.

Мамалуй О.О. 2001 – Основи економічної теорії у запитаннях і відповідях (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 19594
Скачать документ

Мамалуй О.О. 2001 – Основи економічної теорії у запитаннях і відповідях

РОЗДІЛ І ВСТУП ДО ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

1. ПРЕДМЕТ КУРСУ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Економічна теорія — багатопланова суспільна теоретична наука, яка
послідовно протягом всього свого існування набула цілісну систему
наукових поглядів та уявлень про економічне життя суспільства,
закономірності розвитку народного господарства, його суб’єктів в умовах
ринкових відносин. Економічна теорія, як і всі науки, має свої об’єкт
дослідження та предмет вивчення, які в процесі розвитку господарської
діяльності людини та суспільства постійно набувають нових характерних
рис і особливостей. Тому економічна теорія має складний предмет, що
постійно формується та розвивається.

Існує багато визначень економічної теорії та ‘її предмета: економіка
(IV—III ст. до н.е.) — це економічні погляди про мистецтво ведення
домашнього господарства; політична економія (ХУН—XX ст.) – наука, що
вивчає економічні відносини, які виникають між людьми в процесі
виробництва, розподілу, обміну та споживання; економіко (XIX—XXI ст.)
-наука про ефективне використання обмежених ресурсів з метою досягнення
максимального задоволення матеріальних потреб людини та суспільства.
Сучасне розуміння терміну «економічна наука» охоплює визначення таких
елементів її предмета: господарська діяльність; закономірності розвитку
економічних систем; відносини, що виникають у процесі виробництва,
розподілу, обміну та споживання матеріальних благ та послуг; відносини
власності та ринку; механізми вирішення головних економічних проблем
(що, як, для кого, скільки виробляти і здатність економічної системи до
реформування) та ін.

Предмет економічної теорії залежно від рівня дослі-

;ження економічних явищ і масштабу функціонування еко-[йоміки має
багатоярусну структуру: мікроекономіка (еко-

оміка фірм, підприємств, сімейного господарства та ін.); \*іезоекономіка
(економіка окремих сфер та галузей народ-

ного господарства); макроекономіка (національна економіка як єдине ціле,
її предмет має комплексний, узагальнений, агрегований характер); су пер
макроекономіка (всесвітня економіка, як система міжнародних економічних
відносин та зв’язків).

Економічна теорія залежно від сфери застосування поділяється на
позитивну і нормативну. Позитивна економічна теорія пізнає та прогнозує
об’єктивні економічні явища, формує цілісну систему наукових поглядів,
гіпотез та концепцій. Економічна теорія як навчальна дисципліна взагалі
має позитивний характер. Нормативна економічна теорія -це наука про
раціональну поведінку людей і діяльність економічних інститутів. Вона
покликана відповідати на запитання про те, що треба робити, що повинно
бути, як слід діяти для досягнення бажаних кінцевих результатів, що
треба мати та ін.

& 2. ЕКОНОМІЧНА ПОВЕДІНКА ТА ЕКОНОМІЧНИЙ НАПРЯМОК ДУМОК

Економічна теорія як теоретична наука і навчальна дисципліна містить
позитивні висновки і узагальнення, але практика господарювання, особливо
на рівні макроекономіки, потребує конкретних рекомендацій, нормативних
вказівок про те, як зменшити дефіцит державного бюджету, рівень
інфляції, як подолати кризу, заробити прибуток та ін. Економічна теорія
навчає ефективно господарювати та сприяє формуванню у людини
економічного мислення, ринкової економічної поведінки.

Економічне мислення у людини формується в процесі її діяльності як
суб’єкта господарського життя і набуття знань про економічні поняття,
явища та закони. Економіч\ не мислення – це процес відображення,
відтворення свідо мості людей, їх економічних відносин у формі уявлень,
по нять, теорій або засвоєння людьми набутих суспільство: економічних
знань, перероблення інформації. Тому еконо мічне мислення є двох типів:
буденне та наукове.

Буденне економічне мислення – це мислення людин на рівні її життєвого
досвіду, практики виробництва та сп живання товарів і послуг. Таке
мислення, як правило, м суб’єктивний, поверховий, однобічний характер і
може с

проводжуватися низькою результативністю. Таке мислення особливо
недопустиме для керівників макроекономіки та підприємств.

Наукове економічне мислення – це мислення людини, яка опанувала набуті
суспільством і економічною наукою знання та їх реалізацію на
професійному рівні з використанням понятійного, категоріального апарату.
Людина, яка має наукове мислення, пізнає всі ланки розвитку економіки,
об’єктивно оцінює економічну діяльність та свідомо користується системою
наукових економічних категорій, концепцій і законів.

Економічне мислення дозволяє суб’єктам економіки більш свідомо
реалізовувати свої здібності, ціннісні орієнтири, ефективну економічну
поведінку. Економічна поведінка -це певні вчинки суб’єкта економіки,
його діяння стосовно навколишнього середовища, реакція на конкретні
цілі, цінності та завдання. Економічна поведінка суб’єктів ринкової
економіки має керуватися відкритими економічною наукою принципами
обмеженості (рідкісності) ресурсів, необмеженості потреб,
альтернативності, свободи економічного вибору та ефективності
діяльності.

3. ЕКОНОМІЧНІ ПРИНЦИПИ, КАТЕГОРІЇ, ЗАКОНИ

Діяльність суб’єктів ринкової економіки має керуватися відкритими
економічною теорією принципами: обмеженості ресурсів і необмеженості
потреб; альтернативності та свободи економічного вибору; ефективності
економічної діяльності.

Відомо, що розвиток економіки потребує ресурсів (матеріальних, людських,
природних, інвестиційних), які мають властивість бути обмеженими,
по-перше, природою або територією країни; по-друге; неможливістю їх
відтворення; по-третє, зростанням кількості населення, виробництва
товарів та послуг, необмеженим збільшенням різноманітності, кількості та
рівнів потреб. Обмеженість ресурсів, постійна потреба в них для
виробництва матеріальних благ та послуг зумовлюють необхідність вибору
шляхів раціонального, результативного використання цих ресурсів, тобто
досягнення ефективності.

Економічна ефективність як мета діяльності потребує врахування зв’язку
між кількістю рідкісних ресурсів, потрібних для виробництва, і
отриманими результатами. Ефективність економічної діяльності має місце,
коли витрати зменьшуються або є незмінними при зростанні обсягу
виробництва.

Обмеженість ресурсів гостро відчувається людиною та суспільством бо
економічні потреби постійно зростають. Поняття потреби означає особливий
психологічний стан людини, усвідомлення умов, необхідних для життя. Щоб
жити, люди повинні виробляти матеріальні блага, обмінювати їх і
задовольняти не тільки свої фізіологічні потреби (в їжі, одязі, житлі,
відпочинку тощо), але й потреби, обумовлені їх становищем у даному
соціальному оточенні (в освіті, культурі, спорті та ін.).

Економічні потреби – це частина людських потреб, для задоволення яких
необхідні виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та
послуг. Необмеженість економічних потреб означає, що їх неможливо
повністю задовольнити, вони мають здатність збільшуватися і
відтворюватися. Людина, фірма або держава не можуть мати все, що
забажають, їм треба вибирати з існуючих можливостей та приймати рішення
про витрати рідкісних ресурсів з метою задоволення певної потреби.
Наприклад, економіка не може збільшити виробництво якогось конкретного
блага, якщо не відмовиться від іншого. Тому розвиток економіки
пов’язаний з вибором найбільш раціонального використання рідкісних
ресурсів та задоволення потреб.

Альтернатива – це вибір одного рішення (варіанта) з двох можливих, що
виключають один одного. Альтернативний вибір в економіці повинен
супроводжуватись ефективністю виробництва та зростанням рівня
задоволення потреб. Так, розвиток економіки можна забезпечити,
виробляючи з металу як обмеженого ресурсу гармати чи верстати. Якщо
виробляти гармати, бракуватиме металу на виробництво верстатів. Тому
уряд повинен зробити правильний альтернативний вибір між цими
виробництвами. Оптимальний вибір забезпечить зростання вигоди та
зниження витрат. Альтерна тивність вибору супроводжується й свободою
економічного вибору людини місця проживання, праці, професії та засобів
господарювання відповідно діючому законодавству країни

Економічна діяльність людини передбачає знання та вміння використування
різних економічних законів та категорій. Економічний закон виявляє
загальні, об’єктивні, необхідні, сталі причинно-наслідкові зв’язки між
економічними категоріями, явищами і процесами, Як і закони природи, вони
мають об’єктивний характер. Але економічні закони виникають, набувають
розвитку і діють лише в процесі економічної діяльності людей, тобто
мають історичний характер. Розрізняють економічні закони всезагальні,
загальні та специфічні, які діють разом і створюють цілісну систему
економічних законів. Всезагальні економічні закони діють при всіх
економічних системах (закон економії часу, підвищення потреб); загальні
закони – лише при декількох економічних системах (закони товарного
виробництва та ринку); специфічні закони є характерними для певної
економічної системи та окремої її сфери (закони додаткової вартості,
монопольного прибутку).

Поняття, які відображають у загальному вигляді умови або сторони
економічного життя суспільства, називають економічними категоріями
(товар, гроші, вартість, прибуток, заробітна плата, попит, пропозиція,
витрати і ін.) Економічні категорії більш мінливі, ніж економічні
закони, тобто з розвитком економічного життя має місце процес
трансформації кожної категорії та всього категоріального апарату
економічної теорії.

. ФУНКЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ
НАУК

Економічній теорії належить особливе місце в системі економічних наук,
вона є теоретичною основою галузевих наук (економіка транспорту,
промисловості, сільського господарства, будівництва та ін.),
функціональних наук (економіка фінансів, статистика, економіка праці,
економіка підприємства тощо), а також наук, що знаходяться на стику
різних галузей знань (економічна географія, менеджмент, демографія,
маркетинг та ін.).

Економічна теорія як наука виконує низку функцій -пізнавальну, практичну
і методологічну, а як навчальна дисципліна – ще й виховну функцію.

Пізнавальна функція економічної теорії полягає в тому, що вона вивчає і
пояснює суттєві риси, закономірності й зв’язки господарського життя.
Економічна теорія відкриває нові економічні процеси і явища, розвиває
свій категоріальний апарат, систематизує економічні знання та узагальнює
конкретні факти розвитку економіки.

Крім того, економічна теорія опрацьовує науково обгрунтовані
рекомендації для ефективної практичної діяльності всіх суб’єктів сфери
економіки, формування економічної політики держави, тобто виконує
практичну функцію.

Методологічна функція економічної теорії полягає в тому, що вона є
базою, фундаментальною основою системи конкретних економічних наук.

Реалізація економічної теорії грунтується на необхідності формування у
кожної людини економічного мислення та економічної поведінки. При
вивченні економічної теорії, людина поліпшує свої досягнення в
професійній діяльності, більш свідомо реагує на всі вияви господарського
життя, стає активним суб’єктом перетворень в економіці суспільства.

Економічна теорія, виконуючи свої функції, відповідає на запитання про
те, що і чому відбувається в економіці, як зробити її ефективною,
спроможною підвищувати життєвий рівень населення, і здійснює важливий
вплив на економічну політику держави та розвиток права.

( 5. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ І ПРАВО

Економічна теорія вивчає економічні явища і процеси, виявляє
закономірності та тенденції розвитку економіки, дає рекомендації державі
про шляхи її вдосконалення. Держава розробляє програми економічних
заходів, які мають забезпечити досягнення певних цілей та завдань:
стабілізацію та економічне зростання, повну та ефективну зайнятість,
соціальний захист населення, розвиток і вдосконалення ринкових відносин.

Економічна політика – це система економічних заходів держави (уряду),
які повинні розроблятися на основі врахування досягнень світової та
національної економічної науки, наявних ресурсів та специфічних умов
економічного розвитку, кон’юнктури ринку. Вона має сприяти економіч-

8

ному розвитку країни, підтримувати соціальну справедливість в
суспільстві, запобігати всім виявам тіньової економіки, кризовим явищам.

Економічна політика держави — це взаємозв’язана сукупність
довгострокових і поточних економічних цілей, які спрямовані на
формування таких її складових частин: соціальна, структурна,
інвестиційна, приватизаційна, аграрна, науково-технічна, цінова?
зовнішньоекономічна та ін. Вона вирішує питання про те, що треба робити,
щоб досягти певних економічних цілей.

Економічна політика виступає сполучною ланкою між економічною теорією і
правом, забезпечує їх взаємозв’язок. Право, юридичні закони взаємодіють
з економікою як об’єктом вивчення економічної теорії через формування
економічної політики держави, яка має будуватися на основі принципу
верховенства права та інтересів народу, створювати програми стабілізації
та економічного зростання.

Право встановлює загальні правила поведінки, захищає всіх суб’єктів
ринкових відносин, регламентує їх дії за допомогою державного
законодавства, яке містить правові норми, що захищають інтереси певних
груп населення і самої держави. Характер правових норм визначається
державною політикою, яка здатна швидше реагувати на зміни в економіці.

Законодавство закріпляє економіко-правові відносини, надає їм авторитет
закону, створює механізм для реалізації економічної політики держави.
Щоб законодавство не обмежувало розвиток ринкових відносин, воно має
бути ефективним та стабільним, тобто діяти протягом тривалого часу.

Нерівновага між економікою і правом означає, що юридичні закони
опереджують рівень економіки і намагаються регламентувати відсутні на
практиці економічні і правові відносини, що яскраво проявляється в
посиленні негативних явищ в суспільстві. Тому в цьому співвідношенні
доцільно досягати рівноваги за рахунок ефективного розвитку економіки та
права. Це буде сприяти формуванню таких правових відносин, які
відповідатимуть функціонуючим економічним процесам і сприятимуть
зростанню у населення економічного та правового мислення, набуття
людиною нових правил і норм поведінки. При цьому вит-

9

ЧР’

рати на реалізацію нових юридичних законів повинні знижуватися, що буде
сприяти зростанню ефективності економічної політики.

З 6. ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНИХ ЗНАНЬ. ЕКОНОМІЧНІ ПОГЛЯДИ
СТАРОДАВНЬОГО

СВІТУ

Сучасна економічна наука є “результатом її тривалого історичного
розвитку. Спочатку економічні погляди не виділялись у спеціальну галузь
знань, а зберігалися та передавалися від покоління до покоління у
вигляді навичок, звичаїв, заповідей, правил поведінки.

Першими письмовими джерелами, в яких знайшли відображення економічні
ідеї, були єгипетські папіруси, збірники законів вавилонського царя
Хаммурапі, староіндійські веди та ін.

Визначальний внесок в розвиток економічних знань зробили мислителі
Стародавньої Греції та Риму, які намагалися визначити принципи
організації управління господарством, а також з’ясувати сутність понять
«поділ праці», «товар», «обмін», «гроші» тощо. Вчення ведення
господарства називалось економією, а про управління державою –
політикою. Так, Ксенофонт (430-355 рр. до н.е.) визначив економію як
науку про збагачення господарства. Він високо оцінює гроші як
концентроване багатство і засіб обігу.

Своє економічне вчення Аристотель (384-322 рр. до н.е.) розвивав,
виходячи з передумови, що рабство є природним явищем і завжди має бути
основою суспільного виробництва.

Він поділяв багатство на два види:

1) як сукупність споживних вартостей;

2) як нагромадження грошей, золота та срібла.

Відповідно до цього науку про багатство Аристотель поділяв на дві
частини: економіку та хрематистику, тобто вміння «робити» гроші.

Значним внеском у розвиток економічного знання було римське право
приватної власності, яке стало класичним для всієї історії і відіграло
важливу роль у подальшому розвитку економічних відносин.

10

У середні віки, коли у всіх сферах життя панувала релігія, економічні
ідеї розвивались у рамках церковних канонів та під впливом політичних
теорій і фантазій раннього утопічного соціалізму.

7. МЕРКАНТИЛІЗМ, ФІЗІОКРАТИ, КЛАСИЧНА

ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ, МАРКСИСТСЬКА

ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ

Економічна теорія як самостійна наука виникла в період становлення
капіталістичного способу виробництва та формування національного ринку –
в XVII ст. Тоді ж з’явився і сам термін «політична економія», що
складається з трьох грецьких слів: «політейя» — суспільний, «ойкос» –
господарство, «номос» – закон, тобто закони суспільного виробництва. Цей
термін ввів француз А. Монкретьен (1575—1621) в своїй праці «Трактат
політичної економії» (1615).

Капіталістичні відносини виникли спочатку у торгівлі. Тому першою школою
політичної економії був меркантилізм (від італ. «купець») – економічне
вчення епохи первісного нагромадження капіталу. Меркантилісти
ототожнювали багатство з грошима, золотом, сріблом і стверджували, що
джерелом збагачення є зовнішня торгівля, а тому дослідженню підлягає
лише сфера обігу.

Меркантилізм у своєму історичному розвитку пройшов два етапи. На першому
етапі (XV- поч. XVI ст.) він виступив у вигляді монетаризму, який
ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому
його представники (У. Стаффорд в Англії, Г. Скаруффі в Італії, Ж. Боден
у Франції та ін.) виступали проти вивезення грошей, золота та срібла з
країни, за обмеження імпорту.

Пізній (або зрілий) меркантилізм виник у другій половині XVI ст. Його
представники (Т. Мен і С. Фортрей в Англії, А. Монкретьєн і Ж. Кольбер у
Франції, Ф. Проко-пович в Україні та ін.) опрацювали теорію «торгового
балансу» і пропонували створити більш сприятливі умови для розвитку
торгівлі своїх країн з використанням переважно економічних чинників.

Фізіократи (від грецьк. «влада природи») – представники одного з
напрямків класичної політичної економії, що виник у Франції в середині
XVII ст. Основні представники

11

цього напрямку – Ф. Кене, Ж. Тюрго та ін. Критикували меркантилізм і
вважали, що увага держави має бути зосереджена на сфері землеробства.

Великим досягненням Ф. Кене було розроблення «Економічної таблиці» –
першої спроби кількісного макроеко-номічного аналізу натуральних і
грошових потоків в народному господарстві країни.

Класична політична економія виникла в другій половині XVII ст. її
основоположники – У. Петті в Англії, П. Буагільбер у Франції. Вершиною
розвитку класичної політичної економії є твори А. Сміта «Дослідження про
природу і причини багатства народів» (1776 р.) і Д. Рікардо «Початки
політичної економії та оподаткування» (1817 р.). Найбільш видатною
заслугою класиків є те, що вони започаткували теорію трудової вартості.
Вони виступали за обмеження втручання держави в економіку, за свободу
господарської діяльності.

Класична політична економія була головним джерелом економічної теорії
марксизму, який виник у 40-х роках XIX ст. Економічна теорія німецьких
вчених Карла Маркса (1818-1883) і Фрідріха Енгельса (1820-1895)
грунтувалась на положенні про те, що продуктивні сили у своєму розвитку
набувають більш суспільного характеру і можуть бути раціонально
використані лише при колективних формах організації праці та
виробництва.

У своїй фундаментальній праці «Капітал» (4 томи) К. Маркс розробив
теорію додаткової вартості, згідно з якою обгрунтував непримиримість
класової боротьби між капіталістами і найманими робітниками, та
необхідність соціальної революції і встановлення диктатури пролетаріату
для побудови соціалізму. Ці положення також відобразив у своїх працях
В.І. Ленін, створивши політичну економію соціалізму.

Значну роль в поширенні марксизму в Україні відіграли твори М. Зібера,
В. Воровського, Г. Петровського, Е. Квірінга, О. Шліхтера, М. Скрипника,
В. Чубаря та ін.

8. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ. КЕЙНСІАНСТВО. МОНЕТАРИЗМ

Сучасна зарубіжна економічна теорія характеризується наявністю кількох
напрямків, шкіл, течій.

12

/С Кейнсіанство засноване на теорії відомого англійського економіста Д.
Кейнса, викладене в його головному творі «Загальна теорія зайнятості,
процента і грошей» (1936 р.) Предметом дослідження Кейнса було народне
господарство в цілому. Такий підхід дістав назву макроекономічного, а
сама теорія – макроекономіки. Сутність кейнсіанства полягає в тому, що
вирішальну роль у запобіганні економічних криз і безробіття повинна
відігравати держава, яка зосереджує у своїх руках значні економічні
ресурси.

Кейнсіанство надає вирішальне значення інвестиціям. Серед різних
варіантів неокейнсіанства особливо слід відзначити теорію економічного
зростання (Р. Харрод, С. Домар), в якій обґрунтовується висновок про те,
що нагромадження капіталу є головним чинником економічного зростання.

