.

Відображення в українській історіографії ролі Київської Русі у становленні державності ХХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
5 17012
Скачать документ

Реферат на тему:

Відображення в українській історіографії ролі Київської Русі у
становленні державності ХХ ст.

Київська Русь (882–1132 рр.) – перша держава, яку створили українці в
ІХ ст. Одна з наймогутніших імперій ранньофеодальної Європи, що
відігравала велику роль як в історії східнослов’янських народів, так і у
світовій історії. Займаючи величезну територію (від Балтики, Льодового
океану до Чорного моря і від Волги до Карпат), Русь являла собою
історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною
Європою, Візантією і Скандинавією. Це обумовило швидке її входження в
загальноєвропейську історико-культурну спільність. Одночасно з
міжнародним визнанням на Русі зростало і зміцнювалось усвідомлення
власної приналежності до світової історії.

Завершення процесів формування держави позитивно позначилося на
культурному розвиткові як східнослов’янських племен, так і
неслов’янських народів. Тому слід окремо висвітлити і проаналізувати
рівень культурного розвитку Київської держави. Саме культура є мірою
розвитку і окремих людей, і суспільства, держави, а загальнолюдські
здобутки та багатовікова творчість народу стали мистецтвом, особливо у
сферах архітектури і скульптури, живопису та, передусім, художньої
словесності.

Вчений-українознавець П. Кононенко вважає, що поняття «культура» є одним
з ключових у цивілізаційному часопросторі. Зокрема, він наголошує: «Для
частини не лише аматорів, а й дослідників вона постає тільки як
творчість у площині мистецтва, літератури, освіти, гуманітарно-духовних
сфер життя народу. Історія ж засвідчує іншу реальність: культура – явище
всеосяжне й охоплює сфери як свідомості, так і буття людини,
суспільства, її і духовної, і матеріальної життєдіяльності» [15, 173].

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що в осягненні культури
Київської Русі існує багато проблем як теоретико-методологічних, так і
практичних. Одним з найголовніших завдань, яке стоїть перед
ученими-українознавцями, є доведення пріоритетного права українського
народу на культурну спадщину Києво-Руської держави. Більшість російських
учених, як у минулому, так і зараз, вважають цей спадок власністю
великодержавної російської цивілізації. Саме тому в нашій розвідці ми
будемо аргументовано доводити право українців на власну
ранньосередньовічну державу Київську Русь та її величне культурне
надбання.

Наукова новизна дослідження полягає у розкритті культурологічних
аспектів в етнонаціональному державотворенні. Залучено сучасні фахові
праці з цієї проблематики, використано комплексний українознавчий
підхід, який допомагає не тільки дослідити цікаву наукову тему, а й
вирішити поставлене питання в цілісно – інтегративній парадигмі.
Застосовано порівняльно-історичний та типологічний методи.

Основним завданням даної статті є історіографічний огляд праць
українських науковців ХХ ст., які досліджували і вивчали становлення
мови, побуту, звичаїв та обрядів русичів ІХ–ХІІІ ст. Київщини,
Чернігівщини, Галичини та Волині.

Проблема культури Київської Русі та її державотворчі аспекти тією чи
іншою мірою привертали увагу українських учених. Їх переосмислення в
контексті модерних міждисциплінарних досягнень надасть змогу збагатити
вітчизняну науку, а використання комплексного українознавчого підходу
дозволить всебічно висвітлити цю проблематику.

Дослідженню культури Київської Русі присвячена велика науково –
літературна спадщина. На початку XX ст. помітно зріс інтерес істориків
до окремих земель-князівств Русі. Вийшли у світ монографії: М.
Грушевського, П. Голубовського, Д. Багалія, у яких підсумовані окремі
дослідження; зібрані джерела історії Галицької, Волинської, Київської,
Чернігівської, Переяславської та інших земель. Методологічно більшість
із регіональних історій були близькими до праць M.  Грушевського й інших
істориків, які дотримувалися концепції прогресуючого політичного
занепаду Київської Русі.

Ідею єдності Русі підтримав Б. Ключевський. Як і М. Костомаров, в
історії Русі він вбачав боротьбу двох засад: з одного боку, політичне
дроблення, а з іншого – збереження єдності. Круговерть князівських війн
втягувала до своєї орбіти місцеве життя, місцеві інтереси. Вважаючи Русь
XII ст. федерацією, заснованою на факті родинності правителів, історик
не поділяв думку про цілковиту окремішність земель. У ній діяли зв’язки,
які з’єднували землі в одне ціле, але були вони не політичні, а
племінні, економічні, соціальні й церковно-моральні [14, 200–202].

М. Грушевський у своїй фундаментальній праці “Історія України-Руси” два
томи присвятив власне Київській Русі. Використавши широке коло писемних
джерел, він показав усю суперечливість її історичного розвою. Впродовж
XII ст. високого рівня розвитку досягли економіка, культура, право,
виплекані Києвом, але сам державний організм занепадав. Історик, на
відміну від більшості дослідників, навіть часи Ярослава Мудрого відніс
до періоду розкладу старої Київської держави. Процес цей тривав аж до
монголо-татарської навали, мав “застої та перерви”, коли окремим князям
вдавалося відновлювати “давню державну систему, залежність давніх
провінцій від Києва”.

Перша стадія цього розкладу завершилася князюванням Мстислава Великого,
після чого почався політичний занепад Києва. Переломним моментом в
існуванні Київської Русі М. Грушевський вважав 1169 р., рік взяття Києва
військами Андрія Боголюбського, а фіналом – монголо-татарську навалу. “В
сих напрямах агонія давньої Руської держави закінчилася вповні вже в
середині XIII ст., але завдяки сформуванню в українсько-руських землях
нового політичного центру, що притягнув до себе західну частину її
земель (Галицько-Волинська держава), державне життя на Україні
протяглося ще на століття довше” [10, 126–128].

