.

Вишивка Поділля та приклади основних видів вишивання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 6242
Скачать документ

Вишивка Поділля та приклади основних видів вишивання

Поділля займає територію між Південним Бугом і Дністром, його умовно
поділяють на Західне, Східне Поділля та Подністров’я.

Краєвид Поділля має неповторний сільський пейзаж, про який писала Леся
Українка:

Красо України, Подолля,

Розкинулось мило, недбало.

Подільська вишивка — одна з найбільш складних і красивих в Україні.
Бездоганні щодо техніки виконання, високохудожні вишивки цієї області
зачаровують з першого погляду.

Найкращі полотна ткали в чорноземних районах Поділля, де були особливо
сприятливі умови для вирощування конопель. Лляне полотно м’яке, має
дрібнішу клітинку, сірувато-охристі відтінки, а конопляне — тугіше,
зеленкувато-сірих відтінків. В Україні відомо близько 20 видів полотна.
У XIX столітті вишивали лляними, конопляними й вовняними нитками ручного
виробництва. Нитки пряли з найкраще вичесаних волокон льону чи конопель,
пряли тоненько й рівно, щоб нитка вільно рухалась у вушці голки й легко
стелилася на тканині. Потім нитки білили, фарбували, натирали воском або
жиром. Нитки для вибілювання золили в діжках-«зільницях». У діжки
складали нитки, намотані в півмітки, пересипали попелом із спалених дров
і заливали окропом. Лугова вода поступово вибілювала нитки, потім їх
прали й висушували на сонці чи на морозі. Такими нитками вишивали, часто
комбінуючи із сірими, небіленими, що мали зеленуватий відтінок. Для
фарбування використовували кору вільхи, дуба, ягоди бузини, цибулиння. У
південних районах Східного Поділля нитки для вишивання змочували гарячою
водою з розчином лугу, отриманого від спаленої соломи гречки. В
результаті нитки набували світлого вохристого кольору, його називали
«пшеничним». Із середини XIX століття стали користуватися привозними
бавовняними, вовняними, металевими, шовковими нитками, бісером.

В ансамблі жіночого народного одягу основна увага приділялася
багатоорнаментованій сорочці. Подільські сорочки вирізняються не тільки
різноманітністю крою, а й витонченістю й багатством декоративного
оздоблення. Крій сорочки зумовлює місця розташування вишивки, її
композицію. Декоративний акцент у жіночій сорочці зосереджено на рукаві,
тій його частині, що зветься поликом. Рукав поділяється на три частини:
верхню («поверхниця»), середню («найширший полик») та нижню
(«підопліччя»). Вишивка на поликах і верхній частині рукава
застосовувалася дуже давно, це відгомін праслов’янської символіки,
підкреслення сили і вправності руки. Обов’язкова наявність вишитих
поликів на рукавах зафіксована на Поділлі в документах XVIII століття.
Для сорочок Літинського району Вінницької області характерне
«підопліччя», яке іноді вдвоє довше за орнаментальну смугу полика й
часто декорується не суцільною смугою вишивки, а окремими мотивами
орнаменту — «одскочками», у святкових сорочках прикрашався весь рукав
(«порукав’я»).

У подільських сорочках, окрім рукава, оздоблюються вузькими симетричними
смугами орнаменту площини навколо розрізу пазушки-«погрудки» і
«побічниці», або «приборки», які йдуть паралельно «погрудкам». Орнамент
«погрудок» часто переноситься й на спину сорочки. Цей принцип розміщення
вишивки на спині і грудях характерний як для східних, так і для західних
районів Поділля. У вишивці Східного Поділля переважають геометричні
мотиви складних сполучень. Мініатюрна розробка їх справляє враження
дорогоцінної мозаїки.

На Вінниччині своєю бездоганністю й витонченістю вирізняються вишивки
сіл Клембівка, Стіна, Яланець та Городківка. Тут здавна вишивка стала
промислом не лише для жінок, а й для чоловіків. Звідси вироби потрапляли
на ярмарки Києва, Санкт-Петербурга, Парижа, вирушали в далеку подорож по
світу.

