.

Віхи і перспективи спілки краєзнавців (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
307 5157
Скачать документ

Реферат на тему:

Віхи і перспективи спілки краєзнавців

Із завершенням буремного XX століття людство вступило у нове, незвідане
III тисячоліття. Історія минулого не була милосердною до українського
народу, який зазнав потрясіння трьох революцій, кровопролиття у двох
світових війнах, гіркоти поразки національно-визвольних змагань. Білий і
червоний терор, голодомори, злочинні політичні репресії проти еліти
української нації та подальші переслідування за Інакодумство,
Чорнобильська трагедія скалічили життя мільйонам наших співвітчизників.

Та попри всі ці жорстокі випробування український народ, мужньо
витримавши все, на хвилі національно-патріотичного піднесення останнього
десятиріччя XX століття раз і назавжди визначив свою подальшу долю.

Дванадцять років тому наш народ на Всеукраїнському референдумі в єдиному
пориві утвердив своє віковічне прагнення, непохитну волю – відновив
власну, суверенну Українську Державу, в боротьбі за незалежність якої,
за природне прагнення стати господарем у своєму власному домі склали
голови сотні тисяч синів і дочок нашого народу. Це був акт історичної
справедливості, вистражданий багатьма поколіннями українців.

Ця вікопомна подія назавжди буде викарбувана золотими літерами на
скрижалях нашої історії. І чим далі відділяють нас роки від незабутнього
серпня 1991 року – Дня проголошення Незалежності України – тим
величнішою і знаменнішою постає вона в наших серцях, пам’яті народній.

Ми горді з того, що саме за нас, при нашій участі Україна стала вільною
і незалежною державою. Нам, як зіницю ока, слід її берегти, зробити все
для того, щоб став наш народ щасливим і багатим.

Звичайно, було б несправедливо і проти правди говорити, що вся історія
XX століття була позначена суцільними катаклізмами, і виставляти її лише
в чорних фарбах. За радянський період, попри всі негаразди і труднощі,
роботящими руками нашого народу був створений потужний промисловий і
сільськогосподарський потенціал, значно зріс матеріальний і
культурно-освітній рівень наших людей. Україна возз’єднала більшість
своїх земель, стала республікою високих наукових технологій, була серед
фундаторів Організації Об’єднаних Націй.

Мільйони українців здійснили безсмертний подвиг у роки Великої
Вітчизняної війни, захищаючи свою землю і все людство від коричневої
чуми – фашизму. Спільно з іншими народами вони вибороли величну
Перемогу, 60-річчя якої ми невдовзі будемо відзначати.

Сьогодні ми багато говоримо про переосмислення нашої історії, про її
нове бачення, нові підходи. Головне тут не піти хибним шляхом механічної
зміни плюсів на мінуси і навпаки. Мистецтво пізнання минулого у тому й
полягає, щоб розуміти ту психологічну ауру, в якій та чи інша подія
відбувалася. Малопродуктивне мазати дьогтем усе, що відбувалося в
радянські часи, – адже мільйони людей жили у певному, беззаперечно вкрай
заполітизованому й заідеологізованому суспільстві і діяли відповідно до
своїх переконань. У тому, що зроблене ними і що перейшло нам у спадок,
далеко не все заслуговує осуду. Покоління, які вступають у життя,
повинні знати минуле у всій його складності та неоднозначності. Жодна із
славних і трагічних сторінок нашої історії не повинна стертися з
народної пам’яті. Очернення минулого, як і замовчування фактів, які на
нинішньому відтинку часу уявляються “невигідними” з погляду політичної
кон’юнктури, – злочин перед прийдешніми поколіннями. Від нас з вами
залежить, яким уявлятимуть XX століття люди, котрі житимуть через 100
або 200 років. І наш обов’язок – показати їм не один суцільний негатив.
Головне – чесно і правдиво відтворити події та факти, а оцінки наші
нащадки зроблять самі з висоти свого історичного досвіду. Історію
потрібно бачити такою, якою вона була, а не переписувати її, як то
кажуть “з нуля”, що, на превеликий жаль, роблять нині деякі політики і
навіть окремі вчені. Історію треба знати в усій повноті і складності, бо
це наша історія, творцями якої були наші пращури і ми з вами.

Із здобуттям Україною незалежності значно посилився інтерес усіх верств
суспільства до першовитоків і джерел своєї історії. До вивчення рідного
краю, біографії його міст і сіл потягнулися сотні, тисячі ентузіастів,
котрі хочуть всебічно знати, хто ми є в Україні сущі, чиї ми діти і якою
була наша минувшина – далека і близька. Бо, як відомо, любов до рідної
землі, до “малої” батьківщини – одне з найсвятіших почуттів, які кожен з
нас проносить крізь усе своє життя. Витоки патріотизму починаються там,
де людина вперше усвідомила себе особистістю, де взяла в руки буквар або
Шевченків “Кобзар”, де відчула красу і безмежжя рідної природи. І з
молоду, і на схилі років ми найчастіше згадуємо батьківську хату,
материнську пісню, битий шлях, яким ходили до школи, незайманий ліс за
сільською околицею. І з особливою вдячністю згадуємо всіх тих людей, які
ділилися з нами власною мудрістю, допомагали нам знайти дорогу у велике
життя.

Краєзнавство тому й користується такою популярністю і любов’ю в народі,
що відгукується на найтонші порухи людської долі. Далеко не кожна галузь
науки здатна так органічно поєднати минуле, сучасне та майбутнє,
відкрити нове у начебто давно відомому, промовляти безпосередньо до
сердець. Синтетична галузь знання, що спирається і на природознавчий, і
на мовознавчий, мистецтвознавчий, літературознавчий фундаменти, а
синтезується в українознавстві, завдяки чому має власні секрети впливу
на людську свідомість, а її об’єднуючий потенціал майже безмежний. І
сивочолі професори, і школярі із захопленням займаються дослідженнями
витоків історії рідного краю. Байдужих у краєзнавстві нема і не може
бути тому, що предмет вивчення тут осяяний святим почуттям любові до
малої Вітчизни.

