Законодавче забезпечення мовних прав і обов’язків в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3310
Скачать документ

Реферат на тему:

Законодавче забезпечення мовних прав і обов’язків в Україні

Тема розглядається з точки зору прав, передбачених міжнародним та
внутрішнім законодавством, у порівнянні задекларованих прав з реальним
станом прав паралельно українців та найбільшої національної меншини –
росіян. Свідомо ставимо акцент якраз на такому порівнянні, оскільки саме
російська мова є реальним і діючим інструментом знищення української
нації. Бо лише мова є визначальним чинником національної належності.
Тому в Рамковій конвенції “Про захист національних меншин” найбільш
чітко і широко виписані саме мовні права. Українці повторюють шлях своїх
північно-східних сусідів – фінномонгольських народів, що, перейнявши
чужу їм слов’янську мову, перестали бути кимось, а стали “рускімі –
чьими-то”. Така постановка питання на часі тому, що в текстах
міжнародних угод про права використовується термін “більшість
населення”, а ми, українці, перетворюємось у меншість, що, будучи
більшістю, має в себе вдома прав значно менше, ніж російська меншина.

Але спочатку наївне питання. Чому в Україні на всіх рівнях під будь-яким
приводом уникають розгляду тем, пов’язаних з правами українців?
Відповімо: тому що права людини в цілому і право на мову зокрема є
базовим елементом гідності. І тому спочатку слід з’ясувати, що таке
гідність, достоїнство. У новому “Тлумачному словнику української мови“
читаємо: достоїнство, гідність – це зовнішній (підкреслюю – зовнішній)
вияв усвідомлення своїх прав, свого значення, поваги до себе. Як бачимо,
гідність – це дуже просто: спочатку пізнай і усвідом свої права, а потім
зовнішньо прояви це усвідомлення – і ти матимеш гідність. А який стан
дотри-мання мовних прав українців в Україні? Їх суцільне ігнорування. І
де той зовнішній вияв усвідомлення своїх прав? Нема. Чому? Бо українці
не знають своїх прав і не знають, як їх зовнішньо виявити. А кому
потрібно, щоб українці мали гідність? Очевидним є те, що окупаційна
влада зацікавлена у відсутності у підкорених гідності, а відтак – і в
приховуванні від корінної нації відомостей щодо її прав.

Розглядаючи законодавчі акти про права, слід пам’ятати і про обов’язки,
покладені на сторони тими ж документами. Це суттєво. Які ж у нас мовні
права, стосовно кого вони порушуються, як вони узгоджуються з
обов’язками?

Мовні права викладені в “Загальній декларації прав людини”, в Конвенції
“Про захист прав і основних свобод людини” 1950 р., в Рамковій конвенції
“Про захист національних меншин”, в Конвенції “Про забезпечення прав
осіб, які належать до національних меншин”, у Конституції, в Законі “Про
мови в Українській РСР” та в Законі “Про захист прав споживачів”.

По можливості, цитуватиму неповні тексти тих чи інших статей, а лише
саму їх суть.

Базовим документом при розгляді прав людини має бути “Загальна
декларація прав людини”. У статті 2 зазначено: “Кожна людина повинна
мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно
від …, мови, …, національного … походження …”. Далі в тексті
згадка про мову відсутня, але є статті, що мають до мови безпосереднє
відношення. Так, у статті 12 читаємо: “Ніхто не може зазнавати
безпідставного втручання у його особисте … життя, …. Кожна людина
має право на захист закону від такого втручання або таких посягань”.

Аналогічні вимоги викладені і в Конвенції “Про захист прав і основних
свобод людини 1950 року”. У статті 14 говориться: “Здійснення прав і
свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої
дискримінації за ознакою мови, … національного походження …”. А в
статті 8 зазначено: “Кожна людина має право на повагу до її особистого
життя”.

