Реферат на тему:
Виховання людини культури у мунiципальному полiкультурному просторi
У сучасному суспільстві все гостріше відчувається потреба в
удосконаленні процесу виховання як необхідної умови соціального
прогресу, руху суспільства по шляху його демократизації і гуманізації.
Багато вчених як минулого, так і сучасності важливою особливістю
вітчизняної освіти вважають пріоритет проблем виховання над проблемами
освіти ( Є.В. Бондаревська, М.Д. Нікандров, І.П. Іванов, В.А.
Караковський, Л.І. Новікова, В.А. Сластенін та інші) [1,2]. Підвищення
ефективності виховної роботи вони пов’язують із створенням виховних
систем різного рівня. В умовах обмежених фінансових можливостей,
відокремлення виховних вартостей різних соціальних інститутів
муніципальна система освіти (МОС), на основі сполучення
соціально-педагогічного і соціально-економічного аналізу регіонального
освітнього простору, повинна забезпечити ефективне використання своїх
ресурсів – людських, інформаційних, матеріальних, фінансових. Отже,
виникає необхідність розробити концептуальні основи проектування
муніципальної освітньої системи міста і району.
На території м. Рибниці і Рибницького району, як i всього
Придністров’я, населення багатонаціональне. Тому перед Придністровською
Республікою стоїть непросте завдання не лише не допустити
міжнаціональної ворожнечі, а й відродити втрачене в галузі культури для
всіх національностей, які тут проживають. Саме тому в Придністров’ї
активно впроваджується принцип полікультурності і рівності, діалогу
культур.
Освітня система м. Рибниці і Рибницького району визначається нами з
позиції цілісності освітнього і виховного простору, яка забезпечується
реалізацією основних принципів освітньої політики:
– спрямування на виховання людини культури, громадянина, моральної
особи;
– гуманний характер освіти і виховання, пріоритет цінностей здоров’я,
життя, прав і свободи особистості;
– єдність культурного, освітнього і виховного простору як середовища
життєдіяльності дитини;
індивідуально-орієнтований тип освіти і виховання, адаптування системи
освіти і виховання до потреб і можливостей дітей.
Проблеми полікультурності і поліментальності у вітчизняній освіті
потребують побудови на рівні регіонів окремих навчальних закладів,
створення моделей полікультурної освіти з урахуванням різного мовного,
культурного і духовного поліетнічного складу учнів.
Значущість проектування прогнозуючої моделі інноваційного розвитку МВС в
умовах поліетнічності і полікультурності випливає з обґрунтування
протиріч (як реальних джерел розвитку внутрішньої системи) між:
– єдністю культурного середовища і функціонуванням у ньому різних
етнічних компонентів;
– необхідністю засвоювання особистістю цілісної загальнолюдської
культури і її етнічного національного змісту;
– потребами розвитку суспільства і можливостями освітніх систем, які
виявляються в тому, що освіта не вирішує проблему збереження і розвитку
творчого потенціалу людини випередженими темпами;
– між можливостями раннього розвитку особистості дитини і сформованими
формами побудови освітнього процесу, під час якого упущення в ранньому
дитинстві приводять до втрати творчого потенціалу особистості в період
навчання у масовій школі;
– між природною цілісністю людини і технологією відтворення „часткової
людини” в дезінтегрованому освітньому просторі.
Створення єдиного муніципального полікультурного виховного простору
(МВП) покликане безконфліктно подолати ці протиріччя шляхом консолідації
зусиль усіх компонентів МОС на основі його поповнення вартостями
загальнолюдської та індивідуальної культури.
Метою моделювання МВП є створення умов і технологій інтеграції
особистості в культуру за допомогою освіти, визначення способів
підтримки, розвитку людини в людині, формування в ній якостей
самоактуалізації і самореалізації в полікультурному суспільстві. В
основі мети виховання „ідеальної форми” ми визначаєм образ людини
культури, громадянина, моральної особистості [1]. Освіченість і
вихованість має поєднуватися з креативністю й індивідуальною
самобутністю. Це вільна, гуманна, духовна особистість, здатна до творчої
самореалізації у світі культурних цінностей, моральної саморегуляції і
адаптації у мінливому соціокультурному середовищі. Досягти цього можна
через реалізацію соціально орієнтованих проектів – моделей закладів
освіти. Створення виховного простору міста і району не тільки не знімає
зі школи відповідальності за виховання особистості, а навпаки, її роль у
цьому процесі невимірно підвищується.
