Реферат на тему:

Відновлення православної митрополії та реформи Петра Могили

Із упровадженням християнства в 988 році протягом більш ніж тисячоліття
Православна Церква в Україні пройшла багато періодів послідовного
розвитку від занепаду до відновлення, що триває до наших днів. Ці зміни
виникли переважно внаслідок впливу політики на релігійне життя:
існування національної держави, вторгнення кочових на родів, окупації
іноземними державами та їхнє втручання у релігійні справи.

Після двох з половиною століть існування процвітаючої Київської
Митрополії із десятьма єпархіями на українській землі під захистом та
протекцією князів Київської Русі розвиток церкви був загальмований у
1240 р. монголо-татарською навалою, після якої почався період занепаду
із переміщенням митрополічої кафедри до Московії, формуванням місцевих
церковних структур (Галицька та Литовська митрополії), потім розкол 1458
р. колишньої Київської митрополії на дві – Київську з українською та
білоруською єпархія ми у складі Речі Посполитої та Московську, що
оголосила автокефалію у 1589 р.

В українсько-білоруській (руській) митрополії спостерігається обмеження
релігійної свободи як наслідок права на патронування, привласненого
польськими королями в 1498 р., що дозволяло їм призначати та
конфірмувати ієрархію право славної церкви, а польським магнатам –
контролювати духовенство. Ця процедура мала на слідком деградацію
свідомості ієрархії та право славного духовенства, проти якої виступили
братства, утворені з мирян та православної шляхти. З іншого боку, коли в
1589 р. патріарх Константинопольський Ієремія Другий хотів навести лад в
ієрархії Київської Митрополії, українські єпископи звернулися до Рима. У
1595 р., щоб спробувати нейтралізувати дію братств та втручання
константинопольського патріарха в справи української церкви, церковна
злука з Римом повинна була також захистити українську шляхту від
польської латинізації та гарантувати українській церкві такі ж права і
привілеї , якими користувалося латинське духівництво в Речі Посполитій.

Після Берестейської Унії в 1596 р. та пере ходу більшості ієрархій в
Унію Православна Церква, позбавлена своїх єпископів, віднині мала єдиною
підтримкою братства та козацтво. Суперництво між уніатами та
православними викликало живу суперечку, яка започаткувала українську
полемічну релігійну літературу, що сприяла культурному розвиткові
загалом.

У 1620 р. під протекцією гетьмана Петра Сагайдачного та користуючись
приїздом до Києва патріарха Єрусалимського Теофана Третього, православні
отримали не лише право на заснування Богоявленського Братства у Києві,
але і на призначення нової ієрархії православної церкви в Україні на
чолі із митрополитом Іовом Борець ким, архієпископом Полоцьким Мелетієм
Смотрицьким та єпископом Перемишльським Копінським. Це було перше
відродження православної церкви в Україні. Пізніше, в інших історичних
умовах, мали місце й інші відродження – нетривалі, що зустрічали опір з
боку окупантських режимів – після першої світової війни діяльність
митрополита Василя Липківського та створення УАПЦ, під час Другої
світової війни митрополита Полікарпа Сікорського і відновлення
автокефальної української православної церкви в центральній Україні.
Відродження православної української церкви на початку XVII ст. не було
визнане владою католицького короля Польщі Сигізмунда Третього Вази. І
тільки з приходом до Києва Петра Могили та його зобов’язанням
Православна Церква зазнала блискучого злету у світі.

Ми представимо тут коротко життя та працю цього великого організатора і
реформатора української церкви. В історії України діяльність Петра
Могили та його прибічників називається «могилянською» епохою. Могила,
виходець із князівської молдавської родини, син Семиона Могили,
молдавського і волоського господаря та угорської принцеси Маргарити,
народився 21 грудня 1596 р. в Молдавії. Після смерті свого батька,
отруєного внаслідок палацового перевороту в жовтні 1607 р., і сам на сам
із ворожим ставленням нового молдавського господаря до родини Могил,
молодий Петро переховувався разом із матір’ю на українських етнічних
землях у Польщі, де були тепло зустрінуті. Княжа родина Могили завжди
проводила пропольську політику – її члени володіли такими ж правами, як
польська шлях та, що дозволяло їм набувати в цій країні власності, а
деякі мали і родинні зв’язки з шляхетськими польсько-українськими
сім’ями. Наприклад, його родичі – Раїна Вишневецька та Анна Потоцька,
батько Симеон та дядько Ієремія були великими благодійниками Галицької
Української Церкви. Вони заснували церкву Покрови Богородиці при
відомому братстві Покрови у Львові.

