Кафедра журналістики
Синтаксис тексту
Пошукова робота
Реальним вираженням, зовнішнім проявом структури мовленнєвих утворень є
їхня мовна форма. Поняття форми, співвіднесеної з певним змістом, як
спроби існування та вираження цього змісту, його різних модифікацій,
виникло в результаті того, що організація елементів системи може
видозмінювати їхню структурну послідовність, викликати взаємозаміщення
аналогічних елементів. Це пояснюється реальною взаємодією однієї системи
(підсистеми у складі системи) з іншою (іншими), що викликає доцільні з
тієї чи іншєї точки зору переміщення, опущення елементів за збереження
їхніх сутнісних зв’язків. Наприклад, однакове за змістом речення може
мати різний порядок слів у зв’язку з тим, що мовець більш або менш тісно
поєднує його з попереднім реченням, виносить акцентований компонент на
передній план і т.д. Або в іншому випадку, формуючи структуру речення
(добір його лексичних елементів), у результаті осмислення взаємозв’язків
окремих систем – синонімічних слів, обирають одне з них, котре й
зумовлює деякі особливості форми цього речення. Форма відображає
структуру (це своєрідна структура без “з’єднувальних швів”) і відповідно
виражає зміст, функцію складного утвору, але може мати суттєві
відмінності за варіантного викладу того ж самого змісту. Так, частини
речення можуть відокремлюватися одна від одної комою, крапкою з комою й
навіть крапкою – тобто характеризуватися інтонаційними (а отже, й
стилістичними) нюансами вираження передаваного ними змісту. Стилістичні
смислові обертони, з нашої точки зору, якраз і є додатковими відтінками
формованого структурою змісту, відмінностями, що виявляються при
зіставленні структури та форми. Форму можна назвати динамічною
структурою, вона втілює всі структурні риси й водночас має здатність
розвивати і збагачувати їх. Форма слугує для матеріально-конкретного
втілення змісту, а оскільки він становить основу існування системи, то й
форма також характеризуються співвіднесеністю, взаємозв’язаністю. Цим
пояснюється важливе значення аналізу мовних побудов у їхній взаємодії зі
змістом для виявлення їх закономірностей. Можливості мовленнєвої форми,
в системній співвіднесеності зі змістом і разом із додаткові смислові,
емоційні відтінки, нюанси, багатющим резервом мовленнєвої
різноманітності та виразності. В той же час особливості форми можуть
викликати труднощі при виявленні мовних одиниць. Так, чеські лінгвісти
Ф. Данеш та І.Гаузенблас вважають, що “відношення форми до значення,
далекосяжна асиметрія між ними роблять проблематику синтаксису дуже
складною”[1]. Своєрідність мовної форми, спричинена природою мовних
явищ, полягає не тільки в переміщенні, роз”єднанні елементів, а й у їх
випущенні (причому не лише дрібних елементів, а й частин речення, цілих
речень, сполучення речень), а також – компресії (“стисненні”, стягуванні
складу речення). Без урахування всього цього розкриття
функціонально-смислових відношень одиниць у тексті, мовленні буде
неможливим, а отже – неможливим і пізнання структури мовленнєвих
утворів. Здійснюване системно-структурне вивчення тексту враховує
зазначену вище специфіку мовного змісту й форми.
Аналізуючи стан справ у галузі лінгвістики тексту, А.А.Акишина кілька
років тому висловила загалом слушну думку: “Якщо всяка наука переживає
три періоди: а) хаотичне накопичення матеріалу; б) класифікацію та
накопичення безлічі дрібних законів; в) узагальнення і зведення до
небагатьох загальних, то вчення про текст нині починає входити в другий
період – тобто, продовжуючи накопичувати матеріал, піддає його першим
класифікаціям і зводить до безлічі дрібних законів”[2]. Проте стає
дедалі очевиднішим, що назріла необхідність прискорення цього процесу,
важливого для наукового пізнання сутності мовної комунікації, котра
являє собою один із дійових заходів розвитку суспільної свідомості.
Здійснений розгляд показує також необхідність поглиблення, уточнення
ряду аспектів системно-структурного вивчення тексту. Галузь лінгвістики
тексту ще потребує конкретизації, співвіднесеності з іншими розділами
науки про мову. Проте значущість і виокремленість предмета її
дослідження свідчить про правомірність виокремлення й відповідної
наукової проблематики. Складається враження, що послідовна
систематизація наукових аспектів у галузі тексту може бути здійснена на
більш просунутому етапі в пізнанні тексту, закономірностей, котрі його
характеризують. Та головне, в чому ми переконані: в основі всіх
дослідницьких напрямів у вивченні тексту має бути обізнаність із його
комунікативною влаштованістю як із найпринциповішою стороною його
мовного існування. Комунікативна система є основоположною для мовної
сутності тексту, інші типи системності, систем мають підлеглий щодо
комунікативної системи характер (семантична, стилістична, синтаксична,
інформативна і т.п. системи). Комунікативна система виконує функцію
об’єднання можливостей усіх цих систем для організації, втілення та
збереження дієвості спілкування (в його різних видах і формах).
Полісистемність дослідницьких підходів до вивчення тексту пов’язана з
полісистемністю самого тексту. Наявні визначення, описи тексту свідчать
про підхід до нього з різних системних позицій. Тому нерідко питання
полягає не в тому, щоб приймати чи не приймати якесь визначення, а в
тому, щоб зрозуміти, яку грань текстової структури розкриває певна
характеристика. Це підводить до висновку про необхідність чіткого
осмислення, в річищі якої системності аналізується текст, які сторони
його багатопланового існування здатні розкрити такий напрям. Враховуючи
призначення тексту – слугувати комунікації, вважаємо, що комунікативна
функція є визначальною у формуванні його структури. Це означає, що
основну структурну роль виконують у ньому власне комунікативні одиниці,
котрі створюються для повідомлення про тематично зумовлені предмети
мовлення, а одиниці інших рівнів використовуються як матеріал для
формування цих власне комунікативних одиниць.
Розкриття закономірностей системно-структурної організації тексту
великою мірою залежить від того, наскільки чіткими, визначеними є наші
знання про поняття та засоби, що стосуються системного аналізу. Зокрема,
необхідним є уточення самих понять “система” і “структура”, їхньої
взаємозв’язаності та співвіднесеності. Так, важливо розглядати систему
не лише як складний утвір із взаємозв’язаних елементів, а й як
зумовлений у своєму існуванні набір певних функцій. Система – це не
просто сукупність, взаємодія елементів, а й сукупність, взаємодія їхніх
функцій. Упорядкованість системи забезпечується конструктивним принципом
її організації принципом єдності загального й окремого. Це розуміння
надзвичайно важливе й для осмислення структури, що являє собою сутнісну
будову системи. Так, можливості вивчення структурних компонентів
пов’язані з усвідомленням загальної функціонально-змістової
характеристики тексту. До числа системних явищ належить
співвіднесеність, взаємозумовленість змісту елементів і загального
змісту, функцій елементів і загальної функції; співвіднесеність змісту
елементів і його функції, а також змісту цілого та його функції;
співвідносність змісту та функцій одних елементів і змісту та функції
інших елементів у їхній сукупності, зумовленості змістом і функцією
цілого. До кола системних відношень залучається також співвіднесеність
змісту й форми, бо форма є матеріальним утіленням структурної єдності,
її окремих елементів, функція визначає зміст, а зміст знаходить
вираження у формі. Співвіднесеність загального й окремого, окремого й
загального робить правомірним дослідницький підхід у вивченні
системно-структурних явищ як у напрямі за рівнями знизу вгору, так і
згори вниз. Ці напрями можуть бути об’єднані, якщо необхідно з’ясувати
взаємодію рівнів (під рівнем ми мислимо в даному випадку ступінь
системного розвитку, до якого належать однотипні з точки зору
функціонально-змістової єдності мовні побудови). Системність охоплює всі
сторони функціонування складного утвору і, природно, поширюється на інші
твори, що входять до його складу, адже, будучи окремими відносно
загального, вони володіють значущістю загального відносно окремих
елементів, що складають його, й т.д. Тобто кожний рівень мовних побудов,
які входять до складної системи, по-своєму системний і також має бути
розглянутий на відповідній, системній основі.
Для дослідження текстових побудов було використано переважно
газетно-публіцистичні зразки, а також матеріали інших засобів масової
інформації.
З’ясування цих характерних системних закономірностей значно впорядковує
дослідження тексту як складного, багаторівневого утвору, допомагає
чіткіше визначити той чи інший ступінь його розвитку Іа аналізу й
характер просування від простішого до складнішого утвору.
Здійснення аналізу текстів на ґрунті їхньої системності передбачає
врахування притаманних їм спільних рис функціонування, тематичної
орієнтації, комунікативної визначеності. Чим послідовніше здійснюється
добір текстів за цими ознаками, тим більшої типологічної вагомості
набувають отримані спостереження. Та з цих міркувань постає уявлення про
найзагальніші риси тексту як певної мовно-логічної, літературної
структури, і, звичайно, найбільшою близкістю характеризуються тексти,
споріднені єдиним стильовим, жанровим підпорядкуванням.
РЕЧЕННЯ І ТЕКСТ
Аспект співвіднесеності категорій речення й тексту розглядається в
сучасних дослідженнях як найреальншшй предмет наукового пізнання, що
веде до розкриття природи текстових утворів. Як зазначають дослідники,
без речень неможливий ніякий текст, вони є тими обов’язковими
компонентами, з яких складається його загальний комунікативний зміст, І
самі вони не можуть бути справді зрозумілі поза текстом.
Поширені погляди на статус речення нерідко бувають діаметрально
протилежними. З одного боку, й далі побутує уявлення про речення як про
найвищу синтаксичну одиницю, з іншого – воно розглядається як елемент
для побудови складних одиниць – надфразних єдностей, складних
синтаксичних цілих, абзаців, логем і т.д. Цьому великою мірою сприяли
праці Л.А.Булаховського. М.С.Поспєлова, Г.Я.Солганика. Г.О.Золотової.
І.Р.Гальперіна, О. О.Нечаєвої, В. В.Одинцова, Л. М.Лосєвої та ін.
Існування складніших, ніж речення, побудов підтверджується їхньою
логіко-змістовою єдністю, виокремленістю в тексті, наявністю
синтаксичних зв’язків, що цементують об’єднання окремих речень (фраз),
виявом деяких відношень, властивих структурі цілого. Розкриття природи
складних синтаксичних побудов дає змогу наблизитися до розуміння
закономірностей будови тексту. Тому так важливо з усією можливою
точністю й чіткістю простежити формування складних текстових побудов
шляхом сполучення речень. Дуже виразна в цьому плані думка В.Сланського:
“Речення є найпростішою конкретною формою мовлення – своєрідною
клітинкою, з якої розвиваються, а отже, й можуть бути з’ясовані й усі
інші елементи та форми останнього”[3]. За системно-структурного підходу
до вивчення складних мовних утворів можливість опису їхньої цілісної
єдності досягається знанням про складові елементи, а також про зв’язки
та відношення між ними.
У практиці дослідження складових синтаксичних побудов основна увага
приділялася засобам і видам міжфразового зв’язку. Таким чином, як
елемент за цього підходу виступила синтаксична побудова, що містилася в
кожній окремій фразі. Мислилося, що ця побудова і є реченням, і
міжфразовий зв’язок на цій основі поціновувався як зв’язок речень…
Таке зближення фрази та речення випливало з того, що одне з трактувань
поняття “фраза” має немало точок зіткнення з осмисленням поняття
“речення”. Так, дуже поширеним є поняття про те, що фраза – це “найменша
самостійна одиниця мови, актуалізована одиниця спілкування”[4]. Це по
суті найменше окреме висловлювання. Речення – також найменша одиниця з
точки зору смислової та співвіднесеної з нею структурно-синтаксичної, і
йому притаманний комунікативний аспект. Але якщо речення виділяється
передусім як елементарна смислова єдність і відповідно – синтаксична
єдність (у формуванні якої беруть участь інтонація й пунктуаційні
засоби), то фраза (ми беремо один із аспектів її осмислення)
вичленовується як найменша комунікативне значуща одиниця з точки зору
мовленнєвої протяжності, неперервності мовлення – звукового чи
писемного; природно, будучи відтинком мовлення, вона має на цій основі й
змістові, й синтаксичні властивості. Можливе також і поєднання речення з
фразою, втім воно не обов’язкове.
Відмінність функцій речення і фрази передбачає також відмінності в
їхньому змісті й формі. О. М.Пєшковський звернув увагу на те, що поняття
фрази та речення як композиційно-комунікативної й семантико-синтаксичної
єдності опиняються “в досить складних і заплутаних відношеннях одне з
одним”[5]. І далі: “… під “фразою” ми розуміємо, отже, будь-який
відтинок мовлення від одної розділової паузи … до іншої, незалежно від
того, зі скількох речень складається він”[6]. Порівняйте аналогічну
точку зору Р.Дроммеля, котрий визначає фразу “як частину усного тексту,
виокремлювану з допомогою обмежувальних пауз незалежно від того, зі
скількох речень вона складається”[7]. До розряду
композиційно-мовленнєвих одиниць належить також абзац, і відомо немало
фактів його синтаксичної неоднорідності. Все це свідчить про
необхідність уточненого розгляду меж речення в тексті для того, щоб за
всіх випадків виявлення зв’язків, відношень між реченнями ми могли бути
впевненими, що йдеться саме прії речення, про одиниці одного плану,
одного рівня.
Ізольоване речення й речення, що фукцюнує в тексті, опиняються в різних
умовах. Речення, залучені до побудови зв’язного мовлення, підлягають дії
функціональної динаміки. Вона викликає активну протяглість, зчіплення
речень, що необхідно для побудови текстових єдностей. Треба враховувати
також, що речення в умовах контексту піддаються Істотному скороченню,
компресії, бо накопичується відоме з контексту, й воно випускається в
багатьох реченнях. Уже в контексті двох-трьох речень виникає можливість
не повторювати відомі з попереднього речення компоненти (й так – у
кожному наступному реченні). Це зумовлює помітні зміни форми речень,
появу великої кількості неповних речень. Природним є також виникнення
дуже тісного формального та змістового зв’язку речень, у тому числі й у
межах фрази. Оскільки структурні взаємодії мають внутрішній, дещо
прихований характер, то вони відображуються у зовнішній формі
“згладжено”, без помітних структурних “швів”. Усі ці явища приводять до
того, що речення не завжди виступає чітко в тексті, його межі
розмиваються в потоці мовлення. І головне, що звичайно на окремих
реченнях увага не фіксується, бо вони часто є матеріалом для побудови
більших, значущіших у комунікативному відношенні одиниць.
Установити межі речення в тексті – це, власне кажучи, означає з’ясувати,
де починається й закінчується речення, тобто знайти межі його мовної
форми. Та безсумнівно, що це водночас є й виявленням меж його змісту. І
закономірно, що осмислення змісту речення дає змогу вибрати форму,
відповідну цьому змістові.
У ланцюжку “слово – словосполучення – речення” одиниця, іменована
реченням, є першою, котра слугує для вираження та повідомлення сенсу,
співвіднесеного з думкою про дійсність. Цей сенс і є змістом речення.
Окрема думка являє собою усвідомлення певного відношення між об’єктами
дійсності, яка розкриває або якийсь бік, характеристику, форму існування
об’єкта дійсності, або зміст взаємодії об’єктів дійсності. Наприклад,
осмислення відношення між діячем і дією може розкривати яку-небудь
ознаку діяча (Дитина грається. Хлопчик катається на ковзанах) або те, що
результатом взаємодії діяча та дії є який-небудь факт дійсності (Сяйнула
блискавка. Спалахнула війна. Весна прийшла). Подібний факт – це по суті
“вияв” якогось об’єкта дійсності в тій чи іншій формі буття. Одна
окремішня думка – це зміст окремого акту усвідомлення дійсності. І ось
кожна окремішня думка має знаходити мовне втілення, бо вона не може бути
виділена, сприйнята, з’єднана з наступною і т.д. Одиниця, що слугує для
вираження сенсу, рівного змістові однієї окремішньої думки про
дійсність, вкрай необхідна у мові, й такою одиницею якраз і є речення.
Розуміння цього висловлене в працях відомих мовознавців. Ш.Баллі так
міркував із цього приводу: “Речення – це якнайпростіша з можливих форма
повідомлення думки. Мислити – означає реагувати на представлення,
констатуючи його наявність, оцінюючи його й бажаючи. Інакше кажучи,
мислити – означає вивести судження, чи є річ, а чи її немає, або
визначити, бажана вона чи небажана, або, нарешті, виразити побажання,
щоб вона була або не була. Або думають, що йде дощ, або цього не
думають, або в цьому сумніваються, радіють із того, що йде дощ, або
шкодують із цього приводу; бажають, щоб ішов дощ, або цього не бажають.
У першому випадку виражається судження про факт, у другому – судження
про цінність факту, в третьому – вияв волі[8].
Найвидатніші лінгвісти підкреслювали призначення речення слугувати для
вираження однієї окремішньої думки. Порівняйте точку зору О.
О.Шахматова: “Речення – це одиниця мовлення, сприймана мовцем і слухачем
як граматичне ціле, що слугує, для словесного вираження одиниці
мислення” [9]. Прагненням конкретизувати мислений зміст, передаваний
реченням, ми розцінюємо й пояснення О. О.Шахматовим того, що в цій
одиниці знаходить відображення акт мислення, “який має за мету
повідомлення… поєднання уявлень, що відбулися в мисленні”[10]. Прямо
говорить про співвідношення змісту речення саме з однією думкою
О.Х.Востоков: “Мовлення – є поєднання слів, що виражає думки взагалі…
Та коли мовлення обмежується вираженням однієї думки, тоді воно
називається реченням”[11].
Таким чином, кожне окремо вичленовуване в мовленнєвій лінійній
послідовності речення слугує для вираження, повідомлення однієї
окреміпшьої думки про дійсність. А якщо брати до уваги, що речення не
завжди виражає думку, а й інші акти свідомості (волю, почуття і т.д.),
то звідси випливає висновок, що воно слугує для того, аби повідомити
що-небудь про дійсність або що-небудь причетне до неї (запит інформації,
спонука), що відображує один окремий акт усвідомлення дійсності. Тобто
змістом речення є повідомлення, що відображує окремий акт усвідомлення
дійсності. У зв’язку з вищесказаним глибше осягається розуміння мови як
практичної дійсної свідомості. Зв’язок речення з елементарною одиницею
мислення, свідомості якраз і зумовлює його можливість виступати в ролі
повідомлення про дійсність, бо “свідомість – це ставлення до світу зі
знанням його об’єктивних закономірностей”[12]. В.М.Русанівський
наголошує, що в основі “лексичної субстанції” і граматичної форми
знаходяться однакові мінімальні одиниці змісту-семи[13].
Розуміння речення як синтаксичної побудови, що слугує для вираження
однієї окремішньої, елементарної думки, одного окремішнього акту
свідомості, не завжди перебуває в полі зору сучасних дослідників, а воно
становить визначальну семантичну рису речення, котра допомагає виявити
його серед інших комунікативне значущих одиниць, сприяє об’єктивному
виокремленню його в мовленнєвому потоці, що піддається гнучкому й
багатоманітному членуванню в залежності від його реального осмислення.
Існування одиниці з такою функцією просто-таки необхідне в мові, бо
інакше людина не змогла б вичленовувати окремі думки ні повідомляючи
щось про дійсність, ні сприймаючи чужі повідомлення. Невизначеність
характеристики речення в цьому плані спричинює пошуки нових одиниць,
пов’язаних з виконанням названої функції, – наприклад, ідеться про
поняття пропозиції[14], темо-ремної єдності[15], енонсеми[16],
елементарної смислової одиниці[17] , МПО (мінімальної предикативної
одиниці)[18], предикатеми[19]. Чітке осягнення функцій речення знімає
необхідність у таких пошуках, сприяє розумінню варіативності форми
існування речення в залежності від контекстних умов, взаємодії речень.
У кожному реченні повідомляється якийсь один мислений зміст: або це одне
окреме повідомлення про вияв чого-небудь, або таке ж окреме повідомлення
про чиюсь характеристику, або повідомлення про чий-небудь учинок,
заняття, чи повідомлення оцінки кого-, чого-небудь і т.д. Якщо ці окремі
повідомлення групуються в мовленні, але при цьому зберігають
функціонально-змістову самостійність, то, навіть входячи до однієї
фрази, вони з’єднуються в одне речення, а утворюють сполучення
речень[20]. Але смислова й синтаксична єдність уже вищого рангу, ніж
семантико-синтаксична єдність речення. Ця складніша, ніж речення,
побудова членується на окремі повідомлення, що мають інформативну
самостійність, речення ж, будучи елементарним повідомленням, не може
бути розчленоване на комунікативне значущі частини в контексті, де воно
вживається. Ми повертаємося до думки О. О.Шахматова про те, що в реченні
містяться повідомлення “поєднання уявлень, що відбулося в мисленні”.
Уявлення – конкретні образи предметів і явищ, відтворювані в свідомості,
виступають як відображення об’єктів дійсності, зв’язок яких
осмислюється. Просте їх позначення має номінативний характер і,
природно, не містить повідомлення, котре формується лише в результаті
“поєднання уявлень”. Номінативний характер мають і ті предикативні
одиниці, які в складному реченні виступають як “розгорнуті члени
речення, набуваючи вигляду підлеглих речень, наділені великими
можливостями деталізації висловлюваної думки”[21].