У рамках неокласичного відродження важливу роль відіграє сучасний
монетаризм чиказької школи, який надає вирішального значення у розвитку
економіки обмеженню темпів приросту грошової маси на рівні 3-5% за рік і
скороченню витрат на соціальні потреби (М. Фрідмен, Ф. Кей-ган та ін.).
На думку М. Фрідмена, втручання держави в економіку порушує сталість
ринкового механізму і принцип вільного ціноутворення. Монетаристи
схвалюють безробіття, яке сприяє зниженню рівня інфляції.

Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені в програмах
Міжнародного валютного фонду.

9. ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ ТА ЙОГО ОСНОВНІ НАПРЯМКИ

Інституціоналізму притаманні три основні ідеї.

По-перше, надто широке трактування предмета економічної теорії,
дослідження усього комплексу умов та чинників, що впливають на
господарське життя: правові, соціальні, психологічні, політичні.

По-друге, слід вивчати не стільки функціонування, скільки розвиток і
трансформацію суспільства. Вони вважають, що ринок не є нейтральним та
універсальним механізмом розподілу ресурсів.

По-третє, слід відмовитись від аналізу економічних відносин з позицій
так званої економічної людини. Держава має взяти під свою опіку
екологію, освіту, медицину.

13

Інституціоналізм має чотири основні напрями:

1) соціально-психологічний, що проголошує психологічну концепцію
розвитку економічних процесів;

2) соціально-правовий, що надає перевагу юридичним законодавчим органам
держави;

3) емпіричний, що досліджує циклічні явища в економіці;

4) соціологічний, що вбачає головну проблему економічного розвитку в
забезпеченні гарантованого доходу всім членам суспільства.

Багато ідей інституціоналізму покладені в основу економічної політики
розвинених країн – СІЛА, Франції, Швеції та ін.

РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ в УКРАЇНІ

Економічна думка в Україні бере початок із суспільно-економічних
поглядів Київської Русі, з таких її пам’яток, як «Руська правда»
Ярослава Мудрого (XI ст.), «Поуче-ние» Володимира Мономаха (XII ст.),
Літопису «Повесть временних лет» (кін. XI- поч. XII ст.), «Киевская
летопись» (XII ст.), «Галицко-ВольІнская летопись» (ХІІ-ХІП ст.),
«Моление Даниила Заточника» (XIII ст.), в яких відображено економічні
погляди різних верств населення. Ці пам’ятки свідчать про розвинуті
економічні відносини і високий рівень Київської Русі.

У наступні століття економічна думка розвивалася як компонент цілісної
світоглядної системи. Прикладом можуть служити полемічні твори І.
Вишенського, Ф. Прокопо-вича, Г. Сковороди, Я. Ковельського та ін.

На рубежі ХУІП-ХІХ ст. в умовах формування капіталістичного укладу
відбувся процес становлення економічної науки як самостійної галузі
знань. Це знайшло вираження у творчості В.Н. Каразіна – засновника
Харківського університету, який розробив аграрну програму та пропонував
розвивати високими темпами промисловість, зміцнювати грошову систему та
державні фінанси.

У середині XIX ст. пануючим напрямком в економічній думці була класична
політична економія. Найвідоміші представники класичної школи в Україні —
професор Харківського університету Т. Степанов, професори Київського
університету І. Вернадський, М. Бунге, професор Новоросійсь-

14

кого (нині Одеського) університету М. Вольський, які були лідерами
економічної науки Російської імперії. Наприклад, Т. Степанов створив
перший підручник з економічної теорії, по якому вчилися студенти не
тільки Харківського, а й Київського, Московського, Петербурзького
університетів.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. значно вплинув на розвиток економічної думки М.
Туган-Барановський, який розробляв проблеми ринків, промислових криз,
кооперації, тощо. У радянський період слід відзначити твори П. Першина,
С. Слуць-кого, Л. Кухаренко, А.Чухна, А. Покритана та ін.

РОЗДІЛИ ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ЕКОНОМІКИ

11. ОСНОВНІ ФАКТОРИ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

Виробництво – це процес створення людиною життєвих благ, необхідних для
існування і розвитку людського суспільства.

Економічна сутність виробництва полягає у використанні факторів для
створення за і’х допомогою різноманітних економічних благ. Фактори
виробництва – це його рушійні сили, основна умова його здійснення,
складова частина виробничого потенціалу.

Процес виробництва передбачає наявність двох основних факторів: робочої
сили і засобів виробництва. Робоча сила – це особистий фактор, а засоби
виробництва – речові фактори виробництва. Робоча сила як особистий
фактор – це здатність до праці, або сукупність її фізичних і розумових
здібностей, котрі й використовуються при створенні економічних благ.
Засоби виробництва е матеріальними елементами виробництва і поділяються
на предмети праці та засоби праці.

Носієм робочої сили є людина – працівник, основна функція якого –
використання своєї сили у виробничому процесі як діяльності. Функція
засобів виробництва (речовий фактор) полягає в тому, щоб бути
провідником продуктивної праці робітника. Обидва типи факторів
виробництва (засоби виробництва, робоча сила) мають єдине призначення:
вони є складовими частинами продуктивних сил.

Слід відзначити, що ресурси виробництва – більш широке поняття, ніж його
фактори (чинники). Ресурси – природні, трудові, соціальні – можуть бути
залучені до виробничого процесу. Фактори виробництва – це економічна
категорія, що означає вже реально залучені у виробничий процес ресурси.
Якщо ресурси не використані у виробничому процесі або в процесі їх
використання не отримано очікуваного результату, такі ресурси не є
факторами.

16

Д/ЗІ2. РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І НЕОБХІДНІСТЬ ЗМІНИ ТЕХНІЧНОЇ БУДОВИ
ВИРОБНИЦТВА

Продуктивні сили – це особисті (робоча сила) і речові (засоби
виробництва) фактори суспільного виробництва у їх взаємодії. Досягнутий
рівень розвитку продуктивних сил -важливий показник суспільного
прогресу.

Сучасні продуктивні сили є складною системою, яка включає матеріальні і
духовні (за складом), об’єктивні і суб’єктивні (за характером і
специфічною функцією) суспільні і природні елементи. Науково-технічна
революція збагачує фактори виробничого процесу. Так, речові фактори
збагачуються інформатикою, електронно-вимірювальною і комп’ютерною
технікою. Підвищується кваліфікаційний і інтелектуальний рівень
особистого фактора, збільшується роль і значимість підприємницьких
здібностей людини. Динамічний розвиток факторів виробництва
безпосередньо пов’язаний з технічним прогресом, який зумовлює якісні
зміни в знаряддях і предметах праці, техніці, технології виробничого
процесу, рівні кваліфікації працівників, а це і є продуктивними силами
суспільства.

Виробництво за своєю технічною характеристикою – це функціонування
продуктивних сил. Досконала технічна будова виробництва дозволяє
раціонально поєднувати особисті і речові фактори. Тут посилаються
функціональний вплив технічної будови виробництва на рівень
трудоматеріало-і фондомісткості виробничих процесів. Створення
матеріальних і духовних благ є не просто механічним поєднанням факторів
виробництва. Технічна будова виробництва відображає потребу у певній
кількості робочої сили з урахуванням збільшення та якісного
вдосконалення засобів і предметів праці. Саме відношення маси засобів
виробництва до кількості живої праці, яка приводить їх у дію, і
становить технічний склад виробництва. Отже, технічна будова виробництва
– це натурально-речове співвідношення між масою засобів виробництва і
кількістю працюючих.

13. ПОКАЗНИКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ЕКОНОМІКИ

Всі види економічних ресурсів, які людство використовує обмежені у
кількісному й якісному відношеннях, їх недостатньо для задоволення всіх
людських потреб. Тому сус-

17

пільство намагається використовувати рідкісні ресурси ефективно, що
можливо лише за таких умов функціонування економічної системи, коли
головна, об’єктивно зумовлена мета суспільного виробництва досягається з
найменшими витратами природних, трудових та матеріальних ресурсів. У
цьому і проявляється суть економічного закону зростаючої ефективності
суспільного виробництва.

Природний ресурс (сировина і енергія, корисні копалини, земля, флора і
фауна) потребує ефективного використання у виробництві.

Трудовий ресурс у виробничому процесі – це праця зайнятих в ньому
працівників. В цьому ресурсі втілено весь комплекс різних видів і форм
трудової діяльності людини. Капітал також є ресурсом. Це
матеріально-речові фактори, які залучені до виробництва і безпосередньо
використовуються в ньому.

Основними складовими елементами ефективності застосування цих ресурсів у
виробничому процесі є: продуктивність праці, якість продукції, її
матеріале- і фондомісткість, норма рентабельності. З розвитком
продуктивних сил зростають продуктивність праці, з’являються нові засоби
виробництва, матеріали, джерела енергії, змінюються якісні параметри
факторів в цілому. Особлива роль у цьому процесі належить
науково-технічній революції, оскільки під її впливом формується новий
технологічний спосіб виробництва, відбуваються якісні зміни в
організаційних формах поєднання факторів виробництва. Найефективніше
використання факторів виробництва є умовою подальшого збільшення
масштабів виробництва, зростання кінцевих результатів ефективності
економіки.

14. ВИРОБНИЧА ФУНКЦІЯ

Виробнича функція — це технічне співвідношення між кількістю ресурсів,
що використовуються виробником і обсягом виробленої на цій основі
продукції. На мікроеконо-мічному рівні виробнича функція характеризує
взаємозв’язок між обсягом виробленого продукту і витратами ресурсів
(природних, трудових, капіталу).

Виробнича функція широко використовується економістами для оцінки ролі
окремих ресурсів, які забезпечують фірмі зростання.

18

Як правило, виробнича функція має теоретичне значення, але не позбавлена
й практичного застосування. Першим варіантом в цьому плані була так
звана виробнича функція Кобба—Дугласа, змістом якої є аналіз залежності
обсягу виробництва від використання двох основних ресурсів -капіталу і
праці. Подальший розвиток теорії виробничої функції (Р. Солоу та Е.
Денісон) здійснювався в напрямку аналізу такого фактора, як час. Ці
економісти характеризували виробничу функцію через матеріалізованість
технічного прогресу, якісних змін в економіці. Розвиток технічного
прогресу можливий за рахунок підвищення рівня освіти, кваліфікації
персоналу, кращої організації праці та ін.

Виробнича функція показує, що існує багато варіантів виробництва певного
обсягу продукції за рахунок певного набору факторів виробництва.
Поліпшення технологічних параметрів, що максимально збільшують обсяг
виробництва певного виду продукції, завжди відображаються в новій
виробничій функції.

Виробнича функція може застосовуватися для обчислення мінімальної
кількості витрат, необхідних для виробництва певного обсягу продукції.
Співвідношення будь-якого набору факторів виробництва або ресурсів і
максимально можливого обсягу продукції, виробленої завдяки цьому
співвідношенню розкриває сутність виробничої функції.

15. ПОНЯТТЯ ЕКОНОМІКИ

Економіка – найважливіша сфера життєдіяльності суспільства і кожного
окремого індивіда. Термін економіка (оіЬопотіа) означає закони або
влаштування господарства і має декілька аспектів.

По-перше, економіка являє собою сферу життєдіяльності людей, де
створюються матеріальні блага та послуги. В цьому значенні економіка –
це сукупність різноманітних галузей і виробництв, що утворюють народне
господарство країни ( промисловість, сільське господарство, будівництво,
транспорт тощо в їх певних взаємозв’язках та пропорціях).

По-друге, економіку слідує розглядати як господарську діяльність,
пов’язану з забезпеченням раціонального, економічного провадження справи
незалежно від характеру кінцевого результату. Поряд з галузями народного
господарства існує економіка освіти, охорони здоров’я та інше.

19

У загальному розумінні економіка – це спосіб життєдіяльності людей,
система відносин між ними, що забезпечує раціональне використання
ресурсів для виробництва різних благ та послуг, і’х розподілу, обміну
між членами суспільства з метою споживання.
|

Водночас економіка – це галузь науки, що вивчає різні’ аспекти
економічних явищ, процесів життєдіяльності лю-! дей певного суспільства.

В економіці слідує розрізняти дві сторони. Передусім,
організаційно-економічні відношення, що визначають форми кооперації
(об’єднання) людей. Ці відношення виявляються в системі організації і
управління як всім народним господарством, його галузями, так і окремими
підприємствами (фірмами). З іншого боку в основі економіки лежать
соціально-економічні відношення. Вони визначаються рівнем розвитку
продуктивних сил суспільства (типом технології, технічними
характеристиками, трудовими здібностями людей) і зумовлюються таким
фактором, як відношення власності. Остання виступає основою економіки і
економічної поведінки суб’єкту. Як писав А. Свгіт: «Людина, що не в
стані набувати жодної власності, не може мати жодних інтересів, як їсти
більш й працювати менш.»

Кожна економіка має певну структуру, тобто сукупність взаємозв’язаних
окремих частин і ланок. Основні структурні зв’язки існують між
виробництвом, розподілом, обміном та споживанням. З іншого боку
структура економіки складається з різних галузей і сфер (базові та
інфраструктурі галузі). Економіка має макроекономічний,
мікроекономічний, регіональний та світовий характер або рівень.

16. ВЛАСНІСТЬ, ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА її ФОРМИ

Власність – це відношення поміж людьми з приводу речі, а точніше, з
приводу особливої форми привласнення речі. Структура власності включає
суб’єктів (ними можуть бути окремі люди, держава, фірми), об’єкти (речі,
добро, продукт, товар, послуги, знання, інформація, здібності людини та
інше) та різні форми відношення (володіння, розпорядження, використання
та ін.).

Специфіка відношень між суб’єктами розкривається через економічний та
правовий зміст власності. Існує 11 класичних специфікацій прав
власності: 20

— право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю над
благами;

— право користування, тобто право застосування корисних якостей благ для
себе;

— право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати
використання благ;

— право на прибуток, тобто право володіти результатами від використання
благ;

— право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або
знищення добра;

— право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ та від
шкоди з боку зовнішньої середи;

— право на передачу благ в спадщину;

— право на безстрокове володіння добром;

— заборона використовувати засоби, що завдають шкоду зовнішньому
середовищу;

— право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість
стягнення майна до сплати боргу;

— право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та
інститутів, що забезпечують відновлення порушених правомочностей.

Цей комплекс повноважень власності відображає сукупність економічних і
правових відношень. Економічний зміст власності означає можливість
задовольнити за допомогою об’єкту власності свої певні потреби,
реалізувати свої інтереси. Економічний зміст власності набуває правової
форми, що відображається в правах власності, тобто певних повноваженнях.

17. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ПРО ВЛАСНІСТЬ

Конституція України визначає такі форми власності, як приватна, державна
та комунальна, тобто власність адміністративно-територіальної громади.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності
набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення
своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та
комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути
протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є
непорушним.

21

Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути
застосоване лише і в порядку, встановлених законом, та за умови
попереднього і повного відшкодування їх вартості. Використання власності
не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам
суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне
повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах
території України є об’єктами права власності українського народу. Від
його імені права власності здійснюють органи державної влади та органи
місцевого самоврядування. Кожен громадянин має право користуватися
природними об’єктами права власності народу. Власність зобов’язує.
Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і
господарювання, усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

Ст. 14 Конституції України визначає землю, як основне національне
багатство, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності
на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами,
юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Основні конституційні права відносно власності реалізуються за допомогою
кодексів та законів. Так, Закон України «Про власність визначає, що
«право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо
володіння, користування і розпорядження майном».

18. ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ. ТИПИ СУЧАСНИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ ТА ЇХ ЕВОЛЮЦІЯ

Економічна система – це сукупність взаємопов’язаних і певним чином
упорядкованих елементів економіки. .„ Існує така типологізація
економічних систем: за пануючою формою власності на засоби виробництва –
первісний, рабовласницький лад; феодалізм; капіталізм; комунізм
(формаційний підхід);

за ступенем індустріально-економічного розвитку суспільства —
доіндустріальне, індустріальне і постіндустріаль-не суспільства;

22

за рівнем продуктивних сил, динамікою процесів нагромадження і
споживання – традиційне суспільство; перехідне суспільство, в якому
закладаються основи перетворень; суспільство, яке зазнає процесу
зрушень; суспільство, що визріває; суспільство, яке досягло високого
рівня масового споживання (стадії економічного зростання);

за розвитком цивілізації з урахуванням не тільки економічних, але й
соціокультурних, політичних, природно-кліматичних, географічних та інших
факторів – доіндустріальна і постіндустріальна цивілізація; традиційна
(патріархальна, авторитарна) і ліберальна (ринкова, демократична)
цивілізація.

Найпоширенішою є характеристика економічної системи як форми
господарювання за відносинами власності на засоби виробництва і за
способом координації та управління економічною діяльністю. При цьому
виділяються: натуральна економіка; командна економіка; ринкова
економіка; змішана економічна система; соціальна орієнтована ринкова
економіка.

Більшість розвинених країн мають змішані економічні системи, їх суть
полягає в тому, що на мікрорівні відносини регулюються економічними
законами ринку, а на макро-рівні – законами держави.

Соціальноорієнтована ринкова економіка – це економічна система, яка
заснована на трьох умовах: державне регулювання; ринкова економіка та
соціальний захист населення.

19. СУЧАСНИЙ ЕТАП СТАНОВЛЕННЯ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ в УКРАЇНІ

В Україні відбувається формування національної моделі ефективної
соціальне орієнтованої економіки, а саме:

реформування відносин власності шляхом роздержавлення, приватизації,
корпоратизації, ліквідації державної монополії. Понад 70 % загального
обсягу промислової продукції виробляється на недержавних підприємствах;

лібералізація економіки: утвердження ринкового механізму ціноутворення,
здійснення переходу до світових цін, запровадження ліберального режиму
зовнішньої торгівлі. Реалізується модель відкритої конкурентної
економіки;

інституціональні перетворення: створені основи ринкової інфраструктури
(широка мережа комерційних банків,

23

страхових, інвестиційних, аудиторських компаній, фондів, бірж, кредитних
спілок тощо). Відбулося становлення фондового,; товарного, грошового та
валютного ринків. Розробляються! нові Цивільний, Господарський,
Податковий Кодекси та інші законодавчі акти, які регулюють перехід до
нових економіч-; І них відносин. Формується відповідна система
управління народним господарством. Йде активна підготовка фахівців, що
відповідають вимогам ринкового господарювання;

соціальна орієнтація реформ: створюється нова система соціального
захисту населення, надається першочергова допомога соціальне незахищеним
верствам населення, розпочаті реформи систем оплати праці та пенсійного
забезпечення;

галузева і регіональна реструктуризація економіки: завершуються процеси
конверсії; розробляються програми розвитку галузей, що визначають НТП,
та пріоритетних регіонів країни; вирішуються інші соціально-економічні
проблеми.

Л20. ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД В УКРАЇНІ: СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВІ РИСИ

Особливості перехідного процесу в Україні пов’язані І з багатьма
причинами, це і історія ринкових реформ в Україні; і і стан економіки
України напередодні реформ; і особливості | сучасної світової системи
господарювання, тощо. Але, головним фактором, що обумовив специфіку та
труднощі сучасного перехідного процесу в Україні є те, що початковим
станом перехідної економіки нового типу є планова економіка. По-перше,
оскільки перехід здійснюється від особливої системи, перед суспільством
виникають проблеми, які були невідомі 1 країнам, що пройшли традиційний
перехідний період – від доринкових систем до ринкових. Як відомо,
обмеженість ] ресурсів – це загальна умова функціонування системи
будь-якого типу. В ринковій системі зростання виробництва постійно
обмежується попитом, який, у свою чергу, відбиває обсяг та структуру
суспільних потреб. Завдяки цьому існує зв’язок виробництва та
споживання, через товарно-грошові форми: система постійно змінює
структуру виробництва відповідно змінам платоспроможних потреб (попиту).
У плановій системі зростання виробництва безпосередньо пов’язано з
наявністю ресурсів: більше вироблено продукції -більше ресурсів для
наступної фази виробництва. Існує зв’я-24

зок не з потребами (навіть у їхній платоспроможній формі), а з
результатами виробничого процесу: виробництво обмежується виробництвом.
По-друге, Україна повинна здійснювати за певних обставин зворотний рух
до економічних відносин, які існували ще на першому етапі ринкових
реформ (реформи на рубежі ХІХ-ХХ ст., спрямовані на перехід до ринкової
системи від традиційної системи). Звичайно, ці відносини необхідно не
тільки поновити, але й наповнити сучасним змістом. По-третє, стартові
умови перетворень -це умови кризи планової системи, яка свідчила про
невідповідність потребам розвитку суспільства притаманного йому
соціально-економічного устрою.

Зазначені фактори обумовили, по-перше те, що одним з елементів змісту
перехідної економіки України є кризові явища, успадковані від планової
системи, по-друге, необхідність одночасового вирішення різноманітних
задач: першочергових задач подолання кризи, забезпечення зростання
виробництва, підвищення життєвого рівня населення, трансформації
планової системи у ринкову, глобальних задач перспективного
стратегічного розвитку суспільства.

21. МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ РИНКОВИХ РЕФОРМ В УКРАЇНІ

Ринкові реформи в умовах перехідної економіки України спрямовані на
комплексне вирішення проблем трансформації економічної системи
командного типу в ринкову систему, їх кінцева мета – досягнення
макроекономічної стабілізації та економічного зростання на базі
всебічного розвитку ринкового механізму розподілу та використання
ресурсів суспільства.

Трансформаційний процес охоплює певні етапи, які, по-перше, мають
конкретні задачі, а по-друге, завдяки вирішенню цих задач, забезпечують
досягнення кінцевої мети перехідного періоду.

Початковий етап спрямований на вирішення взаємопов’язаних проблем:
подолання кризових явищ та створення передумов для виникнення ринкових
господарських форм.

Стабілизаційний етап на фазі становлення ринку має за мету створення
основних інститутів ринкової економіки, а на фазі структурних
перетворень (структурного коректу-

25

вання) — перетворення відтворювальної структури економіки під впливом
ринкових чинників. Необхідність одночасо вого здійснення обох фаз
обумовлена тим, що макроеконо мічна стабілізація означає перед усім
подолання кризи економічної системи, що диктує необхідність як створення
ринкових структур, так і здійснення структурного коректування економіки
в сполученні з техніко-технологічним оновленням усього виробництва. При
цьому, вирішення задач стабілізаційного етапу можливо тільки на базі
досягнення мети початкового етапу перехідних процесів.

Першочерговою задачею початкового етапу перехідних процесів до ринкової
економічної системи в Україні є досягнення грошової стабілізації:
зниження інфляції, подолання дефіциту державного бюджету, стабілізація
курсу національної валюти. Грошова стабілізація — необхідна умова
реформи ціноутворення, формування механізму ринкового визначення цін, в
основі якого співвідношення попиту та пропозиції. Процес ринкової
лібералізації включає також створення інститутів ринкової
інфраструктури. Треба зазначити, що в сучасний період основні задачі
початкового етапу реформування в Україні вирішені.

Фаза становлення ринку припускає здійснення інститу-ціональних
перетворень, що забезпечують формування фун-1 даментальних засад
ринкової системи: приватна власність, економічна свобода вибору,
приватні економічні інтереси, конкуренція, суверенітет споживача,
система ринків, контрактні форми економічних відносин, тощо. Задачами
цієї фази е також створення адекватного ринковим інститутам правового
середовища, здійснення реформи управління, формування ефективних
інформаційних систем.

Задачею фази структурного коректування є поновлення порушеного
взаємозв’язку між виробництвом та споживанням, перехід від виробництва
для виробництва до виробництва, що спрямовано на платоспроможні
потреби-попит. Перетворення економіки командного типу в ринкову потребує
кардинальної зміни приорітетів в формуванні структури І економіки як у
виробничому, так і в інституціональному аспектах. Одночасно необхідно
подолання нерівності техніко-технологічного рівня різних секторів
економіки і усереднені кожного з них, виходячи з сучасного рівня
розвитку про-

дуктивних сил, що потребує значних довгострокових капіталовкладень,
створення необхідних умов для розвитку інвестиційних процесів.
Результатом структурного коректування е раціоналізація
народногосподарських пропорцій в розподілі матеріальних, трудових,
фінансових та ін. ресурсів відповідно до економічних законів ринкової
системи, що стане об’єктивною базою досягнення макроекономічної
стабілізації та економічного зростання.

26

РОЗДІЛ III РИНКОВЕ ГОСПОДАРСТВО

22. ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО. ЙОГО ХАРАКТЕРНІ РИСИ ТА ГЕНЕЗИС

Під товарним виробництвом слід розуміти таку економічну організацію
виробництва в якій виробники відокремлені один від одного і
спеціалізуються на виготовленні окремих видів товарів, а для узгодження
їх діяльності потрібен ринок. Товарне виробництво слід визначати як
ринкове виробництво.

До товарного виробництва людство пройшло досить довгий історичний період
натурального виробництва, де вироблені в первісній общині, або сім’ї,
продукти, використовувались для власних потреб. Головними рисами
натурального виробництва є безпосередній зв’язок між виробництвом та
споживанням, універсалізація праці учасників виробничого процесу та
замкненість натуральної форми господарювання. На відміну від
натурального, товарне виробництво має такі визначальні риси. По-перше,
товарна форма господарювання є відкритою економічною системою. По-друге,
всі продукти виробляються не для безпосереднього споживання, а для
обміну і приймають форму товару. По-третє – обмін здійснюється на ринку,
який є особливою суспільною формою зв’язку між виробниками та
споживачами. По-четверте, в формах обміну використовується особливий
економічний посередник – гроші. По-п’яте, обмін здійснюється на
еквівалентній основі із врахуванням великої кількості чинників:
кількості і якості товарів, потреб споживачів, рівня розвитку грошової
системи, наявності конкуренції та інше. До характерної риси товарного
виробництва відноситься стихійність його розвитку.

В ході свого розвитку товарне виробництво пройшло два головні етапи:
просте загальне та товарне виробництво. Вони мають багато спільних та
відмінних властивостей. Просте товарне виробництво поділяється на
примітивне, структурне та системне виробництво, що в повній мірі
відповідає історич-

28

ним станам первіснообщинного, рабовласницького та феодального
суспільствам. Загальне, або всеохоплююче товарне виробництво почало своє
існування в історичних рамках капіталістичної формації або стану
індустріального розвитку суспільства. Його характерною рисою, є те, що в
перелік товарів які можуть продаватись та купуватись входять і послуги
людської праці, а на ринку з’являється окремо виділена структура – ринок
праці, що відрізняється від інших елементів товарної маси своїми
особливостями. В новому постіндустрі-альному суспільстві головним
товаром, що виробляється та стає об’єктом купівлі-продажу є інформація.

23. ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ ТОВАРНОГО ВИРОБНИЦТВА,

ЇХ СУТНІСТЬ, ФОРМИ ПРОЯВУ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

Товарне виробництво, як система, має в своїй структурі досить
різноманітну сукупність категорій, що відображають його сутність і
характерні форми прояву. Центральне місце серед них належить товару.
Категорія товару з’явилась при переході від натурального до товарного
виробництва, коли продукт праці прийняв форму товару. Розрізняють
декілька визначень товару. Товар – це будь яка річ, що є предметом
купівлі-продажу тобто обмінюється на іншу річ, або на гроші. Економічний
товар, може задовольняти потреби людини та обмінюватись, може бути
присвоєним та є відносно дефіцитним. Вільний товар – це благо, що має
можливість задовольняти потреби людини, але його кількість така
величезна, а якість така специфічна, що людська праця на його
виготовлення не використовується. Це здебільшого природне середовище, в
якому існує людина: сонячне світло і тепло, повітря, природний ландшафт,
кліматичні умови. Товари мають властивості, що визначають їх якісні та
кількісні сторони/Різні наукові підходи визначають властивості товару
по-своєму. Теорія трудової вартості (затратна, об’єктивна теорія)
розрізняє споживну вартість та вартість товару. Теорія граничної
корисності (результативна суб’єктивна) теорія характеризує товар через
корисність та цінність. Особливими категоріями товарного виробництва, що
мають силу економічного закону є попит та пропозиція. Вони діють і
використовуються в процесі’виробництва і обміну товарів. Попит – це
платоспро-

29

можна потреба у якомусь товарі. Взагалі це сума грошевих одиниць, що їх
може і хоче, або намагається заплатити покупець за необхідний йому
товар. Пропозиція показує кількість товарів, що можуть і намагаються
виробити товаровиробники на ринок і виражає інтереси продавця коли він
хоче і намагається отримати при обміні певну грошову суму. Як попит так
і пропозиція залежать від цін на товари. Але в свою чергу попит і
пропозиція впливають на рівень цін.

Ціна є елементом категоріального ряду товарного виробництва, її значення
таке складне і велике, що в розвинутому товарному виробництві ціну
вважають «душою» ринкової економіки. Сучасні уявлення про ціну свідчать,
що сформулювати єдине поняття «ціна» досить важко. Найбільш вживаним є
поняття, що це та сума грошей яку продавець згоден одержати, а покупець
згоден віддати за певний товар. Інше визначення ціни – це вартість
товару у грошах. Взагалі всі товарні відносини сучасної ринкової
економіки грунтуються та обертаються навколо ціни.

Категорія обміну, або процес купівлі-продажу має не менш важливе
значення ніж товар та ціна. Розрізняються бартерний обмін товару на
товар, та обмін грошовий. Існують декілька суттєвих правил обміну.
По-перше, обмін повинен принести користь (прибуток), по-друге, кожний
учасник обміну повинен намагатись одержати якомога більший прибуток,
по-третє, краще здійснити обмін з нижчим прибутком ніж відказатись від
обміну.

Гроші як невід’ємна категорія товарного обміну є загальним еквівалентом.
В товарному виробництві вони виконують такі функції: міри вартості;
засіб обігу; засіб платежу; засіб нагромадження.

24. ГРОШІ ТА ЇХ ФУНКЦІЇ. ЗАКОН ГРОШОВОГО ОБІГУ

Гроші, як особливий феномен економічного життя, виконують роль
загального еквіваленту в процесі обміну товарами. Являючись необхідним
економічним інструментом у товарних виробничих відносинах вони мають
такі визначальні ознаки. Гроші повинні мати абсолютну ліквідність і на
цій основі бути засобом збереження вартості товарів, мати
загальносуспільне визнання, а також виконувати

ЗО

в обміні роль посередника. Існування грошей налічює більше трьох тисяч
років. В своєму розвитку гроші пройшли головні чотири історичні етапи.

1. «Товарні гроші», що діяли до VII століття до н.е.

2. «Монетні гроші», епоха яких закінчилась в XIX столітті.

3. «Паперові гроші», що існували в XX столітті та використовуються і
зараз.

4. «Електронні гроші», які з’явилися у другій половині XX століття.
Економічна сутність грошей проявляється в їх функціях. Це функція міри
вартості, завдяки якій оцінюється відносна вартість товарів, що
обмінюються. Міра вартості виконується при допомозі масштабу цін, але в
сучасних умовах не в одній країні золото не використовується, як
монетарний товар, а тому офіційно масштаб цін не фіксується. Але при
цьому розвинуті держави свій золотий запас не тільки зберігають, а й
збільшують.

Функція засобу обігу- В цій функції гроші реально обслуговують процес
обміну товарів і чим швидше вони це роблять тим ця функція виконується
ефективніше. Функція засобу обігу не відокремлюється від функції міри
вартості. Третя функція грошей – засіб платежу. Ця функція може діяти
при умові збереження грішми своєї номінальної вартості. В противному
випадку обмін здійснюється в бартерному варіанті. Четверта функція
грошей – функція засобу нагромадження. Вона пов’язана із здатністю
грошей не тільки зберігати вартість проданих товарів, а й виступати
представником будь-якої форми багатства. Щоб бути у змозі виконувати
свої функції, гроші повинні мати такі властивості: загальна
стабільність, стійкість до зносу, загальне визнання, подільність,
портативність, взаємозамінність, розпіз-навальність,
транспортабельність.

Щоб бути ефективним економічним інструментом гроші повинні підкорятись
дії економічного закону грошового обігу. Цей закон діє у сфері грошового
обігу. Формула закону грошового обігу сформульована видатним економістом
К. Марксом має такий вигляд: Кт = ТЦ – К + П – ВП / Шо,

де Кт – кількість грошей, необхідних для обміну, ТЦ -сума цін товарів
вироблених у суспільстві; К — сума грошей, що обслуговують кредитні
угоди; П – платежі, по яких на-

31

став строк виплати; ВП — сума взаємосплачених платежів;] Шо – швидкість
обігу грошових одиниць.

Модифікована для етапу розвинутих ринкових відно-1 син формула І. Фішера
має вид М-У = Р-(},

де параметри М – грошова маса, що знаходиться в обігу; V – середня
швидкість обігу грошової одиниці; Р – середній рівень цін; 9 – об’єм
виробленого національного продукту. Рівняння Фішера дозволяє розрахувати
всі окремо взяті параметри.

25. ГРОШОВА СИСТЕМА ТА її ЕВОЛЮЦІЯ

Своє економічне призначення гроші можуть виконувати тільки при умові їх
постійного руху. Цей грошовий рух утворює грошовий обіг. Організація
грошового обігу в країні утворює грошову систему. Держава через
Національний банк формує такі структурні елементи грошової системи:
назву грошової одиниці; види грошових знаків; масштаб цін; порядок
емісії національних грошових знаків; організацію та умови безготівкового
обігу грошей; карбування монет та порядок їх обігу; порядок обміну
національної валюти на іноземну, валютні коефіцієнти; характер
забезпечення грошей та організаційні центри грошового обігу.

Гроші надходять в обіг через державний та банківський апарат. Сучасні
грошові системи розвинутих країн характеризуються наступними
визначальними рисами:

– високий рівень державного регулювання грошового обігу;

– поява грошей в обігу зумовлюється не тільки механізмом банківського
кредитування, а й значним випуском державою різноманітних цінних
паперів, що допомагають погашати державні борги;

– в грошовому обігу переважає безготівковий оборот;

– у зв’язку з відміною офіційного золотого змісту не визначається
масштаб цін, тобто грошова одиниця не має встановленої ваги грошового
металу;

– перехід від паперових грошей банкнот та казначейських білетів до
використання кредитних карток, що визначається, як «електронні» гроші.
Крім цього використовуються чеки та векселі.

32

За весь період історії існування грошових систем можна виділити два
типи. Перший тип – система металевого обігу- Другий – система обігу
кредитних та паперових грошей. Спочатку виникла архаїчна форма металевих
грошей де головним елементом був металевий зливок. У Київській русі
гроші були в формі металевого зливка, що мали назву гривня, яка важила
досить багато, від 100 до 409,5 г. Поступово почали карбувати металеві
монети. Взагалі вони з’явились у східних країнах ще в УІІІ-УП ст. до
н.е. Металева грошова система існувала у формі монометалізму та
біметалізму. Металами, що застосовувались для карбування монет були
золото та срібло.

Другий тип грошової системи – кредитно-паперова існує більше тисячі
років. Паперові гроші як і монети з’явились спершу в Китаї. В Україні
паперові гроші з’явились в обігу у другій половині XVIII ст. Сучасна
грошова паперово-кредитна система складається з державних банкнот,
розмінної монети, що виконує роль «кредитної монети» та депозитів до
запитання, або поточних рахунків національної кредитної системи. В
сучасних умовах все більшої ваги набуває так звана «електронна» грошова
система. Головним її елементом є кредитна картка завдяки якій проходять
безготівкові платежі.

26. РЕФОРМА ГРОШОВОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

Становлення України, як суверенної держави, та перехід до ринкової
економіки зумовили формування національної грошової системи.
Запровадження української грошової системи пройшло декілька етапів. На
першому етапі, У січні 1992 року, у готівковий обіг було запроваджено
тим-[часову національну грошову одиницю – українські купо-но-карбованці.
Купон багаторазового використання, як білет (державної скарбниці мав
примусовий курс та форму папе-‘ових грошей – готівки. Разом з тим, у
безготівковому обі-|ГУ, де проходила основна маса розрахунків між
суб’єктами осподарювання використовувались грошові одиниці неісну-‘Чого
СРСР – радянського карбованця. Під впливом, в пер-:у чергу, політичних
чинників Україна була усунена із зони іяльності радянського, або
російського рубля, а досить сут-єва сума заощаджена населенням в
еквіваленті приблиз-

33

но 130 млрд доларів була переведена до московських фінансових установ. У
листопаді 1992 року єдиним законник засобом платежу у готівковому та
безготівковому обігу український купоно-карбованець, а радянські гроші
на риторії України з обігу було вилучено.

Введення купоно-карбованця дозволило Національному банку започаткувати
національну платіжну систему та сфор мувати механізм міждержавних
розрахунків. Цьому допо> магало також створення валютного ринку в
державі. Роз роблена електронна платіжна система допомогла різко ско
ротити розрахунки між агентами грошових відносин ві багатьох днів до
декілька годин. Це дозволило підвищит ефективність діяльності суб’єктів
господарювання, а тако: забезпечити певний контроль за проходженням
грошови: коштів. Суттєвою рисою діяльності купоно-карбованця б його
офіційний тимчасовий статус. За замовленням дер: них органів України
постійна національна валюта – гривн була надрукована за кордоном, але в
силу багатьох об’єкти: них та суб’єктивних факторів в обіг не надходила.
Економіч: негаразди перехідного періоду: системна криза в країні, пі
силення інфляційних процесів, збільшення бюджетного д фіциту, падіння
суспільної продуктивності праці, і, як н слідок, зменшення обсягу
виробленого валового націонал ного продукту загалом вплинули на
знецінення тимчасо: грошової одиниці. Ряд антиінфляційних заходів
проведі них в країні, починаючи з жовтня 1994 року, дозволи ліквідувати
гіперінфляцію і зменшити інфляцію до при: нятних величин. Але на цей час
купоно-карбованець б; суттєво знецінений.

Другий етап реформи грошової системи почався у ресні 1996 р. коли була
введена в обіг повноцінна націон на валюта – гривня. Важливою рисою
другого етапу було що введення в обіг гривні носило відкритий
безконфіска ний характер, а важливим позитивним результатом ст
укріплення стабільності на грошовому, валютному та с: живчому ринках
країни. Реформа грошової системи в У: раїні була завершена. Україна
започаткувала Державну ска; бницю, яка має власні виробничі потужності
по друкуванн та карбуванню гривні.

34

27. РИНОК: СУТЬ, ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ ТА ХАРАКТЕРНІ РИСИ

У найбільш загальному розуміння ринок – це сукупність економічних
відносин, що виникають між виробниками і споживачами в процесі вільного
еквівалентного обміну виробленими благами (послугами), який
організований за законами товарного виробництва і грошового обігу.

З цього визначення ринку виходить, по-перше, що його можна роглядати як
складову частину єдиного економічного життя підприємств, галузей,
регіонів економіки в цілому; ринок завжди обумовлюється природою
виробництва, хоч йому властива значна самостійність і він активно
впливає на всі відтворювані процеси, їх кінцеві результати і
ефективність. По-друге, формування ринку не є самоціллю. Це не мета, а
засіб досягенння ефективності системи господарювання. По-третє, ринок
означає систему саморегулювання економіки, що стимулює розвиток
виробництва за його кількісними і якісними параметрами. Проте такий
ринок сьогодні є анахронізмом. Вільний, автоматично діючий ринок, що
саморегулюється, як доведено історичним досвідом, ефективно працювати не
може. Вже в римському праві містилися норми, які регулювали ринкові
відносини обміну.

Кожний етап розвитку суспільства зумовлює певні особливості
функціонування ринку, певні інститути, механізми ринкових відносин.
Можна умовно виділити ряд етапів і шляхів становлення ринкових відносин.

Перший етап – період від розпаду первісно-общинного ладу до виникнення
капіталізму. Він характеризувався формуванням ринкових відносин і
простого товарного виробництва. Сприяючи встановленню зв’язків між раніш
ізольованими суб’єктами господарювання (общинами, рабовласницькими
латифундіями, феодальними помістями, селянськими господарствами і т.п.),
вони відкривали додаткові можливості Для розвитку виробництва і
суспільства в цілому. Саме з розвитком торгівлі було пов’язане і
часткове нагромадження капіталу.

Другий етап – капіталізм періоду вільної конкуренції. Він
характеризувався розвитком ринкових відносин, їх ШИРОКИМ і глибоким
проникненням у всі сфери і функції суспільного господарства. Цей етап
тривав у більшості капіта-

35

дієтичних країн до межі ХІХ-ХХ ст. Ринок існував у своїй класичній
формі. Коли товар перетворився в елементарну частку капіталістичного
господарства. В цей період знімаються позаекономічні обмеження на шляху
вільного руху товарів, капіталу, робочої сили, створюється єдиний
національний, а потім і світовий ринок. За цих умов головними важелями
саморегульованої ринкової економіки стали вільні ціни й конкуренція.

Третій етап – переростання капіталізму вільної конкуренції в
монополістичний капіталізм, а потім в державно-монополістичний. Для
даного періоду характерним є підривання класичного ринку, обмеження сфер
його впливу державним регулюванням.

