.

Економічна теорія (електронний посібник)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 142184
Скачать документ

Розділ І

РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ ТА ЩО ВОНА ВИВЧАЄ

Що таке економіка і економічна теорія

Який понятійний апарат має ця наука

Якими методами дослідження користуються в економічній науці

Які функції виконує економічна теорія

§1 ЕКОНОМІКА І ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ:

СПІВВІДНОШЕННЯ І ВЗАЄМОДІЯ

Життя людей у суспільстві надзвичайно багатоманітне. Воно охоплює всі
його сфери: навчання, відпочинок, заняття спортом, оздоровлення, медичне
обслуговування, науку, культуру, туризм, виробництво. Взаємодіючи і
доповнюючи одна одну, ці сфери утворюють єдину суспільну систему.

У найзагальнішому вигляді суспільну систему поділяють на
соціально-культурну, політико-адміністративну і економічну, або
господарську, підсистеми. Водночас кожна з них є відносно самостійною і
функціонує за своїми специфічними законами.

Соціально-культурна підсистема спрямована на задоволення художніх,
наукових, релігійних, моральних та інших потреб громадян.

Політико-адміністративна підсистема захищає права громадян, створює
сприятливі умови для суспільного життя, забезпечує міжнародну безпеку
країни.

Економічна (господарська) підсистема слугує задоволенню потреб, що
пов’язані з виробництвом і споживанням різноманітних товарів та послуг.
Вона регулює відносини виробництва, розподілу, обміну і споживання у
суспільстві.

Перелічені підсистеми доповнюють одна одну і водночас
соціально-культурна і політико-адміністративна підсистеми спираються на
економічну підсистему. Зумовлено це тим, що без останньої неможливі всі
інші види життєдіяльності. Адже перш ніж займатися спортом, військовою
справою тощо, слід подбати про те, щоб мати їжу, одяг, житло. І всі ці
потреби створюються економікою, зупинка якої хоч на незначний час
призвела б людство до катастрофи. То що ж таке економіка?

ЕКОНОМІКА

Відповісти на це запитання можна лише тоді, коли ми усвідомимо, що
потреби, що виникають у господарському житті, є результатом взаємодії
людини з природою. Припустімо, група людей через якісь причини
(екологічну катастрофу чи спустошливу війну) змушена переїхати на нові
незаселені землі, які відмежовані від людського оточення. Зрозуміло, що
першими кроками їхньої діяльності мають бути: задоволення своїх
повсякденних потреб, без яких життя неможливе. До них передусім належать
їжа, одяг, житло. Для того щоб їх мати, треба обробляти землю, рубати
ліс, розводити домашню худобу, займатися певними ремеслами.

Проте ми знаємо, що ці люди раніше жили в умовах певної цивілізації.
Отже, у них є потреби в освіті, релігії, розвагах тощо. Для задоволення
їх слід будувати школи, заклади культури, охорони здоров’я, культові та
спортивні споруди тощо. Інакше кажучи, для задоволення первинних потреб
спільності людей, що осіла на новому місці, потрібна певна господарська
діяльність, яка і відображує сутність економіки.

Господарська діяльність за своїм змістом складна і багатоманітна.
Землероб оре землю, сіє зерно, збирає врожай; скотар вирощує худобу,
пасе її, отримує певні продукти скотарства; кравець міряє і ріже сукно,
шиє одяг; будівельник зводить стіни, ставить вікна і двері, фарбує,
робить опалення. Проте цими технічними операціями економічна діяльність
не вичерпується. У ній є і соціальні явища, а саме: землеробу, скотарю,
кравцю, будівельнику необхідні різноманітні інструменти, сировина,
паливо тощо, за допомогою яких вони, з одного боку, здійснюють свою
діяльність, а з іншого — всім їм як живим істотам потрібні одяг, житло,
їжа. Для цього вони обмінюються результатами своєї діяльності між собою,
розподіляючи тим самим створені блага, і тільки після цього споживають
їх. Такі відносини називаються економічними і становлять важливу
складову економіки.

Економіка є сферою життя суспільства, яка охоплює виробництво благ,
обмін ними, розподіл і споживання їх. При цьому обов’язково треба
враховувати, по-перше, що економіка не може бути реальністю без людей.
По-друге, це не тільки і не просто люди, а й продукти їхніх думок
(наука, технологія). Невід ‘ємною складовою економіки є природне
середовище, на яке впливають і пристосовують для своїх потреб люди

Розвиток кожної країни залежить від наявності корисних копалин,
родючості земель, географічного положення, чисельності населення та його
професійної підготовки, культурного рівня, історичної спадщини,
економіко-культурних зв’язків з іншими країнами. Через ці обставини
економіка країни складається з окремих галузей (промисловість, сільське
господарство, будівництво, торгівля, транспорт, зв’язок тощо).

Потенційні можливості економіки України у порівнянні з іншими країнами
світу (табл. 1) є значними, що дає підстави для оптимістичних прогнозів
щодо економічного розвитку нашої країни.

Таблиця 1

Запаси основних корисних копалин

(у розрахунку на душу населення на середину 90-х років)

Країна Газ, тис.

м3 Нафта і газовий конденсат, т Залізна руда,

т Марганцева руда, т Кам’яне вугілля,

т Буре вугілля,

Т

Україна 21,7 4,5 545,7 41,5 851,8 60,2

Австрія 1,4 2,2 23,7 0,4 — 17,9

Велика Британія 12,8 15,4 33,9 — 795,0 —

Греція 0,1 0,5 6,3 0,1 — 346,2

Іспанія 0,7 0,3 13,3 0,02 27,7 23,4

Італія 3,2 1,1 0,7 0,01 0,2 0,4

Німеччина 3,2 0,7 5,3 — 733,3 916,7

Фінляндія — — 36,7 — — —

Франція 0,8 0,6 39,0 — 25,1 1,3

Швеція — 0,01 350,6 — 0,5 —

Україна розташована майже у центрі Європи і є другою за розміром
території (603,7 тис. км2) європейською державою.

її територія розташована у трьох природних зонах: змішаних лісів,
лісостепу, степу. Більша частина країни лежить у басейні ріки Дніпро,
рельєф рівнинний (95 відсотків загальної площі країни). Клімат на
більшій частині території помірний, на крайньому півдні — субтропічний.

За чисельністю населення Україна посідає шосте місце у Європі. На кінець
1997 р. в ній проживало 50,7 млн чол., з них 28,4 млн становили трудові
ресурси.

Отже, Україна має всі передумови для того, щоб її економіка стала
могутньою і динамічною, а країна перетворилася на одну з розвинених
країн світу.

Важливе значення в реалізації наявного могутнього природного потенціалу
України належить економічній теорії.

ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ

Економіка і економічна теорія знаходяться у взаємодії та впливають одна
на одну. Економіка є об’єктом економічного вчення. Вона існує
об’єктивно, тобто незалежно від волі та свідомості людей. Економічна
теорія є явищем свідомості людей, яке відображує дію об’єктивних законів
економічного життя. Для того щоб виявити ці закони, недостатньо просто
спостерігати та описувати явища. Потрібна наука, що здатна проникнути у
сутність економічного життя, з’ясувати його причинно-наслідкові зв’язки
і рушійні сили. Цим і займається економічна теорія.

Економічна теорія є системою наукових поглядів на господарське життя
суспільства, які дають всебічне уявлення про закономірності його
розвитку. Вона не лише пояснює, як відтворюється суспільство, а й сприяє
запобіганню повторення деяких негативних економічних явищ, дає
можливість прогнозувати майбутній розвиток

§2 ЕКОНОМІЧНІ ЗАКОНИ І КАТЕГОРІЇ

ЗАГАЛЬНІ І СПЕЦИФІЧНІ ПОНЯТТЯ

Кожна наука має свій понятійний апарат. Успішне вивчення теорії значною
мірою залежить від з’ясування сутності понять і категорій. Як людина
розуміє сутність речення, думки зі слів, з яких вони складаються, так і
сутність теорії можна зрозуміти виходячи з понять, з допомогою яких
викладений її зміст.

Усі поняття, що вивчаються в економічній теорії, можна поділити на
загальні та специфічні. Як й інші науки, економічна теорія не може
послуговуватися лише специфічними поняттями. Вона активно використовує
так звані наскрізні поняття, які вивчаються в багатьох науках, наприклад
у курсах філософії, політології, соціології.

Проте ми зосередимося на специфічних поняттях економічної теорії, до
яких належать економічні закони і категорії.

ЗМІСТ ЕКОНОМІЧНИХ ЗАКОНІВ

Економічні закони відбивають постійні суттєві причинно-наслідкові
зв’язки. В економічному законі перехід від процесу-при-чини до
процесу-наслідку являє собою особливу форму руху, де один економічний
процес породжує інший, а внутрішнім імпульсом є об’єктивна економічна
суперечність.

У кожній такій суперечності є дві сторони (або протилежності). Однією з
них є процес-причина, другою — економічний процес, який виступає як
чинник, що протидіє процесу-причині. Він виникає як наслідок розвитку
продуктивних сил, кількісних змін у процесі виробництва.

Суперечності економічного закону вирішуються не автоматично, а через
суспільні дії людей. Подолання суперечності за сприятливих умов завершує
перехід до процесу-наслідку, який виявляється у різних формах.

Отже, форми вияву економічного закону — це результат дії його
причинно-наслідкового зв’язку. Це те, що можна спостерігати на поверхні
розвитку економічних явищ.

Форми вияву економічного закону впливають на економічні процеси, на
розвиток економіки. Це неминуче породжує різні соціально-економічні
наслідки, що залежать від умов дії закону. Оптимальні умови
функціонування зумовлюють раціональні форми вияву економічного закону.
Проте економічний закон може реалізуватись в умовах, що відхиляються від
нормальних. Тоді форми вияву закону відхиляються від нормальних і
призводять до негативних соціально-економічних наслідків.

Зміст економічного закону містить його кількісне вираженая, або, інакше
кажучи, математичну модель закону.

Економічні закони математично виявляються у різних формулах
функціональної залежності. Визначення кількісного вираження економічного
закону має дуже важливе значення. Воно дає можливість наочно побачити,
як розвиваються економічні процеси, своєчасно виявити недоліки і вжити
відповідних заходів щодо усунення їх.

ПІЗНАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ЗАКОНІВ

Процес пізнання економічних законів — це відкриття певного економічного
закону, виявлення механізму його дії.

Є два шляхи пізнання економічних законів: через виявлення нових законів
і 4ерез поглиблення розкриття змісту, механізму дії та взаємодії
законів.

Науковий шлях пізнання економічних законів містить кілька ступенів.

На першому ступені пізнання економічні закони слід розглядати як закони
об’єктивно існуючого реального життя суспільства, виробничих відносин. З
багатьох тисяч економічних зв’язків виявляють істотні, що мають стійкий
характер.

Другий ступінь пізнання економічних законів спирається на перший і
реалізується у процесі наукової діяльності людей. Пізнання відбувається
як теоретичне відображення реально існуючих об’єктивних законів. Це
відображення може бути більш або менш повним і дістає вираження в
законах науки (законах економічної теорії).

Отже, економічний закон – це відкриття певного економічного закону,
виявлення механізму його дії.

Є два шляхи пізнання економічних законів: через виявлення нових законів
і через поглиблення розкриття змісту, треба відрізняти від закону науки.

Останній є економічною категорією (складнішою порівняно зі звичайними
категоріями). Ця відмінність нагадує відмінність між людиною та
відображенням її у дзеркалі. Як це відображення залежить від якості
дзеркала, так і закон науки залежить від якості наукових досліджень.

Третій ступінь пізнання економічних законів полягає в апробації законів
науки в дії. Вивчаючи практику господарювання, роблять певні висновки і
узагальнення, потім вносять доповнення і зміни до наукових визначень і
описів економічних законів. Водночас удосконалюється і механізм
використання їх.

ВИКОРИСТАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ЗАКОНІВ

Механізм використання економічних законів містить комплекс заходів,
спрямованих на подолання економічних суперечностей, розробку форм,
принципів і методів використання економічних законів з метою ефективного
ведення господарства. Цей механізм охоплює дії державних органів, які
розробляють на основі економічних законів правила господарювання,
діяльності різних ринкових структур (бірж тощо), підприємців, фірм як
основних ланок господарства.

Розрізняють три рівні використання економічних законів:
економіко-теоретичний, безпосередньо управлінський і практичний. Усі
вони у широкому розумінні належать до системи управління господарством.

Економічна теорія покликана давати наукове пояснення вимог економічних
законів, тобто доводити їх до підприємців, управлінських і господарських
структур у вигляді законів. За результатами наукового аналізу взаємодії
останніх і з урахуванням досягнутого рівня продуктивних сил, поєднання
економічних інтересів створюється науково обгрунтована концепція
розвитку економіки. Це і становить зміст економіко-теоретичного рівня
використання економічних законів. На сучасному етапі для України
провідною концепцією є перехід до ринкових відносин.

Безпосередньо управлінський рівень використання економічних законів є
компетенцією органів державної влади. Спираючись на закони економічної
теорії, провідної теоретичної концепції, вони визначають методи, форми і
засоби господарювання, розробляють державні закони (передусім закони
Верховної Ради України), правові положення та інші економічні документи,
які мають директивний характер, визначають і затверджують економічні
показники.

І, нарешті, третій рівень — використання економічних законів практиці
господарювання фірм, підприємств, усіх організацій, певною мірою
пов’язаних з виробництвом. Розпочинається по суті суспільна діяльність
людей, що ґрунтується на економічних рішеннях і використанні економічних
важелів.

Безумовно, підприємці не можуть будувати свою діяльність тільки на
рішеннях державних органів. Останні розробляють лише правові засади
господарської діяльності, так звані єдині правила. Підприємці мають
певну самостійність і свободу вибору, що заснована на знанні та
використанні економічних законів. Розширюється самостійність не тільки
приватних, колективних, а й державних підприємств. З багатьох питань
господарювання підприємства не повинні чекати команди згори, а мають
діяти згідно з вимогами економічних законів.

Механізм використання економічних законів пов’язаний тільки з пізнаними
економічними процесами. І оскільки процес пізнання не завжди адекватно
відображує об’єктивну дійсність, а форми і методи використання законів є
продуктом вольової діяльності людей, механізм використання законів може
містити елементи, що не відповідають об’єктивній дійсності.

У реальному житті дія економічних законів більшою чи меншою мірою
збігається з свідомим використанням їх, адже закони не можуть діяти без
участі людини. Однак сам процес використання економічних законів може
набувати різних форм. В одному випадку люди заздалегідь передбачають,
прогнозують певні процеси і свідомо здійснюють певні дії. Це, як
правило, свідоме, наукове використання економічних законів. Проте іноді
суперечності, що виникають у реальному економічному житті, своєчасно не
помічаються, і лише тоді, коли виявляються негативні явища, починають
вживатися заходи щодо усунення їх. Це також використання економічного
закону, але з елементами стихійності у розвитку економіки.

СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОЇ КАТЕГОРІЇ

Будь-яка економічна категорія є поняттям, але не завжди будь-яке поняття
стає економічною категорією.

Економічні категорії відбивають виробничі (економічні) відносини. Проте
в практиці господарювання існують поняття, пов’язані з економічною
політикою, з надбудовними явищами. Вони також використовуються в
економічній науці, але не є економічними категоріями за своєю сутністю.

Сутність економічної категорії визначають за такими критеріями: в
економічні категорії мають відображувати не природні властивості речей і
предметів, а суспільні виробничі відносини як головний предмет
економічної категорії;

• категорії економічної теорії мають об’єктивний характер, через те що
вони відбивають об’єктивну дійсність, відносини, що існують поза нашою
свідомістю;

• значна частина категорій економічної теорії має історичний характер.
Це означає, що вони відповідають певним історичним умовам і відображують
різні ступені економічного життя людства.

Економічна категорія як теоретична абстракція повинна мати певну
структуру наукового опису: головна функція виробничих (економічних)
відносин, що відокремлюються в певну якісно визначену категорію; основні
специфічні ознаки категорії; форми і зміст категорії, місце категорії в
системі суспільного відтворення.

§3 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ПІЗНАННЯ

І ФУНКЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Тепер ми можемо конкретніше показати, що вивчає економічна теорія, які
для цього застосовуються методи пізнання та які функції вона виконує.

ПРЕДМЕТ ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ

Те, на що спрямоване пізнання економічної науки, є її об’єктом. Вона
намагається пояснити, який устрій має матеріальний світ товарів та
послуг. Проте відразу ж наголосимо, що йдеться не про технологію
виготовлення певних благ, послуг. Цим займаються інші науки та
спеціалісти відповідних сфер діяльності — інженери, техніки, технологи.

Економісти вивчають:

• чому ціни на товари піднімаються та падають; чому одних товарів на
ринку більше, ніж є на них потреба, а інших — недостатньо; чому певні
галузі економіки розвиваються швидкими темпами, а окремі з них
деградують; чому кризи в економіці змінюються її піднесенням; чому
існують безробіття та інфляція, який між ними взаємозв’язок;

• динаміку змін у цінах, вартостях, обсягах виробництва. Вони
намагаються встановити причини цих явищ, визначити чинники, що впливають
на зростання або падіння цін, вартості, обсягів виробництва. На відміну
від пересічних громадян, які, наприклад, лише констатують, що заробітна
плата у шахтарів більша, ніж у працівників харчової промисловості або у
інженера нашої країни менша, ніж у інженера США, економісти визначають
закони, які відображують ці економічні явища;

• як розміщуються та використовуються ресурси (корисні копалини, земля,
праця людей та їхні знання, обладнання та устаткування), що обмежені на
нашій планеті та в кожній країні зокрема. Якби не було такого обмеження,
то, мабуть, не було б потреби і в економічній науці. Адже в такому разі
можна було б задовольнити необмежені потреби людей. Оскільки ж бажання
людей зводяться до того, щоб якомога повніше і якісніше задовольнити всі
свої потреби, вони наштовхуються на межу виробництва, зумовлену в кожний
конкретний історичний період межею наявних ресурсів.

Економічна наука якраз і займається вивченням економічної поведінки
людей в умовах обмежених ресурсів.

Вивчивши можливості ресурсного забезпечення країни, певного регіону,
міста, галузі (детальніше про це йтиметься далі), економісти пропонують
різні варіанти розміщення ресурсів для їхнього найкращого використання.

Отже, економічна наука сприяє оптимальному використанню обмежених
ресурсів, є чинником економічного розвитку, збільшення кількості
різноманітних товарів та послуг і, в кінцевому підсумку, сприяє більш
повному задоволенню потреб суспільства і кожного його члена;

• господарські зв’язки між країнами і народами: чому країни імпортують
одні товари, а експортують інші; які чинники сприяють
зовнішньоекономічним зв’язкам, а які стримують їхній розвиток;

• природу і причини багатства; як на різних етапах розвитку людського
суспільства змінювалось ставлення до самого поняття «багатство», джерел
його зростання.

Економічна наука досліджує, як суспільство здійснює економічне життя, що
охоплює виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів і послуг в
умовах обмежених ресурсів

Рис1. Система економічних наук

Відтворення економічного життя відбувається на суспільному та
індивідуальному рівні (підприємство, фірма, домашнє господарство). Через
це структурно економічна теорія включає в себе макроекономіку і
мікроекономіку.

Макроекоміка вивчає функціонування економіки в цілому. В центрі її
аналізу — національний продукт, загальний рівень цін, інфляція,
безробіття. Вона з’ясовує, скільки має бути грошей у каналах обігу
країни, чому окремі країни знаходяться у кризовому стані, а інші —
динамічно розвиваються.

Мікроекономіка досліджує поведінку окремих суб’єктів економіки. Вона
аналізує ціни окремих товарів, витрати на виготовлення певного товару,
з’ясовує, як діють фірма та механізм мотивації праці.

На основі економічної теорії формуються і діють відносно самостійні
економічні науки, що утворюють систему економічних наук (рис. 1).

Економічна теорія, виступаючи базою для різних економічних дисциплін,
водночас ураховує їхні здобутки. Тільки спираючись на досягнення інших
наук, таких як соціологія, політологія, право, історія тощо, економічна
теорія може робити висновки і пропозиції, які будуть правильними і
сприятимуть найбільш оптимальному способу організації економічного життя
суспільства.

