.

Важкий шлях до рідної мови (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 7680
Скачать документ

Реферат

не тему:

Важкий шлях до рідної мови

Загальновідомо, що без мови немає нації. Тому, коли Україна стала
незалежною і ми почали будувати власну державу, я був упевнений, що наші
керівники зрозуміють: “І.Без нації не можна побудувати сильну державу.
2.Без сильної держави народ не зможе бути багатим і щасливим. З.Без
багатого і щасливого народу будь-яка влада буде ганебною, злочинною,
тимчасовою і антинародною. 4.Без народної влади держава приречена на
соціальні бунти, відсталість і втручання сильніших сусідів. А якщо
керівники України зрозуміють крім того, що мова – це найбільш поширена і
важлива інформаційна система, від досконалості, логічності, простоти
якої залежить і ступінь освіченості народу, і глибина інтелекту
інтелігенції, то почнуть з повернення української мови українському
народу. Найшвидше і найлегше здійснити таку важливу справу можна лише
обпершись на українську інтелігенцію, яка повинна була довести великі
переваги нашої мови над іноземними (головними в своїх країнах) і
переконати керівників держави в необхідності її швидкого впровадження в
усіх сферах. Але більшість наших мовознавців так добре засвоїли
шовіністичну російську науку, так перейняті імперською пропагандою, що й
досі не можуть переконливо довести всі переваги нашої мови перед
російською чи іншою й наочно показати, яка з них первинна, а яка
вторинна, похідна, яка має великі перспективи, а яка давно уже довела
свою неспроможність вивести народ на шлях прогресивного розвитку. А це
вкрай необхідно зробити, щоб не витрачати час на визначення мовної
політики в Україні, зразу і повсюдно в державних установах, особливо в
дитячих садках, школах, середніх і вищих навчальних закладах перейти на
українську мову та почати вирішувати важливі економічні проблеми.

Спочатку після утворення нашої держави наша мова начебто почала
відроджуватися, але незабаром новий президент пообіцяв зберегти у нас
мову сусіднього народу, тобто не дати нашій мові жодного шансу на
відродження. В цьому він заручився підтримкою інтернаціональної
(совєтської) інтелігенції, частина якої байдужа до долі нашого народу, а
інша частина бажає використати наше важке, постколоніальне становище
задля власного збагачення і на користь своїх народів. Адже зараз
національність у нових паспортах не вказується, кожен може назватись
українцем і під нашими національними прапорами і гаслами творити зло
українському народу.

Від розв’язання мовної проблеми залежить багато. Адже мова – це головний
інструмент народу, за допомогою якого формується інтелект людини і
ментальність нації, здійснюється виховання й освіта, підготовка
патріотичних вояків і бізнесменів, спілкування науковців і політиків,
яким користуються на роботі і під час відпочинку… Користуючись чужим
незручним інструментом, ми все робимо по-чужинськи, некрасиво, абияк.
Головна загроза нашій нації не від того, що ми не вчимо і погано знаємо
свою мову, а в тому, що чим більше українців вчать і знають рідну мову,
тим менше їх спілкується нею не тільки на роботі та в громадських
місцях, а й у побуті. Причина такого нехтування українською мовою в
тому, що державні чиновники президентських адміністрацій в районах і
областях, працівники пошти, залізниці, ощадних кас і таке інше
зневажають державну мову і змушують відвідувачів пристосовуватися до
них. У деяких областях проводяться провокаційні опитування щодо надання
російській мові статусу офіційної, тобто хитрі поплічники імперії
намагаються заручитися підтримкою народу, щоб назавжди закріпити за
Україною статус окупованої зони. Внаслідок двомовності і чужомовності
наше відставання від країн Європейського Союзу і навіть від Росії
збільшується.

