матеріальне виробництво — це вирішальна сфера людської діяльності. Вона
визначає виникнення, становлення і розвиток нематеріального виробництва.
Водночас, особливо в сучасних умовах у розвинених країнах, нематеріальна
сфера має великий зворотний вплив на розвиток матеріального виробництва.

Усі складові структури економіки не тільки глибоко взаємозалежні та
взаємодіють, а й постійно змінюються. Інакше кажучи, категорія
«структура економіки» є не статичною, а динамічною. Так, процес
індустріалізації країни передбачає переважний розвиток виробництва
засобів виробництва, важкої промисловості.

Проте, як показує досвід розвинених кра’ш, безумовне слідування
переважному зростанню засобів виробництва порівняно з виробництвом
предметів споживання призводить до суттєвих викривлень у розвитку
економіки. Внаслідок цього наша країна досягла найвищих показників
виробництва матеріальних ресурсів і водночас набагато відстала у
виробництві кінцевої продукції, насамперед товарів народного споживання,
послуг. Наприклад, у розвинених країнах на базові галузі —
електроенергетику, чорну металургію, паливну промисловість — припадає в
середньому 20 відсотків промислового виробництва, близько третини займає
машинобудівельний комплекс. Приблизно така ж сукупна частка легкої та
харчової промисловості.

В Україні після розпаду Радянського Союзу в умовах швидкого підвищення
цін на продукцію базових галузей, і передусім на енергоносії, частка
електроенергетики в обсязі промислової продукції у 1996 р. порівняно з
1990 р. зросла у 4 рази, паливної промисловості — у 2, чорної металургії
— у 2 рази. При цьому частка продукції машинобудування зменшилася у 2
рази, легкої промисловості — у 5 разів і у 1996 р. становила всього 2,1
відсотка.

Зазначимо, що у повоєнний період багатьом країнам довелося відновлювати
зруйноване господарство і завершувати процес індустріалізації. Це
змушувало більш швидкими темпами розвивати галузі важкої промисловості.
В Японії, наприклад, за 1960-1973 pp. середньорічні темпи зростання
промисловості становили 14 відсотків, а частка важкої промисловості
зросла з 50,3 до 57,8 відсотка. Для цього етапу, як для колишнього СРСР,
так і для Японії, характерним було швидке збільшення споживання сировини
і палива, формування енерго- та матеріаломісткої структури виробництва.

Слід ураховувати ще одну обставину. Якщо Японія обходилася мінімальними
витратами на оборону, то наша економіка була переобтяжена воєнним
виробництвом. Його масштаби досягали 20-25 відсотків всієї економіки, що
в 4—5 разів перевищувало аналогічний показник у США, Великій Британії,
Франції, Німеччині. З загального обсягу продукції машинобудування понад
60 відсотків становили товари воєнного призначення, 75 відсотків усіх
асигнувань в країні на науку йшло на воєнно-дослідницькі потреби. Третя
частина усіх працівників добувних і обробних галузей народного
господарства працювали безпосередньо в інтересах оборони країни. Все це
спотворювало структуру економіки нашої країни. В результаті вона
працювала сама на себе, а не на задоволення потреб людей.

Країни з розвиненою економікою у 70-ті роки під впливом розвитку науки і
техніки, невигідності широкого використання дорогих палива і сировини,
загострення економічної ситуації стали переходити до нової моделі
економічного зростання. Вона заснована на інтелектуальних, наукомістких
галузях, що використовують передові технології, висококваліфіковану
працю та досягнення науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських
розробок (НДДКР).

Такий стратегічний напрям структурних зрушень в економіці виявився
ефективним. У Японії, наприклад, одночасно зі згортанням потужностей в
енерго- та матеріаломістких галузях відбулося швидке нарощування таких
високотехнологічних, наукомістких виробництв, як виробництво
електронно-обчислювальних машин (ЕОМ), літаків, промислових роботів,
інтегральних схем, тонких хімічних сполук, засобів зв’язку, верстатів з
числовим програмним управлінням (ЧПУ), високоякісної побутової
електроніки, одягу, меблів. Про успіх цього курсу свідчать такі дані.
Нині Японія виробляє близько 2/3 світового випуску виробництва
промислових роботів, майже половину верстатів з ЧПУ і продуктів тонкої
кераміки, близько 3/4 світового випуску понадвеликгіх інтегральних схем,
від 60 до 90 відсотків випуску окремих типів мікропроцесорів, близько 90
відсотків світового випуску відеомагнітофонів.

Структурна перебудова матеріального виробництва стала важливою умовою
зростання ефективності економіки, зниження матеріале- і енергомісткості,
зростання наукомістких, інтелектуальних галузей.

На жаль, економічний розвиток в Україні йде всупереч потребам НТП,
всупереч прогресивним тенденціям щодо зміни співвідношення матеріального
і нематеріального виробництва.

Частка промисловості та сільського господарства в Україні в загальному
обсязі товарів та послуг для кінцевого споживання (внутрішній валовий
продукт — ВВП) становила у 1993 р. 82 відсотки (47 припадало на
промисловість і 35 — на сільське господарство).

Україна значно відстає від провідних промислове розвинених країн за цими
показниками. У них у ВВП частка промисловості значно нижча і становить
35-37 відсотків, а сільського господарства є меншою більше ніж у 10
разів.

Водночас частка сфери послуг в Україні дуже мала. Вона становить всього
18 відсотків, тоді як у країнах з розвиненою економікою цей показник
дорівнює 55-70 відсотків. Це є свідченням того, що Україна розвивається
в межах індустріального, а не постіндустрі-ального суспільства, як США,
Японія, Канада та країни Європейського Союзу.

Україна має дуже недосконалу структуру зайнятості, для якої характерною
є велика частка зайнятих у сільському господарстві та промисловості.
Так, у США, Канаді, Німеччині, Великій Британії у сільському
господарстві працює лише 3 відсотки усіх зайнятих. Це стало можливим
завдяки розвитку галузей зберігання, транспортування і переробки
сільськогосподарської продукції. В Україні ж у сільському господарстві
працює 20 відсотків. Частка Іайнятих у сфері послуг в Україні майже
вдвічі менша, ніж у США і Канаді.

Така структура суспільного виробництва в нашій країні стримує розвиток
тих сфер діяльності, які пов’язані переважно з розвитком працівника,
його розумових і фізичних здібностей, професійних знань І практичних
навичок, підвищенням освітнього і культурного рівня, ибезпеченням
фізичного і морального здоров’я.

Отже, світовий досвід переконує, що значення нематеріального виробництва
у розвитку суспільства постійно зростає. Воно є чинником удосконалення
самої людини, поліпшення її життя.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які елементи містить визначення поняття «робоча сила»:

а) жива праця; б) уречевлена праця; в) сукупність життєвих здібностей
людини до праці; г) засоби виробництва.

2. Які з перелічених понять належать до знарядь праці:

а) верстати; б) машини; в) сировина; г) робоча сипа; д) споруди; е)
резервуари; є) земля; ж) напівфабрикати.

3. Із наведених далі визначень виберіть такі, що характеризують: а)
продуктивні сили; б) виробничі відносини; в) засоби виробництва; г)
знаряддя праці; д) предмети праці:

виробничі будівлі; обладнання; інструменти; паливо; сировина; матеріали;
електроенергія; наука; люди; сукупність засобів виробництва й люди, які
приводять їх у дію; відносини між людьми у процесі виробництва
матеріальних благ.

4. У господарстві було використано олії для харчування робітників на 10
тис. грн., на виготовлення фарб — на 5 тис. грн., зерна на годівлю
худоби — на 1 тис. грн., зерна на виготовлення продуктів харчування
працівників — на 2 тис. грн. Скільки було витрачено засобів виробництва
і предметів споживання?

5. У певній спільноті людей, які ізольовані від суспільства,
здійснюється виробництво життєвих засобів для задоволення її потреб. Чи
можна вважати, що в цій спільноті є економіка? Аргументуйте свою
відповідь.

6. Яку фазу руху продукту (виробництво, обмін, розподіл, споживання)
відображують наведені ситуації:

а) встановлено частину матеріальних благ і послуг для непрацездатних
членів суспільства; б) залишено зерно для відгодівлі худоби; в)
визначено зерно для продажу на ринку; г) залишено зерно для власного
споживання; д) заготовлено м’ясо для вироблення ковбаси.

. За наведеними даними, що характеризують структуру промислового
виробництва в Україні:

1) визначіть за роками частку базових галузей;

2) побудуйте графік динаміки базових галузей.

Структура промислового виробництва в Україні

(у відсотках за підсумком у поточних цінах)

Промисловість в цілому та окремі галузі

1980

1990

1995

1997

Промисловість в цілому:

100

100

100

100

У тому числі:

електроенергетика

3,4

3,2

11

12,9

паливна промисловість

16,7

5,7

13,2

11,2

чорна металургія

14,2

11

21,8

23,2

машинобудування і металообробка

25,9

30,7

16,1

15,4

легка промисловість

12,8

10,8

2,8

1,7

харчова промисловість

18,9

18,6

15,1

17,1

інші галузі

18,1

20

20

18,5

Розділ V

ОБМЕЖЕНІСТЬ ВИРОБНИЧИХ РЕСУРСІВ

У чому полягає сутність закону рідкості

Як він може бути виражений кількісно

У який спосіб можуть бути подолані суперечності міме безмежними
потребами і обмеженими ресурсами

§11 ЗAKOH РІДКОСТІ

СУТНІСТЬ ЗАКОНУ

Обмеженість виробничих ресурсів є однією з важливих передумов розвитку і
формування ринку. Об’єктивною її основою є дія закону рідкості, знання
якого дає можливість зрозуміти необхідність подолання суперечностей між
зростанням потреб і обмеженістю виробничих ресурсів.

Як відомо, сутність будь-якого економічного закону показує
при-чинно-наслідковий зв’язок певних економічних процесів.

Причиною існування закону рідкосп >, вшшкіи’ніш суперечності між
безмежними потребами і Інли-жгиІсно виробничих ресурсів.

Безумовно, є такі потреби, які можна втамувати (наприклад, у деяких
продуктах харчування, адже людина не може з’їсти більше, ніж потрібно
для її організму). Проте кількість засобів існування під впливом
розвитку продуктивних сил, спілкування людей весь час зростає. В цьому
виявляється дія закону зростання потреб. Досить порівняти, що споживала
людина понад 100 років тому і що входить до її споживчого кошика
сьогодні. Відмінність досить значна. Перелік засобів споживання і надалі
змінюватиметься і розширюватиметься.

Зростання людських потреб весь час наштовхується на обмеженість
економічних ресурсів.

Що ж належить до економічний ресурсів?

По-перше, це природні, людські 1;а вироблені людиною ресурси, які
використовуються для виробництва товарів і послуг. Економічні потреби
містять різноманітні знаряддя праці, устаткування, інструменти, що
використовуються у виробництві непродовольчих товарів, продукції
сільського господарства, виробничі промислові та сільськогосподарські
приміщення, засоби транспорту і зв’язку, землю, корисні копалини, робочу
силу. Отже, економічні ресурси — це чинники виробництва. Економічні
ресурси можна називати виробничими ресурсами.

По-друге, всі економічні ресурси мають загальну властивість: вони
рідкісні, оскільки існують в обмеженій кількості.

Рідкість економічних ресурсів треба розуміти так, що кількість їх
фіксована і має певні межі. Безумовно, рівень рідкості різних видів
ресурсів неоднакова. Деякі з них дійсно мають досить обмежений обсяг
(наприклад, благородні метали, деякі види корисних копалин). Запаси
інших значні, але вони у природі не відновлюються, і людство знає, що
настане такий час, коли запаси будуть повністю вичерпані (нафта, газ,
вугілля, залізна руда тощо). Тому слово «обмеженість», можливо, краще
сприймається як «рідкість». Однак в економічній теорії ці слова вже
давно розглядаються як синоніми. Справа в тому, що економічний ресурс у
досить тривалому періоді історії людства дійсно розглядається як
рідкісний.

По-третє, економічні ресурси мають ту особливість, що вони у процесі
виробництва входять до вартості створюваного продукту.

По-четверте, використання економічних ресурсів, особливо первинних, у
будь-якій сфері виключає можливість одночасного використання їх в іншій
сфері. Наприклад, конкретну ділянку землі можна використати лише в одній
сфері: або для вирощування сільськогосподарської продукції, або під
будівництво, або для видобутку корисних копалин. Отже, використання
певної земельної ділянки в будь-якій одній сфері виключає можливість її
одночасного використання в інших, не зважаючи на те, що потреба в цьому
існує.

По-п’яте, такі економічні ресурси, як засоби виробництва, мають не
тільки встановлений або відомий кожному час фізичної та моральної
зношеності, а й певне галузеве призначення. Наприклад, текстильний
верстат не можна використовувати в хлібопекарній, добувній або
деревообробній промисловості. Це свідчить про те, що існує чітко
визначена «спеціалізація» техніки.

Виходячи з викладених ознак економічних ресурсів, до них не можна
відносити гроші (грошові ресурси). Це особливий фінансо-‘ вий ресурс.

Обмеженість має багато причин. Однією з них є природна обмеженість.
Наприклад, деякі метали (платина, золото, срібло) існують на землі в
обмеженій кількості. Поступово вичерпуються запаси нафти, вугілля та
інших корисних копалин. Навіть питна вода, яку раніше в багатьох країнах
вважали необмеженим ресурсом, сьогодні стала товаром і вже реалізується
як товар.

Інші ресурси можна вважати обмеженими через виробничі можливості. Інакше
кажучи, виробництво деяких товарів відстає від зростання потреб
населення.

Отже, процесом-причиною закону рідкості є наявність суперечності між
безмежними потребами і обмеженими ресурсами.

Ця причина зумовлює такий процес-наслідок: необхідність подолання
суперечності на основі певних форм створення ринку економічних ресурсів.

ПРОБЛЕМА ВИБОРУ ЗАСТОСУВАННЯ РЕСУРСІВ

Як правильно зазначають теоретики ринкової економіки, якщо б не було
обмеженості ресурсів, то питання, що, як і для кого виробляти, не
становило б проблеми. В таких умовах можна виробляти будь-який товар у
потрібній кількості. І найскладніша проблема задоволення людських потреб
була б успішно вирішена.

Проте закон рідкості зумовлює певну поведінку людей в системі
господарювання. Виникає проблема вибору застосування ресурсів. Оскільки,
як уже зазначалося, використання деяких ресурсів має певні межі,
застосування їх виключає можливість одночасного застосування для
задоволення ряду потреб. Люди змушені обирати той спосіб застосування
ресурсів, який вони вважають найбільш раціональним.

Обмеженість стосується не тільки засобів виробництва, а й трудових
ресурсів, особливо кваліфікованої робочої сили.

У реальному економічному житті на один ресурс може бути кілька потреб,
допустімо, з наявної кількості металу виробляти або танк, або комбайн.
Можливості одночасного задоволення двох потреб з наявного ресурсу в
багатьох випадках немає. Треба обирати, яку потребу задовольняти в першу
чергу. Отже, обмеженість ресурсів ставить дуже складну проблему:
проблему вибору ресурсів для задоволення певної потреби.

Можна навести багато прикладів, коли цей вибір з першого погляду не
завжди раціональний. Допустімо, що будувати в першу чергу: готель для
іноземців чи житловий будинок. Однозначну відповідь тут дати важко, тому
що перетинаються економічні інтереси різних суб’єктів. Людина, що не має
житла, звичайно, обере будівництво житлового будинку. Проте з позиції
місцевої влади краще будувати готель для іноземців, який у майбутньому
дасть можливість одержувати валютні кошти, що дозволить успішно
розв’язувати і житлову проблему.

Отже, вибір використання ресурсів зачіпає інтереси багатьох людей, що не
завжди збігаються. Для того щоб зробити правильний вибір, треба вивчити
багато точок зору, правильно спрогнозувати майбутню віддачу використання
економічних ресурсів.

Обмеженість ресурсів значно ускладнює проблему розподілу товарів і
доходів між різними індивідами і сім’ями. Якщо певний ресурс обмежений,
постає питання, як його розподілити. Виникає потреба в існуванні ряду
економічних форм і способів у розподілі матеріальних благ, їх ми
розглянемо у наступних розділах.

КІЛЬКІСНЕ ВИРАЖЕННЯ ЗАКОНУ РІДКОСТІ

Кількісне вираження економічного закону рідкості показує ступінь
обмеженості економічних ресурсів, дає уявлення про реальні можливості
подолання суперечності між зростанням потреб у певному ресурсі та його
обмеженістю. Це можна зробити різними способами. Один з них такий: у
кожний момент часу оптимальний ступінь задоволення потреб в економічних
ресурсах можна з’ясувати за допомогою співвідношення між обсягом
економічного ресурсу, який потрібний країні при цьому рівні продуктивних
сил, і обсягом наявності цього ресурсу, що виробляється в країні. Якщо
ступінь задоволення суспільством своїх потреб позначити Сз.п, обсяг
економічного ресурсу, який потрібний для країни, — Оп, обсяг
економічного ресурсу, що фактично є в наявності, — Оф, то ступінь
задоволення потреб у цьому економічному ресурсі можна визначити за такою
формулою:

Рис. 12. Механізм дії закону рідкості

Ця формула показує, по суті, величину обмеженості ресурсу. Наприклад,
Україні потрібно 40 млн т нафти для задоволення потреб свого
господарства. У країні видобувається її приблизно 5 млн т. Отже, ступінь
задоволення потреб в цьому ресурсі становить 12,4 відсотка. Як бачимо,
цей економічний ресурс досить обмежений. Подолати цю обмеженість можна
за рахунок імпорту нафти з інших країн, що потребує валютних коштів, які
можна отримати за рахунок експорту певних власних економічних ресурсів.
Інший шлях подолання обмеженості — розвиток видобутку власної нафти. Для
цього треба здійснювати геологічні розвідки, створювати нові
нафтопромисли, розвивати раціональну енергозберігаючу технологію
виробництва.

Пізнання і використання економічного закону рідкості потребує для
подолання суперечності між потребою і обмеженістю ресурсу розробки
спеціальних заходів, орієнтованих на розвиток і ефективніше використання
продуктивних сил за рахунок застосування багатьох чинників.

Отже, закон рідкості ресурсів є, по суті, законом обмеженості виробничих
можливостей. І тому він вимагає від людини певної раціональної
суб’єктивної поведінки з метою подолання обмеженості використання
економічних ресурсів. При цьому слід зазначити, що закон рідкості
ресурсів впливає на будь-який чинник виробництва: на знаряддя
виробництва, предмети праці, на людину, що приводить в дію засоби
виробництва.

Схему дії закону рідкості наведено на рис. 12.

§12 ФОРМИ ПОДОЛАННЯ СУПЕРЕЧНОСТІ МІЖ БЕЗМЕЖНИМИ ПОТРЕБАМИ І ОБМЕЖЕНІСТЮ
РЕСУРСІВ

ЗРОСТАННЯ ВИРОБНИЦТВА

Як відомо, країни світу за рівнем розвитку виробництва дуже різняться.
Проте не треба думати, що високорозвинені країни, які мають високий
рівень виробництва матеріальних благ, уже подолали суперечність між
зростаючими потребами населення і обмеженими ресурсами. І в таких
країнах ця суперечність існує, тому є потреба у подальшому зростанні
виробництва. І пояснюється це дуже просто: високий рівень виробництва
потребує і більш високого рівня споживання. Якщо у деяких країнах,
наприклад у Африці, люди користуються простим житлом (в основному це
тільки дах над головою), то в розвинених країнах люди потребують житла з
паровим опаленням, гарячою і холодною водою, комунальними послугами. А
це потребує відповідних економічних ресурсів.

Отже, зростання виробництва разом із зростанням економічних ресурсів,
життєвих благ є проблемою для всіх країн. Різниця полягає лише в тому,
що рівень вирішення цієї проблеми неоднаковий. В одній країні проблеми
подолання обмеженості ресурсів вирішуються на рівні електрифікації
житла, а в іншій йдеться вже про забезпечення населення сучасними
комфортабельними квартирами, для яких потрібна більш розвинена структура
економічних ресурсів.

Зростання виробництва тісно пов’язане з науково-технічним прогресом.
Досягнення науки і техніки дають змогу виробляти нові й кращі за якістю
товари, а також удосконалювати способи їх виробництва. Головне, що
технічний прогрес забезпечує суспільству можливість виробляти більше
товарів з тієї ж кількості економічних ресурсів.

В умовах зростання ресурсів виробничі потужності помітно збільшуються.

Економічне зростання — це здатність виробляти більший обсяг продукції.

Про це “свідчить зміщення кривої виробничих можливостей на рис. 13
вправо. Отже, економічне зростання є результатом збільшення пропозиції
ресурсів і технічного прогресу.

Наслідком економічного зростання є тс, що економіка при повній
зайнятості ресурсів може забезпечити більший обсяг виробництва і
костюмів, і швейних машин. З рис. 13 видно, що хоча економіка здатна
виробляти костюмів у 2 рази більше, зростання виробництва швейних машин
становить лише 40 відсотків.

Рис. 13. Економічне зростання і крива виробничих можливостей

Людство ніколи не зупиниться у розвитку виробництва, тим більше що
науково-технічний прогрес вноситиме істотні зміни до набору і кількості
ресурсів, що споживаються.

РОЗВИТОК ОБМІНУ РЕСУРСІВ

Через об’єктивні умови не кожна країна може забезпечити власними
виробничими потужностями створення всіх матеріальних благ, що
споживаються населенням. Наприклад, в Україні не ростуть кава,
какао-боби, з яких виробляють шоколад.

Як уже зазначалося, власний видобуток нафти і газу в Україні не
відповідає обсягу її потреб у сировинних ресурсах. Задовольнити потребу
можна, розвиваючи товарний обмін ресурсами між країнами. Цьому сприяє
поглиблення міжнародного поділу праці.

СТВ0РЕННЯ ЗАМІННИКІВ РЕСУРСІВ

Обмеженість деяких ресурсів потребує від людства активних пошуків їхніх
замінників. Відомо, що природних алмазів уже не так багато. А потреба в
них зростає, особливо для виготовлення алмазних інструментів,
спеціальних доліт для буріння з метою пошуку нафти, газу, мінеральних
вод тощо.

В Україні створено виробництво штучних алмазів. Для виготовлення зубних
протезів винайдено замінник золота, який за зовнішнім виглядом не
поступається йому, а за якістю навіть надійніший.

Виникло виробництво штучних тканин, штучної шкіри, штучних будівельних
матеріалів (композитів). Отже, використання замінників деяких обмежених
ресурсів сприяє подоланню суперечності між потребами і ресурсами.

ЕКОНОМІЯ РЕСУРСІВ

Важливим способом подолання суперечності між зростаючими потребами і
обмеженими ресурсами є економне використання їх. Економія ресурсів, з
одного боку, полягає в одержанні високого ефекту виробництва при наявних
засобах і коштах, а з іншого — у зменшенні витрат засобів виробництва і
коштів на одиницю продукції. В першому випадку економія ресурсів набуває
форми принципу максимальності, а в другому — принципу мінімальності.

Економії ресурсів досягають завдяки запровадженню ефективніших
технологій виробництва, поліпшенню якості засобів праці. Коли у світі
виникла криза енергетичних ресурсів, це зумовило появу більш економічних
засобів праці (двигунів, що споживають менше пального при тій же
потужності), побутової техніки (пральних машин, холодильників,
електроплит тощо) з меншим використанням електроенергії.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які об’єкти з наведеного далі переліку належать до економічних
ресурсів: а) земля і виробничі споруди; б) засоби праці; в) продукти
харчування; г) одяг; д) взуття; е) автомобілі; є) сировина; ж) гроші; з)
консультації юриста; й) підприємницька діяльність; і) праця. Перелічіть
основні ознаки економічних ресурсів. Чи є відмінність між економічними і
виробничими ресурсами?

У таблиці наведено виробничі можливості для випуску різних видів
продукції:

Вид продукції

Виробничі альтернативи

А

Б

В

Г

Д

Комбайни

0

2

4

6

8

Танки

30

27

21

12

0

а) подайте дані про виробничі потужності графічно. Про що свідчать точки
на кривій? Якщо економіка у цей момент знаходиться у точці Г, якими
будуть витрати на виробництво 10 тис. комбайнів або додаткових танків?
б) позначте точку К посередині кривої. Що вона показує? Позначте точку К
поза кривою. Що показує ця точка? Що має відбутися, перш ніж економіка
зможе досягти рівня виробництва, який показує точка К?

3. У чому виявляється кількісне вираження закону рідкості? Складіть
цифровий приклад, що характеризує кількісне вираження цього закону.

Розділ VI

ПОДІЛ ПРАЦІ

У чому полягає сутність поділу праці, які основні

етапи його

Як діє економічний закон поділу праці

Як він обумовлює розвиток ринкових відносин

§13 ПОДІЛ ПРАЦІ ЯК ОСНОВА РОЗВИТКУ ТОВАРНОГО ВИРОБНИЦТВА

СУТНІСТЬ ПОДІЛУ ПРАЦІ

Поділ праці — це процес, при якому різні види обробки продуктів
відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі

Однак це визначення буде неповним, якщо не показати деякі особливості
цього явища.

По-перше, поділ праці є історичною категорією. Це означає, що він
перебуває у постійному русі, безперервно змінюється, що відбиває певний
рівень розвитку продуктивних сил. Далі будуть показані історичні етапи
розвитку поділу праці.

По-друге, поділ праці не обмежується мікроекономічними явищами — в межах
одного підприємства. Це певна система суспільної праці, яка складається
у результаті якісної диференціації трудової діяльності в процесі
розвитку суспільства.

По-третє, поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. Проте
він стає причиною тільки тоді, коли поділ праці відбувається одночасно з
відчуженням виробників. А це означає, що виробники, між якими відбувся
поділ праці, виступають як відокремлені власники. Обмежуючись певним
видом виробничої діяльності, вони для задоволення своїх потреб змушені
обмінювати власний продукт на інші продукти. Тільки у такий спосіб вони
можуть задовольнити свої потреби. Обмін між різними власниками набуває
форми товарообміну.

Розвиток поділу праці поглиблює товарний обмін, стає важливим процесом
розвитку ринкової економіки.

Поділ праці, як уже зазначалось, є важливим чинником подолання
суперечності між безмежними потребами і обмеженістю ресурсів. Однак цей
чинник діє у певних межах і тому не стосується всіх економічних
ресурсів, зокрема тих, які обмежені природою і не відновлюються після
виробничого споживання. Інакше кажучи, поділ праці не може відновити
запаси нафти, газу, вугілля, залізної руди та інших природних ресурсів.

Проте поділ праці може успішно долати обмеження виробничих можливостей.
І це досягається завдяки тому, що поділ праці є важливим чинником
підвищення продуктивності праці. Історія свідчить, що людство саме тому
приділяло увагу поділу праці, що він зумовлював значне зростання її
продуктивності.

СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ: ПЕРЕВАГИ І НЕДОЛІКИ

Економічною формою поділу праці є спеціалізація.

Спеціалізація — це поділ старих і формування нових галузей суспільного
виробництва, а також поділ праці всередині галузі.

Найважливішими чинниками виробництва є розвиток ринкових відносин,
зростання масштабів виробництва, науково-технічний прогрес.

Найголовнішою ознакою спеціалізації є виробництво певного продукту або
частини його.

Спеціалізація веде до того, що виробник, як правило, виробляє продукцію
не для себе, а для інших членів суспільства, часто його продукція не є
предметом особистого чи виробничого споживання.

Отже, спеціалізація обумовлює об’єктиві у необхідність товарного обміну
між членами суспільства.

Наявність такого обміну внаслідок спеціалізації веде до удоско-алення
виробництва. Уже давно відомо, що відсутність спеціалі-д’ї, так звана
самозабезпеченість у господарстві, породжує неефек-Івність виробництва.
Як зауважують американські економісти Кемп-Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю
в сво’їй «Економікс», «людина, яка береться за все, може бути досить
яскравою особистістю, але вже продуктивністю праці вона явно не
відзначається». Які переваги забезпечує спеціалізація виробництв:»?

По-перше, вона значно збільшує продуктивність праці. Це пов’язано з тим,
що спеціалізація створює умови для організації безперервного (поточного)
процесу виробництва, застосування найдосконаліших засобів праці,
впровадження механізації та автоматизації виробництва, досягнення
повного і ефективного використання технологічного устаткування,
удосконалення структури підприємств, підвищення кооперації праці.

По-друге, спеціалізація дає можливість краще використати головну
продуктивну силу — людину на основі врахування її індивідуальних
відмінностей і здібностей. Як відомо, люди не однакові за своїми
фізичними і розумовими здібностями. Є працівники, які відрізняються
досить високою фізичною підготовкою. Вони можуть успішно виконувати
важку роботу. Інші ж від природи не мають достатніх фізичних сил для
важкої роботи, але здатні виконувати роботу, де переважає частка
розумової праці. У таких людей є здібності до аналітичної розумової
діяльності. Поділ праці дає можливість це враховувати.

По-третє, спеціалізація на виконанні певної роботи формує кваліфікацію
працівника. Давно відомо, що у більшості випадків людина не може
однаково спритно виконувати багато видів діяльності. Проте вона може
досягти неабиякої майстерності у деяких видах робіт.

По-четверте, спеціалізація у виконанні виробничих функцій веде до
економії часу, позбавляє виробництво від зайвих витрат, особливо під час
зміни одного виду діяльності іншим видом.

По-п’яте, спеціалізація дає можливість краще використовувати регіональні
особливості. Наприклад, в Україні у сільському господарстві немає
потреби виробляти товарну продукцію за її видами в усіх регіонах країни.
Так, картопля дає високі врожаї у Чернігівській, Житомирській,
Волинській областях. А на Одещині, Херсонщині через природні умови її
вирощують значно менше. На півдні України отримують високі врожаї
пшениці, вирощують баштанні та інші культури.

Отже, географічна спеціалізація виробництва має важливе значення для
забезпечення ефективного використання такого важливого ресурсу, як
сільськогосподарські землі.

Проте спеціалізація має не лише переваги. Вона несе з собою і деякі
негативні нпаслідки. У ряді випадків спеціалізація в промисловості
робить працю робітників монотонною і нудною. Робітнику протягом дня,
місяця, року треба виконувати одноманітну роботу — закручувати гайки або
монтувати якусь одну деталь.

Уникнути монотонної праці можна іноді за допомогою автоматизації,
впровадження промислових роботів. Однак не в усіх випадках це можливо.
Позитивні результати має і зміна виду праці.

Недоліком спеціалізації економісти називають також залежність
суспільства від спеціалізованих працівників. «Страйки докерів або водіїв
вантажних автомашин здатні дуже швидко привести до нестачі товарів», —
зазначають Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю.

Поділ праці, який здійснюється між підприємствами і Галузями, іноді дуже
важко врахувати. Виникають непередбачені диспропорції між ланками
спеціалізованого виробництва. В одних підприємствах і регіонах виникають
надлишки спеціалізованої продукції, що створює проблему їхньої
реалізації, а в інших відчувається гостра нестача комплектуючих деталей
і вузлів, що стримує розвиток виробництва.

Проте в кінцевому підсумку спеціалізація забезпечує більше переваг, ніж
недоліків, і людство використовує цю форму організації виробництва для
підвищення продуктивності праці.

Спеціалізація тісно пов’язана з кооперуванням, розвиток якого заснований
на посиленні та поглибленні спеціалізації.

Кооперація — це особлива форма тривалих раціональних виробничих зв’язків
між спеціалізованими самостійними підприємствами порівняно з іншими
підприємствами, які не мають таких зв’язків

Відповідно до форм спеціалізації в промисловості існують три форми
кооперування:

предметне (агрегатне) — головне підприємство випускає кінцеву продукцію
і отримує від інших підприємств різні вироби;

подетальне — на головне підприємство надходять від ряду гпеціалізованих
підприємств вузли і деталі;

технологічне — підприємство поставляє іншим підприємствам юковки,
штамповки, литво, тобто продукцію окремих стадій виробничого процесу.

ЕТАПИ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ

Розвиток товарного виробництва можна вивчати за етапами суспільного
поділу праці.

Перший суспільний поділ праці, відбувся між скотарськими і
землеробськими племенами. Це вже були зачатки виникнення товарного
виробництва. Однак зауважимо, що обмін відбувався не всередині племен, а
на їх стиках зіткнення.

Другий суспільний поділ праці виник на основі відокремлення ремесла,
тобто появи прообразу промисловості. Цей етап вважають особливо помітним
кроком у зародженні товарного виробництва.

Третій суспільний поділ праці ознаменувався відокремленням торгівлі
(купецького капіталу). Торгівля стала самостійною галуззю господарства.
Це був новий крок до розвитку товарно-грошових відносин.

Подальший поділ праці пов’язаний з виникненням і розвитком машинної
індустрії, формуванням нових галузей виробництва. Особливо помітне
значення для розвитку товарного виробництва мало виникнення галузей
виробництва засобів виробництва для виробництва засобів виробництва (в
основному галузей важкої промисловості). В промисловості поділ праці
охопив підприємства, багато з яких почали спеціалізуватися на
виробництві окремих видів продукції.

Поступово розвивається міжнародний поділ праці. Це сприяє посиленню
зовнішньоекономічних товарних зв’язків, розвитку міжнародної торгівлі.
Завдяки міжнародному поділу праці економіка багатьох країн набула
інтернаціонального розвитку.

В умовах всебічного поділу праці, масового виробництва товарів
створюються сприятливі умови для дії економічного закону поділу праці.

§14 ЕКОНОМІЧНИЙ ЗАКОН ПОДІЛУ ПРАЦІ

СУТНІСТЬ ЗАКОНУ

Життя показало, що поділ праці не є випадковим явищем. Він відображує
стійкий, істотний причинно-наслідковий зв’язок, що свідчить про те, що в
поділі праці виявляється дія певного економічного закону (рис. 14).

Рис. 14. Механізм дії закону поділу праці

Об’єктивна необхідність дії економічного закону поділу праці випливає з
настійної потреби масового виробництва певних видів продукції в умовах
ускладнення процесу праці. Проте цей процес-причина наштовхується на
обмежені можливості існуючої системи спеціалізації праці. Остання є, по
суті, виявом обмеженості виробничих можливостей. Процес-причина закону
поділу праці виникає в умовах його взаємодії з законом рідкості, який ми
розглянули у попередньому розділі. Водночас закон поділу праці
обумовлюється дією закону зростання продуктивності праці.

Людство на всіх етапах свого розвитку прагне підвищити продуктивність
праці. При цьому необхідність зростання продуктивності праці стосується
не тільки продукту в цілому, а і його окремих частин, деталей, вузлів.
Часто виробництво якогось агрегату затримується через відставання
виробництва його окремої частини.

Отже, виробництво цього компонента доцільно зробити самостійним,
спеціалізованим, розрахованим на масову продукцію. Безумовно, таке
виробництво пов’язане з широким застосуванням машин, впровадженням, як
правило, автоматизації.

Так у суспільстві виникає суперечність між необхідністю масового
виробництва в умовах ускладнення процесу праці та обмеженими
можливостями існуючої системи спеціалізації праці. Як же вирішити цю
суперечність? Практика показала, що він полягає у подальшому розвитку
поділу праці, що веде до підвищення її продуктивності. Це і утворює
процес-наслідок економічного закону поділу праці.

Формами вияву закону поділу праці є такі:

• поділ праці між галузями суспільного виробництва і окремими
підприємствами;

• територіальний поділ праці (розміщення виробництва);

• поділ праці між окремими працівниками, які пов’язані з поділом праці
всередині підприємств.

З виникненням світових інтеграційних процесів, як уже зазначалось,
розвивається міжнародний поділ праці.

Кількісне вираження закону поділу праці через його багатогранність
впливу на економічні процеси пов’язане з комплексом показників: рівнем
спеціалізації, ефективністю поділу праці, строком окупності капітальних
вкладень на впровадження спеціалізації.

Рівень спеціалізації може бути визначений за допомогою коефіцієнта рівня
спеціалізації як частка профільної продукції в загальному обсязі
продукції, виробленої підприємством.

Ефективність поділу праці розраховують за такою формулою:

Де П1 ,П2— продуктивність праці відповідно до і після впровадження
поділу праці.

У практиці господарювання ефективність спеціалізації обчислюють як
термін окупності капітальних витрат Ток на спеціалізацію.

де К — обсяг капітальних вкладень на здійснення спеціалізації; Ф —
вартість засобів праці, що вивільнились у результаті спеціалізації та
можуть бути направлені для використання в інші виробничі галузі; Еу —
умовна річна економія від зниження витрат підприємства (економія
спожитих засобів виробництва і оплати праці).

Важливою передумовою (організаційною основою) підвищення рівня
спеціалізації в промисловості є стандартизація, уніфікація і типізація.

Економічна ефективність системи стандартизації, уніфікації та типізації
виявляється за рядом напрямів: встановлення раціонального асортименту
продукції, збільшення серійності її випуску, скорочення строків
проектування та витрат на нього, виготовлення засобів технологічного
оснащення тощо.

СУЧАСНА СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА

На основі відокремлення виробництва певної продукції на ряді підприємств
виникли нові галузі промисловості, для яких характерний особливий
виробничий апарат.

Тепер у промисловості існують три види спеціалізації:

предметна — спеціалізація підприємства на виготовленні однорідної
закінченої продукції;

подетальна — виробництво окремих частин і деталей головного продукту;

технологічна (стадійна) — відокремлення окремих стадій єдиного
технологічного циклу (рис. 15).

Рис. 15. Форми і зміст спеціалізації у промисловості

При аналізі промислового виробництва застосовується система показників
спеціалізації:

• частка основної продукції в загальному обсязі продукції, що
виробляється;

• кількість конструктивних і технологічно однорідних груп, видів і типів
виробів;

• частка купованих комплектуючих виробів і напівфабрикатів, що одержані
ззовні, в загальному обсязі продукції, яка виготовляється.

У сільському господарстві залежно від їхнього значення галузі поділяють
на основні, додаткові та підсобні.

Основні галузі визначають спеціалізацію господарства, регіонів,
областей, їхня частка в товарній і валовій продукції, матеріальних і
трудових витратах найвища.

Додаткові галузі створюються для раціональнішого використання робочої
сили, засобів праці та відходів виробництва основних галузей.

Підсобні галузі призначені для обслуговування основних і додаткових
галузей, а також для переробки продукції, яка швидко псується і погано
транспортується.

У сільському господарстві склались такі основні форми спеціалізації:

зональна (територіальна] — виробництво в регіоні тих видів продукції,
для яких є найсприятливіші природні та економічні умови;

господарська — спеціалізація агропромислових і сільськогосподарських
підприємств на виробництві певного виду продукції;

внутрішньогосподарська — відокремлення підрозділів підприємств з
виробництва чітко визначених видів продукції (або робіт);

технологічна (стадійна) — перетворення окремих стадій (часткових
процесів) єдиного виробничого процесу будь-якого кінцевого продукту на
самостійні виробництва;

внутрішньогалузева — господарства або їхні підрозділи займаються
виробництвом різних продуктів, що є продукцією однієї галузі.

Спеціалізація сприяє розвитку масового виробництва. На спеціалізованих
підприємствах є можливість організувати поточне виробництво, застосувати
продуктивніше устаткування і краще його використовувати, механізувати і
автоматизувати виробничі процеси. Це забезпечує значне зростання
продуктивності праці та зниження витрат підприємств.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які риси (ознаки) характеризують категорію «поділ праці»:

а) має історичний характер;

б) є лише мікроекономічним процесом;

в) є макроекономічним процесом;

г) відображує мікроекономічний і макроекономічний процеси;

д) характеризує певну систему суспільної праці на основі її
диференціації;

е) є причиною виникнення товарного виробництва;

є) є важливим чинником розвитку ринкових відносин;

ж) є формою подолання суперечності між безмежними потребами і
обмеженість економічних ресурсів;

з) є чинником виникнення товарного виробництва без відчуження власності;

й) є чинником зростання продуктивності праці.

За даними, наведеними в таблиці, визначіть, на якому з трьох промислових
підприємств найвищий і найнижчий рівень спеціалізації:

Підприємство

Загальний обсяг продукції, мли грн.

У тому числі продукція 1 одного виду, млн грн. і

А

2453,5

1260,5

Б

1741,5

575

В

3564,3

2453

3. На підприємстві до спеціалізації на виготовлення одного виробу
витрачали 5 год. Спеціалізація дала можливість підвищити продуктивність
праці на 20 відсотків. Обчисліть коефіцієнт ефективності поділу праці.

4. Капітальні витрати на здійснення спеціалізації на підприємстві
становили 1500 тис. грн. У результаті спеціалізації вивільнилися засоби
праці (верстати, машини) на суму 500 тис. грн., які передані іншому
підприємству. Річна економія від зниження витрат виробництва (економія
спожитих засобів виробництва і оплати праці) становила 200 тис. грн.
Визначіть термін окупності капітальних витрат на спеціалізацію.

5. Підприємство А поставило для підприємств Б, В, Г електродвигуни, У
свою чергу підприємство А отримувало від підприємства Д литво для
виробництва електродвигунів. Яка спеціалізація існувала на підприємстві
А? Як можна назвати вид кооперування виробництва між підприємствами А і
Д?

Розділ VII

ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ

Які є функціональні форми власності

Що є домінуючим об’єктом власності У чому полягають особливості землі та
інформації як об’єктів власності

Які переваги корпоративної форми власності

§15 СУТНІСТЬ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Фундаментом усієї системи економічних відносин є відноcини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини
між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, га з іншого —
спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва.

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння,
володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних,
духовних).

Власність реалізується в різних функціональних формах (рис. 16).

Рис. 16. Форми власності

Конституцією України визначено приватну, державну та комунальну форми
власності. В окремих випадках виділяється колективна (кооперативна,
акціонерна) форма власності. У ст. 41 Конституції України записано:
«Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами
права державної та комунальної власності відповідно до Закону.

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право
приватної власності є непорушним».

Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі
економічних відносин. Вони визначають:

• спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

• соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;

• характер використання та споживання створеного в процесі виробництва
продукту;

• специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

• мету виробництва та характер управління економічними процесами.

§16 ЕВОЛЮЦІЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Ще не так давно сама постановка питання про історизм відносин власності,
можливість їхнього еволюційного розвитку, пристосування до умов
виробництва, що постійно змінюються, вважалася помилковою. В економічній
літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній
структурі економічної системи суспільства — відносинах власності —
можливі лише на революційній основі, методом «експропріації». Так було
під час революції 1917р. в Росії, коли відносини власності було змінено
силою: приватна власність була знищена. На її основі було утворено
загальнодержавну власність. Нині все більш очевидним стає недостатня
коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами.

У зв’язку з цим постає цілком природне питання: у чому смисл І процесу
історичної еволюції власності, на якій основі він розвиваєть-|ся, які
чинники його зумовлюють?

Структурна складність відносин власності визначає багато-•спектність
процесу її історичного розвитку.

Власність характеризує спосіб взасмодії людини з природою.

Визначити сутність еволюційного розвитку відносин власності можна лише з
урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який
підпорядкований інтересам людини. Кожний новий, вищий за своїм змістом
ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися, виходячи з
якісних змін у способі взаємодії людини з природою, характері присвоєння
засобів та результатів її праці в інтересах розвитку багатства
особистості. З цих позицій має аналізуватись і розвиток різних форм
власності, конкретно історична сукупність яких визначає структуру і
зміст виробничих відносин того чи іншого суспільства. Кожна
функціональна форма власності має оцінюватися з позицій закладених у її
структурі можливостей створення з урахуванням рівня розвитку
продуктивної сили праці людини, оптимальних умов для підпорядкування
виробничого процесу цілям Та інтересам її всебічного розвитку.

ІНДИВІДУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ ЯК ВИХІДНА ЛАНКА ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є
відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби
виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її
суспільної природи.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як
результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила І її
праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва
у процесі продуктивного споживання їх працею людини набувають якісно
нових ознак. Вони втрачають свої суто природні характеристики і
перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її
праці та специфічний об’єкт її індивідуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної
власності полягає у тому, що вона є невід’ємною ланкою суспільної
природи людини, структурної цілісності її особи.

Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно
користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою,
використовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої
праці як з історичної, так і логічної точки зору характеризує сутнісну
основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини
власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпретації відносини
власності ще не розглядаються у органічній єдності змісту і форми. Тут
ще відсутні ті ланцюги, які пов’язують власність з усією системою
економічних відносин, на основі якої вона реалізується. На цьому рівні
власність розглядається поза специфічними характеристиками, як «річ у
собі».

Суспільна природа особи, структурним елементом якої є індивідуальна
власність, конституюється лише у процесі продуктивної праці людини.

Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути
відокремленою від продуктивної праці. Вона формується і реалізує себе
лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та власності
характеризується як вияв одного з фундаментальних законів економічної
теорії.

Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень
економічної теорії — положення про трудовий характер власності та як
наслідок цього об’єктивну обумовленість поєднання в одній особі
працівника і власника; по-друге — виключне право кожного працівника на
присвоєння, користування і розпорядження результатами своєї праці.

Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та
власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого
процесу, його підпорядкування безпосереднім інтересам виробника і
власника. Однак у цьому разі йдеться лише про загальний стрижень
еволюційного процесу, який на кожному історичному етапі розвитку має
своє специфічне втілення. Останнє реалізується через процес
формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм
функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії
можна лише, проаналізувавши всю сукупність функціональних форм
власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

ПРИНЦИПИ ФОРМОУТВОРЕННЯ ВЛАСНОСТІ

Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутворення власності, які
об’єктивні чинники визначають структуру і прин-Іипи утворення її окремих
функціональних форм та видів?

У принциповому плані відповідь на поставлені запитання є досить
очевидною.

Кожна функціональна форма власності має відбивати насам-Іеред рівень
зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню
складності суспільної продуктивної сили, |шо використовується у
виробництві.

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктив-Іної сили
праці як об’єкта індивідуальної власності людини. Покли-Ікана створювати
найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, Івона не може бути вищою
чи нижчою, ніж ступінь розвитку остан-Іньої. Будь-які «забігання» вперед
(так само, як і відставання) у про-|цссі формоутворення власності від
досягнутого рівня продуктивної :или суспільної праці негативно
відіб’ються на розвитку її та у кінце-Івому підсумку стримуватимуть
економічний прогрес.

В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція
здатна виявити ефективність певної форми влас-юсті порівняно з іншими та
перспективи її економічного відтворення.

Водночас положення про об’єктивну обумовленість процесу фор-Імоутворення
власності рівнем та характером розвитку суспільної про-Ідуктивної сили
праці людини не повинно абсолютизуватися. Еко-Іномічні явища і процеси
завжди являють собою багатомірну струк-Ітуру. Такими ж багатомірними є й
причинно-наслідкові зв’язки, що “визначають логіку їхнього розвитку.
Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній
динаміці, вони зазнають на собі впливу не якогось окремого чинника, а
широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та
зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того
чи іншого суспільства. Шс, у кінцевому підсумку, визначає не лише
структурну множинність, |а й можливу альтернативність процесу
формоутворення.

Більше того, як свідчить практика, форми власності реалізують |ссбе не у
чистому вигляді.

Кожна форма власності за своїм змістом багатоструктурна. ІВона неодмінно
містить різноманітні структури — нові й старі, ті, що відживають І щойно
народжуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного
розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише
тоді, коли визначені її економічні межі. Виникнувши завдяки дії певних
об’єктивно детермінованих чинників і передусім під впливом структурної
специфіки суспільної продуктивної сили праці, в умовах, коли дія цих
чинників припиняється, вона може і має бути заміненою іншою, більш
прогресивною формою. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм
власності неодмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток
продуктивних сил, гальмує суспільний прогрес.

Саме так відбувався процес становлення приватно-капіталістичної форми
власності, її елементарні структури з’явилися вже в XIV ст. у вигляді
простого мануфактурного виробництва у північних містах Італії та
Нідерландах. Пізніше, починаючи з XVI і до XVII ст., відбувався процес
первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов’язаний з утвердженням
приватно-капіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий
відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та
примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю
подолати системні зв’язки феодальних відносин. Йдеться про відчуження
людини від землі як основного засобу виробництва і перетворення її
робочої сили на вільний об’єкт купівлі-продажу.

І лише у першій третині XIX ст., діставши внаслідок завершення
промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, засновану на
механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу,
приватно-капіталістична власність утвердилась як панівна структура
економічного базису суспільства.

Інакше розвивались економічні процеси у країнах, що стали на шлях
державного соціалізму, де утворилася авторитарно-бюрократична система. У
структурі їхніх господарств суспільна власність була встановлена силовим
методом без відповідного зв’язку з прогресом продуктивних сил, на основі
й у процесі якого тільки й можуть бути створені передумови для більш
високого ступеня суспільно-історичного процесу. Це, у кінцевому
підсумку, і визначило загальну нестабільність економічної системи
суспільства, її саморозпад. «Капіталістична власність, — писав з приводу
цього на початку 30-х років XX ст. вчений і політичний діяч Німеччини К.
Каутський, — неодмінно буде відроджуватися у тих випадках, коли ще не
створено об’єктивних умов для господарської організації, більш
прогресивних, ніж капіталізм, якщо навіть тимчасово і вдалося розгромити
капіталістич-ІІу власність насильницьким шляхом» (Каутський К.
Материалистическое понимание истории. – М., 1931. – Т. 2. – С. 434).
Підтвердив-це положення, події, що розгорнулися у колишньому СРСР та
Іших східноєвропейських країнах, піднесли досить переконливий зк того,
наскільки небезпечно у політиці й суспільній практиці юрувати вимоги
об’єктивних економічних законів.

ДОМІНУЮЧИЙ ОБ’ЄКТ ВЛАСНОСТІ

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний
для умов її розвитку домінуючий об’єкт власності, який у своєму
конкретному втіленні найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з
природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці та
відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і
результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об’єктом було
природне середовище — земля та існуючий на ній тваринний і рослинний
світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб’єктом їх
присвоєння — первісною людиною. За цих умов члени первісних суспільних
утворень — сім’ї, роду, общини — неосмисле-но сприймали зовнішнє
середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування
і неорганічне продовження свого тіла.

Домінуючим об’єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка
завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступово перетворилася
з колективної основи існування людини на відособлений засіб її
виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй
первісній основі не є результатом людської праці, а тому не може бути
об’єктом власності в суто економічному розумінні. З теоретичного погляду
земля може використовуватися лише як спільне надбання усього
суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю «усім синам
людським», тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з
Біблією, визначається рівність усіх людей і кожної окремої особи по
відношенню до спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися і на вислів одного з відомих англійських економістів XIX
ст. Дж. С. Мілля, який писав у «Основах політичної економії»: «Оскільки
основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на
володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній
бережливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є
продуктом праці — до оброблюваної субстанції землі». «Земля не створена
людиною», — продовжував Дж. С. Мілль. — Тому вона має бути «надбанням
усіх людей». Порушення цього принципу призведе до того, що «щойно
народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і
тим, хто щойно з’явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є
певною несправедливістю». За цими міркуваннями було зроблено такий
висновок: «Держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а
землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділянки на підставі
строкового чи безстрокового договору».

За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людського
суспільства земля не була об’єктом індивідуального (приватного)
присвоєння. «Колективна власність на землю, — писав з приводу цього Л.
Морган (Древнєє общество или исследование линий чело-веческого прогресса
от дикости через варварство к цивилизации. — Л., 1935), — була …
загальним явищем у варварських племен». До такого самого важливого з
точки зору розуміння логіки історичного розвитку висновку прийшов і
відомий російський дослідник М. Ковалевський, «Етнографія й історія, —
підкреслював він, — свідчать про те, що індивідуального присвоєння землі
та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало» (Очерк
проис-хождения й развития семьи й собственности. — М., 1939).

Проте суспільна практика внесла і у це питання свої корективи. В
історичних межах аграрної цивілізації в різних районах земної кулі
відповідно до природно-кліматичних та інших умов виробництва
сформувалися три специфічні (локальні) цивілізації — азійська, антична і
германська.

В умовах азійської цивілізації, для якої була характерна екстенсивна
форма виробничої технології, збереглась суспільна (племінна чи общинна)
власність на землю.

В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю, яка
стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології.

Своєрідна форма власності на землю склалася в умовах розвитку
германської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх
германців, яка грунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут
дістала розвиток змішана форма власності, за якої власником

землі виступали одночасно община (сім’я) і глава сім’ї. Цілком природно,
що ця диференціація у своєму подальшому розвитку зумовила специфічні
характеристики різноманітних локальних структур феодалізму — суспільної
формації, для якої власність на землю стала фундаментом економічної
структури.

Згодом економічна практика довела, що земля як економічний гсурс
найбільш ефективно використовується тоді, коли вона знахо-иться у
приватній власності товаровиробника. Однак і в цьому разі Іержава
зберігає за собою функцію контролю за її раціональним з гточки зору
інтересів усього суспільства використанням.

Конституцією України (ст. 14) гарантується право приватної власності на
землю: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під
особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це
право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та
державою відповідно до закону».

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного
виробництва, вперше в історії домінуючим об’єктом власності стали
створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя
праці. Необхідність високої концентрації індустріальних засобів
виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив
робочої сили від об’єктивних умов її продуктивного використання. Як
наслідок, засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми
капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального
суспільства. Згідно І цим приватна власність на засоби виробництва стала
панівною формою економічної системи капіталізму.

Принципово нові процеси у відносинах власності зароджуються у зв’язку з
розвитком сучасної технологічної революції та становленням
постіндустріальної структури виробництва. Домінуючим об’єктом власності
стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної
робочої сили. Остання, на відміну від робочої сили, що використовується
у традиційних галузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження
від свого власника. Вона перестає бути товаром у традиційному розумінні.
Водночас слід ураховувати й докорінні зміни у структурі інформаційної
економіки, процеси деконцентрації та індивідуалізації виробництва, а
також інші перетворення технологічного способу виробництва. У своїй
сукупності вони призводять до все більшого знецінення тих економічних
засад, на яких в епоху індустріалізму грунтувалося відчуження від
трудівника продуктивної сили його праці, розвивалася
приватно-капіталістична власність на засоби виробництва.

Логіка сучасного економічного розвитку засвідчує ефективність змішаної
багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на органічному
поєднанні різних форм власності та використанні диференційованих
механізмів регулювання і управління ними.

На цій основі, з одного боку, здійснюється демократизація відносин
власності, з іншого — обмежуються економічний простір і діапазон
функціонування класичних форм приватно-капіталістичної власності, що
утвердилася і дістала всебічний розвиток в умовах індустріальної
системи. Мається на увазі її еволюційно-позитивне самозаперечення і
формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої
сили і засобів виробництва. Завдяки цьому створюється фундамент для
безпосередньої реалізації індивідуальної (приватно-трудової) власності
людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної
ланки економічних відносин на рівень загальноцивілізаційних принципів
розвитку.

§17 НОВІТНІ ТЕНДЕНЦІЇ В РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі позиції корпоративну
(акціонерну) форму власності. Тепер в економіці розвинених країн світу
корпорації (акціонерні підприємства) є найбільш динамічною провідною
структурою економіки. У США їхня частка у загальному обсязі реалізованої
продукції становить майже 90 відсотків. У західних країнах на
корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу
виробництва.

У чому ж переваги корпорації перед класичною формою приватного
підприємництва? Що забезпечило їй вихід на провідні позиції у сфері
бізнесу?

Відповісти на ці запитання непросто через те, що йдеться про
різноманітні чинники, які слід ураховувати. Та найбільш значущим тут є
ось що. Особливість корпоративної форми власності полягає у тому, що
вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими особами акціями
все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький
інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням
особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового
успадкування). Більше того, корпорація примножує приватну власність.
Особами, що володіють апіталом і отримують з цього прибуток, стає все
більше громадян.

Водночас корпорація долає обмеженість, притаманну кла-рсичній формі
приватної власності. Формуючи загальну структуру корпорації та
зберігаючи себе в ній лише як юридичну інституцію володіння,
приватно-капіталістична власність разом з тим заперечує себе економічно:
вона реалізується через більш зрілі — колективні — форми організації
виробництва. Йдеться про реалізацію через структуру корпорації відомої
формули про «позитивне заперечення приватної власності».

Красномовним є історичний аспект становлення і розвитку корпорації.
Перші акціонерні товариства з’явилися ще на початку минулого століття.
Однак, попри їхні очевидні переваги, законодавство всіляко стримувало
їхній розвиток. Досить сказати, що для того щоб отримати дозвіл на
створення корпорації, потрібно було спеціальне рішення законодавчих
органів або королівської влади.

Становище змінилося лише на початку нинішнього століття. Тепер
відповідно до законодавства багатьох країн світу корпорації можуть
створюватися для будь-яких цілей, причому без обов’язкового дозволу
законодавчих органів.

Варті уваги й ті переваги корпоративної форми власності, що визначають
її конкурентоспроможність. Це виключно висока виробнича гнучкість і
можливість акумулювати капітальні ресурси і кошти будь-якої належності.

Корпорація є майже бездоганним механізмом для мобілізації найбільших сум
капіталу. Це — найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо
приватно-капіталістична власність у її класичному втіленні дезінтегрує
суспільство, породжуючи цим самим складні соціальні проблеми суспільного
розвитку, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови для
соціальної інтеграції, подолання відчуження людини. У зв’язку з цим слід
звернути увагу на те, що у процесі функціонування корпорації
відбувається так званий процес деперсоніфікації великої приватної
власності на засоби виробництва. Це знаходять вираження у втраті
окремими власниками капіталу контролю над його функціонуванням.

Донедавна, коли йшлося про корпорацію, то, як правило, наголоувалося, що
вона є засобом «пограбування» мільйонів акціонерів особами, що утримують
контрольний пакет акцій. Тепер же ситуація багато в чому змінилася. Якщо
у 1929 р. у США з 200 найбільших корпорацій контрольним пакетом акцій
володіло 6 приватних осіб, то у 1964 р. таких взагалі не існувало.

Як приклад можна навести відому корпорацію АТТ (вироби телекомунікації),
яка входить до першої десятки найбільших компаній США. Нині її
акціонерами є більш як 2 млн осіб, жодна з яких не володіла акціями
більш як 1 відсоток загальної суми акціонерного капіталу. Таке
розпорошення акцій характерне і для багатьох інших корпорацій. Саме
завдяки цьому управління ними здійснюють не приватні власники, а
професійні управляючі, яких Дж. Гелбрейт назвав техноструктурою. «Влада
людей, що управляють нею (корпорацією. — А. Г.), — писав він, — не
залежить більше від приватної власності» (Новое индустриальное общество.
— М., 1969).

Отже, йдеться про процес якісної еволюції механізму реалізації приватної
власності, її структурної перебудови. Розпорошення власності, як пише з
приводу цього Б. Гаврилишин (Дороговкази в майбутнє. — К., 1990), є нині
домінуючою реальністю. Це зумовлює докорінну зміну ролі цієї ланки
економічних відносин у системі підприємства, зменшує можливість
здійснення приватним власником прямого контролю над засобами
виробництва. У кінцевому підсумку ці процеси розкривають зміст
твердження «власність без влади і влада без власності». Змінилася основа
влади. Спершу вона була похідною від власності. Згодом влада змістилася
у бік компетенції, технічної спроможності забезпечувати економічне
ефективне використання ресурсів.

Зауважимо, що корпорація не с застиглою формою власності. Вона
еволюціонує. Слід звернути увагу на якісно нове явище у розвитку
корпоративної власності, що набуває дедалі більшої ваги у останні
десятиріччя. Йдеться про «революцію» у структурі корпорації, пов’язану з
передаванням певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам
того підприємства, де вони працюють.

Початок розвитку перетворень корпоративної власності, що розглядаються,
було покладено прийнятим Конгресом США у 1974 р. згідно з спеціальним
планом розвитку акціонерної власності законом. Зміст його зводиться до
здійснення широкої системи заходів, спрямованих на залучення працівників
до акціонування. У наступні роки Конгрес США прийняв ще понад 20
законодавчих актів, які сприяли поширенню цих процесів.

Закони про робітничу власність на кінець 80-х років було прийнято також
у 19 американських штатах. За рахунок отриманих прибутків або кредитних
ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють так
званий акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції
працівників цієї компанії. Відповідно до рішення Конгресу США компаніям,
що здійснюють таку соціалізацію корпоративної власності, надають
довгострокові податкові преференції та інші пільги.

Як свідчить статистика США, у 1975 р. налічувалося 1601 компанія, що
повністю перейшли в управління трудових колективів, а у 1988 р. — 9700.
Відповідно збільшилась і кількість працюючих — з 243 тис. до 9,7 млн. У
1990 р. кількість таких компаній зросла до 10 275, а число зайнятого на
них персоналу — до 10,5 млн осіб, що становить майже 10 відсотків
активної робочої сили. В США це такі відомі процвітаючі фірми, як
«Авіс», «Морган стенлі», «Локхід», «По-лароїд». Підраховано, що
продуктивність праці та рентабельність в корпораціях цього типу є вищою,
ніж на аналогічних підприємствах інших форм власності. За оцінками
фінансової комісії Сенату США до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і
службовців може стати власниками підприємств, де вони працюють.

Постійне удосконалення акціонерних форм розвитку виробництва сприяло
істотному зростанню числа власників акцій. На початку 50-х років у США
налічувалося близько 6 млн акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася
до 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий мешканець є
акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими
є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються
завдяки цим процесам. Акціонерна власність вносить суттєві корективи у
спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. На основі
формування елементів прямого поєднання їх долається відчуження робітника
(працюючого) від засобів і результатів праці, управління виробництвом. У
кінцевому підсумку відбувається процес перетворення працівника на
співвласника засобів виробництва. Досягається тотожність праці та
власності.

Працівник за своїм соціальним статусом стає працюючим

власником.

Завдяки цьому створюються умови для безпосередньої реалізації
індивідуальної власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для
виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень
загальноцивілізаційних принципів розвитку.

Характерним є те, що під час роздержавлення та приватизації в Україні
переважного розвитку набула корпоративна форма власності. Корпоративний
сектор тепер є домінуючим в українській економіці. Станом на 1 січня
1998 р. на нього припадало 52,4 відсотка загальної кількості
підприємств, на яких вироблялося 55,7 відсотка промислової продукції.
Показовим є й те, що 21 млн громадян України стали власниками акцій та
земельних паїв (табл. 4). Однак незрілість ринкових відносин в Україні
заважає повній реалізації громадянами своїх прав як акціонерів. Згодом
цей недолік буде подолано.

Всебічний розвиток корпорації не є єдиним процесом, що докорінно змінює
відносини приватно-капіталістичної власності, позитивно заперечуючи її
сутність.

Не зважаючи на виключно високу частку корпорацій у виробництві валового
національного продукту, в країнах Заходу не тільки не зменшується, а,
навпаки, зростає кількість підприємств, що

Таблиця 4 Структура власності промисловості України за 1998 р.

Форма власності

Частка

за кількістю підприємств

за обсягом виробництва

Державна

19,9

32,1

у тому числі: загальнодержавна комунальна

16,3 3,6

31,7 0,4

Колективна

79,1

67,7

Приватна

0,7

0,1

Власність міжнародних рганізацій та юридичних осіб інших держав

0,2

0,05

безпосередньо перебувають в індивідуальній приватній власності. Це так
звані малі підприємства, які в останні десятиріччя отримали значний
розвиток. В окремих країнах Заходу на них припадає до 40 і більше
відсотків виробленої продукції. З погляду перспектив економічного
розвитку, розуміння того, що приватно-трудова власність, на якій
грунтується діяльність цих підприємств, не тільки не згортається, а й
кількісно зростає, факт досить вагомий.

Перевагою цих підприємств є високий динамізм, здатність, з одного боку,
швидко пристосовуватися до ринкового попиту, який постійно змінюється, з
іншого, — акумулювати технічні нововведення. В Україні малі підприємства
також швидко розвиваються.

Складні та суперечливі процеси відбуваються у зв’язку з перетворенням
інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самої інформації —
на домінуючий об’єкт власності, основну фор-I му багатства суспільства.
Формуючи основу інтелектуальної влас-I ності, остання, на відміну від
власності на матеріально-уречевлені І засоби виробництва, не може себе
реалізувати на суто приватній І основі. Наслідком цього є те, що
прогресуюче звуження на основі І розвитку постіндустріальної технології
сфери праці як діяль-I ності зі створення предметно-уречевлених
матеріальних благ І означає одночасне згортання сфери панування
приватної власності.

Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слід передусім 1
виявити специфічні риси інформації як товару, що поступово пе-

• ретворюється на основний виробничий ресурс постіндустріально-

• го суспільства. Інформація як носій вартості є об’єктом купівлі й

• продажу і у цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного І
товару — послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, В що
стають на шлях постіндустріального розвитку, посилюється кон-В курентна
боротьба за володіння нею. Більше того, відбувається про-В цес
монополізації інформації, перетворення її на безпосередній В об’єкт
приватної власності, інституцію економічної влади. Відпо-

• відно до цього формується новий соціальний прошарок людей —

В власників інформації.

• Інформація має й іншу сторону, реалізація якої стимулює розви-В ток
зворотного процесу — знецінення відносин приватної власності. В Йдеться
про специфіку споживчого використання інформації як В товару. Інформація
у процесі свого продуктивного споживання не зникає. На відміну від
звичайного товару інформація при її продажу не відчужується від свого
власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її
використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити і
покупець. У кінцевому підсумку дістають подвійний результат. Інформація
втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника —
людини. Водночас на грунті її всебічного розвитку формується спільна
духовна власність, яка є фундаментом нагромадження інтелектуального
потенціалу суспільства.

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володіє землею і вирощує
на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самій ділянці
землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральний
конвеєр, то цей конвеєр також не може використовуватись як об’єкт
власності ще кимось іншим. Однак, якщо певний суб’єкт володіє
інформацією, то ця сама інформація може стати власністю й іншої особи.

Які ж висновки робить, аналізуючи ці процеси, американський вчений?

Якщо для індустріального суспільства, на його думку, головним
матеріальним елементом у структурі власності була власність на землю,
будівлі, машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США
переходить до інформаційного суспільства, основою власності стає
неречова субстанція. Найважливішим у її характеристиці є те, що вона
стає спільним суспільним надбанням, перетворюється на спільну духовну
власність. Кожен може користуватися цією власністю спільно. Це
принципово нова форма власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається не просто
економічне заперечення специфічної для індустріальної системи
приватно-капіталістичної власності, а діалектичне зняття відносин
власності взагалі. Ці відносини поступово відходять у підвалини всієї
економічної системи суспільства, поступаючись місцем принципово іншим
системоутворюючим структурам.

Як наслідок, один з найважливіших критеріїв формаційного розвитку —
критерій власності — зазнає настільки глибоких перетворень, що у
кінцевому підсумку втрачає можливість виконувати свою головну
формаційно-утворюючу функцію. Функція власності, що є основою формування
соціально-класових відносин, владних та управлінських структур
суспільства, поступово самозапере-чується.

Саме на цих методологічних засадах побудована теорія граничної
корисності, на якій засновані неокласичні школи економічної теорії.
Найважливішим постулатом цієї теорії є положення про те, що будь-які
виробничі структури можуть бути предметом економічних відносин, якщо
вони є рідкісними. Йдеться про те, що їхня економічна значимість
обернено пропорційна до їхньої наявності. Це стосується оцінки
економічної корисності не тільки певного товару, а й, як про це писав
один із засновників теорії граничної корисності відомий австрійський
економіст Карл Менгер (Основания по-литической зкономии. Общая часть:
Пер. с нем. — Одесса, 1903), власності у цілому. Власність як економічна
категорія, зазначав він, є не довільним винаходом, а навпаки, єдино
можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам природою,
тобто невідповідністю між потребою і доступною кількістю благ, що є у
нашому розпорядженні. Це дає змогу, підкреслює австрійський учений,
зробити висновок про те, що за умов, коли буде досягнута рівновага між
потребою і доступною кількістю благ, власність на них взагалі втратить
свою економічну значущість. Вона зникне.