МЕТОДИ ПІЗНАННЯ ЕКОНОМІКИ

Під методом пізнання звичайно розуміють спосіб досягнення мети. Він є
робочим інструментом, засобом пізнання предмета, що вивчається.

Основними методами пізнання економічної теорії є такі.

Метод наукової абстракції як метод поглибленого пізнання дійсності
заснований на звільненні інформаційного матеріалу від випадкового,
неістотного і виокремлення в ньому стійкого, типового. Результатами
застосування методу наукової абстракції, його продуктом є теоретичні
абстракції, наукові поняття, категорії, економічні закони.

Метод системного аналізу, або системний підхід. Ринкова економіка — це
певна цілісність, у якій реалізується взаємозв’язок елементів,
компонентів, що входять до її складу. При цьому цілісність визначається
не тільки складом властивих їй елементів, а й зв’язками між ними.

Системний підхід у економічній теорії означає вивчення внутрішніх
структурно-функціональних, причинно-наслідкових, ієрархічних, прямих і
зворотних зв’язків. Пізнання цих зв’язків дає змогу виявити складні
процеси розвитку виробничих відносин, з’ясувати природу багатьох
економічних процесів і явищ.

Метод аналізу і синтезу. Аналіз — це процес розумового або фактичного
розкладання цілого на складові частини, а синтез — поєднання різних
елементів, сторін предметів у єдине ціле.

Аналіз дає можливість вивчати окремі сторони об’єкта, зробити ряд
наукових абстракцій, виявити певні поняття. Подальше поєднання їх
призводить до вивчення більш глибокої сутності цілого.

Системний підхід неможливий без організації єдності аналізу і синтезу.

Поєднання кількісного і якісного аналізу дає теоретичне підґрунтя для
визначення нового підходу до темпів і пропорцій розвитку господарства,
постановки конкретних практичних завдань розвитку економіки. Він
передбачає чітке виявлення якісної визначеності процесу і виділення тих
сторін, елементів, що можуть бути виміряні кількісно; вивчення динаміки
процесу; виявлення чинників, які впливають на зв’язки елементів у цій
системі.

Математичні і статистичні методи забезпечують поєднання кількісного і
якісного аналізу.

Розвиток економічної теорії пов’язаний зі сходженням від абстрактного до
конкретного. Цей процес є рухом від простіших форм безпосереднього буття
системи до її сутності, діалектичне розгортання сутності в
багатоманітність форм її руху і зовнішнього вияву, генетичний процес
формування економічної системи.

Метод логічного та історичного підходу. Логічний метод тісно пов’язаний
з історичним методом, оскільки звільняє оцінку історичного розвитку від
випадковостей, зигзагів, що не є властивими цьому процесові. Як правило,
логічний метод дослідження прийнятний для розгляду більш зрілих
економічних відносин. При цьому логічний аналіз не обмежується суто
абстрактним викладом. Отримані висновки зіставляють з фактами,
конкретною економічною дійсністю.

Метод порівнянь використовують для визначення схожості та відмінності
господарських явищ. Необхідність порівняння як загаль-нонаукового методу
зумовлюється тим, що в економічному житті ніщо не може бути оцінено само
по собі. Будь-яке явище пізнається у порівнянні. Для того щоб пізнати
невідоме, оцінити його, потрібен критерій, яким, як правило, є вже
відоме, раніше пізнане.

Способи порівнянь найрізноманітніші: порівняння ознак, властивостей,
статистичних величин, економічних категорій, дії економічних законів у
різних умовах тощо.

Індукція і дедукція. Індукція — це рух думки від одиничного до
всезагального, від знання нижчого ступеня спільності до знання вищого її
ступеня. Дедукція — рух думки від всезагального до одиничного. З цих
визначень бачимо, що теоретичним ґрунтом для виникнення й існування
індукції та дедукції є діалектичний зв’язок одиничного, особливого і
всезагального.

Метод аналогії означає перенесення властивості (сукупності властивостей)
одного явища на інше. Зрозуміло, заздалегідь мають бути визначені ще й
інші схожі ознаки, які дають можливість застосовувати аналогію,
встановлювати необхідні зв’язки і відхилення між ознаками явищ, що
існують у реальній дійсності. У певному значенні аналогія є різновидом
порівняння, оскільки вона спрямована на вивчення схожості та відмінності
явищ.

У багатьох випадках висновки за аналогією не можуть бути доказом, але
вони мають силу припущення і дають підстави для висунення гіпотез.

Гіпотеза — це науково обгрунтоване припущення про можливі зв’язки,
відносини, причини явищ.

Економічні дослідження, як правило, здійснюються не наздогад, а
цілеспрямовано, виходячи переважно з потреб практики. Якщо зміст явища,
яке вивчається, невідомий, а фактів для його з’ясування немає або
недостатньо, дослідник змушений обмежитися припущеннями. Однак це ще не
наукова гіпотеза, а лише певний студінь на шляху до неї.

Для постановки гіпотези мають бути достовірні факти. Проте обсяг і
рівень цих фактів ще не дають можливості перетворити теоретичне
припущення на повноцінну теорію. Тому висновок про можливі гіпотетичні
зв’язки, причини ще не набуває повної достовірності. Вона потребує
достатніх доказів, практичних підтверджень.

Важливість гіпотези полягає в тому, що вона є засобом розв’язання
суперечностей між новими фактами і теоретичними поглядами, які вже
застаріли.

Використання гіпотези має важливе значення для розвитку економічної
теорії. Гіпотеза ставить проблеми, які сприяють більш ефективному
веденню наукових пошуків. Вона дає змогу перевірити всі можливі шляхи
дослідження і обрати найбільш правильні та науково обгрунтовані.

Важлива роль належить експерименту, в якому особливе місце відводиться
економічним реформам, що здійснюються на переломних етапах економічного
розвитку, в періоди криз і стабілізації економіки. Він потребує
ретельної підготовки, розрахунку, обгрунтування.

Економічна теорія може здійснювати аналіз на двох рівнях: макро- і
мікроекономічному. Рівень макроекономічного аналізу стосується в
основному показників економіки країни в цілому, а також агрегованих
показників, таких як державний сектор, приватний сектор або сектор
домогосподарств. Мікроекономічний аналіз має справу з конкретними
показниками окремих підприємств. Образно кажучи, в мікроекономіці
вивчають уже не ліс, а окремі дерева.

ФУНКЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Слово «функція» в дослівному перекладі з латинської означає «виконання,
звершення». Якщо ми говоримо про функції економічної теорії, то хочемо
показати, які завдання виконує ця наука, яке коло її обов’язків перед
людством, які її роль і призначення.

Економічній теорії властиві такі функції: теоретико-пізнавальна,
практична, прогностична, методологічна.

Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб розкрити зміст
економічних законів і категорій, суттєві причинно-наслідкові зв’язки
економічних процесів, форми їхнього вияву, об’єктивні внутрішні
суперечності, подолання яких забезпечує поступальний економічний рух
суспільства.

Процес пізнання розпочинається з розгляду фактів, масових економічних
спостережень, вивчення поведінки господарських суб’єктів. На основі
вивчення цього величезного матеріалу відбирають сталі, типові явища. Це
дає змогу перейти до пізнання економічних законів і категорій.

Тільки грунтуючись на всебічному пізнанні теоретико-пізнавальної
функції, можна успішно реалізувати практичну функцію економічної теорії.

Теоретико-пізнавальна функція економічної теорії є методологічним
фундаментом для інших економічних дисциплін.

Практична функція полягає в тому, щоб всебічно обгрунтувати конкретні
шляхи використання економічних законів, перекласти їхні вимоги на мову
практичних заходів щодо вирішення господарських завдань, здійснення
економічної політики, яка б найповніше відповідала інтересам людини,
колективів, суспільства; обгрунтування раціональних форм управління
господарством, здійснення практичних заходів щодо розв’язання
економічних суперечностей, досягнення ефективних результатів розвитку
виробництва і зростання життєвого рівня населення.

Прогностична функція економічної теорії має забезпечувати суспільству
можливість в економічних діях здійснювати необхідні передбачення щодо
розвитку економічних процесів. Тут доречна аналогія: як завдяки
метеорології людина має можливість прогнозувати погоду і вживати
відповідних заходів проти природних катаклізмів, так і прогностична
функція економічної теорії допомагає людям запобігати економічним
втратам, пом’якшувати перебіг деяких негативних процесів.

Саме завдяки вивченню економічної теорії людина може знати, які дії
можуть сприяти подоланню економічних криз, зменшенню інфляції,
скороченню безробіття, зростанню реальних доходів населення тощо.

Отже, прогностична функція економічної теорії — це по суті складання
наукових прогнозів розвитку виробництва, становлення в сучасних умовах
ринкової економіки з урахуванням суттєвих економічних закономірностей,
явищ, теоретичних висновків.

Прогностичну функцію економічної теорії можна розглядати на рівні макро-
і мікроекономіки.

Макроекономічне передбачення набуває форми розробки економічних програм
уряду, прийняття відповідних загальногосподарських заходів щодо розвитку
економіки всієї країни.

Однак прогностична функція економічної теорії може стосуватися і
приватних підприємців, які мають бути здатними приймати раціональні або
цілеспрямовані рішення, засновані на врахуванні вигод і продуктивних
витрат, що прогностично можуть бути наслідком їхніх дій.

Методологічна функція економічної теорії дає можливість використовувати
економічні знання для здійснення ряду досліджень у галузі не тільки
економіки, а й соціології. Вона спрямована на формування сучасного
економічного мислення людей, вчить якомога раціональніше здійснювати
життєві спостереження в економічних процесах, дає змогу об’єктивно і
всебічно оцінювати економічну політику держави, а також економічні
програми різних політичних партій і рухів.

§4 СТАТИСТИЧНІ ПОКАЗНИКИ ТА ІНФОРМАЦІЯ

Оволодіння економічними знаннями обов’язково передбачає необхідність
аналізу кількісних величин, змін їх за певний період, прогнозних
розрахунків зростання чи падіння виробництва певного товару чи ціни на
нього тощо. Дані, які відображують обсяги виробництва створеного
продукту в країні за певний рік або окремої галузі, масштаби зовнішньої
та внутрішньої торгівлі, темпи зростання цін, інфляції, безробіття
публікуються у різних статистичних довідниках. Підприємства, фірми,
інститути, різні організації та установи ведуть облік результатів своєї
господарської діяльності в бухгалтерських звітах за квартал, рік, а
також здійснюють соціально-економічний аналіз даних звітності.
Міністерства, відомства, інші державні установи також ведуть облік
економічної діяльності підприємств, що знаходяться у їхньому
підпорядкуванні. Багато економічної інформації, у тому числі у вигляді
таблиць, схем, графіків, діаграм, містить-у наукових працях,
різноманітних фахових виданнях. Як же ними користуватися?

Розглянемо це на конкретних прикладах.

На швейній фабриці, що виробляє шкільну форму і є об’єктом нашого
дослідження, за січень, лютий та березень 1998 р. було пошито 10, 12 та
14 тис. форм. Про що свідчать ці статистичні дані? Яку економічну
тенденцію вони характеризують?

Одним з можливих шляхів оцінки цих величин є зіставлення їх. Воно дає
змогу зробити такі висновки:

1. У лютому виробництво зросло на 2 тис. форм (12-10), або на 2 : 10-
100 = 20 відсотків.

2. У березні виробництво зросло на 2 тис. форм більше, ніж у лютому, і
на 4 тис. більше, ніж у січні, що становило відповідно 2 : 12 • 100 =
16,7 відсотка і 4 : 10 • 100 = 40 відсотків.

Економісти для оцінки кількісних величин широко застосовують середні
величини. Вони допомагають відокремити незвичайне від загальновизнаного,
показати, наскільки значними є відхилення між середньою та окремою
цифрою. У нашому прикладі середньою буде величина (10 + 12 + 14): 3 = 12
тис. форм.

Використання середніх величин має важливе значення при зіставленні
даних, що відбивають економічну діяльність певних підприємств,
економічних категорій (зіставлення заробітної плати, наприклад, за
галузями народного господарства), темпів економічного розвитку різних
галузей тощо. Розглянемо дані, що характеризують процес природного
скорочення чисельності населення в Україні:

Рік

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997

Зменшення чисельності

населення в країні,

на 39

на 100

на 184

на 243

на 300

на 310

на312

тис. чол.

У середньому щороку за 1991-1997 pp. скорочення чисельності населення в
нашій країні становило:

Це означає, що починаючи з 1994 р. зменшення чисельності населення в
країні значно перевищує середнє значення цієї величини за останні 7
років. У 1995 і 1997 pp. спостерігалось значне прискорення зменшення
чисельності населення порівняно з середньою величиною

Рис. 2. Приклад графічного відображення економічних процесів

Економічні процеси можуть відображуватися також у рисунках та графіках.
Наприклад, процес природного скорочення чисельності населення графічно
можна подати так, як показано на рис. 2.

Графіки — це наочне відображення залежності між двома змінними.
Гіпотетичне уявлення про залежність між доходом і споживанням дає табл.
2.

Таблиця 2

Дані для побудови графіка

залежності між доходом і споживанням

(в умовних грошових одиницях)

Дохід за місяць

Споживання за місяць

Точки

10

10

А

30

30

Б

40

30

В

50

40

Г

60

45

Д

Рис. 3. Графік залежності доходу і споживання

Оскільки визначальною величиною у цьому разі є доход, то, як прийнято,
його відображують на горизонтальній осі графіка. Споживання ж — це
величина змінна, адже залежить від доходу, тому його показують на
вертикальній осі графіка.

Вибравши масштаби, на вертикальній і горизонтальній осі графіка (рис. 3)
позначають точки, що відбивають залежність між доходами і споживанням.
Роблять це так: 10 грошових од. дорівнюють 2 см. Отже, точка А
знаходитиметься на перетині перпендикулярних ліній від горизонтальної та
вертикальної осі на зазначеній позначці, точка Б—на лінії перетину
перпендикулярних на відстані 6 см і т. д.

Висхідна лінія на графіку свідчить про прямий зв’язок між доходом і
споживанням. Це означає, що споживання безпосередньо залежить від
доходів: чим вищі доходи, тим більше можливостей для споживання, і
навпаки.

Економістів цікавлять також зміни у рівні цін, заробітної плати, рівень
зайнятості та безробіття тощо. Для дослідження цих показників
застосовують відсоткове відношення. Наприклад, для того щоб
охарактеризувати темп зменшення обсягів житлового будівництва в Україні
за період 1990—1996 pp., треба визначити величину зменшення виробництва,
поділити її на кількість збудованого житла у 1990 p., який називається
базовим, і помножити результат на 100. Так ми отримаємо відсоткове
відношення. За даними Міністерства статистики України, у 1990 і 1996 pp.
в нашій країні було введено в експлуатацію житлових будинків загальною
площею відповідно 14,5 і 6,8 млн м2.

Для визначення відсоткового зменшення будівництва житла слід здійснити
такий розрахунок:

(7,7: 14,5)- 100 = 53,1%.

Отримана величина є свідченням того, що житлове будівництво у 1996 р.
становило 53,1 відсотка порівняно з 1990 р. Однак ця цифра не розкриває
причин, що вплинули на зменшення житлового будівництва в країні.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Визначіть середні темпи зростання обсягів виробництва продукції А за
рік, якщо виробництво становило, тис. шт.:

1991 p. —120; 1992р.— 131; 1993р.— 140;

1994р.— 137; 1995р.— 141; 1996р.— 150.

2. За даними наведеної далі таблиці визначіть: 1) темпи зростання
(зменшення) кількості працюючих на різних підприємствах; 2) на яких
підприємствах вищий середній відсоток зростання.

Рік

Чисельність працівників у малих підприємствах, тис. чол.

державних колективних

приватних

1992

25,6

34,9

33,5

1993

16,4

41,4

37,3

1994

7

52

37,5

1995

4,4

63,2

32,3

1996

3,2

67,6

29,1

3. Які з наведених положень належать до макроекономіки, а які — до
мікро-економіки:

а) витрати виробництва на швейній фабриці знизились на 10 відсотків; 6)
дефіцит державного бюджету країни становить ЗО відсотків валового
національного продукту (ВНП); в) рівень безробіття в країні дорівнює 2
відсотки; г) виробниче об’єднання «Електрон» звільнило минулого місяця
50 робітників; д) підприємство «Киянка» збільшило за рік випуск
продукції на 5 відсотків; е) ВНП країни за минулий рік зріс на 2
відсотки.

4. Перелічіть функції економічної теорії. До яких з них належать
наведені далі положення:

а) пізнання змісту економічних законів; б) розробка економічних
рекомендацій щодо використання економічних законів; в) здійснення
передбачення господарських результатів; г) використання наукових
висновків для формування економічного мислення; д) використання
економічних знань для завчасного запобігання економічним втратам; е)
здійснення практичних заходів з вирішення економічних проблем; є)
виведення економічних категорій.

Розділ ІІ

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

– Для чого людям різних професій потрібні економічні знання і як вони
втілюються у практику

– Як економічні знання застосовуються у розробці політики

– Як формуються основні напрями економічної політики

– Яке значення мас економічна політика в економічному житті

§5 ПОЛІТИКА ТА ЇЇ РОЛЬ В ЕКОНОМІЧНОМУ ЖИТТІ

ПОЛІТИКА, її ЦІЛІ І ЗАСОБИ

Політику розглядають у широкому і вузькому значеннях слова. У широкому
значенні політика охоплює політичні відносини, політичну організацію
(систему) і політичну ідеологію як певну єдність. У вузькому значенні
політика є практичною діяльністю держави.

З попереднього матеріалу ми вже знаємо, що суспільна система охоплює три
підсистеми (соціально-культурну, політико-адміністра-тивну і економічну,
або господарську). А це означає, що держава здійснює свою діяльність у
кожній з них. Нас же цікавить господарська система і економічна
політика, що здійснюються державою.

Економічна політика являє собою цілі, напрями, шляхи, методи, важелі
розвитку економіки, що визначені суб’єктами влади

Вироблена економічна політика передбачає вирішення двох завдань:

1) головні цілі, на досягнення яких зорієнтований розвиток народного
господарства;

2) засоби, які треба мобілізувати для досягнення поставлених цілей.

Цілі економічної політики та засоби досягнення їх подано на рис. 4 і 5.

Рис. 4. Цілі економічної політики

Рис. 5. Засоби досягнення цілей економічної політики

Для спрощення розуміння проблеми наведемо тлумачення основних понять на
рис. 4 і 5.

Економічне зростання — кількісне та якісне зростання товарів

та послуг.

Економічна ефективність — зменшення виробничих ресурсів

на виготовлення різноманітних благ.

Соціальна ефективність — поліпшення соціально-економічного життя людей:
зростання заробітної плати, поліпшення житлових умов та умов праці,
покращення освітнього, медичного обслуговування, забезпечення хворих,
недієздатних, пристарілих громадян

тощо.

Розміщення ресурсів полягає у тому, що держава забезпечує відповідність
між виробництвом і умовами відносного браку ресурсів.

Розподіл доходів має за мету сприяти забезпеченню соціальної

справедливості.

СІ абільні умови розвитку передбачають забезпечення для всіх суб’єктів
господарювання сприятливих умов для раціонального розміщення і
використання ресурсів.

Політика активно втручається в суспільне життя і може впливати на
економічний прогрес у трьох напрямах:

• сприяти його розвитку;

• стримувати суспільний прогрес, у тому числі економічний розвиток;

• суперечливо діяти на економічний прогрес, прискорюючи його в одному
напрямі і стримуючи в іншому.

Людство завжди намагалось дізнатись, за яких умов політика стає рушійною
силою розвитку економіки.

ОСНОВА ПОЛІТИКИ – ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ

Історичний досвід переконує, що політика стає рушійною силою розвитку
суспільства і людини, якщо вона науково обгрунтована. Такою є політика,
що грунтується на об’єктивно діючих законах, враховує різноманітні
інтереси суспільства, передбачає багато-варіантність рішень і свободу
вибору.

Якщо ж політика засновується на спотвореній теорії, яка не виходить з
об’єктивних законів і всієї сукупності інтересів суспільства,
підпорядковує одні інтереси іншим, вона є ненауковою. Вона обеззброює
людину, робить її цинічною і байдужою або фанатичною і деспотичною. Така
політика веде суспільство до кризових явищ, а то й регресу. Це
стосується й економічної політики.