Речення, як відомо, має форму предикативної одиниці (якщо це просте
речення), й поєднання предикативних одиниць(якщо складне), котра
складається або тільки з предикативного центру, або предикативного
центру та компонентів, що слугують для його поширення. Не всяка
предикативна одиниця є реченням, а тільки та, котра містить компоненти,
сукупність яких формує елементарний зміст, що має самостійне
інформативне значення в умовах контексту. Слід зазначити, що
предикативна одиниця, котра являє собою речення, крім конструктивних
ознак, має інтонаційні та пунктуаційні ознаки. Найзначущішою з них є
завершальне(кінцеве) звучання речення, яке вперше з’являється саме
наприкінці його, а потім уже на базі речення присутнє в інших одиницях.
Розділові паузи, що обрамовують речення, мають багатозначний характер,
їх диференційований аналіз у зв’язку з описом різних одиниць потребує
спеціального інструментального дослідження. Традиційно прийнято вважати
знаком, що сигналізує про межі речення, крапку (або крапки, знаки
запитання чи оклику, котрі виступають у їх ролі). Але крапка звичайно
ставиться в кінці фрази, а оскільки обов’язковість її суміщення з
реченням піддається сумніву, то пунктуаційним показником речення може
бути, на наш погляд, тільки наявність розділових чи видільних знаків, що
оформлюють конструктивний склад предикативної одиниці, її інтонаційний
початок і завершення, – але не вибір якогось конкретного знака.
Розглядаючи поставлену проблему, доцільно вибрати методику дослідження,
оперту на синтез напрямів аналізу, що випливають із принципів “від форми
до змісту” й “від змісту до форми”.
Методика дослідження, що грунтується на об’єднанні аналізу від форми до
змісту й від змісту до форми, має цікаві, глибокі традиції у
вітчизняному та зарубіжному мовознавстві. Взірці таких досліджень у
галузі семантико-синтаксичних проблем представлені у працях Н.
Д.Арутюнової, Г. О.Золотової, Г. В.Колшанського, В. Г.Гака, Т.
М.Ніколаєвої, Г.Данеша, П.Сталла, П.Адамця та інших.
Про типологічне обгрунтування цієї методики писали О.Єсперсен[22],
С.І.Берштейн[23], ці питання розглядає А.В.Бондарко в. системі
теоретичних аспектів формування фукціональної граматики[24].
А.В.Бондарко висловлює важливу думку про те, що сутність об’єднання двох
видів аналізу полягає не просто в застосуванні їх одного за одним, а в
постійному їх чергуванні, взаємопроникненні: “В постійному чергуванні
розглядуваних напрямів аналізу на різних його етапах (чергуванні,
зумовленому певними цілями аналізу на кожному етапі), у використанні
результатів підходу від форми до значення в разі підходу від значення до
форми (і навпаки) й полягає синтез двох розглядуваних підходів”[25]. Ні
зміст, ні форма мовних побудов не є чимось первинним, – первинна
функція, вони ж перебувають у постійній координації, взаємозумовленості.
Тим-то критеріями виявлення меж речення як семантико-синтаксичної
одиниці є аспекти змісту й форми в їхній постійній взаємній
співвіднесеності та взаємозумовленості. Функціональна відмінність і
єдність відповідно визначають відмінність і єдність змісту й аналогічно
– відмінність і єдність форми. Ця закономірність кладеться в основу
розмежування речення і схожих на нього одиниць.
Представлена системна сукупність підходів до виявлення речень у тексті
пропонується нами як одна з можливих методик дослідження, новизна якої
полягає в самій проблемній спрямованості, в обов’язковості орієнтації на
контекстуальний характер формування семантики й конструктивних ознак
речення, в комплексному врахуванні єдності семантичних, конструктивним і
власне комунікативних аспектів мовних побудов.
У літературі висловлюються окремі думки про комунікативну виділеність
деяких підрядних речень[26], передусім приєднувального (сполучникового)
типу[27], суттєві в цікавому для нас плані спостереження над двобічним
та однобічним характером підрядного зв’язку в різних типах
складнопідрядних речень та осмисленням на цій основі комунікативного
значення компонентів складної конструкції, висновки про вияв близькості
структурних відношень у складному реченні й текстових побудовах [28],
про варіативність інтонацій у комунікативне значущих утворах[29]. Ми
ставимо питання про необхідність послідовного з’ясування закономірностей
функціонування речення в тексті та пов’язаних із цим його контекстуальне
зумовлених трансформацій, реальних мовленнєвих меж.
Наведені вище міркування дають можливість виробити конкретні методичні
прийоми уточнення меж речень у тексті. Виходимо з того, що типовий зміст
речення – це значення, яке повідомляє одну окремішню (елементарну) думку
про дійсність, а типова форма – предикативна одиниця (або поєднання
предикативних одиниць), конструктивні й інтонаційно-графічні засоби якої
слугують для вираження та виділення цього сенсу в мовленні.
У результаті пофразового аналізу визначаємо наявність у фразі однієї чи
більшого числа предикативних одиниць. Потім аналізуємо, які з них є
самостійними, а які не є такими, входячи до складу інших. Для цього в
лінійній послідовності з’ясовується конкретний зміст предикативних
одиниць, який визначається з урахуванням контекстних зв’язків, логічної
зумовленості формування сенсів. У результаті уточнюється реальне
самостійне речення й саме та предикативна одиниця, котра його виражає, а
отже – й межа даного речення. Передусім на цій основі вичленовується
перша достатня елементарна смислова одиниця, решта аналізується з таких
самих позицій у свою чергу. В разі необхідності застосовується
“інтонаційна перевірка” меж речення, котра допомагає пересвідчитися в
правомірності їх визначення, а також розмежувати зовні схожі, але
структурно різні конструкції. Якщо виявиться, що типовий зміст речення
співвідноситься в контексті з нетиповою формою (відокремленими,
парцельованими конструкціями), то слід припустити існування в мовленні
формальних аналогів речення, що виникають у таті контекстних
трансформацій.
Контекстуальна варіативність речень з підрядною частиною
Особлива смислова рухомість характеризує побудови, що мають зовні
однакову форму й тому називаються одним найменуванням – складнопідрядні
речення. В результаті проведеного дослідження виявилося, що, крім
конструкцій, котрі справді є реченнями, в тексті функціонують поєднання
речень, які збігаються з ними за формою і в яких компонент, маючи вигляд
підрядного, є неповним, а слугує для пояснення, коментування,
розгортання попереднього, тобто розкриває вже інші, ніж у попередньому
реченні, аспекти дійсності. Порівняймо вживання цих двох типів побудов у
тексті.
Розглянемо перший тип: Якщо у людини рідко бентежиться совість, вона
просто не вихована. А не вихована тому, що про неї, про совість, рідко
заводять мову, не збуджують її, не звертаються до неї; Пам’ятаєте, як
він відмовився від премії своїй бригаді? А зробив це тому, що знав: його
колектив і трест у цілому можуть працювати краще; Життя ще раз жорстоко
випробувало його через п’ятнадцять літ по закінченні війни. В один день
трагічно загинули дружина, син і дочка. Він витримав і це. Зніс гіркоту
втрати тому, що завжди бачив довкіл себе друзів, товаришів по праці,
бойових побратимів.
У цих фрагментах виділено фрази, котрі являють собою складні
конструкції, що складаються з двох предикативних одиниць, одна з яких –
зі значенням причинності (тому що…). Поєднується ця підрядна
предикативна одиниця з попередньою, котра означає факт (А не вихована
(совість); А зробив це; Зніс гіркоту втрати). Сполучення цих
предикативних одиниць витворюють єдиний елементарний зміст, який
розкриває думку про причину названого факту, тобто обидві предикативні
одиниці беруть участь у формуванні одного складнопідрядного речення.
Воно не розпадається на конструкції, котрі мають самостійний зміст, бо,
по-перше, в попередній фразі вже повідомляється про певний факт: вона
(совість) просто не вихована; він відмовився від премії своїй бригаді:
він витримав і не зніс гіркоту втрати). Тому далі повідомляється вже
тільки власне причина факту, елементі позначення якого в неповній,
вказівній чи синонімічній формі писутні, оскільки про нього йдеться у
певному плані. Змістове та конструктивне злиття двох предикативних
одиниць посилюється розподілом складного сполучника тому що між обома
предикативними одиницями, інтонаційно-пунктуаційним оформленням нього.
Сприяє такому посиленню і вживання сполучника на початку речення
Сполучник а в двох перших випадках підкреслює перехід до нового
змістового напряму: по відношенню до відомого змісту осмислюється якась
його характеристика – в даному разі причинова[30]. В той же час
сполучник міг би бути й відсутнім. Подібне можна сказати й про
розчленування сполучника тому що – воно також не обов’язкове. Пор.:
Грати класику легко й важко. Легко, тому що чудовий літературний
матеріал. Широке поле для вибору власного тлумачення. Важко, тому що
класика обросла упередженими думками. Значить, у даних випадках обсяг
складнопідрядного речення і склад фрази збігаються, а отже – збігаються
й їхні межі.
Розглянемо другий тип: Жителька одного великого промислового центру
пише: Прийдеш до магазину, а на полицях величезні батони. Половину за
вечерею з’їмо, а решта до ранку черствіє. Ось і не завжди виходить
ощадливо, тому що, знаєте, ми не любимо їсти черствий хліб…; Завод
утроє перекрив проектну потужність. Продуктивність праці зросла на 35
процентів. Нелегким було завдання, адже завод оновив близько 60
процентів продукції; У недругів нашої літератури навдивовиж коротка
пам’ять. Суворі уроки історії їх нічому не навчили. Вони прагнуть
будь-що віддати забуттю наше героїчне минуле. Та зробити це неможливо,
бо надто дорогою ціною оплачена людством перемога над фашизмом, криваві
злочини якого ніколи не повинні повторитися.
У цих фрагментах також є фрази, що містять предикативні одиниці зі
значенням причинності (тому що… ми не любимо їсти черствий хліб; адже
завод оновив близько 60 процентів продукції; бо надто дорогою ціною
оплачена людством перемога над фашизмом). Але синтаксична будова фраз
тут уже інша.
У першому фрагменті предикативна одиниця Ось і не завжди… постає після
предикативної одиниці з попередньої фрази (решта до ранку черствіє) й не
має значення результату, наслідку, зумовленого попереднім фактом. Тим-то
зміст предикативну одиниці, приєднуваної сполучником тому що, не
включається в зміст першої предикативної одиниці, а являє собою вже
новий – власне причинного плану зміст. Наведена ситуація вимагає
підходу, про який писав О.О.Шахматов: “У кожному реченні… мають бути
члени, що відповідають основним елементам комунікації”; “Розчленування
речення має виходити з безумовного зв’язку його з комунікацією”[31]. Зі
сказаного випливає, що аналізована фраза складається з двох речень, межа
між якими проходить між предикативними одиницями. Це не означає, ню
предикативна одиниця зі значеннями причинності одна містить самостійний
зміст, вона є представником цього змісту, бере участь у його творенні.
Бо в контексті слугує не тільки для вираження причинної спрямованості, а
й указує, що базується на змісті попереднього повідомлення, сигналізує
про внесення його формальних і смислових елементів до другого речення,
має їх на увазі.
У другому фрагменті перша предикативна одиниця Нелегким було завдання
також має самостійне значення. В двох попередніх реченнях мовиться про
те, що було досягнуто заводом у його поступі. Аналізована одиниця
містить характеристику завдання, що стоїть перед заводом у
розглядуваному аспекті, і є цілком достатньою й закономірною в лінійному
розвитку контексту. А предикативна одиниця з причинним значенням
знову-таки становить уже інший зміст – пояснювально-аргументуючого
характеру. Його можна було б перефразувати, наприклад, такиі чином: про
складність цього завдання свідчить те, що заводові довелося оновити
близько 60 процентів продукції. Значить, межа речень знову-таки
збігається з межею предикативних одиниць.
У третьому фрагменті перша предикативна одиниця аналізованої фрази
містить у собі судження про неможливість того, про що мовилося в
попередньому реченні – тобто в конструкції але неможливо віддати забуттю
наше героїчне минуле. Це окремий, чітко вичленовуваний смисл, котрий
потому дістає своє обгрунтування в новому реченні, форма якого в
лексико-граматичному відношенні представлена складом підрядного речення
причини, що в умовах контексту є знаком повного змісту речення, частиною
якого воно виступає.
Аналогічне відношення бачимо в побудовах, де тому що, адже, бо та інші
сполучники вжиті після крапки: (Коли, покинувши міський центр, де
зосереджені готелі, ви йдете в напрямку до району “Королівська миля”, то
це просування не стільки в просторі, скільки в часі. Тому що з нашого
квапливого віку одразу ж переносишся на три-чотири століття назад;
Арктика чимдалі більше стає місцем нашої роботи, вона бентежить уми
своїм майбутнім, і все-таки ми завжди повинні пам’ятати про її піонерів
і ті перші судна, котрі прокладали стежини в студених морях. Бо не можна
оцінити сьогодення, не знаючи минулого; Недарма природа не обминає своєю
милістю їхню землю. Тому що вони навчилися давати їй, а не тільки брати
від неї, тому що в слухняності їй бачать не ущемлення себе, а джерело
{розумної свободи й високої людської гордості.)
Звернімо увагу на приклад, у якому немовби наочно відображений перехід
від однієї думки до іншої ( – Він не прийде. Чому? – … тому..,):
Сьогодні я хотів би говорити про актора, якого можна чекати на
знімальному майданчику чи на репетиції годину, день, але так і не
діждатися. Він не прийде. Чому? А хто його знає. Найімовірніше тому, що
в нашій справі багато що тримається не на офіційних угодах, а на суто
творчих, так би мовити, на вірі.
У мові сучасних газет широко застосовується винесення неповного речення,
представленого підрядною частиною, в окрему фразу, що сприяє чіткішому
смисловому розчленуванню зв’язаного мовлення, поліпшує його сприйняття,
а нерідко сприяє й більшій виразності висловлення. Існування цілісного
речення у формі підрядного можливе в наведених прикладах тому, що в
умовах контексту, зв’язаного мовлення частина відомих елементів може
бути випущена й матиметься на увазі. Це пояснюється й економією
мовленнєвих засобів, і характером, міркуваннями комунікації.
У мовленнєвій діяльності, як і в будь-якій іншій, люди прагнуть знайти
способи її ефективнішого здійснення та зменшення затрачуваних зусиль. І
одне й друге прагнення проявляється так сильно, (причому друге – зовні
помітніше), що спостерігаються спроби всі особливості розвитку мови
звести до одного з них – і наприклад, до дії принципу економії[32]. Це
явна переоцінка тенденції до економності мовленнєвих засобів, – провідну
роль у мовленнєвій діяльності відіграють, звичайно, міркування змістової
ефективності. Є.Д.Поліванов, котрий вважав прагнення економії (“лінь
людська” – як іще він говорив) головною пружиною механізму мовних змін,
проте мусив визнати: “економія трудової енергії схильна здійснюватися (й
фактично здійснюється) саме лиш доти, доки скорочення енергії не
загрожує марністю всього даного трудового процесу (тобто недосягненням
тієї мети, для якої ця праця взагалі виконується)”[33]. Реалістична
оцінка мовної економії дана Р.О.Будаговим. Він пише про те, що немає
ніяких підстав вважати її “синтезом сил, що діють у мові”[34] що
економія, ступінь її визначається тією чи іншою комунікативною
доцільністю. Таким чином, з одного боку, прагнення економії проявляється
у своїй власній сутності, з іншого воно підпорядковане завданню
комунікативної ефективності й слугує її досягненню. Так, випущення
відомих із контексту ситуацій, фонових знань елементів розвантажує
мовленнєві побудови, прискорює “надходження” нової інформації. Природно,
що такі випущення, еліпсиси впливають на форму мовленнєвих побудов,
зокрема — на форму речення. Багато хто з дослідників ( Ф. де Соссюр,
С.Карцевський, Ф.Данеш, К.Гаузенблас, Н.Д.Арутюнова та ін.) звертали
увагу на факти “асиметричної” мовної форми та спростережувані у зв’язку
з цим труднощі виявлення мовних одиниць. Без урахування явищ, котрі
зумовлюють цю “асиметричність”, і тих видозмін форми, які вони
викликають, неможливо справді об’єктивно аналізувати структуру тексту.
Самостійне значення неповних речень розглядуваного тексту
підтверджується й прикладами істотнішого відриву їх від попереднього
повідомлення, наприклад шляхом винесення з позицію вставної конструкції,
котра також являє собою супутнє пояснювальне, коментуюче речення, або
навіть – в абзац: Та ось якось у неділю – мені було років десять – мама
міцно взяла мене за руку (тому що я виривалася й норовила звично
вгніздитися в своєму улюбленому кріслі) й привела до зали Будинку
вчених; І знову-таки ця батькова захопленість хоч і викликала прагнення
у дітей робити те ж саме, але запала в їхню пам’ять тим чистим відлунням
дитинства, яке залишається з людиною надовго, можливо, назавжди,
забарвлюючи майбутнє життя, передаючися наступним поколінням. Тому що
той, хто запам’ятав голос батька, який читає сторінку за сторінкою
улюблену ним самим і тому вподобану дітьми книжку, обов’язково схоче,
щоб усе повторилося коли-небудь у житті його дітей.
І особливо видним є перехід до нового – пояснювального речення,
здійснюваний як у межах фрази, так і в надфразовій єдності, в тих
випадках, коли перехід цей дістає спеціальний описовий вираз типу
причина цього, ось чому, причиною є, причина, чому і т.д. Наприклад: На
осінньому кубанському полі традиційно сходяться сівба й жнива, причому
ці зовсім різні види робіт тісно пов’язані між собою. Й ось чому. Майже
2 мільйони гектарів піде цього року під озимину, й на 65 процентах площі
посіви будуть розміщені лише після того, як викопають цукровий буряк,
зберуть соняшник, кукурудзу; Зазнали збитків у 2225 мільйонів
західнонімецьких марок фрахтові компанії ФРН… Причина цього – падіння
курсу долара відносно марки; У цього авто є одна перевага перед усіма
іншими: воно не вступає в конфлікт із навколишнім середовищем. З тієї
простої причини, що це електоромобіль.
Ми розглянули випадки варіантності меж речення у зв’язку з уживанням
неповних речень, представлених підрядною частиною зі значенням причини.
Аналогічне становище складається у випадках випущення головного речення
на основі самостійного попереднього повідомлення в конструкціях із
будь-якою підрядною частиною. Порівняйте: Якщо в домі живе руката
корисливість, крамарська шкала цінностей, то гріш ціна батьківським
настановам і проповідям – вони виявляться уроками лицемірства. Й чим
благополучніше наше життя, тим розумнішим має бути урок дорослих, щоб
діти без утрат пройшли випробування достатком; Глибокою помилкою е
гадка, нібито дитина все сприймає не насправді – й, пригоди, й почуття.
Дитина, як і дорослі, очікує від мистецтва правди, яка вражає й вивищує
душу, розвиває розум; Здавалося б, телевізійний фільм-балет не потребує
рекомендацій. Завойований свій глядач, зростає число його шанувальників.
Та чому фільми такого типу рідкість на тебаченні? Можливо, справа
полягає не тільки в складності творення нового, а й в обмеженості
наданих коштів, у граничному стисненні строків зйомок, що якості роботи,
звісно, не поліпшує.
В усіх наведених фрагментах спостерігаємо одну й ту ж саму
закономірність. У фразах з виділенням перша предикативна одиниця виражає
окрему самостійну суть. У першому фрагменті спочатку йдеться про те, як
повинні поводитися дорослі ( стосунках із дітьми за умов підвищення
добробуту в сім’ї, а потім сполучником щоб приєднується частина
неповного, опертого на першу предикативну одиницю, речення зі значенням
цільової орієнтації належності, про яку вже було повідомлено. Зміст
другого фрагмента свідчить про те, що розглядувана фраза вбирає також
два речення. В першому стверджується, що дитина очікує від мистецтва
правди, – бо раніше в тексті згадувалася думка, нібито дитина все
сприймає не насправді. В наступному реченні, починаючи зі слова яка
дається оцінка правди (мистецтва), її значення. У зв’язку з тим, що яка
є сполучним словом, воно вказує на слово правда, замінює його, тому
частина, котра має вигляд підрядної, великою мірою самостійна, бо в ній
безпосередньо виражається новий смисл (можна було б перефразувати: вона
(правда) вражає й вивищує душу, розвиває розум). Подібне спостерігаємо в
четвертому фрагменті. В реченні що якості роботи, звісно, не полегшує
міститься думка з приводу раніше сказаного – про обмеженість коштів,
наданих для зйомок фільмів-балетів, про стислість строків (до речі, в
ньому можна було б замінити що на це).
Якби озвучити аналізовані тексти, а багато з них справді могли б
прозвучати в радіо- й телепередачах, то у випадках, коли межа між
реченнями у фразі проходить перед підрядною частиною, інтонаційно вона
передається “обмежувальним” пониженням (або підвищенням) тону
(завершального характеру), тоді ж як цієї межі немає, то інтонаційне
обмеження, уривчастість відсутні, а спостерігається протяжне підвищення
тону, яке посилює зв’язок між компонентами, об’єднання їх у складі
одного речення.
