Реферат на тему:
Життя і творчість Михайла Брайчевського – духовне джерело сучасної
української культури
Такою все життя тебе жадав зустріть я,
Надія вищих мрій – історія моя.
Неначе мить одна пройшли тисячоліття,
Відколи в перший раз тебе побачив я…
Та з тисяч домовин живою ти вставала,
Твій попіл оживав, неначе віщий птах,
І очі мовчазні ще ширше відкривала,
І знову йшла вперед із свічкою в руках.
М.Ю.Брайчевський
Упродовж століть український народ невтомною працею, розумом і талантом
творив свою самобутню культуру. Всю велич душі і майстерність наших
предків віддзеркалюють численні архітектурно-мистецькі пам’ятки,
звичайні охайні будівлі, знаряддя праці і національний одяг, усна
народна творчість, звичаї, традиції – все те, що боронило нашу рідну
землю віками, що захищало націю від знеособлення й зникнення з мапи
планети, що збагачувало вселюдську цивілізацію і культуру.
Протягом багатовікової історії український народ сягнув значних вершин
на терені культурного розвитку, створивши багато неповторних духовних
цінностей, але в сучасному суспільстві залишається актуальною проблема
національно-культурного відродження, вирішити яку не можна без
урахування досвіду минулих поколінь, історичної пам’яті українського
народу, формування й розвитку його національної свідомості.
Знання свого родоводу, історичних культурних надбань предків необхідні
не лише для піднесення національної гідності, а й для використання
кращих традицій у практиці сьогодення.
Отже, національна культура покликана відродити державницькі
духовно-моральні принципи, а українська держава активізувати процес
духовно-культурного розвитку.
Одним із представників духовного відродження XXI ст. можна сміливо
назвати вченого-універсала, всебічно обдаровану людину високої мужності
М.Ю.Брайчевського, наукова спадщина якого може допомогти розв’язати
сьогоднішні проблеми вітчизняної культури. Спробуємо об’єктивно
визначити місце цього видатного науковця в інтелектуальному і духовному
житті України. До останнього подиху він був на вістрі
суспільно-політичних подій – і в період так званої перебудови, і в перші
роки становлення незалежної України. Окрім того, що вчений займався
питаннями збереження й реконструкції історичних та культурних пам’яток,
він постійно виступав із численними публіцистичними статтями щодо
проблем сьогодення.
“Він не боявся, – говорив у прощальному слові на похороні великого
патріота Євген Сверстюк. – Тому й не змогли його перемогти, не змогли
викреслити з науки, навіть заборонивши на десятиріччя друкуватися й
працювати за фахом, як колись, згадайте, це трапилося з Шевченком Т.
Г.”[ 7, 105 ].
Михайло Юліанович Брайчевський народився 6 вересня 1924 р. в Києві.
Юліан Карлович, батько майбутнього історика, філософа, культуролога,
археолога, разом із своєю шляхетною сім’єю був змушений виселитися з
Польщі після придушення російськими військами повстання 1863 – 1864 рр.
Не збереглися, на жаль, документи, що могли б засвідчувати родовід
Брайчевських, оскільки під час масових репресій 30-х років мати Михайла
знищила їх. Родина за радянських часів не мала матеріальних статків,
хоча була високоосвіченою, музикальною. Мати виховувала дітей (у сім’ї
була ще сестра Михайла Олена, старша за нього на 14 років ), а батько
працював бухгалтером. Сестра, як і її брат, добре малювала, згодом
працювала графологом-криміналістом, отримала ступінь кандидата юридичних
наук.
Михайло вчився у середній школі №83, яка була розташована на вулиці
Круглоуніверситетській. Після закінчення 9-го класу, коли почалася
Велика Вітчизняна війна, Михайлові довелося підробляти у приватного
фотографа. Пізніше – креслярем та ін. Після війни Брайчевський навчався
на філософському та історичному факультетах Київського державного
університету ім. Т. Г. Шевченка одночасно. Саме у студентські роки він
захопився вивченням стародавньої історії та археології, навчаючись на
стаціонарі й працюючи одночасно в Інституті археології Академії наук
України. По закінченні університету працює молодшим науковим
співробітником цього ж закладу, а в 1955 р. захищає кандидатську
дисертацію і стає старшим науковим співробітником. Через п’ять років
його було переведено до Інституту історії ( 1960 – 1968 рр.) з метою
підняти рейтинг цієї установи. Творчий та науковий доробок митця у
період 50 – 60-х років становить ряд фундаментальних праць: “Нариси
стародавньої України”, “Історія Києва”, “Історія вітчизняної
математики”, “Історія селянства Української РСР”, “Історія українського
мистецтва” та не один десяток статей в енциклопедичних виданнях.
