Реферат на тему:
Вірити в силу духу і в свій народ (І.Я. Франко)
О, ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу Духа
І в день воскресний твойого повстання.
…О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
…Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та гарний віри; хоч гіркий, та вільний;
Твоїй будущині задаток слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
І.Франко. Мойсей. – 20 липня 1905 р.
Так виповів своє життєве і творче кредо могутній Іван Франко на грані
ХІХ–ХХ століть, коли одна грань знаменувала епоху найжахливішого рабства
світового українства, розсіяного по всіх широтах планети, – від
Австралії до Японії; а друга – казково-гігантське духовне піднесення,
що, зрештою, завершилося ще однією перемогою національно-визвольних сил,
котрі ще раз відродили українську державність і винесли Україну на
гребінь всеєвропейської, а тим самим – і світової історії. І це в час,
коли світ жив передчуттям всепланетарної катастрофи (яка й постала у
формі Першої світової війни), а тому піддався корозії
державно-політичного, соціально-економічного, освітньо-наукового,
духовно-мистецького декадансу, а відтак – безнадії і розпачу, готовності
прийняти ідеологію апокаліпсису, пророцтва, що людство вичерпало себе,
настав час повернення від цивілізаційних до тваринних форм життя.
Окуповану сусідніми імперіями Україну готували до похорону і як націю, і
як культуру, мову, і як впливовий суб’єкт історичного поступу.
Армагеддон неминучий?! Ні! – відповів великий Поет, Мислитель,
громадський діяч Іван Франко. Україна і не вмерла, і не вмре. «Вірю в
силу Духа і в день» нового воскресіння народу.
Маніфестом нездоланної сили став «Мойсей» – поема-притча, слухаючи яку,
Михайло Коцюбинський писав: “Я застав Івана Яковича, коли він плів сітку
для риболовлі. Не відаю, чи зловив Франко тією сіткою рибу, а от серце
моє він полонив навіки”.
То був голос тисячоліття – лірика, епос і драма, віра і філософія, то
було шевченківської проби пророцтво грядущого, гімн боротьбі, хай і
ціною життя, але в ім’я безсмертя. Бо ж – vivere militare est! – лиш
боротись – значить жить…
Український поет став найкрупнішим Пророком Європи. За це заслужив право
на шану й славу. Та доля тоді ще не до кінця випробувала українство – не
приласкала вона й Івана Франка.
Думається – і дотепер… Хоча немислимо уявити розвою хоч би одної грані
сучасної України без Івана Франка. І все не випадково.
ІІ.Віками люди думали про життя і смерть. Усім хотілося щастя, вершиною
якого стало б безсмертя. Й бувало, що одних ще за життя підносили, як
богів, а потім ще за життя піддавали забуттю, інших навіть
переслідували, зате згодом увінчували славою. Популярність і значущість
ішли, як близнята, однак недовго.
«У всякого своя доля і свій шлях широкий», – писав велемудрий
Т.Шевченко.
Бо приходив непідкупний суддя – час, і він суворо розрізняв, хто з сущих
«мурував», а хто – «руйнував». І за цим критерієм визначав йому справжнє
місце.
На початку ХХ ст. трагічно сходив з історичної сцени до краю фізично й
психічно виснажений, замордований незчисленними випробуваннями титан
праці – Іван Франко. Таке ж замордоване рабством і світовою війною
українське суспільство не завжди не тільки думало про нього, а чи й
пам’ятало. Здавалося, забуття неминуче.
Та відродилася нація і держава, й заслонене зловісними хмарами Сонце
осяяло весь небозвід величі та безсмертя людини. Тепер годилося ждати
повного визнання. Здавалося, що справедливість запанує: спочатку
відродилася популярність: Іван Франко ввійшов у всі літературно-наукові
святці. З часом все очевидніше почало приходити розуміння: постаті,
рівної Іванові Франку на межі ХІХ-ХХ століть, не знайти. Одначе щодалі,
то очевидніше почав домінувати абсурд: І.Франка – як патріота! – лаяли
за геніальні здобутки й підносили за накинуте йому, мовбито свідомому
речникові імпербільшовизму, «новаторство». Поганьблення дезорієнтувало й
відлякувало зомбованих продуцентів і споживачів
«пролетарсько-інтернаціоналістичного» мистецького ширпотребу; похвала
відштовхувала патріотично-інтелектуальну інтелігенцію.
Народ бачив не справжнього, а перелицьованого чи й вигаданого І.Франка.
А з роками – моторошна картина контрастів і щодо життя, і щодо творчості
ще більше увиразнюється.