Молодий П.Могила відвідував братську школу у Львові, вивчаючи українську
та польську мови. Пізніше, згідно з деякими біографами, він отри мав
вищу освіту у польській академії в Замості, а також у Голландії та
Франції. Проте ми не маємо жодних документів на користь цієї тези. Після
навчання він мав опікуном Станіслава Жолкєвського, коронного канцлера,
при дворі якого здобув військову освіту та став офіцером польської
армії. Далі він командував власним загоном, що складався з українців та
молдаван, з яким брав участь у битві під Секорою в Молдавії проти турків
(1620 р.), де польська армія була знищена, а його опікун загинув.
Наступного року він бореться з турецькою навалою під Хотином, де став
свідком козацької відваги під проводом гетьмана Сагайдачного. З приводу
участі у цій битві, володіємо першоджерелом, де ім’я Могили цитується
хроністом, який указував, що той намагався переконати поляків у
лояльності молдавських військ.

Після смерті свого опікуна протягом 1621 – 27 рр. Петро щороку приїжджає
до Києва, набуваю чи маєтність у Рубежівці. У Києві Могила знайомиться з
митрополитом Борецьким, з яким його пов’язує дружба та співпраця.
Митрополит висвітлює йому становище православ’я в Україні, і Могила
вирішує присвятити життя церкві. З цією метою він у 1627 р. стає ченцем
відомої Києво-Печерської лаври, незалежної від Київського митрополита та
безпосередньо підпорядкованої Константинопольському патріархату. Того ж
року архімандрит Печерської Лаври Захарія Копистенський помирає, а 8
вересня 1627 р. Могила обирається його наступником. Новий архімандрит
присвячує всі свої зусилля підняттю престижу цієї цитаделі українського
православ’я. Перш за все він реформує чернече життя, встановивши сувору
дисципліну; він відшкодовує лаврські скарби, розтрачені у роки його
попередників., намагається відновити монастирські церкви, щоб
розповсюдити славу Лаври, пише про чудодійну силу святих мощей, що там
зберігаються. Могила розвиває діяльність Лаврської друкарні,
запроваджуючи і латиницю поряд з кириличним шрифтом – за часи його
архімадритства було видано вдвічі більше книжок. З митрополитом Іовом
Борецьким Могила бере активну участь у Київських синодах, під час яких
було розглянуто питання відносин з Уніатською Церквою.

З початку своєї церковної кар’єри Петро Могила усвідомлював, що великою
проблемою православної церкви є відсутність освіченого духовенства, /,
щоб усунути цю перепону, він почав організацію системи освіти, здатної
конкурувати із освітніми системами інших конфесій. У 1631 р. він
заснував, за сприянням львівських викладачів школу при Печорській Лаврі,
яку об’єднав наступного року із школою Богоявленського Братства, створив
Київський колегіум, який стане пізніше Києво-Могилянським колегіумом,
першим закладом вищої освіти в Україні та і у всій Південно-Східній
Європі. Система освіти у Києво-Могилянському колегіумі була схожа на
існуючу у Західній Європі (за зразком єзуїтських шкіл із латинською
мовою викладання). Дванадцять років навчання було поділено на вісім
циклів. Перший рік був підготовчим, до якого допускалися кандидати, що
вже мали деякі поняття із латини. Протягом трьох наступних років у
граматичних класах – infima, grammatical, syntaxica – вивчали латину,
старослов’янську, книжну українську, польську та грецьку мови.
Закінчивши граматичні класи, учні ставали студентами (спудеями) та
відвідували рік поетики, рік риторики, потім два роки філософії та
чотири роки теології.

Разом зі своїми однодумцями П.Могила створив у Києві коло вчених,
назване пізніше Атенеєм Могили, до якого входили відомі ерудити:
Сильвестр Косів, Ісаія Трохимович-Козловський, Іосиф
Кононович-Горбатський, Сафроній Пошатський, Афанасій Капнофойський та
інші, за підтримки яких він зміг здійснити свої великі культурні та
релігійні проекти.