Сучасний же ринок – один із елементів іншої, значно складнішої системи
господарювання, елементами якої є:

– власне ринкові відносини, що грунтуються на конкуренції економічно
відокремлених виробників, вільних цінах, попиті і пропозиції і охоплюють
ринок товарів та послуг, ринок праці, ринок капіталу,
фінансово-кредитний ринок та ін.;

– численні регулюючі інститути, в першу чергу державні, головною метою
яких є підтримка збалансованості попиту та пропозиції, споживання і
нагромадження товарної і грошової мас;

– система досконально відпрацьованого законодавства, що встановлює
«правила гри» на ринку, перетворює ринок із «дикого» в цивілізований; це
антимонопольне (антитресто-ве) законодавство, законодавство про
власність, про угоди, договори і зобов’язання про захист споживача, про
працю і соціальну захищеність;

– стан масової свідомості (культура, ідеологія, правосвідомість);

– високоякісна інформаційно-аналітична база, тобто ринкова
інфраструктура (товарні біржі, біржі цінних паперів, служби зайнятості,
інформаційні центри, рекламні агентства, служби безготівкових рахунків
тощо).

чл28. ІНФРАСТУРКТУРА ТА ФУНКЦІЇ РИНКУ. ВИДИ РИНКІВ

Економіка функціонує як складова система трьох взаємозв’язаних рівнів:
мікрорівень – господарські одиниці!

36

метарівень – галузеві структури ринку (банки, біржі); мак-рорівень –
органи (в основному державні) регулювання ринкових відносин.

Ця система розкриває організацію ринкових відносин. Поряд з нею важливим
елементом організації виступають види і форми ринку. Розрізняють, як
правило, такі види ринків: ринок товарів та послуг (споживчий ринок,
ринок засобів виробництва, ринок інвестиційних ресурсів); фінансовий
ринок (ринок кредитів, ринок цінних паперів, грошовий та валютний
ринок); ринок праці. Важливе місце належить також ринку нерухомості та
ринку природних ресурсів.

Реформа споживчого ринку в Україні передбачає:

1) розвиток підприємництва у сфері торгівлі і демонополізацію;

2) підтримку малого і середнього бізнесу;

3) перехід до нової системи ціноутворення;

4) поступову ліквідацію дотацій збитковим підприємствам;

5) захист ринку і споживачів від недобросовісної торгівлі;

6) ліквідацію необгрунтованих привілеїв у розподілі споживчих благ.

Ринок засобів виробництва в повному розумінні цього слова в Україні не
існував. Засоби виробництва надходили до споживачів через централізовану
систему матеріально-технічного постачання. Фактично ринок засобів
виробництва створюється в Україні заново, і головним моментом є перехід
від централізованого фондування ресурсів до оптової торгівлі ними.

Процес становлення фінансового ринку охоплює собою формування ринку
кредитних ресурсів, ринку цінних паперів і ринку валюти.

Інфраструктура ринку складається із сукупності допоміжних організацій,
установ, посередників, діяльність яких зумовлена прискоренням просування
товарів та послуг на різних ринках. Серед елементів інфрастурктури ринку
центральне місце належить біржам (товарним, фондовим, валютним,
нерухомості, праці тощо).

Структура ринку відображає його місце в системі організації суспільного
виробництва. Щоб з’ясувати механізм ринку, слід визначити, що таке
попит, пропозиція, ціна, кон’юнк-

37

тура, рівновага (це головні параметри ринку) конкуренція, монополія і
олігополія ринку (це головні його атрибути).

Попит – це сума грошей, яку покупці мають намір заплатити за необхідні
товари та послуги. Пропозиція – сукупність товарів з певними цінами, які
ладні продати виробники. Ринкова ціна — це фактична ціна, яка
встановлюється на ринку. В сфері обігу під взаємодією різних чинників
ціни можуть відхилятися від вартості. Коливання цін є виявом дії закону
вартості. Кон’юнктура – співвідношення попиту і пропозиції на певні види
товарів або всю товарну масу на не певному ринку. Кон’юнктура змінюється
під дією різних факторів: обсягу виробництва, розміру товарних запасів,
динаміки цін і грошових доходів, організації реклами і торгівлі тощо.
Рівновага — повний або частковий збіг попиту пропозиції. Між цими
параметрами ринку існує тісний взаємозв’язок, для характеристики якого
використовуються такі поняття, як «еластичність попиту», «еластичність
пропозиції», «ціна рівноваги». Крім того, взаємозв’язок між попитом,
пропозицією і ціною виявляються в законах попиту і пропозиції.

Ринок виконує слідуючі функції: регулюючу, стимулюючу, організаційну,
інформаційну.

29. ЗАКОН ПОПИТУ

Попит – це сума грошей, яку покупці мають намір заплатити за необхідні
товари та послуги.

Суб’єкти ринку виходять на нього або для того, щоб придбати необхідні їм
товари, або з метою продати останні. Відно шення купівлі-продажу
постійно відтворюються. Бажання купити відповідну кількість товарів або
послуг залежить віді можливостей споживача, тобто, чи підживлюється це
бажан ня його платеспроможністю. І якщо у вас немає грошей, тс ваша
потреба не має шансу бути задоволена, попит не проявиться. Але і маючи
гроші, споживач намагається купити товар дешевше. При цьому він
усвідомлює інтерес продавця, прагнення якого – продати товар дорожче.

Тому споживач готовий заплатити за товар так звану ціну попиту –
максимальну ціну, вище якої попит не відбудеться, тому що у покупця
вичерпана платоспроможність Разом з тим, між ціною і обсягом попитуємого
товару існує тісний взаємозв’язок, який розкриває закон попиту. Суть –

38

зворотна залежність між ціною товару І величиною попиту на цей товар
(при останніх рівних умовах). Чим вище ціна, тим меньше благ придбає
споживач, і навпаки, меньше ціна -більше попит.

Функція попиту – це функція, яка визначає попит в залежності від різних
факторів, впливаючих на нього.

До таких факторів відносяться:

1. Зміна доходів споживачів – доход.

2. Зміна очікувань споживачів – очікування.

3. Зміна смаків споживачів – смаки.

4. Ціни на товари – суб’єкти (взаємозаміняємі товари).

5. Ціни на комплектарні (взаємодоповнюючі товари).

6. Зміна в кількості покупців — кількість покупців.

7. Інші фактори – інші фактори.

Таким чином, попит є функцієй ціни і всих перелічених вище факторів.

Зміна цін на взаємозамінні товари приведе до росту попиту на одні товари
та зниженню попиту на інші. Наприклад, збільшення цін на яловичину
вимагає зменшити його споживання, одночасно зросте попит на рибу. Зріст
цін на вершкове масло збільшить споживання маргарину. Однак є інші
поєднання товарів, які споживаються тільки разом. Це взаємодоповнюючі
товари. Вони характеризуються тісною взаємодією – збільшення ціни одного
товару призводить до зменшення попиту на інший, і навпаки, зменшення
ціни одного товару супроводжується збільшенням попиту на другий
(автомобілі і бензин, фотоапарати і фотоплівка і таке інше). Нарешті,
зміна у кількості покупців. Зріст народжуваності, наприклад, викличе
зріст попиту на товари дитячого асортименту і навпаки.

ЗАКОН ПРОПОЗИЦІЇ

Пропозиція – сукупність товарів з певними цінами, які ладні продати
виробники.

Зміна попиту викликає відповідну реакцію пропозиції. Цей взаємозв’язок
розкривається у формулі «попит породжує пропозицію». Пропозиція – це
товари та послуги, які знаходяться на ринку або здатні бути доставленими
на нього по деякій ціні. Оскільки зосередження виробника – одержання
користі, він буде зацікавлений продати товар дорожче.

39

Одночасно ціна попиту повинна ураховувати інтереси контрагента, тобто
споживача орієнтуючись на його платоспроможність.

При інших рівних умовах, чим вище ціна, тим більша кількість товарів та
послуг можуть запропонувати ринку продавці. Як бачимо, зв’язок між ціною
і обсягом продукту, що пропонується – прямий. В цьому суть закону
пропозиції.

Виділяють також нецінові фактори пропозиції:

1. Ціни на ресурси.

2. Характер технологій, що використовуються.

3. Податки та субсидії.

4. Ціни і інші товари.

5. Кількість продавців.

6. Очікування на ринку.

7. Інші фактори.

Пропозиція є функцією всіх представлених вище факторів. Ціни на ресурси
впливають на витрати фірми. Нижче ціни -нижче витрати. Вище ціни – вище
витрати, нижче пропозиція. Цей процес супроводжується процесом
удосконалення технології, бо більш прогресивне призводить до зниження
витрат фірми, стимулюванню пропозиції. Застаріла технологія дає
зворотній ефект. Податки для фірми – це їх витрати. Збільшення
податкових ставок веде до зростання витрат, отже, попит зменшиться.
Субсидії (дотації) дають прямо протилежний ефект, пропозиція зростає.
Підвищення цін на одиницю змінює орієнтацію фермера з виробництва
яловичини на виробництво свинини. Зниження цін на кукурудзу примусить
фермера збільшити виробництво пшениці.

Збільшення кількості продавців призведе до збільшення товарів, що
пропонуються на ринку.

Такий же ефект викличе очікування збільшення цін на товари, що
пропонуються покупцеві.

І навпаки, якщо прогнозується несприятлива ринкова кон’юнктура, виробник
буде остерігатися збільшувати виробництво, попит зменшиться.

Роздивляючись функцію пропозиції необхідно враховувати часовий фактор,
що відіграє важливу роль у взаємодії ряду попит-пропозиція-ціна.

Умовно розрізняють три ринкових періода: 1. Найкоротший.

40

2. Короткостроковий.

3. Довгостроковий.

Найкоротший – всі фактори виробництва (праця, капітал, земля)
залишаються постійними.

В короткостроковому періоді деякі фактори виробництва залишаються
змінними.

В довгостроковому періоді всі фактори виробництва, включаючи виробничі
можливості, змінні. Збільшення попиту при незначному збільшенні ціни
призведе до значного збільшення виробництва та пропозиції.

31. РИНКОВА РІВНОВАГА. РІВНОВАЖНА ЦІНА

Класичний ринок – система з періодично виникаючими протиріччями, що
саморегулюється. Протиріччя призводять до (тимчасового) певного
порушення ринкової рівноваги.

Порушується попит та пропозиція. Зміна цін заставляє суб’єктів ринку
змінювати свої плани.

Але, ринок сучасної конкуренції приводить до ситуації, коли виробники
запропонують рівно стільки товарів, скільки необхідно споживачеві. В
даному випадку попит та пропозиція співпадуть, ринок прийде в стан
рівноваги. При даній ціні величина пропозиції буде дорівнювати величині
попиту.

Здатність конкурентних сил з боку попиту та пропозиції встановлювати
ціну на рівні, при якому купівля та продаж співпадають, носить назву
врівноважуючої функції ціни.

Оскільки ринок – це договірна система, суб’єкти, здійснюючи угоду,
керуються взаємним інтересом. Але, вони повинні згодитися з певними
умовами ринку – товарними цінами.

В договірних відношеннях беруть участь тільки ті покупці, котрі можуть
виконувати основні умови ринку – платити ціну на рівні рівноважної або
вище її.

Але е продавці, які встановлюють ціну на рівні рівноважної ціни або
нижче її.

Невиконання даної умови залишає потенційних покупців та продавців за
межами ринку. Ті, хто з даними правилами гри згоден – залишаються у
виграші.

Порушення ринкової рівноваги приводить до її розба-лансованості. Виникає
або надлишок попиту, або надлишок пропозиції.

41

Отже, ціна встановлюється на ринку в результаті попиту та пропозиції.
Втручання держави в процес формування ринкової ціни, в основному веде до
деформації ринкового механізму, оскільки перекручується інформація.
Хибна інформація позбавляє можливості суб’єктів ринку прийняти
оптимальні рішення відповідні об’єктивним умовам попиту та пропозиції.

Якщо держава візьме на себе відповідальність встановлювати гранично
максимальну ціну, це приведе до ліквідації її розподільчої функції, що
призведе до нерівномірного доступу до дешевих товарів, нормованому
розподіленню, тіньовому ринку товарів.

32. ДЕРЖАВА ЯК СУБ’ЄКТ ЕКОНОМІЧНОЇ РИНКОВОЇ СИСТЕМИ

Проблема втручання держави в економіку має багаторічну історію. З
моменту виникнення держави її найважливішими функціями були збереження
та зміцнення влади. Держава брала на себе такі загальні економічні
функції, як регламентація торгівлі, будівництво нових міст, доріг,
введення єдиного грошового обігу та системи мита. Під час становлення та
розвитку капіталізму роль держави в економіці значно поширюється.
Насамперед вона виконує функцію первинного нагромадження капіталу. В цей
період виникають державні та змішані компанії для торгівлі. Держава стає
власником арсеналів і верфів, підприємств добувної промисловості,
створює горілчані, соляні, тютюнові та інші монополії. Держава бере на
себе функцію щодо збереження конкуренції, обмеження припливу іноземного
капіталу, утримує пошту, транспортні засоби, регулює частково відносини
між працівниками та підприємцями.

З 30-х рр. XX ст. втручання держави в розвиток економіки розширюється.
Держава розпочинає систематичне регулювання на макроекономічному рівні і
стає одним з головних суб’єктів грсподарської діяльності в більшості
країн.

Продуктивні сили переростають вузькі рамки монополістичної власності, це
призводить до одержавлення капіталістичної економіки. Держава перестає
бути лише елементом надбудови і перетворюється в елемент базису.
Економічні функції держави значно поширюються і поглиблюються.

42

Однією з важливих функції держави стає функція відтворення сукупного
капіталу. Вона означає, що держава бере на себе глобальне завдання
розвитку усієї економічної системи. Без втручання держави в економіку в
усіх сферах суспільного відтворення економіка капіталізму не змогла б
існувати, цей факт вперше серед науковців відзначив Дж. М. Кейнс.

У цей час зростає роль держави як підприємця, інвестора, продавця і
покупця, кредитора та споживача. За таких умов відбувається одержавлення
процесу відтворення робочої сили, засобів виробництва, науки, форм і
методів організації праці, інформації тощо. Система державного втручання
в господарську діяльність постійно вдосконалюється. Якщо спочатку вона
включала в себе проведення надзвичайних антикризових заходів, то потім
ці заходи стали розроблятися для всіх фаз промислового циклу. Після
другої світової війни виникли такі форми, як програмування і
прогнозування економіки, розвиваються процеси регулювання економіки.
Таким чином, в сучасних умовах державний вплив поширюється на всі
сторони господарського життя (виробництво, торгівлю, фінанси, грошовий
обіг, міжнародні економічні відносини) і має систематичний характер.

Економічна політика держави спрямована на досягнення таких головних
цілей: підтримання стабільних темпів економічного зростання без спадів і
криз; досягнення певної зайнятості; забезпечення стабільності грошового
обігу, недопущення інфляції; забезпечення ефективності виробництва і
діяльності підприємців; підтримання рівноваги платіжного балансу.

Серед засобів здійснення державної політики треба відзначити:
законодавство по охороні та захисту навколишнього середовища; державні
субсидії на розвиток суспільне необхідних виробництв; антимонопольне
законодавство.

Одним із основних заходів втручання держави в господарську діяльність є
механізм регулювання економіки. Серед елементів цього механізму слід
виділити ринкове регулювання попиту та немонополізованого сектору
економіки, що здійснюється з допомогою механізму конкуренції, динаміки
ринкових цін і стихійного вирівнювання попиту та пропозиції і
встановлення рівноваги національного ринку.

43

Найповніше державне регулювання проводиться через надання державою
замовлень, закупівлю нею значної частини виробленої продукції, що
гарантує попит на неї.

Найважливішими напрямками державного регулювання економіки і як наслідок
встановлення рівноваги національного ринку є: антициклічне регулювання,
що має короткочасний характер і спрямоване на послаблення циклічних
коливань, зниження рівня інфляції, і програмування, яке має
довготривалий характер. Для досягнення цих цілей держава використовує як
пряме (адміністративне) регулювання, що здійснюється за допомогою
прийняття законодавчих актів і заснованих на них дій виконавчої влади,
так і непряме регулювання шляхом використання різних економічних,
фінансових важелів (зміна ставки податків, норми процента, надання
податкових пільг та ін.). У цьому випадку економічна роль держави
полягає в забезпеченні регулювання суспільного капіталу в цілому.

РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ ЯК ОСНОВА ПЕРЕХОДУ ДО РИНКУ, ЙОГО СУТЬ ТА ЗАСОБИ

Плани на макрорівні в розвинених країнах складаються так, що їх
реалізація поєднує інтереси більшості товаровиробників з інтересами
суспільства. Отже, найважливіше в економіці України – це скорочення
етапу переходу від стихії, від «дикого» ринку (який виник через
поспішний демонтаж планування, управління) до цивілізованого,
регульованого ринку.

На перехідному етапі до планово-ринкової економіки першочерговим
завданням є роздержавлення та приватизація. Цей процес уже почався.

Основою економічної системи є власність. Кожна стадія розвитку
суспільства об’єктивно потребує різноманітності форм власності і форм
господарювання. Тривалий час в економіці переважала державна форма
власності, яка стримувала ініціативу та підприємництво, що призвело до
застою, а потім і до кризи. Тому зараз треба здійснити корінні
перетворення відносин власності, насамперед у державному секторі, або
здійснити роздержавлення, приватизацію через акціонерну та інші форми
власності.

44

Основним напрямком перетворення відносин власності, відновлення
економічної системи є роздержавлення. Роздержавлення – це перетворення
підприємств, засновані на різних формах власності.

Слід виділити два принципи роздержавлення та приватизації, без яких не
існує ринку, а без ринку не може бути роздержавлення і приватизації. В
країнах Східної Європи головним (першим) принципом роздержавлення та
приватизації є капіталізація доходів, або можливість вкладати одержані
кошти в розширення виробництва, купівлю нових акцій. Приватизація
означає рух до того, щоб провідні позиції належали приватному сектору,
акціонерним товариствам, спільним підприємствам.

Другий принцип – стабілізація. Такі країни, як Польща, Словенія, Чехія
та інші країни, вже пережили так звану «шокову терапію». В них акцент
був зроблений на фінансову стабілізацію з шоком, а коли встановилася
відносна рівновага в економіці, на перше місце були висунуті питання
приватизації. В Угорщині ці проблеми були вирішені ще в 60-х роках без
шоку. Наша економіка і суспільство зараз переживають великі шокові
потрясіння з січня 1992 р.

При розгляді методів роздержавлення та приватизації треба виділити
головні питання про платність та безплатність цього процесу. Як показує
досвід східних країн, їх треба розумно поєднувати. Наприклад, Польща
пішла по трьох напрямках. Перший – капіталізація. Насамперед великі
державні підприємства перетворюються в акціонерні товариства, акції яких
вільно продаються. Другий шлях стосується середніх та малих підприємств.
Він реалізується через їх формальну юридичну ліквідацію, в тому числі
через банкрутство і розпродаж їх через аукціони. Третій – все інше,
тобто інвестиційні купони, або безкоштовна роздача. Роздержавлення та
приватизація – це тривалий процес.

Однак можна вже виділити значення, форми та етапи такого процесу.
Значення роздержавлення та приватизації полягає в наступному:

1) ліквідація монополії державної власності та державних дотацій
збитковим підприємствам;

2) зміцнення валютного фонду і стабілізація грошових відносин;

45

3) прискорення науково-технічного прогресу;

4) зниження зростання прогресу; вирішення екологічних проблем;

5) зниження зростання безробіття;

6) створення різноманітності товарної маси;

7) стабільність в суспільстві та національна злагода тощо. Формами,
приватизації є: акціонування підприємств;

прямий викуп; розпродаж державних підприємств на аукціоні фізичним та
юридичним особам.

Слід виділити такі етапи приватизації:

1) створення умов для роздержавлення, формування різних суб’єктів
власності, виявлення об’єктів приватизації;

2) розроблення методики оцінки майна;

3) створення органів, які будуть здійснювати цей процес, а також
механізму контролю;

4) забезпечення підготовки і оформлення документів.

Держава в перехідний період має вирішувати багато проблем і насамперед
проблеми створення орієнтованої на ринок правової інфраструктури,
встановлення незалежної юридичної системи, забезпечення законності,
проведення активної кредитно-грошової та бюджетної політики.

34. ПІДПРИЄМНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА БІЗНЕС: СУТНІСТЬ І ТИПИ

Зміст підприємницької діяльності можливо характеризувати у кількох
взаємопов’язаних аспектах. По-перше, підприємництво – це один з
найважливіших економічних ресурсів суспільства, що забезпечує оптимальне
використання обмежених ресурсів з метою максимального задоволення
необмежених потреб, виконує функції комбінації факторів виробництва,
інновації, контролю за витратами, тощо. По-друге, підприємництво – це
особливий тип економічної поведінки індивідуального, відокремленого
господарюючого суб’єкта, що діє в системі «мінімізація витрат –
максимізація доходу» і являє собою певний вибір способу використання
обмежених ресурсів. По-третє, підприємництво – це особливий вид
господарської діяльності: самостійна ініціатива, систематична, на
власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт,
наданню послуг і зайняттю торгівлею з метою отримання прибутку (ст. 1
Закону України

46

«Про підприємництво» від 07.02.1991 р.). Поняття «бізнес» можливо
використовувати як синонім підприємництва, але треба пам’ятати, що
бізнес – це об’єкт підприємницької діяльності, певне «діло», що веде
підприємець.

