Реферат на тему:

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр.

Рядове козацтво

Однією з важливих складових системи “війна і суспільство” є козацтво як
соціальна категорія. Воно, в свою чергу, представляє собою підсистему зі
своїми структурними елементами – рядовим козацтвом, урядовою старшиною
та значним військовим товариством. Для характеристики козацтва як
військової спільноти одним з визначальних показників є рівень
боєздатності. В 30-х рр. XVIII ст. становище рядового козацтва зазнало
певних змін, що обумовлено низкою чинників, в тому числі і
російсько-турецькою війною 1735-1739 рр.

Протягом російсько-турецької війни 1735-1739 рр. бойові якості та стан
гетьманців не раз критикувалися генерал-аншефом Вейсбахом [321, с. 310],
фельдмаршалами Мініхом [366, с. 243-244] та Лассі [323, с. 342.]. Ще
один сучасник, Х. Манштейн, у своїх “ Записках..” характеризував їх як
найгірше козацьке військо [339, с. 143]. Такі оцінки підтримував А.
Байов [384, с. 84].

Джерела фіксують незадовільне матеріальне становище козацтва перед
початком війни. У січні 1735 р. ГВК наказала полковим канцеляріям
скласти відомості про кількість кінних, піших, озброєних та беззбройних
козаків.

Ще до початку російсько-турецької війни кількість кінних озброєних
козаків та інших категорій не давало підстав для оптимістичних прогнозів
щодо боєздатності гетьманців. З трьох полків, дані по яким збереглися,
співвідношення між боєздатними та небоєздатними було майже рівним у двох
полках (1,3: 1 у Чернігівському та 1,1:1 у Прилуцькому). Дещо кращою
була ситуація в Київському полку (2,2:1):

Полк Кінних озброєних Кінних беззбройних Піших озброєних Піших
беззбройних Поклики

Чернігівський 2954 680 191 1368 [16,арк.28]

Київський 1674 82 115 527 (7) [16,арк.6-27]

Прилуцький 2133 451 106 1368 (8) [20,арк.2]

Те, що козацтво не витримувало виснажливих походів, було зрозумілим
керівництву Гетьманщини. Князь О. Шаховськой у серпні 1734 р. звернувся
до Анни Іоанновни з проханням відпустити козаків з Польщі, оскільки їхні
господарства занепадають [294, арк. 1-2]. Він же у січні 1735 р.
клопотався у Кабінеті Міністрів про видачу грошей козацькому корпусу у
Польщі [321, с. 4].

Всі ці косметичні заходи потрібного ефекту дати вже не могли. Розглядати
козацтво як єдиний організм і висувати єдині вимоги до кожного козака
було неможливо. На практиці розподіл козаків за майновим принципом ввів
ще Д. Апостол наказом від 4 січня 1729 р. Гетьман виокремив категорію,
до якої увійшли ” козаки до войскових походов згодние и которие всякие
службы войсковие посилки фарпосты и стойки отбуват имиют, лошади и ружя
и протчіе порядки и способносты козацкие добрие и до службы когда
позовет случай военной всегда готовие “. Ці вояки були зобов’язані
державі службою, а інші, піші козаки, обкладалися податком нарівні з
посполитими [277, арк. 36].

У 1735 р. О. Шаховськой запропонував більш рішучу реформу. З козаків
лівобережних полків юридично виокремлювалися 30 000 виборних, на плечі
яких лягала військова служба. Всі інші козаки призначалися для допомоги
виборним і могли використовуватися лише у межах Гетьманщини [321, с.
75].

Але 30 000 боєздатних козаків лівобережні полки виставити не
спромоглися. При спробі мобілізації 20 000 чоловік з Лівобережжя та
Слобожанщини для походу на Крим восени 1735 р. більша частина козаків
з’явилася без зброї, а іноді навіть без сідел. [321, с. 310]. О.
Шаховськой запропонував знизити кількість виборних до 15 000 [322, с.
45]. Після певних вагань Петербург пішов на зниження вимог до
Гетьманщини і імператорським указом від 11 лютого 1736 р. остаточно була
затверджена цифра у 20 000 виборних козаків [277, арк. 3].

На літо 1736 р. за ревізькими книгами у Гетьманщині налічувалося 68 892
козака. За поданими з полків відомостями у похід могли вирушити 22 026
чоловік – це власне ті, які потрапляли до категорії виборних [50, арк.
40]. Що ж собою являв виборний козак? На початку вересня 1736 р. для
визначення цього до Глухова зібралися полковники – ніжинський І.Хрущов,
стародубський А. Радищев та переяславський М. Богданов. Ймовірно, що на
засіданні головував генеральний писар М. Турковський. Принаймні рішення
щодо виборних до полкових канцелярій розсилалося за його підписом.
Старшини визначили рівень заможності, який дозволяв віднести козака до
категорії виборних. “Без підпомоги” служили козаки, які збирали зі своїх
ґрунтів не менше 10 чвертей хліба та 50 возів сіна. Ті, хто мав
співставні прибутки від промислів, також відносилися до виборних “без
підпомоги”. “ З підпомогою “ служили козаки з ґрунтом, який давав 5
чвертей хліба та 10 возів сіна, або , якщо мова йшла про південні полки,
козаки з 2-3 конями, 2-3 волами та певною кількістю овець. Докладно
регламентувалося спорядження виборного, яке оцінювалося у 31 крб. 22 коп
[277, арк. 60-61].

Важливим з огляду на боєздатність є питання про кількість коней у
виборного. В документах Кабінету Міністрів за 1735 р. присутня вимога
бути “ о 2-конь “ [321, с. 496]. Проте зібрані з полків дані не
дозволяли ПГУ виконати цю норму. З 22 026 кінних козаків 18 462 мали
лише одного коня. На цьому проблеми ГВК з укомплектуванням не
закінчилися. Наприклад, Лубенський полк (найчисельніший у Гетьманщині)
звітував про наявність 4 751 кінного козака, але доброкінних озброєних
було 3 021 (з них лише 759 мали по два коня.).Натомість доброкінних зі
списами нараховувалося 341, з поганим конем, але озброєних – 641, а з
поганим конем та списом – 719 чол. [50, арк. 32].

Виходячи з існуючого становища, ГВК намагалася запровадити норму про
потребу одного коня для виборного козака [277, арк. 60]. Можна
припустити, що між керівництвом ПГУ та генералітетом велася полеміка, в
якій вимога двокінності перемогла, про що свідчать документи 1737 [90,
арк. 62] і 1738 [277, арк. 34] років.

Але часто виборний козак був неспроможний мати двох коней. Вже під час
Кримського (1735) походу стан деяких козацьких коней не витримував
жодної критики, зовні вони нагадували річних лошат [321, с. 496]. Полки,
на вимогу ГВК, досилали коней у Царичанку для своїх козаків, проте це
були робочі, а не бойові, коні. Київська полкова канцелярія чесно
звітувала про відправлення на південь 627 коней та кляч [14, арк. 2].
Звіти з полків підтверджують поганий стан коней. В одному з далеких
походів козаки — гадячани мали 822 нормальних коней та 1071 непридатних
до служби, а кияни, відповідно, 162 та 148 [238, арк. 5-7].

Козаки часто втрачали коней у походах. Наприклад, однотисячний загін
чернігівського осавула М. Мокрієвича за чотири місяці загубив 800 коней,
а інші ледве пересували ноги [40, арк. 17]. Вільно з козацькими кіньми
поводилися регулярні полки. На початку Кримського (1736) походу скарги
на це надходили до похідної канцелярії наказного гетьмана Я. Горленка
[68, арк. 2-3]. Той же Я. Горленко зазначав роком пізніше, що регулярні
війська забрали у гетьманців за час походу 520 коней, заплативши лише за
230 [78, арк. 4].

Виборний козак мусив вирушати у похід з двома конями, рушницею, шаблею,
списом, маючи нормальний одяг та запас провіанту на 3-4 місяці. Виборні
використовувалися у далеких походах, за кордони Гетьманщини мали
висилати тільки їх [277, арк. 32-34]. До 1738 р. ця категорія козаків
також обкладалася податком у 10 копійок на рік, згодом його скасували
[106, арк. 2-3].

До категорії підпомічників потрапляли козаки малоземельні та
безземельні, які не займалися промислами. Межею, що розділяла виборного
та підпомічника, став врожай у 5 чвертей хлібу та 10 возів сіна щороку.
Витрати виборного частково розподілялися між кількома підпомічниками,
причому інструкція ГВК спеціально зауважувала, що сума зібраних грошей
має бути значно меншою, ніж 31 крб. 22 коп. (сума, яка витрачалася на
повне спорядження козака), оскільки кінь, рушниця і т. ін. не вимагають
щорічного оновлення. Крім того, підпомічники виряджалися у ближні
походи, та й то не щороку [277, арк. 25, 60].

Окремою категорією слід вважати регулярних козаків, які отримували за
свою службу гроші. Навесні 1736 р. в Гетьманщині існувало три підрозділи
регулярного козацтва: надвірна корогва (78 чол.), полк Часника (294
чол.) та полк Павлова (325 чол.) [50, арк. 41]. До складу охочекомонного
полку входили старшини різного рангу (полкові, сотенні, отамани), дво-
та однокінні козаки, а також молодики, які не мали бойового досвіду.
Окремо до компуту вписувалися “значні” козаки, яких, наприклад, у полку
В. Часника d 1738 р. було восьмеро [268, арк. 3].

О. Апанович стверджувала, що за своїми бойовими якостями компанійці
значно поступалися лівобережним і слобідським козакам. Незрозуміло, на
чому ґрунтується таке твердження. У своїх негативних оцінках російські
воєначальники говорили саме про гетьманців та слобожан. Окремих скарг
щодо компанійців не знаходимо, хоча Б. Мініх чітко відокремлю регулярних
козаків від інших [324, с. 39]. Про боєздатність компанійців свідчить
збільшення їхньої чисельності протягом війни. Кількість шабель у полку
В. Часника у 1739 р. зросла до п’ятисот [268, арк. 3]; у другій половині
1737 р. за ініціативою голови ПГУ І. Барятинського розпочато
комплектування третього охочекомонного полку, який очолив Гнат Часник
[323, с. 734].

Козацькі господарства значно постраждали внаслідок війни. Аналізуючи
причини, треба звернути увагу на зміни щодо платні козакам. Корпуси Я.
Лизогуба та Г. Ґалаґана, перебуваючи у Польщі у 1733-1735 рр. , під час
походу регулярно отримували платню. Повної інформації щодо виплачених
грошей немає, але у 1734 р. Я. Лизогуб отримав для роздачі козакам 5 569
крб. 18 коп. [64, арк. 4-5]. Саме на цей час припадає початок
розслідування причин, які спонукали попередні російські уряди до виплати
жалування козакам. Кабінет Міністрів, в межах політики зменшення
дефіциту бюджету [321, с. 310], прийняв рішення про несення козаками
служби власним коштом. Навіть провіант під час далекого походу видавався
гетьманцям під умовою пізнішого відшкодування [39, арк. 2].

Неефективна система самозабезпечення козаків провіантом та важкі умови
літнього степового походу тягнули за собою хвороби серед гетьманців. Вже
через півтора місяці після початку Кримського (1736) походу Гадяцький
полк мав 10%, а Київський – 32% хворих [238, арк. 5-7]. Наприкінці
походу попереду війська додому відправили 1752 хворих козака на чолі з
гадяцьким суддею М. Штишевським [68, арк. 17]. Це складає 11% від 16 000
гетьманців, які вирушили у похід навесні. Але напевно цей відсоток
наприкінці кампанії був значно вагомішою часткою корпусу Я. Горленка.
“Сказки” козаків Чернігівського полку свідчать, що було принаймні ще
одне відрядження небоєздатних до Гетьманщини. Хворі, піші та поганокінні
козаки після захоплення Перекопу повернулися до Кодаку [33, арк. 3-6].

Російський генералітет не чітко усвідомлював специфіку козацької служби,
яка вимагала від вояка бути одночасно господарем. Козак, для підтримання
власної боєздатності, мусив вчасно повернутися до праці або отримати
матеріальне забезпечення з інших джерел. З одного боку, іноді високі
російські посадовці зважали на таку потребу. О. Шаховськой, зокрема,
клопотався про виплату козакам грошей [321, с. 4], а Б. Мініх у грудні
1735 р. відпустив козаків Чернігівського та Стародубського полків
(командир – чернігівський обозний П. Сандурський) з лінії “ради
дороговизны”[1, арк. 2]. З іншого боку, коли генерали вважали за
потрібне затримати козаків – жодні логічні аргументи не діяли. Так, в
1736 р., після виснажливого походу, 6 000 козаків затримали для відбиття
можливого татарського нападу. Генеральний хорунжий Я. Горленко наполягав
на демобілізації всіх його вояків, оскільки від затримки могли померти
не тільки козацькі коні, а й самі козаки. Всі звернення Я. Горленка
жодного ефекту не принесли [68, арк. 17-18].

Для підпомічників війна виявилася не менш виснажливою, ніж для виборних.
Влада, не вагаючись, порушувала два найважливіших права, які були надані
підпомічникам імператорським указом: не ходити у далекі походи та не
залучатися до ближніх походів щороку. У далеких походах підпомічники
використовувалися вже з 1736 р., коли Київський полк включив їх до своєї
команди, посилаючись на нестачу виборних [50, арк. 40]. Полкові
канцелярії пояснювали незаконну практику, перш за все, відсутністю
виборних, яких російські офіцери не хотіли відпускати зі своїх команд
[139, арк. 3].

Ще частіше порушувалася норма, яка забороняла висилати підпомічника у
ближній похід щороку. На користь цього свідчать дотичні, але переконливі
аргументи. Часто старшини не могли виконати певних розпоряджень ГВК
через відсутність вільних козаків, як виборних, так і підпомічників [99,
арк. 2; 145, арк. 68, 80]. У 1737-1738 рр. для охорони кордонів
мобілізовувалися не тільки козаки, а й селяни та міщани, що також
свідчить на користь щорічної мобілізації підпомічників [323, с. 471;
324, с. 331].

Отже, власне козацькі обов’язки підпомічниками під час війни
перевиконувалися. Чи вимагали від них одночасно грошових внесків для
забезпечення виборного, достеменно невідомо, але досить сумнівно з
огляду на економічне становище підпомічників. Цілком можливо, що
допомога виборним, якщо вона й була, носила натуральний характер.
Принаймні, на це натякає звіт Гадяцької полкової канцелярії, яка
розділила піших козаків на тих хто може або не може утримувати чужого
коня [22, арк. 7-8].

Однаково негативно на всі категорії козацтва впливало збирання харчів та
волів для потреб регулярної армії. Уповноважені офіцери найчастіше
розраховувалися не грошима, а квитанціями, які російський уряд не
погасив і через три десятки років [364]. Нестача продовольства у
населення призвела до того, що навіть Б. Мініх запропонував постачати до
Гетьманщини харчі з російських губерній та видавати їх за вищезгаданими
квитанціями [423, с. 8].