Звичайно ж, висвітлення історичних культурних традицій та дослідження
походження українського народу, його писемності, вірувань,
світосприйняття, державотворення, видатних історичних постатей – все це
не тільки не сприймалося належним чином протягом 60 – 90-х років
“корифеями наукового світу”, а й гальмувалося. Отже, не дивно, що 1968
р. М.Брайчевського було звільнено з роботи через, так би мовити,
скорочення штату ( репресії приховувалися).
Зараз, аналізуючи ситуацію, що склалася навколо історика, стає
зрозумілим факт вигнання, адже праця “Приєднання чи возз’єднання?”, що
видана була у Києві у 1972 р., гостро критикувала “Тези до 300-річчя
возз’єднання України з Росією (1654 – 1954)”, які не дозволялося навіть
обговорювати, не те, щоб критикувати. А Михайло Юліанович, здійснивши
докладний критичний аналіз партійної доктрини, спростував офіційну
версію щодо рушія історичного прогресу, а саме – “дружби українського й
російського народів”.
Вченого, на рівень якого, на нашу думку, слід орієнтуватися не лише
людям похилого віку, а й свідомій молоді, що входить ужиття, на щастя,
оминула трагічна доля В.Стуса, І.Світличного та багатьох інших. Він
разом із відомими представниками української культури другої половини
минулого століття намагався уникнути кризи культури індустріальної
цивілізації, хоча його, як і М.Грушевського, С.Єфремова, А.Кримського,
М.Зерова, О.Олеся та багатьох інших, намагалися або не помічати, або
просто забути, або – знищити!
Ім’я цієї людини добре відоме кожному, кому не байдужа Україна, її мова,
історія, культура. Воно є відомим не тільки в нашій державі, а й далеко
за її межами, до речі, не тільки в середовищі українців. Михайло
Юліанович протягом свого життя написав 600 наукових праць з історії
України, які охоплюють період з найдавніших часів до наших днів,
стосуються різних галузей історичної науки та різних спеціальних наук.
Уже такий надзвичайно широкий діапазон творчого пошуку засвідчує глибину
ерудиції і величезний талант ученого. Треба згадати і про велику
кількість публіцистичних праць Брайчевського, у тому числі спрямованих
на захист української мови. Він займався археологічними математичними
дослідженнями, дописав незавершений роман Чарльза Діккенса “Пригоди
Двіна Друда”, був художником (твори його опубліковані окремим альбомом),
поетом і перекладачем, автором глибоких літературознавчих та
культурологічних студій. Отже, можна тільки дивуватися величі й
багатогранності таланту цієї людини.
Проблеми давньої історії України були головною темою наукового життя
вченого. Більше півсторіччя він вивчав питання зародження та становлення
східного слов’янства, Київської Русі, козаччини. Як уже зазначалося, ним
написано сотні наукових праць, десять з яких – монографії. Вони
користувалися неабияким попитом і нині залишаються бібліографічною
рідкістю.
Щоби продемонструвати світові, так, саме світові, а не лише своєму
народові, шляхи історичного розвитку, культурні досягнення наших
пращурів, науковцю доводилося долати труднощі через уривчастість
писемних джерел, неможливість доступу до архівних матеріалів, заборону
працювати у фахових установах. Та незважаючи на це, М. Брайчевський
продовжував традиції української історичної школи М. Грушевського,
науковців 20-30-х років, праці яких у повоєнний час стали забороненими
і, можна сказати, випали з історіографії радянського періоду. Та хоча у
50-80-х роках XX ст. будь-яка згадка про М.Грушевського сприймалася
войовничо, Михайло Юліанович пропагував ідеї відомого історика та
відстоював метод критичного спрямування.
Лише в часи “відлиги”, коли стався справжній вибух у культурному та
політичному житті СРСР і, перш за все, на Україні, у Михайла Юліановича
з’явилася реальна можливість спілкуватися із творчою інтелігенцією,
талановитими представниками молоді й науковцями з-за кордону.
4
6
6
X
???????¤?¤?$???????c?припало на повоєнні роки, коли, незважаючи на
зруйновану війною економіку, Україна жила радістю перемоги та
сподіваннями на краще майбутнє. Ще у дитинстві Михайло Юліанович був
свідком безжального нищення світу духовної культури та людей, які його
творили, тож не дивно, що він ніколи не схилявся і не схилився перед
ідолами сучасності. Всі події, що відбувалися у країні протягом 50 –
90-х років XX ст., сприймав з погляду вічних цінностей.