Дискусії з приводу державно-політичного розвитку Київської Русі тривали
завжди. M. M. Покровський вважав, що Русь була типовою феодальною
державою, політична структура якої упродовж X–XIII ст. не зазнала
якихось кардинальних змін [28, 98–100]. Пізніше аналогічну думку
висловив Д. С. Лихачов, згідно з якою, усобиці давньоруських князів
почалися відразу після смерті Володимира Святославича і тривали до
монголо-татарської навали [20, 55].

У працях В. Й. Довженока бачимо іншу концепцію історії Русі, розвиток
якої автор визначає як розвиток феодальної формаційної системи. Щодо
державного устрою, то тут думки істориків розійшлися. Б. Д. Греков
пов’язував розклад Київської Русі з економічним запустінням Середнього
Подніпров’я, що спостерігалося з середини XII ст. C.В. Юшков, крім
економічного чинника, причиною розпаду єдиної держави вважав князівські
усобиці, а також постійний тиск половецьких орд на її кордони. У 1169
р., коли війська Андрія Боголюбського взяли столицю Русі, Київська
держава остаточно припинила своє існування [36, 143]. М. М. Тихомиров, у
цілому визнаючи процеси дроблення Київської Русі на окремі князівства,
все ж підкреслював, що вона і у XII–XIII ст. залишалася значною
міжнародною силою у Східній Європі.

Згідно з Б. О. Рибаковим, час з 1132 по 1241 рр. краще називати не
періодом феодальної роздрібненості, а початковим етапом зрілого
феодалізму, кристалізації самостійних князівств-королівств. Він не
поділяє думку істориків, які стверджували економічний занепад Середнього
Подніпров’я і Києва у XII–XIII ст. [29, 35].

В. Й. Довженок підкреслював, що феодальні землі-князівства не являли
собою чогось нового для Русі XII–XIII ст., а виникли з утворенням
Київської держави і були її структурними одиницями. Єдність Русі, на
його думку, трималась на міцних економічних зв’язках, єдності
матеріальної і духовної культури, мови, віри, усвідомлення необхідності
боротьби із зовнішніми ворогами, спільності законодавства [12, 28–30].

З обґрунтуванням концепції єдності Русі та ролі Києва як економічного,
культурного і політичного її центру аж до монголо-татарської навали
виступав П.П. Толочко [30, 166–205].

Крім названих, важливими у вивченні історії Київської Русі є праці: П.
Кононенка, І. Тоцької [31], А. Жуковської [13], А. Молдован [24], О.
Мишанича [23], Ю. Асєєва, М. Котляра, В. Німчука [25, 26], В. Варламова.
Більшість із них характеризується широким залученням для висвітлення
окремих земель і міст, питань економічного, суспільно-політичного,
етнічного і культурного розвитку Русі, писемних та археологічних джерел.

Упродовж тривалого часу основним джерелом вивчення історії Київської
Русі були літописи. Надто довірливе ставлення до них нерідко призводило
до дослідницьких втрат. Нині користуватися літописними матеріалами
значно простіше, чому сприяла велика джерелознавча праця багатьох
вчених: С.О. Висоцького, Я.Є. Боровського [3], М.Ю. Брайчевського, П.П.
Толочка, М. Ф. Котляра та інших [18]. Літописи –невичерпне джерело, що
вимагає від кожного дослідника самостійного критичного аналізу й
осмислення.

Багато важливих свідчень про історію Південної Русі і Києва є в
“Києво-Печерському патерику”, в основу якого лягло листування єпископа
Володимиро-Суздальського Симона, колишнього ченця Печерського монастиря,
з ченцем того самого монастиря Полікарпом [27]. У “Патерику” вміщено не
тільки унікальні замальовки київського життя, що донесли до нас імена
художника Аліпія, лікарів Агапіта і Вірменина, а й проводиться ідея
уславлення Києво-Печерського монастиря як загальноруського релігійного
центру. Незважаючи на історико-літературний жанр “Патерика”, він є
повноцінним джерелом з історії Русі, що доведено О.О. Шахматовим, Д. І.
Абрамовичем, А. Г. Кузьміним.

Із прийняттям християнства на наших землях поширилася старослов’янська,
або староболгарська, книжна мова – мова православної церкви. Відтоді в
Київській Русі існувало два варіанта мови: 1) церковно-слов’янська, яка
стала державною мовою і була, ймовірно, мовою можновладців (саме нею
написані всі літературні пам’ятки); 2) жива українська мова, якою
користувалися в усному мовленні. На думку вчених, до 988 р. цією мовою
написано багато пам’яток, які, однак, були знищені як язичницькі після
впровадження християнства.

У Київській Русі співіснували, активно й плідно взаємодіяли дві
літературні мови: старослов’янська, яка обслуговувала потреби
християнської релігії (літургія, обряди, проповіді, житія тощо), та
давньоруська, що функціонувала у світських колах (юридичні акти,
листування офіційне та приватне, літописи, художня література).
Ф.П.Філін запропонував таку схему літературного білінгвізму в Київській
Русі: 1) церковнослов’янська мова двох типів: а) власне
церковнослов’янська мова богослужбової та близької до неї літератури, б)
слов’яноруська мова – мова оригінальних творів вітчизняних письменників;
2) давньоруська мова двох типів: а) мова ділового письменства й
приватного листування, б) мова “повіствувальної” літератури (різних
жанрів) [34, 15].

Обидві літературні мови Русі X–XIII ст. – давньоруська
писемно-літературна і старослов’янська (церковно-слов’янська)
східнослов’янської редакції – були могутніми знаряддями духовної
культури й об’єднуючим чинником у державі.

У далекому минулому східних слов’ян зародилася і різноманітна усна
народна творчість доби Київської Русі. З тих часів до нас дійшли легенди
й перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки,
прислів’я, приповідки, магічні заклинання й замовляння. Чудовими
пам’ятками давньоруської творчості є билини [6]. Одними з найдавніших,
найбільшими за обсягом і важливими у художньому та історичному
відношеннях, вважаються билини київського, або володимирового циклу.
Оповіді в них пов’язані зі стольним градом Києвом і його князем
Володимиром «Красним Сонечком». Билини київського циклу складалися у
Х–ХІ ст. Вони оспівують мужність і хоробрість богатирів, котрі
самовіддано боронили рідну землю від ворогів. Усні твори (перекази,
легенди, пісні тощо) у всіх народів передували творам писемним, першими
з яких у Київській Русі стали літописи.

Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява історичної,
філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної
літератури, що тісно пов’язувалося з соціально-економічними, політичними
та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах
суспільного життя.

Із зміцненням Київської Русі зростав інтерес до подій та діячів давно
минулих часів. Виникали історичні перекази, що передавались усно і
поширювались у формі героїчних билин. Усна народна творчість мала
великий вплив на давньоруську літературу, на її форму, мову та стиль.
Особливо це позначилося на історичних творах найбільш ранньої
літературної форми на Русі. Виникнення історичної літератури, зокрема
літописання, тісно пов’язане з розвитком суспільної свідомості,
інтересом до минулого своєї країни, намаганням визначити місце Русі
серед інших країн і народів.

Літописання Київської Русі є одним з найпримітніших історико-культурних
явищ середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Європи,
написаних латиною, вони викладені рідною мовою, якщо й не цілком
ідентичною розмовній, народній, то дуже близькою до неї. Саме цим і
зумовлена надзвичайна популярність літописного жанру на Русі. Літописи
були надбанням не лише давньоруської книжкової еліти, а й широкого
загалу грамотного населення. Вони читалися й переписувалися впродовж
кількох століть, завдяки чому дійшли до нашого часу. У жодній іншій
країні літописання не стояло на такому високому рівні, як у Київській
Русі. Жоден інший народ світу не створив нічого рівного нашому
стародавньому літопису.

Беручи до уваги цілком слушні зауваження дослідників літописання щодо
тенденційності пізніших його зразків, М. Ю. Брайчевський дійшов
висновку, що вся початкова історія Русі була сфальсифікована
публіцистами XI–XII ст. Причому, йдеться не про можливість вилучення
якоїсь частини інформації, що не узгоджувалась із варязькою концепцією
походження Русі, а про свідоме перенесення подій IX ст. у X ст. і
приписування всього зробленого Аскольдом князям-варягам Олегу й Ігорю,
навіть Володимиру. Отже, якщо всі ці дані повернути на “законне” місце,
то, за М. Ю. Брайчевським, отримаємо повний текст “Літопису Аскольда”, а
не скорочений, як у Никонівському зводі [4, 264–284].

«Літопис Аскольда» є однією з перших писемних пам’яток зародження
Київської Русі. У 2-й половині ХХ ст. його реставрував, опублікував і
науково прокоментував відомий український історик М. Брайчевський.
«Літопис Аскольда» є писемною пам’яткою про часи правління київського
князя Аскольда (860–882).

Сучасний видатний учений-українознавець П. Кононенко, який у багатьох
своїх працях досліджував епоху Київської Русі взагалі та «Літопис
Аскольда» [15, 16, 17] зокрема, вважає: «А роль «Велесової книги» та
«Літопису Аскольда» якраз і полягає у прямому зверненні прапрапращурів
до нашої етнонаціональної свідомості й гідності. Обидва твори
відображають події другої половини першого тисячоліття нашої ери,
віддзеркалюючи й їхню передісторію в причинах і наслідках. Отже, йдеться
про нашу минувшину, від якої ми з різних мотивів, але, як правило,
відмовлялися: вона, мовляв, спільна – або германо-слов’янська, або
східнослов’янська. Так і не ставлячи запитання: а чи існували і які ж
тоді були українці? Нагадаємо: у свій час не лише в Римській імперії, а
й в імперії Карла Великого становище європейських народів було
ідентичним нашому. Але жоден з тих народів не відмовляється від своєї
праматеризни! Бо інакше воно належить кому? Якщо не їм, то семітам, а
коли не семітам, то що – марсіянам? І це за умови, що наші пращури були
мудрішими, допитливішими й далекогляднішими: ще в «Літописі Аскольда»
дошукувалися істини – «звідки пішла руська земля…»» [15, 133-134].

Вивчаючи «Літопис Аскольда», вчені-українознавці отримують перші
свідчення про походження і розвиток наших предків. Так, зокрема, в ньому
йдеться: «…Від цих же сімдесяти і двох народів походить і народ
слов’янський, від племені Іафета – названі норичі (нарці), які суть
слов’яни. І від тих слов’ян розійшлися по землі і прозвалися своїми
іменами – де хто сів, на якому місці. Ті, що прийшли і сіли над річкою
Моравою, прозвалися моравою, а інші чехами нарікалися. Ті слов’яни
прийшли і сіли над Віслою й прозвалися ляхами, а від тих ляхів
прозвалися поляни ляські, а другі – лютичі, інші мазовшани, а ще інші
поморяни. І ото слов’яни: хорвати білі, серби і хорутани. Так само від
тих же слов’ян і сіли над Дніпром і нарікалися поляни, а другі –
деревляни, бо сиділи в пущах, а другі сіли поміж Прип’яттю і Двіною і
нареклися дреговичі, інші сиділи над Двіною і нарікалися полочани –
заради річки, що втікає в Двіну, – ім’ям Полота. Словіни ж сиділи
довкола озера Ільмень і прозивалися власним іменем «тобто слов’яни», а
другі сиділи понад Десною і над Сеймом, і над Сулою і нарікалися сівер…»
[16, 46-47].

Саме тому вчений П. Кононенко наголошує: «Знову бачимо: 1) пограничними
лініями розміщення проукраїнських племен стають Карпати і Сіверянщина;
про тих, що складатимуть суздальсько-московські землі, мовитиметься
зовсім у іншому часопросторі – лише з ХІІ століття, коли Київська
держава розгорне колонізаційний наступ на угро-фінські та татарські
племена, понесе туди християнство, тим розпочне слов’янізацію та
організацію державного життя; доти про єдине східнослов’янське плем’я не
було й натяку; 2) структуротворними феноменами суспільно-державного
життя слов’янських, як і інших, народів стають етноси і Природа» [16,
47].