Краєзнавство – це і наука, і мистецтво донесення до широкого загалу
особливостей історичного процесу. Неможливо переоцінити його виховну
роль і моральну віддачу краєзнавства, адже це реальний інструмент
концентрації суспільної енергії навколо пріоритетних завдань збереження
історико-культурної спадщини та довкілля.

За роки розбудови і становлення молодої Української Держави вже чимало
зроблено для відродження історичної пам’яті, духовності та культури,
національно-патріотичного виховання нашого народу, передовсім молоді.
Великого значення у суспільному житті незалежної України набув
краєзнавчий рух як явище громадсько-політичного, культурного і наукового
життя, дієвий засіб глибокого пізнання і всебічного дослідження й
вивчення скарбів рідного краю.

За роки державної незалежності України, особливо за останні п’ять років,
відбувся справжній ренесанс краєзнавчого руху та регіональних
досліджень, свідками і учасниками яких ми є сьогодні. В Україні
активізувалася робота науково-громадських, просвітніх організацій і
товариств, що очолили краєзнавчий рух. Авангардну роль у ньому займає
Всеукраїнська спілка краєзнавців, відроджена на новій основі. Показником
цього стало те, що в Україні за 12 років незалежності проведено близько
400 міжнародних, всеукраїнських, регіональних, обласних
науково-краєзнавчих конференцій, симпозіумів, круглих столів, котрі, як
правило, закінчувалися виданням книг, брошур, наукових збірників, що
сьогодні складають величезну енциклопедію, літопис “малої історії”, де
на основі нових архівних документів розкривається як органічна частина
всенародної – регіональна історія з позицій історичної правди і
об’єктивності, заповнюються чимало “білих лакун”, відкриваються невідомі
досі події і факти минувшини, повертаються із забуття прізвища
реабілітованих її діячів, які були викреслені з пам’яті народної.
Регіональна та краєзнавча тематика присутня практично в усіх наукових
форумах гуманітарного і навіть природничого профілю.

Загалом бурхливий розвиток краєзнавчого руху спричинив до його подальшої
демократизації та появи нових організаційних засад і форм діяльності,
консолідації, координації і вдосконалення, увібрав у себе набутий досвід
за минулі десятиріччя наукової, пошукової і популяризаторської роботи,
вийшов за межі заполітизованості.

Той факт, що краєзнавство нині перебуває в авангарді
національно-культурного відродження в суверенній Україні, є надійною
опорою її державності, промовисто підтверджує та увага, з якою до його
розвою ставляться суспільство та влада. Це яскраво засвідчує Указ
Президента України Л. Д. Кучми “Про заходи щодо підтримки краєзнавчого
руху в Україні” від 23 січня 2001 року, який накреслив принципово нові
шляхи подальшого розвитку. Згідно з вимогою Указу Кабінет Міністрів
України 10 червня 2002 року ухвалив постанову “Про затвердження Програми
розвитку краєзнавства на період до 2010 року”.

Важливою рисою суті обох доленосних для краєзнавства документів є те, що
роль його організатора, координатора і керманича покладена насамперед на
Всеукраїнську спілку краєзнавців. У цьому ми вбачаємо визнання ваги й
авторитету спілки в українському краєзнавчому русі й того факту, що вона
є спадкоємицею та правонаступницею всеукраїнських краєзнавчих інституцій
минулих років.

Для реалізації вимог президентського Указу та Державної програми в
Україні існують усі можливості. Запорукою цього є подвижницька, за
покликом серця, без будь-якої матеріальної винагороди, невтомна робота
тисяч і тисяч вчених і аматорів у всіх без винятку великих і маленьких
населених пунктах України. Незалежна Українська Держава, її Президент
високо оцінили безкорисливу громадську діяльність дослідників рідного
краю. Десятки членів Спілки отримали почесні звання і державні нагороди.

Шановні делегати з’їзду, керуючись положеннями статуту Спілки за звітний
період, Президія і правління, обрані II з’їздом, звершили значну роботу.
Було проведено 5 пленумів правління Всеукраїнської спілки краєзнавців,
які відбувалися не лише в столиці, а й у Харкові, Дніпропетровську,
Донецьку.

Щокварталу відбувалися засідання Президії правління, на яких
розглядалися питання практичної реалізації рішень II з’їзду, виконання
вимог президентського Указу про розвиток краєзнавчого руху, розроблялися
документи про надання спілці статусу творчої організації національного
рівня, питання участі спілки у створенні нової редакції “Історії міст і
сіл України”, “Зводу пам’яток історії та культури України”, реалізації
програми “Реабілітовані історією”, випуску журналу “Краєзнавство” і
краєзнавчої літератури, спільних заходів з розвитку краєзнавчих
досліджень разом з Міністерствами освіти і науки, культури і мистецтв,
Фондом імені О. Гончара, Українським фондом культури, Українським
товариством охорони пам’яток історії та культури, Іншими державними і
громадськими організаціями. Оперативно розглядалися поточні питання
діяльності правління Спілки.

Саме за їх ініціативою і безпосередньою участю, разом з Міністерством
культури було розроблено і підготовлено до затвердження урядового
проекту згаданої вище масштабної програми розвитку краєзнавства на 2000
– 2010 роки. Спільно з Інститутом історії України НАН та іншими
зацікавленими інституціями ми провели три Всеукраїнські наукові
конференції: Восьму – “Історичне краєзнавство і культура” (Харків,
1997), Дев’яту – “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід,
проблеми, перспективи” (Дніпропетровськ, 1999), Десяту – “Історія міст і
сіл України в контексті регіональних досліджень” (Донецьк, 2001). До
речі, підтримані широкою громадськістю рекомендації останньої
конференції були практичним відгуком на розпорядження Президента України
Про забезпечення комплексного розвитку малих міст України” від 19 жовтня
2000 року, яким, зокрема, Кабінету Міністрів доручено “забезпечити
підготовку за участю Національної академії наук “Історії міст і сіл
України” у новій редакції.