Для писемної мови в подібних ситуаціях важливою є наявність
диференціюючих розділових знаків. Звичайно, крапка найпевніше вказує на
перехід до нового повідомлення, та при цьому вона надає значно неповному
реченню підкреслену виділеність. А перехід у межах фрази вирізняється
більшою м’якістю, плавністю, зв’язаністю. І мовленнєва практика підказує
рішення, що враховує ці моменти. Набуло помітного поширення в газетних
текстах вживання на межі розглядуваних речень у фразі не коми, а тире,
котре якраз здатне виконати цю диференціювальну функцію. Порівняйте: На
жаль, однак саме так найчастіше й виходить: перекладач позбавлений
можливості вибору, він змушений погоджуватися на те, що пропонує йому
видавництво, до тих пір,поки не стане іменитим, усіма визнаним;
Щоправда, ця допомога завдає чималої шкоди тим, хто і не вміє, й не хоче
працювати. Та це вже їхній клопіт – як чинити за нової ситуації, що
ставить підвищені вимоги до людини; Останні три дні йшли завидна – щоб
пізнати красу пустелі в усіх її виявах; Кіно – це пластичне мистецтво,
вважав він. І на цьому шляху добивався гігантських успіхів і навіть
відкриттів. Та іноді зазнавав поразки на цьому ж шляху – через те, що
недооцінював значення інших, величезних за важливістю, складових
кінематографа, скажімо, значення слова. В довідниках із пунктуації
пропонується вживання тире в складнопідрядних реченнях у тих випадках,
коли воно дістає інтонаційно-експресивне навантаження (типу: Ви спитаєте
– задля чого я пішов на це?). Названі ж факти не знайшли відображення.
Привертають увагу й прояви тенденції до вживання тире, двокрапки в тих
випадках, коли не виникає небезпеки двозначного тлумачення, але таким
чином досягається чіткіше семантико-синтаксичне членування фрази. Це ще
раз підтверджує, що носіями мови визначаються в потоці мовлення межі
речень, вони їм необхідні для чіткого змістового розчленування
мовленнєвого матеріалу. Порівняйте вживання різних знаків у схожих
ситуаціях: Ішлося про те, щоб лекція давала відповідь на гострі,
злободенні запитання. Тим, більше не стосується, семінарів, адже саме
вони мали в сперечаннях будити думку; У практиці вузів, буває,
доводиться розлучатися з деякими “неформальними лідерами” академічних
груп, коли всі засоби переконування та дисциплінарної відповідальності
виявляються вичерпаними. Такі поразки особливо западають у пам’ять: адже
міг би стати діловим спеціалістом, та ключа до нього вчасно не знайшли.
Природно, що тире і двокрапка помітніше позначають межі речень
розглядуваного типу. Пунктуаційні аспекти, пов’язані з варіативністю меж
речення у фразі, потребують спеціального осмислення та опису. Це великою
мірою сприятиме вдосконаленню писемного мовлення, поліпшенню його
сприймання та розуміння.
Результати, одержані в ході аналізу фраз, які містять підрядні речення,
свідчать, що такі фрази можуть бути омонімічними за своїм синтаксичним
складом, у них спостерігається варіативність меж речення. Ці межі можуть
мати внутрішньофразовий характер, пролягати перед підрядною частиною,
котра є формою неповного речення з випущеним компонентом, який
домислюється з попереднього речення, що входить до цієї ж фрази. Тим
частіше виступають у ролі окремих речень підрядні частини, виокремлені в
нову фразу (які мають вигляд, у відповідності з уживаними
найменуваннями, приєднуваних або парцельованих конструкцій).
Самостійність предикативних частин у складносурядних побудовах
Спостерігаючи в умовах контексту можливість членування складнопідрядної
конструкції на окремі елементарні змістові одиниці, тобто на окремі
речення, іще природніше припустити таку можливість у складносурядних
побудовах.
О.М.Пєшковський, виходячи з матеріалу складних побудов із сурядними
відношеннями, пропонував нове найменування — складне ціле. Він
розрізняв сполучення речень, побудовані “за принципом нанизування одних
речень на інші”[35] та власне складові речення, про які писав: “Тільки в
частині складних речень, саме в тих із них, де підрядність явно
переважає над сурядністю, ми маємо ту ж саму структуру, що й усередині
речення “[36].
Факти, розглядувані в дослідженні, потверджують, що розуміння структури
утворів, іменованих складносурядними, не може бути однозначним.
А.М.Пєшковський мав рацію, осмислюючи це питання з урахуванням
функціонально-семантичних відношень, що виникають у складних побудовах.
За вихідну беремо точку зору А.М.Пєшковського, проте є немало інших
наукових тверджень, які з певністю свідчать, що дослідники, в тому числі
А.А.Шахматов, В.В.Виноградов, Е.Сепір, знаходили в складносурядних
реченнях синтаксичну одиницю, що містить цілий комплекс думок[37]. Це
можна сказати про складносурядні конструкції розповідного, описового,
перелічувального й т.п. типів. Специфіку відношень у них предикативних
одиниць добре схарактеризувала І.А.Попова: “Кожна дія чи кожний етап у
розвитку дії представлений у творі реченням, яке не втратило значення
окремішнього повідомлення. Поєднання таких висвловлювань або змальовує
явище в певний момент його розвитку, або зображує етапи розвитку процесу
в їхній природній послідовності й тим самим начебто відтворює окремі
моменти розвитку дії перед очима читача або слухача”[38]. Розглянемо
приклад: Ми вийшли з будинку, гарного впорядкованого будинку на великій
доглянутій ділянці, будинку-пастки, зведеного для того, щоб розбивати
людські серця, і Вієдонгс, замкнувши двері, старанно опечатав їх
сургучними підвісними печатями. Потім нахилився до замка, пошепотів
щось, плюнув у щілину. Обернувся до мене й трохи зніяковіло пояснив: “У
нас старе повір’я… Коли йдеш із дому, де водилася нечиста сила, треба,
зашіптувати замок…” У цьому фрагменті передається послідовність ряду
дій, пов’язаних єдністю ситуації: спочатку повідомляється про вихід із
будинку працівників карного розшуку, потім про те, що один із них
опечатав двері будинку, потім – іще про чинені ним своєрідні дії й т.д.
Повідомлення ці даються і в складі однієї фрази, й у різних фразах: Ми
вийшли з будинку…/ і Вгєдоніс, замкнувши двері, старанно опечатав
їх…/ Потім нахилився до замка…/ Обернувся до мене й трохи зніяковіло
пояснив…/
Контекст прояснює істинні відношення між синтаксичними елементами – те,
як їх групує той, хто пише, якими смисловими нитками з’єднує. Не дивно,
що проблема “прочитання” складносурядних побудов виникала й перед
дослідниками давньоруських текстів: “поряд із незаперечними, чіткими
складносурядними реченнями в пам’ятках XI-XVII ст. спостерігаються
фрагменти тексту, в яких не можна з упевненістю вказати межі складного
речення; в таких випадках вирішення питання про те, що перед нами:
прості речення, “нанизані” починальним сполучником у потоці тексту, чи
предикативні одиниці, об’єднані в складне речення, – становить великі
утруднення” [39]. Розуміння можливості такої варіативності допомагає
усвідомленню конкретного вживання.
Виразність розчленованості складносурядних конструкцій на самостійні
окремі предикативні одиниці спостерігається в тих випадках, коли в
оповіді про події, ситуації повідомляється про дії їхніх різних
учасників. Окремішність предикативних одиниць великою мірою визначається
відмінністю діячів, котрі звершують дію (кожен свою). Порівняйте: За
відсутності матері, коли вовченята обов’язково ховалися до ями або
причаювалися в траві, один шалапут безтурботно блукав майданчиком. У цей
момент мати його й застала. Я почув приглушене горлове гарчання, що
означало: “Я кому казала, не швендяй, хіба не тямиш – небезпечно?”,
Вовчення все зрозуміло, задкуючи, воно шмигнуло до ями, та я встиг його
зняти разом iз матір’ю. В останній фразі виділяються дві частини, межа
між якими проходить перед сполучником та; в одній повідомляється про
вовченя, його поведінку, в другій – про автора, який сфотографував
тварин. Предикативна одиниця, приєднувана сполучником та, тому
поціновується в даному контексті як окреме елементарне повідомлення про
суб’єкт, що чинить певну дію.
У ряді випадків речення, що мають значення зумовлювальних, водночас не
втрачають функції окремого самостійного повідомлення про дійсність, що
надає вираженій зумовленості не такого прямолінійного логічного
характеру, а створює оповідну, ближче співвіднесену з реальними
зв’язками явищ мовленнєву форму. Наприклад: Німці сильним вогнем
прострілювали цю дорогу. Але старший лейтенант вивів піхоту з лісу до
каналу, й ми вибили фашистів із Фірбруденкруга; Вода нерухома, невдовзі
вона застигне зовсім, і дітвора рине на лід; На жаль, Смоктуновський
виявився зайнятим, і я вирішив зіграти роль сам.
Порівняйте подібні синтаксичні конструкції, що мають надфразову
побудову, за якої самостійність предикативних одиниць, котрі перебувають
у сурядних відношеннях, проявляється з усією певністю: Ми в’їжджаємо в
парк, побудований мцхетською молоддю. І перед нами постає велично
грандіозний театрон на 4,5 тисяч місць, що розкинувся біля підніжжя
кріпості розкладеними вздовж неї саджанцями. Гості беруться за лопати. І
ось оживає алея, стають у рядок стрункі молоді деревця.
Речення І перед нами постає велично грандіозний театрон…, І ось оживає
алея виражають зміст, що має результативно-наслідковий характер по
відношенню до змісту попереднього речення. У той же час кожне з речень,
що перебувають у сурядних відношеннях, містять у собі окреме, самостійне
повідомлення про вичленовувані події, явища (Ми в’їжджаємо в парк. Гості
беруться за лопати і т.д.).
Сурядні синтаксичні побудови як поєднання речень спостерігаються й тоді,
коли з їхньою допомогою виражається інформації про яку-небудь реальну
єдність фактів і явищ, які співіснують, у їхній відмінності, тій чи
іншій внутрішній суперечливості. Цим зумовлюється поряд із взаємодією
окремих повідомлень, збереження їхньої розмежованості, протиставлення в
тому чи іншому відношенні. Закономірним є вживання в цих випадках
сполучників але, а, одначе. Порівняйте: Виконано величезну, історично
безпрецедентну роботу, одначе попереду ще тривала праця, І здійснити її
можна тільки терпляче, тільки гуртом, діючи в багатьох напрямах; У
Кармена ніколи не було фільмів “для душі”. Про це він і помислити не
міг, а якщо мріяв про щось, чогось домагався, то лиш одного: “Пошліть
мене туди, де бій…”; На шляхах вервечки німців – діти, старі, жінки.
Повертаються до домівок, пхаючи перед собою візки з добром або
згинаючися під вузлами та корзинами. Йдуть мовчки, похмуро, але немає ні
боязких поглядів, ні цікавості. Фрази зі сполучниками одначе, а, але
містять сурядні побудови, які слугують для вираження єдиного змісту, що
в першому випадку передає – стан справ (Виконано величезну, історично
безпрецедентну роботу, / одначе попереду ще тривала праця); в другому –
характер духовного устремління героя (Про це він і помислити не міг, / а
якщо й мріяв про щось, чогось домагався, то лиш одного: “Пошліть мене
туди, де бій…”); в третьому – картину, що розкриває моральний стан
людей (Ідуть мовчки, похмуро, але немає ні боязких поглядів, ні
цікавості). Часто синтаксичні утвори такого типу мають надфразове
оформлення, яке не лишає місця для сумнівів щодо синтаксичної
самостійності фразових побудов. Наприклад: Надворі дощ, майже осінній. А
завтра Перше травня; Дерева корінням тягнуть вологу із землі й тим самим
начебто повинні сприяти припливові її з нижніх горизонтів. Однак вони ж
своєю листяною поверхнею випаровують багато води. А це призводить до
висушення грунту.
Друга група складносурядних побудов, котрі являють собою сполучення
речень, відрізняється від першої, розглянутої вище, тим, що в подібних
конструкціях предикативні одиниці, наділені самостійним значенням, є
різними в плані конкретної функціонально-змістової спрямованості
утворами, хоч це не виключає наявності об’єднуючої їх комунікативної
спільності, яка об’єднує їх.
Це побудови, де перша предикативна одиниця містить якесь повідомлення
про дійсність, а в другій одиниці висловлюється щось із приводу
повідомлення або наводяться якісь додаткові відомості у зв’язку з ним.
Наприклад: У глядацькому залі не змовкає сміх. А тим часом вистава
змушує замислитися про багато серйозних речей – і це її найкращий
моральний результат; Містечко високо звелося над рівнем моря, й це
забезпечує хороший мікроклімат для білокорої гості з північніших широт.
Предикативні одиниці і це її найкращий моральний результат; і це
забезпечує хороший мікроклімат для білокорої гості з північніших широт
містять висловлювання з приводу повідомлень, які передують їм.
Закономірно, що в цих випадках предикативні одиниці, котрі входять до
однієї фрази, являють собою різні повідомлення, не злиті в цілісний
елементарний, зміст, а утворюють складнішу змістову єдність. Це
стосується й тих конструкцій, де приєднуване сурядним зв’язком речення
містить інформацію, що має відношення до окремих компонентів
попереднього повідомлення. Наприклад: Далеко видно навкіл із вершин, а
ми, безсумнівно, маємо право називати вершиною ювілей нашого руху…;
Звичайно, перед нами умовний комедійний хід, але й у комедії безліч
можливостей, щоб показати цілком реальну сучасну школу… Найкращі
фільми на шкільну тему завжди фокусували больові точки
морально-соціальної проблематики свого часу…
Компоненти вершини та комедійний, ужиті в перших предикативних одиницях,
що мають своє самостійне значення, стають предметом соціального розгляду
в наступних предикативних одиницях; одна виражає судження про
закономірність уживання слова вершини щодо відзначуваного ювілею; друга
слугує для характеристики комедії в плані її можливостей.
До розглядуваного різновиду побудов (котрий являє собою сполучення,
поєднання речень) належать також ті, що містять одиницю, яка має
пояснювальне значення. З її допомогою дається роз’яснення того, про що
повідомлено в попередній предикативній одиниці. Характерним є вживання в
цих випадках сполучника тобто (звичайно – після коми), але можливе тут і
тире, яке помітніше передає самостійний характер речення; може бути
винесене таке пояснювальне речення й в окрему фразу. Порівняйте:
-Підвалини храму Іоанна Хрестителя складені з колотого каменю, –
розповідає Р.Багрій. – В’язким розчином для нього слугувала суміш,що
вживалася в Стародавній Русі, тобто задовго до 1256 року; Майже зовсім
зникли дружні послання, веселі віршовані листи, іронічне листування,
репліка в риму на адресу тих, із ким полемізуєш, – тобто все те, що так
яскраво, ренесансно розквітало веселої пушкінської пори; Кінець XIX –
початок XX століття ознаменувалися в музиці вражаючими досягненнями
людського генія в галузі витонченої інтелектуальної творчості:
Стравинський, Вебер, Барток, Прокоф’єв, Шенберг. Але паралельно зріс
потяг до демократичної, “простої” музики, одразу зрозумілої й одразу
доступної вухові середнього слухача, не фахівця. Тобто виникли полярні
музичні тенденції.В усіх наведених прикладах речення, котрі починаються
з тобто, розташованої після предикативних одиниць зі змістом, який уже
“відбувся”, й ці наступні одиниці роз’яснюють те, про що мовилося в
попередніх повідомленнях, котрі мають самостійне значення (в останньому
прикладі зміст пояснювального речення віднесено до сукупного змісту
попереднього складного синтаксичного цілого, а не одного речення).
>Таким чином, наявність сурядних відношень у складній фразовій
конструкції може свідчити про контекстуальну самостійність предикативних
одиниць, між якими ці відношення встановлюються, що, звичайно, має
знайти відображення у визначенні меж речень, які входять до певної
фрази.
Автономність частин у безсполучникових конструкціях
На основі описаних у літературі властивостей безсполучникових
конструкцій можуть бути названі такі їхні типи: 1) безсполучникові
речення, що зближуються за семантико-синтаксичними відношеннями своєї
структури зі складносурядними реченнями; 2) безсполучникові речення,
котрі мають схожість зі складнопідрядними реченнями; 3) безсполучникові
побудови, що виявляють риси складного синтаксичного цілого. Прояв у
безсполучниковому реченні властивостей складного синтаксичного цілого
був зафіксований Н.С.Поспєловим[40] і дістав підтвердження в працях
інших дослідників (Н.Д.Арутюнова), котрі виявляли розчленованість
безсполучникового речення на “комунікативне автономні” речення, тобто
здатні “виступати в мовленні як окреме повідомлення[41]. Поряд із тим,
що безсполучникові речення характеризуються як “особливі синтаксичні
утвори, більшою чи меншою мірою співвідносні зі складними
реченнями’’[42], висловлюється думка й про те, що у сфері
безсполучникового речення “відбувається зближення між синтаксисом
речення й синтаксисом тексту”[43]’
Як і при розгляді функціонування інших складних конструкцій, аналіз
безсполучникових побудов становить інтерес передусім із погляду
виявлення аспектів семантико-синтаксичної самостійності інших
компонентів у тексті. Розглянемо безсполучникові конструкції, що
характеризуються автономністю речень, які входять до неї й тому постають
як поєднання речень.
Серед них спостерігається така безсполучникова конструкція: одне речення
містить повідомлення про подію, явище дійсності, друге інтерпретує,
пояснює те, що може викликати утруднення у сприйняті першого. І хоч ці
речення тісно пов’язані, кожне з них має свою, відносно самостійну
семантику. Звичайно перші речення містять які-небудь висновки, оцінки,
характеристики, їхня спрямованість, узагальнювальна суть може бути не
одразу усвідомлена читачем і тому потребує пояснення, розкриття того, що
хотів сказати автор. Порівняйте: Хмари ніби повторюють рельєф річки: тут
також своя хмарна течія, свої гори; 3 кожною країною прощаються двічі:
спершу прощаються з людиною, потім із землею – степом або горами ибо
останнім берегом; Морозяне повітря донесло сухий металічний звук – це на
рейках клацнули, з’єднуючися, вагони.
Речення 1.Хмари ніби повторюють рельєф річки; 2. З кожною країною
прощаються двічі; 3. Морозяне повітря донесло сухий металічний звук
мають якраз той характер, про який було сказано вище – вони є
аналітичними або містять елементи аналітичності (сухий металічний звук),
а ті речення, котрі йдуть за ними, пояснюють, розкривають їхній зміст
(1. тут також своя хмарка течія, свої гори… 2. спершу прощаються з
людиною, потім із землею… 3. це на рейках клацнули, з’єднуючися,
вагони. Суть кожного названого речення характеризується певною
автономністю, окремістю мисленого змісту, в ньому вираженого. Після
кожною першого речення можна було б поставити крапку, всі вони мають
схоже просодичне оформлення кінця – завершувальне, яке закруглює,
замикає. В той час як інтонаційно-мелодійний рисунок кінця першої
частини власне безсполучникового речення має інший характер —
спостерігається відкрите, протяжне (продовжене) звучання, що зв’язує,
наче місток, і тому ніби притягує до себе інтонаційно-мелодійний початок
наступної частини. Пор. безсполучникові речення – приказки: Любиш
кататися – люби й санчата возити; Зима без снігу – літо без хліба.
Серед розглядуваної групи побудов трапляються й такі, що містять перше
речення, котре потребує роз’яснення, бо в ньому повідомляється, можливо,
не всім відоме й зрозуміле – як у наведеному далі випадку: Для мене
завжди найточнішої і найприйнятнішою естетичною формулою була та, яку
висунув Грільпарцер, – різниця між: життям і мистецтвом така ж сама, як
між виноградом і вином. У першому реченні автор говорить про те, що він
поділяє естетичну формулу Грільпарцера, а потім, після тире, в другому
реченні розкриває, роз’яснює її зміст – напевно, для того, щоб краще
була зрозуміла його точка зору.
Звернімося далі до безсполучникових конструкцій іншого типу: перше
речення містить повідомлення про 1) невідповідність, незвичність
чого-небудь, яке-небудь відхилення від норми, очікуваного, 2) чиїсь
волюнтативні дії, відчуття, стан чого-небудь, 3) об’єктивну оцінку,
давану кому-, чому-небудь, а друге речення мотивує, спеціально розкриває
зумовленість того, про що сказано в першому реченні. Порівняйте: Перед
поїздкою в Канчипурам я зустрівся з міністром у справах кооперації в
уряді штату Тамілнаду. Він повідомив, що без допомоги держави ткачі
практично неспроможні організувати кооператив – для цього у них немає
грошей; Тетяна та Микола згадують славнозвісні вологодські різьблені
палісади та північний льон. І це чудово: люди знають і люблять землю, на
якій вони виросли; Вчительку історії Наталію Михайлівну я знаю давно.
Людина допитлива, вся в пошуках, і з нею завжди цікаво розмовляти: не
визнає шаблонів ні в думках, ні в учинках; Довгоногий Георгій побіг із
чайником за окропом, у цей час поїзд рушив. Георгій – назад. Ми кинулись
відчиняти двері, а вони не піддавалися – заклинило.
У наведених фрагментах спостерігаємо вживання мотиваційних речень (1.
для цього у них немає грошей, 2. люди знають і люблять землю, на якій
вони виросли, 3. не визнає шаблону ні в думках, ні в учинках. 4.
заклинило), необхідних для розкриття того, чим викликане явище, про яке
йдеться в попередньому реченні. Це визнання неможливості чогось (1. Він
повідомив, що без допомоги держави ткачі неспроможні організувати
кооператив), емоційно-експресивна оцінка чого-небудь (2. І це чудово),
перебування в певному психологічному стані (3. з нею завжди цікаво
розмовляти), факт відхилення від норми (4. двері не піддавалися). Це
поширені у мові побудови, бо конкретних реалізацій тих значень, про які
було сказано вище, може бути досить багато. Як зазначається, “незважаючи
на ясність змісту і придатність до самостійного вживання, ці речення
все-таки мають певний ступінь смислової незавершеності. Вони несуть у
собі якийсь невідомий для слухача елемент змісту, котрий підводить його
до запитання “чому?” Зміст таких речень потребує мотивації”[44].
