Реферат з журналістики

ОБРАЗ АВТОРА НАУКОВОГО ТВОРУ

Комунікативний акт, здійснюваний через посередництво тексту, передбачає
реалізацію кількох функцій, повідомлення: інформаційної, контактної,
функції організації процесу читання, виразової функції, тлумачної,
спонукальної, функції формування поглядів читача, функції
запам’ятовування [1]. Зрозуміло, що спілкування в науковій сфері полягає
насамперед в обміні інформацією, отже, науковий текст відрізняється від
творів інших стилів максимальною об’єктивністю. Автор наукового твору
відіграє роль безстороннього передавача інформації — і його особистісні
якості не відображені, на перший погляд, у тексті. Проте уважний аналіз
текстових засобів дає змогу зробити певні висновки про особистість
автора-науковця.

Сучасна психологія для практичних цілей використовує поняття архетипів
(структурних елементів колективного підсвідомого), зокрема, з’ясовує
позитивні й негативні сторони професій, які передбачають вплив одних
людей на інших (лікарів, психотерапевтів, учителів, соціальних
працівників тощо). Досить переконливими є твердження німецького
психотерапевта А. Гуггенбюля-Крейга, який на основі поняття про
архетипи, сформованого К.Юнгом, аналізує т. зв. архетипічні пари — лікар
і пацієнт, учитель і учень тощо: ”Архетип можна визначити як природжену
можливість поведінки, вироблену в процесі людської історії, чи як клас
психічних змістів, події якого не мають свого джерела в окремому
індивіді. Люди архетипічно реагують на кого-небудь чи що-небудь у
стереотипній, але щоразу заново переживаній ситуації… Певні архетипи
мають два полюси, оскільки в основі архетипу лежать полярності. Яким
чином виникла архетипічна поведінка, ми можемо лише здогадуватися. Можна
припустити, що первинно у свідомості індивіда домінував один полюс
архетипу, а інший полюс незалежно існував у іншої людини. Однак
історичні факти переконують у тому, що обидва полюси архетипу завжди
були поміщені в одній свідомості. У людській психіці з моменту
народження наявні архетипічні полярності, тому при контакті із
”зовнішнім” полюсом архетипу активізується полюс ”внутрішній”… Ми
можемо припустити, що не існує ізольованих архетипів цілителя і
пацієнта. Цілитель і пацієнт — це лиш аспекти даного архетипу… Образно
кажучи, хворий містить у собі риси лікаря, а лікар — риси хворого…
Спілкуючись з учителями, мимоволі помічаєш у них численні дитячі риси,
які можна звести до певної інфантильності… Добрий учитель якоюсь мірою
відчуває себе самого дитиною. Наявність у його психіці двох полюсів
архетипу гарантує йому успіх у роботі з учнями… У багатьох учителів
архетип розщеплюється, дитяче начало витісняється і передається назовні,
на учнів, яким віднині приписуються всі дитячі риси. Учитель починає
почувати себе винятково досвідченою дорослою людиною і сприймати дітей
як нерозумних учнів. Прогрес у заняттях блокується. Діти перестають
виявляти дорослі риси. В такій ситуації вчитель уособлює інтелект, а
учні — глупство…” [2].

Продовжуючи міркування німецького психолога, можна припустити, що в
архетипічній парі автор-читач успіх спілкування (опосередкованого
текстом) залежить насамперед від автора: якщо він зберігає в собі обидві
полярності (відчуває себе й автором, і читачем), то відповідно поважливо
ставиться до читача: долучає до своїх міркувань, показує хід думки,
обережно переконує, не тисне. Це, з одного боку, не може не приваблювати
читача, оскільки він відчуває, що автор його поважає, а з другого — дає
змогу робити висновки про особистість автора наукового твору. У статті
проаналізовано твори трьох відомих українських мовознавців —
В.М.Русанівського (Історія української літературної мови. — К.: АртЕк,
2001. — 392 с.), М.Д.Феллера (Текст як модель комунікативного акту //
Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В.В.,
Мамалига А.І., Феллер М.Д. — К.: РВЦ ”Київський університет”, 1998. — С.
223-334) і В.В.Різуна (Аспекти теорії тексту // Нариси про текст.
Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В.В., Мамалига А.І.,
Феллер М.Д. — К.: РВЦ ”Київський університет”, 1998. — С. 5-59) — і
зроблено спробу виявити їхні особистісні риси на основі використовуваних
у текстах мовних засобів [3].