Перехід економіки України до ринку можливий лише завдяки використанню
реальних причинно-наслідкових зв’язків у економічному житті, врахуванню
інтересів усіх господарюючих суб’єктів, тобто завдяки політиці,
побудованій на науковій теорії та адекватно трансформованій у
господарському механізмі.

Саме з огляду на ці обставини першоосновою вироблення науково
обгрунтованої економічної політики є економічна теорія, яка відбивала б
закономірності перехідної економіки нашої країни.

Будь-який відхід від теорії призводить до суб’єктивізму, сутність якого
полягає в ігноруванні об’єктивних вимог і умов, а отже, висуненні
необгрунтованих завдань і рішень, що в кінцевому підсумку обертається
нераціональним використанням природних, матеріальних, фінансових,
людських ресурсів, породжує диспропорції в суспільному виробництві та
соціальні суперечності.

Наукове обгрунтування економічної політики сприятиме глибокому оновленню
матеріального виробництва, повнішому розкриттю соціальних ресурсів
суспільства, що перебувають у стадії переходу до нових економічних
відносин.

Для вироблення економічної стратегії на основі всебічного врахування
вимог об’єктивних економічних законів першорядне значення має
забезпечення реалістичної, об’єктивної оцінки, з одного боку, досягнень
у здійсненні соціально-економічних завдань, з’ясування труднощів і
недоліків, що виникли, їхніх причин, а з іншого — такої ж реалістичної
оцінки наявних можливостей, ресурсів для подальшого
соціально-економічного розвитку.

Наукова об’єктивність у політиці потребує врахування притаманних
суспільству суперечностей і труднощів. Більше того, економічні закони
діють як тенденції. Форми їхнього вияву не однозначні й можуть
змінюватися під впливом різних обставин. Дуже важливо в практиці
суспільного господарювання на кожному етапі розвитку суспільства вміти
користуватися науковим знанням законів, ураховувати їхню дію, чітко
визначати роль і місце суб’єктивного чинника.

§6ОСНОВНІ НАПРЯМИ, ПРІОРИТЕТИ, МЕТОДИ, ВАЖЕЛІ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

НАПРЯМИ І ПРІОРИТЕТИ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

У кожний період часу важливо визначити конкретні напрями економічної
політики, їхній зміст, політичну значимість. Вибір їх не може бути
довільним. На кожному етапі розвитку суспільства він визначається рівнем
розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, конкретними історичними
умовами, ситуацією в світі.

Одним з найважливіших завдань держави і є врахування в практичній
діяльності головних особливостей кожного етапу розвитку країни. Тільки
на таких засадах можна забезпечити глибоку наукову обгрунтованість і
реалізм принципових настанов у галузі економіки, гуманізм цілей,
наступність у розв’язанні соціально-економічних завдань.

Напрями економічної політики різноманітні за змістом та політичною
значимістю, їх можна класифікувати так:

за сферами економічного життя (промисловість, сільське господарство,
будівництво, транспорт, зв’язок, торгівля тощо);

за часом дії (довго-, середньо- та короткострокові);

ш політичною та соціально-економічною значимістю.

При цьому важливе значення має виокремлення головних напрямів
суспільного виробництва, які забезпечують створення прогресивної
структури економіки — неодмінної умови її переходу до нової якості
зростання. Без цього не можна ефективно використовувати стимули до
праці, реалізувати сукупність різноманітних інтересів суспільства і
рухатися вперед у поступальному розвитку.

Пріоритетний підхід до економіки — це завжди політичний, стратегічний
підхід. Пріоритети мають визначатися на основі інтересів і здійснюватися
через них. Вони мусять сприяти науковому передбаченню майбутнього стану
розвитку економіки, його структури, впливу на соціальну сферу, людину,
природу. У свою чергу, на цій основі можна прогнозувати реальні
суперечності та шляхи і способи вирішення їх. У такий спосіб економічна
політика, побудована на науковій теорії, перетворюється на чинник
суспільного прогресу.

Пріоритетний розвиток економіки, тієї чи іншої сфери можливий за умови
взаємодії двох процесів:

забезпечення передової матеріально-технічної бази в цій сфері,
використання підготовлених кадрів, предметів праці, інших елементів
виробництва;

матеріального і морального стимулювання його розвитку.

Це забезпечить єдність науково-технічного і соціального підходу до
вирішення вузлових проблем економіки. Отже, зміна пріоритетів в
економічній політиці можлива лише в тому випадку, якщо вона буде
підкріплена адекватними змінами перелічених процесів.

При виробленні економічної політики слід широко використовувати світовий
досвід господарювання, розвитку науково-технічного прогресу, наукове
передбачення. Орієнтація економіки лише на досвід минулий і теперішній
не забезпечить прогресивного поступу.

Економічна політика як чинник економічного розвитку має націлювати
господарство на розв’язання головних завдань, вибір пріоритетних
напрямів розвитку, які, з одного боку, забезпечать зростання галузей, що
відбивають досягнення науково-технічного прогресу, а з іншого — створять
передумови для згортання тих виробництв і сфер, які успадковані від
минулого.

Це дасть можливість якісно змінити економіку, рішуче спрямувати її на
задоволення потреб людей.

Важливе місце в цьому процесі належить структурній перебудові економіки.
Адже нинішня структура господарства в нашій країні в основному склалася
ще в роки, коли Україна була складовою єдиного народногосподарського
комплексу колишнього Радянського Союзу з відповідною спеціалізацією.
Вона безнадійно застаріла, неефективна, не працює повною мірою на
людські потреби. Зміни, що вносилися свого часу, були частковими,
некомплексними, недокорін-ними. В результаті в економіці України
переважають капіталомісткі, насамперед добувні та ресурсомісткі галузі.
Водночас частка галузей, від яких залежать прискорення
науково-технічного прогресу і успішне розв’язання соціальних завдань,
незначна.

Настав час, коли необхідно серйозно переосмислити досягнуті рубежі
суспільного розвитку, по-новому оцінити подальші перспективи. Економіка,
всі її галузі та підгалузі мають не тільки відповідати сучасному рівню
розвитку науки і техніки, а й працювати на задоволення всього
різноманіття сучасних потреб кожної людини, кожної сім’ї, суспільства в
цілому.

МЕТОДИ І ВАЖЕЛІ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Неодмінною умовою здійснення стратегічних цілей, напрямів, пріоритетів
економічного розвитку є визначення методів і важелів економічної
політики. Останні стають чинниками оновлення економіки в тому разі, коли
вдосконалюються не самі по собі, ізольовано від стратегічних цілей і
пріоритетів, а в органічній єдності з ними, в процесі безперервного
руху.

Досвід показує, що економічні методи управління не встановлюються з
утвердженням певної форми власності на засоби виробництва, а також після
прийняття державних та інших рішень, як це тривалий час стверджувалось у
нашій країні. Більше того, такі методи в нашій економіці, за винятком
періоду нової економічної політики, практично не використовувались через
незмінність виробничих відносин. Потребують уточнення і самі поняття
адміністративно-командних і економічних методів управління. Сутність
перших найчастіше зводиться до того, що вони діють через накази,
розпорядження, заборони та інші прийоми неекономічного тиску. Це —
поверховий вияв адміністративно-командних методів управління. Він не дає
відповіді на запитання: чому це відбувається? І тому багато хто вважає,
що досить знайти якийсь універсальний показник оцінки роботи, замінити
органи управління, скоротити їх, перегрупувати або замінити кадри більш
підготовленими, освіченими, і система управління запрацює. Все це
робилося вже неодноразово, а успіху не принесло. Причину слід шукати
глибше, в економічних відносинах, в їх серце-

аині — відносинах власності на засоби виробництва.

Останні були монопольне зосереджені в руках держави, яка че-гз це була
монополістом влади і силою влади спонукала виробників ^підприємства,
організації тощо) до реалізації так званих загально-

іародних інтересів, не дуже дбаючи про інтереси колективів вироб-

ників і окремих людей.

і методи управління — це методи жорсткого ієрархічного підпорядкування
(економічними і неекономічними прийомами і підоймами) особистих і
колективних інтересів загальнонародним

Такі методи можуть бути ефективними лише в екстремальних умовах, що
довела історія розвитку, в тому числі нашої країни.

Концентрація економічної та політичної влади в руках держави зробила
економіку нашої країни витратною, призвела до диспропорційності,
багатомільярдного дефіциту державного бюджету, хронічної нестачі
переважної частини товарів, невиконання соціальних програм.

Господарська політика, побудована на адміністративно-командних методах,
застосовує відповідні важелі: нормативні документи, інструкції, накази,
розпорядження тощо, які на практиці є нічим іншим як важелями тиску.

Усе це сковувало самостійність колективів, бажання виявляти ініціативу,
творчість, породжувало байдужість і апатію до вдосконалення виробництва.

Водночас як важелі тиску використовуються і вартісні підойми: ціни,
податки тощо. Досить згадати, як у повоєнний період високі податки на
фруктові дерева призвели до практичного знищення садів на присадибних
ділянках селян. Або інший приклад. Ціни, відірвані від вартості на
сільськогосподарську техніку, інші знаряддя праці, предмети споживання —
це також важелі тиску, що використовуються й досі.

Як бачимо, сутність методів управління визначається не економічними чи
позаекономічними чинниками, що застосовуються в господарському житті, а
виробничими відносинами, тим, наскільки вони відповідають характеру і
рівню розвитку продуктивних сил, вдосконалюються разом з ними. Якщо
вдосконалення виробничих відносин здійснюється через інтереси і на
основі інтересів, то в цьому разі використовуються економічні методи
управління.

Економічні методи управління — це система економічних та неекономічних
важелів, спрямованих на поєднання інтересів усіх суб’єктів господарської
діяльності

Суспільство може перейти до економічних методів господарювання при
виконанні таких умов:

• врахування і реалізація інтересів усіх господарюючих суб’єктів, які
беруть участь в економічному житті;

• виявлення об’єктивних суперечностей економічних інтересів і вирішення
їх завдяки застосуванню ефективних форм і засобів управління;

• суб’єкти власності, а отже, і влади на всіх рівнях мають займатися
управлінням інтересами і через інтереси;

• усі суб’єкти економічної політики мають бути рівноправними. Цього
можна досягти створенням однакових економічних і політи-ко-правових умов
для всіх господарюючих суб’єктів.

Перехід до економічних методів господарювання потребує радикальних змін
функцій держави. Вона не повинна втручатися в діяльність підприємств,
які не підвідомчі їй, у роботу регіонів різних рівнів. Увага держави має
зосереджуватися на специфічних завданнях, націлених на реалізацію
загальнонаціональних інтересів, зміцнення фінансової системи, розвиток
інфраструктури, захист Вітчизни, охорону навколишнього середовища,
здійснення соціальних гарантій.

Отже, економічна політика лише тоді стане могутнім чинником прогресу,
якщо спиратиметься на реальні, а не деформовані причинно-наслідкові
зв’язки, враховуватиме інтереси всіх господарюючих суб’єктів,
визначатиме реальні цілі, напрями, пріоритети економічного розвитку,
використовуватиме адекватні їм шляхи, методи та важелі.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

Вирішення яких завдань передбачає вироблена економічна політика:

а) забезпечення високого рівня життя населення;

б) головні ціпі, на досягнення яких зорієнтований розвиток народного
господарства;

в) повну зайнятість працездатного населення;

г) зробити всіх власниками засобів виробництва;

д) засоби, які треба мобілізувати для досягнення поставлених цілей.

2. Які з наведених положень належать до цілей економічної політики:

а) розміщення ресурсів суспільства;

б) економічне зростання;

в) справедливий розподіл доходів і майна;

г) економічна ефективність;

д) соціальна ефективність;

е) збереження навколишнього середовища;

є) забезпечення прав власності; ж) створення однакових шансів.

3. Які з наведених положень належать до засобів досягнення цілей
економічної політики:

а) підвищення ставок оподаткування;

6) розміщення ресурсів;

в) регулювання заробітної плати;

г) розподіл доходів;

д) подолання інфляції;

е) стабільні умови розвитку;

є) утримання непрацездатних.

4. У яких напрямах політика може впливати на економічний прогрес:

а) сприяти його розвитку;

б) стримувати його розвиток;

в) діяти суперечливо, прискорювати в одному напрямі та стримувати в
іншому;

г) не мати жодного впливу на розвиток.

Розділ ІІІ

РУШІЙНІ СИЛИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Що таке економічні потреби, яка їхня структура

і як вони формуються

Що являють собою економічні інтереси, які с види

їх та як вони взаємодіють

Чому економічні потреби та інтереси с стимулами

економічного розвитку

§7 ЕКОНОМІЧШ ПОТРЕБИ ЯК МАТЕРІАЛЬНА ОСНОВА ІНТЕРЕСІВ

У демократичному суспільстві головними суб’єктами економіки є: особа,
колектив, співтовариство рівноправних громадян, народ (нація). Своїми
активними цілеспрямованими діями вони впливають на розвиток науки,
техніки, соціально-економічного прогресу в країні залежно від реалізації
своїх інтересів. Ось чому побудувати високорозвинену ефективну
економіку, досягти соціального прогресу суспільства можна, лише
орієнтуючись на задоволення потреб та інтересів різноманітних суб’єктів
економічної системи.

ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ ТА ЇХНЯ СТРУКТУРА

Поняття «потреба» дуже містке. Людина має систему найрізноманітніших
потреб: фізіологічних, інтелектуальних (духовних), соціальних тощо.
Колектив залежно від сфери діяльності має свої специфічні потреби.
Скажімо, потребами підприємства, що виробляє одяг, є розвиток його
потужностей, запровадження нових моделей, зростання прибутку
підприємства і доходів кожного його члена.

Потребами народу (нації) є зростання економічного, наукового,
технічного, духовного потенціалу країни, гарантування її зовнішньої
безпеки, технічної, технологічної та культурної незалежності.

Є потреби самозахисту (безпеки, захищеності), потреби поваги (визнання,
самоповаги), потреби у любові, духовній близькості, потреби
самоутвердження, саморозвитку тощо. Проте ми розглядатимемо потреби, що
пов’язані зі сферою господарської діяльності. Вони дістали назву
економічних потреб.

Економічні потреби—це необхідність у яситтєюх фіагах> бажання володіти
ними і використовувати за призначенням

Систему особистих економічних потреб подано на рис. 6. Потреби
породжуються двома визначальними причинами. Перша має фізіологічний
характер, тому що людина як жива істота

Рис. 6. Структура особистих економічних потреб

потребує певних умов і засобів існування. Друга є результатом суспільних
умов, у яких люди перебувають і виховуються.

Потреби характеризують лише можливість споживання. Однак для того щоб ця
можливість перетворилася на дійсність, потрібно мати певні життєві
засоби. Величезна роль економічних потреб полягає в тому, що вони
спонукають людей до дії. Отже, виробництво продукує різнобічні блага,
які є необхідною умовою існування розвитку людського суспільства на
будь-якому історичному його щабелі.

У свою чергу, блага, створені у сфері матеріальної життєдіяльності,
формують різноманітні потреби, які становлять предмет інтересу і стають
стимулами до праці.

Отже, економічні потреби народжуються насамперед у виробництві, в
процесі праці та пов’язані з ним.

Задоволення ж економічних потреб відбувається у споживанні, яке
відтворює і створює потребу. Завдяки економічним потребам відбувається
органічний взаємозв’язок цілей.

Сукупність суспільних потреб можна розглядати під різним кутом зору.
Наприклад, їх поділяють на виробничі (продовжують процес виробництва:
метал, цемент, обладнання, електроенергія), невиробничі (спрямовані на
забезпечення потреб людини: цукор, хліб, меблі, одяг, послуги).

З урахуванням суб’єкта споживання розрізняють потреби окремої людини,
сім’ї, колективу підприємств, працівників певної галузі виробництва,
жителів певних населених пунктів, суспільства в цілому.

За масштабами і структурою виробництва економічні потреби можна
класифікувати на абсолютні, дійсні та фактичні. Абсолютні визначаються
максимальним обсягом створюваних у суспільстві матеріальних благ і
послуг за найсприятливіших умов, які могли б бути спожиті суспільством.
Дійсні — такі, що задовольняються при оптимальних розмірах виробництва.
Фактичні — це ті, що виступають у формах задоволеного попиту.

Економічні потреби, які ми розглянули, — це лише певна частина потреб
окремої людини або групи людей, яким належить провідна роль.

ЗАКОН ЗРОСТАННЯ ПОТРЕБ

Продуктивні сили, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для
задоволення потреб, які склалися, а й стають грунтом для виникнення
нових потреб. Цей процес розвитку суспільного виробництва свідчить про
те, що в ньому діє об’єктивний закон зростання потреб.

Об ‘єктивний закон зростання потреб відображує безперервне зростання
маси і різноманітності споживних вартостей в результаті зростання
продуктивних сил. Це призводить до зміни структури виробництва і
витіснення існуючих потреб новими. Розвиток продуктивних сил,
міжнародний поділ праці, спеціалізація сприяють економічному зближенню
народів різних країн, що веде до збільшення продуктів праці, а отже, до
появи нових потреб

Поява нових споживних вартостей спочатку має обмежений характер.
Незважаючи на обмеженість, нові споживні вартості стають суспільною
потребою. Оскільки відразу всіх членів суспільства забезпечити
новоствореними споживними вартостями неможливо, між попитом на них і
пропозицією виникає суперечність. Остання може бути використана для
розвитку виробництва шляхом економічного стимулювання, оскільки потреби
не тільки є результатом виробництва, а й впливають на нього. Виробництво
завжди в кінцевому підсумку пов’язано з потребами, що склалися. Поза
потребами неможливе й саме виробництво.

Особливо динамічно зростають потреби, змінюється їхня структура в умовах
високих темпів розвитку науки і техніки. Завдяки їм економіка набула
такого рівня розвитку, що спроможна задовольняти не тільки такі важливі
життєві потреби, за котрі боролося людство багато століть, як їжа, одяг,
житло, охорона здоров’я (первинні потреби), а й потреби, що дістали
назву другої групи, які є породженням розвитку особистості та виступають
у буденному житті як «потреби вільного часу».

Як продовження науково-технічного прогресу «потреби вільного часу»
стають революціонізуючим чинником розвитку людини і виробництва.
Розвиваючи людину, вони удосконалюють її як інтелектуальну силу,
перетворюють виробництво, змінюють структуру останнього так, щоб
випускати все нові й нові види продукції, послуг, які б задовольняли
їхніх виробників. У цьому полягає особливість вияву закону зростання
потреб в умовах розвитку економіки, що грунтується на досягненнях
науково-технічного прогресу.

Рушійною силою розвитку сучасного суспільства є забезпечення умов для
безперервного розвитку потреб.

На жаль, ситуація, що склалася в нашій країні, свідчить про суперечності
між потребами населення, які сформувалися на базі досягнень нашої
економіки, особливо її високорозвинених напрямів — ЕОМ, лазерної
техніки, сучасних засобів зв’язку, досягнень світового виробництва,
науки і техніки та можливостями задоволення їх, обмеженими як загальним
рівнем розвитку економіки, так і її структурою, зорієнтованою в
основному на задоволення виробничих потреб. Ця суперечність може бути
вирішена лише завдяки піднесенню економіки на якісно новий рівень
розвитку, зміні спрямованості її структури на формування потреб, що
забезпечують розвиток людини.

Особливостями вияву закону зростання потреб в економіці розвинених країн
в сучасних умовах є те, що, з одного боку, відбувається перехід від
масового виробництва і масового споживання до індивідуалізованого.
Наприклад, люди хочуть різноманітніше одягатися, враховуючи особливості
своєї зовнішності, віку, професії тощо. А з іншого боку, індивідуальні
потреби, які динамічно розвиваються (творчі види праці, фізична
культура, спорт, захист навколишнього середовища, збереження миру)
можуть бути реалізовані лише на колективних засадах, спільній діяльності
колективів, людей певного регіону, всієї планети. Отже, відбувається
одночасний процес індивідуалізації та колективізації потреб.