На основі концептуальних ідей виховання, в полікультурному просторі
регіону, в кожному освітньому закладі розроблена і реалізується програма
виховання – соціокультурний проект із врахуванням своєрідності розвитку
кожної школи, кожного дошкільного закладу. В цьому контексті нам близька
позиція, висловлена В.П. Борисенковим про те, що інноваційні
педагогічні проекти повинні розроблятися разом із моделлю їх практичної
реалізації, а також, що проблема впровадження розробок академічних
колективів може бути успішно вирішена тільки за умови тісної взаємодії
вчених і органів управління освітою [3].
На районному рівні управління необхідно визначити ті стратегічні
напрямки виховання, які повинні бути рекомендовані для всього району.
Необхідно, щоб зміст виховної діяльності відповідав правовим нормам і
педагогічній культурі, а право вибирати виховну модель потрібно залишати
за школою, вчителем. Стратегією діяльності УНО є підтримка різноманітних
соціокультурних виховних моделей, тому що тільки різноманітність
освітніх проектів може забезпечити самореалізацію [4].
Освітній заклад розглядається нами як локальна соціальна установа, що є
модулем цілісного полікультурного виховного простору. І це не лише
інститут формування знань, умінь, навичок і організації виховного впливу
вчителів на учнів, а простір їх спільної діяльності, в якій поєднуються
загальнокультурні, соціальні, власне освітні й особистісні починання
[5,128].
Наведемо програму діяльності творчої лабораторії, створеної на базі
СШ № 1 з українською мовою навчання м. Рибниця. Реалізація
програми розрахована на 2003–2008 роки:
Тема: Виховання національної самосвідомості способами полікультурної
освіти.
Мета: Розробити концепцію і програму інноваційного розвитку школи з
етнокультурним компонентом.
Завдання:
– Розробити і запровадити етнокультурний компонент у БУРП школи.
– Розробити і запровадити діагностичний інструментарій з проблеми.
– Створити єдиний культурно-освітній простір – центр українознавства,
діалогу культур.
– Запровадити інноваційні технології і форми організації діяльності
школи з даної проблеми.
Результат: Розробити програмно-методичний комплекс виховання
національної самосвідомості особистості учнів.
Такий підхід передбачає створення системи освіти і виховання, при якій
учні опановують рідну культуру і мову і в той же час входять у
слов’янський і світовий культурний простір.
З 1993 р., за бажанням батьків, діти iнших шкiл, починаючи з 2 класу,
почали вивчати українську мову та літературу як окремий предмет. У 1993
р. був прийнятий Закон про мови у ПМР. На даний час понад 33% учнів
вивчають українську мову. Головна мета уроків з української мови –
зацікавити, показати красу мови, викликати інтерес до неї, збудити
почуття патріотизму. Глибокий слід у душах юних вихованців залишають
вдало дібрані вчителем матеріали з народознавства, етнопедагогіки.
В.М. Межуєв вирізняє три основні шари культури: етнічний, національний
і масовий, кожний з яких по-своєму вирішує питання співвідношення
культури і освіти. Розглянемо їх докладніше.
Під етнiчною культурою звичайно розуміють сукупність елементів, що мають
етнічну специфіку, виконують як етнодиференціюючу, так і етноінтегруючу
функції. До них відносять рідну мову, особливості психічного складу,
матеріальну культуру, фольклор (усний і музичний), обряди. Етнічна
культура відтворює архетипний досвід нації, сформований під впливом
природогеографічного середовища, економічних, соціальних, релігійних та
інших обставин. Цей досвід проявляється в „колективному несвідомому”
(К. Юнг), що є сховищем латентних слідів пам’яті предків. Колективне
несвідоме відтворює думки і почуття народу, які знаходять відбиття в
його міфології, релігії, визначають його самосвідомість.