Який зв’язок вислову “особисте життя” з мовою? Звернімось до нового
“Тлумачного словника української мови”. “Особистий – який є власністю
окремої особи, безпосередньо належить їй, власний, …який безпосередньо
стосується якої-небудь особи, пов’язаний з нею; інтимний, приватний,
індивідуальний”. І ніхто не заперечить, що мова – це прояв діяльності
людини, який безпосередньо стосується людини, пов’язаний з нею і є
приватним, індивідуальним. Мовою українців є українська мова. Це є одним
із проявів буття і прямо стосується особистого життя українців. Тож
порушення мовних прав шляхом застосування у суспільному житті України
чужої мови та ігнорування української мови є “безпідставним втручанням в
особисте життя”, і це явище має тотальний характер – від мови
спілкування продавця магазину до мови виступу президента.

Щодо права на захист від такого втручання або таких посягань, то певні
норми в законодавстві Укра-їни існують. Проблема не тільки в ігноруванні
державою цих норм, а й у непоінформованості українців про ці норми та
про можливість скористатися правом на захист.

Ось текст статті 5 “Загальної декларації прав людини”: “Ніхто не повинен
зазнавати…, нелюдського або такого, що принижує його гідність,
поводження і покарання”. Аналогічні вимоги викладені і в статті 3
Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини” 1950 р.: “Жодна
людина не може бути піддана нелюдському або такому, що принижує її
гідність, поводженню”.

Гидувати мовою корінної нації – це по-людськи? Це не по-людськи, і це
принижує гідність. Існуюча практика переходу в спілкуванні на російську
мову з українськими росіянами – це, на мою думку, зневага інтелекту цих
росіян.

Цитую статті 22 та 27 «Загальної декларації прав людини»: “Кожна людина,
як член суспільства, має право на… здійснення необхідних для
підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав … Кожна
людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства”.
Чи може українець здійснити це право в умовах нехтування українською
культурою? Ні. Чи може українець “вільно брати участь у культурному
житті суспільства”, якщо в цьому суспільстві обмежено існування його
культури? Ні, не може. Чи є культурною людина, яка не знає мови свого
роду (нації) або погано нею володіє? Ні.

І окремо про вислів «скільки мов я знаю – стільки раз я людина». У
класичній праці “Думка і мова” відомий мовознавець О.Потебня з приводу
двомовності писав: “Знання двох мов у ранньому віці – це не володіння
двома системами зображення й повідомлення одного й того самого кола
думок. Навпаки, воно роздвоює це коло й наперед утруднює досягнення
цілісності світогляду, заважає науковому абстрагуванню”. І далі вчений
про вивчення іноземних мов дітьми пише: “Так з дітей, які мають непогані
здібності, робляться напівідіоти, живі пам’ятники безглуздя і душевного
холопства батьків”. І щодо двомовності цілих націй: “Вплив двомовності
на більш широкі класи населення, майже на цілі, хай малочисельні,
народи, як чехи, я думаю, теж несприятливий”.

Тема мовних прав, викладених у “Загальній декларації прав людини”,
завершується статтею 29: «Кожна людина має обов’язки перед суспільством,
у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи. При
здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки
таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення
належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення
справедливих вимог моралі». Про обов’язки (в т.ч. національних меншин)
нижче, а от щодо “обмежень, які встановлені законом”, то в Україні
достатньо законів, які ігнорують “справедливі вимоги моралі”, порушують
права українців. Так, виготовлення технічної і проектної документації
російською мовою приневолює українців (і тих, хто розробляє, і тих, хто
потім користується цією документацією) до примусової праці з перекладу.

Поцікавтесь, яка вартість праці з перекладу, які витрати часу при
перекладі з російської на українську. Запи-тайте, що кажуть про двомовне
“сіпання” психологи. А стаття 4 Конвенції “Про захист прав і основних
свобод людини” 1950 р. говорить: “Жодна людина не може перебувати в
рабстві або в підневільному стані. Жодна людина не може бути приневолена
до примусової чи обов’язкової праці”. А українці в Україні перебувають у
“підневільному стані”, їх “приневолюють до примусової чи обов’язкової
праці”, бо вони не можуть вільно спілкуватися своєю мовою. Це стосується
і газет, телебачення, торгівлі, роботи на виробництві і так далі.

Тепер щодо згадуваного вище “права на захист закону від такого втручання
або таких посягань”.