Разом із Федерацією профспілок України та Інститутом туризму було
проведено III науково-практичну конференцію “Туризм в Україні: економіка
та культура” (Світязь, 1998).

Промовистим свідченням спадкоємності традицій українського краєзнавчого
руху, глибокої пошани до пам’яті дослідників рідного краю попередніх
поколінь, передовсім фундаторів і діячів Українського комітету
краєзнавства, стало проведення урочистого пленуму правління,
присвяченого 75-річчю Всеукраїнської спілки краєзнавців. Теплі вітання
пленуму надіслав Леонід Данилович Кучма. Від його імені Всеукраїнській
спілці краєзнавців було вручено Грамоту Президента “За визначний внесок
у дослідження історії рідного краю, відродження духовності народу
України”.

Під час святкування ювілею нами було відкрито меморіальну дошку на
будинку в Харкові, де свого часу працював Український комітет
краєзнавства. Широко було відзначено і 100-річчя Товариства дослідників
Волині, зокрема 19 – 20 вересня 2000 року з цієї нагоди в Житомирі було
проведено Міжнародну науково-краєзнавчу конференцію, а будинок публічної
бібліотеки, де у 1900 році засновано Товариство, прикрасила меморіальна
дошка.

Збагачену досвідом різноманітну роботу по виконанню статутних вимог
ведуть краєзнавчі організації в областях.

Сучасне Житомирське науково-краєзнавче товариство дослідників Волині, що
діє на правах обласного осередку Спілки (голова правління Микола
Костриця), об’єднує 248 дійсних і 20 почесних членів. За їхньою
ініціативою було встановлено пам’ятні знаки на честь відомих місцевих
краєзнавців – С.Липка (у Любарі) і Г.Богуна (у с. Бистрик Коростенського
району), до 850-річчя Болохівської землі (Любар) і на могилі
древлянського князя Ігоря у селі Немирівці поблизу Коростеня. Товариство
практикує проведення науково-краєзнавчих конференцій не лише в обласному
центрі, а й у Бердичеві, Новограді-Волинському, Коростені, Любарі,
Малині та інших райцентрах області. Організація веде перед в Україні не
лише за кількістю наукових заходів, а й у випуску краєзнавчої
літератури, для чого створено спеціалізоване видавництво “Волинь”, яким
керує наш активіст, заслужений журналіст України Георгій Мокрицький.

За участі Волинської обласної організації Спілки (голова Геннадій
Бондаренко) останнім часом відкрито пам’ятники засновнику Любомля князю
Васильку, князю Володимиру Святославовичу у с.Зимному, Адаму Кисілю в
Низкиничах, В.Липинському у Затурцях, М.Грушевському у Луцьку,
музей-кімнату видатного математика Михайла Кравчука у школі-гімназії №21
в обласному центрі, проведено краєзнавчі конференції у музеї-садибі Лесі
Українки в Колодяжному, селах Четвертня (до 1000-річчя), Старий
Чорторийськ (до 900-річчя), Любомлі, Маневичах. Створено нові осередки
Спілки у Нововолинську, Володимирі-Волинському, Ковелі, Любомлі.

У Хмельницькій області за ініціативою нашої обласної організації
відбулися конференції, присвячені Устиму Кармалюку, Юхиму Сіцинському,
Миколі Леонтовичу, Григорію Костюку, Дмитру Прилюку, відкрито
меморіальну дошку в Дунаєвцях видатному краєзнавцю Федору Шевченку,
видано чимало літератури з історії міст і сіл. Велику допомогу в
розвитку краєзнавчого руху у Хмельницькій області надає
Кам’янець-Подільський Національний педагогічний університет.

Херсонський обласний осередок Спілки (голова Євген Сінкевич) у вересні
цього року провів Міжнародну наукову конференцію “Пам’ятні дати в
історії рідного краю”. На Черкащині відбулися історико-краєзнавчі
конференції памяті першого голови правління облорганізації Спілки,
лауреата премії ім. Д.Яворницького П.Соси та до 100-річчя відомого
уманського краєзнавця Г.Храбана, регіональні конференції у Каневі,
Звенигородці, Христинівці, Чигирині. Облорганізація Спілки (голова
Василь Мельниченко) зініціювала рішення облдержадміністрації про
проведення Першої науково-практичної конференції “Черкащина в контексті
історії України”, що відбулася 16 квітня 2003р. Черкащина має найбільш
розгалужену мережу міських і районних краєзнавчих осередків. Останнім
часом до раніше створених – у Каневі, Золотоноші, Смілі, додалися нові.
Так, 1999 року в Лисянці почала діяти краєзнавча спілка “Витоки”, яка
започаткувала видання журналу “Добридень”, має власну Інтернет-сторінку,
на якій розміщується інформація про її роботу. Спільно з районною владою
засновано краєзнавчу премію імені уродженця району історика Іллі Шульги,
нині місцеві дослідники працюють над створенням “Енциклопедичного
довідника Лисянщини”. Не менш плідну роботу в міжз’їздівський період
розгорнула Монастирищенська організація. У цьому найвіддаленішому від
Черкас районі понад 70 краєзнавців згуртовані у 8 первинних осередках.
Голова організації Іван Волошенко видав ґрунтовне комплексне дослідження
про історію Монастирищини. За ініціативою ентузіаста П.Качалаби,
обраного головою правління, створено Маньківську райорганізацію спілки,
що налічує 50 активістів. Вони випускають газету “Маньківський літопис”.
Голова особисто склав Словник походження півтори тисяч прізвищ мешканців
району і підготував до друку нарис про історію заснування всіх сіл
району.