Після смерті Сигізмунда Третього Вази у 1632 р. православні скористалися
можливістю вимагати від польської держави прав, які в них були
конфісковані після Берестейської унії. Беручи участь у виборах нового
короля у Варшаві, у 1632 році архімандрит Петро Могила та інші
православні депутати добилися запевнень від кандидата на королівську
владу Владислава Четвертого, що Православна Церква буде легалізована у
Польщі (відомі „Статті для заспокоєння рутенських народів» 1632 р.).
Згідно з цими статтями, польський уряд надавав право православним мати
їхню власну ієрархію, митрополита та чотирьох єпископів, визнаних
державою. Щоб здійснити це рішення, 49 православних делегатів приступили
З листопада 1632 р. у Варшаві до виборів Петра Могили у сан Київського
Митрополита. Колишній Митрополит, Ісаія Косинський не задовольняв
польський режим у зв’язку із своїми москвофільськими поглядами. Вибори
Петра Могили були конфірмовані 14 березня 1633 р. Владиславом Четвертим,
потім визнані Патріархом Константинопольським Кирилом Лукарисом.
Зведення до сану відбулося 28 квітня 1633 р. у церкві Львівського
братства.

Митрополит Української Православної Церкви протягом 15 років (1633 –
47), зберігаючи посаду архімандрита Печерської Лаври, Петро Могила
здійснив великий план догматичних, літургійних та теологічних реформ.
Йому вдалося впровадити ці нововведення завдяки активній співпраці зі
своїм Атенеєм учених. Під його керівництвом ці вчені підготували
Православний Катехізис, Малий Катехізис, схвалений Київським Синодом у
1640 р., потім розглянутий та доповнений грецькими та українськими
теологами на Синоді 1643 р. та наприкінці конформований найвищою
церковною владою часу – чотирма патріархами та синодом
Константинопольського Патріархату у 1643. Катехізис Могили „Сповідь
православної віри» буде потім прийнятий іншими Православними церквами та
вивчений теологами інших конфесій – католицьких та протестантських, – як
Символічна книга Православної Церкви.

Цей Катехізис є частиною Символічних церковних книжок, які викладають
принципи православної віри та уточнюють конфесійні специфічності. Там ми
знаходимо вивчення Догматів, Таїнств, патрістики, Заповідей Блаженств,
Десятислів’я, основних та теологічних чеснот, головних гріхів.

Катехізис Петра Могили був також спробою у догматичному та теологічному
планах знайти шлях до згоди та наближення різних християнських церков.
Але він є Символічною православною книгою в українській інтерпретації.
Він був перекладений різними мовами: латиною, грецькою,
старослов’янською, англійською, французькою, німецькою, голландською,
румунською, російською, українською, арабською та грузинською. Йому була
присвячена велика кількість досліджень. У Франції Катехізис Могили є
відомим завдяки католицьким теологам.

Серед інших літургійних творів Петра Могили треба назвати Молитовник
(1629, 1639 рр.), який містив нові рубрики. Друге видання було здійснене
у 1996 році греко-католицьким священиком Сержем Келеєром.

П.Могила був автором полемічної праці на захист Православної Церкви
«Літографії» (1644 р.), у якій він спростовує обвинувачення Касіяна
Саковича. Цей уніатський теолог видав у 1642 р. у Кракові
«Epanorthosis», «огляд помилок, єресей, забобонів» у, як він вважав,
розкольницькій Греко-Руській (українській) Церкві, які є помітними як у
проведенні Таїнств, так і в інших традиціях та церемоніях, де він
критикував православні звичаї та пропонував перейти до католицтва. Щоб
захистити Православ’я, Могила використовував аргументи рішення
вселенських синодів, твори Отців Церкви, широке коло досліджень.

Загальні реформи митрополита Могили стосувалися звичаїв Православної
Української Церкви, які ми знаходимо у його найважливішому творі –
«Молитовнику». Враховуючи важливість та розмах цієї праці (1670 сторінок
великого формату), її також названо «Великим Требником П.Могили». Петро
Могила працював над ним від початку своєї духовної кар’єри і закінчив
його 16 грудня 1646 р. – за два тижні до своєї смерті.

«Требник» – церковна книга, що містить літургійні служби, молитви,
благословення, які священик виконує для приватних осіб та які прямо не
пов’язані із церквою чи календарними святами. Він містить 129
проповідей, серед них 37 нових, а 20 – з практики Української
Православної Церкви. Велика кількість пояснень включає в себе
догматичні, літургійні, канонічні та теологічні частини, що свідчить про
те, що Требник Могили окрім своєї літургійної ролі, був важливим
теологічним посібником на кшталт церковної енциклопедії.

Джерела «Требника Могили» – грецька теологія, старовинні слов’янські
літописи, римський католицький ритуал, запроваджений папою Римським
Павлом П’ятим Великим. Цей «Требник», чий вплив особливо відчувається на
інтерпретації і поясненні таїнств та обрядів, сприяв зближенню учення
про віру Сходу та Заходу, навіть збагаченню східних обрядів. І все ж,
«Требник» Могили зберігає засади Православної Віри, вираження
українського обряду, його оригінальності.