Мені відомо 6 спроб захисту своїх мовних прав українцями в судах України
(Київ, Київська область, Луганськ, Донецьк). Усі ці спроби мають одну
спільну рису: позивачам відмовили у поновленні порушених прав людини за
етнічною і мовною ознаками, хоча ці спроби були здійснені з дотриманням
необхідних процесуальних норм та із залученням кваліфікованих адвокатів.

1. У 2003 р. киянин Олексій Середюк звернувся до Святошинського
районного суду м. Києва з позовною заявою до магазину “Госптовари
київські” з вимогою надати інформацію про товар українською мовою,
оскільки магазин відмовився виконати вимоги законодавства. Позовна заява
була оформлена виключно у відповідності до вимог Закону “Про захист прав
споживачів” та з дотриманням певних чинників: в період навчання у школі
позивач не вивчав російської мови, а придбаний товар є хімічною
речовиною шкідливою для здоров?я у випадку невірного застосування.
Відмова районного та апеляційного судів залишала надію на Верховний Суд,
який у пункті 12 Постанови Пленуму № 5 від 12 квітня 1996 року зазначив:
„Надання інформації у технічній документації, на етикетці тощо іноземною
мовою без перекладу в зазначеному вище обсязі слід розцінювати як
відсутність необхідної інформації”. Два роки касація пролежала у ВС, а
правосуддя не сталось. В ухвалі ВС від 05.05.2006 р. підставою для
відмови стало протизаконне твердження, що позивач звернувся з вимогою
про надання інформації про товар після придбання товару. Цим ВС
проігнорував згадану власну Постанову, вимоги ст. 36 Закону “Про мови”
та Закону “Про захист прав споживачів”, зокрема ч. 1 ст. 18, де
зазначено: “Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним
товару”.

2. Інша справа вже більше року знаходиться у Верховному Суді. Я
звернувся з письмовою заявою до Авто-ЗАЗу з вимогою надати інформацію
про придбаний автомобіль “Таврія” вже після придбання автомобіля. До
суду я звернувся у повній відповідності до Закону “Про захист прав
споживачів” після відмови, отриманої з АвтоЗАЗу. Ця відмова
вмотивовувалась нібито неповноцінністю української мови, що
підтвердилось і пози-цією відповідача в суді.

У моїй позовній заяві до АвтоЗАЗу були посилання не лише на Закон “Про
захист прав споживачів”, а й на норми «Загальної декларації прав людини»
та Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини” 1950 р. Суд
Києво-Святошинського району та апеляційний суд Київської області
повністю проігнорував ці поси-лання. Тож українці в Україні не є людьми.
Натомість є висновок: “Коефіцієнт інтелекту дозволяє позивачу розуміти
значення, викладені в технічній документації, наданої до автомобіля”.
Іншими словами, розумним – російська мова, а придуркам – українська. Це
– “іменем України”.

Про позицію у суді представника УкрАВТО та самого суду можна розповідати
багато, але наведу лише один зразок глузування над українцями та
здоровим глуздом. Ось який висновок суду: “Беручи до уваги, що позивачем
самостійно проводився переклад розділу «Вимоги безпеки та попередження»
в «Київській редакції перекладів науково-технічної літератури та
документації», суд прийшов до висновку, що інструкція з експлуатації та
сервісна книжка є «технічною документацією»”? Мабуть, тут мовиться про
те, що коли б я замовив переклад у фірмі “Світанок”, то суд прийшов би
до висновку, що інструкція з експлуатації та сервісна книжка на
автомобіль є природничою документацією.

Є ще одна відмінність між цими двома позовами. Використавши
самовпевненість відповідача, вдалося добитися проведення в Інституті
психології АПН психологічної експертизи, яка встановила еквівалент
заподіяної мені моральної шкоди у розмірі 252700 грн. Але суд не визнав
цю експертизу, проведену державною установою та її спеціалістами, які
щорічно проводять сотні різноманітних експертиз, пов’язаних із
заподіянням моральної шкоди (трагедія на летовищі у Скнилові, броварська
ракета, порушення прав споживачів і т.д.).

