Реферат на тему:
Відродження села – відродження українського духу
За радянських часів, коли марксизм вихваляв пролетаріят як провідну
верству суспільства, ставлення до села було в кращому випадку поблажливе
і будь-які рухи, спрямовані на піднесення ролі селянства, засуджувалися
як “ретроградні” та “ідейно немічні”. Ось як, наприклад, український
радянський словник 1974 р. коментує російське народництво:
“суспільно-політичний рух дрібнобуржуазної інтелігенції Росії (…),
який ідеалізував селянську общину й заперечував керівну роль робітничого
класу в революції”. А українське народовство очеркнене ще більш
негативно: “політичний рух української буржуазно-ліберальної
інтелігенції Галичини (…), що відбивав інтереси буржуазії та
уніатського духівництва, виступав проти революції”. При цьому цитується
Драгоманов, який, нібито, “розповідаючи про свої стосунки з галицькими
народовцями, показував їхню ретроградність, ідейну неміч, відірваність
від народних інтересів” [1]. Виникає питання: якщо народовці були
“відірвані від народних інтересів”, то що треба розуміти під словом
“народний”? і що таке взагалі “народ”? Тут варто звернутися до іншого
словника – Грінченка, в якому слово “народовець” ілюструється цитатою з
Івана Левицького, який казав: “Ми (…) носимо народню свиту, бо ми,
народовці, стаємо на бік народа”, а слово “народолюбець” Грінченко
ототожнює з “народовцем” і подає цитату з Пантелеймона Куліша:
“Українським народолюбцям забороняли сповіщати рідний край про все, чим
би освітилась його темрява” [2]. Стає очевидним, що тут під словом
“народ” треба розуміти селянство і саме його інтереси захищали народовці
– так само, як російські народники, які “йшли в народ”, щоб його
просвітити. До речі, усі приклади до слова “народний”, які подає той
самий совєтський словник, стосуються селянського побуту: “дівчина в
пишному народному вбранні”, “хліб на рушнику – це народний символ
радісної зустрічі”, не кажучи вже про народні пісні, думи, народні
засоби лікування тощо. Це все, каже словник, “відповідає духові народу,
його національним особливостям” [3].
Коли вже зайшла мова про “національні особливості”, то варто згадати, як
колись на сторінках “Сучасности”, яка тоді ще виходила в Мюнхені,
розгорнулася полеміка на тему: чи українці це державна нація? Дехто з
полемістів доводив, що, дивлячись з історичної перспективи, можна
сказати, що українці – не державотворча нація і взагалі не доросли до
поняття нації, і тому можна прогнозувати, що Україна ніколи не стане
самостійною державою. Сьогодні на такі теми вже не сперечаються, однак
яким шляхом ітиме Україна – чи її орієнтація буде західна, чи азійська,
чи якась євразійська [4] – про це чуємо мало не щодня. Це питання,
насамперед, розглядається як політичне й економічне, але водночас
виникають питання й культурологічного штибу. Щодо першого тлумачення
(політично-економічного), то чуємо навіть таке – і то в західній пресі
(даю в перекладі): “Україна, нарешті, переросла кризу самоідентифікації,
яка тривала впродовж десяти років. Українці вже не питають себе, чи їм
звертатися до Москви чи до Вашингтону за допомогою в добробуті. Вони
питають, чи їм потрібно взагалі звертатися до будь-кого в світі” [5].
Це, звичайно, типове журналістське перебільшення, бо знаємо, що
економічні зв’язки між Україною і Заходом стають чимраз тіснішими.