ІІІ.Справді: ще за раннього періоду життя і творчості всебічна
діяльність І.Франка піддається не лише найсуперечливішим інтерпретаціям,
а й неприхованим, нерідко навіть ворожим, атакам. Його б’ють і зліва, і
справа: то як симпатика москвофілів, то як народовця; то як
доброзичливого, а то як неконсеквентно наставленого щодо польського чи
єврейського патріотизму критика; зрештою – то як соціаліста й
по-московському інтернаціоналіста, а то як затятого сепаратиста і,
звичайно ж, «запеклого українського буржуазного націоналіста…» Навіть на
початку ХХІ ст. не припиняються спроби причислити Великого Каменяра то
до предтеч творців української національно-демократичної держави,
ідеології, культури, а то, як і Т.Шевченка, до фундаторів соціалізму,
метою яких раніше була совіцька «сім’я єдина, вольна, нова», а нині –
«єдність» у формі нового союзу Росії, Білорусі та України (з приєднанням
Казахстану), отже, України без суверенітету й майбутнього…
Навіть столітній ювілей І.Франка відзначався (як, до речі, і Т.Шевченка)
в атмосфері, хай і закамуфльованих, але очевидних, контраверсійних
настанов: коли одні хоч прагнули осягнути справжню значущість І.Франка,
то маса інших ще посилювала комуноідеологічні акценти, навіть
біографічну канву прикладала до прокрустового ложа догматичної
однобокості та неминучої в таких випадках одномірності.
Та й чому дивуватися? Адже і нині вже фактично прийшло 150-річчя, а
«народ» – в особі радіо й телебачення, преси – мовчить… Навіть
науковцям, кажучи словами автора «Букваря», «неначе рот зашито…» Крім,
хіба що, галичанських видань, але невже І.Франко є постаттю тільки
галицького масштабу?!
Звичайно, будуть вечори, «круглі столи», та чи світового рівня феномени
осягаються лише в хронологічно зафіксовані часові рамки?!
З Іллінойса, а також з Парижа надійшло повідомлення від Надзвичайного і
Повноважного Посла Ю.А.Сергєєва про підготовку до ювілею українського
велета у США і Франції на міжнародному рівні. Нам годилося б оголосити
весь 2006 рік роком І.Франка хоча б на державному рівні!
ІV.Подиву гідне: твори Івана Яковича вийшли у 20-ти, 30-ти та 50-ти
томах, а ще 50 томів ждуть дороги у світ. Не видані всі підготовлені 100
томів, бо Політбюро ЦК КПРС не знайшло аналогів у сусідніх народів…
100 томів за 40 років творчого життя! А це – майже 4 тисячі творів. І
справа не лише в кількості: український титан праці виступав як
фольклорист і етнограф, історик літератури, культури,
суспільно-політичної думки, соціолог і економіст, критик, теоретик і
літературознавець, філософ, естетик і релігієзнавець, поет, прозаїк,
драматург. Як невтомна золота бджілка, Іван Якович збирав мед з усіх
континентальних літератур і виступив перекладачем Гомера й Есхіла,
Шекспіра, Байрона й Гете, творів польських і єврейських, російських і
французьких, римських, іспанських, італійських митців слова… Таких
обширів інтересу, аналізу, синтезу не виявляли цілі академії.
Цей подвиг зробив Івана Франка найкрупнішою постаттю світової культури
на межі ХІХ-ХХ ст. І це, як і в Т.Шевченка, за надто несприятливих
обставин! Але як урок: обставини для всіх однакові, люди – різні. Різні
й дороги та наслідки.
Що ж привело Великого Каменяра на вершину людських можливостей і
здобутків? Одне є незаперечним: природний талант. Універсально великий,
рідкісний багатогранністю талант. Та як коштовний камінь потребує
обробки, так вимагає відгранення і талант.
І тут на допомогу Богові має прийти сама людина.
Геній І.Франка в тому, що він розкрив таємниці й секрети «поетичної
творчості» не лише сотень інших людей, а й себе самого. Причому, з
позицій найвищої як критеріальності, так і самовимогливості («Дещо про
себе самого»). Цілим інститутам не охопити обширів світу Івана Яковича,
тому зазначимо лише окремі гілки велетенського дерева життя і праці, і
то, насамперед, очима самого творця.
«Є письменники, що їх життєпис цікавіший від їх творів, їх твори, –
писав І.Франко, – це тільки матеріали їх характеристики, частини їх
життєпису. Це генії, вибранці долі, великі й оригінальні і в доброму і
злому, у щасті і в стражданні. Це корифеї літератури, творці нових
напрямків…
За насиченим гуртом цих велетнів іде величезна юрба письменників –
робітників і ремісників, менше чи більше талановитих…, працьовитих,
впливових, читаних і заслужених, що, одначе, не доростають до тих
майстрів» («Дещо про себе самого»). Печуть вони щоденний хліб, однак
людина при цьому «неначе зникає поза тим, що зробила… Я один із тих
робітників…»
Вражаюча скромність у самооцінці! Не те, що ми, сучасні: щойно видали
пару творів – і вже великі, уже скидаємо з п’єдесталу попередників,
предтеч. При цьому київські дядьки обкидають мотлохом «бузини» не лише
І.Франка, а й Г.Сковороду, Т.Шевченка, Лесю Українку, П.Тичину,
О.Гончара, а суспільство мовчить, «витріщивши очі»: ганять же не їх
особисто, а національну честь – то й що?..
