Вогонь
Вогонь — один із центральних образів світової міфології. Вшановування
вогню пов’язане з уявленнями про його божественну очисну силу. Вогонь
може бути земний, небесний або підземний. І якщо в перших двох випадках
він асоціюється з добробутом, плідністю, сільськогосподарською
обрядовістю, то в останньому — із загрозою для людини.
Давня людина не розрізняла живої та неживої природи — вона
одухотворювала все довкілля. А фізичні властивості вогню нагадували
періоди розвитку людини, її життя: народження; досягнення найвищого
розквіту, сили; поступове згасання; нарешті — смерть.
Горіння різноманітних предметів бачили як поглинання їжі якоюсь химерною
істотою. В українській загадці про вогонь сказано: ”Скільки б не їв,
ніколи ситий не буде”. Мирне тепло домашнього вогнища або, навпаки,
жорстоке знищення вогнем природи і плодів людської діяльності
наштовхувало на думку про зміну настрою та особливості характеру вогню.
Тому спочатку виникали уявлення про вогняного духа. Так, індіанці
Сполучених Штатів Америки, щоб здобути прихильність вогню, приносили
йому в жертву жменю тютюну, який кидали у вогнище зі
словами-замовлянням: “Візьми, пали й не завдавай мені шкоди”. Подібні
жертви вогняному духові приносили й мексиканські індіанці, а монголи,
евенки й туркмени перед тим, як розпочати трапезу, кидали у вогонь
шматок їжі або виливали трохи питва.
У релігіях інших народів духи вогню перетворилися на богів із вогняною
природою. Це індійський бог Агні, ім’я якого перекладається як “вогонь”.
Він є втіленням земного вогню, охоронцем домашнього вогнища й водночас
небесним божеством. Таким є і юдейський бог Ягве, єдиний і всемогутній
Бог-дух. З вогнем пов’язане й божество зороастризму Ахура Мазда.
Прихильники його культу ніколи не звертались до посередництва якогось
предмета, вони молилися просто до вогню, вірячи, що Ахура Мазда почує їх
тієї ж миті.
В українській обрядовості вогонь — це засіб, що оберігає людину і
допомагає їй. При цьому він дуже часто виступає в поєднанні з водою, бо
це два першоелементи світотворення. На Івана Купала дівчата ворожать на
воді, пускаючи вінки — іноді зі свічкою, — щоб дізнатися про свою
подальшу долю. В Європі існував також звичай ходити купальської ночі
босоніж по гарячому вугіллю. Це пояснювалося жертвоприношенням
підземному божеству, символом якого був вогонь. Пізніше ці жорстокі
ритуали перетворилися на звичайні танці навколо вогню та стрибання через
багаття.
На свято Водохреща в ополонку тричі занурювали запалену воскову свічку,
щоб освятити воду. З давнім культом вогню пов’язаний і християнський
обряд обкурювання ладаном за допомогою кадила з гарячим вугіллям.
Багато прикладів використання вогню бачимо в чаклунстві й магії. Так,
відьма нібито може запалити житло, підклавши під ворота жарину, облиту
спеціальною водою. Водночас вогонь застосовують при лікуванні.
Щоб визначити, на яку саме хворобу страждає людина, баба-ворожка наливає
в миску води, підходить до печі й кидає у воду вугілля, спостерігаючи за
ним.
Весняний звичай стрибати через багаття пов’язаний із очисною силою
вогню. У біблійних текстах неодноразово зустрічаються згадки про
язичницьку традицію в різних народів проводити крізь вогонь юнаків та
дівчат: “Нехай не знайдеться між тобою такий, хто переводить свого сина
чи дочку свою через огонь… Бо гидота для Господа кожен, хто чинить
таке, і через ті гидоти Господь, Бог твій, виганяє їх…” [5 М.
18:10,12]. Очищення вогнем проходило й молоде подружжя (або лише
наречена). Молодят проводили через вогонь перед весіллям або під час
шлюбного обряду. А свахи, тримаючи весільні свічки, намагалися звести їх
докупи так, щоб вони горіли одним спільним вогником. Це було символічне
поєднання двох родових вогнищ. У деяких місцевостях України після першої
шлюбної ночі жінки разом із молодою йшли за село — ;смажити молоду;.
Розкладали багаття й через нього стрибали.
Віра у святість вогню була дуже сильною. У давніх слов’ян існував
звичай: людину, яку підозрювали у скоєнні злочину чи порушенні закону,
кидали у вогонь. Вірили, що стихія не зачепить невинного. Звідси — й
відома приповідка: “На злодії шапка горить”. Пізніше цей варварський
звичай “успішно” застосовувала для доведення провини жертви
середньовічна інквізиція.
Первісне походження вогню народна уява пов’язувала з пекельними місцями.