Однак, процес самоідентифікації, про який тут згадано, дійсно
відбувається. І тут ми підходимо до психологічного процесу
“українізації” населення, який так яскраво проявився на Майдані
незалежності під час Помаранчевої революції. Це населення дехто окреслює
як “народ України”, а не “український народ”, уникаючи етнічного поняття
і замінюючи його загальнолюдським з політичних міркувань, а дехто й
тому, щоб хтось помилково не зрозумів, що мається на думці українське
селянство. Про те, як в Україні сприймаються люди з села, особливо ті,
що говорять українською мовою, пише Марко Андрейчик в журналі “КРИТИКА”
за березень 2005 р. Автор наводить багато прикрих випадків ще з часів
совєтчини, коли “на більшій території республіки українську мову
сприймали як ознаку іншости, малокультурности й неінтелігентности”, а
“тих, хто відмовлявся… (позбутися будь-яких зв’язків з українською
мовою)… сприймали, як селюків, націоналістів або диваків” [6]. Таке
сприймання, на жаль, залишилося й сьогодні, а протиставлення української
культури західній проявилося ще в XIX ст. у дискусії між народовцями й
модерністами. Не дивно, що цій темі сьогодні присвячується багато уваги
(наприклад у монографії Соломії Павличко “Дикурс модернізму в
українській літературі” або в дописах Максима Стріхи). У травневому
числі “Сучасности” Максим Стріха помістив статтю під назвою “На межі
двох епох”, де заторкнене питання української літератури “між
народництвом і модернізмом”. Автор пише: “Упродовж XIX століття народ
лишався альфою і омегою української літератури, а літературне
відродження в бездержавній Україні розглядалося (і прибічниками, й
ворогами) як тотожне до відродження національного” [7] при цьому
“дидактичність, патетичність, імперативність літератури розцінювалися
народницькою критикою як речі безумовно позитивні”.
Такий стан тривав недовго: вже у 1860-х роках з’явилися ознаки кризи
народництва: “Доба справді потребувала оновлення. Українській літературі
(…) [можна було] або замкнутися в літературі “для хатнього вжитку” (як
пропонував був колись Костомаров) і зійти відтак до обслуговування
етнографічного ґетто – або ж долучитися до загальних процесів
модернізації”.
Однак “процеси народження українського модернізму відбувалися складно і
болісно, часто сприймалися в рамках самого українства як хворобливе
занепадництво – декаденство, як неприпустиме зазіхання на “святая
святих” – на український народ і на відданість справі його відродження”
[8].
Сьогодні частина “українства” так само “болісно” реагує на сучасний і
минулий модернізм, а на село дивиться точно так, як дивилися народовці
XIX ст. Ось деякі цитати з нового дуже цікавого альманаху “Плуг”, який
стоїть на позиціях відродження українського села. Про село Творчий гурт
плужан висловлюється так: “Здавна воно було моральною, господарчою і
військовою основою України, як джерело нації”, але тепер, “після
більшовицьких голодоморів, репресій, війн, експлуатації і при нинішній
кризі та навалі чужоземного безкультур’я сільська громада духовно і
фізично занепадає. Обриваються зв’язки поколінь, зросійщується мова,
зникають народні пісні і звичаї [9], і тому існує потреба сприяти
відродженню села літературною творчістю – на зразок започаткованого
автором та його однодумцями альманаху, гаслом якого стає “За високу
духовність нації, звільненої з-під московсько-імперської залежности!”
Думаю, що народовці охоче б підписалися під таким гаслом і такою оцінкою
села. А ось цитата з оцінки Іванченком – редактором “Плугу” української
літератури 1920-х років: “Натоді русло нашої класичної літератури
замулилося. Багатьох молодих письменників збентежив оригінальністю
занесений через Польщу та Росію європейський декаданс. І вони змагались
між собою за “принади” футуризму, абстракціонізму, сюрреалізму,
акмеїзму, конструктивізму тощо. На втіху большевикам запозичене
безглуздя руйнувало український національний менталітет” [10].
Цей український менталітет і взагалі “цілісний світогляд”, на
переконання автора, базується на зв’язку із природою: “Буяння природи
формує цілісний світогляд та співучу душу”, – каже він і, як доказ,
цитує різних європейських авторитетів: Освальда Шпенґлера, який писав,
що “село продовжує постачати місто своїм вищим матеріялом”, Жорж Занд,
Оноре де Бальзака, Кнута Ґамсуна та німецьких літераторів “ґрунту і
крови”, які “захищали селянина з його природними чеснотами” [11]. В
альманасі “Плуг” читач знайде ще багато думок такого характеру, а
представлена в ньому творчість новітніх плужан, яку ми тут невдовзі
зацитуємо, дійсно відображує особливий зв’язок із природою. Позицію
Іванченка поділяє сьогодні багато літераторів України у протилежність до
сучасних модерністів чи пост-модерністів. На цю тему на минулорічній
конференції у Варшаві прочитала доповідь Оля Гнатюк, професор
Варшавського університету [12]. Вона розглянула три сучасні літературні
течії: ту, що орієнтується на свою національну культуру, другу
“прозахідню” (тобто європейську), і третю “східню” (тобто проросійську).
