Реферат з журналістики

ДЕЯКІ АСПЕКТИ СВОБОДИ СЛОВА

ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Гарантоване Конституцією України право наших співвітчизників на свободу
слова, на вільне вис-ловлення своїх поглядів і переконань створює міцне
підгрунтя для цивілізованого входження українського суспільства до
когорти держав з усталеним правовим статусом, які пишаються, насамперед,
високим рівнем забезпечення прав і свобод своїх громадян.

Свободу слова як поняття можна розділити на кілька аспектів. По-перше,
це свобода публічних висловлювань незалежно від їхнього політичного
змісту. По-друге, це гарантії для громадян на без-перешкодне отримання
повної та неупередженої інформації. Україна, яка перебуває у процесі
роз-будови демократичного суспільства, законодавчо га-рантує і перше, і
друге. Однак якщо зі свободою публічних висловлювань у нас більш-менш
усе га-разд, то одержання неупередженої інформації зде-більшого залежить
від конкретного політика, дер-жавного діяча або власника ЗМІ.

Утім, існує думка, що саме конкретний жур-наліст, а не власник ЗМІ має
нести відповідальність за достовірність і правдивість поширеного ним
мате-ріалу. Таке перенесення акценту відпові-даль-ності з видання на
журналіста сприятиме якості його роботи й ускладнить для власника ЗМІ
мож-ливість цензури, яку частково маскують під конт-роль достовірності
матеріалу.

Сьогодні часто можна почути й таке: свобода слова обмежується через те,
що ЗМІ, як правило, збиткові й не можуть забезпечити себе за рахунок
реклами чи передплати. А тому змушені шукати спонсорів. Такий підхід
дещо помилковий. По-перше. Результати свідчать: у багатьох випадках
немає прямої залежності між фінансовим станом преси й дотриманням
принципів свободи преси. По-друге. Надходження коштів від реклами і
перед-плати залежить від загального економічного стану країни. І якщо
економіка перебуває у кризі, то, зро-зуміло, і грошей на це не дуже й
багато. Однак ми, громадяни України, не повинні чекати на реалізацію
свого права на інформацію до успішного завер-шення економічних реформ.
Сьогодні необхідно робити все, щоб це право було забезпечене. Зокрема,
весь пакет законо-давства, який має регу-лювати діяльність ЗМІ в
Україні, зокрема, проблеми свободи слова та забез-печення прав громадян
у сфері інформаційного суве-ренітету та безпеки України, потребує
значного вдо-сконалення з ураху-ванням нових реалій
суспільно-економічного роз-вит-ку України й тенденцій розвитку світового
ін-формаційного простору. Зокрема, йдеться про те, що інформаційна
революція наприкінці ХХ сторіччя сформувала нові реалії, коли вільний
обмін думками став складовою сутності й одним з основних чин-ників
суспільного розвитку та відповідальності реального стану українського
медіа-ринку.

Основним предметом квотування і підтримки ЗМІ має стати чітко визначена
інформаційна про-дукція українського змісту, зорієнтована як на
внут-рішній, так і на зовнішній ринок.

Гасло «український зміст» — це поняття комп-лексне. Воно значно ширше
чинних обмежень за ознакою, мовою та державною незалежністю вироб-ника
інформаційних продуктів. Продукція україн-ського змісту повинна мати
переважно націо-наль-них авторів і виконавців, вироблятися на території
держави з обов’язковим залученням наших інвес-тицій та залишатися
власністю українських суб’єктів інформаційної діяльності.

Головною метою регулятивної підтримки україн-ського змісту має стати
якісний злам ситуації на національному медіа-ринку, приведення
техно-логічного та фінансово-економічного забезпечення до рівня
європейських вимог, змістовне наповнення відповідно до нашої
ментальності, культури і сис-теми цінностей, гідна репрезентація держави
в євро-пейському та світовому інформаційному прос-торі.

На сьогодні день центральною проблемою роз-витку інформаційної сфери є
забезпечення пра-ва на вільне отримання й обмін інформацією. Воно
потребує не політичних декларацій, а копіткої робо-ти та пошуку
відповідних законодавчих механізмів, уне-можливлення тиску на ЗМІ з боку
владних структур та фінансових кланів. Завдання складне, але його можна
виконати, спираючись на принципи обов’язково судового розгляду всіх
конфліктних пи-тань і формування демократичних засад суспільної
свідо-мості. Далі. Усі питання розвитку інформаційної сфери тісно
пов’язані зі станом національного медіа-ринку, який потребує якісних
змін: технологічних, змістових, управлінських. Створення
організаційно-правової ба-зи цих змін — нагальне завдання всіх гілок
української влади. Крім цього, забезпечення інформаційної безпеки
України і захист націо-наль-ного медіа-ринку вимагає перегляду основних
прин-ципів регулятивної політики на засадах інфор-ма-ційної відкритості
й підтримки власних медіа-ви-робників. Головним об’єк-том такої
підтримки має стати український зміст інформпродукції.