Відомим науковому середовищу він став у 60-ті роки ґрунтовними
розробками етногенезу слов’ян, що відзначались особистим поглядом на
проблему витоків українського народу.
Повернувшись до Інституту археології у 1970 р., вчений бере активну
участь в організації щорічника “Київська старовина”, де згодом вміщує
статтю “Середні віки на Україні” – “Перспективи дослідження українських
старожитностей XIV – XVIII століття”, якою знов “привертає” до себе
увагу влади. Публікація подібних статей призводить до того, що “Київську
старовину” було закрито, а ті числа що побачили світ, вилучалися з
продажу та знищувалися.
Відомо, що з 1970 по 1978 р. М.Брайчевський перебував не тільки без
роботи, а й, фактично, без шматка хліба, оскільки він, нібито, не
витримав конкурсу на посаду старшого наукового співробітника. Сьогодні
цей прикрий факт ужитті вченого є зрозумілим, бо розпочата після зняття
П.Шелеста та приходу до влади В.В.Щербицького хвиля репресій щодо всього
прогресивного й, особливо, щодо будь-яких студій на ниві
українознавства, торкнулась і української науки, і особисто вченого.
У цей, “вільний від роботи” час Брайчевський вивчає київські пам’ятки
культури, займається питаннями охорони старожитностей Києва, консультує
молодих істориків, письменників, пише вірші…
О боже милостивий мій!
Я пронесу твої завіти
Крізь світ нездіяних надій,
Крізь всі запони і завіси…
…Я научу усіх живих
Тебе свідомо пізнавати,
Уб’ю отруйний корінь в них
Сліпої віри та зневаги…
Такі гіркі роздуми – в поезії “Молитва” [6, 26]. Саме в поетичних рядках
виллється весь біль за Україну, що переповнював душу науковця. В його
“Піетті” – той самий розпач, зневіра й, водночас, сподівання на майбутнє
відродження країни:
…Для чого твій народ
Знемігся у кайданах ?
Для чого дощ рясний
Гірких гарячих сліз
Зросив твої степи
В ім’я панів поганих, –
Від чого мозок мій
Зайнявся, наче хмиз ?..
…Ти б’єшся на землі,
Як птах, камінням збитий.
Твої дочки й сини
В кайданах, мов раби, –
Та вірю я, що ти
Жива і будеш жити, дух твій не сконав
В горнилі боротьби…
Із кінцем брежнєвської епохи вченому вдалося повернутися до роботи в
Інституті археології, а з початком українського національного
відродження Михайло Юліанович, уже як доктор історичних наук (з 1989
р.), став працювати разом із людьми, які виборювали самостійну Україну,
розгорнув активну діяльність у межах Товариства шанувальників
української мови ім. Шевченка (майбутньої “Просвіти”), був серед
зачинателів Руху.
Радісним і довгоочікуваним було проголошення державної незалежності
України у 1991 р. Брайчевський віддав увесь потенціал останнього свого
десятиріччя на благо української науки й культури. Його публікації
з’являються у вітчизняних та зарубіжних виданнях. Побачили світ у
повному обсязі: “Історія міста Києва”, монографія “Скарби знайдені та
незнайдені” (1992), “Походження слов’янської писемності” (1998);
“Літопис Аскольда” (2001), створено розділи “Історії української
культури”. Брайчевського обирають професором Києво-Могилянської
академії, удостоюють звання “Заслуженого діяча науки України”. Він стає
дійсним членом Української Вільної Академії (США), дійсним членом
Наукового товариства ім. Т.Шевченка, членом Українського історичного
товариства (США), членом редколегій багатьох часописів та збірок.
Доктор історичних наук Г.Івакін стверджує, що М.Брайчевський одним із
перших висловив думку, яка сьогодні є майже аксіомою для славістів, про
те, що “проблему етногенезу слов’ян слід розв’язувати через ґенезу
конкретних слов’янських народів, враховуючи момент своєрідності та
можливості різних шляхів формування кожного з нас” [7,21].
Брайчевський, зокрема, вважав: “Процес етнополітичної консолідації
східнослов’янських племен, а разом з цим і активний вихід їх на
історичну арену, стався у І тис. і матеріально засвідчений черняхівською
культурою. Цей яскравий соціокультурний феномен був наслідком не лише
внутрішнього розвитку слов’ян, а й результатом інтенсивних зв’язків з
провінційно-римським світом” [5, 76]. На його думку, Русь, як і
більшість інших середньовічних держав, не стала мононаціональною, її
етнічна єдність була відносною. Вчений застерігає, що не слід у
давньоруській народності вбачати щось стале і незмінне, підкреслював, що
Русь – це лише певний етап у тривалій етнічній історії східного
слов’янства. Вважав, що пращурами кожного з трьох сучасних
східнослов’янських народів було населення тих земель, які стали згодом
їхніми етнічними територіями.