Близькі до розглянутих і конструкції, в яких виокремленість складових
речень визначається такими їхніми функціями: перші речення є
аналітичними повідомленнями характеристично-оцінного типу, другі
слугують для обґрунтування, підтвердження повідомленої характеристики.
Наприклад: Ім’я “Райдужне” дали новому селищу… І неспроста: всіма
барвами веселки грають оздоблені керамічними плитками, прикрашені
візерунковими дерев’яними наличниками та гайочками будинки-садиби; Завод
працює стабільно, програму минулого року, наприклад, виконав іще в
жовтні; Дедалі більшої сили та дикості набуває в нашому житті гласність:
важко назвати таку ланку, що була б закрита, захищена від принципової
критики.
У першому фрагменті неповне речення I неспроста слугує для
характеристики факту, після повідомлення про який воно наводиться. Друга
предикативна одиниця перемикає увагу вже на новий зміст – у ній
говориться про те, в яких справді веселкових тонах оформлені будинки, й
цей зміст виступає як підтвердження того, що сказано в попередньому
реченні. Аналогічно розчленовується на два речення фраза з другого
прикладу: спочатку дається речення, котре повідомляє: характеристику
роботи заводу Завод працює стабільно, потім речення, в якому йдеться про
конкретний факт строки виконання заводом програми минулого року. З
наведеного факту видно, що програму виконано достроково, й тому друге
речення знов-таки виступає в ролі обгрунтування, підтвердження сказаного
в першому реченні.
У третьому прикладі, що також має форму фрази, перше речення виражає
характеристику стану справ: Дедалі більшої сили та дієвості набуває в
нашому житті гласність. У наступному реченні, що йде після двокрапки,
повідомляється вже новий зміст, і його призначення, як і в розглянутих
випадках, слугує підтвердженням думки, висловленої в попередньому
реченні.
Ще один різновид безсполучникових конструкцій також характеризується
виразним розмежуванням ролі їхніх складових частин. В одній
предикативній одиниці повідомляється щось про відображувану дійсність, а
в другій – щось із приводу сказаного в першій, що-небудь у зв’язку з
першим повідомленням. Як і в аналогічних випадках побудови
складносурядних конструкцій, – тут немає ніяких підстав для злиття
сенсів окремих частин у єдиний, синтезуючий сенс, зберігається чітка
самостійність семантичного наповнення кожної частини. Розглянемо
приклад: Але актор загалом не сумовитий і печальний, він діяльний і ні
до чого не буває байдужим. І наполегливий, коли треба підтримати або
захистити. У нього гострий язик і сміливість думки – інакше звідки
взялися б оці комічні персонажі, так яскраво висміяні, ці гротескні
фігури на кшталт Никоновича в “Пані міністерші” Е.Мушина або Гастона
Вальтьє зі “Школи неплатників” Л.Вернейля та Ж.Бера.
Будова третьої фрази – це дві предикативні одиниці, графічною межею яких
є тире. Перша предикативна одиниця передає зміст – характеристику
актора. Друга містить суть: що можна гадати про правомірність такої
характеристики (слово інакше замінює позначення протиставленої ситуації
– наприклад, скажемо по-іншому: якби це було не так, звідки б
узялися…). Порівняймо аналогічну побудову: Якраз гри тут і не
вистачає, відчуття літератури як чогось відмінного від життя, творчої
легкості, розкутості, винахідливості, блиску – втім, подібні атрибути
хорошої прози взагалі в нашій літературі рідкість. І в цьому випадку
спостерігаємо поєднання у фразі двох самостійних за суттю предикативних
одиниць. Слово втім виступає тут як вставне й підкреслює зміну в
логічному русі мовлення. В першому реченні мовиться про нестачу певних
художньо-творчих елементів в аналізованому творі, а потім відбувається
змістове перемикання: думаючи про сказане, автор розмірковує, чи
індивідуальна ця характеристика, чи вона є відображенням ширшого явища –
ця думка й знаходить вираження в другому реченні.
Розглядуваний далі різновид безсполучникових конструкцій відрізняється
від попередніх певною змістовою розмитістю меж речень, які входять до
цієї побудови. В них не таке помітне, не так явно спостерігається
функціонально-змістове розмежування частин, зміст першої немовби
переливається у зміст другої, а втім, простежуючи формування змістів, ми
виявляємо їхню завершеність, переходи всередені фрази, тим самим
виявляючи внутрішньофразові межі речень. Наприклад: У кадрі телевізора
повільною ходою людини, що прогулюється, рухається знайома фігура в
темному пальті й капелюсі. Людина йде уздовж бульварів, вона явно
відчуває свою безперечну спорідненість із їхніми алеями й водночас красу
та вічність світу, що простелився перед нею. Розглянемо другу фразу.
Перша предикативна одиниця Людина йде уздовж бульварів має семантику
повідомлення про дію суб’єкта. Наступна предикативна одиниця вона явно
відчуває свою безперечну спорідненість із їхніми алеями й водночас красу
та вічність світу, що простелився перед нею несе вже інший зміст,
незважаючи на єдність суб’єкта. Йдеться тут про
інтелектуально-психологічний стан, це повідомлення – перехід до
характеристики внутрішнього душевного ладу, властивого людині, спочатку
сприйманого зовні. Таким чином, кожне з речень, які входять до
безсполучникової конструкції, і в цьому випадку наділене окремим
самостійним змістом, але в той же час з’єднання цих речень, безумовно,
характеризується певною тематичною цілеспрямованістю. Смислове
зближення, властиве реченням, котрі входять у розглядувану конструкцію,
проявляється в різному ступені, що створює більші чи менші труднощі ири
вичленовуванні цих речень.
Самостійність предикативних одиниць у складній безсполучниковій
конструкції виразно постає в тих випадках, коли вони мають
однофункціональний характер, але розрізняються суб’єктами, які формують
зміст кожної з них. Це спостерігається в побудовах перелічуваного,
оповідного, зіставного типів. Розглянемо досить об’ємний фрагмент, що
чистить безсполучникову конструкцію перелічувально-аналітичного
характеру: Останнім часом висувалися як способи науковою пізнання різні
прийомні структурний, семіотичний, інформаційний,
конкретне-соціологічний, експериментально-психологічний і т.д. Немає
жодного сумніву, що в естетичних дослідженнях їх можна з успіхом
застосувати. Проте всілякі спроби універсалізувати їх криють небезпеку.
Так, семіотичний підхід, будучи абсолютизованим, виявляєтеся
неповноцінним у виявлені образної природи мистецтва; психологічний в
аналогічних випадках зменшує пізнавальні можливості мистецтва;
інформаційний спричинює зведення всіх критеріїв оцінки мистецтва до суто
кількісного; структурний, даючи змогу позначити всі компоненти всередині
системи мистецтва чи окремого творі), стає перепоною в розкритті
причиново-наслідкових зв’язків цієї системи (або твору) із зовнішнім
середовищем, ігноруючи процеси розвитку художньої літератури.
(Звернімося до фрази, в якій висловлюються застереження, пов’язані з
універсалізацією деяких способів наукового пізнання в дослідженнях
мистецтва. Аналізована фразова побудова чітко розпадається на чотири
предикативні одиниці, що починаються найменуванням підходів:
1)семіотичний підхід, будучи абсолютизованим., виявляється неповноцінним
у виявленні образної природи мистецтва; 2) психологічний в аналогічних
випадках зменшує пізнавальні можливості мистецтва; 3) інформаційний
спричи-аюєзведення всіх критеріїв оцінки мистецтва до суто кількісного;
4) структурний, даючи змогу позначати всі компоненти всередині системи
мистецтва чи окремого твору, стає перепоною в розкритті
причиново-наслідкових зв’язків цієї системи (або твору) із зовнішнім
середовищем. У кожній одиниці повідомляється те, що стосується одного з
методів, і кожне таке повідомлення являє собою в цьому відношенні
цілісний завершений зміст, а отже – й речення, що розкриває думку про
характеристику в обраному плані названого методу.
У цілому безсполучникові складні конструкції характеризуються більшою,
ніж в інших складних кострукціях. здатністю об’єднувати окремі
самостійні повідомлення. Це, в свою чергу, пояснюється більшими
можливостями збереження ними автономних частин, що не піддаються дії
зчеплення, скріплення з допомогою сполучників. Тому в безсполучникових
конструкціях широко представлене внутрішньофразове членування на окремі
. контекстуальне значущі речення, що необхідно враховувати, аналізуючи
взаємодію речень з метою формування текстових побудов. Як і в інших
подібних випадках, це дає змогу виявляти реальну картину утворення
смстемно-структурної єдності тексту.
Функціонування відокремлених компонентів як аналогів речення
Одна з непростих галузок виявлення меж речення – це побудова з
відокремленими членами. Склалися уявлення про предикативність,
поліпредикативність, вторинну предикативність таких побудов[45], –
уявлення, котрі свідчать, що з уживанням відокремлених членів виникають
додаткові змістові аспекти. О.М.Пєшковський, започаткувавши виділенісль
у синтаксисі відокремлених членів, підкреслював їхню значну змістову,
інтонаційну самостійність, аналогію з підрядними реченнями [46].
Вичленовуючи констекстуально самостійні предикативні одиниці у фразових
синтаксичних побудовах, ми спостерігали, в яких випадках відокремлені
звороти входять до складу цих предикативних одиниць, а в яких вони
лишаються за межами виділюваних речень і самі утворюють предикативну
одиницю,яка, природно, постає на грунті іншої одиниці, спирається на її
елементи, й вони у зв’язку з цим випускаються, маються на думці, як і в
неповних реченнях, представлених підрядною частиною. Оскільки для
формування подібних неповних речень необхідний “ґрунт”, то у фразі вони
звичайно перебувають у постпозиції щодо опорного елемента. Таким чином,
пошуки конструкцій, спроможних мати значення самостійної предикативно
вагомої одиниці, ми будемо вести серед постпозитивних відокремних
елементів. Про предикативну самостійність відокремленого компонента
можна говорити в тому разі, якщо він, ідучи після предикативної одиниці,
яка містить окреме самостійне повідомлення, також виражає окреме,
по-своєму самостійне повідомлення.
Розглянемо типи фразових побудов, у яких межі речень визначаються у
зв’язку з виявленням предикативного значення елемента, шо його
традиційно відносять до категорії відокремлених членів.
Так, по-перше, це побудови, в яких предикативна одиниця передує
відокремленому компонентові, містить повідомлення про факт дійсності,
точку зору на щось, а поєднуваний із нею елемент, іменований
відокремленим, передає вже новий зміст: оцінно-характеристичний,
стосовний до якогось об’єкта, про який ідеться в першому реченні.
Розглянемо ці приклади: Гадаємо, не менш цікавим є такий пошук і для
глядача, котрий знаходить у телевізійних роботах балерини не тільки
мистецтво найвищого рангу, а й утілення ідеалу вічної жіночності й
земної краси, такого рідкісного й водночас жаданого в наш стрімкий вік;
– А першим хто народився в 1945 році?
– Дівчинка.
Літня нянечка, вдоволено посміхаючись, каже, що це добра прикмета.
Значить, незабаром кінець війні.
Де тепер та маленька провісниця миру? Може, це її дочка народила нам
сьогодні вночі дівчинку, ту саму, якій судилося продовжити людський рід
у новому, такому віддаленому від нас і такому наближеному до нас XXI
столітті? В тому столітті, де сніп так само пахнутиме снігом, робота
лишатиметься роботою, любов – любов’ю, а зірки ніколи не з’єднаються зі
словом “війна “.
Перший фрагмент представлений розгалуженою в синтаксичному відношенні
фразою. В ній вичленовується спочатку предикативна одиниця, що має
самостійний зміст (Гадаємо, не менш цікавим є такий пошук і для
глядача), потім іде предикативна одиниця, яка повідомляє нам щось, що
характеризує глядача (котрий знаходить у телевізійних роботах балерини
не тільки ( мистецтво найвищого рангу, а й утілення ідеалу вічної
жіночності й земної краси), і частина, що зосталася, виражає самостійну
думку, віднесену до поняття ідеал. Якщо вилучити трансформацію цього
виявленого речення, зумовлену його пристосуванням до попередньої частини
для “тісного” поєднання, зв’язку з іншим реченням, то воно могло б мати
вигляд: цей ідеал такий рідкісний… у наш стрімкий вік (у тексті ж
такого рідкісного й водночас жаданого…). Елемент, відомий із
контексту, як бачимо, випущений, носії нової інформації, завдяки
узгодженості форм із компонентами попереднього речення, набули здатності
виражати зміст, повідомлений на розвиток раніше сказаного. Таким чином,
аналіз показує, що розглядувана фраза – це своєрідний мікротекст.
Другий фрагмент. Аналізуємо фразу Може, це її дочка народила нам
сьогодні вночі дівчинку… Синтаксична побудова в ній складається з двох
речень. Перше є припущенням що, можливо, дочка жінки, яка народилася в
1945 році, народила дівчинку, про яку пише журналістка після відвідання
пологового відділення в пертий день нового року. В другому ж реченні
йдеться про те, що жінка народила дитину, доля якої відмічена певним
призначенням (ту саму, якій судилося продовжити людський рід у новому,
такому віддаленому від нас і такому наближеному до нас XXI столітті). Ця
частина, маючи вигляд відокремленої побудови, ускладнена підрядним
реченням, що виконує атрибутивну функцію, підтримувану співвіднесеністю
слів ту – якій. Створювана цією співвіднесеністю указовість підкреслює
той компонент, котрий слугує для розвитку мовленнєвої побудови. Подібна
модель реалізується й у наступній фразі з допомогою ( компонента в тому
столітті, винесеного на початок окремої фрази. Крім
співвідносно-вказівного слова той, використовується також повтор, що
підкреслює віднесеність думки до певного об’єкта. Цікаво, що речення,
побудоване на тих самих основах, як і раніше розглянуті, винесено вже в
окрему фразу. Приклади такого винесення повсюдні в газетних текстах. Це
може слугувати додатковим аргументом на користь змістової та формальної
самостійності подібних мовленнєвих утворень і свідченням синонімічності
у сфері композиційної представленості речення. Порівняйте:
Мово! Пресвятая Богородице мого народу!
З чорнозему, з любистку, м’яти, рясту, євшан-зілля, зроси, з
дніпровської води, від зорі і місяця народжена.
“Володарем дум” назвав актора один з критиків. І ми близькі до того, щоб
із ним погодитися. Так, володар, бо кожна нова його роль – відкриття.
Відкриття характеру, типу, знайомого за життям, упізнаваного…
Наведені конструкції дістали назву приєднувальних, і дослідники в ряді
випадків виявляють у них ознаки окремого речення. Зазначимо також, що,
як і в разі утворення приєднувальних конструкцій, так і за
внутрішньофразового приєднання аналізована неповна конструкція ставиться
після одиниці, обмеженої інтонацією, котра має завершений характер по
відношенню до представленого в цьому фрагменті інтонаційного контура.
Елементи, що зосталися за межами інтонації, зостаються й за межами (
лексико-граматичної форми та змісту попереднього речення.
Черговий різновид фразових побудов – у яких виявляється предикативна
самостійність відокремленого звороту: перша предикативна одиниця містить
повідомлення про дійсність, про точку зору на щось, а наступна, виражена
відокремленим компонентом, містить повідомлення про те, що мається на
увазі під компонентом із першого речення, який виражає узагальнене або
недостатньо встановлене значення. Наприклад:
Звісно: нескінченний потік сюжетів, робота в умовах постійного дефіциту
часу дуже ускладнюють працю телехронікерів. Але тут-то вони й повинні
скористатися накопиченим за десятиліття творчим досвідом
кінопубліцистики – пильною увагою до людини, зображувальною культурою,
вмінням добиватися образного й узагальненого погляду кінокамери навіть у
зніманні суто конкретного матеріалу, навіть в умовах цейтноту на
знімальному майданчику. На макетах, із якими я ознайомився, передбачено
все до дрібниць – і підсвітка мальовничих схилів Дніпра, і створення
заповідних зон, і живе, дивовижне оформлення в’їздів до Києва; Для чого
все це в кінцевому підсумку? Щоб краще знали літературу? Звичайно. Та
ще, аби учні могли й проявити себе: свою позицію, свій смак, перший
життєвий досвід. Виділені у фрагментах частини – після тире та двокрапки
– стосуються елементів із попередніх речень: накопиченим за десятиліття
творчим досвідом кінопубліцистики, все до дрібниць, могли проявити себе.
Відокремлені компоненти є своєрідним “згорнутим” реченням, що слугує
компактному розкриттю узагальненого змісту, його конкретизації. Якщо
відновлювати повну форму цих речень, то вона могла б схематично мати,
наприклад, такий вигляд: під чимось (накопиченим за десятиліття творчим
досвідом кінопубліцистики) розуміємо ось що (пильну увагу до людини,
зображувальну культуру і т. д.). Доречність скороченого викладу речення
пояснюється ще й тим, що в цих побудовах часто наводиться перелік,
деталізація, що ускладнює форму, а розглядувана трасформація сприяє її
спрощенню.
Початкова межа цих неповних речень, окрім внутрішньофразового вияву,
також може мати й інший характер: збігатися з початковою межею фрази.
Це, як уже зазначалося, характерна для публіцистичного стилю
конструкція, що сприяє виділенню, підкресленню певного змісту.
Порівняйте: Вчинене полпотівцями видавалося безглуздям, але вони справді
боялися. В той останній рік вони боялися всього. Зрадженого ними народу;
тиші, готової в будь-який момент вибухнути пострілами; дерев, котрі
могли приховати повстанців. Як удавалося переховуватися цим трьом?
По-різному. Де брехнею, де нахабством, більше – зухвалістю. Двоє катів,
приховавши своє минуле, так зловчилися, що зуміли примазатися до
перемоги над фашизмом…
Виражає зміст цілісного речення також відокремлений компонент, що
містить тлумачення, роз’яснення з приводу якого-небудь поняття, про яке
йдеться в попередньому реченні. Це окрема інформація, давана для
розвитку попередньої, котра містить якісь неясні, незнайомі елементи.
Наприклад: іще не так давно тут, в операторській великотоннажної
установки первинної переробки нафти, були такі звичні щити з десятками
датчиків і приладів. Тепер їх замінив кольоровий дисплей – пристрій
візуального відображення інформації; Ось чому я гадаю, що інтерес
кінематографістів до роману “І довше віку триває день” виллється в таку
ж глибоку екранну оповідь лише в тому разі, якщо збереже айтматовську
сув’язь часів – від легенд до космічного погляду на героїв; Дуже цікавою
виявилася на пробах актриса одного з театрів, самобутньо й несподівано
зіграла непрофесіональна виконавиця – стюардеса, яку хтось із групи
розгледів у аматорській виставі;,/b> Зростає число речовин, які
називаються ксепобіотиками, тобто чужими життю.
Для цього різновиду характерним є вживання утвору, іменованого
відокремленою прикладкою. Вона представлена у першому й третьому
фрагментах. Наші спостереження також свідчать: “коли відокремлена
прикладка відповідає семантиці іменного присудка, субстантивна група,
вичленена з речення, легко усвідомлюється як окреме речення”[47].
Порівняйте: Дисплей – це пристрій візуального відображення інформації;
Ця непрофесіональна виконавиця-стюардеса, яку хтось із групи розгледів у
аматорській виставі. Таке наповнення конструкції, іменованої
відокремленою прикладкою, можливе тому, що вона виражає повідомлення про
предмет, названий у попередньому реченні, й названім це мислиться
спочатку достатнім, а потім, уже на новому змістовому витку, воно ще
роз’яснюється. Тобто ми хочемо сказати що відкремленою прикладкою вже
вичленяється самостійна предикативна одиниця, котра виражає певну
інформацію, яка “дає привід” для нового повідомлення – пояснювального.
Змістове розчленування поєднується з пунктуаційним, а також з
інтонаційним, наявність якого особливо помітна в разі порівняння
відокремлених прикладок з невідокремленими, що утворюють ускладнену
номінацію єдиного поняття (наприклад: дівчина-стюардеса; самобутньо й
несподівано зіграла непрофесіональна виконавиця – стюардеса, яку хтось
із групи розгледів у аматорській виставі).
Відокремлений компонент у четвертому фрагменті близький до розглянутих
тим, що з його допомогою розкривається якась сутнісна характеристика
предмета, про який мовиться. Можна перефразувати зміст, ним передаваний:
Назва “ксенобіотики” означає “чужі життю”. І тут спершу вичленовується
одна предикативна одиниця, повідомляється факт (зростає число речовин,
які називаються ксенобіотиками), і в нову змістову площину перемикає
елемент тобто чужі життю, котрий пояснює, як треба розуміти, як
тлумачиться слово “ксенобіотики”. Трансформація речення полягає у
випущенні відомих із попереднього речення компонентів, морфологічній
співвіднесеності відомих і нових компонентів і в уживанні спеціального
пояснювального сполучника. Ця трансформація зумовлена формуванням
зв’язного мовлення, лінійно-послідовною спадкоємністю змістових
компонентів у тексті. Цікавим є в цьому відношенні другий фрагмент.