Якщо ми ще довго будемо вирішувати мовну проблему, яка роз’єднує нас на
радість ворогам; якщо ми не згуртуємося навколо патріотів, які ладні
присвятити себе боротьбі за кращу долю народу; якщо і надалі будемо
довіряти інтернаціоналістам, які за пустими обіцянками хитро приховують
своє бажання поживитися за рахунок нашого народу; якщо будемо вірити
підступним ідеологам, які нав’язують нам хибну національну ідею, – то
будемо приречені на зубожіння, деградацію, деморалізацію, деукраїнізацію
і втратимо Батьківщину. Бути народу двомовним у сучасному світі – це те
саме, що спортсмену на важкому шляху до вершини наповнювати свій рюкзак
камінням. Яким би сильним і витривалим такий спортсмен не був, він
приречений відстати від інших, більш серйозних і зібраних суперників.
Тож і нам, українцям, треба покласти край розбазарюванню власного
інтелекту на вивчення непотрібної чужої мови, а зекономлений час
цілеспрямовано використати на сходження до ще не подоланих вершин, на
здобуття справді необхідних знань. Доки в Україні пануватиме чужа мова,
вороги нашого народу будуть використовувати її для прищеплення нам
чужих, часто надто шкідливих ідей і думок, для скеровування наших
настроїв у потрібне їм річище. Панування чужої мови – це ще гірше і
небезпечніше, ніж військова окупація. Мовна окупація дає можливість
чужинцям поборювати патріотів у боротьбі за владу, яку вони
використовують на шкоду нашому народові.

Проте українці – могутній, витривалий і принциповий від природи народ.
Майже 800 років бездержавності, неволі, етноциду не похитнули нашого
прагнення зберегти свою національну ідентичність, мову, культуру. Сотні
інших народів навіть у більш сприятливих умовах втрачали все і переймали
мову, культуру, звичаї окупантів, стали матеріалом для збільшення чужого
етносу, а ми вистояли. І тільки після проголошення незалежності, коли
державу очолили лукаві інтернаціоналісти, ми трохи похитнулися, почали
жити за звичаями чужого народу, користуватися його мовою.

Час імперій минув і зараз тільки національні держави досягають
справжнього успіху у вихованні й освіті, виробництві й економіці, науці
і культурі, у захисті своїх кордонів та інтересів. Національними
державами керують націоналісти, тобто люди, які своє власне майбутнє
бачать тільки на фоні щасливого життя свого народу. У країнах, де до
влади приходять т.зв. інтернаціоналісти, процвітають корупція,
несправедливість, бездушне ставлення до народу, в якому
інтернаціоналісти вбачають тільки джерело власних доходів, як у сучасній
Україні.

Коли думаю, чому ми так повільно і важко вибираємося з тенет
колоніалізму, чому так довго не можемо знайти дороги до вільної Європи,
чому так бідно живемо, то щоразу приходжу до однакової відповіді: тому
що забули рідну мову і тепер не можемо домовитися не тільки з приводу
найважливіших проблем, а й щодо вирішення найпростіших питань. Ось і
маємо: в політиці – невизначенність, тобто багатовекторність, в
економіці – глибока криза, у виробництві – розруха, в армії – дідівщина,
податкова служба не дає працювати дієздатним підприємствам, а служба
безпеки не чіпає навіть відомих всьому світу злочинців. Перша програма
українського радіо дня не може прожити, щоб не надати час
російськомовним для висловлювання своїх міркувань, які часто бувають
образливими для українців, а на «українському телебаченні» цинічно
бенкетує іноді прихований, а найчастіше відвертий, російський шовінізм.

Усі ми з дитинства пам’ятаємо вислів: «Язик до Києва доведе», але
забули, що для цього язик має володіти рідною мовою. А коли наш язик
намагається питати дорогу чужою мовою – «російським язиком», то від нас
усі сахаються як від коня, що кукурікає. Відомо, як впливає патріотизм
на результати праці, а головною, хоч і не єдиною, ознакою патріотизму є
мова. Тому і не можемо чекати від російськомовних громадян добрих
досягнень на державній службі. З часів СРСР саме російськомовні займають
більшість відповідальних посад у державі та на великих підприємствах,
тому чекати значного зростання економічних показників теж не доводиться.
Я не можу погодитися з тими, хто стверджує, що цього не розуміють ні в
президентській адміністрації, ні у Верховній Раді. Мабуть, багато
відповідальних осіб добре розуміють значення мови, патріотичності,
демократизму, професіоналізму в розбудові незалежної України і саме тому
ухвалюють такі закони і укази, які ускладнюють відродження нашої рідної
мови, повернення до притаманної українцям демократії, перешкоджають
впровадженню національної освіти та патріотичному вихованню молоді,
гальмують рух до вимріяної національної української державності.