Отже, традиція літописання склалася у Києві в ІX ст., але згодом
поширилася практично на всі райони Русі. Літописи писалися в Новгороді,
Переяславі, на Волині, у Галичі, у Володимирі на Клязьмі, в інших
удільних князівствах, їхніми авторами були ченці, ігумени придворних
монастирів, представники князівської адміністрації і навіть князі.
Практично всі літописи у своїй основі мають спільний київський
літописний звід, відомий під назвою “Повість минулих літ”, де широко
подані загальноруські історичні явища і події. Близько середини XII ст.
відбувається розгалуження єдиного літописного стовбура на ряд хронік,
головним змістом яких стає місцева історія.

П.П. Толочко, який досліджував і вивчав це питання, стверджував, що все
ж літописання різних центрів Русі часів феодальної роздрібненості,
незважаючи на відмінності у складі повідомлень і конкретній ідейній
спрямованості, успадкувало від попереднього періоду загальноруські
традиції, притаманні “Повісті минулих літ” [31].

На основі заміток про діяння Володимира Святославича і його
попередників, хрещення та побудову церкви Св. Богородиці складено перший
літописний звід (996–997 рр.). При Софійському соборі у Києві написано
звід (1037–1039 рр.), який закінчувався похвалою Ярославу Мудрому за
його просвітницьку діяльність, за побудову града Києва, Софійського
собору, Золотих воріт, монастирів Георгія та Ірини. З 60-х рр. XI ст.
літописання продовжувалося в Києво-Печерському монастирі, де ігуменом
Никоном складено звід, у якому розповідається про хрещення Володимира в
Корсуні (Херсонесі), про походи руських князів на греків, новгородський
переказ про прикликання варягів. Цей звід використав пізніше укладач так
званого Початкового літопису (1093–1095 рр.), написання якого пов’язують
з іменем ігумена Печерського монастиря Іоанна.

Такий довгий і складний шлях пройшло літописання Київської Русі, поки на
початку XII ст. не було складено «Повісті минулих літ» – найвидатнішого
історичного твору середньовіччя. Автором-упорядником “Повісті…” був
Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря. Над Несторовим зводом у
1116 р. працював ігумен Видубицького монастиря Сильвестр. Редакційні
втручання в літопис Нестора – Сильвестра хоч і спотворили істинний зміст
більшості статей, все ж не змогли знищити цінний історичний твір. На
думку Б. О. Рибакова, якому належить ґрунтовний джерелознавчий аналіз
“Повісті минулих літ”, Володимир Мономах і його син програли змагання з
Нестором стосовно найдавнішої історії Русі [29, 216].

“Повість минулих літ” – це історико-художній епічний твір, комплекс
літописних праць, що склався у Києві між 1112–1119 рр. Тут в єдине ціле
об’єднано твори книжного і фольклорного походження різних жанрів. До
продовжень «Повісті» належить так званий Київський літопис, який охоплює
події від 1111 р. до 1200 р. Основний зміст літопису – княжа боротьба за
київський стіл, боротьба русичів проти половців. Саме цей літопис
містить під 1186 р. докладну оповідь про похід новгород-сіверського
князя Ігоря Святославича проти половців.

Продовженням Київського літописного зводу кінця XII ст. в Іпатіївському
літописі є Галицько-Волинський літопис. Ця обставина, спричинена
випадковістю, наявністю в руках укладача Іпатіївського списку саме
такого літописного зводу, створює трохи викривлену картину
південноруського літописання 1-ї половини XIII ст. Вона наводить на
думку, що з якихось причин київська літописна традиція перервалася, і
основними інформаторами про історичні події Південної Русі стали
літописці Галичини і Волині. Тим часом, це зовсім не відповідає
історичній дійсності. M. Грушевський свого часу наголошував на хибності
такого погляду. “Літописання у Києві, – писав він, – продовжувалось у
тих же напрямках, які зазначилися у XII ст., і хоч від XIII ст. не
зосталося для нас такої місцевої збірки, яку маємо з XI ст., але в
компіляціях північних, а почасти і в Галицько-Волинському літописі,
маємо деякі останки повістевої літератури, що служать безпосереднім
продовженням писань XII ст.” До них M. Грушевський справедливо відносив
записи у Суздальському літописі про міжусобицю Рюрика Ростиславича і
Романа Мстиславича, вміщені під 1202-1203 рр. [10, 69–71].

Галицько-Волинський літопис – унікальна історико-літературна пам’ятка.
Складений у XIII ст., він охоплює події на цих землях від 1202 р. до
1292 р. До його складу увійшли різні документи (акти, грамоти), воєнні
повісті, фрагменти з інших літописів, витяги з різних історичних творів.
У ньому оспівуються подвиги Данила Галицького, прославляються його
мужність і мудрість.

Поданий огляд давньоруського літописання X–XIII ст., зрозуміло, не
вичерпує цього видатного явища вітчизняної історії та культури. Воно
було незмірно масштабнішим. Адже до нас дійшли лише фрагменти історичної
писемності Русі, більшість творів якої загинули за спустошливих часів
монголо-татарської навали і наступних лихоліть. Всупереч відомому
афоризмові “рукописи не горять”, мусимо констатувати сумну очевидність:
все ж таки вони згоріли.

С.О. Висоцький та Я.Є Боровський у своїх працях досліджували і таке
важливе явище культурного життя Київської Русі, як поява історичної,
філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної
літератури. На думку дослідників, «розвиток фольклору на Русі був тісно
пов’язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали
анімістично-магічний характер. Стійкість обрядів і поезії та пов’язаної
з ними язичницької релігії міцно трималися в народних масах, незважаючи
на вплив нової християнської релігії. Поступово старі традиції і обряди
пристосувалися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення
двовір’я, тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу» [7,
165].