Концепція соціокультурного розвитку східних слов’ян у 1 тис. набула
логічного завершення із дослідженням проблеми їхнього входження до
європейської цивілізації – через прийняття християнства та появу
писемності. Таким чином, автор “Літопису Аскольда” довів, що
християнство на Русі було започатковане не безпосередньо Володимиром
Великим у 988 р., а цьому сприяв весь хід історії східних слов’ян. Адже
факти багатовікового прилучення слов’ян до нової віри засвідчені
виникненням у IV ст. перших єпархій в античних містах Північного
Надчорномор’я, а саме прийняттям християнства готами на державному
рівні. Вже тоді, скоріш за все, з’явилися перші християнські общини і в
антському суспільстві ( черняхівська культура ) і т. ін. Лише у VIII –
IX ст. процес християнізації набуває нової сили, і за часів Аскольда
відбувається офіційне хрещення Русі. Пізніше християнство на деякий час
втрачає силу офіційної релігії, оскільки було вбито Аскольда, що
призвело до зміни династії. Тому, як вважає М.Брайчевський, на відміну
від припущень Б.Рибакова, тільки друге офіційне хрещення Русі за князя
Володимира зробило православ’я державною релігією.
Під час роботи над реконструкцією “Літопису Аскольда” науковцю довелося
зосередитися на проблемі виникнення слов’янської писемності, підтвердити
власну думку щодо ролі великого просвітника Кирила (вчений вважає, що
саме Кирило винайшов глаголицю).
До думок ученого прислухалися (хоч іноді й не поділяли їх) такі провідні
фахівці різних наукових центрів, як: Л.Гумільов, В.Горський, В.Мавродін,
І.Фроянов, А.Кирпічников, М.Тиханова та ін. їх вражала енциклопедичність
знань та емоційність Михайла Юліановича, оскільки його цікавили
найрізноманітніші явища науки, культури, мистецтва. Не можна не згадати,
що він також художник (підтвердженням цього є успішні демонстрації його
робіт), автор багатьох поетичних творів (поема “Григорій Сковорода”,
“Книга притчею”, “Гореславич” та ін. На жаль, 23 жовтня 2001 року
будівничий української національної культури М.Брайчевський пішов із
життя, залишивши по собі “золотий фонд” української історіографії.
Нагадаємо слова о.Юрія Мицика із статті “Вічна пам’ять (замість
некролога професору М.Ю.Брайчевському)”: “Дослідження його творчого
доробку заслуговує як мінімум монографії…” [7, 6].
Справа його життя – вічна, адже, дякуючи однодумцям, колегам, учням,
меценатам та й взагалі добрим людям, продовжують виходити його праці,
відбуваються конференції його пам’яті, видаються присвячені йому та
справі його життя книги.
Література:
Брайчевський М. Вибрані твори. – К.: Наукова думка, 2004. – 356 с.
Брайчевський М. Історія української культури. – К.: Наукова думка, 2001.
– 1134 с.
Брайчевський М. Літопис Аскольда. – К.: Український центр духовної
культури, 2001. – 89 с.
Брайчевський М.Утвердження християнства на Русі. – К.: Наукова думка,
1989. – 296 с.
Брайчевський М. Походження слов’янської писемності. – К.: Видавничий дім
“КМ Академія”, 2002. – 154 с.
Брайчевський М. Часу круговерть. – К.: “Смолоскип”, 2003. – 176 с.
“Вічна пам’ять (замість некролога проф. М.Ю.Брайчевському)”, Наукові
записки НаУКМА, т. XX ст., Історичні науки, К. 2002. – С. 6 – 9.
Павленко Ю. Михайло Брайчевський. Вчений і особистість. – К.: “Фенікс”,
2002. – 228 с.
Целік Т. Особистісне начало у філософській культурі Київської Русі. –
К.: Вид. ПАРАПАН, 2005. – 312с.
”Communication de Mucailo Braithevski, Rouch”, Materiaux du Congrus
Constitutifus, Paris, 1990. – p. 30 – 36.
“Everyday Life and Letters in Ancient Russia”, The Courier, June, 1998.
– p. 266 – 290.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