Сумське історико-краєзнавче товариство “Спадщина” (голова М.Манько)
значно пожвавило роботу не лише в обласному центрі, а й у
Великописарівському, Кролевецькому, Лебединському, Сумському,
Роменському районах, а нещодавно створено товариство нашої Спілки в м.
Конотопі. Одразу після нашого з’їзду на Сумщині планують провести вже У
наукову Історико-краєзнавчу конференцію.

Рівненське обласне краєзнавче товариство (голова Іван Пащук) нині
об’єднує 246 членів, які успішно працюють у Гощанській, Дубенській,
Здолбунівській, Млинівській, Острозькій, Сарненській районній,
Рівненській і Кузнецовській міській організаціях.

Приємно відзначити, що нарешті стала повноправним осередком нашої спілки
Львівська облорганізації (голова Микола Литвин), яка раніше була секцією
„при обласній раді Товариства охорони пам’яток. її установча конференція
відбулася у березні 2002 року.

150 дослідників рідного краю згуртувала Івано-Франківська організація
(голова Богдан Гаврилів), серед них 15 лауреатів обласної
історико-краєзнавчої премії ім. Івана Крип’якевича і 19 –
пам’яткоохоронної ім.Івана Вагилевича. Краєзнавцями області за звітний
період видано велику кількість краєзнавчої літератури. Чернігівською
облорганізацією Спілки (голова Олександр Коваленко) у міжз’їздівський
період було проведено 20 наукових заходів з різних проблем регіональної
історії. Причому відбувалися вони не лише у визначних наукових центрах
області – Чернігові та Ніжині, а й у Новгороді-Сіверському, Сосниці,
Славутичі, Седневі, Батурині, Тростянці, Автуничах, Шестовиці.

На Харківщині змістовну краєзнавчу роботу проводить обласна спілка
краєзнавців, клуби “Краєзнавець” при бібліотеці імені В.Г.Короленка і
харківському Будинку вчених, обласній станції юнацького туризму й
краєзнавства, при школах Харкова й області, зокрема в Будах, Бабаях,
Валках, Чугуєві, Люботині, Барвінковому.

Клуб “Краєзнавець”, який у цьому році урочисто відзначив 25 – річчя
свого існування, є справжнім флагманом краєзнавчої роботи на Харківщині.
Він об’єднує більше 100 краєзнавців, різних за фахом, рівнем освіти,
віком, закоханих в історію Слобожанщини. На щомісячних засіданнях
(читаннях), яких з 1978 року відбулося близько 300, розглядалися
найрізноманітніші теми: історія минулого краю, охорона пам’яток історії
та культури, діяльність і життя видатних земляків тощо. Значною подією
стало видання “Валківської енциклопедії” (автор І.М. Лисенко), яка
вміщує 1200 термінів. З метою активізації краєзнавчої роботи як
невід’ємної складової патріотичного виховання молоді розпорядженням
голови Харківської облдержадміністрації Є.П. Кушнарьовим затверджена
програма розвитку краєзнавства в Харківській області на період до 2010
року. Завдання програми – привернення громадської уваги до
туристсько-краєзнавчої роботи, формування національної самосвідомості
громадян, активізація наукових досліджень у галузі історико-культурних
досягнень, збереження і примноження духовних скарбів рідного краю.
Харківським обласним архівним управлінням розпочато видання
документальної серії книг “Слобожанські родоводи , перший том якої
вийшов у цьому році.

Багато плідних і корисних справ по дальшому розвитку краєзнавства
проведено в Дніпропетровській області. Особливо високої оцінки
заслуговує діяльність Національного гірничого університету, його
ректора, академіка НАН України Геннадія Півняка та голови правління
Дніпропетровської облррганізації спілки Ганни Швидько. Принагідне
відзначу, що у технічному вузі створено Інститут гуманітарних проблем
(керівник – професор Пушкін В.Ю.), який розробив і впровадив навчальний
курс “Краєзнавство Придніпров’я”. Ось з кого треба брати приклад нашим
історичним і педагогічним навчальним закладам!

Межі доповіді не дозволяють розповісти про всі набутки цих та інших
обласних організацій. Я гадаю, що корисний обмін досвідом відбудеться і
під час пленарного засідання, і в кулуарах нашого з’їзду. Однак з цієї
високої трибуни не можу не наголосити, що стан організаційної,
координаційної роботи на місцях далекий від ідеального і не може нас не
хвилювати. Ще не всі обласні об’єднання зареєстровані відповідними
місцевими органами влади, що позбавляє їх юридичного статусу, а деякі
навіть не оформлені як складова частина спілки (Вінницька, Закарпатська,
Кіровоградська обл., АРК Крим та ін.). Миколаївська облорганізація досі
веде роботу лише в обласному центрі. У великих бібліотеках міст і
районів України не створено краєзнавчих організацій. Не виконали ми
статутних вимог і постанови II Всеукраїнського з’їзду про створення в
усіх містах і районах краєзнавчих осередків, про залучення до їх роботи
нового поповнення з числа молоді, про вміле поєднання накопиченого
досвіду попередніх поколінь краєзнавців з новітніми методами праці
згідно з вимогами часу. Не кращі справи з створенням первинних осередків
спілки. Вони діють переважно при великих вузах і музеях, а от більшість
членів краєзнавчих гуртків, клубів, створених при інших організаціях,
навіть не здогадуються, що вони можуть діяти як первинні підрозділи
спілки. І всі ми з вами – і члени президії, і члени правління, і
керівники обласних осередків – маємо вкрай критично оцінити свою
безініціативність, а часом і бездіяльність у цьому важливому напрямі
організаційної роботи практичної реалізації статутних вимог і зробити з
цього відповідні висновки.

