Реферат на тему:
Ярослав Стецько: націоналіст і державний діяч
У ХХ ст. українська державницька ідея, започаткована публіцистикою,
полум’яними виступами та усією життєвою позицією романтичного
націоналіста Миколи Міхновського, набула певної глибини завдяки
ґрунтовним теоретичним працям Д.Донцова, В.Липинського, С.Бандери та
інших українських патріотів.
Ярослав Стецько, який безпосередньо належав до когорти оригінальних
політологів-націоналістів, присвятив усе своє життя утвердженню в
свідомості українців світоглядних засад та ідеології націоналізму.
Основна ідеологічна мета українського націоналізму – відновлення та
розбудова української держави в оперті на автохтонне етнічне середовище:
український одвічний терен і український етнос.
Тверда переконаність в існуванні самостійної української держави
обумовила, після поразки визвольних змагань 1917 – 1920 рр. зміцнення у
середовищі українства авторитету і поваги до націоналістичної політичної
організації – Української Військової Організації УВО, яку було засновано
у 1920 р. офіцерами української армії з метою продовжувати боротьбу за
незалежність України. ЇЇ організував і очолив полковник Євген Коновалець
– командир Корпусу Січових Стрільців армії УНР.
У лютому 1929 р. УВО та інші націоналістичні організації об’єдналися в
єдину Організацію Українських Націоналістів, головою Проводу якої став
Євген Коновалець. Це була єдина політична сила, яка з кожним роком
здобувала вплив серед західноукраїнського суспільства.
На початку 30-х років ХХ ст. тисячі молодих оунівців палали великою
жертовністю в ім’я свободи нації. Двоє юнаків з Трускавця – Василь Білас
і Дмитро Данилишин стали своєрідними героїчними символами національної
боротьби. Вони здійснювали бойові акції, спрямовані на усунення
зрадників і ворогів українського народу, а також для здобуття коштів,
необхідних Організації. Під час однієї з таких акцій у листопаді 1932 р.
В.Білас і Д.Данилишин були заарештовані польською поліцією і невдовзі –
23 грудня 1932 р. – страчені у Львівській тюрмі.
Ця подія сколихнула все свідоме українство Галичини, стала зразком
служіння національній справі для молодого покоління.
Наступним актом наступального маршу ОУН стало вбивство 15 червня 1934 р.
у Варшаві міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького, винного в організації
масових вбивств і знущань з українців із західних областей України. Ця
подія і подальше слідство набрали великого міжнародного розголосу. Над
ув’язненими українськими патріотами відбулися два великі судові процеси:
у Варшаві( листопад 1935 – січень 1936рр.) і у Львові (травень – червень
1936 р.), які переросли у грандіозну маніфестацію націоналістичного
руху. Особливо аргументованими і змістовними були промови С.Бандери і
Я.Стецька, які з гідністю декларували свої принципи боротьби,
наголошуючи, що український націоналістичний рух – це не «група
терористів», а всенаціональний рух опору за утвердження національної
ідеї і свободи, національних духовних і суспільних цінностей.
Вже тоді Я.Стецько, окреслюючи засади життя і діяльності українських
націоналістів, зазначив: «… Я висунув у своїй діяльності тезу, що
Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкруги
якого повинні зостережуватися змагання всіх поневолених народів, що
Україна має бути їх ідейним і моральним провідником у їхніх визвольних
змаганнях… Смислом мого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна
Соборна, Україна без холопа і без пана». (1, 45 – 46).
З кінця 30-х років відбулося певне розходження в питаннях тактики
революційної боротьби між членами ОУН на західноукраїнських теренах і в
закордонні. Тому 10 лютого 1940 р. у Кракові було створено новий
Революційний Провід ОУН, до якого увійшли: С.Бандера, Я.Стецько,
Р.Шухевич, Д.Грицай, І.Габрусевич, С.Ленкавський, О.Гасин, М.Климишин,
І.Равлик, В.Туровський. Він твердо і послідовно відстоював в ідейній
боротьбі чіткі і традиційні принципи націоналізму: вести послідовну
політику самостійництва, опиратися винятково на власні сили, уникати
будь-якої залежності від зовнішніх чинників, скеровувати напрямні
боротьби до повного національного визволення і утвердження української
державності. У зв’язку з дотриманням цих ідейних засад в міжнародній
політиці була запропонована тактика забезпечення самостійності і
незалежності націоналістичного руху від великих держав світу,
безпосередньо від Німеччини, а також була розроблена програма поширення
підпільного руху ОУН в Україні.