У 1892 році в газеті «Буковина» Михайло Коцюбинський у статті «Вироби
селянок Поділля на виставці в Чикаго» з жалем писав про тяжкі умови
праці талановитих вишивальниць села Клембівка. Розуміючи величезне
значення мистецтва вишивки, він закликав: «Давно вже пора звернути увагу
на народний промисел і всілякими заходами підняти його».

Після участі вишивальниць Поділля в І Всеросійській виставці у
Петербурзі (1902 р.) клембівська вишивка виходить на міжнародний ринок
збуту — її продають у Великій Британії, Німеччині, Данії. Михайло
Коцюбинський оповів, як у Клембівці з’являються «справжні
гаптарки-спеціалістки, що тільки й живуть з гаптування, що не йдуть в
жнива жати хліб, а сидять вдома над шитвом, щоб налагодити вишивок на
продаж на ярмарок».

До нас дійшло небагато імен народних майстрів, і серед них Юстина
Ременюк, яка зберігала високе мистецтво вишивки «низзю», успадкувавши
його від матері — колишньої кріпачки, що заробляла шиттям на життя.

Уславлені вишивальниці — Параска Березовська, Марія Коржук — відомі
далеко за межами України.

Класичною технікою Поділля є «низь» чорного й червоного кольорів, що
лягають густими насиченими лініями. Ця техніка виконується з вивороту й
на лицьовому боці має протилежний вигляд розміщення кольорів.

Різні засоби виконання «низі» зумовили її назви: «паршива низь»,
«сліпа», «дрібненька», «цвіткова» тощо. Вельми цікаві вишивки сіл
Голенищево (Летичівського району Хмельницької області), Соколівка й
Багринівці (Вінниччина), що межують одне з одним. Дуже ефектний вигляд
мають сорочки, якщо смуга узору, зроблена чорними нитками, обведена
зрідка червоними й жовтими. Вишиті узори «низинкою» і «штапівкою», яка
має місцеву назву «збиране».

Вдало майстрині користуються графічною лінією для підкреслення основних
рис орнаменту: це так зване поквітнення, коли червоний колір обводиться
чорним, а чорний — червоним. Щоб уникнути одноманітності узорів,
застосовують ритмічне чергування червоного й чорного кольорів у
квадратному або шаховому порядку. На початку XX століття існувало два
великі осередки вишивки «низзю»: один — у Гайсинському повіті, другий
-на півночі Ямпільського.

Чорний колір вишивки був домінантним. Іноді він поєднувався з
темно-вишневим або ж до червоно-чорної гами додавали жовтий чи зелений.
Побутує на Поділлі вишивка чорними й синіми нитками. На південному
заході Поділля вишивка поліхромна. Особливо вміло вишивальниці
використовували біле тло полотна, що стає повноправним елементом
орнаменту.

У 20—30-х роках XX століття значного поширення в районах Східного
Поділля набуває рослинна орнаментація, улюбленою стає проста й легка у
виконанні техніка хрестик, урізноманітнюється гама кольорів. Часто
традиційні низинкові орнаменти виконуються хрестиком, зокрема в
Шаргородському районі (в селах Івашківці, Копистерин, Пасінки). При
цьому щільно зашивається основна маса орнаменту, білим залишається тло
полотна, яке слугує формотворним елементом узору. Виникає своєрідний
ефект високого рельєфу вишивки й білої площини узору, який поринає у
глибину. Яскраве декоративне оздоблення вишивкою, крученим шнуром,
аплікацією з кольорової шкіри характерне для традиційного одягу, зокрема
гуньок*, камізельок, кожухів.

Широко використовують майстрині різноманітні мережки чорного, білого,
синього кольорів, а також шви поверхневого шиття: «штапівку»,
«стебнівку», які, мов павутиння, з’єднують в одне ціле композиції
орнаментів і вносять додатковий художній ефект. Особливо цікава мережка
«шабак», що виконується яскравими, контрастними кольорами: жовтими,
зеленими, білими нитками, а також унікальні змережувальні шви «козацької
мережки» в синіх, чорних, жовтих і червоних тонах. Ця мережка
найпоширеніша в селах Чечелівка Гайсинського та Соболівка Теплицького
районів, де має назву «миканиця».