????¤?¤?$???????-?раїнської мови: “Положення частини першої статті 10
Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська
мова”, треба розуміти так, що українська мо-ва як державна є
обов’язковим засобом спілкування на всій території України при
здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого
самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а
також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються
законом (частина п’ята статті 10 Конституції України)”. Таким чином,
Конституція надає мені право чути від Київського міського голови
Черновецького виключно українську мову, але це право порушено, оскільки
відповідач, його представник і суд визнали, що Черновецький як міський
голова спілкується російською мовою. Навіть подані відповідачем до суду
заперечення цинічно викладені частково російською мовою. Я не
розраховував, що Шевченківський суд м. Києва візьме до уваги мої
посилання на “Загальну декларацію прав людини” та Конвен-цію “Про захист
прав і основних свобод людини” 1950 р., а тим більше на Рамкову
конвенцію «Про захист національних меншин», яка визначає межі
функціонування мови національних меншин та покладає на національні
меншини обов’язки. Адже, як свідчить практика, примус до роботи з
перекладу, втручання в особисте життя, піддання такому, що принижує
гідність поводженню, – це в Україні не стосується українців. Я був
глибоко переконаний, що саме рішення Конституційного Суду є вагомим
аргументом для визнання дій Черновецького неправомірними. Але мені
відмовлено на підставі статті 10 Конституції!!! Суддя в постанові
по-вторила тезу заперечення відповідача: російській мові гарантується
вільний розвиток і використання. Такого нахабства від окупантів я не
чекав. Навіть Конституційний Суд – це вже бутафорія до Нєзалєжної.
Навіщо він потрібен, якщо діє право окупанта? Може, для того, щоб і він,
Конституційний Суд, став інструментом окупації?

Маленьке узагальнення, яке необхідно зробити після ознайомлення з
мовними правами українців, передбаченими чинним законодавством. Варіант
“нє нравітся – нє покупай, нє чітай, нє смотрі, нє слушай” – не
проходить. Має діяти варіант: порушуєш права – не виробляй, не торгуй,
не друкуй, не показуй, не транслюй. Доречне, на перший погляд,
зауваження, що росіяни – теж люди і мають ті ж самі права в Україні,
ґрунтується виключно на ігноруванні тієї обставини, що росіяни є
національною меншиною. А ця обставина є суттєвою для визначення прав і
(не забуваймо) обов’язків.

Тому ознайомимось з мовними правами національних меншин. Вони викладені
в Рамковій конвенції “Про захист національних меншин”. Існує також
Конвенція “Про забезпечення прав осіб, які належать до національних
меншин”, підписана в Москві 21 жовтня 1994 р., але вона є документом,
обмеженим в дії територіями 12-ти держав, і, в основному, дублює Рамкову
конвенцію. Тому базовою має бути Рамкова конвенція “Про захист
національних меншин”. У цьому документі темі мови приділені статті 10,
11, 12 і 14.

 Але спочатку зверну вашу увагу на статтю 4, в якій читаємо: “Сторони
зобов’язуються гарантувати особам, які належать до національних меншин,
право рівності перед законом та право на рівний правовий захист. У цьому
зв’язку будь-яка дискримінація на підставі приналежності до національної
меншини забороняється”. Перебіг розгляду судових позовів українців щодо
захисту свого права на українську мову свідчить про відсутність “права
рівності перед законом та права на рівний правовий захист” та про
наявність “дискримінації на підставі приналежності” саме до української
нації.

Цитую далі статтю 4: “Сторони зобов’язуються вжити, у разі необхідності,
належних заходів з метою досягнення у всіх сферах економічного,
соціального, політичного та культурного життя повної та справжньої
рівності між особами, які належать до національної меншини, та особами,
які належать до більшості населення. У цьому зв’язку, вони належним
чином враховують конкретне становище осіб, які належать до національних
меншин. Заходи, вжиті відповідно до пункту 2, не розглядаються як акт
дискримінації”.

Тож, спираючись на “повну та справжню рівність між особами” та
“враховуючи конкретне становище осіб, які належать до національної
меншини та до більшості населення”, розглянемо статті 10, 11, 12 та 14
на предмет дискримінації українців у незалежній Україні.