Сутність підприємницької діяльності розкривають його принципи: вільний
вибір діяльності; залучення на добровільних засадах до здійснення
підприємницької діяльності майна і засобів юридичних осіб і громадян;
самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і
споживачів продукції; установлення цін відповідно законодавству; вільне
найняття робітників; залучення та використання матеріально-технічних,
трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не
заборонено або не обмежено законодавством; вільне розпорядження
прибутком, що залишається після внесків платежів, що встановлені
законодавством; самостійне здійснення підприємцем – юридичною особою
зовнішньоекономічної діяльності; використання кожним підприємцем долі
валютної виручки, що йому припадає, на свій розсуд.

Підприємництво може бути виробничим, комерційним, фінансовим, то що;
приватним і партнерським; з утворенням або без утворення юридичної
особи; з використанням, або без використання найманої праці. Що до
масштабів бізнесу, підприємництво можливо визначити, як великий,
середній та малий бізнес. Так, згідно з законодавством України, суб’єкти
малого підприємництва – це, по-перше, фізичні особи, які здійснюють
підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і у відношеннях
праці з якими на протязі року знаходиться не більш 10 чоловік, а обсяг
виручки від реалізації продукції не перебільшує 500 тис. грн.; по-друге,
юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності будь-якої
організаційно-правової форми та форми власності, у яких за рік
середньооблікова чисельність працюючих не перебільшує 50 чоловік і обсяг
виручки від реалізації продукції не перебільшує 1 млн грн.

35. РІЗНОМАНІТНІСТЬ ФОРМ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Головними організаційними формами підприємницької діяльності є:
одноосібне володіння – бізнес, власником та керуючим якого є одна
людина, яка особисто його контро-

47

люе; партнерство – добровільне комерційне (з метою отри мання прибутку)
об’єднання двох, або більше осіб, де володій-ня та розподіл прибутків
(збитків) регулюються укладеною між партнерами угодою; корпорація –
добровільне комер-і ційне об’єднання значної кількості осіб на засадах
акціону-вання капіталу та обмеженої відповідальності. Згідно до чинного
законодавства України зазначені організаційні форми підприємництва
представлені як приватні підприємства, фермерські господарства, а також
як фізичні особи – суб’-1 єкти малого підприємництва (одноосібне
володіння), това-‘ риства з обмеженою відповідальністю, товариства з до-
[ датковою відповідальністю, повні та командитні товариства
(партнерство), акціонерні товариства відкритого та закритого типів
(корпорація).

Кожна організаційна форма підприємницької діяльності має позитивні риси
та певні недоліки. Перевагами одноосібних володінь є відносна легкість
їх створення, можливість повного контролю з боку власника, який є і
власником прибутків бізнесу. До їх недоліків можливо віднести
обмеженість фінансових можливостей, що, в свою чергу, створює певні
труднощі щодо залучення необхідних матеріально-технічних та трудових
ресурсів. Відповідальність власника є необмеженою, що в разі банкрутства
може загрожувати втратою не тільки бізнесу, але й власного майна.
Керування одноосібним володінням може бути не досить компетентним, бо
залежить від знань та можливостей підприємця.

Партнерствам притаманні однакові переваги з одноосібними володіннями,
але вони мають більше фінансових можливостей, тому що створюються на
засадах об’єднання коштів партнерів. Необмежена відповідальність (повна,
солідарна) є рисою тільки повних товариств, та певних учасників
командитних товариств – так званих учасників з повною відповідальністю
на відміну від командистів-учасників, відповідальність яких обмежена їх
часткою в майні товариства. Партнери в товариствах з додатковою
відповідальністю відповідають по зобов’язанням товариств, крім внесків в
статутний фонд, власним майном в кратному розмірі відносно внеску, а
партнери товариств з обмеженою відповідальністю – тільки внеском в
статутний фонд. Значним недоліком партнерств є певні труднощі
керівництва, оскільки 48

можливі суперечності між партнерами, які можуть привести і до ліквідації
партнерства. Крім того, недоліком партнерств є подвійне оподаткування:
прибуток господарського товариста оподатковується як прибуток юридичної
особи, а після розподілу його частки між партнерами – як доход фізичних
осіб.

Перевагами корпорацій є обмежена відповідальність власників капіталу по
зобов’язанням корпорації, можливість акціонерів здійснювати операції з
акціями корпорації на фондовому ринку, при цьому перепродаж часток
капіталу не впливає на факт існування корпорації. Корпорація має значні
можливості щодо залучення усіх видів ресурсів, бо володіє крупним
капіталом, має можливість отримати кредити. Недоліками корпорації є
складніший порівняно з одноосібними володіннями та партнерствами порядок
створення та ведення обліку та звітності, певна відокремленість
акціонерів з невеликою кількістю акцій від керування корпорацією.

36. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ І ФОРМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

В УКРАЇНІ

Підприємницька діяльність в Україні здійснюється в межах достатньо
змістовного правового середовища, яке являє собою сукупність законів
України, указів Президента України, декретів, постанов Кабінету
Міністрів, нормативних актів мінистерств, органів місцевих рад та
державних адміністрацій та інше, які містять у собі і норми приватного
права, і норми публічного права. Вершину становить Конституція України,
в ст. 42 якої гарантується право кожного на підприємницьку діяльність,
яка не заборонена законом. Серед найважливіших правових актів стосовно
підприємницької діяльності треба назвати:

– Закон України «Про підприємництво» (від 07.02.1991 р.), який визначає
загальні правові, економічні та соціальні принципи здійснення
підприємницької діяльності громадянами та юридичними особами, становить
гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки;

– Закон України «Про власність» (від 07.02.1991 р.), в ст. 6 якого
закріплено право власника використовувати майно, що йому належить, для
підприємницької діяльності,

49

а також його право створювати підприємства, ^організації що є юридичними
особами;

— Закон України «Про підприємства в Україні» (в 27.03.1991 р.), який
визначає види та організаційні формі підприємств: приватне, колективне,
господарське товариство, підприємство, що засноване на власності
об’єднань грома дян, комунальне підприємство, державне підприємство; ме
ханізм здійснення ними підприємницької діяльності;

– Закон України «Про господарські товариства» (від 19.09.1991 р.), який
регулює діяльність господарських товариств, які є організаційними
формами підприємництва з утворенням юридичної особи: акціонерні
товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариста з
додатковою відповідальністю, повні та командитні товариства;

– Закон України «Про інвестиційну діяльність» (від 18.09.1991 р.), що
визначає загальні правові, економічні та соціальні умови діяльності
громадян, юридичних осіб та держави по реалізації інвестицій – майнових
та інтелектуальних коштовностей, що укладаються в об’єкти
підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку або
досягнення соціального ефекту; !

– Указ Президента України «Про внесення змін в Указ Президента України
від 3 липня 1998 р. № 727» про спрощену систему оподаткування, обліку та
звітності суб’єктів малого підприємництва (від 28.06.1999 р.), який
регулює діяльність малого підприємництва.

Діяльність суб’єктів ринкової інфраструктури регулюється законами
України «Про товарну біржу» (від 10.12.1991 р.), «Про цінні папери та
фондову біржу» (від 18.06. 1991 р.), «Про банки та банківську
діяльність» (від 07.12.2000 р.) та інші.

Умови підприємницької діяльності держава регулює, спираючись на закони з
оподаткування, зокрема Закон України «Про порядок погашення зобов’язань
платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (від
21.12.2000 р.), що є єдиним документом, в якому зібрані усі положення
щодо сплати податків та сборів; антимонополь-: не законодавство, закони
щодо захисту прав споживачів, ре- і рулювання ціноутворення,
зовнішньоекономічної діяльності підприємців.

50

37. КОНКУРЕНЦІЯ, її СУТЬ ТА ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Конкуренція (лат.) означає зіштовхуватися, змагатися. Конкуренцію можна
розглядати, з одного боку, як сукупність взаємонезалежних намагань
різних продавців установити контроль на ринку (А.Сміт). В цьому разі
конкуренція – це суперництво, боротьба між виробниками товарів та послуг
за кращі, економічно вигідні умови виробництва та реалізації продукту. З
другого боку конкуренція це особлива структура ринку та умов, які
панують на ньому (Дж. Робинсон, Ф. Єджуорт). Тоді головним стає не
суперництво фірм, а визначення принципової можливості (чи неможливості)
впливу на загальний рівень цін на ринку. Конкуренція виконує важливі
функції і ринковій економіці. Перш за все конкуренція, як зовнішня сила
примушує виробників підвищувати продуктивність праці, розширяти вигідні
сфери виробництва, збільшувати накопичення та ін. По-друге, конкуренція
розподіляє виробництво на певні пропорції (галузеві, міжгалузеві),
сприяє переливу капіталу між сферами виробництва. По-третє, конкуренція
сприяє розподілу виробників на багатих та бідних, розподіляє людей за
суспільно-економічним статусом. По-четверте, конкуренція забезпечує
нагромадження капіталу і поволі сприяє появі монополізму, такого
особливого економічного явища, яке підриває і руйнує саму конкуренцію.
Конкурентне середовище потребує особливих форм підприємницької
діяльності (класичної чи інноваційної, одноособових чи спільних форм), а
також різноманітних форм економічної поведінки фірм (їх відношення до
реклами, цінової стратегії, інновацій, конкурентів та ін.).

Конкуренцію слід розглядати з декількох аспектів.

В залежності від таких рис, як кількість фірм, що діють на ринку, їх
впливу на ціни, характеру вироблюваного продукту, доступ до ринкової
інформації, особливості вступу та виходу з ринку, своєрідності принципів
підприємництва, конкуренцію слід розділяти на досконалу та недосконалу.

По-друге, в залежності від сфери суперництва конкуренція буває
внутрігалузева та міжгалузева.

По-третє, конкуренцію слід розглядати в залежності від класифікацій
товару, особливостей його використання. Існує предметна конкуренція, яка
є суперництвом на ринку кон-

51

кретних видів продукції та послуг різних фірм-виробників Видова
конкуренція – це боротьба однорідних видів про дукту подібного
споживання, але з різними характеристи ками. Функціональна конкуренція
має місце, коли різи товари задовольняють однакову потребу чи мають
однакс ве призначення.

В залежності від механізму боротьби конкуренція бувай цінова та
нецінова, добросовісна (краща якість продукту] розширення мережі
обслуговування споживачів, широке І користання реклами і т.п.) та
недобросовісна конкуренціє (економічне, технологічне та фінансове
шпигунство, підроб’ ка продукції відомої фірми, використання її
торговельне: марки, махінації з діловими звітами, підкуп кращих фахівців
та ін.).

38. ВИДИ КОНКУРЕНЦІЇ

В економічній теорії виділяють наступні види конку ренції.

Досконала (чиста) конкуренція. Вона існує коли є велика кількість малих
по розміру фірм, жодна з яких не може займати значної частки на ринку.
Продавці діють незалежно один від одного. Ніхто не може впливати на їх
вибір і контролювати ціни. Товар, що виробляється є однорідним, тобто не
має суттєвої диференціації, вхід в галузь виробництва та вихід із неї
здійснюється повільно без будь-яких законодавчих, технологічних та
фінансових перешкод. Покупці та продавці мають необхідну інформацію про
різні сторони підприємницької діяльності (виробничі ресурси, витрати,
необхідна технологія виробництва, джерела фінансування, ціни та ін.).

Недосконала конкуренція здійснюється за існуванням таких умов: відносно
велика кількість продавців; диференціація товарів; відносно легкий вступ
та вихід з ринку; відносний контроль за рівнем цін; обмежений характер
інформації про ринок тощо.

Чиста (абсолютна) монополія на якій панує один виробник, а його продукт
не має близьких замінників.

Монополістична конкуренція. В ній з’єднуються риси чистої конкуренції
(велика кількість фірм, вільний вхід та вихід з галузі, легкий доступ до
інформації, відсутній конт-

52

роль за цінами) та деякі певні риси монополізму (обмеження, перш за все
диференціація продукту, що виробляється).

Олігополія, де декілька великих фірм домінують на ринку конкретного
товару внаслідок концентрації великої долі виробництва, існує контроль
над цінами з боку самих фірм, продукт на цьому ринку може бути як
однорідним, так і диференційованим, вхід на цей ринок та вихід з нього
мають значні перепони.

Олігопсонія, якщо на ринку є декілька покупців та багато продавців (чи
виробників).

Монопсонія – це така ситуація на ринку, коли є тільки один покупець. Він
володіє монопольною владою на утворення, ціни.

МОНОПОЛІЗМ, ЙОГО СУТЬ, ТИПИ, ФОРМИ ТА НАСЛІДКИ. АНТИМОНОПОЛЬНА ПОЛІТИКА

У всесвітній економічній практиці існує декілька основних типів
монополізму.

Монополізм, який виростає з конкуренції і базується на концентрації та
централізації виробництва чи капіталу. Цей тип монополізму являє
найбільшу загрозу ринковій економіці, він постійно знаходиться у полі
зору держави, виступає головним об’єктом демонополізації.

Монополізм, який пов’язаний з технологічною оліго-полією (металургія,
авіакосмічна галузь, залізничний транспорт та ін.). Це означає, що
технологія потребує великих підприємств, в межах яких може бути
організоване ефективне виробництво.

Монополія, яка обумовлена диференціацією продукту. Монополістичний ефект
досягається не великим обсягом виробництва, не контролем над цінами, а
своєрідністю, новизною продукту послуг, популярністю торгівельної марки.
Монополізм тих підприємств, які лідирують в окремих галузях
науково-технічного прогресу (наприклад, виробництво лазерної техніки,
біотехнологій). Це тимчасова монополія, тому що вона зникає з
розповсюдженням та використанням наукової ідеї, проекту в інших фірмах.
Ця монополія стає об’єктом державного регулювання для того, щоб
забезпечити вільне використання науково-технічної інформації в інших
галузях економіки.

53

Природно-державна монополія, яка пов’язана з виробі ництвом товарів
нееластичного попиту, які є незаміннон частиною споживчого набору.

Монополізм, який формується в умовах адміністратив но-командної
економіки. Його причинами виступають неекої номічні фактори. Це найбільш
небезпечна форма монополізму яка впливає негативно на економіку та
суспільство в цілому

Антимонопольна політика та антимонопольне законо, давство має на меті
по-перше, попередити створення моно полій; по-друге, перешкодити
використання монопольн влади; а по-третє, захистити конкуренцію.

РОЗДІЛ IV МІКРОЕКОНОМІКА

40. МІСЦЕ СПОЖИВАЧА В СИСТЕМІ РИНКОВИХ ВІДНОСИН

Споживач як суб’єкт ринкових відносин – це людина, яка прагне
максимально задовольнити потреби шляхом споживання корисних якостей
економічних благ та послуг з урахуванням існуючих обмежень у доходах та
цінах. В основі вирішення цих та інших питань лежать стимули –
спонукаючі мотиви, які обумовлені сукупністю зовнішніх та внутрішніх
факторів. Зовнішні фактори формують господарське середовище, основними
параметрами якого є ринкова кон’юнктура, інноваційна політика виробника,
система ціноутворення. До внутрішніх факторів належать первинні мотиви,
бажання покупців тощо. Сукупність внутрішніх і зовнішніх факторів і
зумовлює спонукання споживачів. Кожен із них може, по-перше, прийняти
рішення про купівлю того чи іншого блага; по-друге, зайнятися
додатковими пошуками чи збиранням додаткової інформації; по-третє,
відмовитись взагалі від ідеї придбання.

Слід зазначити, що споживачі мало впливають на характер підприємницької
діяльності. Коли попит перевищує пропозицію, а тому потреби споживачів
часто не беруться до уваги підприємцями. Тепер підприємцям довелося
сконцентрувати всю увагу на потребах споживача.

Сучасна теорія при визначенні місця споживача в системі ринкових
відносин за головне вважає розуміння його інтересів та вміння підприємця
задовольнити його потреби. Потреби споживача стали пріоритетними в
підприємницькій діяльності, ключовими параметрами в забезпеченні успіху
будь-якого виду бізнесу.

41. ТЕОРІЯ ПОВЕДІНКИ СПОЖИВАЧА (СПОЖИВЧОЇ ПОВЕДІНКИ)

Поведінка споживачів, їх вибір у світі економічних благ носить
індивідуальний характер. Це означає, що кожен спо-

55

живач керується своїм смаком, схильностями, потребам! Дії та вчинки,
мотивація прийняття рішень споживача! залежать в першу чергу від цін на
конкретний товар ч послугу, від рівня доходу, купівельної спроможності,
харам теру особистих потреб згідно з соціальними, національним] та
іншими умовами і суспільними цінностями.

Суттєве значення при формуванні поведінки споживач мають і психологічні
мотиви. До їх числа належать, так зваї купівельні ефекти: «ефект
наслідування», «купівельні ефект сноба», «ефект демонстрації
винятковості» та ін. І

Дії та вчинки, що здійснюють люди в системі ринковщ відносин щодо
придбання або, навпаки, непридбання того ч іншого економічного блага і
називається поведінкою спс живача.

Поведінка споживача далеко не завжди відзначається раціональністю. Часто
покупці діють нелогічно, нерозваж] ливо, необачно. Проте в економічній
теорії розглядаються теоретичні моделі, які дозволяють зрозуміти
принципи спс живчої поведінки, дати відповідь на запитання про те, яком
економічному благу і коли віддається споживачем перевага які обмеження
визначають попит споживача, як здійснюєть вибір за умов великої (або
малої) кількості економічних блг

Для вирішення цих питань в економічній теорії заст совуються моделі,
графіки. Широкого вжитку одержала та лиця К. Менгера, яка дозволяє
проілюструвати раціональв поведінку споживача щодо задоволення потреб за
допомс гою декількох наборів економічних благ.

42. ГРАНИЧНА КОРИСНІСТЬ: ПОНЯТТЯ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

Здатність економічних благ та послуг в процесі їх спо-і живання
задовольняти будь-які людські потреби в еко-| номічній теорії
називається корисністю.

Корисність – мета споживання. При такому змісті воі відображає в першу
чергу суб’єктивну оцінку індивідуальним] споживачем бажання придбати те
чи інше благо незалежної від того приносить його споживання корисність
об’єктивно-! му розвитку даної людини, чи завдає шкоди.

Корисність економічного блага – це його споживчш ефект, співвіднесений і
порівняний зі сплаченими за ньог

56

грішми. В цій ролі гроші виступають для споживача першою кількісною
мірою корисності куплених товарів. Іншою мірою виступає сама кількість
товарів, придбаних споживачем. Економічна теорія припускає, що мета
поведінки кожного платоспроможного споживача – максимальне економічне
задоволення особистих потреб. Користування будь-яким товаром приносить
споживачу задоволення, але не нескінчено, а до певної межі. Загальна
спрямованість такої тенденції означає принцип поступового зниження
граничної корисності: гранична корисність економічного блага спадає в
міру придбання (купівлі) кожної нової одиниці блага.

Гранична корисність – це споживчий ефект, який отримується споживачем
від грошових витрат на придбання кожної наступної одиниці одноіменного
товару. Вона формується під впливом об’єктивних та суб’єктивних
обставин, дій споживачів між корисністю, попитом і ціною блага існує
функціональний зв’язок. Для розуміння поведінки споживача в ринковому
середовищі важливо враховувати й інші закономірності. По-перше, треба
знати, що більша частина потреб людини рано чи пізно задовольняється.
По-друге, перехід від часткового до повного задоволення потреб існує
певний період часу. Ці та інші закономірності розкривають зміст закону
граничної корисності: в міру збільшення кількості споживчого товару його
гранична корисність має тенденцію до зниження.

43. КРИВА БАЙДУЖОСТІ. БЮДЖЕТНА ЛІНІЯ. РІВНОВАГА СПОЖИВАЧА

Для розуміння поведінки споживача в ринковому середовищі необхідно знати
закономірності самого процесу споживання.

Кожний окремий споживач залежно від рівня особистого доходу, мотивів та
з урахуванням цін приймає рішення стосовно того, як йому діяти, щоб
максимально задовольнити свої потреби. Правило максимізації споживчого
ефекту досягається за умови: рівна гранична корисність товару відповідає
рівновеликій одиниці грошових витрат.

Для споживача існує не одна, а декілька комбінацій різних економічних
благ, які приносять одне і те ж задоволення споживчих бажань. Характер
поведінки споживача, який

57

вирішує проблему вибору тих чи інших економічних благ відображає «крива
байдужості».