Мова для держави – як піч для хати. Без неї, навіть якщо все інше в
чудовому стані, народу ніколи не буває тепло і затишно. Нас кілька віків
привчали грітися біля печі, що стоїть у сусідській хаті. Так ми почали
зневажати свою хату, перестали прикрашати ЇЇ та наводити в ній лад. Від
холоду і вологи хата – держава – може зруйнуватися. Про це тільки і
мріють «собіратєлі земель» та рятівники імперії.

У Конституції України записано, що у нас не повинно бути державної
ідеології. Але ж без неї гальмується розвиток літератури, мистецтва,
науки і взагалі культури, не розбудовується армія, занепадають освіта та
виховання, порушуються моральні принципи. Основою державної ідеології
має бути національна ідея. Якщо спробувати українську національну ідею в
усі віки буття нашого народу найповніше передати одним словом, то це
слово буде – справедливість. Українці впродовж багатьох віків після
руйнування Руської (Української) держави монголами боролися за
справедливість для свого народу. Бо вважали справедливим кожному народу
жити у власній державі, спілкуватися рідною мовою, мати свою церкву,
самому обирати керівників, порядкувати на власній землі за власним
звичаєм.

Без відродження української мови на українській землі годі й думати про
втілення української національної ідеї в Україні. Мова – це доля народу.
Українська мова виховує не тільки любов до Батьківщини, яку, до речі,
іншою мовою прищепити взагалі неможливо. Недарма ж у нас саме
російськомовні інтернаціоналісти і у Верховній Раді, і в уряді, і на
інших посадах постійно демонструють цинічне ставлення до всього
українського. Українцям, вихованим в українських традиціях, завжди було
притаманне шанобливе ставлення до жінки, батьків, дбайливе поводження з
природою, повага до інших народів. Якраз рідна мова допомогла нам у
піснях і прислів’ях зберегти дохристиянські звичаї та обряди.

Скориставшись відсутністю чіткого формулювання у нашій Конституції
національної ідеології, навіть керівники освіти уже кілька років у
радіопрограмі «Ідеологія для України» нав’язують нам чужинську
інтернаціональну ідеологію і обґрунтовують переваги громадянського
виховання над національним. Часто заявляють, що сучасні діти виховані в
більшій свободі, що вони самодостатні тощо. Слухаю цих ідеологів і
думаю: Скільки підступності і зневаги до української нації треба мати в
душі, щоб під розмови про поважне ставлення до наших дітей змушувати
школярів-українців проти їхньої волі учитися в російських школах – адже
в багатьох областях України розвиток української освіти уже понад 10
років цинічно гальмується.

Відмовившись від державної ідеології в своїй Конституції, ми тим самим
надали необмежені можливості і сусідам впроваджувати свою ідеологію на
нашій землі. Цьому сприяє панівне становище російської мови у нас, яке
ревно оберігається імперськими силами як за кордоном, так і їхніми
агентами в Україні. Вони зберегли в своїх руках майже всі засоби масової
інформації, і ведуть через них агітацію за всілякі слов’янські союзи,
спільну державу, спільну культуру, спільну історію, використовуючи
пасивність наших керівників, проводять агітацію проти нашої держави,
відродження рідної мови, вивчення української історії, реабілітації
наших пращурів – патріотів, яких вони затаврували «ізменниками» і
присудили до забуття. Тобто росіяни і зараз проводять ту ж імперську
політику, яку запровадили проти нас зразу після Переяславської ради.
Весь час нас переконували, і ще й досі переконують, що нема української
мови, а є малоросійське нарєчіє, якийсь російсько-польський суржик, а
якщо і називали мовою, то вважали її другорядною, відсталою, селянською,
мужицькою, хуторянською, Нагадаю, що писали російські критики, глузуючи
з Тараса Шевченка, автора щойно виданого в 1840 році «Кобзаря»: «Жаль
бачити пана Т.Шевченка, коли він спотворює думку і російську мову,
підробляючись під хохляцький стрій», – або що українські поети
«переробляють великоросійські слова і фрази на малоросійський лад». А що
така думка серед росіян панує до цього часу і вони всіма засобами, в
тому числі ЗМІ, намагаються накинути її і нам, то українцям треба
врешті-решт довести, чия мова давніша, а чия «переробляє слова і фрази»,
чия мова первинна, а чия вторинна, чия є народною, а чия – суржиком, що
виник внаслідок змішання кількох мов.