Коректна вербальна поведінка автора в архетипічній парі автор-читач
виявляється в належному забезпеченні зазначених вище функцій. Щоб
реалізувати основну для наукового повідомлення функцію — інформаційну,
тобто, щоб повідомлення було сприйняте адресатом, необхідне встановлення
контакту між автором і читачем, який здійснюють реалізатори контактної
функції, тісно пов’язаної з функцією організації читання: ”Контакт
включений, але зв’язок адресант — адресат легко обривається — увага
слухача чи читача втомлюється та слабшає, втрачається послідовність
думки… Адресант змушений включати… елементи, які підтримують
зацікавлення, інтерес, що вказують напрям розвитку думки, яка керує
процесом читання” [4]. У досліджуваних текстах мовні засоби, спрямовані
на підтримування інтересу читача до повідомлення, представлені досить
широко, наприклад: Цікаво, що І.Вишенський жодного разу не згадує
К.Острозького як захисника православ’я. Це тим більше дивно, що…
(Р,85); Теоретичному стилю в лінгвістиці пощастило так само мало, як і
популярному (Ф,296); Увага до психологічної структури тексту
проявляється ще з давніх часів. Так, професіональних мовців давно
цікавило питання, як перебороти психологічний бар’єр слухача, пов’язаний
з небажанням сприймати й розуміти висловлювання… (ВВ,29).

Суперечність між адресатом і адресантом усуває виразова функція — саме
вона забезпечує створення довіри читача до автора. Виразова функція
пов’язана з формуванням образу автора як співрозмовника і психологічним
ставленням читача до повідомлення [5]. Делікатність, толерантність,
відсутність категоричності у викладі ”Історії” добре видно в спокійному
розгортанні наукового дискурсу: ”До агіографічної літератури можна
умовно зарахувати й ”Повчання” Володимира Мономаха. Чому умовно? Тому що
за змістом це скоріше ораторсько-проповідницький стиль, але за мовою —
середній, з численними східнослов’янізмами. Та й не випадково Нестор
умістив його в ”Повість временних літ”, а чернець Лаврентій під 1096
подав у його ж імені літопису 1377 р. (Р,34); пор. також у іншого
автора: Важко уявити людину, яка не думає мовчки, а думає тільки вголос.
Для думання вголос потрібно набагато більше часу, ніж на думання мовчки.
Погоджуючись зі сказаним вище, ми все ж таки повинні визнати, що процес
думання має два боки… (ВВ,34).

Повага до читача виявляється й у певній шпаруватості [6] викладу,
наприклад: М.Коцюбинський різко порвав з попередньою фотографічною
традицією художнього опису природи: пейзаж у нього психологічний,
настроєвий. Не буду тут наводити всім відомого уривка з ”Fata morgana”,
де ”плачуть голі дерева”. Ось інша картинка, в якій відбивається
прагнення людини до гармонії в суспільному житті… (Р,273) У розмові з
читачем-однодумцем, читачем такого самого інтелектуального рівня
достатньо одного натяку — ключових слів, це зменшує інтерактивну
дистанцію, інтимізує науковий виклад.

Водночас автори аналізованих текстів, дбаючи про повне взаєморозуміння
зі своїми читачами, вдаються до різних способів пояснення складних
понять: Ці ”муки творчості” автора психофізіологічною мовою називаються
аферентним синтезом (ВВ,34); В основі контексту-пресупозиції
(припущення) лежить ентимема (міркування, в якому пропущена одна із
частин) (Ф,251); … експліцитно чи імпліцитно (явно чи неявно)…
(Ф,267).

Автори, зорієнтовані на читача, не соромляться ”посвячувати” його в хід
своїх думок, у сам процес творення наукового тексту, висловлювати сумнів
тощо: Скласти якусь схему розвитку літературної мови в підрадянський час
досить складно. Які обрати параметри? Можна поділити письменників на
тих, хто… можна… але… Спробуймо об’єднати… (Р,293-294); Щоб
виділити особливості того чи іншого стилю, необхідно порівняти його з
якимсь еталоном. Тут можливі два підходи (Ф,288).