Іншою проблемою були зловживання регулярних військ, характер яких
описується, наприклад, у скарзі козаків с. Авдіївка Понуринської сотні
Стародубського полку. Вони писали, що росіяни забирають сіно та підводи.
Війта, який наважився спитати у солдат документи, просто побили [104,
арк. 2-6]. Увагу Б. Мініха на такі речі звертали голови ПГУ О.
Шаховськой та І. Барятинський, причому останній навіть пропонував
вивести деякі частини до Росії [366, с. 92, 183]. Б. Мініх вважав
поведінку військ абсолютно нормальною і гостро обурювався на пропозицію
Кабінету Міністрів не брати возів без платні у місцевих мешканців.
Фельдмаршал заявляв, що війська захищають мирних мешканців від ворога і
ці мешканці повинні терпіти незручності, викликані війною [366, с.
61-62].

Погіршення економічного стану козацтва невідворотно тягнуло за собою
зниження боєздатності. Завдяки регулярним ревізіям керівництво
Гетьманщини чітко усвідомлювало це. Переписи фіксують надзвичайно малу
частку заможного козацтва. Наприклад, у 1736 р. у Прилуцькому полку “
ґрунтовних “ та “ среднеґрунтовних “ козаків налічувалося 467 чол., а “
малоґрунтовних “ та “ весма нищетних “ – 6312. В інших полках картина не
менш промовиста. У Миргородському полку забезпечених козаків було 356,
погано забезпечених – 4 727; у Лубенському, відповідно, 1 202 та 11 970.
В особливо складному становищі знаходилася Київська полкова канцелярія,
яка мусила виставити 850 виборних, маючи лише 237 козаків з нормальним
господарством [277, арк. 153-155].

В Інституті рукопису НБУ зберігається ревізька книга Миргородського
полку за 1737 р., що дозволяє визначити зміни, яки відбулися порівняно з
минулим роком. Загальна кількість козаків зменшилася з 5 083 до 4 490,
тобто на 593 особи. Одночасно задекларована кількість виборних (1488
чол.) не змінилася. Очевидно, полкова канцелярія заміняла вибулих
виборних , переводячи до цієї категорії підпомічників. Під час ревізії
охарактеризовано економічне становище виборних (на жаль, за попередній
рік такої характеристики не маємо). З 1 488 виборних до “
среднеґрунтовних “ віднесено 203 козака, до “ малоґрунтовних “ – 1 154,
а до “ нищетних и весма убогих “ – 131. На загал, кількість забезпечених
козаків за рік знизилася з 356 до 220 [281, арк. 7-8].

До кінця війни становище погіршилося, що засвідчують ревізькі книги
Лубенського та Прилуцького полків за 1740 р. Порівняно з 1736 р.
кількість козаків у Лубенському полку скоротилася з 13 712 до 9 167,
тобто з компутів за тих чи інших обставин вибуло 4 005 осіб.
Спостерігається також тенденція зменшення кількості заможних козаків,
які власне і мусили служити як виборні. Якщо у 1736 р. налічувалося 1
202 “ ґрунтовних “ та “ среднеґрунтовних “ козака, то у 1740 – вже
тільки 413 [278, арк. 2]. Схожу картину дає Прилуцький полк. Кількість
козацьких обійсть тут зменшилася з 6 779 до 3 881, тобто на 2 898.
Заможних козаків залишилося лише 68 у порівнянні з 479 в 1736 р. [280,
арк. 10-16].

Зменшення кількості виборних привертало увагу ГВК. Констатуючи, що
багато козаків загинуло, а живі зубожіли, ГВК все ж вимагала від
полкових канцелярій поповнювати лави виборних. Під проводом О. Румянцева
у грудні 1738 р. відбулося спеціальне засідання ГВК, присвячене
доукомплектуванню виборних. Генерал-аншеф вважав, що цю проблему можна
вирішити через посилення відповідальності командирів. Відтепер за
невідповідне спорядження виборного полковій старшині загрожував не
тільки штраф у 1 крб., а й конфіскація всього майна. Незважаючи на це
доукомплектування просувалося дуже повільно і навесні 1739 р. О.
Румянцев розіслав до полків штаб-офіцерів для прискорення процесу [124,
арк. 2-5]. Фактичний зрив мобілізації козаків до армії П. Лассі показав,
наскільки виснаженим є лівобережне козацтво [378, с. 41-42].

Опір мав різні форми. Найгостріша з них — повстання, видавалася
абсолютно неможливою, хоча й спокусливою. Про спробу відкритого опору
повідомляв Х. Манштейн. У 1738 р. селянин проголосив себе сином Петра I
і почав підбурювати односельців, які вирішили підтримати його. Проте
місцевий сотник негайно повідомив про заворушення О. Румянцеву і “
царевича “ заарештували [339, с. 154-155]. Росіяни розуміли малу
ймовірність повстання під час війни. Імператриця відкидала такі
побоювання в одному з листів до Б. Мініха, наголошуючи на величезній
кількості військ у краї [326, с. 47].

Іншим виходом були втечі. Вони викликали куди більшу стурбованість
керівництва ПГУ. І. Барятинський звертався до Кабінету Міністрів влітку
1737 р. за інструкціями, повідомляючи про масовий перехід мешканців
Гетьманщини на Правобережжя [323, с. 388]. Аналогічну інформацію, тільки
тепер вже мова йшла про Слобожанщину, подав роком пізніше до Петербургa
О. Румянцев [324, с. 410]. У відповідь голови ПГУ отримували хіба поради
оприлюднювати укази про покарання втікачів.

Факти масових втеч козаків та селян підтверджуються документами,
укладеними на полковому та сотенному рівні. Ще на початку війни
(березень 1736 р.) китайгородська та царичанська сотенні старшини
повідомляли до полкової канцелярії про втечу до Кодака та інших
запорозьких містечок 16 козаків і 92 селянина. Головною причиною втеч
старшини вважали викликані війною “ диючыеся им несносные тягости “ [73,
арк. 2-8].

Той же Полтавський полк звітував у 1737 р. до ГВК про спустіння 1507
козацьких та 3900 селянських обійсть, що не дозволило виконати план
збору податків [106, арк. 3]. Такі втечі характерні не тільки для
прикордонних полків. У Гадячі спостерігається схожа картина. Тут з 1737
по 1738 рр. втекло більше двох тисяч козаків і замінити їх не було ким
[146, арк. 23].

Інший шлях, який дозволяв уникнути обтяжливої служби, пов’язаний зі
зміною статусу. О. Шаховськой у січні 1736 р. скаржився до Петербург на
значну кількість людей, які у мирний час були вписані до козацьких
компутів, а після початку війни видавали себе за селян [322, с. 36].
Розповсюдженим виходом був продаж козаком свого ґрунту, найчастіше
старшині. Після втрати землі козак перетворювався на підсусідка і не
мусив відбувати службу. Старшини розглядали таких людей як особисто
залежних, що відбивалося в мові документів. Наприклад, бахмацький
(Ніжинський полк) сотник В. Покотило, звітуючи про продаж ґрунтів
козаками, вживав визначення “ разним владелцам спродалося чили так
поддались “. Його сотня з 1736 по 1738 рр. втратила у такий спосіб 62
козака, з них 42 продали свої землі підполковнику Юсту, 11 – сотнику
охочекомонного полку В. Часнику, 6 – генеральному підскарбію А.
Марковичу і 3 – б. т. М. Скоропадському [330, с. 114-116].

Керівництво Гетьманщини чітко усвідомлювало, що у такий спосіб козаки
тікають від служби. Прагнення зберегти козацьке військо призвело до
появи у січні 1739 р. імператорського указу, який забороняв козакам
продавати землі [488, с. 162]. Для з’ясування кількості підсусідків
регулярно влаштовувалися слідства. Наприклад, такий захід відбувся у
Новгородській (Стародубський полк) сотні у 1739 р. і за його
результатами всі підсусідки отримали свою частку загальнонародних
повинностей [415, с. 49-50].

Козак міг також бути курінчиком при старшині. У такому випадку в поході
він перебував у почті свого зверхника і звільнявся від сотенної служби.
На практиці курінчик міг замість участі у поході сплатити старшині певну
суму. На початку війни, у листопаді 1735 р., ГВК наказала повернути
курінчиків до сотень, але традиція не хотіла вмирати. Навесні 1736 р.
фіксуємо спробу лубенських старшин відстояти право на курінчиків [46,
арк. 25-26], а у квітні 1738 р. О. Румянцеву знову доводилося нагадувати
про неможливість такого використання козаків, тільки тепер вже старшині
Полтавського полку [142, арк. 2-3]. Про те, наскільки важко старшина
розлучалася з правом мати курінчиків, свідчить звіт Чернігівського полку
від 16 серпня 1736 р. Майже через рік після заборони ГВК у цьому полку
за генеральним обозним Я.Лизогубом налічувалось 38 курінчиків, за
генеральним осавулом – 52, за бунчуковим товаришем В. Лизогубом – 16
[32, арк. 3-4].

З вищенаведених фактів випливає, що козацький статус у роки війни
втрачав свою привабливість. Проте не варто це абсолютизувати. Приклад
братів Сергієнків (Глухівська сотня Ніжинського полку) яскраво
демонструє, з якою наполегливістю козак міг захищати свою станову
належність. Не маючи змоги придбати все необхідне для походу, брати
позичили 60 крб. у Я. Лизогуба, домовившись натомість віддавати йому
щороку по 6 чвертей жита та вівса. Але за намовою генерального обозного
глухівський сотник С. Уманець зареєстрував фальшиву купчу на землі
Сергієнків, які тепер опинялися у повній залежності від Лизогуба. Спроба
повернути йому 60 крб. і відновити статус-кво успіху не принесла.
Безуспішно апелювали М. та О. Сергієнки до ГВК та Сенату, проте їхня
наполегливість таки далася взнаки. У своїй чолобитній до Кабінету
Міністрів брати акцентували увагу на своєму бажанні воювати з ворогами
імперії та підкреслюють , що саме дії Я. Лизогуба та інших старшин
призводять до зменшення чисельності козацького війська. Не дивно, що
прохання Сергієнків про повернення до козацького стану задовольнили
[324, с. 143-146].

Турбота про поповнення козацьких лав примушувала імперію йти на
обмеження старшинських апетитів. За указом Петра І від 16 квітня 1723 р.
ті особи, які претендували на козацьке звання, мали довести, що їхні
батьки , діди або самі вони були козаками. Для цього було достатньо
підтвердження кількох свідків або відповідного запису у полковому
(сотенному) компуті [488, с. 126].

Війна давала шанс енергійній людині з селянського стану підвищити свій
статус, про що свідчить справа Степана та Сидора Мартиненків.
Залишившись малими без батьків, вони зубожіли. Почавши господарювати на
батьківських землях, потрапили у залежність від І. Мазепи та П.
Полуботка і були записані до ревізьких книг як посполиті. Степану
Мартиненку у травні 1738 р. стало відомо про наявність указу щодо
“шукачів козацтва“ і вони з братом звернулися з відповідним клопотанням
до Чернігівської полкової канцелярії. Любецький сотник І. Савич та зн.
т. Звонкевич провели розслідування, яке довело, що батько та дядьки
Мартиненків були козаками і ходили у Чигиринські походи. Власне, старше
покоління Мартиненків і полягло у цих походах. На підставі свідчень
старожилів полкова канцелярія ухвалила рішення про внесення братів до
козацьких списків [307, арк. 1-3]. Цей випадок не був поодиноким. В
одному з документів Канцелярії міністерського правління вказувалося, що
багато хто з підданих змагався за козацьке звання і здобував його [10,
арк. 2].

3.2. Урядова старшина

Висвітлення становища урядової старшини напередодні та під час війни
дозволить більш адекватно усвідомити причини і тенденції еволюції
козацтва як військової спільноти. В історіографії не знайшли достатнього
висвітлення такі проблеми як рівень виконання службових обов’язків та
ставлення до них, відповідність особистих якостей посаді, розмежування
військових та цивільних обов’язків між старшинами, ротація кадрів до та
під час війни, принципи заміщення посад, специфіка судочинства в бойових
умовах.

Для того, щоби з’ясувати співвідношення цивільних та військових
обов’язків, проаналізуємо на персональному рівні виконання генеральною
старшиною різноманітних завдань протягом війни. Генеральні старшини
(персональний склад дивись таблицю № 3) виводили війська у далекі
(дивись таблицю № 4) та тривожні (дивись таблицю № 5) походи, рідше вони
організовували звичайну охорону кордонів. Найчастіше – тричі – козаків у
далекі походи виводили хорунжий Я. Горленко та осавул Ф. Лисенко. По
одному походу випало на долю найвищого та найнижчого за рангом з ген.
старшин – Я. Лизогуба та С. Галецького. Тривожні походи дають не менш
промовисту картину: по два рази козаків у поле виводять Я. Горленко та
Ф. Лисенко, одного разу – Я. Лизогуб. Відомості про те, що саме Я.
Горленко [108, арк. 3] та Я. Лизогуб [332, с. 59-60] очолювали
гетьманців під час регулярної охорони кордонів не залишають сумнівів
щодо того, хто ж саме з генеральних тягнув на собі виконання військових
функцій.

Поєднання військових та цивільних функцій найкраще видно на прикладі Я.
Лизогуба та Ф. Лисенка. Кожен з них не тільки воював, а й був членом
ПГУ. З українського боку до Правління також входив А. Маркович, але щодо
його участі у бойових діях документи мовчать. Трохи інша ситуація
складається з І. Борозною, який фактично сам займався справами
Генерального Суду. На додачу, при складанні плану кампанії 1737 р. йому
доручили очолити війська у Очаківському поході. Лише в останній момент
внаслідок невідомих причин генерального суддю замінив Я. Лизогуб [90,
арк. 28, 63].

Троє з генеральних старшин майже не брали участі в управлінні та бойових
діях. Це суддя М. Забіла, писар М. Турковський, осавул І. Мануйлович.
Першому відомість про дії старшин протягом 1735-1738 рр. дає таку
характеристику:”…стар, дряхл, едва в суде быт может” [261, арк. 7].
Ймовірно, схожим чином можна пояснити бездіяльність І. Мануйловича та М.
Турковського. Їхні імена майже не зустрічаються в документах;
генеральний писар поступово відступає на другий план, а реальними
справами у ГВК та ГВПК відає старший канцелярист А. Безбородько [277,
арк. 34; 284, арк. 88, 90, 92]. Після закінчення війни А. Безбородько
обійняв посаду генерального писаря [453, с. 8].

Отже, коли мова йде про генеральну старшину, то протягом війни чітко
простежується поділ на тих, хто виконував цивільні обов’язки та тих, хто
поєднував цивільну службу з військовою. До першої категорії входять
суддя та підскарбій, до другої – обозний, осавул, хорунжий та бунчужний.
Це в цілому відповідає поділу старшинських рангів на цивільні та
військові, відображеному в спеціальній таблиці, укладеній ГВК [501, с.
42-43].

Існувала певна залежність між посадою та функціями, що реально
виконувалися, на полковому рівні. За документами, полковники очолювали
свої підрозділи у далеких походах 21 раз (дивись таблицю № 6).
Найчастіше виводили свої загони в поле П. Апостол (4 рази), Г. Грабянка,
А. Танський, В. Капніст (по 3 рази). Неможливо точно визначити причини,
за якими В. Кочубей та Г. Ґалаґан брали участь у далеких походах лише по
одному разу, що не йде у порівняння з навантаженням їхніх колег.
Можливо, це був похилий вік, на який зважала ГВК. Закономірність
простежується у незалученні полковників-росіян (І. Хрущева, М.
Богданова, А. Радищева та В. Ізмайлова) до означених походів. Під сумнів
це твердження може поставити інформація з архіву ГВПК про планування
Хотинського (1739) походу. За канцелярськими розписами планувалося, що
полковники А. Радищев та В. Ізмайлов візьмуть участь у бойових діях,
проте їхньої наявності у війську не згадував такий уважний спостерігач
як Я. Маркович [332, с. 64-87]. Заперечує присутність А. Радищева у
Хотинському поході звіт Шептаківської сотні про кампанію 1739 р. У цьому
документі полковим командиром названо обозного М. Ханенка [234, арк.
2-8].