На початку XX століття згадані мережки побутували й у Брацлавському
повіті, а вишивка «зерновим виводом», «виколом», «зерном» — в
Ямпільському та Ольгопільському повітах. Певне поширення мали й інші
техніки ажурної вишивки, що звалися «різані» у Вінницькому,
Гайсинському, Ольгопільському повітах. У давнину їх робили веретеном, а
потім перейшли на вирізування ножицями.

Оскільки геометричні орнаменти, виконані «низзю», завжди крупних форм із
щільно зашитим тлом, для їх полегшення застосовують у вишивці «кафасор»
або «поверхницю». Орнаменти ж цієї техніки витримані в зелених, сірих,
охристих барвах. Вони створюють враження легкості, пунктирного
мерехтіння спокійного кольору.

У вишивці переважають геометричні мотиви складних сполучень.
Композиційну основу вишивки утворюють складні поєднання й чергування
різноманітних простих фігур: простого ромба, ромба з подовженими
сторонами, численних варіантів ромба з гачками. Часто трапляються
гребінцеві фігури. Ці «гребінчики» іноді бувають настільки густі, що
залишається одна незашита нитка тла для того, аби ввесь узор не
зливався. Доповненням до ромбоподібних фігур виступають «прямий» і
«косий» хрестик, ламана лінія, різноманітні трикутнички.

У подільській вишивці улюблені такі мотиви рослинних форм: «сосонка»,
«вівсик», «реп’яхи», «семиріг», «перерва», «купчаки», «соняшник»,
«головка», «горицвіт», «хмелики», «чорнобривці», «рута», «яблучка»,
«сливки»; поширені тваринні форми: «вуж», «в’юни», «коропова луска»,
«раки», «п’явки», «жабки», «ластівки», «голуби», «зозульки», «сови».
Деякі мотиви нагадують предмети побуту: «гребінці», «лемеші», «човни»,
«бесаги»**, «ланцюги».

Особливого поширення в орнаменті «низі» набув мотив «рож» у різних
варіантах: «рожа проста», «повна», «стовпчаста», «зірката», «купчаста»,
вирізняється мотив «баранячі роги» — «баранчики», «барани» та ін. Певні
мотиви мають конкретне поширення. Так, мотив «вуж» побутував у вишивці
Летичівського та Ольгопільського повітів, «рак», «баранячі роги»,
«косиці», «купчак» у селах Ольгопільського повіту, «вівсик» — у
Брацлавському повіті, «бесаг» — ус. Баланівка Ольгопільського,
«безконечник» — в Ушицькому. Слід зазначити, що один і той же мотив у
різних місцевостях мав свою народну назву. Наприклад, мотив «ластівка»
був відомий у с. Гинашків Ямпільського, в с. Баланівка він мав назву
«голуби», в с. Яланець Ольгопільського повіту — «зозулька», в інших
місцевостях — «гребінці», «лемеші», «рискалі»***. Мотив «барани» походив
із с. П’ятаківка Ольгопільського повіту, а в с. Калюсик звався «баранячі
роги», мотив «сосонка» на півдні називався «хвощ». Місцеві назви
свідчать про поетичність і образність народного мислення, його
асоціативність, уміння осмислити явище реального світу, довести його до
певного ступеня декоративного узагальнення.

Дуже люблять на Поділлі, особливо в Клембівці, колір стиглого жита в
поєднанні з чорним. Дивишся на таку блузу, і здається, наче шелестить
колоссям пшеничне поле. Житній колір сорочок отримували від запікання в
тісті ниток, пересипаних хромітом, від чого вони набували інтенсивності
й стійкості. Для надання більшої ошатності у вишивку вводили золоту і
срібну нитки.

Вишивка «білим по білому» у Клембівці, на відміну від Полтавщини,
позначається компактністю ювелірно розроблених мотивів, застосуванням
філігранних технік («солов’їні вічка», «зерновий вивід», «довбанка»).
Особливо до вподоби народним майстриням цікава техніка «солов’їні
вічка», хоча вона й потребує великої майстерності в розробці деталей.
Сорочки, вишиті білим по білому або жовтим, були весільні й тому
оздоблювались особливо ретельно й виразно.