Суттєві керуючі тези, головні обряди і таїнства, з приводу яких існували
суперечності та які вимагали уточнення або були відсутні у сучасних
ритуалах, були розглянуті та в основному схвалені Церковним Собором у
Києві 1640 р. Найважливіше завдання «Требника» полягало у перевірці,
об’єднанні та збагаченні обрядів Української Православної Церкви, їх
наближенні до практики і літургійних обрядів інших християнських
конфесій, насамперед католицької церкви, з метою підкреслення союзу
християнських церков, ідеї, дорогої митрополиту Київському.

П.Могила також був автором серії проповідей: «Хрест Спасителя і кожної
людини» і «Розповідей про чудеса», пов’язаних із мощами святих ченців
Печерської Лаври. Ці легендарні оповіді повинні були свідчити про
святість Православної Церкви. У своєму листі до брата Мойсея,
молдавського князя, Могила дає поради з управління державою під
керівництвом релігійних принципів.

Ставши главою Української Православної Церкви, Петро Могила фінансував
на свій власний кошт відновлення церков та монастирів Київської Русі –
Софійського собору, Десятинної церкви, церков Печерської Лаври, церкви
святого Спаси теля в Берестові та інших.

Ми спробуємо ширше розглянути справу об’єднання церков, концепції
зближення різних християнських віросповідань, вселенських тенденцій.

Ця концепція та діяльність Петра Могили спричинені багатьма факторами.
Приїхавши в Україну із сусідньої держави, де конфесійний перелом з
приводу Брестської унії був менш гострим, він міг трактувати цей аспект
релігійного життя значно спокійніше, ніж люди, що були безпосередньо
втягнуті в цей конфлікт. З іншого боку, він отри мав західну освіту і
добре знав концепції та теологічні принципи Західної і Східної Європи.
Але, головним чином як справжній пастир християнського народу, він
працював, щоб цей союз віруючих був довгочасним напрямом, а не простою
декларацією, і цьому він віддав своє життя.

Своєю діяльністю П.Могила надихав християнські церкви до зближення. Він
намагався до сягнути синтезу між християнством Сходу та За ходу був
ініціатором угоди між Православною та Католицькою Церквами. Відданість
православній справі не завадила оцінити позитивні аспекти інших
конфесій. Вірний православній вірі своїх предків, Могила разом з тим
зберігав толерантне ставлення до інших християнських віросповідань, не
вагаючись, як підкреслюють його біографи, сприймав деякі традиції
римської церкви та в неї запозичував те, що не суперечило його
православному духу.

З початку своєї церковної кар’єри П.Могила брав активну участь у спробах
зближення право славних та уніатів, навіть безпосередньо із латинськими
католиками.

У 1628 р. разом із митрополитом Іовом Борецьким П.Могила брав участь у
синоді, який відбувся у Печерський Лаврі та мав визначити умови згоди з
Уніатською церквою. Спроба зазнала невдачі, оскільки доповідач Мелетій
Смотрицький замість обговорення цих умов занурив ся у жорстку критику
Православної Церкви.

У наступному, 1629 р., ініціатива порозуміння між православними та
уніатами виходила від митрополитів Йосифа Вельямина Рутського та Іова
Борецького, яка передбачувала один право славний синод у Києві, другий,
уніатський, у Володимирі-Вопинському, та третій, що об’єднував
представників обох конфесій, у Львові. Православний синод не дав ніякого
результату через протидію шляхетських та козацьких делегатів. Другий
синод, уніатський, на якому митрополит Рутський запропонував створення
українського патріархату з архімандритом П.Могилою на чолі, також зазнав
невдачі, оскільки пропозиція патріархату була анульована рішенням
Конгрегації по Розповсюдженню Віри. Папський нунцій Санта Кросе
заборонив організацію спільного синоду із православними.

Третя спроба взаєморозуміння між двома українськими віросповіданнями у
1636 р. під керівництвом волинського воєводи Адама Сангуцького та короля
Владислава Четвертого згодом здійснилася.