Спираючись на джерельний матеріал можна визначити, старшини якого рангу
за відсутності полковника ставали на чолі полку та брали участь у
походах взагалі. Полковими командирами в далеких походах 12 разів були
обозні, 2 – судді, 4 – осавули. Всього ж у такі походи обозні ходили 15
разів, судді – 6, писарі – 4, осавули – 34, хорунжі – 23.(Підрахунки
проведено на основі даних, вміщених у IУ розділі дисертації). Як видно з
вищенаведеного, чіткого визначення того, хто має заміняти полковника, не
існувало. Перше місце за полковником посідав обозний, що не дивно,
оскільки його чин, другий у полку, за вже згаданою таблицею ГВК
віднесено до військових. Звернімо увагу на інше. Лише у трьох випадках –
Кримський (1736) похід Гадяцького та Лубенського полків та Дністровський
(1738) похід Миргородського полку – обозний вирушив разом з полковником.
У всіх інших випадках ці посадові особи або почергово виконували
цивільні та військові функції, або, коли полк очолювався росіянином, на
обозного припадали власне бойові походи. Ніжинський обозний І.
Величковський, чернігівський П. Сандурський, переяславський С. Сулима,
стародубські О. Єсимонтович та М. Ханенко відчули це на власному
досвіді.

Двічі командування полком покладалося на суддю. Це радше виняток, і
обставини, що примусили ГВК діяти власне так, відомі. Так, у Кримський
(1735) похід Гадяцький полк повів М. Штишевський через те, що жодного з
полкових старшин не було в розпорядженні полкової канцелярії [17, арк.
3]. Прилуцький суддя М. Ягельницький був виряджений до полку у 1736 р.
за настійливими домаганнями ГВК, яка погрожувала всіма можливими карами
за відсутність хоча б двох дійсних полкових старшин у Кримському поході
[46, арк. 16-18; 50, арк. 26-35].

Проте, однозначно стверджувати екстраординарність військових обов’язків
судді не можна. Полковники (особливо це стосується П. Апостола та Г.
Грабянки) абсолютно не вважали суддю чи писаря не бойовою старшиною і
спокійно включали їх до складу бойових команд. Принаймні, тричі судді
очолювали козацькі загони під час охорони кордонів. Схожим чином можна
трактувати військові обов’язки писаря. Наприклад, брати Апостоли та Г.
Грабянка, залучали писарів своїх полків до походів . Та не варто
перебільшувати суб’єктивний момент. До Кримського (1738) походу
прилуцький полковник Г. Ґалаґан залучив 5 полкових старшин. Цілком
можливо, що до цієї кількості ввійшов писар. ГВК без зайвих вагань
призначила у 1737 р. командиром козацького загону на кордоні писаря
охочекомонного полку Ф. Левенця [123, арк. 2-3]. У 1738 р. ніжинський
писар І. Кужчич отримав наказ про участь у Кримському поході і лише
зважаючи на обставини мусив залишитися при полку [112, арк. 2].

Досить несподіваними виявились результати підрахунку військової
активності осавулів та хорунжих. Крім того, що осавули очолювали полки,
вони ще 30 разів вирушали у далекі походи під проводом старших
командирів. Зважимо, що в кожному полку існувало по дві посади осавула
та хорунжого. Таким чином на одну осавульську посаду припадає 17 виходів
у далекий похід. Така кількість поступається лише показникам полковника.
Несподівано малими є цифри, що стосуються посади хорунжого – близько 12
виходів у далекі походи. Разюче виглядають дані щодо командирів на
охороні кордонів. На десять фактів участі осавула був лише один випадок,
коли загін очолював хорунжий. Можна припустити, що цивільні функції
хорунжого переважали над військовими, тоді як у осавула – навпаки.

Отже, бачимо лише досить умовний розподіл цивільних та військових
обов’язків між різними представниками старшини. Основний тягар
військових обов’язків припадав на полковника (за виключенням росіян),
обозного, осавула. Управлінські функції переважно виконували суддя та
писар, що не заважало їм у ряді випадків брати участь у бойових діях.

Кількість козаків, підлеглих старшинам різного рангу в походах різних
видів, коливалась в залежності від обставин, в досить широкому діапазоні
– від 15 [117, арк. 2-9] до 1000 [128, арк. 2] чол. (див. таблицю № 7).
Проте середньостатистична команда включала в себе від 100 до 400
козаків. Цифра у 15 чоловік звучить певним дисонансом. Припустимо, що в
цьому випадку ми маємо справу з вимогою надіслати на лінію дійсного
сотника і навряд чи кількість підлеглих новомлинівського сотника І.
Шишкевича обмежувалася 15 ніжинцями вже власне на кордоні. Проте
невелика команда цілком могла діяти самостійно. Леплявський сотник
Лазаревич переганяв людей з Правобережжя на Лівобережжя. Його завдання
не передбачало ні великого загону, ні звітності комусь, крім полкового
начальства [74, арк.93]. Документи фіксують випадки підлеглості сотнику
від 700 до 1000 шабель –під час далекого походу це фактично полкова
команда. Можна припустити, що у таких випадках мова йде про маршову
полкову команду, яку сотник тільки вів до певного місця. Чудово ілюструє
це твердження приклад борзенського сотника П. Забіли, якого ніжинська
полкова канцелярія з 517 козаками досилала на лінію, де вже перебували
двоє дійсних сотників цього полку [139, арк. 2]. Гіпотезу про маршовий
характер великих команд підважує випадок з золотоніським сотником К.
Леонтовичем, який у лютому 1738 р. біля фортеці Св. Параскеви керував
1000 козаків з різних полків [128, арк. 2].

У схожій ситуації в серпні 1736 р. діяв один з сотників Чернігівського
полку (ймовірно, киселювський І. Лисенко або менський І. Сахновський),
який привів до Переяслава команду у 738 шабель. Увійшовши до складу
шеститисячного загону Г. Ґалаґана, що готувався дати відсіч татарам,
чернігівець все одно залишався командиром, готовим в бою керувати
полчанами, оскільки інших старшин тут просто не було [32, арк. 2-3].

У документах далеких походів діяльність старшини сотенного рівня
відбилася меншою мірою. Наявні дані наведено в таблиці № 8.
Несамостійний характер мали дії сотників Переяславського та Гадяцького
полків, які очолили вояків, відряджених до двотисячного загону
прилуцького осавула М. Мовчана [68, арк. 4, 6]. Про самостійні завдання
можна говорити лише у випадках з устивицьким сотником В. Короленком,
який командував нічним дозором з козаків різних полків [68, арк. 8] та з
баришівським сотником С. Сулимою, який переходив у розпорядження князя
Гессен-Гомбургського [68, арк. 8].

Дві команди мали відверто маршовий характер. Чорнуський сотник П.
Троцький, за дорученням генерального хорунжого Я. Горленка, привів 6
сотень під Царичанку, не чекаючи на весь Лубенський полк. Така
поспішність викликана тим, що 16 000 корпус Я. Горленка збирався в
Кримський похід дуже повільно, і він усіма засобами прискорював цей
процес [68, арк. 7]. Схожий характер мав похід 442 гадячан у Польщу, де
вже перебував полковник Г. Грабянка з основними силами та майже всією
полковою старшиною. Цікавий нюанс – під командування опішнянського
сотника І. Корицького на час походу перейшли чотири значкових товариша
[25, арк. 27]. Це стало можливим завдяки його статусу полкового
командира, за звичайних обставин значкові сотнику не підлягали.

У вищенаведених випадках сотник виступав полковим командиром. Його
власна сотня у поході кількісно виглядала дещо інакше. Наприклад, у
першому Польському поході сотні Київського полку налічували від 7 до 75
чоловік, в середньому сотенна команда складалася з 46 козаків [16, арк.
26-27] У цьому ж поході Прилуцький полк мав середню сотенну команду у
кількості 52 чоловік [20, арк. 2]. Одиничність цих даних та потреба
враховувати специфіку першого Польського походу не дозволяють робити
ширших узагальнень щодо того, як же виглядає кількісно сотня під час
далекого походу.

Документи дозволяють визначити полкові команди у далеких походах
1736-1738 рр. та кількість сотень у полках. Провівши нескладні
підрахунки, отримаємо інформацію про середню кількість козаків у
сотенній команді (дивись таблицю № 9). За певним виключенням (Гадяцький,
Лубенський та Миргородський полки) простежується значне зниження
протягом війни кількості вояків у сотенних командах. Це пов’язано зі
зменшенням кількості козаків , яких виставляла Гетьманщина до головних
армій фельдмаршалів Мініха та Лассі. Але більше зацікавлення викликає
інший аспект – зі зменшенням кількості козаків не зменшувалась кількість
сотників, які вирушали у похід. Протягом всієї війни діяла норма , за
якою 50 відсотків дійсних сотників командували своїми підрозділами у
далеких походах. Навіть під час одного походу під орудою сотників з
різних полків знаходилося від 30 до 293 шабель .

Таким чином, під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. сотники
могли очолювати три види команд: міжполкові, полкові та сотенні.
Міжполкові команди виглядали швидше виключенням, особливо однотисячна
команда золотоніськго сотника К. Леонтовича. Жодного разу не зустрічаємо
сотника на чолі міжполкової маршової команди. Натомість такий старшина
на чолі полкової маршової команди – звичайна річ. Виступ сотника на чолі
козаків власної сотні є найбільш характерним для головних походів. Чітко
визначити традиційну чисельність міжполкової та полкової команди під
орудою сотника неможливо. Вона залежала лише від завдання, для виконання
якого сформована . Проте, жодного разу не спостерігається перевищення
цифри у 1000 шабель. На величину сотенної команди впливали інші чинники
– кількість козаків у сотні та у полку, обсяг полкової команди. Протягом
війни кількість козаків у сотенній команді (за певними виключеннями)
зменшується.

Наявні матеріали дозволяють визначити чисельність команд, якими керували
старшини полкового рівня. І полкова старшина, і полковники очолювали
команди під час охорони кордонів та фортифікаційних робіт.(дивись
таблицю № 10)

Фортифікаційні команди значно рідше, ніж військові, очолювалися
старшиною полкового рівня. Окремо за своїми кількісними показниками (30
778 чол.) стоїть загін І. Кулябки, який протягом двох років наглядав за
козаками та посполитими на північній ділянці кордону по Дніпру. Така
значна цифра, ймовірно, склалася як сума всіх команд (робочих та
охоронних), що пройшли через руки лубенського обозного за два роки [310,
арк. 2] У двох випадках (А. Волевач [41, арк. 2; 55, арк. 5] та С.
Якимович [137, арк. 4]) осавули очолювали двотисячні робочі команди з
козаків усіх полків, що вирушали за межі Гетьманщини – до Азова. У
кордонах Гетьманщини старшини полкового рівня зведених загонів не
очолювали, на відміну від власне полкових – таку команду гадяцький суддя
М. Штишевський взимку 1737 р. повів на полонення криги [99, арк. 2]. Це
не є винятком, оскільки через рік миргородський хорунжий К. Шкурка вів
на Дніпро полчан з аналогічним завданням. Кількість людей у робочих
командах полкових старшин коливалася від однієї до двох тисяч чоловік.

До регулярної охорони кордонів полкові старшини залучалися інтенсивніше.
Для полковників традиційним було командування загоном у 1500-2000
козаків з різних полків. Наприклад, переяславський полковник М. Богданов
у 1736 р. очолював команду у 2000 шабель [45, арк. 4], а його колеги І.
Хрущев та В. Кочубей роком пізніше мали провід над загонами у 1500
козаків кожен [117, арк. 2-3]. Свій полк командири також виводили на
охорону кордону, але кількість козаків у цих випадках невідома.
Традиційна форма указу вимагала від полковника виступу з усім полком,
але більшість козаків навіть взимку перебувала у різних відрядженнях.
Полтавчанин В. Кочубей, отримавши такий указ у грудні 1738 р., скаржився
на мізерну кількість козаків, проте все одно мусив йти – ГВК на такі
аргументи не зважала [249, арк. 12, 19, 65].

Зведені команди різних полків найчастіше очолювали полкові осавули
(наприклад, прилуцький Г. Панкевич, чернігівський М. Мокрієвич,
київський О. Гречка та ін.) Зазвичай такий загін налічував від 500 до
2000 шабель. Виключенням була команда ніжинського осавула С.
Костенецького, під оруду якого потрапила майже третина з 16 666 козаків
[120, арк. 2, 24-26], призначених влітку 1738 р. для охоронної служби.
На початку війни відомі випадки, коли команду з 500-600 козаків одного
полку очолював полковий старшина. Восени 1735 р. чернігівський обозний
П. Сандурський та прилуцький осавул М. Мовчан повели відповідно 630 та
580 вояків до Української лінії [23, арк. 28; 28, арк. 13, 31]. В
наступні роки такої практики не спостерігається.

Тривожні походи дають далеко більший різнобій у кількісному складі
команд. Відсутність старшин вищого рангу призводила до того, що
прилуцький полковник Г. Ґалаґан приймав під свій пірнач 6000 козаків
[72, арк. 14], а екстреність мобілізації примушувала його колег І.
Хрущева та Г. Грабянку вирушати до загроженого місця з загонами у
500-600 шабель [125, арк. 2-7]. Говорити про якісь закономірності тут не
видається можливим.

Наявні у документах дані (дивись таблицю № 11) свідчать, що кількість
людей у полковій команді не залежала від того, хто вів її у далекий
похід. Як бачимо, лубенський осавул І. Павлов у 1737 р. керував
практично тією ж кількістю козаків, як і полковник П. Апостол роком
раніше. У полтавського осавула І. Левенця у 1736 р. в підпорядкуванні
знаходилося в 2,5 рази більше козаків, ніж у нього ж через два роки,
коли він носив чин обозного. У поході 1738 р. переяславський обозний С.
Сулима мав майже втричі більше підлеглих, ніж київський полковник А.
Танський. Але це – полкова команда, чисельність якої визначалася у ГВК,
зважаючи на потужність полку та цьогорічні вимоги Б. Мініха і П. Лассі.

Джерела подають дані про загони, сформовані для виконання певних
доручень під час походу. Така інформація зведена в таблицю № 12. Ці
загони мали різні причини утворення. Чернігівський хорунжий Г.
Медушевський з 453 козаками вливався в шеститисячний корпус під
Переяславом [74, арк. 47], гадяцький осавул О. Бугаєвський та його
лубенський колега С. Корсун керували караулами навколо похідного табору,
а один з лубенських старшин вів 500 чоловік для конвоювання понтонів
[68, арк. 7-8, 12]. Такі завдання не передбачали самостійності
командирів, чисельність їхніх загонів коливалася від 150 до 500 чоловік.
Інші завдання ставились перед М. Мовчаном [68, арк. 7-8] та Д.
Прохоровичем [78, арк. 4]. Збірний загін прилуцького осавула перейшов у
підпорядкування генералу Шпігелю і діяв незалежно від наказного гетьмана
Я. Горленка, а переяславський хорунжий діяв у відриві від інших військ,
забезпечуючи охорону обозів з провіантом.