Перша предикативна одиниця має всі ознаки семантико-синтаксичної
самостійності: Ось чому я гадаю, що інтерес кінематографістів до роману
“І довше віку триває день” віділлється в таку ж глибоку екранну оповідь
лише в тому разі, якщо збереже айтматовську сув’язь часів. Друга частина
опиняється вже за межами цього речення, вона містить роз’яснення з
приводу того, що іменується айтматовською сув’яззю часів. Це поняття
належить до сфери індивідуального світовідчуття художника слова, воно
виникло на певному ступені абстракції й увібрало в себе осмислення
об’ємного змісту. Тобто за невеликим мовним знаком, словосполученням,
стоїть складний, об’ємний мислений зміст, який, звичайно, присутній у
свідомості того, хто пише (промовляє), і який визначає дальше
розгортання тексту. Поповнення другого речення з урахуванням сказаного
могло б, наприклад, дати такий варіант: Своєрідністю цього зв’язку
(айтматовська сув’язь часів) є об’єднання форм художнього світовідчуття,
починаючи від легенд І до космічного погляду на героїв. У тексті ж цей
зміст представлений тільки часточкою форми: від легенд до космічного
погляду на героїв. Тому не в усіх випадках самостійність аналізованого
речення перевіряється шляхом простого підставляння компонентів із
попереднього речення. В таких більш складних ситуаціях важливо з’ясувати
контекстуальну закономірність нового повідомлення, рух, переходи
змістів, розчленованість нової побудови на окремі змісти, підкріплювану
інтонаційно-пунктуаційними засобами. Так, якщо в розглядуваному прикладі
анулювати тире, змінити інтонацію, виключивши її завершальний елемент
після слів айтматовська сув’язь часів, то утвориться єдине найменування
айтматовська сув’язь часів від легенд до космічного погляду на героїв.
Відбувається помітна семантико-синтаксична перебудова (від речення – до
словосполучення), явно не на користь осмисленості речей, про які
мовиться. Тобто таким чином ми порушуємо хід міркувань автора, тоді як
виділення самостійної предикативної одиниці узгоджується з логікою
викладу.
Обсяг відокремленої конструкції, природно, має певне значення у
з’ясуванні того, чи не є ця конструкція окремим самостійним реченням, та
все ж цей аспект не основний. Головне – виявлення
функціонально-змістової самостійності цього звороту й навіть слова. В
книзі “Речення і його відношення до мови та мовлення” В.О.Зв’ягінцев
слушно підкреслює, що представником думки у мові є смисл. Із цього
погляду “зміст є ознакою речення, – якщо зміст наявний у послідовності
слів і навіть в одному слові, є й речення, якщо немає змісту, то немає й
речення”[48].
Ця закономірність підтверджується тими випадками, коли в синтаксичній
побудові відокремлюються слово або словосполучення, яке, здавалося б, є
компонентом звичайного лінійного розширення речення. І в той же час він
підкреслено обмежений (із допомогою тире, наприклад) від основної
частини. Цей ком-позиційно-інтонаційний розрив створює нове змістове
членування: перша частина осмислюється як самостійне повідомлення, затим
самостійним постає й відокремлений компонент, бо з його допомогою
виражається зміст, що базується на змісті першого, але обертає його вже
в новий змістовий аспект. Розглянемо приклади: Сумніви переймали. Чи має
право писати? Що до цієї історії іншим? А чи вона потрібна – як чужий
досвід, хай і тяжкий, як урок?; Корабель доставив у Гавр 142 кубометри
сибірської модрини – для відновлювальних робіт; Велика відповідальність
тих, хто жив поряд, – відповідальність перед людьми, перед часом. Маліка
Сабірова належить не тільки своїй сім’ї, вона – частина спільного
духовного багатства. Не можна про це забувати – нікому; Актор виростає з
уміння трудитися – не з-під палиці, не за наказом, не з необхідності – з
внутрішньої потреби своєї; Життя випробовує нас екстремальними
ситуаціями, так само як і звичайним побутом. Іноді ми не витримуємо
одного, іноді – іншого. А люди повинні залишатися людьми – за всіх
ситуацій. В імя тих, кого ми любимо або любили. В ім’я їхніх і наших
ідеалів. Не підмінюючи цінностей справжніх і вічних минущими.
У наведених фрагментах є конструктивно можливим сполучення елементів у
цілісні побудови, що не виявляють перервності в змістових зв’язках і
відношеннях: вона потрібна як чужий досвід; корабель доставив у Гавр 142
кубометри сибірської модрини для відновлювальних робіт; Не можна про це
забувати нікому; Актор виростає з уміння трудитися не з-під палиці, не
за наказом, не з необхідності – з внутрішньої потреби своєї; А люди
повинні залишатися людьми за всіх ситуацій.
Розчленування конструкції створює нове співвідношення змістів, а
значить, перетворюється й форма: кожна частина набуває ознак
предикативності. В першому фрагменті (III фраза) одна предикативна
одиниця виражає запит інформації про необхідність ознайомлення читачів з
історією, яку хоче оповісти автор, друга одиниця містить з’ясування мети
цього ознайомлення (вона потрібна як чужий досвід). У другому фрагменті
спершу повідомляється факт доставки у Гавр сибірської модрини, потім –
звертається увага, що потрібен цей матеріал для відновлювальних робіт.
Третій фрагмент (III фраза): перша предикативна одиниця містить судження
про щось принципово важливе, друга говорить про те, що забуття це
непростиме нікому. Думка, висловлена в другому реченні, суттєва для
даного тексту, оскільки мовиться як про певну нетактовність стосовно
того, що пов’язане з пам’яттю про відому балерину Маліку Сабірову,
виявили її ж рідні. В четвертому фрагменті перша предикативна одиниця
містить судження про основні закономірності становища актора (вміння
трудитися) , в другій – розкривається сам характер уміння трудитися (й
трудитися треба не з-під палиці, не за наказом, не з необхідності з
внутрішньої потреби своєї). П’ятий фрагмент (III фраза): перше речення
виражає судження про те, що має бути завжди властиве людям, друге
містить повідомлення про важливу деталь, яка стосується цієї
характеристики (їй це має бути властиве за всіх ситуацій). Виділеність
елемента за всіх ситуацій зумовлена ще й тим, що раніше мовилося, як
життя випробовує нас екстремальними ситуаціями – таким чином
підтримується значущість певної смислової лінії. Цей фрагмент містить
також іще компоненти, подібні до тих, про які зараз було сказано, але
оформлені вони вже окремі фрази: В ім’я тих, кого ми любимо чи любили; В
Ім’я їхніх і наших ідеалів. Їх теж можна було б приєднати до складуі
одного речення, але спостережене відмежування свідчить про необхідність
саме такого розподілу змістів, формування самостійності одиниць у
певному змістовому аспекті (в ім’я чого це необхідно).
Завершуючи цю частину, ми хотіли б підкреслити, що відокремлені
компоненти являють собою особливу форму вираження змісту, властивого
реченню. Ці дуже компактні конструкції, що перебувають у тісному
граматичному зв’язку з сусідніми предикативними одиницями, здатні проте
виступати в ролі аналогів речення. Такими можливостями наділені
відокремлені конструкції, що перебувають у постпозиції щодо опорних
змістових елементів і слугують для повідомлення додаткових даних, які,
стосуються цих елементів. У конкретних умовах можливе досягнення
багатоманітного змістового варіювання, пов’язаного з уживанням
відокремлених компонентів — різних за обсягом, ступенем виділеності, а
також пов’язаності зі змістовими уривками, до яких вони приєднуються. Це
дуже гнучкі, лаконічні засоби, які беруть участь у формуванні фразових
висловлювань як. стиснутих, згорнутих структурних синонімів стосовно
типових структур речення.
Вставні і вставлені конструкції у ролі предикативних одиниць
Постановка проблеми з.містової самостійності в тексті досить закономірна
стосовно вставних і вставлених конструкцій, які, за словами
О.М.Пєшковського, мають вигляд чужорідних, “внутрішньо чужих реченню,
котре прихистило їх”[49]. Їхня чужорідність полягає “в ізольованості
позиції, інтонаційній і граматичній виділеяості в складі речення”[50].
Це створює й певну змістову виділеність таких компонентів, бо,
опиняючися за межами граматичної форми речення, вони випадають також із
його змістового складу, приєднуючись до нього як додаткові, супровідні
змістові засоби.
Ми почнемо зі вставних конструкцій, від яких у першу чергу можна
сподіватися прояву цієї самостійності, адже для них є характерним
вираження додаткової інформації, супутних зауважень, відомостей щодо
основного тексту. В принципі це мають бути обов’язково які-небудь
повідомлення, – елементарною побудовою для яких слугує речення. Існує
точка зору на вихідну зумовленість і вставних, і вставлених утворів
структури речення (“…багато вставлених і вставних слів та сполучень
слів сформувалося з речень із різним ступенем утрати предикативності, а
деякі є реченнями” [51]
Отже, перше, що ми хочемо зазначити (й це не потребує доведення):
окремими, самостійними реченнями є вставлені конструкції, котрі мають
форму звичайних речень. Наприклад: Не дочекавшись обіцяної публікації в
“Таймс”, Деніфер направила цей матеріал до іншого “журналу, де він був
надрукований у січневому номері під іронічним заголовком “Оповідь,
“надто нудна” для Фліт-стріт” (Фліт-стріт – невелика вуличка в Лондоні,
де розташовані редакції ряду газет); “Левова пайка” заслуг у доброму
самопочутті належить самим космонавтам. Вони щоденно працюють (я не
знаходжу іншого слова) над своїм здоров’ям ; Відвойовані у гірських
пустель вогнища та оазиси родючості – а їх тепер тут уже не злічити –
законна гордість Нахічевані; Є тут також кіно- й танцювальні зали,
багато приміщень для роботи різноманітних самодіяльних художніх
колективів (а їх на заводі налічується сьогодні майже 50, шість із яких
є народними). У наведених прикладах вставлені конструкції вносяться до
складу фрази з допомогою безсполучникового й сурядного сполучникового
зв’язку. Ми вже аналізували раніше факти розчленованості складних
конструкцій із сурядним, безсполучниковим зв’язком на окремі речення з
окремішніми, самостійними змістами. Це тим продуктивніше випливає з
характеру вживання вставлених конструкцій, яким притаманна графічна,
інтонаційна, змістова в цілому роз’єднаність із основною частиною
фразової побудови.
Як відомо, в ролі вставлених можуть виступати й кілька речень, кожне зі
своїм самостійним змістом, який природно бере участь у формуванні
цілісного змісту вставленої побудови. Звернімо увагу на таку деталь.
Нерідко вставлена конструкція виноситься в окрему фразу (що ще більшою
мірою свідчить про її змістову самостійність), як, наприклад: А на роль
моряка, пасажира поїзда, котрим їде в евакуацію Женя, ми вибрали
декоратора Віктора Аверіна (я його запримітив іще на “Зльоті”); Моя
сім’я завжди поважала мої рішення (я, між іншим, не роблю похапливих
вчинків), а моїх батьків завжди цікавить моє життя тут, і я з
нетерпінням очікую можливості запросити їх до себе в гості (мама у мене
вже була, і їй дуже сподобалося місто, його жителі).
Дуже поширені також вставлені конструкції, що мають форму підрядних
речень. Порівняйте: Й процес формування нової людини сучасного типу йде
не шляхом механічного поєднання рис характеру, притаманних різним
соціальним групам (як це часом стверджується в деяких наукових працях),
а з допомогою дедалі більшого поширення й дедалі глибшого проникнення е
суспільну свідомість і суспільну психологію суголосних часові,
світоглядних і моральних принципів: Кожний керівник силкується збільшити
чисельність персоналу, а якщо такої можливості немає (що трапляється
найчастіше), розширити зону обслуговування працівників; Виконане головне
завдання – відновлена чисельність тигрів (адже перед війною їх
залишилося в усурїйській тайзі не більш як два-три десятки), та на
порядок дня постало інше, котре, на жаль, поки ще не усвідомлене:
охорона тигра від людини; Якщо рак поговором визнаний хворобою поки що
невиліковною (що для багатьох видів раку не відповідає дійсності), то
всі інші нездужання лікарі, на думку хворих, зобов’язані виліковувати.
Ми дійшли висновку, що в разі, коли підрядне речення посідає відмежовані
від головного синтаксичні, змістові позиції, не зливається в єдиному
змісті з ним, тобто йде після головного, що має окреме, самостійне
значення,, то воно є неповним синсемаитачшш реченням, пов’язаним із
провідним реченням текстовими відношеннями. Ця характеристика цілком
закономірна шодо вставлених конструкцій, котрі перебувають в
ізольованому становищі, мають додатковий змістовий характер. Окрім того,
всі вони можуть бути вжиті без підрядного сполучника (це часом
стверджується в деяких наукових працях; перед війною їх залишалося в
усурійській тайзі не більш як два-три десятки) або підрядні сполучники
можуть бути замінені засобами, що нейтралізують підрядний характер (це
трапляється найчастіше, а перед війною їх залишалося…) і т.п. Й
головне, що всі ці речення виражають нову порівняно зі змістом основного
речення суть.
Повідомлення додаткового змісту, що виражається вставленою конструкцією,
відбувається шляхом уторгнення в основний зміст, але це вже природна
своєрідність мовленнєвих побудов, підпорядковуваних міркуванням,
завданням ефективної комунікації – зокрема необхідності своєчасного
роз’яснення, доповнення, що полегшує сприйняття, розуміння сказаного.
Дещо складніше вирішується питання про змістову самостійність вставлених
компонентів, коли вони виражені словосполученнями та окремими словами.
Порівняйте: 3 допомогою фізичних законів, відкритих у зелених
лабораторіях, пояснюються явища, що відбуваються в усіх частинах
Всесвіту, аж до найвіддаленіших галактик – цього вчить астрономія. Більш
того: закони… відкриті астрономами в процесі “вивчення небесних тіл
(наприклад, закон всесвітнього тяжіння або вчення про ядерні реакції –
як джерело зоряної енергії), знаходять застосування в сьогоднішній
практиці; Що ж до групи Н + Н (нейтральні країни й ті, що не
приєдналися), то підхід до вирішення завдань стокгольмського форуму
відображує необхідність ужиття заходів для обмеження військової
активності в Європі; Слід поміркувати про розширення видів послуг
самодіяльним конструкторам. Наприклад, зварити дві труби (лише дві) за
прийнятну оплату. Де? Та в цьому ж бюро добрих послуг; І, нарешті,
остання причина (за переліком, а не за значенням), його бажання жити й
працювати тут – це люди.
Усі наведені приклада характеризуються певною виокремленістю вставлених
конструкцій, у тому числі й змістовою – вони не зливаються зі змістом
базового речення, а містять додаткову інформацію. В першому прикладі з
допомогою вставлених конструкцій повідомляється про те, що до числа
законів, відкритих авторами в процесі вивчення небесних тіл, належать
перелічені закони. В другому роз’яснюється, що під словами Н + Н маються
на увазі країни нейтральні й ті, що не приєдналися. В третьому мовиться
про те, що самодіяльним конструкторам нерідко треба зварити лише дві
труби (підкреслюється невеликий обсяг роботи). В останньому прикладі
характеризується причина чогось із погляду її значущості. Нарешті,
звернімося до фактів вираження вставленого компонента окремим словом
(поєднанням окремих слів) або сполученням номінативного типу,
функціонально однорідного зі словом: Якщо через хворобу чи нестачу
кормів такий запас не створюється, ведмідь у барліг не ляже. Він
тинятиметься в пошуках їжі (“швендя”), він утратить усяку обережність і
стане небезпечним для всіх, кого стріне в лісі; Цього разу первинні
вибори – “праймеріз” – пройшли у штатах Масачусетпс і Вермонт; Кілька
років тому на чотирьох підприємствах стали виявляти шляхом диспансерного
обстеження не тільки очевидні захворювання й такі, що лише розпочалися,
а й передхворобливі стани, основні фактори ризику. Потому старалися їх
усунути, поліпшуючи умови праці, застосовуючи виробничу гімнастику та
фармакологічні засоби (елеутерококк і вітамін С); …А що гадає собі про
це Францль? Він знімає котелок і чеше потилицю, немовби розмірковуючи.
Далі говорить: “Ми, вінерфолк,- віденський народ, – миролюбні й
гостинні. Я за те, щоб до нас приїздило якомога більше гостей із усього
світу”; Жорстока посуха вразила великі простори в Гіпсленді (Австралія),
і в лісах не стало корму для птаха-ліри. Почнемо з’ясування того, чи
створюється взагалі яке-небудь самостійне повідомлення в межах
вставленого компонента. Розглянемо в порядку наведення прикладів: 1.
компонент швендя тлумачиться як: такого ведмедя називають”швендя”; 2.
компонент – праймеріз – первинні вибори; З. Сполучення слів елеутерококк
і вітамін С виражає такий зміст: у числі використовуваних
фармакологічних засобів можна назвати елеутерококк і вітамін С; 4.
словосполучення номінативного типу віденський народ передає зміст: слово
“вінерфолк” означає “віденський народ”; слово Австралія містить у
контексті зміст: штат Гіпсленд розташований в Австралії. Отже, кожний із
розглянутих компонентів виражає, як і раніше аналізовані компоненти, що
складаються зі словосполучень, зміст цілого речення, будучи з цієї
причини гранично неповним реченням. У зв’язку із синтаксичною
виокремленістю й ці речення мають окремішній, самостійний характер,
виражають додатковий, частіше пояснювальний, зміст. Причому привертають
увагу деякі особливості вставлених компонентів, виражених словами та
словосполученнями. Частина їх, незважаючи на певну ізоляцію від
основного речення, перебуває з ним у певному граматичному “тяжінні” –
вставлене слово чи словосполучення, вступає в кореляцію з яким-небудь
компонентом основного речення (щось подібне спостерігається в разі
вираження вставленого компонента підрядним реченням). Наприклад:
Попрощавшися з Індресом, уже потемки поїхав я на вулицю імені Патріса
Лумумби до схованого в глибині двору Каза Велья (Старого дому); Неквапом
котиться фіакр віденським кільцем – “рингом”, що оповиває “інненштадт” –
внутрішнє місто: торговельний, адміністративний і культурний центр
столиці; Суттєвим є також і те, що астрономія слугує першим
застосуванням (ще в школі) набутих учнями знань із математики й фізики;
Навчання здорового способу життя треба починати ще в дошкільних
закладах, та особливо важлива роль належить школі. Саме тут людина має
здобувати початкові знання з гігієни (особистої, харчування,
комунальної, промислової), статевого виховання, фізичної культури.
Порівняйте: до схованого в глибині двору – Старого дому; віденським
кільцем – рингом, що оповиває інненштадт – внутрішнє місто;
застосуванням – іще в школі; з гігієни – особистої, харчування,
комунальної, промислової.
В інших випадках вставлені компоненти вживаються у вихідній
морфологічній формі. Ми розглядаємо це як прийом компресії максимального
стиснення повідомлення шляхом номінації стрижневого поняття. Цей прийом
корисний тим, що допомагає чіткіше розмежовувати основне і вставлене
речення, й це особливо багато важить, коли є кілька таких скорочених
компонентів у складі вставленої конструкції. У цих випадках наводяться
провідні змістові елементи вставленого фрагмента в називному відмінку,
що надає їм вигляду окремих, цілісно сприйманих, “достатніх” утворів:
Нині тільки ті люди, котрі відміряли на життєвій дорозі башто
десятиліть, можуть назвати себе сучасниками подій, про які оповідається
у новому фільмі “Синдикат-2” (творче об’єднання “Экран”;
режисер-постановник Марк Орлов, оператор-постановник Тимур Зельма);
Десятиліттями інженери й учені силкуються поставити цементне виробництво
в межі ощадливості, привести його й з інших показників (умови праці,
культура виробництва, автоматизація) у відповідність із нашим часом.
Право поціновувати подібні утворення як рівні реченню дає й те, що вони
виражають окремі смислові аспекти (фільм знятий творчим об’єднанням
“Экран”; режисер-постановник фільму – Марк Орлов;”
Оператором-постановником був Тимур Зельма й т.ін.), і те, що вони можуть
вживатися в одному ряду зі звичними реченнями, виражаючи в принципі таку
ж, як і вони, інформацію.
Своєрідною мовою вираження вставлених компонентів, характерною для
публіцистичних текстів, є експресивне використання з цією метою
розділових знаків. Узяті в дужки, ці знаки не належать базовому реченню,
вони є сигналами (символами) нових смислів. Оскільки при цьому лексичні
засоби не застосовуються, можна лише загалом судити про зміст, який
мається на думці в якомусь разі (вираження гніву, подиву, потрясіння і
т.п.). Використовувані як вставні компоненти знаки (?!), (!), (!!),
(!!!), слугують, наприклад, для того, щоб виразити “обурений” подив
(?!), а потім для вираження чимдалі наростаючого обурення з приводу
брехливих вигадок чи т.ін. – (!), (!!), (?!!). Щ елементи – своєрідні
аналоги – знаки вставлених речень. Тому для подібних випадків слід
зазначити, що ці вставлені засоби так само, як і ті, що мають лексичне
вираження, не належать до структури речення, до якого вони входять, і є
виразниками узагальненого емоційно-експресивного змісту, котрий слугує
для висловлення певного ставлення до змісту базового речення.
Вставні компоненти, що виступають як у ролі додатково-коментуючих
повідомлень, так і в ролі засобів зв’язку, суб’єктивно-модальних
засобів, є функціонально різноманітнішими, аніж вставлені конструкції.
