Реферат
на тему:
Видатний державний діяч УНР Всеволод Голубович
Картина Ірини Прудник «Привид Голубовича витає в Україні»
Ірина Прудник з нагоди 120-ї річниці від дня народження свого діда
Всеволода Голубовича намалювала його портрет [12]. У жовтні 2005 р. вона
передала цей портрет на зберігання в Національний музей історії України
з надією на те, що «найшвидший доступ глядачів до цієї картини дозволить
відродити добру пам’ять про її родича, розпочати пошук місця його
поховання, повернути його рештки на вічний спочинок в Україну, відкрити
йому пам’ятники та назвати вулиці його іменем». На картині В.Голубович
зображений у стриманих блакитних тонах. Його образ ніби виступає з
мороку історичної давнини, щоб розповісти сучаснику про коловерть
тогочасних подій національно-визвольної революції 1917–21 років, які
оберталися навколо нього з неймовірною швидкістю. Художниця підбирала
кольори, які б змогли оживити в свідомості глядача силу великого
патріотизму, жертовність в ім’я Вітчизни.
Палітра, застосована художницею, підкреслює благородство одного з
найкращих синів України, які вмирали в боротьбі за волю і незалежність
свого народу, і духовна сила яких, можливо, врятує «новоукраїнців».
Картину «Привид Голубовича витає в Україні» Ірина Прудник написала на
підставі сімейних архівів і спогадів її батька О.Кохановського та
щоденників її бабусі Зинаїди Голубович [12]. У ній відображено розпач,
безвихідність, смуток і розгубленість, що охопили Всеволода після
падіння Центральної Ради. Таким він запам’ятався родині Кохановських під
час його приїзду до них у Полтаву у вересні 1919 р. Виглядав Голубович
скромно, одягнутий був у гімнастерку, ялові чоботи, стару шинель, чорний
картуз, запорошений пилом після подорожі у відкритому потязі. Таким і
змалювала його Ірина Прудник.
Надія на увічнення постаті В.Голубовича в новітній українській історії
вселяла художниці впевненість, що буде і надана належна оцінка внеску
Голубовича у хід національно-визвольних змагань українського народу за
свою незалежність. Вглядаючись у цей портрет, мимоволі згадуєш думку
Бертольда Брехта, яка з парадоксальною силою сприймається під час
занурення в сюжет картини, – «нещасна та країна, яка потребує героїв, і
нещасна та країна, яка їх не має». Те, що ім’я Всеволода Голубовича
різного роду особи прагнули стерти з історії українського народу, не
підлягає сумніву. Однак, з плином часу, коли стали доступними невідомі
раніше документи про його діяльність, з’явився шанс дізнатись про
«реального» Голубовича, з усіма його вадами та незаперечними перевагами,
з усіма притаманними йому рисами, які відображають не лише політичного
діяча і борця за ідею, але й характеризують його як звичайну людину.
Таку автентичну спробу відобразити «немонументалізованого Голубовича»
зробив його племінник Олександр Кохановський у дописі «Походження роду»
[7]. Важливі етапи життя Голубовича знайшли відображення в документах
Центрального державного архіву СБУ. Однак історики, посилаючись на них,
майже завжди ставлять під сумнів ступінь їх правдивості, зауважуючи про
необхідність врахувати умови, у яких слідчі домагалися отримання
свідчень. Болісно реагував на зволікання істориків щодо оцінки внеску
невизнаних героїв в українську національно-визвольну революцію 1917–1921
років О.Кохановський, порівнюючи їх з «привидами і духами дальніх,
срібних потягів»:
У дощі, що шаром косих ліній
Перетинають потяга вікно
У сріблястім витонченім співі
В купе відчуваєш радості вино.
У снігу, що склав свої намети
Неначе віртуозний будівник,
Мчиться срібний потяг по планеті
Із гудком, що видає за людський крик.
У ожеледі колію звичайну
Зруйнує вітер, сльота, черга злив,
Якщо ти пасажиру не відкриєш тайну,
Яку іще ніхто не зрозумів.