Козацьке військо в головному поході очолював хтось з генеральних
старшин; кількість людей у його команді визначалася потребами армії та
можливостями Гетьманщини. Протягом війни у головних походах генеральним
старшинам підлягало від 4000 до 16000 козаків. Не існувало норми, яка б
вимагала для більшої кількості козаків старшого за чином полководця –
генеральний хорунжий Я. Горленко у 1736 р. водив до Криму 16000 чоловік,
а генеральний обозний Я. Лизогуб у 1737 р. під Очаків – 6000. Але
простежується інша закономірність, пов’язана з особою російського
головнокомандуючого (таблицю укладено на підставі даних, наведених у
розділі ІУ дисертації):

Рік Фельдмаршал П.Лассі Фельдмаршал Б.Мініх

1737 ген. хорунжий Я.Горленко ген. обозний Я.Лизогуб

1738 ген. бунчужний С.Галецький ген. осавул Ф. Лисенко

1739 ген. хорунжий Я.Горленко ген. осавул Ф. Лисенко

Завжди старший за чином з українців очолював корпус у складі армії Б.
Мініха, в свою чергу старшого з російських полководців. І тут
чисельність козацького загону не грала жодної ролі. У 1738 р. Ф. Лисенко
повів у похід близько 4000 чоловік проти 8000 у команді С. Галецького.

Не була важливою чисельність команди в разі нападу татарських військ –
генеральні старшини вели на відсіч тих козаків, які були під рукою. Але
як тільки небезпека зменшувалась – одразу невідповідність між кількістю
шабель і рангом старшини виступала на перший план. Саме такою
невідповідністю аргументував у жовтні 1738 р. генеральний обозний Я.
Лизогуб своє небажання командувати сотнею шабель у фортеці Св. Іоанна
[152, арк. 258].

Узагальнюючи вищенаведені факти, можна стверджувати, що кількість
козаків у сотенних, полкових та корпусних командах під час головних
походів не залежала від рангу командира. Поза головними походами
традиційною вважалась така кількість підлеглих: для сотника – 150-400,
для полкового старшини – 500-1000, для полковника – 1500 – 2000 чол.

Трюїзмом є твердження про те, що кожна війна не тільки несе з собою
горе, а й відкриває перспективи. Процес заміни старшинських кадрів
протягом війни відбувався досить інтенсивно. Головними причинами
звільнення посад були смерть та неможливість виконання обов’язків через
старість і хвороби.

Треба зауважити, що зведених даних про старшинські втрати немає.
Наприкінці 1738 р. Б. Мініх звернувся з промеморією до ГВК, пропонуючи
скласти докладні відомості про старшинські служби під час війни, в яких
зазначався б і факт смерті. Проте з архівної справи зведена відомість
була вилучена за невідомих обставин [133]. Ймовірно, що документи, які
збереглися у справі 58 фонду ГВПК були підготовчими матеріалами для
вищезгаданої справи [261]. Укладена таблиця (дивись таблицю № 13)
дозволяє говорити про вагомі втрати, особливо якщо врахувати не всю
наявну старшину, а лише ту, яка брала участь у бойових діях. З чотирьох
генеральних старшин загинув один, з семи полковників (а з 1736 р. –
шести, оскільки М. Богданов став переяславським полковником і, як і інші
росіяни, у далекі походи не ходив.) – троє.

Для старшини нижчого рангу небезпечнішими за турецькі кулі чи татарські
шаблі були хвороби та голод у походах. Наприклад, лише у Гадяцькому
полку за час польського походу вмерли осавул М. Клименко, хорунжий Г.
Ципка, сотники І. Пирятинський та М. Жадко [17, арк. 3-5]. Схожа
ситуація спостерігалася у 1738 р. в Ніжинському полку, який втратив
трьох сотників – Є. Тарасевича, М. Адасовського, М. Маньківського [261,
арк. 40]. Зважаючи на вищенаведені факти, не дивує повідомлення Я.
Горленка з Кримського походу 1737 р. про те, що у його корпусі п’ятеро
старшин через хвороби нездатні нести службу [78, арк. 4]. Здавалось би,
старшини не мусили страждати від голоду, оскільки їхні господарства були
потужнішими за козацькі. Але непродумана система постачання призводила,
наприклад, до того, що вже 19 травня 1736 р. старшини Прилуцького,
Полтавського, Чернігівського та охочекомонного полків відчували нестачу
провіанту, залишеного, за наказом Б. Мініха, біля Кам’яного Затону.[68,
арк. 12]. Іноді старшинське господарство не витримувало навантаження. У
1740 р. переяславський хорунжий С. Ілляшенко не міг приєднатися до
команди, яка розмежовувала кордон з Османською імперією, оскільки за
період війни зубожів настільки, що не зумів забезпечити себе на час
походу [175, арк. 70].

Досить рідко вдається встановити зв’язок хвороби чи поранення,
отриманого у поході, з наступною відставкою. Поодиноким прикладом може
бути гадяцький суддя М. Штишевський, який 8 травня 1736 р. був поранений
в битві при Чорній долині і залишився у Казикерменському ретраншементі.
Остаточно одужати він не зміг і отримав абшит [74, арк. 24; 126, арк.
2-3].

Хвороби та вік, які були перепоною для участі у походах, слугували
підставою для відставки. Проте більшість старшин трималася за посаду, не
зважаючи на вік та здоров’я. Генеральні старшини М. Турковський, І.
Мануйлович та М. Забіла фактично усунулися від виконання своїх
обов’язків через хвороби [261, арк. 7]. Полковий рівень страждав не
менше. Вже на початку війни, у березні 1736 р., з Прилуцького полку до
походів не могли залучатися обозний М. Огронович — “ за паралезною
болезнью “; суддя М. Ягельницький – “ за болезнью “; хорунжий І.
Семенович – “ за приключившейся трясовичною болезнью“ [46, арк. 17-18].

Аналогічні проблеми мав лубенський полковник П. Апостол. Його спроба
вирядити у похід обозного С. Родзянку призвела до негайних скарг
останнього на “ ножную болезнь “ и “ давнюю злобу ко мне оного
полковника “. ГВК залишила С. Родзянку у спокої, але його колегу,
лубенського суддю С. Максимовича, який “ за дряхлостью на коне служить
не может “, все ж вирядили у похід до Воронежа [46, арк. 20-23]. “ За
болезнью “ чи “ старостью “ від Кримського (1736) походу ухилились також
київський обозний Ф. Ханенко, полтавський суддя В. Зеленський,
переяславський суддя П. Черняховський, чернігівський писар І. Холодович
та деякі сотники.[50, арк. 26-34].

Фельдмаршали Мініх та Лассі не раз турбували Кабінет Міністрів скаргами
на незадовільну кількість дійсної старшини у походах, за що ГВК , в свою
чергу, отримувала догани зі столиці. 31 січня 1737 р. з Глухова в усі
полки відправили наказ, який передбачав обрання нових старшин замість
вбитих, хворих та старих. Посада приносила і реальний вплив на справи
полку чи сотні, і прибутки від рангових маєтностей. Те, як старшина міг
триматися за місце, нехтуючи неспроможністю виконувати свої обов’язки,
видно на прикладі київського осавула О. Гречки, стан якого полковою
канцелярією змальовувався так: “ …очень стар и дряхл, к тому ж на одну
ногу калека и с малих лет на войнах, а ныне мается болезн от Кримского
походу на лошади сидет весма не может.” [105, арк. 2]. Проте київський
осавул до весни 1738 р. опирався відставці, справа з його абшитом була
розв’язана тільки спеціальною інструкцією ГВК [105, арк. 3-4].

Зусилля ГВК та природні причини призвели до того, що особовий склад
старшини значно оновився у 1735-1741 рр.* Всього в Гетьманщині було 9
генеральних старшин, а вибули з посад 6, 10 полковників, з них вибули 6,
70 полкових старшин, вибули – 39, 130 сотників, вибули – 56. Таким
чином, склад генеральної старшини оновився на 66%, полковників – на 60%,
полкової старшини – на 56%, а сотників – на 43%. На загал вище
перерахованих посад у Гетьманщині було 219, з них 107 посіли нові люди.

________________________________________

* Підрахунки проведено за книгою В. Кривошиї “Українська козацька
старшина” та даними, наведеними в таблиці № 13

________________________________________

Вступ на старшинську посада у досліджуваний період міг здійснюватися
через вибори “ вільними голосами “ та через призначення вищою
інстанцією.

Легітимним був перший шлях, прописаний у третьому пункті “Решительных
пунктов” Д. Апостола. Він передбачав висування товариством сотні (полку)
2-3 кандидатів для заміщення вакансії. Особливо обумовлювалася вірність
російському престолу та “знатность” кандидатів. Санкцію на вибори давав
гетьман, під час дії ПГУ – його голова [151, арк. 53].

ГВК розглядала подані кандидатури і прийняте рішення оформлювала
універсалом, який видавався на руки новопризначеному старшині. Він
оголошував отриманий універсал у полковій канцелярії, копії цього
документу розсилалися по всім сотням полку [215, арк. 1-4].

В реальності говорити про великий вплив товариства не доводиться, хоча
на сотенному рівні ним не варто нехтувати. У вересні 1735 р., після
смерті носівського (Київський полк) сотника І. Шаули на звільнену посаду
претендував б. т. К. Шаула. Ця родина досить міцно контролювала
Носівську сотню – перший прихід Шаул на сотництво датується ще 1675 р.
Троє курінних отаманів та одинадцять козаків, за намовою К. Шаули,
висунули на сотництво його та козака К. Гнатенка. Проте цей вибір
опротестувала більшість козаків та міщан Носівки. Справа вийшла на
рівень ГВК, але вплив Шаул, підтриманих полковою старшиною, переважив
[19, арк. 2-16].

Прагнення заручитися згодою сотнян бачимо у родини Марковичів, які
збирали підписи на підтримку кандидатури Івана Марковича на посаду
роменського (Переяславський полк) сотника у листопаді 1738 р. [332, с.
50]. Формальне дотримання вимог “ Решительных пунктов “ про те, щоби
кандидат “ обид и разорений не чинил “ зауважуємо у зверненні О.
Шаховського до чернігівської полкової канцелярії. Правитель Гетьманщини
запитував, чи не було образ від М. Богданова під час його полковництва.
З полку надійшла негативна відповідь, згадано лише скаргу зн. т. Ф.
Богдановича. Це при тому, що ще в 1728 р. до Глухова надходили скарги
від товариства Седнівської сотні, мешканців с. Савинці та ін. [299, арк.
4, 7, 10].

На вищому рівні думка козаків не враховувалася навіть формально.
Наприклад, у справах, пов’язаних з урядами гадяцького судді та
полковника, бачимо лише підписи полкової старшини й сотників. Цікава
деталь – абшитована старшина також брала участь у висуванні
кандидатів.[126, арк. 2; 151, арк. 53]. Опис процедури такого висування
знаходимо у щоденнику Я. Марковича. Під час Хотинського (1739) походу в
наметі б. т. А. Полуботка зібралися генеральний осавул Ф. Лисенко та всі
бунчукові, які були у цьому поході. Тут розглядалися кандидатури на
найвищі посади – генерального судді, писаря, осавула та бунчужного, а
також у полковники Прилуцького й охочекомонного полків. Дебати,
очевидно, були бурхливими, оскільки тривали з 29 до 31 травня [332, с.
64-65].

Влада контролювала обсадження посад різноманітними способами. Існував
прямий контроль – генеральний осавул Ф. Лисенко слідкував за виборами
хорунжого в охочекомонному полку Павлова [259, арк. 2]. Але старшина
звичайних полків, захищаючи свої корпоративні інтереси, вперто
намагалася висувати своїх кандидатів – і була формально права. Попереднє
затвердження кандидатур відбувалося на рівні ПГУ, остаточне – на рівні
Кабінету Міністрів. Пройти крізь сито вдавалося не всім. Показова справа
про вибори переяславського полковника у 1735 р., наслідком якої стало
посилення контролю над тим, хто ж обійме найвищі старшинські посади.
Після того, як В. Танського заарештували за зловживання, переяславська
старшина запропонувала трьох кандидатів. ПГУ схвально поставилося до б.
т. В. Томари, який вже мав досвід наказного полковництва. Проте
Петербург відмовився затверджувати цю людину, звинувачуючи його у тому,
що “ он на Украине живучи разное старое поднимает “ [360, с. 512]. О.
Шаховськой намагався захистити В. Томару, стверджуючи, що той “в измене
не был” і полком керував вправно. Але Кабінет Міністрів наказав до
дійсного полковництва В. Томару не допускати і надалі надсилати до
Петербургa кілька кандидатур. Голова ПГУ мусив таємно доповідати до
столиці, хто з кандидатів є найкращим з точки зору престолу – таким
чином від затвердження повністю усувалась українська частина ПГУ. З В.
Томарою також все було не так просто. О. Шаховськой переслав до Кабінету
Міністрів клопотання переяславської старшини про затвердження саме цієї
людини [301, арк. 475-476].Російська влада, не бажаючи зайвий раз
дратувати українців, тягнула час. Згодом справа розв’язалася сама собою,
оскільки у Кримському (1736) поході В. Томара загинув [74, арк. 81].

У 1738 р. російський уряд вжив додаткових заходів для недопущення
небажаних осіб на старшинські посади. І. Барятинський отримав наказ
скласти таємний кваліфікаційний лист з характеристиками старшин; кадрові
рішення приймалися на основі цих даних [424, с. 11].

Інший шлях набуття посади – призначення вищою інстанцією. Маємо два
випадки призначення прямим імператорським указом: у 1734 р.
стародубський сотник С. Галецький повернувся з Петербурга в чині
генерального бунчужного, а його син Петро в той же час посів попереднє
батькове місце [331, с. 423-425]; у 1738 р. покойовий Анни Іоанновни М.
Маньківський був призначений сотником столичного міста Гетьманщини –
Глухова [332, с. 17]. Цілком можливо, що серед старшини існувало
невдоволення такими призначеннями, але рівень указів жодним чином не
дозволяв його демонструвати.

Хіба що специфікою воєнних дій можна пояснити втручання російських
воєначальників у процес призначення старшини. У 1737 р. за ініціативою
Б. Мініха полковий сотник Ізюмського полку В. Капніст отримав посаду
миргородського полковника [301, арк. 455; 332, с. 17]. В цьому випадку
все було оформлено імператорським указом. Більш енергійно діяв П. Лассі
у 1738 р. Під час Кримського походу, після фатальної для багатьох
старшин битви при Чорній долині, цей воєначальник призначив П.
Галецького , сина загиблого генерального бунчужного, на щойно спорожніле
місце гадяцького полковника, а зн. т. П. Губаря – смілянським
(Лубенський полк) сотником [151, арк. 2]. Той же П. Лассі у 1738 р.
вимагав від ГВК надати Пилатовичу перше вакантне місце сотника [459, с.
207].