Сприймаючи читача співрозмовником-однодумцем, автори надають викладу
характеру усної оповіді — уживанням слів і синтаксичних конструкцій,
”забарвлених колоритом розмовності” [7]: Визначення тексту у вигляді
дефініції — річ майже неможлива, та й чи потрібна (ВВ,13); Інакше і не
може бути. Адже мета повідомлення… (Ф,243).

Особливо багато таких конструкцій у тексті ”Історії”: Та і як же можна
було цього уникнути, коли… (Р,256); …реалії тогочасного життя
хоч-не-хоч потрапляють на сторінки його (В.Винниченка — Н.Н.) творів
(Р,278); Чого зовсім не було в поезії М.Зерова, так це
червоно-революційної лексики й фразеології (Р,301); Оце вам і історія
громадянської війни 1918-1920 рр. (Р,303); Вловлюєте ритм? (Р,344).

Своєрідною експресією позначені тут і парцельовані конструкції: З
художньої літератури періоду України-Русі зберігся тільки один твір —
”Слово о полку Ігоревім”. Але твір геніальний (Р,36); Художніх засобів
К.Зіновіїв не визнає. Проте порівняннями користується досить часто
(Р,111).

Цікаві з погляду характеристики вербальної поведінки авторів різного
типу короткі речення, які трапляються в аналізованих текстах: І хоч ще й
на початку XII ст. у віршах Д.Наливайка, звернутих до синів князя
Олександра Островського, чується заклик зберігати предківську віру..,
але це вже був голос волаючого в пустелі: князівські роди приймали
католицизм. Зникало й протестантство (Р,77). Уживанням подібних
конструкцій досягається динамізм історично-наукового дискурсу. Крім
того, тут є й емоційний підтекст, що формується залученням забарвлених
слів і висловів (заклик зберігати предківську віру, голос волаючого в
пустелі), а наведення уривка з поезії, не цитованого тут, передає
небайдуже ставлення науковця до тих обставин, які тягли за собою
соціальне обмеження української мови. Пор. також: Прийшла війна.
Замовкли музи, але не надовго (Р,335).

Імпліцитно передане ставлення автора до описуваних явищ і в
абзацоподілі, який, подібно до абзаців у художній літературі, подекуди
виконує емоційно-експресивну функцію. Так, в окремий абзац виділене
речення: Українська мова не була зовсім поза наукою (Р,227) свідчить про
небайдужість до мови. Таке саме ставлення автор намагається сформувати й
у читача, довіряючи йому, вбачаючи в ньому однодумця.

Короткі речення, виділені в окремі абзаци, виконують функцію організації
читання, наприклад, окремими абзацами подано такі речення: Спробуємо
дати схему комунікативної підструктури. Можемо уявити два її варіанти
(Ф,240); Третій вимір тексту — вглиб (Ф,245).

Спрямованість на читача виявляється у вживанні таких текстотвірних
конструкцій: І третій постулат (ВВ,31); Підсумуємо (Ф,232); Необхідно
уточнити (Ф,235); Звернімося до драматургії (Р,113); Кілька слів про
дієслівні форми (Р,115);

Нарешті, текстотвірна конструкція ”запитання — відповідь”, яка імітує
діалог автора з читачем, широко представлена в аналізованих текстах: Від
чого залежить структура тексту в плані комунікативному? Від характеру
функції впливу на людину. Від чого ж залежить цей характер? Від таких
факторів…” (ВВ,24); Який з рукописів є досконаліший? Як доводить
В.В.Німчук, арраський. Він у багатьох питаннях досконаліше інтерпретує
структуру української граматики (Р,101); Як же оцінювати слов’яноруську
мову й мову Г.Сковороди з погляду їх належності до української
літературної мови? Відповідь на це питання не проста. Тут можна було б
провести аналогію з церковнослов’янською мовою часів Київської Русі…
(Р,131); Чи відчувається перегук між лексичним складом українських
історичних пісень та дум і староукраїнської авторської поезії?
Безперечно, відчувається. Він помітний у … (Р,190); А як з мовою
І.Франка? З одного боку… (Р,268); Чи можна стверджувати, що зв’язок із
фольклором — така ж визначальна ознака національної поезії? Мабуть, так
(Р,268).

o

Структура і зміст відповідей дають змогу додати певних рис до
характеристики авторів: це і повага до колег, яка виявляється у
звертанні до слів інших науковців з приводу сказаного (як доводить…),
це і переконаність (безперечно), і сумнів (мабуть), урахування різних
підходів (з одного боку) і узагальнення на основі зіставлень (провести
аналогію) — словом, прояви професійних рис науковців, які, до того ж,
цілком коректно виявляють себе в архетипічній парі автор-читач.

