.

Основи економіки_Політекономія

Язык: украинский
Формат: шпаргалка
Тип документа: Word Doc
0 21503
Скачать документ

1. Зародження і розвиток політичної економії. Основні школи і течії в
політичній економії. Політекономія-складова частина економічної теорії.
Економічна теорія складається з політекономії, макроекономіки,
мікроекономіки, історії економічних вчень. Макро- і мікроекономіка
конкретизують загальнотеоретичні положення політекономії. Макроекономіка
на рівні країни, мікроекономіка на рівні окремих галузей. В цілому
економічна теорія є методологічною основою всіх економічних дисциплін.
Господарчо-економічні проблеми завжди знаходились в центрі уваги людей.
Перші наукові проблеми зустрічаєм також в давності в рамках єдиної
філософської науки. Накопичення великих обсягів економічних знань
призводить до їх розчленування. Виникнення спеціальних досліджень
відноситься до початку 17 ст. (зародження капіталізму та формування
національних ринків).Тоді й виник термін політекономія. Він був вперше
застосований французьким вченим – меркантилістом Антуаном де
Монкретьєном в 1615 р. в “трактаті адресованому королю и королеві”.
Меркантилізм-перша школа політекономії. Походить від італійського слова
мерканте (купець). Багатство суспільства ототожнювали з золотом.
Джерелом багатства-торгівлю. Меркантилісти сприяли розкладу феодалізму,
первинному накопиченню капіталу. Класична Політек

виробництво, але лише с/г. Головна їх заслуга – перша спроба провести
аналіз суспільного відтворення. Класична Поліекономія: Вільям Петті,
Адам Смітт, Давід Рікардо обгрунтували, що джерелом суспільного
багатства є все суспільне виробництво. 1.Ввели метод абстрагування, який
відкривав можливості проникнення в глибинну суть досліджуваних явищ.
2.Заклали основи трудової теорії вартості. 3.Дослідили механізм
відтворення суспільного капіталу. 4. Спробували пояснити закони, що
управляють економічними явищами. 5. Виступали за обмеження втручання
держави в економіку, за свободу торгівлі. В середині та другій половині
19ст. в працях Сісмонді й Прудона розвивалась дрібнобуржуазна
Політекономія. Вона відображала інтереси і погляди мілких
товаровиробників; не змогла відкрити закони економічного розвитку й тому
виявилась безплідною. Сучасна економічна теорія характеризується більшою
кількістю напрямків, шкіл, течій. Основні: 1) Неокласична; 2)
кейнсіанська; 3) монетаризм; 4) інституціонально-соціологічна. Вони
різняться трактуванням ролі ринку і держави, їх співвідношення і
взаємодії в економічному розвитку.

2. Предмет політичної економії та його тлумачення різними школами.

Політекономія – суспільна наука. Вивчає відносини між людьми в процесі
їх виробничо-господарської діяльності. Економічні відносини – відносини
1) з приводу економічного поєднання робітників з засобами виробництва;
2) з приводу організації виробничого процесу; 3) з приводу присвоєння й
використання результатів виробництва. Політекономія здійснює екскурси в
інші науки. Зачіпає політичні, ідеологічні відносини, особливо
економічну та соціальну політику, психологію, юриспурденцію в галузі
господарського та цивільного права. Також стикається з науками, що
вивчають техніку і технологію виробництва. Предмет: Політекономія вивчає
економічні відносини людей, їх єдності і взаємодії з продуктивними
силами та політичними, ідеологічними, соціальними інститутами
суспільства. Предметом є вивчення економічних виробничих відносин, їх
взаємодія з продуктивними силами та організація управління і ефективне
ведення господарства як чинників суспільного багатства. Вивчаючи свій
предмет політекономія робить висновки, узагальнення, в результаті чого
формується понятійний аппарат: економічні закони, економічна категорія.
Категорія – наукове поняття, яке характеризує окремі сторони
економічного явища (ціна, прибуток, зарплата). Економічні закони
виявляють суттєві, стійкі та необхідні причини, наслідкові зв’язки і
взаємозалежність даного економічного процесу. Закон – це суть
економічних явищ. Ряд західних економістів визначають політекономію як
науку про багатство, народне господарство, забезпечення добробуту тощо.
Сучасне розуміння західними економістами політекономії пов’язано з
поняттям “економікс”, що перекладається як економіка. Предметом
“економікс” є поведінка людей у процесі виробництва різних благ за умов
обмеженості ресурсів та управління ними. Метою у даному разі є
досягнення максимального задоволення потреб людей на основі забезпечення
прибутку. Деякі економісти (наприклад, С.Фішер) предметом вивчення в
“економікс” називають ту сферу людської діяльності, що належить до
виробництва, обміну і споживання товарів і послуг. Марксизм при
з’ясуванні предмета політичної економії наголошує на виробничих
відносинах між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і
споживання матерільних благ. При зіставленні двох підходів до визначення
предмета політекономії очевидними є розбіжності між ними. Економікс
акцентує увагу на дії людей у різних сферах суспільного відтворення, а
політекономія (марксистська) – на тому, що люди в процесі праці
вступають між собою певні відносини.

3. Економічна теорія і політична економія: проблеми взаємозв’язку.
Позитивна і нормативна політична економія.

Сучасна економічна теорія, головним змістом якої є розвинена ринкова
економіка як загальнолюдська цінність, розкриває її сутність через різні
рівні аналізу. Об’єктом економічної теорії є економіка в цілому.
Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів
вивчення економічного життя суспільства: в центрі уваги постають
економічні виробничі відносини, проблеми ефективності економічної
системи, особливості різних систем господарювання тощо. Економічна
теорія досліджує не лише проблеми оптимізації виробництва при обмежених
ресурсах, а й економічні форми та закономірності, в яких здійснюється
суспільне відтворення в цілому. Термін “політична економія” щодо
економічної теорії був застосований ще у 1615 році. Цей термін можна
трактувати як науку про ведення господарства в державі, суспільстві.

Вивчення політекономічного аспекту економічної теорії означає
дослідження розвитку економічних явищ і процесів через пізнання
економічних виробничих відносин. Головним завданням економічної теорії є
характеристика засад економічних систем через аналіз
організаційно-економічних та соціально-економічних виробничих відносин.

Політекономія – суспільна наука. Вивчає відносини між людьми в процесі
їх виробничо-господарської діяльності. Економічні відносини – відносини
1) з приводу економічного поєднання робітників з засобами виробництва;
2) з приводу організації виробнмчого процесу; 3) з приводу присвоєння й
використання результатів виробництва.

Отже, політекономія та економічна теорія є тісно взаємопов’язаними
науками та явищами, які переплітаються у своєму існуванні.

4. Закони і категорії політичної економії.

Виробничо-господарській діяльності властиві об’єктивні економічні
закони. Економічні закони – внутрішні, істотні, стійкі
причинно-наслідкові зв’язки і залежності економічних відносин людей.
Об’єктивний характер економічних законів обумовлений такими обставинами:
1)виробництво життєвих благ здійснюється на основі і з використанням
предметів, законів, сил природи існуючих незалежно від волі і свідомості
людей; 2)матеріальною основою життєдіяльності людей є їх безперервний
обмін речовин з природою; вони не можуть припинити споживання, як
найважливіший компонент цього обміну, а тому не можуть на свій розсуд
припинити виробництво, не можуть вільно маніпулювати обсягами і видами
виробництва.

Економічні закони виступають як пануюча тенденція соціально-економічного
розвитку суспільства. Вони проявляються не в кожному окремому явищі або
процесі, а у всій їх сукупності на досить довгих відрізках часу; вони
визначають спільну логіку економічного розвитку. Люди не безсильні перед
цими економічними законами, не лишені своїх інтересів і активної
ініціативності в їх реалізації. Закони незалежні від волі і свідомості
людей, але не від їх діяльності. Це закони виробничо-господарської
діяльності людей, суспільних дій, і вони мають місце лише в людському
суспільстві. закони та здійснюючи свою виробничо-господарську діяльність
в їх руслі, люди добиваються високих результатів в своїй діяльності.
Економічні категорії. Будь-яка галузь наукових знань здійснює типізацію,
класифікацію великої кількості досліджуваних явищ. Результатом цих
узагальнень в економічній науці є економічні категорії. Економічна
категорія – наукове зібрання понять, яке абстрактно характеризує
сутність багатьох однорідних, аналогічних економічних явищ. Інструмент
наукового пізнання виробничо-господарських явищ і процесів; абстракція,
що відображає в науковій свідомості дійсні економічні відносини.
Економічні категорії істинні, оскільки існують ті відносини,
відображенням яких є. Категорія – наукове поняття, яке характеризує
окремі сторони ек. явища (ціна, прибуток, зарплата). Економічні закони
виявляють суттєві, стійкі і необхідні причини, наслідкові зв’язки і
взаємозалежність даного економічного процесу. Закон – суть економічних
явищ.

5. Методи економічних досліджень. Методи економічних досліджень
підрозділяється на дві групи: 1) емпіричні; 2) теоретичні.

Емпіричні – полягають у зібранні фактів, врахуванні всіх змін, що
відбуваються з ними, в їх групуванні, математико-статистичній обробці.
Теоретичні методи є засобом проникнення в глибинну сутність
досліджуваних явищ, розкриття законів їх функціонування та розвитку.

В політекономії теоретичні методи полягають головним чином в абстрактних
висновках, у висуненні та перевірці гіпотез, гіпотетичному моделюванні
економічних процесів. Широко використвується метод абстрагування:
відсторонення від другорядних, неістотніх сторін досліджуваного явища з
метою виділення першочергових глибинних якостей, що розкривають його
сутність. Шляхом методу абстракції формуються економічні закони та
категорії. Кращим засобом перевірки висунутих гіпотез, сконструйованих
моделей є експерименти, тобто відтворення відповідних процесів в
лабораторних умовах. При вивченні фактів, висуненні та перевірці
гіпотез використовуються методи аналізу та синтезу, індукції та
дедукції.

Аналіз – розчленування досліджуваного об’єкту на складові частини.
Синтез – вивчення предмету в єдності та взаємодії всіх його складових
частин, його системної цілісності. Індукція – конструювання узагальнених
висновків

ня, уточнення, підвищення якості спільних наукових висновків, законів.

6. Функції політичної економії. Політекономія вивчає відносини між
людьми у вирішальній сфері їх життєдіяльності: у виробничо-господарській
економічній діяльності. Значення політекономії в житті суспільства може
бути охарактеризоване її функціями. Політекономія як одна з галузей
наукового знання, виконує:

1) Пізнавальну функцію. Нею політекономія забезпечує накопичення
наукових знань в галузі виробничо-господарської діяльності людей, а в
цілому – нарощування інтелектуального потенціалу суспільства, розширює
науковий кругозір людей, озброює їх знаннями об’єктивних законів
економічного розвитку суспільства, силою наукового передбачення. 2)
методологічну. Політекономія вивчає виробничо-господарські відносини
людей в глибинній їх сутності. Це фундаментальна наука, є методологічною
основою всіх економічних наук. 3) практичну. Політекономія – теоретична
основа економічної політики держави, підприємств, фірм. На основі її
законів та теоретичних висновків органи держуправління, фірми визначають
свої програмні цілі, економічну стратегію і практику. Політекономія
сприяє нарощуванню економічного потенціалу. 4) ідеологічну.
Політекономія формує погляди, суспільні ідеї, суспільну свідомість. 5)
прогностична. Має забезпечити суспільну важливість в економічних діях,
здійснювати необхідні передбачення щодо розвитку економічних процесів.
6) виховна. Кожна суспільна наука має виховну функцію. Вона пов’язана з
формуванням економічного мислення.

7. Політична економія і обгрунтування економічної політики. Економічна
політика – це сукупність науково сформульованих ідей і положень,
довгострокових і найближчих завдань, цілеспрямованих дій, з допомогою
яких здійснюється керівництво економікою (підприємством). Тобто – це
розробка й проведення в життя системи господарських заходів, скерованих
на розвиток і підвищення ефективності виробництва. Економічна політика,
щоб бути дійовою, не повинна бути результатом вольових, випадкових
рішень окремих осіб, тих чи інших владних структур. Її зміст
визначається вимогами об’єктивних економічних законів . Тому
ефективність, дійовість економічної політики, а в остаточному підсумку
ефективність системи управління, залежить від того, наскільки повно й
чітко економічна політика відображає ці вимоги. Економічні закони,
характер і механізм їх дії, вимоги вивчає політекономія. Щоб бути
ефективною, економічна політика повинна спиратися на концепції,
рекомендації, які розробляються політекономією.

8. Виробництво та його основні фактори.

Виробництво-це не лише процес створення благ, необхідних для задоволення
різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людини,
оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього фізичного існування, а
також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

Виробництво як процес суспільної праці складається з таких фаз:
безпосереднього виробництва, розподілу, обміну, споживання. Процес
виробництва-це взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які
перебувають у суперечливій єдності, але відносно автономні у своєму
розвитку. Останній може бути як еволюційним, так і стрибкоподібним.
Розподіл включає в себе: розподіл ресурсів, розподіл предметів
споживання, розподіл доходів. Обмін – відносини, завдяки яким товари та
послуги рухаються від виробників до споживачів. Споживання –
використання створених благ, реалізація їх корисності. Буває виробниче і
особисте. Виробництво поділяється:1)
матеріальне (промисловість, будівництво, с/г), 2) сферу послуг: а)
виробництво матеріальних послуг (транспорт, зв’язок), б) нематеріальні
послуги (банківська і фінансова діяльність), 3) виробництво
нематеріальних благ (мистецтво тощо). Виробництво поділяється на:
первинне -грунтується на безпосередньому привласненні того, що дає
природа (мисливство, рибальство), вторинне – грунтується на первинному,
є похідною від нього: обробна промисловість, будівництво. Третинне –
створення різноманітних послуг.

Фактори виробництва

Ресурс Фактор Доходи

Природні Земля Рента

Фінансові Капітал %

Матеріальні Праця Зарплата

Людські Підприєм. діяльн. Підпр. Доход

Земля – мати багатства (Петті). Земля як фактор виробництва має такий
економічний зміст: 1. Є операційним базисом виробництва. 2. Є сховищем
природних ресурсів.3. Є природною основою с/г (як предмет і засіб). 4. Є
різною за родючістю. Капітал – це майно або засіб виробництва, що
належить підприємцям або іншим власникам, і використовується в процесі
створення товарів і послуг. Капітал існує в продуктивній формі, коли
його власники одержавили доход від користування і володіння своїм
майном. Праця – це інтелектуальна або фізична діяльність, направлена на
виготовлення благ та надання послуг. Праця – це діюча робоча сила.
Підприємницька діяльність передбачає використання ініціативи,
новаторства і ризику в організації виробництва. Земля і капітал –
матеріальні фактори виробництва. Підприємницька діяльність і праця –
особливі фактори виробництва. Всі фактори є взаємозамінюючими, що
зумовлено різними причинами, але головними є обмеженість ресурсів,
ефективність їх використання. Висновок: фактори мають спільну рису:
рідкісні або маються в обмеженій кількості.

Обмеженість виробничих ресурсів. Крива виробничих можливостей.

На основі виробничих ресурсів обчислюється виробничий потенціал
суспільства. Виробничий потенціал суспільства являє собою сукупність
виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх
обсягу, структури, технічного рівня та якості. Він характеризує
максимально можливий обсяг виробництва продукції за умови повного
використання робочої сили, підприємницького ресурсу, капіталу і
землі.Нині особливе місце у виробничому потенціалі суспільства посідають
природні ресурси — розвідані та освоєні природні багатства (с/г угіддя,
корисні копалини, вода тощо).Економісти досліджують способи, за
допомогою яких продукти виробляються і споживаються, бо люди хочуть
споживати значно більше, ніж економіка може виробити. Блага обмежені,
тоді як потреби здаються безмежними. Фундаментальним принципом
політичної економії є безперечна істина, яку називають законом
обмеженості ресурсів. Цей закон стверджує, що блага є обмеженими, бо
немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують
для споживання. Якщо ресурси землі, робочої сили і капіталу обмежені,
то це означає, що в усякій даний момент існує межа виробничих
можливостей, виробничого потенціалу суспільства. У певний момент часу
країна може виробляти лише певну кількість зерна, хліба, телевізорів,
верстатів, палива. Якщо ми хочемо збільшити кількість одного продукту,
то це можливо лише за рахунок зменшення виробництва іншого продукту.
Самуельсон називає цю обмеженість виробничого потенціалу країни межею
виробничих можливостей. Межа виробничих можливостей відбиває
максимальні кількості продуктів і послуг, які можуть одночасно
вироблятися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю
використовуються. Економіка виробляє два великих і протилежних за
функціональним призначенням типи продуктів: споживчі блага (СБ) та
інвестиційні ресурси (ІР). Коли кількість вироблених споживчих благ
зростає, то випуск інвестиційних ресурсів падає. Щоб поглибити
розуміння сутності виробничих можливостей, зобразимо графік. Довільно
розмістимо дані з виробництва споживчих благ по горизонтальній осі, а
інвестиційних ресурсів по вертикальній. Точки А, В, С, D, Е, F
відповідають різним комбінаціям кількості споживчих благ та
інвестиційних ресурсів. За допомогою нанесених точок ми виводимо криву —
межу виробничих можливостей. Кожна точка на кривій виробничих
можливостей являє собою якийсь максимальний обсяг виробництва двох
типів продуктів. Ця крива фактично показує деяку межу. Усі комбінації
інвестиційних ресурсів і споживчих благ на кривій показують максимальні
їх кількості, які можуть бути одержані лише в результаті найбільш
ефективного використання всіх наявних ресурсів. Точки, що знаходяться за
межами кривої, як, наприклад, точка W недосяжні за даної кількості
ресурсів і за даної технології виробництва. З іншого боку, будь-яка
точка всередині області, обмеженої кривою МВМ, наприклад точка U,
указує, що якісь ресурси не використовуються або використовуються не
кращим чином. Отже, графік межі виробничих можливостей ілюструє той
факт, що національна економіка, повністю використовуючи наявний
потенціал, у короткостроковому періоді не може збільшити виробництво
будь-якого блага, не зменшивши виробництво іншого блага. Отже,
функціонування економіки на межі виробничих можливостей свідчить про її
ефективність.

10. Економічні потреби суспільства. (2). 1. Економічні потреби – це
ставлення людей до економічних умов життєдіяльності їх, яке
характеризується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням
володіти ними, щоб подолати це відчуття. Отже, потреби мають
об’єктивно-суб’єктивний характер.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за
суб’єктами та об’єктами. За суб’єктами потреби поділяються на: а)
індивідуальні, колективні та суспільні. До індивідуальних потреб можна
віднести потреби в їжі, одязі, житлі, які у кожної людини мають свої
якісні та кількісні особливості, задовольняються специфічним набором
товарів та послуг. Прикладом колективних потреб можуть бути потреби
певного трудового колективу в кваліфікованому керівництві, сприятливому
психологічному кліматі, відповідних умовах праці. Суспільні – це потреби
у зниженні рівня інфляції та безробіття, у забезпеченні конвертованості
національної валюти, економічному піднесенні тощо. Б) потреби
домогосподарств, підприємств та держави як особливих суб’єктів
економіки. Як власники економічних ресурсів домогосподарства мають
потребу в тому, щоб якнайвигідніше ними розпорядитися, як споживачі вони
мають певні потреби у матеріальних і нематеріальних благах та послугах.
Підприємці потребують підвищення конкурентоспроможності своєї продукції,
зниження витрат виробництва. До потреб держави можна віднести потреби у
збільшенні надходжень до державного бюджету, у недоторканості державних
кордонів, збереженні держави як єдиного цілого.

За об’єктами потреби класифікують на: а) породжені існуванням людини як
біологічної істоти та породжені існуванням людини як соціальної істоти.
Фізіологічні потреби передбачають реалізацію об’єктивних умов,
необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Їх елементарність
визначається безпосереднім зв’язком з біологічними функціями організму
людини. Якщо парною категорією соціальним потребам індивіда є біологічні
потреби, то соціальним потребам суспільства – потреби економічні. Тому
інколи потреби класифікують на економічні та соціальні. Б) матеріальні –
потреби в матеріальних благах та послугах і духовні – потреби у
творчості, самовираженні, самовдосконаленні, вірі; в) першочергові –
потреби, які задовольняються предметами першої необхідності ( продукти
харчування, одяг, житло, громадський транспорт, збереження здоров’я), та
непершочергові – потреби, які проти задовольняються предметами розкоші (
парфуми, хутра, яхти).

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на абсолютні, дійсні
та платоспроможні. Абсолютні потреби породжені сучасним рівнем розвитку
світової економіки. Дійсні потреби відповідають рівню розвитку економіки
певної країни. Платоспроможні – потреби, які людина може задовольнити
відповідно до власних доходів та рівня цін.

2. Потреба – це бажання людини в будь-чому, що забеспечує її
життєдіяльність. Потреби різноманітні – економічні, соціальні,
культурні, ідеологічні.

Економічні потреби – це потреби, які спонукають людину будь-яким
способом придбати блага, що доставляють їй задоволення, насолоду,
радість. Головний способ, який спонукає людину придбати блага – активна
трудова чи підприємницька діяльність.

Класифікація:

З точки зору об‘єкта задоволення потреб – особисті , виробничі. Особисті
– ті потреби, які задовольняють потреби безпосередньо даної особи і
виступають у формі різноманітних предметів споживання. Особисті потреби
є основою всієї системи потреб людини. Виробничи – це потреби в
ресурсах, які необхідні для функціонування процесу вир-ва. До виробничих
потреб відносять : потреби в роб. силі, підприємництві, землі.

Економічні потреби поділяються на – нижчого рівня і вищ

виробничі і особисті.

Економісти сформулювали з-н зростання потреб. Він характеризує те, що з
розвитком рівня культури людини і прогресом вир-ва потреби людини
неухильно зростають. Ця проблема полягає в тому, що в який формі
задовольнити потреби людини.

11.Корисність продукту в економічній теорії. Свої потреби люди
задовольняють через товари і послуги. Здатність товарів або послуг
задовольняти потреби називається споживчим благом. Корисність речі
робить її споживчим благом. Корисність речі, послуги – це здатність
задовольняти ту чи іншу потребу людини. Корисність багатьох речей,
послуг знаходиться в прямій залежності від їх природних властивостей. Це
об’єктивна сторона процесу, але користність має суб’єктивну сторону:
вона залежить від того, що потреби людей безмежні, а в кожній конкретній
ситуації потреби зростають. Сучасна теорія корисності органічно
пов’язана з теорією граничної корисності додаткової одиниці благ. Під
граничною корисністю розуміють додаткову корисність або задоволення,
одержане людиною від споживання нею додаткової одиниці конкретного
продукту. Закон: падіння граничної корисності в міру споживання людиною
кожної додаткової одиниці певного продукту, прийнято називати законом
спадної корисності. Цей закон має велике значення для виробництва
товарів. Має значення для споживацької поведінки людей.

12. Економічні інтереси. Єдність і суперечність в системі інтересів.
Економічний інтерес – це реальний, зумовлений відносинами власності та
принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо
задоволення динамічних систем індивідуальних потреб. Економічні інтереси
можна класифікувати насамперед за суб’єктами реалізації їх як державні,
групові та особисті. В структурі інтересів виділяють виробничі
(пов’язані з організацією виробництва) і невиробничі (пов’язані з
задоволенням особистих потреб виробника та його потреб як члена
суспільства). Має місце складне переплетіння, взаємодія економічних
інтересів. Значною мірою інтереси виступають як соціальні протилежності.

Взаємодію інтересів та їх функції можна простежити на прикладі їх прояву
у сферах виробництва та обміну. У сфері виробництва підприємці та
робітники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони
мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники та споживачі.
Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечити і
власні інтереси. Механізм та функції інтересів визначаються насамперед
сутністю існуючої економічної системи. Економічний інтерес є породженням
і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби
усвідомлюється як конкретна мета ( максимізація прибутку, привласнення
товару, користування або володіння певним товаром). Отже, економічні
інтереси – це усвідомлення потреби існування різних суб’єктів
господарювання. Генезис інтересу полягає у відборі свідомістю
найважливіших потреб для задоволення, реалізації їх. Економічні інтереси
не тотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше, економічні інтереси
знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на
задоволення потреб. Потреби і засоби задоволення їх відбивають причину і
форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди
виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не
може, окрім специфічних випадків, бути інтересом суб’єкта зниження рівня
задоволення потреб. Потреби-інтереси не тільки відображають існуючі
відносини, а й самі є першою “цеглиною” в структурі
соціально-економічних відносин.

13. Економічна система: її сутність та структурні елементи.

Система – органічно ціле утворення, що складається з ряду створюючих
його частин, закономірно та міцно пов’язаних між собою
причинно-наслідковими зв’язками та залежностями.

Економічна система – зв’язуюча ланка між природною та суспільною
системами. При цьому вона різними своїми сторонами входить до складу і
природи і суспільства. В сфері економіки функціонують ресурси,
науково-технічні, організаційні досягнення, що формуються суспільною
системою. Суспільна система формує потреби, якісні та кількісні
характеристики продуктів. Під економічною системою розуміється особливим
образом упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами
матеріальних благ і послуг. Структура економічної системи: 1.Продуктивні
сили. 2. Виробничі відносини. 3. Господарський механізм. Продуктивні
сили – матеріальна основа економічної системи. Включає 2 елементи:
робочу силу і засоби виробництва. Робоча сила: 1. Особистий фактор
виробництва. 2. Сукупність фіз. І духовних здібностей людей до праці.
3. Підприємницькі здібності людини. Засоби виробництва – речовий фактор
суспільного виробництва: 1.Предмети праці: а) дані природою.
Б)перероблені людською діяльністю (сировина). 2.Засоби праці: а) машини,
устаткування, інструменти. Б) технологічні процеси і енергопостачання.
В) інформація, інформаційне забезпечення. Виробничі відносини є
об’єктивні і матеріальні, адже складаються незалежно від волі і
свідомості людей і є суспільною формою проявц продуктивних сил. Вони
поділяються на соціально-економічні і організаційно-економічні. Соц.-ек.
– це зв’язки людини з людиною. Орг.-ек. – відносини, що характеризують
організаційну форму розвитку продуктиних сил. Господарський механізм –
частина економічної системи, що регулює економічну діяльність і
забезпечує раціональне співвідношення між окремими підсистемами і
елементами економічної системи. Кожна економічна система включає в себе:
провідний тип власності на ресурси (приватний і державний), основні
групи суб’’ктів суспільного виробництва і відносини між ними, економічну
форму результатів виробництва, принципи організації виробництва,
розподілу, обміну, споживання; загальні економічні закони.

14. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи.
Продуктивні сили – це система економічних факторів, які в процесі
суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього
середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства,
визначають рівень продуктивності суспільної праці. Продуктивні сили
суспільства функціонують і як техніка та технологія, і як суспільний
організм. Продуктивні сили є матеріальною основою економічної системи.
Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певними
економічними законами. Проте важливо зосередитися саме на тих законах,
які з найбільшою вірогідністю відображають відповідні закономірності
розвитку продуктивних сил. Зокрема, це закони неухильного зростання
усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їх
елементів; випереджаючого підвищення ролі речового фактору продуктивних
сил; різнобічного гармонійного розвитку людини. Ці закони в свою чергу
базуються на основному законі продуктивних сил, який в узагальненому
вигляді ілюструє ступінь їх розподілу і представляє його як
співіснування різних видів трудової діяльності. Чим більше видів
економічної діяльності праці існує в суспільстві, тим глибший поділ
праці. 15. Суспільний поділ праці і його роль в розвитку продуктивних
сил. Суспільний поділ праці в еволюційному розвитку економічних систем
відіграє вирішальну роль. Він визначає не лише структуру та
організаційну побудову продуктивних сил, комбінацію факторів
виробництва, а й базові відносини, що виникають між суб’єктами
господарювання. Це складне багатоаспектне економічне явище, яке
виявляється у співіснуванні різних видів конкретної праці та
характеризується певною структурою суспільної організації виробництва.
Суспільний поділ праці виступає як процес. Його характер і результати
зумовлені двома тенденціями. Перша відбивається у відокремленні нових
сфер виробництва та господарських функціях виробників, змісті процесу
праці, а також у суспільних потребах. Друга характеризується
усуспільненням виробництва, формуванням складнішої системи господарських
зв’язків і відповідної комбінації суспільного виробничого процесу, а
отже, пов’язана із розвитком економічних відносин. Суспільний поділ
праці – це форма існування виробничих сил; підсистема економічних
відносин суспільного виробництва; форма організації взаємодії виробничих
сил і економічних відносин; спосіб функціонування економічних виробничих
відносин. Продуктивні сили – це єдність матеріально-речового та
особистого факторів виробництва. Головну роль тут відіграє особистий
фактор – людина, яка створює засоби виробництва, приводить їх у дію.
Людина – головна продуктивна сила суспільства. Разом з тим засоби
виробництва і насамперед знаряддя – це найреволюцініший елемент
продуктивних сил. Вони швидко змінюються, вдосконалюються, що пов’язано
з розвитком людини, підвищенням її освітнього, кваліфікаційного рівня,
поліпшенням організації праці та управління.

17. Суть і структура економічних відносин. Будь-яке вир-во має сусп-й
х-р – це означає, що в процесі вир-ва люди вступають у в-ни не лише з
природою, але й між собою і ці в-ни отримали назву виробн. або ек. в-н.
Виробн. в-ни включають 4 ланки: вир-во; розподіл; обмін; спож-ня
(горизонтальний поділ).

Суть і основу названих в-н складають в-ни власності на засоби вир-ва.
Тому що вони х-ризують:

по-перше, сусп-й спосіб поєднання робітника із засобами вир-ва,

по-друге, в-ни між людьми з приводу привласнення засобів і рез-тів
вир-ва;

по-третє, умови розпорядження і використання факторів і рез-тів вир-ва,
тобто ту сусп. форму, у якій відбувається вир-ва. Отже, в-ни власності
визначають, у чиїх інтересах ведеться вир-во, тип сусп-тва, а також його
класову і соц. стр-ру.

Ця група виробн. в-н отримала назву соц.-ек. в-н.

Проте виробн. в-ни виникають не лише з приводу вир-ва, розподілу, обміну
й спож-ня матер. благ або привласнення засобів і рез-тів вир-ва. Вони
виникають також і в процесі орг-ії вир-ва та управління ним. Ця група
в-н називається орг.-ек. в-нами. Вони х-ризують лише стан вир-ва,
відображають особливості розвитку факторів вир-ва, їх сусп. комбінацію.
В сукупності орг.-ек. в-н розрізняють конкретно-ек. та загальні орг.-ек.
в-ни.

Конкретно-ек. в-ни — це госп-кий механізм окремих галузей (промисл-ті,
будівництва, с/г тощо). У кожній з них він має свої особливості і
вивчається безпосередньо конкретно-ек. науками.

Загальні орг.-ек. в-ни — сукупність форм і методів господарювання,
властивих усім галузям нар. госп-ва, тобто економіці у цілому. Це,
наприклад, ринкова с-ма орг-ії вир-ва, підприємництво, маркетинг,
фінанси й кредит тощо. Загальногосп. в-ни не можуть бути охоплені
окремими конкретно-ек. дисциплінами. Вони вивчаються наукою, яка
називається ек. теорією.

18. Механізм дії і використання економічних законів.

Економічна теорія вивчає закони, які виражають причинно-наслідкові
взаємозв’язки і взаємозалежності. що виникають у сферах виробництва,
розподілу, обміну та спож-ня.

Ек. закон – це стійкий, істотний, причинно-наслідковий зв’язок і
взаємозалежність явищ і процесів ек. життя. Ек. закони розкривають
взаємозв’язок, внутрішню залежність кількох або багатьох однопорядкових
явищ. Крім того, в законах фіксується динаміка, процеси руху й розвитку
ек. життя.

Ек. закони хар-ся такими особливостями: вони мають сутнісний х-р;
виявляються через практичну діяльність людей. Тому ек. закони діють не
так безумовно, як закони природи; вони проявляються як основні пануючі
тенденції ек. розвитку сусп-тва.

Форми вияву ек. закону — це рез-т дії його причинно-наслідкового
зв’язку. Це те, що можна спостерігати на поверхні розвитку ек. явищ.
Зміст ек. закону містить його кількісне вираження, або, інакше кажучи,
математичну модель закону.

Ек. закони математично виявляються у різних формулах функціональної
залежності. Визначення кількісного вираження ек. закону має дуже важливе
значення Воно дає можл-ть наочно побачити, як розвиваються ек. процеси;
своєчасно виявити недоліки і вжити відповідних заходів щодо усунення їх.

Типи: осн., загальний, особливий.

Пізнання ек. законів дає змогу визначити основні тенденції ек. розвитку
сусп-тва, передбачити його перспективу. Є два шляхи пізнання ек.
законів: через виявлення нових законів і через поглиблення розкриття
змісту, механізму дії та взаємодії законів. Пізнання ек. законів сприяє
правильному їх використанню в господарській д-сті.

Механізм використання ек. законів містить комплекс заходів, спрямованих
на подолання ек. суперечностей, розробку форм, принципів і методів
використання ек. законів з метою ефективного ведення господарства Цей
механізм охоплює дії державних органів, які розробляють на основі ек.
законів правила господарювання, д-сті різних ринкових стр-р (бірж тощо),
підприємців, фірм як основних ланок господарства

Розрізняють три рівні використання ек. законів: економіко-теоретичний
(вчити всіх), безпосередньо управлінський (дії держави) і практичний
(дії п-ств).

19. Типи економічних систем. Теоретичні підходи до класифікації
економічних систем. Типи ек. систем:

Ринкова

Адміністративно-командна система

Змішана економічна система..

Перехідна економічна система

Формаційний підхід:

Ідеологи марксизму К.Маркс і Ф.Енгельс у 40-х роках 19 ст. виступили з
теорією макроісторичного розвитку людства. Згідно з цією теорією,
розвиток людського суспільства – процес поступального переходу від
однієї соціально-економічної формації до іншої. Причому кожна чергова
формація – це новий ступінь розвитку продуктивних сил і виробничих
відносин, а також соціальних, політичних, юридичних та інших форм
існування суспільства. Вирішальну роль у розвитку формації мають
продуктивні сили та виробничі відносини, які утворюють спосіб
виробництва або матеріальний базис суспільства. Над ними піднімається
надбудова (комплекс економічних, політичних, правових, культурних,
релігійних та інших форм людського спілкування). Такий підхід до історії
розвитку людського суспільства в економічній літературі отримав назву
формаційного.

Класична формаційна модель:

формації:

первісно-общинна;

рабовласницька;

феодальна;

капіталістична;

комуністична.

Цивілізаційний підхід:

Цивілізаційний підхід передбачає:

1. Що у своєму розвитку суспільство йде не від формації до формації, а
від цивілізації до цивілізації.

2. Що перехід від однієї цивілізації до іншої зумовлюється змінами в
усьому комплексі економічних, політичних, правових, культурних,
релігійних та інших форм людських відносин, яким надається рівноправне
значення.

Діапазон існуючих уявлень про цивілізаційний підхід виключно широкий,але
найчастіше цивілізацію пов’язують із загальнолюдськими цінностями.
Цивілізоване суспільство – це таке суспільство, в якому захищені права
людини, де існують широкі можливості для всебічного її розвитку і т.д.

Зміни відносин ( економічних, політичних, правових, релігійних,
культурних, національних) приводять до зміни цивілізацій.
Багатокритеріальним є поділ економічних систем на ринкові та
адміністративно-командні. Основними характерними рисами ринкової
економіки є такі: різноманітність форм власності , панування
товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм
господарювання, вільне ціноутворення.

Адміністративно-командна система заснована на пануванні державної
власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції,
директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному
характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу.

Змішана економічна система: характеризуються різноманітністю форм
власності та господарювання, конкурентному механізмі, значною
економічною роллю держави.

Перехідна економічна система: характерна для країн, які звільняються від
недоліків адміністративно-командної системи.

20. Власність як економічна категорія. Власність – сукупність відносин
окремих індивідів, груп людей та їх асоціацій до речей, як до своїх, і
відносин між людьми з приводу приналежності речей.

Власність як економічне явище являє собою сукупність неіснуючих поза
зв’язком між собою таких елементів: 1) об’єкти власності; 2) суб’єкти
власності; 3) відносини власності.

Об’єкти (матеріально-речовий зміст) – присвоюванні, такі що знаходяться
в розпорядженні людей речі: фактори виробництва життєвих благ.

Суб’єкти або носії відносин власності – це люди, їх різні об’єднання та
асоціації, які присвоюють, володіють та розпоряджаються об’єктами
власності. Власність – одна з найбільших фундаментальних і складних
економічних категорій. Без власності не існує економічної системи.
Власність як економічна категорія – це відносини привласнення
(відчудження) засобів виробництва і створених за їх допомогою
матеріальних благ в процесі виробництва, розподілу, обміну, споживання.
Привласнювати можна лише те, що відчуджується. Власність існує як
економічна категорія і юридична. Економічна категорія – відношення
людини до людини (відносно привласнення). Юридична категорія –
відношення людини до речей. Власність є об’єктивно-суб’єктивне
відношення. Власність виступає як власність на засоби виробництва, що
забезпечує власність на вироблений за їх допомогою продукт, формує
соціальну структуру суспільства, характеризує спосіб поєднання робочої
сили і засобів виробництва. По кодексу Юстініана власність
характеризується через володіння, користування і розпорядження.
Володіння – часткове привласнення (оренда). Користування – використання
речі в залежності від її призначення, яка виступає як форма або функція
володіння. Розпорядження – здійснення власником або делегованим ним
іншим економічним суб’єктом права прийняття рішень щодо функціонування
суб’єкта власності в межах, дозволених власником.

21. Структура власності: типи, види і форми.

Тип власності – це найбільш загальна характеристика поєднання робітника
із засобом виробництва. Типи власності: суспільна, приватна, змішана.
Суспільна: Вид: державна, колективна. Державна: Форми: загально-державна
та муніципальна. Колективна: Форми: кооперативна, акціонерна,
партнерська, власність громадських організацій, власність релігійних та
культурних організацій. Приватна: Вид: індивідуально-трудова та з най
маною працею. Індивідуально-трудова: Форми: одноосібна і сімейна. З
найманою працею: Форми: корпоративна, монополістична, індивідуальна з
використанням найманої праці. Змішана: (це і тип, і вид). Форми:
державно-колективна, державно-приватна, приватно – колективна. Форма
власності – це система економічних або господарських зв’язків, які
зумовлені відповідним способом поєднання робітника із засобом
виробництва.

Функціонуванню власності притаманне багатоманіття форм. По об’єктам
власності розрізняють: 1) власність на фактори виробництва, в тому числі
на засоби виробництва, робочу силу; 2) власність на предмети споживання;
3) інтелектуальну власність.

По суб’єктам розрізняються такі її соціальні форми: 1) індивідуальна; 2)
колективна; 3) державна.

В ряді випадків при аналізі економічних відносин виділяють дві соціальні
форми власності: 1) приватну; 2) державну.

На основі індивідуальної, колективної, державної власностей шляхом
об’єднання майна виникають и функціонують різні змішані форми власності,
в тому числі за участю іноземних громадян та юридичних осіб.

Особливе місце серед форм власності по її об’єктам займає власність на
засоби виробництва. Об’єкти інтелектуальної власності: вироби мистецтва,
науки, літератури, науково-технічні розробки, відкриття,
раціоналізаторські пропозиції, а також фірмові знаки. Індивідуальна
власність громадян складає економічну основу їх особистої незалежності,
прав и свобод людини. Структура індивідуальної власності: 1) особиста
власність, що носить споживчий характер; 2) індивідуально-трудова
приватна власність. Колективна власність. Суб’єкти: колективні
підприємства, кооперативи, акціонерні товариства та інші господарські
об’єднання, що мають статус юридичної особи. Вона виникає на основі або
шляхом добровільного об’єднання грошових коштів, майна громадян та інших
юридичних осіб з метою створення кооперативів, акціонерних товариств.

22. Відносини власності на фактори виробництва і характери їх поєднання.
Права власності.

Відносини власності – сукупність відносин між людьми з приводу
приналежності речей та інших об’єктів власності.

Відносини власності беруть свій початок у виробництві. Виробництво – не
лише процес створення життєвих благ, це також процес їх присвоєння
людьми, у відповідності з їх участю у виробництві.

Власність не лише результат та одна з істотних рис виробництва, а і у
зв’язку з безперервністю виробничих процесів, вона є непремінною
предпосилкою виробництва. Виробниче присвоєння – це первинне та початок
власності, подальший рух відносин власності здійснюється у формах
відчудження та вторинного присвоєння на стадіях розподілу та обміну.
Відносини власності є системостворюючим фактором у всій системі
економічних відносин, а тому і основою існуючого строю. У зв’язку з цим
вони законодавчо закріплюються та захищаються державою. В результаті
економічні відносини власності отримують юридичну форму, а їх суб’єкти
наділяються правом власності.

Економічні відносини власності первинні, фундаментальні, бо вони
виникають у виробництві та розподілі об’єктів власності в кінцевому
випадку визначається участю людей у виробничо-господарській діяльності.
Право власності вторинне, похідне, однак шляхом законодавства держава
може активно впливати на розподіл матеріального багатства в країні.
Право власності – це санкціоноване суспільством (законами держави),
традиціями, звичаями, розпорядженням адміністрації відносини між людьми,
які виникають у зв’язку з існуванням благ та їх виробництвом. В західній
літературі сформувалася така теорія, як “Пучок прав власності”: право
володіння (право виняткового фізичного контролю над благами), право
користування (право застосування корисних властивостей благ для себе),
право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме
використання благ), право на дохід (право мати результати від
використання благ), право суверена (право на відчуженність, споживання,
зміну блага), право на безпеку (право на захист від експроріації благ і
від шкоди з боку зовнішнього середовища), право на передачу благ у
спадщину, право на безстроковість володіння благом, заборона на
користування засобом, що надає шкоди зовнішньому середовищу, право на
відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага
за сплату боргу, право на залишковий характер, тобто право на
впровадження процедур та існування інституцій, що забезпечують
відновлення порушених повноважень.

23. Тенденції розвитку відносин власності.

З точки зору розвитку відносин власності у світі є 2 тенденції:
інтеграції і деінтеграції. Інтеграція: 1.Утворення міжнародних форм
власності і форм господарювання (ТНК). 2.Утворення міждержавних форм
власності. 3. Корпоративна форма власності (акціонерна). Деінтеграція:
1.Сімейні або партнерські фірми. 2.Власність акціонерних підприємств
розповсюджується між працівниками підприємства (кожен з робітників є
акціонером). 3. Роздержавлення і приватизація. Роздержавлення може
відбуватися в межах державної власності і поза її межами. В межах
державної власності є такі форми роздержавлення: поява нових видів
державної вл-ті (муніципальна, комунальна), оренда з правом наступного
викупу, дерегуляція державних підприємств, комерцілізація державних
підприємств, концесія, корпоратизація державних підприємств. Головна
мета роздержавлення: Підвищення конкурентноспроможності і підвищення
ефективності державних підприємств. Форма поза межами державної
власності: приватизація (продаж, пільгова), створення спільних або
змішаних підприємств, акціонування за участю державних підприємств,
розвиток корпоративної і колективної власності на основі державної
вл-ті.

24. Натуральна (традиційна) форма організації виробництва.

Історично-первинною формою виробництва було натуральне господарство.
Натуральне господарство – це форма господарювання, в якій матеріальні
блага та послуги створюються для власного споживання в окремих
господарських одиницях. Основні риси: нерозвинуті економічні відносини,
головна мета – це задоволення власних потреб, низький рівень суспільного
поділу праці, замкнутий локальний характер господарювання, консерватизм,
повільний розвиток продуктивних сил, безпосередній зв’язок виробництва і
споживання, визначальна роль природних ресурсів, перевага ручної праці,
позаекономічні методи примусу людей до праці. Суспільний поділ праці в
натуральному виробництві перебуває у зародковому стані, відсутня
територіальна і виробнича мобільність робочої сили; характерні
примітивна техніка і технологія виробництва, малопродуктивна
універсальна ручна праця; властиві прямі натуральні економічні зв’язки:
виробництво – розподіл – споживання.

25.Товарне виробництво і його роль у розвитку суспільного виробництва.

На зміну натуральному господарству прийшли товарне виробництво і
заснована на ньому товарна форма господарювання. Товарне виробництво –
це такий тип організації економіки, при якому продукти праці
виробляються для продажу на ринок. Товари виробляються з метою
задоволення потреб споживачів і надходять до них через використання
ринкових відносин. Звичайно, що при цьому господарюючий суб’єкт
націлений на отримання вигоди. Така орієнтація виробництва зумовлює
необхідність постійних економічних зв’язків між виробниками і
споживачами, економічну взаємозалежність їх, яка розпочиеається з
придбання засобів і предметів праці і закінчується реалізацією продукції
чи послуг, та ін.

Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного
виробництва є суспільний поділ праці. На його основі виникають виробничі
відносини між людьми у формі обміну продуктами праці.

Безпосередньою причиною виникнення товарного виробництва є економічна
відособленість товаровиробників. Вона нероздільно пов’язана з розвитком
приватної власності на засоби виробництва та економічною і юридичною
свободою виробника.

Економічна відособленість товаровиробників – це таке становище, за якого
вони самостійно вирішують питання господарської діяльності: що
виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати тощо. Вона
передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння
нею, її відчуження та використання відповідно до власних інтересів. Тому
економічне відособлення невіддільне від власності на засоби виробництва
і вироблювану продукцію. На певному ступені суспільного поділу праці
економічний зв’язок різних власників неминуче виступає у товарній формі.

З економічною відособленістю товаровиробників нерозровно пов’язані
еквівалентність і відплатність їх відносин. Це є однією із загальних
ознак товарного виробництва і обміну.

Товарне господарство виникає також через наявність суперечності між
виробництвом і споживанням, невідповідність споживної вартості
вироблених благ потребам суспільства та його членів. Це вимагає
обов’язкового визнання споживачами виробленої продукції апостеріорі,
тобто грунтуючись на певному досвіді. Відсутність саме такого визнання
фактично означає відсутність товарного господарства і товарної форми
господарювання. В натуральному господарстві споживачі також користуються
продуктами не лише особистої праці, а й праці своїх одноплемінників.
Однак вони отримують свою частину без права відкинути її або вільно
обирати іншого виробника.

Як конкретно-історичний тип організації суспільного виробництва, товарне
господарство характеризується постійним рухом уперед. Товарне
виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії: нижчу –
бартерне господарство, вищу – грошове господарство. В бартерному
будь-який товар можна безпосередньо обміняти на будь-який інший
безвикористання грошей. У грошовому існує особливий товар – гроші, який
можна обміняти на будь-який інший товар, а останній – на гроші. В
господарстві, заснованому на грошовому обміні, суспільні витрати нижчі,
ніж там, де обмін здійснюється за допомогою бартеру.

Основні загальні ознаки товарного виробництва не залежать від специфіки
економічної системи. До них належать: суспільний поділ праці; економічна
відособленість виробників; еквівалентність відносин; ринковий зв’язок
між виробниками і споживачами; визнання суспільного характеру праці
через ринок; здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах
шляхом купівлі-продажу; Виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду;
конкуренція. Серед них також відкритість системи відносин, існування
таких категорій, як товар, вартість, мінова вартість тощо, і законів
товарного виробництва та обміну. Ці ознаки мають такий самий об’єктивний
характер, як і товарне виробництво та обіг.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов’язана з існуванням різних
його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і
підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). Просте товарне виробництво
грунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є
вихідною формою товарного виробництва. Воно невелике за своїм обсягом,
характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з
засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як
товару. В товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та
готова продукція.

Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і
суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування
приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв’язку між
виробниками і спожтвачами, конкуренції між товаровиробниками тощо.
Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві
виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці – це одна
особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений
від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного
виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної
праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника і
членів його сім’ї. Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю
найманих працівників заради прибутку власника господарства. Просте
товарне виробництво засноване, як правило, на нескладній техніці, а
підприємницьке – на великій машинній індустрії, автоматизованих системах
тощо.

Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що
розвиваються. В розвинутих країнах воно має залишковий характер і
виступає у вигляді дрібного товарного господарства ремісників, фермерів,
роздрібних торговців та ін. Останнє набуває все більше підприємницької
спрямованості як дрібний бізнес, породжений вже існуючою економічною
системою.

Розрізнябть ще два типи товарного виробництва: перший – із стабільною,
другий – з безперервно оновлюваною номенклатурою товарів.

26. Товар і його властивості. Товар – це продукт праці, який має дві
властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини; по-друге,
здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Отже, цьому
властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне,
так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.

Споживна вартість – це здатність задовольняти потреби людини. Кінцевою
метою будь-якого виробництва є створення споживних вартостей. Споживна
вартість продукту праці безпосередньо не виражає суспільних відносин,
але має історичний характер, оскільки її роль та значення змінюються
залежно від змін у суспільстві. Якщо благо створюється виробником для
особистого споживання, то воно має споживну вартість для самого
виробника. Якщо ж внаслідок суспільного поділу праці продукт (послуга)
призначається для когось іншого, то він є суспільною споживною вартістю.
В умовах товарного виробництва споживна вартість – це здатність товару
задовольняти потреби не самого виробника, а покупців.

Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні явищ,
тому з’ясування її природи як другої властивості товару є більш
складним. Формою її прояву є мінова вартість, тобто кількісне
співвідношення (пропорція), в якому одні споживні вартості обмінюються
на інші. В найрізнорідніших товарах спільною є одна властивість: Вони –
продукти праці. Прирівнювання різнорідних товарів один до одного
передбачає, очевидно, їх об’єктивну рівність ще до обміну. Внутрішнім
змістом товару є вартість як вкладена в товар праця – те спільне, що
знаходить вираження у міновому співвідношенні товарів. Саме вартість
робить їх порівнянними. Як споживні вартості товари якісно
розрізняються, як вартості – мають спільну міру.

Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння
витрат їх праці на виробництво благ і послуг, якими вони обмінюються.

Кількісні характеристики праці, витраченої на виготовлення товару,
втілюються у величині вартості товару.

Розрізняють індивідуальну і суспільно необхідну працю й відповідно
індивідуальну і суспільну вартість товару.

Товаровиробники діють у різних індивідуальних і природно-кліматичних
умовах. Тому на виробництво товарів одного й того самого виду, однакової
маси і однакової якості витрачається різна кількість праці, що знаходить
своє втілення в витратах робочого часу. Згідно з цим у товарах
втілюється різна індивідуальна вартість. Робочий час, витрачений на
виробництво товару окремими виробником ( підприємством), називається
індивідуальним робочим часом, а вартість, створена ним, – індивідуальною
вартістю.

Проте на ринку товари однакової споживної вартості оцінюються покупцями
(споживачами) однією мірою, яка не збігається з індивідуальним робочим
часом. Це означає, що ринок у процесі обміну враховує лише сусільну
вартість. Величина її визначається не індивідуальними витратами праці, а
суспільно необхідним робочим часом, тобто тим робочим часом, який
визначається наявними суспільно нормальними умовами виробництва при
середньому в конкретному періоді і в даному суспільстві рівні уміння й
інтенсивності праці товаровиробників. Суспільно необхідний робочий час і
зумовлена ним величина суспільної вартості не залишаються незмінними і
залежать від продуктивної сили праці та її інтенсивності. Продуктивна
сила праці визначається, в свою чергу, рівнем розвитку науки, природними
здібностями, досвідом, культурою і кваліфікацією робітника, а також
суспільною комбінацією виробничого процесу та природними умовами, в яких
він відбувається. Величина вартості товару змінюється прямо пропорційно
кількості та обернено пропорційно продуктивній силі праці.

Базовою величиною для вимірювання вартості товару є витрати простої
праці (тобто без спеціальної кваліфікації), посильної кожному здоровому
члену суспільства на даному етапі розвитку. Складна праця –
кваліфікована, вона вимагає попередньої підготовки виробника. За одиницю
складної праці створюється більша вартість, ніж за одиницю простої.
Складна праця зводиться до простої через ринкові відносини.

У процесі праці людина створює споживну вартість і вартість товару. Це
випливає з подвійної природи, яка створює товар. З одного боку, вона має
корисний зміст і створює блага і послуги, що задовольняють ті чи інші
потреби людей. Певна корисна праця є природною необхідністю існування
людей незалежно від суспільних умов. З другого боку, праця кожного
товаровиробника є частиною всієї суспільної праці як витрати людської
робочої сили взагалі безвідносно до її конкретних форм. Перший вид – це
конкретна праця, другий – абстрактна праця.

Конкретній праці властиві мета, певний характер операцій, предмет,
засоби і ,нарешті, результати. Вона витрачається в доцільній, корисній
формі, що характеризує її з одного якісного боку. Конкретна праця
створює певну споживну вартість ( хліб, вугілля, метал, будинки,
обслуговування тощо). Розрізнення споживних вартостей зумовлюється тим,
що вони є результатами якісно різних видів корисної праці. Саме
специфічний характер конкретної праці кожного товаровиробника і породжує
її відмінність від праці іншого товаровиробника.

Другий бік праці – праця взагалі як продуктивна витрата розумових
здібностей, сили мускулів тощо безвідносно до її корисної доцільної
форми. Вона характеризує працю насамперед кількісно, як джерело вартості
в товарному виробництві.

Якщо немає товарного виробництва, то немає й товару з його двома
властивостями і відповідно немає абстрактної праці й породжуваної нею
вартістю. Абстрактна праця, яка значною мірою створює вартість, є
специфічною формою праці, що властива лише товарному господарству і
відбиває відносини товаровиробників.

Конкретна праця, створюючи споживну вартість, впливає й на вартість
товару. В свою чергу, абстрактна праця, значною мірою створюючи
вартість, впливає і на споживну вартість товару.

Обидві властивості товару – споживна вартість і вартість – тісно
взаємопов’язкні і впливають одна на іншу. Ця взаємопов’язаність
знаходить свій вияв в такій ознаці товару, як цінність. Вона
визначається, з одного боку, суспільно необхідними витратами на
виробництво товару, а з іншого – індивідуальним сприйняттям кожним
покупцем споживної його вартості. Звідси категорія цінності поєднує в
собі як об’єктивне, так і суб’єктивне сприйняття товару покупцем.