З початком 22 червня 1941 р. Великої вітчизняної війни як частини другої
світової, з території колишньої Польщі в Україну вирушили похідні групи
ОУН. Спеціальна група під керівництвом Я.Стецька прибула до Львова з
метою провести національні збори, проголосити незалежність України і
обрати державне правління. Виконання цих питань планувалося здійснити у
Києві.
Проте, реально усвідомлюючи негативно зневажливе ставлення гітлерівської
окупаційної адміністрації і особисто А.Гітлера до національного руху
українців за своє визволення, керівники ОУН прийняли рішення здійснити
акт відновлення державності у Львові. Національні Збори відбулися 30
червня 1941 р., учасниками їх були всі визначні політичні і громадські
діячі, які перебували того часу у Львові. Головою Зборів було обрано
Я.Стецька. За його пропозицією були затверджені Акт Відновлення
Української Держави та склад Тимчасового уряду. Ось повний текст цього
історичного документа:
Акт Відновлення Української Держави
1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під
проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за
яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.
Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і
вождя Євгена Коновальця вела в останні десятиліття кривавого
московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу,
взиває весь український народ не складати зброї так довго, доки на всіх
українських землях не буде створена суверенна українська влада.
Суверенна українська влада забезпечить українському народові лад і
порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.
2. На західних землях України твориться українська влада яка
підпорядковується українському національному урядові, що створиться в
столиці України – Києві.
Українська національно-революційна армія, що твориться на українській
землі, боротиметься дальше проти московської окупації за Суверенну
Соборну Державу і новий, справедливий лад у цілому світі.
Хай живе Суверенна Українська Держава!
Хай живе Організація Українських Націоналістів!
Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів – Степан
Бандера!
Льва-Город, 30 червня 1941 року. Ярослав Стецько, Голова Національних
Зборів.
Національні Збори не лише обрали Я.Стецька Головою Державного Правління
новоствореної Української Держави, а й уповноважили його створити
урядову владу. Я.Стецько створив уряд на багатопартійній основі,
запросивши до його складу представників від ліберально-демократичної
партії Українське Народно-Демократичне Об’єднання (УНДО), від
право-консервативного Фронту Національної Єдності (ФНЄ), від
соціал-демократів і безпартійних діячів, до нього увійшов навіть
представник УРСР. Такої демократичної коаліції на той час уряди держав
світу ще не знали.
У містах і містечках західних теренів України було проведено народні
віча, на яких урочисто проголошувався «Акт Відновлення Української
Держави». Створювалися обласні українські державні правління у
Станіславі (Івано-Франківську), Дрогобичі, Тернополі, Луцьку, Рівному, а
також похідні групи ОУН – у Камянці-Подільскому, Вінниці, Житомирі:
націоналістичні сили нестримно рухалися на схід українського терену.
Представники німецького міністра окупованих територій Альфреда
Розенберга викликали 11 серпня 1941 р. в Берлін на переговори Провідника
ОУН С.Бандеру, Голову Українського Державного Правління Я.Стецька,
представника Проводу ОУН в Німеччині Р.Ярого і міністра закордонних
справ Українського Державного Правління (УДП) В.Стахіва. Їм було
висунуто ультиматум – відкликати Акт Відновлення Української Держави.
Після відмови виконати ці антиукраїнські пропозиції 15 вересня 1941 р.
Я.Стецько, С.Бандера і кілька інших провідних керівників ОУН були
затримані німецькою державною поліцією і відправлені до тюрми у Берліні,
а невдовзі до концтабору в місті Заксенхаузені.
Акт 30 червня 1941 р. став визначною подією в утвердженні
національно-державницької свідомості українців на час складного і
суперечливого періоду державотворення.
Історичне значення Акту, на наше переконання, в тому, що було:
відновлено традицію української державності, визначену в ІV Універсалі
Центральної Ради 22 січня 1918 р. та Акті Злуки УНР і ЗУНР, а також у
волевиявленні населення Закарпаття 15 березня 1939 р. створити незалежну
Карпатську Українську Державу; задекларовано перед світовою
громадськістю прагнення українського народу жити у своїй власній вільній
національній державі; зорієнтовано українців на боротьбу проти
націонал-соціалістичної Німеччини А.Гітлера і більшовицького Радянського
Союзу Й.Сталіна.