Загального некатегоричного звучання аналізованих текстів не порушують
навіть поодинокі сентенції: У наш час українська літературна мова знову
піднімається на власні ноги. Для цього їй потрібні надійні опори. Однією
з них є правдиво викладена історія: пізнай самого себе — й ти будеш
непереможний (Р,9); Від несмаку до несмаку — один крок (Р,152); У неволі
скрізь погано (Р,210); Переконування ”в лоб” — це не кращий прийом.
Ламати соціальний емоційний стереотип треба поступово, розумно, обережно
(ВВ,57).

Автори текстів часом вдаються до образних засобів, що, як відомо, не є
визначальним елементом наукового стилю. І контактну, і виразову функції
виконують розгорнуті метафори:

Освоєння фольклорної цілини — це не лише вирощення на зораних землях тих
злаків, що ростуть самосівом у степу. Майстерність хлібороба полягає в
тому, що він уміє відібрати найкраще зерно, помістити його в родючий
ґрунт і добре доглянути посіви. Майстерність поета нагадує хліборобську
працю: з паралелізмів і сталих порівнянь він видобуває слова-символи,
добре знаючи, що символічність у них підтримується зв’язком із
фольклорною образністю, і ставить їх у новий семантичний контекст. Так
з’являються нові, суто авторські образи, переважно метафори (Р,184).

Якщо звичайний канал зв’язку починає працювати з того моменту, як його
ввімкнули, то канал соціального зв’язку для ”зняття трубки” вимагає, щоб
текст привернув увагу адресата і був оцінений ним як цікавий. Тільки
тоді він буде його читати. Примусити автора зняти трубку повинен сам
текст (ВВ,25).

Є в текстах і інші образні засоби: Знаком ефективності структури тексту
є його архітектонічна досконалість. Вона інакше не існує, ніж у
графічно-знаковій тканині, яка є формою всього того, що відбувається на
сцені Психіки Автора й Свідомості Суспільства (ВВ,12); Контакт
увімкнений. Але людський канал зв’язку легко вимикається — увага
стомлюється і слабне, її заколихують монотонні збудники, губиться канва
думки. Структура тексту повинна чинити опір подібним перешкодам (ВВ,
25); Якщо у тексті фіксуються змістові ”прогалини”, що ускладнюють
розуміння, то обов’язково треба відновити це ”провалля” змісту (ВВ,30);
…процес думання поступово визріває і шліфується у слові, яке може бути
втілене у графічний знак. Слово не є сорочка, в яку одягається думка
(ВВ,37); фольклоризми виступають як орнаментація, як вишивка на комірі й
на рукавах сорочки (Р,241); опис природи у А.Тесленка — простий, ледь
заштрихований (Р,264); зіставлення у Коцюбинського, ніби на образку
(Р,273); мова М.Куліша — це цілий океан (Р,304); Алітерації в Б.Антонича
перехлюпують через край (Р,334); Комунікативно ефективний твір — плід
умов комунікативного акту (Ф,228); Початок фрази також ніби ключ до неї
(Ф,245); У людини, яка володіє мовою є рефлекс на слово (Ф,246); Існує
низка способів викладу, які створюють ”комунікативний комфорт”.., при
пунктирному способі.., мазковий спосіб.., при круговому способі..,
досягається також способом кільцювання (Ф,255);