І.Франко і на кінець 80-х років ХІХ ст. уже не був «одним із тих».
Навіть біографічно. Дитина, хай і заможних, але – селян, та ще й
українців (з домішкою німецького субстрату), він ще в дитинстві
залишився без тата, а далі й без мами. У школі зазнавав кривд і зневаги,
але скоро став першим учнем. Вивчення грецької і латини, польської і
німецької, а в університеті – і російської мов; докторат у Віденському
університеті, а водночас – арешти і тюрми, безкінечні нападки з боку
«патріотів»: і польських, і «своїх». Далі – редактор ЛНВ та НТШ,
соратник М.Грушевського, гігант, якого, одначе, тричі не прийняли у
дійсні члени НТШ…Титан праці, який ледве зводив кінці з кінцями
матеріально, а на початок ХХ ст., вже маючи європейське визнання, був
приречений на голод. І.Г.Хоткевич мусив звертатися до української
громадськості по допомогу. Було зібрано певні кошти, але їх конфіскує
російська окупаційна влада… Доведений до крайнього фізичного й
психічного виснаження, І. Франко потрапляє до притулку. Але й там
надихає Українських Січових Стрільців на боротьбу за відродження
державності України. Це – одна частина його життєпису. Сумна. Але й вона
виявляє як надзвичайну обдарованість, так і могутню силу волі,
титанічність характеру.
І.Франко рано починає писати оригінальні твори і перекладати чужі, при
цьому вражають межі його інтересів та переживань. Галичанин – він зріє
всю Україну, постійно тягнеться до Києва (тут і одружується), а водночас
як українець бачить всю планету у її минулому і сучасному, в усій
різнорідності націй, мов і культур. Це позначається і на літературній
творчості (поезія, проза, драматургія – при цьому лірика переплітається
з епікою, комедією і драмою; записи понад 800 народних пісень; образи
сучасності бачаться через співвіднесення їх з героями минулого, як Захар
Беркут, а також з героями античної Греції, Нібелунгів, Гете і Шіллера,
Шекспіра й Толстого, Міцкевича і Золя…), і на життєвому та творчому
кредо. І.Франко усвідомлює світову історію в єдності «вершин і низин»
розвитку цивілізації та культури. Він прагне єдності з носіями поступу.
І все ж, понад усе для І.Франка постає Т.Шевченко, бо за ним він бачить
найвище втілення народності, гуманізму, духу свободи. І через розуміння
творчості Великого Кобзаря (починаючи з «Перебенді») осягає минуле й
пророцтва майбутнього України, правду буття, долі й будучини свого
народу, шлях перетворення його з етнічної маси в самосвідому націю (що
заповідає і «галицькій молодіжі»).
Це і стає критерієм у його дискусіях з М.Драгомановим та Лесею
Українкою, М.Грушевським та М.Павликом, клерикалами як з
москвофільського, так і з народовського таборів. Його турбує не так
щоденна дрібнота й марнота життя, як клерикалізм духу, особливо тих, хто
клянеться в людяності й патріотизмі, а живе зрадництвом, змушуючи думати
про справжню сутність людини, про те –
Чого у нас відступників так много?
Чому для них відступство не страшне?!.
І.Франка звинувачують у декадентстві. Та поет гнівно відповідає: «Який я
декадент? Я син народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох». Я не є
епілогом, я є прологом нової якості буття народу! – інша справа, що я не
є казенним патріотом. Бо що таке справжній патріотизм? Для декого – чини
та бариші, маєтності і хліб та кусень сала, для мене ж – вічно звироване
сумління, пекуча жага щастя всієї України, що й стає причиною того, що
«я гавкаю раз-в-раз, щоби вона не спала».
Іще Т.Шевченко писав: «Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, та ще
гірше спати, спати і спати на волі», бо це аморально й трагічно для
будучини. Прекрасно звучить і пісня колективу сучасних «мандрівників»,
звернена уже до сучасності: «Не спи, Україно!..» Борися за своє щастя!
І.Франко стає між віками і поколіннями, вдаючись до мінорних мотивів з
найблагородніших помислів: хай буде погано мені, аби нації було добре.
Про це він писав: “Признаюся в гріху, що його багато патріотів уважає
смертельним моїм гріхом: не люблю русинів… Так мало серед них найшов я
справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму,
двоєдушності й пихи…Є, зрозуміло, й винятки, але думаю про всю масу
суспільства”.
«Признаюся у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій
мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти». Бо за
що її любити? За природу? Красоти природи – скрізь. Як расу? – але вона
обважніла й незграбна, сентиментальна, позбавлена гарту й сили волі,
спроможності з усіх сил боротися за ідеали справедливості, суверенності,
честі, свободи.