Вже у 1967 р. Я.Стецько, згадуючи цю добу, писав: « Коли на захист Акту
30 червня 1941 року ми не були спроможні поставити танків, гармат і
бомбовозів, відповідно сильної армії, бо так склалися умови – ми
вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність
ідеї суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації,
незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність
особисто захищати проголошене діло, за ніяких умов цього не заперечити,
не відкликати, видержати до кінця». (2, 241 – 242).
Теоретична спадщина Я.Стецька є багатогранною, висловлені у його працях
ідеї і оцінки подій охоплюють проблеми державництва і соціальної
політики, стратегії і тактики боротьби революційної організації,
міжнародної політики і геополітики, філософії та ідеології націоналізму.
Я.Стецько бачив доктрину розвитку будь-якого суспільства такою, що
формувалася на основі національної історії, культури і психології. Він
вважав, що в основі національної ідеї – духовно-культурна традиція
народу, збереження, плекання й утвердження якої є головним завданням
суспільства.
Український націоналістичний рух у 20 – 40 рр. вибудував чітку й
достовірну систему філософських, політичних і моральних цінностей.
Націоналістична ідеологія окреслила перед народом виразну картину
майбутнього суспільного ладу, ідеалами якого були воля й справедливість.
У листопаді 1943 р. керівники ОУН та командування Української
Повстанської Армії скликали І Конференцію поневолених народів Сходу
Європи і Азії. У цій конференції взяли участь національні делегації:
грузинська, вірменська, осетинська, казахська, черкеська,
азербайджанська, кабардинська, узбецька. Конференція виробила програму
поширення спільної визвольної боротьби народів СРСР.
У постановах Конференції зазначалося: «Сучасна війна між німецьким
націонал-соціалізмом і російським більшовизмом – це типова
імперіалістична загарбницька війна за панування над світом, за новий
поділ матеріальних багатств…, за поневолення народів… Тільки національні
революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різанину й
принесуть світові тривке замирення. Новий міжнародний лад, опертий на
шануванні політичних прав кожного народу, дасть кожному народові повні
можливості культурного і економічного розвитку. В системі вільних
національних держав забезпечується повна воля людини».
Проте, розвиток бойових дій Великої вітчизняної війни не дозволив тоді
перевести ідею спільного фронту в конструктивну дію. Вона відродилась у
1945 р., коли частини ОУН опинилися в еміграції. У середовищі ОУН того
часу оформлюється концепція створення Антибільшовицького Блоку
Народів(АБН), головою якого представники поневолених народів обирають
Я.Стецька.
Провід ОУН, яка не припиняла своєї боротьби за незалежність України,
вирішив зробити цю боротьбу чинником міжнародної політики. Ось як
визначив завдання АБН Я.Стецько: «АБН… мусить бути теж промотором
організованої проти більшовицької дії у всьому світі… АБН бореться не
тільки за розвал СРСР, не лише за негативні цілі, але й за позитивні
національні, політичні, соціальні й культурні, за новий образ світу…
Ідейно-політичним та ідейно-соціальним засягом АБН – Великої
Національної та Соціальної Революції – є людський універсум.
Політична орбіта впливу АБН – Європа, Азія та Північна Африка, де
більшовизм старається здобути для себе нові вихідні бази.
Геополітичний засяг АБН – це підбиті та безпосередньо загрожені
більшовизмом народи Європи та Азії. Отже – Прибалтика, Середня Європа,
Балкани, Східна Європа, Кавказ з Передньою Азією, Туркестан, Середня
Азія, Сибір, Далекий Схід з Маньчжурією».(2, 276 – 277).
Отже, ОУН і АБН виробляли спільну концепцію боротьби для народів, які
безпосередньо були у складі СРСР та для народів так званого
соціалістичного табору, які хоч і зберегли свою національну
суверенність, але їхні уряди були залежними від СРСР, а також і для
народів, яким безпосередньо загрожувала експансія Радянського Союзу.
Ue
TH
TH
Dрузія, Вірменія, Азербайджан, Литва, Латвія, Естонія, Словаччина,
Чехія, Угорщина, Болгарія, Румунія, Сербія, Хорватія, Словенія, Албанія,
Казахстан та Сибір. У наступні роки центри АБН було створено в країнах
Африки, Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Активна
публіцистично- пропогандивна діяльність АБН сприяла усвідомленню в
різних середовищах світової громадськості загрози Радянського Союзу,
така діяльність значним чином стимулювала процеси національно-визвольної
боротьби у всьому світі.