Уживання образних конструкцій свідчить про небайдуже ставлення авторів
наукових творів до досліджуваних об’єктів, що зрештою зближує автора і
читача, як зближують окремих людей спільні інтереси. Є й інші засоби
зменшення інтерактивної дистанції між автором і читачем: ”Інтимізація
знаходить вираз у показі власного ставлення до предмета, у зауваженнях
про процес дослідження і хвилювання дослідника в його процесі, в
використанні експресивно забарвлених і просторічних лексики та
конструкцій” [8]. Так, емоційне ставлення автора ”Історії” до об’єкта
дослідження — мови — віддзеркалюється в тексті. Мова для автора — живий
організм. Це часом експліковано (так, церковнослов’янську мову
південноруської редакції названо живим організмом, який обмінювався
творчою енергією як з канонічною літературою, так і з давньоруськими
творами — Р,18), а найчастіше — передано імпліцитно, в численних
персоніфікаціях: юридично-ділова мова… не цуралася й старослов’янських
слів та форм (Р,10); церковнослов’янська мова не здавала своїх
позицій… (Р,48); І хоч фонетична і морфологічна системи української
мови у грамотах, здається, повністю перемогли, але традиційна система
письма часто це приховувала… Українські традиційні риси,
закамуфльовані традиційним письмом, виступають все ж значно виразніше,
ніж у попередній період (Р,48).

Ставлення автора до мови як до живої істоти — трепетне, обережне, не
насильницьке — виявляється в тому що доля її викликає суперечливі
почуття: гіркоти, коли її зневажають (Життя літературної мови ледь
жевріло в малозрозумілій церковнослов’янщині — Р,146; Спрацювало
звичайне чиновницьке невігластво. Можливо, до цього спричинилися
публікації в польських виданнях, де українська мова називалася діалектом
польської. Зокрема, ця думка рельєфно була виражена у статті
В.Міцкевича… і почала розгулювати в російських виданнях. Наслідком
цього став сумно відомий Валуєвський циркуляр… — Р,222, і присмаченої
цією гіркотою радості від життєвої сили мови (На цьому, звичайно,
історія української літературної мови не вичерпується: перед нею,
незважаючи на всілякі перепони, ще довгі віки розвитку. Кожного разу,
коли на ній ставили хрест і казали, що її ”не было, нет и не будет”,
вона знову воскресала, ставала всеохопнішою і життєздатнішою — Р,377).

Аналізовані тексти свідчать про те, що науковий стиль останнім часом
зазнає змін, поповнюючись емоційними та іншими експресивними елементами.
Щоправда, усталені стереотипи беземоційного викладу перебороти важко:
”На жаль, ”аскетична традиція”, яка почалася, мабуть, з Ньютона і
започаткувала в ті часи лицемірну скромність звичаїв англійських
середньовічних церковних університетів (Кембридж), змушує багатьох
авторів аж до сьогодні ретельно вилучати з наукових повідомлень усе те,
що, на їхню думку, безпосередньо не стосується одержаних результатів і
використаних методів” [9]. За часів Відродження ”аскетична традиція”
почасти зумовлювалася ще й мовою викладу: для вираження наукових понять
використовували класичну мову — латинську, експресивну функцію
виконували національні мови. Крім того, за той невеликий часовий
проміжок, що наука розвивалася незалежно від релігії, вона ще не могла
повністю відмовитися від метафізичного (схоластичного) стилю. У сучасній
науковій літературі ”аскетичний” стиль продовжує існуватxи тільки ”за
інерцією”, часом гальмуючи розвиток пізнання. Учені давно помітили
недосконалість, неповноцінність традиційного викладу: ”Сухий запис чи
документ, які лежать в основі історичного дослідження, дають лиш
віддалене уявлення про реальний процес” [10]. У наш час на зміну сухому
викладові приходить своєрідний науково-іронічний стиль, що пов’язано зі
збільшенням інформації, ускладненням наукових знань тощо [11].

У тексті ”Історії” чимало висловлювань з іронічною конотацією.
Характерною ознакою її є те, що це не зловтішання, не глузування, а
іронія зі знаком ”плюс” (з позитивним емоційним забарвленням), хоча й
поєднана з іншими, часом сумного спектра, почуттями: із захопленням:
Історія української літературної мови — це таїна за сімома печатками
(Р,3); зі співчуттям: Особа царя у них, зокрема у Квітки, просто
обожнюється… (Р,155); з гіркотою: Офіційна віденська влада якихось
особливих заборон на розвиток української мови й української школи не
накладала. Вона взагалі тільки недавно зробила для себе відкриття, що в
Галичині і в Лодомерії живе якийсь інший, ніж поляки, народ (Р,225).