27. Вартість (цінність): альтернативні теорії. З появою грошей
з’являється й ціна. Ціна – це грошове вираження вартості. Як грошове
вираження вартості ціна не обов’язково повинна збігатися з вартістю.
Вона може бути вищою або нижчою від вартості.

Вартість – проявляється у формі минової вартості: Х товаруА=Yтов.В.
Минова вартість – це пропорція, в якій товари одного роду обмінюються на
товари іншого роду.
3 основних теорії:

1-а теорія вартості ( Адам Смітт, Давід Рікардо, Карл Маркс) – згідно
цієї теорії вартість – це загальна людська трата втілена в товари.
Величина вартості визначається суспільгно-необхідними затратами праці.
2-га теорія вартості –
суб‘єктивно-психологічна(Менгер, Візер, Бем-Баверк) – базується на
концепції граничної корисності, яку вони досконально розробляли. Згідно
цієї концепції вартість т-ру визначається граничною корисністю
останнього блага.
3-я концепція вартості – (Альфред Маршал) – у
формі вартості виступає ціна, яка діє в умовах ринкової рівноваги.

28. Проста і розвинена форми товарного виробництва.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов’язана з існуванням різних
його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і
підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). Просте товарне виробництво
грунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є
вихідною формою товарного виробництва. Воно невелике за своїм обсягом,
характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з
засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як
товару. В товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та
готова продукція. Просте й підприємницьке товарне виробництво має як
спільні риси, так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують
за умови панування приватної власності на засоби виробництва, ринкової
форми зв’язку між виробниками і спожтвачами, конкуренції між
товаровиробниками тощо. Відмінності полягають у тому, що при простому
товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продуктів
праці – це одна особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник
відокремлений від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах
простого товарного виробництва процес виробництва здійснюється на основі
індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб
виробника і членів його сім’ї. Підприємницьке виробництво передбачає
спільну працю найманих працівників заради прибутку власника
господарства. Просте товарне виробництво засноване, як правило, на
нескладній техніці, а підприємницьке – на великій машинній індустрії,
автоматизованих системах тощо.

Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що
розвиваються. В розвинутих країнах воно має залишковий характер і
виступає у вигляді дрібного товарного господарства ремісників, фермерів,
роздрібних торговців та ін. Останнє набуває все більше підприємницької
спрямованості як дрібний бізнес, породжений вже існуючою економічною
системою.

29. Виникнення і еволюція грошових відносин.

Є декілька концепцій грошей, які характеризують їх походження:
1.Раціоналістична: гроші є результатом згоди між людьми, інструмент для
обслуговування мінового обігу. Різновидами цієї теорії є: а) державна
(гроші-продукт правопорядку), б)номіналістична (гроші – умовні знаки,
продукт творіння державної влади), в)металістична (ототожнює гроші з
благородними металами) .2.Еволюційна теорія грошей спирається на товарну
природу грошей, пов’язана з розвитком форм вартості: а) проста
(одинична, випадкова)- це форма, де одному товару, що знаходиться у
відносній формі вартості відповідає один інший товар, що перебуває у
еквівалентній формі вартості. Б) повна форма вартості – форма при якій
одному товару, що перебуває у відносній формі вартості відповідає безліч
інших товарів, що знаходяться у еквівалентній формі вартості. в)
загальна форма (грошова)- при ній безліч товарів перебувають у відносній
формі вартості, яким відповідає лише один товар, що знаходиться у
еквівалентній формі.

Гроші – це товар, який служить загальним еквівалентом вартості і її
представником.

Еволюція грошей: продуктові металеві паперові кредитні електронні.

Продуктові гроші – це певні споживчі продукти , які виступали
матеріальними носіями вартості, що дорівнювало витратам виробництва цих
продуктів (худоба, зерно) . Металеві- це такі гроші, матеріальне тіло
яких виготовлене з певного металу, а загальним еквівалентом вони стають
завдяки великим витратам виробництва на видобуток цього металу. Паперові
гроші – гроші, які являють собою лише знаки вартості, виготовлені з
паперу і які заміщують в обігу певну кількість повноцінних грошей.
Кредитні гроші – гроші , які являють собою боргові забов’язання
суб’єктів економіки і завдяки цьому виконують роль знаків вартості в
обігу. Форми: вексель, банкноти, депозити, чеки, квітанції.

Електронні гроші – найбільш розповсюджена кредитна картка (пластиковий
носій на якому записана у електронній формі інформація про розміри
кредиту чи депозиту, що наданий власнику картки банком)

30. Суть грошей та функції грошей: альтернативні теорії грошей. Гроші –
це є товар, який служить загальним еквівалентом вартості і її
представником. Функції: 1. Засіб обігу. 2. Міра вартості. 3. Засіб
заощадження. Харріс: 1. Засіб обігу. 2. Лічильна одиниця. 3. Засіб
збереження вартості. Маркс: 1. Міра вартості. 2. Засіб обігу. 3. Засіб
нагромадження. 4. Засіб платежу. 5. світові гроші.

Більшість західних економістів – дослідників питання теорії грошей –
виводять їх сутність з того, які функції виконують гроші. При цьому
констатують: грошима може бути все, що визнається людьми за гроші і
виконує їх функції. Стосовно сутності грошей економічній теорії можна
поділити за рядом напрямів.

Металістична теорія грошей ( набула розвитку ще на зорі капіталізму у
16-17 ст.) отожнює їх з благородними металами. Прихильники цієї теорії
визнають лише ті функції грошей для виготовлення яких потрібні металеві
гроші: міра вартості, засоби створення багатства і світові гроші.
Основна ідея номіналістиної теорії грошей полягає в тому, що вони не
мають товарної природи, а є умовним знаком, ціність якого визначається
державою ( або назвою) і не залежить від металевої субстанції. Кількісна
теорія грошей (заснована у 17 ст. в Англії і Франції) стверджує, що
вартість грошей обернено пропорційна до їх кількості; за грошима
визнається лише функція засобів обігу. Відповідно до марксиської
концепції гроші – є товар, що стихійно виділився з маси всіх інших
товарів і виконує роль загального іквіваленту. Це особливий товар, в
якому всі інші товари виражають свою вартість. Гроші є суспільною формою
обліку затрат праці товаровиробників. Подібний облік здійснюється в
безупиному, щоденному, стихійноринковому процесі, в якому відбувається
обмін товарів.

31. Грошовий обіг та його закони.

Грошовий обіг є складовою частиною платіжного обігу. Грошовий обіг, що
включає обіг готівки є складовою частиною грошового обігу.

Рух грошової одиниці в безготівковому обігу відбивається у виді записів
по рахунках у банку. У подібній ситуації рух готівки заміщається
кредитними операціями, виконуваними при участі банку, по рахунках
учасників відповідних операцій. Поняття «грошовий обіг» можна віднести
тільки до частини грошового обігу, а саме – до готівково-грошового
обігу.

Під грошово-платіжним обігом розуміється частина грошового обігу, де
гроші функціонують як засіб платежу незалежно від того, безготівковий це
чи обіг наявний.

Емісія грошей – випуск у звертання грошових знаків у всіх формах.
Емісійними органами є HYPERLINK “centralniybank.htm” центральні банки ,
здійснюючі випуск банкнот, і казначейства, що емітують казначейські
квитки і розмінна монета. Важливу роль грає також депозитно-чекова
емісія грошей, що складає в збільшенні HYPERLINK “depoziti.htm”
депозитів (внесків) на рахунках клієнтів HYPERLINK “banki.htm” банків
, яке веде до зростання кількості чеків, що обслуговують безготівковий
платіжний оборот. Ріст депозитів відбувається в зв’язку зі збільшенням
залишків внесків на рахунках клієнтів у результаті одержання ними
HYPERLINK “kredit.htm” кредитів . Цей залишок клієнти можуть
використовувати для оплати наявними, виписки HYPERLINK “chek.htm” чеків
і здійснення інших платіжних операцій. Унаслідок цього відбувається
збільшення грошової маси в звертанні, що вважається однієї з причин
інфляції. З виникненням паперово-грошового і кредитного звертання
саморегулювання грошової емісії стає неможливим. Збільшення грошової
маси в звертанні необхідно, якщо ростуть обсяги виробництва і реалізації
товарів і послуг. Якщо ж пропозиція грошей перевищує попит на них, то це
приводить до росту цін, тобто до інфляції.

Цей аспект грошового обігу – контроль за інфляційними процесами – і
визначає актуальність даної роботи.

Переміняючи форму вартості (Т-Д, Д-Т), гроші знаходяться в постійному
русі між трьома суб’єктами: фізичною особою, що хазяюють суб’єктами й
органами державної влади. Рух грошей при виконанні ними своїх функцій у
наявній і безготівковій формах являє собою грошовий обіг.

Суспільний поділ праці і розвиток товарного виробництва є об’єктивною
основою грошового обігу. Утворення загальнонаціональних і світових
ринків дало новий поштовх подальшому розширенню грошового обігу. Гроші
обслуговують обмін сукупного суспільного продукту, у тому числі
кругообіг капіталу, звертання товару і надання послуг, рух позичкового
капіталу і доходів різних соціальних груп.

Грошовий обіг здійснюється в двох формах: наявної і безготівковий.

Готівково-грошове звертання – рух готівки в сфері звертання і виконання
ними двох функцій (засобу платежу і засобу звертання). Готівка
використовуються: для кругообігу товарів і послуг; для розрахунків не
зв’язаних безпосередньо з рухом товарів і послуг, а саме: розрахунків по
виплаті заробітної плати, премій, посібників, пенсій і т.д.

Готівково-грошовий обіг включає рух усієї готівково-грошової маси за
визначений період між населенням і юридичними особами, між населенням і
державними органами, між юридичними особами і державними органами.

Готівково-грошове звертання здійснюється за допомогою різних видів
грошей: банкнот, металевих монет, інших кредитних інструментів
(векселів, банківських векселів, чеків, кредитних карток). Емісію
готівки здійснює ЦБ. Він випускає готівку в звертання і вилучає їх, якщо
вони прийшли в непридатність, а також заміняє гроші на нові зразки купюр
і монет.

Безготівкове звертання – рух вартості без участі готівки: переміщення
коштів по рахунках кредитних установ, залік взаємних вимог.

Безготівкове звертання здійснюється за допомогою чеків, векселів,
кредитних карток і інших кредитних інструментів.

Безготівковий грошовий обіг охоплює розрахунки між: підприємствами,
установами, організаціями різних форм власності, мають рахунок в
кредитних установах; юридичними особами і кредитними установами по
одержанню і поверненню кредиту; юридичними особами і населенням по
виплатах зарплати, доходів по цінних паперах; фізичними і юридичними
особами зі скарбницею держави по оплаті податків, зборів і ін.
обов’язкових платежів.

Залежної від специфічної структури грошей і тих функцій, що вони
виконують, діють відповідні закони грошового обігу.

При золотому обігу і тоді, коли грошово-кредитні гроші вільно
обмінюються на золото, кількість грошей, необхідних обігу (КГ), залежить
від суми цін і швидкості обігу грошової одиниці. Це можна визначити за
такою формулою:

КГ=СЦ-К+ПЛ-ВП :О

де СЦ — сума товарних цін;

К — сума цін товарів, проданих у кредит;

ПЛ — сума платежів за борговими зобов’язаннями;

ВП — сума взаємопогашених безготівкових платежів;

О — швидкість оборотів грошової одиниці.

Основними елементами грошового обігу виступають: товарна маса, що
перебуває в обігу; рівень цін на товари; швидкість обороту грошей. При
цьому не рівень цін на товари залежить від кількості грошей в обороті, а
навпаки, кількість грошей, що перебуває в обігу, залежить від рівня цін.
Крім того, не швидкість обігу грошей залежить від їх кількості, а
кількість грошей залежить від швидкості обігу.

При функціонуванні повноцінних грошей в обігу знаходилася лише необхідна
кількість грошових одиниць. Роль регулятора тут стихійно збігалася з
функцією грошей як засобу нагромадження.

В обігу, крім повноцінних, перебувають і паперово-кредитні грошів що
підпорядковуються закону обігу паперових грошей Суть його полягає в
тому, що їх кількість у сфері обігу повинна дорівнювати кількості
золотих грошей, необхідних для нормального функціонування товарообігу.

32.Суть витрат виробництва та їх класифікація.

Витрати – це невід’ємна умова успіху, тому що від їх обсягу
безпосередньо залежить розмір прибутку, який одержить підприємець.

Економічне розуміння витрат базується на проблемі обмеженості ресурсів і
можливості їхнього альтернативного використання. Застосування ресурсів у
одному виробничому процесі виключає можливість їхнього використання за
іншим призначенням. Вибір конкретних ресурсів для виробництва якогось
товару означає неможливість виробництва альтернативного товару.
Економічні витрати будь-якого ресурсу, що застосовується у виробничому
процесі, рівні його цінності при найкращому з усіх можливих варіантів
використання.

З позицій бухгалтерського підходу до виробничих витрат варто відносити
всі реальні, фактичні витрати, що здійснюються в грошовій формі. Такими
можуть бути: заробітна плата робітників; плата за оренду будинків,
споруджень, верстатів, устаткування; оплата транспортних витрат; оплата
послуг банків, страхових компаній і т.д.

З позицій економічного підходу до витрат виробництва варто відносити не
тільки фактичні витрати, здійснювані в грошовій формі, але і не
оплачувані фірмою витрати, витрати, пов’язані з упущеною можливістю
самого оптимального застосування своїх ресурсів.

І бухгалтери, і економісти включають у свої розрахунки фактичні витрати
(заробітна плата робітників, оклади службовців, оренда приміщень та
вартість матеріалів). Для бухгалтерів фактичні витрати важливі, оскільки
вони включають прямі виплати підприємства іншим юридичним особам, з
якими воно має справу. Ці витрати повинні знати і економісти, фактичні
витрати це ті кошти, які могли би бути використанні десь в іншому місці
з більшою ефективністю.

Безповоротні витрати—це ті витрати, які вже зроблені і які неможливо
повернути назад. Оскільки їх неможливо повернути назад, вони не
повиннічинити жодного впливу на процес прийняття фірмою рішень.

Класифікація витрат виробництва.

За змістом і призначенням витрати класифікуються згідно економічних
елементів і калькуляційних статей. Групування витрат згідно економічних
елементів — це розподіл витрат за економічним змістом незалежно від
форми використання у виробництві того чи іншого виду продукції та місця
здійснення цих витрат. Ця класифікація застосовується при упорядкуванні
кошторису витрат виробництва всієї продукції, що випускається. Для
підприємств усіх галузей встановлена така обов’язкова номенклатура
витрат виробництва продукції за економічними елементами:

матеріальні витрати ;

витрати на оплату праці ;

відрахування на соціальні потреби;

амортизація основних фондів;

відрахування в державні спеціальні фонди ;

податки, що включаються у витрати підприємства ;

інші.

Класифікація витрат за економічними елементами дає можливість знати
структуру собівартості і дозволяє проводити цілеспрямовану політику
покращення економіки підприємства. Але ця класифікація не дозволяє
визначити важливий економічний показник – собівартість однієї одиниці
продукції.

Для визначення витрат на одиницю товару використовують класифікацію за
статтями витрат (калькуляційними статтями). На відміну від попередньої
класифікації, калькуляція дозволяє врахувати витрати безпосередньо
пов’язані з виробництвом конкретного виробу. У ці витрати входять, як
матеріальні витрати, так і витрати на налагодження, обслуговування і
управління виробництва цього виду виробу. Калькуляція складається за
аналогічними статтями витрат, що і собівартість товарної продукції по
підприємству в цілому, але в разі потреби, в окремих галузях виникає
необхідність виділення окремих статей витрат . Для забезпечення
наскрізного розрахунку і планування в якості калькуляційних одиниць, як
правило, використовуються фізичні одиниці виміру конкретних видів
продукції, прийняті у виробничій програмі підприємства. На промислових
підприємствах розробляються планові і звітні калькуляції. Перші
розробляються на плановий період по плановим витратам. Другі –
відображають фактичні витрати на випуск і реалізацію продукції.
Порівняння планових і фактичних калькуляцій дозволяє виявити відхилення
у витратах і визначити спосіб їх зниження.

В залежності від зв’язку витрат із процесом виробництва розрізняють
цехову , виробничу і повну собівартість продукції.

Цехова собівартість включає суму витрат, пов’язаних із виробництвом
продукції в цехах.

Виробнича собівартість включає цехову собівартість і витрати, пов’язані
з управління, організацією й обслуговуванням підприємства в цілому.

Повна собівартість включає виробничу собівартість і позавиробничі
витрати, пов’язані з реалізацією продукції й інші витрати, що не
відносяться до виробництва продукції.

33.Прибуток як економічна економічна категорія.

Прибуток – узагальнений показник, що характеризує ефективність
діяльності підприємства. За своєю економічною природою прибуток виступає
як частина вартості додаткового продукту, створеного працею ділянок
виробництва. У показнику прибутку відбивається обсяг реалізації
продукції, ефективність використання підприємством наявних матеріальних,
трудових і фінансових ресурсів тощо.

Балансований прибуток підприємства (фірми) являє собою суму прибутків і
збитків від реалізації товарної продукції, результатів іншої реалізації
та позареалізаційної діяльності.

Прибуток від реалізації товарної продукції включає залишки
нереалізованої продукції на початок року: випуск товарної продукції за
рік: реалізацію товарної продукції за рік; залишки нереалізованої
продукції на кінець року. Прибуток від реалізації товарної продукції,
виконаних інших робіт і послуг є базою як для розрахунків з бюджетом так
і для створення фондів економічного стимулювання.

Поряд з прибутком від реалізації товарної продукції на розмір
балансового прибутку впливають результати іншої реалізації та
позареалізаційної діяльності (може бути зростання або збиток). Збитки
пов’язані із застосуванням економічних санкцій (штрафи, пені, неустойки)
за невиконання зобов’язань щодо поставок: за несвоєчасну сплату
поставленої продукції, робіт і послуг: порушення порядку затвердження
або застосування цін і тарифів; реалізацію продукції, виготовленої з
відступом від стандартів, технічних умов, порушення умов перевезень з
усіх видів транспорту та інші.

Таким чином загальний прибуток складається з трьох частин:

П3=Пт+Пр+Пв,

де П3 – загальний прибуток підприємства:

Пт – прибуток, отриманий від реалізації товарної продукції (це різниця
між оптовою ціною підприємства й собівартістю);

Пр – прибуток від іншої реалізації, надання підприємствам послуг і
виконання додаткових робіт;

Пв – прибуток від позареалізаційних фінансових результатів (сюди входять
доходи та збитки від списаних металовиробів, штрафи, пені, неустойки,
збитки від стихійного лиха тощо).

Слід розрізняти валовий доход і розрахунковий доход.

Валовий (загальний) доход – це вся сума доходу підприємства до зроблених
відрахувань. Насамперед з нього відраховують суми на сплату боргових
зобов’язань; відсотки за кредит, орендну плату за користування чужою
землею та ін. Далі здійснюються такі відрахування: податки в
загальнодержавній бюджет і в бюджети місцевих органів, відомим
організаціям, виплати штрафів і неустойок тощо.

Залишком такого розподілу є чистий прибуток, який надходить на
задоволення різних виробничих і соціальних потреб: а) нагромадження
(розширення виробництва); б) екологічні витрати; в) підготовку і
підвищення кваліфікації кадрів; г) соціальні фонди; д) особистий доход
підприємства.

Валовий доход і прибуток утворюють матеріальну основу для погодження
економічних інтересів суспільства, трудового колективу й окремих
працівників, сприяють підвищенню їхньої заінтересованості у зростанні
ефективності виробництва.

Ознак про ефективність виробництва лише за масою прибутку судити не
можна. Її більшою мірою характеризує норма прибутку та рівень
рентабельності.

Норма прибутку – відношення маси прибутку до повної собівартості
продукції, виражене у відсотках.

,

де П( – норма прибутку;

П – маса прибутку;

С – собівартість продукції.

Рентабельність як економічна категорія тісно пов’язана з категорією
прибутку. Вони є різними сторонами економічних відносин. Якщо в прибутку
відображаються відносини щодо створення та розподілу частини чистого
доходу, то рентабельність характеризує відносини між підприємством і
державного з приводу раціональності використання виробничих фондів та
участі кожного підприємства у створенні й розподілі тієї частини чистого
доходу, яка набуває форми прибутку.

Теорії прибутку. Як результат функціонування капіталу розглядав прибуток
А.Сміт. Д,Рікардо нерозривно пов’язував його з заробітною
платою,стверджуючи, що її зростання призводить до зменшення прибутку і,
навпаки, прибуток зростає, коли зарплата знижується. У марксистській
теорії прибуток — це перетворена форма додаткової вартості (поряд з
процентом, рентою), яка створена лише найманою працею. Й. Шумпетер
вважав, що прибуток — це дохід підприємців-новаторів, який з часом
зникає під впливом конкуренції. До речі, К. Маркс у такому механізмі
доходів вбачав джерело додаткового прибутку. У західній літературі при
поясненні прибутку, окрім теорії трьох факторів виробництва Ж.-Б. Сея,
нині поширена концепція, яка вбачає в прибутку плату, що несе
суспільство за ризик підприємницької діяльності відповідних
господарюючих суб’єктів.

Порівнюючи згадані підходи найправомірніше розглядати сутність і
соціально-економічну природу прибутку як перетворену форму чистого
доходу. Адже прибуток характеризує чистий дохід у тому вигляді, в якому
такий дохід виступає на поверхні економічних явищ за умов економічної
відокремленості господарюючого суб’єкта, в т. ч. виробника. Чистий дохід
(абстрактно) — це виражена у грошовій формі вартість додаткового
продукту, який становить основну частку даного доходу. Його джерелами є,
у трактуванні марксистів, додаткова і частково необхідна праця, а згідно
з економіко — ще й інші фактори виробництва.

Виокремлюють кілька видів прибутку. Основні з них: балансовий
(бухгалтерський) та чистий прибуток. Балансовий (бухгалтерський, або
обліковий) прибуток обчислюють як різницю між валовою виручкою від
реалізованої продукції та витратами на її виробництво і реалізацію.
Чистий прибуток — це частка балансового (загального) прибутку
підприємства, що залишилась в його розпорядженні після сплати податків,
рентних та інших платежів до бюджету, а також процентів за кредити.

У навчальній літературі також виділяють категорію «економічний
прибуток» як різницю між загальною виручкою підприємства і всіма
витратами (явними, неявними, включаючи й нормальний прибуток
підприємця). Економічний прибуток — це дохід, отриманий понад нормальний
прибуток. Під останнім розуміється мінімальний дохід підприємця, який
необхідний для залучення й утримання відповідного ресурсу в даному
виробничому процесі. Так, до нормального прибутку належать: процент
на власний капітал, орендна плата, яку можна було б отримати, доходи від
продажу власних послуг праці та ін.

Розглянувши поняття нормального та економічного прибутку, фактично ми
з’ясували питання щодо структурних елементів підприємницького доходу.

Найсуттєвішим чинником збільшення підприємницького доходу є економія
на зовнішніх ресурсах завдяки їх раціональному використанню. Усі
фактори, які впливають на динаміку підприємницького доходу, можна
поділити на дві великі групи.

Характеристика підприємницького доходу передбачає не лише аналіз його з
точки зору походження. Важливо розглядати цей дохід за критерієм
використання. Це дає підстави для поділу його на дві частини: на
підприємницький дохід, що використовується для нагромадження, та
підприємницький дохід для особистого (сімейного) споживання підприємцем.
Зрозуміло, що підприємець, зацікавлений в постійному зростанні свого
капіталу, значну частину свого підприємницького доходу заправлятиме у
виробництво у вигляді додаткових ресурсів ‘інвестицій).

У західній літературі будь-який дохід на капітал часто називають
процентом на капітал, або прибутком. З точки зору марксистської
методології, прибуток і процент — це специфічні форми додаткової
вартості, які приховують неоплачену працю робітників. Західні ж
теоретики обмежуються лише аналізом ринку і не складають політичних
висновків. Прибуток розглядається ними як результат дії багатьох
факторів сфер виробництва, розподілу та обігу.

Величину (масу — М) прибутку (р), за Марксом, можна розглядати як
функцію, узгоджену з розміром капіталу, що визначається залежно від
норми прибутку (р1). Остання засвідчує процентне відношення прибутку до
авансованого капіталу.При цьому маса прибутку (Мр) дорівнює добутку
норми прибутку на авансовий капітал (М = р’-К).

За сучасної ринкової економіки прибуток та його норма характеризують
ефективність використання всього капіталу або ступінь його
прибутковості. Нині щорічна середня норма прибутку великих корпорацій у
розвинутих країнах Заходу становить 8— 10 %. На думку західних
вчених-економістів, прибуток зростає насамперед не за рахунок розширення
масштабів виробництва, а за рахунок збільшення його норми.

34. Норма прибутку і фактори, що на неї впливають.

Прибутковість фірми визначається як абсолютна в грошовому виразі, що є
масою прибутку, так і відносна – в нормі прибутку. Норма прибутку
розраховується як відношення прибутку до всього авансового капіталу. На
норму прибутку впливають наступні фактори: обсяг виробництва, ціна,
кількість продукції, витрати, величина авансованого капіталу.

Норма прибутку (р’)= Прибуток (р)/ Авансований капітал (К)*100%.

За сучасної ринкової економіки прибуток та його норма характеризують
ефективність використання всього капіталу або ступінь його
прибутковості. Нині щороку середня норма прибутку великих корпорацій в
розвинутих країнах заходу становить8-10%. На думку західних вчених
економістів, прибуток зростає насамперед не за рахунок зростання
масштабів вир-ва, а за рахунок збільшення його норми. На норми при бутку
впливають і масштаби вир-ва. Практика показує, що в багатьох галузях
великі під-ва мають пріоритет перед малими. Їх переваги досягаються за
рахунок поточного масового вир-ва, поглиблення поділу праці, більших
можливостей впровадження досягнень НТП.

35.Інституціональні основи ринкової економіки.

Ринкова економіка за своїм соц економічним змістом є капіталістичною
економікою; вона базується на капіталістичному способі виробництва.
Капіталістична економічна формація охоплює такі інститути і принципи: 1)
приватну власність; 2) клас капіталістів, власників засобів виробництва;
3) клас найманих працівників- робітників, інженерів і техніків,
менеджерів, науковців; 4) свободу підприємництва і вибору; 5) особистий
інтерес як головний мотив вибору; 6) конкуренцію; 7) опору на систему
цін або ринкову систему; 8) обмежену роль держави. Ринкова економіка
чітко виявляє значення свободи, підприємництва – виробляти і продавати
те, що вони вважають доцільним; постачальники ресурсів можуть за власним
вибором знаходити місце застосування матеріальних і людських ресурсів.
Складовою ринкової економіки є ринкова система. Ринкова система – це
система ринків, цін і конкуренції. Саме система ринків, цін і
конкуренції забезпечує координуючі й організаційні механізми, що
виключають капіталіст хаос у ринковій економіці, який породжують
свобода підприємництва і вибору. Ринкова система являє собою механізм,
що виконує одночасно дві корисні функції :1) сповіщає споживачів,
виробників і постачальників ресурсів про рішення, які кожен з них
прийняв; 2) синхронізує ці рішення, що забезпечує узгодження виробничих
цілей. Конкретними ланками ринкової системи ї такі категорії, як попит,
пропонування, рівноважна ціна, конкуренція, ринок.