Гнатюк зауважила, що національний напрям посилився в середині 1990-х
років, чому сприяла дискусія між Станіславівською та Житомирською
літературними школами. У другій половині 90-х років цей напрям набув
особливої популярності. Розглядаючи ці літературні дебати, дослідниця
вказує не лише на те, що багато сучасних критиків проводить паралелі з
дебатами між народовцями та модерністами XIX ст., які дослідниця вважає
неправомірними, але й сама порівнює їх із літературною дискусією 20-х
років між Хвильовим та моїм батьком Сергієм Пилипенком, коли Хвильовий
кинув гасло “Європа чи Просвіта”, і марксистська критика почала
переслідувати плужан за “просвітянство” та “масовізм”. Симпатії
дослідниці, очевидно лежать на боці Хвильового, про що недвозначно
сказано в її недавній статті “У себе, а не “між Сходом і Заходом””: “Ex
Oriente lux” було популярним гаслом в Україні 20-х років. Завдяки Миколі
Хвильовому, національному комуністові та видатному прозаїку, воно стало
посланням своєрідного українського месіанізму” [13].
?????¤?¤?$?????e?ував про нові зарубіжні твори, від французьких до
японських. Твори деяких плужан перекладали на іноземні мови. Скажімо, на
німецьку – спогади блукача по світу Юрія Будяка (Покоса), котрий в
англо-бурській війні врятував юного лейтенанта Уінстона Черчілля” [14].
Отже маємо тепер новий “Плуг”, який продовжує мистецькі традиції Спілки
селянських письменників (1922-1932), звичайно відкидаючи її
прокомуністичну ідеологію. Ось кілька зразків творчості нових плужан,
яка, на мій смак, не є ані примітивною ані провінційною:
Перше – вірш Якова Івашкевича, вчителя з села Пальчик, Черкаської
области:
ЛИПЕНЬ
Ходить липень босоногий
В золотім роздоллі нив.
Закурив шляхи, дороги,
Догорає в дзвоні жнив.
Височить в степу скиртами,
Лущить землю по стерні,
Бродить білими гречками
На буланому коні.
Лине жайворонком в гони,
Сонцем ниви залива,
Піснею у небі тоне
Свіжим ранком ожива.
Та є дні й не без тривоги:
З громом, з виплесками злив…
Ходить липень босоногий
В золотім роздоллі нив [15].
А ось вірш Василя Деркача, інженера-енергетика, родом із села
Олександровці Донецької области:
У РІДНОМУ СТЕПУ
Аборигени сонячного краю
Будяк, житняк, пирій і ковила…
Мов давню книгу, знову степ читаю,
Звідкіль моя дорога в світ лягла.
Було ж всього. І злети, і падіння.
І радість перемог, і сум невдач.
Та завжди серце зігрівав промінням
Мій рідний степ, навчитель і сівач.
До нього й душу тягне незборомо,
І запашисті кличуть буркуни,
І злітна смуга, знаю, завжди прийме, –
Я не ховався за стіну незриму
Далекої сумної чужини [16].
Нарешті, ще один вірш пера редактора “Плугу” Михайла Іванченка, також
селянського походження. Його батьківщина – село Гусакове на Черкащині:
Коси, коса, поки роса,
Не нам до сонця спать,
Квітує днів ясних яса –
Широка сіножать.
І кличуть гони в синю даль
Під сон струнких беріз,
І дзвонить в дзвін співуча сталь
Та стелиться покіс.
Згорають трави, мов літа,
В зеленому вогні,
І п’янко пахне дух отав
Над пусткою стерні.
Ще літа повниться краса
І в тілі грає міць.
Коси, коса, поки роса
Під світлом зоряниць [17].
І ще один приклад – цим разом прозовий: етюд Віри Оберемок, журналістки,
народженої в селі Русалівка на Черкащині:
ЛІТО
Розгонисте налетіло гаряче літо. Розімлілий липень підперезався
барвистим поясом і ходить по садках, струшує на землю перестиглі
шовковиці.
– От і діждались ще одного літечка, – каже мама, зіпершись на сапу.
Полемо з мамою город. За нашими спинами, зігріті літом, наливаються
зерном ячмінь, пшениця, жито. Там колгоспне поле, воно близько.
Жовте-жовте. Дозріває.
А город наш заклечався цвітом маку. Підкручує пишні вуса часник.