Тільки ніч – великий математик
Вийде на зупинці зорі рахувати,
Ти захочеш знову пригадати
Те, що завше вчився забувати.
Задивляюсь у твої чарівні рухи,
Ті, що я чекав та не зустрів.
Запізнілі привиди і духи
Не виходять з дальніх потягів.
Більшовицька влада визначала долі не лише В.Голубовича, а й багатьох
інших, котрі так і не «вийшли з дальніх потягів», спрямованих на
приречення. Сподівання В.Голубовича на продовження діяльності партії
есерів в умовах класової диктатури перетворилися на спробу вижити,
вціліти, творити всупереч, а не завдяки. Пізніше, перебуваючи в
еміграції, О.Кохановський зазначав у часописі «Український Робітник» від
5 березня 1949 р.: «Тільки міцно заплутавшись у павутинні комуністичної
держави, тільки опинившись по той бік «залізної заслони», людина починає
розбирати, куди вона зайшла, але буває вже надто пізно. Сьогодні на
землі є лише одна країна, де немає комуністів, це СССР, та, проте, там є
НКВД, і врятуватись – годі» [6, 4].
Генеральний директор Національного музею історії України С.М.Чайковський
приймає на зберігання портрет Ірини Прудник «Привид Голубовича витає в
Україні» від правнучки В.Голубовича – Богдани Прудник (жовтень 2005р.)
Голубович брав участь у підготовці резолюцій чотирьох універсалів УНР,
Брест-Литовського мирного договору, у розгляді ряду визначальних рішень
при встановленні української державності, зокрема щодо нового складу
Ради народних міністрів, яку він очолив також, указу Центральної Ради
про підпорядкування їй Чорноморського флоту, у затвердженні Малою Радою
персонального складу Генерального й Апеляційного судів УНР, в ухваленні
на дев’ятих загальних зборах Центральної Ради земельного закону України
31 січня 1918 р., а також у визнанні тризуба Гербом УНР, що відбулося в
Коростені 12 лютого 1918 р. І все це за дуже короткий час, починаючи з
перших днів січня і майже до кінця квітня 1918 р. Події розвивалися
настільки стрімко, що всі, хто знав В.Голубовича, були вражені його
винятковою ерудицією щодо ведення державних справ, яскравим різнобічним
талантом дипломата. В родині сподівались на його блискучу кар’єру
інженера-науковця в галузі математики, а він пішов у революцію.
Пов’язавши свою долю з найбільш ліберальною з політичних партій –
партією есерів, прирік себе на постійні тривоги, нестатки,
випробування, вельми туманну перспективу.
В Україні завжди, у будь-які часи і за будь-яких режимів, народжувалися
люди із загостреним відчуттям несправедливості, з підвищеною здатністю
співпереживати всім знедоленим і скривдженим, з нестерпним бажанням
домогтися вдосконалення виробничих відносин, піднести їх на такий
рівень, який би дозволив кожній людині отримати гідні умови для повного
розкриття своїх творчих можливостей.
Мемуарист М.Єреміїв відобразив процедуру прийняття Голубовичем та його
Кабінетом урядових відозв, звернень конгресів, маніфестацій, з’їздів, що
творилися «жменькою відданих та скромних працівників, імена яких Лета
історії поволі несе у повне забуття… кого в той час хвиля революції
піднесла на свій кипучий та зрадливий гребінь…». Він вважає своїм
обов’язком «згадати бодай одним словом тих незнаних будівничих
новочасної України, яких не згадує офіційна історія» [3, 104]. Сучасні
письменники й досі не збили із запилених архівів газетної публіцистики
В.Голубовича наліт «контрреволюційності», який розповсюджувала радянська
літературна критика, зважаючи на те, що його статті були надруковані у
часописах, які, на її думку, не заслуговували уваги громадськості. У
письменницьких дописах теж дуже важко віднайти посилання на його статті,
твори, опубліковані в журналі «Трудова Республіка» і в газеті «Трудова
Громада», редактором яких він був від моменту їх відкриття до закриття.