36.Ринок: суть, функції, суб’єкти та об’єкти.

Ринок – економічна категорія, яка протягом 300 років є центральною в
економічній науці. У міру розвитку самого ринку як економічної форми
суспільства уточнюються та наповнюються новим змістом також теоретичні
його трактування та формулювання. Різноманітні теорії і концепції, якими
оперує економічна теорія сьогодні, акцентують увагу на окремих сторонах
тлумачення ринку. В економічній літературі наводиться безліч визначень
категорії “ринок”, що виражають ті чи інші сторони ринкових відносин.
Але тлумачення цього поняття слід розмежовувати на різних рівнях. З
погляду буденної свідомості, ринок – це базар(тобто місце, де можна
придбати товар, тобто де зустрічаються покупець і продавець). Ек наука ж
розглядає ринок ширше та більш професійніше. А саме, ринок – це
поєднання попиту і пропозиції, або місце де відбувається купівля-продаж
товарів; ринок – це сукупність ек відносин між людьми у сфері обміну,
посередництвом яких здійснюється реалізація результатів людської
діяльності; ринок – це місце, де відбувається остаточне визнання
суспільством втіленої в результати діяльності праці.; ринок – це лише
елемент ринкової економіки, куди поруч з ринком входять сфери
виробництва, розподілу і споживання; ринок – тип господарських зв’язків
між суб’єктами господар ювання, тобто форми господарського зв’язку між
товаровироб никами через купівлю-продаж товарів. Але найбільш типове і
загальноприй няте визначення ринку таке: ринок – це обмін, що
здійснюється відповідно до законів товарного виробництва і обміну.
Сутнісну основу цього обміну становить ціна, що визначається
співвідношенн ям попиту та пропозиції(про понування). Функції ринку:
ринок виконує ряд фуій. Їх можна звести у дві групи : організаційні й
економічні. Організ:1)вста новлення зв’язків між виробниками й
споживачами продукції (послуг), не опосередкова них іншими системами
розподілу.2) забезпеченн я вільного вибору партнерів по господарськ
зв’язках.3) забезпечен ня конкуренції між суб’єктами ринку.
Економічні:1) механізм ринку робить усіх учасників конкурент тного
процесу матеріально зацікавле ними в задоволенні тих потреб, які
виражаються через попит.2) ринок, створюючи сигнали через ціни, стимулює
засвоєння досягнень науково – технічного прогресу, зниження витрат,
підвищення якості, розшир асортименту товарів і послуг.3) сприяє
вирішенню центральних проблем економіки(пі двищення рівня життя, зміна
структури економіки тощо).4) механізм ринку в цілому звільняє ек від
дефіциту товарів і послуг. Суб’єкти ринку -практично всі учасники
суспільного виробництва

(держава, державні, колективні, кооперативні, приватні підприємства та
їх обєднання; іноземні фірми та громадяни; різні установи та
організації; громадяни України). Об’єкти ринку – усі результати
суспільної діяльності (матеріальні продукти праці; інтелектуальні;
робоча сила; цінні папери; позичкові капітали, валюта, золото).

37.Інфраструктура ринку.

Однією з важливих умов функціонування ринку є наявність добре розвинутої
ринкової інфраструктури. Від того, наскільки добре вона розвинута
залежить у кінцевому підсумку і ефективність функціонування ринкової
економіки. Інфраструктура – сукупність галузей і підприємств, зайнятих
обслуговуванням суспільного виробництва. Розрізняють виробничу,
соціальну і ринкову(сфери обігу) інфраструктуру. Інфр ринку – це система
підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів, послуг, грошей,
цінних паперів, робочої сили. Функції інфр: здійснює правове та
економічне консультування підприємців і захист їх інтересів у держ і
приватних структурах; забезпечує фін підтримку, кредитування, включаючи
лізинг, аудит, страхування нових господарських формувань тощо; сприяє
матеріально – технічному забезпеченню і реалізації продукції
підприємств; регулює рух робочої сили; створює необхідні умови для
ділових контактів підприємців; здійснює маркетингове, інформаційне та
рекламне обслуговування і т. ін., що в кінцевому результаті забезпечує
більш швидкий рух товарів і послуг від виробника до споживача. Елементи
інфраструктури ринку: підприємства роздрібної та оптової торгівлі;
кредитна система і комерційні банки; емісійна система і емісійні банки;
організаційно оформлене посередництво на товарних, сировинних, фондових
і валютних біржах; аукціони, ярмарки та інші форми організованого
позабіржового посередництва; система регулювання зайнятості населення й
центри( держ і недерж) сприяння зайнятості (біржі праці); інформаційні
технології і засоби ділової комунікації; податкова система і податкові
інспекції; система страхування комерційного, господарського ризику і
страх( держ і недерж) компанії; спец рекламні агентства, інформац
агентства і засоби масової ін форм; торгові палати, інші громадські й
добровільні держ- громад обєднання ділових кіл; митна система; проф.
Спілки працюючих за наймом; комерційно- виставочні комплекси; система
вищої і сер ек освіти ; консультативні (консалтингові ) компанії;
аудиторські компанії; громадські і держ – гром фонди, призначені для
стимулювання ділової активності; спеціальні зони вільного підприємн
ицтва.

38. Попит і пропозиція. Ринкова рівновага.

Попит і пропозиція є невід’ємними категоріями ринкової організації
господарювання, що виражають об’єктивні економічні відносини товарного
вироюництва. Попит визначає сукупну суспільну чи ринкову потребу в
товараї (послугах), яка зумовлена алптоспроможністю і виражена в
грошовій формі. Попит завжди конкретно визначений, має властивість
динамічно змінюватись під впливом ряду факторів. Попит залежить від
платоспроможності покупців, тобто від забезпеченості потенційної потреби
в товарах і послугах грошовим покриттям. Отже, універсальною формою
вираження попиту є гроші.

Пропозиція представлена результатами господарської діяльності
(виробництва), що набувають товарного вигляду і можуть бути доставлені
на ринок у певному обсязі і в певний час. Як функція і результат
товарного виробництва пропозиція представлена відповідним суб’єктом –
продавцем. Вирішальною передумовою ринкової пропозиції залишається обсяг
виробництва.

На практиці ціна рівноваги встановлюється як загальне для попиту та
пропозиції середнє значення ціни певного товару за умови збалансованості
абсолютних потенційних значень пропозиції та попиту. Співвідношення
попиту і пропозиції відбиває конкретні пропозиції виробництва і
споживання з урахуванням вартісно-цінової визначеності товарів.
Діалектика взаємозалежності попиту і пропозиції відбивається у ринковій
рівновазі.

39. Ринкова ціна: механізм формування та функції.

Ціна встановлюється як загальне для попиту і пропозиції середнє значення
ціни певного товару за умови збалансованості абсолютних потенційних
значень пропозиції та попиту. Останнє важливо підкреслити, адже будь-яка
ціна товару на ринку фактично фіксує співрозмірність актів
купівлі-продажу.

Значення ціни в усіх точках незбалансованого співвідношення попиту і
пропозиції на ринку є рухливими величинами. Ціна товару зумовлюється
характером і величиною нерівності між попитом і пропозицією. Так, для
всіх значень співвідношення попиту і пропозиції, що лежать нижче точки
рівноваги, напрям руху ціни визначається перевищенням плаоспроможного
попиту над пропозицією. У цьому випадку обмежена пропозиція товару на
ринку і незадоволена дійсна потреба в ньому створюють конкуренцію.
Найдієвішим аргументом у конкуренції покупців є більш висока ціна,
пропонована за товар. За цих обставин ціна має підвищуватися, стимулюючи
розширення пропозиції товару на ринку. Чим більше було абсолютне
значення дефіциту товару на ринку, тим швидше зростатиме ціна.

Протилежна тенденція руху є характерною для ринкової кон’юктури, що
визначається надлишковою пропозицією товарів. Пануючим фактором зміни
ціни товару є перенасичення ринку товарами певного виду, які не
знаходять збуту. Цінова конкуренція продавців товару веде до зниження
ціни і розширення за рахунок цього платоспроможного попиту.

Отже, ціна пропозиції та ціна попиту, що формуються під дією законів
попиту та пропозиції, зустрічаються на ринку, щоб знайти деяку середню
величину ціни – ринкову ціну товару. Важливим є також фактор розвитку
інфляції, яка спричиняє зростання цін на всі товари.

40. Конкуренція та її суть. Функції та форми конкуренції.

Конкуренція, окрім економічного, має соціальний вимір, оскільки
забезпечує творчу свободу кожного. Економічною основою конкуренції є
різність між вартістю товару та витратами на його виготовлення. На ринку
мають дотримуватись такі умови: має бути однорідний товар; продавець та
покупець не повинні мати будь які персональні преференції; ринок повинен
бути повністю прозорим. На цьому ринку досконала конкуренція виступає
більше як ідеальний стан ринкового господарства. Але у практиці домінує
обмежена конкуренція. Інтенсивність конкуренції перебуває у зворотній
залежності від числа учасників ринку: чим менше залишаєтьмя продавців,
тим більший виграш у формі перерозподілу ринку збуту вони отримують
внаслідок економічної загибелі своїх конкурентів. Існує нецінова
конкуренція – в умовах приблизно однакових фінансово-технологічних
ресурсів переважна більшість конкуруючих корпорацій відмовляється від
застосування цінових методів впливу на суперника. Економічно вигіднішим
є застосування нецінової конкуренції. Також можна виділити конкуренцію
дрібного та середнього підприємництва з великими фірмами.

Сучасна конкуренція державно регульована. Державне регулювання
конкурентних відносин полягає в дотриманні оптимального поєднання
монопольно-регулюючих та конкурентних сил на тих чи інших ринках.
Засобами державного впливу є законодавство про правила створення,
функціонування та припинення діяльності підприємтсв і регулярний
вибірковий контроль з боку виконавчої влади, в тому числі через
аудиторську систему.

Функції конкуренції:

регулююча;

аллокаційна або функція розміщення (концентрування ресурсів там, де вони
дають максимальну віддічу);

інноваційна та адапційна (орієнтація на збільшення продуктивності
праці);

розподільна ( розподіл соціального продукту по критерію дефіцитності
того чи іншого виробничого фактору);

контролююча .

41. Конкуренція і монополія. Антимонопольне законодавство і практика.
Сучасна конкуренція державно регульована. Державне регулювання
конкурентних відносин полягає в дотриманні оптимального поєднання
монопольно-регулюючих та конкурентних сил на тих чи інших ринках.
Засобами державного впливу є законодавство про правила створення,
функціонування та припинення діяльності підприємтсв і регулярний
вибірковий контроль з боку виконавчої влади, в тому числі через
аудиторську систему.

Антимонопольне законодавство визначає правові основи обмеження
монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням.
Монопольним вважається таке становище підприємця, коли його частка на
ринку певного товару перевищує 35% і він має змогу самостійно або разом
з іншими обмежувати тут конкуренцію. У всіх країнах контроль за
виконанням антимонопольних законів здійснюють спеціальні державні
антитрестівські органи. До їх компетенції входять: визначення
монопольного становища на ринку; здійснення контролю за дотриманням
антимонопольних вимог при створенні, реорганізації чи ліквідації
монопольних утворень; прийняття рішення і розпоряджень про припинення
порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового
стану.

42. Конкуренція і моделі ринків. Маємо три основних варіанти риноквих
форм чи моделей: поліполію, олігополію та монополію.

Поліполія – ринкова форма, при якій багато продавців протистоять великій
кількості покупців – досконала конкуренція. Прикладів поліполії в
сучасному світі існує дуже мало (валютна біржа), отже досконала
конкуренція – це лише ідеальний стан.

Олігополія – далеко не всі продавці можуть запропонувати певний товар за
діючою ціною – недосконала конкуренція (обмежена).

Монополія – відсутність вільної, досконалої конкуренції на ринку, де
вона панує, і загрози приватним цілям її з боку контрагентів, які
внаслідок своєї чисельності не можуть протидіяти згуртовано і узгоджено.

Білатеральна монополія – наявність на ринку лише двох контрагентів: один
продавець та один покупець. Їм не загрожує конкуренція з боку інших
економічних суб”єктів.

Обмежена монополія – на галузевому ринку пристуні один продавець та
кілька покупців. Хоч покупців і не багато, але вони конкурують один з
одним за право вступити у ринкові відносини з монополістом.

43. Принципи класифікації ринків. Ринок предметів споживання.

Існують різнаманітні ринки: ринок товарів, капіталу, фінансово-кредитний
ринок, валютний ринок, ринок трудових ресурсів, ринок інформації тощо.
Кожний з перелічених елементів здатний функціонувати в так званому
автономному режимі і тому має свою структурну побудову. Всі вони
взаємодіють як частини єдиної системи, оскільки органічно пов’язані між
собою в становленні і розвитку. Вже з самих назв цих ринків можна
вивести основний принцив класифікації ринків – те, що є головним
предметом купівлі-продажу на ринку, і дає йому основну назву.

Ринок предметів споживання – один з найважливіших компонентів товарного
ринку. Невід’ємною рисою цивілізованого ринку, свідченням його
стабільності й життєздатності є стан суспільного виробництва. Конкретним
проявом останнього є рівновага попиту й пропозиції, насичення ринку
споживчими товарами та послугами.

Питання нормалізації споживчого ринку сьогодні для багатьох регіонів
світу, в тому числі й нашої держави, є надзвичайно актуальним. Проблема
збалансованості попиту і пропозиції, споживчого ринку в цілому
породжується диспропорціями відповідних підрозділів суспільного
виробництва. Ринок предметів споживання повинен мати загальною кількістю
приблизно 70% від усіх інших ринків країни.

Ринок засобів виробництва. Загальні проблеми формування цін на ресурси.

Торгівля засобами виробництва – це грандіозний ринок, на якому
взаємодіють між собою безпосередні виробники продукції. Усі підприємства
органічно зв’язані один з одним як постачальники і споживачі машин,
устаткування, сировини, паливних ресурсів. Товари виробничого
призначення купуються і продаються звичайно оптом, великими партіями.
Оптова торгівля виступає посередником між підприємствами-виробниками і
підприємствами-споживачами продукції.

Характерна риса ринкової економіки полягає в тому, що кожен покупець і
продавець знаходять у цьому безбережному просторі свого партнера,
продукція і ціни якого його влаштовують. Це торгівля по прямих
договірних зв’язках. За цією схемою ринок засобів виробництва розвивався
споконвіку й об’єктивно вів до прогресу у виробництві.

Ринок праці та розподіл трудових ресурсів.

Ринок праці – посередник між роботодавцями та найманими працівниками. Це
форма узгодження попиту на робочу силу з її пропозицією, досягнення в
нормальних умовах відносно стабільної рівноваги в цій сфері на основі
державної політики, чинного законодавства та саморегулювання. Складовими
ринку праці є:

працездатне населення, тобто ті, хто за віком і станом здоров’я здатні
працювати у різних сферах суспільного виробництва;

зайняте населення, тобто та його частина, яка постійно виконує роботу на
підприємствах, в організаціях, закладах за заробітну плату. До цієї
групи населення не належать особи, які виконують роботу за допомогою
власних засобів праці.

Ринок праці включає також ту частину населення, яка тимчасово не працює,
але не відкидає надію на це.

Історично склалися два “чистих” варіанти ринку робочої сили і
зайнятості. Перший – ринок робочої сили з обмеженим попитом; другий – з
обмеженими ресурсами.

44. Позичковий капітал. Процент та його економічна природа, межі
коливання. Капітал в грошовій формі, взятий у позику, отримує специфічну
форму позичкового капіталу. Однак, щоб грошовий капітал накопити або
взяти у позику, необхідно, щоб він був вільним, незайнятим у виробничій
або комерційній діяльності. Вільний капітал утворюється в будь-якій
фірмі, на будь-якому підприємтсві з обігу основного капіталу – у вигляді
амортизаційних накопичень. Тимчасового вільний капітал в грошовій формі
утворюється в процесі руху оборотного капіталу, у вигляді грошових
коштів, призначених для виплати заробітної плати або закупівлі сировини.
А також він утворюється від накопичення частини прибутку. Отже, в кожній
фірмі утворюється тимчасово вільний капітал, який може бути наданий у
позику.

Фінансоаий ринок (ринок позичкових капіталів) – це механізм
перерозподілу капіталу між кредиторами та позикуючими за допомогою
посередників на основі попиту та пропозиції на капітал. Позичковий
капітал – це особливий товар. Його особливості: він продається та
покупається по особливій ціні, якої є позичковий процент; він має
подвійний характер; віддається не завжди, а лише на певний строк.

Позичковий процент – це не звичайна ціна товару, а особлива ціна.
Процент не відображає вартості позичкового капіталу, а формується на
основі інших факторів, серед яких є:

процес руху позичкового капіталу має особливі умови. В руках кредитора
цей капітал завжди залишається капіталом – власністю, і він надає лише
право на його користування.

Той, хто позичає, на основі отриманого у позику капіталу організує
виробництво та отримує середній прибуток.

Позичковий капітал надається лише на певний визначений строк.

Коливання – висота проценту залежить від співвідношення попиту та
пропозиції на фінансовому ринку на позичковий капітал.

45. Банки, їх роль та функції. Банківський прибуток.

Банк – це фінансова установа, яка акумулює тимчасово вільні грошові
кошти( вклади), надає їх у тимчасове користування у формі
кредиту(позики), виступає посередником у взаємних платежах і розрахунках
між підприємствами, установами або конкретними особами, регулює грошовий
обіг у країні, включаючи випуск нових грошей.

Усі банки як фінансові установи організаційно і функціонально
упорядковані в Банківську систему – сукупність різних видів національних
банків і кредитних установ, що діють у межах грошово-кредитного
механізму. Банківська система країни включає: центральний банк;
комерційні банки, у тому числі: ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші
спеціалізовані банки. Кожний елемент банківської системи відіграє
важливу роль у життєзабезпеченні ринкової системи. Основне призначення
банків – посередництво в переміщенні грошових засобів від кредиторів до
позичальників і від продавців до покупців грошових ресурсів.

Мета комерційних банків – одержання прибутку. Вони мають, як правило,
універсальний характер, створюються у формі пайових або акціонерних.
Акціонерні можуть бути відкритого і

закритого типів.

Діяльність комерційних банків спрямовано на отримання прибутку.
Банківський прибуток являє собою різницю між процентами на вкладений
капітал і виплатою процентів за позикою.

46. Суть кредиту. Його форми.

Кредит – форма руху позичкового капіталу, тобто грошового капіталу, що
надається в позику. За своєю сутністю він є позичкою в грошовій або
товарній формі на умовах повернення зі сплатою процента і характеризує
відносини між кредитором і позичальником.

Кредит існує в конкретних формах:

Комерційний – продаж товарів у борг з відстрочкою платежу;

Банківський – надається банками та іншими кредитно-фінансовими
установами, які мають ліцензію, різним господарським суб’єктам у формі
грошових позик;

Споживчий надається банками, фін сово-кредитними установами і торговими
підприємствами приватним особам для оплати товарів довгострокового
користування;

Іпотечний – під заставу;

Державний – позичальник – держава; кредитор – населення і приватний
бізнес;

Міжнародний – між державами в грошовій або товарній формі.

Серед усіх форм кредиту центральне місце посідає банківський кредит.

47. Капітал у сфері торгівлі.

У результаті суспільного поділу праці торгівля починає відігравати
самостійну функцію життєзабезпечення суспільства через надання певних
послуг споживчого і виробничого характеру, що потребує певних ресурсів.
Це формує торгівлю як самостійну сферу підприємницької діяльності.

Капітал як ресурс набуває форми торгового капіталу, якщо він забезпечує
рух продукту від виробника до споживача. Функцією торгового капіталу є
обслуговування процесу купівлі і продажу товарів. Торговий капітал
історично передує капіталістичному способу виробництва. Торговий капітал
мав прогресивне значення в докапіталістичних формаціях. Він був ланкою,
що забезпечувала економічний зв’язок між виробниками і споживачами.
Торговий капітал розкладав натуральне господарство феодального
суспільства, прискорював перетворення натурального господарства в
товарне, активно сприяв розвитку ринку. Також концентрував грошові
ресурси в руках приватних осіб і цим готував одну з умов виникнення
промислового капіталу.

48. Фінансово-кредитні установи.

Фінансово-кредитні установи мають комерційний характер, тобто здійснюють
свою діяльність з метою одержання прибутку. Є такі види
фінансово-кредитних установ:банки(ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші
спеціалізовані банки), страхові компанії і пенсійні фонди, а також
всілякі інвестиційні компанії, фінансові компанії, спеціалізовані фонди.

49. Роль ринкової інфраструктури у регулюванні ринкових відносин.

Однією з важливих умов функціонування ринку є наявність добре розвинутої
ринкової інфраструктури. Від того, наскільки добре вона розвинута
залежить у кінцевому підсумку і ефективність функціонування ринкової
економіки. У свою чергу за рівнем розвитку ринкової інфраструктури можна
судити і про ступінь розвитку ринку, ринкових відносин у тій чи іншій
країні. Тому необхідною умовою дієвості ринкових відносин є створення
відповідної інфраструктури ринку.

Інфраструктура – сукупність галузей і підприємств, зайнятих
обслуговуванням суспільного виробництва.

Інфраструктура ринку – це система підприємств і організацій, що
забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили.

Ринкова інфраструктура через свої елементи виконує такі основні функції:
здійснює правове та економічне консультування підприємців і захист їх
інтересів у державних і приватних структурах; забезпечує фінансову
підтримку, кредитування; реалізації продукції підприємств; регулює рух
робочої сили; створює необхідні умови для ділових контактів підприємців;
здійснює маркетингове, інформаційне та рекламне обслуговування і т. ін.,
що в кінцевому результаті забезпечує більш швидкий рух товарів і послуг
від виробника до споживача.

50. Домогосподарство як суб’єкт ринкової економіки.

У сучасних цивілізованих країнах світу найпрогресивнішою суспільною
системою вважається змішана економіка. Вона передбачає співіснування в
межах однієї держави різних економічних секторів. Одним з таких секторів
є домашні господарства. У вітчизняній літературі не має визначення
сутності держави. Це склалось не випадково, адже в різних культурах
практично не існує єдиного поняття, яке б визначало термін
“домогосподарство”. Виникають труднощі з поняттям сумісного проживання,
власності, загального доходу, відтворювальних відносин. Поняття
“домогосподарство” ні в якому разі не можна ототожнювати з поняттям
“сім’я”.

Сім’я – це сукупність осіб, що живуть разом, пов’язаних родинністю та
спільним бюджетом.

Термін “домогосподарство” більш чітко прив’язаний до територіальних меж
окремої господарської одиниці, включає членів домогосподарства, що не є
родичами, і передбачає існування економічних відносин власності в
середині домогосподарства та виробничих відносин, якщо вони існують.
Важливо уявити домогосподарство як основну одиницю соціального і
біологічного відтворення, пов’язану із соціально-економічною
макроструктурою.

51. Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Форми і види
підприємств.

Підприємство – первинна ланка суспільного поділу праці і водночас
основна ланка народногосподарського комплексу, яка є товаровиробником і
забезпечує процес відтворення на основі самостійності самоокупності. Як
самостійні господарські одиниці підприємства користуються правами
юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися майном, одержувати
кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами.

Формування ринкової структури економіки приводить до появи різноманітних
форм сучасних підприємств. Їх можна класифікувати за різними критеріями:
1. формами власності; 2. формами організації; 3. розмірами; 4. сферами
діяльності.

Відповідно до форм власності розрізняють підприємства таких видів:

Індивідуальне, засноване на особистій власності, де використовується
виключно особиста праця, самостійно здійснюється виробництво, весь дохід
належить виробнику.

Сімейне, засноване на власності та праці членів однієї сім’ї;

Приватне, засноване на власності окремого громадянина з правом наймання
робочої сили;

Колективне, засноване на власності трудового колективу підприємства,
кооперативу або іншого статутного виробництва, громадської та релігійної
організації;

Державне, засноване на загальнодержавній власності;

Комунальне, засноване на власності адміністративно-територіадьних
одиниць;

Спільне, засноване на об’єднанні підприємств різних форм власності;

Орендне – підприємства різних форм власності, що їх держава на певних
умовах і на певний час передає в користування трудовим колективам. є
робочий період, тобто кількість робочих днів, яка витрачається на
виробництво готового продукту, коли предмети праці підлягають
безпосередній обробці.

На відміну від часу виробництва час обігу – це той час, протягом якого
капітал перебуває у сфері обігу.

Він включає в себе час купівлі засобів виробництва і робочої сили та час
реалізації вироблених товарів. Головні фактори, що визначають час обігу
такі: віддаленість ринків збуту від місця виробництва, місткість ринку,
а також відстань підприємств від джерел сировини і палива. Ось чому
важливим засобом скорочення часу обігу є розвиток транспорту і засобів
зв’язку.

52. Кругооборот і оборот капіталу підприємства.

Оборот капталу – кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як
процес, що безперервно повторюється. Оскільки капітал проходить у своєму
русі сферу виробництва і сферу обігу, то його час обороту складається з
часу виробництва і часу обігу. Час виробництва – це той час, протягом
якого капітал перебуває у сфері виробництва.

Його найважливішою частиною є робочий період, тобто

є робочий період, тобто кількість робочих днів, яка витрачається на
виробництво готового продукту, коли предмети праці підлягають
безпосередній обробці.

На відміну від часу виробництва час обігу – це той час, протягом якого
капітал перебуває у сфері обігу.

Він включає в себе час купівлі засобів виробництва і робочої сили та час
реалізації вироблених товарів. Головні фактори, що визначають час обігу
такі: віддаленість ринків збуту від місця виробництва, місткість ринку,
а також відстань підприємств від джерел сировини і палива. Ось чому
важливим засобом скорочення часу обігу є розвиток транспорту і засобів
зв’язку.

53. Суть підприємництва. Його види та функції.

Підприємець є одним з людських факторів виробництва, без якого ринкова
економіка не можлива. Підприємець зазвичай є власником капіталу, я також
тією чи іншою мірою менеджером. Щодо суспільної функції підприємця, то
вона зводиться до вивчення потреб сус-ва та їх задоволення. У ринковій
економіці саме підприємець повинен розгадати, які товари та послуги
завтра знадобляться покупцям.

Підприємництво – це самостійна, ініціативна господарська діяльність
громадян на отримання прибутку і здійснюється від свого імені на власний
ризик та під свою майнову відповідальність чи юридичної особи –
підприємства. Крім того, підприємництво – комплекс особливих функцій, що
виконуються в економіці, спрямований на забезпечення розвитку та
вдосконалення господарського механізму, постійне оновлення економіки
господарюючих суб’єктів, створення інноваційного поля діяльності.
Сучасна економічна літ-ра виокремлює три головних функції сфери
підприємницької діяльності:

Ресурсну (формування і продуктивне використання капіталу, трудових,
матеріальних та інформаційних ресурсів);

Організаційну (організація маркетингу, виробництва, збуту, реклами та
інших господарських прав);

Творчу (новаторські ідеї, генерування та активне використання
ініціативи, уміння ризикувати).