Графічна інтерпретація кривої байдужості широко використовується в
економічній теорії для вивчення ранжи-рування суб’єктивних переваг
споживачів, які обмежені у своі’х бажаннях особистим бюджетом. Аналіз
процесу споживання на основі врахування кривої байдужості пояснює процес
зменшенням споживання одних економічних благ (наприклад, продуктів
харчування, одяг) і збільшенням споживання інших економічних благ.

Можливості споживчого вибору, як правило, визначаються бюджетними
обмеженнями і цінами товарів. Порівнюючі цінові та бюджетні обмеження,
споживач замінює одні товари іншими, прагнучи до максимізації власного
споживання. Задані обмеження визначають межу споживчого вибору,
відрізняють потреби від попиту. Відношення, які характеризують ці зміни
залежно від бюджетних можливостей споживача графічно відтворюються в так
званій бюджетній лінії. Бюджетна лінія – крива, точки якої відповідають
комбінації гранично можливої кількості товарів у наборі, які можуть бути
куплені, виходячи із обмеженого бюджету споживача. Якщо за інших рівних
умов зростають грошові доходи, то пропорційно зростає і купівельна
спроможність споживача, її збільшення може відбуватися і в тому разі,
якщо грошові доходи не змінилися, але мало місце зниження споживчих цін.
Такі коливання приводять до становища рівноваги. Рівновага споживача
настає, коли у нього через обмеження власного бюджету відсутні стимули
змінити споживчий набір економічних благ.

44. ЕЛАСТИЧНІСТЬ ПОПИТУ ВІДПОВІДНО ДО ЦІНИ ТА ДОХОДУ

Відношення, яке характеризує зміни попиту залежно від зміни доходу,
називається в економічній науці еластичністю попиту залежно від доходу.
Ця категорія відображає, з одного боку, потребу споживача в певних
економічних благах, бажання придбати їх у певній кількості і, з другого
боку, можливість сплатити за покупку за цінами, рівень яких знаходиться
в межах достатньої для покупця (споживача)

58

платоспроможності. Рівень доходу обумовлює купівельну спроможність
споживача: чим він вищий, тим вищий рівень попиту.

Еластичність відображає також залежність між попитом і цінами, між
пропозицією і цінами, між цінами і заробітною платою. Зміна економічних
ситуацій в ринковому середовищі викликає відповідну реакцію споживачів.
Деякі з них намагаються пристосуватися до змін у ціновій політиці, інші,
які бажають продовжити процес задоволення потреб, роблять це за рахунок
альтернативних товарів. Ступінь реакції споживача відображається в
понятті «еластичність попиту залежно від ціни».

Це поняття називають ще коефіцієнтом цінової еластичності. Він
вимірюється в процентах як відношення зміни попиту до змін ціни.

Для споживачів з вищим рівнем доходу характерна і вища кількість попиту
порівняно з тими, хто має нижчий доход. Підвищення ефективності
виробництва, зростання продуктивності праці сприяють поліпшенню
добробуту всіх верств населення і, відповідно, збільшення доходів
кожного споживача. Таким чином, зростання доходу на душу населення
супроводжується підвищенням обсягу попиту.

Щодо кількісного виміру попиту на товари – це певний обсяг (тобто
кількість) даного блага, який споживачі бажають, готові і мають грошову
можливість придбати в певний період часу і за певні ціни. Рівень доходу
обумовлює спроможність споживача: чим він вищий, тим вищий рівень
попиту.

45. ПІДПРИЄМСТВО (ФІРМА) ЯК СУБ’ЄКТ ТА ОБ’ЄКТ РИНКОВИХ ВІДНОСИН

Згідно з Законом України «Про підприємства в Україні» підприємством є
самостійний господарчий суб’єкт, що має права юридичної особи і здійснює
виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання
відповідного прибутку.

В вітчизняній економічній та юридичній літературі поняття «фірма» і
«підприємство» фактично ототожнюються. В західній літературі вони
різняться. Під підприємством розуміють установу в формі фабрики, ферми,
шахти, невели-

59

кого або великого магазина, яка виконує одну або декілька специфічних
функцій по виготовленню та розподіленню товарів і послуг. Фірма – це
організація, котра володіє і веде господарчу діяльність на
підприємствах. Хоча більшість фірм має тільки одне підприємство, багато
фірм володіє і керуе декількома підприємствами. Між ними встановлюются
виробничі взаємозв’язки для кооперування «горизонтальної» і
«вертикальної» інтеграції.

Фірма як організація відрізняється від ринку. Ринкова організація – це
стихійний порядок, де рішення приймають ся у відповідь на зміни цін.
Фірма – це організація, яі базується на ієрархії, в якій окремі дії
керуються наказам центральної влади. Ієрархічна організація
використовуєті ся тоді, коли вона дає можливість скоротити трансформацій
та трансакційні витрати на виробництво товарів.

Фірма є суб’єктом ринкових відносин. Вона взаємодіє з
домогосподарствами, іншими фірмами, державою.

Домашні господарства володіють всіма економічними ресурсами. Вони
постачають ці ресурси фірмам. Платежі фірмі за використані ресурси,
одночасно, являють собою витраті виробництва, та прибутки власників
ресурсів.

Взаємодія фірми з іншими фірмами виникає при купінеобхідних для
виробництва сировини, матеріалів, обладнання та інше,

а також при продажу фірмам результатів свого ви-І робництва.

З державою фірма контактує при продажу їй своєї про-, дукції, та купівлі
продукції державних підприємств, викорис-І танні суспільних благ,
переказі податків, одержанні різного роду! субсидій на розвиток
виробництва. Держава регулює економі-| чне та соціальне середовище, в
якому функціонують фірми.

Об’єктом ринкових відносин фірми стають головним чином тоді, коли
відбувається зміна їх власника.

Роль фірми в ринковій системі має своє відображенні в її функціях:

1) фірма поєднує ресурси, формує попит на них;

2) фірма виготовляє і реалізує продукцію, формує тим’ самим пропозицію
товарів та послуг;

3) фірма контролює витрати на виробництво, створює умови для їх
зниження;

4) фірма здійснює інвестиційну та інноваційну діяльність;

60

5) раціональне використання ресурсів фірми створює основи для
формування доходів їх власників та держави;

6) фірма – організаційна форма підприємницької діяльності.

46. ВНУТРІШНЄ ТА ЗОВНІШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ ПІДПРИЄМСТВА (ФІРМИ)

Діяльність фірми визначається певною множиною чинників. Вони складають
середовище функціонування фірми.

Середовище фірми поділяється на внутрішнє і зовнішнє.

Внутрішнє середовище – це сукупність чинників, які формуються в середині
фірми і контролюються нею. Значною мірою внутрішнє середовище є
результатом реалізації управлінських рішень.

До найбільш значущих внутрішніх перемінних відноситься:

1) мета – кінцевий стан або бажані результати, яких

намагається досягти фірма.

2) структура – співвідношення рівнів управління

і підрозділів фірми.

3) мікроструктура – сукупність неформальних принципів, традицій і
звичаїв внутрішньофірмових стосунків.

4) завдання – запропонована робота з людьми, предметами та інформацією,
що виконується персоналом і визначається управлінськими рішеннями.

5) технологія – засіб здійснення функцій бізнесу, що забезпечує
досягнення його мети.

6) персонал – сукупність працівників фірми, яка характеризується
взаємозв’язками і стосунками між окремими людьми, групами, керівниками і
підлеглими в середині

організацій.

Зовнішнє середовище фірми – це сукупність чинників і умов, що
знаходяться поза фірмою і існують незалежно

від неї.

Подібно внутрішньому, зовнішнє середовище являє собою систему певних
елементів. Насамперед воно поділяється на середовище прямого і непрямого
впливу. До першого належать зовнішні чинники, що безпосередньо впливають
на діяльність фірми, до другого – чинники, що не мають

61

постійної і прямої дії на фірму, але так або інакше впливай ють на неї,
її функції.

До чинників зовнішнього середовища прямого впливу належать:

1) постачальники;

2) клієнти;

3) конкуренти;

4) посередники;

5) контактні аудиторії. До них належать банки, фінансові установи, біржі
та інші інститути ринкової інфраструктури, засоби масової інформації,
фірми.

До зовнішнього середовища непрямої дії належать такії чинники:

1) економічні – загальний стан економіки та ін.;

2) науково-технічні – науково-технічний рівень суттєвого виробництва та
ін.;

3) соціальні – рівень життя населення, рівень безробіття тощо;

4) культурні – соціальні норми, традиції, ставлення сус пільства до
підприємницької діяльності;

5) політичні і правові.

Чинники зовнішнього середовища багатоваріантні і рух ливі, чим зумовлена
їхня складність і високий ступінь невизначеності для конкретної фірми.

47. ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ

Підприємство – це самостійний господарчий уставний суб’єкт, що має права
юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну
діяльність з метою одержання відповідного прибутку.

Існує безліч видів фірм, які класифікуються за такими ознаками: вид
господарської діяльності, географія діяльності, розмір, форма власності,
організаційна форма бізнесу.

За метою і характером діяльності фірми поділяються на комерційні і
некомерційні. До некомерційних належать фірми, чистий прибуток яких не
розподіляється між її членами.

Залежно від виду господарської діяльності і характеру здійснення
операцій фірми можуть бути промислові, торгові, транспортні, фінансові
та інше.

62

За сферою діяльності фірми поділяються на одногалу-зеві і
багатогалузеві. Перші в свою чергу, мають такі різновиди:

1) фірми, що діють тільки на одній стадії промислового

виробництва;

2) фірми, які діють на деяких стадіях промислового виробництва;

3) фірми, що діють на всіх стадіях промислового виробництва.

Багатогалузеві фірми бувають трьох типів:

1) фірми, зусилля яких зосереджені на одному основному виду бізнесу при
деякому (до 1/3) включені виробництва

іншого виду;

2) фірми, що вузько диверсифіковані, мають від 3 до 10

підрозділів, які діють у різних галузях;

3) фірми, що широко диверсифікувалися і діють більш

ніж у 10 галузях.

Залежно від територіально-національних масштабів діяльності всі фірми
поділяються на національні і транснаціональні. За належністю капіталу
фірми бувають національні, іноземні, спільні.

Залежно від розміру фірми класифікуються на великі,

середні, дрібні.

За формою власності розрізняють приватні, колективні, державні фірми,
комунальні, а також змішані фірми (засновані на двох і більше формах
власності).

За організаційною формою бізнесу:

1. Одноосібне господарство – організаційна форма бізнесу, заснована на
власності і повній відповідальності власника за результати
підприємницької діяльності.

2. Партнерство – організаційна форма бізнесу, заснована на пайовій
власності партнерів, відповідальність яких за результати підприємницької
діяльності, як правило, обмежена паєм партнерів у капіталі фірми.

3. Корпорація – організаційна форма бізнесу, що передбачає залучення
коштів учасників (акціонерів) шляхом випуску і розміщення акцій.
Відповідальність акціонерів фірми за результати підприємницької
діяльності обмежена пакетом акцій, що належать їм.

Перелічені організаційні форми бізнесу конкретизуються в правових формах
ділових підприємств: індивідуальні,

63

приватні підприємства, товариства з обмеженою відпо-і відальністю, повне
товариство, командитне товариство,товариство з додатковою
відповідальністю, акціонерну товариства відкритого і закритого типів.

48. ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА ТА ЇХ ВИДИ

Господарські товариства – це підприємства, установи, організації, які
створюються на засадах договору юридичними особами і громадянами шляхом
об’єднання їх майна та підприємницької діяльності в цілях отримання
прибутку.

Товариства є юридичними особами. Вони займаються підприємницькою
діяльністю, яка не вступає у протиріччя з чинним законодавством.

До господарчих товариств належать: акціонерні товариства, товариства з
обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю,
повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним визначається товариство, в якому уставний капітал
розподілений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості, і
яке несе відповідальність по зобов’язанням тільки майном товариства.

Уставний капітал товариства не може бути менше 1250 мінімальних
заробітних плат.

Акціонерні товариства бувають двох видів: відкриті] та закриті. Акції
відкритих акціонерних товариств розпов-1 сюджуються шляхом відкритої
підписки та купівлі-прода-жу на біржах. Акції закритого акціонерного
товариства розповсюджуються між засновниками.

Управління акціонерним товариством здійснює систе-, ма органів: загальні
збори акціонерів, правління, наглядова рада, ревізійна комісія.

Товариством з обмеженою відповідальністю називається товариство,
уставний капітал якого, розподілений на частки, розмір яких визначається
установчими документами.

Учасники товариства несуть відповідальність по зобов’язанням в межах
своїх частот.

Управління товариством з обмеженою відповідальністю здійснює система
органів, котрі формуються учасниками товариства. Функції по управлінню
товариством розподіля-

64

ються між органами: вищим – зборами учасників, виконавчим – дирекцією,
контролюючим – ревізійною комісією.

Товариство з додатковою відповідальністю – це товариство, уставний
капітал якого поділений на частки визначеними установчими документами.
Учасники такого товариства відповідають по його боргам своїми внесками в
уставний капітал, а якщо його не вистачає – додатковим майном, яке їм
належить, в однаковім для всіх учасників розмірі відносно до внеску
кожного з них.

Повним товариством визнається товариство, всі учасники якого займаються
спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність
по зобов’язанням товариства всім своїм майном. За правовими
характеристиками повне товариство – це об’єднання осіб, а не капіталів.
В повному товаристві не формується уставний капітал.

Командитне товариство – це товариство, в якому разом з одним чи більше
учасників, які від імені товариства здійснюють підприємницьку діяльність
та які несуть відповідальність всім своїм майном, є один чи більше
учасників, відповідальність яких обмежена.

49. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ

Акціонерним визнається товариство, в якому уставний капітал
розподілений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості, і
яке несе відповідальність по зобов’язанням тільки майном товариства.

Акціонери відповідають по зобов’язанням тільки майном товариства.

Акціонери відповідають по зобов’язанням товариства І в межах акцій, які
їм належать.

Уставний капітал акціонерного товариства не може бути менше 1250
мінімальних заробітних плат.

Акціонерні товариства бувають двох видів: відкриті та закриті. Акції
відкритого товариства розповсюджуються шляхом відкритої підписки по
купівлі-продажу на біржах. Акції закритого акціонерного товариства
розповсюджуються між засновниками.

Засновниками акціонерного товариства можуть бути юридичні особи та
громадяни. Засновники складають договір, який

65

визначає порядок здійснення ними спільної діяльності створенню
акціонерного товариства. Вони несуть відповiдальність по зобов’язанням,
які виникають до реєстраї акціонерного товариства.

Для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити об’яву
про наміри створення акціонерної товариства, здійснити підписку на
акції, провести установчi збори і державну реєстрацію акціонерного
товариства.

Управління акціонерним товариством здійснює сист ма органів: загальні
збори акціонерів, правління, наглядов рада, ревізійна комісія. Вищим
органом акціонерного риства є загальні збори товариства.

Особливості акціонерного товариства відносно ініш видів підприємств
представлені в таблиці.

Форми організації Одноособове володіння Партнерство Корпорація • •

Спосіб залучення коштів до бізнесу Інвестування власних коштів
підприємця Об’єднання коштів партнерів по бізнесу Залучення кошти
шляхом емісії акції™

Власник бізнесу Підприємець Партнери Акціонери •

Відповідальність Відповідальність підприємця, який діє на
власний ризик Як правило, розподіл відповідальності по зобов’язаннях
партнерства між партнерами відповідно до їх часток у статутному фонді
партнерства Відповідальність • акціонерів по зЛ бов’язаннях
корпЛ рації обмежена шН кетами акцій, що !• належать •

Прибутки бізнесу Власність підприємця Розподіляються між партнерами
відповідно до їх часток у статутному фонді партнерства Виплачуються
акцШ онерам у формі дЯ відендів на акції, щД їм належать •

Управління Функція підприємця Вишли орган управління – збори
партнерів Вищий орган упраЯ ління – збори акціЯ перів

Права учасників акціонерного товариства зв’язані з лодінням акціями.
Акція являє собою цінний папер, як свідчить про внесення особою пая в
капітал акціонерного товариства і дає їй такі права: право на отримання
доходу в формі дивіденда як частини чистого загального прибутку, що
підлягає розподіленню; право голосу на загальних зборах акціонерів.

66

Акції поділяються на привільовані та прості (звичайні). По перших
виплачується твердий, заздалегідь встановлений дивіденд, по іншим, –
дивіденд розмір якого залежить від прибутку, який розподіляється між
власниками акцій.

Власники привілійованих акцій не мають права голосу на загальних зборах
акціонерів.

50. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ПРО РОЗВИТОК ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В
УКРАЇНІ

Підприємницька діяльність – це самостійна, ініціативна, систематична, на
власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт,
наданню послуг і заняттю торгівлею з метою отримання прибутку.

Підприємницька діяльність – невід’ємний елемент економіки, яка в тій чи
іншій мірі регулюється за допомогою ринку. Вона передбачає, що виробники
самостійно приймають рішення що виготовляти, у якій кількості, як і хто
повинен отримати виготовлену продукцію.

Звісно, що Україна здійснює перехід від адміністративно-командної до
соціально-орієнтованої економіки. Однією з складових цього переходу є
формування умов для підприємницької діяльності.

У зв’язку з цим в статті 42 Конституції України проголошується право
громадян на підприємницьку діяльність. У другому розділі Конституції
гарантуються права і свободи громадян, включаючи право на розвиток
особистості, отримання освіти, право на працю та інше.

В статті 41 Конституції гарантується право на володіння, користування та
розпорядження власністю. Ніхто не може бути протизаконне позбавлений
права власності. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності
може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності,
на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього
і повного відшкодування їх вартості.

Тією ж статтею гарантується право власності на результати
інтелектуальної, творчої діяльності громадян.

В статті 42 Конституції наголошується, що види підприємницької
діяльності регламентуються законом. Обмежується законом підприємницька
діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади
та органів місцевого

67

самоврядування. Держава забезпечує захист конкуренції в підприємницькій
діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку,
неправомірне обмежені ня конкуренції та розвиток недобросовісної
конкуренції. Вида і межі монополії визначаються законом. Держава захищає
права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю пр дукції та
усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій
споживачів. Визначаючи умови використання праці держава регламентує
використання в підприємницькій діяльності цього виду економічного
ресурсу.

51. СТАТУТНИЙ КАПІТАЛ ПІДПРИЄМСТВ

Капітал – це частина речового багатства, яке виготовлено людьми і
використовується для отримання прибутку.

Капітал – один з видів економічних ресурсів, необхідних для виробництва.

Капітал фірми складається з різних елементів. Виходячи з їх змісту,
капітал поділяється на будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби
– основний капітал; сировину, матеріали, паливо – оборотний капітал;
готову продукцію, гроші, інші фінансові засоби. Майно, яким володіє
підприємство – це його активи. Поняття активів відображає як загальну
вартість майна, яке є у підприємства, так і його склад в натуральному
прояві.

Виходячи з джерел формування, капітал поділяється на власний і
позичковий. До власного капіталу фірми відноситься уставний капітал;
амортизаційний фонд; фонди, які формуються з прибутку. Уставний капітал
– це єдиний фонд підприємства, який частково створюється до моменту
державної реєстрації. Він являє собою власний капітал, який оцінюється в
національній валюті і фіксується в установчих документах.

Уставний капітал являє собою певну матеріальну базу, необхідну для того,
щоб почалася підприємницька діяльність. Законодавство регламентує
мінімум уставного капіталу деяких видів підприємств.

Вид підприємства Мінімальний розмір установчого капіталу Необхідно
внести до реєстрації

Акціонерне товариство 1250 мін. заробітних плат 50% ЗАТ ТОВ 100 мін.
заробітних плат 30%

ТДВ 100 мін. заробітних плат 30%30% ЗАТ

68

Джерелами уставного капіталу можуть бути: капітал індивідуального
власника; внески учасників господарчого товариства. Формування уставного
фонду державних підприємств відбувається за рахунок державних
інвестицій.

Розмір уставного капіталу свідчить про обов’язки підприємства по
відношенню до його власників. В господарчих товариствах уставний капітал
використовується як інструмент для визначення долі кожного учасника.
Доля в уставному капіталі – це свідоцтво участі особи в господарчому
товаристві та вимір ступеню цієї участі. Перехід корпоративних прав до
іншої особи завжди відбувається за допомогою передачі її долі в
уставному капіталі товариства.

52. КРУТООБОРОТ КАПІТАЛУ. ОСНОВНИЙ ТА ОБОРОТНИЙ КАПІТАЛ

Капітал – це частина створеного людьми речового багатства, яка
використовується для отримання прибутку.