За буремною революційною діяльністю не вистачало у Голубовича часу на
написання ні мемуарів, ні товстих книжок. Натомість він залишив
підписані ним урядові документи, які утверджували українську
державність; свідчення у тюремних казематах, в яких він всіляко прагнув
розтлумачити філософію подвижників національно-визвольної боротьби
українського народу в 1917–1921 роках. Час вимушеного перебування у
тюремному ув’язненні став для Голубовича важким випробуванням. І не лише
в сенсі догляду за своїм здоров’ям (що він робив самотужки, як і багато
інших в’язнів) або матеріального забезпечення. Головне, що його
турбувало, це після відбуття строків покарання – облаштування умов для
продовження політичної боротьби. Ув’язнювали його як політика, ідейні
позиції якого щоразу зазнавали поразок, але турбувало його найбільше те,
що більшовики не давали йому можливостей сконцентруватися на вирішенні
ідеологічних проблем, оскільки їх важко було узагальнити в оточенні
криміналів та злочинців. Бурхливі політичні трансформації українського
суспільства він переживав у тюрмах, але політика в його житті ніколи не
відходила на другий план. Вороги України зробили все для того, щоб не
лише знищити його фізично, але й стерти пам’ять про нього, спаплюжити
ім’я Голубовича, принизити його державницький чин, здобутий ним під час
діяльності в уряді Центральної Ради УНР. Тюремні тортури, показові суди,
за задумом їх авторів, мали морально знищити одного з провідників
української нації в очах власного народу. Однак він – то як фантом
з’являвся, щоб зірвати кайдани в’язня, то як привид зникав у вирі
політичної боротьби. Таким привидом був Голубович для всієї
більшовицької верхівки, яка ненавиділа його більше тоді, коли він
знаходився у в’язниці, ніж тоді, коли він був на свободі. Більшовики не
хотіли визнати, що більше боялися його як в’язня. Не дивлячись на те, що
строк покарання Голубовича (з урахуванням попереднього ув’язнення)
повинен був скінчитися ще влітку 1937 р. (його як політичного в’язня
утримували в ярославській тюрмі в умовах суворої ізоляції) і не було
підстав для нового засудження, у липні 1937 р. Постановою ЦВК Голубовичу
було продовжено строк ув’язнення на п’ять років як особі, що може бути
небезпечною для радянської влади. 16 травня 1939 р. В.Голубович помер у
ярославській тюрмі, залишивши після себе, замість наукових книг і
спогадів, лише декілька томів допитів, свідчень та очних ставок, які й
сьогодні служать історикам матеріалом для вивчення цієї неординарної
постаті.
Справи Всеволода Голубовича 1921р., 1931р. (фото з Центрального
державного архіву СБУ)
Він мужньо прийняв смерть, свідомий того, що не зрадив свого народу, не
залишив його ані на хвилину – ні в радості отриманих перемог, ні в болю
спільних невдач. Він спокутував долю тих, хто розділяв його мрії та
ідеї, і з честю пішов у той світ, з якого немає вороття.
Дослідник його життя і творчості – викладач коледжу Подільського
університету Валерій Говоровський – під час інтерв’ю SBS-радіо висловив
сумнів щодо природності смерті Голубовича [2]. Враховуючи вік, умови
тюремного утримання, безконтрольні дії охорони, її брутальне ставлення
до в’язнів, а також відсутність історії його хвороби, Говоровський
виклав думку про насильницьку смерть цього видатного українського
політика. Природність смерті В.Голубовича завжди викликала сумніви не
лише у членів його родини, яка іммігрувала в Америку та Австралію, але й
в українських істориків, науковців. Обставини його смерті вважаються
загадковими. Це не означає, що можна переоцінити формальний перебіг
подій, пов’язаних з його хворобою, яка привела до фатального наслідку.
На жаль, перегляд документів його справи не дає відповіді на питання про
те, чи було Голубовича навмисно знищено. Останню передсмертну його
записку можна скоріше назвати науковим трактатом, ніж заповітом. Саме це
й викликало сумнів у природності його передчасної смерті. На карточці
в’язня Володимирської тюрми з відбитками пальців його рук був напис –
«умер». Правнучка Голубовича – Богдана Прудник – неодноразово зверталась
безпосередньо до представників уряду Росії у Ярославській області з
проханням відшукати місце захоронення її славного прадіда. Однак
відповіді на її запити не надійшли. Представники Національного
державного архіву СБУ безпосередньо взялися допомогти їй у цій справі.