Підприємництво – не лише особливий вид діяльності, а й певний стиль і
тип господарської поведінки, яким притаманні:

Ініціативність і пошук нетрадиційних рішень у сфері бізнесу;

Готовність наражатися на ризик;

Гнучкість і постійне самооновлення;

Цілеспрямованість і наполегливість у бізнесовій діяльності.

54.Роль підприємства і підприємництва в ринковій економіці.

Роль: підприємництво в усіх формах власності – це в сучасних умовах
найефективніший шлях відходу від моновласності (державної), її
роздержавлення, подолання відчуження людини від власності. Розвиток
підприємницьких структур, разом із заходами державного,
адміністративного регулювання, в майбутньому має послужити інструментом
демонополізації нашого господарства, а саме підприємництво – стати
справжнім двигуном розвитку економіки й посприяти процвітанню всіх сфер
життєдіяльності суспільства в умовах ринкової економіки. У нашій країні
протягом десятиріч не визнавалася роль підприємництва, через що велика
кількість людей позбавлялася можливості знайти застосування своїм
природним нахилам і здібностям, або ж спонукалася діяти незаконно
(тіньова економіка,службові зловживання). У результаті не
використовувався з достатньою ефективністю найважливіший з усіх ресурсів
– людський потенціал. За останні роки ситуація змінюється.
Підприємництво починає відігравати все більшу роль в економіці.

55. Первісне нагромадження капіталу та його особливості в Україні.
Первісне нагромадження капіталу, що створює капіталістичні відносини, є
процесом, який перетворює, з одного боку, засоби виробництва і засоби до
життя в капітал, а з іншого – безпосередніх виробників у найманих
робітників.

Процес первісного нагромадження являв собою передісторію капіталізму та
утвердження капіталістичного способу виробництва. Основу цього процесу
становив роз-ток товарного виробництва. У процесі первісного
нагромадження капіталу велику роль відігравали торговельний та
лихварський капітали, які сприяли розвитку товарно-грошових відносин.
Певну роль відігравало й насилля. Прикладом того, були драматичні події,
що розгорнулися в Англії в 17 та 18 ст. Обуржуазнене дворянство
насильно зганяло із земель селян, вільних від кріпосної залежності.
Обезземелені селяни були вимушеними найматися до капіталістичних
підприємців.

Велику роль відіграли й інші методи нагромадження багатств, такі як
система колоніального грабунку народів, колоніальна торгівля,
розкрадення державного майна, система державних позик і податків тощо.

Особливостями українського первісного нагромадження є: “прихватизація”
багатства в процесі роздержавлення і приватизації майна державних
підприємств; розкрадання держ. майна; створення фіктивних
підприємницьких структур; хабарництво держ. чиновників; податкові пільги
для “своїх” тощо. Особливою формою первісного нагромад. в Україні є
становлення тіньового капіталу і тіньового капіталістичного
підприємництва.

56. Перетворення грошей у капітал.

Поняття капіталу фіксує деякі ключові елементи: первісно пов’язані з
грошима, являє собою специфіч. спосіб орг-ції вир-ва. Гроші виступають
не тільки як заг. еквівалент, а і як найбільш абстрактна форма сус-ного
багатства, як абсолютний ліквідний засіб.

Т-Г-Т(споживання (ціль))

Г-Т-Г’ (приріст грошей (ціль))

Г’>Г

Г’=Г+Дельта Г

Гроші дають капітал лише тоді, коли пускаються в обіг для наживи (для
одержання суми більшої, ніж первісна). Цей рух перетворює гроші в
капітал. Першими формами руху капіталу є торгівельні і лихварські (діяли
лише в сфері обігу). Грошовий капітал стає продуктивним в процесі
первісного нагромадження капіталу і встановлює капітал підприємства.
Первісне нагромадження капіталу, що створює капіталістичне відношення,
це процес, що перетворює з однієї сторони засоби виробництва і засоби до
життя в капітал, а з другої безпосередніх робітників у найманих.

Умови для функціонування капіталу: 1. Капітал- це високорозвинуте
товарне виробництво і ринок; 2. Наявність такої мотивації діяльності
виробника, якособисте збагачення за рахунок одержання прибутку. 3.
Зосередження у частини господарюючих суб’єктів значної частини засобів
виробництва і грошових ресурсів. 4. нАявність людей праці,
юридично-вільних, але які позбавлені засобів виробництва і життєвих
благ, що змушує їх найматися.

Сміт ототожнював капітал з накопиченою працею. Маркс розподіляв
матеріально-речовий і суспільний вид капіталу: К= С + V; С- постійний
капітал; V- змінний капітал. Ознаки капіталу (сучасна економічна
література): 1. Розширилися межі запасів, які вживали Сміт і Рікардо.
Все це називається капітальним благом. 2. Поряд з фізичним вживається
поняття людський капітал. 3.ототожнюється капітал з грошима (фінансовими
ресурсами). 4. Ототожнюється капітал з часом, розглядаючи час як окремий
фактор вир-ва.

Капітал розглядають як певну ціність, благо, що приносить його власнику
впродовж тривалого часу дохід.

57. Характер взаємозв’язку капіталу і найманої праці.

Капітал і праця пов’язані трудовими відносинами. Трудові відносини –
комплекс взаємовідносин між найманим працівником і работодавцем, пов’яз.
з найманням, використанням, відтворенням робочої сили. Включає в себе:

1.Колективні та індивідуальні переговори. 2. Укладання договорів та
угод. 3. Визначення умов і розмірів оплати праці. 4. Вирішення трудових
конфліктів. 5. Участь найманих працівників в управлінні вир-вом.

Основними суб’єктами труд відносин є: наймані працівники (особи, що
уклали трудовий договір), роботодавці (фіз. Та юр. Особи, які є
власниками заснованого вир-ва і наймають на роботу осіб, здатних
надавати необхідні послуги праці).

Труд відносини функц на основі таких принципів: принцип законодавчого
забезпечення, партнерства, загальності, адресності, інтегрованості.

58. Вартість робочої сили: дискусійні аспекти.

Вступаючи у відносини найму, людина за гроші відчужує свій товар –
робочу силу – на основі його вартості, що становить основу заробітної
плати. Споживання цього товару відбувається в процесі виробництва, тому,
вартість, створювання робітником завдяки абстрактному характеру своєї
праці, зовсім не збігається з вартістю, еквівалент якої він отримує у
вигляді платні. В іншому разі підприємцю немає сенсу наймати робітника.
Отже, вартість, створена робочою силою, має бути більшою, ніж вартість
самої робочої сили. Місячна вартість робочої сили, необхідної для
виробництва певних елементів, наприклад, становить 60 тис, а чистий
доход – 130 тис. Це означає, що робітник отримав за свою працю не повну
вартість продукту, створену ним, а лише певну частину, величина якої в
цілому достатня для відтворення працівника як такого. Це додаткова
вартість.

59. Заробітна плата та її теорії.

Заробітна плата – це ціна, що виплачується за використання праці.
Важливо розрізняти грошову (номінальну) заробітну плату та реальну.
Номінальна заробітна плата – це сума грошей, що одержує працівник за
годину, день, місяць. Реальна заробітна плата виражається в сумі товарів
та послуг, які працівник може придбати на свою грошову заробітну плату.
Законодавчо встановлюється мінімальна заробітна плата. Вона становить
розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якої не
може здійснюватись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму
норму праці. Заробітна плата за своїм складом неоднорідна, вона включає
різні за функціональним значенням складові частини. Співвідношення цін
утворює структуру заробітної плати. Заробітна плата має дві форми:
відрядну і погодинну. Відрядну форму в основному застосовують, коли
рівень механізації виробництва такий, що результат діяльності значною
мірою залежить від інтенсивності праці робітників. Комплексна
механізація та автоматизація виробництва обумовлюють широке використання
погодинної форми заробітної плати . Існує тарифна система оплати, яка
включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і
тарифно-кваліфікаційні характеристики. Тарифну систему оплати праці
використовують для розподілу робіт залежно від їх складності, а
працівників – залежно від їх кваліфікації та відповідальності за
розрядами тарифних сіток.

Є декілька теорій:

1.Марксизм: заробітна плата – перетворена форма власності або ціни роб
сили.

2. Неокласичена: продається праця. Зар плата – ціна праці. Рівень
заробітної плати визначається попитом і пропозицією на ринку праці.
Неокласиків цікавлять лише фактори, які впливають на рівень заробітної
плати: продуктивність праці, кількість працездатного населення,
економічна кон’юктура , коливання попиту і пропозиції на ринку праці,
вплив профспілок.

3. Кенсіанська теорія: регулятором на ринку праці є держава, яка через
податкову політику стимулює виробництво і тим впливає на рівень
заробітнойї плати.

60.Підприємництво в аграрній сфері.

Важливу роль відіграє в розвитку с/г аграрна політика. Тут існують
різноманітні форми господарювання – кооперативи, приватні об’єднання,
місцеві “монополісти”. Господарства, розміщені на кращих землях,
створюють додатковий чистий доход. Цього позбавлені господарства, що
знаходяться на гірших землях. Господарства, які використовують кращі
землі, мають більше продукції з одиниці земельної площі. Існують також
фермерські господарства. Форми господарювання: групи промислових
об’єднань; с/г підприємства (корпорації, кооперативи тощо).

С\г- одна з найважливіших галузей народного господарства. Це джерело
незамінних предметів споживання, це джерело робочої сили для не с\г
галузей. Це джерело чистого прибутку в суспільстві. С/г має ряд
особливостей: економічний процес в с/г тісно переплітається з природним;
надзвичайна роль землі як чиника вир-ва. Землят є і засобом виробництва
і предметом праці; розбіжність робочого періоду з часом виробництва; в
с/г широко розповсюджені кооперативи. Аграрні відносини- економічні
відносини в с/г, які виникають між людьми з приводу володіння і
використання землі, як головного фактору виробництва і як об’єкта
власності. Головними в аграрних відносинах власності – відносини, які
виникають між суб’єктами ек відносин з приводу виробництва, розподілу і
споживання створеного в галузях АПК продукту. Складовими аграрних
відносин є рентні відносини, які виникають з приводу виробництва і
привласнення додаткового продукту на основі використання землі.
Ефективність с/г вир-ва залежить від багатьох чинників і від
раціонального використання землі, її родючості. Розрізняють природну та
штучну родючість землі. Природною є сукупність фіз , хім , біо
властивостей ґрунтів. Штучна – результат поліпшення цих властивостей за
рахунок проведення заходів спрямованих на вдосконалення методів
землеробства. На практиці ще розрізняють економічну родючість –
результат природних і штучно створених можливостей землі. Критерієм
економічної родючості є обсяг врожаю отриманого з площ з однаковою
природною родючістю.

61. Земельна рента та її форми.

Ринкові відносини суб’єктів з приводу купівлі –продажу та використання
землі називаються рентними відносинами, в яких приймають участь три
суб’єкта – землеволодарь, підприємець-орендатор землі та найманий
робітник с/г виробництва. Земельна рента виражає відношення
привласнення додаткового продукту власником землі у формі орендної плати
за право користування землею.

Форми земельної ренти: диференціальна земельна рента – різність між
суспільною ціною виробництва с/г продукції на гірших дільницях землі та
індивідуальною ціною її виробництва на кращих та середніх дільницях;
диференціальна рента по плодючості; диференціальна рента по
місцезнаходженню; диференціальна рента по ефективності на додаткові
вкладення факторів виробництва.

Абсолютна земельна рента – це надлишок вартості с/г продукції над ціною
її виробництва. У формуванні ціни землі головну роль відіграє рента та
банківський відсоток. Ціна землі рівна такій сумі грошей, яка будучи
покладена в банк, принесе доход рівний ренті. Такий доход є
капіталізованою рентою. Отже, ціна землі – це капіталізована рента.

Оренда землі – це засноване на договорі строкове платне користування
землею, що необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої
діяльності. Орендна плата за землю містить відсоток на вкладений у землю
капітал, а також амортизацію цього капіталу.

Монопольна рента: умови утворення: обмеженість і невідтворюваність
земель особливої якості чи певні кліматичні умови. Різниця між
монопольною високою ціною продукту і екон витратами складають монопольну
ренту. Джерело монопольної ренти, як і абсолютної, знаходиться поза с\г,
бо вир0во такої продукції не може бути збільшено за рахунок залучення до
с\г – обороту нових земель, а постійний і досить високий попит на
продукцію не задовольняється і виникає можливість реалізувати її за
монопольно високими цінами.

Рента не с\г галузей: виникає як в промисловості, так і в будівництві.

62.Економічне зростання: типи і фактори.

Економічне зростання – це збільшення обсягів виробництва.

Існує два типи економічного зростання: 1.екстенсивний – на основі
кількісного збільшення його факторів при збереженні попередніх
параметрів виробництва;

2.інтенсивний – на основі якісного поліпшення його факторів при
удосконалення організаційно-економічних відносин виробництва.
Інтенсивний тип економічного зростання в чистому вигляді не існує.

Збільшення ролі і частки інтенсивного типу економічного розвитку
називається інтенсифікацією виробництва. Також існує регресивний тип
ек. Зростання, для якого характерне недовготривале зниження обсягів
сусп-го вир-ва. З ним пов’язано: стагнація (нульовий приріст ВВП),
стагфляція (коли стагнація супроводжується інфлюцією). Економічне
зростання вимірюється збільшенням реального вир-ва ВВП та\або нац.
Доходу; приріст ВВП і НД на душу населення. Фактори екон зростання:
нагромадження і інвестування, природні ресурси, капітал, праця, трудові
ресурси, структура економіки, соц-політ фактор тощо. Також фактори
поділяються на фактори попиту і пропозиції. Фактори попиту – відносний
рівень зар пл; схильність до заощадження; фіскальна політика держави.
Фактори пропозиції: відносні природні ресурси, працездатне населення
країни, основний капітал, рівень технологій.

63. НТР та її роль в економічному зростанні.

Поступальний розвиток суспільного виробництва, його постійне
вдосконалення є фундаментальними закономірностями економічного життя
людини. Він заснований на прогресі науки і техніки. Нові знання
матеріалізуються в нових засобах праці, задоволення одних потреб
породжує інші. З’являються нові ідеї та розробки, створюється
досконаліша техніка, технологія і предмети споживання. Вони зумовлюють і
формують необхідні умови для подальших кількісних та якісних зрушень у
сфері наукових досліджень, технічних розробок виробництва та споживання.
НТП здійснюється у двох формах: еволюційній та революційній.

Еволюційна форма – має місце, коли техніка і технологія, що
застосовуються у виробництві, удосконалюються на основі вже відомих
наукових знань.

Революційна форма – перехід до техніки і технології, що побудовані на
принципово нових наукових ідеях. НТР є якісним стрибком у розвитку
продуктивних сил суспільства на основі докорінних зрушень у наукових
знаннях. Такі перевороти в науці, техніці та виробництві відбуваються
регулярно. На основі фундаментальних відкриттів у різних галузях
людських знань змінюються всі елементи виробничого процесу: предмети
праці, засоби праці та сама праця людини. Збільшується ефективність та
продуктивність праці. З’являється нова різноманітна техніка. НТР
зумовлює також зміни і в характері праці. Отже, НТР є одним з проявів
еволюції. Сучасна НТР має 3 основні складові: глибокий процес інтеграції
науки і вир-ва, сучасні принципові зміни в людському капіталі (освіта,
кваліфікація), кардинальні зміни в організації вир-ва, праці, сис-ми
управління.

64. Держава як суб’єкт економічних відносин.

Держава ніколи не була пасивною по відношенню до економіки. По мірі
розвитку суспільного виробництва економічна роль держави зростала.
Господарча діяльність держави виражається у формах оподаткування, в
розробці та дотриманні принципів обов’язковості, рівномірності,
пропорційності та прогресивності податків. Держава може за допомогою
економічних важелів – заробітної плати, кредитів, процентів, податків,
цін – згладжувати циклічні коливання, забезпечити необхідний рівень
зайнятості, здійснювати регулюючі функції. Існує 4 види державної
економічної діяльності: 1) прямий контроль економіки шляхом економічних
важелів; 2) суспільне споживання, в якому держава виступає як покупець
та споживач через державні закази та закупівлі товарів та послуг для
потреб суспільства; 3) державне виробництво, в якому держава виступає як
підприємець, як функціонер державного сектора економіки; 4) витрати на
соціальне забезпечення – виплати ветеранам війни, людям похилого віку
тощо. Держава повинна займатись закупівлею необхідної продукції для
суспільних потреб, розвитком фундаментальних наук, підготовкою
кваліфікованої робочої сили, розвитком інфраструктури, кредитуванням
корпорацій тощо.

Держава виконує такі функції:

-політичну(забезпечення цілісності і збереження сус-ва)

-соціальна (забезпечує на всій території країни права і свободи людини)

-міжнародна (підтримання суверенітету держави)

-економічна (створення передумов, необхідних для ефективної економічної
діяльності сус-ва).

Отже, держава є повноправним суб’єктом економічних відносин.

65. Економічні функції держави та їх класифікація.

Становлення та зміцнення держави як суспільного інституту
супроводжувалися розвитком численних її функцій, виключаючи економічні.
Виникнення економічних функцій держави є результатом розвитку
продуктивних сил, об’єктивних його потреб. Виникало багато загальних
проблем: забезпечення неподільності території держави як середовища
господарської діяльності, зовнішньої та внутрішньої безпеки, розвиток
шляхів сполучення, управління тощо. Економічні функції держави
знаходяться у постійній динаміці. Держава завжди виконувала і виконує
функції не лише інструменту реалізації інтересів суспільства в цілому.
Держава має великі можливості впливу на економіку, може стимулювати або
затримувати розвиток тих чи інших виробничих відносин, виконувати
прогресивну та регресивну роль. Держава є верховним власником. Розмаїття
галузевої та відтворювальної структури, різниця темпів економічного
зростання й динаміки циклу, рівнів суспільної продуктивності праці
спричинили необхідність державного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності. Поступово склалися головні форми такого регулювання.
Насамперед існує матеріальна основа економічної діяльності держави у
вигляді значного за масштабами державного сектора у сфері виробництва і
центральних фондів перерозподілу національного доходу. По-друге, в усіх
країнах розробляють та реалізують економічну політику. По-третє,
розробляють законодавчу політику щодо різних суб’єктів бізнесу.
По-четверте, створюють систему заходів для стимулювання
зовнішньоекономічної діяльності. До особливостей державного регулювання
належать інтенсивність та активне втручання держави в економіку. Воно
охоплює весь процес суспільного відтворення – від регулювання ринкових
відносин до впливу на структуру і темпи росту виробництва, нагромадження
та хід циклу, ціноутворюючі фактори та зовнішньоекономічні зв’язки.
Одним з інструментів економічного регулювання є заборона інвестування
приватного (або іноземного) капіталу в окремі галузі економіки. Держава
завжди повинна впливати на проведення як внутрішньо економічної, так і
зовнішньоекономічної політики. Вільність різних суб’єктів у проведенні
економічної політики заради власних інтересів може привести до досить
негативних наслідків для економіки країни, отже необхідність державного
регулювання є очевидною.

Здійснюючи цю функцію, держава забезпечує економічні інтереси нації,
створює умови для реалізації її права на самовизначення та суверенітет;
побудову цивілізованого суспільства. Економічну роль держави слід
досліджувати в двох аспектах – забезпечення нею загальносуспільних
інтересів та інтересів панівних верств населення.

Економічна функція – створення передумов, необхідних для ефективної
економічної діяльності сус-ва. Вона складається: 1. Забезпечення
економіки необхідною кількістю грошей. 2. Формування правових засад
функціонування економіки. 3. Усунення вад ринкового саморегулювання. 4.
Перерозподіл доходів. 5. Забезпечення людей суспільними товарами.

66. Суспільний продукт(с.п.): форми та методи обчислення.

Сусп. ви-во – це сукупність індиві-них ви-в (під-ств, фірм) в їхньому
взаємозв’язку, взаємодії, взаємозумовленості та взаємозалежності.
Результатом сусп. ви-ва є с. п. С. п – синтезоване поняття. До його
складу входять різноманітні матер. й нематер. блага та послуги, які
створюються в різних галузях ви-ва. Він являє собою всю суму матер. і
духовних благ, ств-них сусп-вом за певний проміжок часу, як правило, за
рік. У практиці госпо-ння с. п. розраховується по-різному, і тому в
реальному житті ми маємо справу з різними його формами залежно від того,
які елементи включають до його складу.

Однією з форм с.п. є валовий сусп. продукт (ВСП), його розраховують як
суму виробленої за рік валової продукції всіх галузей матер. Ви-ва. При
визначені величини ВСП до його складу завжди включається повторний
рахунок виробничих затрат окремих галузей. Це означає, що до його
вартості включається не лише вартість готового, а й вартість проміжного
продукту, який для відповідних галузей виступає як готовий продукт.
Повтор цей може бути багаторазовим, що суттєво збільшує вартість ВСП.
Тому ВСП не дає точного уявлення про ту реальну суму благ, яка
створюється протягом року в країні. В зв’язку з цим виникає потреба
розраховувати кінцевий с. п. (КСП) – це продукція, яка надходить в
особисте або виробниче споживання, на відновлення спожитих засобів праці
та нагромадження в готовому вигляді. Отже, КСП є лише частиною ВСП, яка
виключає повторний рахунок.

ВСП і КСП – це показники матер. Ви-ва, але крім матер. – суспільне ви-во
включає ще й галузі нематер. Тому необхідно обраховувати весь результат
госпо-ської діяльності – це здійснюється за допомогою такого показника,
як валовий нац. продукт (ВНП).

ВНП обчислюється не за виробничим принципом, а як сума кінцевих доходів,
які отримують під-тва, організації, установи й окремі громадяни в усіх
галузях і сферах народ. гос-тва. Його складовими частинами є: а)
вартість спожитих населенням предметів споживання та послуг; б) вартість
державних закупок; в) капітальні вкладення; г) сальдо платіжного
балансу.

Найва-им результативним показником розвитку екон-ки країни є чистий
продукт або нац. продукт (ЧП). Він являє собою частину ВСП або нову
створену вартість за рік, тому, що є результатом живої праці, затраченої
в даний період. Це реальний доход, який сус-тво може вико-вати для
особистого споживання, а також для розвитку ви-ва. Кількість ЧП – це
різниця між ВСП і вартістю спожитих засобів ви-ва .

ЧП поді-ться на дві частини: необхідний продукт і додатковий продукт.

Необхідний продукт (НП) – це та частина ЧП, яка необхідна для
нормального відтворення р.сили, тобто для підтримання її працездатності,
включаючи й підготовку нового покоління працівників. За рахунок НП
повинні покриватися витрати на харчування й одяг, утримання житла,
здобуття освіти, задоволення культ. і соц. потреб, на екологічні заходи.
Міn величина НП виз-ться життєвим міn, потрібним виробникові для
відтворення своєї р.сили й норма-ого її функ-ння. Мах – розмірами ЧП.

Додатковий продукт (ДП) – це частина ЧП, яка виступає як надлишок над
НП. ДП виникає лише на певному ступені розвитку людського сусп-тва, при
досягненні ним певного рівня розвитку продук. сил. Тобто, лише тоді,
коли виробник здобув можливість своєю працею ств-ти більше продукту, ніж
йому необхідно для життя. Існує два методи обчислення сусп. продукту
–система нац. розрахунків(СНР) і систему балансу народ. господ.(БНГ).
Зараз майже всі вико-ють СНР. У СНР вико-ться дві
класифікації:1)застосовується в рамках ви-ва, споживання і
капіталоутв-ня(галузі ви-ва; органи загального держ. управління; приват.
некомер. організації, що обслуговують дом. господ.),2)інституціональна
вико-ться в рахунках видатків і доходів та в розрахунках капітальних
витрат(нефінан. під-ва; фінанс.організації; органи загального держ.
управління; приват. некомер. організації, що обслуговують дом.
господ.;дом. госп.). БНГ обчислює тільки матер. ви-во в економіці, при
цьому розмежовується ви-во засобів ви-ва і предметів споживання.

67. Суть і види економічного відтворення.

Процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а в
постійному повторенні та відновленні, називається суспільним
відтворенням. Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у
певних суспільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з
відтворенням предметів споживання та засобів виробництва здійснюється
також відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми.
Просте відтворення – це відновлення виробництва в незмінних масштабах
щодо кількості та якості виготовленого продукту. Розширене відтворення –
це відновлення виробництва в кожному наступному циклі у зростаючому
масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. Відтворення –
це постійне відновлення вир-ва. Регресивне відтворення – коли темпи
економічного розвитку мають від’ємне значення. Процес розширеного
відтворення має 2 основних типа: екстенсивний і інтенсивний.
Екстенсивний – розширення обсягів вир-ва за рахунок зростання основного
капіталу, робочої сили, матеріальних витрат тощо. Інтенсивний –
підвищення ефективності виробничих факторів на основі НТП. Відтворення
включає в себе наступні елементи: відтворення матеріальних благ, робочої
сили, природного середовища і вироб. відносин.

69. Національний дохід та його концепції. З точки зору власників
ресурсів, НД є вимірником їх доходів від участі у виробництві за
поточний період.

НД виступає як сукупний дохід власників усіх факторів виробництва:
заробітної плати, прибутку, ренти, процента, і засвідчує ступінь участі
кожної категорії власників у національному виробництві, їхню частку. За
обсягом НД дуже близький до ЧНП і становить величину, зменшену на розмір
непрямих податків, які сплачують підприємці (податок на додану вартість,
акцизи, ліцензійні платежі, мито та ін.).

Національний дохід — важливий показник результативності суспільного
відтворення. Виробництво національного доходу на душу населення найбільш
реально визначає рівень його добробуту. До останнього часу у вітчизняній
економічній літературі вважалося, що НД — це новостворена вартість, яка
має місце тільки у сфері матеріального виробництва, а також частково на
транспорті, у торгівлі, громадському харчуванні та сфері зв’язку. Але
такий підхід до розуміння змісту національного доходу досить обмежений,
оскільки не враховує внеску працівників сфери нематеріального
виробництва.

Для розуміння суті національного доходу велике значення має знання
процесів його формування, розподілу, перерозподілу, кінцевого
споживання.

Створення національного доходу відбувається у галузях матеріального
виробництва і в сфері послуг. Його розміри зростають за рахунок
збільшення чисельності зайнятих і підвищення продуктивності праці.
Фактори зростання національного доходу поділяють на два види:
екстенсивні (за рахунок збільшення ресурсів) та інтенсивні (за рахунок
якісного використання існуючих факторів).

Розподіл національного доходу полягає у визначенні частки всіх учасників
його виробництва, тобто заробітної плати, прибутку, процента, ренти,
дивідендів та ін.