Капітал знаходиться в безперервному русі. Починається його
функціонування у сфері обігу, де він має форму грошового капіталу.
Функцією цієї його форми є придбання елементів виробничого капіталу —
засобів виробництва та робочої сили.

На другій стадії капітал виступає як виробничий капітал. Його функцією
стає виробництво товарів. На третій стадії капітал набуває товарної
форми. З сфери виробництва він знову потрапляє у сферу обігу. Функція,
яку в цьому випадку капітал виконує, полягає в реалізації товару.

69

Послідовний рух капіталу, коли він проходить три стадії і набуває
відповідно трьох форм – грошової, виробничої, товарної – називається
кругооборотом капіталу.

Формула кругообороту промислового капіталу така:

Г-Т-—…В…Т-Г,

де Г – гроші; Т – товар; 3В – засоби виробництва; РС -робоча сила; В —
виробництво, Т — вироблений товар; Г” -вартість продажу виробленого
товару.

Безперервний рух капіталу в сферах виробництва і обігу, послідовне
повторення кругообігу капіталу, перетворюють його в оборот капіталу.
Одиницею виміру одного обороту, тобто період, за який до підприємництва
повертається авансована вартість є день. Показником кількості оборотів
за певний проміжок часу вимірюється швидкість обороту капіталу:

п = 360 : О,

де п – кількість оборотів за рік; 360 – кількість днів у році; О –
тривалість одного обороту, днів.

Різні частини капіталу обертаються з різною швидкістю. Частина капіталу
зберігає свою споживчу вартість упродовж кількох циклів, кількох
кругооборотів. Ця частина капіталу називається основним капіталом.
Навпаки, інша частина капіталу, яка втрачає свою споживчу вартість за
один виробничий цикл називається оборотним капіталом.

Основний капітал – це засоби праці, оборотний капітал – це предмети
праці.

Вартість основного капіталу переноситься на продукт поступово, в міру
зношування. Повертається вона теж частинами і накопичується в
амортизаційному фонді. Вартість оборотного капіталу повністю включається
у вартість готового продукту. Повертається вона підприємству після
реалізації кожної партії продукції.

53. РЕСУРСИ ПІДПРИЄМНИЦТВА: ЗМІСТ І СТРУКТУРА

Ресурси – це те, що необхідне для виробництва. До них відносяться
фабричні і сільськогосподарські будівлі, різне обладнання, прилади,
знаряддя, машини, транспортні засоби і незчисленні види праці; земля,
природні чинники та інше.

70

Ресурси, які можуть бути застосовані для виробництва, обмежені. Цільовий
характер і обмеженість ресурсів роблять їх економічними ресурсами.

Ресурси поділяються на матеріальні і людські. До матеріальних ресурсів
відносяться природні ресурси, тобто «земля», та капітал. До людських
ресурсів відносяться здібності людей до праці і підприємницької
діяльності.

«Земля» — це всі природні ресурси; засоби виробництва, які «даровані»
природою.

Капітал як економічний ресурс – це засоби виробництва, які вироблені
людьми.

Праця — фізичні та розумові здібності людей, які застосовуються у
виробництві.

Підприємницькі здібності – це здібності до підприємницької діяльності,
яка являє собою діяльність по організації бізнесу. Підприємець бере на
себе ініціативу об’єднання ресурсів, приймає основні рішення в процесі
ведення бізнесу. Підприємець відповідає за результати господарчої
діяльності.

Постачальниками всіх видів ресурсів на ринок являються домогосподарства,
суб’єктами попиту на ресурси – фірми. Матеріальні ресурси находять
відображення в активах фірми. Вони поділяються на необоротні та
оборотні. До необхідних активів відносяться: основні засоби, матеріальні
активи (різноманітні права на користування майном, винаходами)
довгострокові фінансові капіталовкладення. До оборотних активів
відносяться: матеріали, сировина, паливо, грошові засоби і таке інше.

Людські ресурси – це персонал фірми, тобто сукупність її постійних
працівників, які набули необхідної професійної підготовки, мають досвід
практичної діяльності. Персонал поділяється на працівників основної і
неосновної діяльності фірми. Залежно від характеру функцій, що
виконуються персоналом, виділяють чотири категорії: керівника, фахівця,
службовця, працівника.

За ефективністю використання ресурсів на конкретній фірмі, ресурси
поділяються на три групи:

1) загальні – це ресурси, цінність яких не залежить від перебування їх у
даній фірмі;

2) специфічні — ресурси, цінність яких в середині фірми

71

вища, ніж поза нею, завдяки їх адекватності спеціалізації фірми;

3) iнтерспецифiчнi – ЦЄ ВЗАЄМОДОПОВНЮЮЧІ ресурси, мак-

симальна цінність яких досягається тільки в даній фірн і за її
допомогою.

54. ЗНОШУВАННЯ ОСНОВНОГО КАПІТАЛУ, ЙОГО ВИДИ. АМОРТИЗАЦІЯ

Основним капіталом називається частина капітал) у вигляді засобів праці,
що зберігає свою споживчу вартість! упродовж кількох циклів виробництва,
переносячи її на про-| дукт частинами, в міру зношування.

Економічна суттєвість зношування основного капіталу полягає в тому, що
відбувається знецінення капіталу, втрата ним частини вартості, а разом з
тим втрата її споживної вартості. Залежно від причин цих втрат
розрізняють дві форми зношування фізичну і моральну.

При фізичному зношуванні знецінення засобів виробництва відбувається
внаслідок їхнього використання, а також під впливом сил природи (корозія
металевих частин, вивітрювання та зруйнування бетону та ін.). Фізичний
знос — це втрата засобами праці їх споживної вартості.

Моральний знос основного капіталу — це його знецінення, що відбувається
у зв’язку з його здешевленням або з появою більш досконалих засобів
праці.

Знецінення основного капіталу є двох видів. Перший вид знецінення
відбувається в разі, коли засоби праці тієї ж конструкції по закінченні
деякого часу стають дешевшими. В результаті вартість старих машин, що
мають такі ж технічні характеристики, що і нові, визначається новою,
меншою ціною, тобто вони знецінюються. Другий вид морального зносу
засобів праці настає, коли типовим стає використання у виробництві більш
досконалих засобів праці, ще зумовлює зниження відносної корисності
старих машин і обладнання, вартість їх зменшується, вони частково
знецінюються. З переходом до випуску нових видів товарів, при
виробництві яких старі засоби праці не застосовані, останні знецінюються
повністю. Для відновлення основного капіталу створюється амортизаційний
фонд – грошові кошти, призначені для відшкодування зносу основного
капіталу. Цей фонд акумулюється в процесі амортизації. Амортизація – це
процес перенесення вартості основного капіталу на нову
продукцію.Інтенсивність переносу вартості основного капіталу розкриває
норма амортизації:,, АО “° = Т’де N(1 – норма амортизації; АО –
амортизаційні відрахування (величина перенесеної вартості) протягом
певного часу (за рік); К – основний капітал.Амортизаційні відрахування і
фонд амортизації в цілому поділяються на дві частини: одна частина
коштів призначена для капітального ремонту, модернізації; друга – для
реновацїї, тобто для повного відновлення частини основного капіталу, що
вибуває з експлуатації.Існують три основних методи амортизації. Метод
лінійної амортизації означає списання вартості елементів основного
капіталу на вартість готового товару рівними частинами протягом усього
періоду їх використання.

Метод прискореної амортизації – це прискорене списання вартості
основного капіталу на створюваний продукт. Прискорена амортизація
стимулює поновлення основного капіталу за рахунок прискореного
формування амортизаційного фонду.

Дегресивний метод амортизації характеризується уповільненим списанням
вартості основного капіталу на створюваний продукт. Базою для розрахунку
річних амортизаційних відрахувань, що скорочуються, є залишкова вартість
основного капіталу (на поточний момент).

Уповільнене списання вартості основного капіталу збільшує амортизаційний
період. Разом з тим дегресивний метод амортизації дозволяє формувати
низькі витрати виробництва, що в кінцевому підсумку сприятливо
відбивається на створенні прибутку та інвестиціях до основного капіталу,
його поновленні.

55. ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЕКОНОМІЧНІ ВИТРАТИ ПІДПРИЄМСТВА

Економічні витрати – це ті витрати, які підприємство повинно зробити,
або ті доходи, які підприємство змушене

73

забезпечити постачальникам ресурсів, щоб отримати можливість
використовувати їх у своїх виробничих цілях і не допустити їх
використання в альтернативних виробництвах, Тобто, економічні витрати
підприємства – це витрати на залучення ресурсів, що необхідні йому для
головної (виробничої) діяльності: засоби виробництва (матеріальні
ресурси), трудові ресурси тощо. Власником ресурсів може бути само
підприємство і постачальники ресурсів, які належать до зовнішнього
середовища підприємства. Цілком слушно, що витрати на залучення власних
та чужих ресурсів повинні мати різний економічний зміст. Тому
економічні витрати розподіляються на внутрішні витрати – витрати на
власний і самостійно використовуваний ресурс, і зовнішні витрати –
витрати на залучення ресурсів, що не належать підприємству. Внутрішні
витрати – це неоплачувані витрати, які не відбиваються в бухгалтерському
обліку підприємства.

Зовніщі витрати відбиваються у бухгалтерському обліку підприємства і
бувають постійні – витрати, розмір яких не залежить від зміни обсягів
виробництва (це так звані непрямі або накладні витрати, наприклад,
орендна плата), та перемінні витрати – витрати, розмір яких змінюється в
залежності від змін обсягів виробництва (прямі витрати -сировина,
матеріали, оплата виробничого персоналу). Сукупність постійних та
перемінних витрат є валові або загальні витрати підприємства.

Вимірювання витрат підприємства можливе також за допомогою середніх
показників: витрати на одиницю продукції. Велике значення для аналізу
ефективності підприємства мають граничні витрати – збільшення
(зменшення) витрат (валових та перемінних), пов’язане з ростом випуску
продукції на одну додаткову одиницю.

Собівартість продукції – вартісна оцінка витрат на виробництво та
реалізацію продукції.

56. ВАЛОВИЙ ДОХОД І ЙОГО СТРУКТУРА

Доходи підприємства мають значну кількість форм виявлення, серед яких
головні: валовий доход — виручка, що одержана підприємством від
реалізації продукції; бухгалтерський, прибуток – валовий доход з
вирахуванням

74

зовнішніх витрат; економічний прибуток – валовий доход без зовнішніх та
внутрішніх витрат з урахуванням нормального прибутку (плата за
підприємницький ресурс, який підприємець використовує у власному
бізнесі), або бухгалтерський прибуток без внутрішніх витрат з
урахуванням нормального прибутку. Ефективність бізнесу вимірюють
показники: середній доход – доход, отриманий на одиницю продукції (таким
чином середній валовий доход – це середня ціна одиниці продукції), та
граничний доход – додатковий доход, що є результатом продажу додаткової
одиниці продукції. Якщо граничний валовий доход при певному обсязі
виробництва дорівнює граничним валовим витратам, то одиниця продукції,
для якої це характерно, є граничною одиницею, рубежем виробництва.

Фінансові результати діяльності підприємства відбивають: балансовий
прибуток – прибуток, обчислений як сума прибутку від реалізації
продукції та інших доходів (отримані дивіденди, проценти, доходи від
позареалізаційних операцій, тощо); чистий прибуток – частина балансового
прибутку, що залишається у розпоряджені підприємства після виплат
податків та інших першочергових платежів (процентів по позиках банків,
тощо). Частина чистого прибутку згідно з рішенням власника (учасників,
акціонерів) підприємства є його доходом, частина — викорисовується на
подальший розвиток підприємства.

Oe

$ °

r

e

J

P

O

H

В бухгалтерському (податковому) обліку підприємства згідно з Законом
України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції від
22.05.1997 р. використовуються показники: валовий доход – загальна сума
доходу платника податків від усіх видів діяльності, що отриманий
(нарахований) на протязі звітного періоду в грошовій, матеріальній та
нематеріальній формах як на території України, так і за її межами;
прибуток, що є об’єктом оподаткування – валовий доход за звітний період,
що зменшується на суму валових витрат та суму амортизаційних
відрахувань.

57. ЕКОНОМІЧНИЙ ПРИБУТОК: ДЖЕРЕЛА, ФУНКЦІЇ, ВИДИ

Підприємець, який організував бізнес та керує ним, вклав в нього власний
капітал, отримує доход, який можливо визначити, як факторний доход, що
складається з двох частиі По-перше, підприємець виконує функції
підприємницької^ ресурсу: комбінація ресурсів, інновації, таке інше; і
повинен отримати за це винагороду, яка є безумовна зарплатня або
нормальний прибуток – плата за підприємницький ресурс, який підприємець
використовує у власному бізнесі. Розмір винагороди вимірюється згідно
суми нестриманої зарплатні менеджера, якщо б означений ресурс був
використаний у альтернативних виробництвах. По-друге, підприємець є
власни-, ком капіталу і повинен отримати доход як годову ставку відсотку
з нього. Таким чином, доход підприємця – це сума нормального прибутку та
відсотку на капітал. Його джерелом є валовий доход: виручка, що одержана
підприємством від реалізації продукції і вимірюється як добуток ціни
одиниці і кількості продукції, а формою: бухгалтерський | прибуток –
валовий доход з вирахуванням зовнішніх витрат. Але треба пам’ятати, що
названі складові доходу підприємця з економічної точки зору є внутрішні
витрати бізнесу – витрати на власний і самостійно використовуваний
ресурс (підприємницька діяльність, капітал), це неоплачувані витрати,
які не відбиваються в бухгалтерському обліку підприємства, їх вартість
вимірюється гіпотетичне, відносно до доходів, які могли бути отримані
підприємцем від передачі власних ресурсів альтернативним користова-чам.
Тому, метою підприємця є не тільки покриття валовим доходом внутрішніх
витрат, але й їх перебільшення, отримання додаткового доходу –
економічного прибутку.

Економічний прибуток – валовий доход без зовнішніх та внутрішніх витрат
з урахуванням нормального прибутку. Економічний прибуток відбиває
ефективність бізнесу і може мати три значення: ; 0; . Якщо
економічний прибуток зі знаком (), це говорить про те, що,
незважаючи на наявність бухгалтерського прибутку, бізнес є збитковим, бо
валовий доход не покриває внутрішні витрати, тобто не забезпечує
підприємцю факторного доходу. Якщо економічний прибуток дорівнює 0,
підприємець отримує доход як плату за ресурси, але додаткового доходу не
отримує. Чинники цього додаткового доходу різноманітні: концентрація
виробництва, диференціація продукту, технічні нововведення,
монополізація ринків, домовленість виробників, новаторська діяльність 76

підприємця, пов’язана з його здатністю приймати ризик, орієнтуватися та
передбачати в умовах ринкової невизначеності. Наявність економічного
прибутку () – це свідоцтво тому, що підприємець вдало адаптувався до
динамічної ринкової ситуації, знайшов конкурентоспроможні, оригінальні
рішення. У цьому випадку економічний прибуток виступає як компенсація
ризику підприємця в умовах ринкової невизначеності. Отримання
додаткового доходу не може мати постійного характеру, тому що
конкуренція вирівнює умови господарювання, сприяє розповсюдженню
технічних досягнень, тощо. Але його чинники постійно з’являються знову,
відтворюються, тому економічному прибутку притаманна стимулююча функція.
Прагнення отримати економічний прибуток (або загроза його не отримати,
понести збитки) – постійно діючий мотив підприємницької діяльності, що
стимулює ефективний розподіл та використання ресурсів, зниження витрат,
технічні нововведення, опанування нових виробництв і, в кінцевому разі,
економічне зростання та більш повне задоволення потреб.

58. БЕЗЗБИТКОВІСТЬ І РЕНТАБЕЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА. ПОКАЗНИКИ
РЕНТАБЕЛЬНОСТІ.БАНКРУТСТВО

Показники беззбитковості та рентабельності, що відбивають співвідношення
витрат і доходів бізнесу, відображають ефективність використання
підприємством ресурсів, його спроможність максимізувати прибуток.

Беззбитковість, як межа між прибутками та збитками підприємства, означає
рівність валового доходу (виручка, що одержана підприємством від
реалізації продукції і вимірюється як добуток ціни одиниці і кількості
продукції) та валових витрат (зовнішні витрати на залучення ресурсів, що
не належать підприємству, сукупність постійних та перемінних витрат).

Беззбитковість – необхідна умова ефективного бізнесу, але його мета –
прибуток. Рівень прибутковості підприємства характеризує норма
рентабельності (норма прибутковості). Показники рентабельності
відображають ефективність підприємства в різних аспектах. По-перше,
підприємство здійснює певну діяльність, результатом якої є продукція
(послуги, роботи). Тому, важливо визначити ефективність пр> дукції
підприємства, віддачу витрат на її виробництво, тобтс той прибуток, який
ця продукція приносить підприємству^ У цьому аспекті основними
показниками рентабельності є співвідношення прибутку та обсягу
реалізованої продукції, співвідношення прибутку і собівартості продукції
(поточних витрат на виробництво та реалізацію продукції). По-друге,
підприємство має певні ресурси (активи), насамперед виробничі засоби,
ефективність використання яких відбиває показник рентабельності
виробничих засобів підприємства: співвідношення прибутку та
середньорічної вартості основних та оборотних виробничих засобів. Цей
показник відбиває скільки прибутку припадає на одну гривню виробничих
засобів, тобто ефективність використання виробничого потенціалу
підприємства. По-третє, основу діяльності підприємства становить його
капітал, який може бути власним та позичковим. Власний капітал, це
насамперед статутний капітал підприємства, прибуток, що не
розподіляється, тощо. Позичковий — це банківські кредити, кредиторська
заборгованість. Важливо мати уяву про ефективність використання капіталу
підприємства, показниками якої є рентабельність сукупного капіталу –
співвідношення прибутку та сукупного капіталу; рентабельність власного
капіталу – співвідношення прибутку (як балансового, так і чистого) та
власного капіталу.

Діяльність підприємства характеризується його відносинами з
постачальниками ресурсів, фіскальними державними ‘; органами, власним
персоналом, відносно яких підприємство і несе певні грошові
зобов’язання, неспроможність виконання яких може означати банкрутство
підприємства.

Згідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або
визначенні його банкрутом», який є новою редакцією Закону України «Про
банкрутство», згідно з Законом України «Про внесення змін в Закон
України «Про банкрутство» від 30.06.1999 р. банкрутство це визнана
арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою
платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не
інакше як через використання ліквідаційної процедури. Суть банкрутства –
неплатоспроможність банкрута: неспроможність суб’єкта підприємницької
діяльності виконати після настання встановленого сро-ку їх сплати
грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому разі із зарплатні, а
також виконати зобов’язання із сплати податків та зборів (обов’язкових
платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

59. ЦІНА, її СУТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Ціну слід розглядати з різних аспектів. Насамперед, це кількість грошей,
яку покупець може заплатити, а продавець згоден одержати за свій товар.
Таким чином, ціна – це об’єкт договору між покупцем і продавцем.
Водночас ціна розглядається і як грошове відображення суспільне
необхідних витрат праці на виробництво та реалізацію товарів. В основі
товарних цін лежить ринкова вартість, яка створюється згідно з попитом
при нормальному співвідношенні різних галузей економіки. Проте ціна – це
не тільки витрати праці. Ціна пов’язана з такими якостями товару, як
його корисність, гранична корисність, цінність та ін. Таким чином, на
ціну впливають суб’єктивні, психологічні процеси (звички, мораль,
традиції, переваги споживача та т.п.). На рівні із законом вартості ціну
формують закони попиту та пропозиції, та закони грошового обігу.;

Ціна виконує різні функції. Для виробника-підприємця ціна виконує таку
важливу функцію, як облік витрат на виробництво товару. Ціна враховує
всі витрати, які фірма несе у виробництві, транспортуванні, збуті.
По-друге, через ціну фірма відшкодовує, повертає всі витрати, що
дозволяє їй відтворити своє виробництво, у всякому разі, в попередніх
розмірах. По-третє, ціна виступає в комплексі маркетингу як єдиний
елемент, який сприяє накопиченню ресурсів і одержанню прибутку. Всі інші
види маркетингової діяльності (реклама, стимулювання збуту, дослідження
ринку) є витратними і здійснюються з метою одержати прибуток від
вкладеного капіталу. Нарешті, ціна інформує підприємця про різноманітні
ринкові процеси і стимулює його вкладати свої ресурси у вигідні галузі
економіки.

Для споживача ціна виконує функцію формування споживчого бюджету. Вона
стимулює чи обмежує купування тих чи інших благ. Вона також інформує про
важливі риси

79

товару (якість, додаткові функції та ін.), та можливі змів ринкової
ситуації (наприклад, інфляцію).