Звичайно, сучасні процеси у відносинах власності розвиваються за більш
складною схемою. Проте у своїй принциповій постановці позиція К. Менгера
не може піддаватися сумніву. Вона не лише науково коректна, а й така, що
створює відповідну методологічну основу для розуміння принципу історизму
відносин власності, логіки їхнього еволюційного самозаперечення.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1.3 наведених положень визначіть ті, які характеризують економічну та
юридичну точки зору на власність:

а) відносини з приводу володіння людиною різними матеріальними і
духовними цінностями; б) відносини з приводу присвоєння засобів
виробництва; в) відносини, що характеризують спосіб поєднання робочої
сили з засобами виробництва; г) відносини, що характеризують
використання людиною матеріальних і духовних цінностей.

2.Які з наведених положень належать до характерних рис форм власності:
а) багатоструктурність за своїм змістом; б) історичність існування; в)
відсутність різноманітних структур; г) ефективність певної форми
визначає конкуренція; д) реалізує себе лише у чистому вигляді.

3. Яка з наведених форм власності займає домінуючі позиції в розвинених
країнах світу:

а) приватна; б) кооперативна; в) корпоративна; г) загальнодержавна; д)
муніципальна.

4. В сучасних умовах інформація стає об’єктом власності. Як виявляються
специфічні риси такого об’єкта:

а) інформація є носієм вартості; б) відбувається процес монополізації
інформації та формування соціального прошарку людей — власників
інформації; в) при продажу інформації та її споживанні — вона не зникає
у продавця; г)інформацію не можна реалізувати повторно; д) інформація
втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника —
людини; е) інформацію можна реалізувати повторно.

Розділ VIII

ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО. ТОВАР

Які форми суспільного виробництва знало людство

протягом усієї своєї історії

За якими законами відбувається перехід від однієї

форми господарювання до іншої

Які характерні особливості натурального і товарного

виробництва ф Що таке товар

Як визначається цінність товару

§18 ФОРМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

НАТУРАЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО

Протягом усієї своєї історії людство знало дві форми суспільного
виробництва — натуральну і товарну. Перша панувала в первісному
суспільстві, при рабовласництві та феодалізмі. Друга, зародившись ще у
період розкладу первісного ладу, існує й сьогодні і є визначальною
формою виробництва в усіх розвинених країнах.

Тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для
задоволення власних потреб виробництва, для споживання всередині
господарства, де вони вироблені, називають натуральним

Такі відносини були історично першим типом економічної організації
виробництва і у чистому вигляді існували лише у первісній общині, коли
люди ще не знали суспільного поділу праці, не обмінювались між собою
виробленою продукцією. Натуральне господарство панувало у патріархальній
селянській общині, у феодальному помісті. Вироблені продукти праці у
вигляді конкретного блага — їжі, одягу, взуття, житла, знарядь праці, що
становлять певну споживну вартість, є природною формою багатства.

У натуральному господарстві економіка будувалася, виходячи з
внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності
замкненої економічної ланки. Безперечно, це не виключає того, що певні
продукти праці інколи обмінювалися на інші з якимись окремими суб’єктами
чи общинами. Проте цей обмін був випадковим або таким, який не має
серйозного впливу на виробничу сферу і споживання. Отже, в умовах
натуральної форми організації суб’єктами, які визначають, що виробляти,
для кого виробляти і як організувати виробництво, є власники-працівники.

Натуральна форма виробництва має такі основні риси.

1. Замкненість означає, що для цієї системи господарювання панівними
економічними відносинами є ті, що діють всередині певної спільності.
Остання як суб’єкт господарської діяльності не вступає в економічні
відносини з іншими суб’єктами, оскільки її завданням є самозабезпечення.
Суспільство при цьому складається з маси відокремлених господарств
(сімей, общин, помість, господарських регіонів). Кожне господарство
спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім
необхідним. У такому господарстві виконуються усі роботи — від добування
сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

Якщо тенденція до натуралізації здійснюється на рівні країни, то це
призводить до автаркії — політики господарського відокремлення,
самозабезпечення країни, її ізольованості від світового ринку, що не дає
можливості реалізувати переваги міжнародного поділу праці,
зовнішньоекономічних зв’язків. Така політика є реакційною, оскільки в
кінцевому підсумку уповільнює розвиток економіки, знижує рівень життя
населення.

2. Універсалізація праці. Діяльність господарюючого суб’єкта при
натуральній формі виробництва спрямована на задоволення власних потреб.
Домінуючою при цьому є ручна праця — кожний працівник усі основні роботи
виконує за допомогою найпростіших знарядь праці (мотики, заступу, сокири
тощо). Щоправда, всередині натурального господарства праця поділяється
між окремими людьми та їх групами.

3. Прямі економічні зв’язки між виробництвом і споживанням. Подібні
зв’язки є способом руху вироблюваного продукту за такою схемою:
виробництво — розподіл — споживання. Прямі натуральні зв’язки призводять
до безпосереднього використання вироблюваного продукту самими
виробниками, що і є визначальною, генетичною рисою натурального
господарства.

Ця форма виробництва існує в умовах відсутності суспільного поділу
праці, низького розвитку продуктивних сил і є не тільки примітивною, а й
малопродуктивною. Проте натуральне виробництво було переважною формою
господарювання аж до капіталістичної епохи. У країнах, що розвиваються,
до середини XX ст. в натуральному і напівнатуральному виробництві було
зайнято понад 50 відсотків населення. І сьогодні певною мірою елементи
натурального господарства мають місце в різних країнах, у тому числі в
нашій (наприклад, виробництво на садово-городніх ділянках).

ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО

Товарне господарство — це тип господарювання, за якого продукти праці
виробляються відокремленими господарюючими суб’єктами не для власних, а
для суспільних потреб, що визначаються ринком

При товарному виробництві організація економіки повністю залежить від
ринку, який вирішує, що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Це
означає, що товарне виробництво є ринковим виробництвом.

Товарні відносини формуються на основі об’єктивних процесів розвитку
виробництва, його матеріально-речових і особистих чинників.

Умовами виникнення товарного виробництва є такі:

суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва, які призводять до
спеціалізації виробників на виготовленні окремих видів продукції або на
певній виробничій діяльності. Це робить можливим і необхідним обмін між
виробниками, що спеціалізуються на певному виробництві;

обмеженість сукупних виробничих ресурсів і матеріальних благ, що
споживаються (їхня відносна рідкість). Поль Самуель-сон у своїй
«Економіці» (Львів, 1993) пише: «Питання: що, як і для кого виробляти —
не становили б проблеми, якби ресурси не були обмежені. Якби можна було
виробляти будь-який товар у необмеженій кількості, аби людські потреби
були повністю задоволені, не мав би великого значення той факт, що один
товар вироблений у надто великій кількості. Тоді не мало б значення і
нераціональне поєднання праці й матеріалів. Оскільки кожен міг би мати
всі блага у необхідній кількості, не мало б значення і те, як
розподіляються товари і доходи між різними індивідумами і сім’ями.

Тоді не було б відносно рідкісних економічних благ і не було б потреби у
вивченні економічної теорії, чи у тому, щоб «економити». Всі товари були
б безплатними, як повітря»;

економічна відокремленість виробників, яка виявляється у власності
останніх на продукти праці, що стають товарами. Обміняти можна лише те,
що є власністю. Кожний товаровиробник, вступаючи у відносини обміну,
переслідує свої інтереси — не тільки одержати нову споживну вартість, а
й щоб втілена у ній праця була не меншою, ніж його продукт. Саме це є
стимулом для підвищення продуктивності праці кожного товаровиробника.
Адже останні с носіями різної праці — складної й простої, фізичної й
розумової, одні виробники працюють у сприятливих, а інші — у шкідливих
умовах. Через ці обставини продукти праці людей мають різну цінність —
високу і низьку залежно від того, результатом якої праці вони є або
наскільки вони є рідкісними. Для того щоб поставити своє благополуччя в
безпосередню залежність від результатів праці, виробники і намагаються
відокремитись у веденні свого господарства. Все це і створює фундамент
для товарної форми організації виробництва.

Товарне виробництво, що виникло як протилежність натуральному
господарству ще 7—8 тис. років тому, зберігається і є ефективним
сьогодні, має такі визначальні риси.

Продукт праці набуває форми товару. Він має бути відносно рідкісним і
вироблятися для обміну, який стає невід’ємною рисою економічних
відносин. Це призводить до того, що товарна форма виробництва стає
відкритого системою організаційно-економічних відносин, яка долає
обмеженість потреб, що характерно для натурального господарства, і
сприяє розвитку суспільних потреб, які визначаються ринком.

Обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробничих витрат
(у товарах, що обмінюються, має бути однакова кількість праці).
Здійснюється це через купівлю-продаж продуктів праці.

Суспільство визнає товар як такий, що задовольняє його потребу на ринку
після того, як його хтось купив. Інакше кажучи, товарна форма зв’язків є
не прямою і безпосередньою, а опосередкована ринком форма зв’язків. Це
також одна з генетичних особливостей товарного виробництва. Вона є
рушійною силою розвитку продуктивних сил суспільства, підвищення
ефективності виробництва, оскільки призводить до подальшого поглиблення
суспільного поділу праці, спеціалізації виробництва і як результат —
зростання продуктивності праці. До визначальних рис товарного
виробництва також належать:

а) використання грошей як посередника обміну;

б) наявність конкуренції;

в) вільне ціноутворення;

г) стихійність розвитку як форма саморегулювання економіки. Товарна
організація виробництва і адекватна їй форма зв’язків еволюціонують
разом з розвитком продуктивних сил, суспільним поділом і кооперацією
праці (табл. 5).

Еволюція товарного виробництва

ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО

Просте

А. Виникає після першо-і го суспільного поділу І праці (скотарство
відокремлюється від землеробства).

Розвивається у зв’язку з другим і третім суспільним поділом праці (
ремесло відокремлюється від землеробства і скотарства; торгівля
відокремлюється у самостійну сферу діяльності).

Б. Грунтується на: дрібній приватній власності;

праці власника засобів виробництва; ручних знаряддях праці.

В. Регулюється в основному традиціями і госпо-дарями-панами. Ринок
обмежується товарами: золотом, рабами, тканинами, посудом, продуктами
харчування,спеціями.

Відсутні ринки землі, робочої сили, грошей.

Капіталістичне

А. Виникає в XVI ст. під впливом повсякденного запровадження у
економічне життя науки і технології. Розвивається у зв’язку з: первинною
механізацією праці (1770—1780 pp.); запровадженням парового двигуна,
залізниці (1830—1890); широким використанням електротехнічного та
важкого машинобудування (починаючи з кінця XIX ст. до цього часу).

Б. Грунтується на: великій приватній власності; найманій праці;
механічних знаряддях праці.

В. Регулюється в основному ринком, а також державними інституціями.

Ринок диференціюється на ринок засобів виробництва і ринок предметів
споживання. Об’єктом купівлі-продажу стають: робоча сила, земля, ліс,
паливно-енергетичні та сировинні ресурси, цінні папери, валюта, кредитні
ресурси, інформація.

Сучасне

А. Виникає на рубежі 60—70-х років XX ст. у розвинених країнах (США,
Канаді, західноєвропейських країнах, Японії) у зв’язку з переходом їх до
постіндуст-ріальної цивілізації. Розвивається під впливом сучасної
науково-технічної революції, де визначальним стає нематеріальне
(особливо духовне)виробництво.

Б. Грунтується на: різноманітних формах власності (індивідуальній,
колективній, державній, змішаних); в основному інтелектуальній праці,
носії якої виступають водночас і як власники.

В. Регулюється, по-перше, законами ринкової економіки і, по-друге, —
державою; по-третє, — іншими інституціями.

Просте товарне виробництво грунтується в основному на праці самого
товаровиробника, якому і належить вироблений ним продукт. Таке
виробництво є дрібним, у ньому відсутній глибокий поділ праці.
Товаровиробник виконує всі операції при виготовленні готового продукту і
реалізує його з метою задоволення своїх потреб. Купівля-про-даж на такій
стадії розвитку товарного виробництва здійснюється через вільне
ціноутворення і стихійний розвиток.

Водночас у суспільствах, яким було притаманне просте товарне
виробництво, і виробництво, і розподіл в основному здійснювалися за
традиціями, що склалися, і за наказом господаря (пана).

За цих умов «робити гроші» вважалося непристойною справою, було гріхом.
Багатство у такому суспільстві належало не тим, хто «робив гроші», а
тим, хто мав привілеї, землю, тобто багатство було наслідком могутності.
Так, Юлій Цезар став багатим лише тоді, коли став правителем Іспанії.

Капіталістичне товарне виробництво створює ринкову систему, для якої
характерно те, що люди можуть не тільки вільно обирати собі роботу, а і
їх мають обрати. Праця, земля, природні ресурси, засоби виробництва
стають товаром. Таке виробництво перетворюється на високомеханізоване із
застосуванням комплексів машин, масове. Головними тут є галузі
матеріального виробництва, що постійно розвиваються. Етапи розвитку
капіталістичного товарного виробництва такі: а) 1770-1840 pp.:
текстильна промисловість, текстильне машинобудування, обробка заліза,
будівництво магістральних каналів, водяний двигун; б) 1840-1890 pp.:
паровий двигун, будівництво залізниць, машино- і пароплавобудування,
верстатоіндустріальна промисле» вість, чорна металургія; в)
1890-1930-1940 pp.: електричне, електротехнічне та важке
машинобудування, лінії електропередач, кораблебудування, основна хімія,
синтетичні фарби; г) 1930-1940-1980 pp.: автомобільна, літако- і
тракторобудівна промисловість, моторизована зброя, виробництво товарів
тривалого користування, синтетичних матеріалів, нафтохімічна
промисловість.

Ринкова система активізує всі чинники виробництва, стимулює використання
у виробництві заощаджень усіх громадян, суб’єктів господарювання. Значну
роль у мобілізації останніх відіграють банки, інші фінансові установи,
які платять за засоби, що беруться у кредит, відсотки, винагороду. Отже,
«робити гроші» стає головною справою будь-якого суб’єкта господарювання.

Ідеї визначного англійського економіста Адама Сміта про невтручання
держави у товарне виробництво, що були домінуючими в епоху 124

мануфактурної стадії розвитку, порушуються з 1833 р. в США.
Запроваджується спеціальний Акт, який встановлює систему інспектування з
метою не допустити зловживань при використовуванні дитячої та жіночої
праці. Згодом запроваджуються антимонопольні закони, системи соціального
страхування, екологічні законодавства, різні обмежувальні нормативи для
ринкових операцій тощо. Все це свідчить про те, що ринкове
саморегулювання доповнюється державним.

Сучасне товарне виробництво тільки-но виростає з попереднього і тому має
багато спільного з ним (великомасштабність, масовість, розвиненість
матеріальної сфери) і специфічні риси, що тільки починають формуватися.
Це знаходить вияв у пріоритетних напрямах розвитку. Домінуючими стають
електронна промисловість, обчислювальна техніка, програмне забезпечення,
засоби телекомунікації, оптичні волокна, нові керамічні матеріали, банки
даних, інформаційні послуги. Все більшого значення набувають галузі
нематеріального виробництва і особливо духовної сфери, що спрямовані на
розвиток людини, задоволення її інтелектуальних потреб.

Відповідні зміни визначаються переходом від енергетичної до
інформаційної складової: тобто інформатика і телекомунікації лежать в
основі технологічного розвитку. Це призводить до появи принципово нових
секторів виробництва: біотехнології, космічної техніки, в основі яких
лежать мікроелектронні компоненти. Визначальною стає інтелектуальна
праця, а головним багатством — людина.

Відповідно до вимог громадянського суспільства зростає вплив державних
та недержавних інституцій (церкви, політичних сил, рухів, профспілок) на
економічний розвиток, його соціальне спрямування.

§19 ТОВАР І ЙОГО ВЛАСТИВОСТІ

ПОНЯТТЯ ТОВАРУ

Для того щоб з’ясувати, що таке товар, слід усвідомити, чим
відрізняється товар від продукту. Наприклад, ягоди, одяг, чоботи, хліб,
молоко, вироблені певним господарюючим суб’єктом, можуть бути спожиті
самим виробником або подаровані комусь, а можуть бути реалізовані на
ринку. У першому і другому випадку, тобто коли перелічені блага
споживаються виробником або передаються іншим суб’єктам без будь-якого
еквівалента, вони є натуральними продуктами, а у третьому випадку стають
товарами.

Чому це відбувається? Адже при цьому за своїми властивостями, формою,
якістю і призначенням вони не змінюються. Отже, причину товарної форми
продукту праці треба шукати не в природних властивостях того чи іншого
блага, а в суспільних відносинах, які роблять останні товаром.
Характеристику цих відносин наведено у попередньому параграфі. Аналіз їх
дає змогу зробити висновок: товаром стає той продукт праці або благо,
які призначені не для власної о споживання, тобто він мас бути
суспільним благом. Однак цього замало. Суспільство має визнати це благо
через його купівлю-продаж. Якщо продукт праці чи благо не продані й за
них у процесі обміну не отримано певного еквіваленту, то вони
суспільству непотрібні і товаром бути не можуть.

Товар — це продукт праці або певне благо, що здатні задовольняти певні
потреби людини і призначені для обміну (купівлі та продажу)

В економічній літературі країн з розвиненим ринком поняття «товар» має
кілька визначень. Відомі американські економісти Г. С. Слоуен і А. Дж.
Цюрчер у «Словнику економіки», виданому 1970 p., трактують його так.

Commodity (товар) — будь-який предмет комерції або торгівлі. Цей термін
використовують замість терміна «goods» у однині, оскільки термін «good»
має інше суспільне значення (по-перше, благо, користь; по-друге, у
множині — товари, вироби; по-третє, вантаж, багаж). Крім того, цей
термін має інше спеціалізоване значення в економіці, коли вживається як
«economic good».

Economic good (економічний товар) — все зовнішнє по відношенню до
людини, що має властивості корисності, може бути присвоєним і є відносно
дефіцитним. Цей термін вживають на противагу терміну «freegood».
Економічні товари можуть бути матеріальними або нематеріальними. Отже,
послуги вчителя або юриста цілком логічно розглядаються як економічний
товар, як і книги, які вони використовують. Таке визначення є більш
об’ємним, ніж термін wealth (багатство), оскільки останнє автори
зазначеного словника обмежують матеріальними економічними товарами.

Рис. 16. Класифікація товарів за сферами виробництва і терміном їх
використання

Free good (вільний товар) — все зовнішнє по відношенню до людини або
таке, що має властивості корисності, пропозиція якого є достатньою,
оскільки його так багато, що потреба в ньому задовольняється без
трудових зусиль. Свіже повітря, клімат, сонячне світло є вільними
товарами. Проте слід зазначити, що все те, без чого не можна обійтись,
не обов’язково є атрибутом вільного товару. Вода у містах, наприклад,
незважаючи на те, що без неї не можна обійтись, не є вільним товаром,
тому що її розподіл вимагає трудових зусиль.

Товари можна класифікувати за різними ознаками (рис. 16, 17).

ВЛАСТИВОСТІ ТОВАРУ

З визначення товару можна зробити висновок, що він має дві властивості:

1) здатність задовольняти певну потребу людини;

2) придатність для обміну на інші товари.

Корисність речі надає їй споживної вартості. Товари як споживні вартості
відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини

Рис. 17. Класифікація товарів за способом призначення

одні з них задовольняють потреби у їжі (хліб, молоко, м’ясо), другі — в
одязі (пальто, костюм, сукня), треті — у засобах пересування (тролейбус,
метро, автомобіль), четверті — у послугах культурного призначення
(книги, газети, кінофільми).

Особливе значення в економічному житті мають споживні вартості у вигляді
верстатів, інструментів, предметів праці, тобто засоби виробництва.
Однак певні з них, наприклад борошно, цукор, картопля, вугілля, можуть
належати і до засобів виробництва, і до предметів споживання. Якщо
картоплю використовують для відгодівлі худоби або вироблення крохмалю,
то її слід віднести до засобів виробництва, а якщо її варять, щоб
приготувати якусь страву, то це вже предмет споживання. Критерієм є не
речовий зміст споживної вартості, а її функціональне призначення.

Споживна вартість властива не лише товарам, які набувають речової форми
— хустка, чоботи, сало тощо, а й послугам — вчителя, лікаря, перукаря,
актора. Особливого значення набуває така спожив-128

вартість, як інформація. Розвиток сфери послуг свідчить про /пінь
розвиненості суспільства, про те, як воно піклується про ос-| Повну його
цінність — людину.

Як споживні вартості товари надто різноманітні й мають задовольняти
різні потреби: хліб — продукт харчування, велосипед — засіб пересування.
Однак при всій відмінності цих товарів вони, як і всі інші товари,
можуть і обмінюються один на одного. Ця властивість товару дістала назву
«мінова вартість»

Якщо різні товари обмінюються у певних пропорціях, це означає, що між
ними є щось спільне, яке робить їх співмірними, а саме: вони є
продуктами праці. Саме та обставина, що різні споживні вартості є
результатом праці взагалі, незалежно від її конкретної форми, тобто
витрат енергії розуму, нервів тощо формує вартість товару. Остання
виявляється при обміні.

З цього можна зробити висновок, що в умовах суспільного поділу праці
люди, займаючись певним видом діяльності (землероб, лікар, будівник,
слюсар), для того щоб задовольнити свої різнобічні потреби, мають
прирівнювати між собою різні види праці та обмінюватися товарами.
Суспільна праця, яка втілена в товарах і виявляє себе через обмін їх, є
вартістю товару. Вартість — внутрішня властивість товару. Мінова
вартість є зовнішнім виявом вартості, який здійснюється через обмін
одного товару на інший.

ДВОЇСТИЙ ХАРАКТЕР ПРАЦІ, ВТІЛЕНОЇ В ТОВАРІ

Визначивши, що продукт праці стає товаром лише за наявності двох
невіддільних сторін — споживної вартості та вартості, слід з’ясувати
причину цієї двоїстості. Вона полягає у втіленій у товарі праці, яка
також має двоїстий характер. Саме це визначає двоїстий характер товару.

Праця товаровиробника виступає, з одного боку, в особливій доцільній
формі, а з іншого — у вигляді витрат фізичних і розумових сил людини як
праця взагалі

У першому випадку виробник виконує конкретні виробничі операції,
використовує певні знаряддя праці та матеріали, а отже, виготовляє певні
блага. Наприклад, швець використовує шкіру, нитки, голки, спеціальну
машину та інші знаряддя виробництва, щоб виготовити чоботи, черевики;
знаряддями праці хлібороба є комбайн, трактор, добрива. Результатом
діяльності такої праці є створення різноманітних споживних вартостей.
Працю, що їх створює, називають конкретною.

Праця в особливій доцільній формі характеризує працю з якісного боку.
Водночас є й інша, кількісна сторона праці, яка знаходить відображення у
витратах праці у фізіологічному значенні. Йдеться про працю взагалі як
певну частину суспільної праці, що містить витрати людської робочої сили
(її м’язів, мозку, нервів) незалежно від її конкретної форми. Це друга
сторона праці, яку називають абстрактною. Вона створює вартість товару.

Абстрактна праця є специфічною формою праці, суспільний характер якої
виявляється лише в процесі обміну. Саме обмін розкриває суспільне
значення продукту. Якщо вироблений продукт не буде обміняний, то він не
набуде суспільної споживної вартості, тобто не буде задовольняти потреб
інших людей, а отже, не стане товаром. Це означає, що абстрактна праця є
специфічною економічною категорією, яка властива лише товарному
виробництву. Тому і створена нею вартість є не природною, а суспільною
властивістю товару.

Отже, вартість — це відносини між товаровиробниками, які прикриті
речовою оболонкою.

§20 ТЕОРІЇ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ЦІННІСТЬ ТОВАРУ

Визначення цінності товару в матеріально-речовій формі, формі послуги чи
інформації — одне з головних завдань економічної теорії, яке намагаються
вирішити економісти різних шкіл і напрямів впродовж усієї свідомої
історії людського буття.

Підходів до визначення цінності товару багато. Кожний з них грунтується
на певній теорії, серед яких найбільш поширеними є теорії трудової
вартості, граничної корисності, попиту і пропозиції, чинників
виробництва, інформативна.

ТЕОРІЯ ТРУДОВОЇ ВАРТОСТІ

Підхід, згідно з яким за основу цінності товару беруть Цлькість
витраченої праці, дістав назву вартісного, а теорія, на Ікііі він
заснований, — вартісної.

Основи вчення трудової теорії вартості заклали англійські економісти У.
Петті, А. Сміт, Д. Рікардо. Проте найповніше її розробив (. Маркс.
Розкриваючи еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча
вона реально й існує, безпосередньо не сприймається, І виявляється лише
у мінових відносинах. Товар набуває форми Іартості лише при зіставленні
з іншими товарами.

У своєму розвитку форма вартості товару аж до появи грошової [юрми
вартості проходить кілька етапів.

Першою формою вартості є проста, одинична або випадкова. Зона виникла на
ранньому етапі розвитку людського суспільства, оли ще не сформувався
суспільний поділ праці. Обмін мав епізо-ичний характер і відбувався за
такою формою: Т1 – Т2. При цьому Т1 міг бути рибою, а Т2 — м’ясом.
Такий обмін виникав між різними общинами, в однієї з яких був певний
надлишок риби, а у другої — м’яса. Він був випадковим, нерегулярним, як
і блага, що обмінювався в певній пропорції.

У цьому міновому відношенні вартість риби виражена у м’ясі, цо означає:
кожному товару належить різна роль. Роль першого ак-Гтивна, він
відображує свою вартість в іншому товарі. Другому товару належить
пасивна роль, оскільки він є засобом для вираження І вартості першого.
Товар, що відіграє активну роль, знаходиться увідносній формі вартості,
а той, якому належить пасивна роль, — у і еквівалентній. У одному акті
обміну певний товар може бути лише у ; відносній або еквівалентній формі
вартості.

Особливістю простої, одиничної або випадкової форми вартості було те, що
роль еквівалента виконували різні товари.

Розвиток суспільного поділу праці сприяє зростанню її продуктивності,
збільшенню виробництва різних благ для обміну, що призводить до
розширення самого обміну, робить його регулярним, а не випадковим,
одиничним. У цих умовах кожний товар може обмінюватися не на якийсь
один, а на багато різних товарів. Так відбувається перетворення простої
форми вартості на повну або розгорнуту. Вона має таку формулу:

Отже, Т1, (риба) може обмінюватися у певній кількості на м’ясо, борошно,
полотно, молотки та інші товари, які стають його еквівалентами.

Оскільки в процесі розвитку виробництва кількість товарів-екві-валентів,
у яких знаходить вираження вартість Т1, (риба), зростає, то все більша
кількість товарів відображує свою вартість у цьому товарі. Це призводить
до того, що з усіх товарів виділяється якийсь один товар, що починає
виконувати роль загального еквівалента в обміні. Так виникає загальна
форма вартості, що має формулу:

За цих умов уперше всім товарам, що знаходяться у відносній формі
вартості, протистоїть один загальний еквівалент. Його роль у різних
народів виконували найрізноманітніші товари, але перевага у тій чи іншій
місцевості віддавалася продуктам масового виробництва. Всі мали знати,
яка цінність цього товару, оскільки він виконував роль загального
еквівалента. Такими товарами були худоба, хутро, сіль, чай, дорогоцінні
метали тощо.

Недоліком товарів, які виконували роль загального еквівалента, було те,
що не кожний з них можна було поділити на певну кількість частин або без
труднощів транспортувати, зберігати тощо. Через ці об’єктивні обставини
розвитку виробництва і обміну функція загального еквівалента закріпилась
за золотом. Так виникла грошова форма вартості, яка має таку формулу:

Золото стає грішми. Однак за своєю природою воно не є грішми. Протягом
певного часу в історії суспільства золото існувало просто як метал.
Тільки розвиток товарних відносин завдяки фізичним властивостям золота,
а саме: однорідність, можливість легкого поділу на частини, зберігання
без втрат і високої вартості у невеликій кількості — робить його грішми.

ТЕОРІЯ ГРАНИЧНОЇ КОРИСНОСТІ

Основою цінності товару теорія граничної корисності пнажає ступінь
корисного ефекту, який він приносить споживачу. І |,о й напрям
економічної теорії виник у останній третині минулого 11 оліття. Найбільш
відомими його представниками були У. Джеванс, А Маршалл, К. Менгер, Ф.
Візер, Е. Бем-Баверк, Д. Кларк.

Головна ідея їхнього підходу полягає у тому, що зведення вартості до
витрат (самої праці чи праці, землі, капіталу) є неприйнятним, тому що
не дає змоги врахувати корисність товару. Вартість, на їхню думку,
визначається суб’єктивною граничною корисністю останньої реальної
одиниці певного блага. Якщо благо є в достатній кількості, то якою б не
була його сукупна корисність (наприклад, води), корисність останньої
одиниці дорівнюватиме нулю. Оскільки ж немає значення, яку саме одиницю
вважати останньою, то нулю дорівнюватиме будь-яка одиниця цього блага. І
навпаки, якщо сукупна корисність усіх наявних благ (наприклад,
діамантів) не дуже велика, то їхня обмежена кількість робить цінність
граничного (останнього) екземпляра дуже високою. Звідси висновок:
останній екземпляр певного блага, що задовольняє «граничну потребу», має
і граничну корисність, яка визначає ринкову цінність.

Правильність теорії граничної корисності переконливо доводить

І славнозвісне з часів існування адміністративно-командної системи явище
«дефіциту». Цінність речі, виробленої з тими самими витратами, що й інші
блага, підвищуватиметься залежно від суспільної потреби в ній.
Перевищення попиту над пропозицією сприятиме зростанню ціни над вартістю
— і навпаки.

ТЕОРІЯ ПОПИТУ І ПРОПОЗИЦІЇ

Згідно з цією теорією реальна цінність товару дорівнює фактичній ціні,
яка встановлюється на ринку відповідно до попиту і пропозиції товарів
(послуг).

Попит і пропозиція є реальним відображенням стану ринкової економіки, в
якому протистоять інтереси господарюючих суб’єктів — покупців і
продавців. Способом вирішення цієї суперечності є формування ринкових
цін, що веде до встановлення рівноваги між попитом і пропозицією, а
отже, і до відтворення стимулів економічних суб’єктів виробляти і
купувати товари. Ця ситуація можлива і досягається при таких цінах і
обсягах товарів, коли кількість тих, хто хоче купити, відповідає
кількості тих, хто продає товари. Саме за таких умов утворюється ціна
рівноваги. Вона являє собою ціну такого рівня, при якому пропозиція
відповідає попиту.

Економічне становище товаровиробника залежить від ринкової ціни його
товарів. Оскільки ж ринкова ціна залежить від двох чинників — попиту і
пропозиції, у взаємодії та зіткненні яких вона утворюється, слід
з’ясувати, що таке попит і пропозиція, яке їхнє місце у цьому процесі.

Попит — це платоспроможна потреба у певному товарі. Інакше кажучи, це
сума грошей, яку покупці можуть і намагаються заплатити за необхідне їм
благо.

Попит залежить від доходів покупців, потреби у товарах (послугах) і цін
на останні. Отже, попит підвищується при зростанні доходів, зниженні цін
або одночасній дії цих чинників — і навпаки. Ця залежність дістала назву
закону попиту.

У цілому величина попиту залежить, як правило, від ціни товару: чим
нижча ціна на якесь благо, тим вищий попит на нього. Кількісну
залежність попиту від зміни цін на товари називають еластичністю попиту,
її вимірюють як відношення зростання обсягу попиту до зниження цін (у
відсотках).

Пропозиція — це кількість товарів, які виробники можуть і хочуть
виробити.

Пропозиція також залежить від ціни: чим вона вища, тим вища пропозиція з
боку продавців, оскільки останні зацікавлені у виручці від продажу
товарів (послуг), що становить його економічний інтерес. Таку залежність
називають законом пропозиції. Кількісна залежність пропозиції від зміни
цін на товари дістала назву еластичність пропозиції, її вимірюють як
відношення (у відсотках) обсягу пропозиції до зростання цін.

Закони попиту і пропозиції відображують економічні інтереси протилежних
суб’єктів ринку — покупців і продавців. Узгодження цих інтересів
досягається при перетині ліній попиту і пропозиції. Точка перетину
характеризує стан ринку певного товару, при якому вся його маса при цій
ціні може бути продана і є відображенням ринкової рівноваги. Якщо ж ціни
на певний товар зростуть, виникне надлишок продукції. Тоді продавці
змушені будуть знижувати ціни, щоб позбавитися запасів і отримати певний
прибуток для подальшого розвитку свого господарства. На зниження цін
покупці зреагують додатковим попитом.

За умов, коли ціна реалізації буде нижчою за ціну рівноваги, ви-

11 икне підвищений попит, що призведе до дефіциту. Це, з одного боку,

Ітриятиме зростанню цін, а з іншого — стимулюватиме виробництво

нього товару. Як результат — лінії попиту і пропозиції перетнуться.

Крім викладених вище теорій, які пропонують певні моделі визначення
цінності товару, є й інші. До них належать теорія чинників иробництва та
інформативна теорія вартості. Остання набуває псе більшого значення в
епоху переходу до постіндустріального суспільства, в якому посилюється
перехід від матеріально-речових елементів виробництва до
ідеально-духовних, від минулої до живої, інте-нектуальної праці, яка
стає домінуючою.

Розглянуті теорії не слід протиставляти, адже кожна з них відбиває різні
сторони економічного життя. Більше того, практика довела, що цінність
товару інтегрує в собі різноманітні чинники, в тому числі витрати живої
та уречевленої праці, ступінь корисного ефекту, попит і пропозицію тощо.

§21 ЗАКОН ВАРТОСТІ ТА ЙОГО ФУНКЦІЇ

ЗМІСТ ЗАКОНУ ВАРТОСТІ

Як нам уже відомо, відносини між товаровиробниками в процесі обміну з
приводу результатів їхньої діяльності грунтуються на еквівалентній
основі. Це явище є загальним, повторюваним і постійно відтворюваним в
умовах товарного виробництва, тобто воно є об’єктивним законом. Він
знаходить свій вияв у тому, наприклад, що X товару А = Y товару Б, тому
що в них втілена однакова кількість суспільне необхідного робочого часу.

Закон, що регулює еквівалентний обмін товарів відповідно до кількості
втіленого в них суспільна необхідного робочого часу, називають законом
вартості.

Проте фактичні витрати робочого часу на певне благо у різних
товаровиробників неоднакові. Це пов’язано зі знаряддям праці, яке
використовується, інтенсивністю (напруженістю) праці, рівнем уміння та
підготовки того, хто виготовляє якусь споживну вартість.

Час, витрачений працівником на виготовлення певного товару, називають
індивідуальним робочим часом.

А мірилом ринкової (суспільної) вартості є не індивідуальний робочий
час, а суспільне необхідний.

Якби на ринку товари обмінювалися за індивідуальним робочим часом, то це
було б стимулом для працівників, що використовують примітивну техніку,
застарілу технологію, не удосконалюють своїх професійних знань, працюють
без всілякого напруження. Це б суперечило прогресу розвитку продуктивних
сил суспільства, яке б ніколи не досягло сучасного рівня цивілізації.

Суспільне необхідний робочий час є мірилом вартості товару тому, що
являє собою час, який потрібен для виготовлення будь-якої споживної
вартості за існуючих суспільне нормальних умов виробництва і при
середньому в цьому суспільстві рівні вміння та інтенсивності праці.

Суспільне нормальними умовами є ті, за яких створюється переважна
більшість товарів. Інакше кажучи, ці умови є найбільш типовими в
суспільстві. Якщо, скажімо, для пошиву одягу використовуються ручні
швейні машини, машини з ніжним приводом та ті, що працюють на
електроенергії, то на виготовлення певної споживної вартості при
середній умілості та напруженості праці витрати будуть різними. Перша
група товаровиробників витрачатиме 12 год і вироблятиме 10 тис. одиниць
товару, друга — 10 год і вироблятиме 100 тис. одиниць товару, третя — 8
год і вироблятиме 8 тис. одиниць товару. 10 годин є суспільно
нормальними умовами, які визначають вартість цього товару.

Наведений приклад свідчить, що реалізація товарів за їхньою суспільною
вартістю призведе ось до чого. Перша група товаровиробників, що мають
вищі індивідуальні витрати, на кожній одиниці готової продукції
додатково втрачатиме 2 год, а третя група, навпаки, 2 год виграватиме,
оскільки їхні індивідуальні витрати менші, ніж суспільні.

Споживні вартості, призначені для обміну на ринку, не тільки
різноманітні за своїми властивостями, а й є результатом різної праці за
складністю. Одні з них виготовляються працею, що не потребує спеціальної
підготовки, використання складних знарядь праці, тобто є результатом
простої праці. Інші ж потребують застосування най-новітнішої техніки, а
також праці, заснованої на високій професійній їстерності, глибоких
спеціальних знаннях, високій загальній кульзі виробника. Інакше кажучи,
такі вироби є результатом складної Іаці. Як же відбувається обмін
товарів, що є результатами простої | складної праці?

У процесі реалізації товарів у будь-якій країні в певний період її
розвитку проста праця є вихідною базою, до якої прирівнюються всі І піди
складної праці. Іншими словами, складна праця — це помножена проста
праця. За одиницю часу складна праця створює більшу нартість, ніж
проста. Зведення складної праці до простої здійснюється на ринку
одночасно з прирівнюванням індивідуальних витрат до сус-мільно
необхідних.

Таким є механізм дії закону вартості в умовах товарного вироб-Іцтва
епохи вільної конкуренції.

ФУНКЦІЇ ЗАКОНУ ВАРТОСТІ

Закон вартості в умовах розвиненого товарного виробництва діє як закон
цін. Зумовлено це тим, що вести прямий облік кожного товару в робочих
годинах неможливо. Таким може бути лише опосередкований вимірювач, яким
є загальний еквівалент у вигляді грошей. Кожний знає, скільки суспільно
необхідної праці втілено в золоті, яке виконує цю роль.

Через механізм цін закон вартості виконує функції регулятора товарного
виробництва, рушійної сили розвитку продуктивних сил, диференціації
товаровиробників.

Функція закону вартості як стихійного регулятора виробництва полягає в
тому, що через механізм цін він сприяє поділу праці за різними галузями
відповідно до суспільних потреб. Якщо, наприклад, певного блага
виробляється менше, ніж існує суспільна потреба в ньому, то попит на
нього зростатиме, і відповідно ціна буде вищою, ніж вартість. Той, хто
виробляє подібні товари, отримуватиме більші прибутки, що сприяє
переливанню в цю галузь капіталу, суспільної праці. Виробництво товарів
розширюватиметься. Проте, як тільки випуск цієї продукції перевищить
платоспроможний попит, ціна впаде нижче за суспільну вартість.
Розпочинається зворотний процес: згортається виробництво і відбувається
перелив капіталу, усіх елементів виробництва у галузі, де суспільна
потреба не задовольняється.

Функція закону вартості як рушійної сили полягає в тому, що обмін
товарів за суспільною вартістю стимулює товаровиробників постійно
зменшувати індивідуальні витрати виробництва. Хто це робить і досягає
менших витрат виробництва, ніж суспільні витрати, той отримує найбільші
вигоди і додатковий прибуток. Для того щоб не програти у конкурентній
боротьбі або утримати позиції на ринку, товаровиробник має постійно
вдосконалювати виробництво, запроваджувати нову техніку і технологію,
поліпшувати якість продукції. Все це сприяє розвитку продуктивних сил,
зростанню суспільної продуктивності праці.

Закон вартості активно впливає на соціальну диференціацію
товаровиробників, перетворюючи певну частину з них на таких, хто
збільшує масштаби виробництва, і на таких, хто розорюється і
виштовхується з ринку. Цей процес охоплює різні групи товаровиробників,
але особливо дрібних і середніх, посилюючи між ними майнову
диференціацію. Терпить банкрутство і розорюється та група
товаровиробників, у якої індивідуальні витрати виробництва вищі за
суспільні. І, навпаки, товаровиробники, в яких індивідуальні витрати
нижчі, ніж суспільні, розширюють виробництво і збагачуються особисто. У
товаровиробників, у яких індивідуальна вартість товару збігається з
суспільною, відбувається нормальний процес відтворення. Ця група
становить у суспільстві більшість і для того, щоб не потрапити до лав
банкрутів, мусить постійно удосконалювати засоби виробництва і
підвищувати свою кваліфікацію.

Отже, закон вартості сприяє розвитку виробництва. Одночасно він стимулює
прогрес виробництва, оскільки економічними методами позбавляє товарне
господарство неефективних підприємств. А це, в свою чергу, активно
впливає на розвиток суспільних потреб, прискорюючи тим самим
науково-технічний і суспільний прогрес.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Які з наведених рис притаманні натуральній формі виробництва: а)
суспільний поділ праці знаходиться у зародковому стані; б) суспіль» ний
поділ праці знаходиться у розвиненому стані; в) продукт праці
розподіляється за допомогою обміну; г) характеризується замкну-‘ тістю,
продукти призначаються для задоволення власних потреб; д) продукт праці
для виробника не має споживної вартості.

2. За яких умов виникає товарне виробництво:

а) суспільного характеру праці; б) суспільного поділу праці; в)
наявності приватної власності; г) економічної відокремленості виробника;
д) наявності споживчих благ.

3.Сучасне товарне виробництво відрізняється від простого товарного
виробництва тим, що:

а) грунтується на приватній власності; б) засноване на багатоманітних
формах власності; в) розвивається у зв’язку з третім суспільним поділом
праці; г) використовує в основному інтелектуальну працю; д) регулюється
законами товарного виробництва; е) виникає у зв’язку з переходом до
постіндустріальної цивілізації.

4. Яке з наведених визначень товару є найбільш правильним і повним:

а) річ, яка задовольняє потреби людей; б) благо, що призначено для
обміну; в) продукт праці, який задовольняє потреби людей; г) продукти
праці, призначені для продажу.

5. З наведених положень вкажіть ті, що характеризують конкретну працю, і
ті, що характеризують абстрактну працю:

а) праця, що створює вартість; б) праця як цілеспрямована діяльність
людини для вироблення споживних вартостей; в) визначає кількість
витраченої праці робочим часом; г) характеризує певний вид діяльності
працівника; д) зводиться до простої праці; е) розумова праця.

6. Однакову споживну вартість випускають три групи підприємств. Перша
група витрачає 11 год на одиницю виробу, випускаючи 10 відсотків
виробленого продукту, друга — відповідно 14 год і 20 відсотків, третя
група — 12 год і 70 відсотків. У першій групі підприємств продуктивність
праці зросла на 20 відсотків. Як змінилась величина вартості товару?

Розділ IX

ГРОШІ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Чому виникли гроші.

У чому полягають переваги грошового обігу

над бартерним.

Які функції грошей.

Коли і як відбулася грошова реформа в Україні

§22СТАНОВЛЕННЯ І ЕВОЛЮЦІЯ ГРОШОВИХ ВЩНОСИН

ГРОШІ ТА ГРОШОВИЙ ОБІГ.

ОЗНАКИ ГРОШЕЙ.

Добре відомо, що появі грошей передувала епоха безпосередньо товарного,
або бартерного, обміну. Головними передумовами становлення грошових
відносин були поглиблення суспільного поділу праці, багаторівнева
спеціалізація виробництва та суспільної діяльності людини. Водночас
грошовий обмін є не тільки результатом, а й важливим чинником всебічного
розвитку і поглиблення суспільного поділу праці та її спеціалізації. Це
взаємопов’язані та невіддільні процеси.

Бартерний обмін можливий лише тоді, коли потреби двох учасників цього
процесу збігаються. При використанні грошей обмін товарів та послуг
значно полегшується, стає багатоаспектним і різноплановим.

Використання грошей долає й іншу обмеженість бартеру — високий рівень
витрат праці та ресурсів, необхідних для його здійснення. Гроші
скорочують операційні витрати, пов’язані з товарним обміном. У цьому
відношенні система товарно-грошового обміну є значно ефективнішою, ніж
бартерна.

При використанні грошей зменшується ризик товаровиробника ІІодо
можливостей реалізації свого продукту, його обміну на інший звар, якого
в цей час і в цьому місці (на ринку) може просто не ути. У зв’язку з цим
важливим призначенням грошей є забезпеченім зв’язку між агентами
обмінних операцій у часовому вимірі. Якщо умовах бартерного господарства
обмін має бути синхронним, І гроші утворюють передумови для його
асинхронізації.

Важливою ознакою грошей с те, що вони забезпечують зв’язок між сучасними
і майбутніми обмінними операціями. Це є однією з визначальних ознак
феномена грошей як економічної категорії.

Для того щоб бути засобом обігу, гроші мають користуватися загальним
визнанням з боку як покупця, так і продавця товарів і рослуг. Йдеться
про суспільне визнання здатності того чи іншого звару виконувати функцію
посередника обміну і в цій якості бути грошовою одиницею. Слід
ураховувати і те, що подібне суспільне визнання можливе лише за умови,
коли гроші здатні виступати у функції збереження вартості. Трансформація
обмінної операції

Т1 – Т2 в Т1 – Г і далі Г- Т2 можлива лише тоді, коли особа, яка продає
певний товар (Т1), переконана, що з часом вона зможе на отримані гроші
придбати інший товар (Т2) аналогічної (не меншої) вартості. Грошовий
обмін має не лише зберегти, а ще більшою мірою, ніж в умовах бартерного
господарства, утверджувати еквівалентність обміну. Характерним у цьому
відношенні є те, що в умовах знецінення грошової одиниці спостерігається
тенденція до відродження бартерного обміну.

Отже, перевагами грошового обміну товарів і послуг порівняно з бартерним
є такі:

• забезпечення багатоплановості обміну;

• скорочення операційних витрат;

• зменшення комерційного ризику;

• утворення умов асинхронізації обмінних операцій у часі.

Виходячи з викладеного, можна сформулювати вихідні ознаки грошей.

Гроші повинні мати загальне (суспільне) визнання, бути засобом
збереження вартості й на цій основі використовуватися як посередник
обміну товарів і послуг.

Це найзагальніші за сутністю вихідні ознаки грошей, без яких гроші як
економічний інструмент ринкової економіки взагалі існувати не можуть.

КОРОТКА ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ГРОШЕЙ

Як уже зазначалося, появі грошей передувала епоха натурального
(бартерного) обміну. На зміну їй прийшла епоха товарних (металевих)
грошей.

У ролі товарної форми грошей тривалий час використовувалися благородні
метали — золото й срібло. Однак вони почали монопольне виконувати
зазначену функцію завдяки своїм специфічним властивостям не відразу.
Через локальність ринків, їхню функціональну відокремленість на ранніх
етапах розвитку в ролі грошей використовувалося багато різних товарів.
Як правило, це були найходовіші та водночас найцінніші для певного ринку
товари, які у будь-який час можна було обміняти на іншу споживну
вартість. Це худоба, хутра, тютюн, риба, оливкова олія, різні метали,
серед яких були також золото і срібло.

Подальшим ступенем у розвитку грошей стало карбування металевих монет.
Вважають, що перші монети з’явилися в Китаї та у країнах Близького Сходу
в VIII-VII ст. до нашої ери. їх виготовляли здебільшого з міді. Близько
4 тис. років тому в Ассирії почали карбувати монети з золота.

Металеві гроші використовувались і на території Київської Русі. В ІХ-ХІ
ст. в обігу були переважно срібні й частково золоті монети, що витіснили
хутра куниць, білки та інших тварин, які виконували до цього роль
обмінного еквівалента. Однією з перших карбованих монет Київської Русі
була гривня — срібний злиток масою в півфунта. В книзі українського
історика М. Грушевського »Історія України-Руси» розповідається про те,
що за Візантійською угодою 911 р. греки зобов’язалися виплачувати
князеві Олегу данину по 12 гривень, тобто по 6 фунтів срібла на кожного
члена своєї дружини і князів, що лишалися в Києві, Чернігові, Переяславі
та в інших містах. Рубель з’явився в XIV ст. Це також срібна монета —
частка гривні або рублена гривня, обрубок гривні. Спочатку новгородський
і московський срібні рублі мали різну масу. Перший був удвічі важчим. За
Петра І почали карбувати золоті монети.

Тривалий час в обігу використовувалися повноцінні монети, реальний зміст
яких відповідав їхній номінальній вартості. Вважалося, що емісія
(випуск) монет, які мають номінальну вартість меншу, ніж їхній металевий
зміст, є обманом населення. Скарбниці окремих країн не мали права
отримувати прибуток від випуску монет. За цих умов грошова одиниця могла
бути масштабом цін на основі власновагового виміру. Власне назви
багатьох грошових одиниць окремих країн є похідними від маси їхнього
металевого змісту. Так, фунт стерлінгів став грошовою одиницею Англії як
фунт срібла (англ. sterling—повноцінний, справжній, чистий, повної
маси). Мірою маси і масштабом цін була, як уже зазначалось, і гривня.

З другої половини XIX ст. становище змінилося. Номінальна вартість монет
почала відділятися від їхньої реальної (за масою) вартості. В обігу
з’явилися розмінні монети, номінальна вартість яких значно перевищувала
їхню вагову вартість. Емісія таких монет стала прибутковою справою. Цей
прибуток присвоювався скарбницями або центральними банками, що
здійснювали грошову емісію.

Прикладів такої емісії є багато. Зокрема, в Англії срібна монета пенні в
1300 р. важила 22 г, а в 1364 р. — лише 12. У Франції з однакової
кількості срібла в 1309 р. карбувалося 2 ліври, а в 1720 р. — 98. Як
наслідок маса монети з тим самим номіналом зменшилася майже у 50 разів.
У Німеччині в 1326 р. з 234 г срібла карбувалося 2 марки, в 1378р. — 4,
а в 1506р. — 12 марок.

Показовим у цьому відношенні є приклад Росії. Намагаючись вирішити
проблеми державних фінансів за допомогою емісійного процесу, уряд царя
Олексія Михайловича випустив у обіг в 1656 р. срібну рублеву монету, що
важила вдвічі менше, ніж попередня. Після цього в обігу з’явився мідний
рубель, який надзвичайно швидко витіснив навіть срібну монету, маса якої
зменшилась. Як наслідок почався так званий мідний заколот, який був
жорстоко придушений урядом. Фальшиву ж мідну монету з часом було
повністю вилучено з обігу викупом по одній копійці за рубель.

Для багатьох країн, де функціонували товарні гроші, характерним було
використання системи біметалевого обігу — одноразової (паралельної)
емісії золотих і срібних монет. Держава встановлювала фіксовані
пропорції між їхніми номінальними значеннями, які відповідно до зміни
емісійних витрат час від часу коригувалися.

Епоху товарних (металевих) грошей замінила епоха грошей паперових. Вони
почали використовуватися як засіб обігу більше як тисячу років тому.
Вважають, що вперше паперові гроші почали використовуватися в Китаї ще у
VIII ст. У Європі паперові гроші з’явилися значно пізніше. У Франції
емісія їх розпочалася з 1783 р. Наприкінці XVIII ст. банкнотний обіг був
започаткований у Великій Британії. Право емісії паперових грошей було
надано Віденському банку ще в 1762 р. Спочатку випуск їх мав епізодичний
характер, та з 1771 р. емісійний процес паперових грошей почав
відбуватися на регулярній основі. Емісія паперових грошей у Північній
Америці почала здійснюватися наприкінці XVII ст.

У Росії паперові асигнації з’явилися в період царювання Катерини II в
1769 р. Спочатку вони вільно розмінювалися на срібні гроші, замінюючи в
обігу громіздкі мідні монети. В 1774 р. було емісовано асигнацій майже
на 18 млн рублів, значна частина яких запроваджувалася в обіг замість
розписок скарбничих установ.

Поява розмінних на золото і срібло паперових грошей, що запроваджувалися
в обіг силою держави і спиралися на її авторитет, не була чимось
аномальним. Це цілком природний історично-прогресивний процес розвитку
грошей, пов’язаний з розширенням масштабів товарного обміну та ринкових
відносин. Розмінні паперові гроші не вносили істотних змін у принципи
функціонування грошових відносин. Більше того, вони спрощували грошовий
обіг, надаючи йому більшої гнучкості.

Нові якісні моменти в системі грошових відносин почали формуватися з
появою в обігу нерозмінних на золото чи срібло паперових грошей.
Спочатку припинення обміну знаків вартості на реальні (товарні) гроші
розглядалося як аномальне явище, як виняток з існуючої практики,
викликаний особливими (надзвичайними) політичними чи економічними
явищами в житті держави. Наприклад, у Великій Британії припинення обміну
банкнот на золото з 1797 по 1821 р. було викликане наполеонівськими
війнами і фінансуванням їх за рахунок надмірної емісії паперових грошей.
У Росії обмін асигнацій на золото було припинено у 1854 р. у зв’язку з
Кримською війною. Відновити обмін вдалося лише в 1895-1897 pp. на основі
проведення грошової реформи, автором якої був царський міністр фінансів
С. Ю. Вітте. Повний відхід від конвертованості (обміну) паперових грошей
на золото відбувся значно пізніше. Більша частина країн Заходу припинили
такий обмін у роки »великої депресії» — економічної кризи 1929-1933 pp.
і в перші післякризові роки. Однак такий обмін зберігся в сфері
міжнародних валютних відносин. Як наслідок зв’язок національних
паперових грошових одиниць з золотом здійснювався опосередковано — через
функціональні структури світових грошей. Однак з середини 70-х років
практика конвертованості паперових грошей на золото повністю припинилася
і на рівні міжнародних валютних відносин. Благородний метал був повністю
витіснений з сфери грошових відносин. Золото втратило грошові функції.
Цей процес дістав назву демонетизації золота. Воно перетворилося на
звичайний товар.

Саме на цій основі відбувся остаточний перехід до епохи паперових
грошей. Гроші втратили свою внутрішню вартість, що безпосередньо
втілювалося у монетарному товарі як носієві грошових відносин. Сутність
грошей, їхню внутрішню природу почали уособлювати в собі паперові, а не
товарні гроші. Паперові гроші перестали бути і. знаком вартості
монетарного товару.

Епоха паперових грошей є епохою грошей, що розвиваються гна кредитній
основі. Це водночас і епоха банківських грошей, які функціонують
значною мірою на безготівковій основі, поступово трансформуються в
електронні символи та знаки.

§23ФУНКЦІЇ ГРОШЕЙ

Визначення сутності грошей і, виходячи з цього, фундаментальних основ
їхнього розвитку становить базовий рівень монетарної теорії. В теорії
грошей існує багато різних поглядів з цього питання. Домінуючим є суто
емпіричний підхід до питання, що розглядається. Сутність грошей
визначається, як правило, на основі змісту функцій, які вони виконують.

• Функція міри вартості.

Якщо виходити з того, що гроші за своєю найбільш глибокою сутністю
виступають в обігу товарів як засіб реалізації їхньої вартості, то
цілком зрозуміло, що логічно вихідною і одночасно центральною у системі
грошових відносин є функція міри вартості. І це природно, оскільки саме
ця функція надає товарній масі необхідний матеріал для вираження їхньої
вартості. Вартість виявляє себе в ціні товару на основі цієї функції.
Поза зазначеною функцією вартість існує лише потенційно. Отже, слід
ураховувати невіддільну єдність понять «вартість товару» і »міра
вартості грошей».

На основі міри вартості встановлюють ціну, що є грошовим вираженням
вартості товару. Остання залежить, з одного боку, від вартості товару, з
іншого — від величини вартості самої грошової одиниці. Вартість товару
може лишатися незмінною. Однак, якщо вартість грошової одиниці
знижуватиметься, ціни товарів зростатимуть. Йдеться про обернено
пропорційну залежність ціни і вартості грошової одиниці.

В епоху товарних та повноцінних паперових грошей використовувалося
поняття масштаб цін.

Масштаб цін — суто технічна функція грошей. Вона являла собою
законодавчу фіксацію певної кількості (за масою) монетарного металу
(золота чи срібла), що закріплювалося державою за грошовою одиницею.
Коли карбування монет лише розпочиналося, масштаб цін збігався з їхнім
ваговим вмістом. Проте з часом у процесі еволюційного розвитку грошових
відносин масштаб цін почав відокремлюватися від безпосередньо вагового
змісту. Це зумовлювалося, як уже зазначалося, зношуванням і псуванням
монет, зменшенням їхнього вагового вмісту державною владою,
застосуванням більш цінних металів для карбування монет (мідь, срібло, а
згодом золото). З появою розмінних на золото паперових грошей масштаб
цін зберігав своє функціональне призначення. Власники паперової купюри
мали офіційне право і можливість обміняти її в банку на відповідну,
визначену офіційним масштабом кількість золота.

За масштабом цін здійснювалося зіставлення національних грошових одиниць
— долара, фунта стерлінгів, німецької марки, французького франка та
інших паперових знаків вартості.

Відповідно до цього визначався і валютний курс окремих грошових одиниць.
Якщо у 1913р. 1 долар США представляв у обігу 1,5, а англійський фунт
стерлінгів — 7,3 г золота, то легко підрахувати, що валютний курс, який
визначає співвідношення їх, становив 1 : 4,87. З масштабом цін пов’язані
поняття «девальвація» і »ревальва-ція» грошових одиниць. Девальвація —
це офіційне зменшення, а ревальвація — збільшення золотого вмісту певної
грошової одиниці. Наприклад, у США в 1934 р. металевий вміст долара було
законодавче знижено з 1,50463 до 0,888671 г чистого золота. Девальвації,
причинами яких є інфляційне знецінення грошової одиниці та інші
економічні ускладнення, досить широко застосовуються у практиці грошових
відносин.

Розглядаючи механізм реалізації функції міри вартості, слід ураховувати,
що з повним припиненням конвертації паперових грошей на монетарний товар
— золото, з завершенням його демонетизації необхідність офіційної
фіксації державою масштабу цін відпала.

Припинення фіксації офіційного (золотого) масштабу цін не означає, що
функція грошей як міри вартості повністю вичерпана. В сучасних
монетарних теоріях ця функція трактується як «одиниця розрахунків».
Застосування грошей у зазначеній функції, по суті, таке саме — за нею
оцінюють відносну вартість товарів. Однак у цьому разі власна вартість
грошової одиниці формується на іншій основі. Переставши бути
представником монетарного товару, паперова грошова одиниця уособлює в
собі представницьку вартість загальної маси товарів та послуг, що
перебувають в обігу і обслуговуються відповідною сумою грошей. Йдеться
про визнання купівельної спроможності грошової одиниці, її відносної
вартості за принципами, розробленими кількісною теорією грошей.
Відповідно до цього новим змістом наповнилися поняття девальвація та
ревальвація певної грошової одиниці. Тепер ці поняття характеризують
динаміку співвідношень ціни тієї чи іншої грошової одиниці.

• Співвідношення функцій міри вартості та засобу обігу.

За усієї важливості функції грошей як міри вартості економічні
відносини, що формуються в процесі обміну товарів, не можуть бути
виражені лише на її основі. Добре відомо, що цінова оцінка вартості
товару здійснюється на основі функції міри вартості до процесу його
реалізації. Ціну встановлюють ще до обміну товарів. Товар ще не продано,
а на нього встановлюють на основі функції міри вартості певну ціну. Ви
приходите в крамницю і бачите: футбольний м’яч коштує ЗО грн. Однак
номінальне визначення ціни ще не має нічого спільного з дійсним
продажем. Ціна є необхідною передумовою реального обміну. У зв’язку з
цим цілком зрозумілим є те, що сам процес обміну товарів, кругообіг Т-Г-
Т породжує об’єктивну необхідність не тільки функції міри вартості, а й
іншої функції — функції грошей як загального засобу обігу, на основі
якого здійснюються реальний рух споживних вартостей товарів, їхній
фактичний обмін. Це стосується обміну товарів як на внутрішньому, так і
на зовнішньому ринку.

Функція засобу обігу невіддільна від функції міри вартості. У своїй
взаємодії вони конституюють гроші як інструмент вираження ціни та обміну
товарів. Органічно доповнюючи одна одну, вони реалізують подвійну
природу грошей — їхнє призначення виконувати у товарному світі роль
загального вартісного еквівалента і водночас бути технічним засобом
обміну товарів.

Функціональна єдність міри вартості й засобу обігу відображує сутність
найпростішої, елементарної форми грошей, що сформувалася на найбільш
ранніх етапах становлення товарно-грошового обігу. Це період, коли
з’явилися металеві гроші, гроші-товар, які безпосередньо обслуговували
товарний обіг.

Отже, мова йде про те, що найпростіша форма грошей, яка реалізує свою
сутність на основі єдності двох функцій (функцій міри вартості й засобу
обігу), виражає чітко визначений історичний етап становлення грошових
відносин.

Розглядаючи єдність функцій міри вартості й засобу обігу, які у своїй
сукупності характеризують спосіб реалізації найпростішої грошової форми,
не можна не звернути увагу на протилежність їх. Гроші у зазначених
функціях виражають різні грані грошових відносин, що не лише органічно
поєднані між собою, а й заперечують одна одну. Йдеться ось про що. Якщо
для номінальної оцінки товару гроші у функції міри вартості можуть
реалізувати себе ідеально (ціну на товар, що пропонується ринку, можна
встановити, не маючи в кишені навіть знеціненої гривні), то для
здійснення кругообігу Т- Г- Т мають бути реальні гроші. Функція засобу
обігу передбачає фізичну (готівкову чи безготівкову) наявність
відповідної кількості грошей.

Суттєвою відмінністю функцій, що розглядаються, є і те, що у першій з
них гроші самі мають бути безпосереднім втіленням вартості. Лише реально
існуючий згусток вартості може бути її еталоном. Тут ми маємо повну
аналогію з фізикою. Відстань вимірюють за допомогою еталону відстані —
метра, масу — за допомогою еталону маси — кілограма тощо. Отже, і міра
вартості як суспільний еталон оцінки вартості товару об’єктивно потребує
відповідного наповнення грошової одиниці. Стосовно ж грошей як засобу
обігу прямої потреби у такому втіленні в процесі їхньої реалізації
немає. Саме на цій основі сформувалася можливість запровадження в обіг
нетоварних (паперових) форм грошей.

• Поєднання функцій нагромадження і засобу платежу. Функція
нагромадження е досить складною за своїм змістом, і її не слід
спрощувати. Передусім слід зрозуміти, що формування і реалізація цієї
функції пов’язані зі здатністю грошей бути засобом збереження вартості,
представником абстрактної форми багатства.

Як відомо, різниця між бартерним господарством, де існує безпосередній
обмін товару на товар (Т— Т), та системою, в якій застосовуються гроші,
полягає у порушенні синхронності операцій обміну. Обмін товарів
розвивається у часі. У зв’язку з цим отримані після продажу товарів і
послуг гроші мають гарантувати їхньому власникові збереження у
майбутньому своєї купівельної спроможності. Вона має не лише акумулювати
в собі протягом певного часу вартість проданих матеріальних благ, а й
виступати у ролі представника будь-якої форми багатства, яку можна з
часом за них отримати. Це означає, що реалізувати себе у ролі засобу
нагромадження гроші можуть лише за умови, коли вони є стійкими та
стабільними.

Реалізація грошей як засобу нагромадження відбиває їхній взаємозв’язок з
функцією міри вартості. По суті гроші в ролі загальної матеріалізації
суспільного багатства є логічним продовженням саме цієї функції. Як і
функція міри вартості, вони утримують в собі можливість реалізації
економічного призначення грошей — виконання ролі загального еквівалента.

Маємо враховувати, що дія грошей як засобу нагромадження передбачає
суттєве ускладнення і функції обігу. Гроші у зазначеній функції з
простого посередника обміну трансформуються у загаль-Іновизнаний засіб
платежу. Гроші реалізують себе у будь-якій спо-ІЖивній вартості, що
пропонується ринком. Зрозуміло, що здійснити F це призначення вони
можуть лише за умови, коли гроші не декларативно, а по суті спроможні
виступати у ролі засобу збереження вартості, виконувати функцію
нагромадження. На підтвердження цього можна послатися на добре відоме
явище, коли в період швидкого наростання інфляційних процесів знецінені
гроші перестають використовуватися не лише як засіб нагромадження, а й у
функціях міри вартості та засобу платежу, поступаються місцем бартерному
обміну.

Органічна єдність функцій нагромадження і засобу платежу, що формує
більш високу, ніж у поєднанні функцій міри вартості й засобу обігу форму
грошей, виявляється і в іншому аспекті, який слід ураховувати.

Цілком зрозуміло, що акумулювати в собі вартість і на цій основі
виступати у ролі засобу нагромадження можуть не лише гроші, а й
будь-який інший актив — коштовності, твори мистецтва, житловий будинок,
акції, облігації тощо.

Чим же відрізняються гроші від цих активів у призначенні, про яке
йдеться?

На відміну від інших товарів грошам притаманна ліквідність. Це поняття є
одним з центральним у теорії грошей. Ліквідність визначають як
можливість використання певного активну в ролі засобу платежу і водночас
як здатність цього активу зберігати свою номінальну вартість незмінною.
Відповідно до цього гроші кваліфікують як актив, що характеризується
повною ліквідністю. Гроші можуть бути використані як засіб платежу лише
тоді, коли вони не змінюють свою власну номінальну вартість. Отже,
поєднання функцій нагромадження і засобу платежу визначає одну з
принципово важливих ознак грошей — їхню абсолютну (або близьку до цього)
ліквідність.

Розглянуті питання окреслюють лише загальну схему, яка розкриває зміст
найважливіших функцій грошей, співвідношення їх та принципи взаємодії.

§24ФУНКЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ ГРОШЕЙ

Як уже зазначалося, можливість появи і розвитку функціональних форм
закладена у самій сутності грошей, природі їхніх функцій. Ця можливість
зумовлена багатоплановістю грошових відносин, тим, що гроші виконують, з
одного боку, суспільну функцію загального вартісного еквівалента і, з
іншого — виступають у ролі технічного апарату, що обслуговує певні
сторони товарного обміну.

Функціональні форми є похідними від грошових функцій, їхнім логічним
продовженням. Вони виступають як форма безпосереднього буття грошових
функцій в умовах структурно розвинених товарних відносин. Функціональні
форми є найвищим ступенем у розвитку грошових відносин. Суттєво
відрізняючись від попередніх структур, вони разом з тим зберігають
спадковість з ними.

Сучасна ринкова економіка характеризується наявністю різноманітності
функціональних форм грошей. Структурна розгалуженість грошової системи —
результат прогресуючого ускладнення ринкових відносин, спосіб надання
ринку необхідної еластичності, що є однією з суттєвих ознак її
дієздатності. У зв’язку з цим можна визначити, що ступінь зрілості
грошової системи багато в чому визначається структуризацією та
відповідною різноплановістю її функціональних ланок.

Які критерії використовує економічна наука і практика при класифікації
функціональних форм грошей?

В економічній літературі, підручниках з теорії грошей, а також у
державній статистиці країн Заходу тривалий час широко використовується
агрегатний метод класифікації форм грошей. Він грунтується на ступені
ліквідності кожної з них.

Як уже зазначалось, одним з суттєвих показників, що характеризує
відмінність грошей від інших активів, є їхня ліквідність. Вважається, що
гроші є ліквідним (або, інакше, таким, що легко реалі-ISO

зується) майном. »Чим ліквідніша річ, — підкреслює американський
економіст П. Хейне у книзі «Економічний спосіб мислення», — тим більше
вона схожа на гроші. Коли певний вид майна досягає абсолютної
ліквідності, то ця схожість досягає найвищої позначки». Відповідно і
зрілість окремих функціональних форм грошей визначається ступенем їхньої
ліквідності.

Цей значною мірою незвичайний для практики адміністративної економіки
підхід заснований на так званому портфельному методі аналізу
використання грошей. У західній літературі він розглядається як основа
сучасних теорій грошових відносин. Йдеться ось про що. В умовах ринкової
економіки людина має можливість зберігати своє багатство у різних
формах, одна з можливих серед яких — гроші. Окрім грошей, це можуть бути
різного роду цінні папери держави, акції приватних компаній, капітал у
матеріально-фізичній формі тощо. Портфельний підхід розглядає індивіда в
момент, коли він володіє певним фондом багатства і приймає рішення з
приводу активів, у яких він певний період збирається зберігати це
багатство (майно). Звичайно, головний вплив на рішення, що має бути
прийняте, спричиняє мета — одержання максимального доходу від багатства.
А це, в свою чергу, пов’язане з ступенем ліквідності конкретної форми
активу, якому буде віддано перевагу.