Автор ”Історії…” підсміюється над собою, своїми колегами й іншими
людьми, причетними до формування й функціонування літературної мови:
Майже ”інженер людських душ”! (Р,325); …аркодужних і яблуневоцвітних
слів, як у П.Тичини, в О.Гончара немає… (Р,345); Першим відчинив двері
у нову поезію В.Симоненко (Р,352).

Часом іронічний підтекст виникає внаслідок лаконізації висловлювання,
або ”ощадження слів”, за термінологією автора [12]: У ”Житії” активно
вживається ”космічна” лексика… (про старослов’янізми) (Р,26).

Ставлення ж до стертих штампів щодо української мови звучить уже не
просто іронічно, а й з відчутним сарказмом: На відміну від деяких своїх
сучасників, які любов до мови виражали геніально просто — ”ой яка чудова
українська мова”, — М.Рильський доводив… (Р,299).

Крім суто емоційного ефекту, що його викликає легка іронія, позитивна
роль такого викладу полягає й у тому, що він здатен зменшити
інтерактивну дистанцію між автором і реципієнтом, тобто наблизити текст
до сприймача, адже різним соціальним групам (в тому числі й професійним)
властивий специфічний гумор [13]. Отже, іронічний виклад є одним із
засобів точно зорієнтувати текст на читача: автор адресує твір ”своєму”
читачеві, а у читача виникає враження, що автор ”свій”, того самого
кола, що й читач, і йому варто довіряти. Так у спілкуванні через текст
установлюється теплий, неформальний контакт автора з реципієнтом.

Включення читача до комунікативного акту — основна передумова самого
існування такого акту. Це здійснити можна, як зазначає М.Д.Феллер, ”лише
тоді, коли автор щохвилини ставить себе на місце читача. А таке
здебільшого стає можливим лише тоді, коли… автор може поставити себе
на місце читача, а також, коли хочете, автор більше любить читача, ніж
самого себе” [14], іншими словами — коли автор, перебуваючи в умовах
архетипічної пари, відчуває себе і автором, і читачем. Таким чином,
коректна поведінка авторів в архетипічній парі автор-читач викликає у
читача позитивний образ автора — компетентного однодумця, зацікавленого
в досліджуваному об’єкті, комунікативно вправного співрозмовника,
толерантної, глибокої людини. Позитивний образ автора, забезпечуючи
реалізацію контактної та виразової функції, зрештою й зумовлює втілення
інших функцій, а отже, й повноцінне спілкування, здійснюване через
посередництво тексту.

Література

1. Феллер М.Д. Текст як модель комунікативного акту // Нариси про текст.
Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В.В., Мамалига А.І.,
Феллер М.Д. — К.: РВЦ ”Київський університет”, 1998. — С. 266-268.

2. Гуггенбюль-Крейг А. Власть архетипа в психотерапии и медицине. —
СПб.: Б.С.К., 1997. — С. 64-78.

3 У наведених з аналізованих текстів прикладах джерела позначено умовно
— Р,Ф, ВВ відповідно; у круглих дужках після умовного позначення подано
номер сторінки, з якої взято приклад.

4. Феллер М.Д. Зазнач. праця, с. 267.

5. Там само, с. 267-268.

6. Там само, с. 249-252.

7. Русанівський В.М. Історія української літературної мови. — К.: АртЕк,
2001. — C. 350.

8. Феллер М.Д. Зазнач. праця, с. 271.

9. Карцев В.П. Социальная психология науки и проблемы историко-научных
исследований. — М.: Наука, 1984. — С. 108-109.

10. Вернадский В.И. Труды по истории науки в России. — М.: Наука, 1988.
— С. 88.

11. Непийвода Н.Ф. Мова української науково-технічної літератури
(функціонально-стилістичний аспект). — К.: ТОВ ”Міжнародна фінансова
агенція”, 1997. — С. 17-22.

12. Русанівський В.Р. Зазнач. праця, с. 273.

13. Непийвода Н.Ф. Мовні ігри та гумор у рекламному тексті // Українська
мова та література. — № 12 (220). — 2001 р. — С. 9-11.

14. Феллер М.Д. Зазнач. праця, с. 313.

Похожие записи