кий, суддя В. Биковський, осавул О. Бугаєвський, сотники зіньківський та
грунський І. Милорадович) спробували опротестувати призначення П.
Галець¬кого. Їхню скаргу підтримав голова ПГУ О. Румянцев, який також не
виявляв особливої радості від втручання П. Лассі у чужі прерогативи.
Справа тягнулася до квітня 1739 р., коли врешті повноваження П.
Галецького були остаточно визнані в Петербурзі [151, арк. 53-71]. Такий
тривалий захист “давніх вільностей” в даному випадку пояснюється
співпадінням інтересів гадячан та О. Румянцева. У схожій справі, яка
датується першою половиною 1738 р., коли ті ж гадячани спробували
запропонувати на посаду судді двох кандидатів: полкового писаря І.
Ситенського та ковалювського сотника Д. Перехреста, О. Румянцев прийняв
інше рішення. ГВК призначила суддею вищезгаданого В. Биковського.
Жодного опору в полку не спостерігалося, принаймні за документами це не
простежується [126, арк. 2-6].

Згадку про самочинне втручання високого українського урядовця у проблему
обсадження старшинської посади виявлено лише одну. Під час Польського
походу генеральний обозний Я. Лизогуб своїм універсалом призначив Петра
Пирятинського полковим гадяцьким сотником – на місце батька, Івана [17,
арк. 4]. Це призначення мало умовний характер. Навіть через рік після
нього П. Пирятинський іменувався наказним і його місце у ГВК
розглядалося як “ вакансове” [50, арк. 32]. Лише згодом креатура Я.
Лизогуба була затверджена [453, с. 17].

Важливою проблемою є те, хто ж мав більші шанси для кар’єрного
зростання. Ще в “Решительных пунктах “ зазначено, що призначити можна
лише осіб, вірність яких російському престолу не підлягала сумнівам.
Росія жорстко припиняла як контакти з запорожцями (до їхнього
повернення) [301, арк. 68], так і можливість призначення людини, яка
особисто чи через предків була пов’язана з виступом І. Мазепи [301, арк.
475; 308, арк. 5].

Під час війни зберігається тенденція перетворення урядів на спадкові,
про що свідчать дані, наведені в таблиці № 14.

Найчастіше спадковими ставали сотенні уряди, але тільки ними справа не
обмежувалася. У попередній історії Гетьманщини були прецеденти передачі
уряду полковника в руки родича. Таким же шляхом пішов і Гнат Ґалаґан. У
зверненому до російського уряду чолобитті він описав свої служби,
акцентуючи на своїй відданості престолу. Вік Г. Ґалаґана не дозволяв
йому служити далі і тому він просив про відставку і передачу прилуцького
полковництва сину, Григорію [172, арк. 2-4]. Питання розв’язувалося
досить довго. Чолобитна Г. Ґалаґана датована 1737 р., а призначення сина
на полк відбулося лише після закінчення війни, у січні 1740 р. [332, с.
106]. Військові заслуги давали шанс на кар’єрний зріст. Цей чинник не
був визначальним, але його брали до уваги. Яскравим підтвердженням є
доля В. Капніста. Іноземець без зв’язків, він міг покладатися лише на
себе. В. Капніст брав участь у багатьох походах. Його ініціативність у
1728 р. була винагороджена посадою полкового ізюмського сотника.
Російсько-турецька війна дала новий шанс. У січні 1735 р. козаки під
проводом В. Капніста розбили калмицьку партію; у Кримському (1736)
поході він особисто взяв у полон двох яничарів [301, арк. 455]. За
протегування Б. Мініха ізюмський сотник став миргородським полковником,
знову беручи участь у всіх походах зі своїм полком.

Маємо й інші приклади, наприклад, б. т. В. Биковський одержав посаду
гадяцького судді за службу наказним генеральним осавулом в Очаківському
(1737) поході [126, арк. 3-4]; М. Ханенко, стародубський суддя (до 1738
р.) та обозний (1738 – 1741 рр.) за військові заслуги отримав ранг
генерального бунчужного [493, с. 270] ; переяславський обозний С.Сулима,
який замість полковника-росіянина М. Богданова постійно водив полк у
походи, в 1739 р. був призначений полковником [453, с. 59].

Військові заслуги розглядались як достатня підстава для прохання про
призначення. Запорозький козак С. Рудий та отаман Грива, наводячи свої
заслуги у походах 1735-1739 рр. у листопаді 1739 р. звернулись до ГВК за
винагородою – посадами сотника у Переяславському полку та компанійського
полковника відповідно [200, арк. 2-4].

Інша особливість, властива 1730-м рокам – призначення на посади сотників
людей, які мали за плечима досвід військового канцеляриста. Зведені дані
щодо таких призначень подано в таблиці № 15. Документи фіксують у 1736
р. два таких випадки, у 1738 – один, 1739 – також один. Військовий
канцелярист міг розраховувати і на більш вагомі посади – у 1737 р. І.
Покорський став київським полковим писарем.

У дослідженні статусу різних груп урядової старшини досить складною є
проблема підсудності, особливо у воєнний час. Загальновідомо, що
українська судова система у другій половині 1730-х рр. зазнала впливів
російського судочинства. Одночасно екстремальні умови бойових дій
відроджували архаїчні форми козацького суду. Полковник-росіянин ще за
гетьманування Д. Апостола фактично був непідсудний українській владі,
але це – продовження практики, яка склалася ще за І. Скоропадського
[459, с. 54]. Більш цікаво, що у деяких питаннях такі посадові особи
відмовлялися виконувати накази голови ПГУ. У серпні 1736 р.
чернігівський полковник В. Ізмайлов зігнорував військовий похід, хоча
отримав указ ГВК за підписом І. Барятинського. В. Ізмайлов пояснював
свої дії тим, що він хворий і імператриця призначила йому Чернігівський
полк “для прокормленія” [72, арк. 10-11]. Справа перейшла на інший
рівень і, очевидно, була виграна полковником, оскільки під час війни в
походи він не ходив.

Підпорядкування козацьких загонів російським офіцерам послаблювало владу
вищої старшини і дозволяло знаходити шляхи для ігнорування неприємних
наказів. Г. Остроградський, оменицький сотник, 8 листопада 1738 р.
вирушив з командою Миргородського полку на полонення криги під
Кременчук. Наприкінці місяця на дистанцію цього полку по Українській
лінії мали вийти 115 козаків; командиром над ними полковник В. Капніст
призначив хорунжого К. Шкурку, який на той час перебував під слідством.
Полковий суддя Ф. Остроградський, який передав наказ К. Шкурці, не зумів
умовити хорунжого очолити козаків. В. Капніст, розлючений відмовою,
відігрався на рідному братові судді, вже згаданому оменицькому сотнику,
передавши командування йому. Григорій Остроградський, не маючи
особливого бажання їхати з цивілізованого Кременчука на лінію, звернувся
до генерал-майора Бахметьєва, якому підлягав, і не виконав наказ свого
прямого начальника. Спроби В. Капніста заарештувати непокірного сотника
наштовхнулись на протидію з боку російських офіцерів. Справу довелося
переносити до вищої інстанції [249, арк. 16-17].

Інформацію про наявність у 30-х рр. XVIII ст. старшинського
корпоративного суду честі містить журнал документів Я. Горленка,
наказного гетьмана у Кримському поході 1736 р. Тут збереглися дві
справи, датовані 4 липня та 17 серпня, які дають можливість розглянути
цю проблему. У першому випадку переяславський осавул Я. Пилипенко мав
конфлікт з хорунжим цього ж полку Г. Моцоком. У справу “о безчестіи ”
генеральний хорунжий не став втручатися особисто. Натомість Я. Горленко
доручив прилуцькому осавулу М. Мовчану (цікаво, чому саме йому ?
Можливо, він був найстаршим за віком, оскільки старших за рангом було
достатньо.) зібрати у себе всіх старшин полкового рівня та сотників. Це
зібрання, заслухавши обидві сторони, подало свої пропозиції щодо
розв’язання конфлікту наказному гетьману [68, арк. 13].

Дещо відмінною є друга справа. Прилуцький осавул М. Мовчан, який у цьому
випадку виступав як наказний полковник, подав на розгляд Я. Горленка
суперечку двох сотників свого полку. Іваницький сотник П. Миницький
скаржився на те, що монастириський сотник В. Романович облаяв його і
порубав шаблею намет. Цікава деталь – П. Миницький немов би вибачався за
те, що він не може особисто розібратися з В. Романовичем внаслідок
хвороби. У цьому випадку (очевидно, дався взнаки не такий високий ранг)
збирати всю старшину не стали. Я. Горленко доручив розібратися у
конфлікті стародубському обозному О. Єсимонтовському, гадяцькому судді
М. Штишевському та ніжинському осавулу А. Володковському. Своє рішення
вони знову ж таки передали наказному гетьману на затвердження [68, арк.
17].

Старі козацькі традиції, які передбачали відповідальність старшини перед
козаками, до 1730-х рр. були вже міцно забуті. Проте екстраординарні
обставини могли на певний час відродити ці традиції, як це сталося 25
липня 1736 р. неподалік фортеці Св. Федора (Козловської) на Українській
лінії. Сюди команду Прилуцького полку привів наказний варвинський сотник
Павло Ладинський, колишній військовий канцелярист. П. Ладинський,
залякавши К. Дорошенка, молодого хлопця зі Сребрянської сотні, примусив
його вступити в гомосексуальний зв’язок. Той у відчаї звернувся до
сотнян і дії варвинського сотника було викрито. Команда Прилуцького
полку збунтувалась – настільки неможливими, з точки зору козаків, були
дії П. Ладинського. У своєму звіті до полкової канцелярії вони
намагалися не називати прямо те, що відбулося, використовуючи евфемізми
– “ шпетная окказія”, “ стидно и доносит “, “ непотребная рич “; на
думку козаків така річ може відбуватися тільки у турок чи татар, але аж
ніяк не у християн.

Збурені козаки вимагали смерті сотника, але обмежилися тим, що побили
його та прив’язали майже на добу до колеса воза. До речі, у події не
втрутився воронківський сотник М. Афендик, який з командою
Переяславського полку перебував поруч. Очевидно, що вчинок П.
Ладинського виправдовував дії козацького товариства, неможливі за інших
обставин. Цікаво, що самі козаки усвідомлювали те, що їхні дії не
вкладаються в існуючу практику. Вже у звіті до полкової канцелярії
зв’язування П. Ладинського пояснюється турботою про те, щоби він не
закінчив життя самогубством. Пізніше варвинський сотник у апеляції до
ГВК намагався звертатися до старшинської солідарності, але це не
принесло йому успіху. Козаки за переступання межі закону покарані не
були, а самому П. Ладинському присудили смертну кару. Про те, чи було
виконано вирок, відомості не збереглися [62, арк. 2-15].

Таким чином, під час подій російсько-турецької війни 1735-1739 рр.
спостерігаються певні зміни у судовій практиці щодо старшин порівняно з
мирним часом. З одного боку, посилювалося російське втручання у судову
систему, пов’язане як зі змінами форми управління Гетьманщиною, так і з
присутністю значної кількості російських військ. З іншого боку, воєнні
умови, їх екстраординарність, відроджують елементи архаїчного козацького
судочинства.

3.3. Значне військове товариство

Місце значного військового товариства в межах козацького стану ставало
предметом розгляду вітчизняної історіографії, проте взаємозв’язок
військових та цивільних обов’язків та ті зміни, що відбувалися у цій
сфері під час війни, потребують додаткової уваги. На 30-і роки XVIII ст.
припадає спроба російського уряду розібратися в хитросплетіннях статусу
значних військових товаришів, уніфікувати їхні права та обов’язки.

Отже, окремою категорією в межах козацького стану було значне військове
товариство, до якого входили бунчукові, військові та значкові товариші.
Належність до цієї групи підтверджувалася відповідними універсалами і
свідчила про відмінність становища особи від рядового козацтва. В 1730-х
рр. існував чин військового товариша, але статус цих людей не виглядав
певно. Ймовірно, вони повинні були увійти до компутів бунчукового чи
значкового товариства. В документах досліджуваного періоду військові
товариші зустрічаються нечасто [74, арк. 5]. Тому нижче основну увагу
буде приділено характеристиці статусу бунчукових та значкових товаришів.

Чин бунчукового товариша вперше був запроваджений І. Мазепою. Це
старшини, які не обіймали офіційних посад і підпорядковувалися
безпосередньо гетьману, перебуваючи поза владою полковників та сотників.
В мирний час бунчукові товариші почергово знаходилися біля гетьмана та
виконували його доручення, а під час військових походів складали
гетьманський почет і слугували офіцерським резервом. За військовим
рангом статус бунчукового товариша вважався першим після полковника. Ця
категорія виокремилася зі значного військового товариства, що складалося
протягом другої половини XVII ст., але не мало чітко визначеної
структури, яка оформилася лише на початку XVIII ст. У травні 1723 р. за
ініціативою І Малоросійської колегії було чітко розмежовано бунчукових
та значкових товаришів [498, с. 43-45; 501, с. 57-59].

У 1730-х рр. Гетьманщина знала певну категорію старшин, які за статками
і родовитістю претендували на звання бунчукових, але не мали відповідних
універсалів. Російське керівництво не було схильним автоматично
визнавати за ними привілейований статус. Голова ПГУ О. Шаховськой у 1735
р. зазначив, що таких старшин можна судити у полковому суді [2, арк. 7].
В указі ГВК від 4 серпня 1736 р. запропоновано тих, хто “ пишутся
бунчуковими, а указов у них нет “, виряджати в похід [17, арк. 7]. Але
не все було так однозначно. ГВК у липні 1736 р. уклала іменний список
генеральної старшини та бунчукових товаришів, в якому налічувалося 124
особи. З них 15 не мали універсалів, але були враховані канцеляристами
при підбитті підсумків. Наведемо дані по Київському полку, в якому
мешкало 10 бунчукових. П’ятеро з них (С. Шаула, Г. Солонина, Я. Борсук,
І. Забіла, В. Биковський) мали універсали,. А ще п’ятеро (І. Ханенко,
Федір, Йосип, Сергій та Степан Солонина) – ні. ГВК докладала значних
зусиль для остаточного визначення їхнього статусу. Наприклад, в серпні
1735 р. Ніжинський полк відрядив у похід 7 чоловік, що іменувалися
бунчуковими товаришами не маючи універсалів – Г. Яснопольського, К.
Острозького, І. Биковського, Я. Затиркевича, Я. Жураковського, В.
Купчинського, Г. Потаповича та П. Шишкевича. У вже згаданому списку 1736
р. Г. Яснопольський та І. Биковський фігурують як безсумнівні бунчукові.
Поруч з прізвищем Я. Жураковського зазначено “универсалу не имеет”,
інших імен не зустрічаємо взагалі [17, арк. 7; 50, арк. 35-38].

Можна припустити, що іменуватися бунчуковим товаришем, без універсалу
могли певні категорії козаків. Найперше, що спадає на думку – це діти
бунчукових. У вищезгаданому списку поруч з батьком часто згадуються
сини, але у загальну кількість бунчукових їх не включено. Їхній статус
після смерті батька підтверджувала ГВК (як це відбувалося, побачимо на
прикладі справи братів Гудовичів, до якої звернемося нижче). Проте
існувала ще принаймні одна можливість. У 1737 р. з Глухова до полків
надійшла інструкція, яка вимагала зібрати відомості про тих, хто має
універсали на звання військових товаришів, але не відбуває служби ні як
бунчуковий, ні як значковий товариш. Ці люди мали прибути до столиці для
визначення їхньої подальшої долі [50, арк. 35-38; 276, арк. 1-2]. Можна
припустити, що звання військового товариша в 1730-х рр. не мало в очах
керівництва Гетьманщини певного статусу. Кожен представник значного
товариства мусив пристати до лав або бунчукового, або значкового
товариства з чітко окресленими правами та обов’язками.