Це, природно, позначається на їхньому сенсовому наповненні. Деякі
вставні конструкції дуже близькі до вставлених, по-перше, тим, що мають
вигляд окремого речення, й, по-друге, тим, що ці речення виражають
окремішню, цілком оформлену думку. Наприклад: Серйозні зусилля для
нормалізації обстановки в Лівані пропонує Сирія. Сирія, пише газета
“Тишрін “, завжди виступатиме проти тих, хто намагатиметься блокувати
прогрес досягнення миру й національної згоди в Лівані; У зерновому поясі
CШA панує зневіра, пише журнал “Ньюс-Уік”, характеризуючи настрої
американських фермерів. Підкреслені вставні речення піддаються
смисловому вичлененню, оскільки вони виражають окремішній смисл
посилального характеру. Якби ці речення були винесені в окрему фразу
після основного речення, то вони б оформлялися таким чином: Про це
заявив…; Про це пише газета (як наприклад: Екіпаж теплохода врятував
турецьку шхуну. Про це радирував сьогодні в Дунайське морське
пароплавство капітан).
Якщо вставний компонент, не маючи достатніх ознак речення, слугує для
вираження суті, властивої реченню, то слід гадати, що він являє собою
неповне речення чи побудову – аналог речення. Розглянемо приклади
вживання поширених у мовленні, в тому числі й публіцистичному, вставних
конструкцій, що мають форму підрядного речення зі сполучником як: Та
прагнучи до життєвої простоти, не треба забувати, що найгірший вид
награвання, як говорив Станіславський, це награвання простоти, й не
зловживати простакуватістю, правдоподібністю замість великої правди; Бої
йдуть лише під Пілау, але бої, як розповідають, уперті: німці ще
сподіваються на щось. Вставні компоненти у пропонованих прикладах
містять інформацію з приводу повідомлюваного в основному реченні (1. Це
(так) говорив Станіславський; 2. Про це розповідають). Як бачимо, в
кожну побудову можна ввести елемент це, котрий указує на супровідне
відношення вставної конструкції до основного базового речення. Усталена
синтаксична конструкція з елементом як є спеціальною конструкцією,
пристосованою в мові для виконання функції вставного повідомлення. Така
побудова має перевагу з точки зору впізнаваності вставного компонента і
його мобільності: зміст вставного компонента може бути висловлений ие
лише по ходу основного повідомлення, а й мати випереджаючий характер. У
разі використання елемента це такі властивості супровідного речення були
б регламентовані більшою мірою (особливо якщо говорити про препозитивне
вживання). До того ж використанням спеціальної конструкції досягається
чітке, явне розмежування основного й супровідного, що стоїть на другому
плані речення.
Аналогічним різновидом вставних конструкцій є словосполучення з
елементами за, на, котрі, з одного боку, можуть бути заміненими
елементом як (із проведенням необхідної лексико-граматичної перебудови
складу конструкції), з іншого, зміст таких сполучень також складає смисл
цілого речення Розглянемо приклади: Число загиблих від землетрусу, що
стався в ніч на 7 березня в області Ріулі – Венеція – Джулія (Італія),
за останніми даними, досягла 914 чоловік. На думку властей, число жертв
перевищить тисячу чоловік; Поросята-рибалки водяться на аттолі Факасфо,
що вводить до островів Токелау, розташованих у центральній частині
Тихого океану. За свідченням учених, котрі ведуть спостереження за
тваринами, багато поросят чудові плавці й можуть упіймати рибку довжиною
до 15 сантиметрів; Вісім мільонів французів “звіряють” свої життєві
плани з прогнозами ясновидців, чаклунів або астрологів. За даними
податкових органів, у країні зареєстровано близько 50.000 “ясновидців” –
більше, ніж лікарів. Вставні компоненти, виражені словосполученням із
прийменниками за і на (що набувають за цих умов і рис сполучникового,
зв’язувального значення), можуть бути трансформовані таким чином: 1) а)
як стало відомо останнім часом, б) про це стало відомо з останніх
звісток; 2. а) як вважають власті, б) це думка властей; 3. а) як
свідчать учені.., б) про це свідчать учені, які ведуть спостереження за
тваринами; 4. а) як свідчать дані податковим органів, б) про це свідчать
дані податкових органів. Порівняння конструктивних варіантів, позначених
змістовою єдністю, промовляє на користь того, що розглядувані вставні
конструкції мають окремий додатковий смисл, який перебуває за межами
змісту основного речення. Ці вставні конструкції, виражені
словосполученнями, за своїм граматичним ладом не відповідають вимогам
структурного оформлення речення й тому виступають своєрідними аналогами
речень, спеціальними побудовами, пристосованими для виконання функції
вставного компонента.
Якщо вставні конструкції виражають повідомлення про джерело інформації,
авторську реакцію на повідомлюване (на мій подив, на щастя, на біду й
т.п.), то окремий, відмежований зміст цих вставних компонентів
осмислюється як супутній основному, немовби “з боку” на нього
спрямований. Більшою мірою зливається з основним смисл вставних
конструкцій, котрі слугують для характеристики способу, особливостей
самого викладу (бо дуже тісно пов’язані поняття мовленнєвої дії й
характеристики мовлення). Та й у цих випадках спостерігається можливість
відокремлення основного смислу, а вставний компонент при цьому виражає
щось інше – власне характеристику способу викладу цього основного
змісту. Звороти точніше сказати (кажучи), вірніше, інакше кажучи, іншими
словами, чесно кажучи й т.п. також є аналогами речень, конструкціями,
“підігнаними” до функції вираження вказаного вставного змісту.
Порівняймо приклади, шо свідчать про співвіднесеність цих конструкцій із
реченням: Чесно кажучи, спершу мені стало не по собі: все-таки суперник
– жінка. Та познайомився ближче й побачив, що спеціаліст вона вмілий,
кмітливий, знається на всіх тонкощах. Речення Давайте скажемо чесно й
прямо могло б бути змінене зворотом чесно кажучи, так само, як увідний
компонент чесно кажучи замінюється синонімічним скажу чесно.
Разом із тим спостерігається й певна втрата смислової самостійності
вставних конструкцій, зумовлена специфічністю їхніх функцій. Так,
насамперед вставні конструкції вживаються в ролі засобів зв’язку, що
слугують для зчеплення синтаксичних конструкцій та оформлення відношень
між ними (по-перше, по-друге, навпаки, з іншого боку, наприклад,
скажімо, таким чином та ін.). Аналізуючи вживання вставних компонентів
напевно, хто знає, можливо, очевидно, може бути, доходимо висновку, що
вони беруть безпосередню участь у формуванні змісту того речення, в
якому перебувають, їх вилучення усунуло б значення здогадності,
передаване семантикою речення, тобто зруйнувало б притаманний йому
смисл. Вставні компоненти, що мають значення впевненості в чомусь,
безсумнівності, істинності чогось, також дуже тісно пов’язані зі
смисловим ладом речення, до якого введені. Це пояснюється тим, що вони
не містять у собі якогось принципово нового повідомлення, а посилюють,
підкріплюють основне повідомлення, в якому вже щось стверджується
(звичайно, звісно, природно, справді, ясна річ та ін.). З урахуванням
висловленої мотивації слід розглядати як такі, що втратили самостійне
значення, також підсилювально-видільні вставні компоненти (особливо,
власне кажучи, якщо хочете, чи бачиш, знаєте та ін.).
Контекстуальний аналіз функціонування вставних компонентів показує, що
серед них спостерігаються відмінні за ступенем смислової самостійності
вживання. Тому треба уважно аналізувати характер семантичного розвитку
контексту, щоб виявляти основні смислові напрями й допоміжні, з якими
якраз і пов’язане застосування вставних компонентів, прояв їхньої
контекстуальної вагомості, що в свою чергу також допомагає визначенню
меж окремих речень.
ЗВ’ЯЗКИ ТА ВІДНОШЕННЯ РЕЧЕНЬ У ТЕКСТІ
Прості й складні речення, хоч і виражають певний зміст, у реальному
писемному й усному мовленні е лише елементами для побудови більш
складних мовних утворень, які мають назву “одиниці тексту”, “текст”.
Причому найчастіше текст утворюється не безпосередньо з речень, а з
одиниць, які становлять сукупність речень. Це пов’язано, наприклад, із
тим, що у мовленні не лишец повідомляється про щось, але й зміст цього
повідомлення розгортається, осмислюється, тобто навколо одного
змістового центру об’єднуються додаткові повідомлення. Може бути й
інакше: один зміст передається розчленовано – з допомогою не одного
речення, а двох, трьох і більше. В таких випадках звичайно утворюються
синтаксичні одиниці, більші за речення, Вони характеризуються
синтаксичною єдністю, зв’язаністю елементів, певними змістовими
якостями. Ці одиниці становлять будівельний матеріал для повідомлення
змісту, що програмується текстом. У мовленні кожного разу утворюються
нові поєднання речень, але процес їх творення позначається закономірним,
регулярним характером, що й виділяє їх як різновид мовних одиниць вищого
рівня власне комунікативного.
У семантичному аспекті текст сприймається як закінчене, зв’язане
смислове ціле. В плані мовленнєвої діяльності текст, відповідно,
розглядається як результат цілеспрямованого мовленнєвого акту,
безпосередньо сама мовленнєва діяльність, підпорядкована певному
комунікативному завданню.
Текст дістає також прагматичне тлумачення (як інструмент мовної
комунікації між відправником та одержувачем), розглядається з
інформативної точки зору (“зображення світу” з різним ступенем
об’єктивності). Підкреслюється організаційне начало комунікативної
цілеспрямованості, комунікативного задуму.
Численність понять аналізованого ряду має своє закономірне пояснення. В
ній знаходить вияв і багатозначність самого слова „текст”, і, головне,
різнопланове осмислення одного й того ж об’єкта. Текст – складне,
багатопланове утворення, до його розуміння як мовленнєвого витвору також
приходять різними шляхами. У зв’язку з тим, що нині триває активний
пошук закономірностей текстотворення, текст зазнає також онтологічного
осмислення – щодо складу одиниць, які формують його цілісну єдність. З
одного боку, набула поширення думка про текст як про послідовність
речень, що характеризуються змістовою взаємозумовленістю в залежності
від загального змісту. З іншого боку, подібному розумінню
протиставляється погляд на текст не як на суму речень, їх тематичний
набір, а як на систему, в якій функціонує одиниця, що інтегрує речення,
але незводима до їх суми.
З такої точки зору ми й розглянемо синтаксичні явища, категорії, якими
зумовлюється формування текстових одиниць, більших за речення.
Контекстуальні зв’язки речень
Синтаксичний зв’язок, тобто формальні взаємовідношення компонентів
синтаксичних одиниць, які виявляють смислові зв’язки – синтаксичні
відношення, – й виражені засобами мови, є вихідним і фундаментальним
поняттям синтаксису. Наявні точки зору на категорії “зв’язок” і
“відношення” потребують якнайдетальнішого поглиблення, розвитку.
Елементи складного утворення (на основі речень таким є складне
синтаксичне ціле, або, за іншою термінологією, надфразна єдність,
прозаїчна строфа та ін.) взаємодіють між собою, тобто перебувають у
таких структурних відношеннях, які спрямовані на формування змісту й
функції цілого. З цього випливає, що відношення елементів являють собою
їхню функціонально змістову залежність, взаємозумовленість у мовній
побудові, визначувану завданням формування її цілісного змісту і
функції. Оскільки відношення спрямовані на об’єднання елементів у ціле,
то на допомогу їм, для формування та виявлення, створюються зчеплення,
з’єднання – зв’язки між елементами (бо якщо елементи-речення в свою
чергу являють собою складні утворення із взаємозв’язаних елементів, то
взаємодія речень є і взаємодією їхніх елементів). Таким чином, зв’язки –
це з’єднання елементів, виниклі під дією системних відношень. З одного
боку, зв’язки – це засіб вияву відношень, з іншого – це з’єднання,
зчеплення, що підтримують, закріплюють системні відношення.
Вивчення міжфразових зв’язків ведеться у двох напрямах. Один – це
виявлення різних засобів зв’язаності: слів-повторів, синонімів,
займенників, прислівників (як сполучників), вказівно-замінювальних,
сполучникових, вставних слів, словосполучень і речень, спеціальних
зв’язуючих речень, дієслів, шо перебувають у видо-часовій
співвіднесеності, й т.ін. Підкреслюється також роль порядку слів,
інтонації. Другий напрям орієнтується на виявлення принципів, способів,
типів зв’язку. Пропонується навіть термін “принцип зв’язності”. Й у
цьому випадку є виправданим поняття “тип, що має класифікаційний
характер і передбачає введення класифікаційної основи (спосіб, принцип,
функція, зміст і т.д.)”. Зроблено спроби створення таких типологічне
значущих рядів зв’язку: ланцюговий, паралельний (Г.Я.Солганик);
змістовий, логічний і композиційний аспекти зв’язності (М.П.Котюрова);
принцип лінійної зв’язності, співвіднесеності, асоціативної зв’язності
(К.Кожевникова); з’єднувальний, альтернативний, причинно-наслідковий
зв’язки (В.О.Михайленко); граматична й лексична репрезентація
(М.П.Іоніце); кон’юнкція, диз’юнкція, імплікація (В.П.Важеніна);
приєднання, супозиція, паралельний і ланцюговий зв’язки,
співвіднесеність граматичних значень і форм (Є.А.Реферовська); зіставне,
а також протиставне приєднання ( Л. В. Сухова). В той же час є ще чимало
проблем, котрі утруднюють цей шлях. Так, спостерігається зміщування
аспектів “зв’язок” і “відношення” (пор.: кон’юнкція, диз’юнкція;
альтернативний, причинно-наслідковий зв’язок і т. п.). Крім того,
пропоновані класифікації мають як схожі, так і відмінні підвалини. Для
спостереження відношень між реченнями важливо виявити й визначити спосіб
зв’язку, що являє собою єдність узагальненої форми-зв’язку та її
спрямованості.
Виникає передусім зв’язок між елементами поєднуваних речень або між
складом першого речення й елементом другого, що свідчить: певні
компоненти або в цілому зміст першого речення зазнають дальшого розгляду
в другому. Це, насамперед, ланцюговий зв’язок, який полягає у
спадкоємності, створюваній у лінійній послідовності спільності
компонентів. Засобами ланцюгового зв’язку є повтори елементів
попереднього речення, вживання синонімів до цих елементів,
указівно-замінювальних слів (він, це, цей,такий, тоді, там, тут і т.
ін.), родових понять. Розгляньмо приклад (наведений з деякими
скороченнями): Виставка новітньої медичної техніки для новонароджених
відкрилася на території клінічної лікарні. Вона, організована
об’єднанням ЕКСПО-центр і західнонімецькою фірмою “Дрегер”. Експозиція
становить особливий інтерес для спеціалістів… У фірми “Дрегер” із
міста Любека давні й міцні зв’язки з нашими підприємствами. У цьому
фрагменті простежується ланцюговий зв’язок, засобами якого є слова:
виставка – вказівно-замінювальне слово вона – синонім експозиція;
словосполучення західнонімецька фірми „Дрегер” – його скорочений повтор
фірма “Дрегер”. Іще приклад: Перші двадцять тисяч триколісних дитячих
велосипедів “Півник” випустило експериментально-виробниче об’єднання
“Металіст”. Машини зручні й красиві. Сидіння, амортизатори, спідометри
та звуковий сигнал виконані з різних кольорових пластмас. Усього в
нинішньому році підприємство виготовить 80 тис. “Півників”. Тут
ланцюговий зв’язок, виражається таким рядом: словосполучення велосипед
“Півник” – родове поняття машини і скорочений, дещо видозмінений повтор
“Півники”. В цих прикладах спостерігаємо лінійний і променевий
ланцюговий зв’язок. Якщо лінійний зв’язок являє собою безпосередній
зв’язок двох речень (Вона організована об’єднанням ЕКСПО-центр і
західнонімецькою фірмою “Дрегер”. У фірми “Дрегер” із міста Любека…),
то за променевого зв’язку речення безпосередньо зв’язане з кожним із
кількох речень.
Особливою частотністю характеризується ланцюговий зв’язок, створюваний
вживанням указівно-замінювальних слів, і серед них – це, цей.
Порівняйте: Більше вкладень спрямовується в соціальну сферу, а також у
переробні галузі, особливо на реконструкцію діючих підприємств. Ці
заходи дали змогу одержати відчутне збільшення продукції; Вистава не
розпадається на дві окремі частини, вона сприймається як єдине,
органічне ціле, А це означає спадковість, вірність традиціям; Італійці
не тільки пропонують на продаж своє обладнання (для цієї мети виділено
солідні кредити), мова йде про кооперацію виробництва, можливості
створення спільних підприємств”, Як ніколи гостро, світ потребує нині
коаліції розуму, ..і в цьому контексті “Всесвітня лабораторія” постає
прообразом такої організації загальнолюдського інтелекту, який поставить
нездоланну перепону на шляху акцій і дій, від яких надто явно тхне
середньовіччям і політичною інквізицією. У першій фразі приєднується з
допомогою слова це. Друга фраза містить вставне речення, яке також
з’єднується з базовим з допомогою компонента для цієї мети, що включає
слово цей. В третьому прикладі склад другого речення містить зв’язуючий
компонент; у цьому контексті, який знову-таки містить слово цей. Слова
мета, контекст також виступають у ролі контекстно зумовлених замінників.
У розглядуваному ряді є паралельний зв’язок. Звернімося до такого його
трактування: “Якщо формула ланцюгового зв’язку А – В, В – С, то формула
паралельного зв’язку А – В, С – Д, де всі члени речень або тільки деякі
виражені однаковими формами…” [53]. Очевидно, в це формулювання треба
внести уточнення: де всі функціонально співвіднесені члени речення або
тільки деякі з них виражені однаковими формами. Тому що без урахування
функціональної співвіднесеності можна сприймати як вияв паралельного
зв’язку й випадки повтору, зближення мовних форм за ланцюгового та інших
видів зв’язку.
Спостереження паралельного зв’язку показує, що його інтенсивність не в
усіх випадках однакова. Це дає підставу говорити про сильний і слабкий
паралельний зв’язок. Природно, що насамперед треба віднести до розряду
сильних паралельний зв’язок, який полягає у цілковитій співвіднесеності
якихось однофункціональних елементів поєднаних речень, та ще й
підкріплений повтором. Порівняйте: Важкі діти ті, хто не чує батьків і
дорослих. Важкі батьки та дорослі ті, хто не чує дітей; Звідки ж
все-таки непоборний дух, що в найтяжчих випробах долі не дав розчавити
себе. Звідки ота сила, що піднесла цю слабосилу дівчину (Лесю Українку)
над своїм часом, над своєю похмурою епохою; “У Вас руки дужі –
допоможіть мамі, дружині, нехай сини побачать і самі підсоблять. У Вас
плечі широкі – підіпріть кілька кутків, які тримає на своїх плечах
жінка, бо у наш бідний дефіцитний час їх вже не чотири, а безліч. У Вас
голос гучніший, нехай несе він розумне й тепле слово, щоб сини Ваші
почули її запам’ятали, бо від кого ж їм, як не від батька, тата, татуся
навчитися цього?
Так само дієвий і паралельний зв’язок, створюваний компонентами, котрі
слугують для вказування на перелік і підкреслюють однотипність,
односпрямованість смислової орієнтації речення. Цими компонентами є
слова та словосполучення: по-перше, по-друге, по-третє і т.д., перше,
друге, з одного боку, з іншого боку й т.ін. Паралелізм досягається
передусім функціональною співвіднесеністю форм переліку, а
співвіднесеність інших компонентів має факультативний характер.
Порівняйте: Що це дало? По-перше, ясну картину стану справ. По-друге,
дало змогу швидше провести перерахунок пенсій для 116 тисяч ветеранів.
По-третє, стали відомі потреби кожної конкретної людини чи сім’ї; Зміни,
що відбуваються в житті нашої країни неможливо не відчути: достатньо
відкрити будь-яку газету, ввімкнути радіо чи телевізор. Це – з одного
боку. А з іншого, поглянеш довкола себе – ніби нове життя проходить повз
наше місто.
Слабкий паралельний зв’язок спостерігається у випадках часткового
паралелізму компонентів з’єднуваних речень, у ньому відсутні повтори.
Для нього харарактерна видо-часова співвіднесеність речень, що
виявляється у спільності цих параметрів у предикатів з’єднуваних речень.
Порівняйте: По ньому (озеру) спокійно плавають птахи. Привільнo
почуваються у ставку також окуні, карасі, пічкурі… А довкола, озера у
вольєрах вільно пасуться благородні плямисті олені; За вітровим склом
пропливають пожнивні поля, гори підготовлених до відправки кокосових
горіхів, торговельні ятки селян. Жінки у великих плетених капелюхах
продають рис, овочі, фрукти, олію – все, чим багатий Тайланд; Страшенно
гойднулися пасма гір. Ударила в п’яти не земля, не степ, а сама планета.
Гора здійнялася й опала. Вершина бризнула струменем каміння, як
величезний дробовик. Гуркіт прокотився по довкіллю, по моїх очах, серцю.
У наведених фрагментах створюється видо-часова спільність речень шляхом
співвіднесеності за цими характеристиками: плавають – почуваються –
пасуться; пропливають – продають; колихнулася – вдарила – здійнялася –
бризнула – прокотився. Є й інші співвіднесені компоненти: птахи – окуні,
карасі – пічкурі – олені; спокійно – привільна – вільно; пасма, планета
– гора – вершина – гуркіт. Та весь цей різновид паралельного зв’язку не
такий виразний, помітний, як сильний паралельний зв’язок. Проте він може
й посилюватися за більшої симетричності в розташуванні співвіднесених
компонентів. Наприклад, у третьому фрагменті: Гора здійнялася, Вершина
бризнула, Гуркіт прокотився. Або ще: Дивлюся на далеку заряджену ядерним
зарядом гору: Відчуваю наростаюче навколо хвилювання…
Виокремлюємо такий різновид зв’язку – інтегративний (тобто
сполучниковий), – що здійснюється з допомогою спеціальних сполучникових
засобів, призначених для інтеграції елементів.