Стаття 10. “1. Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка
належить до національної меншини, право на вільне і безперешкодне
використання мови своєї меншини, приватно та публічно, в усній і
письмовій формі.” Прикладів “вільного і безперешкодного використання”
української мови може навести будь-який українець безліч. Тому мене не
дивує інформація про побиття або утиски на роботі українців за те, що
вони розмовляють українською мовою.

“2. У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до
національних меншин або де вони складають значну частину населення, на
прохання таких осіб і якщо таке прохання відповідає реальним потребам,
Сторони намагаються забезпечити, по можливості, умови, які дозволяють
використовувати мову відповідної меншини у спілкуванні цих осіб між
собою та з адміністративними властями.” В Україні, де “традиційно
проживають” українці, “адміністративні власті” спілкуються з українцями
переважно чужою мовою. Це однозначний факт. І відстояти своє право
непросто. Луганська міська рада надала луганчанину Мельничуку Сергію
відповідь російською мовою і лише апеляційний суд визнав це порушенням.

Стосовно процитованої вище норми, розглянемо такий аспект: українець у
місцевій адміністрації, де традиційно проживають національні меншини. У
зв’язку з цим, доречно звернути увагу ще на один документ, взятий із
сайту В.Ющенка ще у 2004 р. Називається він так: проект Указу Президента
України “Про захист прав громадян на використання російської мови …”.
На перший погляд, є певна відповідність цих двох документів один одному.
Виходить, що українець в адміністрації має знати щонайменше дві мови або
ще краще – забути рідну. Але зверніть увагу на застороги, викладені в
Рамковій конвенції: “На прохання таких осіб і якщо таке прохання
відповідає реальним потребам, Сторони намагаються забезпечити, по
можливості”. Чому такі перестороги? Та тому, що українець має право
знати лише свою мову і не може бути приневолений до при-мусової роботи –
вивчення чужої. А у випадку володіння чужою мовою не може бути
приневолений до при-мусової роботи – спілкування чужою мовою без
власного бажання. Навіть у місцях компактного проживання тих, хто гидує
українською мовою або не має достатнього інтелекту для її вивчення.
Отже, проект Указу В. Ющенка грубо порушує права українців: приневолює
до примусової роботи і унеможливлює займання посад в адміністраціях.

“3. Сторони зобов’язуються гарантувати кожній особі, яка належить до
національної меншини, право бути негайно поінформованою зрозумілою для
неї мовою про підстави її арешту, про характер та причини будь-якого
обвинувачення проти неї та право захищати себе цією мовою, у разі
необхідності, з використанням безкоштовних послуг перекладача.”
Запропонуйте працівнику силових структур спілкуватися з вами
українською. Шанс мати додатковий клопіт – сповна реальний. Навіть у
стінах Верховної Ради.

Стаття 11. “1. Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка
належить до національної меншини, право використовувати своє прізвище
(по батькові) та ім’я мовою меншини, а також право на їх офіційне
визнання, відповідно до умов, передбачених у їх правових системах.”
Панове, скільки разів вас ставили нижче нацмена, перекручуючи на
російський лад ваші прізвище, ім’я та по батькові в офіційних документах
та побуті? Безліч.

“2. Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до
національної меншини, право публічно виставляти вивіски, написи та іншу
інформацію приватного характеру мовою її національної меншини.” В
Житомирі я подав до газети оголошення про продаж квартири українською, а
надрукували російською. Це не вивіска і не напис на стіні, а офіційна
газета. І нуль прав для українця.

“3. В місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до
національної меншини, або де вони складають значну частину населення,
Сторони намагаються, в рамках своїх правових систем, в тому числі, у
разі необхідності, угод з іншими державами, і враховуючи їх конкретне
становище, використовувати традиційні місцеві назви, назви вулиць та
інші топографічні покажчики, призначені для загального користування,
також і мовою відповідної меншини, якщо у цьому є достатня
необхідність.” Тут теж однозначність: українці “традиційно” в Україні
вже не проживають.