Вважається, що ліквідність будь-якого виду майна (активу), в тому числі
певної грошової форми, безпосередньо пов’язана з витратами його обміну
на інші види майна. Майно, витрати обміну якого дорівнюють нулю, є
абсолютно ліквідним. Це, наприклад, купюри долара. Акція і довгострокова
облігація, випущені в обіг, мають менший ступінь ліквідності, але на них
можна отримати відсотки. Віддаючи перевагу грошам як більш ліквідній
формі розміщення багатства, індивід жертвує часткою доходу, який він би
міг отримати при альтернативному підході.

Отже, сенс портфельного підходу при визначенні структури особистого
багатства полягає в оцінці його окремих елементів з позицій ступеня
їхньої ліквідності. Цей принцип використовують і при визначенні
структури грошової маси, в тому числі при класифікації різних
функціональних форм грошей. Його доцільність не може викликати сумніву,
адже в цьому підході, як і в цілому в аналізі будь-яких процесів
ринкової економіки, в центрі відповідних оцінок знаходяться інтереси
особи — головного суб’єкта ринкових дій. На це дуже важливе положення у
теорії грошей слід звернути чільну увагу.

§25 ГРОШОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

Проголошення в серпні 1991р. України як незалежної держави зумовило
необхідність запровадження повноцінної національної грошової одиниці
(валюти). Такою грошовою одиницею стала гривня. Ця назва української
грошової одиниці бере свій початок, як уже зазначалося, ще від доби
Київської Русі. Гривнева купюра використовувалася також як грошова
одиниця Української Народної Республіки. Закон про її випуск було
прийнято Центральною Радою 1 березня 1918р. Отже, назва української
валюти »гривня» має глибоке історичне коріння. Вона закріплена
Конституцією України 1996 р.

У 1992 р. в грошовий обіг в Україні було введено тимчасову валюту,
розраховану на перехідний період, — український карбованець, або
купоно-карбованець. Саме ця грошова одиниця взяла на себе всі удари
високої інфляції 1992—1995 pp., зумовленої економічною кризою
перехідного періоду.

25 серпня 1996 р. Указом Президента України було проголошено проведення
в нашій державі грошової реформи. Головними завданнями реформи були:

• заміна тимчасової грошової одиниці — українського карбованця на
національну валюту — гривню;

• зміна масштабу цін відповідно до обмінного курсу українського
карбованця та гривні;

• створення стабільної грошової системи та перетворення грошей на
важливий стимулюючий чинник економічного та соціального розвитку
держави.

Грошова реформа в Україні була проведена з 2 до 16 вересня 1996 р. на
цивілізованих неконфіскаційних засадах з оптимальними зручностями для
населення. У перший день реформи за встановленим курсом (1 гривня
обмінювалася на 100 000 крб.) було перераховано у гривні ціни, тарифи,
оклади заробітної плати, стипендії, пенсії, кошти на рахунках
підприємств, установ та організацій, а також вклади громадян.

У період проведення грошової реформи жителі та гості України могли
вільно розпоряджатися наявними карбованцями — купувати товари,
сплачувати всі види послуг, розміщувати на вклади в банки, здійснювати
інші платежі, а також обмінювати карбованці на гривні. 152

Протягом 15 днів реформи в готівковому обігу одночасно вільно
використовувалися як гривні, так і карбованці з поступовим вилученням
останніх. Після 16 вересня 1996 р. приймання карбованців в усі види
платежів було припинено, і єдиним законним засобом платежу на території
України з цього моменту стала гривня.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які положення належать до головних передумов становлення грошових
відносин:

а) поглиблення суспільного поділу праці; б) багаторівнева спеціалізація
виробництва і суспільної діяльності людини; в) поява бартерного обміну;
г) наявність різних власників на засоби виробництва; д) обмеженість
ресурсів.

2. Коли виникає бартерний обмін:

а) потреби двох учасників обміну збігаються; б) є потреба скоротити
витрати праці та ресурси, потрібні для здійснення обміну; в) відсутня
грошова маса; г) існує посередник обміну, що має суспільне визнання всіх
виробників; д) потрібно зменшити комерційний ризик.

3. Визначіть вихідні ознаки грошей:

а) мають загальне (суспільне) визнання; б) є засобом збереження
вартості; в) виступають посередником обміну товарів і послуг;

г) виступають засобом синхронності обмінних операцій у часі;

д) забезпечують багатоплановість обміну.

4. Що означає термін «демонетизація» золота:

а) зношення золотих монет у результаті обміну їх (втрата маси);

б) »псування» золотих грошей (зменшення їхньої маси); в) припинення
виконання золотом ролі грошей; г) зникнення з обігу повноцінних грошей з
благородних металів.

5. Яке визначення грошей є правильним в сучасних умовах:

а) гроші — це товар, що має споживну вартість, яка виконує специфічну
суспільну функцію загального еквівалента; б) гроші — це золото; в)
гроші— це загальновизнаний, абсолютно ліквідний засіб обміну; г) гроші —
це валюта.

6. Як називається процес, коли відбувається офіційне зменшення золотого
вмісту певної грошової одиниці: а) девальвація; б) ревальвація.

7. Як називається процес, коли збільшується золотий вміст певної
грошової одиниці: • а) девальвація; б) ревальвація.

8. З наведених положень покажіть: визначення ліквідності, яка
ліквідність вважається абсолютною, що визначає вибір форми накопичення
багат* ства:

а) дефіцит товарної маси в країні; б) здатність перетворюватися на
готівкові гроші або на будь-яку споживну вартість згідно з потребами
людини; в) нестача грошової маси в обігу; г) майно, витрати обміну якого
дорівнюють нулю; д) оцінка ступеня ліквідності майна.

РИНКОВА ЕКОНОМІКА

Поряд з вогнем і колесом ринок є одним з найбільших відкриттів людства.

Ринкова економіка це:

високопродуктивна система виробничих відносин, у якій найбільш
раціонально поєднуються права і свободи особистості;

устрій, що дає можливість кожному виробнику реалізувати свої інтереси в
цивілізованій конкурентній боротьбі з іншими виробниками;

спосіб господарювання, який зробив най-новітніші досягнення людства
фундаментом його подальшого поступального розвитку

Розділ X

РИНОК

Що таке ринок

Як діє ринковий механізм, які основні економічні проблеми він вирішує

Хто управляє ринком

§26СУТНІСТЬ РИНКУ, ЙОГО ФУНКЦІЇ УМОВИ ФОРМУВАННЯ

ПОНЯТТЯ РИНКУ

З давніх часів ринок визначали як місце (ринкову площу), де здійснюється
купівля або продаж товарів. Ось чому у багатьох слово «ринок»
асоціюється з базаром — місцем обміну вироблених благ. Це правильно лише
частково. Ринок — поняття більш широке і містке. Це і магазини,
універмаги, універсами, різні палатки, де продаються продукти
харчування, одяг, взуття, товари щоденного вжитку. Є ринки, на яких
продаються і купуються цінні папери (акції, облігації). Це фондові
біржі. На товарних біржах, де пропонуються товари (зерно, цукор, цемент)
за стандартними якісними показниками, покупці та продавці вступають у
конкретні відносини. Два учасники або більше беруть на себе юридичні
зобов’язання, якими визначаються їхні дії та відповідальність. Ці та
інші відносини між продавцями і покупцями з приводу існуючих та
потенційних товарів утворюють ринки. Як явище господарського життя ринок
з’явився багато сотень років назад як наслідок природно-історичного
розвитку виробництва і обміну, що породили товарне ведення господарства.
Відбувалося це через розвиток суспільного поділу праці, появу економічно
самостійних, юридичне незалежних господарюючих суб’єктів і перехід від
натурального виробництва до прямого продуктообміну, а потім і до
товарного обміну та ринку.

У сучасному розвиненому суспільстві, де, з одного боку, неухильно
зростає кількість товарів, покупців і продавців, а з іншого —
розвиваються засоби зв’язку, купівля-продаж може здійснюватися за до-156

‘помогою телефону, поштою та іншими сучасними засобами зв’язку. Для
цього не потрібний безпосередній контакт суб’єктів ринкових відносин, а
отже, місце для їхньої зустрічі. Виходячи з цього, можна зробити такий
висновок.

Ринок — це обмін, який здійснюється за законами товарного виробництва і
обігу.

Проте, коли мова йде про ринок як сферу обміну, слід мати на увазі, що
це не просто сфера обміну (він може відбуватися і у не-ринковій формі —
наприклад, бартеру), а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за
суспільною оцінкою, що знаходить своє відбиття у ціні.

Інакше кажучи, збалансування актів купівлі-продажу має досягатися за
допомогою цін. Це положення має надзвичайно важливе значення, тому що
лише ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага
попиту і пропозиції.

Як бачимо, ринок — це механізм координації різноманітної діяльності
людей через систему цін. Виникає запитання: як же діє ринковий механізм,
чому виробники, яких тисячі й мільйони, виробляють одяг, взуття,
продукти харчування, автомобілі, телевізори, верстати, книжки,
відтворюють економічний порядок, а не хаос, анархію?

Розглянемо, як функціонує ринок, який ніхто не створював (рис. 18).

Рис. 18. Схема функціонування ринку

Ринок сприяє вирішенню трьох основних економічних завдань: що, як і для
кого виробляти.

1. Що виробляти, які товари, послуги, визначають не парламент чи уряд, а
покупці та продавці. Перші платять гроші за певні товари, які
представлені на ринку, а другі виробляють ті товари, які мають збут і
приносять прибуток. Адже, якщо немає попиту на якийсь товар, то на його
виробництво будуть витрачені матеріали, сировина, знаряддя праці, робоча
сила, а отже, і фірма чи виробник матимуть збитки. Ясно і те, що
покупець заплатить за певний товар ціну, яка його влаштовує, а продавець
віддасть свій товар за суму, що принесе йому вигоду. Отже, головну роль
у вирішення питання, що виробляти, у ринковому механізмі належить ціні.

2. Як виробляти товари, визначає конкуренція між виробниками.
Застосовуючи примітивну техніку, технологію, організацію виробництва,
суб’єкти господарської діяльності матимуть індивідуальні витрати
виробництва вищі за суспільне необхідні, а отже, продаватимуть свої
товари за цінами, які нижчі, ніж витрати на ці товари. В результаті вони
стануть банкрутами. Отже, конкуренція спонукає всіх товаровиробників
зменшувати витрати виробництва, що можливо завдяки запровадженню нової
техніки, технології, організації виробництва тощо.

3. Для кого виробляти товари, визначає попит. Якщо населення отримує
високі доходи, то воно може купувати різноманітні товари. У тому разі,
коли більшість населення країни має обмежені доходи, вона купуватиме
лише предмети першої необхідності. У першому випадку попит стимулюватиме
виробництво, а в другому — де-стимулюватиме і зумовлюватиме його
згортання.

Важливим споживачем, а отже, стимулятором виробництва є підприємства,
фірми. Якщо вони отримують значні прибутки, то купують чинники
виробництва (матеріали, сировину, техніку, робочу силу), що сприяє
розвитку виробничого споживання. І, навпаки, при значній збитковості
підприємств попит на чинники виробництва зменшуватиметься.

Замовниками різних товарів можуть бути і уряд, і іноземні фірми, що
також визначає спрямованість виробництва.

Ринок забезпечує зв’язок між виробництвом і споживанням, пропорційність
процесу відтворення, його цілісність. Тут відбувається суспільне
визнання створеного продукту, суспільного характеру праці, що втілюється
в ньому. Будь-яка споживна вартість починає служити людям лише після її
реалізації, а праця, витрачена на виробництво товару, стає суспільне
необхідною. Відбувається це завдяки досягненню рівноваги між попитом і
пропозицією. На ринку кількість товарів, яку хочуть купити покупці, має
відповідати кількості товарів, яку хочуть продати продавці. У цьому разі
ціни встановлюються на рівні попиту і пропозиції, що й веде до
рівноваги.

Отже, ціна рівноваги — це ціна, за якої пропозиція відповідає попиту.

Рівновага ринкових цін забезпечує збалансованість між різними галузями
виробництва, виробничою і невиробничою сферами, між сумою вартостей і
цін товарів, між платоспроможним попитом і пропозицією.

Якщо ж рівноваги між попитом і пропозицією немає, то ринок через такий
його важіль, як ціна, впливає і на виробництво. Недостатня кількість
певних споживних вартостей на ринку призводить до підвищення на них цін
і навпаки. Це, в свою чергу, впливає на виробництво, зумовлює його
розгортання або скорочення.

ЕФЕКТИВНИЙ РИНОК

Якщо запаси товарів реалізуються за цінами, близькими до ціни рівноваги,
ринковий механізм працює ефективно, а подібні ринки є ефективними.

Найефективніше ринки функціонують в умовах чистої конкуренції, де
відтворюються основні ознаки «вільного ринку». Ці ознаки сформульовані
світовою економічною наукою і зводяться ось до чого:

• необмежена кількість учасників конкуренції, абсолютно вільний доступ
до ринку і такий же вільний вихід з нього. Вільному ринку відповідають
будь-які форми власності, крім державної;

• абсолютна мобільність матеріальних, трудових, фінансових та інших
ресурсів. Кожний учасник конкуренції вкладає гроші в акції, облігації та
інші цінні папери для отримання доходу. Це можливо лише при залученні
додаткових ресурсів та розширенні виробництва;

• вироби на ринку однорідні (тобто «одне яблуко не гірше за інше»);

• наявність у кожного учасника конкуренції повного обсягу інформації про
попит, пропозицію, ціни, норму прибутку тощо;

• у системі вільного ринку немає місця будь-яким типам монополії,
виключені інфляція, безробіття, надвиробництво.

Ознайомившись з такими ознаками «вільного ринку», будь-хто зробить
висновок: такого ринку немає і ніколи не може бути. Водночас стане
зрозумілим і те, що будь-який реально функціонуючий ринок (його ще
називають конкурентним, або операційним) має в собі елементи вільного.

Поняття «вільний ринок» — це не стихія і анархія, як інколи думають. Він
має зовсім інший зміст: надання права вільного вибору споживачеві того
чи іншого блага у межах доходів, якими володіє населення, і рівня цін,
що склалися. Це має забезпечити: по-перше, незалежність економічного
суб’єкта від владних структур та їхніх чиновників; по-друге, вільний
вибір товару; по-третє, диктат на ринку споживача, а не виробника.

Ринок є одним з найбільших досягнень цивілізації, загальноекономічним
явищем, характерним для будь-якого способу виробництва, де діють закони
товарного господарства.

Ринкові відносини динамічні, вони несуть в собі не тільки генетичну
пам’ять економічних перетворень, здійснених людством, а й особливості
історичних, економічних, природничих, соціально-політичних,
національних, культурних та інших умов розвитку різних країн. Реальний
стан цих умов визначає ступінь розвитку ринкових відносин. У зв’язку з
цим характер ринку і ринковий механізм (мотивація праці, критерії
ефективності, ступінь розвитку банківсько-кредитної системи, організація
та методи регулювання) у різних країнах мають значні відмінності.

Сучасний ринок як високорозвинений продукт цивілізації докорінно
відрізняється від ринку епохи вільної конкуренції. Для нього характерні
гарантований збут значної кількості товарів, соціальний захист
непрацездатного і малозабезпеченого населення, регулювання фінансової,
грошової, кредитної та цінової політики з боку держави, високі
організованість та виконавча дисципліна.

ФУНКЦІЇ РИНКУ

Ринок є складним утворенням, що, з одного боку, являє собою сферу
обміну, сукупність процесів купівлі-продажу, які здійснюють
збалансування за рахунок цін, а з іншого — забезпечує зв ‘язок міме
виробництвом і поживанням, безперервність процесу відтворення, його
цілісність

Більш повно і глибоко сутність ринку можна розкрити через функції, які
він виконує. Головні з них такі: регулююча, стимулююча, розподільча та
інтегруюча.

Регулююча функція ринку забезпечує постійність зв’язків між зізними
галузями виробництва, попитом і споживанням, встановленая пропорцій в
економіці та безперервність процесу відтворення. Іерез конкуренцію
ринкові відносини активно впливають на рівень витрат на виробництво
будь-якого товару, науково-технічний прогрес, на задоволення
платоспроможного попиту населення. Внаслідок дії закону вартості, закону
попиту та пропозиції, інших законів ринкової економіки індивідуальна
праця зводиться до суспільне необхідної та визначення цінності товару.
Без конкуренції, еквівалентного обміну вартість не може бути визначена.
Цей механізм сприяє вирівнюванню прибутків підприємців різних галузей
виробництва, утворенню середньої норми прибутку, що досягається через
перелив капіталів між галузями. Останнє, в свою чергу, є регулятором
пропорцій в економіці.

У зв’язку з тим, що створена споживна вартість перетворюється на товар
лише після визнання її суспільством (після продажу), можна зробити
висновок, що споживач здійснює контроль над виробником. Якщо цього
немає, то в суспільстві принижується роль ринку як регулятора, що
призводить до наростання диспропорцій між попитом і пропозицією товарів,
виникнення дефіциту як загальноекономічного явища.

Визначаючи важливість регулюючої функції ринку, не можна абсолютизувати
її. У сучасних розвинених ринкових системах ринок регулюється також
державою і товаровиробниками. А це означає, що методи регулювання можуть
бути також державними і недержавними.

До державних належать: а) економічні важелі — кредити, податки, ціни,
які встановлює держава; б) адміністративні важелі — державне замовлення,
державні програми, правила укладання господарських договорів.

Недержавними є різні угоди між товаровиробниками про ринки збуту, ціни,
квоти тощо.

Стимулююча функція ринку полягає в тому, що вона сприяє заохоченню тих,
хто найбільш раціонально використовує чинники виробництва для одержання
найкращих кінцевих результатів, застосовуючи найновіші досягнення науки,
техніки, організації, стимулювання праці та управління. Якщо суб’єкти
господарювання не прагнутимуть до постійного підвищення ефективності
виробництва, їхні індивідуальні витрати виробництва будуть вищими, ніж
суспільне необхідні, вони будуть неконкурентоспроможними і стануть
банкрутами. А це означає, що ринок виконує і розподільчу функцію.

У конкурентному середовищі ринкова ціна диференціює доходи
товаровиробників, виявляє переможців і переможених. Для перших
створюються умови щодо подальшого розвитку і процвітання, а для других
постає питання про їхнє існування. Відповідно відбувається і соціальне
розшарування суспільства за доходами — на багатих і бідних.

Ринок робить економіку єдиним цілим, розвиваючи систему горизонтальних і
вертикальних зв’язків (підприємств, галузей, регіонів), у тому числі
зовнішньоекономічних. У цьому виявляється інтегруюча функція ринку.

Будучи за своєю природою інтернаціональним, ринок сприяє проникненню
товарів у різні країни і куточки світу. Обмін товарами між країнами
здійснюється за світовими цінами, які засновуються на інтернаціональній
вартості. Якщо ж на світовий ринок потрапляє товар, витрати на
виготовлення якого перевищують суспільне необхідні інтернаціональні
витрати праці, їхній власник стає неконкурентоспроможним.

З викладеного можна зробити висновок, що результати діяльності ринкового
механізму є ефективними завдяки певному порядку, який діє в економічній
системі. Адам Сміт довів, що подібний порядок встановлюється згідно з
принципом «невидимої руки». Сутність останнього полягає в тому, що кожна
особа виходить з власної вигоди, якою керує «невидима рука», мета якої —
досягти найбільшої вигоди для всіх. Адам Сміт вбачав за невидимою рукою
непередбачену силу, яка сприяє досягненню гармонії інтересів між особою
і суспільством. Через це він вважав будь-яке втручання держави у вільну
конкуренцію шкідливим.

Історія спростувала таку категоричність, довівши, що «невидима рука»
призводить і до нераціональних витрат, неефективного ведення економіки,
соціальних суперечностей.

Світовий досвід переконливо засвідчив, що можливості ринкового механізму
небезмежні.

УМОВИ ФОРМУВАННЯ РИНКУ

Для того щоб була побудована ринкова економіка, функціонував реальний
ринок, який виконував би притаманні йому функції, мають бути відтворені
передумови, випробувані світовою практикою. До них належать:

• наявність суб’єктів ринкових відносин, які, будучи економічно та
юридичне незалежними, можуть вступати у рівноправні партнерські
відносини з приводу купівлі-продажу. Досягти цього можна створенням
різноманітних форм власності — індивідуальної, приватної, акціонерної,
державної, кооперативної, змішаної;

• еквівалентний обмін товарів. Ринок за своєю природою еконо-| мічної
допомоги, пільг не визнає;

• конкуренція, яка надає усім суб’єктам господарювання можливість
вільної підприємницької діяльності: свободи вибору покупців,
постачальників, будь-яких контрагентів, примушує підприємців
застосовувати найпередовішу техніку і технологію, сприяючи цим зменшенню
витрат виробництва, підвищенню ефективності економіки;

• вільне ціноутворення, що як елемент конкуренції та головний механізм
контрольно-регулюючої функції ринку сприяє поєднанню інтересів суб’єктів
економічного життя, стимулюючи їх раціонально використовувати елементи
виробництва;

• реальна інформація про ринок у його суб’єктів.

Якщо подібних умов не створено, то те, що називають ринком, є
псевдоринком, де гроші не виконують своїх функцій.

Законами, декретами, указами будь-якої владної структури ввести ринок
нікому і ніколи не вдавалося. Він є об’єктивною категорією. Проте
суспільство, в тому числі держава, можуть створити сприятливі умови для
його відтворення. Єдність економічних і юридичних передумов є
середовищем, в якому відтворюються ринкові відносини.

§27 СТРУКТУРА РИНКУ

Пізнати ринок як економічну категорію неможливо без глибокого аналізу
його структури, тобто елементів, з яких він складається і які
взаємодіють між собою. Для цього слід обрати критерій, за яким можна
розмежувати елементи ринку. Таких критеріїв може бути кілька, оскільки
ринок є складним і багатоманітним явищем економічного життя (рис. 19).

Рис. 19. Класифікація ринку

КЛАСИФІКАЦІЯ РИНКУ ЗА ЕКОНОМІЧНИМ ПРИЗНАЧЕННЯМ

ОБ’ЄКТІВ РИНКОВИХ ВІДНОСИН

Поглянувши на схему, подану на рис. 19, кожний відразу ж зверне увагу на
те, що перший класифікаційний підхід подає ринки у вигляді секторів або
сегментів, які об’єднані у коло, У житті так воно і є, адже всі сегменти
ринку взаємозалежні та взаємодіють. Наприклад, зростання попиту на
засоби виробництва приведе до розширення ринку праці, ЩО, в свою чергу,
стимулюватиме збільшення виробництва предметів споживання, купівлю
цінних паперів, валюти. Кожний ринок дуже різноманітний і поділяється на
конкретніші. Ринки взуття, косметики, швейних виробів, молочних,
хлібних, рибних товарів існують всередині ринку предметів споживання.
Ринки машин, верстатів, нафтопродуктів, металу, вугілля органічно
входять до складу ринку засобів виробництва. Ринки акцій, кредитних
ресурсів є складовими фінансового ринку.

Ринок предметів споживання і послуг призначений для задоволення
фізіологічних та соціальних потреб людини. Він безпосередньо відображує
виробництво і споживання, попит і пропозицію товарів. Матеріальне і
нематеріальне виробництво мають бути адекватними платоспроможному попиту
населення. Якщо цієї рівноваги немає, то в суспільстві настає дисбаланс:
не вистачає певної групи товарів споживання, з одного боку, і виникає
перевиробництво — з іншого. Ринок через конкуренцію, ціни, прибуток,
перелив капіталу та інші його механізми впливає на виробництво, змінюючи
його структуру, ліквідує тим самим диспропорції в економіці та у сфері
обігу. Так відновлюється рівновага між платоспроможним попитом ,
населення та пропозицією товарів і послуг. [ Ринок засобів виробництва
спрямований на задоволення вироб-! ничих потреб. Його суб’єктами є
фізичні та юридичні особи, що зай-! маються економічною діяльністю.
Самостійність останніх залежить від забезпеченості засобами виробництва,
можливості вільної реалізації продукції, встановлення на неї цін,
укладення договорів. Підприємництво існує лише тоді, коли кожна юридична
і фізична особа мають можливість вільно придбати будь-які засоби
виробництва.

Реальний ринок неможливий без розвиненої торгівлі засобами виробництва.
Саме торгівлі, а не розподілу. Лише вона сприяє певній заінтересованості
підприємств у ефективному використанні матеріально-технічних ресурсів,
спонукає вивчати та прогнозувати виробництво з урахуванням замовлень
споживачів, приймати оперативні самостійні рішення при зміні
кон’юнктури.

Ринок засобів виробництва, як і будь-який товарний ринок, передбачає
економічну і юридичну відповідальність за виконання контрактів та
поставок. Порушення їх призводить до втрати прибутку, а іноді й до
банкрутства.

Продавці засобів виробництва — фізичні та юридичні особи, що створюють
продукцію виробничого призначення, реалізують її на спеціалізованому
ринку, який називають товарною біржею.

Ринок нерухомості формується для торгівлі землею, об’єктами, що на ній
збудовані, в тому числі житловими будинками. Суб’єктами цього сегменту
ринку є фізичні та юридичні особи, які можуть купувати об’єкти
нерухомості як для особистого (квартира чи будинок), так і для
виробничого споживання (земля для сільськогосподарської діяльності,
приміщення для офісу тощо).

Нерухомість як товар має ряд відмінностей від решти товарів, а саме:

• це об’єкт довгострокових інвестицій (в землю, будівлі, житло можна
вкладати капітал, підвищуючи тим самим його вартість);

• передається у спадщину майбутнім поколінням;

• займає певний простір і вказує місце його знаходження, умови
проживання.

Ринок науково-технічних розробок та інформації включає науково-технічну
продукцію, технічні засоби інформації, інформативні системи. Цей сектор
ринку обслуговує всі сфери людської діяльності. Без впровадження
новітніх досягнень науки і техніки у виробництво не можна примножити
національне багатство країни, підвищити добробут її громадян,
забезпечити їхнє духовне та інтелектуальне зростання. Цим визначається
місце ринку науково-технічних розробок та інформації у
суспільно-економічному житті.

Особливе місце у цьому сегменті ринку на порозі нового тисячоліття
належить новим інформаційним технологіям і комп’ютерам. Вони прискорюють
прогрес, дають змогу людям обмінюватися інформацією не зважаючи на
кордони. Не виключено, що у XXI ст. люди робитимуть покупки через
систему «Інтернет», використовуючи для цього комп’ютер, який стане такою
ж невід’ємною складовою життя людей, як сьогодні телефон.

Фінансовий ринок (ринок капіталу, фондовий ринок) — це

специфічна сфера економічних відносин, де відбувається купівля-ІІродаж
фінансових ресурсів. Вона характерна лише для розвиненої ринкової
економіки і включає: кредитний ринок і ринок цінних паперів. Такий ринок
формується на основі коштів підприємств, організацій і населення й
обслуговує обіг платіжних коштів, кредитів та цінних паперів. У
розвиненому конкурентному середовищі він створює гнучкий механізм
мобілізації та перерозподілу вільних коштів для забезпечення
фінансування витрат підприємств і організацій, істотного розширення
можливостей вишукування необхідних фінансових ресурсів для виробничого і
соціального розвитку.

Кредитний ринок є системою відносин між позикодавцями і
позикоодержувачами з приводу позики в товарній або грошовій формі.

Суб’єктами кредитного ринку виступають юридичні особи (підприємства,
організації, банки, держава) через свої повноправні органи, а також
фізичні особи (громадяни). Залежно від суб’єктів і змісту відносин
розрізняють:

• взаємний кредит, тобто кредитні відносини між підприємствами,
фізичними особами і небанківськими закладами; різновидом взаємного
кредиту є комерційний кредит у товарній формі, що надається
постачальником покупцеві;

• банківський кредит — надається банками, як правило, у грошовій формі;

• державний кредит — кредитором виступає держава;

• кредит на цілі споживання — надається у формі взаємного |
(комерційного) і банківського; позикоодержувачами є фізичні особи.
Позикоодержувачі залежно від величини позики, терміну, на який

І вона видається, попиту і пропозиції кредитів, рівня інфляції та інших
економічних чинників сплачують кредиторам певний відсоток.

Ринок цінних паперів у вигляді акцій, облігацій, зобов’язань державного
казначейства, ощадних сертифікатів та векселів не тільки є прямим
продовженням кредитного ринку, з яким він взаємодіє, а й має багато
особливостей, одна з яких полягає у необхідності правового регулювання
відносин між усіма його учасниками. Цінні папери — це грошові документи,
які визначають взаємовідносини між суб’єктами, що їх випустили, і тими,
хто придбав їх. Вони передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів
або відсотків, а також можливість передавання грошових та інших прав,
передбачених цими документами, особам, що є власниками їх.

Акція свідчить, що її власник став одним із співвласників підприємства і
має права на отримання певної частки прибутку, який називають
дивідендом, на управління підприємством, а також на участь у розподілі
майна при ліквідації акціонерного підприємства.

Акції випускаються на пред’явника та іменні. Кожна акція має номінальну
вартість, а у разі вільного обігу на ринку цінних паперів — і ринковий
курс. Останній залежить від кількості акцій, розміру дивідендних виплат
та позикового відсотка.

На ціну акції значною мірою впливає довіра до того чи іншого
підприємства. Вона грунтується як на суб’єктивній інформації, так і на
реальних фактах щодо перспектив розвитку господарства.

Власник облігації є кредитором одного з суб’єктів господарювання, за що
отримує певний фіксований відсоток. Засоби, які вкладені в акції, можуть
бути компенсовані лише через продаж їх на фондовій біржі за курсом, а
облігації — через передбачений час відшкодовуються за номінальною
вартістю.

Зобов ‘язання державного казначейства засвідчують, що їхній власник вніс
кошти до бюджету і має право на отримання фінансового доходу впродовж
усього строку володіння цими цінними паперами. Вони бувають коротко-,
середньо- і довгострокові (від кількох місяців до одного року, 5 і 25
років). Держава здійснює за ними щорічні виплати за купонами, а також за
тиражними погашеннями шляхом викупу.

Ощадні сертифікати — це письмове засвідчення кредитною установою
депонування коштів, яке дає право на отримання через визначений термін
депозиту і відсотків за ним.

Вексель — грошове зобов’язання, яке має бути сплачене боржником його
власнику.

Ринок цінних паперів складається з двох частин — первинного і вторинного
ринків. На першому відбувається емісія цінних паперів, тобто випуск їх у
обіг. Другий ринок призначений для перепродажу цінних паперів. Це
відбувається на фондовій біржі, через що ринок цінних паперів називають
фондовим ринком. Саме він дає змогу в ринковій економіці забезпечити
тісні прямі та зворотні зв’язки між відтворенням справжнього капіталу і
того, що функціонує у вигляді цінних паперів. Зокрема, прямий зв’язок
біржової кон’юнктури залежно від стану справ у економіці дає можливість
фондовій біржі через зміну курсів цінних паперів виконувати роль
барометра економічної кон’юнктури. Зворотні зв’язки виявляються у впливі
коливань розмірів акціонерного капіталу на переливання капіталу в інші
галузі, фінансування підприємств тощо.

В а л ю т н и й р и н о к — це такий специфічний ринок, де предметом
купівлі-продажу є різні національні валюти, їхнє функціонування
зумовлено розвитком зовнішньоекономічних зв’язків між різними країнами і
необхідністю взаємних розрахунків. Зробити це можна, прирівнюючи,
наприклад, українську гривню до американського долара, японської ієни,
англійського фунта стерлінгів тощо. Якщо українські підприємці ввозять
американські товари, слід розрахуватись доларами, за англійські —
фунтами стерлінгів, за японські — ієнами. На валютному ринку
відбувається взаємодія попиту на різні національні валюти та пропозиції
їх, і встановлюється або доларова, або фунтова, або ієнна ціна
української гривні.

У різних країнах валютні операції можуть здійснювати різні суб’єкти:
фізичні та юридичні особи, в тому числі іноземці, уряди різних країн.

На валютному ринку всі види операцій поділяють на два види: поточні
операції та операції з капіталом.

Ринок поточних операцій — це сектор валютного ринку, де купують і
продають валюту окремі особи або уряди. Це іноземці, що хочуть
імпортувати національні товари, іноземні туристи, іноземні уряди для
утримання посольств, консульств, іноземні фірми з метою переправити
національну валюту до своїх країн.

Ринок операцій з капіталом включає статті витрат: а) на будівництво або
придбання обладнання, підприємств в іншій країні — прямі інвестиції; б)
на купівлю цінних паперів інших країн — портфельні інвестиції.

Ринок праці (робочої сили) є однією з найважливіших ланок у розвиненій
ринковій системі й означає надання прав кожній людині на вільний продаж
своєї робочої сили за власним бажанням і вибором на засадах трудового
найму. Такий вибір визначається суспільними потребами та індивідуальними
можливостями, і тому заробітна плата працівників залежить від вартості
робочої сили, попиту та пропозиції на неї.

Об’єктом купівлі-продажу робоча сила стає за умов існування, з одного
боку, вільного вибору професії або виду діяльності, що передбачає вільне
переміщення людини в межах країни і за її межами, придбання будинку,
квартири або оренди її на певний час, а з іншого боку, — вільного вибору
між зайнятістю і незайнятістю в суспільному виробництві. Інакше кажучи,
не тільки людина, яка здатна до праці, може це робити чи не робити, а й
той, хто наймає робочу силу, також має право на вибір. А це означає, що
невіддільним атрибутом ринку праці є безробіття — надзвичайно складна
економічна і соціальна проблема для будь-якої країни.

Фактично в усіх країнах існує система компенсації втрат доходів у
зв’язку з безробіттям. Як правило, допомога надається з спеціальних
фондів, які формують з внесків підприємств (фонд оплати праці) зкремих
працівників (заробітна плата). Внески можуть бути паритетними (у
Німеччині — на 3,25 відсотка). Хоча подекуди роботодавці сплачують вищий
відсоток, ніж працівники (Канада — 3,29 проти 2,35, Франція — 4,2 проти
2,97, Японія — 0,90 проти 0,55). У деяких країнах внески роблять лише
підприємства (США — 0,8 відсотка до федерального фонду та 5,4 відсотка
до фондів штатів; Швеція — 2,18, Італія — 4,6 відсотка).

Форми надання страхової підтримки та соціальної допомоги безробітним
досить різноманітні й залежать від таких чинників, як категорія
безробіття, наявність страхування, його тривалість, термін, сімейний
стан безробітного тощо. Наприклад, у разі, якщо безробітний ще ніколи не
мав постійної роботи (шукає її вперше чи є тимчасово зайнятим), він може
розраховувати на соціальну допомогу в твердо визначених межах (сума чи
відсоток від мінімальної зарплати). У решті випадків страхові виплати
комбінуються з соціальною допомогою. Розміри страхових виплат дедалі
зменшуються залежно від тривалості періоду безробіття. Відбувається
поступовий перехід до виплат соціальної допомоги, яка може й не мати
обмежень щодо терміну, особливо коли вона є формою соціального
забезпечення.

Не обмежується тривалість допомоги з безробіття у Бельгії та Данії. В
інших країнах вона лімітується термінами безробіття за календарний рік
(Італія — 180 днів, Канада — 38 тижнів, Норвегія — 40 тижнів, Велика
Британія — 312 днів за кожним випадком втрати роботи) чи тривалістю
страхового стажу (Франція — від 3 до ЗО міс., Німеччина — від 4 до 12
міс.). У Японії тривалість виплат залежить від страхового стажу та віку
й коливається від 90 до 300 днів. У США вона становить 26 тижнів, але
може тривати до 39 — за видом безробіття та 56 тижнів — у разі
стихійного лиха.

КЛАСИФІКАЦІЯ РИНКУ ЗА СТУПЕНЕМ ЗРІЛОСТІ РИНКОВИХ ВІДНОСИН

Розвинений ринок—це система товарно-грошових відносин, які є
визначальною формою зв’язку між суб’єктами господарської діяльності,
покупцями і продавцями, що здійснюється на основі економічної
самостійності, рівноправності та конкуренції товаровиробників і
споживача. Ціна на такому ринку формується під впливом закону вартості,
попиту і пропозиції, граничної корисності. Вона є головним регулятором
економічного життя. Поряд з цим держава виступає замовником значної
кількості товарів і послуг, здійснює ‘ контроль за деякими цінами,
встановлює мінімальну заробітну плату, а отже, є регулятором ринкових
відносин. Характерними рисами розвиненого ринку є наявність
різноманітних бірж, банків, страхових компаній, аудиторських і
брокерських фірм та інших інституцій ринкової інфраструктури;
відпрацьованість і узгодженість законодав-\ них актів, нормативних
документів щодо господарського життя, його суб’єктів, їхніх прав,
обов’язків і відповідальності; стійкої позитивної психологічної
налаштованості населення щодо ринку.

Ринок, що формується, перебуває у стадії становлення і тому, природно,
не може бути розвиненим, зрілим. Для нього характерні наявність
елементів неринкових відносин (натуральний обмін, або бартер, надмірне
втручання держави у господарське життя), невідпрацьо-ваність
законодавчих документів, антиринкова психологія багатьох верств
населення. Варіантів такого формування може бути два. Перший — коли
відбувається перехід від натурального до товарного господарства. Це
класичний тип формування ринкової економіки, який пов’язаний з переходом
суспільства від аграрної до індустріальної ери. Другий — пов’язаний зі
зміною послідовності економічних перетворень, тобто має інверсійний
характер. Останній являє собою формування ринкової системи в умовах
індустріального суспільства, що склалося. Це характерно для всіх
постсоціалістичних країн, в тому числі для України, де тривалий час
пануючою була директивно-планова форма зв’язку, яка поєднувала елементи
ринкових і неринкових відносин. Ринкове трансформування у зв’язку з цим
передбачає заміну планово-директивних зв’язків на ринкові, подолання
державного монополізму і формування конкурентного середовища з вільним
ціноутворенням.

Ринок з різним ступенем обмеження конкуренції (монопольний,
олігопольний). Монопольним називають ринок, на якому домінує один
постачальник або продавець. Головною ознакою оліго-полії є ситуація,
коли на ринку товарів чи послуг панує мала кількість господарських
суб’єктів.

КЛАСИФІКАЦІЯ РИНКУ ВІДПОВІДНО ДО ЧИННОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Нелегальний (тіньовий) ринок заборонений законом. Він є продовженням
тіньової економіки, що являє собою несанкціоновану господарську
діяльність. Така економіка існує в усіх країнах незалежно від
соціально-економічного устрою.

Тіньовий ринок має таку саму структуру, що й легальний (офіційний),
тобто його елементами є і предмети споживання, і засоби ви-1 робництва,
і кредит, і робоча сила.

Міжнародна практика до тіньової економіки відносить два компоненти:

заниження або приховування від обліку доходів від реалізованої в країні
діяльності;

доходи від незаконної в країні діяльності.

Перший компонент пов’язаний з легальними видами діяльності, доходи від
якої приховуються з різних причин. Це, зокрема, приховування від
податкових органів нерегулярних заробітків та доходів.

Другий компонент називають нелегальною, підпільною або «чорною»
економікою: наркобізнес, проституція, рекет та інші види злочинної
діяльності. Ця діяльність переважно не створює нової продукції, лише
перерозподіляє уже створені доходи.

«Чорний» ринок виникає внаслідок нездорових потреб окремих людей і
намагання інших нажитися на цьому.

Несанкціонована діяльність зумовлює розвиток шахрайства, крадіжки,
зловживання чиновників владних структур і виникнення мафії.

Боротьба з тіньовою економікою може бути успішною лише при подоланні
товарного дефіциту, монопольних явищ у процесах виробництва, обміну,
розподілу і споживання. Ніякими адміністративними карними методами при
збереженні їхньої економічної бази мафіозні структури побороти не
вдасться.

КЛАСИФІКАЦІЯ РИНКУ ЗА АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОЮ ОЗНАКОЮ

Місцевий ринок розташований у певному місці (на певній території), де
здійснюється купівля-продаж різноманітних товарів і послуг. У Києві це
Бессарабський, Володимирський, Подільський та інші продовольчі ринки,
оптові ринки, універмаги, універсами, різноманітні магазини тощо.

Національний (внутрішній) є ринком конкретної країни, який інтегрує у
собі всі ринки: предметів споживання і послуг, засобів виробництва,
нерухомості, науково-технічних розробок та інформації, фінансовий,
валютний, ринок праці, місцеві ринки, легальний і нелегальний, ринки з
різним ступенем обмеження конкуренції. Акти купівлі-продажу на
внутрішньому ринку здійснюються у національній валюті.

Світовий ринок — це сукупність національних ринків, пов’язаних між собою
стійкими товарно-грошовими відносинами. Він грунтується на міжнародному
поділі праці, який спочатку характеризувався обміном сировинними
ресурсами і продуктами сільськогосподарського виробництва. Тепер на
світовому ринку широко представлена готова продукція у вигляді
різноманітної техніки, одягу, продуктів харчування, а також капіталу,
робочої сили, валюти, цінних паперів, інтелектуальної власності, послуг
тощо.

Як бачимо, перелічені ринки, зберігаючи загальні риси, відрізняються за
об’єктом купівлі-продажу, специфікою ціноутворення, формування попиту та
пропозиції, способом споживання і відтворення. Кожний ринок має своє
місце реалізації (товарна, фондова, валютна біржа, біржа праці). Однак
при цьому всі вони є елементами єдиного цілого, що й утворює інституцію
ринку.

§28 МОДЕЛІ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

У розвиненому світі склалося кілька моделей ринкового господарювання.
Попри певні відмінності як між моделями, так і всередині їх можна
згрупувати у три різновиди — вільний, соціальне орієнтований і державно
керований ринок (рис. 20).

Рис. 20. Моделі ринкової економіки

Зазначені моделі ринкової економіки мають спільні та специфічні риси.

До спільних рис належать:

• наявність багатоманітних форм власності — приватної, колективної,
державної;

• конкуренція і сприяння її відтворенню з боку держави.

Специфічні риси зумовлені історичними, культурними, релігійними,
політичними чинниками тієї чи іншої країни і знаходять вияв у ролі уряду
в економіці, організації фінансових ринків і ефективності вирішення
соціальних проблем.

У США, наприклад, в економічному житті суспільства урядові відведено
обмежену роль. Це зумовлено історією виникнення цієї країни, розмаїттям
культурних, релігійних та інших традицій народів, що їх заселяли.
Першими європейськими поселенцями були люди,

які намагалися сховатися від закону, релігійних переслідувань і
утвердити себе як особистість. На цьому ідеологічному грунті й
формувались ринкові засади в США.

Більша частина західноєвропейських країн жила в умовах феодальної
системи, за законами, побудованими на принципах монархізму, що й
визначало роль держави в економічному і соціальному житті.

Специфіка японської моделі економіки є результатом повної ізольованості
країни від зовнішнього світу (з 1603 по 1854 pp.), особливостей
феодальної системи та вікових традицій конфуціанства. Саме ці та інші
історичні, природно-кліматичні, культурні чинники сприяли тому, що
Японія є менш індивідуалізованим суспільством, ніж інші розвинені
країни.

Специфіка історичних традицій і політичної філософії США, європейських
держав і Японії відбивається й на організації економічного життя цих
країн. Одна з найголовніших відмінностей полягає у розмірах видатків
центрального уряду за 1993 p., відсотки ВВП:

Країна

Франція

Німеччина

Італія

Велика Британія

Японія

США

Видатки

45,5

33,6

53,4

43,4

15,8

23,8

У країнах Європейського Союзу частка урядових витрат набагато перевищує
цей показник у США та Японії. Це відбиває особливе ставлення
європейських країн до системи державного соціального забезпечення як
способу обмеження нерівності доходів і підтримання суспільної
стабільності. В Японії обсяг суспільних асигнувань є набагато нижчим,
більшу частину соціальних потреб задовольняє сім’я. У Сполучених Штатах
Америки держава також не надає надійного соціального захисту, однак і
родина не поспішає брати на себе цю відповідальність.

Одним з наслідків відмінностей у підходах до соціальної політики є
неоднакові доходи. Відсоток людей, що живуть за межею бідності, у США,
безумовно, вищий, ніж у Європі та Японії, незважаючи на те, що Америка є
найзаможнішою країною світу.

За якими ж критеріями має оцінюватись ефективність різних моделей
ринкової економіки? Для більшості країн, що переходять від
індустріального до постіндустріального суспільства, або тих, що в нього
вступають, такий критерій має зводитись до реалізації потенції
особистості, забезпечення найсприятливіших економічних, соціальних,
екологічних та психологічних умов для існування людини. Це сприятиме
соціальній злагоді в суспільстві, буде чинником подальшого розвитку
економіки, науки, культури.

Організація Об’єднаних Націй рівень розвитку країн характеризує
спеціальним індексом, що враховує доход, медичне забезпечення і освіту.

§29 ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

СТАНОВЛЕННЯ РИНКОВИХ ІНСТИТУЦІЙ

Формування ринкової економіки в Україні розпочалося з відтворенням
ринкових інституцій, які існували лише в зародковому стані. Це має
відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та
психологічні особливості, характерні для нашої країни.

Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвине-них
товарно-грошових відносин. Становлення їх по суті розпочалося після
скасування кріпацтва у 1861 р. і відбувалося на фоні значних феодальних
пережитків. Значним було втручання держави в економіку.

Після 1917р. впродовж майже 70 років країна йшла шляхом розвитку
економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має
віджити у всьому світі. Результат відомий: створено суспільство з
низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей,
загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою,
підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, відсутністю
демократичних інституцій. Це сприяло проведенню політики автаркії, тобто
економічного відособлення від світового ринку. Саме тому Україна не
посідає відповідного місця у міжнародному поділі праці, в
зовнішньоекономічних зв’язках.

У нас була відсутня визначальна ринкова інституція — економічна
самостійність господарюючих суб’єктів. Саме вона гарантує незалежність
суб’єктів ринкової економіки, їхню економічну відповідальність, без чого
ринку бути не може. Більшість підприємств України належали державі,
управлялись її органами, що зумовлювало високий ступінь монополізму.

Відтворення інституцій багатосуб’єктних власників відбувається через
роздержавлення власності, її трансформацію у різні форми — колективну,
приватну. Це сприяє розвитку різноманітних форм господарювання та
відтворенню конкурентного середовища.

На 1 липня 1998 р. в Україні було приватизовано понад 59 тис. об’єктів,
у тому числі 15,7 тис. об’єктів (26,8 відсотка) державної та 43,6 тис,
(73,5 відсотка) комунальної форм власності. Майже повністю роздержавлені
підприємства легкої (93,5 відсотка), деревообробної та
целюлозно-паперевої промисловості (91,9 відсотка). Вони виробляють
близько 98 відсотків продукції кожної галузі.

Внаслідок приватизації та акціонування підприємств, розвитку фермерства
та інших форм господарювання все значнішу роль починає відігравати
недержавний сектор економіки.

Невіддільною інституцією ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах
конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже,
реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в
економіці. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише за
наявності відповідних інших ринкових умов: монополізації сфер розподілу,
обміну і виробництва, наявності різдих форм господарювання, великих,
середніх, малих підприємств, які управляються не з єдиного центру, а
самостійними товаровиробниками. В Україні усіх цих передумов поки що в
розвиненому вигляді немає.

Лібералізація цін при високому рівні монополізму призводить до
обов’язкового зростання їх і не створює стимулів до виробництва. Навіщо
виробляти додаткову продукцію, якщо прибуток залежить від зменшення її
кількості в умовах монополії? Отже, те, що є правильним теоретично і діє
за умов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може
бути правильним для економіки, де не створені відповідні ринкові
інституції.

Конкуренція, вільне ціноутворення як необхідні інституції ринку можуть
функціонувати лише за умов наявності ринкової інфраструктури (бірж,
інформаційно-комерційних, оптових та постачальницьких організацій,
пунктів прокату), культури ведення ринкової економіки.

Для того щоб суб’єкти національного ринку не тільки мали ринкову
інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію, а й
могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові
передумови. Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття
юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте
він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни,
відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує ринкові
перетворення. Юридичні закони мають відбивати реалії економічного життя,
бути націленими на відтворення конкурентного середовища. Слід
відпрацювати механізм реалізації цих законів.

Відтворюючи ринкові інституції, не можна забувати, що ринок будують
люди, від їхніх свідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато.
Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, ринок не
формуватиметься. Цей процес може затягтись, а то й піти у якомусь іншому
напрямі. Слід урахувати, що психологічний стан наших людей нині досить
складний і суперечливий. Вони не тільки мало знають про ринок, а й
вважають, що держава кинула їх напризволяще. У такій обстановці вибір
моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливе значення.

РИНКОВА МОДЕЛЬ ДЛЯ УКРАЇНИ

Світовий досвід показує, що при виборі певної моделі економіки та її
реалізації потрібно враховувати загальне і специфічне, яке є змістом
перехідної економіки, у стадії якої перебуває Україна.

Водночас обов’язково слід мати на увазі, що загальні закономірності для
перехідної економіки неоднаково виявляються в різних умовах, скажімо, в
умовах східної та західної цивілізації.

Закономірністю перехідної економіки є нестабільність і нестійкість,
оскільки в її основі лежать суперечності старих і нових форм
господарювання, що призводить до швидких якісних змін в економічному і
соціальному житті суспільства. У зв’язку з цим треба передбачати
альтернативні шляхи її розвитку. Потенційно існує широкий спектр
перспектив: від повернення у певній формі до авторитарно-бюрократичної
системи і до постіндустріального суспільства; від корумпованої тіньової
економіки до праволіберальних, заснованих на приватній власності систем.
Слід ураховувати і те, що альтернативність має певні межі, які зумовлені
об’єктивними і суб’єктивними чинниками. Серед багатьох варіантів є
оптимальний для тієї чи іншої країни. Критерієм цього вибору є як
загальні тенденції розвитку світової цивілізації, так і врахування
реальних ресурсів, національних особливостей, історичних традицій,
географічного та гео-політичного положення. Отже, формувати економічну
стратегію, спрямовану на побудову певної моделі ринкової економіки,
слід, спираючись на перелічені чинники.

Особливістю економіки України є те, що перед початком ринкових
трансформацій вона являла собою адміністративно-командний тип, де
домінував тотальний монополізм: власності, централізовано-дирек-тивного
прийняття рішень і технологічний монополізм. Було багато підприємств,
які виробляли 60-100 відсотків певного виду продукції. Така монополія не
є ринковою. Вона не передбачає конкуренції, ринкових відносин, робить
господарюючим суб’єктом систему державних установ, а підприємства
виконують лише виробничі функції.

Негативний вплив на формування ринкових відносин в Україні має і те, що
її економіка великомасштабна з незавершеним циклом виробництва, а також
відбиває спеціалізацію у колишньому Радянському Союзі на важкій
промисловості, воєнно-промисловому виробництві та видобувних галузях.
Саме це сьогодні відтворює нестачу товарів народного споживання, з
одного боку, і технічну та технологічну відсталість—з іншого. Це
породжує величезну потребу в придбанні нафти та газу на світовому ринку,
а отже, проблеми з торговельним балансом, перекоси у цінах на
внутрішньому ринку.

Створення достатньої кількості підприємств в Україні, які б формували
конкурентне середовище, може здійснюватися двома шляхами: реформуванням
існуючих підприємств і створенним нових. Перший шлях передбачає:
демонополізацію; роздержавлення і приватизацію; залучення вітчизняних та
іноземних інвестицій для структурної перебудови підприємств;
диверсифікацію. Другий шлях ставить за мету сприяння розвитку малого та
середнього бізнесу; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для
створення нових підприємств, а також реструктуризації застарілих, тих,
які потребують повного оновлення.

Ураховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і
науково-технічний потенціал, підготовлені кадри, недоцільно обирати
модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і
економіка регулюється виключно ринковими законами. Цей шлях був би не
прогресом, а регресом і вів би до часів А. Сміта та відповідних методів
економічного життя, де все вирішувало вільне ціноутворення.

Модним є так званий лібералізований підхід, сутність якого полягає в
тому, що якщо не заважати економіці розвиватися самій по собі за
притаманними їй принципами, то Україна скоро ввійде до світового ринку.

Поширене гасло «повну свободу переміщенню капіталів, товарів, людей» —
не тільки популістське, а й некоректне. Хто може сьогодні назвати таку
країну, де це гасло було втілене в життя? Кожна країна, вступаючи в
економічні відносини з іншими країнами, прагне якомога повніше
реалізувати свої інтереси. Саме тому вона вводить квоти, ліцензії, митні
бар’єри щодо іноземних товаровиробників. Відповідна політика провадиться
щодо міграції робочої сили. Адже кожному зрозуміло, якщо дешева робоча
сила рине в країну без будь-яких обмежень, то це, з одного боку,
зменшить купівельну спроможність національного ринку країни, оскільки
знизиться платоспроможність зайнятих у галузях, куди увіллється ця
робоча сила, а з іншого — призведе до соціальних загострень у країні,
через те що зменшиться заробітна плата, частина працівників взагалі
перейде до розряду безробітних.

Допускаючи іноземний капітал в економіку, треба також регулювати ці
процеси, адже вони можуть призвести до втрат у певних галузях
виробництва, подальшого спотворення економіки, яка перетвориться на
технологічний придаток розвинених країн, де відбуваються екологічно
шкідливі або безперспективні процеси.

Досвід перехідного періоду постсоціалістичних країн, у тому числі
України, свідчить: шлях до ринку в «стихійному режимі», самопливом — не
тільки не ефективний, а й призводить до надзвичайно великих втрат у всіх
сферах життя, відкидає суспільство назад на десятки років.

Орієнтиром при переході до ринкової економіки для України мають бути
сучасні розвинені країни, для яких характерна змішана економіка, що
грунтується на різних формах власності. Домінуючою при цьому є
корпоративна власність, взаємодія конкуренції та регулювання з боку
держави, високий соціальний захист населення, соціальна орієнтація
економічного розвитку.

Слід також ураховувати, що ринок не можна побудувати, скажімо, за
шведським, американським або ще якимось зразком. Він є невід’ємним
елементом економіки. Ринкові відносини у Японії, Італії, Бразилії,
Алжирі різні. Характерними рисами сучасного розвиненого ринку є висока
організованість, інтелектуальне кадрове забезпечення його інституцій,
науково обгрунтовані правові засади.

Побудова такого ринку зайняла значний час і при цьому відбувалася на
добре розвинених товарно-грошових відносинах. Сучасні розвинені країни
на це витратили весь повоєнний період (3—4 десятиліття); Південна Корея,
Тайвань, Гонконг, Сінгапур — приблизно два десятиліття. При цьому ринок
«маленьких азіатських драконів», як називають останні чотири країни, хоч
і є розвиненим, відрізняється від ринку європейських країн і
американського. Він, як вважають спеціалісти, не є моделлю відкритої
ринкової економіки.

Україна має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше
відповідає особливостям її розвитку, структурі економіки, географічному
положенню, менталітету народу.

Для України найприйнятнішою є модель соціальне орієнтованого ринку, який
у кінцевому підсумку підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних
структур задоволенню матеріальних і духовних потреб людини.

Така стратегія має грунтуватися на чітко визначених пріоритетах
економічного розвитку, які сприяли б досягненню зазначених цілей.

Важливо обрати правильний шлях переходу до ринку.

Еволюційний шлях грунтується на поетапному і поступовому введенні
ринкових відносин впродовж тривалого періоду (10-15 років).

Прискорений шлях, або «шокова терапія», на перший погляд, виглядає як
простий, тому що до ринку можна перейти за короткий термін (були
пропозиції за 400-500 днів, 2-3 роки). Приваблює він тим, що мета
досягається швидко. Використовувався навіть такий образ. Хвіст коту
можна відрубати частинами, а можна зразу. У першому випадку тварина
страждає кожного разу, а у другому — лише раз, а ефект той самий.
Сутність такого підходу полягає в тому, що на основну масу товарів та
послуг відразу вводять вільні ціни. Зростання їх обмежується проведенням
граничне жорсткої фінансової та кредитної політики. Вона є ключовим
елементом цього варіанту. Максимально скорочується державний сектор.
Соціальна підтримка населення встановлюється на мінімальному рівні.

Прихильників «шокової терапії» у нашій країні було вдосталь, як і
пророків та радників різних західних шкіл, у тому числі чиказької
(монетаристської школи), на яку покладалося найбільше надій. Проте всі
вони, по-перше, не бачать відмінностей не тільки між Україною і Росією,
а й Україною і Чилі, між селянином, сформованим колективним веденням
господарства, і фермером, який працює у ринковому середовищі. По-друге,
всі вони без винятку піклуються не про інтереси України, а про свої
власні інтереси, інтереси своїх компаній, країн. По-третє, монетаризм у
його класичному розумінні зводиться до вільного ринку, де рівновага у
суспільстві досягається за рахунок грошової політики, вільного
ціноутворення. В наших умовах багаторівневого монополізму (власності,
технології, управління) це зумовлювало руйнацію економіки,
дестабілізацію суспільства.

Засади ринкової економіки в Україні мають вводитися прискорено, але без
«шоку».

Поелементний, еволюційно-радикальний шлях поєднує поступовість,
поетапність і державне регулювання цін на найважливіші товари, з одного
боку, і прибутків — з іншого. Раптово перейти до ринку не вдасться, тому
що в Україні, по суті, немає розвиненої інфраструктури, без якої не може
існувати сучасний ринок. Економіка потребує радикальної структурної
перебудови. Без цього неможливо наповнити внутрішній ринок споживчими
товарами, посісти чільне місце на міжнародному ринку. Для того щоб
досягти цього, потрібні величезні капітальні ресурси. Сподівання на
допомогу ззовні — нереальні, їх треба шукати всередині країни, в її
сучасній економіці. Гострим є дефіцит на кваліфіковані підприємницькі
кадри для роботи у банках, на біржах тощо. Саме тому для побудови
ефективної ринкової економіки Україна має демонтувати стару господарську
систему і поступово вводити ринкові елементи.

Вирішення цього складного завдання потребує, з одного боку, прискореного
переходу до ринку, а з іншого — виходу економіки з кризи. Такими є
реальні обставини, з якими не можна не рахуватися, обираючи стратегію
переходу до соціальне орієнтованої ринкової економіки.

Головним чинником створення моделі ринку, про яку йдеться, має бути
послідовна діяльність держави щодо створення необхідних інституцій
ринку.

Регулююча роль держави має здійснюватися методами, які адекватні
ринковим формам господарювання. Для цього слід розробити цільові
програми розвитку визначальних сфер господарства; забезпечити підтримку
пріоритетних напрямів економічного розвитку, виділення для цих цілей
кредитів, зменшення податків; стимулювання розвитку виробництва, а не
посередницької діяльності, різних соціальних форм господарства; створити
сприятливі умови для залучення в країну приватного іноземного капіталу,
передусім у формі прямих інвестицій до виробничої сфери, галузей, що
виробляють товари споживання.

Держава має регулювати випуск національної грошової одиниці, здійснювати
контрольовану емісію, забезпечувати взаємодію національного ринку з
міжнародним.

Регулююча роль держави має полягати у забезпеченні рівноваги в
суспільстві. І чим більші відхилення від рівноваги, тим сильнішими
повинні бути регулятори.

Результати економічних перетворень, здійснюваних на таких засадах,
будуть детермінованими, незворотними, прискореними і, що особливо
важливо, досягнуті в умовах соціальної злагоди.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які з наведених далі положень можна розглядати як умови виникнення
ринку:

а) вільний обмін ресурсами; б) суспільний поділ праці; в) економічна
відокремленість суб’єктів господарської діяльності; г) наявність
позикового капіталу; д) повне забезпечення всіма виробничими ресурсами і
економічними благами суб’єктів господарювання.

2. Хто вирішує в умовах ринкової економіки, які товари і послуги
виробляти: а) президент країни; б) уряд країни; в) парламент країни; г)
продавці; д) покупці; е) ринкова ціна; є) народногосподарський план.

3. Які з наведених ознак характеризують поняття «вільний ринок»:

а) монополія держави; б) обмежена кількість виробників; в) вільний
доступ до ринку; г) можливість вкладати гроші в будь-яку сферу; д)
доступність інформації про попит, пропозицію, ціну, норму прибутку; е)
вільне ціноутворення.

4. Які риси властиві ринковому механізму:

а) продукція виробляється для задоволення потреб тих, хто її’створює; 6)
кожне підприємство не може існувати відокремлено; в) існує достатня
кількість ресурсів для ведення господарства; г) виробники і споживачі
спілкуються мовою цін; д) що як і для кого виробляти визначає уряд.

5. Які товари реалізуються на ринку предметів споживання і на ринку
засобів виробництва:

а) хлібобулочні вироби; б) цукор; в) одяг; г) меблі; д) паливо; е)
будівельні матеріали; є) верстати; ж) телевізори; з) комп’ютери; й)
радіоапаратура; і) автомобілі; ї) виробниче устаткування.

6. За рис. 21 дайте відповіді на такі запитання:

а) На які товари мають попит домашні господарства на ринку споживчих
товарів і чинників виробництва? Що вони пропонують на ці ринки?

б) На які товари має попит виробничого призначення підприємницький
сектор економіки на ринку споживчих товарів і на ринку чинників
виробництва? Яка пропозиція цього сектора ринку споживчих товарів і
чинників виробництва?

Рис. 21. Схема ринкової організації економіки

7. Хто входить до основних груп суб’єктів ринкових відносин:

а) фізичні особи; б) бюджетні організації; в) домашні господарства; г)
підприємства, які існують за рахунок дотацій; д) підприємства, що
одержують прибуток; е) уряд країни.

Чи може учасник ринку одночасно представляти кілька груп суб’єктів
ринкового господарства? Якщо може, то яких саме?

8. Як називається ринок, де можна одержати позику, придбати цінні
папери: а) валютний; 6) кредитний; в) фінансовий; г) цінних паперів; д)
інвестиційний; е) фондовий.

9. Тіньовий ринок включає легальну і нелегальну діяльність. Користуючись
наведеною таблицею, розкрийте їхню сутність.

Види тіньового ривку

Зміст

Методи боротьби

Легальний

Нелегальний

Методи боротьби:

а) заборона окремих видів діяльності; б) подолання товарного дефіциту;
в) усунення монополії в процесі виробництва, розподілу і споживання; г)
ліквідація економічної бази мафіозних структур; д) моральне виховання
населення; е) посилення адміністративних і карних заходів.

10. Які спільні риси притаманні сучасним моделям ринкової економіки:

а) приватна власність; б) акціонерна (корпоративна) власність; в)
державна власність; г) багатоманітні форми власності; д) монополія
держави; е) конкуренція; є) співробітництво між державою і бізнесом; ж)
соціальне забезпечення всіх верств населення.

11. Перелічіть критерії, за якими оцінюється ефективність різних моделей
ринкової економіки:

а) кількість приватних підприємств; б) соціальна захищеність населення;
в) доходи населення; г) рівень освіти; д) рівень медичного забезпечення;
е) обсяг послуг, що надаються такими секторами, як торгівля і фінанси;
є) кількість малих і середніх підприємств.

Розділ XI

ІНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

Ринкова інфраструктура: які ринкові установи до неї входять і яку роль
відіграють

Як функціонують товарна і фондова біржі, які угоди

на них укладаються

Як розвивається український фондовий ринок

Що являє собою банківська система

§31 РИНКОВА ІНФРАСТРУКТУРА

Ринкова інфраструктура — це система підприємств і організацій, які
забезпечують рух товарів і послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили.
До таких установ належать біржі, банки, дилерські та брокерські контори,
служби зайнятості, інформаційно-комерційні, оптові та
постачальницько-збутові організації, пункти прокату та лізингу

Зі схеми, наведеної на рис. 22, можна дійти висновку, що кожний сегмент
ринку має конкретну ринкову установу.

Предмети споживання можна придбати у різноманітних магазинах
(продовольчих, непродовольчих, спортивних, туристичних, меблевих,
господарських тощо).

Засоби виробництва (сировина, знаряддя праці) продаються на

товарних біржах.

Акції, облігації, національна та іноземна валюти також мають свої
ринкові установи — фондову і валютну біржі, банки.

Приміщення, житлові будинки, земля реалізуються черезріел-терські фірми,
земельні аукціони.

Науково-технічні розробки, інформація продаються як безпосередньо
виробниками, так і інформаційно-комерційними організаціями.

Рис. 22. Ринкова інфраструктура

Підприємствам ринкової інфраструктури належить провідне місце в
економіці розвинених країн. Це сприяє зростанню ділової активності
населення, створює додаткові робочі місця, прискорює рух капіталу.

§31ВАРНА БІРЖА

МЕТА І ФУНКЦІЇ ТОВАРНОЇ БІРЖІ

Слово «біржа» походить від латинського «бурса», що означає «гаманець», і
має таку історію. Перші зібрання торговців відбувалися у місті Брюгге
перед будинком, який належав купецькій сім’ї Бурса. Над дверима цього
будинку було встановлено герб з зображенням трьох гаманців. Саме тому
латинське слово «бурса» увійшло в наше життя як біржа.

Біржі з’явилися у XV-XVI ст. в Італії, Нідерландах, Франції. На
зібраннях купців та інших причетних до торгівлі осіб велися переговори і
укладалися торгові угоди. Ось чому під словом «біржа» почали розуміти
зібрання комерсантів.

У Росії перша біржа з’явилася в 1703 р. в Петербурзі. У 1705 р. для неї
було збудовано окреме приміщення. Майже впродовж 100 років петербурзька
біржа була єдиною офіційно визнаною у Росії. Лише наприкінці першої
половини XIX ст. з’являються біржі у Кременчуці (1834 p.), Одесі,
Нижньому Новгороді (1848 p.), а згодом у Києві (1865 p.).

У сучасній економічній літературі товарна біржа розглядається:

по-перше, як економічна категорія, що відображує складову частину ринку,
специфікою якого є особлива оптова форма торгівлі товарами з певними
характеристиками: масовість, стандартність, взає-мозамінюваність;

по-друге, це господарське об’єднання (товариство) продавців, покупців і
торговців-посередників з метою створення умов для торгівлі, полегшення,
прискорення і здешевлення торговельних угод і операцій. Такі об’єднання
створюються для поліпшення торгівлі, швидкого забезпечення
товаровиробників необхідними товарами, прискорення обороту капіталу.

Члени біржі мають вигоду не від її функціонування, а від своєї участі в
торгах. Члени товарної біржі, якими можуть бути як посередницькі
(брокерські, торговельні) виробничі фірми, так і банківські установи,
інвестиційні компанії, окремі громадяни, відповідно до встановлених
біржових правил укладають угоди купівлі-продажу товарів за цінами, що
складаються безпосередньо в ході торгівлі залежно від співвідношення
попиту і пропозиції на них. Це свідчить про те, що біржа є особливим
ціноутворюючим механізмом. Це одна з цілей її діяльності.

Товарна біржа — це асоціація юридичних і фізичних осіб, що здійснює
оптові торговельні операції за стандартами, зразками у спеціальному
місці, де ціни на товари складаються в умовах вільної конкуренції

Отже, товарну біржу слід розглядати як ринок ринків (рис. 23). Великі
біржі, на яких концентруються попит і пропозиція товарів світової
торгівлі, дають можливість визначити місткість ринку і умови
конкуренції, обмінятися інформацією. Біржова ціна як результат вільної
конкуренції визначає напрями для інших ринків.

Рис. 23. Функції біржі як сегмента загального ринку

У країнах з розвиненою ринковою економікою товарні біржі в основному
функціонують як безприбуткові асоціації, звільнені від сплати
корпоративного прибуткового податку. Головні статті їхнього доходу такі:
засновницькі та пайові внески і відрахування організацій, що утворюють
біржу; доходи від надання послуг членам біржі та іншим організаціям;
виручка від інших надходжень.