У XI–XII ст. Київська Русь стає відомою в усьому світі. Саме в цю
бурхливу і знамениту добу створюються оригінальні літературні твори,
серед яких виділяють повчальні та урочисті проповіді. Найвизначнішими є
“Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Послання” Климента
Смолятича, твори Кирила Туровського, “Повчання” Володимира Мономаха,
“Слово о полку Ігоревім”, “Житіє і ходіння Данила” та ін. Повчальні
проповіді прості за своєю будовою, розраховані на пересічного,
непідготовленого слухача. Найвизначнішим автором повчальних проповідей
був засновник Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський.

“Слово про закон і благодать” Іларіона є одним з найкращих, а можливо, й
першим художньо-публіцистичним твором, створеним у київському
культурному осередку. Це не тільки пам’ятка літератури, а й твір
ораторського мистецтва. У ньому в художній формі втілено патріотичну
ідею незалежності Русі в усіх галузях суспільного життя, прославляються
її видатні та культурні діячі: Володимир, Ольга, Ярослав. А.М. Молдован
зауважив, що у похвалі “великому кагану” Володимиру патріотичний пафос
Іларіона сягає найвищого напруження. Його патріотизм виявляється не
тільки стосовно Руської землі, яка “ведома и слышима єсть всеми четырми
конци замли”, “славного града Кыєва… величеством сияюща”, а й до
руських князів-язичників, попередників Володимира. Він називає
Святослава та Ігоря – князів, які свого часу уславилися хоробрістю та
мудрістю, яких пам’ятають і шанують дотепер [24, 97].

У складі Лаврентіївського списку літопису під 1096 р. збереглося
знамените “Повчання” Володимира Мономаха і його лист до Олега
Святославича (Гориславича). Повчання написане для дітей і для “інших,
хто його почує”, тобто звернене до дітей – спадкоємців державної влади.
Князь подає своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчає гідній
цього високого звання поведінці й способу життя.

Найвизначнішою пам’яткою давньоруської художньої літератури XII ст. є
“Слово о полку Ігоревім”. Тривалий час ця перлина давньоукраїнського
письменства була невідомою: твір випадково знайшли на початку 90-х рр.
ХVIII ст. в одному з рукописів ХVI ст. Оригінал пам’ятки до нашого часу
не зберігся, а єдиний її список XVI ст. згорів під час пожежі Москви
1812 р. «Слово» написане на основі конкретного історичного факту –
невдалого походу в 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича
проти половців. Автор закликає князів забути чвари, об’єднатися й
захищати рідну землю від небезпечного ворога. Силою поетичного слова,
глибиною синівської любові до Батьківщини, яскравістю мови цей твір до
сьогодні є неперевершеним шедевром світової літератури.

Побутує думка, що “Слово” – це повість-пісня. Обумовлюється вона тим, що
в самому творі “Слово” тричі називається піснею. З цього приводу М.
Грушевський писав: “Я думаю, що “Слово о полку Ігоревім” спочатку
співалось, так само як Боянові пісні, на взірець котрих воно
складалось… Але текст, який маємо, явно перебитий прозаїчними місцями”
[10, 188]. На думку Л. Є. Махновця, це пояснювалося тим, що “Слово”
співалося й частково, очевидно, промовлялося речитативом у супроводі
музичного інструмента – гуслів (твір був розрахований на слухачів). І
немає сумніву, що “Слово” є твором “однієї людини і при цьому
високоталановитої, освіченої, що блискуче знала історію, добре
орієнтувалася в політиці сучасного, глибоко розуміла суть суспільних
процесів свого часу, людини, яка віртуозно володіла засобами народної
творчості” [22, 17].

Автор “Похвального слова” Мойсей (ігумен Видубицького монастиря з 1190
р.) своєю діяльністю відіграв неабияку роль у культурному житті
Київської держави. Та й сама промова, яка є, власне, пам’яткою
урочистого красномовства, свідчить, що Мойсей був досить начитаним,
освіченим і належав до ораторської школи, що продовжувала традицію
Кирила Туровського.

На початку XIII ст. складено й оригінальний збірник легенд і житій –
“Києво-Печерський патерик”, куди увійшли житія святих, повчання, різні
оповідання тощо. Д. Абрамович зазначає, що він упродовж століть
залишався однією з найпопулярніших книг давньоруської літератури [1,
277].

Києво-руська література є справді тим велетенським віковим деревом,
коріння якого глибоко проросло в київський духовний ґрунт, а потужний
стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях.
Аналіз найдавніших писемних пам’яток часів Київської Русі виявив досить
значне поширення грамотності серед руського населення. Писемність є
найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона
виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного
розвитку суспільства в ній з’являється потреба. Проблема походження
слов’янської писемності досі остаточно не з’ясована.

Важливе значення для поширення християнства, отже, й писемності, мала
діяльність київської княгині Ольги, її хрещення, подорож з посольством
до Константинополя, урочисті прийоми та вшанування Константином
Багрянородним, а по поверненні до Києва – побудова церков св. Софії та,
можливо, св. Миколая на Аскольдовій могилі. Незважаючи на те, що княгині
не вдалося навернути до християнства свого сина Святослава, її
діяльність переконливо свідчить про існування в середині X ст. в Києві
церковної общини.

С.Висоцький у своїх працях стверджує: «Найважливішим джерелом писемності
язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944, 970 рр. Олега,
Ігоря та Святослава. Сам факт існування договорів, зміст текстів яких
зберігся в “Повісті минулих літ”, говорить сам за себе і свідчить про
потреби держави в писемності. Таким чином, договори з греками
засвідчують досить жваве дипломатичне листування між Руссю та Візантією»
[8, 85].

У 988 р., за Володимира Святославича, була проведена церковна реформа і
християнська релігія в її православному варіанті стала державною.
Відкрилися нові можливості для подальшого розвитку Києво-Руської
культури, зокрема писемності. У дореформені часи писемність, як свідчить
викладене, обслуговувала переважно потреби держави. Із введенням
християнства як державної релігії сфера вживання писемності значно
розширилася. Пожвавішали державні, торговельні та культурні зв’язки з
навколишніми християнськими державами Європи.