Можливість виконувати свої обов’язки для бунчукових товаришів залежала
від їх економічної спроможності, що ставить питання про наявність у них
рангових маєтностей. В. Панашенко зазначає, що кожному бунчуковому на
чин належало 200 дворів. Спроба знайти підтвердження цієї інформації у
джерелах та літературі виявилася марною. Навіть обсяг рангової маєтності
викликає сумнів, оскільки така ж кількість дворів виділялася на ранг
генеральній старшині – писарю, осавулам, хорунжому та бунчужному [501,
с. 43, 58]. Відсутність рангових маєтків не звільняла бунчукових від
служби. В очах державної влади володіння землею та залежними селянами
було можливим лише за умови несення відповідних обов’язків. В 1737 р.
ГВК збирала інформацію про людей, які “в никаком звании находятся, а
имеют доволние ґрунти, з яких им надлежит отбуват служби” [276, арк.
1-2].

Одночасно не існувало жорсткого визначення кількості землі, з якої
власник міг (або мав) відбувати службу бунчукового товариша. Саме звання
надавалося персонально; бунчукові володіли різними за обсягом
маєтностями і несли при цьому однакову службу. Намагання передати звання
у спадок призводило до цікавих колізій. У 1735 р. А. Гудович, відчуваючи
наближення смерті, виклопотав у ГВК універсал, який підтверджував статус
бунчукових товаришів за його синами. Ба більше, двоє його синів,
нероздільно ведучи господарство на батьківській землі, мали відбувати
службу почергово. З чого виходив О. Шаховськой, затверджуючи таке
рішення? Можливо він вважав, що безглуздо вимагати збільшення служби з
тієї ж кількості землі. Ймовірним виглядає і наявність у А. Гудовича
зв’язків, які забезпечили сприятливе розв’язання проблеми. Проте у
серпні 1736 р., вже після смерті О. Шаховського, ГВК почала вимагати
служби від кожного з братів Гудовичів. Жодні посилання на те, що з цього
маєтку їхній батько один відбував службу бунчукового, не сприймалися.
Василь та Іван Гудовичі повинні були або служити, або відмовитись від
цього звання [44, арк. 6-7].

Посилення російського впливу на управлінські структури Гетьманщини іноді
призводило до спроб поставити під сумнів статус бунчукових товаришів. Як
вже зазначалося вище, гетьман вилучав їх з-під полкової та сотенної
юрисдикції. Така норма була незрозумілою де — кому з полковників-росіян.
У січні 1735 р. стародубський полковник А. Радищев звернувся до ГВК зі
скаргою на бунчукових товаришів, які мешкали на території полку. Він
писав, що непідвладність полковій владі розбещує їх, оскільки ображені
бунчуковими люди часто не мають грошей, щоби шукати правди у Глухові. О.
Шаховськой залишив поза увагою аргументи стародубського полковника, лише
нагадавши йому про підсудність бунчукових Генеральному Суду [2, арк.
4-7].

Бунчуковий товариш міг ігнорувати накази місцевої влади тільки до певної
межі. Реакція Глухова була гострою в тому випадку, коли полковник чи
сотник виконував наказ ГВК і зустрічав опір. У 1738 р. на всій території
Лівобережжя інтенсивно ремонтувались укріплення. ГВК, очікуючи
татарського нападу, проявляла неабияку наполегливість. Справу гальмувала
участь козацьких полків у бойових діях та охороні кордонів. Місцева
старшина отримала право залучати до фортифікаційних робіт
приватновласницьких селян, які зазвичай були вільними від таких
обов’язків. Будь-які спроби власників ухилитись від виконання указу були
марними. Вже згаданий полковник А. Радищев у листопаді 1738 р. отримав
дозвіл заарештовувати тих бунчукових товаришів, які не надавали селян.
Виконання робіт, звичайно, пожвавилося [145, арк. 155, 168, 281].

Відомо, що військова та цивільна влада у Гетьманщині найчастіше не були
розмежовані. Бунчукові товариші, як і інші старшини, могли виконувати як
військові, так і цивільні функції. Під час російсько-турецької війни
1735-1739 рр. вони могли виконувати такі функції:

1. Військові – у складі головної армії; під час тривожних походів; на
охороні кордонів.

2. Цивільні – доручення керівництва ГВК (участь у комісіях; контроль за
виконанням указів; робота в судових установах); управління полками та
сотнями.

Під час далекого походу бунчукові товариші складали окремий загін, який
підлягав головному командиру над гетьманцями. Проте можна припустити, що
вони не кожного року вирушали в похід у складі головних армій. Немає
жодних звісток про їхню участь у Кримських походах 1735-1736 рр., хоча
бунчукові згадуються у реєстрах Польського походу 1735 р. та походів
1737-1739 рр. Додамо, що в документах канцелярії Я. Горленка, наказного
гетьмана у Кримському (1736) поході, згадується тільки один бунчуковий
товариш, який привіз з Глухова рушниці для роздачі козакам [68, арк.
4-8; 261, арк. 23-26]. З достатньою мірою впевненості можна припустити,
що бунчукові не брали участі у Кримських походах 1735-1736 рр.

У наступні роки статус головних походів мали два – під командуванням
фельдмаршалів Мініха та Лассі. До кожного з них залучався козацький
корпус, але бунчукові вирушали в похід тільки з армією Б. Мініха. Для
1737 р. маємо чіткий указ ГВК, який спрямовував бунчукових під оруду
цього фельдмаршала. Відповідних указів для 1738-1739 рр. знайти не
вдалося, але нам відомо, що козацькі полки в армії Б. Мініха очолював
генеральний осавул Ф. Лисенко. Листи бунчукових товаришів, які прагнули
у 1738 р. позбутися походу, згадують командиром саме його. У 1739 р.
бунчукові брали участь у Хотинському (1739) поході , знову підлягаючи Ф.
Лисенку [90, арк. 74; 146, арк. 14; 261, арк. 23-26]. Відносно ж
командира бунчукових у поході 1737 р. О. Апанович вважає, що їх очолював
генеральний суддя І. Борозна. Нам не вдалося знайти підтвердження цієї
інформації. Справді, в указі ГВК від 2 березня 1737 р. головним
командиром над козацькими військами у Очаківському поході призначається
І. Борозна. Звичайно, під його оруду мусили б перейти і бунчукові
товариші. Проте згодом І. Борозну замінив генеральний обозний Я.
Лизогуб, який і повів козаків у похід [90, арк. 28, 63]. Логічно буде
припустити, що команда бунчукових також перебувала у віданні Я.
Лизогуба.

Обов’язки бунчукового товариша у головному поході могли бути різними.
Найперше, бунчукові представляли собою офіцерський резерв і призначалися
на відповідні посади. Наприклад, В. Биковський у поході 1737 р. був
наказним генеральним осавулом. Сумлінна служба дала йому право
претендувати на чин гадяцького полкового судді, який він і обійняв у
1738 р. [126, арк. 4-5]. Крім заміщення офіцерських посад бунчукові
товариші могли складати почет і, одночасно, охорону вищого генералітету.
Так сталося 8 травня 1739 р., коли вони супроводжували генерал-аншефа
Румянцева на місце бою. Доводилося бунчуковим всією командою вступати у
бій (14 та 17 серпня 1739 р.). Звичайно, не завжди їхня служба була
такою звитяжною. Досить часто бунчукові наглядали за погоничами волів чи
супроводжували трофейну худобу до території Гетьманщини [244, арк. 10;
332, с. 76, 79, 81, 83].

Бунчукові товариші залучалися також до тривожних походів. Так, у січні
1738 р. ГВК отримала звістку про наближення татар. Відбиття нападу
доручили генеральному осавулу Ф. Лисенку. Він, не чекаючи мобілізації
всіх козаків, вирушив до кордону з жолдаками, компанійцями та ближніми
сотнями Ніжинського полку. До цієї команди увійшли 7 бунчукових, які
знаходились у Глухові [125, арк. 2-3].

Досить часто підняті по тривозі полки, за відсутності інших старшин,
очолювали бунчукові товариші. У серпні 1736 р. голова ПГУ І.
Барятинський наказав зібрати під Переяславом 6000 гетьманців.
Чернігівський полк терміново нарядив 200 чоловік під командуванням б. т.
Павла Ломиковського [49, арк. 2-3]. За схожим сценарієм розгорталися
події у серпні 1738 р. Тривожний похід очолив генеральний обозний Я.
Лизогуб. Команду Київського полку (488 козаків та 406 посполитих) привів
до табору Я. Лизогуба б. т. Дем’ян Рубець [152, арк. 89, 192]. За
форс-мажорних обставин бунчуковий міг командувати на рівні, вищому за
полковий. У вже згаданому тривожному поході в серпні 1736 р.
шеститисячний корпус під Переяславом мав очолити прилуцький полковник Г.
Ґалаґан, а до його прибуття ГВК доручила командування б. т. Я. Якубовичу
[74, арк. 10].

Більш тривалими та виснажливими, ніж тривожні походи, були планові
заходи по охороні кордонів. Іноді бунчуковий тільки супроводжував
доручену йому команду на кордон, передаючи її до рук інших офіцерів.
Так, у листопаді 1736 р. В. Гудович прийняв від прилуцького полковника
Г. Ґалаґана 1931 козака з різних полків, якими командував тільки на
марші до Києва. Схоже доручення від ГВК мав б. т. Г. Покорський, який у
травні 1738 р. привів 267 козаків та посполитих Полтавського полку до
Переволочни. Далі їх долею переймався нехворощанський сотник К.
Прокопович , а Г. Покорський повернувся до Глухова [76, арк. 2-3; 156,
арк.].

Не завжди бунчуковим товаришам вдавалося обмежитися тільки супроводом
козацьких загонів. Кількамісячна служба на Українській лінії була
виснажливою навіть для старшин. Бунчуковим доводилося керувати
фортифікаційними роботами, як це робив восени 1736 р. неподалік фортеці
Бузовської В. Савич [42, арк. 2-3]. Іноді вони забезпечували
командування інформацією. Такі обов’язки покладалися на Я. Затиркевича,
600 козаків якого патрулювали місцевість неподалік гирла Самари в
жовтні-листопаді 1736 р. [75, арк. 9]. Перебування на лінії могло
затягнутися. На це скаржився у приватному листі Г. Юркевич, який стояв з
командою при фортеці Орловській з березня 1739 р. і сподівався потрапити
додому хіба що у вересні [283, арк. 12-13]. Не можна стверджувати, що
така тривала служба на кордоні була правилом. Деякі бунчукові товариші,
які прибули на Українську лінію в березні 1739 р., були відряджені
генеральним обозним по окремим фортецям. Служба більшості з них тривала
до 15 квітня, коли вони вирушили додому з наказом готуватися до походу в
складі армії фельдмаршала Мініха.[332, с. 69-71].

Звичайно, в умовах воєнізованої системи “цивільність” служб бунчукових
товаришів була багато в чому умовною. Наприклад, у 1736 р. б. т. В.
Биковський наздогнав війська генерального хорунжого Я. Горленка вже на
марші. Він привіз 3101 рушницю, які були роздані найгірше озброєним
козакам. Але далі у Кримському поході цей бунчуковий участі не брав,
повернувшись до Глухова зі звітами полкових старшин про роздану зброю
[68, арк. 3-4]. Такі доручення не були винятком. У березні 1737 р. б. т.
Я. Якубович перед початком походу роздав козакам усіх полків 53 пуди
пороху, про що представив звіт до ГВК [87, арк. 2].

Під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Гетьманщина постачала
армії, крім іншого, волів та продовольство. До закупок залучалось чимало
бунчукових. Так, у 1738 р. семеро купували волів, а п’ятнадцятеро –
провізію. За річним звітом про служби бунчукових ця комісія була
наймасовішою. Нагальною проблемою, розв’язання якої не припинялося,
залишалась кодифікація українського права. Склад комісії часто
змінювався, але постійно до неї входив хтось з бунчукових – С. Чуйкевич,
Г. Козминський, П. Волевач та ін. Одна з комісій, які діяли у 1730-х
рр., переймалася прикордонними проблемами з Річчю Посполитою. До неї,
серед інших старшин, входили і бунчукові [261, арк. 7-9].

Надмірне навантаження, яке витримувала Гетьманщина у зв’язку з війною,
призводило до вичерпання людських та матеріальних ресурсів. Часто
старшина на місцях просто не встигала реагувати на велику кількість
указів та доручень, які надходили з Глухова. ГВК знайшла вихід у
надсиланні своїх представників, які контролювали виконання розпоряджень
на полковому рівні. Досить часто такими контролерами ставали бунчукові.
Найбільші нарікання викликав стан козацьких команд, які вирушали у
похід. У квітні 1738 р. гадяцький писар І. Ситенський доповідав, що
плани ГВК відносно додаткового наряду 991 козака до армії фельдмаршала
Лассі є нездійсненими. Річ у тому, що близько 2000 козаків втекли зі
своїх обійсть і це значно знизило мобілізаційні можливості полку. До
Гадяча вислали підполковника Кольчугіна та б. т. Гамалію. З їхньою
допомогою полк виставив додаткову команду, але більшість козаків у ній
були беззбройними та пішими [146, арк. 23, 54].

В екстраординарних випадках ГВК одразу надсилала контролера, який
слідкував за швидкістю збирання козаків. Так сталося у серпні 1736 р.,
коли реальною виглядала небезпека татарського нападу. Для нагляду до
Чернігівського полку надіслали б. т. А. Милорадовича, який слідкував за
відрядженням вояків до корпусу прилуцького полковника Г. Ґалаґана [49,
арк. 2].

Точні відомості про втрати полків були життєво необхідні командуванню
для планування майбутньої кампанії. Інформація з місць вимагала
перевірки, оскільки в інтересах полкової старшини було подати завищені
цифри, що призвело б до зменшення вимог у наступному році. Такі завдання
могли доручатися бунчуковим товаришам, як це було у грудні 1736 р., коли
А. Дубянський зібрав інформацію про всі розкомандирування і втрати
Стародубського полку за рік. Аналогічне доручення у Прилуцькому полку
виконував військовий товариш І. Фалчевський [71, 2-4; 74, арк. 5].

Чималим тягарем на плечі мешканців лівобережних полків лягали
фортифікаційні роботи. Посполитих та козаків відривали від ланів часто у
розпал польових робіт. На масові втечі уряд відповідав посиленням
контролю. Наприкінці 1736 р. б. т. В. Завадовський інспектував команду
стародубського осавула П. Немировича. Останній не зміг виконати завдання
по ремонту своєї ділянки Української лінії, оскільки з його загону
втекло 594 особи. За результатами перевірки кожен полк мав доповісти про
заходи, вжиті до втікачів [70, арк. 5].