Нещодавно родичі Голубовича звернулися з проханням через органи
Центрального державного архіву СБУ розшукати місце поховання Всеволода
Голубовича, з метою повернення його тлінних решток на Батьківщину, де б
упокоїлась його душа, а могила стала місцем вшанування його заслуг перед
українським народом, ще однією національно-історичною пам’яткою,
свідком історії українського народу. Величне мовчання цих пам’яток
нагадує людям про боротьбу предків за щастя нащадків. Так, з мертвих
вони перетворюються на живих свідків, які виховують у наступних
поколіннях нових борців за національну ідею, з’єднуючи мертвих, живих і
ненароджених у вічно живу націю. Пам’ятки архітектури, меморіали
національним героям, їхні могили, мистецькі, художні, літературні,
музичні твори формують свідомість нації. Руйнування таких пам’яток, як
духовних, так і матеріальних, стає одним із засобів винищення
свідомості народу.
Сотні соратників Голубовича, вірних синів і дочок України, хто звеличив
українську землю, залишились малознаними і лежать далеко від їх
Батьківщини в безіменних могилах, позначених лише номером їх слідчої
справи в органах ОДПУ. Серед мільйонів таких українських поховань,
розкиданих по гулагах, зонах, таборах та в’язницях, десь знаходяться і
останки нескореного провідника української нації – Всеволода Голубовича,
привид якого і досі витає неосяжними просторами держави, за яку він
віддав своє життя, але залишився нескорений духом.
???????¤?¤?$???????a? Чечеля в Суздалі 9 вересня 1937 р., професора
Василя Мазуренка 21 листопада 1937 р. в Алма-Аті. У цей же рік було
розстріляно Івана Лизанівського, Юрія Ярослава, а 19 грудня 1938 р. –
Іллю Шульгу. У справах арештованих у 1930-х роках Назара Петренка,
Миколи Любинського навіть не поставлена дата їх розстрілу. Дмитро Коліух
після арешту в 1931 р. був засланий до Середньої Азії, де й помер у 1937
р. Павла Христюка ув’язнили в Севвостлазі, де він помер 19 вересня 1941
р. Із 70-ти осіб, які проходили у справі «Українського Національного
Центру», загинули практично всі, за винятком одного – Миколи Шраги [3,
103]. Дослідники життєписів репресованих есерів припускають, що за долю
молодшого брата заступився його старший брат – Володимир, який на той
час очолював Головпівнічморшлях СРСР [15, 3–4]. В результаті огульних
репресій доля багатьох есерів після їх арешту залишилась невідомою до
сьогоднішнього дня. Окремі представники партії есерів встигли гучно і
яскраво заявити про себе під час різних подій національно-визвольного
руху. А хтось – наче метеорит: спалахнув і впав у безвість із
захмареного історичного обрію, залишаючи за собою вогняний слід
протиборства. Та кожна подія, кожне ім’я повинні бути поновленими в
людській пам’яті. І це слід зробити без ідеалізації, без прикрас, без
перетягувань у той чи інший бік, а відобразити такими, якими вони були.
На жаль, багато чого загинуло під уламками радянського часу, а
ідеологізована історія не любила залишати свідків. Тим важливіше
зберегти кожне документальне свідчення, кожну згадку, щоб
найдостовірніше представити картину виру тогочасних подій.