На Поділлі поширеним жіночим убором була перемітка — один з найдавніших
засобів пов’язування голови заміжньої жінки. У різних районах склалася
своя традиція щодо пов’язування переміток, але кінці її завжди
залишалися вільними, і на них добре помітним був малюнок вишивки
золотими та срібними нитками.

Знаним центром вишивки на Поділлі було й сьогодні залишається село
Стіна. Тут улюбленим став чорний колір вишивки сорочок. У них густо
зашивалися рукава «лучкою» (чорною вовняною ниткою). Створювали узори у
вигляді вертикальних смуг геометрично-рослинного орнаменту («кучері»,
«волошка», «виноград») у техніці хрестик, «штапівка».

Ці мальовничо укладені орнаменти, сповнені динаміки руху й
монументальної виразності, контрастували з горизонтальною тридольною
композицією геометричного орнаменту полика у верхній частині рукава.

У давнину в Стіні, як і в Клембівці, шили на «бомбаку» (тонкому полотні)
«широм» (срібною ниткою, скрученою з чорною, або ж золотою з червоною
ниткою).

Сорочки Західного Поділля вирізняються темним колоритом. Це чорний з
малою домішкою темно-червоного або жовтого. Вишивка має складну
композицію й розміщується на комірі, чохлах. Особливістю сорочок
Західного Поділля є наявність двох вертикальних ліній на грудях —
«погрудки», трьох на спині, а також пишно оздобленого рукава. Це широка
горизонтальна смуга полика з трьох частин і розшивка рукава у вигляді
трьох вертикальних смуг рослинно-геометричного орнаменту або ж косих
смуг, здебільшого геометричного малюнка.

Вишивки Тернопільської області характеризуються насиченим, темним, аж до
чорного, колоритом. Виконані вовною, густі, без пробілів, орнаменти
суцільно вкривають рукава жіночих сорочок, гаптовані «поверхневим швом».
Із початку XX століття поширилася хрестикова техніка, квіткові
орнаменти, сама ж вишивка стала яскравіших кольорів.

AE

сорочкам особливо святкового вигляду суцільні маси орнаменту, що
вкривали усе тло рукава, розцвічували срібними й золотими нитками,
легкості й ажурності сорочкам надає змережування окремих частин
«павучками».

Особливістю вишивки є наявність двох вертикальних ліній на грудях —
«погрудок», трьох на спині, а також пишно оздобленого рукава. Це широка
горизонтальна смуга з трьох, іноді з п’яти (як на Гусятинщині) частин, а
розшивка рукава — у вигляді вертикальних смуг росинно-геометричного
орнаменту або косих смуг, здебільшого геометричного малюнка. Виконані
вовною, густі орнаменти суцільно вкривають рукава жіночих сорочок. На
території східних районів Тернопільщини вирізняються яскравістю вишивки
Чортківського, Бучацького та Монастирського районів. На Гусятинщині
самобутніми центрами були села Самолусківці, Яблунів, Глібів, Гримайлів,
Копиченці, Базар, Джурин та ін.

Копиченці — відомий центр вишивання. Орнаменти шитва з дитинства
полонили нині відому на весь світ майстриню — Марію Зарембську. Творчо
переосмислені узори, які вишивали мама й бабуся, осучаснені артистичною
фантазією Зарембської, бездоганні за кольоровою гамою й технічними
засобами, лягають на полотно рушників, прикрашають чоловічі й жіночі
сорочки. Сьогодні вони є окрасою галереї «Рідна хата», що на Костьольній
вулиці Києва.

На початку XX століття поширюється техніка вишивки хрестиком,
застосовують квіткові орнаменти, до темних кольорів додаються яскравіші
кольори — синій, фіолетовий, зелений.

У 30-ті—40-ві роки популярними стають орнаменти «жабки», «ланцюг»,
«кривеньке». Вишиті сорочки тут мають своєрідний чорно-фіалковий
колорит. Основний малюнок створюється чорною, до нього додаються синя,
фіолетова, вишнева барви.