У післявоєнні роки, розуміючи загрозу для світу з боку СРСР і так
званого «соціалістичного блоку», Я.Стецько наполягав на створенні
дієвого фронту спільних сил країн Західної Європи й США разом із
поневоленими народами. Український політолог засуджував керівні кола США
та Великої Британії, які у 1943 – 1945рр. проігнорували Акт Відновлення
Української Держави, прийнятий 30 червня 1941 р. у Львові, і, навпаки,
закріпили на конференціях керівників держав антигітлерівської коаліції
перебування території України у складі СРСР, зокрема заперечили право
українців на національне самовизначення та відновлення власної держави.
Тому його концепція національно-визвольної революції українського та
інших поневолених СРСР народів, включала не лише ідеї щодо реалізації
особистісних інтересів цих народів, а й проблемні та аналітичні
пропозиції стосовно завершення протистояння країн блоків НАТО і
Варшавського Договору. Я. Стецько наполегливо протягом багатьох років
заявляв, що замість надмірно дорогої гонки озброєнь, розробки певних
систем стратегії термоядерної війни країнам Західної Європи і США
потрібно акцентувати увагу на підтримці поневолених народів. Голова АБН
вважав, що витрати на озброєння і загроза жахливих наслідків атомної
війни є зайвими, якщо в міжнародній політиці відстоювати принцип
національної суверенності і свободи.
Я.Стецько наголошував, що перешкодою для мирного, гармонійного
співіснування народів у світі є наявність агресивної російської
імперської держави, яка прагне поневолити інші народи, щоб завдяки цьому
зміцнюватися внутрішньо. У своїх працях він відзначав, що комуністична
влада в СРСР продовжує використання як попередніх російських імперських
ідеологем( «захист православ’я перед ісламом і католицизмом», «оборона і
захист слов’ян»), так і запровадження нових ідеологем( «визволення
колоніальних народів західних імперій», «визволення трудящих всього
світу від капіталістичної експлуатації») в агресивній зовнішній
політиці. Владний режим КПРС ідеолог націоналізму характеризує як третю
після Московського царства і Російської імперії форму російського
імперіалізму, який тримається на політичному терорі та колоніальній
експлуатації поневолених народів.
Голова ОУН все життя досконало студіював історію Росії – найголовнішого
ворога незалежності України, постійно підкреслюючи у виступах і статтях,
що Російську імперію потрібно знищити, щоб врятувати світ від загибелі й
забезпечити всім народам вільне життя в своїх національних державах.
Значною мірою актуальним в нинішній час є його висновок, що Україна має
стати головним важелем, який повинен знищити ганебну систему поневолення
народів – Росію, прикриттям якої був СРСР. Я.Стецько вважав, що Україна
не може визволитися з СРСР «випадково», внаслідок збігу обставин чи
зовнішньополітичної кон’юнктури, тобто визволення могло відбутися тільки
внаслідок послідовної в різних формах національно-визвольної боротьби
українського народу. Голова Українського Державного Правління у 2-ій
половині ХХ ст. послідовно й категорично виступав проти провідної у
Західній Європі та Сполучених Штатах Америки політичної позиції
«співіснування» держав «вільного демократичного світу» із країнами
«соціалістичного табору».
Упродовж усього життя видатного міжнародного та націоналістичного діяча
і політолога хвилювала доля Європи, він накреслював плани її піднесення
у світовій політиці, заглиблювався у психологічні особливості свідомості
її народів.
Розглядаючи майбутнє Європи як цілого геополітичного комплексу,
Я.Стецько постійно у виступах і статтях звертався до провідних
політичних сил Німеччини, Франції, Великої Британії та інших країн,
вважаючи, що відроджена на засадах національної самобутності народів і
християнської моралі Європа спільно із США зможе протистояти Радянському
Союзу. Ідеолог українського націоналізму заперечував концепції і теорії
тих європейських і американських політиків та вчених, які прогнозували
майбутній статус України як сателітної частини європейських чи світових
міждержавних систем. Послідовні дії його як політика і дипломата були
впливовими у політичних колах країн НАТО, перед якими він виступав не
лише від імені України, а й від усіх поневолених московською імперією
народів Східної Європи та Азії.