На доказ цього існує багато християнських легенд, у яких, очевидно,
відобразилися раніші язичницькі уявлення. Сюжети цих легенд приблизно
однакові й різняться лише окремими деталями: “Розіклав якось чорт
вогнище і пильнує його. Бог послав до чорта архангела Гавриїла і дав
йому залізну палицю. Прийшов архангел Гавриїл і почав розмову з чортом,
та непомітно при цьому й застромив у вогнище кінець своєї залізної
палиці. Коли встромлений у полум’я кінець палиці розпікся, архангел
кинувся навтіки. Чорт за ним, і ось-ось уже наздожене. Бог тоді каже
Гавриїлові: “Кидай палицю!” Архангел кинув, палиця вдарилася об камінь,
а іскри так і сипонули навсібіч. Звідтоді люди знають, як добувати
вогонь”. За часів християнства пекло змальовувалося у вигляді вогняної
річки, яку оберігає чи утворює своїм тілом змій.
Підземному вогню у фольклорних творах приділено найбільшу увагу. Вогонь
вважався обов’язковим атрибутом “нижнього світу”, де, за повір’ями,
перебувають душі предків та всілякі чудовиська. Ритуальні вогні палили
під час свят літнього та зимового сонцестояння, сподіваючись на милість
божества, від якого залежав майбутній урожай. Із тією ж метою ритуальний
вогонь запалювали в час лиха.
Вогню як символові підземного божества приносили людські жертви. За
свідченням археологів та істориків, у слов’ян, як і в інших народів
світу, довгий час зберігався звичай трупоспалення. Тіло небіжчика,
спалене вогнем, відігравало роль жертви підземному божеству. Відгомоном
уявлень про вогняну стихію потойбічного світу є традиція запалювати
свічки в хаті та на могилі померлого. Обов’язковим елементом прадавніх
поховань була червона вохра. Пізніше у християнській символіці червоний
колір став ознакою жалоби, смерті, тому сербський звичай одягати
небіжчику червоний капелюх та український козацький — прикривати обличчя
червоною китайкою — пояснюються зв’язком цього кольору з потойбічним
світом.
?????&?????????е задурно віддавав червоні хустини. Жінки, котрі купили
їх і одягнули наступної неділі, не змогли увійти до церкви, бо якась
сила стримувала їх. На порозі церкви жінки падали, на губах виступала
піна, вони богохульствували. Завдяки молитвам та святій воді декого з
них священик зміг повернути до нормального стану, але деякі померли, не
прийшовши до тями, без сповіді та причастя.
Узагалі чорт у легендах часто постає у вигляді парубка з червоним
капелюхом на голові або з червоним пером на капелюсі. Він може наділити
людину багатством, яке не приносить щастя. Звідси ж походить вираз про
гроші, які обпалюють. А приказка ;чужими руками жар загрібати; нагадує
нам про тих, які ;чужими руками; роблять щось недобре для інших, але
вигідне для себе.
Утіленням вогняної стихії часто вважали велетенського змія-дракона,
мешканця підземних глибин, володаря численних скарбів (які також
асоціювалися з вогнем). У скандинавській ”Давній Едді” підземний скарб,
що його охороняв дракон, названий “полум’яно-червоним багатством”. В
Україні вірили, що на місці заритого скарбу вночі світяться сині
вогники. Якщо в такий вогник кинути шапкою, хустиною, поясом або ж
чоботом, закляття зникне, і скарб можна буде викопати. Скарб можна
здобути також за допомогою вогняної квітки папороті, що зацвітає в ніч
на Івана Купала. У фольклорі вогняний змій є мешканцем металевого
царства. У казці “Край світу та три царства: мідне, срібне й золоте”
хлопець дістається до змієвих володінь, пройшовши три царства, де все,
відповідно, зроблене із золота, срібла чи міді: і люди, й вівці, й
дерева, і трави. У казці “Про золоту гору” троє братів вирушають на
золоту гору, яку стереже змій, а дружина Івана-царевича з однойменної
казки тікає від свого чоловіка до батька-змія, що мешкає на золотих
горах.
Приборкати підземний вогонь, за народними уявленнями, вміють лише
ковалі. Вони мають причетність до таємниць підземного світу, а іноді
знаються навіть із нечистим. Тому в легендах представники саме цієї
професії найчастіше є змієборцями.
Проявом поваги до так званого земного вогню було вшанування хатнього
вогнища. Його вважали частиною небесного вогню. Люди вірили, що устрій
житла має відтворювати загальний світо-устрій. Лише за цієї умови життя
людини буде гармонійним, а житло стане надійним притулком і захистом.
Піч у такому випадку (як і сволок, покуть чи поріг) була місцем
сакральним. Тут через жертвоприношення, молитви та виконання ритуалів
відбувалося спілкування людини зі світом богів та предків.
