.

Збереження національної ідентичності русинів-українців східної Словаччини (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2328
Скачать документ

Реферат

на тему:

Збереження національної ідентичності русинів-українців східної
Словаччини

Кілька сторіч русини належать до автохтонного населення регіону, що
простягається вздовж південних та північних схилів північного хребта
Карпат. Ця територія в наші дні належить чотирьом державам: Україні
(Закарпатська область), Польщі (лемківський регіон на північному сході
країни), Словаччині та Румунії (Мармароська область). Невелика частина
русинів знаходиться й у північно-східній частині Угорщини, а від ХVIII
ст. – в області Воєводина в Сербії та Срему в Хорватії. Від кінця ХІХ
ст. багато русинів живуть у діаспорах Сполучених Штатів Америки, в
Канаді та інших країнах усіх континентів.

Більшість русинів Словаччини проживає в її північно-східній частині.
Раніше це була північна частина Спішської, Шарішської та Земплінської
жупи, а від 1946 р. – це області Бардейов, Гуменне, Медзілаборце, Сніна,
Стара Любовня, Стропков, Свидник та Прешов. Сьогодні 87,4% русинів живе
у Прешовському краї, найбільше – в області Медзілаборце (5 121), Свидник
(3 529), Сніна (3 487), Гуменне (2 306) та Бардейов (2 167)[6].

За М. Мушинкою, на 2000 р. на території Східної Словаччини компактно
проживало приблизно 122 000 людей русько-українського походження[1].
Можливо, дехто вважає цю цифру завищеною. Але, за даними статистики, на
2001 р. у Словацькій республіці проживало 24 201 русинів та 10 814
українців, разом – 35 015 чоловік. В анкетах перепису, крім питання про
національність, було ще питання про материнську мову, тобто мову, якою
говорять у сім’ї. Виявилося, що 28 885(!) людей, які записалися
словаками, говорять вдома русинською мовою та ще 1 342 людей, записаних
словаками, говорять українською мовою. Що ж це за словаки? Напевно, це
українці та русини, які вже забули своє походження або  не хочуть
пам’ятати, а незабаром забудуть і мову. Якщо до тих, хто записався
русинами (24 201), додамо тих, хто записав материнською мовою русинську,
але в графу «національність» поставив будь-яку національність, крім
русинської та української (29 029), а до них додамо ще тих, хто
записавсь українцями  (10 814), та тих, хто зголосився до будь-якої
національності, крім української та русинської, але записав материнською
мовою українську  (4 366)[7], то одержимо 68 410 людей явно
українсько-русинського походження. А скільки русинів-українців вже
говорять вдома словацькою та зголосилися до словацької національності?

Останнім часом люди, незважаючи на своє походження, краще воліють
пристати до етнічної більшості країни, вбачаючи у такому виборі кращі
перспективи життя й розвитку для себе і своїх дітей.

Перепис населення 1991 р. був справді демократичним: кожен громадянин
мав змогу зголоситися до тієї чи іншої національності. Його результати
були катастрофічні: 17 197 русинів та 13 280 українців, разом 30 477
людей, що є лише четвертою частиною з усіх, хто справді має
русько-українське походження і проживає на території Східної Словаччини.
Тобто понад три чверті членів нашої національної групи добровільно
зголосилися до словацької національності, незважаючи на своє походження
та факт, що переважна більшість з них користується лемківською говіркою,
яка є діалектом української мови[1].

Становище русинсько-української меншини невтішне, асиміляція набирає
великих обертів. З 250 сіл, у яких живуть русини-українці і в яких хоча
б при одному перепису населення з 1890 по 1980 р. понад 80% населення
зголосилося до руської (української) національності, вже під час
перепису населення 1991 р. лише у 21 населеному пункті більше 50%
зголосилося до руської (русинської) або української національності. Це
при тому, що в русько-українських селах Східної Словаччини (на відміну
від українських сіл у сусідній Польщі) ніколи не було масового виселення
місцевого населення і заміни його населенням іншої національності.
Русини-українці у Словаччині добровільно зрікаються своєї первісної
національності й добровільно пристають до словацької національності,
тобто до національності майоратного населення. У багатьох селах молоді
батьки зі своїми батьками та ровесниками говорять місцевим діалектом, а
з власними дітьми – словацькою літературною мовою. У містах – це
суцільне явище. Навіть молоді батьки, для яких українська чи русинська
мова є справою професії (педагоги, журналісти, працівники
культурно-освітніх установ та громадських організацій) із власними
дітьми та онуками говорять словацькою. Словацька мова є офіційною мовою
майже в усіх русько-українських селах: нею ведуться сільські збори,
передачі в місцевих радіовузлах і т.ін. навіть у тих селах, де понад 50%
населення вважають себе руської або української національності, не було
випадку, щоб громада домагалась свого законного права – вживання рідної
мови в офіційних стосунках[1].