Після створення у 1945 – 1949рр. на острові Тайвань Китайської
республіки було укладено угоду про співпрацю у боротьбі проти
комуністичної ідеології та імперських режимів між головою уряду
Національного Китаю, генералом Чан-Кай-Ші і Головою Українського
Державного Правління та Головою АБН Я.Стецьком. У 1967р. в місті Тайпей
на Тайвані, за ініціативою АБН, було створено на чолі з Я.Стецьком
Світову Антикомуністичну Лігу (ВАКЛ), яка об’єднала представників 91
країни та національних і міжнародних організацій. Того ж року за
ініціативою Я.Стецька була створена Європейська Рада Свободи, на базі
антикомуністичних організацій, представників визвольних рухів та чільних
європейських політичних і державних діячів.
Існували суттєві розбіжності, які заважали повноцінному і рівноправному
входженню України до Світової Антикомуністичної Ліги, не дивлячись на
те, що ініціатором створення її був Я.Стецько.
Найпринциповішим було питання: чи буде ВАКЛ виключно антикомуністичною,
чи вона буде антиімперіалістичною, зокрема, буде сприяти розпаду
радянської імперії (СРСР) на самостійні держави в етнографічних
територіях корінних народів. Делегація Українського Державного Правління
аргументовано відстоювала свою позицію і принципово дотримувалася вимоги
неприйняття до Ліги російських антикомуністів – великодержавних
шовіністів, носіїв ідеології «імперської великої Росії». Друге питання
стосувалося статусу української делегації. Усі делегації були
державними( Південна Корея, Національний Китай, Японія, Філіппіни тощо),
політичними ( урядовці та політичні діячі США, Канади) або приватними (
деякі представники громадських організацій європейських народів).
Українська делегація постійно виборювала право представництва як
самостійна держава. Оцінюючи роль України у майбутній світовій
географічній політиці, Я.Стецько зазначав: «Етнографічна територія
України з її 53-мільйоним населенням, геополітичне положення, багатства
землі, величина території, ідейно-політичні моменти (Україна як носій
ідей християнських, національних, соціальної справедливості й особистої
свободи) визначають особливу роль України на міжнародній шахівниці. З
появою української суверенної держави буде доконана доктрина
реконструкції карти Сходу Європи» (2, 321).
У питанні геополітичної орієнтації України в майбутньому Я.Стецько
розвивав глибоку й цікаву концепцію видатного вченого-енциклопедиста,
філософа Юрія Липи. Погоджуючись з концептуальним його висновком про
необхідність творення союзу чорноморських держав, Я.Стецько вважав, що
спільність психологічних уподобань народів та їхніх геополітичних
інтересів вимагають поглиблення відносин України із середземноморськими
і чорноморськими країнами, зокрема з Туреччиною, Грецією, Італією,
Іспанією, Болгарією, Румунією, Балканами.
Узагальнюючи свої роздуми про сутність націоналістичної боротьби
українства та перспективи розвитку майбутньої української держави,
Я.Стецько обґрунтував власне визначення поняття нації: нація – найвища
духово-органічна спільнота, яка кристалізувалася і виросла з означених
господарських і соціально-політичних умов як живе, самобутнє єство. Вона
– біологічно-суспільна реальність, культурна єдність. Складовим суттєвим
її чинником є елемент відвічного. Живі, мертві і ненароджені – це синтез
поняття «нації» (2, 119). Він стверджував, що найвищою цінністю для
української людини на землі є українська нація, а метою життя українця
чи українки має бути сила, добро і розвиток української нації.
Надзвичайно актуальним є його висновок про взаємозалежність в
цивілізаційному розвитку таких основних цінностей, як культура нації,
соціальна справедливість у суспільстві і внутрішня творча свобода
людини. Тобто основним чинником становлення людини та задоволення її
соціальних і культурних потреб вважалася нація як спільність людей, яка
зберігає історичну спадщину та втілює різноманітні й багатогранні
інтереси й уподобання представників різних соціальних верств
суспільства.
Націоналізм у його розумінні – це вища форма патріотизму, що виражений у
прагненні до моральної, культурної і матеріальної величі власної нації
на її природному терені.