У Х–ХІІ ст. відбувся розквіт київської писемної школи. Немає жодного
сумніву щодо того, що поява, розвиток та поширення писемності у східних
слов’ян значною мірою пов’язані з Києвом – столицею Київської держави.
За князювання Ярослава Мудрого у Києві, розвиток писемної культури став
державною справою, оскільки був тісно пов’язаний з поширенням у країні
християнства. Саме це літописні джерела вважають найголовнішою заслугою
київського князя і називають його “продовжувачем добрих справ
Володимира”. Ярослав Мудрий розпочав велике оборонне та церковне
будівництво у Києві та інших містах Русі. Він розширив Верхнє місто і в
його центрі наказав у 1017–1037 рр. збудувати величний кам’яний
Софійський собор – Руську митрополію, яка стала одним з головних
осередків київської писемної школи. Тут у 1037 р. створено першу
державну бібліотеку-книгосховище, її книгами забезпечувалися
новозбудовані церкви по всій країні. При Соборі існувала велика
майстерня-скрипторій, де переписувалися та перекладалися з іноземних мов
книги, продовжувалося київське літописання. У 30-х рр. XI ст. при
київській митрополії в оточенні князя виник гурток освічених
людей-ерудитів.

Переписування книг, що стало державною справою, невдовзі привело до їх
нагромадження. За підрахунками дослідників, у бібліотеці при Софійському
соборі налічувалося до 900 томів рукописних книг – вражаюча цифра для
середньовіччя. Серед них були не тільки богослужбові, а й для
повсякденного повчального читання. Поява книжкової писемності була вищим
виявом розвитку писемної культури. На жаль, від усього книжкового
багатства до нашого часу дійшли лічені екземпляри, що можна пояснити
війнами, пожежами, князівськими усобицями. Найбільш відомі – Рейнське,
Остромирово євангеліє, два Ізборники (1073 р. та 1076 р.), Мстиславове
євангеліє XII ст.

Отже, у Києві в XI–XII ст. існувало три осередки писемної школи:
Софійський собор – Руська митрополія, Печерський та Видубицький
монастирі. У них переписувалися та перекладалися книги з іноземних мов,
з’явилися перші оригінальні твори, києво-руське літописання, склалася
його форма та ідейне спрямування. Вихованцями монастирів були
високоосвічені літописці, письменники, церковні та державні діячі,
їхніми трудами писемність і література Київської Русі досягла досить
високого рівня, що не поступався досягненням західних країн. З Києва
богослужбові книги, житія святих, твори для повчального читання,
церковно-публіцистична та історична література поширювалися по різних
містах та землях Київської Русі, в чому полягала значна заслуга
київської писемної школи.

У Києво-Руській державі почала розвиватися початкова та вища освіта. Про
освіту у дохристиянські часи відомостей не збереглося. Проте, враховуючи
потреби державних інститутів, можна припустити, що навчання грамоти
якоюсь мірою існувало і до реформи 988 р.  С.Висоцький  вказує: «Адже,
згідно з договорами Русі з греками, хтось повинен був читати і писати
князівські грамоти та заповіти вояків, які від’їжджали на службу до
Візантії вести записи податків тощо. Початково це могли бути вихідці з
південнослов’янських країн. У середині X ст. у Києві вже функціонувала
церковна община, яка мала свої церкви: Св. Іллі та Св. Миколая на
Аскольдовій могилі. В них були церковні книги та люди, які вміли їх
читати під час відправ. При храмах, вірогідно, існувало й індивідуальне
навчання грамоти» [9, 49].

У Київській Русі існувала вища освіта, яку отримали такі видатні діячі
тих часів, як Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор, Климент Смолятич,
Кирило Туровський, Мойсей Видубицький, автор “Слова о полку Ігоревім”,
Ярослав Мудрий, його сини – Ізяслав, Святослав, Всеволод, онуки –
Святополк, Володимир Мономах, Володимир Василькович та ін.

У період феодальної роздрібненості Русі продовжувався подальший розвиток
писемної культури: виникали нові провінційні центри, але всі вони, аж до
татаро-монгольської навали, були під великим впливом блискучих досягнень
київської писемної школи.

Великого розвитку в Київській Русі набула дерев’яна і кам’яна
архітектура. З глибини віків від своїх предків, стародавніх русичів,
успадкували українські майстри чудове мистецтво дерев’яних споруд,
різьблення по каменю, мурування цегли. Тисячолітні традиції жили і
живуть ще й до наших днів в українській народній архітектурі, а в
мурованій – вони змінюються відповідно до розвитку світової архітектури.

Здавна, ще до офіційного запровадження християнства, на Русі існували
кам’яні споруди. Найдавніший кам’яний палац, відомий під назвою «палац
княгині Ольги», археологи відкрили на Старокиївській горі. У літописі
він згадується під 945 р. Та головною окрасою міст Київської Русі були
церкви. Протягом 989–996 рр. у Києві будувався храм Богородиці,
Десятинна церква, де стіни були прикрашені фресками, мозаїкою, для
оздоблення використовувався мармур. Літописець назвав її «мраморяною».

В. Харламов та Ю. Асєєв,  вивчаючи архітектуру доби Київської Русі,
назвали час за правління Ярослава Мудрого найяскравішим стильовим етапом
архітектури, який набув справжнього розквіту містобудування. У 1037 р.
Ярослав Мудрий розпочав будівництво в Києві “Града великого”, до
ансамблю якого входили: Софійський собор, Золоті ворота, Георгіївський
та Ірининський монастирі й інші кам’яні церкви. Так зване місто Ярослава
охоплювало площу 80 га і майже у 10 разів перевищувало розміри
київського дитинця [2, 255].