Стаття 12. “1. Сторони, у разі необхідності, вживають заходів в галузях
освіти та наукових досліджень з метою сприяння вивченню культури,
історії, мови та релігії своїх національних меншин та більшості
населення.” “Сторона” Україна і тут ставить українців нижче національних
меншин, бо про “сприяння вивченню …” можна лише мріяти.

Стаття 13. Увага! “1. В рамках своїх освітніх систем, Сторони визнають
за особами, які належать до національних меншин, право створювати свої
власні приватні освітні та учбові заклади і керувати ними.

2. Здійснення цього права не накладає ніяких фінансових зобов’язань на
Сторони.”

Існування в Україні державних шкіл з російською мовою навчання
суперечить документу, ратифікованому Україною! Податки українців не
можуть витрачатися на утримання шкіл національних меншин. Натомість,
скільки українських шкіл у Донецьку? Та й чи є дійсно українськими
існуючі українські школи? Вийшовши з “української” школи № 185 міста
Києва, російськомовні діти цькують свого однокласника-українця,
передражнюючи його рідну мову. Навіщо здалися такі українські школи!
Далі – ще цікавіше.

Стаття 14. “1. Сторони зобов’язуються визнати за кожною особою, яка
належить до національної меншини, право вивчати мову своєї меншини.

2. У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до
національних меншин, або де вони складають значну частину населення, у
разі достатньої необхідності, Сторони намагаються забезпечити, по
можливості та в рамках своїх освітніх систем, особам, які належать до
цих меншин, належні умови для викладання мови відповідної меншини або
для навчання цією мовою. ”А чи всі українці мають можливість вчитися
українською? Тут теж українців тримають за другий сорт.

Але увага! “3. Пункт 2 цієї статті застосовується без шкоди для вивчення
офіційної мови або викладання цією мовою.”

Виявляється, якщо російській меншині “какась льогче па-рускі”, то
вивчення російської мови російською меншиною має припинитися, оскільки
така позиція свідчить, що вивчення російської мови завдає шкоди вивченню
української мови. Це – позиція міжнародного права.

Розгляд мовних прав через призму Рамкової конвенції “Про захист
національних меншин” логічно завершити посиланням на статті 20 та 21,
котрі покладають обов’язки на національні меншини: “…будь-яка особа,
що належить до національної меншини, поважає національне законодавство
та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення…”
та “Ніщо у цій Рамковій конвенції не може тлумачитись як таке, що
передбачає будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або здійснювати
будь-які дії, що суперечать основним принципам міжнародного права, і
зокрема принципам суверенної рівності, територіальної цілісності та
політичної незалежності держав”.

Безперечно, особи, що належать до національних меншин і поважають права
українців, існують. Але й існує 15 відсотків населення, що ненавидять
будь-що українське. Наведені приклади дискримінації українців в Україні
за етнічною і мовною ознакою є неспростовним і незаперечним доказом
перебування України під окупацією. Окупацією, прихованою під зовнішніми
ознаками незалежної держави. Окупацією цинічною і жор-стокою. За період
“незалежності” гуртом і вроздріб знищено більше 5 мільйонів українців.
Створення ненор-мальних умов для життя і праці в Україні посилило
вимирання та виїзд за кордон. Уроздріб знищують активістів, оголошуючи
вбивства нещасними випадками.

Незалежність здобувається у війні за незалежність, і ознакою здобуття
нацією незалежності є втеча окупантів та їх посіпак з окупованої країни.
В Україні нічого цього не відбулось. Був безкоштовний сир у мишоловці.
Українське ноу-хау – безкровне здобуття незалежності. А 5 мільйонів
життів за період так званої незалежності – це не кров? Ця цифра повністю
пропорційно зіставима з кількістю знищених українців за 70 років
Радянської України. І є всі підстави стверджувати, що зараз ми маємо
видозмінений варіант продовження цієї окупації.

Сподіваюсь, що висловленого достатньо для усвідомлення необхідності
реальної боротьби за реальну державу українців – Українську Україну.
Одним з елементів цієї боротьби має бути поширення інформації про мовні
права українців.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2018