Кожна людина належить до конкретного етносу. Немає людей поза етносом,
крім новонароджених дітей, – говорив історик-етнограф Л.М. Гумільов.
Кожний етнос утримується в цілості завдяки етнічному полю, яке
сприймається відчуттям і відтворюється в емоціях. Етнічне поле
формується у дитини протягом перших 3–5 років життя – періоду
інтенсивного формування її особистості. Стереотип поведінки засвоюється
дитиною в перші роки життя від батьків, ровесників. І тільки з
урахуванням самобутності кожної дитини, етнічного стереотипу її
поведінки, культури можна ефективно вирішувати навчально-виховні
завдання.
Більш широкий аспект у плані освіти показує пласт національної культури.
„Нація – це сукупність людей не по крові, не по початковому генетичному
матеріалу, а по культурі” [6,10]. На відміну від етнічної (народної)
культури, яка передається від покоління до покоління на рівні природних
здібностей людини – її пам’яті, живої мови, природного слуху, органічної
пластики, національна культура засвоюється кожною особистістю за
допомогою освіти. Вирізняють два види національної культури: як
неповторну, рідкісну за формою, і як частину світової культури,
усвідомлюючу і проявляючу себе в ній (А.І. Арнольдов).
Головна особливість національної культури – її різноманітність,
самобутність і неповторність. Кожна національна культура містить певний
набір святинь, що утворюють її стійке внутрішнє ядро. Деякі з них
супроводжують історію людського роду від самого початку. Без них людство
не було б тим, чим воно є нині. Це вартості вселюдські.
Третій пласт культури – культура масова, яка являє собою зворотну
сторону технічного прогресу, є підробкою під культуру. Хибні і
примітивні її «цінності» ведуть до духовної стандартизації особистості.
Масова культура позбавлена чітко вираженого національного кольору,
знижує поріг національної чутливості, але водночас впливає на сучасну
людину нітрохи не менше, ніж національна культура.
?Проте не можна до масової культури ставитись тільки негативно. Вона –
закономірне дитя нашого часу, поскільки увібрала в себе його характерні
риси. Масова культура має і позитивні якості – нові перспективні
інформаційні технології, сучасний дизайн, неординарність образів,
відкритість і динамізм, плюралізм позицій.
Таким чином, особистість, яка розвивається, опиняється у складній
соціокультурній ситуації. Знаходячись перед вибором ідеалу культури,
вона випробовує на собі вплив усіх названих шарів культури. Виховання
якраз і повинно орієнтувати молодь на загальнолюдські цінності, на
цінності світової і національної культури, щоб допомогти особистості в
культурному самовизначенні і саморозвиткові.
„Культурна ідентифікація – це встановлення схожості між собою і своїм
народом, переживання відчуття належності до національної культури,
інтерналізація (прийняття в якості своїх) її вартостей, проживання
власного життя у формах культурного побуту народу”[2,15]. Культурна
ідентифікація – це процес „вживання” особистості в пласти етнічної і
національної культури, а через них – вступ у діалог із світовою
культурою. Бо вихід до діалогу (в нашому розумінні) можливий лише після
того, як знайде особистість своє місце в культурі (Я – концепція), коли
вона усвідомить себе культурною одиницею свого народу.
Етнічна ідентичність – складова частина соціальної ідентичності. Т.Г.
Стефаненко трактує її як „психологічну категорію, яка відноситься до
усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної етнічної
спільноти” [7,75]. Етнічна ідентичність – це, в першу чергу, результат
когнітивно-емоційного процесу усвідомлення себе представником певного
етносу, визначення ступеня співвідношення з ним і відокремлення від
інших етносів. Сутність цього поняття співвідноситься з його
визначенням Г.Г. Шпетом, який розглядає етнічну ідентичність як
переживання своєї спорідненості з однією етнічною спільнотою і
відокремлення від інших [8].
На формування етнічної ідентичності в шкільному віці впливає багато
факторів, серед яких педагоги та психологи виділяють особливості
етнічної соціалізації в сім’ї, в школі, близькому соціальному оточенні,
а також ознаки етноконтактного середовища, зокрема його
гетерогенність–гомогенність, статусні відносини між етнічними групами.
