.

Загальна характеристика розвитку архітектури Київської Русі кінця X – 1-ї половини XIII ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1608
Скачать документ

Загальна характеристика розвитку архітектури Київської Русі кінця X –
1-ї половини XIII ст.

Архітектура Київської Русі виникла й розвивалася на територіях, що були
об’єднані Давньоруською державою Рюриковичів і мали достатньо розвинену
культуру язичницьких слов’янських племен. Проте з прийняттям
християнства головним культурним орієнтиром Київської Русі стала
Візантія, плідний зв’язок з якою почався ще задовго до його офіційного
запровадження. Відтепер Візантія стає головним імпульсом ідеологічного
розвитку суспільства. Прогресивне значення мало й те, що з прийняттям
християнства з Візантії на Русь пішов широкий потік літератури, і не
лише церковної, але й світської — історичної, художньої, філософської, у
тому числі твори та перекази творів античних письменників. Водночас Русь
спілкується з іншими державами — Булгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею,
Німеччиною, Англією, зі Скандинавією, Хозарським каганатом, народами
Кавказу та Арабського Сходу.

Русь, як і Візантія, багато раціонального сприйняла від язичництва та
зберегла його і в житті, і в мистецтві. Нова епоха християнської Русі
означена і новим видом мистецтва — монументальною архітектурою. Інші
види мистецтва — скульптура, фресковий живопис, іконопис, література,
музика та прикладне мистецтво — увійшли в художню єдність нової
християнської ідеї, в якій архітектурі як засобу значного духовного
впливу на людину відводилося головне місце. Християнське мистецтво
прийшло на Русь у вигляді системи, орієнтованої на культове дійство в
храмі, де відбувався синтез архітектури з іншими видами мистецтва. Через
це християнський духовний комплекс дуже добре відповідав внутрішній
природі зодчества, якому притаманне втілення загальних ідей світоустрою.

Коли на Русі кам’яне будівництво стає проблемою часу, візантійська
архітектура переживає другий період розквіту тисячолітньої історії. У
багатьох країнах світу X— XI ст. ознаменувалися активною будівельною
діяльністю грецьких майстрів. Візантійські зодчі будують собор Св. Марка
у Венеції. Візантійські будівельні прийоми позначаються на романській
архітектурі Західної Європи. Типи візантійських споруд впливали на
архітектуру Балканських країн, Сирії, Малої Азії, Вірменії та Грузії.
Тому не дивно, що саме досвід візантійського будівництва найбільше
пасував і київській панівній верхівці. Головну роль у цьому відіграла
християнська Церква, яка до тих часів набула величезного досвіду у всіх
видах мистецтва, особливо в архітектурі як синтетичному явищі.

Відбулися зміни і в будівельній техніці. Створення значної споруди
починалось у квітні, а завершувалось у вересні, ймовірно, до дня
Воздвиження (27 вересня). У перший будівельний сезон влаштовували
фундамент і покривали його вимощенням. Цегляне мурування стін
розпочинали в другому будівельному сезоні. Перші грандіозні храми
споруджували протягом тривалого часу: Десятинну церкву — впродовж 8
років, Coфійський собор — 6 років. Більшість храмів зводили протягом 4—5
років (Успенський собор Печерського монастиря), а деякі, навіть великі,
впродовж 3 років (Успенський собор у Владимиру або 2 років (Успенський
собор у Ростові). Невеликі новгородські церкви споруджували за один
сезон.

Головним матеріалом для будівництва храмів і зрідка палаців була
цегла-плінфа у вигляді тонких і широких плиток прекрасного виготовлення
та високої міцності. її випалювали спочатку під керуванням грецьких
майстрів у спеціальних печах, з якими вперше ознайомилися ремісники
Давньої Русі. В XI ст. використовували каолінову глину, тому цегла мала
рожевий або жовтий колір. У XII ст. для цегли брали місцеву глину. її
набивали в дерев’яну форму-раму, а зверху зрізували дерев’яним ножем. На
торцях і постільній поверхні цегли трапляються випуклі позначки.