Наступний стильовий етап у розквіті архітектури Русі настає з 70-х років
XI ст., коли, в результаті князівських чвар, підупадає влада київського
князя, але значно посилюється вплив церкви, особливо монастирів, які
починають відігравати визначну роль у розвитку культури, мистецтва й
архітектури. Справжніми перлинами є Успенський собор Євецького
монастиря, Іллінська та П’ятницька церкви в Чернігові. Розкішним
оздобленням вражав сучасників єпископський двір у Переяславі. Захоплення
літописця викликав і Михайлівський храм, прикрашений мозаїками й
фресками. Найвідоміші архітектурні пам’ятки тієї доби в Галичі –
білокам’яний Успенський собор, що був з’єднаний з княжим палацом, та
церква Св. Пантелеймона – споруджені за часів Ярослава Осмомисла.

Михайлівський собор Видубицького монастиря закладено в 1070 р.
Всеволодом Ярославичем у мальовничій місцевості на південній околиці
Києва – Видубичах, де сходилися важливі дороги на південь та південний
схід. Більшість відомих архітектурних пам’яток Києва було споруджено
саме в цей період. Тут збудували 19 кам’яних споруд, в тому числі церкви
Спаса на Берестові (1125), Богородиці Пирогощі на Подолі (1136),
Кирилівської церкви (1146) та інші.

Значну роль у стилістиці архітектури кінця XII – початку XIII ст.
відігравали потреби нових замовників – міського населення, яке з ростом
ремісничого виробництва і торгівлі все більше починало впливати на
громадське життя. Церква стає не тільки храмом, а й окрасою міста.
Інтенсивно розвивається будівельна техніка, виникають нові конструктивні
прийоми. Все це нагадує ті умови, за яких у Західній Європі виникла
готична архітектура і, безперечно, архітектура Київської Русі цього часу
є еквівалентною їй, так само, як архітектура попереднього етапу –
романській.

Не гублячи власних традицій та індивідуальних рис, архітектура Київської
Русі відповідала світовому архітектурному процесу і розвивалась у його
контексті.

Високого рівня досягли мозаїка (майже 180 відтінків кольорів) і фреска,
іконопис та книжкова мініатюра. Мистецтвознавець Г.Н. Логвин назвав
шедеврами світового значення мозаїки Софійського собору [21, 10].
Найбільше вражають зображення Христа Вседержителя і Богоматері
Заступниці («Оранти»). Крім мозаїк, для оздоблення використовували
фрески. Довершеністю відзначаються і фрески Софійського собору та інших
храмів тієї доби, які багато розповідають про життя й побут давніх
русичів.

У Києві, Чернігові, Галичі та інших містах існували іконописні
майстерні. Ікони писалися на дерев’яних дошках і були в усіх церквах.
Щоправда, переважну більшість ікон часів Київької Русі втрачено. Мало
відомо і про тогочасних іконописців. Джерела зберегли відомості про
одного з перших іконописців – київського майстра Аліпія.

Ментальність українського народу формувалася століттями не лише
природним, а й тим культурним середовищем, яке він творив власною
діяльністю. Відомий археолог В.В. Хвойка писав, що те вогнище
цивілізації, яке запалили на берегах Дніпра наші далекі пращури, ніколи
не згасало [35, 44]. Часом воно розгоралося яскравим полум’ям, а інколи
тільки жевріло, зберігаючи не згаслим жар традиції. Світосприйняття і
світовідчуття народу не могли не виявитися у мистецькій творчості. Слід
зазначити, що в нас не було рабства як кодифікованого інституту, яке
розбещувало людей. Незважаючи на те, що з Візантії ми прийняли віру й
мистецтво, ми не прийняли візантійської спадщини, яка перейшла до неї з
його рабовласництва з досконало розробленими прийомами тортур та
каліцтва людей. У нас – відраза до цього. Візантійський імператор,
прозваний “болгаробойцем”, осліпив ні в чому не винних 100 тис.
полонених. У нас осліплення лише одного князя Василька Теребовльського в
1097 р. було затавроване як нечуваний злочин.

Створені на Русі за цієї доби всі види мистецтва вирізняються серед
інших шкіл світового мистецтва тим, що загальнолюдські морально-етичні
ідеали та естетичні уподобання втілювали дуже своєрідно. Радісне й
піднесене почуття “народу нового”, який причастився до віри Христової,
знайшло вияв і в архітектурі, і в образотворчому мистецтві.

Якщо у Візантії перед мистецтвом на першому місці стояло завдання
уславлювати імператора, то на Русі на перший план висувалася благосна
роль нової віри, уславлення історичного покликання Київської Русі, його
народу, який “уже зо всіма народами славить Христа”. Це змушувало митців
застосовувати такі засоби, які б підсилювали монументальність, велич та
епічний пафос їхніх творінь, відповідали б великим історичним
звершенням.

За словами Г.Н. Логвина, «протягом століть у візантійському мистецтві
виробився певний стиль в іконографії, що відповідав суспільним попитам
Київської Русі. Чітка і якісна, побудована на ієрархічних засадах
планово-просторова структура хрестово-баневого типу храму, що досягла
завершення в IX–X ст., не тільки відповідала культовим призначенням, а й
уявленням про піднесено-прекрасне, вироблене естетичними уподобаннями
нашого народу. Особливо тішили храми, в яких втілювалося висотне
розкриття внутрішнього простору. Застосований в Русі, цей прийом отримав
значні зміни, насамперед у пропорційній побудові, що надало нашим храмам
ті відмінні риси, які вирізняють київські споруди од візантійських» [21,
14–17].

М.Ю. Брайчевський  вважав, що монументальне мистецтво на Русі
з’являється з проникненням у середовище нашого народу християнської
релігії. Найбільш точні відомості щодо киян-християн, охрещених разом з
князем Аскольдом, належать до IX ст. [5, 37–67]. А це означало, що Русь
мала власну церковну організацію. Для культових відправ необхідні були
церкви, для поклоніння – ікони, а для проведення відправ – книги,
відповідно ілюстровані.