Навіть після смерті есер Всеволод Голубович не зійшов з української
Голгофи: ні тоді, коли він міцно тримав у руках символ української
державності – золотий тризуб, прийнятий у ті буремні роки його урядом як
Герб УНР, ні тоді, коли формувався людський ланцюг єдності між заходом і
сходом, що простягнувся по всіх областях України, ні сьогодні, у дні
розбудови незалежної держави України. Нинішні урядовці ще й досі
соромливо ставляться до увічнення пам’яті прем’єра УНР, який віддав своє
життя в більшовицькій в’язниці за волю свого народу, проявляють млявість
щодо віднайдення місця його поховання, а сучасні політичні партії
України настільки залякані тим, щоб їх не зарахували до есерів,
затаврованих більшовиками як «націонал-буржуазними зрадниками», що й
досі лише приховано сповідують ідеологію соціал-революціонерів –
найбільш популярної української партії початку ХХ ст. Ім’я Голубовича як
«ворога народу» десятиліттями або замовчувалося, або згадувалось лише
тоді, коли треба було продемонструвати більшовицькій верхівці, опір яких
сил їм доводилося долати для реалізації планів комуністичного
будівництва. В радянській літературі есерів нерідко зображували то
хижими монстрами, то такими собі примітивними, дріб’язковими, обділеними
здоровим глуздом людьми, в найкращому випадку – диваками, вчинки яких
практично збагнути неможливо. Але справжні есери – люди особливого
ґатунку, особливої породи, яка в сучасних умовах виявляється у найбільш
послідовних представників помаранчевої коаліції. Представник блоку «Наша
Україна» Віра Отрошко зазначила в інтерв’ю SBS-радіо, що «лише зараз
з’являються в українській історії імена В.Голубовича, С.Петлюри,
С.Бандери, мова про яких раніше була під суворим табу і «про які я сама
(як згадувала В.Отрошко), будучи шкільним учителем, нічого не знала або
отримувала інформацію з кривого дзеркала». Ця викривлена інформація ще й
до сьогодні настільки міцно вжилася у спосіб мислення старшого
покоління, що багатьох з них ніяк не можна запевнити в тому, що ці люди
не були «дітовбивцями, кровопивцями і людожерами».
Прикро, але ще й зараз доводиться зустрічатися з виступами окремих
політичних груп, як, наприклад, кримська партія «Союз», які звернулися
до Президента В.Ющенка з вимогою «припинити популяризацію сумнівних
особистостей української історії», мотивуючи її тим, що «на сході і
півдні України такі історичні фігури, як Петлюра, Винниченко, Голубович,
викликають різко негативне ставлення» [16]. Осліплені
марксистсько-ленінською ідеологією, а пізніше – і її сталінською
інтерпретацією, вони не спроможні усвідомити, що партія есерів
складалася з людей, які робили неможливе можливим; що саме вони,
переймаючись думкою про насильство над трудовим народом, спрямовували
його на себе і виборювали свою позицію, намагаючись бути у повній згоді
з ідеологічними принципами внутріпартійного життя.
Ідеологія УПСР поєднувала національні інтереси з ідеями ліберального
народництва. Партія українських есерів з перших кроків діяльності
висувала ідею національно-територіальної автономії України, яку пізніше
розвинула в широке національне питання, кінцевою метою якого поставила
завдання побудови Української незалежної самостійної держави. У своїй
соціально-економічній стратегії есери орієнтувалися на селянство та
солдатські маси, відстоювали ідеї соціальної справедливості на ґрунті
безкласовості української нації, націоналізації великих земельних
володінь, популяризували принципи дрібноселянського господарювання.
В 2005 р., відзначаючи 120-річчя від дня народження В.Голубовича, його
правнучка Б.Прудник звернулася до Президента України Віктора Ющенка з
проханням надати можливість ознайомитись із ходом слідства і матеріалами
допитів члена їх родини, який лише в грудні 1991 р. рішенням Генеральної
прокуратури України був визнаний засудженим безпідставно і
реабілітований. Правова реабілітація у цій справі була важливим кроком
до політичної переоцінки тогочасних реальностей. Реабілітованому одним
із останніх, у часи незалежної України, Голубовичу просто не встигли
віддати належне ні історики, ні публіцисти, ні дипломати, ні митці. У
новітній Україні він незмінно потрапляє до кола тих, ким, як мінімум,
варто пишатися, не дивлячись на ті претензії, а то й звинувачення, які
часом йому висувають.