Аналогічні цілі намагаються ставити перед собою і вітчизняні засновники
бірж. Так, у ст. 1 Закону України «Про товарну біржу» зазначено, що
товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті
одержання прибутку. На практиці ж біржі отримують прибутки, джерелом
яких є відрахування з сум комісійної винагороди, що надходить від
брокерських контор. Надходження від біржових операцій, визначені у ст.
13 згаданого Закону, є одним з джерел формування майна біржі. Як
правило, відрахування на користь біржі становить 0,1-0,5 відсотка від
суми укладених брокерами угод.

Управлінням, розробкою і реалізацією політики біржі займаються її
керівні органи — правління або рада губернаторів. До складу такого
органу входить кілька службовців біржі (наприклад, президент) і
досвідчені посередники, які стають губернаторами біржі на певний строк.
До керівництва біржами залучають також зовнішніх губернаторів, яких
обирають або призначають з досвідчених осіб, що не зв’язані з
посередницьким бізнесом.

ТИПИ ТОВАРНИХ БІРЖ, ЇХНІ СУБ’ЄКТИ ТА ЗДІЙСНЮВАНІ НИМИ УГОДИ

Класифікацію бірж, що функціонують у ринковій системі господарства,
розглянемо за схемою, наведеною на рис. 24.

Рис. 24. Класифікація бірж

Універсальними є біржі, що торгують товарами різних груп. Наприклад, на
американській біржі «Чикаго Борд оф трейд» реалізуються пшениця,
кукурудза, овес, боби сої, бройлери, фанера, золото, срібло, нафта,
бензин, мазут, тобто продовольчі та непродовольчі товари. Об’єктом
продажу Київської універсальної товарної біржі є картопля, капуста,
консервовані помідори та огірки, яловичина, свинина, худоба.

Біржі, на яких об’єктом торгівлі е окремі товари або їхні групи,
називають спеціалізованими. У свою чергу, їх поділяють на спеціалізовані
широкого профілю і вузькоспеціалізовані. Так, американська біржа «Чикаго
Меркантайл Ексчендж» включає в оборот сільськогосподарську продукцію
(велику рогату худобу, живих свиней, бекон тощо), Нью-Йоркська — каву,
какао, цукор. А біржа «Канзас Сіті Борд оф трейд» торгує лише одним
товаром — пшеницею. Саме вона є вузькоспеціалізованою.

В Україні більшість бірж є спеціалізованими широкого профілю. Серед них
виділяється Украгропромбіржа, до якої входять центральна біржова
структура і кілька регіональних. Через Украгропромбіржу реалізується
сільськогосподарська і промислова продукція для задоволення потреб АПК
України. У перспективі передбачається проведення як національних, так і
міжнародних торгів цукром, зерном, металевими виробами,
сільськогосподарською технікою і транспортними засобами.

Перевагою товарних бірж, що діють в Україні та засновані державними
установами (органами постачання, Міністерством сільського господарства і
продовольства, іншими міністерствами та відомствами), є те, що вони
мають відносно розвинену інфраструктуру. Це Українська універсальна
товарна біржа і Украгропромбіржа. Біржі, створені вільними підприємцями,
доступні для якомога більшої кількості різних суб’єктів.

Членами біржі є її акціонери. Вони мають право безплатно відвідувати
біржу, користуватися її технічними засобами, укладати угоди. Крім членів
біржі в торгах можуть брати участь відвідувачі — постійні та разові.

Статусу постійного відвідувача біржі суб’єкт може набути, придбавши
відповідний абонемент (чи облігації), як правило, на рік участі в
біржових торгах. За цим абонементом його суб’єкт може брати участь у
кожних біржових торгах.

Статус разового відвідувача, підтверджений разовим вхідним квитком, дає
йому право брати участь у торгах у певний день.

Участь підприємства у біржовій торгівлі на постійних чи разових засадах
може здійснюватись за певну плату через брокерські контори та брокерів
(маклерів).

Біржовий маклер є висококваліфікованим спеціалістом і має особливий
статус, що дає йому змогу виконувати такі функції:

• посередництво при укладанні угод через прийняття доручень (наказів)
членів та відвідувачів біржі, а також підбір відповідних контрагентів;

• представництво інтересів клієнтів веденням біржових операцій та
укладенням угод від свого імені;

• консультування торговців з питань якості та властивостей товарів, що
продаються;

• документальне оформлення угод і передавання їх до реєстрації;

• експертні оцінки і висновки з різних питань біржових угод, торгової
кон’юнктури тощо.

Для того щоб стати біржовим, товар має відповідати ряду вимог.
Насамперед він повинен бути масовим, а отже, немонопольним.

Кількість товару визначають в угоді у натуральних одиницях — кубічних
метрах, штуках, вагонах, тоннах. Якщо кількість проданого товару
виражена у вагонах, має бути зазначено і повний стандартний вміст вагону
(платформи).

Фактичну величину продажу називають лотами, тобто партіями. Вони мають
бути кратними біржовій одиниці, тобто ділитися на кожну таку одиницю без
залишку.

Якість товару, що є також однією з вимог до біржового товару, в угоді
визначають за стандартами і технічними умовами, умовами договору,
попереднім оглядом, а також за зразками.

Визначальним чинником при стандартизації якості біржового товару є
введення базового сорту як єдиної міри. Вона є тим критерієм, за яким
дають якісну характеристику аналогічного товару. За базовий сорт беруть
найбільш поширений вид продукції цього ринку. Так, у США тверда червона
озима пшениця є базовою щодо інших типів. У свою чергу, вона має п’ять
класів, з яких другий є сортом, що готується, від якого через
коефіцієнти визначають ціну інших.

Особливістю біржового товару є те, що його завжди можна і купити, і
продати — він цілком ліквідний.

Перш ніж потрапити до споживача, біржовий товар багато разів переходить
з рук в руки. Це зумовлено тим, що на біржі обертається не сам товар, а
титул власності на нього або контракт на його поставку. Котирувальна
ціна є типовою біржовою ціною, що встановлюється біржею за реальною
оцінкою стану кон’юнктури ринку. Вона є ціною рівноваги попиту і
пропозиції цього товару, встановлюється експертним шляхом на певний
строк або дату і є орієнтиром для продавців і покупців при здійсненні
угод. Котирувальні ціни визначає вибірний орган біржі — котирувальна
комісія.

Котирування цін здійснюється двома основними способами — реєстрацією
фактичних цін попиту, пропозиції та угод, а також виведенням типової,
тобто власне котирувальної ціни або довідкової ціни котирувальної
комісії. Виходячи з кон’юнктури ринку цього дня по певному товару, при
великій кількості угод типову ціну обчислюють як середню ціну угод,
оскільки відповідно до закону великих чисел відхилення будуть взаємно
компенсуватися. Визначення типової ціни за малою кількістю угод —
складний процес, що потребує високої компетенції котирувальної комісії.
Кон’юнктуру ринку визначають на основі трьох його характеристик:
співвідношення попиту та пропозиції; тенденції руху цін протягом
біржового дня; кількості здійснених угод.

Довідкова (котирувальна) ціна не є офіційною або твердою ціною біржі, а
лише відбиває думку котирувальної комісії про найбільш типову ціну.

Біржова угода, укладена за участю маклера, набуває чинності з моменту
підписання маклерської записки сторонами і маклером, а за наявності у
маклера пропозиції (офферта) від однієї з сторін та письмової згоди
(акцепту) від іншої — лише маклером.

Біржова угода — це письмово оформлений документ купівлі-продаж) або
поставки двох видів — J реальним товаром і строкові (рис. 25).

У першому випадку товар переходить від продавця до покупця, тобто це
реальний товарооборот. Товар має знаходитись у приміщенні біржі (на її
складах) або поставлений у строк 1-15 днів після укладення угоди. Такі
угоди називають ще «СПОТ».

Форвардні угоди — це зобов’язання продавця здійснити постачання певної
кількості товару визначеної якості у зазначений час. Такі угоди
поділяють на позабіржові та біржового обороту.

Позабіржові угоди укладають для поставки товару в майбутньому без
будь-якого офіційного гаранта. Інакше кажучи, форвардні контракти є
іменними товарними векселями під відповідальність і забезпечення
приватних осіб.

Якщо між покупцем і продавцем є біржовий посередник, тобто угода
укладається на реальний товар у зазначений час через біржу, то це
форвардна угода біржового обороту.

Рис. 25. Угоди, які укладаються на товарних біржах

Форвардні угоди є вигідними як для продавців, так і для покупців
(реального товару, насамперед завдяки тому, що такі угоди гаранту-Іють
збут чи придбання продукції на прийнятних умовах і певною І мірою
застраховують від зміни цін. Це має особливо важливе зна-[чення в умовах
інфляції, коли покупець може відчувати себе впевне-Ініше, тому що
отримає товар через певний час за визначеними ціна-Іми. Продавець також
має виграш, одержуючи за контрактом визна-Ічену суму, яку він може
використати на свій розсуд. І У бартерних угодахроль еквівалента
виконують, як правило, зер-Іно, автомобілі, ліс, цемент, м’ясопродукти,
мед, картопля. Угоди «з 1 умовою» поширені в країнах, що переходять до
ринкової економіки. І Сутність їх полягає в тому, що продаж одного
товару здійснюється при одночасній купівлі іншого. Відрізняються такі
угоди від бартерних тим, що здійснюються у процесі публічних торгів у
операційному залі за участю маклера, обліково-розрахункову функцію
виконують гроші.

Особливістю ф’ючерсних угод є поставка товару згідно з попередньо
укладеними контрактами за цінами, що складаються на ринку реального
товару, або за котирувальною ціною. До строку вико-ьнання угоди біржа
бере певну суму застави (депозит, маржа). Ф’ю-їчерсні угоди укладаються
між продавцями і покупцями, як правило, Іне для продажу чи купівлі
товару, а з метою страхування від можли-‘вих змін цін на нього на
реальному ринку. Інакше кажучи, при строкових операціях ф’ючерсного типу
рух товару не є обов’язковим, оскільки це продаж прав на товар. Ставши
об’єктом такої торгівлі, він може реалізуватися за різними цінами (у
момент купівлі й продажу ціни на ринку реальних товарів змінилися). Якщо
ціна зросла, різницю виплачує продавець, якщо ж знизилась, — покупець.

Для того щоб застрахуватися від можливих втрат внаслідок зміни цін при
здійсненні контрактів з реальним товаром у біржових операціях,
застосовують хеджування (захист). У найзагальнішому вигляді хеджування
визначають як страхування ціни товару від ризику, небажаного для
виробника зниження чи невигідного для споживача зростання. І продавець,
і покупець однаково зацікавлені в усуненні значних коливань і в
кінцевому підсумку — в стабілізації руху цін. На практиці це
відбувається так. Суб’єкт, що продає реальний товар на біржі з поставкою
у майбутньому, спираючись на існуючий рівень цін, водночас купує
ф’ючерсні контракти на той самий строк і на ту саму кількість товару. А
суб’єкт, що купує реальний товар з поставкою у майбутньому, водночас
продає на біржі ф’ючерсні контракти. І Останні виступають як страхові
гаранти, оскільки, якщо в операції одна сторона втрачає як продавець
реального товару, то вона виграє як покупець ф’ючерсних контрактів на ту
саму кількість товару, і навпаки, тобто продавець реального товару
застосовує хеджування продажем, а продавець реального товару — купівлею.

Зменшенню ризику, пов’язаного з торгівлею ф’ючерсними контрактами,
сприяють угоди з премією (опціон), що являють собою торгівлю попередніми
контрактами. Джерелом доходу для покриття фактичної ціни порівняно з
ціною при укладенні опціонної угоди є премія. Вона є величиною ризику,
що дає змогу покупцеві опціону завчасно знати, що він може втратити,
якщо відмовиться від його купівлі. А це може бути за таких обставин.
Суб’єкт, що займається сільськогосподарським виробництвом, у березні
хоче купити трактор. Гроші він матиме лише у вересні, після реалізації
свого товару. За цей час ціни на трактор можуть змінитися. Для того щоб
реалізувати свої інтереси, покупець (хоче придбати товар, але не має
грошей) і продавець (хоче реалізувати товар і за відстрочення платежу
мати відсоток) укладають опціонний контракт. Покупець зобов’язується
виплатити за трактор його вартість, визначену в березні, і певну суму за
опціон. Суб’єкт, що володіє трактором, зобов’язується його продати.
Суб’єкт, що купив опціон, отримує право придбати трактор, але може від
нього і відмовитися. При цьому він втрачає відсоток за опціон, а
продавець його отримує.

Формування товарних бірж в Україні сприятиме концентрації в певних
місцях великої кількості товарів, що дасть змогу через інституцію
ціноутворення, якою є біржа, формувати ринок засобів виробництва.

§32 ФОНДОВА БІРЖА

ПОНЯТТЯ, СУБ’ЄКТИ І КЛАСИФІКАЦІЯ

Фондова біржа — це організаційна форма ринку, на якому здійснюється
торгівля цінними паперами — акціями, облігаціями, зобов’язаннями
державної скарбниці, сертифікатами, документами, пов’язаними з рухом
кредитних ресурсів і валютних цінностей.

На відміну від товарних бірж, що регулюють рух товарів, фондова біржа
забезпечує рух капіталу, адже цінні папери — не що інше, як різні форми
його еквіваленту. Прискорення руху капіталу сприяє підвищенню
ефективності економіки. Це є одним із завдань фондової біржі.

Фондова біржа сприяє придбанню на певних умовах і на певний строк
вільних грошей, залученню коштів за рахунок випуску і продажу акцій,
облігацій і спрямування їх на технічне оновлення підприємства, його
переорієнтацію на випуск продукції, яка має найвищий попит. Біржа може
сприяти переливу капіталу з однієї галузі в іншу, а завдяки державному
регулюванню цих процесів він може спрямовуватись у ті соціальне важливі
сфери, які найбільше його потребують

Як вторинний ринок цінних паперів фондова біржа сприяє здійсненню
переходу фондових цінностей від одного суб’єкта до іншого. На первинному
ринку цінності емітуються, тобто випускаються в обіг і розповсюджуються
серед інвесторів. В окремих випадках на біржах можуть розповсюджуватися
цінні папери.

Емітентами цінних паперів можуть бути юридичні особи, держава, державні
органи, органи місцевої адміністрації, підприємства, іноземні юридичні
особи.

Громадяни або юридичні особи, що купують цінні папери від свого імені та
за свій рахунок, є інвесторами. Ними можуть бути також іноземні
громадяни та юридичні особи. Ще один учасник ринку цінних паперів —
інвестиційна інституція, якій надається право юридичної особи, що дає їй
можливість виконувати функції посередника (фінансового брокера),
інвестиційного консультанта, інвестиційної компанії, інвестиційного
фонду. Інвестиційні компанії можуть займатися організацією випуску
цінних паперів та видаванням гарантій щодо розміщення їх на користь
третім особам, вкладати кошти у цінні папери від свого імені та за свій
рахунок, у тому числі через котування цінних паперів, за якими
інвестиційна компанія зобов’язується їх продавати і купувати.

Класифікувати біржі можна за різними критеріями. Виходячи з
організаційної структури виділяють два основних типи біржі:
публічно-правові і організовані у вигляді приватних компаній та
асоціацій, що мають найрізноманітніші конкретні юридичні форми
(акціонерні товариства, асоціації, змішані підприємства).

Регулювання фондової біржі з боку держави у різних країнах неоднакове. У
Великій Британії та США біржі самостійні в своїй діяльності та у формах
організації. Уряд формально не втручається у справи фондових бірж. Проте
в США, наприклад, всі угоди, здійснені згідно з рішеннями біржі, не
повинні суперечити законам країни.

Особливий вид регулювання застосовується у Швеції, де біржа є
акціонерним підприємством, але 50 відсотків її капіталу належать

уряду.

У Німеччині керівництво всією діяльністю бірж покладено на їхні
правління. Членів правління обирають з осіб, допущених до здійснення
операцій на біржі. Одночасно федеральне міністерство фінансів має право
здійснювати контроль за деякими сторонами біржової діяльності, зокрема
за строковими угодами. Певними правами наділені уряди земель, особливо
при визначенні порядку виборів правління, встановленні податків з
біржових доходів тощо.

У групі так званих нових індустріальних країн, до яких належать
азійські: Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Малайзія, Таїланд
і латиноамериканські: Бразилія, Мексика, Аргентина — фондові біржі
являють собою, як правило, державні інституції або приватні організації,
що перебувають під контролем центральної адміністрації.

Залежно від структури володіння акціями розрізняють англо-аме-риканську
і континентально-західноєвропейську моделі. Перша характеризується тим,
що контрольні пакети акцій порівняно невеликі. Основна маса акцій вільно
обертається на ринку. В другій, навпаки, на ринку обертається відносно
небагато акцій. При першій моделі є реальна можливість скупити значну
кількість акцій і сформувати контрольний пакет у чиїхось руках. При
другій моделі перехід компанії в інші руки неможливий, якщо її власник
не захоче цього зробити.

Фондова біржа є некомерційною організацією, не переслідує мети одержання
власного прибутку, заснована на самоокупності, не виплачує доходів від
своєї діяльності своїм членам. Фінансова діяльність фондової біржі може
здійснюватися за рахунок продажу акцій фондової біржі, які дають право
бути її членами, регулярних (як правило, щорічних) членських внесків
членів фондової біржі, біржових зборів з кожної угоди, що здійснена на
фондовій біржі.

Функціонування біржі нерозривно пов’язано з системою посередництва і
таких її суб’єктів, як посередники. Останні поділяються на маклерів,
брокерів, дилерів або джоберів. Які між ними відмінності?

Для бірж, яким більшою мірою притаманні риси публічно-правового закладу,
найбільш поширеним типом посередника є маклер. Маклером називають
посередника, який виконує свої функції, як правило, не маючи права
здійснювати угоди за власний рахунок і брати на себе зобов’язання
контрагента.

На біржах, що організовані у формі асоціацій і акціонерних підприємств,
більш типовими посередниками є дилери або джобе-ри, які здійснюють
операції за власний рахунок, а допомагають їм реальні посередники —
брокери.

ОСНОВНІ ВИДИ ОПЕРАЦІЙ

Усі угоди, що укладаються на фондовій біржі, поділяють на угоди за
готівку і угоди на строк (рис. 26).

Рис. 26. Операції, що здійснюються на фондових біржах

Угоди за готівку, які ще називають касовими, є найпростішими на фондовій
біржі. До них належать операції, які мають бути виконані протягом 2-3
днів після укладення угоди. За цей час продавець повинен передати
покупцю проданий цінний папір, а покупець — заплатити за нього готівкою
обумовлену суму. Найбільше таких угод здійснюється на фондові цінності
невеликої вартості. Проте це не виключає здійснення операцій, особливо у
періоди значних кон’юнктурних коливань, і на великі суми.

Особливістю таких угод є швидкість і простота оформлення. Найчастіше
такі угоди здійснюються усно.

Угоди на строк є більш складними і являють собою договір, відповідно до
якого один суб’єкт передає іншому певну кількість цінних паперів за
фіксованим курсом, але з зобов’язанням передати їх не відразу, а у
встановлений строк. Покупець зобов’язаний їх прийняти і заплатити
продавцю зазначену суму. Строки, на які укладаються подібні угоди,
становлять 1-3 міс.

Для строкових угод існує обов’язковий мінімальний обсяг, менше якого
угода не може бути укладена.

Строкові угоди багатоваріантні та поділяються на такі основні види:
тверді угоди, угоди з премією, онкольні, угоди на різницю.

Тверда строкова операція зобов’язує продавця цінних паперів передати їх
покупцю в зазначений строк у кількості і за курсом, зафіксованим в
угоді. У такому разі підвищення або зниження курсу цінного паперу, що
реалізується, на момент його поставки не має жодного значення.

Угода з премією передбачає, що один з контрагентів, сплачуючи іншій
стороні певну винагороду (премію), дістає право відмовитися від угоди
або змінити її початкові умови.

Онкольні угоди (від англ. on call — на вимогу) характеризуються тим, що
в день укладання угоди конкретну ціну цінних паперів не фіксують. Така
угода грунтується на ціні, що склалася внаслідок ко-тування на фондовій
біржі в день, зазначений в угоді. В цей день, «на вимогу», відбувається
реалізація угоди.

Сутність строкових угод на різницю полягає в тому, що одна з сторін
угоди отримує різницю між курсом на день укладання угоди і на день її
виконання. Наприклад, продавець на різницю зобов’язується передати
покупцю 7 вересня цінні папери за курсом, зазначеним в угоді. Проте
фактично в цей день курс зріс на 10 відсотків. Отже, виграє покупець, а
різницю сплачує продавець. Виплатою різниці й завершується вся операція.
Юридичне угоди на різницю у багатьох країнах заборонені.

Фондова біржа — складний технічний організм з власною інфраструктурою.

Найбільші біржі об’єднуються в асоціації та союзи з метою координації й
консолідації своєї діяльності, що не виключає конкурентної боротьби між
ними. Такі об’єднання, як Європейські товарні біржі, розробляють типову
документацію, зокрема форми контрактів. Національна асоціація біржових
брокерів і дилерів США розробила єдину систему автоматичного котування
для фондової біржі. У Великій Британії створено раду цінних паперів та
інвестицій, у Франції — комісію ф’ючерсних товарних ринків і комісію з
біржових операцій. Аналогічні організації діють в багатьох інших країнах
світу.

§33 СТАН РОЗВИТКУ ФОНДОВОГО РИНКУ В УКРАЇНІ

В Україні згідно з чинним законодавством створений і функціонує ринок
цінних паперів — акцій, облігацій, векселів, ощадних сертифікатів тощо.

Юридичними особами, які здійснюють випуск цінних паперів в нашій країна,
є уряд, державні підприємства, що перетворилися на акціонерні
товариства, комерційні банки, акціонерні товариства, комерційні
структури, органи місцевого самоврядування.

Емітентами України станом на 1 жовтня 1998 р. випущено в обіг цінних
паперів на суму 17 230 195 тис. грн. При цьому акцій випущено на суму 12
874 112 тис. грн., або 74,7 відсотка, облігацій — на 1 233 701 тис.
грн., або 7,2 відсотка, казначейських зобов’язань — на 23 536 тис. грн.,
або 0,1 відсотка, ощадних сертифікатів — на 179 088 тис. грн., або 1,1
відсотка, векселів — на 2 174 054 тис. грн., або 12,6 відсотка, інших
цінних паперів — на суму 745 704 тис. грн., або 4,3 відсотка (рис. 27).

Торгівля цінними паперами на фондовому ринку України здійснюється на
фондових біржах та в позафондових торговельно-інфорінформаційних
системах.

Рис. 27. Стан розподілу цінних паперів за видами на 1 жовтня 1998 p., у
відсотках

Останні обслуговують торговців цінними паперами, які укладають
цивільно-правові угоди щодо цінних паперів.

Фондові біржі є основними організаторами торгівлі, на яких здійснюється
купівля-продаж цінних паперів, але вони функціонують відокремлено одна
від одної.

На фондовому ринку цінних паперів діють такі зареєстровані біржі:

• Українська фондова біржа (УФБ);

• Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ);

• Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ);

• Донецька фондова біржа (ДФБ).

На фондовому ринку України за кількістю проданих цінних паперів провідну
роль відіграє УФБ.

В Україні розвивається позабіржова торгівля цінними паперами згідно з
створеною у 1996 р. торговельною системою асоціації «Позабіржова фондова
торговельна система» (ПФТС). Торгівля цінними паперами здійснюється
через електронну торговельно-інформаційну мережу, що дає можливість
обміну пропозиціями купівлі та продажу цінними паперами в режимі
реального часу, виводячи на дисплей користувачів цінове та кількісне
котирування цінних паперів, а також інформацію про ціну та обсяги
виконаних угод. Крім того, ПФТС може надавати інформацію про деталі
укладання угод не тільки учасникам, а й розрахунковим банкам,
реєстраторам та іншим установам, які беруть участь в обслуговуванні
торгових угод.

Значне місце серед ринкових установ займають банки і не-банківські
інституції (служба зайнятості, фонд державного соціального страхування,
інвестиційні фінансові фонди тощо). Про це йтиме мова у наступних
розділах.

§34 БАНКИ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА РИНКОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ

Банк — це економічна установа, що спеціалізується на кредитуванні,
посередництві в грошових розрахунках і операціях з цінними паперами

За формою власності банки поділяють на державні (національні),
акціонерні, приватні (індивідуальні та партнерські), кооперативні,’
муніципальні (комунальні), створені з участю держави, міждержавні! 200

Є три види банківських операцій:

активні, в яких грошовий фонд використовується з метою одержання
банківського прибутку;

пасивні, за допомогою яких акумулюються грошові кошти, які потім
використовуються для активних операцій. За такими операціями банк не
тільки не одержує прибутку, а навіть має платити вкладникам капіталів
(відсоток на вклад);

посередницькі (комісійні), пов’язані з використанням доручень клієнтів,
за що останні мають платити особливу плату — комісійні (плата за
консультації, здійснення довгострокових операцій тощо).

Діяльність банків має засновуватися на повному комерційному розрахунку і
самофінансуванні. У процесі своєї діяльності вони одержують прибуток.

Банківський прибуток — це залишок між сумою одержаних відсотків і
витратами банку

Прибутковість банку оцінюють за нормою банківського відсотка.

Ефективність кредитної системи оцінюють за розміром одержаного прибутку,
своєчасним поверненням позик, досягненням загальної економічної
ефективності, максимальною віддачею з кожної грошової одиниці кредитних
вкладень.

Для створення банку необхідний статутний фонд. Як правило, сума
залучених вкладів не повинна перевищувати розміру власних коштів.
Максимальний розмір кредиту має бути менший, ніж сума власного капіталу
і залучених коштів.

СИСТЕМА БАНКІВ В УКРАЇНІ. НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

Банківська система в Україні має дворівневу побудову: на першому рівні —
Національний банк України, на другому — комерційні банки.

Провідне місце в банківській системі належитьНаціональному банку України
(НБУ). Він покликаний провадити єдину політику в сфері грошового обігу,
зміцнення національної грошової одиниці — гривні.

Національному банку України надано монопольне право на випуск грошей
(емісію). Він виконує роль емісійного центру. Банк зберігає резервні
фонди грошових знаків, дорогоцінні метали, у тому числі золото, валютні
запаси.

Національний банк України обслуговує державний борг країни, дає дозвіл
на створення (реєстрацію) комерційних банків.

КОМЕРЦІЙНІ БАНКИ

Комерційні банки не мають права здійснювати операції на некомерційних
засадах. Не повинні використовуватися кошти підприємств, які
зберігаються на рахунках у банку, на безвідплатній основі. Підприємствам
мають сплачуватися відсотки за такі кошти. Комерційна банківська
діяльність несумісна з безоплатним виконанням кредитними установами
багатьох банківських операцій. За всі операції (ведення рахунків
клієнтів, здійснення розрахункових операцій за їхнім дорученням,
фінансування капітальних вкладень, касове виконання державного бюджету,
надання консультаційних послуг з відкриття рахунків, застосування правил
кредитування, касове обслуговування підприємств і установ тощо) банк має
отримувати відповідну плату.

В умовах комерціалізації банківської діяльності кредитні ресурси мають
розміщуватися з найбільшою вигодою для банку і позико-одержувачів при
дотриманні загальнодержавних інтересів. Кошти, що акумулюються банками,
повинні спрямовуватися у першу чергу на здійснення ефективних проектів,
які забезпечують розвиток пріоритетних галузей і сфер економіки,
прискорення науково-технічного прогресу, нарощування виробництва товарів
народного споживання і послуг, вирішення інших соціальне важливих
завдань.

Перехід до ринкових відносин багато в чому залежить від ліквідації
монополізму в банківській системі. У зв’язку з цим в системі комерційних
банків діють не лише спеціалізовані банки. В останні роки в Україні
виникли галузеві комерційні банки, а також комерційні банки громадських
організацій, акціонерних товариств тощо. Станом на 1 січня 1998 р. в
Україні налічувалося 227 банків, валютних бірж та фінансово-кредитних
установ НБУ, з них 2 державних банки, 184 акціонерних товариства, в тому
числі 133 — відкритих і 51 — закритий, а також 41 товариство з обмеженою
відповідальністю. Серед зареєстрованих банків 22 створено за участю
іноземного капіталу, в тому числі 6 повністю з іноземним капіталом.

Розвиток комерційних банків стримується такими чинниками:

недостатнє законодавче забезпечення банківської діяльності;

багато підприємств впродовж тривалого періоду не виконують своїх
зобов’язань щодо повернення кредитів, що обмежує кредитні ресурси
комерційних банків;

відсутність у деяких банків належних статутних фондів, що не гарантує
безпеки коштів їхніх вкладників.

Діяльність комерційних банків має деякі особливості. Ці банки можуть
бути учасниками організації спільних виробничих підприємств у формі
консорціумів та акціонерних товариств. Розвиток ринкових відносин
розширює сферу діяльності банків. Важливе місце в їхній діяльності
займають довірчі (трастові), а також лізингові та факторингові операції.

Маючи гарантію отримання стабільного доходу, клієнти банку передають
йому право управління своїм майном. У цьому й полягає сутність трастових
операцій.

Лізингові операції полягають у наданні довгострокової оренди машин,
устаткування. Засоби праці купує банк і здає їх в оренду (це нагадує
своєрідний кредит на придбання устаткування).

Факторингові операції передбачають, що банку надається право на
вилучення дебіторської заборгованості клієнтів. За це банк отримує
комісійні.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які з наведених далі елементів входять до інфраструктури ринку:

а) магазини; б) біржі; в) система економічної освіти; г) банки; д)
система зв’язку; е) ріелтерські фірми; є) податкова система; ж)
аукціони, ярмарки; з) система аудиту.

2. Які риси характеризують товарну біржу:

а) пропонується однорідний товар з певними характеристиками;

б) роздрібна торгівля, яка ведеться у спеціалізованому місці; в)
торгівля здійснюється за допомогою брокерів; г) покупцем товару є той,
хто пропонує вищу ціну; д) повна відповідальність продавців за якість
товарів.

3. Біржовий маклер є висококваліфікованим спеціалістом. Які функції він
виконує?

а)______________________________________________________________

6)______________________________________________________________

в)_____________________________________________________________

4. Які риси властиві біржовому товару:

а) монопольний товар; б) масовий товар; в) оригінальний, неповторний
товар; г) товар, що продається за зразками; д) ліквідний товар; е)
товар, що продається партіями.

5. Дайте назву угод на товарній біржі, про які йдеться у наведених далі
визначеннях:

а) договірні зобов’язання продавця здійснити постачання певної кількості
та якості товару у зазначений час без будь-якого офіційного гаранта; б)
поставки товарів згідно з попередньо укладеним контрактом за цінами, що
склалися на ринку цього товару або за котирувальними цінами; в) угода
здійснюється між продавцем і покупцем за допомогою маклера і оплата
відбувається згідно з різницею у цінах (у момент укладання угоди і в
момент поставки товару).

6- Які ознаки характеризують касові, форвардні та ф’ючерсні угоди:

а) товар переходить від продавця до покупця у строк від 1-15 днів після
укладення угоди; б) домовленість про поставку товару відбудеться згідно
з попередньо укладеним контрактом за котирувальними цінами; в)
домовленість про поставку товару в майбутньому без будь-якого гаранта;
г) угоди мають велике значення для підприємств сільськогосподарського
сектора; д) рух товару при угодах не є обов’язковим; е) угоди, при яких
продаж одного товару здійснюється при одночасній купівлі іншого.

7. На фондових біржах всі угоди поділяються на касові та строкові. З
наведених нижче операцій згрупуйте їх за видами:

а) операції, які мають бути виконані протягом 2-3 днів після укладання
угоди; б) угоди, що складаються на 1-3 місяці; в) угоди, що здійснюються
за готівку, як правило, на невелику суму; г) угоди, у яких
передбачується обов’язковий мінімальний обсяг; д) багатоваріантні угоди,
які поділяються на такі основні види: тверді, з премією, онкольні, на
різницю.

8. Банк прийняв депозитів на суму 300 тис. грн. з зобов’язанням сплатити
вкладникам 8 відсотків річних. Одночасно він надав у вигляді кредитів
280 тис. грн. під 10 відсотків річних. Який прибуток має отримати банк?

9. Банк залучив внесків на суму 168 млн грн., надав кредитів на суму 150
млн грн. Яким буде результат за цими операціями, якщо банк виплачуватиме
за внесками 3 відсотки за рік, одержуватиме за кредити 5 відсотків за
рік, а темпи інфляції становитимуть 10 відсотків за рік.

10. Банк залучив внесків на суму 160 млн грн., надав кредитів на суму
150 млн грн. Прибуток становить 5 млн грн. Статутний фонд банку 10 млн
грн. Обчисліть: а) частку суми відсотків у сумі банківського прибутку;
б) норму банківського прибутку за умови, що банк виплатив за внесками 3
відсотки за рік і одержав за кредит 5 відсотків за рік.

11- Розрахуйте норму прибутку банківського капіталу за такими даними.
Банк залучив у вигляді депозитів 10 млн дол., маючи власний капітал 10
млн дол. Всі ці кошти банк використовує для видавання позик, одержуючи 4
відсотки річних. Своїм вкладникам банк сплачує за депозитами З відсотки.

Розділ XII

ПОПИТ І ПРОПОЗИЦІЯ.

ТЕОРІЯ РІВНОВАГИ

У чому полягає сутність категорій попиту і пропозиції

Які економічні закони регулюють ці явища

Яка діалектична залежність існує між попитом і пропозицією

Що таке рівноважна ціна і кон’юнктура ринку

§35 ПОПИТ НА ТОВАРИ

ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА ПОПИТУ

Попит виражає сформовану на ринку потребу в життєвих засобах, що
визначається кількістю товарів і послуг, які споживачі можуть придбати
за цінами, що склалися на ринку, та наявністю коштів

Попит завжди конкретно виражений, динамічно змінюється під впливом ряду
чинників.

Розглянемо деякі положення, що уточнюють поняття «попит».

По-перше, попит тісно пов’язаний з дійсними суспільними потребами,
бажаннями, але не збігається з їхньої кількісною визначеністю.
Порівняйте: ви маєте бажання купити ряд товарів, але коли оцінюєте свої
фінансові можливості, то бачите, що ваше бажання значно випереджає ваші
можливості, тому що останні залежать від платоспроможного попиту.

По-друге, суб’єкт попиту репрезентує сферу споживання (виробничого чи
особистого) і виступає на ринку покупцем. Об’єктами попиту можуть бути
будь-які об’єкти ринкових відносин, що мають вартісну оцінку і певну
корисність для споживання.

Рис. 27. Система чинників, що визначають попит

Іноді чинники, що впливають на попит, зводяться лише до цінових, тобто
визнається тільки вплив рівня цін на зміни у попиті. В реальному
економічному житті все значно складніше. На попит впливає багато
чинників (рис. 27), аналіз яких дає можливість визначити потреби людини
в певних товарах і послугах.

ЗАКОН ПОПИТУ

Рух попиту об’єктивно регулюється законом попиту. Він відбиває
причинно-наслідковий зв’язок між зміною ціни і зміною величини попиту.
При цьому цей зв’язок має зворотний характер:

підвищення ціни зумовлює зменшення попиту і навпаки — зниження ціни веде
до його зростання.

У законі попиту виявляється суперечність між ціною і платоспроможністю,
а точніше — між зміною ціни і постійною на цей час величиною
платоспроможного попиту населення.

Якщо ціна зросла, то при тому самому платоспроможному попиті населення
зменшуються можливості здійснення покупок. Вони скорочуються не в
номінальному грошовому, а в натуральному вираженні. Інакше кажучи,
замість 5 кг якогось харчового продукту ви зможете придбати уже тільки
3-4 кг, або змушені будете купувати дешевший замінювач звичного для вас
продукту. Наприклад, замість вищого сорту чаю купують нижчий, замість
кави — чай.

Вихід з цієї суперечності полягає у зменшенні попиту на товари, ціна на
які зросла.

Протилежна ситуація виникає тоді, коли ціна знизилася. Споживач має
можливість придбати ті товари, продаж яких раніше стримувався через
недостатню купівельну спроможність. У цьому разі попит зростає на більш
дорогі товари.

Форми вияву закону попиту найрізноманітніші.

Якщо ціни зросли, реалізація їх може знизитися. Це станеться лише тоді,
коли маса товарів залишиться незмінною. При скороченні товарної маси за
допомогою ціни встановлюють нову пропорцію (новий баланс) між масою
товарів і платоспроможним попитом.

У конкурентній боротьбі виробник мусить реагувати на поведінку
споживачів. При затримці реалізації товарів і створенні товарних запасів
можуть бути вжиті заходи щодо зниження цін і зменшення товарних запасів.

Формою вияву закону попиту є також ефект заміщення. Він полягає у
переміщенні попиту на дешевші товари-замінники.

Однією з форм вияву закону попиту є ефект доходу. Він спостерігається
тоді, коли відбулось зниження ціни. Це призводить до того, що у
споживача в результаті зниження ціни з ‘явилась вільна сума грошей, яка
може бути спрямована на придбання додаткових життєвих засобів.

КРИВА ПОПИТУ ТА ЇЇ ЗМІНИ

Залежність між ціною і попитом характеризує крива попиту (рис. 28).

Рис. 28. Крива попиту

Вона має негативний нахил, що демонструє зворотну залежність між двома
змінними — ціною за одиницю товару Р і обсягом його продажу Q. Причому
кожна додаткова купівля однорідного g товару показує зниження | його
граничної корисності. Це свідчить про те, що закон попиту діє одночасно
з законом спадної граничної корисності економічних благ.

Якщо ціна товару зростає від точки Б до точки А, обсяг продаж
скорочується. Напрям стрілок на осях графіка зміниться на протилежний,
якщо ціна знизиться в напрямі від точки А до точки Б. Будь-якій точці на
кривій попиту ДД відповідає певне значення двох змінних — Р і Q.

Рух по кривій попиту з однієї точки до будь-якої іншої показує, як зміна
однієї змінної, тобто ціни, зумовлює зворотний рух, тобто обсягу продаж.

Може бути і так, що крива попиту ДД не змінюється, не зміщується в той
чи інший бік. Це означає, що попит не змінився. У цьому разі зміна ціни
впливає лише на обсяг продажу товарів, але не на попит.

Крива попиту ілюструє лише зміну співвідношення цін і обсягу продаж у
чистому вигляді, абстрагуючись від нецінових чинників (суб’єктивних
поглядів покупців, моди тощо). Проте в ринковому господарстві вирішальне
значення мають цінові чинники, тому абстрагування від нецінових чинників
цілком припустиме.

ЕЛАСТИЧНІСТЬ ПОПИТУ ТА ЇЇ ТИПИ

Поняття «еластичності» показує взаємозв’язок між зміною ціни і обсягом
проданих товарів.

Наприклад, якщо ціна товару зросла на 10 відсотків, то виникає
запитання, як зміниться кількість продаж за певний інтервал часу; як
зміниться попит на цей товар, якщо доходи населення зростуть на 12
відсотків за місяць, рік.

Найбільш прийнятною одиницею виміру еластичності попиту є відсоток. Цей
показник дає можливість з’ясувати, на скільки відсотків змінився обсяг
продажу товарів у результаті зміни ціни на одиницю товару на 1 відсоток.

Цінову еластичність попиту (коефіцієнт еластичності) Еп обчислюють за
такою формулою:

Розрізняють п’ять типів еластичності попиту.

Попит еластичний — ціна зросла на 1-2 відсотки, а обсяг продажу
збільшився на 10-15 відсотків.

Одинична еластичність — ціна зросла на 1 відсоток, а обсяг продажу
зменшився на 1 відсоток.

Попит майже нееластичний — ціна зменшилася на 15 відсотків, а обсяг
продажу збільшився всього на 1 відсоток.

Попит дуже еластичний — ціна залишається незмінною, але продаж зростає
(наприклад, хворий на діабет купує інсулін незалежно від ціни на нього.
У своєму бюджеті він обмежує купівлю інших товарів аби вивільнити певні
кошти для придбання інсуліну).

Попит зовсім нееластичний — покупець купує товар у кількості, яка не
залежить від його ціни. Це стосується товарів першої необхідності,
споживання яких обмежити важко (солі, цукру).

§36 ПРОПОЗИЦІЯ ТОВАРІВ НА РИНКУ

СУТНІСТЬ І ЧИННИКИ ПРОПОЗИЦІЇ

Пропозиція показує кількість товарів і послуг, яка е у продажу за певною
ціною.

Пропозиція представлена результатами господарської діяльності
(виробництва), що набувають товарного вигляду і можуть бути доставлені
на ринок в певному обсязі та в певний час.

Як і чинники, що визначають попит, чинники пропозиції також поділяють на
об’єктивні та суб’єктивні.

До об’єктивних належать економічні, соціальні, демографічні.

Економічними чинниками є: рівень технології,
організаційно-інфраструктурне забезпечення, сфера обігу; державне
стимулювання ринкової конкуренції, переміщення капіталів.

Соціальні чинники — це професійно-кваліфікаційний склад робочої сили,
суспільна престижність підприємства, розміри і активність підприємців,
їхня економічна самостійність, рівень культури і спеціальної освіти
учасників виробництва.

Демографічні чинники охоплюють: масштаби і характер залучення у
виробництво і вивільнення робочої сили, розподіл працездатного населення
за територією.

До суб’єктивних чинників відносять психолого-традиційні, естетичні,
природно-кліматичні.

Психолого-традиційні чинники — це зміни смаків та уподобань споживачів,
місцеві, національні традиції, виховання, релігійні

звичаї.

Естетичні чинники включають зміни у моді, розвиток промислового дизайну.

Природно-кліматичнї чинники — це клімат, рельєф та місцезнаходження,
флора і фауна.

Однак надалі головну увагу при розгляді чинників пропозиції ми
приділятимемо ціновому чиннику.

ЗАКОН ПРОПОЗИЦІЇ

Об’єктивний рух пропозиції регулюється відповідним економічним законом —
законом пропозиції. Пропозиція стосується насамперед економічної
діяльності виробників, тобто основних суб’єктів конкурентної боротьби.
Отже, процесом-причиною закону пропозиції виступає зміна ціни: вона може
знижуватись або зростати. Цей процес тісно пов’язаний з певною масою
товарів, послуг, що пропонується споживачам.

Якщо ціна знижується, то при тій самій масі товарів і послуг підприємець
одержує менше коштів від реалізації і навпаки. У другому випадку, коли
ціна зросла, коштів стає більше. Як бачимо, у причинно-наслідковому
зв’язку закону пропозиції на відміну від закону попиту існує прямий
зв’язок.

У кожний конкретний момент, як правило, зміна ціни означає, що маса
товарів і послуг виробляється (надається) при тих самих витратах
виробництва. Ця обставина змушує виробників змінювати тактику. Насправді
витрати виробництва не змінились, але цю саму масу товарів і послуг
через зниження ціни продано дешевше. Різниця між сумою реалізації та
витратами виробництва зменшилась, отже, виробник одержав менший
прибуток. Норма прибутку знизилась. Це досить серйозний привід для
оцінки доцільності виробництва цього виду товару.

Підприємець має вжити заходів щодо зміни асортименту товару або щодо
зниження витрат виробництва. Закон пропозиції, по суті, вимагає привести
пропозицію у відповідність з існуючим попитом або знизити витрати
виробництва, узгодити їх з новою ціною.

КРИВА ПРОПОЗИЦІЇ ТА ЇЇ ЗМІНИ

Точка А на кривій пропозиції ПП (рис. 29) показує більш високий рівень
ціни Ц, який склався на ринку, і обсяг товарів Т, який також зріс. Точка
В відбиває ситуацію, яка змінилася: зниження ціни до рівня Ц2, якому
відповідає скорочення пропозиції до продажу товарів Т2. Отже, з рис. 29
видно, що пропозиція товарів має вигляд кривої з позитивним нахилом, що
відображує залежність між двома змінними — ціною товару і його кількістю
або обсягом для продажу на ринку.

Рис. 29. Крива пропозиції

Крива пропозиції, по суті, є ілюстрацією дії закону пропозиції, тобто за
інших однакових умов, чим вища ціна товару, тим більше їх може бути
вироблено і запропоновано до продажу на ринку. Рух кривої донизу від
точки А до точки В означає зниження товарного обміну на ринках під
впливом зниження цін на ці товари.

Еластичність пропозиції товарів характеризує відносні зміни цін товарів
та кількості їх, запропонованої до продажу.

Інтенсивність цих змін неоднакова. Вона може показувати загальну сукупну
еластичність пропозиції, стосуватися пропозиції одиничної еластичності
(за якої 1 відсоток збільшення ціни товарів зумовлює збільшення на 1
відсоток пропозиції їх для продажу на ринку).

При нееластичній пропозиції збільшення ціни не має будь-якого впливу на
збільшення кількості товарів, що пропонується до продажу.

Еластичність пропозиції сприяє встановленню так званої нормальної ціни
рівноваги (тобто рівноважної ціни).

§37 ДІАЛЕКТИКА ЗАЛЕЖНОСТІ ПОПИТУ І ПРОПОЗИЦІЇ. ТЕОРІЯ ЗАГАЛЬНОЇ
РІВНОВАГИ

РІВНОВАЖНА ЦІНА

Політична економія, що обслуговувала адміністративно-командну систему,
вважала, що ринкова економіка в умовах капіталізму має хаотичний
характер розвитку.

Насправді ж ринкова економіка здатна до саморегулювання. Воно
відбувається під впливом вільної конкуренції, постійної зміни цін,
регулювання економічних процесів на основі співвідношення попиту і
пропозиції.

Хоча в ринковій економіці можливі прорахунки, але по кожному товару
встановлюється певний рівень ціни на основі рівноваги попиту і
пропозиції. Діє система саморегулювання. У кожний певний момент виникає
конкретна рівновага між попитом і пропозицією. І ця рівновага досить
ефективна.

При встановленні такої рівноваги випуск продукції досягає економічно
доцільного, витрати чинників виробництва — мінімального рівня. В
результаті, як дотепно зауважує П. Самуельсон, людям, які люблять
яблука, ніхто не пропонує апельсини, і навпаки.

ТЕОРІЯ РІВНОВАГИ Л. ВАЛЬРАСА

Автором теорії загальної рівноваги є відомий швейцарський економіст Леон
Вальрас (1834 – 1910), професор Лозаннського університету, за
походженням француз. Він був одним із засновників теорії граничної
корисності. Однак особливо став відомим як автор теорії рівноваги. Своє
відкриття він зробив на основі математичних висновків.

Леон Вальрас довів, що в умовах ринкової економіки є можливість
встановлення рівноваги на основі співвідношення пропозиції і попиту.
Вільна конкуренція забезпечує встановлення ціни рівноваги.

Рівноважна ціна — це ціна на конкурентному ринку, за якої величина
попиту і пропозиції однакові, немає ні дефіциту, ні надлишку товарів і
послуг. Така ціна не містить у собі тенденції до зростання або до
зниження обсягів виробництва

Постулатами теорії рівноваги Л. Вальраса є такі:

1. Зміни цін впливають на попит і пропозицію і навпаки; зміна попиту
впливає на пропозицію і навпаки. Отже, їхній взаємозв’язок впливає на
встановлення рівноваги.

2. Рівноважна ціна встановлюється у результаті конкуренції,
співвідношення попиту і пропозиції, наявності ресурсів та інших
чинників.

3. Загальна рівновага здійснюється щодо всіх товарів. Це пояснюється
тим, що потреба у цьому товарі залежить від наявності інших товарів.
Наприклад, споживання м’яса залежить від наявності кави.

4. Рівновагу характеризує, як правило, мінова вартість. Мінова цінність
товарів — це рівень економічної рівноваги. В умовах конкуренції діють
механізми, які усувають диспропорції та встановлюють таку мінову
вартість, що грунтується на ціні рівноваги. В умовах монополії
диспропорції зберігаються.

5. Рівновага досягається на основі дії всіх учасників ринку.

6. Рівновага здатна забезпечити максимально високий рівень задоволення
потреб (безумовно, за наявності ресурсів).

7. Попит на кожний товар залежить не тільки від його ціни, а і від цін
на всі інші товари. Наприклад, зростання цін на деякі продукти
харчування призвело в Україні до зменшення попиту на періодичні видання.
Багато людей відмовляються від передплати на газети і журнали. Різко
скоротилися їхні тиражі.

8. Сума попиту споживача на всі закуплені ним товари і покупки дорівнює
за вартістю сумі всіх проданих ним товарів і послуг (у тому числі послуг
праці).

9. Ринок безперервно здійснює «пошук» так званих рівноважних цін.

10. Конкуренція — це важливий чинник встановлення рівноваги (через
ціни). Існуючі цінові сигнали регулюють ринок, з допомогою їх
досягається рівновага.

11. Для рівноваги потрібний ринковий механізм, який діє значно
ефективніше, ніж у минулому так звана планова система.

§38 КОН’ЮНКТУРА РИНКУ.ТЕОРІЯ СПОЖИВЧОЇ ПОВЕДІНКИ

КОН’ЮНКТУРА РИНКУ

Кон’юнктура ринку характеризується визначеним у часі та просторі певним
співвідношенням попиту і пропозиції, що формується як сукупність
товарно-грошових пропорцій під впливом конкретної комбінації діючих
чинників.

Визначальними показниками ринкової кон’юнктури є ціни, за якими продавці
реалізують, а покупці купують товари чи послуги, їхні конкретні величини
зазнають коливань відповідно до пануючих тенденцій у русі попиту та
пропозиції.

Кон’юнктура може здійснюватись досить динамічно і характеризується
різними станами.

Існує три основних якісних стани ринкової кон’юнктури: дефіцит товару,
надлишок товару, ринкова рівновага.

Дефіцит товару характеризує певний стан кон’юнктури ринку, коли
платоспроможний попит перевищує пропозицію при фіксованому рівні ціни.
Дефіцитна кон’юнктура ринку може бути короткочасною (випадковою), а може
мати сталий характер. Короткочасний дефіцит на ринку може виникати у
системі як переважно ринкового, так і позаринкового регулювання
економіки. Він відбиває тимчасові диспропорції у відтворенні певного
продукту і частіше пов’язаний із структурними зрушеннями в економіці,
порушеннями циклічності

виробництва, ціновими чинниками. Тривалого характеру дефіциту надає
певна система господарювання. Так було в умовах
адміністративно-командної економіки. Причини тут різні — відсутність
конкуренції, монополізм державної власності тощо.

Другим станом кон’юнктури є надлишок товару на ринку. При цьому при
певній ціні пропозиція товару перевищує попит на нього.

Як і у випадку з дефіцитною кон’юнктурою, надлишок товару на ринку може
бути тимчасовим чи сталим. Сталий характер виявляється під час криз
надвиробництва. Під час надлишку товарів посилюється конкуренція
виробників.

Стан рівноваги між попитом і пропозицією задовольняє і продавців, і
покупців. Ринкову рівновагу як бажаний стан кон’юнктури неможливо
зафіксувати на тривалий строк. Справа в тому, що чинники, які впливають
на попит і пропозицію, досить рухомі, вони весь час змінюються. Можна
назвати сотні причин зміни їх.

Від стану кон’юнктури залежить споживча поведінка людини.

ОСНОВИ ТЕОРІЇ СПОЖИВЧОЇ ПОВЕДІНКИ

Споживча поведінка — це процес формування попиту споживачів на
різноманітні товари і послуги, що визначає розвиток їх виробництва та
споживання на ринку

Саме це визначення дає підстави для висновку, що не споживання
підпорядковане виробництву, а навпаки — виробництво грунтується на
споживанні.

Споживча поведінка людей обумовлена їхніми доходами. Людина керується
при купівлі товарів і послуг розмірами доходів та уявленнями про ті
блага, які задовольняють особисті потреби.

У теорії споживчої поведінки рівновагу в споживанні вивчають за
допомогою термінів і графіків бюджетного обмеження і кривих байдужості
(рис. 30).

Рис. 30. Крива байдужості

Бюджетне обмеження, споживчий або особистий бюджет — це грошовий доход
споживача, в межах якого може бути визначений попит на матеріальні блага
і послуги.

На рис. 30 показана альтернатива споживчого вибору між двома групами
товарів — їжею та одягом. Лінія споживчого бюджету — це крива KM. Криві
байдужості позначені пунктирними лініями А, Б, В, Г. Точка рівноваги в
споживанні — Е, де крива байдужості В торкається з лінією бюджетного
обмеження. Криві байдужості (їх ще називають кривими однакових
можливостей) показують всі комбінації споживання їжі та одягу, які мають
для споживача однакову сукупну корисність. Криві А і Б розташовані нижче
кривої споживчого бюджету і свідчать про неповне споживання товарів цієї
групи. Крива байдужості /^проходить за межами кривої бюджетного
обмеження, тобто споживання на цьому рівні перевищує можливість доходу і
особистого бюджету цього споживача.

Стан рівноваги бюджету і можливість споживання їжі та одягу досягається
у точці перетину кривої байдужості В з бюджетною кривою KM. У точці Е
можлива заміна одного товару іншим з урахуванням рівня цін на них.

Назва «крива байдужості» не означає, що споживач не хоче споживати
товари, які знаходяться поза цією лінією (припустімо, через те, що вони
не відповідають його особистим потребам і смакам). Споживач хотів би їх
придбати, але він не може цього зробити через обмежений особистий доход.
Інакше кажучи, причиною байдужості є брак платоспроможного попиту.

Існує правило споживчої поведінки. Сутність його полягає в тому, щоб
кожна остання одиниця грошових витрат на придбання товару приносила
однакову граничну або додаткову корисність.

Значення цього правила споживчої поведінки полягає в його логічній
аргументації, що спирається на здоровий глузд. Це правило дає можливість
вирішити завдання — розподіл того чи іншого обмеженого ресурсу між
альтернативними сферами його використання. Переміщення ресурсів із сфери
з низькою граничною корисністю у сферу з високим значенням цього
показника здійснюватиметься до того часу, доки не буде досягнута точка
рівноваги, що відповідає максимальній граничній корисності.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Покупець купує впродовж місяця 10кг яблук за ціною 2грн. за 1 кг.
Ціну за яблука знижено у 2 рази. Спостерігається ефект доходу. У чому
його сутність? Наведіть цифрові ілюстрації цього ефекту.

2. Покупець купує впродовж місяця 10 кг яблук І гатунку за ціною 2 грн.
за 1 кг. Ціна яблук II гатунку — 1 грн. за 1 кг. Ціни на яблука всіх
гатунків зросли на 50 відсотків. Відбувається ефект заміщення. У чому
він полягає? Наведіть цифрові ілюстрації.

3. Ціна на певний товар знизилась приблизно на 5 відсотків. Однак продаж
не тільки не зріс, а навпаки знизився. З чим це пов’язано? Яким
економічним законом можна пояснити таку ситуацію?

4. Як впливатимуть на пропозицію товарів і послуг такі умови:

а) наявність товарів виробничого призначення, що взаємозамінюють і
взаємодоповняють один одного; б) рівень технологій, які застосовуються
при виробництві однойменних товарів; в) рівень податків; г) якість
ресурсів і чинників виробництва; д) наявність субсидій; е) конкуренція
на ринку однорідних товарів; є) реклама і маркетинг.

5. За наведеними в таблиці даними про попит і пропозицію на зерно
побудуйте криві попиту і пропозиції. Визначіть рівноважну ціну.

Ціна за 1 т, грн.

Обсяг попиту, тис. т Обсяг пропозиції, тис. т

10

12

14

16

18

20 10

9

8

7

6

5 3

4

5

6

7

8

6. Розрахуйте коефіцієнт еластичності попиту за ціною, якщо при
зменшенні ціни з 44 до 40 грн. попит зріс з 100 до 120 грн.

7. У якому випадку ми маємо еластичність попиту за ціною:

а) при зміні ціни на 22 відсотки попит змінився на 22 відсотки; 6) при
зменшенні ціни на 60 відсотків попит збільшився на 40 відсотків; в) при
зменшенні ціни на 25 відсотків попит зріс на 50 відсотків.

8. Визначіть тип еластичності та коефіцієнт еластичності за даними такої
таблиці:

Показник

Костюми

Автомобілі

Телевізори

Ціна, грн.

130

100

300 000

180 000

14000

7000

Кількість

10

12

1

3

3

4

Розділ XIII

КОНКУРЕНЦІЯ І МОНОПОЛІЯ

Чому конкуренція є рушійною силою ринкової економіки

Які є види, методи і способи конкурентної боротьби

Як співвідносяться конкуренція і монополія

Для чого держава розробляє і запроваджує антимонопольне законодавство

§39 СУТНІСТЬ КОНКУРЕНЦІЇ. ЕКОНОМІЧНИЙ ЗАКОН КОНКУРЕНЦІЇ

КОНКУРЕНЦІЯ ЯК КАТЕГОРІЯ

РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Важливим складовим компонентом механізму ринкової економіки є
конкуренція. Це економічна боротьба, суперництво між відокремленими
виробниками продукції, робіт, послуг щодо задоволення своїх інтересів,
пов’язаних з продажем цієї продукції, виконаних робіт, наданням послуг
одним і тим же споживачам.

Основне завдання і головна функція конкуренції — завоювати ринок, в
боротьбі за споживача перемогти своїх конкурентів, забезпечити одержання
сталого прибутку.

Конкуренція має як негативні, так і позитивні риси. Негативні риси
конкуренції. Дрібні виробники витісняються капіталом, перші розорюються,
інші збагачуються, посилюється соціальне, майнове розшарування
населення, загострюється безробіття. Позитивні риси конкуренції. Вона є
рушійною силою ринкової економіки. В умовах конкуренції перемагає той,
хто створює високоякісну продукцію при найменших витратах виробництва
завдяки використанню науково-технічних досягнень, передовій організації
праці. Конкуренція приносить користь суспільству: стимулює економію
матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, спонукає постійно
поновлювати асортимент продукції, що випускається, пильно стежити за
науково-технічним прогресом.

Конкуренція позбавлена суб’єктивних вад. Підсумки її оцінюють самі
споживачі, віддаючи перевагу тим чи іншим товарам. Слід зазначити, що
без конкуренції не може діяти закон вартості. Вона є процесом-причиною,
що веде до утворення вартості. Цей причинно-наслідковий зв’язок у
минулому не визнавався. А саме він визначає сутність закону вартості.

Ще не так давно вважали, що конкурентна боротьба веде до хаосу та
анархії. Однак життя спростувало таке твердження. Американський
економіст П. Самуельсон у книзі «Економікс» зазначає, що «конкурентна
система — це складний механізм невимушеної координації, який діє через
систему цін і ринків, механізм зв’язку, що служить для об’єднання знань
і дій мільйонів різних індивідуумів. Без допомоги центральної служби
розвідки ця система вирішує одну з найскладніших проблем, яку тільки
можна уявити: проблему, що охоплює тисячі невідомих змінних і відносин.
Цю систему ніхто не винаходив. Вона просто розвинулася, і, подібно до
людської натури, змінюється. Водночас вона задовольняє не меншою мірою
першу вимогу, що пред’являється до будь-якого соціального організму:
вона здатна вижити».

Отже, конкуренція — головна ознака ринкової економіки.

Виникнення ринкової економіки знаменується появою вільної конкуренції.
Проте існування купівлі-продажу товарів, використання грошей може бути і
без конкуренції. Ось чому треба з’ясувати, як виникає конкуренція.

УМОВИ ВИНИКНЕННЯ КОНКУРЕНЦІЇ

Першою умовою виникнення конкуренції є наявність на ринку великої
кількості виробників будь-якого конкретного продукту або ресурсу. Якщо
виробництво зосереджено в руках одного власника, як в умовах
адміністративно-командної системи, коли при створенні багатьох видів
продукції командувала тільки держава, панує державна монополія, яка по
суті заперечує конкуренцію.

Друга умова виникнення конкуренції — це свобода вибору господарської
діяльності виробників. Кожний з них обирає не тільки що виробляти, а й
має право вносити будь-які зміни в продукцію, визначати її обсяг тощо.

Третьою умовою виникнення конкуренції є відповідність між тим, що
визначає попит, і тим, що визначає пропозицію. Якщо, припустімо, попит
перевищує пропозицію, покупець не має свободи вибору продукції. Всі
вироблені товари легко реалізуються, оскільки існує дефіцит. Там, де
дефіцит, там немає вільної конкуренції.

Четвертою умовою виникнення конкуренції слід вважати наявність ринку
засобів виробництва. У конкурентній боротьбі велике значення має
встановлення високої норми прибутку, яка по суті є орієнтиром у виборі
господарської діяльності. Проте вибір діяльності показує тільки
можливість виробництва. Для того щоб ця можливість перетворилась на
дійсність, потрібно, маючи грошовий капітал, перетворити його на засоби
виробництва.

ЕКОНОМІЧНИЙ ЗАКОН КОНКУРЕНЦІЇ

У процесі конкуренції існують стійкі істотні причинно-наслідкові
зв’язки, які свідчать про те, що це явище не випадкове, а має силу
об’єктивного економічного закону.

Процесом-причиною цього закону є те, що в умовах існування багатьох
господарських суб’єктів, які діють незалежно один від одного, кожний з
них прагне реалізувати свій економічний інтерес — одержати доход
(прибуток) при існуванні різних витрат виробництва і відмінностей
споживних вартостей, що створюються.

Цей процес-причина діє в умовах ринкової економіки, яка не може створити
єдині для всіх виробників і продавців умови реалізації, тому що діє
закон вартості, і споживачі обирають тільки те, що відповідає їхнім
інтересам. Отже, об’єктивно існує суперечність між можливостями
виробництва товарів і послуг і можливостями їхньої реалізації.

Суперечність, яка виникає в умовах ринкової економіки, розв’язується
через конкуренцію. Сутність її полягає у прагненні виробника
задовольнити власний інтерес. Отже, суперечність долається конкуренцією,
що є процесом-наслідком відповідного економічного закону.

Формами вияву економічного закону конкуренції є боротьба за виживання,
одержання місця на ринку, привернення уваги споживачів до своєї
продукції. Формами цієї боротьби є удосконалення виробництва завдяки
досягненням науково-технічного прогресу, зниженню витрат виробництва і
досягненню високої норми прибутку.

Для кількісного вираження закону конкуренції можна використати формулу
коефіцієнта конкурентоспроможності підприємства.

Позначимо його Кк. Цей показник певною мірою може стати узагальнюючим
при обчисленні конкурентоспроможності одиниці продукції (найкраще —
однорідної, наприклад, 1 т цементу, 1 м тканини, однієї пари взуття
тощо).

Коефіцієнт конкурентоспроможності виражає відношення між ринковою
вартістю S і витратами підприємства С + V:

Цей коефіцієнт фактично характеризує здатність підприємства до
виживання. Він не повинен досягати одиниці, оскільки це означатиме, що
підприємство працює без прибутку. Чим коефіцієнт вищий від 1, тим
успішніше діє суб’єкт конкуренції, тим міцніші його позиції на ринку.

Роль конкуренції як рушійної сили розвитку економіки виявляється
передусім у тому, що вона містить в собі могутні стимули для
науково-технічного прогресу.

Новаторські застосування нової техніки і технології, що забезпечують
зниження витрат виробництва, створюють підприємствам значні переваги
перед конкурентами.

Учасники конкуренції знають, що тільки застосування ефективної техніки і
технології дасть їм можливість успішно виживати, мати господарські
успіхи. Ігнорування технічного прогресу неминуче призводить до
банкрутства.

Конкуренція як один з важливих елементів функціонування ринкового
механізму саморегулювання можлива тільки за умови, коли більша частина
товаровиробників — підприємств, організацій, громадян — має свободу
господарської діяльності і підприємництва. Звільнені від монополізму
держави товаровиробники повинні мати свободу для використання майна, що
належить їм, орендується або передано в користування. Вони мають право
обирати постачальників і споживачів, розпоряджатися прибутками, що
залишаються після сплати податків, вирішувати інші питання, пов’язані з
господарською діяльністю і розвитком виробництва.

В умовах дії економічного закону конкуренції виникає комерційна
таємниця. Вона може стосуватися виробничих, торговельних і фінансових
операцій на підприємствах. Товаровиробники прагнуть приховати від
конкурентів усе те, що дає їм змогу виробляти товари підвищеного попиту
і одержувати за це високі прибутки.

§40 МЕТОДИ І СПОСОБИ КОНКУРЕНТНОЇ БОРОТЬБИ

МЕТОДИ ЦІНОВОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

Цінова конкуренція означає, що головними методами боротьби проти
конкурентів є ціна, її використання грунтується на різноманітних методах
і способах. У такій боротьбі перемагає той, хто домагається нижчої, ніж
ринкова ціна вартості своєї продукції. Це по суті боротьба за скорочення
витрат виробництва завдяки використанню досягнень науково-технічного
прогресу, наукової організації праці, підвищення її продуктивності.

На конкурентному ринку нездатність деяких підприємців використовувати
власне економічну технологію виробництва в кінцевому підсумку означає
усунення їх конкурентами, які використовують ефективніші методи
виробництва і мають можливість дещо знизити ціни, що приваблює покупців,
сприяє швидкій реалізації товару, а отже, прискорює оборот капіталу.

Слід також мати на увазі, що деяке зниження цін зберігає для виробника
норму прибутку за рахунок низьких витрат виробництва. Таке зниження цін
слід відрізняти від зниження цін нижче за собівартість, що є вже методом
нечесної конкуренції.

МЕТОДИ НЕДІЙОВОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

У ринковій економіці існує ще нецінова конкуренція. Вона застосовує такі
способи.

1. Поліпшення якості продукції. Відомо, що одна продукція може мати
різну якість на різних підприємствах. Причиною цього є в основному
порушення технології виробництва. Крім технологічної дисципліни, тут
можливе використання технічних новинок, які становлять комерційну
таємницю.

2. Використання реклами. Усі рекламні заходи розраховані на те, щоб
привернути увагу покупців, надати їм відповідну інформацію про споживчі
властивості товару, спонукати споживача зробити покупку, нагадати
споживачеві про існування того чи іншого товару.

Реклама формує уявлення про особливі якості товару, хоча його споживна
вартість при цьому часто залишається без змін. У рекламі акцентується
увага на торговельних знаках і фірмових клеймах.

Умови, що пов’язані з продажем говару.Фірма зобов’язується здійснювати
ремонт виробу, надавати запасні частини, провадити безоплатні
консультації щодо використання свого товару.

НЕЧЕСНА КОНКУРЕНЦІЯ

Нечесна конкуренція — це діяльність господарського суб’єкта, що
спрямована на одержання комерційної вигоди і забезпечення домінуючого
становища на ринку, обманом споживачів, партнерів, інших господарських
суб’єктів і державних органів. Методи здійснення нечесної конкуренції
такі.

По-перше, дезінформація з боку виробника споживачів — покупців і
господарських суб’єктів про товар і послуги. Вона виявляється в
неправильних відомостях про споживчі властивості товару: клас, сорт,
якість виготовлення.

По-друге, використання товарного знаку, фірмового найменування або
маркування товару без дозволу господарського суб’єкта, на ім’я якого
вони зареєстровані. Як правило, використовуються товарні бланки,
маркування тих фірм, продукція яких користується великим попитом.

По-третє, поширення неправдивих повідомлень про товари своїх
конкурентів. Така інформація, звичайно, завдає шкоди діловій репутації
конкурентів і негативно відбивається на результатах їхньої комерційної
діяльності.

По-четверте, намагання деяких фірм впливати на постачальників ресурсів і
банки для того, щоб вони відмовляли конкурентам в постачанні сировини,
матеріалів, а також у наданні кредитів.

По-п’яте, переманювання провідних спеціалістів конкурентів підкупом,
встановленням більш високих окладів і різних пільг.

До нечесної конкуренції можна віднести також порушення законів.
Наприклад, у ряді країн встановлено, що продавець не має права
пропонувати товар за ціною, що нижча, ніж собівартість, з метою усунення
конкурентів. Проте практика засвідчує, що цього правила часто на
дотримуються. І зниження цін залишається одним із способів нечесної
конкурентної боротьби великих промисловців проти невеликих фірм.