У цей час Петро Могила був уже Київським Митрополитом, тому прямо
відповідав за питання православ’я. Сангуцький та Владислав Четвертий
запропонували, щоб дві сторони домовилися та обрали єдиного патріарха. І
знову Петра Могилу було запропоновано на цю посаду. І знову Ватикан
противився прийняттю руського Патріархату, вимагаючи, щоб православні
підкорили ся Католицькій Церкві та забороняючи створення спільного
синоду. Ця ситуація тривала до 1643 р., коли уніатський холмський
єпископ Мефодій Терлецький запропонував папі Урбану Восьмому послати
листи до Митрополита Петра Могили та Київського воєводи Адама Киселя для
того, щоб спонукати їх до приєднання в лоно Католицької церкви. У
відповідь православні послали свої власні пропозиції до Рима у формі
анонімного листа, з приводу якого більшість дослідників висловлюють
думку, що його автором був митрополит П.Могила. Два документи, датовані
1645 р., збережені у бібліотеках Рима

«Compendio del negozio dell’unione dei Rutheni universale» та «Sententia
cuiusdam nobilis poloni graecae religionis» (Проект благородного поляка
греко-католицького сповідання); цей останній документ знаходиться в
архівах Конгрегації для Пропагування Віри та вперше був опублікований
Е.Шмурло у 1928 р. у Празі. Зміст двох документів майже однаковий.
Перший документ короткий і стисло викладений Франциском Інголі; другий
більш поширений з розповідними пасажами .

Суть пропозицій від православних, автором яких розглядають Митрополита
Петра Могилу, була такою: спочатку автор пояснює свою концепцію
термінології, підкреслюючи, що «Союз і Єдність – це зовсім різні
поняття. Єдність виключає двоякість. Союз намагається об’єднати дві
реальності, не порушуючи їх, як це неодноразово мало місце у союзі, який
був прийнятий у Флоренції між латинською мовою та грецькою.

Проект наголошував на витоках обох церков: Східна базувалася на
розділенні Патріархатів, зі своєю синодською єпархіальною структурою, у
той час як Західна церква була єдиною, Римський Папа на чолі з
єпископом, намісником Христа як вищим пастором. Необхідно було зберегти
вито ки. Розглядаючи те, що існували численні спільні пункти між
Православною і Католицькою Церква ми у сфері догм і те, що розбіжності
мали лише формальний характер, Київський Митрополит намагався точно
визначити ті сфери, де згода або компроміс були можливими.

На думку Петра Могили, союз повинен був виражатися у співробітництві
Церков, які б визнали догми і фундаментальні принципи, також як і владу
керівників східних та західних Церков, зберігаючи їхню внутрішню
самостійність, їхню авто кефалію. Він наполягав на союзі, який не був би
злиттям, але спільним життям, співжиттям незалежних одна від одної
церков.

Він шукав компромісів у догматичній сфері, пом’якшуючи позицію
Православної церкви у пун ктах, які її відрізняли від католицької,
сподіваючись на аналогічні концесії з боку католиків, особливо з питання
Євхаристії, Чистилища та проблеми Сходження Святого Духа (філіокве).
П.Могила був навіть згоден визнати першість Римського Папи, не
відмовляючись, однак, від влади Патріарха Константинопольського.

Займаючи позицію, яка б могла примирити дві церкви щодо деяких
догматичних суперечностей, П.Могила залишався непримиренним у тому, що
стосувалось обряду Православної церкви, риту алу, який мав столітні
традиції і який відображав мислення, психологію (менталітет) народу.
Також він вважав шкідливими і протиприродними тенденції, які намагалися
підпорядкувати один ритуал іншому. Православна концепція уточнювала: „Ми
відкрито визнаємо, в силу принципів і основ Церкви Бога, що, хоча ми
відрізняємось від римлян обрядами, ми з’єднуємося в одній і тій же Вірі
для того, щоб підкорятися цій божественній та святій владі: «Будьте
з’єднані, як Отець і Я сам». Віддаючись такому ж великому завданню
щирого та старанного серця, з чистим наміром і з вдячністю треба
прийняти ревнощі, ненависть, небезпеку заради Христа і навіть, якщо це
буде потрібно, віддати своє життя».

Православний проект також уточнював, якими повинні були б бути відносини
між Папським Пре столом та православними: „Жити разом під єдиною владою
і єдиним пастирем, намісником Христа, як Символ Віри це наказує;
визнавати єдиною католицьку та папську Церкву і в ній єдиного намісника
Петра, Римського Папу; залишатися вірним обрядам нашої святої грецької
релігії, які були збережені з самого початку доти, доки наш милостивий
Бог своєю могутньою верховною владою не відпустить на свободу грецький
народ і нашого пастиря, Патріарха, який нас приведе до цієї згоди, яка
нас врятує, а доти ми з пристрастю молимось, особливо на Святій
Літургії.»