Отже, І.Франко насправді не є патріотом? Відповідь Каменяра вражає
величчю духу: “Якраз навпаки! Незважаючи на все, я почуваю себе русином
й працюю для Русі з почуття собачого обов’язку. Як син українського
селянина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих
селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті
шелеги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на
висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали».
Іронія долі: хвалячи Т.Шевченка й І.Франка, ми давно втратили не лише
їхню любов до села, а й розуміння його історичної ролі, а водночас – і
любов до його мови й культури, сили духу рідної землі. Втратили відчуття
дивовижної правди Франкові сповіді: «Мій руський патріотизм – то не
сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на
мої плечі».
Отже, печальний, небажаний жереб?
Ні, філософія мудрості: «Я можу здригатися, можу стиха проклинати долю,
що поклала на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини
шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням».
Чи чуємо цей життєтворний стогін і гімн великого серця? І ті, що в
сучасній Україні сущі, і ті, що попленталися з України шукати собі
кращої долі в чужих краях? Тільки собі. Бідні інтелектуально й душевно,
бо неспроможні збагнути підґрунтя і величі, щастя І.Франка, виражені в
зізнанні: «І коли що полегшує мені нести це ярмо, то це те, що бачу, як
руський народ, хоч він гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі
віки, хоч і сьогодні він бідний, недолугий і непорадний, все-таки поволі
підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та
справедливості і до них шукає шляху. Отже, варто працювати для цього
народу і ніяка праця не піде на марно».
Хіба не про нас сказано?.. Понад 100 років тому. Але у тому-то й сила та
велич геніїв, що вони мислять аналітично й пророчо.
Іван Франко сходив, як і Шевченко, «босими ногами» увесь свій край.
Описав Україну у всіх її віках (від фольклорних часів,
монголо-татарської навали) та поколіннях, долях усіх соціальних верств,
у взаємодії з іншими етносами (поляками, євреями, громадянами
Австро-Угорщини) та їх мовами й культурами, у журливо-печальних
відпливах мільйонів українців до Тихого океану, Австралії, США і Канади,
у їх стражданнях і воланні добра та мріях про повернення до рідної землі
через тужливо-трагічне:
та все кру, кру, кру,
в чужині умру,
заки море перелечу,
крилонька зітру…
Той плач слухала вся планета, та чи чула і чи хотіла чути?!
Багатьом, у тому числі й ідеологам західних демократій, здавалося, що то
останнє «прощай» українців світові, бо ж вони емігрували з «нашої не
своєї землі» не українцями, а малоросами й малополяками, маломадярами і
малоавстрійцями… Та великий Франко відповів похоронщикам-гробокопачам:
Україна не тільки не вмерла, а й не вмре: vivere militare est!– лиш
боротись – значить жить!
У фантастично пророчій праці «Що таке поступ» Іван Якович дав
незрівнянно глибокий аналіз цивілізаційно-культурного,
соціально-ідеологічного поступу не лише в минулому, а й у майбутньому. І
могутній дух обсерватора переконливо відповів: без духовної наснаги до
омріюваного щастя не прийти; поступ не можливий і без революцій, але й
без еволюційних закономірностей, бо шляхи до демократії і свободи
визначають «не револьверники і бомбісти», а мільйони трудівників –
представників усіх форм праці та творчості. З урахуванням цього, ще на
початку ХХ ст. він підсумовує і пророкує: російсько-імперський (як і
всякий інший) «соціалізм» неминуче призведе до диктатури партій і
вождів, а ті – до масового терору. Бо демократія – не у сваволі, а в
«диктатурі» законів, етики й естетики взаємовідносин.
V.Нагадаємо: майже 4 тисячі творів! Про всі віки, покоління та
континенти…
Уже це – незрівнянний подвиг, котрий засвідчує: сили й можливості людини
є безмежними. Вона, а тим самим і цивілізація та культура, є не стільки
на завершенні, скільки на початку шляху в еволюції світобудови. Ось
звідки і особистісне: я є пролог, не епілог! А з цієї філософії – і
сутність творчості: І.Франко ще з дитинства постає яскраво вираженою
індивідуальністю, яка доростає до відчуття своєї органічної єдності з
вселюдством, бо митець мислить глобально, на ґрунті
неповторно-оригінальної української «філософії серця».
Важко шукати відповідних аналогів поєднання серця, досвіду й інтелекту,
а відтак – емоціо і раціо, біопсихіки і сили волі, аналізу й пророцтва,
лірики, епіки і драми. Завжди і в усьому, через призму особистісного і
загальнолюдського. Не завжди той синтез втілювався в ідеально довершену
форму й у творчості І.Франка. Але хіба створений Богом світ в усьому
однаково довершений? Починаючи з людини?.. Міра людини – це міра її
почуттів, помислів, життєдіяльності, міра мети й ідеалу.
h
j
j
?
