.

Вишивка (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
513 8937
Скачать документ

Вишивка

Вишивка — один з давніх і найбільш поширених видів народного
декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і
передавалася від покоління до покоління. Археологічні знахідки доби
палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, засвідчують
наявність вишивки на теренах України. У похованнях перших століть нашої
ери знайдено залишки вовняного одягу, оздобленого різнокольоровою
вишивкою. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать
численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам’ятки.

З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок
побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах,
майстернях. Відомо, що у XI ст. княгиня Анна, сестра Володимира
Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монастирських школах. Тут
вчили дівчат вишивати, гаптувати золотими і срібними нитками. Шиття
золотом виникло на основі народного вишивання і було поширене переважно
в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду.

Значного розповсюдження набуло гаптування в XVI- XVII ст. у Києві,
Чернігові, Корці та інших містах. Вишивальний цех створено 1658 р. у
Львові. Для опанування ремеслом і отримання звання майстра учень після
п’ятирічного навчання повинен був два роки мандрувати і виконувати
іспитову роботу.

У XVII ст. багато ремісників гаптування мешкало в Києві інших великих
містах. Крім найрізноманітніших виробів побутового призначення тут
вишивали унікальні твори мистецтва — фелони, плащаниці, інші культові
атрибути. У них орнамент органічно поєднувався із сюжетним зображенням.
Збережені фрагменти вишивок X—XIII ст. засвідчують високий рівень
композицій цих творів з древніми антропоморфними (зображення людини),
зооморфними (зображення тварини) та геометризовано-рослинними
мотивами-символами. Наприклад, в епітрахилі XII ст., знайденій у
Софійському соборі, зображено жіночу постать — Оранту, п’ять чоловічих
(двоє святих і три святителі) та двох ангелів. Між ними закомпонований
рослинний орнамент у вигляді галузок, завитків, листочків тощо.
Сюжетно-орнаментальні композиції вишивок зображені також на фресках та
іконах періоду Київської Русі.

На рубежі XVIII—XIX ст. вишиванням, у тому числі й гаптуванням, активно
займалися в поміщицьких та монастирських майстернях. Серед значної
кількості вишиваних виробів виділяються скатертини, рушники, простирадла
з вишуканими в художньому відношенні орнаментальними та сюжетними
композиціями (Полісся, Поділля, Карпати, Галичина, Середнє Подніпров’я,
Слобожанщина). У XIX ст. вишивка перетворюється на ремесло. Це
стосується й розповсюджених у той час тамбурної та бісерної вишивок.

Із середини XIX — на початку XX ст. сільські та міські промисли
потрапляють під значний вплив замовників, які великою мірою диктували
майстрам свої смаки. Це негативно позначилося на художньому рівні
виробів. У цей час унаслідок вродження капіталістичних відносин на
місцевих ринках з’являється дешева фабрична продукція, яка поступово
стала витісняти вироби ручної роботи. Це зумовило скорочення виробництва
і призвело до занепаду вишивального промислу. Заходів щодо відродження
народного мистецтва, в тому числі й вишивки, вживали Київське,
Полтавське, Чернігівське, Подільське земства, а в Галичині — «Стала
комісія для промислових Справ». Однак і вони не змогли оберегти народну
вишивку від антихудожніх міщанських впливів.

На початку XX ст.. у традиційних осередках художнього промислу
Полтавщини, Вінничини, у Львові, Косові на базі колишніх земських
майстерень почали працювати художньо-промислові артілі. У післявоєнні
роки вони об’єднувалися в кооперативи, а з 1960 р. реорганізовані у
фабрику художніх виробів та виробничо-художні об’єднання.

Нині вишивкою займаються на всій території України. Найбільше вишиваних
робіт виготовляють у домашніх умовах. Цей вид народного мистецтва
поширений і на підприємствах художніх промислів.

