Жнива
Напруженою порою хліборобського сезону в українців були жнива, які
відбувались переважно у липні-серпні, а при дуже сприятливій погоді —
навіть наприкінці червня. Цей час у давнину для всіх слов’янських та
багатьох інших народів був жнивним, що знайшло відображення у назві
місяця, яка походить від основного знаряддя збирання врожаю — серпа.
Вирощений з великим трудом хліб необхідно було вчасно зібрати. При
добрій погоді кожен змарнований день погрожував значними втратами —
переспіле зерно висипалося. При цьому майже одночасно дозрівало озиме
жито, пшениця, овес («скороздря»), ячмінь. Примітивні, малопродуктивні
знаряддя (серп, коса) вимагали максимуму людської праці. Тому на жнива
виходили усією сім’єю. Заможніші наймали сезонних робітників, а поміщики
ще послуговувалися відробітками селян за різного роду позички, оренди
тощо.
Збір урожаю — це особлива за напругою фаза річного хліборобського циклу.
Крім турбот, пов’язаних з підготовкою жнивного інвентарю, вчасно і без
втрат зібрати вирощені плоди, селянин перебував у тривожному
морально-психологічному настрої: з одного боку, незмірна радість,
вдячність Матері-Землі і всім силам за урожай, а з іншого — побоювання,
страх перед злими силами, які можуть завадити зібрати з такими зусиллями
вирощений урожай. Тому підготовка до початку жнив і саме жнива проходили
у руслі вироблених місцевих традицій і звичаїв.
Хлібороби додивлялися, аби не зжати недоспіле зерно, яке давало неякісне
борошно. Жито і пшеницю жали тоді, коли стебла були вже жовті, а зерно в
колосках — тверде. Ячмінь косили тоді, коли стебла побіліли, хоча
колоски ще й недоспіли, оскільки у дозрілому стані вони швидко
обсипалися.
?????&???????K?Цим застерігались від збідніння («щоб не зійти на
жебраки» — Бойківщина). Також не мала права почати жнива хвора жінка
(Гуцульщина). Схоплені у жменю і зжаті одним махом серпа стебла клали на
землю. 10-15 жмень, перев’язаних перевеслом («повереслом»), становили
сніп. Перевесло скручували із стебел снопа. Величина снопа залежала від
роду збіжжя та його стиглості. Більшими були снопи із жита і пшениці (у
великих снопах менше втрат), меншими — з вівса, ячменю (через
сируватість стебел). На Волині, Поділлі зберігся дохристиянський ритуал:
женці сідали на перший зжатий сніп і виконували колядку.
Косовицю злакових, здебільшого вівса і ячменю, проводили двома
способами: «у вал» на стерню та «на стіну» (на стояче збіжжя). До кісяти
прилаштовували грабки чи лучок («облучку»), щоб за їх допомогою рівно
вкладати стебла.
В Україні снопи просушували переважно без застосування дерев’яних
кілків. Снопи вкладали у п’ятки, бабки (10-15 шт.), а також у полукіпки
(30 шт.). Зате в Карпатах обов’язковим було вкладати снопи у кладні
(«кладня», «полукіпок», «копа» тощо) навколо дерев’яного кілка, в якій
містилося 60, а навіть і 90 снопів.
Одразу після завершення жнив зернових культур жінки бралися до збору
льону і конопель, які на той час (початок вересня) дозрівали. Особливо
стежили, щоб не перезрів льон «скоцень», в якого самочинно тріскались
головки і насіння висипалось («скаче» — від чого і назва). Щоправда,
«поскінні» (білі) коноплі, з яких виготовляли біле полотно, брали у
липні. Технічні культури, що були важливими продуктами харчування (олія,
макуха) та цінною текстильною сировиною, вибирали без жодних
інструментів: рукою виривали по декілька стебель з корінням. Кілька
жмень льону чи конопель в’язали перевеслом у невеликі снопи («мандлі»,
«горстки», від староруського «горсть»- жменя).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