§41 ВИДИ КОНКУРЕНЦІЇ

РИНКОВА КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ КОНКУРЕНЦІЇ

Розрізняють два види конкуренції: внутрішньогалузеву і F міжгалузеву.

Внутрішньогалузева конкуренція — це конкуренція між окремими
підприємцями всередині кожної галузі щодо одержання прибутку. Як відомо,
у кожній галузі є десятки, сотні й навіть тисячі підприємств, що залежно
від технічного рівня організації виробництва потребують певної кількості
праці (живої та уречевленої) для виробництва одиниці продукції певної
споживної вартості. Відповідно до цього на різних підприємствах галузі
створюється особлива індивідуальна вартість товарів. Проте на ринку в
результаті внутрішньогалузевої конкуренції складається суспільна
вартість товару.

Внутрішньогалузева конкуренція не усуває різниці у величині норм
прибутку в різних галузях. Цю проблему вирішує міжгалузева конкуренція,
яка є специфічною формою конкуренції капіталів у боротьбі за більш
прибуткове застосування капіталу. Вона здійснюється у вигляді міграції
капіталів з одних галузей в інші. В результаті переливу капіталів
створюється середня норма прибутку.

В умовах ринкової економіки залежно від кількості конкурентів, обсягу
продукції, яка пропонується покупцям, методів конкурентної боротьби
існують ще такі види конкуренції, як чиста, монополістич-. і
олігополістична (рис. 31).

При цьому першу вважають досконалою. Два інші види є недосконалими.

Чиста конкуренуція. Ринок чистої конкуренції складається з векої
кількості конкурентів (виробників, продавців). Вони пропону-

покупцям товарний продукт, який має однакові якісні параметри або ж
цілком ідентичні товари (наприклад, цемент певної марки, пшеницю певного
сорту, папір певного виду тощо).

Особливість чистої конкуренції полягає в тому, що окремий продавець не
може призначити ціну вищу за ринкову, оскільки покупці можуть придбати
потрібну кількість продукції у інших продавців за ринковою ціною. Отже,
виробник не має можливості впливати на ціну і обмежений у використанні
цінових методів конкуренції.

Рис. 31. Види ринкової конкуренції та їхні особливості

Ринкова ціна формується на ринку під впливом попиту і пропозиції. При
цьому немає потреби у контролі за цінами з боку держави. Немає проблеми
і з реалізацією. Продукція збувається методом звичайного обміну або
через товарну біржу.

З цього можна зробити висновок, що в умовах чистої конкуренції виробники
і продавці не витрачають багато часу на розробку стратегії маркетингу,
яка передбачає передусім розробку нових товарів, певну політику цін,
рекламу, стимулювання збуту тощо.

Однак сказати, що в умовах чистої конкуренції підприємство не має жодних
проблем зі збутом продукції, було б неправильно. Воно має уважно вивчати
попит, можливі його коливання.

Є ще одна проблема: пристосування виробника до цін. В умовах чистої
конкуренції виробник добре знає, що ціна не залежить від обсягу його
виробництва. Пропонувати вищу ціну марно, зменшувати ціну означає
зменшувати прибуток. Проте виробникові відомо, що однакова ринкова ціна
не забезпечить однакову норму прибутку. Пристосування до ціни означає
досягнення таких витрат виробництва, які б забезпечували норму прибутку
не нижчу, ніж у конкурентів. Це змушує виробників вивчати і реалізувати
перспективні шляхи розвитку виробництва.

Монополістична конкуренція. Як і чиста конкуренція, цей її вид охоплює
багатьох виробників і продавців. Однак купівля і продаж вже не
здійснюються за єдиною ринковою ціною, а коливання цін досить значне. Як
уже зазначалося, таку конкуренцію вважають

недосконалою.

Недосконала конкуренція означає, що виробник має можливість впливати на
встановлення ціни. Тут виникають різні ситуації. Найсприятливішою з них
є така, коли існує багато товаровиробників з виробництва будь-якого
товару, що задовольняє певну потребу, припустімо, зубної пасти. При її
виробництві існують різні витрати праці, великий асортимент, неоднакова
якість, упаковка тощо. За таких умов товаровиробник може призначити ціну
на свій товар, орієнтуючись на ціни і попит, що встановилися на ринку.

Споживач при такій конкуренції має можливість широкого вибору. Тут
потрібен певний контроль, наприклад за відповідністю реклами та
фактичної якості товарів.

Олігополістична конкуренція. Слово «олігос» у перекладі

з грецької означає «мало». Товари виробляють небагато виробників. Є
певні відмінності в якості продукції або деякі її види зовсім відсутні.
Наприклад, це стосується деяких будівельних матеріалів, металів тощо.
Тут вже необхідна реклама і певний контроль за цінами.

Невелика кількість продавців пояснюється тим, що новим виробникам важко
включитися до цієї галузі виробництва. Як правило, це пов’язано з
обмеженістю ресурсів, їм також важко знайти ринки збуту, адже попит на
цей товар уже насичений.

Кожний продавець має чітко реагувати на стратегію та дії конкурентів.
Якщо будь-який з них знизить ціни, покупці, звичайно, віддадуть перевагу
його продукції. Інші конкуренти мусять негайно вжити відповідних
заходів: або знижувати ціни, або використовувати не-цінові методи
(наприклад, впроваджувати додаткові послуги для покупців).

Особлива ситуація виникає при повній монополії. Припустімо, в країні є
лише одне підприємство, що виробляє єдиний продукт або надає послуги за
відсутності будь-яких замінників. Реклама в цьому разі не має на меті
суперництва (адже конкурентів немає), її характер суто інформаційний і
надаватися вона може безпосередньо на підприємстві або в спеціальних
довідкових виданнях. В умовах монополії потрібний жорсткий контроль за
цінами.

§42 МОНОПОЛІЯ ЯК АНТИПОД КОНКУРЕНЦІЇ

ЗАХИСТ КОНКУРЕНЦІЇ

Існуванню конкуренції загрожує монополія. В широкому розумінні монополія
— це така ситуація, за якої продавців (виробників) настільки мало, що
кожний з них може впливати на загальний обсяг пропозиції та ціну
продукції, що реалізується.

Практика засвідчує, що залежно від характеру і причин, є такі види
монополії: природна, легальна і штучна.

Природна монополій існує в галузях, які виробляють рідкісні метали та
інші елементи виробництва, а також у галузях інфраструктури, що мають
важливе і стратегічне значення, контроль над яким має здійснюватися з
боку держави (наприклад виробництво ядерної зброї).

Легка монополія утворюється на законних підставах для надання особливих
послуг (зв’язок, органи, що надають авторські права тощо).

Штучна монополія виникає внаслідок особливого становища підприємств для
одержання монополістичних переваг.

Загроза монополії полягає в тому, що там, де панують монополісти, зникає
вільна конкуренція, тобто припиняється суспільний вплив на виробництво.
Монополісти дістають можливість маніпулювати цінами для власної вигоди і
на шкоду суспільству в цілому.

Важливе значення має критерій оцінки ступеню монополізації: це одна
група або група їх у виробництві продукції, частка їхнього обороту. У
світовій практиці прийнято вважати, що домінуюче становище підприємства
або групи їх на ринку виникає тоді, коли на одне підприємство припадає
понад 1/3, всього обороту на ринку, або на три і менше підприємств —
понад 1/2 загального обороту, або на п’ять і менше підприємств — понад
2/3 обороту.

У господарській практиці України монополістами є ті учасники
господарського обороту, частка яких на ринку перевищує 70 відсотків.

Захист конкуренції здійснює держава. У ст. 42 Конституції України
записано: «Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій
діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку,
неправомірне обмеження конкуренції та добросовісна конкуренція. Види і
межі монополії визначаються їконом».

Для захисту конкуренції розроблено антимонопольне законодавство і
створено Антимонопольний комітет України.

Захист конкуренції передбачає передусім демонополізацію економіки і
створення конкурентного середовища. Уже наприкінці 1997 р. в Україні
тисячі державних монополій у процесі приватизації перетворилися на
приватні підприємства. Завдяки заходам, спрямованим на демонополізацію
економіки, на ринках з’явилося майже 5000 нових господарських суб’єктів.

Досвід показав, що демонополізація економіки України дала відчутні
результати для розвитку конкуренції там, де на підприємствах з’явилися
власники, які дбають про розвиток виробництва, а не про задоволення
власних поточних потреб.

Антимонопольний комітет України спрямовує свою діяльність на захист саме
конкуренції, а не осіб, які беруть у ній участь: виробників, покупців,
продавців — юридичних осіб чи споживачів-громадян.

АНТИМОНОПОЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Антимонопольне законодавство містить нормативні акти, що визначають
організаційні та правові засади розвитку конкуренції, заходи
попередження, обмеження і припинення монополістичної діяльності та
нечесної конкуренції.

Антимонопольне законодавство поширюється на всі види товарного
виробництва і комерційної діяльності, включаючи виробництво і
товарооборот, платні послуги, проектування продукції та технології, а
також наукові розробки, що призначені для використання їхніх результатів
у виробництві та товарообороті, у платних послугах.

Для розвитку конкуренції та захисту прав споживачів від монополістичної
діяльності господарських суб’єктів відповідним законодавством
впроваджується обмеження свободи їхньої комерційної діяльності. Зокрема
забороняється: обмежувати або припиняти виробництво товарів, а також
виробництво і поставку сировини, матеріалів, комплектуючих виробів без
попереднього узгодження з основними споживачами; скорочувати поставку
або затримувати реалізацію товарів з метою створення, підтримання або
збільшення дефіциту і підвищення цін; нав’язувати контрагенту невигідні
умови договору, включати умови, що не є предметом договору; примушувати
споживача включати у договір непотрібні йому товари і послуги, вносити
інші попередні дискримінаційні умови; припиняти чи затримувати поставки
товарів або виконання послуг у відповідь на претензії контрагента щодо
якості товарів, послуги, виконання інших зобов’язань, передбачених
договором; підвищувати в односторонньому порядку ціни на товари і
послуги, якщо це не обумовлено відповідним поліпшенням їхньої якості
згідно з інтересами виробника та споживача; висувати під загрозою
припинення поставок, розірвання договору або відмови від його
пролонгації (подовження строку дії) нові умови на свою користь, що
завдають шкоди інтересам контрагента; відмовлятись без певних
об’єктивних підстав від укладання або пролонгації договору за профілем
своєї діяльності.

В антимонопольному законодавстві встановлюються форми завчасного
попередження, відповідальності та компенсації на випадок здійснення
заборонених дій.

Контроль за розвитком конкуренції та обмеженням монополістичної
діяльності учасників ринкової економіки здійснюють спеціально створені
антимонопольні органи, їхніми функціями є такі:

розробка заходів щодо розвитку конкуренції, демонополізації виробництва
і обігу, розукрупнення високомонополізованих структур; комплексний
аналіз стану ринків і конкуренції на них; експертиза нормативних актів,
що стосуються функціонування ринку;

підготовка пропозицій з питань удосконалення антимонополь-ного
законодавства.

Антимонопольні органи розглядають справи про порушення ан-тимонопольного
законодавства, дають обов’язкові для виконання розпорядження, накладають
штрафи на учасників господарського обороту, посадових осіб за
невиконання відповідних розпоряджень. Вони мають право створювати фонди
сприяння антимонопольним заходам. Кошти цих фондів формуються за рахунок
відрахувань від штрафів, що встановлені для учасників ринкового обороту
і посадових осіб органів управління за порушення антимонопольного
законодавства.

Функції та обов’язки антимонопольних органів, що створюються при
місцевих органах влади, визначаються з урахуванням місцевих господарств.

При антимонопольних органах можуть бути створені спеціальні ради з
питань монополізму і конкуренції. Таким радам надають характер
консультаційних і дорадчих структур. До складу їх включають вчених і
спеціалістів, представників відомств і громадських організацій. Головним
завданням цих рад с оцінка ступеню монополізації в господарстві,
підготовка пропозицій про напрями демонополізації та розвитку
конкуренції, удосконалення правового регулювання, що обмежує
монополістичну діяльність.

Досвід роботи Антимонопольного комітету України показує, що в його
роботі виникає немало проблем. Особливо велике навантаження припадає на
Міжвідомчу комісію демонополізації економіки. Вона вирішує проблеми
переборення адміністративних перепон вступу до ринку.

Слід зауважити, що заходи з захисту конкуренції не повинні

І здійснюватися лише державою. Підприємцям слід активніше захищати свої
права на діяльність в умовах чесної конкуренції.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

І. Визначіть коефіцієнт конкурентоспроможності підприємства, якщо
ринкова вартість його продукції 8, а витрати виробництва — 4 млн грн.

2. Яке з наведених в таблиці підприємств є найбільш
конкурентоспроможним?

Підприємство Ринкова вартість

продукції,

тис. грн. Витрати, тис. грн.

на засоби виробництва на робочу

силу

А 1250 340 160

Б 2700 1300 400

В 350 1100 550

3. Відомо, що монополія — антипод конкуренції. І водночас ми знаємо, що
є монопольна конкуренція. Чи немає тут суперечності? Поясність, чому цей
вид конкуренції дістав таку назву.

4. У країні запроваджено монополію на виробництво і продаж горілки. Як
називатиметься така монополія?

5. У яких випадках виникає загроза появи монополії та зникнення вільної
конкуренції:

а) на одне підприємство припадає понад 1/3 загального обороту товарів і
послуг на ринку; б) три підприємства виробляють понад 1/2 обороту цього
товару; в) п’ять підприємств виробляють понад 2/3 обороту товарів; г) 12
підприємств виробляють 2/ обороту товарів.

6. На одному з підприємств виробляється одна з модифікацій кольорового
телевізора, який користується значним попитом на ринку. Чи існує тут
монополія? Чи буде така монополія заважати конкуренції? Яке відношення
держави до такої конкуренції?

7. Є таке твердження: «Якщо олігополісти дійсно хочуть конкурувати, вони
мають скоріше знижувати свої ціни, а не витрачати мільйони гривень на
рекламу та інші форми стимулювання збуту». Чи можна погодитися з таким
твердженням? Чому олігополісти не прагнуть стимулювати конкуренцію через
зниження цін?

Розділ XIV

ЦІНА

Що таке ціна

Які чинники впливають на формування ціни

Які є ціни

Як держава впливає на ціноутворення в ринкових умовах

§ 43 СУТНІСТЬ І ОСОБЛИВОСТІ РИНКОВОЇ ЦІНИ

СУТНІСТЬ РИНКОВОЇ ЦІНИ

Кожного дня людина має справу з різноманітними цінами, купуючи продукти
харчування, одяг, взуття, предмети домашнього вжитку, тобто те, що
називають споживчими товарами. Всі вони мають купівельну ціну.

Квартирна плата також є ціною за послугу, яку надає власник житла. Якщо
людина наймається на роботу, то їй за послугу праці виплачують заробітну
плату, яка є ціною товару «робоча сила».

Ціною є відсотки за кредит, орендна плата власнику землі. Сировинні
матеріали, основні засоби виробництва також реалізуються за купівельними
цінами.

Отже, на ринках товарів існує безліч цін. Ще не так давно в еко-змічних
словниках, підручниках ціна визначалась як грошове заження вартості
товару. А вартість, як відомо, — це втілена й зечевлена в товарі
абстрактна праця. Вона визначається кількістю суспільне необхідного
робочого часу, потрібного для виготовлення певної споживної вартості при
суспільне нормальних умовах виробництва, середньому в цьому суспільстві
рівні умілості та інтенсивності праці.

Однак на практиці вартість одного товару (тобто витрат суспільне
необхідного часу) часто вища, ніж вартість іншого товару, але ринкова
ціна його менша. В чому ж справа? Виявляється, ціна залежить також від
співвідношення попиту і пропозиції на товари. У нашому прикладі ціна
другого товару вища тому, що попит на нього перевищує пропозицію цього
товару, а отже, ціна вища, ніж вартість. Є й інші чинники, що пов’язані
не з вартістю, а з іншими причинами.

Отже, ціна є грошовим вираженням вартості товару гільк в тому разі, коли
існує рівновага між попитом і пропозицією.

В інших випадках коливання цін спричиняються не вартістю, а іншими
причинами. Через це універсальним визначенням ціни є таке.

Ціна — це грошова сума, що сплачується за конкретний товар

ОСОБЛИВОСТІ РИНКОВОЇ ЦІНИ

Ринкова ціна встановлюється безпосередньо на ринку під впливом
співвідношення попиту і пропозиції. Іноді таку ціну називають вільною;
вона не встановлюється спеціальними органами, не нав’язується згори.

Відхилення ціни від вартості відбувається не за вказівкою чиновників, а
внаслідок співвідношення попиту і пропозиції. Монопольна ціна,
встановлена державою або нав’язана приватним монополістом, не має нічого
спільного з ринковою ціною. В умовах адміністративно-командної економіки
ціни втратили свою регулюючу роль. Наслідком цього став хронічний
дефіцит товарів і багатьох послуг.

Ціна є важелем встановлення пропорцій у господарстві в умовах
конкуренції. Якщо в країні панує монополія державної власності на засоби
виробництва, ціна втрачає роль регулятора економіки, перестає бути поряд
з конкурентною боротьбою рушійною силою розвитку виробництва.

Ринкова ціна не може бути встановлена урядовим декретом чи указом
президента країни. Для цього мають бути об’єктивні умови:

демонополізація економіки на основі проведення приватизації;

наявність конкурентного середовища;

створення необхідних умов для підприємництва, розвитку всіх легальних
форм господарювання.

§ 44 ЧИННИКИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ

НА ФОРМУВАННЯ ЦІНИ

Систему чинників, що впливають на ціну в ринковій економіці, наведено на
рис. 32.

ВАРТІСНІ ЧИННИКИ

Якщо абстрагуватись від інших чинників або розглядати ціноутворення, як
кажуть, «за інших однакових умов», то ціна залежить від вартості товару:
збільшення вартості веде до збільшення ціни і навпаки.

Рис. 32. Чинники, що впливають на ціну товару

Як відомо, величина вартості товару змінюється прямо пропорційно до
кількості часу, витраченого на його виробництво, і обернено пропорційно
— до продуктивності праці.

В умовах ринкової економіки кожний керівник підприємства, кожний
підприємець знає, що підвищення продуктивності праці формує
індивідуальну вартість товару нижчу, ніж суспільне необхідна. І певний
час підприємства, які досягай таких результатів, можуть реалізувати
товар за ціною, вищою, ніж індивідуальна вартість. Це забезпечує їм
надлишковий прибуток. Однак підвищення суспільної продуктивності праці в
певній галузі виробництва об’єктивно веде до зниження вартості та
відповідно — ціни.

Основні чинники зростання нродукі лвності праці с одночасно і чинниками
зниження ціни.

До них слід віднести:

зростання технічної оснащеності праці;

підвищення культурно-технічного рівня і кваліфікації працівників;

поліпшення організації виробництва і праці;

використання матеріальної заінтересованості.

Визначальний вплив на активність дії перелічених чинників має
науково-технічний прогрес. Найсприятливіші умови для зниження цін мають
ті країни, в яких успішно реалізуються головні напрями
науково-технічного прогресу: прискорений розвиток науки, виникнення
нових знарядь праці та застосування нової технології, поява нових
предметів праці.

ЧИННИКИ СПІВВІДНОШЕННЯ ПОПИТУ І ПРОПОЗИЦІЇ

Співвідношення попиту і пропозиції на ринку весь час змінюється. Є
зміни, які мають сталий характер. Наприклад, пропозиція
сільськогосподарської продукції взимку в нашій країні зменшується (адже
овочі зимою вирощуються тільки в теплицях). Однак попит на свіжі овочі
великий і взимку. Внаслідок такого співвідношення попиту і пропозиції на
овочі в зимовий період ціни на них підвищуються. Влітку пропозиція
свіжих овочів значно зростає. Конкуренція змушує продавців знижувати
ціни.

Отже, коли попит великий, а пропозиція недостатня, ціни зростають, і
навпаки. У всіх випадках скорочення виробництва товарів призводить до
підвищення цін (якщо попит на такі товари не зменшився).

Є чинники, що знижують попит населення на товари, а отже, зумовлюють
зниження ціни товару (за умови, що пропозиція товарів залишилась
незмінною). Знижуються ціни на товари і через моральну зношеність
товарів.

На ціни впливають насиченість потреб у деяких товарах, купівельна
спроможність. Так, збільшення чисельності безробітних призводить до
зменшення купівельної спроможності населення, а отже, до зниження деяких
цін.

До чинників, що збільшують попит на товари і водночас зумовлюють
зниження цін, слід віднести: зростання обсягів виробництва, безоплатне
надання матеріальних благ за рахунок суспільних фондів споживання,
поліпшення якості товарів без збільшення витрат, вміла організація
реклами тощо.

ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ

В умовах ринкової економіки при встановленні ціни, крім економічних
чинників, має враховуватись і психологія покупця. Встановлено, що деякі
споживачі розглядають ціну як показник якості товару або послуги. Тому
підвищення ціни іноді, як це не парадоксально, веде не до зменшення, а
до збільшення попиту на товар. Так, Філіп Котлер наводить такий приклад:
коли фірма «Фляйшман» підняла ціну свого джину за одну пляшку з 4,50 до
5,50 дол., його збут в магазинах не впав, а навпаки зріс. Покупець
сприйняв підвищення ціни як своєрідний сигнал про те, що товар має
високу якість і вартий того, щоб його купували.

Для деяких товарів, які мають відому товарну марку, користуються
особливим попитом покупців, встановлюють так звані престижні надбавки на
ціни. Такий прийом використовують для деяких вин, сортів пива, парфум.
Іноді надбавка в кілька разів перевищує вартість товару.

З практики торгівлі відомо, що на покупця впливає та обставина, з якої
цифри починається ціна. Припустімо, що коли замість 300 дол. встановити
ціну 299 дол., то це відчутно підвищує попит. Через це в рекламних
оголошеннях для залучення покупців, як правило, оголошуються ціни,
виражені непарними числами.

ВПЛИВ РИНКУ НА ЦІНУ

Як ми вже знаємо, є різні типи ринку: ринок чистої конкуренції, ринок
монополістичної конкуренції, олігопольний ринок. Цінова політика
продавця багато в чому залежить від типу ринку.

В умовах ринку чистої конкуренції коли реалізується однорідний за якістю
товар (цемент певної марки, пшениця певного сорту), ціна повністю
залежить від співвідношення попиту і пропозиції. Коливання в розмірі цін
дуже незначне. Продавець не може маневрувати цінами (ні підвищувати, ні
знижувати), Спеціальна цінова стратегія, по суті, не потрібна.

В умовах ринку монополістичної конкуренції існує багато варіантів цін на
товари, що задовільняють певну потребу споживача. Наприклад, покупцю
пропонується 400 видів зубної пасти. Тут продавець може впливати на
ціни, а покупець, маючи широкий вибір товарів, готовий платити за товари
різні ціни. Для того щоб зрозуміти таку поведінку покупця, треба
з’ясувати сутність назви ринку «монополістична конкуренція». У нашому
прикладі мова йде про купівлю зубної пасти. Кожна зубна паста, хоч і
задовольняє одну потребу (чищення зубів), має певні відмінності.
Безумовно, велике значення має те, яка фірма виробляє цю пасту. Проте
важливе значення мають і лікувальні властивості зубної пасти, деякі
компоненти, що входять до її складу тощо. В більшості випадків зубна
паста має певну назву, якою користується тільки цей виробник. Деякі види
зубної пасти користуються значним попитом через високу якість, усталені
звички, авторитет фірми тощо. Така зубна паста для її виробника є
монопольним товаром. Ця монополія переходить на ринок, що дає
підприємцю-монополісту можливість підвищувати ціну на товар.

Не так давно на світовому ринку піднімалось питання, хто має право
користуватися відомими назвами «Шампанське», «Коньяк», «Смирновська
горілка» тощо. Йшлося про те, що таке право має належати не всім
виробникам, а тільки виробникам тієї країни, де розпочалося виготовлення
цих напоїв.

В коли існує невелика кількість продавців, ціна товару в основному
залежить від дій конкурентів. Продавець повинен чітко реагувати на них.
Можливості збільшення або зменшення цін обмежені.

І, нарешті, в • s нополп де існує один продавець, ціна регулюється
монополістом. Однак на такому ринку на ціну має впливати державне
регулювання.

§45 ВИДИ ЦІН

КЛАСИФІКАЦІЯ ЦІН У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

У ринковій економіці ціни класифікують за різними критеріями.

Залежно від розмірів купівлі-продажу товарів є ціни біржові,
внутрішньофірмові трансфертні, роздрібні.

За способом формування (впливом конкуренції) ціни поділяють на
конкурентні, монопольні та регульовані.

Згідно з територією дії розрізняють поясні, національні, світові ціни.

Є також ціни вихідні (базисні, пропозиції), прейскурантні, виробництва,
пільгові.

Багатоманітність цін у багатьох випадках залежить не від конкретного
виду товару, а від характеру купівлі-продажу, від ситуації на ринку.
Наприклад, цукор може продаватись за біржовою (оптова торгівля) і
роздрібною ціною (для населення).

ЦІНИ ЗАЛЕЖНО ВІД РОЗМІРІВ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ ТОВАРІВ

Біржо — це ціна на товари, що реалізуються у порядку біржової торгівлі.
Вона є важливим і досить достовірним джерелом інформації про рівень і
динаміку цін на відповідні товари. При визначенні біржової ціни
враховують усі угоди між продавцями і покупцями кожного дня на біржових
зборах, позабіржові угоди, що зареєстровані на біржі, а також усі заявки
про пропозицію товарів і про попит на них. Вони надходять від брокерів
або від учасників зборів. Ці дані уважно вивчаються, враховуються попит
і пропозиція, запропоновані ціни. І котирувальна комісія визначає ціну
товару на відповідний день. В окремих випадках можуть встановлюватися
верхня і нижня межі ціни. Інформація про біржові ціни публікуєтьсяв
бюлетенях товарних бірж, у періодичних (щоденних, щомісячних тощо)
котировках.

У країнах з ринковою економікою широко використовуються
внутрішньофірмові трансфертні ціни. Вони застосовуються при обміні
товарами і послугами у межах міжнародних монополій. Об’єктивною основою
існування таких цін є розвиток виробничої кооперації всередині
монополії. Внутрішньофірмові ціни використовуються при поставках
деталей, вузлів, агрегатів, комплектуючих виробів. Як правило, відомості
про такі ціни обмежені, оскільки є комерційною таємницею, їхній рівень
значно відрізняється від цін, що використовуються, коли така продукція
поставляється як запасні частини.

Населення купує товари за роздрібними цінами у магазинах і підприємствах
громадського харчування.

Роздрібна ціна формується виходячи з витрат виробництва і обороту
товарів, прибутку виробничих об’єднань, підприємств і торгових збутових
організацій.

В умовах становлення ринкової економіки існують державні роздрібні, ціни
сільськогосподарського ринку, ціни кооперативної торгівлі, ціни
різноманітних комерційних структур.

Великі партії товару реалізуються оптовикам за цінами виробництва. Така
ціна дорівнює сумі всіх виробничих і маркетингових витрат плюс середній
прибуток на весь авансований капітал. Ціна виробництва в деяких країнах
ринкової економіки становить 40-60 відсотків від роздрібної ціни.

ЦІНИ ЗА СПОСОБОМ ФОРМУВАННЯ

В умовах ринкової економіки більша частина цін формується в умовах
вільної конкуренції, тобто під впливом співвідношення попиту і
пропозиції. Такі ціни можна розглядати як конкурентн.

Серед конкурентних цін можна виокремити ціни, які встановлюються для
завоювання лідерства на ринку. Окремі підприємці можуть свідомо піти на
зниження цін нижче, ніж ринкові, щоб перемогти своїх конкурентів. Однак
це явище не може бути тривалим. І до таких заходів вдаються тільки ті
підприємці, що мають, як кажуть, «запас міцності», що грунтується на
передовій техніці, технології, значних фінансових ресурсах.

Ринкова економіка не може повністю уникнути монопольних цін. Це, як
правило, ціни, що встановлюються монополістами на рівні, вищому, ніж
ціни виробництва. Монополії встановлюють, як правило, більш високі ціни
збуту своїх товарів і більш низькі ціни на придбання товарів у інших
фірм.

На противагу конкурентним цінам монопольні ціни встановлюються в умовах
відсутності вільної конкуренції. Монополістові вже не доводиться
боротися за своє місце на ринку. Він сам має змогу визначати кількість
товару і його ціну. А оскільки конкуренції немає, то немає й
необхідності модернізувати виробництво та впроваджувати нові технології.

Держава з ринковою економікою прагне обмежити існування монопольних цін,
розробляє для цього, як уже зазначалось, анти-монопольне законодавство.
Проте усунути повністю монополію в усіх галузях господарства неможливо.
В більшості випадків монополія зберігається за державою. Це підприємства
зв’язку, які приватизувати недоцільно, тому що це загрожує хаосом в
такій важливій галузі. У державній власності залишаються, як правило,
видобуток цінних металів, виробництво алкогольних напоїв, оборонна
промисловість.

Деякі ціни через ряд причин регулюються державою, тому їх називають
регульованими. Їх ми розглянемо в § 47 цього розділу, де йтиме мова про
втручання держави у процес ціноутворення.

ЦІНИ ЗАЛЕЖНО ВІД ТЕРИТОРІЇ ЇХНЬОЇ ДІЇ

Дія кожної ціни поширюється на певну територію. В межах однієї країни
(це стосується, як правило, великих за територією країн) існують поясні
ціни. По суті, йдеться про диференціацію цін за поясами, кожний з яких
включає певний регіон, що складається з адміністративних одиниць
(наприклад областей). Він характеризується спільними
природно-економічними умовами виробництва, реалізацією і споживанням
певних видів продукції. В Україні, наприклад, найнижчі ціни на картоплю
на півночі, на баштанні культури — на півдні.

Поясна ціна обумовлена істотними відмінностями у видатках на виробництво
продукції, а також на її транспортування до місця споживання.

Кожна країна залежно від структури виробництва, національної вартості на
продукцію має свої і національні ціни.

Наприклад, в Італії, де вирощуються цитрусові культури, ціни на них
значно нижчі, ніж в Україні, де апельсини, мандарини, лимони — це
імпортна продукція, яка обмежена кількістю ввезення і видатками на
транспортування.

Особливе місце серед цін, що встановлюються залежно від території,
належить світовій ціні. Це експортна ціна світових постачальників товару
та імпортна ціна в країнах його ввезення. Для того щоб
зовнішньоторговельна ціна була світовою, вона має відповідати таким
основним вимогам:

бути ціною, за якою здійснюються великі комерційні угоди, що
передбачають не пов’язані між собою експортні або імпортні операції;

платежі за такими комерційними операціями, як правило, мають
здійснюватися у вільно конвертованій валюті;

бути ціною не випадкових, а регулярних експортних або імпортних
комерційних угод, що укладаються у важливих центрах міжнародної
торгівлі, де постійно здійснюються значні за обсягом
зовнішньоторговельні операції за цим товаром;

угоди мають укладатися без будь-яких обмежень адміністративного або
фінансового характеру.

Рівень світової ціни на товар, як правило, залежить від групи країн, які
експортують більшу частину цього товару на світовий ринок. Наприклад,
світові ціни на нафту залежать від організації країн — експортерів
нафти, до якої входять основні країни, що добувають нафту (вона має
назву ОПЕК), ціни на автомобілі — від США, Японії та Німеччини.

Ціни міжнародної торгівлі не можна ототожнювати з цінами фактичних угод,
тобто з конкретними контрактними цінами, інформація про які в більшості
випадків має конфіденційний характер. Відхилення контрактних цін від
світових можуть бути значними. Вони залежать від відмінностей
характеристик і умов поставок товару, ціна якого вважається світовою.

ЦІНИ РІЗНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Для стимулювання продажу окремих товарів встановлюють так звані пільгові
ціни. Їх використовують для залучення покупців до магазину і збільшення
обсягу продажу товарів, що пропонуються в магазині за звичайними цінами.
Розрахунок тут такий: покупець прийшов купити певний товар за зниженою
ціною, про який він дізнався з реклами, але знайомство з іншими товарами
(а це найефективніше відбувається в самому магазині) спонукає його
купувати їх уже за звичайними цінами.

У пільгових цінах використовуються різноманітні знижки, які слід
розглядати як винагороду споживачам за певні дії, наприклад, за
оперативну своєчасну оплату рахунків за куплені товари, за кількість
купленого товару, коли після певного обсягу (допустімо, 100 одиниць)
ціна за один виріб зменшується, тощо.

Якщо ціна встановлена для товарів без знижки, заздалегідь зазначена
продавцем, її називають вихідною, базисною або ціною пропозиції.

Як правило, ціни на промислову, сільськогосподарську продукцію і послуги
фіксуються в спеціальних довідниках-прейскурантах, тому їх називають
Такі ціни калькулюються виробниками виходячи з виробничих витрат,
очікуваного прибутку і умов реалізації товару на ринку. Вони
встановлюються на певний період. Ціна змінюється, якщо змінюються
виробничі витрати або умови реалізації на ринку.

У багатьох випадках у встановлених прейскурантних цінах надаються
знижки. Без оголошення величини ціни покупець, по суті, знижку на ціну
не відчуває, тобто він сприймає ціну як звичайну.

§46 ВИХІДНА І ОСТАТОЧНА ЦІНА.

МЕТОДИ ЦІНОУТВОРЕННЯ

ВСТАНОВЛЕННЯ ВИХІДНОЇ ЦІНИ

Той факт, що в умовах ринку ціна встановлюється об’єктивно внаслідок
співвідношення попиту і пропозиції, не викликає сумнівів. Однак не треба
вважати, що виробник товарів сподівається тільки на ціну, яку йому
запропонує ринок, а сам ніякої участі в ціноутворенні не бере. Виробник
товарів, підприємець використовує методику розрахунку вихідних цін,
тобто базисних цін, або цін пропозиції. Товари пропонуються покупцям
саме за такими цінами. А вже під час купівлі-продажу виникає (під
впливом співвідношення попиту і пропозиції), за якою і реалізується
товар.

Методика розрахунку вихідних цін включає постановку завдання
ціноутворення, оцінку витрат виробництва, врахування попиту на товар,
аналіз цін і товарів конкурентів, вибір методу ціноутворення.

Ця методика відома майже всім продавцям на міських ринках. Селянин
привіз у місто продавати, припустімо, м’ясо. Вже до приїзду він поставив
певне завдання: реалізувати свій товар за таку суму, щоб грошей
вистачило на купівлю потрібного йому товару. Він приблизно знає витрати
виробництва (вартість витрачених кормів, оцінка своєї праці). Далі
селянин цікавиться, які ціни склалися на ринках міста, порівнює свою
продукцію з продукцією конкурентів і встановлює вихідну ціну. Отже,
проблема встановлення вихідної ціни вирішується, як правило, на рівні
мікроекономіки, а осіаючна ціна відображує рівень макроекономіки.

Розглянемо особливості кожного етапу формування вихідної ціни.

ЗАВДАННЯ ЦІНОУТВОРЕННЯ НА РІВНІ ПІДПРИЄМСТВА, ФІРМИ

Основним завданням ціноутворення є покриття витрат виробництва і
одержання прибутку. Це випливає з особливостей ринкової економіки, де,
як правило, панує гостра конкуренція, у якій виживає той, хто має
найвищу норму прибутку. Отже, завданням підприємства, фірми при
встановленні ціни є максимізація поточного прибутку.

Ціна дає змогу фірмі захопити лідерство на ринку. Сутність його полягає
в завоюванні значної частки на ринку. Цього досягають завдяки зниженню
цін або виробництву товарів високої якості.

ОЦІНКА ВИТРАТ ВИРОБНИЦТВА

Зниження ціни має певну мінімальну межу — покриття витрат з виробництва,
розподілу і збуту, включаючи справедливу норму прибутку. Якщо
підприємство за допомогою ціни не покриває витрат виробництва, то воно
через певний час зазнає банкрутства.

У зв’язку з цим потрібна правильна оцінка усіх витрат виробництва.

Витрати виробництва як елемент ціни тісно пов’язані з
функ-ціонально-вартісиим аналізом. Для того щоб успішно використовувати
ціну як важіль конкурентної боротьби, виробник повинен весь час шукати
шляхи до зниження витрат виробництва. А для цього слід дуже ретельно
вивчити всі комплектуючі деталі з метою можливості їхньої конструктивної
переробки, стандартизації, використання дешевших технологій. Виявляють
деталі та вузли, строк служби яких перевищує строк служби товару в
цілому. Це дає можливість організувати виробництво деталей і вузлів з
меншими витратами або збільшити строк придатності товару в цілому.

Функціонально-вартісний аналіз дає змогу значно знизити витрати
виробництва. А якщо індивідуальна вартість менша, ніж ринкова (суспільно
необхідна), то виробник, реалізуючи товари за ринковими цінами, одержує
надлишковий прибуток, який дає йому значні переваги перед конкурентами.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОПИТУ

При встановленні ціни треба враховувати попит, що склався на цей товар.
Підвищення ціни може зменшити купівельну спроможність покупців, а отже,
і попит на товар. Практика ринкової економіки свідчить про необхідність
вивчення і вимірювання попиту. Для цього оцінюють попит при різних
цінах. Такий аналіз показує, що зниження ціни підвищує попит, але до
певної межі. Є рівень ціни, після якого попит не зростає, а починає
падати. Покупець починає з підозрою ставитися до дешевого товару,
вважаючи, що він низької якості й може завдати йому шкоди.

Слід ураховувати також еластичність попиту на товари, про який ми вже
говорили. Виробники повинні знати, що якщо товар втрачає еластичність
попиту, треба знижувати ціни.

Отже, можна зробити висновок: якщо мінімальна ціна визначається
витратами виробництва то максимальна ціна залежить від попиту на цей
товар.

Однак на діапазон цін впливають й інші причини.

АНАЛІЗ ЦІН І ТОВАРІВ КОНКУРЕНТІВ

На рівень цін підприємства, фірми впливають ціни конкурентів. Виробник
повинен знати ціни і якість товарів своїх конкурентів. Для цього
використовують різні способи: порівняння цін за допомогою прейскурантів,
закупівля устаткування і перевірка його якості, вивчення думки покупців
про якість товарів конкурентів та рівень цін на товари.

Якщо встановлено, що якість товару не поступається якості товару
конкурентів, встановлюють ціну, близьку до ціни товару конкурентів. Якщо
товар за якістю кращий, ніж товари конкурентів, можна встановити вищу
ціну.

МЕТОДИ ЦІНОУТВОРЕННЯ

Є багато методів ціноутворення. І кожна фірма має право обрати той з
них, який відповідає її інтересам (рис. 33).

Рис. 33 Система методів ціноуктворення у ринковій економіці

Найпростіший метод ціноутворення полягає у розрахунку ціни за
формулою:середні витрати виробництва плюс прибуток. Другий додаток іноді
називають націнкою, її розмір залежить від виду товару, попиту на нього,
вартості товарної одиниці, обсягу продажу тощо.

Для багатьох підприємців дуже зручний метод ціноутворення на основі
рівноваги попиту і пропозиції.

Як уже зазначалося, продавець відчуває цю рівновагу за стійким попитом
на свої товари. Популярний також метод розрахунку ціни на основі аналізу
безбитковості та забезпечення цільового прибутку.

Цей метод заснований на вивченні графіка беззбитковості. Виробник знає,
що покриття валових витрат виробництва потребує певного обсягу
виробництва товаврних одиниць.

Такий метод ціноутворення передбачає аналіз різних варіантів цін,
їхнього впливу на обсяг збуту. Він необхідний для подолання рівня
беззбитковості та одержання бажаного прибутку.

У ринковій економіці все ширше використовується метод встановлення цін
на осанові вілчутності та цінності товару. Сутність його полягає в тому,
що головним чинником ціноутворення стають не витрати продавця, а
купівельне бажання покупця, використання обстановки, в якій здійснюється
купівля-продаж. Наприклад, чашка кави у престижному ресторані коштує
дорожче, ніж у звичайній закусочній.

Метод встановлення цін з урахуванням рівня поточних цін користується
значною популярністю. Підприємці вважають, що рівень поточних цін
відбиває колективну мудрість, справедливу норму прибутку, гарантує певну
рівновагу в межах галузі.

В окремих випадках ціни встановлюють на закритих торгах. Цей метод
ціноутворення зумовлений конкурентною боротьбою, прагненням одержати
замовлення. Коли фірма зацікавлена в укладенні контракту з вигідним
клієнтом, вона може піти на деяке зниження ціни. Проте тут є обмеження:
ціна не може бути нижчою, ніж собівартість, і значне зменшення прибутку
загрожує фінансовому становищу виробника.

Встановлення цін на новий товар. Досвід показує, що спочатку виробник
встановлює на товар, який раніше не вироблявся, високі ціни. У такому
разі говорять, що фірма знімає «вершки» з ринку. Проте це можливо за
певних умов: великий попит, висока ціна не повинні швидко «створювати»
нових конкурентів і, нарешті, висока ціна має відповідати високій якості
товару.

§47 ВПЛИВ ДЕРЖАВИ НА ЦІНОУТВОРЕННЯ В УМОВАХ

РИНКОВИХ ВІДНОСИН

УЧАСТЬ ДЕРЖАВИ У ЦІНОУТВОРЕННІ

Дехто вважає, що з переходом до ринку держава усувається від
ціноутворення. Насправді ж вона має вплив на ціни, в певних межах у ряді
випадків бере участь у ціноутворенні.

Світовий досвід показує, що вплив держави на ціноутворення здійснюється
за такими напрямами:

• встановлення основних правил ціноутворення;

• державний контроль за цінами;

• державна підтримка цін в аграрному секторі;

• використання цін для захисту інтересів країни у зовнішньоекономічних
відносинах.

ВСТАНОВЛЕННЯ ОСНОВНИХ ПРАВИЛ ЦІНОУТВОРЕННЯ

Держава розробляє і приймає закони, в яких встановлює правила
ціноутворення. У різних країнах ринкової економіки вони мають свої
особливості. Однак, абстрагуючись від них, можна визначити деякі спільні
вимоги до ціноутворення:

між виробниками, продавцями не повинно бути жодних угод щодо
встановлення фіксованих цін. Має зберігатися внутрішньогалузева
конкурентна боротьба;

виробник не має права вимагати від дилерів (посередників, які реалізують
товар) продажу свого товару за певною роздрібною ціною. Він може тільки
рекомендувати роздрібну ціну;

продавець зобов’язаний пропонувати свій товар торговельним підприємствам
на однакових умовах щодо рівня цін. Відхилення можуть бути тільки у тих
випадках, коли продавець має вищі витрати обігу (віддаленість місць
реалізації потребує більших транспортних витрат), коли є якісні
відмінності в товарі (випущено нову марку велосипеда з вищими якісними
властивостями);

продавець не повинен пропонувати товар за ціною нижчою, ніж
собівартість, з метою усунення конкурентів;

фірми мають право підвищувати ціни до будь-якого рівня, за винятком
періодів дії державного контролю за рівнем цін.

ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ЦІНАМИ

Контроль держави за цінами в ринкових умовах господарювання зумовлений
такими причинами.

По-перше, в монопольних галузях господарства немає вільного
ціноутворення через відсутність конкуренції. Підприємства таких галузей
можуть зловживати встановленням високих, по суті монопольних цін. До
таких галузей належать комунальне господарство держави, державний
зв’язок тощо. Держава регулює ціни на їхні послуги в інтересах
суспільства і споживачів.

По-друге, в деяких галузях в окремі періоди може різко скоротитись
пропозиція товарів і послуг або значно зростає попит. Для того щоб
обмежити різке підвищення цін, держава може встановити певний рівень
цін, який образно називають «стелею ціни». Це законодавче встановлена
максимальна ціна, яку продавцю дозволяється пропонувати на свій товар
або послугу.

Державний контроль за цінами стосується в основному товарів першої
необхідності. Треба мати на увазі, що в умовах ринкових відносин
встановлення «стелі цін» на певні товари і послуги призводить у ряді
випадків до їхнього дефіциту. Це пояснюється тим, що послаблюються
стимули до розширення виробництва.

ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА ЦІН

У СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОМУ СЕКТОРІ

Через особливості сільськогосподарського виробництва держава контролює
ціни у цьому секторі. Основна мета державного втручання у ціни на
сільськогосподарську продукцію полягає в збереженні паритету цін
(докладніше про це йтиметься в розд. 25).

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЦІН

У ЗОВНІШНІЙ ТОРГІВЛІ

Міжнародна торгівля зазнає політичного і економічного втручання з боку
держави. Це стосується і ціноутворення.

На рівень цін впливають мита, які включаються до ціни. Вони мають різне
призначення. Передусім мита є на імпортні товари. Вони впроваджуються з
метою одержання доходів до державного бюджету або для захисту
національної економіки. Фіскальні мита, як правило, застосовуються до
товарів, які не виробляються всередині країни (наприклад, в Україні це
кава, банани).

Протекціоністські мита встановлюються для захисту місцевих виробників
від іноземної конкуренції.

До країни, яка експортує товар, можна застосувати мито (при цьому ціна
зростає) або .щортну квоту. Для того щоб уникнути невигідних торгових
бар’єрів, країна обирає той чи інший спосіб встановлення експортної
ціни. Наприклад, японські автомобільні компанії під загрозою введення
Сполученими Штатами Америки більш високих мит погодилися на
запровадження добровільних експортних обмежень на експорт своїх товарів
у США.

Держава враховує при встановленні мита ще одну обставину. Деякі країни
намагаються реалізувати надлишкову продукцію за демпінговими цінами, які
нижчі за її собівартість. Для боротьби з демпінгом запроваджуються
спеціальні мита, які покликані захистити національну промисловість.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які з перелічених чинників, що впливають на формування ціни, є
вартісними:

а) попит перевищує пропозицію; б) зниження продуктивності праці при
виробництві товару; в) підвищення продуктивності праці при виробництві
товару; г) пропозиція перевищує попит; д) впровадження нової техніки і
технології; е) підвищення кваліфікації працівників; є) поліпшення
організації виробництва і праці; ж) зростання матеріальної
заінтересованості; з) сезонні коливання у виробництві
сільськогосподарської продукції; й) безоплатне надання матеріальних благ
за рахунок суспільних фондів споживання.

2. Припустімо, ціна на певний товар становить 100 грн. За інших
однакових умов продуктивність праці при виробництві цього товару зросла
у 2 рази, а попит на цей товар збільшився вдвічі. Як, на Ваш погляд,
зміниться ціна на цей товар?

3. З переліку чинників вкажіть ті, що впливають на підвищення і зниження
цін: а) моральне зношення товарів; б) скорочення виробництва товарів; в)
зростання виробництва товарів; г) зниження собівартості товару; д)
поліпшення якості товару без збільшення витрат; е) поліпшення якості
товару за рахунок використання дорожчих матеріалів; є) уміла організація
реклами; ж) сезонний характер продукції.

4. Дайте назви цін за такими критеріями: за розмірами купівлі-продажу,
за способом формування, за територією дії.

5. Чим відрізняються національні та світові ціни? Які країни визначають
світові ціни?

Розділ XV

ПІДПРИЄМНИЦТВО І ПІДПРИЄМСТВО

Вихідною ланкою економіки є підприємства (фірми). Саме вони вирішують
проблему створення сотень і тисяч видів товарів і послуг для задоволення
потреб членів суспільства. Ефективна діяльність підприємств визначальною
мірою залежить від знань, організаторських здібностей та ініціативи
підприємців.

Умовами діяльності підприємств і підприємців є наявність таких чинників,
як інтелектуальний, речовий (фізичний) і природний капітал. Результат
підприємницької діяльності виявляється у створенні нових благ і якістей

Хто такий підприємець, чим він займається

Що таке підприємництво, які його функції та умови існування

Як здійснюється організація підприємницької діяльності

У яких видах вона виявляється

Які права, обов’язки і відповідальність підприємців

§48 СУТНІСТЬ ПІДПРИЄМНИЦТВА УМОВИ ЙОГО ІСНУВАННЯ

ПОНЯТТЯ «ПІДПРИЄМЕЦЬ» І «ПІДПРИЄМНИЦТВО»

Визначальною умовою переходу до ринку є формування суб’єктів ринкових
відносин, у ролі яких виступають підприємці. Підприємництво є
необхідною, визначальною рисою ринку, його обов’язковим атрибутом. Немає
підприємців — немає і ринку, і навпаки.

Поняття «підприємництво» надзвичайно містке. Зумовлено це тим, що в
ньому переплітається сукупність економічних, юридичних, політичних,
історичних та психологічних відносин. Уявлення про нього складалося
впродовж значного історичного часу, змінювалось під впливом базисних та
надбудовчих інституцій, психології людей.

У науковий обіг поняття «підприємець» увів банкір-економіст Р.
Кантільйон на початку XVII ст. До підприємців він зараховував людей з
нефіксованими прибутками (ремісників, селян), тобто тих, хто був
зайнятий економічною діяльністю в умовах нестабільності та
непередбаченості цін. Головною рисою підприємця він вважав готовність до
ризику.

Вагомий внесок у дослідження підприємництва у XVIII-XIX ст. зробили М.
Вебер, В. Зомбарт, Й. Шумпетер, а також Ф. Кене, А. Тюрго, А. Сміт, Д.
Рікардо, Ж. Б. Сей, А. Маршалл.

А. Сміт розглядав підприємця як власника. Саме цим зумовлені Гйого
психологія, поведінка в економічному житті. А. Сміт зазначав, що
підприємець має на увазі лише свій власний інтерес, переслідує І свою
власну вигоду. При цьому він часто дійовіше служить інтере-I сам
суспільства, ніж тоді, коли намагається робити це свідомо.

Ураховуючи інтерес, вигоду як невід’ємний атрибут підприємця, не можна
лише ним визначати мотиви його діяльності. Адже в умовах ринкового
середовища суб’єктів підприємницької діяльності багато, і між ними
точиться конкурентна боротьба за кращий результат — прибуток. Одержати
його можна лише за умови вибору найбільш ефективного варіанту
використання ресурсів, економічного ризику, новаторських ідей. Це
спонукає підприємця йти непротореним шляхом, застосовувати найкращі
якості працівника: творчість, сумлінну працю, організаторські здібності.
Прагнення проявити себе як особистість у певній сфері діяльності,
реалізувати свої ідеї та результати праці, зробити їх надбанням
суспільства — це також інтерес підприємця, який відіграє значну роль у
житті суспільства, є рушієм його поступу.

Все це і робить підприємця піонером, який веде переду своїй справі, а
підприємництво — локомотивом економічного, соціального і культурного
розвитку людського суспільства

Свою діяльність підприємець (особливо висококваліфікований) спрямовує на
виготовлення не товарів-аналогів, а виробів, що мають якісно нові риси.
Зрозуміло, що виробництво їх не може принести підприємцю миттєву віддачу
(прибуток). Однак віддача обов’язково виявиться через певний час, коли
відбудуться зміни у виробництві, його структурі, а отже, і у потребах
суспільства. Причому прибуток, який отримуватиме підприємець, в умовах,
що склалися в результаті зазначених перемін, перекриває всі витрати.
Через це підприємець переважну частину прибутку, що отримує, направляє у
господарську діяльність, а не на власні потреби.

Поняття «підприємець» часто застосовують як синонім таких понять, як
«господар», «бізнесмен». Людину, яка організувала свою справу і веде її,
називають саме одним з цих понять. Однак виникає запитання: ким є
суб’єкт, що має свою ферму або майстерню, де ви-I робляється певна
продукція, реалізація якої дає йому змогу лише безбідно існувати? Чи
можна його назвати підприємцем, бізнесменом? Якщо так, тоді і великий
власник, багатство якого зростає вивисокими темпами, і дрібний
товаровиробник, прибутки якого невеликі,

Рис. 34. Найхарактерніші риси підприємця

а то й на межі банкрутства, — підприємці? Обидва вони, як і всі інші,
хто самостійно на свій страх і ризик займаються певною справою,
одержуючи від неї певний доход, є господарюючими суб’єктами. Це поняття
більш широке і об’ємніше, ніж «підприємець».

Найхарактерніші риси підприємця, які виділяють його серед господарюючих
суб’єктів, влучно узагальнив Й. Шумпетер:

1) виготовлення нового блага або нової якості того чи іншого блага;

2) освоєння нового ринку збуту;

3) одержання нового джерела сировини або напівфабрикатів і запровадження
нового методу виробництва;

4) здійснення відповідної реорганізації (рис. 34).

Для того щоб здійснювати постійний пошук нових способів комбінування
ресурсів, потрібно мати відповідні якості: волю і здібності; здатність
визначати головні моменти діяльності, «плисти проти течії», долаючи опір
соціальних сил; здійснювати вплив на інших результатами своєї
діяльності, духовною свободою, витратами сил та енергії (рис. 35).

Рис. 35. Якості підприємця

Реальне підприємництво несумісне ні зі спекуляцією, ні з так званим
паперовим підприємництвом, що зводиться до концентрації виробництва і
капіталу за рахунок придбання, злиття та поглинання, що так характерно
для України в період перехідної економіки. На цю проблему свого часу
звертав увагу і видатний англійський економіст Дж. М. Кейнс. Спекулянти
не завдають шкоди, писав він, якщо вони залишаються бульбашками на
поверхні чистого потоку підприємництва. Однак становище стає серйозним,
коли перетворюється на бульбашку у вирі спекуляції. Коли розширення
виробничого капіталу в країні стає побічним продуктом діяльності
ігрового дому, важко чекати добрих результатів.

Формування високої, економічно ефективної та соціальне відповідальної
підприємницької культури є одним з головних завдань, що стоїть перед
Україною, визначальною умовою виходу її з економічної кризи.

Справжнє підприємництво можна втілити в життя за умови економічної
свободи людини, права вибору діяльності для реалізації своїх потенцій, а
також персональної економічної відповідальності за результати роботи,
наслідком якої може бути прибуток або банкрутство.

Отже, підприємець — суб’єкт, що поєднує у собі новаторські, комерційні
та організаторські здібності для пошуку та розвитку нових видів та
методів виробництва, нових благ та їхніх нових якостей, нових сфер
застосування капіталу. А звідси підприємництво — це тип господарської
поведінки підприємців щодо організації розробки, виробництва і
реалізації благ з метою отримання прибутку та соціального ефекту

У виявленні ініціативної, новаторської, самостійної діяльності
розкривається сутність підприємництва. Його мета зводиться, з одного
боку, до одержання прибутку або особистого доходу, в результаті не
якихось кон’юнктурних справ, а точного розрахунку, а з іншого — до
найбільш ефективного використання чинників виробництва, намагання
реалізувати творчі потенції людини.

ФУНКЦІЇ ТА УМОВИ ІСНУВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Сутність підприємництва більш глибоко розкривається через його основні
функції: творчу, ресурсну, організаційну.

Творча функція передбачає сприяння генеруванню та реалізації нових ідей,
здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що
пов’язані з господарським ризиком.

Ресурсна функція полягає в тому, що підприємництво націлено на найбільш
ефективне використання з точки зору досягнень науки, техніки, управління
і організації виробництва матеріальних, трудових, фінансових та
інформаційних ресурсів.

Організаційна функція спрямована на поєднання ресурсів виробництва в
оптимальних пропорціях здійснення контролю за їхнім використанням.

Підприємництво як явище господарського життя завжди розвивається у
певному соціально-економічному та історичному середовищі. Саме тому для
його безпосереднього відтворення необхідні певні передумови (рис. 36).

Рис. 36. Передумови підприємництва

Економічні норсіумови підприємництва полягають у тому, щоб у суспільстві
функціонували багатосуб’єктні (приватні, колективні, державні,
кооперативні) власники. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності,
можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання
майна, продукції, прибутків, вибір господарських контрагентів. Тому
шляхом створення економічних передумов підприємництва у нашій країні є
роздержавлення і приватизація власності, демонополізація господарств.

Політичні передумови підприємництва передбачають створення і у країні
сприятливого політичного клімату для підприємництва. Це ‘ можливо
завдяки розробці та здійсненню стабільної політики в країні. І Вона має
гарантувати усім господарюючим суб’єктам гарантії щодо збереження
їхньої власності, виключення можливостей націоналізації, ‘.
експропріації. Владні структури повинні захищати всі види власності, у
тому числі інтелектуальної (винаходи, новаторство, нові методи )
організації), а також створювати сприятливий підприємницький клімат, 1
проводячи відповідну податкову, кредитну, митну та іншу політику.

Юридичні передумови підприємництва грунтуються на законодавстві,
нормативних актах, розроблених у країні. Останні мають створити для усіх
учасників ринкових відносин однакові «правила гри», тобто надати
однакові права І повну свободу, не допускати втручання органів
державного управління у господарську діяльність будь-якого суб’єкта, за
винятком законодавче обумовлених випадків. Отже, мова йде про те, що
підприємці можуть діяти «самостійно», «вільно» в межах закону. Зі зміною
умов економічного, соціального життя змінюються закони («правила гри»),
а отже, і поняття «самостійно» та «вільно» наповнюються новим змістом.

Слід мати на увазі, що у сфері бізнесу крім суворо формалізованих
зв’язків, заснованих на законодавчих актах, існують неформальні
відносини між господарськими суб’єктами: довіра, джентльменство, слово
честі тощо.

Однак перелічених передумов замало. Важливе значення має психологічний
чинник. Сутність його полягає в позитивній суспільній думці щодо
підприємництва. Якщо цього не буде, розвиток підприємництва
стримуватиметься. Тут у нашій країні є багато проблем, оскільки життя
кількох поколінь відбувалося в умовах, які утверджували негативне
ставлення до підприємництва. Мислення консервативне і змінити його в
одну мить не вдасться.

В Україні прийняті і діють ряд нормативних актів, які заклали фундамент
для формування підприємництва. Важливе місце серед них належить Закону
України «Про підприємництво». Згідно з цим Законом підприємництво в
Україні здійснюється за такими принципами:

• вільний вибір діяльності на добровільних засадах до здійснення
підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;

• самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і
споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до
законодавства;

• вільне наймання працівників;

• залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових,
природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або
не обмежено законодавством;

• вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення
платежів, встановлених законодавством;

• самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зов?
нішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем
належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

§49 ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

СУБ’ЄКТИ, ОБ’ЄКТИ І ВИДИ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Підприємницька діяльність здійснюється від імені та під майнову
відповідальність певними суб’єктами.

Суб’єктами підприємництва (підприємцями) можуть бути: громадяни України,
інших держав, не обмежені законом у правоздатності, юридичні особи всіх
форм власності.

Громадяни або фізичні особи (окремі індивідуми) виступають у цій якості
як: а) організатори індивідуального виробництва, на якому застосовуються
засоби виробництва, що належать йому, і використовується власна праця;
б) організатори виробництва, де застосовуються капітал і наймана праця.

Юридичні особи (товариства, акціонери, кооперативи, спільні
підприємства, різні асоціації, об’єднання тощо) як суб’єкти
підприємницької діяльності порівняно з індивідуальним підприємництвом
займаються діяльністю більших масштабів з обов’язковим залученням
найманої робочої сили.

Особливо слід сказати про державу та її відповідні органи
(адміністративно-господарські одиниці, органи уряду, в тому числі
міністерства, комітети) щодо підприємницької діяльності. За загальними
правилами ринкової економіки держава не може бути суб’єктом ринкових
відносин, а отже, і підприємцем. Ці функції вона як власник делегує
корпораціям, асоціаціям, кооперативам, спільним, індивідуальним та іншим
підприємствам. Зумовлено це тим, що дер-Іжава є організатором загальних
правил підприємництва і має контролювати виконання їх.

Відповідно до Закону України «Про підприємництво» в нашій країні не
дозволяється займатися підприємницькою діяльністю таким категоріям
громадян: військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури,
суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу,
державного нотаріату, а також органам державної влади і управління, які
покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Забороняється
займатися підприємництвом також певним категоріям громадян, зокрема тим,
хто має непогашену судимість за крадіжки, хабарництво, інші корисливі
злочини тощо.

Такі обмеження для заняття підприємництвом існують в усьому світі і
зумовлені необхідністю:

по-перше, забезпечити однакові можливості для всіх фізичних та юридичних
осіб у свободі підприємництва (можливість придбати економічні ресурси,
організувати процес виробництва за власним вибором, реалізувати товар на
ринку) і свободу вибору (можливість використовувати капітал у будь-якій
сфері, бути суверенним у споживанні);

по-друге, позбавити винагороди осіб, що працюють у владних структурах і
причетні до розробки законодавства, нормативних актів, державних
замовлень, міждержавних угод і можуть створювати пільгові умови для
якогось з суб’єктів, одержуючи за це певні вигоди, а отже, захистити
суспільство від зловживань, корупції;

по-третє, позбавити нечесних, недобросовісних та кримінальних осіб права
займатися господарською діяльністю.

Чинником підприємницької діяльності є і капітал, який створює необхідні
передумови для того, щоб стати реальним суб’єктом підприємництва. А
оскільки капіталом володіють далеко не всі, то і підприємцями у
суспільстві всі бути не можуть.

Об’єктом підприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля,
інноваційна справа, посередництво, операції з цінними паперами), який
матеріалізується у вироблюваній продукції (послугах, інформації).
Визначальним критерієм тут є не сфера, а зміст діяльності

Проте слід мати на увазі, що підприємництво може застосовуватися у всіх
сферах економіки, крім тих, втрата державного контролю над якими завдає
шкоди безпеці суспільства та здоров’ю людей. Це виготовлення і
реалізація зброї, наркотичних засобів, грошових знаків. Подібними видами
діяльності можуть займатися лише державні підприємства.

Такі види діяльності в Україні, як розвідка та експлуатація корисних
копалин, ремонт спортивної, мисливської та інших видів зброї,
виготовлення та реалізація медикаментів та хімічних речовин, виробництво
пива, вина, лікеро-горілчаних виробів, сигарет, медична, ветеринарна та
юридична практика потребують спеціального дозволу — ліцензії. У такий
спосіб державні органи, які видають їх, можуть регулювати і контролювати
зазначені види діяльності.

За формами власності та організацією (рис. 37) можна виділити такі
основні види підприємництва:

Рис. 37. Види підприємництва за формами власності та організації

• індивідуальне — засноване на приватній власності фізичної особи та її
праці (фермери, ремісники, що не застосовують постійно найману працю);

• сімейне — грунтується на приватній власності громадян-членів однієї
сім’ї з можливістю використання найманої робочої сили;

• приватне, або партнерське, — зі створенням юридичної особи і обмеженою
відповідальністю (малі підприємства, товариства, кооперативи, як
правило, користуються найманою працею);

• акціонерне — засноване на власності акціонерів (власники цінних
паперів — індивідуми, юридичні особи);

• орендне — береться за відповідну плату на певний час у користування,
що дає йому право бути власником результатів праці, добі ходів та
розпоряджатися майном;

• колективне (народне) — засноване на власності трудового колективу на
майно, продукцію і доходи;

• інноваційне — грунтується на інтелектуальній власності;

• спільне — створюється об’єднанням майна різних власників.

Перелічені та інші види підприємницької діяльності, наприклад, за
контрактом, які створюються на основі угоди менеджера або адміністрації
в цілому з власником, або різні форми кооперування можна об’єднати у три
групи: одноосібне володіння, товариство, корпорація.

ПРАВА, ОБОВ’ЯЗКИ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМЦЯ

В умовах формування підприємницьких структур, особливо в нашій країні,
де багато років панував безроздільний монополізм державного сектора
економіки, великого значення набуває чітке визначення прав, обов’язків
та відповідальності підприємців. Це потребує розробки законодавчих
актів, у яких вони визначаються, а також здійснення правового,
матеріального, фінансового, соціально-економічного та організаційного
регулювання розвитку підприємницької діяльності з боку держави.

В Україні з метою забезпечення свободи розвитку підприємництва,
встановлення правових гарантій його функціонування вироблені права,
обов’язки і відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності.

Права підприємця:

• створювати для здійснення підприємницької діяльності будь-які види
підприємництва;

• купувати повністю або частково майно та набувати майнових прав;

• самостійно формувати господарську діяльність, обирати поста чальників,
встановлювати ціни і тарифи, вільно розпоряджатися прибутком;

• укладати з громадянами трудові договори на використовування їхньої
праці (контракти, угоди);

• самостійно встановлювати форми, систему і розміри оплати праці та інші
види доходів осіб, що працюють на основі найму;

• отримувати будь-який не обмежений за розмірами особистий доход;

• брати участь у зовнішньоекономічних відносинах, здійснювати валютні
операції, користуватися державною системою соціального забезпечення та
соціального страхування.

Обов’язки підприємця:

• укладати трудові договори (контракти, угоди) з громадянами, яких вони
беруть на роботу за наймом;

• здійснювати оплату праці особам, що працюють за наймом на рівні, що не
нижчий за мінімальні розміри, встановлені законодавством, забезпечити
відповідні умови та охорону праці, а також інші соціальні гарантії;

• дотримуватись прав, щоб реалізувати законні інтереси споживачів;

• забезпечувати високу якість і надійність вироблених товарів (наданих
послуг);

• отримувати ліцензію на діяльність у сферах, які підлягають
ліцензуванню відповідно до чинного законодавства.

Відповідальність підприємця полягає в тому, що він персонально
відповідає: за зобов’язаннями, пов’язаними з цією діяльністю, усім своїм
майном, за винятком того майна, на яке згідно з законодавством України
не може бути поширене стягнення; за охорону навколишнього середовища,
додержання заходів щодо техніки безпеки, охорони праці, виробничої
гігієни і санітарії, за завдані шкоду і збитки.

Суб’єкт підприємницької діяльності може бути визнаний судом або
арбітражем банкрутом, якщо майна, яке йому належить, не вистачає для
покриття заборгованості та немає можливості для фінансового оздоровлення
підприємства.

Найманому працівнику, який втратив працездатність, підприємець
зобов’язаний відшкодувати витрати у випадках і порядку, передбачених
законодавством.

Як бачимо, підприємництво спрямоване на ефективне ведення господарства,
сприяє розвитку особистості людини, її здібностей і потреб, передбачає
персональну економічну і адміністративну відповідальність підприємця. У
підприємницькій діяльності повною мірою використовуються комерційний
талант людини, її честолюбство. Особливе місце у цивілізованому
підприємництві у партнерських відносинах належить чесності та
порядності, дотриманню слова, збереженню комерційної таємниці. Етика
підприємця — невід’ємна складова його особистості.

Важливою умовою формування та розвитку підприємництва в Україні є
гарантії та всебічна підтримка з боку держави. Вона законодавче
забезпечує гарантії для всіх підприємців незалежно від обраних ними форм
підприємницької діяльності та власності, однакові права та можливості
щодо доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових,
інформаційних, природних та інших ресурсів, свободу конкуренції між
підприємцями, захищає споживачів від виявів несумлінної конкуренції та
монополізму в будь-якій сфері підприємницької діяльності.

Держава має гарантувати не тільки правове забезпечення, а й економічну,
матеріально-технічну та організаційну підтримку.

Економічна підтримка передбачає:

• запровадження надійної фінансово-кредитної бази підтримки
підприємництва завдяки створенню мережі спеціалізованих комерційних
банків і страхових компаній для надання індивідуальних позик;

• відкриття доступу до іноземних кредитів;

• формування розгалуженої мережі суспільних і приватних неприбуткових
фондів розвитку підприємництва, які б надавали гарантії за кредитами;

• запровадження державного страхування комерційного ризику підприємств
на випадок фінансових та інших витрат, що зумовлені діями органів
державної влади;

• встановлення пільгового оподаткування прибутків підприємців, що
здійснюють інноваційні проекти, модернізацію і відкриття нових
виробництв та інших напрямів, що мають визначальне значення для розвитку
економіки країни, вирішення соціальних проблем.

Матеріально-технічна підтримка охоплює:

• передавання або продаж на пільгових умовах підприємницьким структурам
з державного сектора різноманітного устаткування виробничого призначення
відповідно до процесу роздержавлення і приватизації;

• комерціалізацію сфери торгівлі та громадського харчування;

• корпоратизацію великих і середніх підприємств різних галузей
економіки;

• передавання в оренду недовантажених потужностей підприємств;

• продаж на конкурсній основі об’єктів незавершеного будівництва,
нежилих приміщень та невстановленого обладнання державної власності
підприємцям за умови, якщо це відповідає інтересам розвитку економіки;

• створення технопарків і баз прокату обладнання для прискореного
розвитку інноваційної діяльності.