Основна функція вишивки – оздоблення одягу і тканин для обладнання
житла. Упродовж віків у кожному регіоні України вироблялися своєрідні
прийоми художнього вирішення одягових та інтер’єрних тканин. Навіть у
межах сусідніх сіл існують місцеві варіанти. Є відмінності у місці
розташування орнаменту, його величині, характерних особливостях мотивів,
їх укладанні на площині композиції, колориті тощо. Вишивання вбрання —
давня східнослов’янська традиція. Наші предки оздоблювали жіночі головні
убори — перемітки, очіпки, хустки, стрічки, чоловічі шапки; плечовий
одяг — жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг — кожухи, безрукавки,
свити, юпки та ін. Серед компонентів одягу найбільше уваги приділялося
оздобленню чоловічих і, головним чином, жіночих сорочок. Основна частина
декору припадала на рукав. Допоміжну роль відігравали узорні стрічки, що
обрамляли горловину, пазуху, манжети тощо. В інших компонентах одягу —
безрукавках, гуглях, мантах — вишивку розташовували переважно у місцях
з’єднання двох полотнищ, чим до певної міри акцентували крій та
підкреслювали силует.

Серед інтер’єрних тканин найбільше уваги приділялося вишиванню рушників,
скатертин, наволочок та ін.

Матеріалом-основою для вишивання здавна служила домоткана вовняна,
лляна, конопляна тканина. Згодом її замінили фабричного виготовлення
лляні, бавовняні та вовняні матеріали (перкаль, коленкор, батист,
китайка, кумач, бамбак, сураж, муслін, плис, плюш, шовк) та шкіра. На
них здавна вишивали ручнопряденими лляними, конопляними, вовняними
нитками. Пізніше стали застосовувати фабричну пряжу — заполоч, біль,
кумач, волічку, гарус, зсукані вовняні, металеві золоті й срібні нитки,
корали, перли, коштовне каміння, бісер, металічні пластинки «лелітки»,
ґудзики, сап’янові шнурки тощо.

?d?d?????&?????????Ѕoe? стібки накладаються з виворотного або лицевого
боку тканини. Це «низинка», «занизування», «поверхниця», «набирування»,
«кафасор», «штапівка», «верхоплут», «бігунець», «плетінка», «кіска»,
«ретязь», «хрестик», «ланцюжок-тамбур», «кучерявий», «городоцький» та
«бавничковий» стібки та ін. В оздобленні тканин одночасно застосовували
кілька технік вишивання. Дивовижна винахідливість і талант виявилися у
вмінні українських майстринь поєднувати різні засоби для досягнення
художньої виразності виробів.

Так, на Київщині найбільш поширені вишивки з геометричним, інколи —
геометризовано-рослинним орнаментом (з квітами, листям, бутонами). Це
переважно вузькі стрічки з ромбоподібними мотивами, укладеними в розетки
та інші фігури. Вони сполучаються з «кривульками», хрестоподібними
зображеннями тощо. Основний червоний колір доповнюється чорним та
незначною кількістю жовтого. Найбільш уживаними техніками є «гладь»,
«набирування», «стебнівка», «поза голкою».

Для Чернігівщини характерні геометричні візерунки, в яких переважають
червоний та білий кольори або червоний та синій на білому тлі виробу.
Особливими декоративними якостями вирізняються чернігівські рушники з
геометризовано-рослинними мотивами (розетами — квітами, букетами,
вазонами) та фігурними зображеннями (птахами, людьми) тощо. Улюбленими
техніками вважаються: «гладь», «набирування», «вирізування з лиштвою»,
«штапівка», «мережка», «хрестик», «качалочка» та ін.

Полтавщина славиться вишуканими за конфігурацією геометричними та
стилізованими рослинними мотивами. Надзвичайно гарні однотонні сорочки,
вишиті відбіленими нитками. Рукави в них покриті ніби памороззю —
мереживом дрібний візерунків — ромбиків, прямокутників, укладених у
прямі ламані, зигзагоподібні й меандричні динамічні лінії та смуги. На
плечовій частині мотиви укладені здебільшого у стрічки. Типовими
техніками вважаються: «вирізування», «виколювання», «верхоплут»,
«настилування», «мережка», «стебнівка» «гладь», «солов’їні вічка»,
«довбанка», «зерновий вивід» та ін. Поширеними на Полтавщині були також
сорочки, вишиті охристо-золотистими, голубими, темно-синіми та
зеленкуватими нитками. Не менш оригінальні також полтавські кілкові
рушники, оздоблені композиціями вазонів тощо. Орнамент із симетрично
розташованими квітами, листям, бутонами, пташками зорієнтований до
центру рушника. Краї з усіх боків облямовані в’юнцем, утвореним
спорідненими мотивами.