Текстові відношення, про які сигналізують ці засоби, різноманітніші, ніж
у реченні, й цілком слушною є думка, що не можна механічно переносити
властивості речення на текстові структури. Аналізуючи синтаксичні
зв’язки між закінченими реченнями, не слід керуватися уявленнями,
характерними для синтаксису простого чи складного речення. Це новий,
вищий рівень синтаксичних явищ, до якого лише невеликою мірою застосовні
поняття й категорії нижчих рівнів. Так, відношення між частинами
складного речення неможливо визначити в поняттях, характерних для
синтаксису простого речення. Так само неправомірно переносити зв’язки,
властиві членам простого або частинам складного речень, на відношення
між самостійними реченнями. За такого механічного перенесення не
враховується специфіка речення як самостійної, цілісної синтаксичної
одиниці.
Засобами інтегративного зв’язку між реченнями є сполучники і, а, адже,
але (але ж), однак та ін. У реченні вони передусім виконують роль
сурядних сполучників, отже, не тільки виражають сполучуваність,
з’єднаність частин речення, а й розкривають рівноправний характер їхніх
відношень. Сполучники, що є засобами інтегративного зв’язку, насамперед
беруть на себе функцію сполучення, вказують на системне об’єднання
частин (але й можуть зберігати, крім того, здатність вираження
протиставного відтінку значення, неголовного у відношеннях, які
виражаються).
Розглянемо приклад: Уперше фінали найбільшого зимового свята пройдуть в
одній області. І це не випадково: край шахтарів і металургів, хіміків та
енергетиків давно став краєм масової фізичної культури й спорту.
З’єднання першого та другого речень здійснюється з допомогою вказівного
слова це та сполучника і, й загалом смислової взаємодії речень: у
першому йдеться про те, де відбудеться подія, в другому ж висловлюється
думка про цей факт, дається своєрідний коментар (I це не випадково).
Сполучник і виконує тут власне зв’язувальну роль, тому без нього ми не
відчуємо якогось змістового пропуску. Так само передусім функції
зв’язності виконує сполучник а, приєднуючи друге й четверте речення в
такому фрагменті: За Вишгородом стоїть на Дніпрі сиза, але з жовтим
сутінком імла. А за нею, за Дніпром, над борами й далеко за Десною
стоять хмари внизу, над самими борами, неначе високі й важкі чорні
гребені Альп. Рівнина там одразу, неначе чудом, стала горяна, неначе в
Швейцарії коло Люцерна. А на горах вершки наче куряться димом та паром,
розбились нарізна й понахиляли вершечки на один бік уперед, неначе
голови, на схід сонця. При з’єднанні окремих речень сполучники і, а,
але, однак, та, та й виконують стрижневу функцію й можуть “обростати”
додатковими компонентами, які посилюють можливості вираження смислової
орієнтації синтаксичного зв’язку. Так, на базі сполучника і
функціонують, наприклад, такі сполучні засоби: і вже; і вже аж ніяк; і
водночас; і в той же час; і все ж; і все ж таки; й далебі; й до речі; і
звичайно; і,зрештою; і, насамперед; і не лише (тільки) тому що; і не
тільки тим, що; і ось; і тому; і отак; і ще; і хоч; і справді; і ще; і,
що найголовніше тощо. Зі сполучником але спостерігаються ось такі
сполучні утворення: але водночас; але ж; але ж то; але в той же час: але
найважливіше, мабуть, те, що; але, крім того; але до того ж; але в
тім-то й справа, що; але ні; але хоч би як там уже було та ін. Ще один
ряд сполучних засобів грунтується на сполучниках та; та й: та водночас;
та виявляється; та все ж; та головне; та ж: та й, зрозуміло; та й
взагалі; та й, крім усього; та навіть: та й навіть; та от; та ось; та
уже й; та тільки; та саме.
Сполучники адже,(і) ось чому,(і) тому, і через те, а тому й, тобто, а
саме, наприклад, приміром, так, зокрема використовуються лише (й саме)
для зв’язку речень, бо вони слугують для переходу, переключення на нове
повідомлення – пояснювальне, конкретизуюче, аргументуюче, зумовлене
чимось. Порівняйте: Людям найрізноманітніших смаків і літературних
уподобань дорогий і близький образ поета… Ось чому з незмінним
інтересом сприймали читачі й окремі мемуарні публікації, й збірники, які
відтворювали, за свідченнями сучасників, живу постать поета; Поняття
“хазяїн” утратило свій першородний зміст. Аджебути хазяїном означає не
тільки володіти, бути власником, а й відповідати за право володіння. У
наведених прикладах спостерігається вживання
інтегративно-характеризувальних сполучників і сполучних слів. Вони
слугують для зв’зку речень перебуваючи на межі між ними. Крім того, ці
сполучникові засоби підказують, якою є спрямованість формування
відношень, до якого предмета мовлення здійснюється перехід: ось чому,
тому, а тому вказують на зумовлений чимось результат, наслідок; а саме –
пояснення; адже – пояснення причини; наприклад – підтвердження чогось,
якогось міркування, або як засіб конкретизації.
У ролі таких же засобів можуть виступати й цілі речення: річ у тому, що;
йдеться про те, що; покажемо це на прикладі; ось наприклад; скажімо;
досить сказати, що та ін. Порівняйте: Зате на лижні в горах Адирондак
розгорілася затята боротьба. Досить сказати, що вперше в історії лижного
спорту чемпіона та срібного призера відділяла одна сота частка секунди;
Життя підказує щоразу нові повороти складної теми. Ось приклад:
журналісти регулярно проводять на сторінках газети “сільські
оперативки”.
У ролі засобів зв’язку в газетних текстах активно використовуються також
питальні речення: чому? яка причина? в чім справа? що це означає? чим це
викликане? яка проблема? навіщо це треба було робити? й т.п. Причому
такі поєднувальні речення можуть бути короткими, а можуть бути й значно
розгорнутими, але в усіх випадках їх вживання характеризується
факультативністю. Порівняйте: І якщо не в кожного з нас є такий портрет
під склом, то, я певен, кожен з нас носить дорогий образ (учителя) у
своєму серці. І повік носитиме, повік його згадуватиме як у
найрадісніші, так і в найтяжчі хвилини свого життя. Чому? А тому, що цей
світлий образ завжди кликав нас і кликатиме, як і колись у дитинстві. –
До світла. До праці; Весняними вечорами, коли відсиріє від степової
вологи земля, голублять душу й серце людини свіжі й ніжні степові запахи
й тихо шепочуть трави, облиті сяйвом місяця… І хто зна, хто може
підслухати, хто розгадає таємну мову природи, хто скаже, про що шепочуть
зелені трави мовчазним чорним могилам? Може, вони повідають про те, як
на них зупинялись постоєм козаки, варили саламаху, а кобза дзвеніла в
тихе надвечір’я й то рокотала, як грім, то промовляла тихим жалем…
Питальна форма вираження зв’язку активізує мислення читачаі сприяє
кращому сприйняттю складного, посилено емоційного змісту. Тому подібні
засоби частіше застовуються в художньому мовленні, а також у проблемних
статтях, міжнародних оглядах. Питальні речення, виразно передаючи
характер відношень між з’єднуваними реченнями, виступають засобами
інтегративно-характеристичного зв’язку.
Розглянемо також текстовий зв’язок який називають приєднувальним.
Пропонується ширше найменування – корелятивний зв’язок, яке вбирає також
поняття приєднувального зв’язку. Його спостерігаємо в тих випадках, коли
друге речення, що зазнає дії компресії й тому є неповним, тісно
приєднується до попереднього завдяки пристосуванню до його складу,
встановленню співвіднесеності форми елемента (елементів) другого речення
з елементами першого.
За корелятивного зв’язку бачимо таку співвіднесеність елементів
з’єднаних речень або складу першого речення з елементами другого, яка
зовні схожа на співвіднесеність елементів простого та складнопідрядного
речень і проявляється у відповідних видах зв’язку – узгодженні,
приляганні, керуванні, детермінант-ному зв’язку. Це відбувається тому,
що випускається елемент ланцюгового зв’язку в другому реченні, а та
частина, що залишилася, “пристосовується” до того елемента першого
речення, який слугує для побудови поєднання речень: І мені цей музей дав
багато цінного. Перш за все – наштовхнув на думку створити Товариство
охорони пам’яток української культури. І насамперед рідної мови, як
найголовнішого пам’ятника культури; Учитель навчив нас писати й читати,
перше слово – мати. Потім такі, як земля, сонце, народ, праця; Сирота
виростав не тільки без матері, а й без материної могили. Єдине, що
лишила Явдоха Дровняк синові, – глухоту й німоту. Та ще – прізвище, яке
згодом, коли він стане знаменитим художником, у нього заберуть,
замінивши набагато ефективнішим – Криницький. Виділені речення могли б
бути в складі попередніх, але їх відокремлення за допомогою
сполучникових (і, потім, та ще) й композиційних засобів надає їм нового
значення – вони слугують розгортанню тексту на основі попередніх речень.
Урахування корелятивного зв’язку дуже важливе для з’ясування, які
структурні відношення складаються між реченнями в тексті. Порівняйте:
Молодий верхівець їде Чаплинкою. Здалеку впізнають його чаплинські
дівчата: Яресько. Отой, що співає гарно. Іде неквапом, погойдуючись…;
Тільки було це так давно, що майже все розтануло в далекім мареві часу,
як сон, і потонуло. Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій
уяві. Свята чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій; Що є освіта
для нинішньої молодої людини? Про це треба говорити саме сьогодні. Коли
у вузах спалахують дискусії про самоуправління. Коли стінгазети друкують
філософські праці про оновлення школи… В першому фрагменті речення,
приєднуване корелятивним зв’язком, виконує функцію розширення, допомагає
виділити певну характеристику людини. В другому – формально схожий
означувальний компонент є засобом вираження емоційного авторського
ставлення. І, нарешті, третій приклад, з використанням сполучників й,
коли, вирізняє характерне гики часові, історичні.
Завдяки розглядові корелятивного зв’язку великою мірою з’ясовуються
характеристики приєднувального зв’язку, який, гадаємо, є його
інтонаційним смисловим різновидом (засобом з’єднання мовних елементів).
Якщо в ряді випадків корелятивний зв’язок вирізняється характером, за
якого інтонації об’єднуються плавно, то приєднувальний зв’язок –
уривчастий, слугує для додання інформації (з допомогою приєднувальних
сполучників і, та й, до того ж, більш того, а ще і т.д. або без них), а
також для об’єднання з основним реченням залежного неповного, нестача
ланок зв’язку в ньому порушує плавну інтонацію, що, в свою чергу, сприяє
посиленню в ній “ноток” об’єднання (необхідних для подолання
уривчастості).
Наведемо приклад, у якому представлені різновиди приєднувального
зв’язку: У дітвори свої газети й журнали, палаци, табори, стадіони. І
театри. Власні – юних глядачів”. Це фрагмент інформації, присвяченої
ювілеєві театру юних глядачів, тому в центрі її змісту – поняття
“театр”. Тим-то закономірним є парцеляція компонента І театри для його
виокремлення з однорідного ряду. Потім ідуть два неповних речення – в
одній фразі (Власні – юних глядачів), також шляхом кореляції пов’язані з
компонентом попереднього речення I театри.
Є два підходи до осмислення синтаксичного зв’язку в тексті. Перший
полягає в тому, що цей зв’язок убачають вираженим із допомогою окремих
елементів (лексичних повторів, синонімів, указівних слів, сполучників і
т.д.). Поряд із цим висловлюється думка, що зв’язок, пов’язаність v
тексті виникає завдяки дії цілого ряду, комплексу засобів, чинників; це
передусім логіка викладу, що відображає співвіднесеність явищ дійсності
й динаміку їхнього розвитку; це, далі, особлива організація мовних
засобів – фонетичних, лексико-семантичних і граматичних, з урахуванням
також їхнього функціонально-стилістичного навантаження; це комунікативна
спрямованість – відповідність мотивам, цілям та умовам, що привели до
виникнення даного тексту; це композиційна структура – послідовність і
співмірність частин, котрі сприяють вияву змісту, і т.д. Ось чому слід
говорити про два види зв’язку між реченнями: зв’язок конструктивно
смислових елементів змісту і зв’язок між цілісним змістом одного й
другого речень, який полягає звичайно в зближенні предметів мовлення
(тематичної спільності). Такий зв’язок називаємо тематичним. Порівняйте:
Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька
люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на
стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник – будь-яка ужиткова
річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором
мистецтва. Обидва речення повідомляють про суміжні явища в одній сфері,
вони передусім пов’язані тематично. Хоч і є компонент, спільний для обох
речень – слово мистецтво, – але в другому реченні воно з’являється аж у
кінці, досягнення зв’язності повідомлюваного найперше здійснюється за
допомогою тематичного зближення. Або ще приклад, у якому теж
малопомітними є засоби ланцюгового, паралельного зв’язку (вони, скоріше,
асоціативного плану), а основна зв’язувальна функція належить тематичній
єдності, змістовій спільності: На розгорнуту книгу снігів спустився
вечір і місячний підсмуток. Дорога звісила колії вниз і впала в
підсинений полумисок долини, на дно якої хтось висипав пригорщу хат…
Картина “вечорового малювання”, як називав її автор, складається з
компонентів-речень, що відтворюють деталі буття, пройняті часовою й
просторовою єдністю.
Тематичний зв’язок речень, що перебувають у відношеннях смислового
суміщення, виражений не лише через пряму співвіднесеність змісту речень,
що розкривають якусь спільну буттєву спрямованість, а й через взаємодію
речень, зміст яких об’єднується і завдяки єдності часового відтинку,
етапу, періоду, які охоплюють ряд явищ, котрі належать до одного
просторового кола.
Після розгляду типів і засобів зв’язку між реченнями можна переходити до
аналізу відношень між ними. Але, перш ніж це зробити, спинимося ще на
деяких важливих характеристиках зв’язків між реченнями. Вони можуть бути
контактними й дистантними, безпосередніми й опосередкованими. Без
урахування яього також важко простежити розвиток відношень між
реченнями, виявити межі утворюваних із їхньою допомогою єдностей. Під
контактним зв’язком речень розуміємо звязок речень, розташованих
безпосередньо поряд, одне за одним. А в тих випадках, коли пов’язані
речення розокремлюються іншими, виникає необхідність фіксувати
дистантний зв’язок, до речі – поширений у мовних побудовах. Він дає
змогу після розвитку однієї смислової лінії речення повернутися до
розгортання другої в тих випадках, коли треба досягти більшої
ґрунтовності, вичерпності в розкритті тєї чи іншої теми. Розглянемо
приклад (фрагмент тексту): Сучасний журналіст – це людина зі смаком і
без демагоги. Мені здається, так можна перекласти сучасною мовою відоме
визначення “лицар без страху і докору”, І ще – компетентний,
комунікабельний, здатний на експромт, імпровізацію, цікавий
співрозмовник, а головне – такий, що професійно виконує свою справу. Цей
фрагмент цікавий тим, що дистантний зв’язок представлений тут дуже
виразно – за допомогою приєднання (кореляції), спеціальних інтегративних
засобів (і ще). Друге речення, що виражає власне авторські міркування
щодо висловленого, роз’єднує перше й третє речення, але, завдячуючі
властивості мовлення – підтримувати зв’язок і на відстані, він
поновлюється й продовжує діяти. Звичайно, між першим і другим реченнями
проявляється контактний зв’язок. Під безпосереднім розуміємо прямий
зв’язок двох речень. Опосередкований же являє собою непрямий зв’язок, що
виникає між реченнями в результаті послідовного сполучення пар речень,
котрі перебувають у безпосередньому зв’язку. Єдність сполучення речень,
таким чином, визначається не тільки безпосереднім зв’язком, а й
поширеністю опосередкованих зв’язків. Ось приклад, який демонструє
безпосередню й опосередковану форми зв’язку: Ще з пелюшок дитину
привчали любити й шанувати хліб. Будь-яке свято чи обряд не обходилися
без паляниці. Народжувалася дитина – йшли з хлібом, виряджали сина в
далеку дорогу – і мати ув’язувала в рушник житній окраєць, справляли
весілля чи будували хату – неодмінно приходили з книшем. Дорогих гостей
також зустрічали хлібом і сіллю. У наведеному складному синтаксичному
цілому між першим і другим, другим і третім, другим і четвертим, третім
і четвертим реченнями існує безпосередній зв’язок, але, наприклад, перше
й третє, перше й четверте речення теж перебувають у зв’язку, хоч. на
відміну від згаданого, це вже зв’язок опосередкований.
Контекстуальні відношення речень
Як уже зазначалося, поняття відношень між реченнями осмислюється як їхня
функціонально-смислова залежність, взаємозумовленість, що виявляється в
процесі формування текстової єдності. Висловлено міркування про деякі
відношення, котрі складаються всередині текстових єдностей. Так,
описуючи прозаїчну строфу, Г.Я. Солганик виокремлює такі компоненти та
їхні відношення: “Зачин, який містить початок думки, що формулює її
тему, середню частину – розвиток думки, теми й кінцівку – своєрідну
синтаксичну (композиційну) крапку, яка підсумовує мікротему строфи й
підкреслює це не тільки у смисловому, але й у синтаксичному
відношенні”[61]. В структурі радіоінформацій фіксується відношення двох
частин: одна містить власне інформацію, друга – її тлумачення,
інтерпретацію. Подібне осмислення характеризує виділення
предикативно-релятивних комплексів (Т.І.Баталова) і фрагмента
(Г.Я.Солганик). Будова логеми, описаної в дослідженні О.О.Нечаєвої,
дається з точки зору відображення в мовній побудові процесів мислення та
відношень (синхронні, діахронні, причинно-наслідкові).
Звичайно, завдання полягає в тому, щоб подати цілісну систему відношень
між реченнями в публіцистичному мовленні й відповідний характер
утворюваних на цій основі складних синтаксичних цілих. Такий підхід
передбачає фронтальний розгляд поєднуваності речень у тексті. Вирішення
цього завдання можливе за умови здійснення контекстуального аналізу
смислу, функцій речень, урахування зв’язків, що сприяють формуванню
відношень.
1. Супровідні відношення речень. У тексті є речення, наділені більшою
самостійністю в порівнянні з іншими й, природно, речення несамостійні,
сприймані у зв’язку з іншими.
Аналіз зв’язків між реченнями показує, що їх поєднання часто
здійснюється таким чином: до базового, опорного речення приєднується те,
що розвивається на його основі, залежне від нього. Це речення перебуває
в супровідних відношеннях із базовим, бо, начебто супутнє йому,
супроводжує його. Поняття опорного речення не передбачає обов’язкової
його незалежності. Здебільшого незалежне речення являє собою початкове,
вихідне повідомлення за темою (або про її окремий аспект) мовного
утворення, комунікативного акта. Формування названого поєднання речень
дістало назву розгортання, яке “полягає в тому, що кожне з основних
понять, котрі утворюють тезу, піддається розглядові й аналізу
(визначається, пояснюється, мотивується, підкріплюється фактичним
матеріалом, зазнає експресивного посилення)”[62]. Таке розуміння
розгортання потребує певного уточнення: не тільки поняття, а й у цілому
опорне речення, котре виражає якусь думку, може піддаватися “розглядові
й аналізу”, крім того, розгортання тих чи інших компонентів залежить від
міркувань комунікативної доцільності й не в усіх випадках обов’язкове.
Відношення базових, опорних речень до залежних полягає в тому, що вони
створюють грунт для цих речень, є вихідними для їх формування. І допоки
нанизуються одне за одним речення, що перебувають у контактних і
дистантних, безпосередніх та опосередкованих зв’язках із якимось опорним
реченням, усі вони залежать від нього, підпорядковані йому. Та,
звичайно, це підпорядкування відмінне від підлеглості підрядних речень
головному. Адже залежні, підпорядковані речення слугують і своєрідному
продовженню, розвиткові складу опорних речень, і роз’ясненню,
аргументації їхнього змісту, прояву ставлення до висловлюваного і т.д.
Тобто поряд із основним повідомленням у мовленні чи тексті з’являються
інші, похідні від нього повідомлення, мета яких краще донесення
інформації, активний вплив на того, хто її сприймає, вияв авторського
ставлення до повідомлюваного. Це реальні факти комунікативного процесу:
носії мови прагнуть ефективного, результативного спілкування, звичайно
не можуть бути байдужими до того, про що йдеться, й т.п. У мові засобів
масової інформації це активне начало спілкування особливо необхідне,
важливе, бо виступи журналістів мають бути зрозумілими, переконливими,
давати соціальну орієнтацію водночас великому колу споживачів
інформації.
Розглянемо спостережувані в тексті супровідні відношення між реченнями.
1.1. Залежні речення вживаються для розширення інформації про компоненти
опорного речення або про зміст речення в цілому – повідомлення даних,
подробиць про те, що властиве, притаманне тим чи іншим об’єктам, про які
мовиться в опорному реченні (предмети, дії, факти її т.п.), що становить
ті або інші сторони їхнього існування. Це дає змогу ширше, докладніше,
повніше поінформувати про поняття, наведені в опорному реченні, чи про
його зміст загалом. Для вияву цих відношень особливо характерний
ланцюговий зв’язок, оскільки дальшому розвиткові піддається певний
компонент опорного речення – він або те, що його стосується, стають
об’єктом розгляду в залежному реченні. Ланцюговий зв’язок здійснюється
тут найповніше з допомогою всіх доступних йому засобів:
а)використовується повтор; Лімфоцити поділяються на два типи: Б і Т.