Неухильне зростання потреб людей, колективів, нації висуває перед
економікою все складніші завдання. Адже у кожний конкретний період
рівень виробництва не дає можливості задовольнити всі потреби всіх
суб’єктів економічної діяльності. Це є стимулом як для суб’єктів
економічної діяльності, так і для розвитку самої економіки.

ФОРМУВАННЯ ПОТРЕБ

Суспільству дуже важливо знати тенденції та перспективи розвитку потреб:
індивідуальних, сімейних, колективних, суспільних, їхні структурні
зміни. Це не тільки впливатиме на напрями розвитку виробництва, а й
сприятиме тому, щоб людина стала суб’єктом формування потреб, а не лише
їхнім пасивним виробником.

Формування потреб, у тому числі економічних, має спрямовуватися.
Суспільство мусить дбати про те, щоб в ньому було якомога менше
чинників, що зумовлюють формування потреб, які деформують психологію
людини, шкодять її здоров’ю, загрожують життю на землі. Потрібно свідомо
і цілеспрямовано через органи державного регулювання, вартісні, правові
важелі, а також виховні заходи впливати на об’єктивні умови життя людей,
розвивати виробничу і соціальну інфраструктуру, які б спонукали кожного
працівника відтворювати потреби, спрямовані на всебічний розвиток
людини.

Життя довело: якщо виробництво нерозвинене, деформована його структура,
немає нормального торговельного, побутового, культурного обслуговування,
сучасних засобів зв’язку, комунікацій тощо, людина женеться за
дефіцитом, намагається придбати престижні товари. Регулювати потреби в
таких умовах неможливо. Більше того, це призводить до розширення
тіньової економіки та спекуляції, диференціації доходів, утвердження
споживацької психології. Отже, залежно від того, як розвивається
виробництво, в суспільстві формуються і регулюються потреби.

Наукове обгрунтування економічних потреб має велике практичне значення.
На їх основі можна побудувати соціальні нормативи, тобто науково
обгрунтовані показники, що характеризують ступінь розвиненості
соціальної сфери, досягнутий рівень реальних доходів, умови праці та
побуту, ступінь професійної підготовки і освіти різних соціальних груп
населення. Особливо важливо для регулювання розвитку соціальної сфери
обгрунтувати оптимальний споживчий бюджет — кількісне вираження життєвих
засобів. Його розраховують за нормами і нормативами споживання, що
задовольняють розумні, раціональні потреби. Оптимальний споживчий бюджет
використовують для оцінки досягнутого рівня життя населення та вибору
ефективних шляхів його зростання.

Порівняння фактичного споживання з нормами оптимального споживчого
бюджету дає можливість визначити ступінь задоволення потреб, виявити
незадоволений попит та вжити заходів для розвитку виробництва і сфери
послуг.

Соціальні нормативи мають постійно оновлюватись. Поряд з науково
обгрунтованими нормативами можуть розроблятися і нормативи, розраховані
на мінімальний споживчий бюджет, на основі якого визначають мінімальні
рівні заробітної плати, допомоги на дітей, стипендії тощо.

Розробка і застосування науково обгрунтованих соціальних нормативів —
об’єктивна основа для прискореного розвитку соціальної сфери. Ефективне
використання їх є важливим чинником якісних перетворень економіки, змін
рівня життя людей.

§8 ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ: СУТНІСТЬ, ВИДИ, ВЗАЄМОДІЯ

СУБ’ЄКТИ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН. ЇХНІ ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ

Свої економічні потреби людина реалізує у виробництві, вступаючи у певні
економічні відносини. Тому пізнати економічні інтереси, їхній об’єкт
можна лише через розкриття суб’єктів економічних відносин.

Суб’єкти економічних відносин — це сторони (фізичні та юридичні особи),
які вступають у відносини виробництва, розподілу, обміну та споживання.
Кожну із сторін, яких завжди є дві (продавець і покупець або виробник і
споживач) слід розглядати як окремого суб’єкта, якому притаманний свій
інтерес. Вступаючи у економічні відносини з іншим суб’єктом, він
намагається реалізувати цей інтерес (як і той, хто вступає з ним у
відносини).

Суб’єктами економічних відносин є як індивід, так і різні соціальні
спільноти (підприємство, товариство, асоціація, кооператив тощо), а
також держава в цілому. Адже цілком очевидно, що в економічні зв’язки
вступають не тільки фізичні, а й юридичні (фірма з фірмою або фірма з
індивідумом) особи. Економічні відносини з приводу різного роду форм
виробничого, наукового, технічного та іншого співробітництва, торгівлі
існують також між державами.

Суб’єкти економічних відносин обов’язково мають бути власниками. Мова
йде передусім про індивідуальну власність людини на суспільно-виробничу
силу її особистої праці (здібності, знання, досвід, носієм яких є кожна
людина). Це зумовлює виключне право кожної людини вільно розпоряджатися
своєю продуктивною силою, використовувати її цінності у власних
інтересах. Водночас певні суб’єкти мають у своєму розпорядженні засоби
виробництва, використовують їх на свій розсуд, розпоряджаються
створеними у процесі трудової діяльності благами: споживають, продають,
використовують на розвиток виробництва. Ними можуть бути окремі
індивіди, сім’ї, підприємства, громадські організації.

Становище суб’єктів економічних відносин постійно змінюється, адже їхній
розвиток залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Розвиваючись
разом з останніми, вони активно впливають на них через свої інтереси.

Досвід переконав, що уявлення про економічні відносини, їхні суб’єкти,
що начебто спрощуються в процесі економічного розвитку, як це було
донедавна, є хибним. Процеси, що відбуваються у реальному житті,
свідчать про зворотнє, тобто про ускладнення економічної структури
суспільства. Витіснення багатоманітних форм господарювання (особистих,
приватних, сімейних, колективних) підприємствами, заснованими на
державній формі власності, паралізувало економічне життя багатьох
суб’єктів виробничих відносин, не давало змоги реалізувати їхні інтереси
повною мірою. Це стримувало розвиток економіки.

«Включити» всіх суб’єктів виробничих відносин, їхні інтереси в
економічне життя, надати динамізму суспільному виробництву, ви-вести
економіку країни на якісно новий рівень — найважливіше зав-

[ дання. Його можна вирішити не підпорядкуванням одних інтересів

І іншим, а поєднанням різнобічних інтересів усіх суб’єктів господа-

! рювання.

Відповідно до конкретного історичного характеру економічних

І потреб економічні інтереси як форма їхньої реалізації також мають
історичний характер. Історична форма і соціальна зумовленість
економічних інтересів у кожному суспільстві визначаються відносинами
виробництва, розподілу, обміну і споживання, які, в свою чергу, залежать
від рівня розвитку продуктивних сил. Водночас у певній історичній
системі виробничих відносин люди займають різне становище, що зумовлює
характер їхньої діяльності, їхні потреби та інтереси.

Економічний інтерес — це вигода, якої досягають у процесі реалізації
економічних відносин. Вона забезпечує самостійність, саморозвиток
суб’єкта, тобто створення умов, достатніх для його відтворення на рівні
прогресивних соціально-економічних досягнень. Якщо економічні відносини
не реалізують економічних інтересів, суб’єкти намагаються досягти своєї
вигоди поза економічними відносинами (порушують закони, розвивають
тіньову економіку, займаються спекуляцією, крадуть тощо)

Інтереси мають економічний сенс, якщо вони задовольняються.

ВИДИ ЕКОНОМІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ, ВЗАЄМОДІЯ ЇХ

Економічні інтереси утворюють складну і багатоманітну систему, яку можна
класифікувати за різними критеріями (рис. 7).

Рис. 7. Система економічних інтересів

Соціальним суб’єктом вираження економічного інтересу є індивід, сім’я,
колектив (група), люди, які проживають у певному регіоні, клас,
суспільство, а кінцевим об’єктом вираження економічного інтересу —
результат (продукт, послуга, інформація тощо) суспільного виробництва,
який спрямовується на задоволення цієї потреби, з приводу якої й
складаються конкретні відносини між людьми.

Кожний суб’єкт економічних відносин є носієм конкретного інтересу.
Скільки суб’єктів економічних відносин, стільки і економічних інтересів.
Сукупність їх утворює систему.

За ознакою суб’єктності розрізняють особисті, колективні, суспільні
інтереси.

Економічні інтереси можна класифікувати і за іншими критеріями. За
важливістю виділяють: головні та другорядні; за часовою ознакою —
поточні та перспективні; за об’єктом інтересів — майнові, фінансові,
інтелектуальні, інтереси режиму праці та вільного часу, комфорту, умов
праці та життя; за ступенем усвідомлення — дійсні та помилкові.

Проте система економічних інтересів суспільства завжди суперечлива.
Інтереси конкретних індивідумів (підприємця і найманого робітника,
продавця і покупця), підприємств (того, що виробляє продукцію і що її
купує), підприємства і держави (підприємство зацікавлене в тому, щоб
платити менший податок) не завжди збігаються.

Суперечності інтересів мають як суб’єктивну, так і об’єктивну основу.

Перша пов’язана з виявами суб’єктивізму і волюнтаризму. Друга заснована
на відмінностях в економічному становищі різних суб’єктів.

У реальному житті єдності інтересів досягають через реалізацію кожного з
них в процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації. Особистий інтерес
найманого працівника не можна реалізувати, якщо не буде реалізовано
інтерес підприємства, на якому він працює. Отже, мають бути реалізовані
інтереси підприємця, споживачів продукції, суспільства в цілому.
Незважаючи на те, що кожний вид економічних інтересів є
персоніфікованим, відокремленим, грунтується на певній потребі, він
органічно пов’язаний з колективним і суспільним інтересом. Це створює
підґрунтя для єдності визначальних (головних) інтересів і відбивається у
меті виробництва.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які з наведених далі чинників є визначальними у виникненні
економічних потреб:

а) свідомість людини; б) особливості темпераменту людини; в) фізіологія
людини; г) організація суспільного укладу життя; д) умови суспільного
життя; е) клімат країни; є) професія людини; ж) поділ праці; з) величина
заробітної плати.

2. Які блага належать до виробничих потреб:

а) метал; 6) одяг; в) цемент; г) хліб; д) побутові послуги; е) виробниче
обладнання; є) житло; ж) меблі; з) бавовна; й) вугілля; і)
електроенергія; й) вантажний автомобіль.

3. Хто є суб’єктом економічних відносин:

а) індивід; б) фірма; в) держава; г) уряд; д) міністерство; е)
кооператив; є) місто; ж) президент країни; з) сім’я; й) товариство.

4. Які з зазначених інтересів належать до суб’єктних:

а) дійсні; б) поточні; в) особисті; г) національні; д) сім’ї; е)
перспективні; є) виробника; ж) регіональні; з) фінансові; й) групові.

Розділ ІV

ВИРОБНИЦТВО

Що таке виробництво і які його чинники(робоча сила, предмети і засоби
праці)

Що являють собою продуктивні сили суспільства,

які їхні кількісні та якісні параметри ЬЯкі структурні елементи
виробничих відносин

Які стадії руху здійснює продукт виробництва

Яка структура суспільного виробництва і які сучасні

тенденції розвитку матеріального і нематеріального

виробництва

§9СУТНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА ЙОГО ЧИННИКИ

ЗМІСТ ВИРОБНИЦТВА

Коли ми чуємо чи промовляємо слово «виробництво», то уявляємо різні
підприємства, на яких створюються конкретні блага: продукти харчування,
одяг, взуття, машини, верстати, літаки, побутова техніка, будинки тощо.
Все це є результати людської праці. І звідси робимо висновок:
виробництво — це процес створення жіп їіВІїх У.ІУІ. иикш.ьіих для
існування і розвитку людського суспільства.

Таке визначення є цілком правильним. Однак воно не враховує того, що
людська праця створила певне благо у взаємодії з природою. Без цього
виробництво неможливе. Це дуже важливо розуміти. Адже людська праця
протягом багатьох тисячоліть не створювала нових речовин: вона лише
надавала існуючим нових форм. Людська діяльність зводилася до
користування готовими матеріалами і силами природи. Вивчаючи
властивості, що притаманні дарам природи (лісу, кам’яного вугілля,
зерна), людина своєю працею змінювала їхню форму, надавала їм нових
якостей та пристосовувала до своїх потреб. У цій зміні форми власне і
полягала сутність виробництва.

Візьмімо, наприклад, човен, без якого не можна уявити собі жит-. тя
наших пращурів. Для того щоб його зробити, потрібен певний матеріал —
деревина. Отримати її можна, застосувавши певні знаряддя, щоб спиляти
дерево, перетягти чи привезти до конкретного місця, обробити. У цьому
випадку людина застосовує свою фізичну та розумову силу і відповідні
знаряддя праці — пилку, сокиру, вогонь. Це свідчить про те, що природа і
праця — два головних елементи виробничо-господарської діяльності.

Природа поставляє матеріали та енергію, запаси яких створюють межі
виробничих можливостей. Проте ці межі змінюються у двох напрямах —
зменшення і розширення. Перший виявляється в тому, що більшість
природних ресурсів обмежені таневідтворювані. Інтенсивне використання їх
призводить до вичерпання. Водночас розвиток науково-технічного прогресу
сприяє економнішому, раціональнішому використанню природних ресурсів,
заміні їх штучними (синтетичні волокна, пластмаси, нові види енергії
тощо), що сприяє розширенню виробничих можливостей. Отже, людина
спроможна не тільки використовувати природні багатства, а й відкривати
нові джерела для розвитку виробництва.

ЧИННИКИ ВИРОБНИЦТВА

Глибокі зміни у виробництві, що відбуваються під впливом розвитку науки,
техніки, підвищення знань і культури людей, не зачіпають складу чинників
виробництва. Це — робоча сила, предмети праці та засоби праці.

Робоча сипа — це сукупність фізичних та розумових здібностей людини, її
здатність до праці.

Як головна умова виробництва у будь-якому суспільстві робоча сила має
весь час діяти. Цей процес дістав назву її споживання. Інакше кажучи,
споживання робочої сили є сама праця, її ще називають «живою працею».

Праця — діяльність людини, спрямована на зміну предметів та сил природи
з метою задоволення її потреб. Вона є винятково якістю людини. Тварини
також виконують окремі трудові операції, користуються природою і вносять
в неї певні зміни. Проте вони роблять це інстинктивно. Праця ж як
усвідомлена діяльність властива

лише людині. Наприклад, архітектор, на відміну від бджоли, яка з
Інстинкту створює соти, спочатку в уяві складає ідеальний образ
майбутньої будівлі, а згодом з допомогою креслень, малюнків, розрахунків
створює її. У процесі праці змінюється не лише природа, а й сама людина,
нагромаджуючи знання, досвід, уміння. У цьому розумінні праця створила
людину і є головним чинником її розвитку і вдосконалення.

Предмети праці — це те, на що спрямована праця людини, і становить
матеріальну основу створюваного продукту

До предметів праці належать продукти, які є первинними і такими, що
з’явилися внаслідок переробки. Земля, її надра: кам’яне вугілля, ліс,
залізна руда, нафта, інші корисні копалини, риба у воді — належать до
первинних продуктів праці. Всі вони добуваються з надр природи.
Переважна частина предметів праці в сучасних умовах є продуктами певної
переробки, тобто попередньої праці: метал на машинобудівному заводі,
бавовна на ткацькій фабриці, цемент у будівництві тощо, їх називають
сировиною, сирими матеріалами.

У сучасних умовах завдяки досягненням науково-технічного прогресу
з’являються якісно нові предмети праці з властивостями, які їм
задаються, тобто такі, яких немає у природі (пластмаси, синтетичні
деталі тощо). Однак їхньою першоосновою також є природа.

Засоби праці — це речі або комплекси речей, за допомогою яких людина
впливає на предмети праці, перетворює і пристосовує їх для своїх потреб.

Вони включають інструменти, машини, обладнання, виробничі гдівлі,
транспортні засоби, резервуари тощо. Це уречевлена праця.

Предмети і засоби праці в сукупності становлять засоби виробництва і
виступають як матеріально-речовий чинник виробництва .

Рис. 8. Система продуктивних сил суспільства

Особистий і матеріально-речові чинники виробництва — це продуктивні сили
суспільства (рис. 8).

Розвиток продуктивних сил свідчить про те, як суспільство оволоділо
природою і збільшило своє багатство, на якому щаблі суспільного прогресу
воно перебуває. Для визначення рівня розвитку продуктивних сил
використовують кількісні та якісні параметри (рис. 9).

Рис. 9. Система параметрів оцінки рівня розвитку продуктивних сил

Досягнуті масштаби виробництва вимірюються кількістю виробленої
продукції на підприємстві чи в країні за певний час або зазначені
показники мають грошове вираження.

Обсяг засобів виробництва також має грошове і кількісне вираження.
Наприклад, на підприємстві використовується 105 верстатів, на яких
переробляється за певний період 10 т сировини, 5 т напівфабрикатів,
спалюються 2 тис. кВт електроенергії тощо. Вони мають і грошову оцінку.

Кількісний склад робочої сили показує, що, наприклад, на | підприємстві
зайнято 3202 працівники, а в країні — 23 млн чол.

Прогресивність техніки і технолог іївідображує удосконалення, винаходи,
раціоналізаторські пропозиції, нові інструменти, машини, а також перехід
від певних процесів, правил виготовлення продукції до інших.
Застосування їх дає значний економічний ефект, І що знаходить вираження
в економії живої та уречевленої праці. Наприклад, лауреат Нобелівської
премії американський економіст Р. Солоу підрахував, що збільшення удвічі
виробництва валової продукції на одну витрачену людино-годину в США за
період 1909-1949 pp. І відбулося на 87,5 відсотка за рахунок
технологічних змін.

Я кість створюваних благ вимірюється багатьма показниками. Візьмімо,
наприклад, звичайну міську квартиру. Для того щоб (оцінити її, потрібно,
на думку фахівців, проаналізувати десятки (різних параметрів і кожному
дати відповідний бал. Це і площа квартири, і площа допоміжних приміщень,
і наявність ліфта та сміттє-Іпроводу, планування, освітлення, місце
розташування квартири тощо.

Якість промислової чи сільськогосподарської продукції не можна виміряти
двома чи трьома показниками. Для цього застосовують систему показників.
Для механічного преса — це потужність, продуктивність, маса, габарити,
надійність, точність, безшумність, зручність у роботі, кількість точок
змащення тощо.

Існує окрема наука, що займається вимірюванням якості, — кваліметрія
(від лат. qualis (кволі) — який за якістю та гр. метрія — вимірювання).

Кваліфікація кадрів свідчить про рівень знань, умінь та трудових навичок
робітників і службовців певного підприємства, галузі чи країни.

Продуктивність праці характеризує ефективність виробничої діяльності
людей в процесі створення матеріальних благ і послуг. Вона вимірюється
кількістю продукції чи послуг, вироблених працівником за одиницю
робочого часу (тиждень, місяць, рік тощо), або кількістю робочого часу,
витраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги.

СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ ВИРОБНИЧИХ ВІДНОСИН

Раніше ми розглядали виробництво як взаємодію людини з природою. Поряд з
цим виробництво обов’язково передбачає й іншу його особливість —
взаємовідносини між людьми з приводу виробництва. Такі відносини
називають виробничими, або економічними.

Система виробничих відносин складна і багатоманітна. Однак головним,
визначальним у її змісті є відносини власності. Як основа виробничих
відносин власність характеризує суспільний спосіб поєднання працівника з
засобами виробництва і відповідні відносини між людьми з приводу
привласнення матеріально-речових елементів і результатів виробництва.
Вона визначає, в чиїх інтересах ведеться виробництво, його цільову
спрямованість, умови розпорядження чинниками виробництва і використання
їх. Водночас відносини власності зумовлюють історичну специфіку цього
суспільства, його класову і соціальну структуру, систему влади.

Власність на засоби виробництва визначає не тільки характер економічних
взаємозв’язків між людьми безпосередньо у самому процесі виробництва, а
й форми розподілу, обміну і споживання створених матеріальних і духовних
цінностей.

Отже, система виробничих відносин кожного суспільства — це сукупність
економічних зв’язків між людьми, що визначається специфікою відносин
власності, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і
споживання матеріальних і духовних благ.

Розподіл, обмін і споживання відчувають на собі визначальний вплив
виробництва. Відповідно до цього кожна конкретно-історична система
виробничих відносин формується і функціонує виходячи з провідної ролі
(примату) виробництва і адекватного підпорядкування йому розподілу і
обміну створених матеріальних і духовних благ, які споживає людина.