Організаційна підтримка має сприяти:

• налагодженню процедури регулювання підприємництва з боку державних
інституцій виробленням раціональних форм обов’язкової звітності та
порядку реєстрації нових суб’єктів підприємництва;

• доступності до документів, що регулюють створення, порядок реєстрації
та функціонування суб’єктів підприємництва;

• підготовці підприємницьких кадрів, інформованості їх з цих питань, що
потребує відкриття спеціальних навчальних закладів; перепідготовці
викладачів, організації інформаційних центрів, проведенню наукових
досліджень з питань підприємництва у державних наукових та навчальних
закладах.

Отже, закони України створюють умови для розвитку вільної
підприємницької діяльності, яка охоплює різні сторони економічного життя
і виявляється як економічна категорія, метод господарювання, тип
економічного мислення.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які риси властиві підприємцю:

а) здатний робити точні розрахунки, щоб отримати максимальний прибуток;
б) вміє об’єднати людей для досягнення мети; в) знає, як створити нові
блага, поліпшувати їхню якість, підвищувати ефективність виробництва; г)
відшукує невідомі, непередбачувані шляхи в економічній діяльності; д)
вміє пристосовуватися до дій уряду, різних соціальних сил; е)
наполегливий і гнучкий, готовий подолати перешкоди, коригувати тактику,
щоб досягти стратегічних цілей.

2. Вкажіть на головну справу підприємця:

а) виготовлення нового блага або нової якості того чи іншого блага;

б) досягнення монополії у певному виді діяльності; в) освоєння нового
ринку збуту; г) розвиток приватної ініціативи; д) одержання нового
джерела сировини; е) досягнення концентрації виробництва і капіталу за
рахунок придбання, злиття та поглинання інших підприємств.

3. Дайте відповідну назву таким функціям підприємця:

а) сприяння генеруванню та реалізації’ нових ідей, здійсненню
техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов’язані з
господарським ризиком; б) діяльність, націлена на найбільш ефективне
використання з погляду науки, техніки, управління і організації
виробництва матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних
ресурсів; в) поєднання ресурсів в оптимальних пропорціях, здійснення
контролю за їх використанням.

4. Хто може бути суб’єктом підприємництва в Україні:

а) громадяни України; б) громадяни Молдови, Росії] Білорусії та інших
країн СНД; в) іноземці з країн далекого зарубіжжя; г) юридичні особи
всіх форм власності; д) особи без громадянства; е) військовослужбовці;
є) службові особи органів прокуратури, державної безпеки.

5. Які види діяльності можуть бути об’єктом підприємництва в Україні:

а) промислове виробництво засобів виробництва; б) виробництво предметів
споживання; в) торгівля; г) виробництво зброї; д) розвідка і
експлуатація корисних копалин; е) виготовлення та реалізація
медикаментів; є) юридична практика; ж) сільське господарство.

6. Які підприємства належать до колективної форми власності:

а) індивідуальне, засноване на приватній власності; б) сімейне, що
грунтується на приватній власності членів однієї сім’ї з можливістю
використання найманої робочої сипи; в) орендні; г) акціонерні; д)
колективні; е) спільні, що створюються на основі об’єднання різних
власників; є) державні; ж) інноваційні.

7. Які права мають підприємці в Україні:

а) створювати будь-які підприємства; б) купувати повністю або частково
майно та набувати майнові права; в) обирати постачальників; г)
встановлювати ціни і тарифи; д) отримувати доход, обмежений податковою
службою; е) користуватися матеріальною підтримкою з боку держави; є)
самостійно встановлювати форми і системи оплати праці.

8. Визначіть обов’язки підприємців:

а) укладати трудові договори з громадянами, які приймаються на роботу;
б) забезпечувати високий рівень доходів найманих працівників; в)
здійснювати оплату праці особам, які працюють за наймом, що не нижча за
мінімальні розміри; г) забезпечувати житлом працівників підприємства,
які його не мають; д) забезпечувати надійну якість вироблюваних товарів;
е) погоджувати свою діяльність з державними органами; є) отримувати
ліцензію на діяльність у сферах, що підлягають ліцензуванню відповідно
до чинного законодавства.

Розділ XVI

ПІДПРИЄМСТВО (ФІРМА)

Що таке підприємство (фірма)

Які умови функціонування підприємств

Які є форми підприємств

Як можна класифікувати підприємства

§50 ПІДПРИЄМСТВО ЯК ВИЗНАЧАЛЬНИЙ СУБ’ЄКТ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

ПОНЯТТЯ ПІДПРИЄМСТВА (ФІРМИ)

Підприємці реалізуються, тобто відтворюються як суб’єкти економічного
життя через таку організаційно-економічну ланку, як підприємство. Це
заводи і фабрики, банки і універмаги, наукові та дослідні інститути і
магазини, шахти і ферми, інші заклади, що є самостійними господарськими
суб’єктами, які мають права юридичної особи і здійснюють виробничу,
науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Термін «фірма», який недавно увійшов у наше життя, означає ім’я, під
яким їоридично повноправний господарюючий суб’єкт (одноосібний чи
колективний) веде свої справи. Отже, підприємство і фірма є
організаціями, що ведуть господарську діяльність і тому ми ці терміни
вживатимемо як ідентичні.

Підприємство як основний суб’єкт ринкової економіки має самостійний
баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку з назвою фірми, товарний
знак.

Як самостійна економічна одиниця підприємство, виходячи із своїх
інтересів (одержання прибутків) і виробничих можливостей, визначає, як і
для кого виробляти. У зв’язку з цим підприємство виконує такі функції:

• організаційну;

• відтворювальну;

• соціальну.

Організаційна функція підприємства зводиться до забезпечен-[ня
виробництва товарів і послуг, реалізації їх.

Відтворювальна функція підприємства — це інвестування (спрямування)
капіталу на розвиток, оновлення, розширення всіх його підрозділів.

Соціальна функція підприємства полягає у задоволенні потреб споживачів у
певних сферах.

Причини виникнення підприємств вчені пояснюють по-різному. К. Маркс,
наприклад, пов’язував утворення фірм з розвитком кооперації та поділу
праці, заснованих на системі машин. Наш сучасник, лауреат Нобелівської
премії з економіки, професор Чиказького університету Р. Коуз вважає, що
поява фірм зумовлена необхідністю трансакційних (ринкових) витрат.

Підприємства визначають ділову активність національної економіки. Вони є
головними товаровиробниками, суб’єктами, які здійснюють розвиток
виробництва, визначають його структуру. Від ефективності функціонування
підприємства залежать економічний, науковий, технічний рівень розвитку
країни, добробут усіх верств населення.

Поведінка фірми на ринку залежить від типу ринку, на якому вона
функціонує. З попереднього матеріалу ви вже знаєте, які є види
конкуренції (чиста, монополістична, олігополістична). Вони визначають
тип ринку, а отже, і поведінку фірми.

УМОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА

Реальним суб’єктом ринкових відносин підприємство незалежно від
масштабів діяльності, форм організації, структури власності та сфери
діяльності може бути за таких умов.

1. Підприємство є економічно самостійним товаровиробником. Це дає йому
змогу на свій розсуд використовувати майно, що йому належить, визначати
програму дій, обирати постачальників та споживачів, формувати ціни і
розпоряджатися доходами, що залишаються після сплати податків.

2. Стимулом його діяльності є прибуток у процесі кругообороту капіталу.

3. Несе економічну відповідальність за результати господарської
діяльності як поточними доходами, так і капіталом.

Створення подібного середовища означає, що країна живе за законами
ринкової економіки.

Безперечно, що таких умов у період перехідної економіки підприємства
України ще не мають. Вони лише створюються. Цей процес складний і
охоплює значний період, поки відбудуться трансформаційні процеси у
формах власності, структурі та організації виробництва.

§51 ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ

Формування ринкової структури економіки України призведе до появи
різноманітних форм сучасних підприємств, які функціонують у розвинених
країнах, їх можна класифікувати за різними критеріями, найпоширенішими з
яких є форма власності, розмір, сфера діяльності.

ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ ЗА ФОРМОЮ ВЛАСНОСТІ

Залежно від основних форм власності (приватна, колективна, державна)
розрізняють такі організаційні види підприємств — одноосібне володіння,
партнерство, або товариство, корпорація (акціонерне товариство),
державне підприємство (рис. 38).

Рис. 38. Види підприємств за формами власності

Одноосібне володіння —підприємство, в якому майно належить одному
суб’єкту, що самостійно веде справу, отримує весь доход і несе
відповідальність за ризик від бізнесу.

Такі підприємства мають свої переваги і недоліки. До перших належать:
економічна самостійність, свобода і оперативність дій, високий
безпосередній стимул до ефективного виробництва, низькі організаційні
витрати. Недоліками одноосібних володінь є передусім те, що їхніх
власних фінансових ресурсів недостатньо для швидкого розширення
виробництва, а комерційні структури не охоче надають їм кредити у
достатніх розмірах. Багатоманітність обов’язків, які покладаються на
власника підприємства у виробничій, комерційній, технічній та інших
сферах, нерідко призводить до помилкових рішень, які стають причиною не
тільки значних витрат, а навіть і банкрутства. Через це одноосібні
володіння у країнах з ринковою економікою є досить поширеною і водночас
найменш стійкою формою організації. Щороку значна кількість їх як
виникає, так і припиняє свою діяльність.

Партнерство, або товариство, — форма організації бізнесу, що
засновується на об’єднанні (пайовому, дольовому) майна різних власників.

Паї відіграють двоїсту роль. По-перше, одержання товариством прибутку
після сплати податків і виділення засобів на нагромадження капіталу та
розподілу між його членами на доход, пропорційно до паїв. По-друге,
надання права голосу. Кількість їх кожний член отримує пропорційно до
його паю.

Товариства, як правило, — це закриті компанії, де зміна власників паїв
відбувається лише зі згоди більшості їхніх членів. Кількість членів
товариства, які особисто беруть участь у їхній роботі, відносно
невелика.

Розрізняють такі види партнерства:

• повне товариство (товариство з необмеженою відповідальністю);

• товариство з обмеженою відповідальністю;

• змішане (коммандитне) товариство.

Найпоширенішим є повне товариство (товариство з необмеженою
відповідальністю). Його учасники несуть відповідальність за роботу фірми
в розмірах як свого внеску, так і своїх особистих коштів. Найчастіше
статус повного партнерства використовують невеликі фірми у сфері
професійних послуг (юридичних, аудиторських, медичних тощо).

У товариствах з обмеженою відповідальністю майнова відповідальність
партнерів не перевищує суми, яку вони внесли при створенні товариства.
Такі партнерства характерні для фірм, зайнятих здійсненням будівельних
проектів, розробкою природничих ресурсів, операціями з нерухомістю та
іншими видами діяльності в капіталомістких сферах.

Змішане (коммандитне) товариство об’єднує частину своїх членів за
принципом повної (необмеженої) відповідальності (дійсні члени), а
частину — за принципом обмеженої відповідальності, майнова
відповідальність яких поширюється лише на внесок, зроблений учасником у
капітал товариства. Право голосу в таких фірмах мають лише дійсні члени
товариства.

Частка партнерства у ринковій економіці відносно невелика, але має ряд
переваг перед одноосібними володіннями, що виявляються у зростанні
фінансових можливостей фірми внаслідок об’єднання капіталів; зменшенні
ризику банкрутства і створенні довіри у банків для отримання кредиту;
вдосконаленні управління в результаті розподілу управлінських функцій
між партнерами. Недоліками цієї форми організації є можливі розходження
в поглядах, інтересах партнерів, що ускладнює процес управління.

Корпорація (акціонерне товариство) — провідна форма сучасного
підприємства в країнах ринкової економіки. Незважаючи на те, що
кількість їх невелика, у створенні валового внутрішнього продукту їм
належить провідна роль.

Корпорація є юридичною особою, що утворюється об’єднанням на пайових
(дольових) засадах засобів своїх членів (акціонерів) і належить до
товариств з обмеженою відповідальністю, оскільки кожний акціонер
відповідає за свої зобов’язання лише власним капіталом. Отже, майновий
ризик акціонерів обмежується тією сумою, яку вони заплатили за придбані
акції.

Особливість акціонерних товариств полягає в тому, що їхній капітал
утворюється у грошовій формі та поділяється на однакові за номінальною
величиною і неподільні паї у вигляді акцій. Цим вони відрізняються від
партнерств (товариств).

Засновниками корпорацій можуть бути юридичні та фізичні особи, які
купують або розподіляють акції між собою. Той, хто акумулює більшу
кількість акцій, які мають право голосу, на загальних зборах, що є вищим
органом управління акціонерних товариств, обирає керівні та контролюючі
органи (раду директорів, правління, ревізійну комісію тощо).

На практиці ж рішення приймає невелика група акціонерів, які володіють
контрольним пакетом акцій. Останній становить не 50 відсотків + 1 акція,
що голосують, а набагато менше. Це зумовлено тим, що у великих
акціонерних товариствах акції «розпорошені» серед багатьох власників,
які володіють мізерним пакетом. Подібні власники не беруть участі у
зборах або укладають трастові угоди на управління акціями, які їм
належать, з банками, страховими компаніями, соціальними фондами, членами
яких вони є, або спеціально для цього утворюваними трастовими
компаніями, які дістали назву інсти-туціональних інвесторів. Розглянемо
структуру акціонерного товариства на прикладі Львівського концерну
«Електрон», утвореного в червні 1992 р. Воно об’єднує понад 50 тис.
акціонерів, велику кількість філій, дочірніх та спільних підприємств
(рис. 39).

Рис. 39. Структура акціонерного товариства концерну «Електрон»

Акціонерне підприємство «Електрон» є фірмою-виробником з розгалуженою
сферою діяльності, що здійснюється різноманітними підприємствами
(дочірніми, спільними, орендними).

Вищим органом управління концерну є загальні збори акціонерів.

Для практичних функцій управління підприємством загальні збори
призначають відповідні інституції: президента, правління, ревізійну
комісію, вчену раду, раду директорів, апарат управління.

Синонімом сучасної корпорації є холдингові компанії, які виступають
власниками контрольних пакетів акцій низки підприємств. Холдинг по
відношенню до останніх виступає материнською компанією, а компанії,
акціями яких володіє холдинг, є по відношенню до нього дочірніми.
Одночасно холдинг може бути дочірньою компанією по відношенню до
компанії, що володіє контрольним пакетом акцій холдингу. Такий механізм
називають системою участі

Залежно від специфіки утворюваних корпоративних структур холдингові
компанії виконують різні функції. Це може бути виробнича, інвестиційна,
комерційна, збутова, зовнішньоекономічна діяльність тощо. Як показує
світовий досвід, холдингові компанії можуть підключати середні та навіть
малі підприємства для обслуговування технологічних цілей
фінансово-промислових груп.

У країнах з ринковою економікою помітна роль в економічному житті
належить фінансово-промисловим групам. Вони здійснюють контроль за
виробничо-розподільчим циклом з одного центру. Це дає можливість
сформувати потужні виробничі комплекси, які здатні конкурувати з
найбільшими світовими компаніями. Недолік їх полягає у створенні
монополії, що потребує застосування методів анти-монопольного
регулювання.

Державні підприємства засновані на державній власності, яка має два
рівні: загальнодержавний і комунальний. Відповідно функціонують і два
види підприємств.

Майном і виробничо-комерційною діяльністю загальнодержавних підприємств
розпоряджається вищий орган державної влади.

Комунальні підприємства є власністю адміністративно-територіальних
одиниць влади, які використовують їхній потенціал у своїх власних
інтересах.

Об’єктами державної власності можуть бути різноманітні засоби
виробництва. Це залежить від конкретних історичних, кон’юнктурних,
геополітичних та інших умов кожної країни. Проте, як правило, у
державному секторі знаходяться підприємства, що виробляють продукцію,
широко доступну для населення або капіталомістку, яка не може бути
прибутковою, проте конче потрібна для технічного та технологічного
зміцнення виробничого і наукового потенціалу країни. Саме тому практично
в усіх промислове ‘ розвинених країнах державні підприємства здебільшого
є низько ефективними, і спостерігається тенденція до скорочення їхньої
чисельності.

З метою глибокого реформування державного сектора економіки України,
частка якого у виробництві промислової продукції становить дещо менше
ніж 52 відсотки, передбачено здійснити структурне розмежування
державного сектора на дві підгрупи.

До першої групи ввійдуть підприємства, яким буде надано статус казенних.
Вони не підлягають акціонуванню і перебуватимуть у прямій
адміністративній підпорядкованості відповідним органам державного
управління. До них належать такі підприємства: що випускають продукцію,
яка забезпечує обороноздатність і національну безпеку; потребують
високої мобілізаційної готовності; виробляють особливо екологонебезпечну
продукцію; здійснюють державну монополію в окремих секторах економіки
(транспорт, порти, трубопроводи, пошта, зв’язок, телекомунікаційні
мережі, енергетика, виробництво лікеро-горілчаних виробів).

Власністю казенних підприємств, їхнім управлінням будуть розпоряджатися
міністерства і відомства. Такі права їм передасть уряд.

До другої групи державних підприємств належатимуть ті, які обов’язково
мають корпоратизуватися на таких засадах, щоб не менше ніж 51 відсоток
акцій належало державі. Так створюватиметься група нових для нашої
країни підприємств — державних акціонерних товариств.

Формуватиметься ще одна група підприємств з часткою державної участі в
статутному капіталі, меншою ніж 50 відсотків. Управління цією групою
підприємств здійснюватиметься за участю представників державних органів
у наглядових радах.

Підприємства з часткою державної власності в статутних фондах
працюватимуть на принципах повного комерційного розрахунку. Таке
реформування державного сектора економіки дасть можливість, з одного
боку, підвищити ефективність управління народним господарством, а з
іншого — створювати ринкове середовище.

ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ ЗА РОЗМІРОМ

Розрізняють підприємства малі, середні та великі.

Малими вважають підприємства з певною кількістю працюючих. Так, у США до
цієї категорії належать підприємства, на яких зайнято до 500, у Японії —
до 300 чол. Українським законодавством до малих підприємств віднесено
підприємства з кількістю зайнятих 15-200 чол. залежно від галузі або
виду діяльності.

Малі підприємства засновуються на будь-якій формі власності та
здійснюють діяльність у виробничій, комерційній, фінансовій, страховій
та інших сферах. Сутність і значення малих підприємств у ринковій
економіці схематично подано на рис. 40.

Рис. 40. Сутність і значення малих підприємств

Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вони
роблять її гнучкою, активно впливають на кон’юнктурні зміни,
забезпечують насиченість ринку товарами, послугами, сприяють послабленню
монополізму. Так, у промислове розвинених країнах ці підприємства
становлять 90-95 відсотків їхньої загальної кількості та створюють 20-60
відсотків валового національного продукту. Особливо важливе значення цих
підприємств у розвитку сфери послуг і торгівлі.

Через свою масовість малі підприємства забезпечують вдвічі більшу
зайнятість населення на нових робочих місцях, ніж великі підприємства,
що значно знижує напруженість у суспільстві, пов’язану з безробіттям.

У період переходу до соціальне орієнтованої ринкової економіки малі
підприємства сприяють розвитку конкуренції, структурній перебудові
економіки, формуванню нового соціального прошарку
під-приємців-власників, які є соціальною базою ринкових перетворень. Це
є гарантією незворотності руху української економіки до ринку.

Малих підприємств в Україні ще небагато. За експертними оцінками, в них
працює близько 2 млн чол., або 10 відсотків всього зайнятого населення.
Частка прибутку, одержаного малими підприємствами, в загальній сумі
прибутку господарств країни становить лише 5 відсотків.

Триває процес розвитку селянських (фермерських) господарств, яких на
початок жовтня 1998 р. налічувалося майже 36 тис. У їхньому користуванні
знаходилося 1 млн га сільськогосподарських угідь, в тому числі 0,9 млн
га ріллі.

Для того щоб малі підприємства стали невід’ємним елементом економіки
України, з тими позитивними функціями, які вони виконують у розвинених
країнах, треба стимулювати їхній розвиток.

?

?

?

TH

1/4

?

?

E

?

?

?

e

i

&

&

(

u

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

O#

>&

@&

B&

D&

?&

?&

O&

*

O,

¶.

??$??$???¶.

?.

o.

o.

?/

E1

I3

H5

®6

°6

O6

U6

9

E:

a

??$??$???¬6

°6

Oe6

O6

U6

9

9

E:

U:

a

?>

@

@

D

D

D

“D

BD

DD

FD

’D

”D

–D

E

E

E

dN

fN

oN

O

‚]

¶]

1/4d

od

&o

.o

ro

?o

Jr

pr

Xt

vt

^u

????????????”>

@

u@

D

D

DD

FD

”D

–D

“E

?I

?L

bN

dN

hN

oN

oO

PQ

AES

4T

V

oeW

XY

?]

‚]

x_

??$??$???x_

”_

~c

1/4d

2e

Dg

i

3/4k

“o

$o

&o

po

ro

?o

?o

tq

Jr

Xt

^u

4v

(x

?{

’|



ae

c‚

??$??$????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????c‚

r„

u…

ue…

6†

8†

i‡

r?

h•

––

?

oe™

’?

??

c?

zF

?Y

thY

§

0?

AE?

??$??$???AE?

a?

©

©

„©

????©

¤©

????

?

?

?

?

?

??

?

?

?

?

?

??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??$??$????

?

?

?$??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

A

A

‚A

„A

†A

?A

?A

3/4A

AA

XAe

TC

pE

hE

aE

*E

aE

aE

I

>I

@I

aeI

aeI

I

I

?I

?I

??$??$???>I

aI

aeI

I

I

?I

?I

?I

?I

uI

O

EO

$U

xU

|U

6TH

8TH

Jae

tae

vae

°i

?i

Ui

Uei

nth

pth

rth

ry

vy

xy

~y

?y

y

’y

?y

?y

Uey

ay

?????????

?

?

?

?

?

?

?

??

?

?

?

?

?

?

?

?

?$??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??$??$???????????????????????

?

Ъ

?

?

?

?

?

????????????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??$??$????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??$??$????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????$?????

?

?

?

?

?????$??$?????

?

?

?

?

?

?$??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??$??$????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??$??$????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?Љ?Љ??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

???????робництва. Заміна і оновлення основних фондів у великих обсягах
може призвести до значного падіння норми рентабельності, особливо на
початковому етапі випуску нової продукції.

Великі підприємства виготовляють масову продукцію стабільного
асортименту. Це значно зменшує витрати на виробництво такої продукції,
дає змогу знижувати ціни на неї та робити її доступною для масового
споживача.

Переваги великих підприємств полягають і в тому, що вони активно
формують ринок, створюючи нові види товарів і послуг. Такі підприємства
здійснюють великомасштабне фінансування у розробку науково-технічних
проектів.

Аргументом на користь великих підприємств є і те, як показує світовий
досвід, що на них зосереджено виробництво найновіших наукомістких
галузей, які спеціалізуються на виготовленні персональних комп’ютерів,
роботів, електронних виробів тощо. Все це означає, що в перехідний
період до ринкових відносин дрібнити великі підприємства не завжди
доцільно. Критерієм трансформації великих підприємств має бути тільки
соціально-економічна ефективність.

Отже, перехід до ринкової економіки передбачає оптимальне поєднання
великих, середніх і малих підприємств.

ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ ЗА СФЕРОЮ ДІЯЛЬНОСТІ

Підприємства класифікують також за сферою, видом господарської
діяльності. Зумовлено це тим, що існує суспільний поділ праці,
відповідно до якого утворюються підприємства сільськогосподарські,
промислові, будівельні, транспортні, фінансові, торговельні, наукові,
сфери обслуговування.

Підприємства різних сфер господарювання відрізняються між собою не
тільки структурою і умовами виробництва, а й тим, що вони виробляють. У
промисловості, наприклад, створюються як засоби виробництва (верстати,
вантажні автомобілі, трактори тощо), так і предмети споживання (взуття,
одяг, продукти харчування). Молоко, зерно, м’ясо, вовна, соняшник,
цукровий буряк — предмети виробництва сільського господарства. Банки
збирають вільні кошти і надають їх у кредит. Торговельні та фінансові
біржі сприяють прискоренню обороту капіталу, поєднуючи виробників і
покупців. Виходячи з цього підприємства різних галузей можна згрупувати
за видом діяльності так: виробничі, фінансові, посередницькі, страхові.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які з наведених положень належать до таких, що характеризують фірму:

а) організація, що переробляє вихідні ресурси на кінцевий продукт;

б) структурна панка підприємства; в) юридичне самостійна форма існування
бізнесу; г) належним чином зареєстрована господарська ланка; д) трудовий
колектив; е) має комерційну самостійність; є) сукупність підприємств, що
мають один товарний знак.

2. Які функції виконує підприємство:

а) матеріальне забезпечення працюючих; б) задоволення потреб споживачів
у певних благах; в) інвестування капіталу; г) виробництво товарів і
послуг; д) благодійна діяльність.

Вкажіть, як ці функції називаються.

3. За яких умов підприємства стають реальними суб’єктами ринкових
відносин:

а) матеріальна підтримка з боку держави; б) самостійно обирає вид
діяльності; в) метою діяльності є прибуток; г) найменування товарів
визначають державні органи в особі міністерств; д) продукція
реалізується за оптовими цінами; е) повна відповідальність за
господарську діяльність; ж) продукція реалізується за ринковими цінами.

4. До якого виду партнерства належать підприємства:

а) учасники підприємства відповідають за результати його діяльності в
розмірах як свого внеску, так і особистих коштів; б) підприємства, які
об’єднують своїх членів за принципом повної (необмеженої’)
відповідальності і частини — за принципом обмеженої відповідальності
(розмір внеску); в) підприємства, у яких майнова відповідальність
партнерів не перевищує суми, яку вони внесли у справу.

5. Чим відрізняються корпорації (акціонерні товариства) від партнерств
(товариств):

а) тим, що належать до товариств з обмеженою відповідальністю;

б) їхній капітал утворюється на пайових засадах; в) рішення приймають
ті, хто вніс пай; г) капітал утворюється у грошовій формі та поділяється
на однакові за номінальною величиною на неподільні паї у вигляді акцій;
д) право голосу мають лише дійсні члени.

6. За якими показниками законодавство України визначає малі
підприємства: а) за обсягом виробленої продукції; б) за величиною
отриманого прибутку; в) за чисельністю працюючих.

7. На якій формі власності засновуються малі підприємства: а) приватній;
б) колективній; в) державній; г) змішаній.

8. У якій сфері діяльності функціонують малі підприємства:

а) торгівля; б) громадське харчування; в) промисловість; г) побутове
обслуговування; д) сільське господарство; е) будівництво; є) освіта.

Розділ XVII

ФОНДИ ПІДПРИЄМСТВ

Чи може підприємство функціонувати без основних і оборотних виробничих
фондів

Як відновлюються зношені фонди

Як вимірюється ефективність використання виробничих фондів

§52 ФОНДИ ПІДПРИЄМСТВ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ

СУТНІСТЬ ФОНДІВ

Виробниче підприємство не може діяти, не маючи засобів виробництва. Саме
вони є матеріальною основою фондів. Термін «фонди» походить від латині і
дослівно означає основа. Це дійсно основа продуктивної діяльності
підприємства. Без неї немає основної ланки національного господарства.
Без неї немає і власності, тому що спочатку потрібний об’єкт
привласнення.

Деякі економісти замість поняття «фонди» вживають поняття «капітал».
Обидві категорії мають право на існування, тим більше, що вони не є
тотожними.

Слід зазначити, що не кожний капітал набуває форми фондів. Деякі
економісти до поняття «капітал» включають не тільки матеріальні
предмети, а й нематеріальні елементи, такі як людські здібності, освіту.
Іноді капітал пов’язують лише з грошовою формою існування, з сумою
грошей.

Можна погодитись з тими вченими, котрі розглядають капітал у
матеріалізованому вигляді, тобто у вигляді будівель, споруд, верстатів,
машин, устаткування, сировини, комплектуючих деталей, що функціонують у
процесі виробництва (А. Сміт, Дж. С. Мілль та ін.). При цьому такому
капіталу дають назви «основний капітал» (засоби праці) і «оборотний
капітал» (предмети праці).

В умовах змішаної економіки і визнання багатоукладності не можна всі
засоби виробництва вважати капіталом. Виходить, що дрібного виробника
(кустаря або селянина, шевця або кравця), який використовує власну
працю, має капітал, можна віднести до капіталістів. Так можна дійти
висновку, що всі, хто має засоби виробництва, є капіталістами. Тоді
виникає питання, що таке змішана економіка? Чи існує вона? Насправді ж
засоби виробництва стають капіталом тоді, коли використання їх пов’язане
з залученням найманої праці. Це основна риса капіталістичного укладу.

Отже, не всі засоби виробництва є капіталом. Однак усі засоби
виробництва можна розглядати як фонди підприємства.

Фонди підприємства не обмежуються засобами виробництва. Вони містять і
грошові ресурси, які потрібні для відновлення спожитих засобів і
предметів праці, виплати заробітної плати тощо.

Фонди підприємства — це матеріальні та грошові ресурси, потрібні для
розвитку виробництва, створення продукції (послуг)

Загальну структуру фондів підприємства подано на рис. 41.

Рис. 41. Склад фондів підприємства

Виробничі фонди включають продуктивні фонди і фонди обігу. Продуктивні
фонди поділяються на основні та оборотні. З допомогою саме цих фондів
виробляється продукція (послуги). Фонди обігу — це готова продукція, що
перебуває на складі підприємства, а також відвантажена, але ще не
оплачена покупцями продукція, кошти на рахунку підприємства, які
необхідні для придбання предметів праці та виплати заробітної плати.
Фонди обігу не входять до продуктивних фондів: вони не беруть участі в
процесі виробництва. Проте вони входять до складу виробничих фондів. Це
пов’язано з тим, що на підприємстві є ще фонди невиробничого
призначення. Вони використовуються для невиробничих потреб (житлові
будинки, спортивні споруди, будинки культури, бази відпочинку, дитячі
садки і ясла тощо). Фонди обігу в кінцевому підсумку мають виробниче
призначення, навіть продукція, яка знаходиться на складі, після
реалізації дає кошти, що спрямовуються на виробничі цілі. Через це фонди
обігу не можна включати до фондів невиробничого призначення.

Фонди невиробничого призначення також поділяють на основні та оборотні.

Структура фондів в Україні в 1997 р. була такою, у відсотках: основні
виробничі фонди сфери матеріального виробництва — 64,2, з них
промисловості — 32,0, сільського господарства— 15,5, будівництва — 1,9,
транспорту і зв’язку — 11,8, інших галузей — 3,0; основні фонди сфери
нематеріального виробництва — 35,8, з них житлового господарства — 17,8,
комунального господарства і побутового обслуговування — 4,0, охорони
здоров’я і освіти — 9,5, науки, культури, мистецтва тощо — 4,5.

НЕОБХІДНІСТЬ ВИВЧЕННЯ ВИРОБНИЧИХ ФОНДІВ

Повноцінного уявлення про економіку не можна скласти без вивчення
виробничих фондів підприємства. Це можна аргументувати так.

1. Виробництво здійснюється тільки при наявності фондів, передусім
виробничих. Фонди є важливим чинником виробництва. При цьому мова йде не
про якесь абстрактне поняття, а про конкретні засоби виробництва.

2. Якість фондів демонструє рівень використання досягнень
науково-технічного прогресу.

3. Фонди підприємств — це основна частина національного багатства
країни.

4. Ефективне використання фондів — це нагальна проблема економічного
розвитку суспільства і кожного підприємства. Багато показників
ефективного використання засобів виробництва грунтуються на понятті
«фонди». Досить сказати, що фонди є складовою частиною таких показників,
як фондовіддача, фондомісткість, фондооснащеність.

5. З поняттям «фонди» пов’язано багато важливих економічних категорій —
фізична і моральна зношеність фондів, амортизація основних фондів,
кругооборот і оборот фондів тощо.

§53 ОСНОВНІ ВИРОБНИЧІ ФОНДИ

ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ ОСНОВНИХ ФОНДІВ

Основні виробничі фонди є частиною матеріально-речових елементів
виробництва, яка у вигляді засобів праці бере участь у багатьох
виробничих циклах, частинами переносить свою вартість на готовий
продукт, зберігаючи при цьому в процесі використання свою натуральну
форму

За натурально-речовим складом основні виробничі фонди неоднакові (рис.
42).

Рис. 42. Класифікація основних виробничих фондів

Не всі елементи основних фондів виконують однакову роль. Одні з них
беруть безпосередню участь у виробничому процесі (машини, верстати тощо)
і тому їх називають активними.

Інші (наприклад, будівлі) — лише непряму участь і тому дістали на? зву
пасивних. Безумовно, продуктивність основних виробничих фондів залежить
від частки активної частини.

Основні виробничі фонди можна оцінювати в натуральних і вар-* тісних
показниках.

Натуральні показники використовують для розрахунку виробничих
потужностей, визначення технічного рівня основних фондів.

Вартісні показники необхідні для обліку динаміки їхнього розвитку,
обчислення зношеності, нарахування амортизації, розрахунку собівартості
продукції, рентабельності підприємств.

ЗНОС ОСНОВНИХ ВИРОБНИЧИХ ФОНДІВ

Основні виробничі фонди не вічні, вони зношуються. Існують два види
зносу — фізичний і моральний.

Фізичний знос—це матеріальне зношування машин, інструментів, будинків і
споруд та інших засобів праці за час їхнього функціонування в процесі
виробництва або невикористання

Фізичний знос є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних
умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлено знаряддя праці тощо.

У результаті фізичного зносу засоби праці втрачають частину своєї
вартості. В економічному значенні фізичний знос є частиною вартості
засобів праці, яку вони переносять на вироблюваний продукт тією мірою,
якою втрачають споживну вартість.

Величина фізичного зносу засобів праці залежить від ряду чинників:
якості матеріалів, з яких вони виготовлені, ступеню навантаження
(кількості змін роботи на добу, тривалості змін, інтенсивності роботи
тощо); кваліфікації працівників, своєчасного проведення оглядів і
ремонту техніки; захисту від впливу атмосферних умов тощо.

Основні фонди, які не використовуються, також зношуються в результаті
дії сил природи.

Фізичний знос Ф3 визначають обстеженням фактичного технічного стану
об’єкта, аналізу строків служби або порівняння вартісних величин за
формулою

де Тф Тн — відповідно фактичний строк експлуатації та нормативний строк
служби (амортизаційний період), у роках.

Розмір фізичного зносу у вартісному вираженні визначають зіставленням
суми амортизації на певне відновлення вартості об’єкта ос-; повних
фондів.

Моральний знос основних фондів —- це передчасна втрата основними фондами
їхньої вартості або зменшення її

Передчасною вона є тому, що відбувається до закінчення нормативного
строку служби засобів праці. Припустімо, верстат розрахований на 10
років використання. А моральний знос виявляється раніше цього строку.

Є два види (дві форми) морального зносу.

При першій формі відбувається підвищення продуктивності праці у сфері
виробництва засобів праці. Це призводить до зниження витрат праці на
відтворення основних фондів. Зниження вартості засобів праці примушує
здійснювати переоцінку основних фондів. Іншими словами, зменшується
вартість основних фондів. Величину цієї форми морального зносу можна
обчислити за такою формулою:

де Мз1 — моральний знос першої форми; Фпв, Фвв — відповідно первісна і
відновлювальна вартість основних фондів.

Зауважимо, що первісна вартість основних фондів показує ту їхню
вартість, яка була до моменту морального їх зносу. А відновлювальна
вартість основних фондів становить їхню вартість (величину) після
морального зносу (тобто відбулась переоцінка основних фондів за тими
цінами, які встановилися після зниження вартості основних фондів
внаслідок підвищення продуктивності праці в промисловості, де
створюються засоби праці). Формула показує втрату вартості в результаті
морального зносу основних фондів. І При другій формі морального зносу
з’являються нові засоби праці, які мають більш високі конструктивні
характеристики і експлуатаційні якості. Іншими словами, нові засоби
праці мають вищу продуктивність. З появою таких засобів праці є два
шляхи, які визначають використання старих засобів праці: їх треба
модернізувати, тобто підвищити їхню продуктивність до рівня нових
засобів праці; в разі неможливості модернізації старі засоби праці
вилучаються з основних фондів. Безумовно, при цьому виникають певні
втрати.

Отже, при другій формі морального зносу відбувається зниження вартості
основних фондів у результаті науково-технічного прогресу.

Величину другої форми морального зносу можна обчислити зіставленням
відповідних техніко-економічних показників, які найповніше
характеризують цей вид устаткування (продуктивність, якість тощо) за
такою формулою:

де Пз, Пн — відповідно продуктивність морально застарілих і нових
засобів праці.

АМОРТИЗАЦІЯ ОСНОВНИХ ФОНДІВ

Амортизація основних фондів — це заміщення в грошовій формі зношених
засобів праці поступовим перенесенням вартості на продукт (послуги), що
виробляються

Знос і амортизація — поняття не тотожні. Амортизація може не збігатися з
розміром зносу в окремі періоди року, оскільки основні фонди зношуються
нерівномірно, а амортизація нараховується рівномірно рівними частками
щомісяця. Відрахування на заміщення вартості зношеної частини основних
фондів називають амортизаційними. З них створюється фонд амортизації.

Встановлений у законодавчому порядку річний відсоток за? міщений
вартості зношеної частини основних фондів називають нормою амортизації,
її обчислюють за формулою:

де Фо — середня вартість одиниці основних фондів цієї групи; Фо.л —
середня ліквідаційна вартість одиниці основних фондів цієї групи. За цим
показником, як правило, обчислюють вартість металобрухту або матеріалів,
які можуть бути реалізовані (з цієї суми вираховують витрати на
транспортування, підготовку до реалізації, реалізацію); Тоб —
амортизаційний період з урахуванням моральної зношеності.

Високі темпи науково-технічного прогресу, прискорення морального зносу
основних фондів ведуть до того, що держава збільшує норму амортизації в
законодавчому порядку. У такий спосіб здійснюється державна політика
прискореної амортизації. Вона дає можливість швидше списувати вартість
засобів праці, позбавлятися від морально застарілого устаткування.

ПОКАЗНИКИ ЕФЕКТИВНОГО ВИКОРИСТАННЯ ОСНОВНИХ ФОНДІІВ

Систематичне зростання виробництва продукції за рахунок повного
завантаження основних фондів дає змогу збільшити їхню віддачу, а отже,
підвищити ефективність виробництва. Головним показником ефективного
використання основних виробничих фондів є фондовіддача. Цей показник
показує випуск продукції, що припадає на 1 грн. основних виробничих
фондів ОФП.

Основні чинники збільшення фондовіддачі такі:

• повне залучення у процес виробництва машин і устаткування;

• зростання коефіцієнта змінності;

• ліквідація простоїв;

• скорочення строків освоєння нових виробничих потужностей.

Резерви поліпшення навантаження устаткування, особливо на підприємствах
машинобудування, характеризує коефіцієнт змінності, тобто відношення
числа верстато-змін, фактично відпрацьованих устаткуванням за певний
період, до кількості встановленого устаткування, помноженого на
кількість днів розрахункового періоду.

Формула обчислення коефіцієнта змінності така:

де Тм-з — кількість відпрацьованих машино-змін; Ку.у — загальна
кількість установленого устаткування; Др.д — кількість робочих днів у
розрахунковому періоді.

Чинниками підвищення ступеня використання засобів праці є скорочення
часу ремонту, усунення зайвих простоїв.

Збільшення випуску продукції в результаті інтенсифікації навантаження
засобів праці — один з ефективних шляхів нарощування виробничих
потужностей.

Досвід показує, що ефективність виробництва значною мірою залежить від
технічного рівня основних фондів, їхнього своєчасного оновлення з
урахуванням досягнень науково-технічного прогресу.

§54 ОБОРОТНІ ВИРОБНИЧІ ФОНДИ

ЗМІСТ І СТРУКТУРА ОБОРОТНИХ ВИРОБНИЧИХ ФОНДІВ

Як ми уже знаємо, предмети праці створюють матеріальну основу оборотних
виробничих фондів.

Оборотні виробничі фонди повністю споживаються в кожному виробничому
циклі, відразу і повністю переносять свою вартість на продукцію, що
створюється, і в процесі виробництва змінюють натуральну форму

Оборотні фонди охоплюють рух предметів праці від моменту надходження на
склад підприємства до перетворення на готову продукцію і переходу до
сфери обігу.

Співвідношення між складовими частинами оборотних фондів характеризує
їхню структуру (рис. 43).

Рис. 43. Склад оборотних засобів

ПОКАЗНИКИ ВИКОРИСТАННЯ ОБОРОТНИХ ВИРОБНИЧИХ ФОНДІВ

Для оцінки і аналізу використання оборотних виробничих фондів
застосовують систему показників. Найбільш узагальнюючим з них є
матеріаломісткість. Це результативний показник, який найповніше відбиває
ефективність використання оборотних фондів в поєднанні з технічним
рівнем виробництва. Показниками матеріаломісткості продукції є такі:

• загальна вартість матеріальних витрат на випуск продукції;

• питома вартість, тобто величина матеріальних витрат на випуск фізичної
одиниці продукції;

• відносна вартість — витрати конструкційних матеріалів на одиницю
експлуатаційної або технічної характеристики машин і устаткування
(витрати металу на одиницю продуктивності верстата тощо).

Характеристика матеріаломісткості продукції доповнюється системою
спеціальних показників використання матеріальних ресурсів в окремих
галузях. В обробній промисловості використовують показник виходу готової
продукції з одиниці сировини. Наприклад, коефіцієнт вилучення заліза з
руди, вихід цукру з 1 ц цукрових буряків тощо. Такі показники, як
правило, обчислюють у відсотках.

У машинобудуванні ефективність використання предметів праці показує
коефіцієнт використання матеріалу. Його обчислюють як відношення чистої
маси виробу (вузла, деталі) до норми витрачання або до фактичного
витрачання матеріалу (припустімо, металу).

Для розрахунку ефективності витрат палива використовують коефіцієнт
корисної дії — відношення корисно спожитого палива до загальних його
витрат. Величина цього показника залежить від якості палива,
удосконалення паливних агрегатів тощо. За даними аналізу витрачання
палива розробляють заходи щодо скорочення норм його витрачання.

ОБОРОТНІ ЗАСОБИ ПІДПРИЄМСТВ

Оборотні засоби — це сукупність оборотних фондів і фондів обігу

Вони здійснюють кругооборот, в процесі якого проходять три стадії: перша
— запаси; друга — залишки незавершеного виробництва, напівфабрикати;
третя — оборотні засоби надходять до сфери обігу у вигляді готової
продукції, грошових коштів на розрахунковому рахунку підприємства.

На кошти, одержані від реалізації продукції, підприємство знову купує
необхідні предмети праці. Після цього розпочинається новий кругооборот
оборотних засобів.

У складі оборотних засобів, що знаходяться у сфері виробництва,
найбільша частка припадає на запаси сировини, матеріалів, палива,
запасних частин для ремонту тощо. В промисловості вони становлять більше
ніж половину матеріальних цінностей.

За джерелами нормування оборотні засоби поділяють на власні та позичені:

власні — мінімальна сума засобів, потрібна для діяльності підприємства;

позичені — засоби, надані банками у вигляді короткострокових кредитів
під товари, що знаходяться в дорозі до споживача, розрахунках з
постачальниками тощо.

ПОКАЗНИКИ І ШЛЯХИ ПРИСКОРЕННЯ ОБОРОТНОСТІ ОБОРОТНИХ ЗАСОБІВ

Як уже зазначалось, оборотні засоби підприємств знаходяться в постійному
русі, переходять із сфери обігу до сфери виробництва і у формі готової
продукції знову повертаються до сфери обігу.

Цей процес дістав назву оборотності оборотних засобів. Для його
характеристики застосовують такі показники: коефіцієнт оборотності за
певний час, середню тривалість обороту, віддачу.

Коефіцієнт оборотності оборотних засобів Ko — це відношення реалізованої
продукції за певний проміжок часу Tо до суми середнього залишку
оборотних засобів за цей період.

Середню тривалість оборот розраховують діленням тривалості періоду на
коефіцієнт оборотності:

Прискорення оборотності оборотних засобів залежить від скорочення зайвих
запасів (виробничих) за рахунок встановлення раціональних прямих
господарських зв’язків, механізації та автоматизації складського
господарства, зниження матеріаломісткості виробів, досягнення ритмічної
роботи підприємств, скорочення тривалості циклу виробництва продукції,
прискорення руху документів, своєчасних розрахунків з виробниками,
дотримання платіжної дисципліни.

Оборотність оборотних засобів має вирішальне значення для своєчасної
виплати заробітної плати працівникам підприємств.

§55 КРУГООБОРОТ І ОБОРОТ ФОНДІВ

НЕОБХІДНІСТЬ І ОСОБЛИВОСТІ КРУГООБОРОТУ ФОНДІВ

Ми вже розглядали кругооборот оборотних засобів. Вони є тільки частиною
фондів. Було б неправильно обмежувати кругооборот фондів цією частиною.
Існує кругооборот фондів. Без нього припиняється виробництво і, по суті,
економічне життя. В умовах кризи, коли багато людей (як сьогодні
«човники») займаються тільки купівлею і продажем за формулою Г-Т-Г (діє
тільки сфера обігу, виробництво відсутнє), а багато підприємств припиняє
роботу, повноцінного кругообороту немає. В кінцевому підсумку, якщо не
буде справжнього кругообороту, країні загрожує економічна катастрофа.

Повноцінний кругооборот має охоплювати сферу не тільки обігу, а й
виробництва. І в цьому кругообороті беруть участь як оборот»? ні фонди і
фонди обігу, так і основні фонди, тобто засоби виробу ництва.

У процесі кругообороту на певній стадії фонди набувають своєї
натуральної форми, тобто виступають у вигляді засобів і предметів праці.
Коли виготовляється продукція, засоби праці, як відомо, переносять свою
вартість на готовий продукт. Цей процес відбувається не відразу, а
поступово. В готовій продукції втілена частка цінності основних фондів.
Далі, у сфері обігу відбувається реалізація продукції, а цінність
набуває форми грошей, за які потім відновлюються витрачені засоби праці
(перетворення амортизаційного фонду на нові засоби праці або
відбувається відшкодування витрачених засобів праці). Предмети праці
також проходять кругооборот, про який ми вже говорили при розгляді
оборотності оборотних засобів.

Отже, існує кругооборот фондів, у процесі якого відбувається зміна форм
фондів. Треба зазначити, що мова йде про кругооборот не виробничих
фондів, а кругооборот фондів як цінності, що втілює уречевлену людську
працю. Справа в тому, що основні фонди, які перенесли свою вартість на
готовий продукт, втратили свою натуральну форму, а отже, і здатність до
продуктивного функціонування. Тільки після реалізації продукції,
перетворення грошей на нові засоби праці вони знову набувають
натуральної форми, тобто стають знову основними фондами і можуть брати
участь у процесі виробництва як продуктивні фонди.

СТАДІЇ КРУГООБОРОТУ ФОНДІВ

Є три стадії кругообороту фондів.

Перша стадія:

означає, що гроші перетворюються на робочу силу і засоби виробництва. Ця
стадія відбувається у процесі обігу. Для підприємців вона полягає в
перетворенні грошового капіталу на продуктивний капітал.

Друга стадія:

…В…

На цій стадії відбувається продуктивне споживання засобів виробництва і
робочої сили, тобто здійснюється виробництво, результатом якого є нові
товари. Для підприємців на цій стадії продуктив-Ій капітал
перетворюється на товарний капітал (Г1). Після цього Іітал знову
повертається у сферу обігу.

Третя стадія:

На цій стадії нові товари реалізуються на ринку. Для підприємців це
означає, що товарний капітал перетворюється на грошовий, тобто знову
набуває своєї первісної, вихідної форми. Особливість полягає лише в
тому, що одержана сума грошей перевищує ту суму, яка була на першій
стадії. У ній міститься додаткова вартість.

Отже, рух фондів (капіталу) проходить три стадії і зазнає трьох
послідовних перетворень своєї форми (грошової, продуктивної, товарної).
Це і є кругооборот фондів (капіталу). Кругооборот фондів (капіталу)
можна подати такою формулою:

ОБОРОТ ФОНДІВ

Розглянутий нами кругооборот не має одиничного характеру. Підприємство
повинно його весь час повторювати. Це, по суті, безперервний процес.
Отже, відбувається оборот фондів (капіталу), який є кругооборотом,
взятим не як окремий акт, а як процес постійного відновлення руху фондів
(або руху всього авансованого капіталу).

Оскільки час обороту фондів визначають як час, протягом якого весь
авансований капітал повертається до підприємця у грошовій формі, то
оборот фондів (капіталу) не збігається з кругооборотом. У результаті
одного кругообороту до власника підприємства повертається лише частина
авансованого капіталу (або фондів). Пов’язано це з тим, що оборот різних
елементів фондів (капіталу) відбувається в неоднакові проміжки часу.
Так, вартість основних виробничих фондів переноситься на новостворені
товари частинами (при цьому різні елементи основних фондів мають різні
строки функціонування, наприклад, виробничі споруди можуть діяти 30-50 і
більше років, а деякі машини і верстати 8-10 років). Водночас вартість
оборотних фондів переноситься на готову продукцію відразу протягом
одного кругообороту. Через це час обороту основних фондів охоплює ряд
кругооборотів, а час обороту оборотних фондів дорівнює періоду одного
кругообороту фондів.

Кількість оборотів фондів (капіталу) визначають за формулою:

де О — одиниця вимірювання обороту фондів (капіталу); tо — час обороту
фондів цього підприємства (цього капіталу).

Швидкість обороту фондів має важливе економічне значення. Збільшення
швидкості обороту фондів (капіталу) підвищує ефективність роботи
підприємства. На швидкість обороту фондів впливає час виробництва і час
обігу фондів (капіталу).

ЧАС ОБОРОТУ І ЙОГО СКЛАДОВІ

Оборот фондів потребує певного часу. Він розпочинається з моменту
перетворення грошей на засоби виробництва і робочу силу і завершується
створенням нової продукції та її реалізацією на ринку, тобто в обороті
знову з’являються гроші. Час обороту фондів (капіталу) дорівнює часу
виробництва і часу обігу.

Час виробництва — це період, впродовж якого фонди (капітал) перебувають
у сфері виробництва.

Структуру часу обороту фондів ілюструє рис. 44.

Рис. 42. Час обороту виробничих фондів

Важливою складовою часу виробництва є робочий період. Він необхідний для
перетворення предметів праці на готовий продукт.

Робочий період — основна частина часу виробництва, що складається з
тісно пов’язаних між собою робочих днів, годин, хвилин. Його обчислюють
з допомогою нормування виробничих операцій. Тривалість робочого періоду
в різних галузях виробництва неоднакова. Наприклад, у текстильній,
швейній, взуттєвій промисловості робочий період вимірюють годинами, у
машинобудівній промисловості — днями, у суднобудівній — роками.

Робочий період є лише частиною часу виробництва. Є ще час перерв, що
пов’язані з особливостями технологічних процесів. Наприклад, є час
перерв, протягом якого предмети праці перебувають під впливом природних
процесів: сушіння деревини, бродіння вина, хімічні реакції тощо. У тих
галузях, де такий час виступає невід’ємною складовою технологічного
процесу, час виробництва значно більший, ніж робочий період.

Скорочення часу виробництва—один із шляхів підвищення ефек-Івності
виробництва. Цього досягають завдяки впровадженню у Іиробництво новітніх
досягнень науки, нової техніки, прогресивних ехнологій, поліпшення
організації виробництва.

Час обігу — це час придбання засобів виробництва, переміщен-товарів,
їхнього продажу, зберігання товарних запасів, які підлягають реалізації.

Скорочення часу обігу залежить від розвитку всіх видів транспорту,
удосконалення засобів зв’язку і комерційної інформації, використання
електронної техніки для прогнозування динаміки попиту і пропозиції,
використання раціональної реклами.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Фактичний строк експлуатації верстата — 7, нормативний — 10 років.
Визначіть фізичний знос верстата.

2. Вартість верстата — 1 млн грн. Внаслідок підвищення продуктивності
праці вартість його дорівнює 800 тис. грн. Розрахуйте величину і
визначіть форму морального зносу.

3. Визначіть величину морального зносу другої форми, якщо продуктивність
нового агрегата становить 10, старого — 7 виробів.

4. Розрахуйте норму амортизації за такими даними. Середня первісна
вартість одиниці основних фондів дорівнює 500, середня ліквідаційна
вартість — 100 тис. грн. Амортизаційний період з урахуванням морального
зносу становить 10 років.

5. Вартість виробничих фондів підприємства становить 400, оборотних —
100 млн грн. Підприємство випустило продукції на 300 млн грн. Обчисліть
фондовіддачу.

6. Визначіть приріст випуску продукції за рахунок поліпшення
використання основних фондів, якщо фондовіддача у звітному році
становила 0,9, а в базисному — 0,85. Вартість основних фондів 86 тис.
грн.

7. На одному з промислових підприємств вартість валової продукції
збільшилась з 123 до 186 тис. грн. Маса основних виробничих фондів
зросла з 145 до 192 тис. грн. Чи поліпшилось використання основних
виробничих фондів?

8. Визначіть величину оборотних засобів виробництва, якщо вартість
продуктивних фондів становить 1538,7, основних фондів — 792,6, фондів
обігу — 500 тис. грн.

9. Вартість фондів одного підприємства дорівнює 1500 тис. грн., в тому
числі виробничих фондів — 1100,невиробничих фондів невиробничого
призначення — 200 тис. грн. Вартість основних виробничих фондів — 750
тис. грн. Яка величина оборотних засобів підприємства?

10. Підприємство протягом року реалізувало продукції на суму 75 млн грн.
Середній залишок оборотних засобів підприємства становив 25 млн грн.
Визначіть коефіцієнт оборотності оборотних засобів підприємства.

11. Підприємство протягом року реалізувало продукції на суму 100 млн
грн. Середній залишок оборотних засобів підприємства становив 25 млн
грн. Наступного року число їх оборотів становило 5. Якщо виробнича про-

грама залишилась на рівні попереднього року, то скільки потрібно
обо-тних засобів для її здійснення? Якою буде економія оборотних засобів
внаслідок прискорення їхньої оборотності?

Обчисліть коефіцієнт оборотності оборотних засобів і оборотність у днях
за такими даними. Впродовж звітного року підприємство фактично
реалізувало продукції на суму 51 943 тис. грн. Середній залишок
оборотних засобів становить 17 875 тис. грн.

І. Час виробництва продукції 19 год, у виробничому запасі продукція
перебувала 5 год, перерви між окремими частинами робочого періоду
становлять 2 год. Яка тривалість робочого періоду?

4. Робочий період становить 20 год, виробничий цикл — 25 год. Час перерв
між окремими частинами робочого періоду на 3 год менший, ніж час
перебування продукції у виробничому запасі. Яка тривалість часу
перебування предметів праці у виробничому запасі?

. Час виробництва продукції — 15 год, час безпосереднього процесу праці
—10 год. Час перебування у виробничому запасі на 1 год більший, ніж час
перерв між окремими частинами робочого періоду. Визначіть час
виробничого циклу.

J16. Робочий період становить 40 год, виробничий цикл — 45 год, час
перебування у виробничому запасі — 5 год. Обчисліть час виробництва.

. Час виробництва продукції 35 год, час перебування у виробничому запасі
— 9 год, час безпосереднього процесу праці — 20 год. Визначіть час
перерв між окремими частинами робочого періоду.

Роздіє XVIII

ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК

Як виникають витрати виробництва і які є їх види

Що таке собівартість продукції

Як можна її знизити

Що є головною метою діяльності підприємства

ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА. ГРАНИЧНІ ВИТРАТИ

СУТНІСТЬ І ВИДИ ВИТРАТ ВИРОБНИЦТВА

У процесі виробництва здійснюються витрати живої та уречевленої праці.
Слід розрізняти витрати суспільства і витрати підприємства.

Сукупність матеріальних витрат уречевленої та живої праці, що показує
вартість виробництва того чи іншого продукту для суспільства, становить
витрати суспільства

Витрати суспільства визначають за формулою:

Вс = ЗВ + ЗЛ + П,

де 3В — спожиті засоби виробництва; ЗП— заробітна плата і винагорода
підприємців; П — прибуток.

Сукупність матеріальних витрат і витрат живої праці, що характеризує
вартість виробництва для підприємства, є витрати підприємства

Витрати підприємства можна обчислити так:

Вп = 3В + ЗП.

Витрати суспільства виступають у формі вартості продукції, а витрати
підприємства — собівартості продукції.

Витрати виробництва можна розглядати як зовнішні та внутрішні.

Зовнішні витрати — це плата за ресурси постачальникам, які не належать
до власників цього підприємства. Це, по суті, грошові видатки
підприємства на придбання машин, верстатів, устаткування, сировини,
матеріалів, виплату заробітної плати працівникам тощо. Фірма виплачує ці
гроші зовнішнім по відношенню до неї господарським суб’єктам. Зовнішні
витрати іноді називають бухгалтерськими.

Кожне підприємство може використовувати також певні ресурси, що належать
йому самому. Наприклад, сільськогосподарські підприємства відгодовують
худобу власними кормами — зерном, сіном, буряками, картоплею тощо.

Витрати на власні ресурси — це внутрішні витрати.

Розрізняють також постійні та змінні витрати виробництва.

Постійні витрати містять видатки на утримання управлінського персоналу,
страхування, охорону підприємства. Ці видатки залишаються незмінними
незалежно від того, скільки продукції виготовляє підприємство. Вони
оплачуються навіть тоді, коли продукція не виробляється.

Змінні витрати охоплюють видатки на заробітну плату, сировину,
електроенергію, напівфабрикати, амортизаційні відрахування. Вони
зростають зі збільшенням обсягів випуску продукції. При відсутності
продукції ці витрати не оплачуються.

Економічні витрати виробництва — це вартість усіх чинників виробництва,
незалежно від того, купуються вони на ринку чи є власністю фірми.

Витрати виробництва мають оцінюватися з точки зору альтернативних
можливостей, якими доводиться жертвувати. Будь-який підприємець,
обираючи сферу вкладення свого капіталу, порівнює альтернативні варіанти
з позиції очікуваної вигоди і обирає найефективніші. Вирішивши,
наприклад, вкласти капітал у виробництво пральних машин, він, по суті,
відмовляється від одержання доходу в сільському господарстві або у
страховій справі. Згідно з економічною теорією цей альтернативний доход
має входити до витрат власника капіталу.

297

ГРАНИЧНІ ВИТРАТИ

У теорії витрат виробництва особливе значення має поняття граничних
витрат.

Граничні витрати — це приріст витрат у результаті 1 виробництва однієї
додаткової одиниці продукції.

Оскільки постійні витрати не змінюються із зміною обсягу продукції ОБ
підприємства, граничні витрати залежать від зростання лише змінних
витрат на випуск додаткової одиниці продукції. Цю залежність відбиває
така формула:

де ГВ — граничні витрати; ДЗВ — зростання змінних витрат виробництва;
ДОВ — випуск додаткової одиниці продукції.

Граничні витрати показують, скільки коштує для фірми збільшення обсягу
випуску продукції на одну одиницю, їх можна обчислити, виходячи як із
змінних, так і з загальних витрат. Загальні витрати відрізняються від
змінних тільки постійними витратами, які залишаються сталими, коли обсяг
випуску продукції змінюється.

СЕРЕДНІ ВИТРАТИ

Середні витрати (СВ) — це витрати на одиницю випуску продукції. Є три
види середніх витрат: середні постійні, середні змінні та середні валові
(загальні) витрати.

Середні постійні витрати (СПВ) являють собою постійні витрати, поділені
на обсяг випуску продукції (ПВОБ). ;

Оскільки постійні витрати не змінюються, середні постійні витрат ти
знижуються зі збільшенням обсягу випуску продукції.

Середні змінні витрати (СЗВ) — це змінні витрати, поділені на обсяг
випуску продукції (ЗВОВ).

Середні загальні витрати (СЗВ) розраховують діленням валових витрат на
обсяг випуску продукції (ВВОВ).

У цілому середні витрати — це витрати на виробництво одиниці продукції.
Порівнюючи середні валові витрати з ціною продукції, можна визначити, чи
прибуткове виробництво.

ЗАКОН СПАДНОЇ ВІДДАЧІ

Витрати виробництва пов’язані з дією закону спадної віддачі. Іноді його
називають законом спадного граничного продукту. У чому сутність цього
закону?

Процесом-причиною закону є необхідність збільшення витрат для ржання
нового продукту. Зростання потреб зумовлює необхідність збільшення
виробництва продукту. Однак одного бажання для цього по. Потрібні
витрати живої та уречевленої праці. Проте збільшен-витрат наштовхується
на граничний продукт. Ця суперечність є зцесом спадної віддачі. Справа
тут в тому, що починаючи з певного моменту, послідовне приєднання кожної
наступної одиниці змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного,
фіксованого ресурсу |(наприклад, капіталу або землі) дає спадний
додатковий, або граничний продукт в розрахунку на кожну наступну одиницю
змінного ресурсу. Іншими словами, якщо кількість робітників, що
обслуговує це Іустаткування, збільшуватиметься, то зростання обсягу
виробництва Іпоступово уповільниться пропорційно до кількості нових
робітників. Закон спадної віддачі грунтується на припущенні, що усі
оди-І.ниці змінних ресурсів якісно однорідні. Граничний продукт
почи-Іває зменшуватись не тому, що найняті пізніше працівники менш
кваліфіковані, а тому, що за незмінної величини наявних капітальних
Іфондів зайнято більше працівників. Витрати розглядаються до певного
виду змінних ресурсів при незмінності інших ресурсів.

Отже, вкладання певного ресурсу має певну обмеженість віддачі цього
рівня науково-технічного прогресу.

Кількісне вираження закону спадної віддачі можна показати за |допомогою
умовної таблиці. В ній зроблено припущення, що кількість праці
змінюється, і кількість землі є постійною (табл. 6).

Таблиця 6

Зміни додаткової продукції та граничного продукту

Кількість праці

Обсяг виробленого продукту

Додаткова продукція як результат збільшення кількості праці

Граничний продукт

2

400

400

4

600

200

100

6

640

40

20

8

660

20

10

10

670

10

5

З табл. 6 видно, що зростання кількості праці кожного разу має однаковий
розмір (на 2 одиниці). Однак воно супроводжується зменшенням граничного
продукту.

Для виробника дія закону спадної віддачі має велике практичне значення.
Він мусить знати приріст витрат у результаті виробництва однієї одиниці
додаткової продукції. Якщо приріст витрат на одиницю продукції на певній
ділянці перевищує приріст на іншій ділянці, витрати слід спрямовувати на
ту ділянку, де віддача більша.

Падіння віддачі витрат певного ресурсу свідчить про необхідність
вивчення і врахування виробничих чинників, які можуть припинити спадну
віддачу. Одним з них є науково-технічний прогрес.

§57 СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ

СТРУКТУРА І ЗНАЧЕННЯ СОБІВАРТОСТІ

Собівартість — це сукупність витрат, виражена в грошовій формі, яка йде
на виробництво і збут продукції

До собівартості входять такі витрати:

• вартість спожитих у процесі виробництва предметів праці (сировини,
напівфабрикатів, палива, електроенергії);

• перенесена вартість засобів праці;

• витрати на оплату праці;

• видатки на реалізацію продукції.

Собівартість — це частина вартості продукту праці (рис. 45).

Акумулюючи поточні витрати, собівартість продукції підприємства є одним
з найважливіших показників ефективності виробництва.

У процесі її зниження виявляються майже всі складові підвищення
ефективності виробництва: зростання продуктивності праці, економія
матеріально-сировинних і паливно-енергетичних ресурсів поліпшення
використання основних фондів.

Водночас цей показник не є кінцевим у характеристиці ефективності
діяльності підприємства, оскільки в ньому не відбивається

Рис. 45. Структура вартості товарів

результативність невиробничої, а також позавиробничої діяльності.

Значення обліку собівартості величезне.

По-перше, зниження витрат на одиницю продукції дає змогу збільшити обсяг
виробництва на підприємстві при наявних ресурсах, забезпечити тим самим
прискорення оборотності оборотних засобів.

По-друге, зниження собівартості є істотним джерелом зростання
прибутковості (доходності) виробництва, а отже, підвищення
конкурентоспроможності підприємства.

По-третє, зменшення видатків матеріальних ресурсів в обробних галузях
сприяє економії капітальних вкладень у галузях добувної промисловості.

По-четверте, зниження собівартості продукції — реальна основа зниження
цін, а отже, підвищення життєвого рівня населення.

ВИДИ СОБІВАРТОСТІ

Залежно від обсягу витрат на промисловому підприємстві розрізняють
цехову, виробничу і повну собівартість продукції.

Цехова собівартість включає витрати, пов’язані з виготовленням
продукції. Такий вид собівартості існує тільки в цехах, де виробляється
продукція.

Виробнича собівартість охоплює виробничі видатки підприємства в цілому,
її нараховують, додаючи до цехової собівартості загальнозаводські та
інші цільові видатки.

Повна собівартість містить витрати підприємства на випуск і реалізацію
продукції. Для її обчислення до виробничої собівартості додають
позавиробничі видатки.

Розрізняють індивідуальну і середньогалузеву собівартість.

Індивідуальна собівартість характеризує витрати на виробництво і збут
продукції в умовах окремого підприємства.

Середньогалузева собівартість показує витрати на виготовлення і збут
продукції в середньому в галузі.

У галузях виробництва існують деякі особливості у визначенні видів
собівартості. Наприклад, у будівництві розрізняють такі її види:
кошторисна, планова і фактична.

Кошторисну собівартість будівельно-монтажних робіт визначають за
кошторисними нормами споживання виробничих ресурсів. Вона виражає
витрати нормально працюючих будівельних організацій.

Планова собівартість будівельно-монтажних робіт — це витрати, які
будівельні організації встановлюють на певний період їхньої діяльності,
виходячи з конкретних реальних умов виробництва. Вона визначає
граничний, верхній рівень витрат виробничих ресурсів на виконання
будівельно-монтажних робіт.

Фактична собівартість будівельно-монтажних робіт показує фактичні
витрати (продуктивні та непродуктивні) будівельних організацій. Вона
фіксує усі відхилення від нормальних умов виробництва. Вони можуть бути
пов’язані з порушеннями технології, з безгосподарністю, простоями
техніки, псуванням матеріальних цінностей.

У сільському господарстві крім індивідуальної собівартості обчислюють
зональну собівартість. Вона дає змогу правильно визначити спеціалізацію
сільськогосподарських зон. В Україні найнижча собівартість вирощування
зернових культур, соняшнику в Донецько-Придніпровському економічному
районі, овочів — у Південно-Західному районі. Найвища собівартість
картоплі в Південному районі.

ШЛЯХИ ЗНИЖЕННЯ

СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ

Зниження собівартості продукції має винятково важливе значення для
розвитку виробництва, піднесення добробуту населення. Зниження
собівартості продукції залежить від економії живої та уречевленої праці.

Головними шляхами зниження собівартості продукції є такі:

• механізація і автоматизація виробництва;

• застосування прогресивних технологій;

• прогресивні зрушення у структурі виробництва;

• спеціалізація і кооперування виробництва;

• удосконалення структури управління;

• здешевлення утримання апарату управління;

• раціональне розміщення виробництва;

• зниження цін на засоби виробництва, економічне стимулювання економії
живої та уречевленої праці.

Зниження собівартості не завжди є доцільним. Будь-яке зниження
собівартості, що призводить до погіршення якості продукції, не є
економічно виправданим. Наприклад, у меблевій промисловості іноді
застосовують дешеву тканину для оббивання меблів. Це знижує собівартість
продукції, але при цьому меблі слугують їхнім господарям значно менше.
Таке зниження собівартості не можна вважати доцільним.

§58 ПРИБУТОК

СУТНІСТЬ ПРИБУТКУ

Одним з важливих показників, що характеризує кінцеві результати
діяльності підприємств, є прибуток.