У 40-х роках на Гусятинщині поширюється вишивка бісером, лелітками,
стеклярусом. Осередком вишивки бісером стає село Самолусківці. Для
Бучацького району характерними були сорочки з так званими капаними
рукавами.

Як йдете, хлопці, в танець,

Повимивайте пальци.

Та щоби сте не зваляли

Капані рукавци.

Своєрідною красою виділяються вишивки Наддністрянщини, зокрема
Борщівського та Заліщицького районів. Узори тут виконуються чорною
вовною, гаптовані різноманітними техніками шитва: «поверхницею»,
«стебнівкою», хрестиком, «кучерявим швом». Саме ці шви створюють високий
рельєф вишивки, контрастне протиставлення білого поля сорочки й густої
насиченої маси орнаменту. Для надання сорочкам святкового вигляду
суцільні площини вишивки розцвічували срібними, золотими нитками,
лелітками. Ажурності надає мережання окремих частин «павучками» або
іншими різнокольоровими мережками.

Так, у с. Вовківці Борщівського району вишивка рослинним орнаментом
чорного кольору контрастувала з широкими смугами мережок жовтого та
оранжевого кольорів. У с. Устє широкі полики мають тридільну композицію
й чергуються тоненькими смугами золотого і срібного шитва-«маскацела».
Поширені тут також мережки «микання». Особливо цікаві сорочки, рукава
яких оздоблено косими смугами з мотивів орнаменту так званих звізд. У
верхній частині рукава серед смуг обов’язкове парне зображення солярних
знаків — сонця й місяця. Така вишивка в с. Устє має назви «плечики»,
«крупленка», «рукав».

У Заліщицькому районі поряд із геометричними широко побутує рослинний
орнамент крупних форм. Це — звивисті гілки, що вкривають перед і спину
сорочки. В деяких селах цього району (приміром у Богданівці) сорочки
вишивали червоним шовком, як на Покутті, ретельно їх «рисили», тобто
збирали в дрібні складочки, що створювало додатковий художній ефект
різноманітності й глибини поверхні полотна сорочки.

Вишивка Наддністрянщини вирізняється самобутністю й має певну спільність
з народним одягом Покуття та Пруто-Дністровського рівнинного межиріччя,
куди входять Новоселицький, Заставнівський, Кіцманський, Хотинський,
Кельменецький та Сокірнянський райони, які дослідники зараховують до
Буковинського Поділля. Тут було поширено кілька типів сорочок — сорочки
з «морщенкою» і реліктова тунікоподібна жіноча сорочка, яка мала в
кожній місцевості свої вертикальні й горизонтальні композиційні
побудови. Крім того, на Покутті, в місцевостях за течією Дністра,
побутував унікальний тип сорочки з «крученими» рукавами.

Буденні сорочки прикрашалися легкою вишивкою навколо розрізу пазушки, на
подолі, кінцях рукавів та в місцях з’єднання деталей крою. Вишивали
«низзю», настилом, хрестиком, мережкою різнокольорових тонів, вовняними
нитками, заполоччю, додавали шовк, срібну й золоту нитки, металеві
пластинки (лелітки).

Декоративний акцент у жіночій сорочці сконцентровано на рукавах, вишивка
яких має яскраво виражену тридільну композицію. Полики, або «опліччя»,
висотою 12—20 см обробляються з трьох боків каймою, що утворює рамку,
вишиту шовковими нитками з додаванням золотих і срібних.

У Заставнівському районі узори вишивки розташовані поперечними смугами
(від двох до семи). Основу орнаментації складають дрібні геометричні
елементи в поєднанні з геометризованими рослинними мотивами яскравих
зелених, чорних, жовтих кольорів. Між  ними розміщені більш вузькі смуги
«сухозлоті» або з кольорових ниток. Над поликом, у верхній частині
рукава, вишивається смуга від 5 до 15 см шириною — «зморшка», або
«морщенка». Її узор винятково геометричний і різниться від узору полика
й нижньої частини рукава як за технікою, так і за композицією. Орнамент
вишивається одноколірною ниткою — жовтою, світло-зеленою, іноді чорною
або червоною. Мотиви — ромбоподібні, різноманітної конфігурації. Вишивка
«зморшки» має багато спільного з вишивкою сорочок східних районів
Поділля, які декоруються «кафасором», тобто легкою композицією, що вдало
контрастує з насиченим поликом. Нижня частина рукавів завершується
вертикальними смугами, в яких центральний «стовп» має форму розвинутої
гілки зі стилізованим листям і квітами. Вузькі бокові «вілянки»
складаються з дрібних, філігранної роботи мотивів, розташованих на
деякій відстані один від одного або ж у вигляді гірлянди.