Підкреслимо, що Київська Русь приєдналася до світового культурного
процесу християнізації у IX–X ст. саме тоді, коли у Візантії запанували
іконошанувальники, а мистецтво почало розвиватися швидким темпом:
створювались численні мозаїчні та фрескові ансамблі, досягли високого
рівня іконопис та оздоблення рукописів численними мініатюрами. Так,
«Остромирово Євангеліє», написане в 1056–1057 рр., прикрашене чудовими
заставками та трьома витонченими мініатюрами. Протягом тривалого
спілкування з християнським світом наші пращури добре засвоїли нові
естетичні вияви і вже були підготовлені до сприйняття досконалого
візантійського мистецтва.

Багатою була Київська Русь на музичні таланти. Відомий мистецтвознавець
І.Ф. Тоцька зазначала: «Із письмових джерел відомо про виконання при
дворах князів і бояр світської музики, співу та про забави скоморохів.
Надзвичайно цінними для вивчення мистецтва музики є фрески Софії
Київської. На одній з них намальовано музиканта, який грає на смичковому
інструменті, що нагадує скрипку-гудок. На іншій фресці двоє музикантів
сурмлять у сурми, третій грає на флейті, четвертий б’є в тарілки, п’ятий
перебирає струни лютні, шостий грає на багатострунному інструменті,
схожому на арфу» [32, 128].

Здавалося б, що Київська Русь, перебуваючи в центрі схрещення
різноманітних культурних традицій Сходу й Заходу, Півдня і Півночі,
повинна була б розчинитися у вирі цих впливів, втратити своє неповторне
обличчя в поступальному розвитку й не створити власної самобутньої
культури. Однак сталося навпаки: унікальна Києво-Руська культура здобула
собі почесне місце в пантеоні найвизначніших досягнень людської
цивілізації. Оригінальні культурні здобутки різних народів, опиняючись у
Києві (візантійські ікони, вироби золотарства, тканини, арабське срібло,
китайські тканини, сирійські вироби, єгипетський посуд, франкські мечі),
ставали не тільки предметами споживання, а й надихали києво-руських
майстрів, стимулювали їхню мистецьку творчість, яка, з одного боку, була
пов’язана з усім тодішнім культурним світом, а з іншого – несла на собі
карб деміурга-українця. Мистецький геній нашого народу у власному
горнилі перетопив на єдиний сплав автохтонні й іноземні прийоми і форми.
Ось чому все, що створене українськими творцями, несе на собі яскравий
відбиток індивідуальної неповторності і своєрідності.

Отже, багатогранна культура Київської Русі була одним з вагомих
чинників, які сприяли зародженню і розвитку української державності.
Саме вона стимулювала етнонаціональний державотворчий процес й
допомагала у цій багатоетнічній імперії формуванню українського народу з
його самобутніми духовними і матеріальними цінностями.

Література:

Абрамович Д.І. Києво-Печерський патерик // Вступ. Текст. Примітки. – К.,
1930.

Асєєв Ю.С., Харламов В.О. Архітектура: дерев’яна і кам’яна Київської
Русі. – К., 2001.

Боровський Я.Є. Про авторство «Слова» Данила Заточника // Українське
літературознавство. – Вип. 6. – 1969.

Брайчевский М. Ю. О первых договорах Руси с греками // Сов. ежегодн.
междун. права за 1978 г. – Москва, 1980,

Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1988. 

Былины. Киевский цикл. – Т. 1. – К., 1982.

Висоцький С.О., Боровський Я.Є. Література Київської Русі // Історія
української культури. – Т. 1. – К., 2001.

Висоцький С.О. Писемність. Освіта // Історія української культури. – Т.
1. – К., 2001.

Высоцкий С.А. Средневековые надписи Софии Киевской ХІ–ХVI вв. – К.,
1976.

Грушевський М.С. Історія української літератури. – Т. 2. – К., 1993.

Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т. 2. – Львів, 1905.

Довженок В.Й. Про древньоруську державність у період феодальної
роздробленості // Археологія, 1954. – Т. 10.

Жуковська А.П. Гіпотези і факти про давньоруську писемність //
Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI–XVII ст.
– К., 1981.

Ключевский В.О. Курс русской истории. – М., 1955. – Т. 1.

Кононенко П.П., Пономаренко А.Ю. Українознавство. – К., 2005.

Кононенко П.П. Національна ідея, нація, націоналізм. – К., 2005.

Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: ґенеза і перспективи.
– К., 2003.

Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. – К.,1993.

Крекотень В.І. Ораторсько-учительська література // Історія української
літератури у 8-ми томах. – К., 1967. – Т. 1.

Лихачев Д.С. Развитие русской литературы Х–ХІ вв. – Ленинград, 1973.

Логвин Н.Г. Монументальная архитектура Киева Х – первая четверть ХІІ вв.
/ Автореф. дис…канд. архитектуры. – К., 1989.

Махновець В.І. У війнах безсмертне // “Слово о полку Ігоревім” та його
поетичні переклади та переспіви. – К., 1967.

Мишанич О.В. Народна словесність найдавнішого часу і Київської Русі //
Історія української літератури. – К., 1967. – Т. 1.

Молдован А.М. Слово о законе и благодати Иллариона. – К., 1984.

Німчук В.В. Літературні мови Київської Русі // Історія української
культури. – Т. 1. – К., 2001.

Німчук В.В. Періодизація як напрямок. – К., 1998.

Патерик Киевского Печерского монастыря. – Санкт-Петербург, 1911.

Покровский М.Н. Русская история с древнейших времен. – М., 1923. – Т. 1.

Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ–ХІІІ вв. – М., 1982.

Толочко П.П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности
ХІІ–ХІІІ вв. – К., 1980.

Толочко П.П. Літописи Київської Русі. – К., 1994.

Тоцька І.Ф. Музика. Театральне видовище // Історія української культури.
– К., 2001. – Т. 1.

Усна народна поетична творчість. – К., 1965.

Филин Ф.П. Истоки судьбы русского народа. – М., 1985.

Хвойка П.П. Древние обитатели Приднепровья и их культура в
доисторические времена. – К., 1913.

Юшков С.В. Общестенно-политический строй и право Киевского государства.
– М., 1949.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019