Нагальним питанням також є оптимізація струк-тури власності суб’єктів
інформдіяльності, як-най-швидший розвиток суспільного сектора, особ-ливо
в галузі електронних мас-медіа.

Щодо нашого законодавства в галузі ЗМІ, то воно в основному відповідає
загальноприйнятим між-народним правовим стандартам, конвенціям з прав
людини. Утім, це ще не гарантує реального захисту інтересів суспільства
щодо отримання віль-ної та неупередженої інформації.

Чинне законодавство, наприклад, залишило від-критим легальні шляхи до
необмеженої кон-центрації в руках окремих юридичних або фізичних осіб
дру-кованих ЗМІ, усіх різновидів електронних ЗМІ. Воно без будь-яких
обмежень дозволяє засно-вувати ЗМІ в нашій державі особам без
грома-дянства та гро-мадянам інших країн.

Немає реальних важелів для регулювання мовної ситуації. Саме тому
російськомовна преса в Україні становить переважну частину загального
обсягу друкованих ЗМІ.

Інформаційний простір завдяки нашим зако-нам виявився перенасиченим
неукраїнськими інфор-маційними потоками, ідеями і символами інших
куль-тур. Результатом цього є намагання витіснити віт-чизняні мас-медіа
з внутрішнього ринку і не-здатність їх вийти у світовий інформаційний
простір.

У цілому, як засвідчує практика, у нашому ін-формаційному правовому
кодексі мають бути такі ск-ладові інформаційної галузі, як законодавство
з виробництва і поширення інформації.

Подальшого вирішення вимагає питання еко-номічної свободи ЗМІ, зокрема
щодо оподаткування, встановлення прийнятних умов для виробників та
розповсюджувачів інформаційної продукції. Це одна з найболючіших проблем
усіх ЗМІ, видавничої сфе-ри, в якій функціонують тисячі видавництв і
видав-ничих організацій.

Та нині держава не має змоги підтримати фінансово 11 тис. 416
періодичних видань (за ста-ном на 01.01.2001 р.), які зареєстровані в
Україні. Мізерна допомога, яку вона спроможна надати згід-но з прийнятим
Держбюджетом на 2001 рік, голов-ним чином адресується виданням для
дітей.

Сьогодні в Україні 80% газет є приватними, і суспільству не байдуже, на
які гроші вони видаються, які політичні цілі переслідують їхні власники.
Соціум стурбований й тим, що ці видання відірвані від об’єктивних
процесів суспільно-полі-тичного життя, лише одиниці з них користуються
послугами Націо-нального інформагентства України, інших джерел, які
надають об’єктивну інформацію.

Ситуація погіршується для вітчизняних ЗМІ ще й тим, що зарубіжні ЗМІ
мають кращі умови для функціонування в Україні, аніж власно українські.
Вони виробляють в Україні свою продукцію й ухи-ляються від сплати мита
та податків, проводять демпінгову політику, відбираючи у покупців і
перед-платників рекламу. Зокрема, щодня в Україну через прозорі кордони
Росії завозяться величезні тиражі російських видань. Внаслідок цього
Держ-бюджет недоотримує значні кошти, порушується чин-не законодавство
України, ігноруються інтереси націо-нального виробника, а співвідношення
україн-сько-мовних і російськомовних видань зміню-ється на користь
останніх, тобто наших 20% і 80% — росій-ськомовних.

До речі, в Україні видається 0,4 книжки на одну людину, у Росії — 3,2, у
Польщі — 12,5, Ні-меч-чині — 19.

Сьогодні в Києві кількість годин радіо-мов-лення на добу становить 380.
І тільки 64 — дер-жав-ною мовою. В Україні зареєстровано періодичних
друко-ваних видань українською мовою трохи більше ніж 2,5 тисячі. Решта
— близько 8 тисяч — російські або двомовні.