Поширений також принцип ритмічного чергування наскісних смуг,
побудованих з дрібних геометричних мотивів складної внутрішньої будови.
На відміну від Заставнівського району, в Кіцманському композиція поликів
складається з великих орнаментальних мотивів рослинного характеру,
«зібраних» у букети троянд і рож, іноді трапляються мотиви птахів. Нижня
частина рукава завершується дрібними вузькими косими або вертикальними
смугами у вигляді гілочок чи мотивів птахів. Особливо це стосується с.
Рівне Кіцманського району.

В деяких інших селах цього району (Ошихліби, Южинець) були поширені
довгі кептарі — «цурканки». Вони оздоблювалися хутром тхора, яскравою
аплікацією із сап’яну й вишивкою. В композиції відчувається тонке
розуміння майстринями особливостей фактури різних матеріалів —
співвідношення білого тла «цурканки» з пухнастим теракото-чорним хутром
та яскравими кольорами сап’янової аплікації. Короткі безрукавки —
«мунтяни» — в художньо-стильовому відношенні подібні до «цурканок» і
споріднені з виробами молдовського населення.

У Кельменецькому районі вишивка сорочок стримана як у кольорі, так і в
орнаментації. Нижня частина залишається білою, лише кінці мережаться і
збираються у зборки («пшеничку»). Найпоширенішими є різноманітні
рослинні мотиви — ягідки, квіти, троянди, листя дуба, ялинкові гілки. Їх
вишивають переважно чорним кольором. У Сокирнянському районі популярні
сорочки «чернятки» з косими орнаментальними смугами.

Починаючи з 1950-х років у Кіцманському, Сторожинецькому й
Новоселицькому районах поширюється вишивка бісером. Це переважно
натуралістичні квіткові мотиви. Якщо в 60—70-х роках побутували
композиції килимового характеру з тенденцією до відтворення невеликих за
розміром квіток, то згодом з’являються яскраві кольори укрупнених
мотивів. Вишиті бісером узори поєднуються з широкими смугами ажурних
мережок — «цирок» — складного рослинного орнаменту. Блиск білого шовку,
прозорість мережки ефективно контрастують із барвистою «накладеною»
вишивкою бісером. Художні особливості народного вбрання Наддніпрянщини,
зокрема Заліщицького й Борщівського районів Тернопільської області,
мають багато спільного з оздобленням одягу населення, яке живе на
протилежному березі Дністра — в етнографічному районі Покуття.

«Двобічний шов», або «штапівка». Цей шов грунтується на шві «вперед
голку», який є основним у народному вишиванні. Застосовується самостійно
і як елемент орнаментального вишивання з лічильною гладдю.

Виконується за лічбою ниток основи й утоку «уперед голку» без
попереднього нанесення рисунка на тканину. Спочатку прошивають контур
рисунка. Зворотним ходом робочої нитки покривають пропущені місця і
пропускають покриті, одночасно заповнюючи внутрішню частину рисунка
(рис. 40).

Поперечна «низь». Оригінальний шов, що має велике поширення в західних
областях України, різновид «занизування». Виконується з вивороту
вишивки, вертикально по ширині узору, переважно нитками чорного кольору.
Білі проміжки тканини з лицьового боку додатково зашивають гладдю
червоного, зеленого або жовтого кольорів.

Якщо домінуючий колір вишивки, наприклад, червоний, проміжні вкраплення
гладдю виконують чорними, синіми, зеленими, жовтими нитками.

Характерним для цього шва є те, що на голку набирають непарну кількість
ниток тканини (рис. 41).