У теоретичних статтях Я.Стецько зосереджував увагу на багатьох питаннях
організаційної роботи структур Організації Українських Націоналістів і
значного подальшого розвитку ідеології націоналізму. Поза сумнівом, що
ОУН очолювана С.Бандерою і Я.Стецьком у 40 – 50рр. ХХ ст., в надзвичайно
складних умовах мобілізувала до непохитної боротьби з польською,
німецько-фашистською і радянсько-більшовицькою окупаційними системами
молоде покоління українців. Загальновідомо, що великий вплив на діячів
ОУН справили ідеї Д.Донцова, який у своїй праці «Націоналізм» зазначав,
що перемогти в боротьбі зможе той політичний рух, котрий в основу своєї
роботи поставить добір і навчання членів організації, світоглядне та
духовне становлення їх характерів. Цю думку завжди стверджував і
Я.Стецько, коли характеризував визначальні ознаки ідеологічної та
політичної діяльності Організації Українських Націоналістів.
Я. Стецько розумів і другий важливий аспект діяльності Організації – її
світоглядні орієнтири. Тому постійно наголошував у програмових
документах ОУН, що націоналістична ідеологія, політична провідна
організація, народні маси – це три складові елементи суспільства. ОУН
визначалася провідницькою елітою українського народу, яка має базуватися
на національних світоглядних засадах і відображати не інтереси окремих
психологічних структур чи соціальних груп, а всього середовища
українства.
Як політикові й ідеологові, Я.Стецьку притаманний значний філософізм
мислення. На кожну суспільну чи моральну проблему він дивився
онтологічно, прагнув виявити й осмислити її джерела, державне чи світове
значення, дошукуючись як витоків, так і перспектив. На противному
марксистській, матеріалістичній системі у її поясненні розвитку світової
цивілізації, Я.Стецько зазначав, що від волі людей та втілення і
досягнення спільнотами певних ідеалів залежить розвиток людства, а не
від нагромадження матеріальних багатств чи економічних взаємовідносин у
суспільстві.
Завжди й усюди поряд із Головою Проводу ОУН (з 1968р.) була його вірна
подруга життя, визначний сподвижник та політичний діяч Слава Стецько.
Після смерті видатного українця (5 липня 1986р.) вона перебрала на себе
головування Проводом ОУН, а також обов’язки Голови Антибільшовицького
Блоку Народів, після утворення у 1992 р. Конгресу Українських
Націоналістів і до дня смерті (12 березня 2002р.) вона була його
головою.
Ярослава Йосипівна Стецько як найстарший за віком депутат Верховної Ради
виголошувала у 1998 і 2002рр. тексти присяги народних депутатів на
вірність Україні. У короткому слові, під час затвердження її як
народного депутата Верховної Ради України 19 березня 1997 року Слава
Стецько сказала: «Я ніколи не думала над тим, ким я буду в Українській
державі, але свято вірила в майбутність українського народу, вірила, що
він буде вільний, бо ж скільки мільйонів загинуло в боротьбі за його
волю. Я вірила в божу справедливість. Я вдячна виборцям, що обрали мене
народним депутатом, але я свідома того, що не моя скромна особа
перемогла на виборах: це перемогли Степан Бандера, Роман Шухевич,
Ярослав Стецько, тисячі незнаних бійців ОУН-УПА, перемогли ідеї
українського націоналізму… Я вірю, що український нарід стане господарем
на своїй землі. Я вірю в силу українського націоналізму, я вірю в
Українську Націю».
Отже, ідеали, сповідуванні і втілювані в життя українським державним
діячем і політологом Я.Стецьком, мають бути взірцем для молодих людей,
які приходять нині до керівництва Українською державою, українською
наукою, освітою, культурою, виробничою сферою.
Література:
Стецько Я. Українська Визвольна Концепція. Мюнхен. Видання Організації
Українських Націоналістів 1987:1991 рр. Вибрані твори. Т.1.
Стецько Я. Українська Визвольна Концепція. Мюнхен. Видання Організації
Українських Націоналістів 1987:1991 рр. Вибрані твори. Т.2.
Стецько С. «Міжнародна політична діяльність Ярослава Стецька» //
Українознавство. 2003. Число 1(6) с. 50 – 52.
Сніжко В.В. «Читаємо Ярослава Стецька». // Всеукраїнське Наукове та
Професійне Товариство імені Миколи Міхновського. Бюлетень Товариства 1,
1998. с.66 – 73.
Сніжко В.В. «Для нас усіх вона була… пані Слава» / Українознавство.
2003. Число 2 – 3 (7 – 8) с. 18 – 25.
АБН в світлі постанов Конференції та інших матеріалів в діяльності 1941
– 1956 рр. // Зб. документів – Видання ЗЧ ОУН. 1956р.).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