Прибуток — це грошове вираження різниці між вартістю реалізованої
продукції та витратами на її виробництво

В умовах ринкової економіки значення прибутку істотно зростає.

По-перше, раніше прибуток розглядався як грошове вираження додаткового
продукту. Це означало, що він не міг бути використаний для задоволення
особистих потреб людини. Сьогодні прибуток уже не вважають тільки
додатковим продуктом. Частина прибутку може становити винагороду такого
специфічного чинника, як підприємництво (так званий нормальний
прибуток). Крім того, працівники підприємства також можуть брати участь
у розподілі прибутку, який далі використовується для задоволення
особистих потреб. Отже, не весь прибуток є додатковим продуктом.

По-друге, деякі економісти визначали прибуток як частину чистого доходу.
Іншу частину чистого доходу відносили до податку з обороту, який був
одним з головних складових доходу державного бюджету. Сьогодні податок з
обороту не застосовується, і тому прибуток уже не є частиною чистого
доходу.

В умовах ринкової економіки прибуток є узагальнюючим показником
фінансових результатів господарської діяльності підприємств, метою
їхньої діяльності.

ВИДИ ПРИБУТКУ

Є прибуток обліковий (бухгалтерський) і економічний.

Чистий обліковий (бухгалтерський) прибуток обчислюють як різницю між
вартістю реалізованої продукції та витратами на її виробництво.

Економічний прибуток розраховують як різницю між обліковим і нормальним
прибутком, який, як уже зазначалося, становить винагороду за
підприємницьку діяльність і є складовою витрат виробництва.

Нормальний прибуток входить до складу так званих нефінансових витрат
виробництва. Вирішальним критерієм визначення реальної прибутковості
підприємства вважають величину економічного прибутку. Вона показує,
наскільки обліковий прибуток перевищує нормальний:

де ЕП, ОП, НП — відповідно економічний, обліковий і нормальний прибуток.

Отже, економічний прибуток виникає тоді, коли загальна виручка перевищує
всі зовнішні та внутрішні витрати, включаючи в останні нормальний
прибуток на капітал у вигляді відсотка.

Одержання прибутку стимулює найбільш ефективне використання економічних
ресурсів, зниження витрат, впровадження досягнень науково-технічного
прогресу, освоєння нових виробництв.

Більшу частину прибутку підприємство отримує від основної виробничої
діяльності.

Деяка частина прибутку утворюється за рахунок виконання для інших
підприємств різноманітних непромислових робіт і послуг (будівельних,
транспортних тощо), реалізації продукції підсобного Нільського
господарства, надання платних послуг населенню. І частину прибутку
називають прибутком від іншої реалізації. Крім того, підприємство може
мати прибуток від позареаліза-їійної діяльності. Це різниця (сальдо) між
штрафами, пенею, неус-зйками, що одержані та сплачені, доход за
операціями з тарою, зендна плата від здавання в оренду приміщень тощо.

Загальна сума прибутку від усіх видів діяльності утворює балансовий
прибуток. Його відображують у бухгалтерському балансі.

Розрізняють також прибуток засновницький і чистий (розрахун-звий)
прибуток.

Засновницький прибуток — це доход, який одержують заснов-їки
акціонерного підприємства (товариства) при відкритій підписці Іа акції у
формі різниці між сумою, що одержана від реалізації, і ста-гним
капіталом товариства. Цей вид прибутку утворюється за раху-|иок продажу
акцій за ціною, що перевищує номінальну вартість акції. Чистий
(розрахунковий) прибуток — це частина загального або |балансового
прибутку підприємства, що залишилась у його розпорядженні після сплати
податків, рентних та інших платежів до бюджету. Чистий прибуток є
джерелом коштів для розвитку і розширення [виробництва, задоволення
соціальних потреб трудового колективу, зріального заохочення
працівників.

Зростання прибутку досягається передусім за рахунок збільшення
виробництва і відповідно виручки від реалізації продукції та зникення її
собівартості.

Виручка від реалізації продукції, в свою чергу, залежить від ькості
виробленої продукції, її складу (асортименту, номенклатури) і цін, що
склалися.

РОЗПОДІЛ ПРИБУТКУ

В умовах багатоукладної економіки не існує єдиної схеми Мподілу
прибутку. Безумовно, є відмінності розподілу прибутку на риватному
підприємстві та в кооперативних і державних підприєм-с. Однак для всіх
учасників виробництва є загальні засади щодо дйснення цієї процедури.

Насамперед з прибутку вираховують податки до державного бюджету. В розд.
26 ми дізнаємось, наприклад, як справляється податок з прибутку на
українських підприємствах.

Частина прибутку вилучається на орендну плату (за користування землею,
будівлями, які знаходяться в розпорядженні інших власників).
Підприємства за рахунок прибутку сплачують відсотки за позичені кошти
банківським установам.

Із прибутку створюються благодійні та інші фонди. В Законі України “Про
благодійництво та благодійні організації” визначені основні напрями
благодійництва і благодійної діяльності. Підприємства, які віддають
частину своїх прибутків на благодійну діяльність, користуються
податковими та іншими пільгами.

Кошти, що залишаються після перелічених відрахувань, утворюють чистий
прибуток. З нього здійснюються нагромадження (тобто розширення
виробництва, збільшення фондів невиробничого призначення).

За рахунок прибутку забезпечуються охорона навколишнього середовища,
підготовка кадрів, створюються соціальні фонди (рис. 46).

Рис. 46. Розподіл валового прибутку

Частина прибутку може розподілятися за власним бажанням підприємця.
Зауважимо, що нормальний прибуток, який становить матеріальну винагороду
підприємця, вже вилучений з облікового (бухгалтерського) прибутку, і є
частиною витрат виробництва. Проте певна частина економічного прибутку
може розподілятися на різні цілі за бажанням підприємця.

У кожній країні є певні особливості розподілу прибутку. Наприклад, якщо
в Україні відсотки за кредит сплачуються за рахунок валового прибутку,
то у США вони входять до складу витрат виробництва. Для підприємців
такий порядок більш вигідний. По суті за користування позикою платять
покупці товарів і послуг. Крім того, витрати виробництва — більш надійна
матеріальна база для сплати Всотків за кредит. Як відомо, прибуток є
тоді, коли виручка від реалізації продукції за ринковими цінами
перевищує витрати виробництва. Якщо ринкові ціни різко знизяться, то
прибуток зменшується або ж його немає зовсім. У цьому разі платити за
кредит важко або зовсім неможливо.

Соціальні фонди, порядок їх формування у різних країнах також
зізнаються.

ПРИБУТОК І РЕНТАБЕЛЬНІСТЬ.

Прибуток є важливим показником ефективної діяльності зиємств. Проте
якість роботи підприємства не можна оцінювати за масою прибутку.
Припустімо, відомо, що одне підприємство держало 10, а інше — тільки 2
млн грн. прибутку. Сказати, що перше підприємство, яке має прибуток у 5
разів більший, працює країв, ніж друге, — означає зробити помилковий
висновок. Для того цоб точно обчислити прибутковість підприємства,
потрібно зіставити прибуток з витратами підприємства (собівартістю) або
з обсягом виробничих фондів підприємства (основних фондів і оборотних
собів). Таке зіставлення характеризує рентабельність. Рентабельність
показує прибутковість, доходність підприєм-

ства.

Є два варіанти визначення рентабельності. Якщо прибуток відно-гь до
собівартості продукції, визначають рентабельність про-сції. її формула
така:

(Р1 — норма рентабельності продукції; П — прибуток; Сб — собівартість
продукції.

Ця формула дає можливість визначити, яка продукція більш при-v гкова,
тобто вигідніша для виробництва. Однак треба мати на увазі, до
собівартість має відповідати витратам виробництва на основі Іівноважних
цін. В умовах адміністративно-командної економіки, їли ціни визначалися
вольовим, суб’єктивним шляхом, собівартість, t і ціни, відображала
економіку в кривому дзеркалі, а отже, визначення справжньої
рентабельності не було.

Відношення прибутку до виробничих фондів характеризує рентабельність
підприємства, її можна визначити за такою формулою, у відсотках:

де Фо, Фо.з. — відповідно основні виробничі фонди і оборотні засоби.

У підприємства, яке виробляє один вид продукції, показники
рентабельності, що розглядаються, пов’язані між собою через показник
швидкості обороту авансованих вкладень.

Перший варіант рентабельності показує відношення прибутку до
використаних фондів. Собівартість — це використані фонди Фв. Другий
варіант рентабельності характеризує відношення прибутку до авансованих
фондів Фа.

При одному обороті авансованих фондів протягом року норми
рентабельності, обчислені обома способами, збігаються. Якщо час обороту
перевищує рік, то норма рентабельності, обчислена за авансованими
фондами, буде меншою, ніж норма рентабельності за поточними витратами.

При кількох оборотах на рік норма рентабельності за фондами перевищить
норму рентабельності за поточними витратами.

Якщо взяти прибуток на одиницю продукції як різницю між ціною на неї Ц і
собівартістю Сб, позначити обсяг продукції як V, вартість основних
виробничих фондів Фо, а матеріальних оборотних фондів — Фоб, то
розглянута формула рентабельності матиме такий вигляд, у відсотках:

Рівень рентабельності прямо пропорційний обсягу виробленої продукції та
обернено пропорційний вартості використаних фондів та оборотних засобів.
У зв’язку з цим рентабельність є інтегральним показником ефективності
роботи підприємства. Зростання рентабельності відповідає інтересам як
підприємства, так і суспільства в цілому,

Відношення прибутку до виробничих фондів підприємства або до всього
авансованого капіталу характеризує не тільки рентабельність
підприємства, а й норму прибутку.

При визначенні цього показника важливо знати чинники, що впливають на
величину норми прибутку. До них слід віднести: величину маси прибутку,
структуру витрат капіталу, швидкість обороту капіталу, економію засобів
виробництва, масштаби виробництва.

Головним чинником, що впливає на величину норми прибутку, є величина
маси прибутку. По суті, збільшення маси прибутку при | тих самих фондах
показує ступінь вигідності бізнесу.

Важливе значення для збільшення норми прибутку має структура авансованих
на виробництво засобів, а саме частка видатків на оплату праці
працівників. При однаковій величині авансованого капіталу більше
прибутку буде на тому підприємстві, де відносно більше коштів витрачено
на робочу силу.

На річну норму прибутку впливає швидкість обороту коштів, витрачених на
виробництво.

Норма прибутку значною мірою залежить від економії витрат на засоби
виробництва. Заощадження досягається завдяки впровадженню прогресивної
техніки, технології виробництва, наукової організації праці. Велике
значення має збільшення кількості робочих змін протягом доби тощо.

На норму прибутку впливає економія на масштабах виробництва. Досвід
показує, що в багатьох галузях велике виробництво має переваги перед
дрібним. Особливо це стосується автомобільної та інших галузей
машинобудівної промисловості. Переваги досягаються за рахунок поточного
виробництва, поглиблення поділу праці, застосування продуктивнішого
устаткування та інших чинників.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. З наведених видів витрат підприємства виділіть постійні та змінні:

а) на утримання управління заводу; б) на страхування підприємства; в) на
заробітну плату; г) на сировину; г) на електроенергію; д) на
напівфабрикати; е) на охорону підприємства; є) амортизаційні
відрахування.

2. З економічних витрат підприємства визначіть ті, які є зовнішніми, і
ті, що належать до внутрішніх:

а) грошові кошти постачальникам сировини; б) грошові виплати
постачальникам палива; в) оплата транспортних послуг; г) витрати на
напівфабрикати власного виробництва; д) витрати на енергію, яку надає
електростанція; е) витрати на електроенергію від власного двигуна.

3. На машинобудівному підприємстві обсяг виробництва збільшився з двох
до трьох агрегатів. Змінні витрати зросли з 78 до 98 грн. Визначіть
граничні та загальні витрати, якщо вони до зростання випуску продукції
дорівнювали 128 грн. Що характеризують граничні витрати?

4. Розрахуйте прибуток підприємства за такими даними. Фабрика виготовляє
дверні замки, ціна за 1 шт. 10 грн. За рік їх було продано 4 тис. шт.
Сукупна собівартість усіх виробів 5 тис. грн.

5. Валовий прибуток підприємства становить 500 тис. гри., орендна плата
— 10 тис. грн., відсоток за кредит — 50 тис. грн., податки — 150 тис.
грн. На благодійні та інші фонди витрачено 40 тис. грн. Який чистий
прибуток підприємства?

6. Визначіть величину чистого прибутку за такими даними: виручка від
реалізації — 1500 тис. грн., сукупні витрати — 900 тис. грн., норма
оподаткування прибутку — 30 відсотків. На орендну плату, сплату
відсотків за кредит витрачено 100 тис. грн.

7. Обсяг реалізованої продукції дорівнює 300 млн грн., собівартість її —
100 млн грн. Виробничі фонди підприємства становлять 800 млн грн.
Нормальний прибуток—10 відсотків до авансованого капіталу. Обчисліть”
розрахунковий, економічний і нормальний прибуток.

8. Якою є норма рентабельності підприємства, якщо середньорічна вартість
його основних фондів за початковою вартістю становила 801 тис. грн.,
середні залишки нормованих оборотних засобів — 62 тис. грн., балансовий
прибуток — 55 тис. грн.

9. Обчисліть рентабельність підприємства, що випустило продукції на суму
10 млн грн., собівартість якої 9 млн грн. Основні виробничі фонди і
оборотні засоби підприємства становлять 4 млн грн.

10. На машинобудівному підприємстві один агрегат реалізовано за ціною
400 тис. грн. Собівартість його 300 тис. грн. Всього за рік виготовлено*
10 агрегатів. Вартість основних виробничих фондів 150 млн грн., матерн
альних оборотних засобів — 60 млн грн. Визначіть рівень рентабельності
цього підприємства.

Розділ XIX

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Національна економіка є реальною базою для поєднання інтересів усіх
суб’єктів економічного життя в усіх сферах і видах ; діяльності
суспільства. Водночас говорити про її ефективність можна лише тоді, коли
вона буде розглянута в процесі безперервного повторення виробництва. При
цьому функціонування економіки потребує подолання і врахування ряду
перешкод: циклічного економічного розвитку, вирішення проблем зайнятості
працездатного населення, ведення грошового господарства в умовах
можливості виникнення інфляції, постійного зміцнення фінансів при
існуванні загрози появи її кризи.

Слід також знати, як держава регулює економіку. Реальною оцінкою
розвитку економіки є створений національний продукт в усіх його формах

МАКРОЕКОНОМІКА І ПОКАЗНИКИ ОБЧИСЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОДУКТУ

Що таке національний продукт

Які показники використовують для обчислення

національного продукту

Як розраховують найпоширеніші макроекономічні показники валового
внутрішнього продукту і валового національного продукту

Що таке національне багатство і як його можна обчислити

§59 ЩО ТАКЕ МАКРОЕКОНОМІКА?

Складовою частиною економічної науки, як було з’ясовано раніше, є
макроекономіка.

Макроекономіка вивчає механізм функціонування економіки в цілому, а
також чинники впливу держави на загальноекономічні процеси.

Інакше кажучи, макроекономіка вивчає взаємозв’язки між складовими
економічної системи, наприклад, між витратами споживачів і створеним у
країні продуктом, між національним виробництвом і зовнішньою торгівлею.
Особливість предмета дослідження макро-економіки привертає увагу до неї
уряду, політиків. Так, владні структури України, для того щоб прийняти
певні закони, які б створювали сприятливі умови для роботи підприємств,
мають виходити з глибинних причин, що відображують макроекономічні
процеси — піднесення чи спад виробництва, інфляцію і рівень безробіття.
Або, скажімо, як можна розробляти економічну політику без вивчення і
врахування рівня заробітної плати і цін, обсягу грошової маси в обігу,
державного боргу уряду та причин, які його зумовили.

Макроекономіка і мікроекономіка, маючи певні відмінності, доповнюють
одна одну, створюючи єдину економічну науку. Так, спеціаліст з
мікроекономіки, досліджуючи ціну в певній галузі промисловості, для
зручності припускає, що в інших галузях ціни вже задані. Фахівець же з
макроекономіки, вивчаючи рівень цін, в основному не буде зважати на
відносні зміни цін товарів у різних галузях.

Макроекономіка вивчає шляхи, якими платежі надходять від споживачів до
виробників. Ці потоки постійні і йдуть з одного сектора економіки до
іншого.

Наприклад, хлібороб продає хліб і купує сільськогосподарську техніку. На
виручені кошти машинобудівельник купує різні товари, у тому числі хліб.
Отже, гроші, що витрачені машинобудівником, повернулися у вигляді доходу
до хлібороба. Такий процес в економіці називають кругообігом.

Якщо припустити, що всі види доходів у суспільстві йдуть на споживання
(заощаджень немає), то з викладеного можна зробити такі висновки.

1. Сума всіх доходів у суспільстві дорівнює сумі всіх витрат.

Усі витрати суспільства дорівнюють обсягу виробництва. Це можна подати
таким рівнянням:

Доходи = Витрати = Обсяги виробництва.

Отже, весь річний потік товарів і послуг у межах національного
господарства становитиме національний продукт.

Національний продукт — це те саме, що й загальні доходи суспільства,
загальні витрати і загальний обсяг виробництва

В умовах ринкової економіки національний продукт обчислюють у вартісному
вираженні.

Національний продукт є матеріальною основою життя людей. Саме він
задовольняє різноманітні потреби населення. Якщо національна економіка
неспроможна створити весь набір матеріальних благ для потреб населення
через об’єктивні обставини (наприклад, в Україні через природні,
кліматичні умови не вирощуються боби какао, тропічні фрукти, не вистачає
власної нафти, газу тощо), треба виробляти такі види національного
продукту, які б користувались попитом в інших країнах, тобто можна було
використати їх як експортні ресурси. Це давало б можливість обміняти їх
на товари, які не виробляються в країні.

Отже, національний продукт є дуже важливим показником не тільки для
країни, де він виробляється, а й для міжнародного співробітництва.

Уже багато років Організація Об’єднаних Націй докладає багато зусиль до
того, щоб усі країни збирали відомості про національний продукт. Така
статистика дає змогу визначити рівень розвитку економіки країни, її
результативність, показати ефективність використання матеріальних і
трудових ресурсів, здійснити порівняння між країнами, розробити
необхідні рекомендації щодо поступального розвитку національної
економіки, її участі в міжнародному поділі праці.

§60 ОБЧИСЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОДУКТУ

Для обчислення обсягу національного продукту економічна наука
використовує цілу низку показників, серед яких визначальне місце займає
показник валового внутрішнього продукту (ВВП).

ВВП— це вартість кінцевих товарів, вироблених всередині країни
(резидентами і нерезидентами) за певний період. Сюди входить вартість
товарів матеріальної та нематеріальної сфери, таких як будинки і одяг,
вартість послуг, скажімо, брокера і лекція економіста. Обсяги
виробництва кожного такого товару і послуг оцінюють за ринковою ціною.
Сума цих цін і становить ВВП

Методика обчислення ВВП має ряд особливостей.

• ВВП складається з вартості кінцевих товарів і послуг. Наприклад,
пшениця, з якої випечено хліб, є проміжним товаром. Лише вартість хліба
враховують як частку ВВП, але вартість пшениці, проданої мірошнику, і
вартість борошна, проданого пекарю, не враховують.

• ВВП складається з вартості товарів і послуг, вироблених лише в процесі
поточного виробництва. Отже, заново зведений і проданий будинок
включають до складу ВВП, а збудований раніше і проданий — ні. Проте
комісійні, які агент з продажу нерухомого майна отримав за продаж
наявних будинків, у ВВП враховуються, (їх відносять до поточних послуг.)

• ВВП оцінюється за ринковими цінами. Останні включають непрямі податки
— податок на продаж і акцизи, а тому ринкова ціна товарів буде не така,
яку продавець матиме за товар. Чиста ціна — це ринкова ціна за
вирахуванням непрямих податків. Вона становить суму чинникових витрат,
тобто суму, що припадає на чинники виробництва цього товару.

На практиці для розрахунків ВВП використовують такі методи — за
витратами, за доходами і за виробництвом.

ВВП, розрахований за витратами, — це загальна сума витрат на особисте і
виробниче споживання всієї маси створених за певний період благ (рис.
47)

ВВП розрахований за доходами — це сума доходів, отриманих власниками
чинників виробництва, з використанням яких створено всю масу
національного продукту (рис. 48).

ВВП за виробництвом показує внесок кожного виробника і національного
виробництва в цілому. У такому разі ВВП розраховують за доданою
вартістю.

Рис. 47. Структура ВВП за витратами

Рис. 48. Структура ВВП за доходами

Додана вартість — це ринкова ціна продукції (послуг) підприємства за
вирахуванням вартості сировини і матеріалів, що куплені та витрачені на
виробництво продукції або на виконання послуг

Розглянемо це на прикладі випікання хліба в Україні (табл. 7).

Додана вартість, що у нашому прикладі дорівнює 80 коп., є вартістю
кінцевого продукту. Це різниця між виручкою від продажу і вартістю
проміжних матеріалів (195 – 115 = 80).

Загальна сума доданих вартостей, створених у суспільстві, являє собою
ринкову вартість вироблених товарів і послуг, тобто ВВП.

Таблиця 7

Додана вартість при випіканні хліба (коп. за хлібину)

Стадія виробництва

Виручка від продажу

Вартість проміжних матеріалів

Додана вартість (заробітна плата, прибуток)

Зерно

Борошно Випечений хліб Хліб,доставлений у роздрібну торгівлю

20

35

60

80

0

20

35

60

20

15

25

20

Разом

195

115

80

Усі три методи розрахунку ВВП є рівноцінними і дають однаковий
результат.

Величина ВВП залежить як від обсягу виробленої продукції, так і від
рівня цін. Оскільки ціни можуть зростати і падати, порівнювати сяги ВВП
можна у незмінних (постійних) цінах. У зв’язку з цим ВВП вимірюють у
поточних і постійних цінах.

ВВП, визначений у поточних (фактичних) цінах, називають номінальним.

ВВП, визначений у незмінних (постійних) цінах, дістав назву реального.

Поряд із ВВП у статистиці використовують і такий показник, як валовий
національний продукт (ВНП) — вартість кінцевих товарів і послуг,
вироблених вітчизняними (резидентами) чинниками виробництва за певний
період.

Покажемо на прикладі, яка різниця між ВВП і ВНП. Так, доход громадянина
України, який працює у Німеччині, є частиною ВНП України. Однак цей
доход не є частиною ВВП, оскільки він заробляється у Німеччині. З іншого
боку, прибутки, які одержала німецька !(Компанія від виробництва
продукції в Україні, є частиною ВНП і німецької держави.

На практиці дані про обсяги ВВП і ВНП використовуються як показ-I,ники
кількості виробленої продукції та добробуту населення країни.

ВВП і ВНП є головними індикаторами економічного розвитку країни

(табл. 8).

Таблиця 8

Динаміка ВВП у 1995-1997 pp., у відсотках

Країна

1995

1996

1997

Усі країни світу

2,4

2,8

2,9

Розвинені країни 1,9 2,3 2,2

Європейский Союз 2,4

1,6

2,3

Країни, що розвиваються 5,2

5,4

5,9

Африка 2,2 4,0 3,8

Південна та Східна Азія 7,1

6,5

6,6

Західна Азія 2,5 2,5 2,9

Китай 10,2 9,0 8,9

Східна Європа 5,4 4,7 4,9

Росія -4,2 -3,1 -1,1

Україна -12,2 -10,0 -3,2

У результаті падіння ВВП на душу населення Україна дуже відстає за
рівнем доходів, іншими показниками життєвого рівня від країн з ринковою
економікою.

Проте це не означає, що наша країна не може наздогнати за цими
показниками передові країни світу. Відомо, що США знадобилося 47 років,
щоб подвоїти ВВП на душу населення, Японії — 33, Індонезії — 17,
Південній Кореї — 10 років.

§61 НАЦІОНАЛЬНЕ БАГАТСТВО

СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА НАЦІОНАЛЬНОГО БАГАТСТВА

Розвиток матеріального і нематеріального виробництва сприяє зростанню
національного багатства країни. Воно включає людський, фізичний і
природний капітал.

Всесвітній банк на експериментальній основі використовує нові методи
оцінки національного багатства. Хоча ці методи і не є досконалими, вони
принесли ряд несподіваних результатів.

Головним компонентом багатства країни традиційно вважався фізичний
капітал (нагромаджені матеріально-речові фонди). Однак згідно з оцінкою,
здійсненою Всесвітнім банком, у 1995 р. в 192 країнах частка фізичного
капіталу дорівнювала в середньому лише 16 відсотків від загального
обсягу багатства. Більш вагоме значення має людський капітал, що
становить 64 відсотки.

Переваги людського потенціалу особливо очевидні в країнах з високим
рівнем доходу. У деяких з них, таких як Німеччина, Японія і Швейцарія,
його частка досягає 80 відсотків від загального обсягу капіталу. Проте в
країнах Африки, розміщених на південь від Сахари, де людські ресурси
обмежені, більше як половину національного багатства, як і раніше,
становлять природні ресурси (рис. 49, а).

Рис. 49. Склад національного багатства у 192 країнах світу (а)

і в Україні (б)

Згідно з методикою, що застосовується в нашій країні, до національного
багатства входять: 1) фонди виробничого призначення; 2) фонди
невиробничого призначення; 3) природні ресурси — лише та частина, яка
доступна впливу суспільного виробництва, і при певному рівні
продуктивних сил безпосередньо може бути і є джерелом природної речовини
для матеріального виробництва (рис. 49, б).

Порівнявши рис. 49я і 496, легко помітити головну відмінність методик
обчислення національного багатства у розвинених країнах світу та в
Україні. Вітчизняна методика не враховує нагромадженого досвіду, знань,
кваліфікації робітників. Між тим, в умовах науково-технічної революції
людський капітал є головним рушієм ВВП і національного багатства країни.

Фонди виробничого призначення охоплюють: 1) основні виробничі фонди
(виробничі будівлі та споруди, машини, устаткування тощо); 2) запаси
матеріальних оборотних фондів — матеріальні запаси у виробничій сфері
(запаси сировини, палива і матеріалів, незавершене виробництво і
будівництво) та готову продукцію виробництва засобів виробництва на
складах підприємств, комерційних установ, у дорозі; 3) суспільні резерви
засобів виробництва (у тому числі засоби, предмети праці та матеріали);
4) нагромаджені матеріальні та трудові витрати на поліпшення земель,
лісів та інших природних ресурсів.

Фонди невиробничиго призначення містять: 1) фонд особистого споживання
населення; 2) фонд суспільного невиробничого споживання, який є
необхідним для суспільства, але безпосередньо не визначає матеріального
добробуту населення.

Фонд особистого споживання населення складається з таких елементів: 1)
основні невиробничі фонди установ охорони здоров’я, народної освіти,
побутових послуг, культурного обслуговування, спорту і житловий фонд; 2)
готова продукція — предмети споживання (на складах підприємства, в
торгівлі та громадському харчуванні, в особистих підсобних
господарствах, у дорозі); 3) особисте майно (предмети тривалого
користування) населення; 4) суспільні резерви предметів споживання.

Фонд суспільного невиробничого споживання містить: 1) основні фонди
наукових установ, установ державного управління, фінансової системи
політичних і громадських організацій, основні фонди воєнних установ і
організацій; 2) запаси матеріалів типу оборотних фондів у перелічених
установах, запаси воєнного майна і резерви.

Під природним багатством розуміють не взагалі всю сукупність предметів і
сил природи, не весь фізично-географічний комплекс, що оточує людину, а
лише ту його частину, яка доступна впливу суспільного виробництва, і при
певному рівні продуктивних сил безпосередньо може бути і є джерелом
природної речовини для матеріального виробництва.

Наявність природних багатств створює сприятливі умови для зростання
національного багатства.

ПЕРСПЕКТИВНІ СТРУКТУРНІ ЗРУШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО БАГАТСТВА УКРАЇНИ

Економіка незалежної України потребує істотних структурних змін у
національному багатстві.

По-перше, треба поступово зблизити темпи зростання фондів виробничого і
невиробничого призначення з метою докорінного поліпшення добробуту
населення. Особливо це стосується таких невиробничих галузей, як освіта,
охорона здоров’я. Тут необхідне більш швидке зростання фондів порівняно
з виробничою сферою і навіть промисловістю.

По-друге, потрібні істотні зміни у складі виробничих фондів. Особлива
увага звертається на розвиток високотехнічних, науко-містких галузей
машинобудування, порошкової металургії, виробництво надтвердих
матеріалів, електрозварювальної технології.

Гостро не вистачає деяких видів продукції, потреба в яких в Україні дуже
висока. Треба створити виробничі потужності для випуску зернових,
кормо-, картоплезбиральних комбайнів, сіялок, косарок, тролейбусів,
автобусів, навантажувачів, холодильників, взуття, тканин, автомобілів,
теле-, відео-, аудіотехніки тощо.

Україна має зайняти відповідне місце у світовій торгівлі. Тому слід
зміцнювати виробничі потужності з виробництва літаків, суден, верстатів,
приладів, електротехнічних виробів. Уже сьогодні на світовому ринку ця
продукція має досить високу репутацію.

По-третє, для збільшення валютних надходжень треба у національному
багатстві України створити відповідну індустрію туризму: готелі,
кемпінги, транспортні засоби і підприємства, що їх обслуговують,
відповідні шляхи сполучення, засоби зв’язку, підприємства харчування і
підприємства, що виробляють туристичні товари. Україна, спираючись на
відповідну матеріальну базу, може збільшити кількість туристів у 20-40
разів, а це значні валютні надходження, які так потрібні для оплати ряду
імпортних товарів, у тому числі енергоносіїв.

По-четверте, гостро постає проблема збільшення виробництва продукції,
яка становить фонд споживання. Тут мова йде про створення потужностей
для виробництва не тільки продуктів харчування, взуття, одягу, а й
предметів довготривалого користування — легкових, пральних машин,
телевізорів тощо.

По-п’яте, прискорений розвиток ВВП, докорінне поліпшення його структури
знаходяться у прямій залежності від інформаційної індустрії, що потребує
інтелектуальних інвестицій, створення повноцінного ринку інформаційних
товарів. Так, світовий ринок комп’ютерів щороку збільшується на 17,5
відсотка.

Знання, у тому числі економічні, стають найважливішим мірилом
неоекономічної моделі. На професії, в яких переважаючою є інтелектуальна
складова, припадає основний приріст зайнятості. Так, за розрахунками
фахівців, у США цей показник становить 85 відсотків, у Німеччині — 89, у
Великій Британії — 95, у Японії — до 90 відсотків. Якщо у США в 50-х
роках галузі, що виробляють і поширюють знання та інформацію, виробляли
тільки 25 відсотків кінцевого продукту ВВП, у 60-х роках — понад 33, то
у 80-х — уже більше 60 відсотків. Економіка знань постає як головний
мультиплікуючий комплекс економік країн — світових лідерів.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які з наведених далі положень є ідентичними національному продукту:
а) весь річний потік товарів і послуг у межах національного
господарства; 6) експорт країни; в) сума всіх доходів країни; г)
заощадження в країні; д) всі витрати суспільства; е) загальний обсяг
виробництва; є) імпорт країни.

2. Визначіть ВВП за витратами, використовуючи такі дані, млн грн.:
особисті споживчі витрати — 20; валові інвестиції — 15; державні
закупівлі товарів і послуг — 7; трансфертні платежі держави — 11; чистий
експорт — 8.

3. За наведеними даними обчисліть обсяг ВВП за доходами, млн грн.:
заробітна плата — 17; прибуток підприємств — 21; валові інвестиції — 14;
рента — 4; дивіденди — 6; відсотки за кредитами — 7; державні закупівлі
товарів — 5; трансфертні виплати населенню — 8; споживчі витрати — 27.

4. За наведеними даними визначіть вартість проміжних матеріалів та
доданої вартості за сорочку (в грн.).

Стадія виробництва

Виручка від продажу

Вартість проміжних матеріалів

Додана вартість

Льон

5

Полотно

8

Готова сорочка

11

Сорочка, доставлена у роздрібну торгівлю

14

Разом

38

5. Визначіть обсяги ВВП і ВНП країни, якщо вартість її кінцевих товарів
і послуг становить 5800 млн грошових од., у тому числі іноземні суб’єкти
господарювання (нерезиденти) виробили продукції на суму 40 млн, а
фізичні та юридичні особи з цієї країни (резиденти) в інших країнах —
на; суму 57 млн грошових од.

6. У 1997 р. ВВП в Україні становив 80,5, а ВНП — 78,4 млн грн. Чому
утворилася різниця?

7. Визначіть величину чистого національного доходу і національного
доходу, якщо валовий внутрішній продукт дорівнює 500 млн грошових од.,
експорт— 10, імпорт — 7, амортизація — 100, непрямі податки на бізнес —
40 млн грошових од.

8. Обчисліть національне багатство країни за такими даними (в умовних
гро-шових од.): фонди виробничого призначення — 450,2; запаси
матеріальних оборотних фондів —14,7; фонди невиробничого призначення —
304,1; фонди особистого призначення — 275; фонди суспільного
невиробничого споживання — 147,4; суспільні резерви запасів виробництва
— 14,6.

Розділ XX

ВІДТВОРЕННЯ І НАГРОМАДЖЕННЯ

Що таке відтворення

У чому виявляється відтворення нарівні макроекономіки

У чому полягають переваги інтенсивного типу відтворення

Чим зумовлена необхідність нагромадження в умовах ринку

§62 СУТНІСТЬ І БАГАТОГРАННІСТЬ ПРОЦЕСУ ВІДТВОРЕННЯ

ВИЗНАЧЕННЯ ВІДТВОРЕННЯ

На всіх етапах економічного розвитку об’єктивна необхідність відтворення
випливає з процесу виробництва матеріальних благ — економічної основи
життя людського суспільства. Не можна жити, не споживаючи матеріальних
благ, а щоб споживати їх, треба виробляти суспільний продукт.

Отже, якщо споживання є безперервним, то і виробництво в його постійному
зв’язку і безперервному відновленні утворює відтворення.

Відтворення — це безперервність, повторюваність виробництва.

Відтворення можна розглядати на рівні мікроекономіки, коли
безперервність, повторюваність відбувається в межах окремого
підприємства, господарства. На рівні макроекономіки безперервний процес
виробництва відображує взаємозв’язок між важливими структурними
пропорціями, узагальнюючими показниками господарства країни, між
виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання,
які охоплюють всі галузі національної економіки. У цьому розділі йдеться
про відтворення на рівні макроеко-номіки.

Процес розширеного відтворення в умовах ринкової економіки має такі
особливості:

• здійснюється на основі багатоманітності форм власності;

• визначається дією всієї системи об’єктивних економічних законів і
передусім законів ринкової економіки;

• підпорядкований економічним інтересам товаровиробників;

• здійснюється на основі органічного поєднання ринкових відносин і
планомірного розвитку господарства.

Чи є необхідність у плануванні в умовах ринкових відносин?

Планування в умовах адміністративно-командної економіки в показниках
конкретної продукції без урахування реальних потреб створювало дефіцит
багатьох видів продукції. Попит населення аж ніяк не впливав на
складання планів. Багато показників залежало від міністерств, відомств,
окремих чиновників. Особливо негативним було планування «від
досягнутого», тобто зростання виробництва залежало від досягнутого
обсягу, який був наприкінці року. Це спонукало керівників підприємств
приховувати резерви виробництва, призводило до прийняття занижених
планів.

Ринкова економіка не заперечує планового господарства. Про це
переконливо свідчить досвід західних країн. У світовій економічній
теорії він узагальнений в теорії менеджменту, що розкриває сутність
стратегічного планування і планування реалізації стратегії.

Стратегічне планування є основою для всіх управлінських рішень
підприємства, спрямованих на організацію, мотивацію і контроль, що
орієнтовані на розробку планів.

Стратегічне планування — це набір дій і рішень, здійснюваних керівниками
підприємств. Вони спрямовані на досягнення таких цілей: розподіл
ресурсів, адаптація до зовнішнього середовища, внутрішня координація,
засвоєння організаційних стратегій.

Процес відтворення передбачає розширене відтворення сукупного
суспільного продукту, розширене відтворення робочої сили, виробничих
відносин і відтворення природних ресурсів.

У процесі відтворення сукупного суспільного продукту і відтворення
робочої сили відбувається відтворення продуктивних сил. . .

ВІДТВОРЕННЯ СУКУПНОГО СУСПІЛЬНОГО ПРОДУКТУ

Матеріальною основою безперервного відновлення і розвитку виробництва є
відтворення сукупного суспільного продукту. Воно охоплює чотири стадії
його руху — власне виробництво, розподіл, обмін, кінцеве споживання.
Типовим для ринкової економіки е розширене відтворення сукупного
суспільного продукту, що означає зростання його обсягів, поліпшення
структури і якості.

Сутність відтворення сукупного суспільного продукту полягає в заміщенні
всіх його частин за вартістю і натуральною формою.

У процесі використання сукупного суспільного продукту ринкова економіка
регулює пропорції його складових частин, здійснює оптимальне поєднання
нагромадження і споживання. Держава бере участь у реалізації
народногосподарських пріоритетів, втілює в життя принципи соціальної
справедливості.

Умови і закономірності заміщення всіх частин суспільного продукту за
вартістю і натуральною формою з’ясовує теорія реалізації. Згідно з нею
суспільне виробництво складається з двох підрозділів: виробництва
засобів виробництва (підрозділ І) і виробництва предметів споживання
(підрозділ II). За вартістю продукція включає перенесену вартість Пв,
необхідний продукт Нп і додатковий продукт Дп.

Частина продукції підрозділу І йде на відновлення спожитих засобів
виробництва та збільшення основних і оборотних фондів у цьому
підрозділі, а також на утворення резервного фонду. Це здійснюється за
рахунок додаткового продукту підрозділу І.

У підрозділі II частина продукції використовується на забезпечення
необхідного продукту (життєві засоби працівників цього підрозділу) і на
необхідний продукт для знову залучених працівників.

І, нарешті, відбувається обмін між підрозділами І і II.

Підрозділ І реалізує підрозділу II засоби виробництва для відновлення
спожитих їх частин і для розширення виробництва, а також для створення
резервного фонду. Підрозділ II реалізує підрозділу І предмети споживання
для працівників, які брали участь у виробництві, і для заново залучених
працівників.

Частина продукції обох підрозділів спрямовується на утримання сфери
нематеріального виробництва. Умовою розширеного відтворєння в умовах
становлення і розвитку індусиріальної цивілізації є таке співвідношення:

Ця формула показує, що в підрозділі І створені додаткові засоби
виробництва, необхідні для розширеного відтворення. Саме заново створена
вартість продукції підрозділу І більша, ніж сума перенесеної вартості
підрозділу II, на фонд нагромадження додаткових засобів виробництва.

Теорія реалізації продукту — це не абстрактна схема, її практичне
значення можна розглянути на прикладі сучасного економічного становища
України. Кризові явища в економіці України у другій половині 90-х років
свідчать саме про порушення процесу реалізації продукту.

По-перше, на багатьох підприємствах обох підрозділів спостерігається
фізичне зношення засобів виробництва при відсутності матеріальної основи
для їхнього відновлення. Фонд додаткових засобів виробництва відсутній.
Водночас частина продукції підрозділу І не має збуту. Значна кількість
готової продукції машинобудівної промисловості не знаходить свого
споживача. Станом на 1 січня 1997 р. на складах підприємств накопичилися
більш як дворічний обсяг випуску верстатів з числовим програмним
управлінням, залишки мостових електричних кранів, бурякозбиральних
комбайнів, тракторних сівалок.

По-друге, в результаті відсутності реалізації значної частини продукції
підприємства не мають фінансових коштів. Затримуються виплата заробітної
плати, пенсій. Це призвело до зменшення реалізації продукції підрозділу
II (навіть при зменшенні обсягу її виробництва).

По-третє, порушився обмін продукції між підрозділами І і II, внаслідок
чого зупинилася робота багатьох підприємств.

Криза реалізації продукції зумовлюється багатьма причинами:

розрив економічних зв ‘язків усередині країни та між країнами СНД;

неспроможність деяких підприємств вийти на світовий ринок з продукцією,
яка має низьку конкурентоспроможність;

складне фінансове становище в країні.

Однак усі ці причини значною мірою пов’язані з порушенням реалізації
сукупного суспільного продукту в масштабах країни. По багатьох видах
продукції Україна втратила ринки збуту. Отже, для виправлення складного
становища слід звернутися до теорії реалізації продукту, до відновлення
економічних зв’язків між підприємствами. Для цього потрібні певні нові
структурні зрушення у пропорціях відтворення.

ВІДТВОРЕННЯ РОБОЧОЇ СИЛИ

Сутність відтворення робочої сили полягає у безперервному відновленні та
підтриманні фізичних сил і розумових здібностей людини

У цьому процесі відбуваються постійне відновлення та підвищення трудової
кваліфікації людей, зростання їхнього загальноосвітнього і професійного
рівня.

У процесі відтворення головної продуктивної сили суспільства виникає ряд
проблем, які потребують коригування. Це природний рух населення на
засадах відтворення робочої сили, залучення працівників у процес
виробництва, розподіл і перерозподіл трудових ресурсів між
підприємствами, галузями, регіонами, зайнятість населення.

Природний рух населення показує приріст населення за результатами обліку
процесів народжуваності та смертності населення. Це, по суті,
демографічна проблема, але економічна теорія має певною мірою
враховувати її для вивчення відтворення робочої сили.

У кожній країні є свої особливості природного руху населення. На нього
впливають такі чинники, як рівень індустріального розвитку, урбанізація,
соціальні умови, традиції культури і побуту, конкретно історичні
чинники, тривалість життя тощо.

В Україні спостерігається тенденція падіння природного приросту
населення. Головною причиною цього є скорочення народжуваності.

Демографічні процеси за своєю природою не є об’єктами прямого
регулювання. Однак є непрямі методи його регулювання. В країнах, де
усталилась тенденція падіння природного приросту населення, має
здійснюватись активна демографічна політика як складова частина
загальної соціально-економічної політики держави. Вона передбачає
здійснення сукупності соціально-економічних, правових,
морально-психологічних і медико-демографічних заходів, що впливають на
демографічний процес.

ВІДТВОРЕННЯ ВИРОБНИЧИХ ВІДНОСИН

Відтворення виробничих відносин охоплює відносини власності на засоби
виробництва, становище класів, соціальних груп, трудових колективів і
окремих працівників, організаційно-економічні зв ‘язки

Процес відтворення виробничих відносин слід розглядати не просто як
звичайне відновлення. Це удосконалення виробничих відносин за такими
напрямами:

• поглиблення товарно-грошових відносин на основі розвитку
багатоманітності форм власності, їхньої рівноправності та
всезагальності, формування управлінських структур на міжгалузевому,
регіональному і локальному рівнях;

• впровадження економічних методів управління, заснованих на пізнанні та
використанні економічних законів;

• розвиток кооперації в усіх сферах господарської діяльності;

• створення умов для розвитку трудових селянських господарств,
особистого підсобного господарства, індивідуальної трудової діяльності;

• створення умов для усунення відчуження працівників і трудових
колективів від засобів виробництва.

У процесі відтворення виробничих відносин зберігаються важливі елементи
державного регулювання (формування і реалізація державних цільових
комплексних програм, регулювання коштів на соціальний захист громадян,
регулювання податків, грошової маси, використання державних товарних
резервів для стабілізації ринку тощо).

Поряд з державою на виробничі відносини впливають недержавні економічні
структури і демократичні суспільні інституції: асоціації виробників,
товариства споживачів, економічні, науково-технічні та інші суспільні
організації.

ВІДТВОРЕННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

У процесі розвитку економіки здійснюється відтворення природних
ресурсів. Це означає, що вони відновлюються в попередньому або кращому
стані.

Відтворення природних ресурсів слід розглядати як відтворення природних
умов економічного зростання (родючості землі, лісових ресурсів, рибних
запасів тощо), збереження і облагороджених середовища проживання людини

Це і є еколого-економічний процес відтворення.

Актуальність цієї проблеми зумовлена тим, що обсяги споживання
сировинних і природних ресурсів господарством досягли сьогодні
величезних масштабів й істотно впливають на навколишнє середовище.

Охорона, раціональне використання природних ресурсів, їхнє відтворення є
обов’язковою умовою розвитку ринкової економіки.

Процес відтворення природних ресурсів регулюється державою. Вона щороку
виділяє величезні кошти на такі цілі. Особлива увага звертається на
відтворення земельних, водних і лісових ресурсів. Здійснюється велика
робота щодо збереження сільськогосподарських угідь, боротьби з ерозією
грунту, підвищення темпів робіт з рекультивації земель.

Збільшуються потужності систем зворотного і повторного використання вод,
розробляються і впроваджуються на підприємствах безстічні системи
водокористування.

У лісовому господарстві забезпечується поступовий перехід до провадження
його на принципах безперервного і раціонального лісокористування,
поліпшення якісного складу лісів.

В Україні розроблена Довгострокова державна програма охорони
навколишнього середовища і раціонального використання природних
ресурсів. Вона охоплює широке коло заходів технологічного, економічного
і соціального характеру.

Природоохоронна діяльність засновується на якісно новому господарському
механізмі захисту навколишнього середовища і раціонального використання
природних ресурсів. Він передбачає систему спеціальних пільг і санкцій,
які націлені на поліпшення становища у цій галузі.

! Впроваджуються багатоканальні форми фінансування природоохоронної
діяльності, включаючи ресурси державного бюджету, місцевих бюджетів,
регіональних екологічних фондів і коштів підприємств.

Великих коштів потребує здійснення заходів щодо ліквідації наслідків
аварії на Чорнобильській АЕС.

Поліпшення екологічної обстановки в Україні має розглядатись як
проблема, що має величезне міжнародне значення і тому потребує тісного
співробітництва з зарубіжними країнами і повного використання світового
досвіду у цій галузі.

§63 ІНТЕНСИВНИЙ ТИП ВІДТВОРЕННЯ

СУТНІСТЬ ІНТЕНСИВНОГО ТИПУ ВІДТВОРЕННЯ

Існує два типи розширеного відтворення — екстенсивний та інтенсивний.
Екстенсивний передбачає зростання на незмінній основі, залучення
додаткових ресурсів — трудових, матеріальних і фінансових, інтенсивний —
зростання виробництва за рахунок підвищення його ефективності.

Тривалий час у нашій країні переважав екстенсивний тип відтворення.
Тепер його можливості вичерпані. Перехід до інтенсивного типу
відтворення означає підвищення ефективності суспільного виробництва,
поліпшення якості продукції та послуг в усіх галузях господарства країни
на основі його всебічної інтенсифікації.

Підвищення ефективності виробництва знаходить вираження у збільшенні
економічних результатів на одиницю витрат. Воно грунтується на
прискоренні науково-технічного прогресу, глибокій технічній
реконструкції виробництва.

ФОРМИ ІНТЕНСИВНОГО ВІДТВОРЕННЯ

Розрізняють чотири форми інтенсивного відтворення, які характеризуються
різними поєднаннями ресурсів, пріоритетами їхнього використання:
фондомістка, фондозберігаюча, нейтральна і всебічна. В усіх формах
забезпечується підвищення продуктивності суспільної праці, але різними
способами.

Фондомістка форма. Зростання продуктивності праці досягається за рахунок
додаткових витрат виробничих фондів на одиницю продукції. Зростанню
органічного складу фондів не протидіє економія основних і оборотних
фондів, і темпи зростання фондів вищі, ніж суспільного продукту і
національного доходу.

Фондозберігаюча форма. Зростання продуктивності праці супроводжується
економією виробничих фондів на одиницю продукції. Масштабні темпи
економії живої праці в окремі періоди неоднакові, тому можна визначити
дві стадії цього процесу. На першій стадії масштаби і темпи економії
живої праці переважають над економією праці, яка уречевлена у виробничих
фондах і матеріальних витратах. На другій стадії розміри і темпи
економії уречевленої праці перевищують економію живої праці.

Нейтральна форма. Зростання продуктивності праці досягається

І за рахунок додаткових витрат уречевленої праці. Проте поряд з цим
спостерігається економія засобів виробництва, яка компенсує додаткові
витрати уречевленої праці. Темпи зростання виробничих фондів,
суспільного продукту і національного доходу однакові.

Всебічна форма. Зростання продуктивності праці досягається за рахунок
підвищення ефективності всіх ресурсних чинників: засобів і предметів
праці, робочої сили. Це, по суті, форма всебічного ресурсозбереження у
виробництві кожної одиниці продукції.

Для ринкової економіки характерними є переважно інтенсивна форма
розширеного відтворення, перехід від часткової до всебічної
інтенсифікації виробництва, що грунтується на раціональному використанні
всіх елементів виробництва.

НОВА ЯКІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

Головним в інтенсифікації виробництва є забезпечення нової якості
економічного зростання, яке здатне надати економіці динамічного
розвитку.

Нова якість економічного зростання характеризується передусім посиленням
його соціальної спрямованості. А це потребує пріоритетного спрямування
результатів розвитку господарства на задоволення соціальних потреб
суспільства, забезпечення населення повноцінними продуктами харчування і
непродовольчими товарами, реалізацію програми житлового будівництва,
перебудову охорони здоров’я і народної освіти. , г одод

Раніше інтенсифікація здійснювалася за рахунок зростання продуктивності
праці. Проте вона «з’їдалася» зниженням фондовіддачі.

Дуже повільно знижувалася матеріаломісткість. Сьогодні головне завдання
полягає у забезпеченні поліпшення використання ресурсів, всіх чинників
зростання — економії живої праці, підвищенні фондовіддачі, зниженні
матеріаломісткості продукції.

Нова якість економічного зростання — це постійне оновлення виробничого
апарату і продукції, що випускається. На основі новітніх досягнень
науково-технічного прогресу відбувається оновлення основних виробничих
фондів. Здійснюється інвестиційна політика, націлена на докорінну
технічну реконструкцію виробництва. В таких умовах значно поліпшується
якість продукції виробничого і невиробничого призначення з орієнтацією
на кращі світові досягнення.

§64 НАГРОМАДЖЕННЯ, ЙОГО ЕФЕКТИВНІСТЬ І НАПРЯМИ РОЗВИТКУ

СУТНІСТЬ НАГРОМАДЖЕННЯ І ЗАКОН НАГРОМАДЖЕННЯ

Для розширеного відтворення необхідне нагромадження.

Нагромадження — це використання частини національного доходу на
збільшення основних і оборотних фондів, а також страхових запасів

Розширене і якісне удосконалення основних фондів сфери матеріального
виробництва — це виробниче нагромадження.

Розширення, реконструкція, оновлення житлового фонду, лікарень, закладів
освіти, культури, спорту, науки відносять до невиробничої о
нагромадження.

В умовах ринкової економіки об’єктивна необхідність нагромадження
випливає з необхідності зростання життєвого рівня населення. Проте
здійснення цього процесу наштовхується на кожному етапі розвитку
суспільства на недостатній обсяг і якість національного багатства.
Існування цієї суперечності пов’язане з постійним зростанням потреб
населення, забезпеченням раціональних норм споживання, новими вимогами
якості життя, що визначаються науково-технічним прогресом.

Засобом вирішення цієї суперечності є нагромадження, яке забезпечує
зростання і необхідний обсяг національного багатства у вигляді
виробничих і невиробничих фондів, життєвих засобів. Отже, зростання
життєвого рівня населення об’єктивно зумовлює зростання обсягу та якості
національного багатства на основі нагромадження. Цей
причинно-наслідковий зв’язок має постійний характер і набуває сили
економічного закону нагромадження. Формами його вияву є взаємозв’язок
величини виробничого нагромадження і розмірів споживання населення,
безперервне зростання і удосконалення функціонуючих виробничих фондів,
збільшення кількості зайнятих працівників і удосконалення структури
сукупного робітника, примноження національного багатства, підвищення
життєвого рівня населення (рис. 50).

Рис. 50. Механізм дії економічного закону нагромадження

Методами використання закону нагромадження є регулювання капітальних
вкладень, забезпечення їхньої ефективності, використання всіх чинників,
що визначають розміри нагромадження.

ФОНД НАГРОМАДЖЕННЯ І ЙОГО СТРУКТУРА

Фонд нагромадження — це частина національного доходу, що
використовується для приросту виробничих основних і невиробничих
основних фондів, а також оборотних засобів і резервів

Нагромадження здійснюється завдяки капітальним вкладенням. Проте це не
означає, що ці поняття тотожні і в кількісному відношенні збігаються
(рис. 51).

Рис. 51. Співвідношення між капітальними вкладеннями і нагромадженням:

А – кошти, що йдуть на збільшення оборотних фондів, приріст фонду оплати
праці для нових працівників; Б – кошти, що витрачаються на збільшення
основних фондів; В – амортизація

Отже, капітальні вкладення включають фонд амортизації, а нагромадження —
це приріст оборотних фондів і фонду оплати праці для нових працівників.
Збіг стосується тільки коштів, що йдуть на збільшення основних фондів.

Структура фонду нагромадження визначається співвідношенням між фондами
виробничого і невиробничого нагромадження. Барометром нормального
розвитку економіки завжди є активна інвестиційна політика, що
спрямовується на постійне оновлення і нарощування виробничого потенціалу
та вирішення соціальних проблем.

ЕФЕКТИВНІСТЬ НАГРОМАДЖЕННЯ

Соціально-економічна ефективність нагромадження Е об’єктивно залежить
від зростання нагромадження Фн і реальних доходів населення Др:

По суті, ця формула є кількісним вираженням закону нагромадження. .

Крім того, ефективність нагромадження можна вимірювати за допомогою
формули ефективності капітальних вкладень:

де НД — приріст національного доходу; KB — капітальні вкладення.

Підвищення ефективності капітальних вкладень означає збільшення випуску
потрібної для суспільства продукції при найменшій сумі вкладень або
зменшенні питомих капітальних вкладень на одиницю продукції.

Шляхи підвищення ефективності нагромадження такі:

• поліпшення технологічної структури капітальних вкладень.

Технологічна структура капітальних вкладень характеризує склад
капітальних вкладень залежно від виду робіт і витрат для створення і
удосконалення основних фондів. Розрізняють капітальні вкладення на
будівельно-монтажні роботи, придбання устаткування, інструменту,
інвентарю тощо.

До витрат на будівельні роботи відносять витрати на зведення,
розширення, відновлення будов і споруд. Витрати на монтажні роботи
включають витрати на збирання і установлення обладнання, роботи з
підключення до електро- та водомережі тощо. Між цими витратами має
дотримуватись оптимальне співвідношення;

• удосконалення відтворювальної структури капітальних вкладень
(підвищення частки капітальних вкладень на технічне переоснащення і
реконструкцію діючих підприємств при зниженні частки нового
будівництва);

• значне скорочення тривалості будівництва за рахунок концентрації всіх
ресурсів, виключення випадків перевищення нормативних строків
спорудження об’єктів і зменшення обсягу незавершеного виробництва;

• здійснення необхідної реконструкції виробничої бази будівельного
комплексу для нарощування обсягів будівництва житла та інших об’єктів
соціальної сфери.

Вирішальним засобом підвищення ефективної1 її капітальних нкладень є
науково-технічний прогрес.

Перехід до ринкових відносин вимагає впровадження спеціальних заходів
щодо підвищення ефективності нагромадження.

§65 СТРУКТУРНІ ЗРУШЕННЯ У ПРОПОРЦІЯХ СУСПІЛЬНОГО

ВІДТВОРЕННЯ

НЕОБХІДНІСТЬ СТРУКТУРНИХ ЗРУШЕНЬ

Однією з головних причин структурних зрушень у пропорціях суспільного
відтворення є науково-технічний прогрес як процес розвитку науки і
удосконалення техніки, що забезпечує підвищення продуктивності праці.

Радикальна реформа управління економікою поряд з іншими завданнями
зумовила необхідність перетворити науково-технічний прогрес на головний
чинник економічного зростання. На прискорення науково-технічного
прогресу орієнтовані довгочасні економічні програми розвитку народного
господарства.

Для реалізації цільової функції виробництва — зростання добробуту
населення потрібна структурна перебудова економіки. У свою чергу це
зумовлює необхідність більш високих темпів приросту продукції обробної
промисловості порівняно з добувною, прискорення виробництва товарів
народного споживання, послуг. Проте найскладніше полягає в тому, щоб
досягти збалансованості економічного і соціального розвитку країни,
ліквідувати диспропорцію між платоспроможним попитом населення і
матеріально-речовим забезпеченням ринку.

ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ

В умовах інтенсивного типу відтворення чітко визначається пріоритетність
напрямів розвитку економіки. Особливого значення набувають галузі
виробництва, що створюють предмети для особистого споживання людини.

На сучасному етапі особливого пріоритетного значення набуває
агропромисловий комплекс, який має забезпечити населення продуктами
харчування, а легку і харчову промисловість — сировиною. Пріоритетність
тут визначається тим, що в структурі споживання населення харчування,
одяг, взуття займають провідне місце. Частка товарів народного
споживання в загальному обсязі виробництва має становити приблизно 70
відсотків.

Розвиток сільського господарства значною мірою залежить від рівня
виробництва сільськогосподарських машин, мінеральних добрив, від
організації зберігання продукції та потужностей обробної промисловості.

Виробництво предметів споживання, зокрема галузей агропромислового
комплексу, легкої промисловості може успішно розвиватися лише на базі
новітньої техніки, здійснення технічної реконструкції. Через це
зберігаються випереджаючі темпи розвитку виробництва прогресивної
продукції у машинобудівному комплексі: нау-комісткої техніки засобів
виробництва для випуску товарів народного споживання.

Важливим пріоритетним напрямом розвитку економіки є забезпечення країни
палипно-енергетичними ресурсами. Для цього будуються нові та
реконструюються діючі шахти вугільної промисловості, здійснюється
технічне переоснащення багатьох шахт, закриваються збиткові підприємства
вугільної промисловості. Чільна увага приділяється будівництву морського
нафтоперевантажного комплексу (терміналу) в районі міста Одеси, з тим
щоб створити нові джерела постачання нафти. Ведуться роботи зі
збільшення власного видобутку природного газу і нафти.

Підрахунки показують, що економія палива, енергії, сировини,
конструкційних матеріалів та інших ресурсів у значних обсягах дає
можливість знизити матеріаломісткість суспільного виробництва.
Ресурсозбереження має в основному забезпечити покриття збільшення
потреби господарства країни в ресурсах, передусім паливно-сировинних.

Прогресивним структурним зрушенням у процесі відтворення сприятимуть
заходи з підтримки власного виробника, проведення розумного
протекціонізму щодо вітчизняного виробництва, здійснення державної
допомоги підприємствам, які нарощують експортний потенціал, реформування
базових галузей з метою підвищення їхньої рентабельності. Особлива увага
звертається на високу ефективність використання всіх видів ресурсів.

ЗРОСТАННЯ РОЛІ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

Соціальна сфера — одна з найважливіших сфер життя суспільства, яка
забезпечує необхідні умови праці та побуту, здоров’я і дозвілля. В ній
реалізуються результати трудової діяльності кожної працездатної людини.

До недавнього часу у нашій країні розвитку цієї сфери не приділялось
належної уваги, відсталою була її матеріально-технічна база,
застосовувався залишковий принцип виділення ресурсів для її розвитку.
Через технологічні перекоси була послаблена увага до соціальних умов
виробництва, до питань побуту і відпочинку працівників.

Вихід нашої країни на якісно новий рівень розвитку передбачає рішучий
поворот до потреб соціальної сфери, її пріоритетний розвиток є
невід’ємною складовою удосконалення всіх сфер життя суспільства.

Важливою умовою реалізації активної соціальної політики є розвиток і
зміцнення матеріально-технічної бази соціально-культурних галузей. Це
галузі, на базі яких здійснюється житлове будівництво, реалізуються
потреби людини в зміцненні здоров’я, підвищенні освітнього і культурного
рівня.

Перехід до ринкових відносин значно розширює можливості для розвитку
соціальної сфери. Крім державних коштів у ресурсному забезпеченні
розвитку соціальної сфери використовуються кошти підприємств, а також
заощадження населення, у тому числі кошти, що залучаються на позиковій
основі.

Розроблено прогноз економічного і соціального розвитку України до 2010
p., спрямований на забезпечення стабілізації рівня життя населення,
сприяння розвитку України як суверенної, демократичної, соціальної,
правової держави; забезпечення конституційних прав і гарантій населення;
органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного
зростання з соціальною політикою; орієнтація соціальної політики на
економічно активне населення; збереження і відтворення трудового
потенціалу, утвердження необхідної мотивації продуктивності праці.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Визначіть суму засобів виробництва, які можуть бути використані для
нагромадження, якщо продукція підрозділу І дорівнює 2000 грошових од. На
відшкодування засобів виробництва в цьому підрозділі потрібно 1000, в
підрозділі II — 500 грошових од.

2. Розрахуйте величину продукту підрозділу І. Нагромадження засобів
виробництва становить 500 грошових од. Величина витрачених виробничих
фондів підрозділу II — 1000 грошових од. У підрозділі І норма додаткової
вартості продукту дорівнює 100 відсотків, органічна будова фондів 4:1.

3. Визначіть кошти, що йдуть на збільшення оборотних фондів і приріст
фонду оплати праці для нових працівників, а також амортизацію за такими
даними: розмір нагромадження становить 10 млн гри., капітальні вкладення
— 9 млн грн. На збільшення основних фондів використано 5 млн грн.

4. Що може бути джерелом нагромадження капіталу:

а) доход, що знаходиться в особистому споживанні; б) кредит; в)
прибуток; г) кошти, що зберігаються в Ощадному банку; д) різниця між
валовою виручкою і собівартістю продукції; е) кошти, потрібні для
відшкодування витрачених засобів виробництва; є) собівартість продукції.

5. Охарактеризуйте структуру нагромадження за такими даними: на
збільшення кількості засобів виробництва (верстатів, устаткування)
витрачено 200 тис. грн., на будівництво нових виробничих приміщень і
споруд — 250; на приріст матеріальних запасів (резервів і страхових
фондів) — 50; на приріст фондів невиробничої сфери — 150; додаткові
витрати на навчання і підвищення кваліфікації працівників — 100 тис.
грн.

6. Визначіть соціально-економічну ефективність нагромадження, якщо фонд
нагромадження у базисному році дорівнював 10, у наступному році — 12
млрд грн. Реальні доходи населення зросли з 20 до 22 млрд грн.

7. Капітальні вкладення за три роки досягли 15 млрд грн. Національний
доход (у порівнянних цінах) зріс з 100 до 120 млрд грн. Розрахуйте
ефективність капітальних вкладень.

8. Які чинники належать до екстенсивного, а які до інтенсивного типу
економічного зростання:

а) зростання суспільного продукту за рахунок кількісного збільшення
чинників виробництва; б) збільшення суспільного продукту за рахунок
підвищення ефективності виробництва; в) зростання віддачі від
використання всіх чинників виробництва; г) зростання виробництва при
незмінній кількості праці та капіталу; д) зростання виробництва за
рахунок залучення у виробництво додаткових ресурсів праці та засобів
виробництва; е) найважливішим чинником виробництва є зростання
продуктивності праці.

9. За рахунок яких чинників виробництва можна забезпечити економічне
зростання в оптимальному варіанті:

а) збільшення інвестицій; б) збільшення норми нагромадження; в)
забезпечення оптимальної норми нагромадження; г) забезпечення однакових
темпів зростання чисельності населення і випуску продукції на душу
населення; д) технічного прогресу в усіх галузях виробництва.

Розділ XXI

ОСОБЛИВОСТІ ВІДТВОРЕННЯ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ

Чим визначаються особливості відтворення в сільському господарстві

Які форми господарювання застосовуються в аграрному секторі

Як виникає земельна рента

§66 ЗМІСТ І ОСОБЛИВОСТІ АГРАРНИХ ВІДНОСИН СУТНІСТЬ АГРАРНИХ ВІДНОСИН

Слово «аграрний» латинського походження і у перекладі на українську мову
дослівно означає «земельний», «пов’язаний з землеволодінням,
землекористуванням».

Отже, аграрні відносини — це складова частина економічних відносин в
сільському господарстві, що виникають з приводу володіння і використання
землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва

Земля у сільському господарстві є предметом праці й водночас знаряддям
виробництва. Вона виконує роль головного засобу виробництва невипадково.
Всі землеробські знаряддя і засоби праці, які б вони не були досконалі,
призначені для того, щоб за допомогою їх обробляли землю. Від якості
землі та її використання залежить продуктивність рослинництва. Така
важлива галузь сільського господарства, як тваринництво, також може
успішно розвиватись тільки на основі ефективного використання земельних
угідь.

Саме використання землі надає сільському господарству таких
Особливостей, яких немає у промисловості, транспорті, будівництві та в
інших галузях народного господарства. В несільськогоспо-дарській сфері
земля є лише просторовим базисом, фундаментом, коморою корисних копалин
та інших ресурсів.

У сільському господарстві крім суспільних чинників зростання
продуктивності праці діють природні чинники, Це хімічний і механічний
склад грунту, біологічні та інші моменти. Продуктивність землеробської
праці у такий спосіб пов’язана з природними умовами і залежно від
продуктивності останніх одна кількість праці може бути представлена у
більшій або меншій кількості продуктів, споживних вартостей.

Важливе значення у сільському господарстві має економічна оцінка землі.
Вона передбачає визначення цінності землі за такими показниками:

* валовий продукт землеробства (продуктивність земель при досягнутій
впродовж кількох років інтенсивності землеробства);

* окупність витрат (кількість продукції на одиницю витрат);

* диференціальний доход від землеробства (величина додаткової частини
чистого доходу, яка утворюється в результаті вищої продуктивності
землеробської праці на відносно кращих землях порівняно з гіршими).

Усі господарства, що працюють на землі, зобов’язані ефективно і ощадливо
використовувати її, дбати про підвищення родючості земельних угідь.

Взаємодія природних та економічних процесів у сільському господарстві
визначає особливості кругообороту виробничих фондів:

за структурою виробничих фондів: як уже зазначалося, головним засобом
виробництва тут є земля, функціонують специфічні основні (продуктивна
худоба, деревно-кущові, плодово-ягідні культури тощо) та оборотні фонди
(насіння, корми, молодняк на відгодівлі тощо);

за оборотністю виробничих фондів: наявність повного комплексу машин в
умовах сезонного використання впродовж року; повільніша оборотність
засобів порівняно з іншими галузями виробництва; відносно висока
фондомісткість сільськогосподарського виробництва.

ВЛАСНІСТЬ НА ЗЕМЛЮ

Аграрні відносини тісно пов’язані з власністю на землю. В Україні
проблема власності на землю вирішується з урахуванням інтересів усіх
суб’єктів господарювання на землі — держави, колективних господарств і
фермерів. Згідно з цим розрізняють такі форми власності на землю:

• приватну (для фермерів і тих, хто веде підсобне господарство);

• колективну (для колективних господарств);

• державну (для державних підприємств).

Для реалізації інтересу селян до землі обраний особливий шлях —
приватизація землі та створення умов, за яких селянин сам визначає: бере
він землю у приватну власність чи відмовляється від неї, господарює і
працює у власному фермерському господарстві чи у колективному. Для цього
на першому етапі здійснюється розпаювання землі, селянину видається
сертифікат на право власності на земельну частку (пай).

На другому етапі відбувається самовизначення селян щодо форм
господарювання на землі, господарського розпорядження приватизованою
ними землею.

В Україні на першому етапі виникло 5 млн селян — власників земельних
часток.

Можливі два шляхи і способи розпорядження селянами — власниками
земельних угідь своїми земельними паями:

перший — вилучити їх у натуральній формі та заснувати фермерське
господарство;

другий — передати в оренду іншим фізичним чи юридичним особам для
господарського використання за орендну плату. Землю можна здати в оренду
колективному господарству (колективному сільськогосподарському
підприємству — КСП, господарському товариству, селянській спілці). При
цьому селянин стає не тільки членом кооперативу, а і його справжнім
співвласником. Такий спосіб приватизації землі покликаний відродити дух
господаря, створити справжню заінтересованість у кращому використанні
земельних угідь.