Що стосується внутрішньої структури Право славної Церкви в Україні, то
Петро Могила бажав її незалежності як від Риму, так і від
Константинополя: єпископи були б призначені Київським Митрополитом і
підзвітні йому. Це досить чітке формулювання ідеї автокефалії
Української церкви сприяло ідеї українського патріархату, яка була
багаторазово піднята в цей час, але з якою боролися Рим та
Константинополь.

Революційні ідеї П.Могили, занадто сміливі для тієї епохи, могли
викликати тільки протистояння українського суспільства, з одного боку, і
суспільств Рима та Константинополя з іншого. Не маючи можливості
здійснити цей план повністю, Могила намагався пом’якшити позицію Право
славної церкви по відношенню до католиків. Все ленський твір Петра
Могили залишається, незважаючи ні на що, прецедентом та цінним
прикладом.

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що виняткова особистість Петра Могили
займає місце першого плану в українській релігійній та культурній
історії першої половини XVII століття. Йому вдалося реорганізувати
Українську Православну Церкву, надаючи їй чіткої та жорсткої догматичної
структури, він сформулював правила монастирського життя, сприяв
збагаченню теологічної та навіть художньої літератури своїми численними
публікаціями.

П.Могила розробив нову систему освіти, заснував першу вищу школу у
Східній Європі, сяйво якої відчувалось у всіх православних країнах.
Школа (пізніше Академія) Петра Могили може вважатися предтечею
Київського університету. У межах цієї інтелектуальної фортеці він
об’єднав учених, які працювали в різних галузях культурного та наукового
життя не тільки в Україні, а й у всій Східній Європі та на Балканах.

Петро Могила був також відомим діячем у питаннях міжконфесійних
відносин, намагаючись доходити до синтезу християнських церков Сходу та
Заходу, зберігаючи їхню сутність. У цьому розумінні він був
передвісником сучасного екуменізму.

Західні тенденції Петра Могили не означали, що він був готовий сліпо
сприймати все, що при ходило із Заходу. Відзначаючи позитивні аспекти,
але також будучи свідомим щодо негативних аспектів Західної та Східної
Церков, він хотів знай ти порозуміння між двома концепціями: зберігши в
релігійному та культурному плані основні поняття Заходу, він хотів до
цього додати деякі цінності Східного світу. Жорстоко протиставлений
будь-якому односторонньому диктату згідно з висловом: „Прийдіть та
підкоріться», він був прибічником діалогу, обговорення, пропонуючи в той
же самий час своє власне рішення. Він намагався розмовляти нарівні з
найбільш високими церковними інстанціями, незалежно від того, був це Рим
чи Константинополь. Відносно маловпливового на той час московського
фактора (політичний устрій та Церква), на який митрополит Петро Могила
не дуже зважав, він був зовсім новим, який П.Могила розцінював як
„варварство». Поміж тим російська церква в той час і пізніше завжди
виступала критично щодо особи та реформ Петра Могили. В 1677 Московський
Патріарх Юхим за боронив використання творів П.Могили: «Треб ника»,
«Молитовника» та інших київських публікацій.

Хоча Петро Могила прожив тільки піввіку, половина з якого була
присвячена Церкві, він здійснив велику кількість ініціатив та реформ,
які склали цілу епоху історії України. Деякі історики XIX сторіччя (Юрій
Венелин, Пилип Терновський) додали до його імені слово «Великий» з а
прикладом царя Петра Великого. Пізніше навіть історики-популісти,
противники аристократії та сильних особистостей, кваліфікували його
творчість як «тріумф Петра Могили та його часу». За свій величезний
внесок у релігійну галузь Петро Могила був канонізований 12 грудня 1996
р. з нагоди чотирьохсотліття від дня народження Українською Православною
Церквою. Інші церкви брали участь у цьому визнанні.

Наприкінці ми представимо бібліографію та найважливіші твори щодо життя
та рукописів Петра Могили.

Серед джерел назвемо: Р.Могила. Хрест Христа спасителя і кожної людини.
Куіv, 1632; Liturgiarion, если является ‘sluzerbnik. Куіv, 1639; Litos,
аbо kamieioz рrосу рrа\vdу сеrwie swiзtey prawos / awney ruskiey na
skrusznie falecznociemliey Perspekfiwy. Kyiv, 1644; Zйbrante krotkiey
nauki o artikulach wiary pravosfawnokatholickiey chrzescianskiev, Kyiv,
1645; Sobranie korotkoj nauki o artikulax very pravoslavnokafoliceskoj
xristianskoj… Pervyi jazykom polskim, имеет в качестве teper dialektom
ruskim z druku vydanoe, Kyiv, 1645; Evxologion, aibo molitvoslov, ili
trebnik, Kyiv, 1646; Православна Исповедь. 147, Национальна Паризька
библиотека, Parisinus 1265.