Однією з проблем для полкової та сотенної старшини став ремонт укріплень
навколо міст та містечок. ГВК вимагала проведення робіт з січня 1738 р.,
але спочатку старшині вдавалося виправдовуватися відсутністю людей,
збиранням хліба і т. ін. Пожвавився процес у вересні 1738 р., коли Б.
Мініх надіслав голові ПГУ О. Румянцеву гнівну промеморію. Фельдмаршал
вимагав негайного ремонту укріплень, звинувачуючи Глухів у недбальстві.
Отримавши догану, керівництво ГВК призначило своїх представників до
кожного полку; переважно ними стали бунчукові. Наприклад, до
Стародубського полку поїхав Ф. Ширай, до Прилуцького – В. Чарнолуський,
до Миргородського – В. Завадовський. Ці люди особисто відповідали за хід
робіт і не могли покинути полк до їх завершення [145, арк. 3, 68,
168-169, 190, 198-199, 206].

Бунчукові товариші працювали у судовій системі Гетьманщини. Наприклад,
М. Скоропадський та А. Полуботок були третейськими суддями, а Д. Рубець
виконував спеціальне доручення ГВК, розбираючи звинувачення, висунуті б.
т. І. Коропцем проти київської полкової старшини — судді І.
Стопановського та писаря І. Покорського [261, арк. 8-9]. Доводилося їм
виконувати і арешти старшин високого рангу. Генерал-аншеф Румянцев 11
травня 1739 р. відрядив В. Завадовського заарештувати лубенського
полковника П. Апостола за затримку військ, а його колеги зі схожими
завданнями відбули до Ніжинського та Гадяцького полків [332, с. 63].

Бунчукові товариші могли виконувати функції полковників та сотників. В
одному з варіантів старшина обирала бунчукового товариша на цю посаду, а
затвердження з боку російської влади не надходило. Так сталося з посадою
переяславського полковника, на якій у 1735-1736 рр. перебував б. т. В.
Томара, про що вже йшлося вище. У свій останній похід В.Томара пішов у
званні наказного полковника та бунчукового товариша [360, с. 512; 74,
арк. 75]. Схожа ситуація була у П. Ломиковського, який обіймав посаду
сосницького (Чернігівський полк) сотника, але довгий час не був
затверджений та іменувався наказним і бунчуковим товаришем. В разі
схвальної реакції Петербурга новозатвердженого посадовця бунчуковим
товаришем вже не іменували, як це видно зі справи про вибори К. Шаули
носівським (Київський полк) сотником [19, арк. 2-4; 49, арк. 2; 50, арк.
31].

Досить часто бунчукові керували на полковому рівні за відсутності
дійсної старшини. Після початку слідства над київським полковником А.
Танським до полкового правління ввели б. т. Я. Борсука. Найчастіше він
підписував документи першим, над прізвищами інших старшин. Виключенням
були випадки, коли в канцелярії був присутнім полковий обозний Ф.
Ханенко [19, арк. 2-4; 23, арк. 23-24]. Я. Борсук перебував при
полковому правлінні тривалий час, але у більшості випадків бунчуковий
товариш очолював полк влітку, коли старшина була в походах. Для прикладу
згадаємо Ф. Марковича (Гадяцький полк, 1736 р.) [38, арк. 2] чи Г.
Скоруппу (Київський полк, 1738 р.) [155, арк. 2-3].

У переважній більшості бунчукові намагалися уникнути служби, або, у
крайньому випадку, прилаштуватися до якоїсь комісії по збору волів і не
брати участь в бойових діях. Керівництву ГВК доводилось нагадувати цим
людям про те, що їхня служба є обов’язковою, і саме вона дає право на
володіння ґрунтами [276, арк. 2]. Найбільш поширеним було ухиляння від
служби під приводом хвороби. Показовою є справа № 5339 з архіву ГВК,
датована серпнем 1736 р. Глухів вимагав від 68 бунчукових виступу в
похід, сподіваючись підсилити ними 6-тисячний козацький корпус, який
прикривав кордони Гетьманщини. Відразу до ГВК полетіли листи, в яких
бунчукові товариші повідомляли про свої хвороби. Нездатними до походу
виявились І. Гудович, А. Трощинський, С. Лазаревич, С. Солонина, Г.
Силевич, Ф. Савич, М. Жураківський, Г. Черняк, В. Кутневський. Особливо
непереконливою виглядає хвороба Я. Дуніна, якого за тиждень до
підписання указу про похід бачили цілком здоровим на похороні В. Томари
[44, арк. 2-33]. Маючи родичів та зв’язки у ГВК, бунчуковим часто
вдавалося уникати служби. На це скаржилися Ф. Ширай та В. Завадовський у
листі до Г. Скоруппи, нарікаючи на те, що служать одні й ті ж, а іншим
вдається залишатися вдома [283, арк. 66-67].

Винятки з загального небажання воювати лише підтверджують правило.
Велике здивування серед канцеляристів викликало прохання Петра
Ломиковського вислати його у похід замість відбування цивільної комісії
в Прилуках. Від імені О. Румянцева клопотання задовольнили, додавши
похвалу за ініціативність [249, арк. 54-55].

Категорія значкового товариства була проміжною між старшинською верствою
та рядовим, хоч і заможним, козацтвом. Статус значкового товариша, як
правило, надавався дітям полкової та сотенної старшини, міських
урядовців, духовенства, заслужених козаків, у низці випадків – вихідцям
з сімей генеральної старшини, бунчукових та військових товаришів. Вони
перебували під малим полковим прапором (значком) і були першими
чиновниками в сотнях після сотника. До 1734 р. право переводити особу до
значкового товариства зберігали за собою полковники, фактично
констатуючи відмінність цієї людини від рядового козацтва. Чіткого
визначення кількості значкових не існувало. Значно менше їх було в
південних полках, де розшарування козацького стану йшло повільніше.
Радикальні зміни приніс указ Анни Іоанновни від 8 серпня 1734 р., який
обмежив кількість значкового товариства 420 особами (в Ніжинському,
Стародубському, Чернігівському, Лубенському, Полтавському,
Переяславському полках — по 50 чол., в інших – по 30.). Відтепер
включення до значкового товариства стало прерогативою ГВК [498, с.
48-50; 501, с. 72-73]. Цей указ змінював ставлення до значкового
товариства. Тепер кожен полк мав визначену кількість офіційних посад,
які треба заповнити. Це відкрило двері до значкового товариства
енергійним козакам, здатним нести більший тягар обов’язків. Звання
значкового могло стати сходинкою до більш високих щаблів старшинської
ієрархії. Хоробрість та ініціативність принесли в 1738 р. П. Губарю
посаду смілянського сотника, хоча, звичайно, не варто перебільшувати
перспективи, які відкривались перед значковим товаришем [151, арк. 2].

Незважаючи на відстань, яка лежала між бунчуковим та значковим
товариством, канцеляристи розглядали їх як представників одного й того ж
значного військового товариства. Наприклад, у ревізькій книзі
Лубенського полку за 1740 р. бунчукові, військові та значкові товариші
об’єднані й подана загальна цифра у 108 чол. [278, арк. 12]. В той же
час російське керівництво було схильне до обмежень традиційних привілеїв
значкових товаришів. За звичаєм кожному з них під час походу виділялося
2 козаків-погоничів. О. Румянцев, голова ПГУ, 24 квітня 1738 р.
підтвердив скасування цього привілею [142, арк. 2-3].

Згідно джерел, які дають можливість отримати інформацію щодо реальної
чисельності значкового товариства у 5 полках на 1735 р. (тільки по
Полтавському наведена цифра стосується 1734 р.), ситуація виглядала так.
У Лубенському налічувалося 57 значкових, у Київському – 32,
Чернігівському – 45, Прилуцькому – 85, Полтавському – 44. Таким чином у
Полтавському та Чернігівському полках кількість значкових була меншою за
встановлену імператорським указом, а в Лубенському, Київському та
Прилуцькому – більшою [16, арк. 5, 30; 20, арк. 2; 261, арк. 13; 300,
арк.1]. Особливо складне завдання стояло перед прилуцького полкового
старшиною, яка мусила позбавити звання значкового товариша 55 чоловік.
Проте великого поспіху полкові канцелярії не виявляли. Документи
фіксують наявність 56 значкових товаришів у Стародубському полку в 1738
р., тобто через 4 роки після появи імператорського указу [162, арк. 13].

Події російсько-турецької війни позначилися також на чисельності
значкових, які гинули як від ворожих куль, так і від хвороб та голоду
під час походів. На це скаржився чернігівський полковник В.Ізмайлов,
повідомляючи до ГВК про недостатню кількість значкових товаришів у
своєму полку [249, арк. 67]. Хоча дані про втрати серед старшини
фрагментарні, проте відомо, що у 1736 р. Лубенський, Гадяцький та
Переяславський полк втратили у боях по 1 значковому товаришу, а в 1738
р. в Лубенському та Миргородському полках загинуло по двоє значкових, а
в Переяславському – один [74, арк. 23; 261, арк. 13, 22, 31].

Цілком можливо, що серед загиблих у походах наказних сотників с значкові
товариші. Про це свідчить доля значкового товариша Переяславського полку
Ф. Хмельницького, який поліг у бою при Чорній долині (1736) в ранзі
іркліївського наказного сотника. Набагато більше осіб вибувало, не маючи
змоги виконувати службу значкового товариша “за немощью и убожеством».
Наприклад, у Ніжинському полку в 1735 р. було 3 убогих значкових
товариша, в Лубенському в 1736 р. – 5, в Чернігівському в 1735 – 12, а в
1738 – 8 [16, арк. 30; 17, арк. 8; 68, арк. 16; 249, арк. 67].

Іноді абшит видавався значковому товаришу після поранення. Так сталося з
чернігівцем П. Масловським, який під командуванням генерального обозного
Я. Лизогуба брав участь у штурмі Очакова і був засипаний при спробі
підірвати підкоп [82, арк. 2]. Значковий міг втратити своє звання в разі
невиконання наказу командира. Наприклад, козаки після невдалого
Кримського (1735) походу масово рушали додому, не зважаючи на команди
генерал-лейтенанта Леонтьєва. За непокору лише в Лубенському полку 7
осіб вилучили зі списків значкових [261, арк. 13].

Всі ці втрати ставили на чергу денну питання поповнення лав значкових
товаришів. ГВК, залишаючи за собою право остаточного рішення, підбір
кандидатур довірила полковникам. Від кандидата вимагали певного рівня
добробуту та, бажано, старшинського походження. Рядових козаків
дозволялося залучати лише тоді, коли не вистачало необхідної кількості
старшинських дітей. За інших рівних умов краща освіта ставала додатковим
плюсом. Прізвища кандидатів з короткою характеристикою подавались до ГВК
[249, арк. 67].

Значковий товариш міг виконувати як військові, так і цивільні обов’язки.
До власне військових варто віднести служби – в головних походах; в
тривожних походах; на охороні кордонів.

Щороку козацькі корпуси включалися до складу головних армій. Взимку з
кожного значкового товариша бралася підписка, в якій він зобов’язувався
без відмовок, з 2 конями та належною кількістю провіанту виступати в
похід після отримання наказу [246, арк. 2-26]. Зазвичай в указі ГВК про
виступ в похід козацьких полків згадува¬лись і значкові. Можливим був
варіант окремого указу для значкових товаришів. Такий указ видав голова
ПГУ І. Барятинський у березні 1737 р. Він зібрав значкових товаришів
непо¬далік Гадяча і провів огляд їхньої готовності до походу [90, арк.
54; 146, арк. 2].

Важко виявити закономірність у тому, яка ж кількість значкових товаришів
вирушала щороку в головні походи. Наявні в нашому розпорядженні дані
наведені в таблиці № 16. Можна припустити, що полкові канцелярії мали
певну свободу щодо визначення кількості значкових для головного походу.
На користь цього говорить і те, що в справах ГВК, пов’язаних з
підготовкою походів, жодного разу не зустрічається згадка про те,
скільки ж значкових товаришів має вирушити в майбутню кампанію. В той же
час в документах різних років містяться вимоги щодо підготовки до походу
50% полкової старшини та сотників, накази очолити свої загони дійсним
полковникам і т. ін. Під сумнів це твердження може поставити доношення
генерального хорунжого Я. Горленка, який у квітні 1737 р. доповів до ГВК
про наявність в його команді 32 значкових товаришів з Гадяцького,
Лубенського та Прилуцького полків. Одночасно він зазначав, що 35
значкових товаришів ще не прибули [90, арк. 85]. Якщо ці 35 старшин
мусили прибути з Миргородським та Полтавським полками, то це означало,
що Я. Горленко ще до початку кампанії знав точну кількість значкових
товаришів у своєму корпусі. Проте можливий інший варіант. Це 35 чоловік
могли не прибути разом зі своїми полками, про що полкові канцелярії
повідомили Я. Горленку. Варто відкоментувати ще одну деталь з
вищеназваного списку. У переважній більшості випадків значкові товариші
рушали в похід разом з полком. Але Лубенський полк, діючи в 1737-1738
рр. в Криму, відряджав їх також до армії Б. Мініха. Це пов’язано з
набором волів для Очаківського (1737) та Дністровського (1738) походів.
Значкові, які здійснювали цей набір, наглядали за погоничами волів і під
час походу.

Під час головного походу значкові брали участь в боях. В поході
значкових товаришів одного полку міг очолити отаман, як це було з 20
значковими гадяцького полку, командиром яких у Кримському (1739) поході
мусив бути І. Ставицький [262, арк. 3]. В звіті Гадяцького полку за 1736
р. зафіксовано загибель значкового товариша в бою при Чорній долині та
його колеги в бою під Бахчисараєм [74, арк. 22]. Як ми вже згадували,
при Чорній долині гине значковий товариш Переяславського полку. Проте
головним обов’язком значкового було виконання різноманітних доручень
полкового командира.

Непоодинокими були випадки призначення значкових товаришів наказними
старшинами. Прилуцький полковник Г. Ґалаґан, нарікаючи у 1735 р. на
фактичну відсутність в його команді дійсної старшини, просив ГВК
відрядити до Польщі загін значкових товаришів, які б могли замінити
старшину полкового та сотенного рівня [3, арк. 2]. В цьому ж 1735 р.
Стародубський полк виступив в похід, маючи 5 значкових товаришів на
посадах наказних сотників і зн. т. С. Косого полковим походним обозним
[28, арк. 32] Не раз значкові товариші заміняли полкову старшину.
Гадяцький полк у Кримський похід 1735 р. з полкових старшин міг вирядити
тільки суддю М. Штишевського, а “осаулскую должность исправлял” зн. т.
В. Шеремет [17, арк. 3]. Про виконання обов’язків полкового обозного
повідомляв у своєму проханні про відставку зн. т. Чернігівського полку
П. Масловський [82, арк. 2].

Дії російської армії ускладнювались великими відстанями, які лежали між
кордонами імперії та місцями бойових дій. Одним з засобів підтримання
зв’язку була низка редутів, які засновувались на шляху до Криму.
Значкові часто очолювали козацькі залоги цих укріплень і супроводжували
конвої з провіантом [74, арк. 7; 238, арк. 3].

Відзначимо використання значкових товаришів як офіцерів для особливих
доручень. У квітні 1736 р. козацький корпус під командуванням Я.
Горленка зосереджувався в районі Царичанки. Але на 19 квітня в
розпорядженні генерального хорунжого було лише 5 полків з 10. Назустріч
тим, хто затримувався, було вислано зн. т. Гадяцького полку А.
Балясного. Гадячанин мав на руках відкритий лист, в якому Я. Горленко
вимагав від старшини «следоват…денно и нощно опасаяся за нескорое
прибитие стяжания и ответу». За паперами генерального хорунжого
простежується виконання значковими товаришами обов’язків ординарців при
командирі свого корпусу та російських офіцерах [68, арк. 5-6].