?????¤?¤?$????????
???????¤?¤?$?????????Оцінюючи Т.Шевченка, Іван Якович Франко у
«Присвяті» писав: «Він був сином мужика, і став володарем у царстві
духа. Він був кріпаком, і став велетнем у царстві людської культури. Він
був самоуком, і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним
ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри,
а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій». Доля
переслідувала його, але не перетворила золота його душі на ржу, зате
дала найкращий і найцінніший скарб – невмирущу славу, здатність
відроджувати серця до життєвої радості…
Наче про себе писав!
Іван Франко ще в дитинстві сприймав інших людей і світ на рівні власної
долі. Природно, що це визначило проблематику, філософію, стиль творів ще
раннього періоду: людина й земля («ліси і пасовиська»), село і промисли,
пролетаризація й науперизація не просто хліборобського середовища, а
села як носія традицій, культури, віри й мови народу, його минулого і
майбутнього; шлях юної людини у широкий світ радощів і тривог,
випробувань, перемог і поразок, світла через темряву тюремних мурів,
перехресних стежок старої і нової цивілізацій. Ще тут будуть Нагуєвичі і
Борислав, інші численні знаки буття, але вже тут буде вся Україна, її і
своє, й польське, єврейське, австро-угорське тло з усіма рисами
етнопобутового, виробничого, політичного, морального підґрунтя. У цей же
час перехрещуються й силові лінії європейського і російського реалізму з
утверджуваним Іваном Франком українським новореалізмом.
Витрачено бочки атраменту, щоб довести: шлях І.Франка до творчих вершин
– це шлях до соціалістичного реалізму через науковий комунізм. Щоправда,
виходило: Великий Каменяр як не карабкався по крем’янистих уступах гір,
їхніх вершин так і не подолав. Як не став свого часу І.Котляревський
родоначальником нової української мови, бо він зійшов на історичну арену
раніше О.Пушкіна, а Т. Шевченко не піднісся до вершини критичного
реалізму, бо зупинився перед глибинами марксизму та надто довго
романтизував козацтво.
І загалом, то всупереч намірам антифранкознавці говорили правду: на
щастя, І.Франко теоретиком і практиком есесерівського «соціалістичного
реалізму» не став. Бо й не прагнув цього! І тому, що був послідовним
продовжувачем українських романтично-реалістичних традицій, і тому, що
добре розумівся і на характері російсько-більшовицького
«революційно-романтичного» соціалістичного реалізму, і на наймодерніших
європейських культурно-естетичних прямуваннях. А тому ефективно
використовував як вершинні надбання національної школи народного
реалізму, так і новаторські досягнення російської, польської, німецької,
французької, англійської літератур.
Нагадаємо: як естетик І.Франко сформувався на методі синтезу світових
етико-філософських прямувань. Він знав чи не всі найголовніші міжнародні
суспільно-педагогічні, культурно-мистецькі школи, завдяки чому міцно
став і на позиції творчого синтезу. Знав він і
соціалістично-комуністичні суспільно-мистецькі доктрини. На певному
етапі навіть пропагував економічні ідеї визначних соціалістів. Одначе –
багатовікову еволюцію ідей, а не їх реалізацію на практиці, особливо в
російській імперії. Тому бачив кожне соціально-філософське прямування в
контексті цілісного світового процесу. Методи історизму та
компаративістики й стали підставою для появи не лише аналітично
об’єктивної праці «Що таке поступ», а й великої низки досліджень,
виданих, до речі, Б.Кравцівим 1966 р. у збірнику «Іван Франко про
соціалізм і марксизм». Для здійснення такої роботи потрібно було бути
І.Франком – титаном праці, мислі й творчості, типом людини універсальної
життєдіяльності, обсерватором, аналітиком і пророком. Таким і був
український колос.
Закономірно, що І.Франко розпочав генеалогію ідей з найдавніших часів:
грецького і римського еллінства, китайських, індійських і біблійних
мудреців, показуючи найсуттєвіше у їхніх поглядах та, що особливо
важливо, в наслідках застосування тих ідей у практиці життя.
Ефективний, бо цілісно-системний, підхід дав змогу показати живу душу
вчень ідеологів Відродження, Реформації, Просвітительства, актуальне й
корисне у ранніх комуністичних та новочасних соціалістичних рухах,
водночас показати їхні красиві, однак утопічні, моделі нового
суспільства – як прогресивні, так і реакційні підстави пропагованих
концепцій. Закономірно, що І.Франко переконливо доводить запозичення
ідеологів комунізму Маркса та Енгельса від їхніх попередників, зокрема,
неетичне поводження з творчістю Десідерана, а головне – пророкує
неминучість краху навіть прогресивних ідей у соціалістичних суспільствах
з тоталітарною формою правління, з терором партій і вождів у них, що й
підтвердилося всією історією імперського СРСР.