Україна дуже швидко втрачає велику частину свого народу. І причин такого
стану є декілька. Кожна цивілізована держава, у тому числі й Україна,
повинна піклуватися про представників свого майоратного етносу, які
живуть на територіях інших країн. Але від початку своєї незалежності
Україна особливо не переймається проблемами діаспори, про що
неодноразово йшлося на Міжнародному конгресі «Українська освіта в
світовому просторі» (2006). Усі представники від українських діаспор
говорили про відсутність державної підтримки – брак коштів, недостача
шкіл, учителів, навчальних програм, підручників і т.ін. Але ж очевидно,
що зберегти національну свідомість зарубіжних українців можна тільки за
допомогою культурно-просвітницької роботи.

Протягом усієї історії України українська діаспора відігравала величезну
роль у збереженні та розвитку її національної, духовної і матеріальної
культури, сприяла піднесенню національної свідомості та налагодженню
культурних зв’язків українців усього світу. Але потихеньку минають ті
часи, коли діаспора допомагала вижити Україні. Нині настав момент, коли
Україна має допомогти вижити діаспорі.

Серед причин нечувано швидкої асиміляції Юрій Бача називає відверто
асимілятивну політику Словацької держави, яка, хоч і робить деякі кроки
назустріч українсько-русинській національній меншині, все ж не підтримує
її достатньо. Юрій Бача також говорить про вину української інтелігенції
Словаччини, священиків та національно несвідомих батьків, які своїми
діями або бездіяльністю підтримують політику словакізації[2].

x

z

?????¤?¤?$?????-?x

z

,ть» (1993), «Політичне русинство – українська проблема» (1996),
«Політичне русинство – сепаратизм у дії» // Літ. Україна. – 1999. – 13
травня – С. 3, «Шлях політичного русинства на Закарпатті – дорога в
нікуди» // Срібна земля – фест. – 1999. – 27 трав. – С. 15 та ін. На
підставі першоджерел, автор розкриває антиукраїнську суть політичного
русинства, спрямованого на відрив Закарпаття від України, на  штучне
витворення із закарпатських українців нового народу. Дослідник
переконливо показує, що ідеологи політичного русинства перебувають на
службі імперських сил Москви, блокуються із світовими силами зла, які не
сприйняли незалежності України й обстоюють в Українських Карпатах свої
політичні та економічні інтереси[3].

Спроба створити ще один етнос на Закарпатті лише загострює проблему
асиміляції закордонних русинів. Постає питання, чи вигідно країнам, де
проживають русини, підтримувати сепаратистський рух політичного
русинства? Що буде наслідком відречення русинів від України? Невже хоч
одна з держав віддасть бодай найменший шматочок своєї землі новій
русинській державі? Ні! Наслідком буде легка й швидка асиміляція
національної меншини, яка не має країни-заступниці, не знає, звідки
чекати інформаційної та матеріальної підтримки, і може сподіватися
тільки на свої сили. Така меншина довго не проживе.

Ось що каже про це Олекса Мишанич: «Якщо ті національні меншини в
Словаччині, Угорщині, Югославії і Польщі, які визнають себе окремою
національністю – русинами, віддаляться від українського етносу,
оголосять «нічиїми», самі оберуть шлях своєї національної загибелі. Ми
всі розуміємо, що ні Польща, ні Словаччина, ні Угорщина, ні Югославія не
будуть респектувати таку кількатисячну «національність». За нею не буде
своєї держави, не буде корінної нації й вона буде приреченою на повну
національну смерть, тобто буде асимільована. Це нині успішно робиться.
Замість консолідації нації русинський політичний сепаратизм розвалює її,
подрібнює і знищує»[4].