Піч вважали місцем переходу до іншого світу. Невипадково у народних
оповіданнях нечиста сила з’являється з пічного отвору і зникає в ньому:
;Зайшов я, люди добрі, в одну хату ночувати, повкладалися ото вже люди й
спати, а в моєї хазяйки горить світло. Коли це увійшло у хату баб з
десять, трохи згодом — ще, іще: повна хата назбиралась. Вийняли вони із
печі черепок чогось та й стали мазати ним під руками. Помаже оце під
руками та й полетить у бовдур; так усі й повилітали. Я й думаю собі: “А
чи не помазати, бува, й мені?” Підійшов я до черепка, засунув туди
пальці та й тру під руками, коли це як понесе мене у бовдур, винесло
надвір, несе та й несе… Лечу я, лечу, коли дивлюсь — уперед мене
летять відьми ті, що були у хаті”.
Інша легенда розповідає ось про що: ”Якось ноччю зійшлись відьми у хату
до хазяйки, а наймит не спить, дивиться. Мотаються вони по хаті,
наварили вареників і, хто їх зна у віщо, вмочили. Кожна з’їсть вареника
і летить уверх”.
Русалки після закінчення терміну їхнього перебування на землі ідуть під
землю, у воду або у вогонь. Якщо ж русалка чомусь потрапляє до людської
господи, вона зникає в печі або вилітає через димар.
В Україні вірили, що в різдвяну ніч дівчина може дізнатися ім’я свого
нареченого, дослухаючись до голосів, які нібито лунають із комина. Тієї
ж ночі в комин кричали ім’я того, хто довго не повертався додому з
далекої мандрівки.
Піч використовували в лікувальній магії. Наприклад, щоб вивести родимку,
дитину клали під піч. Вірили, що ця ознака безпосередньо причетна до
потойбіччя, оскільки з’явилася ще до її появи на світ. Тому таким чином
дитину ніби повертали до світу предків, щоб вона позбулася родимої
плями. Щоб дитина здобула від них здоров’я та благословення, її ставили
на пічний стовп, а в пелюшки немовляти загортали шматочок пічної глини.
Небесним вогнем вважали сонце та блискавку. Божества сонця існують у
міфології різних народів. Усі вони є безпосередньою персоніфікацією
сонця, отже, представляють небесний вогонь і мають тісний зв’язок із
земними проявами цієї стихії. Це єгипетський Ра, шумерський Іту,
грецький Геліос, іранський Хоре, слов’янські Сварог, Дажбог, Ярило,
єгипетський Гор. Нарешті, св. Юрій у слов’ян — заміна язичницького
божества грому та блискавки, герой, який опікується хліборобами,
захисник худоби, втілення весняного тепла, що має своїм символом палаюче
сонце.
Кажуть, що блискавка — це справжнє небо, яке Бог показує людям крізь
розверзнуті хмари. Пожежу від блискавки не можна гасити, бо то — кара
Божа за чийсь гріх. Коли ж блискавиця влучала в людину, то говорили, що
нечиста сила намагалася сховатись у чиємусь тілі. Щоб цього не
трапилося, на свято Стрітення в церкві святили свічку “громовицю”, яка
вважалася оберегом від небесного вогню — блискавки.
Люди вірили, що блискавка — це вогняні стріли св. Михаїла та св. Іллі,
якими вони вбивають змія-дракона. Також розповідають, що, коли чорти
збирають хмари в одне місце, від великого скупчення хмар гуркоче у небі.
Тоді Бог для наведення порядку посилає св. Іллю з вогняною палицею.
Махне св. Ілля палицею — спалахне блискавка, вдарить по чорту —
загримить грім.
Протиставлення небесного та підземного вогню відображене у фольклорі
казковим мотивом знищення змія за допомогою вогню або горючих речовин.
Тому в українських замовляннях зміюці час то погрожують вогнем: “Як буде
на тебе гадюка нападать, а ти без палиці, то кажи: “Гад, гад, гад, вода
горить, тебе спалить” (багато раз). Як не послуха, і буде лізти до тебе
ближче, кажи: “І я горю, тебе спалю” (багато раз). Як на камені, на
траві, на піску або на іншім місці, так і кажи: “Гад, гад, гад, камінь
або трава, пісок горить, тебе спалить, і я горю, тебе спалю”. Так ще
можна і дражнить гадюку, щоб вона тікала від тебе: “Гадюка-зміюка!
Утікай у свої ліси та бори, на болота і ялини, бо я тебе вогнем підпалю,
вогнем підсмалю, вогнем на попіл спалю!; а якщо ти не витягнеш свого
жала, то нашлю на тебе грізну хмару, камінням поб’є, блискавкою
попече…”.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