Привид Голубовича не знаходив свого упокоєння без впливу на формування
наступних поколінь українських героїв. У 1934 р. залишки есерівських
організацій об’єдналися і створили у Празі спільний ЦК УПСР за кордоном,
де до 1939 р. вони видавали неперіодичний орган «Трудова Україна»
(редактори Н.Григоріїв та П.Богацький). Відповідно до Указу Президента
України В.А.Ющенка від 16 травня 2005 р. за № 793/205 “Про увічнення
пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та
Західноукраїнської Народної Республіки”, в Україні в 2005 р. відзначався
120-річний ювілей Всеволода Голубовича [1]. Внесок його як першого
голови Ради народних міністрів та міністра закордонних справ УНР у
національному державотворенні України був належно оцінений Національним
банком України, який, продовжуючи серію «Видатні постаті України», 20
грудня 2005 р. ввів у обіг ювілейну монету номіналом у дві гривні.
У лютому 2005 р. українці в Австралії відзначили 120-річчя від дня
народження видатного сина українського народу В.Голубовича. Цій річниці
україномовна програма SBS-радіо присвятила серію передач. Один із їх
учасників, директор Наукової бібліотеки імені Олега Ольжича О.Кучерук,
висловив сподівання, що з нагоди ювілею буде належно вшанована пам’ять
цієї людини – видатного українського дипломата: можливо, з’явиться і
вулиця імені В.Голубовича, і стипендія його імені, і школи, і будуть
присвячені йому книжки [9]. Він закликав якомога більше говорити про цю
історичну постать.
Пройшло більше року з часу відзначення цієї події, але мало що зроблено
для вшанування нескореного есера. Однак ім’я В.Голубовича вписане не
лише в українську, але й у світову історію. В одній з програм SBS-радіо
прозвучав вірш «Нові Герої», написаний сіднейською поетесою Ганною
Довірак до 120-річчя від дня народження Всеволода Голубовича:
Підвалини наші кров’ю зрошені
Крізь товщу років проростає гілля
Багряними гронами болю скроплені
Трагедії мертвих встають з небуття.
За вільну Вкраїну життя віддавали
Цвіт нації знищили, розстріляли
Серця гарячі повбивали,
Могили Героїв з землею зрівняли.
Син Поділля і гордість країни
Всеволод Голубович Прем’єр УНР –
Із мряки царизму, із стін каземату
Історію правди відкрито тепер.
Волелюбного прем’єра у тюрмах тримали
В 39-тім році – життя відібрали.
Його друзів по Європі кулі наздогнали
Петлюру і Коновальця підступно розстріляли.
Щоб в правді зажити, ми мусимо знати
Їх долі тернисті нам слід пам’ятати
Перших із перших кулі не минали
Перших за віру на Христі розпинали.
Лютий 2005, Сідней
В іншій радіопрограмі заступник директора Інституту історії АН України
професор С.Кульчицький зазначав: «Ми вшановуємо цю людину за те, що вона
була одним із будівничих УНР, тої держави, яку сучасна Україна вважає
своєю попередницею і запозичила її символіку, гімн і прапор» [8].
Історики поступово виявляють унікальні джерела для вивчення постаті
Голубовича, його повсякденного буття, персонального листування, що, з
одного боку, дозволяє з’ясувати найпотаємніші переживання, турботи,
творчі захоплення його як людини, а з іншого – віддзеркалює пафос
історичної епохи періоду УНР, розкриває ментальність представників
партії українських соціал-революціонерів.