Його праця була проаналізована повніше, починаючи із XIX ст., в рамках
досліджень стосовно Церкви або навіть загальної історії Східної Європи.
Серед авторів, які присвятили себе цим дослідженням, – професори
Київської Духовної Академії (до 1819 р. Києво-Могилянська Академія).
Роботи V.Askocenskij, F.Temovskij, Golubev, N.Petrov, F.Titov
послугували основою для подальших досліджень.

Крім кількох монографій, що становили собою глобальний огляд творчості
Київського митрополита (Голубєв, Теофіл Йонеску, Жуковський), велика
кількість спеціалізованих досліджень та статей були надруковані різними
мовами.

Румунські історики, вважаючи П.Могилу одним із своїх співвітчизників ,
присвятили йому по хвальні статті: Ghennade Enaceanu 10, N.lorda,
P.Panaitescu 12, N.Popescu 13, Казакю 14. Лише чудовий історик N.lorda
мав мужність стверджувати, що, ставши архімандритом, Петро Могила був
втраченим для румунів: справді, він припинив писати румунською та у
своєму заповіті не згадав жодного румуна, окрім свого брата Моісея.

Щодо українських істориків, то вони цікавили ся, головним чином,
культурним аспектом діяльності П.Могили. Деякі з них, серед яких
найбільш відомий Михайло Грушевський та його популістська школа, були
скоріше стриманими, навіть критичними по відношенню до реформ освіти за
зраз ком єзуїтських колежів, засуджуючи їх як занадто консервативні та
схоластичні. Вони йому докоряли зрадою справжньому православ’ю та
рабській імітації Заходу, нехтуванням національними по требами країни.
Подібне судження розділялося і паном Возняком, О. Lototskym,
D.Dorosenkom та іншими істориками початку XX ст. Навпаки, найбільш
позитивна оцінка була дана Костомаровим, О.Левицьким, І.Vlasovskym,
O.Ohloblynym. Більша частина греко-католицьких істориків, Welykyj,
Кюбатиж, високо оцінили теологічний та вселенський твір Могили.

Після довгого забуття в радянську епоху твори Могили отримали відповідну
оцінку й широке розповсюдження із відродженням незалежності України
(1991), завдяки діяльності Відділу вивчення релігій Інституту філософії
Академії наук України і такими авторами як B.Kolodnyi, V.Nicyk, V.Klymov
I Zoia Khyzniak. На заході ЮНЕСКО у 1996 р. в Парижі організувало
колоквіум з нагоди чотирьохсотліття від дня народження Петра Могили.

У російських істориків бачимо аналогічну ситуацію: солідні позитивні
дослідження були опубліковані С.Рождественським, паном Булгаковим ,
К.Kharlampovim. Проте прибічники «единой и неделимой России» та
антизахідники – Е.Golybinskyi. E.Krizanovskij, Грамм, Florovskij,
Kartasev – заперечували спадщину Могили.

На Заході дослідження, що стосувалися Петра Могили, були головним чином
спрямовані на його теологічні твори. У Франції його праці аналізуються
Антуаном Мальві й Марселем Вейром, авторами прекрасної спеціалізованої
монографії Православна сповідь Петра Могила. Пан Жюжі написав
енциклопедичну статтю, де він аналізував життя, рукописи і твори Могили.
Антуан Мартел, Е.Рісоt, Jobеrt, Мgr Jean Rupp опублікували статті про
життя і твори. Серед німецькомовних авторів цитуємо А.М.Аmmann та
Е.Winter. В Польщі відмітимо пошуки В.Jabionowski, Luzny, та
W.Tomkiewicz. У італійців догматичні твори Могили аналізувалися
В.Palmieri. Англійською – Сержем Келеером, автором вступу до перевидання
Liturgiarion de Mohyla 50. Реформи митрополита вивчалися W.Shimoniak і
R.Р.Рорivchak. Іhоr Sevcenko дав загальний аналіз всього твору.

В останній час дослідження, присвячені Петру Могилі, кількісно
збільшились як в Україні, так і в інших державах. Але вони стануть
предметом інших монографій.

Література:

Kiev s ego drevnejsim ucilistiem Akademieju. Kyiv, 1856.

Petr Mogila – biograficeskij ocerk. Kievskaja starina, t.II. Kyiv, avril
1882, pp.1 – 24.

Київський митрополит Петро Могила та його сподвижники. Kyiv, Т. I, 1883;
Т.II, 1898.