Звичайно, всім нам важко, бо до цього часу спілка перебуває в статусі
громадської організації. Після II з’їзду ні в столиці, ні на місцях у
нас не було жодної звільненої штатної одиниці. Об’єктивно кажучи, в
ринкових умовах, що нині сформувалися, важко навіть підтримувати зв’язок
між центром і областями, коли і у нас, і у вас бракує коштів навіть на
невідкладні потреби, не кажучи вже про відрядження. На превеликий жаль,
ми поки що так і не знайшли належної підтримки у Міністерств культури і
мистецтв та юстиції щодо вирішення визначеного Указом Президента і
постановою Уряду України питання віднесення Всеукраїнської спілки
краєзнавців до числа творчих спілок національного значення. Хоча
плекаємо надію, що це питання все ж буде вирішене позитивно і значно
сприятиме подальшому припливу до спілки нових творчих сил, спроможних на
основі сучасних історичних, економічних та інших наукових досягнень
розв’язувати актуальні та перспективні завдання краєзнавчого руху.

Як мені здається, ми маємо всі можливості вже в наступних роках створити
краєзнавчі осередки у всіх містах і районах та навчальних закладах, і ми
повинні це зробити.

З метою координації наукових досліджень Президія НАМ України 7 листопада
2002 року створила міжвідомчу координаційну раду з питань краєзнавства.
До її складу увійшли академіки НАН України, відповідальні працівники
Міністерств освіти і науки, культури і мистецтва, декани історичних
факультетів університетів, діячі краєзнавства, провідні наукові
співробітники Інституту історії України, на який і покладено
забезпечення роботи ради. Бажано було б створити такі краєзнавчі ради в
областях. Пріоритетним у найближчі роки є широке відзначення 60-річчя
визволення України від фашистських загарбників, присвячених 60-річчю
Перемоги у Великій Вітчизняній війні, Другої світової війни, 360-річчя
національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст.,
90-річчя української революції та інших знаменних дат України, її
регіонів, міст і сіл, визначних постатей проведенням наукових сесій,
симпозіумів, створенням наукових і науково-популярних праць.

Наша спілка успішно співпрацює в останні роки з науковими інституціями
регіональних досліджень – Буковинським центром археологічних досліджень,
Центром дослідження історії Середнього Подніпров’я у Черкасах, Центром
дослідження історії Поділля у Кам’янці-Подільському та інших регіонів
України. Велику і повсякденну допомогу надає нам керівництво Інституту
історії України НАН України і його директор академік Валерій Смолій.

Державною програмою передбачено значно поглибити і розширити засобами
краєзнавства виховання молоді, яку ми, треба чесно визнати, втрачаємо в
сенсі національно-патріотичної свідомості через засилля в друкованих
виданнях, на телебаченні, в кінематографі згубних для ще не сформованої
психіки підростаючого покоління чужоземної масової субкультури,
пропаганди способу життя, що не відповідає менталітету української
нації. Ось конкретний приклад: потужне колись видавництво “Молодь”, яке
мільйонними тиражами випускало літературу для дітей та юнацтва, в
результаті відсутності будь-якої допомоги з боку держави, нині перебуває
на межі закриття.

На жаль, у наш час відсутня організація, яка б системно займалася
питаннями виховання молоді, як це, приміром, було в комсомолі. При цьому
зазначу, що ми, засудивши все погане, що було в минулому, на жаль, не
взяли хорошого, передовсім героїчних традицій молоді попередніх
поколінь. Звичайно добре, що Міністерство освіти і науки нині впровадило
в школах уроки футболу чи, приміром, вивчення азів податкового
законодавства, а от прищепленню любові до рідної землі, її безцінної
історико-культурної спадщини уваги приділяється ще не достатньо. Та хіба
можна сподіватися, що виховані переважно на чужих ідеалах наші молоді
люди, яких дехто з заможних батьків прагне навчати лише за кордоном, у
разі виникнення екстремальної ситуації боротимуться за Батьківщину,
кидаючись на кулемети чи йдучи на таран, як це мужньо робили їхні молоді
попередники у Велику Вітчизняну війну.

З цією метою вкрай нагальними є розробка наближених до вимог часу
програм з курсу “Краєзнавство” для вищих навчальних закладів,
загальноосвітніх шкіл, удосконалення підготовки та перепідготовки
фахівців з краєзнавчої роботи. Всі ці вимоги записані в Державній
програмі розвитку краєзнавства. Про це, зокрема, йшлося і на
Всеукраїнській конференції “Історичне краєзнавство в системі освіти
України: здобутки, проблеми, перспективи”, що торік відбулася в
Кам’янці-Подільському. У цій сфері маємо певні напрацювання – навчальну
програму “Історичне краєзнавство” для студентів Львівського
національного університету ім. І.Франка, що враховує новації в
краєзнавчому русі, комплект з 8 підручників “Історія рідного краю” для 4
– 11 класів шкіл Запорізької обл. під редакцією відомого краєзнавця
Федора Турченка, навчальний посібник до шкільного курсу
“Київщинознавство”, впровадженого у школах столичної області, “Методику
краєзнавчої роботи в національній школі” Ярослава Треф’яка та ін.