В інтерв’ю SBS-радіо професор Київського університету імені Тараса
Шевченка В.Сергійчук зазначив, що саме дипломатичною діяльністю
Голубовича були закладені основи визнання сучасної незалежної України на
міжнародному рівні[14]. Без УНР не було б і УРСР, не було б і сучасної
України. У цьому сенсі поразка українських есерів не була повною. За
весь час існування УРСР як формальної української держави у складі
радянської імперії все ж зберігалась історична, етнічна і культурна
основа майбутньої незалежної України. Аналізуючи добу
національно-визвольної революції 1917–1921 років, І.Кедрін зауважував,
що вона «створила українську націю в модерному розумінні, себто з
дійсним знанням, хто вона і чого хоче, до чого змагає, за що бореться»
[5, 66]. З огляду на історію національно-визвольного руху України
1917–1921 років стає незрозумілим, яким чином філолог і публіцист
А.Погрібний приходить до висновку, що «в існуванні України винен…
Сталін» [11, 62–68]. У книзі «Розмови про наболіле…» він, опираючись на
листи власних кореспондентів, розглядає факт приєднання Західної України
до УРСР та представництва УРСР у складі СРСР на міжнародній арені. Така
постановка питання несумісна з національною ідеологією. Адже Й.Сталін
робив спроби не лише знищення української державності, культури, мови,
але й українського народу. Сталінська колективізація, проти якої рішуче
виступав В.Голубович, стала смертельним вироком українському селянину,
незалежно від того, де він проживав, чи в самій Україні, чи на Поволжі,
чи на Кубані. Голодомор 32–33 років, політичні репресії цього ж періоду
вели до знищення українців як нації. Подавши пропозицію про включення
Української республіки до складу ООН, Сталін прагнув поширити свою
диктаторську волю на міжнародну арену. На думку В.Менджецького,
висловлену на ІV Міжнародному конгресі україністів в Одесі (1999 рік),
уряд УНР під керівництвом В. Голубовича зробив дуже багато у справі
новітньої української державності. Переважна більшість закидів, які
робилися політичними противниками цього уряду, не відповідають дійсності
[10, 251–261].
Дослідники історії України все більше сходяться на думці, що серед
багатьох подвижників української державності належно недооцінюваною і
досі лишається постать В.Голубовича. Ті, хто одержав можливість жити в
незалежній Україні на початку ХХІ ст., мало знають про першого
конституційно обраного прем’єр-міністра, який виступав не лише за її
автономію, але і зробив усе, щоб досягти її міжнародного визнання
провідними країнами світу як незалежної держави. Згодом закликав
українську еміграцію повернутися на Батьківщину і стати в ряди борців за
соборність України. Життєве кредо Всеволода Голубовича, яке полягало в
тому, щоб постійно бути в перших рядах українських державників, окреслив
у своєму вірші його племінник Олександр Кохановський:
На Вас завзяті юнаки,
Борці за щастя України
Найкращі я кладу думки,
Свої сподіванки єдині.
В Вас молода ще грає кров,
У Вас в думках немає бруду,
Палає в серці ще любов
До обездоленого люду.
Література
Указ Президента України В.А.Ющенка від 16 травня 2005 року № 793/205
“Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки
та Західноукраїнської Народної Республіки”.
Говоровський В. – Кам’янець-Подільський. Інтерв’ю SBS-радіо, травень
2006.
Єреміїв М. За лаштунками Центральної Ради: Сторінки зі спогадів // Укр.
історик. – 1968. – №1/4 (17/20). – С.104.
Жуковський А. Політична та публіцистична діяльність М.С. Грушевського на
еміграції, 1919–1924рр.//Український історичний журнал. – 2002. – №1. –
С.103.
Кедрін І. Життя – події – люди: спомини і коментарі. – С.66.
Кохановський О. Український Робітник. – 5 березня 1949 р.– С.4.
Кохановський О. Походження роду. Родинний архів І.Прудник. –Сідней,
1970. – 10с.
Кульчицький С. – Інтерв’ю SBS-радіо. – Київ, лютий 2005.
Кучерук О. – Інтерв’ю SBS-радіо. – Київ, лютий 2005.
Менджецький В. До питання про оцінку внутрішньої політики УНР між
Берестейським трактатом і гетьманським переворотом. – Четвертий
міжнародний конгрес україністів, Одеса, 26 – 29 серпня 1999 р. /
Доповіді і повідомлення. Історія. Частина ІІ. – Одеса – Київ – Львів. –
1999. – С. 251 – 261.
Погрібний А. Розмови про наболіле…// Просвіта. – 2000. – С.62–68.
Сербін С. Нові імена у живописі українців в Австралії (Живопис Ірини
Прудник) // Альманах. – Сідней. – 1994. – С.907–909.
Сербін С. Українці в Австралії//Українознавство. – К.: KVZCU, 2006. –
№2. – С. 304–313.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