Стеблинки щавлю кумедно зіп’ялися на зелені ніжки, ніби зібрались кудись
тікати. А сп’янілі від сонця молоді соняшники цілуються з в’юнкою
квасолею.
– Скільки разів бачу все це на своєму віку, а от звикнути не можу, –
ніби виправдовується мама і всміхається комусь ще й ще. – Ти тільки
послухай, доню, як солодко пахне земля! І кожна зеленинка на ній…
Мама нагинається, пестить руками молоді голівки капусти. До її ніг
лащиться лапате гарбузове огудиння.
– Земля добра і щедра, доню…
Я мовчу! Я не кажу мамі, що вже чула це від неї. Минулого літа й
позаминулого. Але промовляє мама ті слова так зворушливо, як найбільше
одкровення. І я вірю: вона заново відкриває для себе літо. А що вже про
мене казати? Я менше на світі прожила. Літо для мене – солодка чарівна
казка [18].
Тепер дозволю собі зацитувати ще слова редактора Іванченка, якими він
підсумовує свою статтю “За чепігами плуга”:
“Наша національна література, навіть при освоєнні індустріальних тем, не
позбулася селянського світовідчуття. Плужанська борозна поглибилася у
творчості Ліни Костенко, Василя Симоненка, Михайла Стельмаха, Григора
Тютюнника, Миколи Вінграновського та багатьох інших. Жоден алхімік
“всєчєловєчєства” розщепленим атомом почуття не звеличить оселю нашої
душі. Вона повниться природними звуками, запахами, барвами довкілля,
виспіваним предківським словом. Не прижилася комункультура, не
закоріниться й маскультура. Наперекір споживацьким тенденціям
літературну ораницю не занедбають молоді плугатарі” [19].
А тепер, на закінчення, кілька міркувань практичного характеру. Для
духовного відродження села потрібне економічне підґрунтя. Держава
повинна допомогти селянам стати на ноги фінансово, інакше втеча з села
молоді буде продовжуватися, що загрожує не тільки існуванню народних
звичаїв, народної – національної – культури, але й існуванню української
незалежної держави. Про сучасний стан села із сумом пише журналістка
Оксана Бондарук: “Сільське життя в Україні, про яке століттями писали
прозаїки й поети, залишається майже таким же спокійним та ідилічним у
деяких відношеннях, як за часів Шевченка та інших його літописців. І
саме в цьому, можливо, й криється проблема життя у більшості сіл
України, бо воно, хоча дещо звільнене від міського напруження, також
віддалене від деяких переваг та можливостей міста. Кількість сіл, в яких
немає ані дітей, ні молодих людей, постійно зростає. Сумно, але багато
українських сіл перетворилося на почекальню смерті [20].
Про необхідність аграрної реформи в Україні мова йшла майже відразу
після здобуття незалежності, однак реально до цього ще не дійшло.
Недавно у Міністерстві Аґроіндустріяльного Комплексу відбулася
конференція під проводом Голови Верховної Ради Володимира Литвина та
міністра Олександра Баранівського з участю представників Всеукраїнського
Об’єднання Сільськогосподарських Організацій. Під час конференції, як
сказано у звіті, “усі учасники погодилися, що села знаходяться в дуже
поганому стані…”
Григорій Панасюк, голова сільськогосподарської компанії “Перемога” у
своєму виступі сказав: “Сфера соціального розвитку стоїть тут на
найнижчому рівні…” Її не можна поліпшити без поважного фінансування…
Люди залишають села в пошуках кращого життя, подалі від примітивних
умов, у пошуках постійного заробітку… “Земля повинна належати тим, хто
її обробляє – це був основний принцип реформи в цій галузі.., однак,
майже 30 відсотків сільського населення сьогодні складають старші люди й
пенсіонери, їм не під силу обробляти великі ділянки землі”.
І далі: “Одне з найважливіших питань: як притягнути людей до села… Ані
вчителі, ані лікарі не хочуть їхати в села, їм потрібна якась спонука,
якась компенсація за відсутність добрих доріг, газопроводів… В одному
університеті 150 студентів зголосилося поїхати працювати на село, або
відкрити там бізнес, але для цього вони вимагали 20 тисяч долярів, щоб
там влаштуватися”.