Логічно, що І.Франко не обмежується суто теоретичною діяльністю. З 90-х
років він обстоює ідею активної боротьби за ідеали, у тому числі шляхом
створення політичних партій і органів інформації, стає ініціатором
створення і керівником демократично-радикальних об’єднань (Українська
радикальна партія), ядром філософії, ідеології, з практики яких постає
українська національна ідея.
Емісари імпер-інтернаціоналізму в науці докладали величезних зусиль, щоб
саме на цій підставі трактувати І.Франка як сепаратиста і ворожого
українському народові буржуазного націоналіста. Та вся життєдіяльність
Каменяра свідчить про все те, як про свідому олжу.
І.Франко не просто співпрацював з великим істориком і письменником
М.Грушевським. То були ідейні соратники. І якщо М.Грушевський цілком
усвідомлено розпочинав історію народу не з «колиски трьох братніх
народів» (одного з яких – російського – до ХІІ ст. не існувало в
природі, але він прокламувався як «старший»), а з мізинської культури на
Чернігівщині, якій нараховується щонайменше 30 тисяч років, то й
І.Франко цілком усвідомлено досліджував як основу народної свідомості
багатотисячолітній фольклор, а боротьбу за свою свободу й
самодостатність – з часу Захара Беркута (героя двобою з ордами
монголо-татар).
Все у природі прагне до самоутвердження. Кожна людина і кожен народ
також. Так розгортається ідея сім’ї, роду і племені, що прагнуть
утвердитися в безмежності часопростору. Ця філософія самореалізації і
кристалізує філософію еволюції роду у плем’я, державу, етнос та націю,
інакше загинуть люди і роди, будуть поглинуті тими, в кого сильніша
самосвідомість.
Для І.Франка домінантною (і відродження, і розквіту українства) є ідея
нації, бо саме нація з часу ХVІІ до ХХ ст. визначається світовою
політичною думкою як найбільший здобуток і найнадійніший гарант
збереження не лише окремих народів, а й усього вселюдства. Вона наснажує
світове українство, відроджує єдність, свободу й державу. І мав
цілковиту рацію Д.Павличко, наголошуючи: коли Т.Шевченко відродив
українську націю, то І.Франко її виховав. Виховав і як самосвідомий
народ (активний самотворець і суб’єкт світової історії), і як народ, що
глибоко усвідомлює: гарантія вселюдства – це його етнонаціональна
багатоманітність та цілісність, єдність інтернаціонального мислення та
національних інтересів. Тож закономірно, що І.Франко проникливо визнавав
право євреїв, інших етносів на свою державу, відстоював ідею добрих
взаємовідносин сусідніх народів, федерування з ними, але такого, про яке
говорить батько убитого поляками сина лукавому, двоєдушному ляхові, коли
той закликає забути кривди й жити у єдності:
Пройдемо велику школу,
та не єзуїтську, ні! –
запануєм кождий в себе,
станем розумом міцні…
(«На Святоюрській горі»)
і тільки тоді будемо федерувати. Бо тільки тоді, а не в нерівноправній
залежності одного з народів,
замість зрад, і звад, і сварок
набереться скарб новий
згідних ділань, спільних змагань
і сусідської любви…
V1. З політичної, філософської, державницької точок зору, національна
ідея для І.Франка – це голос і воля народу до самореалізації упродовж
віків, симфонія світосприйняття і світорозуміння, почуттів, розмислів і
діянь, ідеалів і волі, свободи і суверенітету, освіченості й гуманізму,
характеру, волі й місії народу.
Ця ж філософія є домінантою симфонізму його художньої творчості. Перша
ознака реального симфонізму – це, безумовно, багатожанровість,
синкретизм і універсалізм творчості. Немало людей пише в багатьох
жанрах, та рідко кому вдається досягти успіху не те, що в усіх, а хоча
б в одному з них. І.Франко має вершинні здобутки як у поезії, прозі,
драматургії, так і в критиці, історії, теорії літератури та естетиці.
Першооснова успіхів, звичайно ж, у масштабах та характері обдарування.
Ще ранні оповідання засвідчили, що І.Франко – гостроокий, глибоко
чуттєвий, людяний обсерватор. Навіть рання поезія вразила дивовижною
глибиною почуттів, а драматургія – гостротою бачення контрастів життя,
характерів, а відтак, і конфліктів. Оповідання «Вугляр», «Ріпник»,
«Муляр» привертали увагу новизною життєвих ситуацій та, відповідно,
проблем. Але новаторство І.Франка не обмежувалось тематикою. Деформацію
старого села й общинного ладу бачили всі. А от глибинні зміни в
ідеології, способі життя та у психіці людей розкривалися не всім.
І.Франко навіть традиційні життєві форми бачив у внутрішній еволюції, до
того ж, як у локальних, так і в загальнолюдських масштабах.