Залежно від величини стібка розрізняють «просту» й «замкову низь». Якщо
стібок покриває більш як п’ять-сім ниток тканини, то на четвертій нитці
обов’язково роблять так званий замок, тобто довгий стібок розділяють на
два — перший стібок покриває з першої по четверту нитку включно (рис.
42/1), а другий — з четвертої до останньої (рис. 42/2). Виходить немовби
перехрещення двох стібків на четвертій нитці.

«Поздовжня низь». Вишивають на зворотному боці майбутньої вишивки швом
«уперед голку», набираючи на голку стільки ниток, скільки відповідає
рисункові. Кожний ряд стібків прокладається від одного краю до другого
через одну нитку тканини. Наприклад, перший ряд рисунка вишиваємо справа
наліво, другий, відступивши одну нитку тканини вгору, прокладаємо вже
зліва направо. «Поздовжня низь» повністю відповідає шву «занизування»,
тільки шиється на зворотному боці тканини. При цьому обов’язково голку
необхідно вводити між нитками тканини.

Гладь «кафасор» поширена на Поділлі. Її вишивають вертикальними
стовпчиками, які складаються з горизонтальних стібків (рис. 43). Весь
рисунок виконують нитками одного кольору. Вишивши один вертикальний
стовпчик через увесь узор, вишивають сусідній і т. д., доки не
заповниться весь орнамент. Кожний стібок «кафасора» віддалений від
іншого на одну або більше ниток (відповідно до рисунка).

Гладь «поверхниця» також поширена в західних областях України й цікава
своїм виконанням. «Поверхницю» завжди використовують у поєднанні з
іншими швами — «низзю», хрестиком. Вишивають нитками пастельних
кольорів. Це досить красива, прозора вишивка (рис. 44).

«Переплетені мережки». Ця мережка характерна для західних областей
України. Щоб виконати її, вільні нитки тканини стягують у тонкі
стовпчики з трьох-чоти-рьох ниток, утворюючи мережку «подвійний прутик».
Потім закріплюють товсту кручену нитку праворуч на середині мережки і
схрещують по два стовпчики (рис. 45/1). Для цього на голку набирають два
сусідніх стовпчики й рухом голки на себе знизу вгору другий стовпчик
вивертають за перший (рис. 45/2). Нитку протягують.

Щоб мати «подвійну переплетену мережку», замість двох сусідніх
стовпчиків переплітають чотири, причому попарно переплітають перший
стовпчик з третім, а другий — з четвертим (рис. 46/1). Спочатку
набирають на голку перший і третій стовпчики, а другий залишається під
голкою. Попереднім способом переплітають стовпчики (рис. 46/2). Потім,
відтягнувши протягнуту нитку проти руху вишивки, підхоплюють на голку
другий і четвертий стовпчики (рис. 46/3) і тим самим рухом переплітають
і цю пару. Протягують нитку, таким чином одержують складне красиве
переплетення з чотирьох стовпчиків (рис. 46/4).

«Шабак» — мережка з настилом без прутика, виконана яскравими
контрастними нитками. Край майбутньої мережки попередньо обшивають по
висоті «качалочками». «Качалочка» — це стовпчик з паралельних стібків,
виконаних через одну нитку тканини. Ширина — 3-5 ниток. Потім нитки,
закріплені «качалочкою», підрізають і витягують на 2—3 см. Настил
виконують нитками різного кольору.

Сходинки настилу в цій мережці вибирають довільно. Усі переходи робочої
нитки ховають у настил. В міру виконання узору додатково підрізають і
витягують нитки. Виконуючи всі операції послідовно, вишивають
орнаментальну смугу (рис. 47).

Із книги «Українська вишивка» , автори Тетяна Кара-Васильєва, Алла
Чорноморець. Київ «Либідь» 2005р.

________________________________________________________________________
____

*Гунька (гуня) – верхня одежа з домотканого грубого, переважно
нефарбованого сукна.

**Бесаги (би саги) – подвійна торба, сакви.

***Рискаль (заступ) – звужена донизу залізна лопата для земляних робіт.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019