Економічні відносини є базисом суспільства, на якому грунтуються
надбудовчі відносини — соціальні, правові, політичні, національні,
культурні, моральні, психологічні тощо.

Розвиток економічних відносин визначає еволюцію надбудовчих відносин або
їхніх окремих елементів (політичні, правові), які, в свою чергу, чинять
зворотний вплив на економічні відносини. Взаємодія і взаємний вплив
базису і надбудови на різних етапах розвитку суспільства змінюються.
Надбудова може відігравати першочергову роль у перетворенні базису.
Наприклад, для реформування в Україні адміністративно-командної
економіки потрібно змінити відносини власності. Зробити це можна
передусім через зміну правових норм та політичної системи.

Отже, результатом виробництва, що є взаємодією людини і природи, з
одного боку, і економічних відносин між людьми — і іншого, є продукт.

ПРОДУКТ І СТАДІЇ ЙОГО РУХУ

Готове благо для споживання, що має назву продукта, створюється на
першій стадії — у виробництві.

За своєю формою і економічним призначенням блага та послуги, створені у
суспільному виробництві, використовуються як предмети споживання і
засоби виробництва. Перші призначені для задоволення життєвих потреб
населення та інших видів невиробничого призначення (одяг, продукти
харчування, житло, побутові прилади, легкові автомобілі, телевізори,
пилососи, пальне, що йде на потреби людей, різноманітні послуги, що
задовольняють потреби людей). Другі використовуються для продовження
процесу виробництва і є предметами і засобами праці, про що вже
говорилося.

Засоби виробництва створюються сукупністю галузей, що дістали назву
підрозділу І суспільного виробництва. Предмети споживання виробляються у
підрозділі II.

Галузі, які випускають предмети споживання, утворюють так звану групу
«Б». До них належать: легка, харчова промисловість, агропромисловий
комплекс тощо. Окремі підприємства підрозділу І також випускають
предмети споживання. Підприємства машинобудування виробляють легкові
автомобілі, пральні машини, пилососи, те-чсвізори тощо.

Галузі, що виробляють засоби виробництва, належать до групи «А». І (,е
машинобудування, металообробка, чорна і кольорова металургія, слектро- і
теплоенергетика, хімічна промисловість, промисловість будівельних
матеріалів тощо. Деякі галузі промисловості (добувна, обробна) поряд із
засобами виробництва виготовляють і предмети споживання, що належать до
групи «Б».

Як же здійснюється рух продукту, створеного на першій стадії — у
виробництві? Розглянемо це за схемою, наведеною на рис. 10.

Рис. 10. Рух продукту

Передусім слід мати на увазі, що рух засобів виробництва і предметів
споживання має як певну специфіку і відокремленість, так і спільні риси.

Споживання засобів виробництва і створення продукту

Уявімо тисячі різних підприємств, що виробляють певні блага, ккільки для
розвиненого суспільства характерний поділ праці, іізьмемо одне з цих
підприємств — верстатобудівне, що належить до групи «А». Створені ним
верстати мають задовольнити власні виробничі потреби, а також
забезпечити потреби працівників, що ви-зобляють цей продукт. Зрозуміло,
що самі верстати цього забезпечити не можуть, їх треба продати, отримати
гроші, за які можна купити Іредмети споживання і засоби виробництва, що
не виробляються на Іьому підприємстві. Отже, після виробництва настає
стадія обміну.

Така ж ситуація і з продуктами, що виробляються на підприємствах групи
«Б». І одяг, і взуття, і продукти харчування мають бути реалізовані, щоб
потім за отримані гроші придбати необхідні для Іормального життя людей,
що працюють на підприємстві, різноманітні предмети споживання, а також
засоби виробництва, які сприяли б продовженню виробничого процесу цього
підприємства.

Як бачимо, після реалізації певного продукту працівники під-Іриємства
отримують заробітну плату, а його власники — доход. Іаймані працівники
отриману заробітну плату можуть використати ;а придбання предметів
споживання, а також придбати певні цінні папери (акції, облігації). Це
зумовлює необхідність стадії обміну після розподілу.

І лише після цього настає завершальна стадія руху продукту — споживання,
тобто продукти харчування з’їдають, взуття та одяг носять, телевізор
дивляться, книжки читають тощо. Це особисте споживання, яке забезпечує
основу життя працівника та членів його сім’ї.

Рух засобів виробництва завершується виробничим споживанням, яке є
ланкою самого процесу виробництва. Це використання металу при
виготовленні машин, зерна при випіканні хліба, згоряння палива на
електростанціях тощо.

У зв’язку з цим суспільству важливо забезпечити рух продукту, який би
давав можливість досягти таких економічних цілей:

1) виробництво сприяє зростанню обсягів продукту, виникненню нових благ,
послуг, а також поліпшенню їхньої якості;

2) розподіл є стимулом для працівників підприємств, які підвищували
ефективність виробництва;

3) обмін сприяє розвитку ринкових відносин і забезпечує соціальну
справедливість;

4) споживання відповідає раціональним нормам і сприяє всебічному
розвитку людини.

§10 СТРУКТУРА СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

Економічна система суспільства формується на основі суспільного
виробництва і спрямована на його розвиток, якісне удосконалення, що є
фундаментом для реалізації багатоманітних потреб та інтересів суб’єктів
виробничої діяльності всіх членів суспільства.

Структура суспільного виробництва включає матеріальне і нематеріальне
виробництво (рис. 11).

Рис. 11. Структура суспільного виробництва

Матеріальне виробництво є сферою суспільного виробництва, в якій
виробляються: а) матеріальні блага: вугілля, цемент, метал, папір,
будівлі, одяг, взуття, машини, обладнання, сільськогосподарська
продукція, хімічні вироби, електроенергія, тепло, холод тощо; б)
матеріальні послуги: вантажний транспорт, оптова торгівля,
обслуговування і ремонт техніки, обладнання виробничого призначення
тощо.

Нематеріальне виробництво — це сфера суспільного виробництва, в якій
виробляються: а) нематеріальні послуги: роздрібна торгівля, громадське
харчування, пасажирський транспорт та зв’язок (що обслуговує населення),
побутове обслуговування, охорона здоров’я тощо; б) духовні цінності:
освіта, культура, мистецтво тощо.

Виробництво матеріальних і нематеріальних послуг становить сферу послуг.
Остання охоплює підприємства й галузі, що виробляють як матеріальні, так
і нематеріальні послуги. Це може бути, скажімо, транспорт, зв’язок,
торгівля. Зазначені галузі самі по собі не створюють матеріального
продукту. Проте корисний ефект, що створюється вантажним транспортом та
зв’язком, можна спожити лише під час перевезення (переміщення вантажів —
матеріальних благ у просторі) та поєднання різних суб’єктів
господарювання (економія часу, підписання угоди). Ось чому ці галузі є
структурним елементом матеріального виробництва.

Праця у сфері обігу (оптової торгівлі) передбачає сортування, фасування,
зберігання та пакування засобів виробництва, що також є продовженням
процесу виробництва. Роздрібну торгівлю, перевезення пасажирським
транспортом, зв’язок, що задовольняє потреби людей, слід відносити до
нематеріальних послуг.

Матеріальне виробництво — це вирішальна сфера людської діяльності. Вона
визначає виникнення, становлення і розвиток нематеріального виробництва.
Водночас, особливо в сучасних умовах у розвинених країнах, нематеріальна
сфера має великий зворотний вплив на розвиток матеріального виробництва.

Усі складові структури економіки не тільки глибоко взаємозалежні та
взаємодіють, а й постійно змінюються. Інакше кажучи, категорія
«структура економіки» є не статичною, а динамічною. Так, процес
індустріалізації країни передбачає переважний розвиток виробництва
засобів виробництва, важкої промисловості.

Проте, як показує досвід розвинених кра’ш, безумовне слідування
переважному зростанню засобів виробництва порівняно з виробництвом
предметів споживання призводить до суттєвих викривлень у розвитку
економіки. Внаслідок цього наша країна досягла найвищих показників
виробництва матеріальних ресурсів і водночас набагато відстала у
виробництві кінцевої продукції, насамперед товарів народного споживання,
послуг. Наприклад, у розвинених країнах на базові галузі —
електроенергетику, чорну металургію, паливну промисловість — припадає в
середньому 20 відсотків промислового виробництва, близько третини займає
машинобудівельний комплекс. Приблизно така ж сукупна частка легкої та
харчової промисловості.

В Україні після розпаду Радянського Союзу в умовах швидкого підвищення
цін на продукцію базових галузей, і передусім на енергоносії, частка
електроенергетики в обсязі промислової продукції у 1996 р. порівняно з
1990 р. зросла у 4 рази, паливної промисловості — у 2, чорної металургії
— у 2 рази. При цьому частка продукції машинобудування зменшилася у 2
рази, легкої промисловості — у 5 разів і у 1996 р. становила всього 2,1
відсотка.

Зазначимо, що у повоєнний період багатьом країнам довелося відновлювати
зруйноване господарство і завершувати процес індустріалізації. Це
змушувало більш швидкими темпами розвивати галузі важкої промисловості.
В Японії, наприклад, за 1960-1973 pp. середньорічні темпи зростання
промисловості становили 14 відсотків, а частка важкої промисловості
зросла з 50,3 до 57,8 відсотка. Для цього етапу, як для колишнього СРСР,
так і для Японії, характерним було швидке збільшення споживання сировини
і палива, формування енерго- та матеріаломісткої структури виробництва.

Слід ураховувати ще одну обставину. Якщо Японія обходилася мінімальними
витратами на оборону, то наша економіка була переобтяжена воєнним
виробництвом. Його масштаби досягали 20-25 відсотків всієї економіки, що
в 4—5 разів перевищувало аналогічний показник у США, Великій Британії,
Франції, Німеччині. З загального обсягу продукції машинобудування понад
60 відсотків становили товари воєнного призначення, 75 відсотків усіх
асигнувань в країні на науку йшло на воєнно-дослідницькі потреби. Третя
частина усіх працівників добувних і обробних галузей народного
господарства працювали безпосередньо в інтересах оборони країни. Все це
спотворювало структуру економіки нашої країни. В результаті вона
працювала сама на себе, а не на задоволення потреб людей.

Країни з розвиненою економікою у 70-ті роки під впливом розвитку науки і
техніки, невигідності широкого використання дорогих палива і сировини,
загострення економічної ситуації стали переходити до нової моделі
економічного зростання. Вона заснована на інтелектуальних, наукомістких
галузях, що використовують передові технології, висококваліфіковану
працю та досягнення науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських
розробок (НДДКР).

Такий стратегічний напрям структурних зрушень в економіці виявився
ефективним. У Японії, наприклад, одночасно зі згортанням потужностей в
енерго- та матеріаломістких галузях відбулося швидке нарощування таких
високотехнологічних, наукомістких виробництв, як виробництво
електронно-обчислювальних машин (ЕОМ), літаків, промислових роботів,
інтегральних схем, тонких хімічних сполук, засобів зв’язку, верстатів з
числовим програмним управлінням (ЧПУ), високоякісної побутової
електроніки, одягу, меблів. Про успіх цього курсу свідчать такі дані.
Нині Японія виробляє близько 2/3 світового випуску виробництва
промислових роботів, майже половину верстатів з ЧПУ і продуктів тонкої
кераміки, близько 3/4 світового випуску понадвеликгіх інтегральних схем,
від 60 до 90 відсотків випуску окремих типів мікропроцесорів, близько 90
відсотків світового випуску відеомагнітофонів.

Структурна перебудова матеріального виробництва стала важливою умовою
зростання ефективності економіки, зниження матеріале- і енергомісткості,
зростання наукомістких, інтелектуальних галузей.

На жаль, економічний розвиток в Україні йде всупереч потребам НТП,
всупереч прогресивним тенденціям щодо зміни співвідношення матеріального
і нематеріального виробництва.

Частка промисловості та сільського господарства в Україні в загальному
обсязі товарів та послуг для кінцевого споживання (внутрішній валовий
продукт — ВВП) становила у 1993 р. 82 відсотки (47 припадало на
промисловість і 35 — на сільське господарство).

Україна значно відстає від провідних промислове розвинених країн за цими
показниками. У них у ВВП частка промисловості значно нижча і становить
35-37 відсотків, а сільського господарства є меншою більше ніж у 10
разів.

Водночас частка сфери послуг в Україні дуже мала. Вона становить всього
18 відсотків, тоді як у країнах з розвиненою економікою цей показник
дорівнює 55-70 відсотків. Це є свідченням того, що Україна розвивається
в межах індустріального, а не постіндустрі-ального суспільства, як США,
Японія, Канада та країни Європейського Союзу.

Україна має дуже недосконалу структуру зайнятості, для якої характерною
є велика частка зайнятих у сільському господарстві та промисловості.
Так, у США, Канаді, Німеччині, Великій Британії у сільському
господарстві працює лише 3 відсотки усіх зайнятих. Це стало можливим
завдяки розвитку галузей зберігання, транспортування і переробки
сільськогосподарської продукції. В Україні ж у сільському господарстві
працює 20 відсотків. Частка Іайнятих у сфері послуг в Україні майже
вдвічі менша, ніж у США і Канаді.

Така структура суспільного виробництва в нашій країні стримує розвиток
тих сфер діяльності, які пов’язані переважно з розвитком працівника,
його розумових і фізичних здібностей, професійних знань І практичних
навичок, підвищенням освітнього і культурного рівня, ибезпеченням
фізичного і морального здоров’я.

Отже, світовий досвід переконує, що значення нематеріального виробництва
у розвитку суспільства постійно зростає. Воно є чинником удосконалення
самої людини, поліпшення її життя.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які елементи містить визначення поняття «робоча сила»:

а) жива праця; б) уречевлена праця; в) сукупність життєвих здібностей
людини до праці; г) засоби виробництва.

2. Які з перелічених понять належать до знарядь праці:

а) верстати; б) машини; в) сировина; г) робоча сипа; д) споруди; е)
резервуари; є) земля; ж) напівфабрикати.

3. Із наведених далі визначень виберіть такі, що характеризують: а)
продуктивні сили; б) виробничі відносини; в) засоби виробництва; г)
знаряддя праці; д) предмети праці:

виробничі будівлі; обладнання; інструменти; паливо; сировина; матеріали;
електроенергія; наука; люди; сукупність засобів виробництва й люди, які
приводять їх у дію; відносини між людьми у процесі виробництва
матеріальних благ.

4. У господарстві було використано олії для харчування робітників на 10
тис. грн., на виготовлення фарб — на 5 тис. грн., зерна на годівлю
худоби — на 1 тис. грн., зерна на виготовлення продуктів харчування
працівників — на 2 тис. грн. Скільки було витрачено засобів виробництва
і предметів споживання?

5. У певній спільноті людей, які ізольовані від суспільства,
здійснюється виробництво життєвих засобів для задоволення її потреб. Чи
можна вважати, що в цій спільноті є економіка? Аргументуйте свою
відповідь.

6. Яку фазу руху продукту (виробництво, обмін, розподіл, споживання)
відображують наведені ситуації:

а) встановлено частину матеріальних благ і послуг для непрацездатних
членів суспільства; б) залишено зерно для відгодівлі худоби; в)
визначено зерно для продажу на ринку; г) залишено зерно для власного
споживання; д) заготовлено м’ясо для вироблення ковбаси.

. За наведеними даними, що характеризують структуру промислового
виробництва в Україні:

1) визначіть за роками частку базових галузей;

2) побудуйте графік динаміки базових галузей.

Структура промислового виробництва в Україні

(у відсотках за підсумком у поточних цінах)

Промисловість в цілому та окремі галузі

1980

1990

1995

1997

Промисловість в цілому:

100

100

100

100

У тому числі:

електроенергетика

3,4

3,2

11

12,9

паливна промисловість

16,7

5,7

13,2

11,2

чорна металургія

14,2

11

21,8

23,2

машинобудування і металообробка

25,9

30,7

16,1

15,4

легка промисловість

12,8

10,8

2,8

1,7

харчова промисловість

18,9

18,6

15,1

17,1

інші галузі

18,1

20

20

18,5

Розділ V

ОБМЕЖЕНІСТЬ ВИРОБНИЧИХ РЕСУРСІВ

У чому полягає сутність закону рідкості

Як він може бути виражений кількісно

У який спосіб можуть бути подолані суперечності міме безмежними
потребами і обмеженими ресурсами

§11 ЗAKOH РІДКОСТІ

СУТНІСТЬ ЗАКОНУ

Обмеженість виробничих ресурсів є однією з важливих передумов розвитку і
формування ринку. Об’єктивною її основою є дія закону рідкості, знання
якого дає можливість зрозуміти необхідність подолання суперечностей між
зростанням потреб і обмеженістю виробничих ресурсів.

Як відомо, сутність будь-якого економічного закону показує
при-чинно-наслідковий зв’язок певних економічних процесів.

Причиною існування закону рідкосп >, вшшкіи’ніш суперечності між
безмежними потребами і Інли-жгиІсно виробничих ресурсів.

Безумовно, є такі потреби, які можна втамувати (наприклад, у деяких
продуктах харчування, адже людина не може з’їсти більше, ніж потрібно
для її організму). Проте кількість засобів існування під впливом
розвитку продуктивних сил, спілкування людей весь час зростає. В цьому
виявляється дія закону зростання потреб. Досить порівняти, що споживала
людина понад 100 років тому і що входить до її споживчого кошика
сьогодні. Відмінність досить значна. Перелік засобів споживання і надалі
змінюватиметься і розширюватиметься.

Зростання людських потреб весь час наштовхується на обмеженість
економічних ресурсів.

Що ж належить до економічний ресурсів?

По-перше, це природні, людські 1;а вироблені людиною ресурси, які
використовуються для виробництва товарів і послуг. Економічні потреби
містять різноманітні знаряддя праці, устаткування, інструменти, що
використовуються у виробництві непродовольчих товарів, продукції
сільського господарства, виробничі промислові та сільськогосподарські
приміщення, засоби транспорту і зв’язку, землю, корисні копалини, робочу
силу. Отже, економічні ресурси — це чинники виробництва. Економічні
ресурси можна називати виробничими ресурсами.

По-друге, всі економічні ресурси мають загальну властивість: вони
рідкісні, оскільки існують в обмеженій кількості.

Рідкість економічних ресурсів треба розуміти так, що кількість їх
фіксована і має певні межі. Безумовно, рівень рідкості різних видів
ресурсів неоднакова. Деякі з них дійсно мають досить обмежений обсяг
(наприклад, благородні метали, деякі види корисних копалин). Запаси
інших значні, але вони у природі не відновлюються, і людство знає, що
настане такий час, коли запаси будуть повністю вичерпані (нафта, газ,
вугілля, залізна руда тощо). Тому слово «обмеженість», можливо, краще
сприймається як «рідкість». Однак в економічній теорії ці слова вже
давно розглядаються як синоніми. Справа в тому, що економічний ресурс у
досить тривалому періоді історії людства дійсно розглядається як
рідкісний.

По-третє, економічні ресурси мають ту особливість, що вони у процесі
виробництва входять до вартості створюваного продукту.

По-четверте, використання економічних ресурсів, особливо первинних, у
будь-якій сфері виключає можливість одночасного використання їх в іншій
сфері. Наприклад, конкретну ділянку землі можна використати лише в одній
сфері: або для вирощування сільськогосподарської продукції, або під
будівництво, або для видобутку корисних копалин. Отже, використання
певної земельної ділянки в будь-якій одній сфері виключає можливість її
одночасного використання в інших, не зважаючи на те, що потреба в цьому
існує.

По-п’яте, такі економічні ресурси, як засоби виробництва, мають не
тільки встановлений або відомий кожному час фізичної та моральної
зношеності, а й певне галузеве призначення. Наприклад, текстильний
верстат не можна використовувати в хлібопекарній, добувній або
деревообробній промисловості. Це свідчить про те, що існує чітко
визначена «спеціалізація» техніки.

Виходячи з викладених ознак економічних ресурсів, до них не можна
відносити гроші (грошові ресурси). Це особливий фінансо-‘ вий ресурс.