В Україні на кінець 1997 р. форму власності змінили 98 відсотків
колгоспів та 96 відсотків радгоспів. Практично завершено перший етап
земельної реформи — роздержавлення земель. У власність
сільськогосподарських підприємств передано безоплатно 25,2 млн га (60
відсотків) сільськогосподарських угідь.

Нині в Україні у зв’язку з тим, що з’явилось багато приватних власників
земельних паїв, виникає проблема земельного ринку. Є загроза масового
продажу земельних ділянок за низькими цінами пенсіонерами і тими, хто
знаходиться у скрутному становищі в кризових умовах економіки України.
Цим можуть скористатися так звані нові українці, серед яких згодом
можуть з’явитися великі землевласники, що самі не працюють на землі. Є
загроза купівлі землі зарубіжними ділками через підставних осіб не для
ведення сільського господарства.

У вирішенні цієї проблеми надзвичайно важлива роль держави. Вона має
регулювати земельні відносини, встановлювати певні обмеження щодо
землекористування тощо. Купівля-продаж землі, здавання її в оренду мають
регулюватися законодавством, яке потребує подальшого розвитку і
уточнення.

Частина земель взагалі не повинна підлягати купівлі-продажу. Серед них
землі загального користування населених пунктів (пасовища, сінокоси
тощо); землі природоохоронного, оздоровчого, істо-рико-культурного
призначення; землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 га)
ділянок лісів, що входять до складу угідь сільськогосподарських
підприємств, селянських (фермерських) господарств; землі водного фонду;
землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних
закладів та їхніх дослідних господарств, учбових господарств навчальних
закладів тощо.

Держава має право припинити права користування землею, зокрема у разі
нераціонального використання земельної ділянки; використання її
способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їхнього
хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної
обстановки; використання землі не за цільовим призначенням;
невикористання впродовж одного року земельної ділянки, наданої для
сільськогосподарського виробництва.

ОСОБЛИВОСТІ КОНКУРЕНЦІЇ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ

У сільському господарстві є певні складності у досягненні рівноваги між
попитом і пропозицією на продукцію. Сьогодні на багато видів продукції
(м’ясо, молочні продукти, деякі овочі, фрукти) попит значно перевищує
пропозицію. Тому в сільському господарстві внутрішньогалузева
конкуренція через недостатній рівень виробництва виявляється слабо.
Недостатня пропозиція на сільськогосподарську продукцію гарантує майже
повну її реалізацію за досить високими цінами без особливого
суперництва, без наявності справжніх стимулів до зростання і
удосконалення виробництва.

Обмеженість землі призводить до того, що вартість сільськогосподарської
продукції визначається на гірших землях. Це також впливає на послаблення
стимулів внутрішньогалузевої конкуренції.

Як відомо, конкуренція — це певний механізм координації виробництва,
який діє через систему цін і ринків.

В аграрному секторі координація виробництва не може здійснюватися тільки
через врахування коливання цін під впливом попиту та пропозиції.

Роль конкуренції як рушійної сили розвитку економіки особливо яскраво
виявляється в тому, що вона містить в собі могутні стимули для
науково-технічного прогресу. У сільському господарстві держава бере на
себе значну частину витрат на розвиток і застосування новітніх досягнень
науки і техніки. По суті за рахунок держави здійснюються основні роботи
з меліорації земельних угідь, підготовка кадрів, проведення наукових
досліджень.

Оцінка конкурентоспроможності аграрного сектора — справа досить складна.
З одного боку, вона досить висока, оскільки тут виробляється життєво
важлива продукція, на яку є постійний, стійкий попит. З іншого боку,
вона має ризикований характер через значні коливання, велику залежність
від природних, біологічних чинників; Держава має взяти на себе частину
ризику.

У сільському господарстві пріоритетного значення набувають методи
нецінової конкуренції, а цінова конкуренція діє в умовах її певного
обмеження.

У сільському господарстві зниження цін не завжди супроводжується
зростанням споживання продукції, що виробляється галуззю. Споживання
продуктів харчування має певні фізіологічні обмеження. Зниження цін на
них може сприяти поліпшенню складу споживання, але це зовсім не означає,
що людина з триразового перейде на п’ятиразове харчування.

Падіння цін і доходів у сільському господарстві не зумовлюють масового
переливу капіталів в інші галузі.

У цьому відношенні аграрний сектор має більш сталий характер порівняно з
іншими галузями. Багато видів його продукції мають не тимчасовий,
кон’юнктурний, а постійний попит населення.

У сільському господарстві є особливості у зниженні витрат виробництва.

У промисловості це по суті головний спосіб здійснення цінових методів
конкуренції. В аграрному секторі зниження витрат виробництва має досить
значні обмеження. Наприклад, тут не можна позбавитися зайвих працівників
у періоди вимушеного скорочення виробництва (особливо це стосується
сімейних фермерських госпо-| дарств, сільськогосподарських кооперативів,
у яких «скорочення штатів» взагалі неможливе). Внаслідок безперервного
природного відтворення, обмеженого певним часом, не можна зовсім
припинити виробничу діяльність сільськогосподарських підприємств
(наприклад, перенести садіння картоплі на наступний рік, скоротити норми
висівання зернових або норми годування худоби тощо).

У сільському господарстві особливого значений набувають методи нецінової
конкуренції.

Особливо ефективним тут є поліпшення якості продукції. Мова йде про
суворе додержання агротехнічної технології, вирощування екологічно
чистої продукції, особливо цінних сортів продукції, поліпшення ряду
якісних показників (підвищення жирності молока, цукристості буряків
тощо).

В аграрному секторі можуть діяти одночасно всі види конкуренції: чиста,
монополістична, олігополістична.

§67 ФОРМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ

ЗМІНИ У ФОРМАХ ГОСПОДАРЮВАННЯ

ПРИ ПЕРЕХОДІ ДО РИНКУ

Перехід до ринкових відносин, визнання багатоманітності форм власності
на землю, становлення вільної конкуренції вносять значні зміни у форми
господарювання в аграрному секторі виробництва. Ці зміни не мають
примусового характеру, як це було свого часу в Україні під час
колективізації селянських господарств у по-жовтневі роки. Вони
враховують вільний вибір форм господарювання з боку селян.

Головна мета змін — створити ефективну систему аграрних відносин,
підвищити виробництво сільськогосподарської продукції, остаточно
вирішити продовольчу проблему в нашій країні, забезпечити промисловість
необхідною сировиною, підвищити добробут населення.

Урізноманітнюються форми господарювання. Відроджуються селянські
(фермерські) господарства. Розширюється самостійність в колективних
господарствах, усувається відчуження селян від землі. З’являються
приватні орендні підприємства, відбуваються процеси агропромислової
інтеграції.

Загальні принципи господарювання в сільському господарстві такі.

1. Усі господарства є товаровиробниками, діють в умовах самоокупності.
Витрати виробництва здійснюються за рахунок власних доходів.

2. Суб’єкти господарювання зобов’язуються ефективно використовувати
землю, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні
технології виробництва, не допускати погіршення екологічної обстановки
на території в результаті своєї господарської діяльності.

3. Усім господарствам забезпечуються однакові економічні умови і права
господарювання.

4. Працівники, що зайняті в усіх сферах господарювання, мають однакові
права щодо пенсійного забезпечення, охорони материнства і дитинства,
соціального захисту.

За останні роки в Україні співвідношення виробництва валової продукції
сільського господарства за категоріями господарств значно змінилось, про
що свідчать дані табл. 9.

З табл. 9 можна зробити висновок, що частка приватного сектора
сільського господарства зростає і він стає провідним у виробництві
сільськогосподарської продукції. ,

А тепер розглянемо кожну форму господарювання зокрема.

Таблиця 9

Виробництво валової продукції сільського господарства в Україні за
категоріями господарств, у відсотках

Категорія господарств

1990

1995

1997

Всього

100

100

100

Державний сектор

71

52

44

Приватний сектор

29

48

56

ДЕРЖАВНИЙ СЕКТОР У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ

Дехто вважає, що в сільському господарстві державний сектор непотрібний.
Зокрема такої точки зору дотримуються прихильники тільки фермерської
форми господарювання. Однак такий підхід потребує уточнення.

У 1997 р. відбулась приватизація державних сільськогосподарських
підприємств — радгоспів. Проте держава бере на себе створення державних
сортовипробувальних станцій, сортодільниць, елітно-насінницьких і
насінницьких господарств, племінних заводів, племінних господарств і
конезаводів, господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних, лікарських
рослин, фруктів і винограду.

Ці господарства працюють на землі, що є державною власністю.

Суб’єктами права власності на державну землю виступають:

Верховна Рада України (на землі загальнодержавної власності України);

обласні, районні, міські, селищні, сільські органи влади.

До державного сектора господарства належать підсобні господарства
державних промислових підприємств. Це своєрідні аграрні цехи державних
підприємств. У розпорядженні Міністерства оборони України є
сільськогосподарські підприємства, які виробляють продукцію в основному
для потреб харчування військових частин.

КОЛЕКТИВНІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІ ПІДПРИЄМСТВА

Колективні сільськогосподарські підприємства — це добровільні об’єднання
громадян у самостійні підприємства для спільного виробництва
сільськогосподарської продукції та товарів. На 1 січня 1997 р. в Україні
діяло 9,6 тис. колективних та інших господарств нового типу (КСП,
господарські товариства, селянські спілки тощо). Вони діють на засадах
підприємництва й самоврядування.

Економічною основою цієї форми господарювання є колективна власність на
основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його
членів, вироблену ними продукцію, одержані доходи, майно, придбане на
законних підставах.

У кооперативних господарствах частина земель передана в колективну
власність. Частина земель перейшла у приватну власність селян. Селяни,
які вступають до кооперативу, передають свій пай землі в оренду і
одержують за це орендну плату.

Отже, майно в колективному господарстві належить на правах спільної
часткової власності його членам. Якщо член кооперативу виходить з
підприємства, він одержує частину свого майна (тобто свій пай). Пай може
успадковуватись згідно з чинним законодавством.

На кожному підприємстві є пайовий фонд майна членів підприємства. Він
включає вартість основних виробничих і оборотних фондів, створених за
рахунок діяльності членів кооперативу.

Право членів підприємства на пайовий фонд майна залежить від їхнього
трудового внеску.

Члену підприємства щороку нараховується частина прибутку залежно від
частки у пайовому фонді.

Колективне сільськогосподарське підприємство має право:

• самостійного господарювання на землі на засадах підприємництва;

• власності на посіви та посадки сільськогосподарських культур і
насаджень, на одержані результати праці;

• зводити у встановленому порядку житлові, виробничі, культурно-побутові
та інші будівлі й споруди.

Колективне сільськогосподарське підприємство самостійно визначає напрями
сільськогосподарського виробництва, його структуру і обсяг, самостійно
розпоряджається виробленою продукцією та доходами і здійснює будь-яку
діяльність, що не суперечить законодавству України.

Колективне сільськогосподарське підприємство має право кооперуватися з
промисловими підприємствами при переробці сільськогосподарської
продукції, виготовленні промислових та інших товарів, розширенні сфери
соціально-культурного, комунального обслуговування сільського населення,
підготовки і перепідготовки кадрів.

Оплата праці здійснюється за кількістю та якістю трудового внеску
кожного члена підприємства і обумовлюється кінцевими результатами.
Розмір доходу не обмежується. Оплата праці може здійснюватись як грішми,
так і власною продукцією.

Управління колективними сільськогосподарськими підприємствами
здійснюється на засадах самоврядування.

Це забезпечує членам підприємств можливість брати участь у вирішенні
всіх питань його діяльності.

Вищим органом самоврядування у підприємстві є загальні збори його членів
або збори уповноважених. У період між зборами, справами підприємства
управляє правління. Повноваження загальних зборів (зборів уповноважених)
і правління визначаються статутом підприємства.

Загальні збори (збори уповноважених) приймають статут підприємства,
вносять до нього зміни та доповнення; вирішують питання про обрання
правління, його голови та ревізійної комісії підприємства; приймають
рішення про реорганізацію і ліквідацію підприємства, про його участь в
акціонерних товариствах, корпораціях, концернах та інших об’єднаннях;
вирішують інші важливі питання роботи підприємств.

На відміну від більшості промислових підприємств колективні
сільськогосподарські підприємства не перетворюють всю натуральну
продукцію в грошову форму. Частина продукції використовується на
підприємстві. Це насіння, корми, худоба, що призначена для відновлення
племінної худоби. Продукція може використовуватись також як натуральний
фонд оплати праці тощо.

СЕЛЯНСЬКІ (ФЕРМЕРСЬКІ) ГОСПОДАРСТВА

Селянські (фермерські) господарства є формою підприємництва громадян,
які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію,
займатися її переробкою і реалізацією. На 1 січня 1998 р. кількість
селянських (фермерських) господарств в Україні становила 35,9 тис. їм
передано у власність і користування 932,2 тис. га сільськогосподарських
угідь, у тому числі 857,4 тис. га ріллі (в середньому на одне
господарство припадає відповідно 26 і 24 га).

Переважна частина селянських господарств — це сімейні ферми. їхніми
членами є подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та
інші родичі, що об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами
селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому
числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом,
угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створене однією
особою.

У разі потреби селянське (фермерське) господарство має право залучати до
роботи в ньому інших громадян за трудовим договором (контрактною
угодою).

Голова і члени селянського (фермерського) господарства не можуть
постійно працювати в інших підприємствах, установах та організаціях.
Ферми не повинні нагадувати присадибне господарство або носити
допоміжний дачний характер.

Економічною основою селянських (фермерських) господарем в ” й
па.’іютгіих опиранім:

• валютні угоди, які реалізуються на короткостроковій основі — поставка
валюти здійснюється протягом 48 год;

• термінові операції, розрахунки за які мають здійснюватися не більш ніж
за 2 дні (48 год) після їх укладення.

Слід ураховувати, що важелями валютного ринку є не тільки грошові
одиниці іноземних держав, які купуються й продаються, а й інші платіжні
документи — чеки, векселі, сертифікати тощо.

Найбільша частка валютних операцій припадає на долари США (2/3
загального обсягу), а також на німецьку марку, англійський фунт
стерлінгів, японську ієну, французький і швейцарський франки.

При здійсненні валютних операцій широко застосовують телеграфні
перекази. Вони є основним засобом проведення міжнародних обмінних
операцій. Зазначені операції здійснюються банківськими установами різних
країн, які підтримують взаємні кореспондентські відносини, відкриваючи
для цього один одному поточні рахунки.

Кореспондентські рахунки використовуються для зберігання валютних
ресурсів, взаємних платежів і переказів. Завдяки широкому застосуванню
найновіших засобів зв’язку телеграфний переказ грошових ресурсів
здійснюється у найкоротші строки — не пізніше другого дня після
здійснення торговельної операції.

У останні десятиріччя в практиці міжнародних валютних переказів почали
широко використовуватися кредитні картки та інші види електронних
грошей. Безпосередньо у валюті на міжнародних ринках здійснюється
невелика частка розрахункових операцій.

ВАЛЮТНІ КУРСИ

Валютний курс як економічна категорія являє собою ціну грошової одиниці
країни, виражену в грошових одиницях інших країн

Валютний курс встановлюють котирування іноземних валют. Котирування — це
визначення офіційними державними органами (національним банком чи іншою
фінансовою установою) ціни іноземної валюти. При котируванні валют
зазначають курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця,
за яким вони її купують.

Валютний курс певної грошової одиниці формується під безпосереднім
впливом попиту і пропозиції, що встановлюються у кожному конкретному
випадку на валютному ринку. У зв’язку з цим його величина залежить від
пропозиції вільно конвертованої валюти на відповідних ринках.

Крім того, на величину валютного курсу і його динаміку досить суттєвий
вплив мають стан платіжного балансу країни, рівень відсоткових ставок,
які регулюють міграцію капіталу, а також чинники, пов’язані з динамікою
цін національного ринку та інфляційним очікуванням.

Валютний курс надзвичайно чутливий і до чинників, що визначають
політичну і соціальну стабільність окремих країн, їхній
зовнішньополітичний курс, міжнародний авторитет.

Нарешті, слід ураховувати і вплив на динаміку валютних курсів
спекулятивного чинника. Як засвідчує світова практика, валютні операції
далеко не завжди здійснюються з метою забезпечення торговельних і
фінансових розрахунків. Дуже часто вони грунтуються на прагненні
суб’єктів валютного ринку одержати спекулятивний прибуток. Як показують
розрахунки, понад 90 відсотків валютних операцій світового валютного
ринку взагалі не пов’язані з обслуговуванням реальних торговельних і
фінансових угод. Цим пояснюється виключно високий вплив їх на динаміку
валютних курсів. У зв’язку з цим перед кожною країною стоїть завдання
валютного регулювання.

Основними важелями валютного регулювання є такі:

• девальвація та ревальвація національної грошової одиниці;

• валютна інтервенція.

Девальвація — це цілеспрямовані дії відповідних інституціо-нальних
структур, що мають за мету зниження обмінних курсів валюти власної
країни.

Ревальвація має зворотний зміст. Вона пов’язана з відповідними діями,
спрямованими на підвищення курсу національної валюти.

Валютна інтервенція передбачає застосування валютних обмежень і
здійснення широкого комплексу заходів з безпосереднього регулювання
платіжного балансу.

Валютна інтервенція — досить поширений засіб здійснення політики
валютного регулювання, її механізм пов’язаний з операціями купівлі та
продажу власної валюти на валютному ринку. Такі операції впливають на
зміну попиту та пропозиції певної грошової одиниці й призводять до
відповідної кореляції її обмінного курсу.

Практикою міжнародних валютних відносин вироблено ряд принципів валютної
політики, що мають за мету забезпечити її цивілізований розвиток. Ці
принципи сформульовані в статуті МВФ.

1. Кожна країна, яка є членом МВФ, не повинна допускати такої
маніпуляції валютними курсами, яка дасть їй можливість отримати
несправедливі конкурентні переваги над іншими країнами.

2. Обов’язком кожного члена МВФ є здійснення валютного регулювання,
спрямованого на запобігання передусім руйнівним наслідкам, зумовленим
короткостроковими коливаннями обмінних курсів.

3. При проведенні політики курсового регулювання мають враховуватися
інтереси інших членів МВФ, включаючи інтереси тих країн, у валютах яких
здійснюється інтервенція.

КОНВЕРТОВАНІСТЬ ВАЛЮТ

Конвертованість — це здатність національної грошової одиниці вільно
обмінюватися на інші валюти

Конвертованість передбачає можливість купівлі та продажу іноземної
валюти за національну.

В умовах адміністративно-командної економіки вільна конвер-тованість
забороняється. Вона здійснюється нелегально на «чорному» ринку.
Конвертованість — невід’ємний атрибут ринкової економіки. Без
конвертованості неможлива свобода вибору — тобто те, без чого ринкові
відносини втрачають сенс. Без конвертованості національної грошової
одиниці товаровиробник не може включитися в різноманітні структури
світового ринку, в міжнародний поділ праці, вільно продавати свою
продукцію на ринку будь-якої країни, а покупець позбавляється можливості
належно задовольняти свій платоспроможний попит.

Теорія і практика розрізняють повну і часткову зовнішню і внутрішню
Конвертованість.

За режиму повної конвертованості усі юридичні та фізичні вітчизняні й
зарубіжні особи, що володіють певною сумою грошей цієї країни, мають
можливість вільно (без будь-яких обмежень) використовувати ці гроші на
будь-які цілі: безперешкодно здійснювати як поточні, так і інвестиційні
валютні операції. Нині існує досить обмежена кількість валют, що діють у
режимі повної конвертованості.

При частковій конвертованості на обмінні операції вводяться певні
обмеження. За вимогами МВФ ці обмеження не повинні стосуватися платежів
за поточні міжнародні операції. До таких операцій належать платежі за
результатами зовнішньої торгівлі, короткостроковими банківськими і
кредитними операціями, платежі з погашення займів та відсотків
переведення прибутків з інвестицій, грошових переказів некомерційного
характеру. У зв’язку з тим, що здійснення таких операцій є невід’ємною
ознакою конвертованості, їх обмеження відповідно до вимог статуту МВФ не
допускається. При застосуванні обмежень за міжнародними поточними
операціями валюта втрачає за регламентом МВФ статус конвертованої.

При зовнішній конвертованого повна свобода валютних операцій для
здійснення розрахунків з іншими країнами надається лише іноземним
(фізичним і юридичним) особам. Йдеться про надання можливості зазначеним
особам вільно обмінювати зароблену в цій країні валюту на будь-яку
іноземну валюту і здійснювати перекази цієї валюти за кордон.

За режиму внутрішньої конвертованості правом обмінних операцій
національних грошових одиниць на іноземну валюту користуються лише
фізичні та юридичні особи цієї країни.

ВАЛЮТНІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНІ

Ставши на шлях ринкових реформ, Україна проголосила свою прибічність
відкритій економіці та бажання інтегруватися у світову валютну систему.
Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття України в систему МВФ. З
1992 р. в Україні розпочато визначення валютного курсу
купоно-карбованців, що виконували функцію національної грошової одиниці.
Спочатку валютний курс було запроваджено лише для безготівкового
обороту.

Важливою віхою у створенні українського валютного ринку стало створення
в кінці 1992 р. Української Міжбанківської валютної біржі, яка почала
здійснювати валютні операції.

Спочатку валютний курс української грошової одиниці визначався
адміністративним шляхом. Він був фіксованим, не залежав від її попиту та
пропозиції на валютному ринку. В жовтні 1994 р. валютний курс було
лібералізовано. Його величина почала встановлюватися Національним банком
України на підставі щоденних торгів на валютній біржі. Водночас було
розпочато встановлення валютного курсу готівки. Комерційні банки
отримали дозвіл на відкриття обмінних валютних курсів. Національна
грошова одиниця поступово почала набувати ознак конвертованої валюти.

Повну конвертованість гривні Україна офіційно проголосила у 1997 p.,
взявши добровільно на себе відповідні вимоги, що регулюються статутом
МВФ.

З проведенням грошової реформи у 1996 р. та зниженням темпів інфляції
українська грошова одиниця — гривня почала набувати ознак не тільки
конвертованої, а й стабільної валюти, її стабільність забезпечується
відповідною політикою Національного банку України. Валютна стабільність
гривні забезпечує довіру до держави, сприяє розвитку її
зовнішньоекономічних зв’язків, стримує внутрішню інфляцію.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Чим визначається необхідність розвитку міжнародних валютних відносин:
а) обслуговування зовнішньої торгівлі; 6) поширення вивозу капіта-“•
. лу; в) надання позик і кредитів іншим країнам; г) посилення
самостійності національних грошей на зовнішньому ринку; д)
науково-технічний обмін між країнами; е) розвиток туризму.

2. Які з наведених положень характеризують національну валютну систему,
а які світову:

а) органічна частина системи відносин окремої країни; б) її
функціонування регулюється національним законодавством; в) є
функціональною формою організації валютних відносин на рівні міжнародних
економічних зв ‘язків; г) регулюється відповідними міжнародними
валютними угодами; д) система містить державні банківські та
кредитно-фінансові установи; е) система включає міжнародні
валютно-фінансові та банківські установи,

3. Дайте характеристику Міжнародного валютного фонду і Світового банку,
відповідаючи на такі питання: коли засновані, на основі якої власності
існують, що є джерелом фінансових ресурсів, призначення організації, які
особливості надання кредитів.

4. Які риси властиві сучасному етапу розвитку Європейської валютної
системи:

а) валютні угоди укладаються переважно за двосторонньою домовленістю; б)
валютні угоди розвиваються на багатосторонній кліринговій основі; в)
утворюється Європейський платіжний союз; г) існує взаємне регулювання
платіжних балансів безготівкових розрахунків на основі валютного курсу;
д) запроваджується єдина валюта.

5. Серед перелічених функцій валютного ринку назвіть найсуттєвішу:

а) придбання іноземних валют з метою використання їх для обслуговування
міжнародних платежів; б) забезпечення реальної свободи вибору і дій
власника валюти; в) забезпечення купівлі та продажу національних
грошових одиниць; г) одержання від валютних операцій вигоди, доходу.
Досягнення цього пов’язане з конкуренцією.

6. Серед суб’єктів валютного ринку визначіть той, якому належить
особливо велика роль:

а) фірми, організації та індивідуальні особи; б) некомерційні банківські
установи; в) брокерські фірми, контори і окремі брокери; г) державні
установи, основне місце серед яких належить центральним банкам та
державним скарбницям окремих країн.

7. Що є основним засобом здійснення міжнародних обмінних операцій:

а) валютні угоди, які реалізуються на короткостроковій основі;

б) термінові операції, розрахунки за які мають здійснюватися не більше
ніж за 2 дні; в) телеграфні перекази; г) використання кореспондентських
рахунків.

8. Від чого залежить величина валютного курсу:

а) стану платіжного балансу країни; б) рівня відсоткових ставок, що
регулюють міграцію капіталу; в) пропозиції вільноконвертованоївалюти; г)
купівельної спроможності грошової одиниці; д) співвідношення попиту і
пропозиції’ на певну грошову одиницю; е) динаміки цін національного
ринку; є) інфляційних очікувань; ж) ажіотажного попиту на певну валюту;
з) фінансової політики уряду держави.

9. Для з’ясування сутності конвертованості валюти дайте відповіді на
такі запитання: що таке конвертованість валюти, які є режими
конвертованості, за яким режимом право обмінних операцій надається лише
фізичним і юридичним особам окремої країни.

Роздл XXXI

КУДИ ЙДЕ СВІТ?

Що таке цивілізація

Які ознаки постіндустріальної цивілізації

Що означає термін «соціалізація суспільства»

За якою моделлю соціально-економічного розвитку має розвиватися Україна

§98 ЯКІ МАТЕРІАЛЬНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Загальний рівень культури особи, рівень інтелектуального потенціалу
визначаються передусім її баченням об’єктивних основ і перспектив
суспільно-історичного розвитку. Раніше це питання розглядалося
однобічно. Основна увага приділялася характеристиці суто формаційних
ознак суспільного розвитку. Це значною мірою обмежувало можливості
пізнавального процесу. В цьому навчальному курсі застосовано інший
підхід.

Розвиток сучасного цілісного світу розглядається з позицій діалектичної
єдності цивілізаційних та формаційних аспектів цього процесу.

Такий підхід дає змогу, з одного боку, глибоко усвідомити загальні
основи виробництва життєвих цінностей, необхідних для розвитку людського
суспільства, з іншого — визначити специфічні риси і характер взаємодії
різноманітних форм суспільно-історичного прогресу, що розвиваються в
межах єдиної цивілізації.

Що ж являє собою розвиток загальноцивілізаційного процесу, які його
об’єктивні основи та цільова спрямованість?

Насамперед визначимо, що цивілізація — це один з історичних етапів
розвитку людського суспільства

Видатний американський вчений-етнограф Л. Г. Морган у своїй знаменитій
книзі «Первісне суспільство», яку по праву вважають одцією з визначних
пам’яток загальнолюдської культури, виділяв в історії людства три
головні етапи — епоха дикості, варварства і цивілізації. У свою чергу,
сучасна наука розмежовує кілька періодів самої цивілізації.

Така класифікація пов’язана з рядом об’єктивних чинників. Для того щоб
розібратися у їхній сутності, слід ураховувати, що перші дві епохи, які
передували цивілізації, грунтувалися на споживанні переважно готових
продуктів природи. Пристосовані або штучно створені людиною примітивні
знаряддя праці були лише побічними засобами забезпечення такого
споживання.

Становлення цивілізації пов’язане з переходом від збиральної до
переробної суспільно-виробничої технології.

Виходячи з цього, слід передусім з’ясувати зміст поняття
«суспільно-виробнича технологія». Воно є одним з визначальних у
характеристиці цивілізаційного процесу. У найпростішому тлумаченні це
поняття використовують для визначення характеру праці людини, способу її
взаємодії з природою, що сформувався в реальних життєвих умовах.
Суспільна технологія відображує активне ставлення людини до
навколишнього середовища, безпосередній процес створення основ її життя,
конкретно історичний характер обміну між суспільством і природою. У
кінцевому підсумку розвиток суспільно-виробничої технології вказує на
те, якими методами здійснюється праця і як на її основі виробляються
матеріальні та духовні цінності, необхідні для забезпечення
життєдіяльності людини, які засоби праці вона використовує у цьому
процесі. Отже, мова йде про те, що перехід від однієї технології до
іншої вирішальною мірою визначається змінами у розвитку засобів
виробництва, прогресом науки і техніки.

У процесі становлення і розвитку цивілізації, як і в розвитку людського
суспільства в цілому, особливе місце належить природному середовищу.

Відомо, що на певному історичному етапі свого розвитку природа
підготувала умови появи людини. Однак, відокремившись від природного
середовища, людина не відірвалась від її структури, не «вийшла» за її
межі. Перетворюючи і пристосовуючи природу до своїх потреб, вона завжди
залишалася й залишається невід’ємною часткою її. З огляду на це можна
зазначити, що природа — не лише наша мати, а й будинок, де ми живемо, де
зосереджена уся наша життєдіяльність.

Більше того, слід ураховувати також те, що природні умови постійно
впливають на розвиток і самої людини, їм належить важлива роль у
визначенні змісту її праці, специфіки суспільно-виробничої діяльності.

Згідно з цим засоби виробництва і передусім їхня найактивніша і
динамічна частка — знаряддя праці, як і суспільно-виробнича технологія в
цілому, пристосовуються до існуючих природних умов. Урешті-решт
диференціація природних умов дістає своє специфічне відображення у
багатоманітності цивілізаційного прогресу, що розвивається у просторі.

У своєму органічному поєднанні природні умови, специфіка виробничої
технології та зміст праці людини, розвиток її потреб визначають
історично конкретний рівень матеріальної та духовної культури
суспільства.

Культура у широкому розумінні цього поняття відображує спосіб
виготовлення матеріальних і духовних цінностей, передачі й споживання
їх, що склалися у суспільстві. Водночас культура розглядається як
система цінностей, що визначає, з одного боку, спосіб мислення людини, з
іншого—специфіку її життєдіяльності в усіх сферах суспільного буття —
економіці, політиці, в сфері соціальних відносин, мистецтві тощо. З
огляду на це, поняття «культура» близьке за своїм змістом до поняття
«цивілізація». Спільною основою їх є відповідний зміст людської праці,
яка визначається не тільки як специфічна діяльність, спрямована на
виробництво засобів існування людини — предметів харчування, одягу,
житла, а також духовних цінностей, що споживаються, а і як першооснова
формування самої людини, суспільства у цілому, соціальної форми розвитку
матеріального буття.

Цивілізацію визначають як історично конкретний стан суспільства, що
характеризується особливими способом праці, суспільно-виробничою
технологією та матеріальною і духовною культурою

Цивілізація відображує органічну сукупність соціально-економічних і
культурних характеристик суспільства, досягнутий рівень продуктивних
сил, спосіб взаємодії людини з природою, її можливості відтворення на
розширеній основі умов свого існування і прогресу.

ГУМАНІСТИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ

Як уже зазначалося, головним суб’єктом цивілізації є людина. Людина
підпорядковує її розвиток передусім задоволенню власних потреб та
інтересів. Останні є могутньою рушійною силою цивілізаційного прогресу.
Вони утворюють ту «пружину», яка приводить у дію механізм розвитку, що
формується у його структурі. Отже, суперечливість між потребами та
інтересами людини, з одного боку, та можливостями і умовами розвитку
виробництва, спрямованого на задоволення їх — з іншого, має розглядатися
як найза-гальніша природна основа цивілізаційного процесу.

Водночас визначення цього протиріччя як основоположного у розвитку
цивілізаційного процесу вказує на загальну спрямованість суспільного
виробництва взагалі, його цільову функцію. Виробничий процес має бути
підпорядкований задоволенню постійно зростаючих потреб людини, розвитку
її суттєвих сил, здібностей, багатства людської особистості.

Таке визначення цільової спрямованості цивілізаційного прогресу
пояснюється причинами й іншого порядку. Воно пов’язане з загальною
специфікою праці як матеріальної основи людської особистості, її
основоположної соціальної й водночас фізіологічної потреби.

Праця — не тільки основа виробничого процесу і створення засобів
існування, а й головна форма самоствердження суспільної природи людини.
Вона відображує її найбільш глибоку сутність, родову якість.

Відповідно до цього теорія суспільного розвитку розглядає працю як
діяльність, що конституює суттєві сили людини. Широко відому тезу про
те, що праця створила людину, не слід розглядати, як це досить часто
трапляється, лише з точки зору історичного процесу відокремлення людини
від природного середовища, адже «створення» людини працею — не
одноразова подія, що у сиву давнину відбулася з нашими предками. Цей
процес, що визначає зміст всієї історії людства, розвивається постійно.
Праця створила і водночас створює людину, конституює її особливості,
розвиває багатство її суспільної природи впродовж усього розвитку
людства.

Отже, мова йде про розуміння того, що з позицій цивілізаційного підходу
людина розглядається не тільки як головний суб’єкт виробництва, а і як
його безпосередня самоціль. Саме завдяки цьому ци-вілізаційний підхід до
розвитку суспільства відображає людино-утверджуючу гуманістичну лінію
історичного процесу.

У зв’язку з цим зауважимо, що науково обгрунтоване теорією суспільного
розвитку матеріалістичне розуміння історії грунтується на розумінні
загальноцивілізаційного прогресу як процесу безпосереднього розвитку
людської особистості, реалізації її суттєвих сил і можливостей.

Розвиток особи визначається свободою реалізації її внутрішніх потенцій.
При цьому поняття свободи розглядається як необхідна умова
самоствердження особи, реалізації її творчого потенціалу,
інтелектуальних та фізичних можливостей.

Людина як біологічна істота розпочинається тоді, коли її пристосування
до природи втрачає примусовий характер, коли вона отримує свободу дій. У
цьому відношенні сутність особи і свобода способу її життєдіяльності
неподільні. Проте ступінь свободи, яку суспільство здатне забезпечити
особі, детермінується складним комплексом об’єктивних і суб’єктивних
чинників, які в сукупності визначають цивілі-заційний процес. На цій
основі формується зворотна залежність: головним критерієм розвитку
цивілізації є свобода, яку суспільство здатне забезпечити особі в
процесі її саморозвитку.

ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Цивілізація, що виникла після епохи варварства, у своєму розвитку
пройшла ряд історичних періодів і етапів, їх можна класифікувати за
двома аспектами — горизонтальним і вертикальним.

Горизонтальний зріз характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних
за своїм змістом типів одиничних та особливих локальних цивілізацій
окремих країн та народів, що розвивалися в історично визначені відрізки
часу. Мається на увазі розвиток цивілізацій у вузько специфічному
розумінні цього поняття. Такими цивілізаціями були давньогрецька,
давньоримська, візантійська, цивілізації азійських народів, англійська,
північногерманська, цивілізація інків тощо. Вони відрізнялися одна від
одної своєю неповторністю, унікальністю та соціально-історичною
індивідуальністю. Окремі фахівці вважають, що можливе визначення і
феномена російської цивілізації.

На противагу цьому в ер ги кальний зріз характеризує розвиток
цивілізації у широкому розумінні цього поняття. Він відображує історичну
еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості
до іншого — більш високого. У цьому розвитку узагальнюється логіка
суспільно-історичного прогресу людства, що відбивається у всесвітньому
масштабі.

Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійснюється
через глобальні за своїм змістом технологічні революції, що відбивають
якісні стрибки у розвитку суспільно-продуктивної сили праці людини,
способи її взаємодії з природою.

Рис. 65. Періодизація історичного процесу розвитку людства

Першою в історії людства технологічною революцією, яка дістала назву
неолітичної, стала революція, що забезпечила перехід від варварства до
цивілізації. Поняття «неолітична революція» походить від грецького litos
— камінь. Завдяки цій революції у сільському господарстві почали широко
використовувати відповідним чином оброблені камінні знаряддя праці. Саме
цим було забезпечено перехід від збирального до виробничого та
переробного господарства. Революція, про яку йдеться, відкрила аграрну
(сільськогосподарську) цивілізацію, для якої головною формою багатства і
по суті головним знаряддям виробництва стала оброблювана земля. Аграрна
цивілізація, що значно прискорила розвиток суспільного виробництва,
зайняла значний відрізок історії людства — 8-10 тис. років. Вона була
панівною до середини XVIII ст. (рис. 65).

Промислова революція другої половини XVIII ст. — першої третини XIX ст.
поклала початок індустріальній цивілізації, що розвивається і в наш час.
Грунтуючись на застосуванні системи машин і механізації виробничих
процесів, індустріальна цивілізація зробила новий велетенський крок у
подальшому зростанні продуктивної сили праці людини, забезпеченні її
панування над силами природи. Вперше в історії людства створені працею
людини засоби виробництва, передусім механічні знаряддя праці, стали
головною формою багатства суспільства.

Індустріальна цивілізація забезпечила не лише механізацію виробничих
процесів, а й якісно новий крок вперед у розвитку суспільного поділу
праці, спеціалізації та кооперування виробництва. Вона розірвала
натуральну структуру господарювання, що існувала протягом тисячоліть, та
зробила панівною товарну форму виробництва та обігу.

У зв’язку з цим слід звернути увагу на те, що товарне виробництво та
ринок, економічна демократія та плюралізм власності притаманні за своїм
змістом не суто капіталістичному устрою, як це вважалося до недавнього
часу. Вони є невід’ємною прерогативою індустріальної цивілізації.

Саме з огляду на це стає зрозумілим, що багато з того, що до недавнього
часу економічна теорія відносила лише до категорій капіталістичної
суспільної формації, тепер цілком природно оцінюється як
загальноцивілізаційне надбання.

Водночас, забезпечивши небачені до цього можливості розвитку
продуктивних сил та матеріального багатства суспільства, індустріальна
цивілізація породила й власні економічні межі свого розвитку. Важливо
зрозуміти, що таким лімітуючим порогом її подальшого прогресу є розвиток
людської особистості, свободи її дії та самореалі-зації. Йдеться ось про
що. Раніше наголошувалося на тому, що за умов розвитку індустріальної
цивілізації вперше в історії людства основним засобом виробництва й
головною формою багатства суспільства є створені людиною механічні
знаряддя праці — машина. Відповідно до цього втілена у машині минула
(уречевлена) праця набувала панівного положення над безпосередньо живою
працею людини. Це призвело до того, що виробник перетворився на придаток
до машини, на часткового робітника, на лише один з чинників виробничого
процесу. Зведення людини праці до функції чинника виробництва визначило
(та і визначає зараз) діапазон можливих меж її виробничої діяльності.
Відповідним чином обмежувалися і обмежуються й так звані соціальні
інвестиції — безпосередні вкладення капіталу у відтворення людини,
розвиток багатства її особистості.

Отже, сформувалося об’єктивне протиріччя між загальною логікою
історичного прогресу, який вимагає підпорядкування всього виробничого
процесу розвитку людини, її потреб та здібностей, і метою
індустріального розвитку. Формою вирішення цієї суперечності стало
зародження і нагромадження, розпочинаючи з середини XX ст. в межах
індустріальної цивілізації, нових якісних елементів постіндустріального
розвитку. Особливий імпульс цьому процесу надав сучасний етап
науково-технічної революції, що почав інтенсивно розвиватися з кінця
70-х — початку 80-х років. Специфічність його полягає в тому, що за
своїм змістом він несе на собі ознаки нової технологічної революції.

Відповідно до цього період, що нині переживає людство, класифікується як
перехідний: зберігаючи виробничі структури індустріальної цивілізації,
він водночас знаменує собою вступ суспільства у принципово нову
постіндустріальну цивілізацію.

Природно, що у цьому разі йдеться, з одного боку, про виробничі
структури найбільш розвинених країн, а з іншого — про формування лише
початкових форм постіндустріального суспільства, які ще тільки
зароджуються. На жаль, ми не маємо змоги проаналізувати їх, виходячи з
досвіду розвитку нашої країни. Однак у західній суспільно-економічній
літературі надруковано ряд фундаментальних наукових досліджень, які
дають можливість визначити найважливіші процеси, що нині інтенсивно
розвиваються.

§99 ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ЗАСАД ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Ця проблема найбільш широко розглядається в працях відомих американських
вчених Д. Белла і О. Тоффлера, японського економіста-соціолога Е.
Масуди, французьких вчених Ж. Ж. Серван-Шрейбера, А. Турена та ін. Слід
зазначити, що в економічній та філософській літературі нашої країни до
недавнього часу теоретичні розробки, про які йдеться, розглядалися лише
з позиції критики. І це легко пояснити. Ми лише нещодавно усвідомили, що
формування основ постіндустріальної цивілізації відображує реальні
процеси сучасного суспільне історичного прогресу, на підвалинах яких
тепер або у перспективі розвиватимуться усі народи та держави, у тому
числі незалежна Україна. Це надає особливої актуальності глибокому
осмисленню питань, що розглядаються.

Які ж основні риси нових економічних структур слід розглядати як
елементи постідустріальної цивілізації?

Аналізуючи це, ще недостатньо теоретично обгрунтоване, питання, слід
звернути увагу ось на що.

По-перше, на розвиток нової технологічної структури виробництва, що
покликана забезпечити його комплексну автоматизацію. Основою цього
процесу є формування замкнених автоматизованих систем, впровадження
високої інформаційно-інтелектуальної технології, що грунтується на
електронній автоматиці, інформатиці, біо-технології та забезпечує
пріоритетний розвиток матеріале-, ресурсо-та працезберігаючих виробничих
процесів. У кінцевому підсумку йдеться про розвиток самовідтворюваних
технологічних структур,

де автоматизовані системи відтворюються за допомогою автоматизованих
систем.

Перехід до інформаційно-інтелектуальної технології перетворює її базову
структуру — інформацію, безпосереднім носієм і генератором якої є
людина, на центральне ядро виробничої системи, її основний лімітований
чинник, визначальний виробничий ресурс.

По-друге, відповідно до розвитку нових технологічних систем йде процес
формування нового типу суб’єкта праці. Людина праці перестає бути
безпосереднім агентом (чинником) виробництва; вона виходить з його
структури, стає поруч з ним, здійснює його цілеспрямоване регулювання,
перебуваючи за його межами. На цій основі має відбутися перехід
провідної ролі від матеріально-уречевлених елементів виробництва до
ідеально-духовних, від минулої до безпосередньо живої праці. При цьому
домінуючим типом такої праці стає не структурно розчленована, а цілісна,
переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями, творча праця. Це,
врешті-решт, веде до зняття породжених розвитком індустріального
виробництва основних форм відчуження людини, перетворення багатства
людської особистості на головну форму багатства суспільства,
безпосередню самоціль виробничого процесу.

По-третє, слід звернути увагу на глибокі перетворення структури
виробництва. Це передусім прогресуюче зменшення частки працюючого
населення у промисловості й сільськогосподарському виробництві та
всебічний розвиток третинного сектора економіки — сфери послуг. У деяких
країнах, у томі числі у США, у цій сфері зайнято приблизно 70 відсотків
усіх працюючих. Та найвагоміші зміни, що відбуваються, пов’язані з
всебічним розвитком інформаційного сектора суспільного виробництва, який
спричиняє всезроста-ючий вплив на якісні перег&орення усіх сфер
життєдіяльності людини. Нині в США у сфері інформатики зайнято більше
половини всіх працюючих.

Розглядаючи нові тенденції у розвитку виробництва, слід звернути увагу і
на такий надзвичайно важливий процес. Для індустріальної економіки
визначадьними були концентрація виробництва, зростання його
багатосерійності та масовості. Постіндустріальний розвиток
характеризується змінами іншого порядку. Виробничий процес більше
орієнтується на задоволення індивідуальних потреб споживача,
дестандартизщію, виробництво продукції малими серіями. Саме це є основою
формування та всебічного розвитку середніх і малих економічних структур,
що інтенсивно розвиваються.

І, нарешті, по-четверте, зміни, що відбуваються, у своїй сукупності
зумовлюють глибоку інтеграцію сфер матеріального і духовного
виробництва, органічне поєднання їх у структурну цілісність. Відповідно
до цього суттєво ускладнюється специфіка продуктивної праці. Поряд з
працею у сфері матеріального виробництва в нових умовах продуктивною
стає також праця у духовній сфері суспільного життя. Вона пов’язана
передусім з задоволенням духовних і соціальних запитів кожної людини,
зростанням її інтелектуального потенціалу, багатства її особистості. І
це цілком природно. Постінду-стріальна інформативна економіка спрямована
не стільки на забезпечення фізіологічних потреб людини (це завдання
спроможна вирішити й індустріальна структура виробництва), а насамперед
потреб більш високого порядку, тих, що забезпечують всебічний розвиток
особи. Йдеться про задоволення так званих постматеріальних потреб,
пов’язаних з забезпеченням високих стандартів у сфері освіти,
можливостями найбільш повної реалізації здібностей особи, гуманізацією
всієї багатогранності суспільних відносин, гармонічними відносинами у
сім’ї, повноцінним відпочинком тощо.

Остаточні характеристики багатьох процесів, що характеризують розвиток
постіндустріального суспільства, ще не визначені. Як зазначав ще на
початку 80-х років відомий американський економіст В. Леонтьєв, нова
хвиля технологічних змін, пов’язана з інформацією виробництва, ще тільки
розпочинається, її пік очікується років за 30-50. Однак це не зменшує,
а, навпаки, збільшує значення уважного вивчання їх.

§100 ЕВОЛЮЦІЯ КАПІТАЛІЗМУ

Пізнавальне значення положень, що характеризують матеріальні засади
загальноцивілізаційного розвитку, полягає у тому, що вони створюють
необхідні передумови для глибокого осмислення об’єктивних меж розвитку
тієї чи іншої формації—феодалізму, капіталізму, соціалізму.

У понятті «формація» втілюється якісна визначеність
соціально-економічної та політичної структури суспільства, що формується
в окремих країнах на конкретному історичному етапі їхнього розвитку.

Історією доведена відповідність між розвитком певної цивілізації та
окремих формаційних структур. Так, аграрна цивілізація створила
матеріальні основи для розвитку у найрізноманітніших формах феодального
суспільства. Характерним у цьому відношенні є й те, що капіталістичні
виробничі відносини дістали необхідний простір для свого розвитку лише
на грунті індустріальної структури виробництва. Елементи капіталістичних
відносин почали зароджуватися ще у XIV-XV ст. у вигляді мануфактурного
виробництва у північних містах Італії та в Нідерландах. Потім був досить
тривалий період так званого первісного нагромадження капіталу. Цей
період, що став своєрідною передісторією капіталістичного способу
виробництва, його початковим ступенем, був вписаний в літопис історії
«полум’яною мовою меча та вогню» як найжорстокіший період насильства над
людиною. А це знову ж таки більш як два сторіччя людської історії. Однак
низький рівень продуктивних сил аграрної цивілізації, що залишалася на
той час панівною, не дав змогу капіталізму повністю витіснити феодальні
структури суспільства. І лише завдяки промисловій революції, на основі
якої було створено матеріальну базу індустріального виробництва,
капіталістичні виробничі відносини отримали необхідний простір для свого
розвитку.

У підручнику «Економікс», авторами якого є американські економісти К. Р.
Макконнелл і С. А. Брю, визначені такі принципи капіталізму. ,,;.,

1. Приватна власність.

2. Свобода підприємництва і вибору.

3. Особистий інтерес як головний мотив поведінки особи.

4. Конкуренція.

5. Опора на систему цін або ринкову систему.

6. Обмежена роль уряду.

Реалізація цих принципів забезпечила не лише прогресуюче удосконалення
капіталістичного способу виробництва, а й самоутвердження та всебічний
розвиток особи як головного критерію загаль-ноцивілізаційного процесу.

Водночас разом з самоствердженням людини капіталізм на усіх етапах свого
розвитку утримував в собі й елементи самозаперечення її особистості. При
капіталізмі економічна діяльність заради отримання і нагромадження
прибутку є самоціллю. Цей принцип став основою грандіозних досягнень як
капіталістичного способу виробництва, так і цивілізаційного процесу й
суспільства в цілому. Однак суб’єктивно він примусив людину працювати в
ім’я не особистої мети, перетворивши її на функціональний придаток
індуст-І ріальної системи. Людина стала своєрідною деталлю гігантської
економічної машини. Якщо у її розпорядженні є достатній капітал, то вона
— велика шестірня, якщо капітал відсутній, то — гвинтик. Проте у
будь-якому випадку людина — одна з деталей цієї машини і слугує меті, що
є зовнішньою по відношенню до саморозвитку власної особистості. Розвиток
особистості не є самоціллю. Він також відбувається, але опосередковано.
Цей процес породжує елементи самозаперечення капіталізму. Становлення і
розвиток їх збігаються з самозапереченням індустріальної системи
цивілізаційного процесу. Як зазначав видатний англійський вчений А. Дж.
Тойнбі, все, що народжується, приречене на розпад; навіть ідеальна за
своєю побудовою структура не може існувати вічно і, врешті-решт, має
надломитися.

Отже, підготувавши передумови для розвитку постіндустріаль-ної структури
виробництва, засвоївши їх, капіталізм починає сам себе заперечувати. У
його підвалинах починають зароджуватися і набувати дедалі більшого
значення принципово нові структури, які несуть на собі риси зовсім
іншого суспільного устрою. Це якісно нові за змістом посткапіталістичні
формування, розвиток яких відображує антикапіталізацію капіталістичного
способу виробництва.

Звідси висновок — сучасний капіталізм сам себе переріс. , Об’єктивні
процеси загальноцивілізаційного розвитку вивели його на новий за своїми
характеристиками суспільний порядок. І це не є насильство над історією,
а природно обумовлений процес. Розвиток капіталізму в його класичних
структурах в умовах сучасних науково-технічних перетворень поступово
втрачає свої перспективи. Інакше кажучи, соціальний простір подальшого
поглиблення і розвитку власне капіталістичної системи в процесі
остаточного оформлення постіндустріальної структури виробництва все
більше звужується.

І Технологічна революція і покликана нею до життя постінду-стріальна,
інформаційна цивілізація потребують повороту всієї суспільної системи до
людини.

Вони ставлять людину в епіцентр свого розвитку, потребують
переорієнтації мети виробництва, прямого і безпосереднього
підпорядкування її розвитку людської особистості. Від біблейських часів
такі перетворення дістали назву соціалізації суспільства. Мова йде про
соціальну спрямованість суспільного розвитку, його гуманізацію. А це і є
та об’єктивна основа, яка утворює відповідний базис для становлення
нового посткапіталістичного способу виробництва, його соціалізації.

Процес соціалізації розглядається, з одного боку, як перманентний, з
іншого — як прогресуючий. Звідси розуміння соціалізації не як застиглого
стану суспільного устрою, що має сталі критерії, а як процесу, який має
неоднакові у конкретних історичних умовах параметри і в ході свого
розвитку наповнюється новим позитивним змістом.

Перманентність процесу соціалізації засвідчує і те, що амплітуда його
розвитку в часовому вимірі надзвичайно широка. Історія довела
помилковість спроб втиснути його в одну формаційну систему і
упередженість заперечень того, що елементи такого розвитку започатковані
вже у найбільш ранніх структурах людської спільності. Інша річ, що на
попередніх стадіях орієнтири такого розвитку та його реальні структури
були в силу об’єктивних обставин вкрай обмеженими, і лише досягнутий на
сучасному етапі рівень суспільного прогресу створює об’єктивні
передумови для переходу від поступових перетворень у нову якість.

Існує така точка зору, що перша стадія соціалізації капіталізму, його
гармонізації розпочалася вже після Паризької комуни і тривала до
«великої депресії» 1929-1933 pp. Друга охоплює період 30-70-х років,
коли на Заході сформувалася розгалужена система соціального захисту
населення. Нині розгортається третій етап соціалізації, пов’язаний з
переходом до постіндустріальних основ виробництва, його інформатизацією
та інтелектуалізацією.

Водночас соціалізація — це не становлення «реального» соціалізму за
зразками, що ми мали в минулому в СРСР та в інших країнах так званого
соціалістичного табору. Сутність цього процесу зовсім інша. Вона полягає
в подоланні не просто специфічних ознак капіталізму, а у цілому
класово-формаційних елементів суспільно-історичного розвитку і
утвердженні на основі розвитку постіндустріальної системи
загальнолюдських засад суспільного життя, їх глибокій гуманізації.
Мається на увазі розвиток процесу, за яким здійснюється демократизація
відносин власності, долається відчуження людини, утверджується гармонія
у відносинах між працею і капіталом. Як наслідок класові структури не
лише держави, а й суспільства в цілому та інші усталені соціальні форми
поступово перетворюються на більш вільні й гнучкі утворення. Водночас
зростають можливості для соціальної мобільності. Все це зумовлює
розмивання формаційних детермінант діалектичного заперечення їх.

§101 ПОДОЛАННЯ ФОРМАЦІЙНИХ ОЗНАК СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Заперечення класичних ознак формаційного розвитку має ще одну
особливість. Воно здійснюється як планетарний процес, що реалізується на
основі глобалізації в ході сучасного етапу науково-технічного процесу
системних зв’язків різних суспільно-економічних структур. Такий розвиток
грунтується на об’єктивних процесах.

Поряд з визначеними раніше ознаками сучасного суспільно-історичного
розвитку особливо важливим у характеристиці постіндустріальної
цивілізації, в яку поступово входить людство, є те, що за своїм змістом
вона несе на собі риси структурно цілісної системи.

Визнання зростаючої цілісності світової цивілізації — одне з найбільш
фундаментальних положень, що характеризують сутність процесів, які
розглядаються.

Добре відомо, що історія людської цивілізації визначалася все-світністю
розвитку і на попередніх етапах. Людство завжди було єдиним. І ця
єдність мала місце навіть тоді, коли взаємодія між націями і народами за
своїми зовнішніми ознаками ще не мала чіткого вираження.

Проте всі попередні цивілізації розвивалися лише за нормами сумативної
цілісності. Принципова новизна постіндустріальної цивілізації полягає у
тому, що її розвиток здійснюється в напрямі поступового переростання
сумарної цілісності світу в структурну цілісність. Яке значення для
осмислення сучасних процесів суспільно-історичного розвитку має це
положення?

Головна особливість розвитку структурно цілісної системи полягає у тому,
що елементи, які її конституюють, все більшою мірою підпорядковуються
цілому. Вони вступають у нові взаємозв’язки, що диктуються цим цілим,
перебудовуються згідно з законами його функціонування і розвитку.
Формування структурної цілісності сучасного світового процесу
супроводжується подальшим посиленням ролі та значимості
загальноцивілізаційних принципів розвитку.

Відповідно до цього змінюється субординація внутрішніх і зовнішніх
чинників розвитку. Останні набувають статусу верховенства, беруть на
себе провідну функцію у визначенні загальної траєкторії
суспільно-історичного прогресу. На цьому грунті відбувається зближення
різних соціально-економічних систем розвитку.

Таке зближення стає можливим завдяки нагромадженню людством могутнього
пласту матеріальних і духовних цінностей, що утворюють об’єктивну основу
розвитку сучасного цивілізаційного процесу. Накопичення загальнолюдських
цінностей в економіці, політиці, культурі, моралі стає дедалі вагомішим
порівняно з пластом антагоністичних відносин між окремими
соціально-економічними утвореннями. Все це зумовлює, з одного боку,
дифузію класово-формаційних детермінант, які завжди виступали як
чинники, що утримували інтеграційні процеси у руслі біполярної
структури, а з іншого — пріоритетність загальноцивілізаційних процесів.

Водночас перехід до нового типу спільності суспільства — структурної
цілісності загальноцивілізаційного процесу, поступове подолання
нерівномірностей суспільного розвитку окремих націй і народів не
виключає, а, навпаки, передбачає широкий розвиток їхніх специфічних
національних особливостей. У цьому процесі зближення різноманітних
соціально-економічних структур здійснюється не за принципом «або — або»
і не на основі взаємного поглинання, а за схемою, яку передбачав великий
російський учений і правозахисник А. Д. Сахаров: шляхом зустрічного
взаємозближення протилежних принципів розвитку. Таке зближення
передбачає не подолання їхніх своєрідностей, а, навпаки,
взаємозбагачення, подальший розвиток позитивних надбань, що у процесі
розвитку перетворилося на загальнолюдські цінності.

Як засвідчує світовий досвід, саме за таким принципом розвивається
економічний устрій країн соціальне орієнтованого ринкового господарства.
Еволюційний процес становлення і всебічного розвитку такого господарства
в країнах Заходу відображує наповнення функціональних структур
капіталізму соціальним змістом. Такому розвитку країн розвиненого
ринкового господарства, що здійснюється на основі глибоких якісних
перетворень у системі технологічного способу виробництва, сприяла
відкритість його структур. Це давало змогу капіталістичній системі
активно вбирати все позитивне, що було напрацьовано людством, у тому
числі те, що теорія відносила раніше до суто соціалістичних елементів
розвитку.

На цьому грунті відбувається процес становлення якісно нового за своїми
критеріями суспільства — суспільства «без … ізмів». Це суспільство, що
поступово долає класичні класово-формаційні ознаки і повністю будує свої
принципи на загальнолюдських цінностях. Можна сказати,
щопостіндустріальна цивілізація за своєю соціальноекономічною суттю є
постформаційна цивілізація. Формаційні утворення — соціалізм,
капіталізм, не притаманні постформаційній цивілізації. У своєму розвитку
вона долає обмеженості кожної з цих структур.

З огляду на це слід оцінювати історичну місію капіталізму. Стимулюючи
становлення постіндустріальної цивілізації, він тим самим створив
матеріальні передумови для подолання формаційних ознак суспільного
розвитку. Майбутнє людства — це становлення суспільства, що
розвиватиметься не на класово-формаційних, а загальнолюдських принципах.

§102 УКРАЇНА В СТРУКТУРІ ЗАГАЛЬНОЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

За іншим сценарієм розвивалися країни командно-адміністративної системи,
у тому числі ті, що входили до складу колишнього СРСР. Взаємозбагачення
принципів розвитку двох соціально-економічних систем в умовах замкнутої
структури лишалося можливістю лише у потенції, що так і не була
реалізована. Саме на цій основі і відбувалося самозаперечення так
званого реального соціалізму: весь його позитивний матеріал увібрала в
себе протилежна система, позбавивши у такий спосіб свого формаційного
конкурента історичної ініціативи та власної перспективи. Розпад в кінці
80-х — на початку 90-х років авторитарно-бюрократичної системи, яка
пережила себе й заперечувала можливості виходу суспільства за межі суто
індустріального розвитку, утвердження пост-індустріальних структур, є
переконливим підтвердженням цього незаперечного факту.

У розвитку України така обмеженість поступово долається. Нове
суспільство несе в собі реальну можливість активно вбирати в себе
позитивні надбання протилежної системи і, вдосконалюючись, прилучатися
до сучасних надбань загальноцивілізаційного процесу. Виходячи з цього
можна стверджувати, що капіталізація системи, що існувала в нашій
країні, яка по суті визначає основний зміст процесу, яким наповнюється
нині наша державність — це прогресивно історичний процес суспільного
розвитку Він має вивести у перспективі наше суспільство на рівень
постіндустріального розвитку.

Це процес позитивного засвоєння суспільством широкого комплексу
загальноцивілізаційних надбань, напрацьованих людством.

З огляду на це потрібно розібратися і в такому питанні: чи повинна
Україна дублювати крок за кроком шлях, що пройшов капіталізм у своєму
розвитку. Те, що там вже віджило (йдеться про структуру
соціально-економічних відносин), наше суспільство сприйняти не зможе. І
це не суто теоретичний догмат, а досвід багатьох країн, що в останні
десятиріччя змогли подолати прірву, яка розділяла їх та індустріальні
країни Заходу. Сьогодні багато говорять про феномен так званих азійських
тигрів та інших країн, що вийшли на передові рубежі
суспільно-економічного розвитку.

Ось конкретні дані, які наводить Світовий банк: для подвоєння обсягів
виробництва на душу населення, що існувало у 1780 p., Великій Британії
потрібно було 58 років. У США цей процес тривав 47 років (за точку
відліку взято 1939 p.). Розпочавши у 80-і роки XIX ст., Японія досягла
цього лише за 37 років. Після другої світової війни багато країн
подвоїли обсяг виробництва на душу населення навіть швидше, ніж Японія:
Бразилія — за 18 років, Індонезія — за 17, Південна Корея — за 11, а
Китай — за 10 років.

Сутність цього феномену полягає в тому, що, долаючи шлях від відсталих
відносин до суспільне зрілої системи, нові індустріальні країни були
позбавлені потреби дублювати всі структури, які у своєму еволюційному
розвитку довелося пройти капіталістичним країнам Заходу. І це
невипадково. Тут діє відповідна закономірність. Створивши необхідне
середовище (передумови), ці країни почали інтенсивно засвоювати
відносини, які вже засвідчили свій позитивний потенціал у суспільному
розвитку старшого партнера. Цим пояснюється їхній успіх. Саме це зробило
їх не менш стійкими, ніж система, яка свого часу їм протистояла. Гібрид
є завжди стійкішим. І саме таку перспективу маємо й ми.

Отже, процес капіталізації системи, що існувала в нашій країні, зовсім
не означатиме, що наше суспільство має неодмінно пройти весь шлях
розвитку класичного капіталізму. Цей шлях буде значно коротшим. А
головне — він має забезпечити асиміляцію не просто елементів раннього, а
нинішнього — соціалізованого капіталізму. Першого вже просто немає. Він
своє віджив. Історія у своєму еволюційному розвитку його подолала. Тому
є всі підстави стверджувати, що побудова в нашій країні соціальне
орієнтованої економіки неодмінно означатиме трансформацію нашого
суспільства у вищу стадію розвитку.

Кінцевим продуктом наших реформ має стати суспільство, яке за своїми
цінностями перебуватиме на такій сходинці розвитку, яка перевищує
цінності капіталізму. Утвердження його основ не може бути ціннісною
орієнтацією нашого розвитку. Постановка такої мети не може стати
стимулюючим чинником, національною ідеєю, яка мобі-лізуватиме найширші
верстви населення.

Це потрібно враховувати при визначенні стратегічного курсу України, її
майбутнього.

Чи реальною є саме така постановка питання, яка визначає принципи
подальшого розвитку нашої держави? Відповідаючи на це запитання, варто
звернути увагу на порівняльні переваги, які склалися на грунті
історичного розвитку України. Це, по-перше, вагомий трудовий потенціал
народу України, його працелюбність, високий рівень освіти, загальної
культури і професійної кваліфікації, багатовікові традиції активного
співробітництва з іншими народами і державами; по-друге, вигідне
геополітичне розташування України, можливість її розвитку як транзитної
держави; по-третє, надзвичайно сприятливі кліматичні та природні умови,
наявність родючих чорноземів, запаси яких сягають четвертої частини
наявних чорноземів у світі, та унікальні поклади корисних копалин (понад
90 найменувань); по-четверте, значні масштаби вільних виробничих площ,
що дає змогу нарощувати виробництво з відносно незначними витратами.

Достатньо високим є і науково-ісхнологічнип потенціал України. Це
наявність визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних
технологій з розробки нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніки,
фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, технологій
у галузі інформатики, телекомунікацій та зв’язку, здатних забезпечити
розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових
досягнень.

Інша складова цього потенціалу — наукомісгке високі технологічне
виробництво.

Йдеться передусім про потенціал літакобудування. Лише сім країн світу,
серед яких Україна, мають повний цикл проектування та виробництва
літаків. Галузь не тільки зберегла свої потужності та кадровий
потенціал, а й змогла за два останніх роки підняти в повітря три
принципово нові моделі літаків АН-70, АН-140 та АН-3 8. їх справедливо
називають одними з найперспективніших моделей XXI ст.

Це ж можна сказати і про ракетно-космічну галузь, яка також зберігає
всесвітнє визнання. Нині опрацьовуються міжнародні програми
ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і
«Глобалстар», де застосовуватимуться вітчизняні ракетоносії

«Зеніт» і «Циклон». Реалізується й ряд інших міжнародних проектів. Це
дасть можливість міцно утвердити Україну як провідну космічну державу.

Надзвичайно широкими є можливості вітчизняних суднобудівників. Дев’ять
суднобудівних заводів України спроможні виконати будь-які замовлення на
будівництво сучасних суден та кораблів як цивільного, так і військового
призначення, а також забезпечити весь комплекс послуг з їх ремонту.

Реалізуються проекти розвитку танкобудування. Україна входить до
п’ятірки країн світу з замкненим циклом виробництва з цієї надзвичайно
складної високотехнологічної техніки, яка за своїми технічними
характеристиками не тільки не поступається передовим світовим аналогам,
а й за багатьма параметрами перевищує їх.

Україна розвиває високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва й у
інших галузях машинобудування, зокрема у приладобудуванні, виробництві
енергетичного устаткування та важкого машинобудування, а також в окремих
галузях кольорової та порошкової металургії.

Ці об’єктивні обставини мають повною мірою враховуватися при розробці
майбутньої моделі соціально-економічного розвитку України.

Наш народ ніколи не погодиться на роль другорядної держави, що
плентається у хвості сучасного цивілізаційного розвитку. Занадто великою
ціною далася нам наша державність. Сотні років ми йшли до її
утвердження, справді вистраждали її, і тому мусимо підходити до справи
економічного будівництва, як і в цілому державного, з максимальною
міркою.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Покажіть складові визначення історично конкретного рівня матеріальної
та духовної культури, які мають органічно поєднуватись:

а) кліматичні умови; б) природні умови; в) специфіка виробничої
технології; г) зміст праці; д) розвиток потреб людини; е) чисельність
населення.

2. Які з наведених далі понять відображують цивілізаційні процеси:

а) сукупність соціально-економічних характеристик суспільства;

б) сукупність культурних характеристик суспільства; в) структура
надбудови економічного базису; г) спосіб взаємодії людини з природою; д)
можливості відтворення на розширеній основі умов існування і прогресу
людини; е) природні ресурси країни.

3. Які положення характеризують гуманістичну спрямованість
цивілізаційного процесу:

а) праця як процес, що створює людину; б) людина як головний суб’єкт
виробництва; в) людина як безпосередня самомета виробництва; г)
наявність свободи як необхідна умова самоствердження особи, реалізації
її творчого потенціалу; д) необхідність пристосування людини до природи.

4. Перелічіть основні етапи розвитку цивілізації. Як здійснюється
перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого? З допомогою
яких революцій? Які їх назви вам відомі?

5. Які риси нових економічних структур слід розглядати як елементи
пост-індустріальної цивілізації:

а) розвиток самовідтворюваних технологічних структур, у яких
автоматизовані системи відтворюються за допомогою автоматизованих
систем; б) перехід до інформаційно-інтелектуальної технології,
безпосереднім носієм і генератором якої є людина; в) комплексна
механізація праці людини; г) процес формування нового типу суб’єкта
праці; д) прогресуюче зменшення частки населення, зайнятого у
промисловості та сільському господарстві та збільшення чисельності
працівників у сфері послуг; е) структурні перетворення виробництва; є)
концентрація виробництва, зростання його багатосерійності та масовості;
ж) дестандартизація, виробництво продукції малими серіями; з) глибока
інтеграція сфер матеріального і духовного виробництва, органічне
поєднання їх у структурну єдність.

6. Які положення характеризують розвиток сучасного цивілізаційного
процесу:

а) подолання формаційних ознак суспільного розвитку; б) розвиток
цивілізації за нормою сумативної цілісності; в) перехід до структурної
цілісності загальноцивілізаційного процесу; г) широкий розвиток
специфічних національних особливостей; д) майбутнє людства — це
становлення суспільства, що розвивається не на класових формаціях, а на
загальнолюдських принципах.

7. Визначіть особливості розвитку України в структурі
загальноцивілізаційного прогресу:

а) Україна не повинна дублювати крок за кроком шлях, що пройшов
капіталізм у своєму розвитку; б) наявність вагомого трудового потенціалу
народу України; в) достатньо високий науково-техно-

^. логічний потенціал України; г) Україна має пройти шлях, аналогічний
шляху країн Західної Європи; д) модель соціально-економічного розвитку
України має бути підпорядкована становленню суспільства, побудованого на
засадах загальнолюдських цінностей, високого рівня матеріального
добробуту народу, що спирається на ефективну економіку.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020