Повернемось до конкретної ситуації з русинами в Словаччині. Товариство
інтелігенції русинів Словаччини провело ґрунтовне дослідження серед
жителів Східної Словаччини, яке покликане було окреслити сучасну
ситуацію русинської меншини, її погляди та переконання не лише щодо
національної свідомості та самоідентифікації, а й стосовно всіх сфер
життя суспільства та перспектив розвитку в регіоні. Одна з частин
опитування стосувалася якраз самоідентифікації. Було задано питання про
те, до якої національності респонденти записалися під час переписів
населення 1991 та 2001 років. Відповіді були такими: у 1991 р. русинами
записалося 51,2% респондентів, словаками – 30,1%, українцями – 13%, не
знають (чи не пам’ятають) 5,4% опитаних. У 2001 р. русинами вже
записалося 69,6% опитаних, словаками – 24,1%, українцями – 6%, і до
інших національностей віднесло себе 0,3% респондентів. Бачимо, що за
десять років 7% опитаних з українців перетворилися на русинів чи
словаків. Якщо вважати, що русини – це частина українського народу, то
процес повернення до близьких коренів є природним. Але у згаданому вище
дослідженні маємо відповідь і на те, що думають респонденти про своє
походження. Цікаво, що 32,2% опитаних ніколи не задумувалися про своє
походження, 28,6% вважають, що походять від східних слов’ян, 14,2%
бачать своїх предків у білих хорватах, 9% вважають, що вони є власне
українцями, 6% – що вони є словаками східного обряду, 4,8% – думають, що
походять від змішання українців, словаків та поляків, 2,7% вважають себе
західною частиною російського народу, 0,9% – нащадками етрусків або дали
інші відповіді. Якщо розмежувати ці дані за віковими категоріями, то
побачимо, що ніколи не задумувалися про своє походження більшість людей
середнього віку (73,49%), так само відповіли 51,47% старших респондентів
і 53,33% – наймолодших. Респонденти середньої генерації, очевидно,
замолоду отримали дуже мало знань щодо свого походження, а нині вже не
змогли поповнити ці знання. Навпаки, старша генерація ще зберегла в
пам’яті деякі відомості про те, звідки походить, а молодші люди за
останні десять років чули або читали досить багато інформації про
русинів. Таку думку підтверджує і те, що графу «походження від білих
хорватів» у людей 40 – 50-річного віку відмітило лише 9,6%, коли серед
інших вікових категорій таку відповідь дало від 14 до 17% респондентів.
Графу «українське походження русинів» найбільше відмічали респонденти,
старші за 65 років (16%), а серед інших вікових категорій «так»
відповіли приблизно 9% опитуваних[5]. Тобто засоби масової інформації
найбільше впливають на свідомість молоді, яка може й не прислухатися до
думки старшого покоління.

Отже, бачимо, що боротьбу за виживання українських діаспор, зокрема у
Словаччині, треба починати з консолідації зусиль українських організацій
та українських громад за кордоном. У кожній країні, де живуть українці,
є люди-ентузіасти, які всіма силами стараються зберегти рідну культуру й
мову, передати їх новим поколінням українців. Таких лідерів ми маємо
підтримувати в першу чергу. Українські освітні організації плідніше
працюватимуть, налагодивши зв’язок одна з одною, маючи можливість
ділитися досвідом, навчальними матеріалами та натхненням.

Найважливішими осередками збереження й розвитку національної культури є
школи. А українські та русинські школи у Словацькій республіці невпинно
зникають, мову викладання міняють з української та русинської на
словацьку. Але ж виховання дітей материнською мовою є основним засобом
збереження та укріплення національної свідомості, що означає і
збереження та розвиток національної культури, як і інших етносоціальних
та етнопсихологічних відмінностей народу. В усіх випадках зміна мови
викладання з української на словацьку відбулася  за бажанням батьків. Не
дивлячись на це, Словацька держава намагається утримувати українські
школи навіть там, де кількість учнів є нижчою встановленої норми (15
учнів). Це гарний приклад для України, яка повинна докласти всіх зусиль
для повернення тисяч людей до рідного етносу, а з ними до України
повернуться й серця їхніх нащадків.

Література

Мушинка М. Русини-українці Словаччини 90-х років ХХ століття. – Десять
років демократії (1989 – 2000). Здобутки і втрати. – Ужгород, 2002. – С.
31 – 44.

Бача Ю. Здобутки і втрати українців Чехословаччини протягом останніх
десяти років. – Десять років демократії (1989 – 2000). Здобутки і
втрати. – Ужгород, 2002. – С. 56 – 66.

Хланта І. Сучасний стан національного питання в Закарпатській Україні. –
Десять років демократії (1989 – 2000). Здобутки і втрати. – Ужгород,
2002. – С. 44 – 56.

Мишанич О. Закарпатський політичний сепаратизм: міфи і дійсність. –
Десять років демократії (1989 – 2000). Здобутки і втрати. – Ужгород,
2002. – С. 12 – 24.

Lipinsky J. Sabareflexia postavenia a vyvoja Rusinov na Slovensku. –
Robert Vicovydavatelstvo, 2002. – 128 s.

Scitanie obyvatelov, 2001. – S. 19, 21.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020