Важливою складовою діяльності правління спілки є турбота про розвиток
краєзнавства у позашкільних закладах. Цю роботу очолює Український
державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства
освіти і науки України (відповідальний за цю ділянку член правління
Спілки, заступник директора центру Дмитро Омельченко). У 2002 році в
освітніх закладах туристсько-краєзнавчого профілю, палацах і будинках
дитячої творчості працювало близько 7000 гуртків історичного,
географічного, літературного, екологічного краєзнавства, народознавства,
юних археологів, геологів, етнографів, музеєзнавців,
декоративно-ужиткового мистецтва, народних промислів,
туристсько-екскурсійних та ін. з охопленням понад 115 тисяч учнів. За
участю спілки центр провів Всеукраїнські історико-географічні експедиції
учнівської молоді “Сто чудес України”, “Краса і біль України”, акцію
“Пам’ять”. Значна увага розвиткові шкільного краєзнавства традиційно
приділяється на Хмельниччині, де облорганізацію спілки очолює начальник
управління освіти держадміністрації Володимир Войтенко, найбільш цікаві
форми роботи запроваджені в Дунаєвецькому (голова Віктор Прокопчук) і
Красилівськрму районах. Практичного досвіду краєзнавчої роботи набувають
під час навчання в Слов’янському педагогічному інституті Донецької
області майбутні вчителі, які є членами організації спілки, очолюваної
відмінником освіти України Валерієм Романьком.

Варто наголосити, що тенденцією розвитку краєзнавства на сучасному етапі
є дедалі більше виокремлення його в особливу наукову галузь. За роки
нашої незалежності за темами регіональних досліджень захищено понад 300
кандидатських і кілька докторських дисертацій.

Кафедра теорії та історії педагогіки Національного педагогічного
університету ім.М.Драгоманова (зав. кафедрою – доктор педагогічних наук,
професор Вовк Людмила Петрівна) в комплексну підготовку спеціалістів
вищої кваліфікації включає краєзнавчу освіту вчителя. Ця тема також є
напрямком наукової роботи аспірантів та пошукачів. Під керівництвом Л.
Вовк підготовлена та захищена докторська дисертація на тему: “Краєзнавча
освіта в системі професійної підготовки вчителя” Обозним Василем
Васильовичем.

Кафедра географії України та краєзнавства цього університету підготувала
підручник “Географічне краєзнавство в Малій академії наук: навчання і
пошук” (автори Бабкова С.В. та Обозний В.В.).

Інститут педагогіки Академії педагогічних наук також розробляє тему
шкільного краєзнавства.

Світлана Гаврилюк захистила докторську дисертацію “Становлення і
розвиток українського пам’яткознавства Волині, Холмщини, Підляшшя у XIX
– на початку XXст.” тощо. Усе це дає підстави для ВАК України виділити
окремі наукові спеціальності з краєзнавства і далі наполегливо
працювати.

Окремо хочу наголосити на інтернаціональному характері українського
краєзнавства. Українські дослідники, глибоко вивчаючи історичний шлях
рідного народу, з великим інтересом ставляться до історико-культурної
спадщини, побутових традицій інших народів, усіх національних меншин,
доля яких тісно пов’язана з Українською Державою. Це яскраво засвідчує
проведення таких науково-краєзнавчих конференцій як “Національні меншини
Правобережної України: історія і сучасність”, “Чехи на Волині”, “Поляки
на Волині”, “Поляки на Поділлі”, а також про болгарські, угорські,
німецькі, татарські, єврейські, вірменські та інші національні громади
України. У вересні 2003р. у Сумах дослідниками рідного краю Сумської,
Курської та Гомельської областей проведено наукову конференцію “Роль
краєзнавства у зміцненні дружніх зв’язків слов’янських народів”.

На окрему розмову заслуговує українське музейництво, яке має багатолітню
історію. Історико-архітектурні заповідники, музеї просто неба,
краєзнавчі і меморіальні – не тільки охоронці історико-культурних
надбань. Кожен з них – це унікальна скарбниця людського духу, музейні
експозиції дають змогу унаочнити минуле в образній, доступній для
відвідувачів формі. Нині із застосуванням у музейній практиці
найновітніших технологій експозиційного показу їхні можливості у
формуванні людського світогляду неможливо переоцінити.

За роки незалежності України справжніми науково-методичними центрами
стали: Музей народної архітектури та побуту України , творцям якого
торік було присуджено Державну премію; Дніпропетровський історичний
музей ім. Д.Яворницького, Чернігівський ім. В.Тарновського, Полтавський
і Черкаський обласні краєзнавчі та Львівський історичний музеї,
колективи яких цілком заслужено відзначені премією імені Дмитра
Яворницького. На жаль, за останній період через недалекоглядність
місцевих владних структур зменшилася кількість міських і районних
краєзнавчих музеїв, не кажучи вже про ті, що діяли на громадських
засадах у селах, на підприємствах, у навчальних закладах. Багато з них
по злочинному знищено, а експонати, дбайливо зібрані краєзнавцями,
розкрадено. Та що там говорити про периферійні музейні заклади, коли у
нашій столиці, прямо на Печерських пагорбах, у всіх на очах одна з гілок
влади виселяє з Кловського палацу музей історії Києва, маючи намір
використати унікальну архітектурну перлину для розміщення свого
адміністративного апарату. А саме місцеві музеї мають стати штабом-базою
для наших міських, районних і первинних осередків, і тому наше
невідкладне завдання – активно сприяти відродженню найближчим часом
безпідставно ліквідованих музеїв і створенню нових у містах і районних
центрах, навчальних закладах. Саме музеї, всі музеї повинні стати нашою
базою, опорою для розгортання краєзнавчої роботи. А для тих, хто
сумнівається, що у невеличкому населеному пункті можуть успішно
створюватись і діяти музейні заклади, хочу навести промовистий приклад.
Справжній патріарх українського музейництва Михайло Сікорський, у
виплеканому ним Національному історико-етнографічному заповіднику
“Переяслав” недавно відкрив уже 26-й (!) у місті музей Трипільської
культури. Принагідне від вашого імені дозвольте ще раз щиросердно
привітати Шевченківського лауреата, кавалера орденів Ярослава Мудрого та
Богдана Хмельницького, справжнього Героя культури Михайла Івановича,
який був одним із фундаторів нашої спілки, зі славним 80-літтям, що
виповнилося цього місяця. Берімо з нього приклад!