Сортамент цегли давньоруських пам’яток значною мірою залежав від дати
спорудження храму, архітектурної школи та будівельної артілі. Краще
вивчено сортамент цегли Успенського собору Печерського монастиря, коли
розбирали його руїни, гірше — незруйнованих храмів. Цегла мала переважно
прямокутну форму, але траплялася квадратна й лекальна. Основна
закономірність полягає в тому, що в молодших пам’ятках цегла має менші
розміри. Брускова цегла романського походження вперше проникає в Київ з
Польщі для ремонту споруд після землетрусу 1230 р.

У перших будівлях було багато деталей з мармуру, який привозили з Криму
та Візантії. Мармуром викладали підлоги, з нього влаштовували карнизи,
капітелі, бази, інколи й колони. Місцевий камінь використовували для
виготовлення фундаментів (валуни), для мурування стін (кварцит, гнейс,
граніт) та з декоративною метою, для чого застосовували різноколірний
шліфований мармур. У Києві, Чернігові, Переяславі та Полоцьку для
влаштування карнизів, парапетів на хорах і для покриття підлог
використовували пірофілітовий сланець (червоний шифер) з району м.
Овруча, де були розроблені каменоломні для його добування. Ретельно
відбирали вапняк для храмів Галича та Владимиро-Суздальської землі. Його
на значну відстань перевозили по Дністру, Москві-ріці та Клязьмі.

В архітектурі Русі широко застосовували вапняний розчин. Печі для
випалювання вапна досліджені в Києві й Суздалі. Заповнювачі для розчину
вивчені недостатньою мірою. Переважно це була спеціально випалена глина
або бита цегла — так звана цем’янка, що використовувалась у
візантійському зодчестві. Ця ще антична традиція не лише була вигідна з
економічного погляду, але й надавала розчинові механічної стійкості.
Відношення в’яжучого до наповнювача в такому розчині становило 1:1 або
2:1. У Переяславі в розчин додавали глину (30 % об’єму), у Смоленську —
пісок, на Волині — крейду. У розчинах пам’яток владимиро-суздальської
архітектури в заповнювачі містилося до 80 % піску. У Галичі (Успенський
собор) в’яжучим був гіпс, а заповнювачем — алебастр.

Особливе місце серед будівельних матеріалів відводилося керамічним
плиткам, якими на Русі (особливо в XII ст.) замінили мармур для набірних
підлог. Полив’яні плитки використовувались у всіх архітектурних школах,
рельєфні — лише в Галицькій землі.

?????&???????Y?Викладаючи склепіння і верхні частини будівель, часто
застосовували прийом візантійських майстрів для зменшення маси
конструкцій, яки полягав у вмуровуванні голосників.

Вікна закривалися дерев’яними рамами з переважно круглими скляними
віконницями, хоча в Десятинній церкві були й прямокутні. Знайдено
кольорові шибки (Чернігів, Гродно), які літопис називає “римськими”.
Майстерні, в яких виготовляли віконниці та смальту для мозаїки, виявлені
в Печерськом монастирі, поблизу Софії Київської та в Переяславі.

Для перших великих спору (Десятинної церкви, Софійського собору, Золотих
воріт під фундамент вибирали суцільний котлован. Дно зміцнювали
дерев’яними лежням вздовж стін, які закріплювали кілками. Потім усе
заливали вапняно-цем’янковим розчином, поверх якого з великого каміння
на розчині закладали фундамент. У 2-й половині XI ст. фундаменти мали
спрощену дерев’яну субструкцію На початку XII ст. припиняється укладання
лежнів і починає використовуватись мурування насухо або на глині У цей
час зменшується глибина залягання фундаментів. Найбільша ширина
простежується в галицькій і владимиро-суздальській школах Часто
фундаменти мали різноманітні промазування по верхні та вимощення.

У Києві й Чернігові пам’ятках першого період зодчества (кінець X — 1-ша
половина XII ст.) стіни мурували послідовно: через утоплений ряд
викладали смуги завтовшки в три цеглини. Н фасаді влаштовували смуги
вмурованого природного каменю — граніту чи кварциту. З цегли створювали
також декоративні узори. На початку XII ст. (церква Спаса-Преображення
на Берестовому) фасади мурували зі схованим рядом цегли, але без смуг
каменю. У XII ст. на зміну приходить рівношарове, або порядкове
мурування. У ряді випадків цеглу затирали розчином. Різні архітектурні
школи застосовували різні системи підрізування швів на фасадах і різне
забутування середини стін між двома рядами цілої цегли.