Вихід із ситуації один — створити сприятливу ситуацію в газетному
бізнесі для вітчизняних ЗМІ шляхом зняття ПДВ з паперу, поліграфічних та
поштових послуг.

b

ої преси. З одного боку, щодо цих мас-медіа імпонує ідея закону про
повне відмежування преси від органів державної влади та органів
місцевого само-вря-дування. З іншого, у демократично і економічно
нерозвинутих країнах така преса миттєво пере-творюється на залежну від
грошових мішків або ж перетворюється на рекламно-еротичні видання з
набором сумнівних сенсацій. І тоді стає неможливим виконання ЗМІ таких
її головних функцій, як ін-формаційної, просвітницької, культурологічної
тощо. Незалежними від місцевих бюджетів ЗМІ можуть стати лише за умов,
коли зможуть самоокупуватися й існувати за рахунок надходжень від
реклами та передплати. На даному ж етапі необхідно забез-печити
невтручання владних структур у творчі про-цеси, пільгове кредитування,
інші економічні важелі щодо налагодження вітчиз-няного газетного
вироб-ництва.

До цього можна додати ще й таке. На зорі української незалежності
потрібно було 12 млн. дол. аби модернізувати Жидачівський
целюлозно-папе-ровий комбінат. Цих грошей не знайшлося. Сьогодні щороку
українські газети інвестують в економіку сусідніх держав (зокрема,
Росії), оплачуючи імпорт паперу, близько 5 млн. дол. Скільки паперових
комбінатів можна б було збудувати за цей період! Україна має всі
можливості виробляти офсетні плас-тини, плівки, кольорові фарби. Проте
ми їх так само імпортуємо…

Подібні проблеми існують і в царині електрон-них ЗМІ. А саме — питання
наповнення ефірних про-грам національним продуктом, дотримання кана-лами
мовної політики умов ретрансляції, прихованої суб-оренди каналів та ін.
Актуальною стає практична неврегульованість статусу іноземних
телерадіо-мов-ників, які не є рецензентами в Україні. І тому занадто
вільно почувається в українському ефір-ному полі багато закордонних
телерадіо-організацій, особливо у мережі кабельного телебачення.

Надто гостро сьогоднішні постала проблема щодо ліцензування
телерадіоорганізацій. Адже в 2000 році кінчився термін ліцензій у 78
компаній. У 2001 році він закінчується ще у понад 200 студій. До того ж,
майже 200 операторів кабельних телемереж із 300 існуючих ведуть мовлення
без визначених законом дозволів.

Щодо цього, то у справі ліцензування насам-перед має бути максимальна
прозорість. Проте основна увага має все ж таки надаватися місцевим і
дер-жавним телерадіокомпаніям, які становлять 95 % загальної кількості
наших електронних мас-медіа. Водночас необхідно зменшувати кількість
мало-потужних у творчому і технічному відношеннях те-ле-радіомовників.
До речі, подібним шляхом свого часу пішли такі країни, як Італія,
Польща, Німеч-чина та ін.

Потребує свого оновлення й законодавча база щодо функціонування
електронних мас-медіа. За-кони, що були підписані в перші роки
незалежності держави, на жаль, випередили об’єктивні реаль-ності
розвитку суспільства. Внаслідок цього ефек-тивність, наприклад,
радіомовлення, як одного з провідних державотворчих інструментів була
знач-но послаб-лена. Задекларовані засади створення незалежних
радіостанцій, які мали сприяти духов-ному та еко-номічному зміцненню
нації, правовому, естетичному та іншому вихованню аудиторії, вия-вилися
при-марними. Натомість у секторі приватного ефіру маємо не тільки культ
споживацької ідеології, а й чужомовну культуру з її деструктивним
впливом на масову свідомість слухачів.

Через кабельну мережу вільно, за наші гроші, ігноруючи вимоги роботи
державного радіо-мов-лення та TV, у наші оселі входять радіотелевізійні
канали сусідньої держави, і цей наступ не при-пиняється.

Значну увагу в колі окреслених проблем ви-кликають дискусії щодо
необхідності чи недо-цільності трансформації державного радіомовлення та
TV на громадське. Воно співмірне з гро-ма-дянським суспільством, і коли
суспільство політично неструк-туризоване, багато партій і рухів (понад
110), громадських і релігійних організацій ще й досі вагаються щодо
правильності історичного вибору українського народу, а іноді займають
ворожу по-зицію — у таких умовах створювати повноцінне громадське
мовлення дуже складно.

Верховною Радою прийнятий Закон «Про сис-тему Суспільного телебачення і
радіомовлення України» (18 липня 1997 р.) (Суспільне теле-радіо-мовлення
— це телерадіоорганізація зі статусом єди-ної загально-національної
неподільної і неприбут-кової системи масової комунікації, яка є об’єктом
права власності українського народу і діє згідно з єдиною програмною
концепцією. Суспільне TV грунтується на широкому представництві різних
верств суспільства, які через своїх представників у Громадській раді
забезпечують реалізацію про-грамної концепції та здійснюють конт-роль за
фінансово-господарською діяльністю теле-радіо-організації).