О влиянии западноевропейской литератури на русскую. TKDA, 1872, pp. 5 –
8.

Російська православна церква у польсько-литовській державі v XVII I
XVIII v. Т.I. Kyiv, 1905.

La vie et I’њuvre de Pierre Mogila. Paris, 1944.

A.Zukovs’kyj. Petro Mohyla ipytannjajednostycerkov. Paris, 1969; 2е
edition: Kyiv, 1997.

V.Nicyk. Petro Mohyla v duxovnij istoriji Ukrajiny.Kyiv, 1997.

Petru Mohyla. Biserica Ortodoxa Romena .Bucarest, 1883 – 84.

Istoria literaturii romane on secolul XVII. Bucarest, 1925.

L’influence de I’њuvre de P. Mogila dans les Principautns Roumaines.
Melanges de I Ecoleroumaine en France. Paris, 1926, pp. 3 – 97.

Pomenirea Mitropolitului Petru Mohyla ci asinodului de la lasi. Biserica
Ortodoxa Romena, LX, pp.387 – 402. Bucarest, 1942.

Pierre Mohyla (Petru Movioa) et la Roumanie.Essai historique et
bibliographique. Пи Kiev Mohyla Academy. Harvard Ukrainian Studies, vol.
VIII, №1/2, June 1984.

Istoria literaturii religioase a Romenilor pana la 1688. Bucarest, 1904,
p. CXXXVI.

Istorija Ukrajiny-Rusy. T.VII. Kyiv, 1908; T.VIII, Kyiv, 1913; Z
ostorijo relihijnoji dumky na Ukrajini. Lviv, 1925.

Istorija ukrajins’koji literatury. T.II. Lviv, 1921.

Sxid i zaxid и problemi ukrajins’koji kul’tury.S’ohocasne i mynule, II,
pp. 3 – 15. Lviv, 1939.

Нарис icтopii України. Т.I.Varsovie, 1932, pp. 222 – 223.

Kievskij Mitropolit Petr Mogila. Russkaja istorija v zizneopisanijax eja
goavnejsix dejatelej. T.II, pp.59 – 95. Saint-Petersburg, 1874.

Juzno-russkie arxierei v XVI – XVII v. Kievskstarina, Т.II. Kyiv, 1882.

Spohad pro Mytropolyta Petra Mohylu. Cerkvii Zyttja, №34. Neu Ulm, 1963.

Narys istoriji Ukrajins’koji Pravoslavnoji Cerkvy T. II. New York, 1956.

Petro Mohyla. Encyklopedija Ukrajinoznavstva II, t 5, p. 1632. Paris,
1966.

Anonimnyj projekt Petra Mohyly po z’jedynennji Ukrajins’koji Cerkvy 1645
r. Analecta OSBM, vol. IV/X, fasc. 1 – 4, pp. 484 – 498. Rome, 1963.

Istorija Unionnyx zmahan’ v Ukrajins’kij Cerkvi Lviv, 1935; Hirschberg,
1947.

Petro Mohyla: bohoslov, cerkovnyj о kul’turn dijac. Kyiv, 1997.

Феномен Петра Могили. Biohrqfija, dijal’mst pozycija. Kyiv, 1996.

Kyjevo-Mohyljans’ka akademija. Kyiv, 1970 2-e edition, revue et
соmрiеtее, 1981.

Pierre Mohyla. Actes du Colloque. Paris, 1997.

Petr Mogila. Феnija v obscestve istorii drevnostej rossijskix pri
Moskovskom Universitete livre I, janvier-mars, pp. 1 – 160. Moscou,
1877.

История Киевской академии. Saint-Petersburg, 1843.

Malorossijskoe vlijanie na velikorusskuj cerkovnuju zizn’, T.I. Kazan,
1914.

Istorija Russkoj Cerkvi. Moscou, 1900 – 1904.

Повреждение церковной обрядности и религиозных обычаев в юго-русской
метрополии Руководство для сельских пастырей / 1860, рр. 185 – 206, 210
– 231, 272 – 287, 296 – 316, 449 – 462.

Westliche Emflusse in der russischen Тheоlоgiе. Рroсиs-verbaux du
premier Соngrus de Theologie orthodoxe a Athunes, 29.XI – 6.XIL 1936
Athunes, 1939, pp. 217 – 218.

Ocerki po istorii Russkoj Cerkvi. T.I. Paris, 1959.

La Confession Orthodoxe de Pierre MoghihMffiropolite de Kiev, Paris,
1927.

Похожие записи