Перерозподіл національного доходу здійснюється через механізм
ціноутворення, державний бюджет, податкову систему, внески до
різноманітних фондів та ін. На підставі перерозподілу НД формуються
вторинні доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій,
стипендій, допомога багатодітним сім”ям тощо. Перерозподіл національного
доходу здійснюється за офіційними та неофіційними каналами. Легітимний,
або офіційний перерозподіл НД фіксується в офіційній статистиці.
Масштабний неофіційний перерозподіл НД спричинений існуванням тіньової
економіки.

Використання національного доходу відбувається з подвійною метою:
споживання і нагромадження. Нагромадження є необхідним для розширення
масштабів національного виробництва в майбутньому. В господарській
практиці розрізняють створений і використаний НД.

Велике значення для збільшення величини національного доходу та
розширеного відтворення має оптимальне співвідношення між споживанням і
нагромадженням. Дане співвідношення залежить від конкретних умов і
завдань економічного розвитку країни.

На основі НД формуються особисті доходи (ОД). Особистий дохід — це
одержаний дохід, а національний дохід — це зароблений дохід.

Якщо від суми всього особистого доходу відняти всі індивідуальні
податки, то одержимо так званий дохід в особистому розпорядженні
домогосподарств — кінцевий показник системи національного рахівництва.
Він використовується на споживання та заощадження в домашніх
господарствах.

70. Тіньовий сектор в економічному відтворенні. Характеристика тіньової
економіки в Україні.

Тіньовий сектор в економіці України займає помітне місце. Адже податкова
політика нашої держави настільки ще не розроблена в інтересах суб’єктів
економічних відносин, що їм просто невигідно “випливати ззовні”. Взагалі
тіньовий сектор на Україні займає приблизно 40-60% частку всієї
економіки та помітно впливає як на розвиток малого, так і на розвиток
великого бізнесу, банківської системи (маються на увазі комерційні
банки), на розвиток всіх галузей народного господарства. Хоча офіційно
не визнана наявність тіньового сектору в економіці України, він існує і
продовжує укріплюватись. Тіньова економіка – це економічна категорія,
яку можна визначити як сукупність специфічних економічних відносин,
пов’язаних з діяльністю по вир-ву товарів і послуг, прихованого від
державного контролю з метою отримання доходів особистого збагачення. До
неї відносять:

-види економічної діяльності, що приховуються їх учасниками у зв’язку з
небажанням афішувати їх і одержані при цьому доходи приховують від
оподаткування.

-протизаконна криміногенна діяльність, спрямована на особисте
збагачення.

-неформальна економіка, облік діяльності якої ускладнений.

Під тіньовою економікою розуміють усю економічну діяльність, яка з
різних причин не враховується офіційною статистикою і не включається до
складу ВВП. Критичний рівень – 30-35%.

71. Національне бошатство і його структура. Національне багатство
безпосередньо пов’язане і з виробництвом національного доходу та його
відтворенням. Воно збільшується передусім за рахунок вказаного доходу,
який відтворюється на розширеній основі.

Національне багатство — це загальний результат постійно повторюваного
процесу суспільного виробництва, тобто сукупність нагромаджених
матеріальних і духовних благ за всю історію функціонування національної
економіки. Існує два концептуальні підходи до його розуміння і
визначення.

По-перше, згідно з концепцією балансу народного господарства національне
багатство — це сукупність матеріальних благ, якими розпоряджається
суспільство та які створені працею людей за попередній період свого
розвитку.

По-друге, за системою національних рахунків національне багатство
визначається як сума чистого власного капіталу всіх господарюючих
суб’єктів, тобто в нього включаються, крім матеріальних благ і ресурсів,
також невиробничі матеріальні активи (авторські права, ліцензії і т.
п.), фінансові активи (проте вираховуються фінансові зобов’язання).

Структура національного багатства складається з таких ключових
елементів:

• основних виробничих і невиробничих фондів;

• оборотних виробничих фондів і матеріальних запасів та резервів;

• природних ресурсів, які включені за народногосподарського обороту або
розвідані й оцінені та можуть бути включені до нього в найближчій
перспективі.

Збільшення національного багатства є результатом розвитку суспільного
виробництва і матеріальною основою підвищення добробуту населення.

72. Розподільчі відносини та їх місце у відтворювальному процесі.
Теорія розподілу була започаткована Д.Рікардо. Він вважав, що визначення
доходів, що регулюють розподіл продукту між класами є основним завданням
політекономії. Розподільчі відносини, в основному, розглядаються через
призму розподілу НД. Об’єктами розподілу можуть бути: ресурси, капітал,
прибуток, зарплата, виробничий та інтелектуальний потенціал. З т з
об’єктів розрізняють: розподіл факторів виробництва, розподіл продуктів,
розподіл доходів. Суб’єкти розподілу: фіз особа або домогосподарство,
фірма або підприємство, держава. Розподіл у відтворенні виконує трояку
роль: є умовою вир-ва, виступає результатом вир-ва, визначає характер і
кількісний рівень споживання. Кларк стверджу, що розподіл НД регулюється
сусп. законом згідно якого кожному фактору належить та частина
багатства, яку цей фактор створює. На характер розподілу факторів вир-ва
впливає 3 групи чинників: закони, що регулюють розвиток продуктивних
сил; 2.Економічні закони функціонування ринку. 3. Економічна роль
держави. Існують така принципи розподілу доходів: зрівняльний, ринковий,
за накопиченим майном і за прівелеями.

73. Диференціація доходів населення. Необхідність перерозподілу
національного доходу і доходів населення. Доходи пов’язані з правом
власності. Багато людей власності не мають, меншість – володіють великою
кількістю. Також важлива дискримінація на ринку робочої сили –
підприємці не бажають брати на робото у певну категорію людей
(національність, раса, релігія) на основі оплати праці, еквівалентній
рівню оплати більш “предпочтительних” груп. Нерівність доходів
визначається нерівністю послуг, які люди надають одне одному. Не може
бути рівності у розподілі доходів, адже люди не мають рівних можливостей
в наданні виробничих послуг. Люди істотно відрізняються по рівню
отриманої освіти та професійної підготовки, а отже, по своїм можливостям
заробляти. Бідність не піддається точному визначенню. Бідність – це
рівень життя родини, при якому її доходи не покривають витрати на
задоволення основних матеріальних потреб, тобто прожитковий мінімум.

Формою перерозподілу доходів суспільства та виконання державою своїх
функцій – являється державний бюджет. Держава через податки і трансферні
платежі здійснює перерозподіл доходів, направлений на зменшення
нерівності доходів. На принципі перерозподілу ґрунтується більшість
соціальних програм. Таким чином, держава фактично признає необхідність
контролю за ступенем нерівності в доходах. Необхідна оптимізація
перерозподілу фінансових ресурсів, які знаходяться у населення. Якщо
держава надмірно вторгається в перерозподіл долі населення в ВНП, це
підриває стимули до праці, знижує темпи економічного росту. Одночасно,
не вторгнення держави в цей процес або значне скорочення , також має
негативні наслідки – стримує розвиток освіти, науки, приводить до
бідності окремих верств населення. Перерозподільні процеси, які
здійснюються за допомогою державних фінансів – це явища макрорівня.

Об’єктивні передумови перерозподілу НД: зростання витрат держави;
нерівномірність доходів; необхідність суспільних витрат. Перерозподіл НД
розглядається в рамках державних фінансів. Держава виконує вирішальну
роль в перерозподілі доходів і тим самим виконує соціальну функцію.
Ціноутворення, фінанси ( держ бюджет), соц страхування – три механізми
перерозподілу. Держава здійснює перерозподіл на двох рівнях: вона можу
втручатися в процес формування цін на економічні фактори; втручатися в
перерозподіл, стягуючи податки з суб’єктів господарювання. Результати
перерозподілу можуть проявлятися у формі вертикального перерозподілу
(між багатими і бідними в залежності від податків на майно); у формі
горизонтального перерозподілу ( за рахунок соціальних трансфертів).
Перерозподіл доходів виражається в соціальній політиці сучасної держави
– комплексі соц-ек заходів держави спрямованих на послаблення нерівності
в розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття,
підвищення цін, знецінення трудових заощаджень.

74.Споживання і заощадження. Прожитковий мінімум і соціальний захист
населення. В економічній науці всі витрати сімейного бюджету прийнято
ділити на три основні групи: 1) особисті споживчі витрати; 2) податки та
інші обов’язкові платежі; 3) грошові заощадження та накопичення.
Переважає перша група, бо вона пов’язана із задоволенням природний
потреб. Податки та інші обов’язкові платежі зменшують суму коштів, які
родина може витратити та споживчі цілі. Зниженню витрат на покупку
товарів та послуг сприяє задоволення частини потреб за рахунок
натурального самозабезпечення шляхом виробництва продуктів харчування в
особистому господарстві. Зменшують витрати також наявність запасів
продуктів, одягу, висока забезпеченість предметами тривалого
користування за рахунок доходів попередніх періодів. Хтось вивільнені
кошти витрачає на якісь інші потреби, але багато людей та сімей вільні
кошти, тобто зекономлені кошти намагаються заощадити на майбутнє (освіту
дітей, випадкову хворобу, відпочинок тощо).

Прожитковий мінімум – це величина доходу, гарантована державою. Він не
може перевищувати верхню межу малозабезпеченості, але і не може
опускатись за її нижню межу, тобто бути меншим фізіологічного мінімуму.
Конкретними формами гарантій можуть бути офіційно визначені мінімальні
значення пенсій, заробітної плати, використання різноманітних грошових
доплат та інших шляхів допомоги. Прожитковий мінімум даної країни
залежить від ряду факторів: стану економіки країни, особливостей
соціальної політики держави тощо. Соціальний захист – це проблема
реалізації принципу соціальної справедливості. Вона не зводиться до
перерозподілу, а вимагає профілактичних заходів для попередження
негативних явищ ринкової економіки. Держава надає людям певні соціальні
гарантії – це зобов’язання держави перед членами суспільства по
формуванню їх доходів, умовам отримання певних товарів та послуг,
робочих місць. Основні способи реалізації соціальних гарантій можна
представити таким чином: а) обов’язкове соціальне страхування та
здійснення певних трансфертних платежів; б) державне фінансування
соціальної сфери (освіти, медицини, культури); в) визначення стандартів
малозабезпеченості та мінімальних рівнів доходів; г) регулювання
відносин зайнятості.

75. Заощадження та інвестиції. Роль інвестицій в економічному зростанні.

Поняття економічного зростання пов’язане з поняттям нагромадження.

Норма нагромадження (Н)=Фонд чистого нагромадження (Ф)/НД*100%

Роль інвестицій проявляються в темпах і масштабах економічного
зростання:

М(мультиплікатор)=дельтаНД (дельтаD)/дельта І (інвестиції).

Процес нагромадження капіталу органічно пов’язаний з процесами
заощадження та інвестування. Вони здійснюються як юридичними, так і
фізичними особами з різних причин, незалежних одна від одної.

Зокрема, заощадження роблять окремі особи, домашні господарства (сім’ї),
де наміри можуть бути різними: бажання зібрати певну суму для майбутніх
витрат (купити будинок, автомобіль тощо); прагнення забезпечити певний
статок для дітей; потяг до влади, яку дає велике багатство; або просто
індивід схильний заощаджувати «на чорний день» тощо. Але якими б не були
мотиви різних осіб, що спонукають їх здійснювати заощадження, часто
вони, як зазначає П. Самуельсон, мало пов’язані з можливостями
інвестування, тобто «чистим капіталоутворенням».

Інвестиції — це сукупність витрат, що реалізуються у формі
довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки.
Головною метою інвестування є одержання в перспективі більшого
підприємницького доходу, прибутку, процента, ренти. Чисте інвестування
має місце лише тоді, коли створюється новий реальний капітал. Це
переважно характерно для промислових, будівельних і торговельних
підприємств.

Виокремлюють фінансові та реальні інвестиції. Фінансові інвестиції в
основному складають вкладення в цінні папери (акції, облігації та ін.),
що випускаються приватними компаніями або державою. Ці інвестиції лише
частково спрямовуються на збільшення реального капіталу, а значна
частина їх залишається непродуктивним вкладенням капіталу.

Вкладення в основний капітал і на приріст матеріально-виробничих запасів
називають реальними інвестиціями. Однак за сучасних умов зі збільшенням
обсягу матеріально-речових елементів основного капіталу швидко зростають
вкладення у розвиток інтелектуального потенціалу (науку, освіту,
підготовку кадрів, охорону здоров’я тощо), який стає дедалі активнішим
елементом виробництва. Тому ці витрати, за своєю сутністю, є
продуктивними. переджають по темпах зростання вкладення в основний
капітал.

Особливістю сучасної підприємницької діяльності є те, що переважну
більшість становлять приватні інвестиції. Держава також бере участь в
інвестиційних процесах шляхом вкладення капіталу в державний сектор, як
безпосередньо, так і надаючи кредити, субсидії тощо. Значна частка її
інвестицій спрямовується, в першу чергу, в галузі (сфери)
соціально-виробничої інфраструктури, які необхідні для нормального
суспільного відтворення, — розвиток освіти, науки; системи транспорту та
зв’язку;

охорони здоров’я населення; збереження навколишнього середовища.

76. Економічне зростання і економічні цикли. Теорії циклів: дискусійні
проблеми. Сутність поняття «економічне зростання» можна визначити як
кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період
результатів виробництва (товарів, по-слуг) та його основних факторів, що
знаходить свій вираз і в комплексному вдосконаленні
соціально-економічних відносин у суспільстві. У західній літературі під
цим терміном прийнято розуміти лише збільшення обсягів, товарів і
послуг, створених за ‘дний період.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання:

екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок
кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і
практично при збереженні незмінними Їх попередніх техніко-технологічних
параметрів.

Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням
виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто
раціональнішого використання всього виробничого потенціалу.

Як відхилення від закономірного процесу економічного зростання в окремі
періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип розвитку,
для якого характерне довготривале зниження обсягів суспільного
виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х років у
всіх країнах СНД, у т. ч. в Україні.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не
існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як
переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного
зростання.

Функціонування ринкової економіки, як і будь-якої економічної системи,
не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу
чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто
зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні
коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.

Циклічність — це об’єктивна форма розвитку національної економіки і
світового господарства як єдиного цілого. Інакше кажучи, це закономірний
рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому
до іншої.

За своїм змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки зору
довготривалості виокремлюють кілька типів економічних циклів: короткі
(2—3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40—60 років).

Оскільки характерна риса циклічності — це рух економіки не по колу, а по
спіралі, то вона є формою прогресивного її розвитку. За сучасних умов
циклічність можна розглядати як один зі способів саморегулювання
ринкової економіки.

У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку
однієї кризи до наступної. Економічний цикл (у класичному трактуванні)
включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке
знаходить своє остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних
циклівможна побачити за рядом ознак — показників економічної активності,
основними з яких є: рівень завантаженості виробничих потужностей;
сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін;

зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та
курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого
користування; інвестиції у нове будівництво тощо.

Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. У ній
зосереджено основні ознаки й суперечності циклічного процесу
відтворення.

Криза — це різке порушення існуючої рівноваги внаслідок диспропорцій, що
зростають. Відбувається скорочення попиту на товари, а також виникає
надлишок їх пропозиції. Труднощі зі збутом призводять до скорочення
виробництва і росту безробіття. Зниження платоспроможності населення ще
більше ускладнює збут. Усі економічні показники погіршуються.
Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін.
Через «омертвіння» капіталу у вигляді нереалізованих товарів фірми
відчувають брак грошових коштів для поточних платежів, тому швидко
зростає плата за кредит — ставка позичкового процента. Курси цінних
паперів падають, настає хвиля банкрутств і масового закриття
підприємств. Криза завершується з початком депресії.

Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва. На цій
фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте
й не зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під
час кризи через різке зменшення платоспроможного попиту. Рівень
безробіття залишається високим, але стабільним. За умов скороченого
виробництва ставка позичкового процента падає до свого мінімального
значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для
наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.

Пожвавлення розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у
відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття.
Підприємці намагаються відновити прибутковість виробництва, нарощують
інвестиції в нову, продуктивнішу техніку, що пожвавлює попит — спочатку
на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість.
Поступово °бсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня й
еко-Чоміка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг ви-Робництва
перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються
нові підприємства, підвищується зайнятість, активізується попит на
капітальні й споживчі блага, доходи та прибутки, зростають ціни й
процентні ставки, жвавішає комерційна діяльність, прискорюється обіг
капіталу. Таким чином, розпочинається справжній економічний бум, швидке
економічне зростання, яке, проте, вже закладає основу для наступної
нової кризи, котра і завертатиме цикл.

Обґрунтування чотирифазної структури циклу було зроблено К. Марксом.
Графічно це подано на рис. 4, де ОА — загальна лінія розвитку
виробництва за значний період; Q — обсяг виробництва; t — час; ВС —
ламана лінія руху фаз циклу.

Органічна цілісність циклу виявляється в тому, що в кожній з його фаз
формуються умови для переходу до іншої. При цьому такий перехід
здійснюється в основному на засадах ринкових регуляторів, отже, як
правило, автоматично. Слід зазначити, що криза відрізняється від
порушення рівноваги між попитом і пропозицією на будь-який товар чи в
окремій галузі тим, що вона виникає в класичному розумінні як загальне
надвиробництво, яке супроводжується стрімким падінням цін, банкрутством
банків і масовою зупинкою та розоренням підприємств, ростом безробіття
тощо. Слід розрізняти два типи криз: кризи надвиробництва і кризи
недовиробництва. Так, останні були характерні у 90-х роках для всіх
країн СНД, у т. ч. й України, де скорочення обсягу виробництва за ці
роки становило понад 3/5.

Теорії циклів. Існують різні точки зору щодо пояснення причин середніх
економічних циклів. Серед них на увагу заслуговують такі:

1) циклічні коливання, зумовлені специфікою сфери обігу — незбігом у
часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них (проте це лише
формальна можливість, а не реальна причина);

2) головна причина спаду — це суперечність між суспільним характером
виробництва і приватною формою привласнення його результатів (К. Маркс,
Ф. Енгельс та інші послідовники). Близько до цієї позиції стояли (ще до
Маркса) й ті, хто економічний спад пояснював недоспоживанням значної
маси людей, яке було викликане недоліками розподілу (Дж. Гобсон, Г.
Мальтус);

3) цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму з економічній
діяльності людей (В. Парето, А. Пігу);

4) цикл — результат технічних нововведень, що вимагає зростання
інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва (Й.
Шумпетер);

5) циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у
виробництво (Дж. Кейнс);

6) причиною циклів є невідповідність між грошовим капіталом і
пропозицією (І. Фішер).

Незважаючи на відмінність у підходах, практично всі згадані економічні
концепції розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин.
Це — так звані іптернальні теорії. Ті ж теорії, які пояснюють економічні
цикли зовнішніми причинами — наприклад, зміною сонячної активності, що
призводить до неврожаю в сільському господарстві та до загального
економічного спаду; війнами та різними політичними потрясіннями;

освоєнням нових територій (що зумовлює надмірну міграцію робочої сили),
називаються екстернальними.

Так: Теорія циклів К.Маркса – в основі циклів лежить економічна криза
перевиробництва товарів, як одна з закономірностей капіталістичної
економіки, як проява протиріч капіталізму. При цьому мета
капіталістичного виробництва полягає не в задоволенні потреб людей, а в
збагаченні, виробництві прибавочної вартості. Теорія циклів Кейнса – в
основі неї покладено споживання, як об’єктивну стійку величину, яка є
єдиною метою будь-якої господарської діяльності. Головні фактори –
цінність капіталу, ставка відсотку та податки. Кейнс дає практичні
рекомендації по обмеженню негативних наслідків спадів шляхом державного
регулювання економіки через ставки відсотків, інвестиції, кредити,
податки, ціни та інші економічні важелі. Теорія Кондратьєва – теорія
великих циклів. Причинами цих циклів є НТР, що викликають підняття
інноваційної діяльності. Першооснова довгий хвиль – кібернетика, генна
інженерія, нова хімія. В основі теорії лежить процес якісних змін
базисних поколінь машин та технологій.

77. Економічні кризи та їх причини.

Економічні кризи та кризові явища супроводжують людство чи не з перших
років його існування. Розвиток економіки не може проходити гладко, без
будь-яких коливань та відхилень. Отже, економічні кризи необхідні. В
різних суспільствах причини економічних криз можуть бути різними.
Наприклад, в країнах з розвинутою економікою може спостерігатись
перевиробництво товарів, що звичайно веде до економічної кризи. У
суспільствах, що розвиваються, та перехідних економіках, навпаки, до
економічних криз призводять продовольчі, ресурсні та виробничі проблеми.
Важливою причиною появи економічних криз стали різного роду суперечки та
конфлікти всередині окремих країн, та між країнами. В країнах колишнього
Радянського Союзу, наприклад, до економічної кризи спричинив розпад
цього величезного державного утворення, а з них і господарських зв’язків
між республіками, а також перехід від планової,
адміністративно-командної системи господарювання до зовсім незвичних їм
основ ринкової економіки. Отже, як видно, причин виникнення економічних
криз може бути дуже багато, і нагальною потребою є створення ефективних
механізмів та програм їх подолання.

78. Теорія зайнятості. Проблеми повної зайнятості в умовах ринкової
економіки.

Теорії зайнятості:

1. Теорія Мальтуса – для знищення безробіття треба зменшити
народжуваність;

2. Неокласична теорія – вважали, що безробіття виникає як порушення
рівноваги на ринку праці, коли пропозиція на робочу силу перевищує його
попит. Але це виникає, тоді коли рівень заробітної плати буде вище рівня
ринкової рівноваги.

3.Кенсіанська- звертає увагу на те, що не існує ніякого механізму, що
гарантує повну зайнятість. Повна зайнятість скорійше випадкова, ніж
закономірна.

В умовах ринкової економіки змінюються погляди на так званий принцип
загальності праці. Ринкові відносини передбачають вільний вибір людиною
професії та місця роботи. За цих умов по-новому постає проблема повної
зайнятості та її ефективності. Повна зайнятість є важливим фактором
соціального захисту населення в трудовій сфері. Повна зайнятість
передбачає використання всіх придатних для цього ресурсів та
характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує
оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто
бажає і здатний працювати. Повна зайнятість є не лише соціальною
гарантією, а й основою високоефективного використання трудового
потенціалу суспільства. Проте сама по собі вона не є свідченням рівня
організації зайнятості, доцільності та розумності її параметрів.

79. Безробіття: причини, види, форми. Ситуація, коли попит на робочу
силу більший за її пропозицію, означає нестачу, дефіцит робочої сили з
усіма його наслідками.

У ситуації, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї,
з’являється надлишок робочої сили, тобто безробіття.

Однак насамперед варто сказати про характер кризи, що породжує
безробіття в українських умовах. Це не циклічна криза, відома з
економіки капіталізму, що відбулася, і як би «сама по собі», що виводить
її по витіканні деякого часу до фази підйому, у якій існує тільки
фрикційне й обмежене структурне безробіття. У Україні масове
безробіття породжується трансформаційною економічною кризою. Вона
відбиває глибокі протиріччя умов переходу від командної економіки до
ринкової і носить не циклічний, а головним чином структурний характер.

Причини безробіття:

1.завищення заробітної плати через законодавство, встановлення
мінімальної заробітної плати.

2. Тиск профспілок під час укладання трудових угод.

3.Використання високої заробітної плати для підвищення ефективності
праці.

Існує ряд видів безробіття:

1. Добровільне безробіття – працівник звільняється за власним бажанням,
у зв’язку з незадовільною зарплатою, умовами праці.

2. Змушене безробіття – при скороченні обсягів виробництва.

3. Фрикційне безробіття – часовий період між звільненням з одного
підприємства і найманню працівника на інше, переміщення від однієї
професії до іншої. Найбільш інтенсивна в період упровадження нової
технології.

4. Структурне безробіття – власне кажучи є поглибленням фрикційного
безробіття. Відбувається при глобальних, структурних перебудовах, зміні
взаємозв’язку між галузями, створенні нових пропорцій у міжгалузевому
розподілі робочих місць.

5. Інституціональне безробіття виникає, коли сама організація ринку
праці недостатньо ефективна: неповна інформація про вакансії, завищена
допомога по безробіттю, занижені податки на доходи.

6. Циклічне безробіття – викликане спадом виробництва під час
промислової депресії. З переходом до пожвавлення ринку і по чому,
безробітних стає менше.

7. Сховане безробіття – існує в адміністративне – командній економіці,
характерне тим, що при 100% зайнятості людей зайняті на роботі не
ефективно, або працює не повний робочий день.

8. Застійне безробіття – у будь-якому суспільстві існує прошарок людей,
що не хочуть працювати – це так звані бомжі, злиденні.

Оптимальне безробіття визначається фахівцями, як безробіття, рівень
їкого дорівнює природньому, нормальному.

80.Господарський механізм та його роль в системі регулювання суспільного
відтворення. Господарський механізм — це сукупність організаційних
структур і конкретних форм господарювання, методів управління та
правових норм, за допомогою яких суспільство (держава) додержується
об’єктивних вимог економічних законів з урахуванням конкретної ситуації
в народному господарстві.

Разом з тим господарський механізм, як й економічні відносини,
невіддільний від продуктивних сил, з одного боку, і надбудови — з
іншого. Він виражає і втілює їх тісну взаємодію.

Таким чином, даний механізм тісно пов’язаний з соціальними, політичними
відносинами, конкретною формою реалізації їх активної ролі щодо
виробництва.

Необхідним компонентом господарського механізму висту’ пають і
організаційні структури, які віддзеркалюють рівень, внутрішню
організацію елементів продуктивних сил суспільства, а також відповідний
ступінь і конкретні форми суспільного поділу праці. Інакше кажучи,
господарський механізм включає і сукупність організаційно-економічних
відносин, і організаційно-управлінський аспект продуктивних сил.

Організаційно-економічні відносини виступають головною юнституюючою
ознакою господарського механізму. Вони скла-іаються з приводу: трудової
діяльності; усуспільнення та відособлення виробництва; розподілу,
спеціалізації й кооперації праці;

обміну засобами виробництва; менеджменту; грошового обігу;

ііноутворення; фінансів й кредиту; маркетингу; інфраструктури ринку
тощо. Загалом, ці відносини виражаються господарською истемою
організації й управління економікою на різних рівнях. осподарський
механізм, будучи складною, багатоаспектною ка-егорією, не замикається
лише рамками економічних відносин, Ю функціонують у сфері конкретних
господарських дій і зв’яз-ів. Він інтегрує не тільки базисні відносини,
але й певні елемен-і продуктивних сил і надбудови.

Отже, господарський механізм є найважливішим елементом юномічної
системи. Виражаючи сутнісні риси економічних законів, взаємозв’язки в
їистемі, механізм господарювання в той же час виступає як ін-їативна
форма їх прояву. Це потрібно розуміти таким чином, на поверхні
економічного життя механізм господарювання яв-собою сукупність
організаційно-економічних форм, за допомогою яких держава здійснює
функцію управління й регулювання економіки. Але з цієї точки зору
механізм господарювання — це не проста сукупність
організаційно-економічних форм (рядополо-женість елементів), а явище, що
відображає взаємозв’язок між ними, взаємодію, взаємопереходи, тобто
являє собою систему.