Б-лімфоцити виробляють спеціальні білки-антитіла, спрямовані проти
мікробів, вірусів або отрут. Т-лімфоцити народжуються в особливому
органі – тимусі, таємничу функцію якого вдалося розкрити зовсім
недавно”.
б) вживаються синоніми, перифрази, родові поняття: В усіх районних
аптеках області виділені спеціалізовані автомашини для доставки
медикаментів трудівникам відгінних пасовищ і землеробам віддалених
масивів. У найбільших тваринницьких районах пересувні аптеки бувають у
чабанів не рідше якраз на місяць, а в дні перегону худоби за сотні
кілометрів із зимових пасовищ на літні й назад супроводжують їх у
дорозі”.
в) застосовуються вказівно-замінювальні слова (він, вона, воно, вони в
називному та непрямих відмінках, з предметним і присвійним значенням –
його, їхній; тут, звідси, де, сюди, коли, котрий що). Наприклад:
Створено Карпатський державний природний парк. Він розташований в
Івано-Франківській області. Його площа сягає за 47 тисяч гектарів.
1.2. Залежні речення також пояснюють опорне речення, в змісті якого
помітна нечіткість, недомовка. Це пояснюється характером інформації,
повідомлюваної в опорному реченні – або в ньому містяться малознайомі
поняття, що потребують тлумачення, або йдеться про те, що може викликати
запитання у того, хто дістав інформацію (чому це сталося? чим не
пояснюється? як це слід розуміти? й т. ін.), або ж викладові спеціально
надається забарвлення інтригуючої нез’ясованості, аби привернути більшу
увагу читача. Розгляньмо фрагмент: У досягненні ефективності виробництва
КВС (конструкторський відділ стандартизації) – дуже важлива ланка. Biд
неї залежить, зокрема, щоб, будуючи літаки, ми не винаходили велосипед.
Поясню. Літак – найхитромудріший виріб із багатьох тисяч вузлів і
деталей. Можна винаходити їх наново без кінця, а можна й уніфікувати.
Саме заради цієї, доброї справи її здійснює КВС так званий норконтроль
розроблюваної документації. Тобто коли для якоїсь ідеї конструкторів
раптом виникла потреба освоєння наново великої кількості нормалей
(болтів, шайб, гайок і так далі), то КВС, виучивши креслення, повинен
підказати, як із вигодою скористатися нормалями, вже виготовлюваними
серійно”.
Цей фрагмент насичений поясненнями, органічне введення яких свідчить про
їхню важливість для зрозумілого викладу того, що може утруднити
сприйняття інформації. Розшифровується зміст уживаної героєм нарису
абревіатури КВС, потім розтлумачується зміст другого речення, в якому
образно-фразеологічна форма висловлювання (не винаходили велосипед) не
розкриває конкретного смислу. Перехід до цього роз’ясненя здійснюється
за допомогою однослівного речення Поясню що виконує
інтегра-тивно-характеризуючу функцію, а потім те підкріплюється
сполучниковим компонентом Тобто, що також приєднує одне з наступних
речень.
Для створення відношень пояснювання використовується також ланцюговий,
тематичний зв’язки. В смисловому центрі пояснювального речення може
міститися поняття, з яким у попередньому реченні пов’язана певна
неясність. Порівняйте: Ялинку ми запозичили пізніше зі скандинавських
країн. А для українців традиційним с дідух. Це останній снопик або
пучечок колосків з поля, зібраних наприкінці жнив, так званий “обжинок”.
Його освячували в церкві на Спаса чи Маковія, зберігали в коморі, на
горищі, а перед Різдвом уносили в хату. Коли ж того чи іншого пояснення
вимагай зміст речення в цілому, то відповідно наступне речення теж
слугує для цього, й між ними існує передусім змістовий, тобто тематичний
зв’язок. Як, наприклад, у такому випадку: Найбільше клопотів
прибавлялося в косовицю. Сіно потрібно було перетрусити, висушити,
покласти в копички, обгородити, щоб ні звір, ні вітер не порозруйнував,
щоб дощами не позатікали. Нерідко в цій ситуації основне речення має
певний узагальнений характер, і виникає потреба в уточненні, поясненні
того, що саме конкретно мається на увазі. В наведеному прикладі теж
відчувається це смислове узагальнення, та більш помітне воно в іншому
фрагменті: 1655 року Богун уписав ще одну героїчну сторінку в історію
визвольної війни, керуючи обороною Умані, яку не вдалося взяти полякам.
Він так укріпив цю фортецю, що польські воєначальники порівнювали її з
голландською Бредою, котра вважалася тоді зразком військово-інженерної
майстерності. Узагальнення вписав ще одну героїчну сторінку в історію
визвольної війни має бути розкритим через конкретні факти, про які саме
й повідомляється в наступному – пояснювальному реченні.
Дуже важливо розуміти необхідність уведення в текст пояснювальних
речень, щоб не виникало ніяких перешкод для його сприйняття, розуміння,
осмислення. Це особливо стосується публіцистичного, наукового стилів, у
яких смислова визначеність є одним з основних принципів викладу.
1.3. Залежні речення аргументують, тобто слугують для підтвердження,
обгрунтування судження, висловленого в опорному реченні. Відношення, що
складаються між реченнями, виразно передаються тематичним зв’язком:
опорне речення містить аналітичне ствердження, яке виражає погляд на
щось, думку про щось, а залежне повідомлення про факти, котрі свідчать
про правомірність такого судження. Це дуже сильний тематичний зв’язок, у
публіцистичних текстах він реалізується часто, бо в ряді випадків
уживання неарі ументованнх суджень, що виражають нову або не
загальновідому точку зору, можуть бути сприйняті як непереконливі, а
названі відношення, завдяки їхній явній передбачуваності, можуть не
характеризуватися сполучниковими засобами. Порівняйте: Міцнішають творчі
зв’язки вищої школи з виробництвом. Зростає число базових кафедр
інженерних вузів у великих промислових об’єднаннях. Укладаються
довгострокові угоди про науково-технічніу співдружність із
підприємствами. За прямими замовленнями заводів та НДІ вузи в чимраз
більшому обсязі здійснюють важливі госпдо-говірні дослідження.
Створюються дедалі сприятливіші умови для прилучення вихованців вищої
школи до їхньої майбутньої роботи; В тому, що наше господарство – одне з
провідних у Подільскому районі (здали державі ’5007 тонн м’яса та 6429
тонн молока) є велика заслуга й молодих; А ось що є беззаперечним
(записано в літописі): висадка на узбережжя успішно застосовувалася й у
Стародівній Русі. Князь Олег з дружиною славетно десантувався піп
Константинополем іще в 907 році.
У цих фрагментах аргументуються судження – Міцнішають творчі зв’язки
вашої школи з виробництвом; наше господарство – одне з провідних у
Подільському районі (входить до складу цілісного речення В тому… є
велика заслуга молодих); А ось щю беззаперечно; висадка на узбережжя
успішно застосовувалася й у Стародавній Русі. Речення аргументи
містяться в окремих фразах (перший і третій фиагмент) й в одній фразі –
в цьому випадку вони оформлені як вставні, бо приєднуються всередині
речення, з яким зв’язані (другий фрагмент). Речень-аргументів може бути
кілька (див. перший фрагмент). До них можуть приєднуватися також залежні
від них речення, що надає доказові поглибленого, розгорнутого характеру;
деталізована, об’ємна аргументація, виражена не тільки одним реченням, а
й поєднанням речень, використовується в проблемних статтях, матеріалах,
присвячених питанням міжнародної політики.
Речення -аргументи приєднують до тих, котрі їх стосуються, також із
допомогою сполучникових засобів (так, наприклад, приміром, ось
наприклад, скажімо, про це свідчить, наочне підтвердження цього,
підтвердженням цьому можуть служити й т.ін.), які підкреслюють,
підсилюють вираженість відношень, що склалися.
1.4. Залежними реченнями користуються для коментування опорного речення.
Такі відношення особливо притаманні інформаційному текстові. При ньому
опорне речення може виражати різноманітний зміст повідомлення про подію,
якісь дії, стан, справ, судження про подію, якісь дії, стан справ,
судження про що-небудь і т.д. В реченні-коментарі даються роз’яснення,
тлумачення або оцінка (інтерпретація) того, про то повідомляється –
окремих поняті) або змісту в цілому. На відміну від пояснення,
спрямованого на зняття, ліквідацію неясності в тексті, коментар являє
собою вибіркові роз’яснення, що даються автором для кращого розуміння
суті, характеру фактів, явищ, предметів. Звичайно, для коментування
вибираються суттєві аспекти повідомлюваного, які викликають суспільний
інтерес, мають вагоме значення. Тому важко переоцінити важливу роль
коментування для глибокого осмислення фактів дійсності, формування
громадської думки. Коментуючи, автор відповідає на багато питань,
пов’язаних із повідомлюваним: як це слід розуміти, поціновувати; що
являє собою хто-що-небудь; що є характерним для чого-небудь; яка суть
чого-небудь; які роль, значення, цінність, необхідність чого-небудь і
т.д.
Розглянемо фрагмент: Софія Pусова читала курс дошкільного і виховання у
Фребелівському інституті Києва, викладала французьку мову в Комерційному
інституті, редагувала “Світло” – легальний український педагогічний
журнал, що мав великий успіх серед просвітян та вчителів. З номера в
номер з’являлися на сторінках “Світла” роздуми Русової. Прості, щирі,
мудрі. То – роздуми Вихователя, Матері, талановитої Українки, котра
збагнула істину: культура й свідомість нації народжуються коло колиски
немовляти, над якою має витати рідний дух, звучати рідна пісня й рідне
слово.
Два речення-коментарі містяться в другому абзаці: Вони стосуються
компонента попереднього речення – роздуми Русової, в них висловлюється
поцінування праць відомого педагога, її ідей національного
самоусвідомлення.
Поширеним є коментування змісту всього повідомлення, на що вказує
займенник це або поєднання займенників цей, такий зі словом, котре
узагальнено позначає коментований зміст: Щоб подовжити оптимальні строки
сінокосу, господарства створюють різнодостигаючі травостої. Це, гадаємо,
правильний підхід до справи, бо дає змогу збільшити збір повноцінних
кормів; Багато підприємств легкої промисловості не справляються з
планами поставки, порушують зобов’язання перед торгівлею… Такі
стосунки між партнерами рівноправними, природно, не назвеш.
Засобами інтегративно-характеристнчного зв’язку при коментуванні є
сполучникові слова та речення: по суті; суть у тому, що; це означає, що:
йдеться про те, що; загалом; словом; одним словом; коротше кажучи та ін.
До сьогодні ембріонів утримують в анабіозі по кілька років. Але вчені
переконані, що межі “життя” зародка в пробірці вимірюються, як мінімум,
десятиліттями. Це означає, що з часом генетичну сутність, важливі якості
найцінніших і рідкісних тварин – як сільськогосподарських, так і диких
удасться довго зберігати в їхньому “законсервованому” потомстві; для
учасників підготовлено цікаву культурну програму, випущено пам’ятні
зночки, афіші, плакати, вимпели. Словом, як у доброї господині, до свята
все готове завчасно.
У газетних текстах коментування представлене як у складі авторської
мови, так і в мовних партіях, що належать іншим особам, компетентним у
тому чи іншому питанні. Таке подання коментаря посилює його
переконливість і достовірність інформації в цілому. Те ж можна сказати
про коментарі, які даються різними газетами, агентствами преси й т.д.
Оформляється таке коментування (одне речення-коментар або в поєднанні з
тими, що його стосуються) як у вигляді прямої мови, так і через різні
посилання (називаються ті особи, газети, агентства, організації, яким
належить коментар).
1.5. У залежному реченні повідомляється про міркування, асоціації,
почуття, бажання, славлення кого-небудь до чогось, котрі виникають у
зв’язку з тим, з приводу того, про що йдеться в опорному реченні. Як і
за коментування, в цьому разі опорне речення може бути різним за
змістом. Відмінність полягає у функції та змісті залежного речення –
воно слугує не для роз’яснення, а, можна сказати (узагальнюючи названі
функціонально-смислові різновиди), для вираження авторського ставлення
до повідомлюваного, до того, про що мовиться. Порівняйте: Згодом тут
побудують тунель, тоді буде відкрито безперешкодний в’їзд на естакаду.
Ця споруда з’явилася кілька років тому. Вона проклала найкоропшіии шлях
із північної частини міста в північна-східну. Справжнє задоволення їхати
таким мостом, що проліг над павутинням залізничних колій, тісних вуличок
і проїздів; У новому фільмі мані особливо сподобалася Офелія -ніжна,
сумна, невагома… Як цікаво було б побачити балерину в цій ролі на
великій сцені в “повнометражному” балеті “Гамлет”; Повернувшися в
Кентау, Касимбеков щиро захоплювався: “Золоті у нього руки… “людина
чудова, пряма, чесна. Таким і має бути справжній майстер”. Так,
майстерність – категорія ще й моральна.
У першому фрагменті спочатку йде опорне речення, а потому кілька
залежних, що стосуються поняття естакада: два речення-коментарі (ця
споруда з’явилася…; вона проклала найкоротший шлях…) і третє, в
якому автор говорить про те, яке почуття задоволення викликає їзда таким
мостом. Основним тут є повідомлення про відкриття нового в’їзду на
естакаду, решта слугують для того, щоб читач міг краще уявити собі цю
естакаду. В другому фрагменті (з відгуку на новий телефільм-балет) перше
речення є безпосереднім повідомленням за темою тексту: як сприйнято твір
(У новому фільмі мені особливо сподобалася…), а наступні речення його
доповнюють нерозривно зв’язаним із ним змістом – пояснюється, яка ж
Офелія створена балериною (ніжна, сумна, невагома), й говориться про
уявлення, що виникли у автора у зв’язку зі сприйняттям цього образу,
думки про те, як цікаво було б побачити балерину в цін ролі на великій
сцені. І, нарешті, в третьому фрагменті розповідається, як захоплюється
один майстер своєї справи трудовим мистецтвом і людськими якостями
іншого майстра. В реченні Так, майстерність – категорія ще й моральна
висловлюється думка, що виникла у автора у зв’язку з усім сказаним, із
твердженням героя, що справжній майстер повинен бути прямою, чесною,
гідною людиною. Функції речень, що розкривають думки автора з приводу
повідомлюваного, значні й розмаїті: з їхньою допомогою поглиблюється
інформація про щось, читач дістає орієнтири для сприйняття та оцінки
повідомлення, виклад стає жвавим, природним (розмовним), бо тільки в
розмовній мові спостерігаємо найрізноманітніші за характером
асоціативних зв’язків супутні смислові відгалуження. Вони поряд із
реченнями-коментарями особливо помітно відображають властиву
публіцистичній мові якість авторського “я” – відверто, прямо вираженого,
що необхідно для здійснення активного, чіткого в своїй визначеності
впливу публіцистики на суспільну свідомість. Розглянуті відношення
виразно передаються тематичним зв’язком, головна роль у якому належить
змістові залежного речення, де повідомляється думка автора з приводу
того (стосовно того), про що йдеться. Про таку семантику залежних речень
сигналізує наявність у їхньому складі компонентів вірю, віриться,
цікаво, здається, хочеться, подобається, звісно, зрозуміло, приємно,
радує, смутить, як важливо й т.п.
Порівняйте: Нашу бесіду перериває телефонний дзвінок. Валентина
Михайлівна бере трубку. “А навіщо записувати? –дивується. Я й так
запам’ятаю – все життя прагнула цього. Отже, літак в Антарктиду тільки
взимку… Віриться, капітан “Метелиці” першою з жінок планети прокладе
лижню на білому континенті; Колектив театру, напевно, із самого початку
привабила життєрадісна стихія п’єси Блаумана, гуманний пафос автора, й
добре, що ця захопленість продовжує жити у виставі, намагнічуючи її
виконавців. Як це важливо, коли в залі театру підтверджується вічно нова
й вічно стара істина: щовечора – Прем’єра!
1.6. Відношення між реченнями полягають також у тому, що одне з них є
повідомленням про щось, а друге – посиланням на джерело нього
повідомлення. Такі поєднання, подані навіть в одній фразі, відрізняються
від цілісного речення, котре позначує чиюсь мовленнєву дію.
Розгляньмо фрагмент, у якому конструкція прямої мови являє собою назване
поєднання речень: i>Створений природою квітник площею в 256,5 гектара в
Закарпатті називають “Долиною нарцисів”. Тепер її взято під охорону й
віднесено до складу Карпатського державного заповідника.
– На деяких високих вершинах нашого краю, – розповів професор
Ужгородського університету В.Комендар, – можна побачити екземпляри
природного вузьколистого нарциса, що займає нині великі простори в
урочищі Киреш у Хустському районі. Ця квітка має білі пелюстки з
полиском міді. У великих кількостях вона трапляється тільки в Закарпатті
й занесена до Червоної книги рідкісних і зникаючих видів рослин.
У наведеній (зі скороченнями) замітці йдеться про те, що взято під
охорону так звану “Долину нарцисів”. Після викладу основної інформації з
допомогою конструкції прямої мови повідомлюються ще дані за цією темою,
котрі стосуються вже самої рослини – нарциса. Тобто в цій конструкції
говориться про те, де трапляється нарцис, яка у нього форма квітки й
т.д., а компонент розповів професор Ужгородського університету… є
реченням-посиланням, ( яке вказує на те, хто повідомив дані про рослину.
Таким чином, розглядуване поєднання речень будується на такій основі:
одне речення, котре ввібрало в себе зміст чужої мови, є провідним у
смисловому відношенні, друге має допоміжний характер – пояснює, ким
повідомлені ті чи інші дані. Саме за такого тематичного зв’язку
складаються аналізовані відношення: одне речення є повідомленням про
щось, друге – посиланням на джерело цього повідомлення. Не впливає на
характер таких відношень і те, що в деяких випадках формально
речення-посилання може займати головну або незалежну позицію. Розгляньмо
таку інформацію: 3 цікавою й важливою ініціативою виступив колектив
одного з найбільших взуттєвих підприємств. Наш кореспондент повідомляє
подробиці.
Кожному з досвідчених майстрів було надано можливість виготовити з
матеріалів і на машинах підприємства свій власний, “авторський” фасон
взуття.
Результат цього не зовсім звичайного фахового конкурсу перевернув усі
сподівання, його учасниками було розроблено близько 120 оригінальних
моделей, схвалених спеціалістами. В цьому тексті йдеться про цікаву
ініціативу одного із взуттєвих підприємств. Спершу подано
інформацію-узагальнення, а потому наведено подробиці цього факту
посилання на те, хто про це інформує. Речення-посилання формально є
незалежним від наступного речення (можна було б поставити після нього
крапку), але цілком ясно, що за своєю функцією та змістом воно
відрізняється від усієї решти речень, які повідомляють про якісь сторони
факту – у нього інша, визначена роль: указати на джерело інформації.
Подібним допоміжним характером вирізняються речення-посилання й у таких
випадках. Американська газета “Інтернешнл геральд три-бюн” повідомляє:
італійський кінорежисер Франко Зеффіреллі розпочав зйомки фільми-опери
“Травіата” на музику Джузеппе Верді; Англійські мандрівники Р.Фієннс і
Ч.Бартон досягли Північного полюса на мотосанях, повідомляє агентство
Франс Пресс із Лондона.
Основною частиною цих повідомлень є інформація про події й факти, що
підкреслено й заголовками. Такі побудови у формі єдиного речення
утворилися в результаті взаємодії речення-інформації та
речення-посилання і, певно, при цьому зазнали дії компресії. Останні
можуть бути й власне реченнями, коли йдеться про те, які позиції з
певного питання займають ті чи інші засоби інформації (наприклад в
оглядах преси). Таким чином, тематичний зв’язок є основним показником
розглядуваних відношень, що вимагає особливої уваги до змісту і функцій
поєднаних речень. Про функції речення-посилання виразно свідчать
усталені в мові масової інформації засоби: як повідомив (хтось, у тому
числі газета, журнал, агентство і т.д.), за повідомленням (когось),
повідомляє, повідомив (хтось), повідомляється (де-небудь), за
повідомленням (звідки-небудь). Конкретне наповнення цих моделей може
бути різним, поряд зі словами повідомляє, повідомив вживаються слова
пише, заявив, підкреслив, констатує, зазначав, розповідає та ін. Такі
побудови дістали назву відкритої, або вільної прямої мови, їх
розрізняють із власне прямою мовою на тих підставах, що вони допускають
вільніше передавання чужої мови, зокрема, її скорочення, узагальнення
окремих положень, позбавлені буквалізму прямої мови. Проте це вже
результат відмінності конструкцій прямої мови. Коли пряма мова слугує
для відображення мовленнєвої дії, то, природно, передання чужої мови мас
буквальний характер. Якщо ж пряма мова слугує для повідом лення оцінки
чого-небудь, погляду на що-небудь, характеристики чого-небудь, розуміння
чого-небудь, то головне – передати найсуттєвіше в цьому відношенні, а
буквальна форма висловлювання може й не зберігатися.
Поєднання речення-інформації та речення-посилання оформляється як
надфразна єдність у тих випадках, коли їхній тематичний зв’язок
підкріплюється ланцюговим зв’язком, засобами якого в цих випадках є
слово це, поєднання слів цей, такий зі словами, що позначають вид
мовленнєвого повідомлення (висновок, слова, думка, гадка та ін.).
Таким чином, поєднання взаємопов’язаних речень на основі супровідних
відношень характеризується смисловою єдністю, бо одне речення виступає
як основне, опорне ( є носієм провідного смислу), а друге виконує
спеціальну функцію комунікативного заломлення щодо цього опорного
речення. Тобто в такому поєднанні одне речення є смисловим центром,
ядром, а інше (або &