Ми повинні усвідомити, що культура постійно розвивається, що вона
твориться і зараз, що кожен з нас повинен бути причетним до культури
свого народу і відповідальним за неї. „Тільки збільшуючи культурне
надбання предків, можна його зберегти, тому що справи предків живуть не
в нашій пасивній пам’яті, а в наших творчих зусиллях і досягненнях”
[9,334 ].
Ідею народності у вихованні і навчанні підростаючого покоління вважали
головною К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський, С.А. Рачинський та інші.
Основним джерелом виховання, стверджує К.Д. Ушинський, є народність,
оскільки немає жодної людини, яка б не плекала любові до Батьківщини, і
саме ця любов дає вихованню надійний ключ до серця людини, могутню опору
для боротьби з її негативними природними, особистими, сімейними та
родовими нахилами. Отож „виховання, коли воно не хоче бути безсильним,
повинно бути народним”[10, 99]. Він вважав, що загальної системи
народного виховання для всіх народів не існує не тільки на практиці, але
і в теорії.
В.О. Сухомлинський також у багатьох своїх творах радив учителям,
батькам користуватися народною педагогікою, яка століттями діяла в
родинах.
В основу проектування виховної системи органiзацiй освiти з
етнокультурним компонентом покладені ідеї народної педагогіки. Це
зумовлено такими причинами:
– технологічність, відтворення педагогічного процесу;
– цілісний характер виховання;
– трактування сутності виховання як „зростання”, саморозвитку людини в
результаті її взаємодій з природою і культурним середовищем, як
упорядковуючого початку, який гармонізує все в людині, народі, країні,
в цілому світі;
– ідея школи, створеної за зразком сім’ї (родини).
Цілі і завдання розвитку такої школи витікають з реальних проблем
соціуму, що життєво важливі для людей, які живуть на цій землі. Головне
призначення школи – відроджувати, поглиблювати, кріпити, ростити
народний характер, відроджувати вітчизняну культуру. Основні питання,
які вирішуються в ході УВП в школі:
– забезпечення духовного, морального і загальнокультурного відродження
народу;
– визначення пріоритетів і формування освітньо-виховної системи для
передачі культурної спадщини новим поколінням;
– дотримання традицій свого народу, розвиток діалогу культур у
полікультурному просторі;
– виховання в учнів етнокультурної терпимості й орієнтація їх на
культурологічну діяльність у відповідності з профілем школи, а також
громадської активності і громадського обов’язку;
– актуалізація екологічного виховання дітей з опорою на народне знання
про природу;
– підготовка дітей до сімейного життя на основі традицій народної
педагогіки.
Народ залишив нам у спадщину прекрасні зразки поетичної творчості,
дитячого фольклору. Сьогодні наше завдання – відродити їх. Фольклор –
одне з найцікавіших явищ духовної культури народу, в якому проявляється
його етнічна специфіка. Найхарактернішою є усна форма творення і
побутування. Спосіб життя, виховання, навчання, спостережливість
втілювались у рідному слові, закріплювалися, передавались із уст до уст,
шліфувалися, набували значущості „народних перлин”, які одне покоління
залишало іншому як найдорожчу спадщину.
Фольклор бере витоки з народних традицій, своїми коренями сягає у давнє
минуле. Завдяки йому забезпечується нерозривний зв’язок між минулим і
сучасним. Фольклор є скарбницею народних звичаїв, стимулятором їх
подальшого розвитку. Використання творів фольклору на уроках допомагає
кращому засвоєнню матеріалу, розвитку творчих здібностей, пошукової
діяльності, пізнавальних інтересів.
Засобом розвитку здібностей учнів була й залишається їх участь у
творчій діяльності. Предметом її у галузі народознавства можуть бути
компоненти соціально-культурного досвіду нашого народу. Творча
діяльність може бути спрямована на пошук, фіксацію та наступну
систематизацію етнографічного матеріалу на різні теми. Наприклад, пошук
і запис прислів’їв і приказок, присвячених праці, вихованню, товариським
взаєминам і т.п.; запис потішок, лічилок, мирилок, забавлянок тощо з
наступною систематизацією та узагальненням.