Розуміння механізму господарювання як системи організаційно-економічних
форм не заперечує, а навпаки, доповнює уявлення про нього як про систему
організаційно-економічних відносин. У даному разі йдеться про новий
рівень його пізнання, де зміст механізму господарювання «просвічується»
крізь призму форм його прояву. Визначаючи єдність
організаційно-економічних відносин і форм їх прояву, тобто «змістовну
форму», механізм господарювання у той же час має внутрішню специфічну
логіку розвитку як з боку організаційно-економічних відносин, так і з
боку оргнізаційно-економічних форм прояву. Організаційно-економічні
відносини становлять зміст механізму господарювання,
організаційно-економічні форми — спосіб існування, функціонування і
розвитку всієї системи економічних відносин суспільства. В
організаційно-економічних формах безпосередньо відбувається перетворення
об’єктивних «сторін» механізму господарювання на суб’єктивні. Вони прямо
вступають у взаємодію з матеріальними та особистими чинниками
виробництва і їх удосконалення цілком визначається зміною останніх, що,
в свою чергу, служить імпульсом розвитку організаційно-економічних
відносин.

81.Державне регулювання суспільного відтворення та його форми. Державне
регулювання виконує функцію створення та розвитку соціально-економічної
інфраструктури, яка полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які
створюють загальні умови для функціонування економіки, сприяють
суспільному відтворенню. Виконуючи функції централізованого регулювання,
держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою
мірою стосуються кожного з суб’єктів впливу. Планомірність необхідна для
підтримання процесу відтворення у загальнонаціональному масштабі.
Непрямі методи регулювання – фінансові та кредитні важелі, податки
субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи. Основні форми
державного регулювання: короткострокове або емпіричне державне
регулювання – комплекс антикризових та антициклічних заходів держави,
спрямованих на пом’якшення наслідків економічної кризи. Довгострокове
державне регулювання – економічне програмування. Сьогодні це найбільш
поширена і розвинена форма державного втручання в економічні та
соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Розрізняють кон’юктурне
(спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання госп
кон’юктурою) та структурне програмування (форма економічного регулювання
– науково обґрунтовані плани економічного та соціального розвитку).
Директивне планування – владні структури визначають економічні потреби
та забезпечують реалізацію планів.

82.Необхідність і сутність фінансів. Державні фінанси.

Фінанси- це система економічних івдносин щодо формування і вмкористання
грошових фондів на основі розподілу і перерозподілу ВВП відповідно до
виконання державою своїх функцій. Осноними функціями фінансів є
акумулююча, регулююча, розподільча і контролююча. Основними суб”єктами
є: державні фінанси,фінанси підприємницьких організацій і фінанси
населення. Фінансова система – це сукупність різних видів фінансів та
відповідних установ. Крім названих суб”єктів фін системи є ще особисте і
майнове страхування громадян. Державні фінанси- це сукупність грошових
фондів, які акамулюються в руках держави і використовуються для
виконання нею соціально-економічних функцій. основними елементами держ
фінансів є держбюджет, позабюджетні фонди і держ кредит.

Державний бюджет – утверджений в законодавчому порядку план доходів та
витрат держави, складений на рік. Він виконує розподільчу та контрольну
функцію. Джеролом державного бюджету є податки ( це примусове вилучення
державою доходів з фіз та юр осіб відповідно до прийнятих законів).

Фінанси – це економічні відносини або між людьми в суспільстві, або між
державою та суспільством, виражені через гроші. Фінанси асоціюються з
тими процесами суспільного життя, які обов’язково супроводжуються рухом
грошових коштів: розподіл прибутку; формування фондів
внутрішньогосподарського призначення на підприємстві; перерахування
податкових платежів до бюджету; внесення коштів у благочинні фонди та
інші позабюджетні фонди тощо. Фінанси виражають реально існуючі в
суспільстві виробничі відносини і виступають в якості економічної
категорії. Завдяки фінансам здійснюються багатоманітні процеси
перерозподілу вартості суспільного продукту у всіх структурних
підрозділах економіки, в галузях матеріального виробництва та
невиробничої сфери. Розподіл та перерозподіл вартості за допомогою
фінансів обов’язково супроводжується рухом грошових коштів, які
приймають специфічну форму фінансових ресурсів.

83. Фінансова система і фінансова політика в державі. Фіскальна
політика. Фінансова система економічних відносин щодо формування
використання грошових фондів на основі розподілу і перерозподілу ВВП
відповідно до виконуваних державою функцій. Основними суб”єктами
фін.системи є: державні фінанси, фінанси підприємств і організацій,
фінанси населення. Фінансова система – це сукупність різних видів
фінансів та відповідних установ. Крім названих суб”єктів фінансової
системи є ще такі: особисте та майнове страхування громадян. Державні
фінанси – це сукупність грошових фондів, що акумулюються в руках держави
і використовуються для виконання нею соц-ек. ф-ій. Основними елементами
державних фінансів є: держ.бюджет, позабюджетні фонди, держ.кредит.
Державний бюджет – це річний план акумуляції державних доходів та їх
витрат згідно з вимогами закону про бюджет. Це баланс доходів і витрат
держави. Державний буджет виконує розподільчу та контрольну ф-ії.
Бюджетна система – це сукупність усіх бюджетів країни у їх взаємодії.
Бюджетна система залежить від державного устрою країни та її політичної
системи і складається з 2 чи 3 ланок. Державні бюджети виконюють ф-ії
оборони, управління нар.госп., зв”язок пошта,залізниця – це місцеві
бюджети. Ф-ії місцевих бюджетів: розвиток комунального господарства і
розвиток охорони здоров”я і освіти. Джерелом державного бюджету є
податки.

Фіскальна або фінансова політика держави є складовою частиною грошової
політики держави. Фіскальна – це бюджетна політика, політика регулювання
сукупного попиту шляхом зміни витрат з доходів бюджету. Фіскальна
політика через державні витрати та доходи регулює сукупний попит з метою
впливу на інфляцію, безробіття та інші економічні процеси. Основні
важелі фіскального механізму – податки, державні витрати, дефіцит
бюджету, державні закупівлі, соціальні витрати, державні програми в
бюджеті. Автоматичний фіскальний механізм – співвідношення доходів
споживання та накопичень, він здатен забезпечити відносну стабілізацію
на основі циклічних коливань економічного розвитку. Фіскальна політика
не може дати стабілізації економіки співвідношення попиту та пропозиції,
стійкого грошового обігу, високої зайнятості, відсутності інфляції тощо
без дії автоматичного фіскального механізму.

Фіскальна політика – частина грошової політики держави, бюджетна
політика, яка дає можливість регулювати сукупний попит та пропозицію,
впливає на грошовий обіг. По своїй економічній сутності державний
бюджет – це грошові відносини, що виникають у держави з ФО та ЮО з
приводу розподілу національного доходу. Бюджетне планування та
балансування як важливий елемент фінансової політики держави своїм
змістом відображає процес формування та використання

загальної сукупності фінансових ресурсів держави та її окремих
адміністративно – територіальних одиниць.

84. Закономірності та етапи розвитку капіталістичної економічної
системи. Критерієм ек системи є домінуюча форма власності , форма
організації суспільного виробництва. Для капіталізма осн формою
власності є капіт приватна власність. А формою організації є
товвиробництвоабо рино. капіт ек система в своє розв”язання проходить
такі стадії: 1.первісне нагромадження капіталу, яке відбувається в
межах феодалізму, коли феодальні відносини перетворюються у
капіталістичні.2.Безпосередньо сама економічна капіталістична система
включає в себе: чистий класовий капіталізм (стадія вільної конкуренції,
яка передбачає вільний ринок або ринок досконалої конкуренції та
індивідуальну капітальну приватну власність), стадія монополістичного
капіталізму, яка передбачає регульований ринок та переіажно акціонерну
форму власності.

Основні риси капіталістичної вільної конкуренції:

1. велика кількість вирбників і споживачів одного продукту;

2. кожен виробник діє на свій страх і ризик, а метою виробництва є
приватний інтерес до прибутку;

3. економічна влада окремого виробника і споживача так розсіяна, що
окремі з них не мають реальної економічної влади, щоб впливати на
ціноутворення;

4. ринкова ціна встановлюється стихійно під впливом взаємодії попиту і
пропозиції;

5. механічне функціонування ринкових відносин є анархічним і передбачає
вільну досконалу конкуренцію;

6. існує свобода підприємства і вибору сфер вкладення капіталу;

7. відсутня необхідність для державного втручання в механізм ринкового
стимулювання;

8. забезпечення принципу панування споживання над виробництвом –
виробляти те, що купується, тобто на цьому етапі суспільного механічного
господарювання є самоврегульований ринок, головним елементом якого є
ціна.

85. Концентрація і централізація виробництва та капіталу. Виникнення
монополій та їх форми.

Головним елементом стадії монополістичного капіталізму є монополія.
Монополія – це панування одного виробника або продавця, який виробляє
100% певного продукту і мають виключне право на встановлення
монополістичної ціни та отримання монополістичного прибутку.

Процес створення монополії пов’язаний з процесом концентрації вир-ва і
капіталу, а також централізації і вир-ва капіталу.

Концентрація капіталу – це зростання масштабів відрокремлено
функціонуючих форм капіталу. Концентрація вир-ва – зосередження засобів
виробництва, працівників і обсягів виробництва на крупних підприємствах.

Концентрація капіталу — зростання масштабів відокремлено функціонуючих
форм капіталу.

Якщо процес концентрації виробництва відбувається впродовж тривалого
часу, є сталим і внутрішньо необхідним для розвитку економіки, він
набуває рис закону концентрації виробництва.

Закон концентрації виробництва — закон, що виражає внутрішньо необхідні,
сталі й суттєві зв’язки між розвитком продуктивних сил і процесом
конкуренції (дії відповідних законів), під впливом яких відбувається
зосередження факторів виробництва (речових і особистісних) на крупних
підприємствах.

Його рушійною силою є конкурентна боротьба. Щоб вижити у цій боротьбі,
отримати більше прибутків, підприємці змушені впроваджувати нову
техніку, розширювати виробництво. При цьому з маси дрібних та середніх
підприємств поступово виокремлюється кілька найкрупніших.

Перед ними постає альтернатива: або продовжувати між собою виснажливу
боротьбу, або дійти згоди щодо масштабів виробництва, цін, ринків збуту
тощо. Переважно вони обирають другий шлях, який приводить до укладення
між ними угод (гласних і негласних), що є однією з найхарактерніших рис
монополізації економіки. Отже, виникнення підприємств-монополістів —
закономірний етап розвитку продуктивних сил, еволюції ринку, дії законів
конкуренції.

Монополії виникають не лише внаслідок концентрації виробництва й
капіталу, а й на основі їх централізації.

Централізація виробництва — збільшення масштабів виробництва продукції
внаслідок об’єднання декількох окремих підприємств в одне із загальним
управлінням.

Централізація капіталу — збільшення розмірів капіталу внаслідок
об’єднання або злиття раніше самостійних капіталів.

Типовий приклад такого об’єднання — утворення акціонерних компаній.

Ще однією важливою причиною виникнення монополістичних тенденцій в
економіці є перетворення індивідуальної капіталістичної власності на
гальмо розвитку продуктивних сил, тобто дія закону відповідності
виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил.

Форми монополій:

В усіх розвинутих країнах світу існують різні за розміром підприємства:
крупні, середні, малі.

Але крупні підприємства не слід ототожнювати з монополіями, оскільки не
будь-яке крупне підприємство а) виробляє переважну кількість певної
продукції; б) монополізує передові речові та особистісні фактори
виробництва; в) диктує свої ціни на ринку; г) вступає у змову з іншими
крупними підприємствами, привласнює монопольне високі прибутки.

Монополія — окремі наймогутніші підприємства або об’єднання декількох
підприємств, які виготовляють переважну кількість певної продукції,
внаслідок чого впливають на процес ціноутворення і привласнюють високі
(монопольні) прибутки.

Картель — об’єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва,
учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і вироблений
продукт, виробничу та комерційну самостійність, а домовляються про
частку кожного в загальному обсязі виробництва, ціну, ринки збуту.

На сучасному етапі картелі існують у формі патентних пулів, ліцензійних
договорів, консорціумів з проведення науково-дослідних розробок тощо.

Синдикат — об’єднання низки підприємств однієї галузі промисловості.
учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають
власність на вироблений продукт, а отже, зберігають виробничу, але
втрачають комерційну самостійність.

У синдикатах збут товарів здійснює загальна збутова контора. Нині
синдикати існують переважно у сфері торгівлі, деякі — у сфері
виробництва. Так, алмазний синдикат контролює світовий ринок
необроблених алмазів.

Складніші форми монополістичних об’єднань з’являються тоді, коли процес
монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва.
Виникає необхідність об’єднання у межах однієї корпорації послідовних,
взаємопов’язаних виробництв кількох галузей промисловості, тобто
вертикальної інтеграції, або комбінування. Наприклад, у межах
велетенських автомобільних корпорацій можуть об’єднуватися підприємства,
що видобувають сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомобілі
тощо. На цій основі з’являється така форма монополістичних об’єднань, як
трест.

Трест — об’єднання низки підприємств однієї або декількох галузей
промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва
і вироблений продукт, виробничу й комерційну самостійність, тобто
об’єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного
капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, які дають
їм право брати участь в управлінні й привласнювати відповідну частку
прибутку.

На основі диверсифікації виникає сучасна основна форма монополістичних
об’єднань — концерн.

Концерн — об’єднання десятків і сотень підприємств різних галузей
промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого втрачають власність
на засоби виробництва і вироблений продукт, а головна фірма здійснює за
іншими учасниками об’єднання фінансовий контроль.

У 60-ті роки в США та деяких інших розвинутих країнах з’явилися й почали
зростати конгломерати.

Конгломерат — монополістичне об’єднання, утворене внаслідок поглинання
прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої й
технічної спільності.

86. Фінансово-монополістичний капітал та сучасні проблеми
йогофункціонування і розвитку. Пануючою формою власності монополій 20
ст. стала акціонерна (корпоративна) форма власності. Панування
акціонерної форми власності і акціонерного капіталізму визначили
утворення нової форми капіталізму – фінансового. Фінансовий капітал – це
є монополістично-промисловий капітал, що злився з
монополістично-банківським капіталом. Є формою існуваня і прояву
реального капіталізму, але він існує у формі фіктивного капіталізму
(цінні папери): відображає виробничі відносини між великими акціонерними
товариствами і дрібними власниками акцій.

Організаційно-правовою формою існування фінансового капіталізму є
фінансово-монополістичні групи, фінансова олігархія.

Фінансово-монополістична група – сою промислових, торгівельних та
банківських монополістів з метою утвердження свого панування в різних
сферах підприємницької діяльності.

Фінансова олігархія – це нечисленна група найбільших фінансових
капіталістів, які володіяють промисловими і банківськими монополіями і
фактично здійснюють економічне і політичне панування у найважливіших
галузях господарства.

Методи панування фінансової олігархії :1.сис-ма участі. 2. особиста
унія.

Розвиток монополістичного капіталізму передбачає перехід від
монополістичного капіталізму до державно-монополістичного капіталізму.
Це передбачає, що держава стає активним суб’єктом господарювання.

Форми державно-монополістичного капіталізму: 1. державна власність; 2.
державна підприємницька діяльність; 3. державне регулюваня економіки і
різні міжнародні форми

.Державно-монополістичний капітал – це новий, більш високий ступінь
монополізації економіки. Це доповнення приватної монополії державною, їх
органічне переплетіння. Це об’єднання сил приватних і державних
монополій і виконання державним апаратом в значній мірі ролі центра
всього економічного життя сус-ва.

Щоб послабити негативні наслідки монополістичної економіки в розвинутих
державах світу приймаються антимонополістичні закони. Антимонополістична
діяльність держави – комплекс заходів, розроблених і впроваджених в
багатьох країнах світу, які спрямовані на обмеження діяльності
монополій, а також створення відповідного законодавства. Перші
антимонопольні закони були прийняті наприкінці 19-поч. 20ст. в США,
Канаді, Австралії.

87. Змішана економічна ситсема та її структура. Ідеї змішаної економіки
виникли ще у XIX ст. Основою їх появи була життєва необхідність
розв’язання соціальних проблем, які, за переконанням ряду авторів, могла
вирішити лише держава. Слід зазначити, що родоначальником теорії
змішаної економіки був А. Вагнер, який розглядав існування
функціонуючого народного господарства як поєднання трьох різних
господарських систем: 1) приватногосподарської, що прагне до отримання
найбільшого прибутку; 2) суспільно-господарської (державне
господарство), що керується принципом загальної користі; 3)
благодійницької, що функціонує з альтруїстичних намірів. Ці три
господарські системи Вагнер потім поєднував у сукупну організацію всього
народного господарства.

Подальший розвиток теорія змішаної економіки дістала у працях
американських економістів, зокрема С. Чейза (йому належить і сам термін
«змішана економіка»*), Дж. Кейнса, Е. Хансена, П. Самуельсона та ін.
Близька за своїм змістом до цієї теорії і теорія «соціального ринкового
господарства», основоположниками якої в повоєнні роки стали
західнонімецькі економісти Л. Ерхард, В. Ойкен та ін. Так, згідно з
трактуванням П. Самуельсона змішана економіка — це використання в
системі вільного підприємництва держави та її інститутів.

Бідна країна не може мати змішаної економіки, оскільки остання є основою
держави загального добробуту. Високорозви-нута економіка виступає
підґрунтям для формування поліформі-чного суспільства, де основна форма
політичної влади — демократія, а також панує громадянський характер
суспільного устрою, у центрі якого перебуває людина.

Все це гарантує економічні, політичні, духовні права і свободи особи.
При цьому слід розуміти, що соціалізація економіки — це, з одного боку,
перманентний процес, а з іншого — прогресуючий. Він не є застиглим
станом суспільства, а динамічно наповнюється новим позитивним змістом як
за формою, так і часовим виміром.

Таким чином, стосовно предмета нашого аналізу, тобто змішаної економіки,
системоутворюючими її складовими є: високий економічний потенціал
суспільства; забезпечення на його основі загального добробуту населення;
раціональне поєднання державного регулювання з ринковим
саморегулюванням.

Функціонування цієї системи відбувається через органічний взаємозв’язок
названих складових, а розвиток — через якісні та кількісні зрушення в
самій системі.

88. Теорія та практика економічної системи соціалізму. Розподільні
відносини пронизують усі компоненти, всі елементи виробничих відносин
соціалізму. Основи теорії розподілу по праці закладені в працях
основоположників марксизму. Суть принципу розподілу по праці зводиться,
згідно К. Маркса, до досить простої по виду формулі: працівник обмінює
відому кількість праці, віддану суспільству, в одній формі на відповідну
кількість праці в іншій її формі. Уже з такого розуміння питання
безпосередньо випливає, що проблема визначення кількості відданої
суспільству праці здобуває принципову важливість. Потрібно також
відзначити, що кількість праці, одержуваної працівником в обмін на його
власну працю, залежить від двох обставин: по-перше, від кількості його
власної праці, і по-друге, від того, скільки часу суспільство затрачає
на виробництво продуктів, наданих даному працівнику як еквівалент його
праці. Перша обставина зв’язана з інтенсивністю праці самого працівника,
друга відбиває продуктивність суспільної праці. Ці два елементи суть
основні, що впливають на хід розподілу по праці. Для того, щоб
безпосередньо застосувати ці теоретичні положення до аналізу сучасного
механізму розподілу при соціалізмі і до розгляду шляхів його
удосконалювання, необхідно врахувати ті корективи, що внесені практикою
в представлення основоположників марксизму про соціалістичне
суспільство. У цьому відношенні є загальновизнаним, що найбільш істотною
рисою, що відрізняє сучасну соціалістичну дійсність від Марксової
моделі, є збереження товарно-грошових відносин. Наявність
опосередкованого грошового обміну припускає, що механізм розподілу по
праці здобуває два аспекти свого прояву: підсистему ціноутворення і
підсистему заробітної плати. К. Маркс, визначаючи соціалізм, відзначав,
що в цьому суспільстві буде присутній елемент нерівності, зв’язаний у
першу чергу з індивідуальними особливостями в здібностях працівників,
тобто фактично зі ступенем, у якій вони зможуть інтенсифікувати свою
працю. Механізм планування, що зміг би забезпечити реальну дію системи
розподілу праці, ні в якому разі не може бути заснований на вартісних
методах регулювання.

89. Механізм функціонування соціалістичної адміністративно-командної
економіки. На межі 80—90-х років майже в усіх соціалістичних країнах
змінився політичний устрій. Для суспільних сил, що прийшли до влади,
постало завдання проведення глибоких економічних реформ. Суть їх
полягала у трансформації адміністративно-командних національних економік
у ринкові. сімдесят років у Радянському Союзі сформувалась і
функціонувала адміністративно-командна економіка. Ця система базу-
валась на засадах марксистських ідей соціалізму як першої фази
комунізму. К. Маркс та його послідовники вважали, що капіталістична
система на певному етапі перестає бути прогресивною, тобто втрачає
внутрішні стимули для подальшого розвитку. Головну причину вони вбачали
у приватній власності, яка зумовлює стихійний розвиток виробництва,
загострює суперечності між працею і капіталом, породжує періодичні
економічні кризи тощо. Оскільки все це не сприяє підвищенню ефективності
суспільного виробництва, то на зміну капіталізму має прийти новий
економічний лад — на їх думку, соціалізм. Соціалістичне виробництво, за
Марксом, має грунтуватись на суспільній власності на засоби виробництва,
централізованому плануванні, розподілі за кількістю та якістю праці та
різнобічному розвитку людини. У такому суспільстві не буде експлуатації
людини людиною, пануватиме соціальна справедливість. Соціалістична
теорія доводила, що соціалізм, який прийде на зміну капіталізму,
позбудеться соціально-економічних недоліків та антагонізмів останнього.
Але з часом, особливо у 70—80-х роках, динаміка прогресу істотно
уповільнилася: зменшилися темпи економічного зростання; стало відчутним
відставання від розвинутих країн у рівні та якості життя людей;
посилювались деформації всього відтворювального процесу в суспільстві.

Основні причини негативних соціально-економічних явищ були очевидними.
Вони крилися в самій адміністративно-командній системі: тотальному
одержавленні власності на засоби та умови виробництва, абсолютизації
централізованого планування, обмеженні товарно-грошових відносин і
витратному ціноутворенні, наявності елементів зрівнялівки в оплаті
праці, глибоких диспропорціях суспільного виробництва і хронічному
дефіциті, пануванні бюрократизованих відносин і залежності економіки від
ідеології та політики.

Таким чином, адміністративно-командна система містила «тугий Гордіїв
вузол» соціально-економічних суперечностей, які суттєво гальмували
зростання ефективності всього суспільного виробництва. Найбільш загальні
та очевидні з них такі. Це суперечність, по-перше, між формально
загальнонародною власністю і реальним правом розпорядження нею
партійно-державним апаратом. По-друге, між необхідністю своєчасного і
повного задоволення платоспроможних потреб виробників і споживачів, з
одного боку, та централізованим розподілом (виділенням фондів) ресурсів
та благ — з іншого. По-третє, між необхідністю господарювання на
підставі не лише прямого, а й зворотного зв’язку та
політично-волюнтаристським підходом до розв’язання економічних проблем.
По-четверте, між нагальною проблемою стимулювати високоякісну працю та
переважно зрівняльним розподілом благ за її результатами. Розв’язання
всього комплексу суперечностей об’єктивно потребує переходу до іншої,
нової системи господарювання.

90. Зміст перехідної економіки: загальне і особливе. Об”єктивні чинник
перехідного стану. Час від початку реформування попередньої економіки
до формування стійких та ефективних ринкових відносин називають
перехідним періодом. Економіка цього періоду зазвичай має назву
перехідної’.

За своєю сутністю вона являє собою такий стан розвитку економіки, коли у
цей конкретний історичний момент суспільство (країна) переходить від
однієї цілісної системи до іншої. Головна мета такого розвитку — не
просто формування ринку. Ринкова економіка виступає лише як засіб
досягнення ефективнішої економічної системи. Досвід провідних країн
світу стверджує, що такою системою, яка забезпечує високу ефективність
господарювання, динамічний розвиток і високу якість життя, є соціально
орієнтована ринкова економіка, тобто змішана. Остання, як відомо,
характеризується активною участю держави в підтримці балансу між
ринковою ефективністю і соціальною справедливістю та стабільністю. Тому
завершення формування основ соціальної ринкової економіки — кінцева мета
ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах.

Природно, що економічна трансформація є органічною складовою глибоких
принципових змін у суспільстві — в політичному,
державно-адміністративному устрої, а також в ідеології, внутрішній та
зовнішній політиці. Така постсоціалістична трансформація відбувається в
країнах СНД, Східної і Центральної Європи та БалтіЇ.

У навчальній літературі також розрізняють посттоталітарну трансформацію
— це кардинальні реформи в Китаї та В’єтнамі, де передбачається
розширення ринкових відносин при збереженні влади комуністичних партій
та інших суспільно-політичних атрибутів соціалізму.

В цілому особливість і складність такого переходу зумовлена тим, що
переплітаються генетичне різнорідні (соціальні та економічні) елементи і
відносини. З цього випливає як «заплутаність» самих відносин, так і
складність їх дослідження. Це, по-перше. По-друге, перехідний стан
будь-якого процесу, явища, в тому числі й економіки, характеризується
постійними змінами, рухом, оновленням і розвитком. Разом з тим це такий
момент (етап), коли старе ще не відійшло, не зникло, а нове ще не
утвердилося повністю.

Таким чином, перехідна економіка характеризує проміжний стан
суспільства, переламну епоху економічних, соціально-політичних
перетворень. Звідси — особливий характер перехідної економіки, що
відрізняє її від так званої звичайної, тобто усталеної, цілісної,
ринкової, адміністративно-командної чи змішаної економіки. Слід
наголосити й на тому діалектичному принципі, що всі зміни в перехідній
економіці є змінами розвитку, тоді як зміни у цілісній економічній
системі випливають з безпосереднього її функціонування та вдосконалення.

Динаміка прогресу істотно уповільнилася: зменшилися темпи економічного
зростання; стало відчутним відставання від розвинутих країн у рівні та
якості життя людей; посилювались деформації всього відтворю-вального
процесу в суспільстві. Адміністративно-командна система містила «тугий
Гордіїв вузол» соціально-економічних суперечностей, які суттєво
гальмували зростання ефективності всього суспільного виробництва.
Найбільш загальні та очевидні з них такі. Це суперечність, по-перше, між
формально загальнонародною власністю і реальним правом розпорядження нею
партійно-державним апаратом. По-друге, між необхідністю своєчасного і
повного задоволення платоспроможних потреб виробників і споживачів, з
одного боку, та централізованим розподілом (виділенням фондів) ресурсів
та благ — з іншого. По-третє, між необхідністю господарювання на
підставі не лише прямого, а й зворотного зв’язку та
політично-волюнтаристським підходом до розв’язання економічних проблем.
По-четверте, між нагальною проблемою стимулювати високоякісну працю та
переважно зрівняльним розподілом благ за її результатами. Розв’язання
всього комплексу суперечностей об’єктивно потребує переходу до іншої,
нової системи господарювання.