Важливі функції ціни виконують в суспільстві в ціломї та в діяльності
держави. Так, ціни сприяють збалансованості суспільних пропорцій.
Держава використовує ціновий ма ханізм для виконання своєї спеціальної
політики доході^ (вирівнювання споживання людей).

Ціна виконує зовнішньоекономічні функції, обслуговук чи торгівельні
угоди, зовнішні платежі, взаєморахунки між державами.

Ціни бувають різних видів: оптові, роздрібні, тариф, вільні (ринкові),
договірні, регульовані. В залежності від виду ринку ціни бувають
біржові, аукціонні, комісійні. В міжнародних відносинах існують світові
ціни.

60. ОСНОВНІ ФАКТОРИ, ЩО ОБУМОВЛЮЮТЬ ФОРМУВАННЯ ЦІНИ

Механізм ціноутворення залежить від сукупності чин-| ників, які
впливають на визначення порядку, засобів та методів формування цін. Ці
фактори слід поділяти на внутрішні та зовнішні. Внутрішні фактори – це
всі ті умови, які впливають на витрати виробництва (постійні, змінні,
прямі, побічні та ін.). Зовнішні фактори значно ширші. Перш за все,
механізм ціноутворення залежить від типу ринку (досконалий, чи
недосконалий). Так на ринку досконалої конкуренції діє принцип «прямую
за ціною», чи «беру ціну». Це означає, що продавці на даному ринку не
розробляють особливої цінової політики, а орієнтуються на діючі ціни. На
ринку монополістичної конкуренції є таке явище, як диференціації товару,
що дає можливість продавцеві мати досить широкий діапазон Цін. На ринку
олігополії існує контроль за цінами з боку великих фірм. На ринку чистої
монополії ціна може бути монопольне високою, чи монопольно низькою.

Другий фактор – це вид галузі та категорія товару. На галузевих ринках
ціни мають більше значення, ніж на споживчих ринках, де більше уваги
приділяється неціно-вим факторам. Категорія товару залежить від ступеню
його диференціації та впливу асортиментної групи. Ціна на різні
категорії товару залежить від типу диференціації та міжтоварної
номенклатури (належність до товарного асортименту, додатковий товар,
обов’язкові речі та ін.)Третій фактор – характеристика споживчого попиту
та ступінь еластичності ціни. Чим більш еластичний попит, тим більше
можливості в використанні ціни для його стимулювання. Для ціноутворення
важливо зв’язати залежність попиту від цінових та нецінових факторів
(моди, звичок та ін.). Еластичність ціни змінюється в залежності від
етапу життєвого циклу товару.

Серед зовнішніх чинників слід виділяти: політичні (державна та
міжнародна політика); правові (наявність законодавчих актів, регулюючих
утворення цін); техніко-вироб-ничі (наявність товарів субститутів,
перспективних технологічних розробок). Є фактори, які зумовлені
конкуренцією. Наприклад, ціна може бути використана як перешкода для
вступу конкурентів, чи для того, щоб проникнути в інші галузі
господарства. На ціну будуть реагувати конкуренти і виробники
товарів-замінників. Політика цін має враховувати інтереси
фірм-посередників, які будуть працювати в системі розподілу товарів.

61. ОСНОВНІ МЕТОДИ ЦІНОУТВОРЕННЯ

Складовою частиною цінової стратегії фірми виступають різноманітні
методи ціноутворення. Можна виділити такі основні методи ціноутворення.

Рух по кривій попиту (або ціноутворення з орієнтацією на попит). В цьому
випадку є можливість зробити ціну найбільш наближену до оптимального
рівня (порівнюючи ціну з найбільшою кількістю товару, на який існує
попит, та витратами на його виробництво). Для цього слід вивчати зміни
попиту. Але в разі виробництва нових товарів, товарів-субститутів,
постійних коливань під впливом конкуренції, реклами вивчення попиту стає
занадто важким.

Ціноутворення з орієнтацією на витрати («витрати плюс прибуток»). Згідно
з цим методом розраховується повна собівартість одиниці продукту та
додається прибуток, відповідно середньої норми для даної галузі
виробництва. Перевагами такого методу стають простота та зручність
використання, наближення цін різних виробників, що знижує цінову
конкуренцію. Але недоліком цього методу є те,

81

Щ° йін не враховує чинники попиту, і тому існує небезпека втратити
можливий прибуток.

Ціноутворення за методом «цільового прибутку». Ця Методика забезпечує
утворення ціни з урахуванням цільової Норми прибутку на зроблені витрати
в умовах визначеного обсягу продажу. Розмір цільового прибутку
визначається на основі мети, яку фірма бажає реалізувати.

Визначення ціни на основі беззбитковості. Цей метод забезпечує за
допомогою цін покриття валових витрат.

Ціноутворення з орієнтацією на конкуренцію. Цей метод використовується,
коли постачальники запрошуються До участі у торгах на поставку
визначених видів товару або Коли фірми борються за підряди під час
торгів. В цьому і разі приймаються пропозиції з найменшою ціною.

Визначення ціни на основі рівня поточних цін. Цей метОд активно
використовується на ринку досконалої кон-кУРенції та олігополії. Фірми в
цьому разі більше уваги приділяють не власним витратам чи попиту, а
цінам своїх конкурентів або ринковому лідеру. Цей метод досить
ефек-тив^ий за умов невизначеної еластичності попиту.

Визначення ціни на основі цінності товару. Основним фактором в цьому
разі виступають сприйняття споживача, якi пов’язані з його уявленнями
про цінність товару. Ці уявлення можуть формувати такі нецінові чинники,
як додаткові послуги, вигоди, відмінності товару, місцерозташування
торгівельного приміщення та ін.

62. ЦІНОВА СТРАТЕГІЯ ПІДПРИЄМСТВА (ФІРМИ)

Кожне підприємство має свою особливу цінову стратегію, Яка у великій
мірі залежить від задач ціноутворення та тих цілей, які фірма прагне
досягнути за допомогою ціноутворення в своїй ціновій стратегії фірми
можуть виділяти такі цілі:

1. Максимізація віддачі на вкладений капітал або максимізація поточного
прибутку. Рішення цієї задачі залежить від ї-ерміяу досягнення мети
(короткостроковий чи довго-строісовяй). Ця задача успішно вирішується
тільки у короткостроковому періоді.

2. Закріплення рівня продажу та частки ринку. В цьому випадку можна
намагатися знижувати ціни або використовувати такі засоби закріплення
долі ринку, як більш якісне обслуговування, розширення сфери послуг та
ін.

3. Збільшення обсягу продажу або здобуття лідерства на ринку. Для
реалізації цієї задачі потрібно добре знати еластичність попиту, його
спроможність реагувати на зміни цін (чи приведе зниження ціни до
розширення продажу).

4. Забезпечення вижиття. В цьому разі фірма, яка потрапила в складне
становище, повинна використовувати різноманітні програми цінових знижок.

5. Швидке покриття втрат в умовах виникнення проблем ліквідності та
нестабільності. Цінова політика повинна орієнтуватися на еластичність
попиту і конкурентоспроможність фірми.

6. Зростання престижу у особливої категорії споживачів. Цінова політика
буде залежати від рівня доходу різних споживачів (з низькими чи високими
доходами). Щоб посилати сприймання ціни або якості товару з боку
споживачів з високими доходами ціни повинні встановлюватися досить
високі.

63. ОСОБЛИВОСТІ ЦІНОУТВОРЕННЯ

Ціноутворення є частиною цінової політики фірми. Воно залежить від
багатьох ринкових факторів, що робить цінову політику активною чи
пасивною. В разі активної цінової політики, ціни будуть виконувати
ключову роль. Вони можуть зростати чи знижуватися.

Для того, щоб установити високу ціну, треба мати такі умови, як
достатньо великий сегмент ринку, нееластичний попит чи малу ймовірність
притягування конкурентів. Це так звана політика «зняття вершків». Високі
ціни можуть сприяти політиці стримування конкурентів.

Політика встановлення низьких цін спрямована на утримання «конкурентного
тиску», проникнення в глибину ринку, стимулювання зростання його частки.
Особливою формою активної цінової політики виступає цінова
дискримінація. Вона має місце кожного разу, коли ціни визначаються так,
що різниця в їх розмірах не пропорційна прямим витратам на виробництво
товарів. Іншими словами, один і той же товар продається за різними
цінами.

83

Для здійснення цінової дискримінації необхідні такі умови, як наявність
чистої монополії, щонайменше, продавець повинен володіти деякою мірою
монопольної влади; сегментування ринку з різним ступенем інтенсивності
попиту; відсутність спроможностей перепродажу товару на інших ринках по
високій ціні. Засобами активної політики можуть виступати різноманітні
відхилення (цінові та торговельні знижки) та ведення «цінової війни».

Пасивна цінова політика застосовується тоді, коли фірма не вільна
використовувати ціну як активний інструмент досягнення своїх цілей. Ця
цінова стратегія має місце за умов цінового лідерства, чи на ринку
досконалої конкуренції, де існує принцип «прямую за ціною», та на ринку
олігополії, де існують неформальні таємні змови між фірмами.

Складовою частиною цінової політики фірми є застосування різних методів
ціноутворення. Вони залежать від типу ринку та сукупності економічних,
політичних, суспільних чинників.

64. РИНОК ПРАЦІ. ПРОБЛЕМИ АКТИВНОЇ І ПАСИВНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ НА РИНКУ
ПРАЦІ

Ринок праці – це сукупність економічних відносин, форм і методів
погодження і регулювання інтересів безпосередніх виробників і
роботодавців, пов’язаних з організацією, використанням і оплатою
трудових послуг найманих працівників.

Попит на працю визначають: фонд заробітної плати фірми-роботодавця,
якість праці, особливості організації виробництва і праці та інші
фактори. На пропозицію праці окремими особами впливають: рівень реальної
заробітної плати, наявність професії, престиж праці і фірми тощо.
Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією праці формується
рівноважна, трудодефіцитна або трудонадлиш-кова ринкова кон’юнктура.

Ціною на ринку праці виступає заробітна плата. Розрізняють: 1)
номінальну, або грошову зарплату; 2) реальну зарплату, тобто кількість
товарів та послуг, які можна придбати за номінальну зарплату. Динаміка
реальної зарплати визначається на певний період часу шляхом ділення
індексу номінальної зарплати на індекс цін товарів і послуг.

84

Модель конкурентного ринку праці виходить з того, що основним
регулятором ринку праці є реальна зарплата: вона гнучко змінюється і
прагне рівноваги на такому рівні, де обсяг ринкового попиту на працю
дорівнює обсягу її пропозиції.

Ринками праці з недосконалою конкуренцією є: моно-псонія; монополістичні
дії профспілок.

Держава на ринку праці проводить: активну політику, пов’язану з
пропонуванням робочих місць, фінансуванням перепідготовки кадрів,
наданням кредитів для відкриття власної справи тощо; пасивну політику у
формі виплати допомоги з безробіття.

65. ЗАРОБІТНА ПЛАТА: СУТНІСТЬ, ФОРМИ ТА ЗНАЧЕННЯ

Заробітна плата – це винагорода, як правило, у грошовому виразі, яку за
трудовим договором підприємець виплачує працівникові за виконану ним
роботу. Вона відіграє відтворювальну, мотивуючу, регуляторну та інші
функції.

Виділяють: 1) основну зарплату – за роботу відповідно до встановлених
норм праці, її нараховують у вигляді тарифних ставок (окладів) і
відрядних розцінок для робітників і посадових окладів для службовців; 2)
додаткову зарплату – за працю понад установлені норми, за трудові успіхи
та винахідливість і за особливі умови праці. Це доплати, надбавки,
гарантійні і компенсаційні виплати, премії.

Основою організації оплати праці є тарифна система, яку утворюють:
тарифні розряди; тарифні ставки; міжква-ліфікаційні (міжпосадові)
співвідношення розмірів тарифних ставок (посадових окладів); тарифні
сітки; тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).

В умовах тарифної системи діють дві основні форми оплати праці. Відрядна
зарплата залежить від кількості виробленої працівником продукції і
використовується насамперед для оплати праці робітників на виробництві.
Вона має такі системи: пряма відрядна; непряма відрядна;
відрядно-преміальна; відрядно-прогресивна; акордна система; колективний
підряд. Почасова зарплата залежить від тривалості відпрацьованого часу і
практикується дляі оплати праці спеціалістів, службовців і керівників.
Основними її системами є проста почасова і почасово-преміалі на
зарплата.

За межами тарифної системи, особливо для стимулювання працівників
торгівлі, використовується комісійне, форма оплати праці, яка
поділяється на лінійну, прогресивну і регресивну заробітну плату.

66. АГРАРНІ ВІДНОСИНИ, ЇХ СПЕЦИФІКА ТА МІСЦЕ В ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ

Аграрні відносини — це економічні відносин, які формуються в
суспільстві з приводу володіння, користування і розч порядження землею
як головного засобу виробництва в сільському господарстві. Вони
включають в себе також рентні відносини, що виникають з приводу
виробництва і розподй чистого доходу.

Будучи складовою частиною всієї економічної системи, аграрні відносини
мають специфічні риси. Це зумовлено тим, що основним засобом виробництва
є земля, що сільське господарство найбільше залежить від
природно-кліматичних умов, а виробництво сільськогосподарської продукції
– від дії природних та біологічних законів тощо.

До сфери аграрних відносин належать не тільки виробничі відносини
суспільства із сільськогосподарськими підприємствами, але й відносини в
межах останніх. Важливо виділити аграрні відносини у вузькому і широкому
розумінні: перші обмежені галуззю сільського господарства, інші
поширюються на всю систему економічних відносин, що виникають в
суспільстві з приводу привласнення і використання землі та інших засобів
виробництва в усьому агропромисловому комплексі. Іншими словами, аграрні
відносини в широкому розумінні мають риси агропромислових відносин.

Розвиток сучасних аграрних відносин передбачає реформування: відносин
власності на землю та інші засоби виробництва; суб’єктів аграрного
виробництва та створення нових форм господарювання на селі;
ціноутворення та досягнення паритете цін; соціальних відносин на селі;
правової бази для розвитку аграрного сектора економіки України.

86

67. АГРОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ

Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність галузей народного
господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і
доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.

У ринковій економіці сукупність відносин і зв’язків галузей АПК складає
систему агробізнесу.

Становлення та розвиток АПК є закономірним результатом агропромислової
інтеграції – зміцнення взаємозв’язків і органічного поєднання сільського
господарства і суміжних галузей, які постачають йому ресурси і доводять
його продукцію до споживача.

Слід розрізняти народногосподарський АПК, що охоплює відповідні галузі в
масштабах країни, і регіональний АПК — в межах області, району тощо.

До складу АПК входять такі основні сфери:

I – галузі, що виробляють засоби виробництва для сільського
господарства та інших галузей, які входять в АПК;

II – безпосередньо сільськогосподарські виробництва;

III – галузі, які здійснюють переробку, зберігання, транспортування
продукції із сільськогосподарської сировини, доведення її до споживача;

IV – виробнича та соціальна інфраструктура.

V структурі АПК України перша сфера складе 12,5 %, друга – 48,5 %, третя
– 39 %. При цьому за останні роки дещо зменшилася питома вага
сільськогосподарського виробництва за рахунок збільшення частки
переробних галузей. Це закономірний процес, притаманний АПК розвинених
країн, де на сільське господарство припадає лише 10 % продукції АПК.

Крім галузевої, функціональної та територіальної структур АПК має також
складну організаційно-економічну струк-ТУРУ» вдосконалення якої
спрямоване на розвиток багатоукладної економіки АПК.

68. ВЛАСНІСТЬ НА ЗЕМЛЮ ТА ФОРМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Відносини власності на землю є найбільш важливою і визначальною частиною
аграрних відносин. Це обумовлено особливою роллю землі як головного
засобу виробництва в аграрному секторі економіки.

87

Як економічна категорія власність на землю розкриває історичну форму
привласнення землі як засобу виробництва і предмета природи. В законі
України «Про власність на землю» та Земельному Кодексі України визначені
такі форми власності на землю: державна, колективна, приватна; і
вказано, що всі форми власності є рівноправними.

Прийняті в Україні земельні законодавчі акти, які передбачають право
приватної власності на землю, поки що не мають достатнього діючого
механізму їх реалізації. При цьому слід відрізняти приватну власність на
землю як її загальну форму від приватної власності на землю тих, хто її
обробляє, для кого вона є необхідною умовою економічної свободи
трудівника.

На сучасному етапі земельна реформа вирішує проблему переходу до
приватної власності на землю в різних формах т-не тільки індивідуальної
чи сімейної, але й кооперативне^ корпоративної, спільної, часткової
тощо. Реформування —’ мельних відносин відбувається на основі процесів
роздс жавлення і приватизації земельного фонду Україні.

Реформування земельних відносин призводить до зм: в складі суб’єктів
господарювання в аграрному секторі, д діють державні, колективні,
кооперативні, орендні підприєм ства, а також фермерські і товарні
селянські господарства.

Значне місце в АПК належить особистому підсобно: господарству населення,
де виробляється значна частина лової продукції сільського господарства,
особливо картопл овочів, м’яса, молока, яєць тощо.

Серед нових форм господарювання значну роль починь ють відігравати
агропромислові комбінати та об’єднання, аг рофірми, агроконсорціуми,
акціонерні товариства, різні фор ми кооперації, виробничі та
науково-виробничі системи тощ чає:

– надходження до державного бюджету на конкретну мету;

— виплати з державного бюджету, які провадяться за рахунок цих
надходжень.

У ст. 2 цього закону сказано: «установити доходи Державного бюджету
України на 2001 рік у сумі 41 990 788,5 тис. гривень». «Затвердити
видатки Державного бюджету України на 2001 рік у сумі 41 990 788,5 тис.
гривень». «Установити, що Державний бюджет України на 2001 рік є
бездефіцитним, враховуючи дефіцит спеціального фонду Державного бюджету
України – у сумі 674 695,4 тис. гривень».

В ст. З цього закону сказано, що до доходів загального фонду Державного
бюджету України на 2001 рік належать:

1. Податкові надходження:

– податок на додану вартість;

– акцизний збір із ввезених на територію України товарів;

– платежі за спеціальне використання лісових ресурсів державного
значення;

— податок на прибуток підприємств.

2. Внутрішні податки на товари та послуги:

– акцизний збір з вироблених в Україні товарів.

3. Податки на міжнародну торгівлю і зовнішні операції.

Як бачимо, переважна частина всіх прибутків Державного бюджету України
створюється за рахунок податків. (‘? У ст. 18 мова йде про видатки.
Основні видатки такі:

1) державне управління;

2) судова влада;

3) міжнародна діяльність;

4) фундаментальні дослідження в галузі НТП;

5) національна оборона.

Сума, на яку витрати бюджету перевищують його прибутки в даному році,
називається бюджетним дефіцитом. Причинами дефіциту бюджету є:

1) зростаюча дестабілізація економіки, зниження рівня суспільного
виробництва;

2) глибока структурна і технологічна незбалансованість виробництва,
зниження його науково-технічного потенціалу;

3) надзвичайно високий рівень інфляції, зростання цін;

4) послаблення контролю за фінансово-господарською діяльністю
підприємств;

122

123

5) великомасштабний обіг «тіньового» капіталу;

6) нераціональна зовнішньоекономічна діяльність, жави.
,

Основними джерелами ресурсів для покриття дефіциту є: друкування нових
грошей (небезпечне тим, що прово^ кує інфляцію), зростання податкових
надходжень, неподат| кові надходження (прибутки від іноземного туризму),
дерЛ жавні позики (в інших країнах або у населення своєї краї| ни – у
вигляді облігацій).

Треба розділяти зовнішній та внутрішній борг країни.

Зовнішній борг – це борг іноземним державам, міжнарод-ний кредит, який в
сучасних умовах має широкий розвиток.

Внутрішній борг – це борг держави своєму населенню, Відповідно до
законодавства державним внутрішнім боргом є боргове зобов’язання уряду,
виражене у валюті, перед юрет дичними й фізичними особами. Такі
зобов’язання мож} ._ мати форму: кредитів, отриманих урядом; державних
позик! здійснених шляхом випуску цінних паперів (облігацій).

Слід зауважити, що бюджетний дефіцит і державний борі, тісно пов’язані,
одже, державна позика є важливим джерелом покриття бюджетного дефіциту.

99. ПОДАТКИ: ЇХ СУТНІСТЬ ТА ФУНКЦІЇ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Оподаткування є невід’ємною економічною функцією буг якої держави.
Податки – це обов’язкові платежі держа. юридичними та фізичними особами.
Це головна форма дер жавних доходів. Податкові відносини уособлюють
собоь, певну частину фінансових відносин, що пов’язана з формуванняl