Важливими осередками науково-дослідницької та організаційно-масової
роботи з краєзнавства були і залишаються бібліотеки та архіви, адже на
їхніх полицях і в сховищах зберігаються неоціненні скарби попередніх
поколінь, численні документи і література про рідний край. Поряд з
Національною бібліотекою України ім.В.Вернадського та Державною
історичною бібліотекою України велику увагу регіональним краєзнавчим
дослідженням приділяють Харківська наукова бібліотека ім.В.Короленка,
Львівська, Полтавська, Дніпропетровська, Одеська, Хмельницька,
Чернігівська й інші обласні книгозбірні. Фактично нема ні в столиці, ні
в регіонах архівного закладу, де б постійно не працювали
краєзнавці-дослідники. Бібліотекарі і архівні працівники завжди надавали
велику допомогу дослідникам рідного краю. Прикладом успішної краєзнавчої
роботи може служити діяльність Дунаєвецької районної бібліотеки
(завідувач Тамара Прокопчук). Користуючись нагодою, хотів би звернутися
до працівників бібліотек і архівів, щоб уже зараз приступали до
складання та оновлення бібліографії з історії міст і сіл України.

Шановні делегати!

Більшість членів нашої спілки активно займається пам’яткоохоронною
роботою: працюють над створенням Зводу пам’яток історії та культури,
перший том якого “Київ” вийшов друком 2000 року. За ініціативою
правління спілки Указом Президента України від 12 червня 1996 р.
створено Фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної
спадщини ім. Олеся Гончара, а Уряд України 23 квітня 2000 р. затвердив
“Програму відтворення видатних пам’яток історії та культури”. Отже у нас
є велика царина діяльності у сфері збереження і відродження святинь
нашого народу. На жаль, в Україні досі немає єдиного державного органу
управління справою охорони пам’яток історії та культури. На нашу думку,
усі наші пам’ятки повинні мати одного дбайливого господаря – Державний
комітет з охорони історико-культурної спадщини, якому ми, представники
громадськості, охоче допомагатимемо.

Важливою і невід’ємною формою дослідження рідного краю є географічне
краєзнавство, основні завдання якого полягають у вивченні довкілля
району, міста чи села, зокрема місцевого рельєфу, клімату і погоди, рік,
озер, боліт, ґрунтів, рослинності і ландшафтів у цілому; у спостереженні
несприятливих природних явищ (повені, бурі, засухи) і фенологічних
процесів; у економіко-географічному вивченні господарства, населення і
природних пунктів. Таке вивчення уможливить поліпшення охорони природи,
сприятиме покращенню екологічних умов і раціональнішому
природокористуванню. Географічне краєзнавство – рідний брат історичного
краєзнавства. Нам необхідно зміцнювати зв’язки з Українським
географічним товариством і його обласними відділеннями.

З географічним тісно пов’язане і туристичне краєзнавство. Сьогодні вже
ні в кого не викликає сумніву потреба спільних дій
краєзнавців-дослідників, організаторів туристсько-екскурсійної роботи та
науковців, які займаються туристичним краєзнавством, історією туризму.
Туризм в Україні у ХХI столітті має вийти на нові рубежі не лише як
важливий чинник економічного розвитку країни, а й як вельми захоплюючий
засіб виховання любові до рідної землі. Звідси наш обов’язок і надалі
поширювати практичні зв’язки з організаціями туристичного профілю,
надавати їм посильну допомогу в розробці тематики нових
туристсько-екскурсійних маршрутів, підготовці кадрів екскурсоводів,
організації комплексних пошукових експедицій з метою виявлення нових
об’єктів туризму, створення інформаційного банку даних про
туристсько-екскурсійні і краєзнавчі ресурси України.

Як відомо, неоціненне значення для дослідників і популяризаторів рідного
краю мають засоби масової інформації. Недавно виповнилося 75 років з
часу виходу в світ першого числа друкованого органу краєзнавців України
– журналу “Краєзнавство . Він виходив упродовж трьох років (1927 –
1930), а потім був заборонений.

Тільки в незалежній Україні за наполегливості членів нашої спілки
вдалося відродити цей журнал. Сталося це рівно 10 років тому (1993). Про
те, що таке видання конче потрібно дослідникам рідного краю, засвідчив
наклад першого ж числа. Замість запланованих 10 тисяч довелося
надрукувати 20 тисяч примірників і всі вони розійшлися. Нині через
відсутність стабільної матеріальної бази журнал виходить не регулярно,
але натомість значно збільшив свій обсяг, вміщуючи ґрунтовні дослідження
з усіх напрямів краєзнавства. Правління спілки звернулося до ВАК України
з пропозицією зареєструвати орган Всеукраїнської спілки краєзнавців як
наукове видання. Приємно зазначити, що слідом за “Краєзнавством” почали
з’являтися періодичні видання і в регіонах – щорічники, альманахи,
часописи, газети: “Краєзнавець Черкащини”, “Сіверянський
літопис”(Чернігів), “Волинські дзвони” (Рівне), “Джерело”(Тернопіль),
“Дивокрай”(Хмельницький), “Січеславщина (Дніпропетровськ) та ін.
Постійну рубрику “Рідний край” ведуть головна газета Донбасу
“Донеччина”, періодичні видання в інших областях. Про діяльність спілки
систематично розповідають журналісти газет “Голос України”, “Урядовий
кур’єр , “Культура і життя”, “Літературна Україна”, “Дзеркало тижня”
“Краєзнавство, географія, туризм”, “День” та ін. Щомісяця звучить в
ефірі спеціалізований радіожурнал “Рідний край” (редактор Василь
Марусик), чимало заходів спілки висвітлює телебачення.