Безпосереднє ознайомлення школярів з усною народною творчістю,
спостереження за її живим побутуванням надзвичайно збагачує фантазію,
розвиває уяву дітей, сприяє вихованню національної свідомості,
патріотичних почуттів. За матеріалами пошукової роботи готується творчий
звіт. Учитель визначає завдання творчого характеру: виготовити альбом за
матеріалами пошукової роботи, проілюструвати малюнками, описами власних
суджень. Діти беруть участь у конкурсах, стають переможцями районних та
республіканських НПК. Багато зібрано матеріалу на теми: „Мудре слово
народу”, „Пісня – душа народу”, „Рослини – символи українців”, „Історія
українського костюма”, „Народна гра”. Така робота сприяє зростанню
активності, самостійності, розкриттю творчих здібностей, надає широкі
можливості для всебічного розвитку особистості.
Морально-етичні орієнтації – це фундамент особистісних вартостей, тому
найважливішим завданням є виховання порядної людини, громадянина з
високим рівнем політичної і національної свідомості, з орієнтацією на
ідеали добра.
Для відродження і розвитку рідної культури, мови, національної освіти,
звичаїв, традицій, вивчення історії своєї етнічної Батьківщини –
України, налагодження культурних та інших зв’язків з українцями інших
країн у нас зроблено багато конкретних практичних кроків. Так, щорічно
святкуються дні слов’янської культури та писемності, проводяться
шевченківські дні, працюють національні самодіяльні колективи, ансамблі,
театри, організована українська редакція на республіканському
телебаченні та радіо, видається газета українською мовою „Гомін”. У
рамках реалізації ДЦП „Розвиток освіти українською мовою в ПМР”,
виконання договору про взаємне співробітництво між освітніми установами
Деснянського району Києва і муніципальними освітніми установами Рибниці
та спільного обміну делегаціями в столиці України з робочими візитами
побували делегації багатьох шкіл нашого району. Українці Придністров’я
докладають немало зусиль для того, щоб кожна культура розвивалась не
сама по собі, а в єдності з іншими. Тому все, що проводять представники
російської чи молдавської культури, підтримується українцями і навпаки.
Одна культура доповнює, збагачує, розвиває іншу.
Отже, етнічна ідентифікація, умовою якої є освіта і виховання, за
змістом і засобами має відповідати основній меті – формуванню
особистості як члена суспільства, громадянина з високим рівнем
національної самосвідомості. До важливих факторів у досягненні цієї мети
можна віднести використання системи вартостей народної культури як
чинників і джерел виховання, а головним механізмом його реалізації є
створення простору життєдіяльності для повноцінного гармонійного
розвитку і самореалізації особистості.
Література
Бондаревская Е.В. Смыслы и стратегии личностно ориентированного
воспитания// Педагогика.– 2001.– №1.– С.17–23.
Новикова Л.И., Караковский В.В., Селиванова Н.Л. Основы создания
воспитательных систем// Воспитательная работа в школе.– 2004.– №1.–
С.15–21.
Борисенков В.П. Вызовы современной эпохи и приоритетные задачи
педагогической науки // Педагогика.– 2004.– №1. – С.9–10.
Панова Л.Д. Управление развитием муниципальной воспитательной системы на
основе социально-ориентированных проектов // Науковий вiсник
Чернiвецького унiверситету. – Чернiвцi: Рута, 2005 – С. 137–140.
Гукаленко О.В. Теоретико-методологические основы педагогической
поддержки и защиты учащихся-мигрантов в поликультурном образовательном
пространстве. – Тирасполь, 2000.
Межуев В.М. Культурология как наука //Вопросы философии. – 1997. – №2.
Белинская Е.П., Стефаненко Т.Г. Этническая социолизация подростка. – М.–
Воронеж, 2000.
Шпет Г.Г. Введение в этническую психологию. – М.– Воронеж, 1996.
Гессен С.И. Основы педагогики. Введение в прикладную философию. – М.:
Школа-Пресс, 1995.
Ушинський К.Д. Вибр. педагог. тв.: У IIт. – К., 1983.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