На Волині поширені геометричні (ромбо-, хрестоподібні, розетко-зірчасті)
мотиви, укладені в найрізноманітніші стрічкові композиції. Іноді вони
поєднуються з рослинними мотивами. Кольорова гама стримана, монохромна,
основний колір — червоний, часом доповнюється вкрапленням чорного,
синього або зеленого. При вишиванні застосовуються техніки
«заволікання», «занизування», «хрестик», «верхоплут», «настилування».

На Поділлі, Буковині та Покутті характерні геометричні мотиви (ромби,
трикутники, розетки) з найрізноманітнішими за формою контурами та
внутрішньою розробкою. Вони щільно укладалися в горизонтальні або скісні
смуги і заповнювали рукави сорочок. Найбагатше оздоблювали уставки
сорочок. Поширені також композиції зі стилізовано-рослинними мотивами.
Найбільш оригінальними серед них є «дерево життя», яким прикрашали
переважно рукави жіночих сорочок. Поширеною у цих регіонах є вишивка
білим по білому, суцільним червоним, вишневим або чорним кольором. Іноді
поєднували дві основні барви, до яких вкраплювали жовту і синю. Найбільш
вживаними техніками вважаються «кучерявий стіб», «настилування»,
«штапівка», «качалочка», «хрестик» та ін.

Для Львівщини властиві рослинні мотиви (плавно окреслені квіти, листки,
галузки), укладені в стрічки (на сорочках, кабатах, запасках) та вільно
розкидані на площині або вибудувані в шаховому порядку (на хустках,
бавницях). Домінують рослинні мотиви, які поєднуються з дрібними
геометричними. Колорит насичений, дзвінкий, утворений сполученням
червоної, синьої, білої, зеленої, жовтої барв. Поширеними техніками
вишивання є «гладь», «стебнівка», «гапт», «бавничковий» та «городоцький»
стібки тощо.

На Гуцульщині вишивки вирізняються різноманітністю композиційного
вирішення — геометричних, іноді геометризовано-рослинних мотивів та
багатством колориту. Переважають з’єднані між собою видовжені ромби з
філігранною розробкою форм. Їх доповнюють дрібні розети, хрестоподібні
фігури, трикутники та інші мотиви. Вони щільно заповнюють стрічкові
узорні площини, створюють складний ритмічний лад, який завдяки надміру
діагональних ліній набуває динамізму. Кольорова гама базується на
поєднанні яскравих контрастних барв — чорної, червоної, вишневої,
оранжевої, жовтої, синьої, голубої, фіолетової та зеленої. Найбільш
вживаними техніками вишивки є «низинка», «кучерявий стіб», «хрестик»,
«стебнівка», «кіска», «поверхниця»,«штапівка»,«настилування», «обмітка».

На території Лемківщини поширені вишивки з переважанням рослинних
мотивів. Це симетрично розташовані галузки з листків, квітів, пуп’янків.
Подекуди трапляються стрічкові композиції з геометричних та
стилізовано-рослинних мотивів. Кольорова гама стримана, побудована на
поєднанні основної червоної барви з незначною кількістю темно-синьої або
чорної. Іноді вони доповнюються зеленим, фіолетовим та жовтим кольорами.
Улюблені техніки: «стебнівка», «поза голкою», «ланцюговий стіб»,
«хрестик». Як і на Бойківщині, тут було поширене вишивання по складках —
біля комірів та манжетів сорочок, на запасках, фартухах тощо.

Традиційними для Бойківщини є стрічкові композиції, утворені провідним
мотивом — ромбом та підпорядкованими йому квадратами, ламаними лініями,
трикутниками, зубцями, розетами, напіврозетами тощо. Трапляються й
сітчані композиції, в яких основні мотиви — ромб або квадрат утворюють
прямокутну чи діагональну сітку, заповнену дрібнішими елементами
(розетками, хрестиками, цяточками тощо). Стилізовано-рослинним орнамент,
утворений вазоновими мотивами, галузками з чотирьох-, шести-,
восьмипелюсткових квітів, листиків та ін. Найбільш уживаними вважаються
техніки: «стебнівка», «поверхниця», «гладь», «хрестик», «вирізування»,
«виколювання», «низинка».

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020