Та все ж найпріоритетнішим, найголовнішим завданням нашої творчої
організації, безумовно, є виконання президентського розпорядження про
підготовку на основі вимог сучасної української історичної науки
багатотомного енциклопедичного видання “Історії міст і сіл України”.
Адже від часу виходу в світ попередньої фундаментальної “Історії міст і
сіл України” в 26 томах, яка досі не має аналогів у світі, уже минуло
більше чверті століття. За цей період в нашій країні відбулися величезні
зміни. Наш почесний обов’язок докласти всіх зусиль до видання нової
багатотомної “Історії міст і сіл” із залученням нових архівних
документів. Ця праця повинна красномовно засвідчити перед народами
планети, що ми – велика нація, що, незважаючи на жорстокі удари долі,
впродовж минулих тисячоліть український народ зберіг свою ментальність,
культуру, правічні традиції, зробив вагомий внесок у розвиток світової
цивілізації. Яскравим доказом цього і має стати повнокровний літопис
понад 30 тисяч великих і малих міст і сіл України. Саме підготовка цієї
унікальної праці, прилучення десятків тисяч сучасних
“Несторів-літописців” до першовитоків своєї історії повинна дати
могутній поштовх у розвитку всіх форм краєзнавства.

Поки що триває підготовча робота, хоч розпочинаємо ми її не на
порожньому місці. На останніх пленумах, конференціях детально
розроблялися програма, методологічні, методичні засади і принципи
створення нарисів історії міст і сіл. У стані наукової дискусії існує
проблема, як зробити так, аби до нового видання увійшли ґрунтовні нариси
про всі населені пункти й навіть про ті, які з плином часу та за різних
обставин зникли з карти України; як достовірно, правдиво, без
перекручень відтворити біографію населених місць. При підготовці цього
багатотомного видання нам, безперечно, знадобиться і допомога багатьох
Міністерств та відомств, Інституту українознавства Міністерства освіти і
науки, творчих спілок і громадських організацій, науковців і краєзнавців
української діаспори, яка в XX ст. активно видавала численні книжки про
окремі міста і села України і накопичила значну базу для регіональної
історії.

В деяких областях вже розпочато роботу з видання літопису рідного краю.
Слідом за уже згаданою нами Всеукраїнською конференцією в Донецьку торік
у Коростені відбулася конференція “Історія міст і сіл Великої Волині”.
Результатом роботи цього представницького форуму стало видання
двотомника матеріалів про теоретичні, наукові і методичні засади
створення нарисів, присвячених населеним пунктам Волинської землі.
Подібні конференції вкрай доцільно організувати найближчим часом у всіх
регіонах України, вони, на нашу думку, стали б доброю школою для
авторських колективів з питань підготовки обласних томів. Слід
наголосити, що місцеві дослідники не сидять склавши руки. Днями
відбулася презентація ошатного тритомника, присвяченого населеним
пунктам Броварського району Київщини, трохи раніше побачили світ
ґрунтовні Історії Теофіпольщини та Дунаєвеччини (Хмельницька обл.),
Валківщини (Харківська обл.) та чимало краєзнавчих видань про окремі
міста і села всіх регіонів України. Новообраній президії спілки разом з
НАН України та Інститутом українознавства МОН слід прискорити розробку
відповідних документів, пов’язаних з підготовкою цього унікального
видання.

Завершуючи звітну доповідь, хочу наголосити, що завдання подальшої
розбудови Української держави в XXI столітті істотно посилюють роль і
значення нашої спілки в новітніх історичних умовах. У розгортанні
краєзнавчої роботи ми маємо добрих побратимів і однодумців в особі
багатьох органів державної влади, наукових і освітніх установ,
громадських організацій, які усвідомлюють, що розвиток краєзнавчого руху
є справою величезної державної ваги, всіх ентузіастів, хто не може
спокійно спостерігати, як нищиться рідна природа, як гинуть або
зносяться пам’ятки національної культури, як стираються безцінні
сторінки народної пам’яті.

Шановні делегати з’їзду!

Історія людства всіх країн і народів, як відомо, свідчить про те, що
міцність кожної нації, її існування ґрунтуються на патріотизмі,
духовності, на любові її народу до своєї історії та культури.
Відродженню історичної пам’яті, духовності І національної гідності
повинно сприяти історична наука і її складова частина – історичне
краєзнавство. Саме наша спілка, як записано в статуті, має виховувати у
громадян почуття національної свідомості, глибокої поваги до своєї
історії, культури, мови, традицій українського народу інших народів,
пов’язаних з ним своєю долею, шанобливого ставлення до скарбів рідної
природи.

В наш нелегкий час, коли Україна поступово підводиться з колін, особливо
тепер, коли триває Рік культури в нашій державі, ми повинні ще раз
замислитись над тим, як повніше, ефективніше використати могутній
потенціал історичного краєзнавства для національно-патріотичного
виховання нашого народу і особливо молоді. А це буде залежати від нас,
нашої наполегливої праці, наших ефективних зв’язків з державними
інституціями, науковими установами і громадськими організаціями – і перш
за все з Інститутами гуманітарного профілю НАН України, Міністерствами
освіти і науки, культури і мистецтв, від нашої організаторської роботи
по виконанню положень, записаних у статуті Всеукраїнської спілки
краєзнавців, і врешті – від допомоги державних органів у центрі і на
місцях, їх ставлення до нашої роботи, до історико-культурної спадщини.

Всі основні положення і завдання по розвитку історичного краєзнавства на
2000 – 2010 роки затверджені у відповідних Указах Президента і Постанові
Уряду України. Втілити їх у життя – наш почесний обов’язок.

Ми, спілчанські керівники всіх рівнів, учені й аматори, повинні докласти
чимало зусиль, аби краєзнавство у всіх його формах було високо піднесене
в Українській Державі, а добре ім’я невтомного, безкорисливого
дослідника “малої батьківщини” було оточене належною увагою і звучало
гордо.

Нумо ж до праці, брати!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020