91. Встановлення різних форм власності в перехідній економіці.
Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність підприємств
різноманітних форм власності : державних, колективних, змішаних,
спільних, індивідуальних. Державна форма власності при нерозвиненій
демократії приховує в собі можливість появи під вивіскою
загальнонародної власності елементів корпоративного привласнення.
Потрібне передбачення переходу від монополії держави на привласнення
засобів виробництва, результатів виробництва та управління ним до
різноманітних форм власності. Цей перехід ґрунтується на самостійності
господарювання підприємств та широкому роздержавленні власності та
приватизації. Роздержавлення власності означає перетворення державних
підприємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності.
Приватизація – це процес придбання громадянами у власність усіх або
частини акцій акціонерних, інших господарських товариств, а також
підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності. У
західній економічній літературі, а в останні роки й у працях окремих
вітчизняних економістів, визнається поділ економічних інтересів лише на
суспільні та приватні, а колективні інтереси інколи розглядають як форму
вияву приватних економічних інтересів. Щодо думки багатьох західних
учених, то вона відображає реалії не сьогодення, а приблизно 200-річної
давності, коли в економічній системі капіталізму тих часів існували
переважно лише дві форми власності, а колективна (в той час вона була
представлена акціонерними компаніями) була винятком. У той період у
багатьох країнах були прийняті конституції, в яких зафіксовано існування
лише двох форм власності. Нині таке твердження перетворилося на
стереотип, оскільки кожна крупна і навіть середня за розмірами компанія
існує у формі акціонерних товариств, які є колективними підприємствами,
а властива їм форма власності — також колективна. Колективна власність —
пріоритетна форма трансформаційних процесів. В межах акціонерної (а отже
колективної) власності колективні економічні інтереси поєднуються з
індивідуальними (приватними), тобто колективна власність — з приватною.
Остання представлена акціями в руках окремих осіб.

Проте домінуючим економічним інтересом залишається колективний, оскільки
величина дивіденду на кожну акцію залежить насамперед від результатів
колективної праці на підприємствах. Колективний характер праці на
сучасних колективних і народних підприємствах майже ніхто з науковців не
заперечує. Якщо бути послідовним у своїх твердженнях, то слід визнати,
що колективному характеру праці повинна відповідати колективна форма
власності. Така вимога випливає із закону єдності праці та власності.

Акціонерна форма власності лише частково змінює природу приватної
капіталістичної власності. Це означає появу нової якості в межах єдиної
сутності, внаслідок чого ця сутність певною мірою модифікується. Якби
цього не сталося, то колективна капіталістична власність не могла б
забезпечити прогрес продуктивних сил. Адже цю роль вже неспроможна була
виконувати індивідуальна капіталістична власність, що й стало головною
причиною виникнення нової, розвинутішої форми капіталістичної власності.

Інтегрувати інтереси сусп-ва можеть лише колективна та державна (не
бюрократична, а суспільна) форми власності. Приватна власність в
сучасних умовах неспроможна забезпечити розвиток науки, базових,
наукомістких галузей промисловості, освоєння космічного простору,
атомної та ядерної енергетики, освіти у загальнонаціональному масштабі,
культури, захист навколишнього середовища та інших важливих
загальнонаціональних проблем.

92. Закономірності та особливості розвитку перехідної економіки Серед
надзвичайного комплексу змін у постсоціалістичних країнах, що
відбуваеться при становленні ринкових відносин, деякі з них носять
неминучий характер, тому в літературі їх розглядають як закономірності.
Серед них виокремлюють: втрату державою фун. одноособового
розпорядження економічними ресурсами; бюджетну кризу; трансформаційний
спад. 1-ша закономірність – втрата державою фун. одноособового
розпорядження економічними ресурсами – свідчить про те, що держава
перестае бути единим, всесильним розпорядником усіх матеріальних
ресурсів і втрачае монопольну владу на прийняття економічних рішень. Це
виявляеться в таких основних аспектах: 1.ринкове реформування призводить
до такого становища, за якого держава, як джерело господарського
законодавства, згідно з установленними нею самою законами. Після
прийняття законодавчого акту ним мають керуватись всі держ.органи,
підприємства, та інші суб’екти ринку. 2. зміна економічного статусу
держави передбачае формування нових інструментів її впливу на
господарське життя в країні. Йдеться про її можливість ефективно
впливати на поведінку всіеї маси суб’ектів ринку за допомогою грошових,
кредитних, валютних, податкових та інших фінансових регуляторів. 3. для
держ.виникає необхідність компенсації провалів(фіаско) ”народжуваних”
ринкових відносин, що змушує її займатися традиційно успадкованими від
колишньої системи деякими виробничими фун., а також фінансувати
соціальну сферу, фундаментальну науку, охорону навколишнього середовища
тощо.

2-га закономірність перехідної економіки – це бюджетна криза що тісно
пов’язана зі зміною стану держави в економіці.

3-тя закономірність перехідного періоду – це трансформаційний спад. Він
пов’язаний з глибокою економічною кризою, яка зумовлюеться кризою
координацій і дій між економ.суб’ектами. це пояснюеться тим, що
попередні дерективно-планові механізми координації господарської
діяльності вже були розвалені, а нові, ринкові, навіть у поєднанні з
державним регулюванням, – ще слабі або відсутні взагалі.
Трансформаційний спад і бюджетна криза поглиблювались також через
некомплексність та половинчатість ринкових заходів, що знижували їх
ефективність.

93. Особливості економічних відносин при переході до ринкової економіки.
Для перехідної економіки характерні такі специфічні риси. 1. Наявність у
ній перехідних економічних форм, в чому власно і виявляється одночасне
співіснування елементів господарювання змінювальної і змінюючої систем,
тобто поєднання старого і нового. Самі ці форми є перехідними оскільки
не можуть бути кінцевою метою розвитку. Вони були, є і будуть засобом її
досягнення і займають проміжне становище між командно-адміністративною і
змішаною системою.

Квінтесенцією боротьби між сусп. і приватною формами власності є процеси
роздержавлення і приватизації та глибоке розшарування українського
суспільства. 2. перехідна економіка історична, оскільки вона має
обмежений характер у часі: від демонтажу командної сис-ми і до початку
функ-ня змішаної. Історизм переходу полягає і в тому, що він
відбувається в конкретній країні (Польщі, Росії, Україні) 3. Перехідна
економіка нестабільна і нестійка. Внутрішньо не стійкий характер її
зумовлюється постійним пошуком, апробацією нових економічних форм, які
були б динамічнішими та ефективнішими. У ній нема певного стрижня, який
би автоматично генерував відновлення. Одночасно будь-які економічні
відносини досить чітко виявляють свою суперечливість та швидко
вичерпують свій діючий потенціал тощо. 4. Альтернативний характер
розвитку перехідної ек-ки. Це означає, що її підсумки і результати
можуть бути різними. На це впливає і співвідношення соц-політ. сил, що
виступають за підтримку тих чи інших форм, методів ринкових перетворень
економіки. Боротьба між ними не гарантує наперед визначеного результату.
За умов ринкової трансформації перед Україною постає проблема істотної
корекції реформ і надання цьому прогресу цивілізованого хар-ру.
Відокремлюючи риси перехідної ек-ки не слід забувати і про те, як
взагалі функціонує економіка. Одна з аксіом екон. теорії постулює:
економічні закони діють у формі тенденції. Це знаходить свій вияв у
енергійності економічного розвитку, що ігнорувати в перехідній економіці
не припустимо. Уся сутність енергійності полягає у забезпеченні
спадкоємності перехідної економіки із висхідним станом і забезпеченням
плавної її трансформації, еволюції в цілісно нову, вдосконалюючи сис-му.
Перехідні процеси можуть різнитися залежно від того, чи вони є
цілеспрямованими і керованими з боку сус-ва, чи стихійними, або
стрибкоподібними.

94. Необхідність ринкової трансформації економіки України.

Про те, що ринок у країнах СНД у т.ч. в Україні, почав формуватись на
недостатньо розвинутій для цього базі неодноразово зазначалося в
економічній літ-рі. Про це наголошував академік НАНУ Пахомов. Він
підкреслював, що загальною умовою формування дієздатності ринкової
економіки в У. є здійснення державою цілеспрямованих заходів з метою
забезпечення конкурентно-сприятливого середовища для різних суб’єктів
господарювання.

Основні серед них:

-програми демонополізації державного сектора економіки як однієї з
констатуючих умов переходу до ринку.

-структурні зрушення в народному господарстві з орієнтацією на споживача
і пріоритетний розвиток прогресивних виробництв з новітніми
технологіями.

-переформування вищих ешелонів економічної влади з метою подолання
командних методів в управління економікою.

-формування інфраструктури ринкової системи, яка має працювати на
відновлення, розвиток і вдосконалення господарських зв’язків.

-оздоровлення грошей та фінансів – незамінних регуляторів ринкових.
відносин.

-широку комп’ютеризацію економіки, що створить можливості масового
свідомого включення в ринкову ситуацію всіх суб’єктів товарно-грошових
відносин.

-формування соціальних захисних механізмів, які виключають
нецивілізовані форми грабунку та зубожіння основної маси населення. З
одного боку, в бідному сус-ві цивілізованого ринку бути не може, а з
іншого – важливо створити в людей психологічно прийнятне ставлення до
ринку.

95.Світове господарство: його суть та структура.

Об’єктивною основою формування світового господарства є суп-ний поділ
праці, який “перетнув” рамки національних господарств і перетворив
економіки більшості країн в ланцюги єдиного світового відтворювального
процесу. Економічна взаємодія на світовому рівні здійснюється і в сфері
обігу, і в сфері безпосередньго виробництва як у формі обміну товарами і
послугами, так і у вигляді виробничої кооперації на основі руху
капіталів. Це свідчення того, що відбувалась і продовжується нині
інтернаціоналізація господарського життя.

Світове господарство становить собою сукупність національних економік
окремих країн, які беруть участь у міжнародному поділу праці та
економічних зв’зках між ними. Світове господарство – це система
національних господарств окремих країн, об’єднаних міжнар.поділом праці,
торгово виробничими, фінансовими та науково технічними зв’язками. У
загальному вигляді дане господарство включає 2 складові: національні
господарства та між нар.економ.зв’зки між країнами партнерами. При
детальнішому аналізі виокремлюють такі елементи структури світового
голсподарства: світовий ринок товарів і послуг; робочої сили; міжнар.
фінансову систему; міжнар .кредитно-фінансову систему.

96. Міжнародний поділ, праці міжнародні економічні відносини.
МПП-спеціалізація країн (їх господарюючих суб”єктів) на виробництві
певних продуктів і послуг з метою їх збуту за межами національного
ринку, тобто ів інших країнах. Це вищий ступінь розвитку суспільного
поділу праці, що виходить за національні рамки окремих держав.

МПП- складна, багаторівнева сис-ма міжнародної спеціалізації, що
постійно розвивається і наповнюється новим змістом на кожному етапі
суспільного розвитку. Зворотною стороною цієї спеціалізації є міжнародне
кооперування. Поглиблення цих процесів зрештою призводить до зростання
суспільної продуктивності праці та економії робочого часу.

Нині майже неможливо знайти велику галузь національного виробництва, яка
б не залежала від міжнародних умов виробництва. Сфера МПП безпосередньо
охоплює всі структурні складові суспільного поділу праці:
міжгалузевий-промисловість, с/г, будівництво; частковий-між
виробництвами цих галузей; одиничний-предметна, по детальна,
технологічна міжнародна спеціалізація та кооперування. Поділ праці на
міжнаціональному рівні поглиблюється і знаходить більшу перспективність,
ніж усередині окремої країни. Територіально і функціонально така
спеціалізація проявляється на рівні окремих країн, їх груп або регіонів
світу, що свідчить в цілому про подальший процес глобалізації системи
виробництв, а відповідно і економічних міжнародних зв”язків.

Якісні глибокі зміни у розвитку МПП сталися за останні роки. Вони
зумовленні новим етапом НТР. Їх загальний зміст можна звести до таких
нових процесів у МПП:

-приорітетного значення набули спеціалізація і кооперування виробництва
наукомісткої продукції, прогресивні технології, нові види виробничих
матеріалів.

-фундаментальні зміни відбулися у МПП у результаті всебічного розвитку
процесу спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації –
поява автоматизованих систем її обробки, зберігання і передачі, що
зумовлено розвитком мікропроцесорних, електронних технологій.

-істотну роль у поглибленні МПП відіграе і процес інтернаціоналізації
сфери послуг та світової інфраструктури, прогресивні зміни як в її
традиційних елементах так і у мережах сучасних комунікацій.

97.Міжнародна економічна інтеграція.

Економ.інтеграція – це комплексний процес добровільної взаємодії,
зближення і переплетіння національних економік суверенних країн. Інакше
кажучи, така інтеграція є широким міждержавним об’єднанням, яке
функціонує згідно зі спеціальними угодами і має певну організаційну
стуктуру. У рамках такого об’єднання на території країн-учасниць
розгортаються визначені види господарської діяльності на особливих
пільгових умовах порівняно з іншими країнами. Розвиток міжнародних
інтеграційних процесів відбувається як на мікро-, так і
макрорівні.Основні цілі та переваги економічної інтеграції:

-це використання країнами-учасницями переваг масштабності, що полягають
у збільшенні розмірів ринку, скороченні витрат і т.п.

-формування сприятливого зовнішньополітичного середовища.

-інтеграційне економічне співробітництво відкриває національним
виробникам широкий доступ до різного роду ресурсів: матеріальних,
трудових, фінансових і новітніх технологій у масштабах усього
інтеграційного об’єднання, що уможливлює значне збільшення випуску
продукції з розрахунком на місткіший ринок.

-інтеграційна взаємодія країн у регіональних межах створює привілейовані
умови умови для фірм і країн, що входять до данного угрупування,
захищаючи їх певною мірою від конкуренції з боку третіх суб”єктів
господарювання.

-економічне зближення країн дає змогу їм спільно вирішувати гострі
соціальні проблеми щодо стабілізації ситуації на ринку праці та різних
форм соціального забезпечення населення.

97.Міжнародна економічна інтеграція.

Економічна інтеграція — це комплексний процес добровільної взаємодії,
зближення і переплетіння національних економік суверенних країн. Інакше
кажучи, така інтеграція є широким міждержавним об’єднанням, яке
функціонує згідно зі спеціальними угодами і має певну організаційну
структуру. У рамках такого об’єднання на території країн-учасниць
розгортаються визначені види господарської діяльності на особливих
пільгових умовах порівняно з іншими країнами.

Розвиток міжнародних інтеграційних процесів відбувається як на мікро-,
так і макрорівні.

На мікрорівні цей процес здійснюється на основі поглиблення
приватнокапіталістичних міждержавних інтеграційних тенденцій. Такі
тенденції знаходять своє відображення у динамічному розвитку
міжнаціональних виробничих комплексів — транснаціональних корпорацій
(ТНК). Цей процес відбувається завдяки взаємодії і взаємо переплетінню
капіталів окремих великих підприємств (корпорацій) через створення своїх
філій за кордоном на основі системи різних економічних угод між
партнерами. На цьому рівні розрізняють горизонтальну та вертикальну
інтеграцію. Горизонтальна інтеграція супроводжується злиттям фірм, які
виробляють такі самі або однорідні товари з метою отримання додаткового
прибутку від їх реалізації, перш за все в країні базування філії.
Вертикальна інтеграція передбачає об’єднання фірм, які функціонують у
різних виробничих циклах (наприклад, приєднання заводу-виробника
сировини до компанії, яка веде кінцеве виробництво). ТНК нині стали
основними носіями часткового та одиничного поділу праці. В результаті у
міжнародній торгівлі зросла частка внутрішньофірмо-вого обміну.

Транснаціональні відтворювальні структури багато в чому сприяли і
сприяють створенню міждержавної економічної інтеграції, тобто формуванню
її на макрорівні. Для такої форми інтеграції характерна тісна взаємодія
національних економік не лише за географічною ознакою (спільність
кордонів), а й на основі глибоких відтворювальних зв’язків на
міжнародному рівні.

Уже кілька десятиріч у всьому світі має місце стійка тенденція до
регіональної міждержавної інтеграції . У середині 90-х років, за даними
ГАТТ/СОТ, сформувалось понад ЗО міжнаціональних інтеграційних
угруповань різного типу. Вони істотно різняться як за змістом і
характером відносин, що виникають між країнами-учасницями, так і за
результатами (наслідками) діяльності.

Великий досвід і потенціал регіональної міжнародної економічної
інтеграції має Західна Європа. Це пояснюється як політичними та
соціально-економічними особливостями розвитку даного регіону у період
після Другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку
світової економіки, коли сформувалися три світові економічні центри
(Західна Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США і
Південно-Східна Азія з пріоритетом Японії).

до структури сучасного світового господарства також входять міждержавні
галузеві організації, тобто відбувається функціонально-галузева
інтеграція. Серед таких організацій можна виокремити:Європейське
співтовариство з атомної енергії (Євроа-том); Організацію країн —
експортерів нафти (ОПЕК); Міжнародну організацію праці (МОП) та ін. Крім
галузевих міжнародних інтеграційних організацій, діють також міжнародні
галузеві об’єднання підприємців, зокрема автомобільного транспорту,
морського страхування, виробників фосфатів тощо. В свою чергу, як
правило, всі ці спеціалізовані функціональні організації тісно
співробітничають з регіональними і міжнародними інтеграційними
угрупованнями. Наприклад, Євроатом підтримує контакти з Міжнародним
агентством з атомної енергії та безпосередньо організаційно пов’язаний з
Європейським об’єднанням вугілля і сталі, а також Європейським Союзом.

Таким чином, розвиток світового господарства, пристосування його до
змін, пов’язаних з науково-технічним та соціально-економічним прогресом,
зумовили розмаїття інтеграційних структур: міждержавних,
соціально-економічних, регіональних, функціонально-галузевих. Нині
процеси економічного співробітництва тією чи іншою мірою охопили всі
країни світу.

Поглиблення економічних інтеграційних взаємозв’язків між країнами на
різних рівнях та в різних формах при всій нерівномірності цього процесу
дозволяє їм повніше використовувати національні ресурси для розв’язання
внутрішньогосподарських і загальносвітових завдань.

98.міжнародні валютно-фінансові організації.

Розвиток економічного співробітництва, валютних і фінансових відносин
між окремими державами зумовив появу міжнародних валютно-фінансових і
кредитних організацій. Такі міжнародні організації — це інститути,
створені за міждержавними угодами для регулювання міжнародних
економічних відносин. Провідними з них є Міжнародний валютний фонд
(МВФ), Світовий банк (СБ), Європейський банк реконструкції та розвитку
(ЄБРР).

МВФ — це міжнародна валютно-кредитна організація, яку було створено на
міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р.
Почав функціонувати з 1945 р. Нині до МВФ входить понад 160 держав
світу. Згідно зі Статутом МВФ його основними ціллми е: сприяння розвитку
торгівлі та валютного співробітництва; надання країнам-членам коштів в
іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів.

Капітал МВФ формується за рахунок внесків держав-членів відповідно до
встановленої для кожної з них квоти, величина якої залежить від рівня
економічного розвитку країни та її ролі у світовій економіці й
міжнародній торгівлі. Так, на початок 90-х років квота СІЛА становила
19,62 %, далі йшли Німеччина і Японія (по 6,1), Франція і Великобританія
(по 5,48 %) та ін. Квоту для Росії встановили на рівні 3 %, для України
— 0,7 %.

Важливим напрямом діяльності МВФ є кредитування країн для врегулювання
платіжних балансів і зовнішньої заборгованості. Кредити МВФ поділяються
на:

• звичайні кредити фонду, які надаються для подолання тимчасових
труднощів платіжного балансу в рамках одного року (з перспективою
подовження до 4—5 років);

• компенсаційні кредити, що їх надають для компенсації зменшення
експортної виручки, яке сталося з причин, незалежних від
країни-позичальника, терміном на 3—5 років;

• стабілізаційні кредити терміном до 3—5 років, які надаються для
фінансування створення запасів сировини, що добувається в країні у разі
несприятливої кон’юнктури на світових ринках.

МВФ здійснює і так зване розширене фінансування, що має цільове
призначення — здійснювати структурну перебудову зовнішніх рахунків у
разі серйозних порушень платіжного балансу. Погашення може відбуватися
протягом 4—10 років.

При цьому кредитні операції здійснюються тільки з офіційними органами
країн-членів МВФ: національними банками, казначействами, валютними
стабілізаційними фондами.

Однією з форм міждержавного кредитного регулювання є створення
спеціальних фондів запозичення ресурсів. Роль МВФ полягає у
посередництві між країнами, які потребують коштів, і
країнами-кредиторами та встановлення контролю над валютно-фінансовою
політикою держави-позичальника.

З кінця 70-х років МВФ переорієнтував свою діяльність на вирівнювання
платіжних балансів країн, що розвиваються, а з початку 80-х — на
регулювання їх зовнішньої заборгованості. Відбулося підвищення ролі МВФ
як координатора міжнародних кредитів і гаранта платоспроможності
країн-боржників.

Слід зауважити, що МВФ пов’язує надання кредитів країнам-членам з
умовами проведення ними відповідних змін в економічній політиці. Відмова
країни виконувати умови МВФ практично закриває їй доступ до світового
ринку капіталів. У той же час невелика позичка фонду надає країні
можливість отримати більший кредит у банках.

Поряд з МВФ в регулюванні міжнародних валютно-фінансових відносин
важливу роль відіграє й інша організація, зв’язана бретгон-вудськими
угодами 1944 і 1945 рр. — Міжнародний банк реконструкції та розвитку
(МБРР). Цей банк разом зі своїми двома філіями — Міжнародною фінансовою
корпорацією (МФК) та Міжнародною асоціацією розвитку (МАР) — входить до
структури Світового банку. До нього також належить Агентство з
гарантування багатосторонніх інвестицій.

Основна мета діяльності МБРР — сприяння країнам-членам у розвитку їх
економіки через надання довгострокових позичок і кредитів, націлених на
реалізацію програм, що сприяють структурній перебудові
країн-позичальниць, а також сприяння розвитку міжнародної торгівлі та
підтримці платіжних балансів. Позички надаються як державним, так і
приватним підприємствам, але за наявності гарантій урядів відповідних
країн. При цьому банк вимагає обов’язкового надання інформації про
фінансовий стан країни-позичальника, об’єктів, що кредитуються, а
представники МБРР періодично обстежують ці об’єкти. Найбільша частина
його кредитів спрямовується у галузі інфраструктури: енергетику,
транспорт, зв’язок. Банк надає позички приблизно на 15млрддол. щорічно,
процент за користування береться на рівні ставок фінансового ринку.

У 1990 р. було створено Європейський банк реконструкції та розвитку
(ЄБРР), метою якого є сприяння ринковим реформам у країнах Центральної
та Східної Європи. Засновниками банку виступило 40 країн, а також дві
міжнародні організації – Європейське економічне співробітництво і
Європейський інвестиційний банк. ЄБРР має відігравати роль стимулятора
для залучення капіталу в галузі інфраструктури країн Європи з перехідною
економікою. Надаючи кредити, банк допомагає західним промисловцям
зважитися на необхідний ризик освоєння ринків у цьому регіоні, в т. ч.
на пострадянському просторі.

99.Необхідність і методи державного регулювання зовнішьно-економічної
діяльності. Розмаїття галузевої та відтворювальної структури, різниця
темпів економічного зростання й динаміки циклу, рівнів суспільної
продуктивності праці спричинили необхідність державного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності. Поступово склалися головні форми такого
регулювання. Насамперед існує матеріальна основа економічної діяльності
держави у вигляді значного за масштабами державного сектора у сфері
виробництва і центральних фондів перерозподілу національного доходу.
По-друге, в усіх країнах розробляють та реалізують економічну політику.
По-третє, розробляють законодавчу політику щодо різних суб’єктів
бізнесу. По-четверте, створюють систему заходів для стимулювання
зовнішньоекономічної діяльності. До особливостей державного регулювання
належать інтенсивність та активне втручання держави в економіку. Воно
охоплює весь процес суспільного відтворення – від регулювання ринкових
відносин до впливу на структуру і темпи росту виробництва, нагромадження
та хід циклу, ціноутворюючі фактори та зовнішньоекономічні зв’язки.
Одним з інструментів економічного регулювання є заборона інвестування
приватного (або іноземного) капіталу в окремі галузі економіки. Держава
завжди повинна впливати на проведення як внутрішньо економічної, так і
зовнішньоекономічної політики. Вільність різних суб’єктів у проведенні
економічної політики заради власних інтересів може привести до досить
негативних наслідків для економіки країни, отже необхідність державного
регулювання є очевидною.

100. Економічні аспекти глобальних проблем.

У сучасному світовому господарстві посилюються не лише взаємозв’язок і
взаємозалежність локальних і загальних, національних і глобальних
інтересів. Одночасно діалектика розвитку нашої цивілізації загострює
цілий ряд загальносвітових проблем. Виникнення таких глобальних питань
тісно пов’язане як з безпосередньою сферою життєдіяльності суспільства,
так і з конкретним соціально-економічним середовищем, де реалізується
відповідна сфера діяльності людства.

Виокремлюють близько 20 глобальних проблем, які класифікують за трьома
сферами дії. Вони стосуються інтересів усіх верств і класів населення,
усіх країн і народів планети. Так, до першої сфери належать проблеми, що
виникають у галузі взаємодії природи і суспільства. До другої сфери
включають проблеми суспільно-економічних взаємовідносин між державами
різних економічних устроїв, подолання економічної відсталості багатьох
країн світу, регіональні та міжнародні кризи тощо. Третя сфера охоплює
розвиток людства та забезпечення його майбутнього.

Про пріоритетність у свідомості людей проблеми збереження миру на землі
свідчать і результати соціологічного опитування в середині 90-х років у
чотирьох провідних країнах Великої сімки (Великобританії, Німеччині, США
та Японії). Зокрема, 2/5 респондентів Німеччини і майже 1/4 опитаних у
Великобританії поставили необхідність збереження миру на перше місце
серед нагальних проблем сучасності.

Зміни, що привнесені людством у фізичні, хімічні, метеорологічні умови і
біологічне різноманіття планети, висувають екологічну проблему в ряд
глобальних з точки зору подальшого виживання людини. Тобто велику
небезпеку для людства представляє катастрофічне погіршення стану
довкілля. Тому так назріла необхідність спільного мирного засвоєння
космосу, запасів Світового океану.

Загальною турботою є паливно-енергетичне та сировинне забезпечення
країн.

Потребує оперативнішого розв’язання і продовольча проблема. За даними
00Н, нині у світі близько 1,5 млрд людей живуть за умов постійного
недоїдання. До цього ще додаються проблеми боротьби з епідеміями та
страшними хворобами віку: раком, ішемією, СНІДом.

Суттєві проблеми існують і на ринку праці: питання зайнятості, масового
безробіття хвилюють абсолютну більшість як розвинутих, так і решти
країн.

Сукупність згаданих проблем стосується різних сфер діяльності людства, а
тому потребує комплексного міждержавного підходу до їх розв’язання. Це
вимагає від світового співтовариства об’єднання, своїх зусиль і
ресурсів. Звідси — необхідність глобальної перебудови всієї системи
економічних та політичних відносин.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020