Обмеженість має багато причин. Однією з них є природна обмеженість.
Наприклад, деякі метали (платина, золото, срібло) існують на землі в
обмеженій кількості. Поступово вичерпуються запаси нафти, вугілля та
інших корисних копалин. Навіть питна вода, яку раніше в багатьох країнах
вважали необмеженим ресурсом, сьогодні стала товаром і вже реалізується
як товар.

Інші ресурси можна вважати обмеженими через виробничі можливості. Інакше
кажучи, виробництво деяких товарів відстає від зростання потреб
населення.

Отже, процесом-причиною закону рідкості є наявність суперечності між
безмежними потребами і обмеженими ресурсами.

Ця причина зумовлює такий процес-наслідок: необхідність подолання
суперечності на основі певних форм створення ринку економічних ресурсів.

ПРОБЛЕМА ВИБОРУ ЗАСТОСУВАННЯ РЕСУРСІВ

Як правильно зазначають теоретики ринкової економіки, якщо б не було
обмеженості ресурсів, то питання, що, як і для кого виробляти, не
становило б проблеми. В таких умовах можна виробляти будь-який товар у
потрібній кількості. І найскладніша проблема задоволення людських потреб
була б успішно вирішена.

Проте закон рідкості зумовлює певну поведінку людей в системі
господарювання. Виникає проблема вибору застосування ресурсів. Оскільки,
як уже зазначалося, використання деяких ресурсів має певні межі,
застосування їх виключає можливість одночасного застосування для
задоволення ряду потреб. Люди змушені обирати той спосіб застосування
ресурсів, який вони вважають найбільш раціональним.

Обмеженість стосується не тільки засобів виробництва, а й трудових
ресурсів, особливо кваліфікованої робочої сили.

У реальному економічному житті на один ресурс може бути кілька потреб,
допустімо, з наявної кількості металу виробляти або танк, або комбайн.
Можливості одночасного задоволення двох потреб з наявного ресурсу в
багатьох випадках немає. Треба обирати, яку потребу задовольняти в першу
чергу. Отже, обмеженість ресурсів ставить дуже складну проблему:
проблему вибору ресурсів для задоволення певної потреби.

Можна навести багато прикладів, коли цей вибір з першого погляду не
завжди раціональний. Допустімо, що будувати в першу чергу: готель для
іноземців чи житловий будинок. Однозначну відповідь тут дати важко, тому
що перетинаються економічні інтереси різних суб’єктів. Людина, що не має
житла, звичайно, обере будівництво житлового будинку. Проте з позиції
місцевої влади краще будувати готель для іноземців, який у майбутньому
дасть можливість одержувати валютні кошти, що дозволить успішно
розв’язувати і житлову проблему.

Отже, вибір використання ресурсів зачіпає інтереси багатьох людей, що не
завжди збігаються. Для того щоб зробити правильний вибір, треба вивчити
багато точок зору, правильно спрогнозувати майбутню віддачу використання
економічних ресурсів.

Обмеженість ресурсів значно ускладнює проблему розподілу товарів і
доходів між різними індивідами і сім’ями. Якщо певний ресурс обмежений,
постає питання, як його розподілити. Виникає потреба в існуванні ряду
економічних форм і способів у розподілі матеріальних благ, їх ми
розглянемо у наступних розділах.

КІЛЬКІСНЕ ВИРАЖЕННЯ ЗАКОНУ РІДКОСТІ

Кількісне вираження економічного закону рідкості показує ступінь
обмеженості економічних ресурсів, дає уявлення про реальні можливості
подолання суперечності між зростанням потреб у певному ресурсі та його
обмеженістю. Це можна зробити різними способами. Один з них такий: у
кожний момент часу оптимальний ступінь задоволення потреб в економічних
ресурсах можна з’ясувати за допомогою співвідношення між обсягом
економічного ресурсу, який потрібний країні при цьому рівні продуктивних
сил, і обсягом наявності цього ресурсу, що виробляється в країні. Якщо
ступінь задоволення суспільством своїх потреб позначити Сз.п, обсяг
економічного ресурсу, який потрібний для країни, — Оп, обсяг
економічного ресурсу, що фактично є в наявності, — Оф, то ступінь
задоволення потреб у цьому економічному ресурсі можна визначити за такою
формулою:

Рис. 12. Механізм дії закону рідкості

Ця формула показує, по суті, величину обмеженості ресурсу. Наприклад,
Україні потрібно 40 млн т нафти для задоволення потреб свого
господарства. У країні видобувається її приблизно 5 млн т. Отже, ступінь
задоволення потреб в цьому ресурсі становить 12,4 відсотка. Як бачимо,
цей економічний ресурс досить обмежений. Подолати цю обмеженість можна
за рахунок імпорту нафти з інших країн, що потребує валютних коштів, які
можна отримати за рахунок експорту певних власних економічних ресурсів.
Інший шлях подолання обмеженості — розвиток видобутку власної нафти. Для
цього треба здійснювати геологічні розвідки, створювати нові
нафтопромисли, розвивати раціональну енергозберігаючу технологію
виробництва.

Пізнання і використання економічного закону рідкості потребує для
подолання суперечності між потребою і обмеженістю ресурсу розробки
спеціальних заходів, орієнтованих на розвиток і ефективніше використання
продуктивних сил за рахунок застосування багатьох чинників.

Отже, закон рідкості ресурсів є, по суті, законом обмеженості виробничих
можливостей. І тому він вимагає від людини певної раціональної
суб’єктивної поведінки з метою подолання обмеженості використання
економічних ресурсів. При цьому слід зазначити, що закон рідкості
ресурсів впливає на будь-який чинник виробництва: на знаряддя
виробництва, предмети праці, на людину, що приводить в дію засоби
виробництва.

Схему дії закону рідкості наведено на рис. 12.

§12 ФОРМИ ПОДОЛАННЯ СУПЕРЕЧНОСТІ МІЖ БЕЗМЕЖНИМИ ПОТРЕБАМИ І ОБМЕЖЕНІСТЮ
РЕСУРСІВ

ЗРОСТАННЯ ВИРОБНИЦТВА

Як відомо, країни світу за рівнем розвитку виробництва дуже різняться.
Проте не треба думати, що високорозвинені країни, які мають високий
рівень виробництва матеріальних благ, уже подолали суперечність між
зростаючими потребами населення і обмеженими ресурсами. І в таких
країнах ця суперечність існує, тому є потреба у подальшому зростанні
виробництва. І пояснюється це дуже просто: високий рівень виробництва
потребує і більш високого рівня споживання. Якщо у деяких країнах,
наприклад у Африці, люди користуються простим житлом (в основному це
тільки дах над головою), то в розвинених країнах люди потребують житла з
паровим опаленням, гарячою і холодною водою, комунальними послугами. А
це потребує відповідних економічних ресурсів.

Отже, зростання виробництва разом із зростанням економічних ресурсів,
життєвих благ є проблемою для всіх країн. Різниця полягає лише в тому,
що рівень вирішення цієї проблеми неоднаковий. В одній країні проблеми
подолання обмеженості ресурсів вирішуються на рівні електрифікації
житла, а в іншій йдеться вже про забезпечення населення сучасними
комфортабельними квартирами, для яких потрібна більш розвинена структура
економічних ресурсів.

Зростання виробництва тісно пов’язане з науково-технічним прогресом.
Досягнення науки і техніки дають змогу виробляти нові й кращі за якістю
товари, а також удосконалювати способи їх виробництва. Головне, що
технічний прогрес забезпечує суспільству можливість виробляти більше
товарів з тієї ж кількості економічних ресурсів.

В умовах зростання ресурсів виробничі потужності помітно збільшуються.

Економічне зростання — це здатність виробляти більший обсяг продукції.

Про це “свідчить зміщення кривої виробничих можливостей на рис. 13
вправо. Отже, економічне зростання є результатом збільшення пропозиції
ресурсів і технічного прогресу.

Наслідком економічного зростання є тс, що економіка при повній
зайнятості ресурсів може забезпечити більший обсяг виробництва і
костюмів, і швейних машин. З рис. 13 видно, що хоча економіка здатна
виробляти костюмів у 2 рази більше, зростання виробництва швейних машин
становить лише 40 відсотків.

Рис. 13. Економічне зростання і крива виробничих можливостей

Людство ніколи не зупиниться у розвитку виробництва, тим більше що
науково-технічний прогрес вноситиме істотні зміни до набору і кількості
ресурсів, що споживаються.

РОЗВИТОК ОБМІНУ РЕСУРСІВ

Через об’єктивні умови не кожна країна може забезпечити власними
виробничими потужностями створення всіх матеріальних благ, що
споживаються населенням. Наприклад, в Україні не ростуть кава,
какао-боби, з яких виробляють шоколад.

Як уже зазначалося, власний видобуток нафти і газу в Україні не
відповідає обсягу її потреб у сировинних ресурсах. Задовольнити потребу
можна, розвиваючи товарний обмін ресурсами між країнами. Цьому сприяє
поглиблення міжнародного поділу праці.

СТВ0РЕННЯ ЗАМІННИКІВ РЕСУРСІВ

Обмеженість деяких ресурсів потребує від людства активних пошуків їхніх
замінників. Відомо, що природних алмазів уже не так багато. А потреба в
них зростає, особливо для виготовлення алмазних інструментів,
спеціальних доліт для буріння з метою пошуку нафти, газу, мінеральних
вод тощо.

В Україні створено виробництво штучних алмазів. Для виготовлення зубних
протезів винайдено замінник золота, який за зовнішнім виглядом не
поступається йому, а за якістю навіть надійніший.

Виникло виробництво штучних тканин, штучної шкіри, штучних будівельних
матеріалів (композитів). Отже, використання замінників деяких обмежених
ресурсів сприяє подоланню суперечності між потребами і ресурсами.

ЕКОНОМІЯ РЕСУРСІВ

Важливим способом подолання суперечності між зростаючими потребами і
обмеженими ресурсами є економне використання їх. Економія ресурсів, з
одного боку, полягає в одержанні високого ефекту виробництва при наявних
засобах і коштах, а з іншого — у зменшенні витрат засобів виробництва і
коштів на одиницю продукції. В першому випадку економія ресурсів набуває
форми принципу максимальності, а в другому — принципу мінімальності.

Економії ресурсів досягають завдяки запровадженню ефективніших
технологій виробництва, поліпшенню якості засобів праці. Коли у світі
виникла криза енергетичних ресурсів, це зумовило появу більш економічних
засобів праці (двигунів, що споживають менше пального при тій же
потужності), побутової техніки (пральних машин, холодильників,
електроплит тощо) з меншим використанням електроенергії.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які об’єкти з наведеного далі переліку належать до економічних
ресурсів: а) земля і виробничі споруди; б) засоби праці; в) продукти
харчування; г) одяг; д) взуття; е) автомобілі; є) сировина; ж) гроші; з)
консультації юриста; й) підприємницька діяльність; і) праця. Перелічіть
основні ознаки економічних ресурсів. Чи є відмінність між економічними і
виробничими ресурсами?

У таблиці наведено виробничі можливості для випуску різних видів
продукції:

Вид продукції

Виробничі альтернативи

А

Б

В

Г

Д

Комбайни

0

2

4

6

8

Танки

30

27

21

12

0

а) подайте дані про виробничі потужності графічно. Про що свідчать точки
на кривій? Якщо економіка у цей момент знаходиться у точці Г, якими
будуть витрати на виробництво 10 тис. комбайнів або додаткових танків?
б) позначте точку К посередині кривої. Що вона показує? Позначте точку К
поза кривою. Що показує ця точка? Що має відбутися, перш ніж економіка
зможе досягти рівня виробництва, який показує точка К?

3. У чому виявляється кількісне вираження закону рідкості? Складіть
цифровий приклад, що характеризує кількісне вираження цього закону.

Розділ VI

ПОДІЛ ПРАЦІ

У чому полягає сутність поділу праці, які основні

етапи його

Як діє економічний закон поділу праці

Як він обумовлює розвиток ринкових відносин

§13 ПОДІЛ ПРАЦІ ЯК ОСНОВА РОЗВИТКУ ТОВАРНОГО ВИРОБНИЦТВА

СУТНІСТЬ ПОДІЛУ ПРАЦІ

Поділ праці — це процес, при якому різні види обробки продуктів
відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі

Однак це визначення буде неповним, якщо не показати деякі особливості
цього явища.

По-перше, поділ праці є історичною категорією. Це означає, що він
перебуває у постійному русі, безперервно змінюється, що відбиває певний
рівень розвитку продуктивних сил. Далі будуть показані історичні етапи
розвитку поділу праці.

По-друге, поділ праці не обмежується мікроекономічними явищами — в межах
одного підприємства. Це певна система суспільної праці, яка складається
у результаті якісної диференціації трудової діяльності в процесі
розвитку суспільства.

По-третє, поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. Проте
він стає причиною тільки тоді, коли поділ праці відбувається одночасно з
відчуженням виробників. А це означає, що виробники, між якими відбувся
поділ праці, виступають як відокремлені власники. Обмежуючись певним
видом виробничої діяльності, вони для задоволення своїх потреб змушені
обмінювати власний продукт на інші продукти. Тільки у такий спосіб вони
можуть задовольнити свої потреби. Обмін між різними власниками набуває
форми товарообміну.

Розвиток поділу праці поглиблює товарний обмін, стає важливим процесом
розвитку ринкової економіки.

Поділ праці, як уже зазначалось, є важливим чинником подолання
суперечності між безмежними потребами і обмеженістю ресурсів. Однак цей
чинник діє у певних межах і тому не стосується всіх економічних
ресурсів, зокрема тих, які обмежені природою і не відновлюються після
виробничого споживання. Інакше кажучи, поділ праці не може відновити
запаси нафти, газу, вугілля, залізної руди та інших природних ресурсів.

Проте поділ праці може успішно долати обмеження виробничих можливостей.
І це досягається завдяки тому, що поділ праці є важливим чинником
підвищення продуктивності праці. Історія свідчить, що людство саме тому
приділяло увагу поділу праці, що він зумовлював значне зростання її
продуктивності.

СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ: ПЕРЕВАГИ І НЕДОЛІКИ

Економічною формою поділу праці є спеціалізація.

Спеціалізація — це поділ старих і формування нових галузей суспільного
виробництва, а також поділ праці всередині галузі.

Найважливішими чинниками виробництва є розвиток ринкових відносин,
зростання масштабів виробництва, науково-технічний прогрес.

Найголовнішою ознакою спеціалізації є виробництво певного продукту або
частини його.

Спеціалізація веде до того, що виробник, як правило, виробляє продукцію
не для себе, а для інших членів суспільства, часто його продукція не є
предметом особистого чи виробничого споживання.

Отже, спеціалізація обумовлює об’єктиві у необхідність товарного обміну
між членами суспільства.

Наявність такого обміну внаслідок спеціалізації веде до удоско-алення
виробництва. Уже давно відомо, що відсутність спеціалі-д’ї, так звана
самозабезпеченість у господарстві, породжує неефек-Івність виробництва.
Як зауважують американські економісти Кемп-Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю
в сво’їй «Економікс», «людина, яка береться за все, може бути досить
яскравою особистістю, але вже продуктивністю праці вона явно не
відзначається». Які переваги забезпечує спеціалізація виробництв:»?

По-перше, вона значно збільшує продуктивність праці. Це пов’язано з тим,
що спеціалізація створює умови для організації безперервного (поточного)
процесу виробництва, застосування найдосконаліших засобів праці,
впровадження механізації та автоматизації виробництва, досягнення
повного і ефективного використання технологічного устаткування,
удосконалення структури підприємств, підвищення кооперації праці.

По-друге, спеціалізація дає можливість краще використати головну
продуктивну силу — людину на основі врахування її індивідуальних
відмінностей і здібностей. Як відомо, люди не однакові за своїми
фізичними і розумовими здібностями. Є працівники, які відрізняються
досить високою фізичною підготовкою. Вони можуть успішно виконувати
важку роботу. Інші ж від природи не мають достатніх фізичних сил для
важкої роботи, але здатні виконувати роботу, де переважає частка
розумової праці. У таких людей є здібності до аналітичної розумової
діяльності. Поділ праці дає можливість це враховувати.

По-третє, спеціалізація на виконанні певної роботи формує кваліфікацію
працівника. Давно відомо, що у більшості випадків людина не може
однаково спритно виконувати багато видів діяльності. Проте вона може
досягти неабиякої майстерності у деяких видах робіт.

По-четверте, спеціалізація у виконанні виробничих функцій веде до
економії часу, позбавляє виробництво від зайвих витрат, особливо під час
зміни одного виду діяльності іншим видом.

По-п’яте, спеціалізація дає можливість краще використовувати регіональні
особливості. Наприклад, в Україні у сільському господарстві немає
потреби виробляти товарну продукцію за її видами в усіх регіонах країни.
Так, картопля дає високі врожаї у Чернігівській, Житомирській,
Волинській областях. А на Одещині, Херсонщині через природні умови її
вирощують значно менше. На півдні України отримують високі врожаї
пшениці, вирощують баштанні та інші культури.

Отже, географічна спеціалізація виробництва має важливе значення для
забезпечення ефективного використання такого важливого ресурсу, як
сільськогосподарські землі.

Проте спеціалізація має не лише переваги. Вона несе з собою і деякі
негативні нпаслідки. У ряді випадків спеціалізація в промисловості
робить працю робітників монотонною і нудною. Робітнику протягом дня,
місяця, року треба виконувати одноманітну роботу — закручувати гайки або
монтувати якусь одну деталь.

Уникнути монотонної праці можна іноді за допомогою автоматизації,
впровадження промислових роботів. Однак не в усіх випадках це можливо.
Позитивні результати має і зміна виду праці.

Недоліком спеціалізації економісти називають також залежність
суспільства від спеціалізованих працівників. «Страйки докерів або водіїв
вантажних автомашин здатні дуже швидко привести до нестачі товарів», —
зазначають Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю.

Поділ праці, який здійснюється між підприємствами і Галузями, іноді дуже
важко врахувати. Виникають непередбачені диспропорції між ланками
спеціалізованого виробництва. В одних підприємствах і регіонах виникають
надлишки спеціалізованої продукції, що створює проблему їхньої
реалізації, а в інших відчувається гостра нестача комплектуючих деталей
і вузлів, що стримує розвиток виробництва.

Проте в кінцевому підсумку спеціалізація забезпечує більше переваг, ніж
недоліків, і людство використовує цю форму організації виробництва для
підвищення продуктивності праці.

Спеціалізація тісно пов’язана з кооперуванням, розвиток якого заснований
на посиленні та поглибленні спеціалізації.

Кооперація — це особлива форма тривалих раціональних виробничих зв’язків
між спеціалізованими самостійними підприємствами порівняно з іншими
підприємствами, які не мають таких зв’язків

Відповідно до форм спеціалізації в промисловості існують три форми
кооперування:

предметне (агрегатне) — головне підприємство випускає кінцеву продукцію
і отримує від інших підприємств різні вироби;

подетальне — на головне підприємство надходять від ряду гпеціалізованих
підприємств вузли і деталі;

технологічне — підприємство поставляє іншим підприємствам юковки,
штамповки, литво, тобто продукцію окремих стадій виробничого процесу.

ЕТАПИ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ

Розвиток товарного виробництва можна вивчати за етапами суспільного
поділу праці.

Перший суспільний поділ праці, відбувся між скотарськими і
землеробськими племенами. Це вже були зачатки виникнення товарного
виробництва. Однак зауважимо, що обмін відбувався не всередині племен, а
на їх стиках зіткнення.

Другий суспільний поділ праці виник на основі відокремлення ремесла,
тобто появи прообразу промисловості. Цей етап вважають особливо помітним
кроком у зародженні товарного виробництва.

Третій суспільний поділ праці ознаменувався відокремленням торгівлі
(купецького капіталу). Торгівля стала самостійною галуззю господарства.
Це був новий крок до розвитку товарно-грошових відносин.

Подальший поділ праці пов’язаний з виникненням і розвитком машинної
індустрії, формуванням нових галузей виробництва. Особливо помітне
значення для розвитку товарного виробництва мало виникнення галузей
виробництва засобів виробництва для виробництва засобів виробництва (в
основному галузей важкої промисловості). В промисловості поділ праці
охопив підприємства, багато з яких почали спеціалізуватися на
виробництві окремих видів продукції.