З другого боку, довідуємося й про деякі позитиви: “Україна має отримати
1,7 мільйона долярів від Японії на розбудову найбідніших сільських
місцевостей… Селяни вже засіяли 99% землі… Україна наміряється
надати допомогу сільському господарству в розмірі 1,14 мільярдів
долярів, щоб бути прийнятою до Світової Торгової Організації [21].
Це остання, мабуть, найбільш втішна вістка. Отже, будемо сподіватися, що
економічне відродження села йтиме у парі з культурним, і це сприятиме
повному відродженню українського духа, до якого стрімить новозаснований
“Плуг”.
Відгуки і зауваги
1. Творчість новітніх “плужан” – це романтична ностальгія за минулим.
Відповідь: Українці всі в душі романтики, отже така творчість їм завжди
імпонуватиме.
2. Не всі, згадані Іванченком письменники, мають “селянський
світогляд”, зокрема, Ліна Костенко.
Відповідь: Йдеться про те, що вони “не позбулися” такого світогляду, хоч
“освоїли” індустріальні теми.
3. Сумнівно, щоб “плугатарі” змогли подолати сьогоднішню маскультуру.
Відповідь: Поживемо – побачимо. Усяка мода – тимчасова.
4. Занепад села – явище глобальне. Зокрема в Америці, в Європі (ще з XIX
ст.).
Відповідь: Так, але водночас спостерігаємо рух із міста до села (влітку
плекають городи).
5. Проблема села: хто володіє землею?
Відповіді не було. Ця проблема не розв’язана, багачі скуповують землю,
будують що хочуть.
Цікавий поетичний відгук знаходимо в наступному вірші, який “написався”
після мого виступу про “Плуг” і село:
АСЯ В УРВАНІ 2005
Скрипить старезна фіртка при хатині,
Під латаним дахом лишилось двоє.
Пригріло сонце кучеряві дині,
І бджіл знова заклубилися рої.
Здавалось-би ідилія наново:
Село, сади – та тільки всюди тиша –
Кудись у світ злетіла радість слова –
Лиш вітер в хмарах чиюсь долю пише.
Лелеки не сідають вже на стріху,
І не співають вже спудейські хори,
Та голос Твій нам забренів на втіху:
Жевріють знов далекі семафори!
Література:
Словник української мови, Академія Наук УРСР, “Наукова думка”, Київ,
1974, т. V, ст. 176 (далі “Словник”).
Борис Грінченко, Словарь української мови, Київ, 1908, т. 11, ст. 516.
Словник, т. V, ст. 174.
Див. Дуже інформативну статтю Марті Трофименко “Евразійська загроза і
“гнучка географія”, в колонці Наукового товариства ім. Шевченка,
“Свобода”, п’ятниця, 8 липня 2005р., ст.5, 24.
AUR # 492, Мау 25 – Ukraine’s Political Rift Bad News for Russian and
the West (…).
Paris. – Ukraine has finally outgrown ist deseed-long, East-West
identity crisis. Ukrainians are no longer wondering whether to turn to
Moskow of Washington for prosperity. They’re wondering whether they need
the rest of the world at all. (Angela Charlton, Columnist, RIA Novosti,
Moscow, Tuesdey, May 24, 2005) Анджела Чарлтон, журналістка, “Новости”,
Москва, 24 травня 2005 (переклад з англійської мій).
Марко Андрейчик, “Проза мовної ідентичности”, КРИТИКА, Березень 2005,
ст. 23.
Максим Стріха, “На межі двох епох”, СУЧАСНІСТЬ, Травень 2005, ст. 123.
там же, ст. 124.
Творчий гурт плужан, ПЛУГ, Літературно-краєзнавчий альманах, число 1,
Звенигородка, 2002, ст. 1. (далі “Плуг”).
Михайло Іванченко, “За чепігами “Плуга””, там же, ст. 2.
там же.
Доповідь готується до друку в НТШ-А в англійському перекладі.
Оля Гнатюк, “У себе, а не “між Сходом і Заходом””, КРИТИКА, Січень-ютий,
2005, ст. 15.
Михайло Іванченко, “За чепігами “Плуга””, ПЛУГ, ст. 7 – 8.
ПЛУГ, ст. 22.
ПЛУГ, ст. 14.
ПЛУГ, ст. 18.
ПЛУГ, ст. 42.
ПЛУГ, ст. 9.20. Передано на Інтернеті AUR # 492 на сайті Firs Tnews 25
травня 2005 (переклад з англійської мій).
там же.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