Суспільне телерадіомовлення створюється з метою всебічного задоволення
потреб суспільства в опе-ративній інформації, забезпечення
плюра-ліс-тич-ного характеру мовлення, зважаючи на національні
тра-диції, морально-етичні принципи українського народу. При Суспільному
телерадіомовленні діють Громадська рада (по одному представнику від
політичних партій, що мають депутатів у ВР, від творчих спілок, що
зареєстровані Мінюстом, від Президента України, Кабміну, Нацбанку,
Генпро-куратури, Нацради з питань TV та радіомовлення, Антимонопольного
ко-мітету України, Державного агентства України з авторських і суміжних
прав при Кабміні), Квалі-фікаційна рада (громадський орган, що
формується із спеціалістів і науковців у галузі телерадіомовлення),
Адміністративна рада (постій-ний розпорядчий орган Суспільного
телерадіо-мовлення, повноваження і функції якого визнача-ються статутом
Суспільного телерадіомовлення).

Суспільне телерадіомовлення фінансується за рахунок абонентської плати
за користування теле- і радіоприймачами, державного замовлення,
прове-дення кампаній із збирання коштів, видання спеціалізованих газет і
журналів, поширення влас-них аудіо- і відеозаписів, продажу власної
теле- і радіо-продукції іншим організаціям. Громадська рада Суспільного
телерадіомовлення може засновувати громадський фонд для залучення та
акумулювання коштів на некомерційній основі. Держзамовлення на програми
Суспільного телерадіомовлення не може перевищувати 20 % загального
обсягу мовлення. Рекламна діяльність на каналах Суспільного
теле-радіомовлення забороняється, за винятком спеці-ально зазначених у
програмі комерційних презен-тацій, час трансляції яких не повинен
переви-щувати 3% мовлення на добу).

Сьогодні Закон України «Про систему Суспіль-ного телебачення і
радіомовлення» не відповідає реаліям з деяких причин. Зокрема, він не
передбачає вирі-шення проблем зростання витрат на розвиток TV на
радіомовлення, жорсткої конкуренції з боку приват-ного сектора. Не
створює він й ін-струментів справ-ж-нього маркетингу суспільного
обслуговування, не веде до збільшення інвестицій у виробництво прог-рам,
врешті-решт — до зростання продуктивності праці українських журналістів.

Закон, скоріш за все, не вирішить проблеми достатніх джерел
фінансування. Адже введення абонплати за користування теле- і
радіоприймачами не викличе позитивної реакції в суспільстві, буде
сприйняте населенням як відверте здирництво.

Важливим моментом є рекламна діяльність. Згідно із законом, вона
забороняється на громад-ському TV. Таким чином, комерційні кампанії, і в
першу чергу ті, що поширюють свої програми націо-нальними мережами на
більшу частину території України, отри-мають майже весь портфель
реклам-них замовлень в Україні. Отже, закон усуває конку-рентів з ринку
в особі НТКУ. І це призведе до бан-крутства за-значених компаній з
наступним викупо-вуванням їх приватними особами.

Тому роздержавлення ЗМІ повинно бути зба-лансоване у двох
фундаментальних аспектах — доступності інформації та забезпечення
інфор-маційної безпеки України. До речі, першими против-никами
роздержавлення будуть ті журналісти, які сьогодні працюють у державних
ЗМІ, бо ніхто з них не захоче втратити стабільну заробітну плату.
Сьогодні важливе інше — необхідно подбати про те, щоб економічна
незалежність мас-медіа стиму-лювала прагнення представників у мас-медіа
до творчої свободи. Необхідно створювати економічні підвалини, за яких
видавничий і газетний бізнес в Україні буде прибутковим, вигідним і
рентабельним — яким він є в цілому світі.

Наприклад, ані в Польщі, ні в Угорщині чи Німеччині жодної державної
газети вже давно немає. Але там спочатку були створені економічні умови
для вільного функціонування ЗМІ. За наших ж умов акт, закон, указ про
роздержавлення можуть обернутися якраз протилежним негативним яви-щем,
коли тисячі газет буде закрито і журналісти втратять роботу. І буде
серйозна небезпека, коли роздержавлення у нас перетвориться на
олігар-хізацію ЗМІ.

Похожие записи