Поступово розвивається міжнародний поділ праці. Це сприяє посиленню
зовнішньоекономічних товарних зв’язків, розвитку міжнародної торгівлі.
Завдяки міжнародному поділу праці економіка багатьох країн набула
інтернаціонального розвитку.

В умовах всебічного поділу праці, масового виробництва товарів
створюються сприятливі умови для дії економічного закону поділу праці.

§14 ЕКОНОМІЧНИЙ ЗАКОН ПОДІЛУ ПРАЦІ

СУТНІСТЬ ЗАКОНУ

Життя показало, що поділ праці не є випадковим явищем. Він відображує
стійкий, істотний причинно-наслідковий зв’язок, що свідчить про те, що в
поділі праці виявляється дія певного економічного закону (рис. 14).

Рис. 14. Механізм дії закону поділу праці

Об’єктивна необхідність дії економічного закону поділу праці випливає з
настійної потреби масового виробництва певних видів продукції в умовах
ускладнення процесу праці. Проте цей процес-причина наштовхується на
обмежені можливості існуючої системи спеціалізації праці. Остання є, по
суті, виявом обмеженості виробничих можливостей. Процес-причина закону
поділу праці виникає в умовах його взаємодії з законом рідкості, який ми
розглянули у попередньому розділі. Водночас закон поділу праці
обумовлюється дією закону зростання продуктивності праці.

Людство на всіх етапах свого розвитку прагне підвищити продуктивність
праці. При цьому необхідність зростання продуктивності праці стосується
не тільки продукту в цілому, а і його окремих частин, деталей, вузлів.
Часто виробництво якогось агрегату затримується через відставання
виробництва його окремої частини.

Отже, виробництво цього компонента доцільно зробити самостійним,
спеціалізованим, розрахованим на масову продукцію. Безумовно, таке
виробництво пов’язане з широким застосуванням машин, впровадженням, як
правило, автоматизації.

Так у суспільстві виникає суперечність між необхідністю масового
виробництва в умовах ускладнення процесу праці та обмеженими
можливостями існуючої системи спеціалізації праці. Як же вирішити цю
суперечність? Практика показала, що він полягає у подальшому розвитку
поділу праці, що веде до підвищення її продуктивності. Це і утворює
процес-наслідок економічного закону поділу праці.

Формами вияву закону поділу праці є такі:

• поділ праці між галузями суспільного виробництва і окремими
підприємствами;

• територіальний поділ праці (розміщення виробництва);

• поділ праці між окремими працівниками, які пов’язані з поділом праці
всередині підприємств.

З виникненням світових інтеграційних процесів, як уже зазначалось,
розвивається міжнародний поділ праці.

Кількісне вираження закону поділу праці через його багатогранність
впливу на економічні процеси пов’язане з комплексом показників: рівнем
спеціалізації, ефективністю поділу праці, строком окупності капітальних
вкладень на впровадження спеціалізації.

Рівень спеціалізації може бути визначений за допомогою коефіцієнта рівня
спеціалізації як частка профільної продукції в загальному обсязі
продукції, виробленої підприємством.

Ефективність поділу праці розраховують за такою формулою:

Де П1 ,П2— продуктивність праці відповідно до і після впровадження
поділу праці.

У практиці господарювання ефективність спеціалізації обчислюють як
термін окупності капітальних витрат Ток на спеціалізацію.

де К — обсяг капітальних вкладень на здійснення спеціалізації; Ф —
вартість засобів праці, що вивільнились у результаті спеціалізації та
можуть бути направлені для використання в інші виробничі галузі; Еу —
умовна річна економія від зниження витрат підприємства (економія
спожитих засобів виробництва і оплати праці).

Важливою передумовою (організаційною основою) підвищення рівня
спеціалізації в промисловості є стандартизація, уніфікація і типізація.

Економічна ефективність системи стандартизації, уніфікації та типізації
виявляється за рядом напрямів: встановлення раціонального асортименту
продукції, збільшення серійності її випуску, скорочення строків
проектування та витрат на нього, виготовлення засобів технологічного
оснащення тощо.

СУЧАСНА СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА

На основі відокремлення виробництва певної продукції на ряді підприємств
виникли нові галузі промисловості, для яких характерний особливий
виробничий апарат.

Тепер у промисловості існують три види спеціалізації:

предметна — спеціалізація підприємства на виготовленні однорідної
закінченої продукції;

подетальна — виробництво окремих частин і деталей головного продукту;

технологічна (стадійна) — відокремлення окремих стадій єдиного
технологічного циклу (рис. 15).

Рис. 15. Форми і зміст спеціалізації у промисловості

При аналізі промислового виробництва застосовується система показників
спеціалізації:

• частка основної продукції в загальному обсязі продукції, що
виробляється;

• кількість конструктивних і технологічно однорідних груп, видів і типів
виробів;

• частка купованих комплектуючих виробів і напівфабрикатів, що одержані
ззовні, в загальному обсязі продукції, яка виготовляється.

У сільському господарстві залежно від їхнього значення галузі поділяють
на основні, додаткові та підсобні.

Основні галузі визначають спеціалізацію господарства, регіонів,
областей, їхня частка в товарній і валовій продукції, матеріальних і
трудових витратах найвища.

Додаткові галузі створюються для раціональнішого використання робочої
сили, засобів праці та відходів виробництва основних галузей.

Підсобні галузі призначені для обслуговування основних і додаткових
галузей, а також для переробки продукції, яка швидко псується і погано
транспортується.

У сільському господарстві склались такі основні форми спеціалізації:

зональна (територіальна] — виробництво в регіоні тих видів продукції,
для яких є найсприятливіші природні та економічні умови;

господарська — спеціалізація агропромислових і сільськогосподарських
підприємств на виробництві певного виду продукції;

внутрішньогосподарська — відокремлення підрозділів підприємств з
виробництва чітко визначених видів продукції (або робіт);

технологічна (стадійна) — перетворення окремих стадій (часткових
процесів) єдиного виробничого процесу будь-якого кінцевого продукту на
самостійні виробництва;

внутрішньогалузева — господарства або їхні підрозділи займаються
виробництвом різних продуктів, що є продукцією однієї галузі.

Спеціалізація сприяє розвитку масового виробництва. На спеціалізованих
підприємствах є можливість організувати поточне виробництво, застосувати
продуктивніше устаткування і краще його використовувати, механізувати і
автоматизувати виробничі процеси. Це забезпечує значне зростання
продуктивності праці та зниження витрат підприємств.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які риси (ознаки) характеризують категорію «поділ праці»:

а) має історичний характер;

б) є лише мікроекономічним процесом;

в) є макроекономічним процесом;

г) відображує мікроекономічний і макроекономічний процеси;

д) характеризує певну систему суспільної праці на основі її
диференціації;

е) є причиною виникнення товарного виробництва;

є) є важливим чинником розвитку ринкових відносин;

ж) є формою подолання суперечності між безмежними потребами і
обмеженість економічних ресурсів;

з) є чинником виникнення товарного виробництва без відчуження власності;

й) є чинником зростання продуктивності праці.

За даними, наведеними в таблиці, визначіть, на якому з трьох промислових
підприємств найвищий і найнижчий рівень спеціалізації:

Підприємство

Загальний обсяг продукції, мли грн.

У тому числі продукція 1 одного виду, млн грн. і

А

2453,5

1260,5

Б

1741,5

575

В

3564,3

2453

3. На підприємстві до спеціалізації на виготовлення одного виробу
витрачали 5 год. Спеціалізація дала можливість підвищити продуктивність
праці на 20 відсотків. Обчисліть коефіцієнт ефективності поділу праці.

4. Капітальні витрати на здійснення спеціалізації на підприємстві
становили 1500 тис. грн. У результаті спеціалізації вивільнилися засоби
праці (верстати, машини) на суму 500 тис. грн., які передані іншому
підприємству. Річна економія від зниження витрат виробництва (економія
спожитих засобів виробництва і оплати праці) становила 200 тис. грн.
Визначіть термін окупності капітальних витрат на спеціалізацію.

5. Підприємство А поставило для підприємств Б, В, Г електродвигуни, У
свою чергу підприємство А отримувало від підприємства Д литво для
виробництва електродвигунів. Яка спеціалізація існувала на підприємстві
А? Як можна назвати вид кооперування виробництва між підприємствами А і
Д?

Розділ VII

ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ

Які є функціональні форми власності

Що є домінуючим об’єктом власності У чому полягають особливості землі та
інформації як об’єктів власності

Які переваги корпоративної форми власності

§15 СУТНІСТЬ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Фундаментом усієї системи економічних відносин є відноcини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини
між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, га з іншого —
спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва.

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння,
володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних,
духовних).

Власність реалізується в різних функціональних формах (рис. 16).

Рис. 16. Форми власності

Конституцією України визначено приватну, державну та комунальну форми
власності. В окремих випадках виділяється колективна (кооперативна,
акціонерна) форма власності. У ст. 41 Конституції України записано:
«Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами
права державної та комунальної власності відповідно до Закону.

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право
приватної власності є непорушним».

Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі
економічних відносин. Вони визначають:

• спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

• соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;

• характер використання та споживання створеного в процесі виробництва
продукту;

• специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

• мету виробництва та характер управління економічними процесами.

§16 ЕВОЛЮЦІЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Ще не так давно сама постановка питання про історизм відносин власності,
можливість їхнього еволюційного розвитку, пристосування до умов
виробництва, що постійно змінюються, вважалася помилковою. В економічній
літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній
структурі економічної системи суспільства — відносинах власності —
можливі лише на революційній основі, методом «експропріації». Так було
під час революції 1917р. в Росії, коли відносини власності було змінено
силою: приватна власність була знищена. На її основі було утворено
загальнодержавну власність. Нині все більш очевидним стає недостатня
коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами.

У зв’язку з цим постає цілком природне питання: у чому смисл І процесу
історичної еволюції власності, на якій основі він розвиваєть-|ся, які
чинники його зумовлюють?

Структурна складність відносин власності визначає багато-•спектність
процесу її історичного розвитку.

Власність характеризує спосіб взасмодії людини з природою.

Визначити сутність еволюційного розвитку відносин власності можна лише з
урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який
підпорядкований інтересам людини. Кожний новий, вищий за своїм змістом
ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися, виходячи з
якісних змін у способі взаємодії людини з природою, характері присвоєння
засобів та результатів її праці в інтересах розвитку багатства
особистості. З цих позицій має аналізуватись і розвиток різних форм
власності, конкретно історична сукупність яких визначає структуру і
зміст виробничих відносин того чи іншого суспільства. Кожна
функціональна форма власності має оцінюватися з позицій закладених у її
структурі можливостей створення з урахуванням рівня розвитку
продуктивної сили праці людини, оптимальних умов для підпорядкування
виробничого процесу цілям Та інтересам її всебічного розвитку.

ІНДИВІДУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ ЯК ВИХІДНА ЛАНКА ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є
відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби
виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її
суспільної природи.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як
результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила І її
праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва
у процесі продуктивного споживання їх працею людини набувають якісно
нових ознак. Вони втрачають свої суто природні характеристики і
перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її
праці та специфічний об’єкт її індивідуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної
власності полягає у тому, що вона є невід’ємною ланкою суспільної
природи людини, структурної цілісності її особи.

Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно
користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою,
використовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої
праці як з історичної, так і логічної точки зору характеризує сутнісну
основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини
власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпретації відносини
власності ще не розглядаються у органічній єдності змісту і форми. Тут
ще відсутні ті ланцюги, які пов’язують власність з усією системою
економічних відносин, на основі якої вона реалізується. На цьому рівні
власність розглядається поза специфічними характеристиками, як «річ у
собі».

Суспільна природа особи, структурним елементом якої є індивідуальна
власність, конституюється лише у процесі продуктивної праці людини.

Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути
відокремленою від продуктивної праці. Вона формується і реалізує себе
лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та власності
характеризується як вияв одного з фундаментальних законів економічної
теорії.

Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень
економічної теорії — положення про трудовий характер власності та як
наслідок цього об’єктивну обумовленість поєднання в одній особі
працівника і власника; по-друге — виключне право кожного працівника на
присвоєння, користування і розпорядження результатами своєї праці.

Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та
власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого
процесу, його підпорядкування безпосереднім інтересам виробника і
власника. Однак у цьому разі йдеться лише про загальний стрижень
еволюційного процесу, який на кожному історичному етапі розвитку має
своє специфічне втілення. Останнє реалізується через процес
формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм
функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії
можна лише, проаналізувавши всю сукупність функціональних форм
власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

ПРИНЦИПИ ФОРМОУТВОРЕННЯ ВЛАСНОСТІ

Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутворення власності, які
об’єктивні чинники визначають структуру і прин-Іипи утворення її окремих
функціональних форм та видів?

У принциповому плані відповідь на поставлені запитання є досить
очевидною.

Кожна функціональна форма власності має відбивати насам-Іеред рівень
зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню
складності суспільної продуктивної сили, |шо використовується у
виробництві.

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктив-Іної сили
праці як об’єкта індивідуальної власності людини. Покли-Ікана створювати
найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, Івона не може бути вищою
чи нижчою, ніж ступінь розвитку остан-Іньої. Будь-які «забігання» вперед
(так само, як і відставання) у про-|цссі формоутворення власності від
досягнутого рівня продуктивної :или суспільної праці негативно
відіб’ються на розвитку її та у кінце-Івому підсумку стримуватимуть
економічний прогрес.

В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція
здатна виявити ефективність певної форми влас-юсті порівняно з іншими та
перспективи її економічного відтворення.

Водночас положення про об’єктивну обумовленість процесу фор-Імоутворення
власності рівнем та характером розвитку суспільної про-Ідуктивної сили
праці людини не повинно абсолютизуватися. Еко-Іномічні явища і процеси
завжди являють собою багатомірну струк-Ітуру. Такими ж багатомірними є й
причинно-наслідкові зв’язки, що “визначають логіку їхнього розвитку.
Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній
динаміці, вони зазнають на собі впливу не якогось окремого чинника, а
широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та
зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того
чи іншого суспільства. Шс, у кінцевому підсумку, визначає не лише
структурну множинність, |а й можливу альтернативність процесу
формоутворення.

Більше того, як свідчить практика, форми власності реалізують |ссбе не у
чистому вигляді.

Кожна форма власності за своїм змістом багатоструктурна. ІВона неодмінно
містить різноманітні структури — нові й старі, ті, що відживають І щойно
народжуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного
розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише
тоді, коли визначені її економічні межі. Виникнувши завдяки дії певних
об’єктивно детермінованих чинників і передусім під впливом структурної
специфіки суспільної продуктивної сили праці, в умовах, коли дія цих
чинників припиняється, вона може і має бути заміненою іншою, більш
прогресивною формою. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм
власності неодмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток
продуктивних сил, гальмує суспільний прогрес.

Саме так відбувався процес становлення приватно-капіталістичної форми
власності, її елементарні структури з’явилися вже в XIV ст. у вигляді
простого мануфактурного виробництва у північних містах Італії та
Нідерландах. Пізніше, починаючи з XVI і до XVII ст., відбувався процес
первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов’язаний з утвердженням
приватно-капіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий
відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та
примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю
подолати системні зв’язки феодальних відносин. Йдеться про відчуження
людини від землі як основного засобу виробництва і перетворення її
робочої сили на вільний об’єкт купівлі-продажу.

І лише у першій третині XIX ст., діставши внаслідок завершення
промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, засновану на
механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу,
приватно-капіталістична власність утвердилась як панівна структура
економічного базису суспільства.

Інакше розвивались економічні процеси у країнах, що стали на шлях
державного соціалізму, де утворилася авторитарно-бюрократична система. У
структурі їхніх господарств суспільна власність була встановлена силовим
методом без відповідного зв’язку з прогресом продуктивних сил, на основі
й у процесі якого тільки й можуть бути створені передумови для більш
високого ступеня суспільно-історичного процесу. Це, у кінцевому
підсумку, і визначило загальну нестабільність економічної системи
суспільства, її саморозпад. «Капіталістична власність, — писав з приводу
цього на початку 30-х років XX ст. вчений і політичний діяч Німеччини К.
Каутський, — неодмінно буде відроджуватися у тих випадках, коли ще не
створено об’єктивних умов для господарської організації, більш
прогресивних, ніж капіталізм, якщо навіть тимчасово і вдалося розгромити
капіталістич-ІІу власність насильницьким шляхом» (Каутський К.
Материалистическое понимание истории. – М., 1931. – Т. 2. – С. 434).
Підтвердив-це положення, події, що розгорнулися у колишньому СРСР та
Іших східноєвропейських країнах, піднесли досить переконливий зк того,
наскільки небезпечно у політиці й суспільній практиці юрувати вимоги
об’єктивних економічних законів.

ДОМІНУЮЧИЙ ОБ’ЄКТ ВЛАСНОСТІ

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний
для умов її розвитку домінуючий об’єкт власності, який у своєму
конкретному втіленні найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з
природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці та
відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і
результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об’єктом було
природне середовище — земля та існуючий на ній тваринний і рослинний
світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб’єктом їх
присвоєння — первісною людиною. За цих умов члени первісних суспільних
утворень — сім’ї, роду, общини — неосмисле-но сприймали зовнішнє
середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування
і неорганічне продовження свого тіла.

Домінуючим об’єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка
завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступово перетворилася
з колективної основи існування людини на відособлений засіб її
виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй
первісній основі не є результатом людської праці, а тому не може бути
об’єктом власності в суто економічному розумінні. З теоретичного погляду
земля може використовуватися лише як спільне надбання усього
суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю «усім синам
людським», тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з
Біблією, визначається рівність усіх людей і кожної окремої особи по
відношенню до спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися і на вислів одного з відомих англійських економістів XIX
ст. Дж. С. Мілля, який писав у «Основах політичної економії»: «Оскільки
основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на
володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній
бережливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є
продуктом праці — до оброблюваної субстанції землі». «Земля не створена
людиною», — продовжував Дж. С. Мілль. — Тому вона має бути «надбанням
усіх людей». Порушення цього принципу призведе до того, що «щойно
народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і
тим, хто щойно з’явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є
певною несправедливістю». За цими міркуваннями було зроблено такий
висновок: «Держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а
землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділянки на підставі
строкового чи безстрокового договору».

За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людського
суспільства земля не була об’єктом індивідуального (приватного)
присвоєння. «Колективна власність на землю, — писав з приводу цього Л.
Морган (Древнєє общество или исследование линий чело-веческого прогресса
от дикости через варварство к цивилизации. — Л., 1935), — була …
загальним явищем у варварських племен». До такого самого важливого з
точки зору розуміння логіки історичного розвитку висновку прийшов і
відомий російський дослідник М. Ковалевський, «Етнографія й історія, —
підкреслював він, — свідчать про те, що індивідуального присвоєння землі
та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало» (Очерк
проис-хождения й развития семьи й собственности. — М., 1939).

Проте суспільна практика внесла і у це питання свої корективи. В
історичних межах аграрної цивілізації в різних районах земної кулі
відповідно до природно-кліматичних та інших умов виробництва
сформувалися три специфічні (локальні) цивілізації — азійська, антична і
германська.

В умовах азійської цивілізації, для якої була характерна екстенсивна
форма виробничої технології, збереглась суспільна (племінна чи общинна)
власність на землю.

В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю, яка
стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології.

Своєрідна форма власності на землю склалася в умовах розвитку
германської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх
германців, яка грунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут
дістала розвиток змішана форма власності, за якої власником

землі виступали одночасно община (сім’я) і глава сім’ї. Цілком природно,
що ця диференціація у своєму подальшому розвитку зумовила специфічні
характеристики різноманітних локальних структур феодалізму — суспільної
формації, для якої власність на землю стала фундаментом економічної
структури.

Згодом економічна практика довела, що земля як економічний гсурс
найбільш ефективно використовується тоді, коли вона знахо-иться у
приватній власності товаровиробника. Однак і в цьому разі Іержава
зберігає за собою функцію контролю за її раціональним з гточки зору
інтересів усього суспільства використанням.

Конституцією України (ст. 14) гарантується право приватної власності на
землю: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під
особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це
право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та
державою відповідно до закону».