Патріархальне село бачиться ним у процесах капіталістичної реформації, а
тим самим – у зіткненнях старої і нової цивілізацій, рішучої ломки і
способу життя, і характерів, і культурно-державних цінностей; гострій
конфронтації села і міста, а тим самим – минулого, сучасного і
майбутнього, національного та інтернаціонального, соціально-економічного
й морально-етичного та естетичного. Не випадково і в поезії І.Франко
бере Байронівську тему Каїна і Авеля, бо старий конфлікт осілого і
кочового життя, співвідношення філософії і віри представників тих
тисячолітніх формацій, звичайно ж, у змінених формах, але в типовій
суті, давався взнаки в Україні і в ХІХ–ХХ ст.
Дисгармоніювали не лише свої село і місто, а й село та місто у
внутрішній деформації сімейно-родових, соціально-економічних, а в
Україні – й етнонаціональних основ. Часом іще вигравали судові позови
селяни чи старосвітські землевласники, але вже заволодівали умовами
життя баришники і лихварі, а в містах, на промислах – Гольдкремери і
Гаммершляги, чужі українському селянинові, робітникові, інтелігенту як
етнічно, так психічно. Як писали М.Грушевський та І.Франко, українська
нація все очевидніше ставала неповною без своєї еліти. А тим самим – без
свого міста, без своєї інтелігенції та, відповідно, перспективи.
Новітній реалізм, зазначав І.Франко, посилаючись на досвід Л.Толстого й
Е.Золя, геніїв Польщі, Німеччини, Франції, Англії, вже не може
обмежуватись навіть найправдоподібнішим описом подій і людей. Його
завдання – виявляти причини та наслідки життєвих процесів і явищ, а для
цього вже недостатньо пильного ока, необхідні знання і наука, єдність
спостереження й аналізу, свідомого й підсвідомого, уявлення і мрії,
прогнозу та передбачення… Особливо, коли йдеться про внутрішній світ,
характер, долю людини – головний інтерес мистецького зображення. Бо
людина є мірою природи й життя, етичного й естетичного, поступу або
деградації.
Подиву гідне у цьому плані любовно-трепетне ставлення Великого Каменяра
до надбань, чи хоч пролисків, таланту інших, і то – в усіх сферах
мистецької творчості: в літературі чи театрі, музиці, живописі,
архітектурі, науці, у народному мистецтві. Свідченням тому є його
винятково точні й доброзичливі оцінки творчості М.Грушевського й
І.Пулюя, Лесі Українки і В.Винниченка, С.Крушельницької і М.Лисенка,
великої когорти молодих творців новочасного мистецтва. І при цьому не
були вирішальними ідеологічні позиції окремих авторів. Завжди
вирішальним було ставлення до людини, мистецтва й України.
VI. Для І.Франка мистецтво – священнодійство. Бо об’єкт його інтересу –
людина, а людина є мікроклітиною і образом створеного Богом світу.
Оскільки Світ безмежний у сутностях та формах вираження (образах), то
дати образ людини – це, найперше, відкрити її сутність, а разом з тим –
знайти адекватну лише для цієї сутності форму. Але форма не є чимось
зовнішнім: як зміст є формою, так форма в мистецтві є еталоном змісту.
Форма породжується, як і людина, природою, та оскільки природа
універсально багата, то й людина (та система відображення її у
мистецтві) може бути відповідно багатою на сутнісні прояви. Тому
покликання мистецтва – відкривати природні, а в умовах України –
національно-природні форми життя та характерів людей («Націоналізм і
інтернаціоналізм в Європейських літературах»).
Віки витворили гідне подиву розмаїття людських натур, бо ж природа – це
творець їхніх вічнозмінюваних емоцій і помислів, ідеалів і життєвих
програм, психічної неповторності і морально-етичних, естетичних
принципів та критеріїв. З огляду на все те, творити – це відкривати в
людині природне, а в природі – людське, а в українській людині –
Україну, як і образом України – її людей. Відкривати, щоб збагачувати і
піднімати до ідеалу творців прекрасного.