Як свідчать звіти Ніжинського та Лубенського полків, значкові товариші в
головних походах іноді наглядали за армійським обозом та погоничами
волів. Трохи докладніше про це йдеться у доповіді І. Барятинського
Кабінету Міністрів. Правитель Гетьманщини 17 лютого 1738 р. писав, що
купівля волів для армії вже розпочалася. Зважаючи на потрібну кількість
(35 000 шт.) І. Барятинський віддав наказ переписати всіх волів
Гетьманщини та Слобожанщини. Для цього при ГВК створили комісію, до
якої, крім інших старшин, увійшли й значкові товариші. Окремим указом
значкові та бунчукові призначались старшими над погоничами волів у
майбутньому поході [244, арк. 9-10; 261, арк. 18-22, 36-40].

Форми участі значкових товаришів у “тривожних” походах обумовлювались
масштабами залучення полку. Якщо весь полк підіймався по тривозі, то
якомога більша кількість значкових товаришів закликалась під полковий
прапор. Так, у січні 1738 р. Гадяцький полк виставив 4 полкових старшин,
7 сотників, 18 значкових товаришів та 500 козаків. Схоже становище
склалося і в Прилуках – 2 полкових старшин, 2 сотників, 22 значкових
товаришів і всього 155 козаків. [125, арк. 7; 144, арк. 2, 7-13].

Інша ситуація складалася тоді, коли від полку по тривозі вимагали
вислати певну команду. Ії досить часто доручали значковому товаришу. У
вересні 1738 р. деякі полки вислали в похід команди під керівництвом
значкових товаришів : Гадяцький (308 козаків) — командир В. Яворський;
Стародубський (320 козаків) — командир М. Юркевич [152, арк. 2, 99,
216].

Часто значкові товариші залучались до планової охорони кордонів.
Відомості про цей вид служби фрагментарні. Лише в одному документі
знаходимо зведені дані по прикордонним службам 8 полків за 1736 —
початок 1738 рр. [117]. Укладачів цієї відомості більше цікавила
кількість відряджених козаків, ніж імена їхніх командирів чи точний
пункт призначення. Вряди-годи інформація про прикордонну службу
значкових товаришів міститься у полкових звітах про розкомандування та
відомостях про службу старшин (див. таблицю № 17).

Козаки залучались до охорони кордонів у два способи. Полк охороняв свою
ділянку кордону, виділяючи старшин і козаків для залог редутів та
патрулювання. Крім того, в ключових точках, (Київ, Переяслав) по Дніпру
та на Українській лінії зосереджувались великі команди, які складалися з
козаків різних полків. Полкові загони до таких команд найчастіше
приводили значкові товариші. Крім того, в окремих випадках ГВК
наказувала відіслати невеликі загони з полків до певних місць на
кордоні. В подальшому значкові або залишались в розпорядженні командирів
козацьких військ, або призначались для нагляду за окремою ділянкою
кордону. В такому випадку під їх керівництво потрапляли не тільки козаки
власного полку. Наприклад, зн. т. Переяславського полку Вакулов,
резидуючи у Козловському редуті (на Дніпрі), мав у своєму розпорядженні
переважно київських козаків [14, арк. 5]. Така служба могла затягнутися
і на два роки, як у вже згаданого Вакулова. Нестача значкових призводила
до того, що команди їхнього рівня почали доручати виборним козакам.
Київський полк відрядив влітку 1737 р. 60 чоловік до фортеці Св.
Параскеви з козаком Швецем, а Лубенський на початку 1738 р. направив 65
чоловік до Кам’яного перевозу під командою козака Г. Божка. [117, арк.
6-7].

Серед цивільних функцій значкових можна виокремити такі: управління
полками та сотнями; виконання доручень ГВК; керівництво фортифікаційними
роботами.

Нестача дійсної старшини залишала полки та сотні в руках людей без
досвіду управління. Ніжинський полковий суддя Л. Гроновський у травні
1738 р. скаржився, що ті, хто виконує обов’язки сотників ” весьма
простолюдны “ [139, арк. 3]. Доля закидала значкових товаришів навіть на
полковий рівень. В серпні 1736 р. зн. т. Білич очолював Прилуцьке
полкове правління , а двоє його колег в травні цього ж року засідали в
Гадяцькому полковому правлінні [56, арк. 3].

Іноді виконання доручень ГВК призводило до зосередження в руках
значкового товариша влади, не властивої його рангу. У жовтні 1738 р. зн.
т. Ніжинського полку І. Яровий перевіряв стан фортець на Переяславщині,
маючи досить широкі права для прискорення ремонтних робіт. Київська ж
полкова старшина, яка не прислухалась до слів значкового товариша М.
Забіли з приводу прискорення ремонту, отримала догану від ГВК та мала
сумнівне задоволення пояснювати стан справ вже ПГУ [145, арк. 247-251].
За наказом ГВК значкові призначалися також для збору волів [244, арк.
9-10] або коней [249, арк. 10] , до комісії для розслідування
прикордонних суперечок з поляками. До останньої з українського боку
увійшли значкові товариші С. Славатинський, С.Юркевич, Г.Булашевич,
І.Малишевський. На них покладався розгляд непорозумінь на місці,
збирання свідчень і т. ін.[146, арк. 32].

Значкові товариші очолювали полкові команди на різноманітних допоміжних
роботах, які доводилось виконувати в межах Гетьманщини і поза ними.
Великої кількості робітників вимагав захоплений у 1736 р. Азов. ГВК
сформувала загін у 15000 чол., які у серпні-жовтні 1736 р. ремонтували
цю фортецю. Відомо, що з 5 полкових команд 3 очолювали значкові
товариші: Прилуцький полк — П. Онишкевич [74, арк. 10] ; Чернігівський
полк — Я. Корчевський [31, арк. 2] ; Стародубський полк — І. Малашенко
та П. Губчиць [41, арк. 2].

Такі завдання для значкових товаришів не мали виключного характеру.
Схожими справами у Воронежі займалася команда прилучанина Ф.Сологуба
[74, арк. 10] , на Українській лінії — лубенця Д. Савурки [70, арк. 5] ,
в Брянську – чернігівця Кохановського [32, арк. 3]. Значкові стикалися з
різноманітними роботами. У січні 1737 р. гадячанин С.Цюпка вів команду
на розрубання криги [99, арк. 2] , а його колеги Я. Зубко (Ніжинський
полк) та І. Бобруйко (Київський полк) в грудні 1738 р. переймалися
ремонтом Переяславської фортеці [249, арк. 44].

Таким чином, аналіз майнового становища козацтва напередодні війни
1735-1739 рр. засвідчив, що більшість рядових вояків не могли відбувати
службу в повному обсязі та, перш за все, витримувати далекі походи, які
російські воєначальники передбачали здійснити. Реакцією імперського
керівництва стала реформа 1735 р., за якою було здійснено поділ козаків
на виборних та підпомічників. Фактично, підпомічник мусив сплачувати
державі не “податок кров’ю”, а інші, матеріальні види податків, що
виводило його поза коло “людей меча”. Спокійне сприйняття козацтвом
реформи 1735 р. засвідчило, що на цей час військове самоусвідомлення
цього стану змінюється.

Участь старшин у війні дуже показова з точки зору станової еволюції.
Події 1735-1739 рр. демонструють наявність старих, генетичних рис
козацької старшини власне як військової еліти, провідника стану, для
якого виправданням існування є війна. Найопукліше це проявляється у
відсутності чіткого розподілу козацьких рангів на цивільні та військові,
що не сприймалось як щось надзвичайне сучасниками. У воєнних умовах
реанімувалися деякі архаїчні судові козацькі звичаї. Російсько-турецька
війна 1735-1739 рр. призвела до значного оновлення персонального складу
старшини, що давало шанс для кар’єрного зростання ініціативним людям.
Одночасно події 1735-1739 рр. показали, що для частини старшинської
верстви війна вже не була ані органічною частиною життя, ані
усвідомленим обов’язком. Це проявлялося, перш за все, у намаганні
ухилитися від виснажливих походів та у розумінні того, що кар’єра
старшини зовсім не обов’язково залежить від успіхів на полі бою.

У 30-х рр. XVIII ст. завершується структурування значного військового
товариства і виокремлення з нього бунчукового. За відсутності гетьмана
управління цією суспільною групою зосереджувалося в руках голови ПГУ та
ГВК Бунчукові товариші в умовах ведення російсько-турецької війни
виконували як військові, так і цивільні функції, проте більшість їхніх
обов’язків була пов’язана якщо не з веденням, то з забезпеченням
військових дій. В умовах нестачі кваліфікованих старшинських кадрів
бунчукові товариші перетворюються на “око” ГВК на місцях, досить часто
безпосередньо перебираючи на себе управління полками. Кар’єрний зріст в
цей час мало залежав від звитяги на полі бою. Ймовірно, саме цим
пояснюється небажання бунчукових товаришів воювати. Більш вагомими були
особисті зв’язки з вищими представниками російської влади в Україні.
Найчастіше бунчукові не бажали ризикувати власним життям, воліючи
присвятити себе господарству чи налагодженню зв’язків нагорі.

Становище значкових товаришів у другій половині 30-х рр. ХVІІІ ст.
зазнало певних змін. Якщо раніше це звання відображало відмінність його
носіїв від рядового козацтва, то тепер воно набуває рис молодшого
офіцерського рангу. В зв’язку з російсько-турецькою війною 1735-1739 рр.
цивільна складова обов’язків значкового товариша відходить на задній
план. В 1735-1739 рр. значковий товариш – найчастіше командир невеликого
козацького загону. Чисельність такого загону традиційно не перевершувала
200 шабель, хоча у виключних випадках доходила до 500. Війна відкривала
певні перспективи для енергійного значкового, проте для більшості
наслідком було убожіння в результаті далеких походів і можливе
позбавлення свого звання.

Список літератури

№ 5004. По сообщению фон Миниха об отпуске им в дом ради дороговизны
козаков и старшин Стародубского и Черниговского полков, чтобы они были
готовы в поход. 1735. 8 арк.

№ 5044. О присмотрении в полку Стародубском приезжаючих и выезжаючих з
загра-ницы людей и о бытии указанным числом канцеляристов полковых.
1735. 16 арк.

№ 5055. По доношению полковника Прилуцкого Галагана о сообщении к князю
Баря-тынскому с требованием резолюции, высылать ли значковых товарищей
полку При-луцкого в поход к полковнику Галагану. 1735. 6 арк.

№ 5061. Дело о селах и маетностях селах и деревнях в полках
малороссийских войс-ковых свободных и от раздачи енералной старшине и
другим чиновникам оставшихся. 1735. 8 арк.

№ 5063. О бежавших из семисотного числа козаках 6-ти человек и об
учинении им за то наказания. 1735. 18 арк.

№ 5066. О починении гребель и мостов по тракту следования артилерии.
1735. 2 арк.

№ 5073. О присылке со всех полков ведомостей, сколько в тех полках
значковых това-рищей и рядовых козаков и какое число в польские походы и
к линии в команду асау-ла войскового генерального отправлено. 1735. 14
арк.

№ 5074. По доношению полковника Гадяцкого Григория Грабянки о
произвождении с полку Гадяцкого на больных Архангелогородского полку
драгун на 202 человека про-вианта, а с 15 октября на ссадненим 216
лошадей фуража, також о заготовлении по си-ле указу провианта и фуража в
Самар. 1735. 8 арк.

№ 5085 О бытии в готовности к походу козакам Нежинского полку от
украинской ли-нии Минихом отпущенным. 1735. 5 арк.

№ 5089. Известие из Министерского правления, что многие из описных
подданых в новописные козаки перешли. 1735. 8 арк.

№ 5095. По предложению фельдмаршала Миниха об отпуске малороссийских и
сло-бодских козаков в домы и о бытии в готовности к походу. 1735. 3 арк.

№ 5096. О предложении к генеральному асаулу Федору Лысенку о взятии
сказки с полковника Миргородского Апостола за неисправность в козаках
его полка имеючую-ся и о присылке оной в Генеральную войсковую
канцелярию. 1735. 5 арк.

№ 5100 Доношение от полковника Гадяцкого Григория Грабянки о собрании в
полку Гадяцком доволного числа провианта и фуражу. 1735. 2 арк.

№ 5102. Ведомости, сколько на форпостах и каких именно и под чиею
командою сто-ит козаков. 1739. 60 арк.

№ 5104. О пленных татарах, перешедших в российское подданство. 1741. 60
арк.

№ 5105. О присылке ведомостей о козаках конных оружейных, пеших
оружейных и пеших безоружных. 1735. 102 арк.

№ 5107. Ведомости полку Гадяцкого о старшине и козаках, кто в первом
польском был, кто во втором находится, и кто на линии состоит. 1735. 20
арк.

№ 5116. По доношению полковника гадяцкого Григория Грабянки о содержании
оно-го полку в двух сотнях Зенковских да в третьей Веприцкой. 1736. 6
арк.

№ 5122. Дело по доношению старшины полковой Киевской об умертвии сотника
но-совского Ивана Шаулы и о выборе старшиною полковой и сотенной
Киевскими на оное место в кандидаты бунчукового товарища Карпа Шаулу и
товарища сотни Носовской Каленика Гнатенка. 1735. 16 арк.

№ 5124. Табель полку Прилуцкого, сколько налицо значковых товарищей и
рядовых козаков и сколько в откомандировании. 1735. 2 арк.

№ 5130. о высылке с полков Стародубского и Черниговского козаков по 200
к полко-внику Сытину. 1735. 40 арк.

№ 5142. Ведомости разные, сколько козаков с прибывшими из польского
походу на-лицо имеются. 1735. 152 арк.

№ 5152. Ведомость полку Нежинского о количестве козаков оружейных,
готовых к походу. 1735. 197 арк.

№ 5153. Ведомость полку Гадяцкого, какое число прежде козаков и
значковых това-рищей имелось и другое. 1735. 131 арк.

№ 5154. Ведомость полку Гадяцкого, сколько козаков в первый и второй
польские походы отправлено. 1735. 99 арк.

№ 5165. Писание графа фон Миниха, что полевая артиллерия должна
следовать тремя трактами из Киева к Изюму. 1735. 10 арк.

№ 5175. Доношение полковника Гадяцкого Григория Грабянки, что на 1736
год счет-чики и сборщики выбраны. 1735. 10 арк.

№ 5187. О высылке с Черниговского и Стародубского полков к линии до
крепости св. Анны козаков и значковых товарищей. 1735. 112 арк.

№ 5227. О имении команды бунчуковому товарищу Василю Гудовичу над
козаками Стародубского полку на фарпостах. 1736. 4 арк.

№ 5228. Доношение полковника гуреева о высылке с полков Прилуцкого,
Лубенского и переяславского всех козаков в поход. 1736. 3 арк.

№ 5230. Доношение полковника Черниговского Измайлова , сколько и каких
козаков отправлено к Азову. 1736. 12 арк.

№ 5266. Доношение полковника Черниговского Измайлова сколько в 1735 году
в полку было козаков ґрунтовных и мало ґрунтовных. 1736. 8 арк.

№ 5281. О явившихся из походу Крымского в полку Черниговском козаках без
паспо-ртов. 1736. 6 арк.

Похожие записи