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного
виробництва, вперше в історії домінуючим об’єктом власності стали
створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя
праці. Необхідність високої концентрації індустріальних засобів
виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив
робочої сили від об’єктивних умов її продуктивного використання. Як
наслідок, засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми
капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального
суспільства. Згідно І цим приватна власність на засоби виробництва стала
панівною формою економічної системи капіталізму.

Принципово нові процеси у відносинах власності зароджуються у зв’язку з
розвитком сучасної технологічної революції та становленням
постіндустріальної структури виробництва. Домінуючим об’єктом власності
стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної
робочої сили. Остання, на відміну від робочої сили, що використовується
у традиційних галузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження
від свого власника. Вона перестає бути товаром у традиційному розумінні.
Водночас слід ураховувати й докорінні зміни у структурі інформаційної
економіки, процеси деконцентрації та індивідуалізації виробництва, а
також інші перетворення технологічного способу виробництва. У своїй
сукупності вони призводять до все більшого знецінення тих економічних
засад, на яких в епоху індустріалізму грунтувалося відчуження від
трудівника продуктивної сили його праці, розвивалася
приватно-капіталістична власність на засоби виробництва.

Логіка сучасного економічного розвитку засвідчує ефективність змішаної
багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на органічному
поєднанні різних форм власності та використанні диференційованих
механізмів регулювання і управління ними.

На цій основі, з одного боку, здійснюється демократизація відносин
власності, з іншого — обмежуються економічний простір і діапазон
функціонування класичних форм приватно-капіталістичної власності, що
утвердилася і дістала всебічний розвиток в умовах індустріальної
системи. Мається на увазі її еволюційно-позитивне самозаперечення і
формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої
сили і засобів виробництва. Завдяки цьому створюється фундамент для
безпосередньої реалізації індивідуальної (приватно-трудової) власності
людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної
ланки економічних відносин на рівень загальноцивілізаційних принципів
розвитку.

§17 НОВІТНІ ТЕНДЕНЦІЇ В РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі позиції корпоративну
(акціонерну) форму власності. Тепер в економіці розвинених країн світу
корпорації (акціонерні підприємства) є найбільш динамічною провідною
структурою економіки. У США їхня частка у загальному обсязі реалізованої
продукції становить майже 90 відсотків. У західних країнах на
корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу
виробництва.

У чому ж переваги корпорації перед класичною формою приватного
підприємництва? Що забезпечило їй вихід на провідні позиції у сфері
бізнесу?

Відповісти на ці запитання непросто через те, що йдеться про
різноманітні чинники, які слід ураховувати. Та найбільш значущим тут є
ось що. Особливість корпоративної форми власності полягає у тому, що
вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими особами акціями
все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький
інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням
особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового
успадкування). Більше того, корпорація примножує приватну власність.
Особами, що володіють апіталом і отримують з цього прибуток, стає все
більше громадян.

Водночас корпорація долає обмеженість, притаманну кла-рсичній формі
приватної власності. Формуючи загальну структуру корпорації та
зберігаючи себе в ній лише як юридичну інституцію володіння,
приватно-капіталістична власність разом з тим заперечує себе економічно:
вона реалізується через більш зрілі — колективні — форми організації
виробництва. Йдеться про реалізацію через структуру корпорації відомої
формули про «позитивне заперечення приватної власності».

Красномовним є історичний аспект становлення і розвитку корпорації.
Перші акціонерні товариства з’явилися ще на початку минулого століття.
Однак, попри їхні очевидні переваги, законодавство всіляко стримувало
їхній розвиток. Досить сказати, що для того щоб отримати дозвіл на
створення корпорації, потрібно було спеціальне рішення законодавчих
органів або королівської влади.

Становище змінилося лише на початку нинішнього століття. Тепер
відповідно до законодавства багатьох країн світу корпорації можуть
створюватися для будь-яких цілей, причому без обов’язкового дозволу
законодавчих органів.

Варті уваги й ті переваги корпоративної форми власності, що визначають
її конкурентоспроможність. Це виключно висока виробнича гнучкість і
можливість акумулювати капітальні ресурси і кошти будь-якої належності.

Корпорація є майже бездоганним механізмом для мобілізації найбільших сум
капіталу. Це — найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо
приватно-капіталістична власність у її класичному втіленні дезінтегрує
суспільство, породжуючи цим самим складні соціальні проблеми суспільного
розвитку, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови для
соціальної інтеграції, подолання відчуження людини. У зв’язку з цим слід
звернути увагу на те, що у процесі функціонування корпорації
відбувається так званий процес деперсоніфікації великої приватної
власності на засоби виробництва. Це знаходять вираження у втраті
окремими власниками капіталу контролю над його функціонуванням.

Донедавна, коли йшлося про корпорацію, то, як правило, наголоувалося, що
вона є засобом «пограбування» мільйонів акціонерів особами, що утримують
контрольний пакет акцій. Тепер же ситуація багато в чому змінилася. Якщо
у 1929 р. у США з 200 найбільших корпорацій контрольним пакетом акцій
володіло 6 приватних осіб, то у 1964 р. таких взагалі не існувало.

Як приклад можна навести відому корпорацію АТТ (вироби телекомунікації),
яка входить до першої десятки найбільших компаній США. Нині її
акціонерами є більш як 2 млн осіб, жодна з яких не володіла акціями
більш як 1 відсоток загальної суми акціонерного капіталу. Таке
розпорошення акцій характерне і для багатьох інших корпорацій. Саме
завдяки цьому управління ними здійснюють не приватні власники, а
професійні управляючі, яких Дж. Гелбрейт назвав техноструктурою. «Влада
людей, що управляють нею (корпорацією. — А. Г.), — писав він, — не
залежить більше від приватної власності» (Новое индустриальное общество.
— М., 1969).

Отже, йдеться про процес якісної еволюції механізму реалізації приватної
власності, її структурної перебудови. Розпорошення власності, як пише з
приводу цього Б. Гаврилишин (Дороговкази в майбутнє. — К., 1990), є нині
домінуючою реальністю. Це зумовлює докорінну зміну ролі цієї ланки
економічних відносин у системі підприємства, зменшує можливість
здійснення приватним власником прямого контролю над засобами
виробництва. У кінцевому підсумку ці процеси розкривають зміст
твердження «власність без влади і влада без власності». Змінилася основа
влади. Спершу вона була похідною від власності. Згодом влада змістилася
у бік компетенції, технічної спроможності забезпечувати економічне
ефективне використання ресурсів.

Зауважимо, що корпорація не с застиглою формою власності. Вона
еволюціонує. Слід звернути увагу на якісно нове явище у розвитку
корпоративної власності, що набуває дедалі більшої ваги у останні
десятиріччя. Йдеться про «революцію» у структурі корпорації, пов’язану з
передаванням певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам
того підприємства, де вони працюють.

Початок розвитку перетворень корпоративної власності, що розглядаються,
було покладено прийнятим Конгресом США у 1974 р. згідно з спеціальним
планом розвитку акціонерної власності законом. Зміст його зводиться до
здійснення широкої системи заходів, спрямованих на залучення працівників
до акціонування. У наступні роки Конгрес США прийняв ще понад 20
законодавчих актів, які сприяли поширенню цих процесів.

Закони про робітничу власність на кінець 80-х років було прийнято також
у 19 американських штатах. За рахунок отриманих прибутків або кредитних
ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють так
званий акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції
працівників цієї компанії. Відповідно до рішення Конгресу США компаніям,
що здійснюють таку соціалізацію корпоративної власності, надають
довгострокові податкові преференції та інші пільги.

Як свідчить статистика США, у 1975 р. налічувалося 1601 компанія, що
повністю перейшли в управління трудових колективів, а у 1988 р. — 9700.
Відповідно збільшилась і кількість працюючих — з 243 тис. до 9,7 млн. У
1990 р. кількість таких компаній зросла до 10 275, а число зайнятого на
них персоналу — до 10,5 млн осіб, що становить майже 10 відсотків
активної робочої сили. В США це такі відомі процвітаючі фірми, як
«Авіс», «Морган стенлі», «Локхід», «По-лароїд». Підраховано, що
продуктивність праці та рентабельність в корпораціях цього типу є вищою,
ніж на аналогічних підприємствах інших форм власності. За оцінками
фінансової комісії Сенату США до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і
службовців може стати власниками підприємств, де вони працюють.

Постійне удосконалення акціонерних форм розвитку виробництва сприяло
істотному зростанню числа власників акцій. На початку 50-х років у США
налічувалося близько 6 млн акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася
до 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий мешканець є
акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими
є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються
завдяки цим процесам. Акціонерна власність вносить суттєві корективи у
спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. На основі
формування елементів прямого поєднання їх долається відчуження робітника
(працюючого) від засобів і результатів праці, управління виробництвом. У
кінцевому підсумку відбувається процес перетворення працівника на
співвласника засобів виробництва. Досягається тотожність праці та
власності.

Працівник за своїм соціальним статусом стає працюючим

власником.

Завдяки цьому створюються умови для безпосередньої реалізації
індивідуальної власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для
виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень
загальноцивілізаційних принципів розвитку.

Характерним є те, що під час роздержавлення та приватизації в Україні
переважного розвитку набула корпоративна форма власності. Корпоративний
сектор тепер є домінуючим в українській економіці. Станом на 1 січня
1998 р. на нього припадало 52,4 відсотка загальної кількості
підприємств, на яких вироблялося 55,7 відсотка промислової продукції.
Показовим є й те, що 21 млн громадян України стали власниками акцій та
земельних паїв (табл. 4). Однак незрілість ринкових відносин в Україні
заважає повній реалізації громадянами своїх прав як акціонерів. Згодом
цей недолік буде подолано.

Всебічний розвиток корпорації не є єдиним процесом, що докорінно змінює
відносини приватно-капіталістичної власності, позитивно заперечуючи її
сутність.

Не зважаючи на виключно високу частку корпорацій у виробництві валового
національного продукту, в країнах Заходу не тільки не зменшується, а,
навпаки, зростає кількість підприємств, що

Таблиця 4 Структура власності промисловості України за 1998 р.

Форма власності

Частка

за кількістю підприємств

за обсягом виробництва

Державна

19,9

32,1

у тому числі: загальнодержавна комунальна

16,3 3,6

31,7 0,4

Колективна

79,1

67,7

Приватна

0,7

0,1

Власність міжнародних рганізацій та юридичних осіб інших держав

0,2

0,05

безпосередньо перебувають в індивідуальній приватній власності. Це так
звані малі підприємства, які в останні десятиріччя отримали значний
розвиток. В окремих країнах Заходу на них припадає до 40 і більше
відсотків виробленої продукції. З погляду перспектив економічного
розвитку, розуміння того, що приватно-трудова власність, на якій
грунтується діяльність цих підприємств, не тільки не згортається, а й
кількісно зростає, факт досить вагомий.

Перевагою цих підприємств є високий динамізм, здатність, з одного боку,
швидко пристосовуватися до ринкового попиту, який постійно змінюється, з
іншого, — акумулювати технічні нововведення. В Україні малі підприємства
також швидко розвиваються.

Складні та суперечливі процеси відбуваються у зв’язку з перетворенням
інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самої інформації —
на домінуючий об’єкт власності, основну фор-I му багатства суспільства.
Формуючи основу інтелектуальної влас-I ності, остання, на відміну від
власності на матеріально-уречевлені І засоби виробництва, не може себе
реалізувати на суто приватній І основі. Наслідком цього є те, що
прогресуюче звуження на основі І розвитку постіндустріальної технології
сфери праці як діяль-I ності зі створення предметно-уречевлених
матеріальних благ І означає одночасне згортання сфери панування
приватної власності.

Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слід передусім 1
виявити специфічні риси інформації як товару, що поступово пе-

• ретворюється на основний виробничий ресурс постіндустріально-

• го суспільства. Інформація як носій вартості є об’єктом купівлі й

• продажу і у цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного І
товару — послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, В що
стають на шлях постіндустріального розвитку, посилюється кон-В курентна
боротьба за володіння нею. Більше того, відбувається про-В цес
монополізації інформації, перетворення її на безпосередній В об’єкт
приватної власності, інституцію економічної влади. Відпо-

• відно до цього формується новий соціальний прошарок людей —

В власників інформації.

• Інформація має й іншу сторону, реалізація якої стимулює розви-В ток
зворотного процесу — знецінення відносин приватної власності. В Йдеться
про специфіку споживчого використання інформації як В товару. Інформація
у процесі свого продуктивного споживання не зникає. На відміну від
звичайного товару інформація при її продажу не відчужується від свого
власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її
використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити і
покупець. У кінцевому підсумку дістають подвійний результат. Інформація
втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника —
людини. Водночас на грунті її всебічного розвитку формується спільна
духовна власність, яка є фундаментом нагромадження інтелектуального
потенціалу суспільства.

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володіє землею і вирощує
на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самій ділянці
землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральний
конвеєр, то цей конвеєр також не може використовуватись як об’єкт
власності ще кимось іншим. Однак, якщо певний суб’єкт володіє
інформацією, то ця сама інформація може стати власністю й іншої особи.

Які ж висновки робить, аналізуючи ці процеси, американський вчений?

Якщо для індустріального суспільства, на його думку, головним
матеріальним елементом у структурі власності була власність на землю,
будівлі, машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США
переходить до інформаційного суспільства, основою власності стає
неречова субстанція. Найважливішим у її характеристиці є те, що вона
стає спільним суспільним надбанням, перетворюється на спільну духовну
власність. Кожен може користуватися цією власністю спільно. Це
принципово нова форма власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається не просто
економічне заперечення специфічної для індустріальної системи
приватно-капіталістичної власності, а діалектичне зняття відносин
власності взагалі. Ці відносини поступово відходять у підвалини всієї
економічної системи суспільства, поступаючись місцем принципово іншим
системоутворюючим структурам.

Як наслідок, один з найважливіших критеріїв формаційного розвитку —
критерій власності — зазнає настільки глибоких перетворень, що у
кінцевому підсумку втрачає можливість виконувати свою головну
формаційно-утворюючу функцію. Функція власності, що є основою формування
соціально-класових відносин, владних та управлінських структур
суспільства, поступово самозапере-чується.

Саме на цих методологічних засадах побудована теорія граничної
корисності, на якій засновані неокласичні школи економічної теорії.
Найважливішим постулатом цієї теорії є положення про те, що будь-які
виробничі структури можуть бути предметом економічних відносин, якщо
вони є рідкісними. Йдеться про те, що їхня економічна значимість
обернено пропорційна до їхньої наявності. Це стосується оцінки
економічної корисності не тільки певного товару, а й, як про це писав
один із засновників теорії граничної корисності відомий австрійський
економіст Карл Менгер (Основания по-литической зкономии. Общая часть:
Пер. с нем. — Одесса, 1903), власності у цілому. Власність як економічна
категорія, зазначав він, є не довільним винаходом, а навпаки, єдино
можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам природою,
тобто невідповідністю між потребою і доступною кількістю благ, що є у
нашому розпорядженні. Це дає змогу, підкреслює австрійський учений,
зробити висновок про те, що за умов, коли буде досягнута рівновага між
потребою і доступною кількістю благ, власність на них взагалі втратить
свою економічну значущість. Вона зникне.

Звичайно, сучасні процеси у відносинах власності розвиваються за більш
складною схемою. Проте у своїй принциповій постановці позиція К. Менгера
не може піддаватися сумніву. Вона не лише науково коректна, а й така, що
створює відповідну методологічну основу для розуміння принципу історизму
відносин власності, логіки їхнього еволюційного самозаперечення.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1.3 наведених положень визначіть ті, які характеризують економічну та
юридичну точки зору на власність:

а) відносини з приводу володіння людиною різними матеріальними і
духовними цінностями; б) відносини з приводу присвоєння засобів
виробництва; в) відносини, що характеризують спосіб поєднання робочої
сили з засобами виробництва; г) відносини, що характеризують
використання людиною матеріальних і духовних цінностей.

2.Які з наведених положень належать до характерних рис форм власності:
а) багатоструктурність за своїм змістом; б) історичність існування; в)
відсутність різноманітних структур; г) ефективність певної форми
визначає конкуренція; д) реалізує себе лише у чистому вигляді.

3. Яка з наведених форм власності займає домінуючі позиції в розвинених
країнах світу:

а) приватна; б) кооперативна; в) корпоративна; г) загальнодержавна; д)
муніципальна.

4. В сучасних умовах інформація стає об’єктом власності. Як виявляються
специфічні риси такого об’єкта:

а) інформація є носієм вартості; б) відбувається процес монополізації
інформації та формування соціального прошарку людей — власників
інформації; в) при продажу інформації та її споживанні — вона не зникає
у продавця; г)інформацію не можна реалізувати повторно; д) інформація
втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника —
людини; е) інформацію можна реалізувати повторно.

Розділ VIII

ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО. ТОВАР

Які форми суспільного виробництва знало людство

протягом усієї своєї історії

За якими законами відбувається перехід від однієї

форми господарювання до іншої

Які характерні особливості натурального і товарного

виробництва ф Що таке товар

Як визначається цінність товару

§18 ФОРМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

НАТУРАЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО

Протягом усієї своєї історії людство знало дві форми суспільного
виробництва — натуральну і товарну. Перша панувала в первісному
суспільстві, при рабовласництві та феодалізмі. Друга, зародившись ще у
період розкладу первісного ладу, існує й сьогодні і є визначальною
формою виробництва в усіх розвинених країнах.

Тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для
задоволення власних потреб виробництва, для споживання всередині
господарства, де вони вироблені, називають натуральним

Такі відносини були історично першим типом економічної організації
виробництва і у чистому вигляді існували лише у первісній общині, коли
люди ще не знали суспільного поділу праці, не обмінювались між собою
виробленою продукцією. Натуральне господарство панувало у патріархальній
селянській общині, у феодальному помісті. Вироблені продукти праці у
вигляді конкретного блага — їжі, одягу, взуття, житла, знарядь праці, що
становлять певну споживну вартість, є природною формою багатства.

У натуральному господарстві економіка будувалася, виходячи з
внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності
замкненої економічної ланки. Безперечно, це не виключає того, що певні
продукти праці інколи обмінювалися на інші з якимись окремими суб’єктами
чи общинами. Проте цей обмін був випадковим або таким, який не має
серйозного впливу на виробничу сферу і споживання. Отже, в умовах
натуральної форми організації суб’єктами, які визначають, що виробляти,
для кого виробляти і як організувати виробництво, є власники-працівники.

Натуральна форма виробництва має такі основні риси.

1. Замкненість означає, що для цієї системи господарювання панівними
економічними відносинами є ті, що діють всередині певної спільності.
Остання як суб’єкт господарської діяльності не вступає в економічні
відносини з іншими суб’єктами, оскільки її завданням є самозабезпечення.
Суспільство при цьому складається з маси відокремлених господарств
(сімей, общин, помість, господарських регіонів). Кожне господарство
спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім
необхідним. У такому господарстві виконуються усі роботи — від добування
сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

Якщо тенденція до натуралізації здійснюється на рівні країни, то це
призводить до автаркії — політики господарського відокремлення,
самозабезпечення країни, її ізольованості від світового ринку, що не дає
можливості реалізувати переваги міжнародного поділу праці,
зовнішньоекономічних зв’язків. Така політика є реакційною, оскільки в
кінцевому підсумку уповільнює розвиток економіки, знижує рівень життя
населення.

2. Універсалізація праці. Діяльність господарюючого суб’єкта при
натуральній формі виробництва спрямована на задоволення власних потреб.
Домінуючою при цьому є ручна праця — кожний працівник усі основні роботи
виконує за допомогою найпростіших знарядь праці (мотики, заступу, сокири
тощо). Щоправда, всередині натурального господарства праця поділяється
між окремими людьми та їх групами.

3. Прямі економічні зв’язки між виробництвом і споживанням. Подібні
зв’язки є способом руху вироблюваного продукту за такою схемою:
виробництво — розподіл — споживання. Прямі натуральні зв’язки призводять
до безпосереднього використання вироблюваного продукту самими
виробниками, що і є визначальною, генетичною рисою натурального