Так, у Франка постійно розвивається й домінує паралелізм етапів буття
людини й природи, соціального і сфери Духа, національного і
загальнолюдського. І важко не помітити, що тут стикаємося з виявом
найжиттєвішої традиції: паралелізмом наснажений найдавніший фольклор,
«Велесова книга», «Літопис Аскольда» (як і «Повість минулих літ»),
«Слово о полку Ігоревім», творіння ченців Києво-Печерського монастиря,
Іларіона, Володимира Мономаха, Кирила Турівського (як і світового епосу
– «Рамаяни», «Махабхарати», «Авести», «Шах-Наме», «Калевали», «Пісні про
Нібелунгів»), києво-руські билини, а згодом – народні думи, історичні
пісні, козацькі літописи, творчість доби бароко, Г.Сковороди,
І.Котляревського, Т.Шевченка… і так до І.Франка, П.Тичини, О.Довженка,
Б.-І.Антонича…
І то було проявом не консерватизму, а тяглості народної філософії буття
як філософії серця, котре традиційно відчуває свій органічний зв’язок з
рідними Небом і Землею, з віками і поколіннями, завдяки цьому
почувається у стані вічності, незнищенності, безсмертя. Не випадково
Т.Шевченко у «Близнецах» звертався до найдавнішої теми «батьків і дітей»
та до проблеми виховання, полемізував з європейськими і своїми адептами
«новизни» за будь-яку ціну заради самої новизни й наголошував: коли
зігноруємо традицію, то чи не станемо виховувати «французиків» чи «куцих
німців», забуваючи: людина – це образ народу, головне в ній – характер,
тому й необхідно дбати про виховання характеру, бо нація без характеру –
то кисіль, і кисіль – дуже не смачний… Ось чому місія мистецтва –
відкривати світові характери людей і народів, а оскільки час вічно
змінює людей і природу, то суттю новаторства є відкриття саме цих
постійних органічних змін.
«З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби»,
«Sempertiro» – це знаки буття народу й живої душі поета. В них чуємо
такі глибини сердечних переживань, які не залишають місця для сумнівів:
те серце не було б таким глибоким на радість і горе, коли б не було
рівновеликим природі і душі рідної Землі. А не було б відчуття серця
рідної України – не появилися б «Каменярі» і «Вічний революціонер», «Не
пора, не пора…», веснянки, думи і притчі, «Смерть Каїна», «Похорон»,
«Мойсей», його завершальний акорд – твори часу духовного зв’язку з
Українськими Січовими Стрільцями, де пам’ять серця стала критерієм
справжності не лише життя людини й народу, а й мистецтва, його
новаторства.
VІІ. Як і Т.Шевченка, доля часом надто жорстоко випробовувала Івана
Франка: і тюрмами, і безпідставними звинуваченнями, і переслідуваннями з
боку чужих та свідомо спланованою дискредитацією з боку «своїх». Вона
карала недолею його дітей, ставила перед загрозою голодної смерті самого
митця, коли заслужена слава І.Франка перейшла кордони всієї Європи.
Не випадково Т.Шевченко і Леся Українка, П.Тичина й А.Малишко як взірець
саможертовності в ім’я ідеалу та щастя інших людей зображували Прометея:
він був духом, характером зрідні українцю. Дивним феноменом жаги волі
постає Ікар: він міг не летіти у Небо, бо знав: воскові крила ненадійні,
однак полетів, бо не міг не летіти. Прометеївсько-ікарівські (як
козацькі або відповідні воїнам УПА) риси визначили і характер
життєдіяльності та долю Івана Франка: завдяки його таланту і
працелюбності він міг досягти найвищої міри достатку та життєвих благ
без жодного ризику. Але обмежитися конформізмом, не спробувати сягнути
вершин гуманістично-ідеального?! Це означало б не бути Іваном Франком.
І на етапі ХХІ ст. є ті, що творили й несуть у собі вогонь Помаранчевої
революції, а є ті, що досі живуть благанням: «Боже великий, єдиний, нам
Україну храни…» Храни, Боже, допоки ми приглядатимемося: а що воно далі
буде?..
Іван Франко явив світові образ людини – борця і творця, який жив, як
писав, і писав, як жив: маємо «не ридать, а здобувать хоч синам, як не
собі, кращу долю в боротьбі». Тому в нього, як і в Т.Шевченка, навіть
природа буває у стані не лише гармонійного спокою та величі, а й
боротьби: «Гримить! Благодатна доба наступає…» Важливе поєднання єдності
грому і благодаті. Як і в Гоголя: «Чуден Днепр при тихой погоде» та у
Т.Шевченка: «Реве та стогне Дніпр широкий…» Тому і ви, люди…
прокиньтеся, «вставайте, кайдани порвіте!…»
“Не пора, не пора, не пора… служити агресивним сусідам”, – писав
І.Франко у молодості. До рішучої боротьби за суверенітет, демократію,
державність, свободу закликав він у час безпосередньої співпраці з
організацією Українських Січових Стрільців, коли ті виступили проти
окупаційних сил, зокрема російських імперських військ, у час Першої
світової війни.
Воля до життя та до самоствердження зумовлює боротьбу у творах І.Франка
дітей і дорослих, представників еліти і таких зобиджених долею, як герой
«Украденого щастя», реальних борців за свободу України і міфологізованих
євреїв у поемі «Мойсей», бо І.Франкові була близькою по духу притчова
аксіома: навіть добрі друзі полишають людину (народ) у час негоди, а от
добра надія – ніколи.
Великий Франко вірив у незнищенний, всеперемагаючий дух планетарного
українства, тому й не лишився у минулому, а постане ще величнішим та
суголоснішим у майбутньому.
Тому в ім’я нашого добра потрібно осягати його, іти до І. Франка.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