Галицька та владимиро-суздальська архітектурні школи використовували
білокам’яне мурування без цегли. Кам’яні блоки якісно обтесували, а
простір усередині між ними забутовували уламками каменю. Зовнішні шви
були надзвичайно тонкими.

Особливого характеру набуло мурування в новгородському зодчестві, де вже
в Софійському соборі введено значну кількість вапнякових плит; усі
конструктивні елементи споруди були лише цегляними. У XII ст. в
Новгороді майже повністю будували з плитняку. У товщу стін закладали
дерев’яні перев’язі, які створювали суцільне кільце. Часто вони
проходили крізь інтер’єр і перехрещувалися зі стовпами. Розташовані в
кілька ярусів, перев’язі створювали замкнені контури. Це мало велике
значення в разі усадок і деформацій.

Склепіння влаштовували товщиною здебільшого в одну цеглину, що було
характерним для візантійської будівельної техніки. Хрещата форма стовпів
відповідала їх функціональному призначенню — служити опорами для
попружних арок. Арки утворювали підкупольний квадрат, на якому
розміщувався верх бані. Хрестоподібний простір перекривали циліндричними
склепіннями. На торцях великих соборів були арки трикутної форми
(шпилясті). Куполи викладали в один ряд цеглин і покривали обмазкою,
іноді — вигнутою плінфою. З переходом до однорядного мурування набувають
поширення хрестові склепіння. Вітрила під куполом викладали цеглою з
напуском, тобто у вигляді удаваного склепіння.

Склепіння та бані церков здебільшого покривали свинцевими листами.
Свинець для перших храмів привозили з Візантії, а потім з Польщі.
Черепицею склепіння майже не покривали, хоча відомий один приклад такого
покриття (бічні склепіння Десятинної церкви). Верхи деяких храмів були
покриті позолоченими мідними листами, через що вони дістали назву
“золотоверхих”.

Як і в візантійській архітектурі, прийоми та форми будівельної техніки
Київської Русі відігравали важливу роль в архітектурному образі споруд.

Велике значення в будівництві церковних споруд мала пропорційність, яка
була основним будівельним методом зодчих. Вона ґрунтувалася на
антропоморфній суті системи архітектурних мір Давньої Русі. За правилами
будівництва, “модулем споруди”, тобто основною мірою, найчастіше брали
діаметр головного купола, а пізніше — сторону підкупольного квадрата.

Розмір підкупольного квадрата уможливлював перехід від плану до
вертикальних побудов. Проте основні розміри майбутнього храму (ширина і
довжина) були компетенцією замовника — князя чи єпископа. Під час
урочистого закладання храму визначали місце вівтаря, видовжену вісь і
чотири кути будівлі. А потім членування споруди, перехід від габаритів
до розмірів підкупольного квадрата та визначення висот стосувалося
робочого методу зодчого.

Давньоруські будівничі не використовували креслень; вони мали традиційну
й чітку систему побудови храму як у плані, так і за висотою. Система
була гнучкою, оскільки пропорційна структура різних пам’яток була дуже
багатою й різноманітною. Існують два погляди на методи структурування
архітектурних форм у Русі: використання геометрично поєднаних мір та
геометричне пропорціювання.

Результати конкретного метричного аналізу свідчать, що одиницю
вимірювання визначає розпланувальна структура будівлі. Аналізуючи
монументальні храми XI ст. (Софійський і Спасо-Преображенський собори),
вчені дійшли висновку, що загальною мірою для них був розмір майже 32
см, тобто візантійський фут. У подальшому давньоруські храми, як
правило, вимірювали в ліктях (36,5 — 38 см) або в сажнях. Імовірно, що в
різний час і в різних будівельних центрах Русі використовували різні
одиниці вимірювання (в “Уставі” князя Всеволода згадується “іванський
лікоть”). Але всередині кожної споруди всі розміри мали відповідати
одній точній мірі. Еталоном міг бути дерев’яний прутик або якась
масштабна лінійка. Таке лінійно-колове мірило у вигляді дерев’яної
лінійки для вимірювання арок, апсид та інших півциліндричних поверхонь
знайдено в Новгороді.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019