Коли я чую або читаю думки росіян про суржикову другорядність нашої
мови, то згадую давній анекдот: Молодий пан бачить, що один з кріпаків
вельми схожий на нього. Гукнув він його та й питає: «А не служіла лі
твоя мать служанкой при мойом отце?» Той відповідає: «Ні, пане, не
служила, але мій батько топив груби в кімнатах вашої матінки».

Та давайте, щоб розібратися, чия мова первинна, а чия вторинна,
звернемося до історичних і лексичних фактів,

В історичній площині, справді, можна вважати, що українська мова має
селянське походження, – адже вона виникла десятки тисяч років тому, коли
всі люди жили не в містах, а в селищах. А російська, дійсно, міська
(городская), бо створена монахами та священиками в містах, збудованих
руськими князями на землях угро-фінських племен в 10 – 11 століттях.
Саме тому, що в ті часи служба в церквах правилася староболгарською
(церковнослов’янською) мовою, то вона і стала основою для мови народу,
що почав тут утворюватися. Тобто ці племена не тільки християнізувалися,
а й ослов’янилися. Оскільки прийняття християнства на землях України
відбулося на 200 – 300 років раніше, за цей час староболгарська мова
дуже збагатилася, поповнилася українськими словами. Таким чином
російська мова утворилася внаслідок змішання церковнослов’янської
(староболгарської), української, татаро-монгольської та місцевих мов,
рідних фіно-угорським народам Центральної Росії. Саме тому в російській
мові так багато українських слів. Щоправда, деякі з наших слів
понівечені (бузувірство стало изуверством, садженець – саженцем, вірство
стало изуверством, садженець – саженцем, сонце – солнцем, серце –
сердцем, ріст – ростом, чужина – чужбиною, голобля – оглоблею, суджений
– осужденным, опеньки – опятами тощо), інші змінили зміст (неділя –
неделя = тиждень, лаяти – лаять = гавкати, орати – орать = кричати), що
цілком зрозуміло, якщо згадати, що письменними на той час були переважно
монахи, більшість з яких були греками, тому не дуже добре знали
українську мову і, створюючи нову, російську, мову з кількох давніх мов,
дещо переплутали.

Ось ще кілька доказів того, що українська мова використовувалася для
створення російської, а не навпаки: Наші слова: «млинець», «засвітла»
постали з наших таки давніших слів: млин, світло. А від яких російських
слів походять відповідні нашим слова: «блин», «засветло»? Адже в
російській мові нема таких первинних слів, від яких можна було б
утворити наведені слова. Тому ці слова просто запозичені у нас і трохи
покалічені.

Щоб хтось не подумав, що наведені слова покалічені не в російській, а
навпаки, в українській мові, зверніть увагу на те, що майже всі наведені
наші слова логічно утворені з інших наших слів (буза, садити, чужий,
голити, гав, Бог землеробів – Ор. ). А ще згадаймо, що раніше люди
широко використовували в їжу і для лікування різні рослини, тому назви
таких рослин у природних мовах давніх народів входять до складу
найдавніших слів, які відзначають якісь важливі їхні якості. Наприклад,
квіти «нагідки» так названі українцями тому, що стають у «нагоді» при
багатьох хворобах, рослина «калюжниця» – через те, що росте в місцях, де
бувають калюжі, а «дивосил» має дивовижну лікувальну силу. А російські
назви відповідних рослин – «ноготки», «калужница» і «девясил» не несуть
ніякого логічного навантаження і свідчать, що росіяни, привласнюючи чужі
слова, не розуміли їх глибинного змісту і трохи покалічили їх або з
нерозуміння, або спеціально, щоб видати за свої.

Коли йдеться про давність російської мови, то не враховують того факту,
що основою цієї мови стала церковнослов’янська мова, створена Кирилом і
Мефодієм тільки в 9-му сторіччі на основі староболгарської задля
полегшення християнізації слов’ян. Російський народ утворювався з
представників інших народів і племен, коли процес формування мов у світі
уже давно завершився. Нову мову можна було створити тільки штучно,
з’єднавши елементи інших мов. Російська мова саме так і виникла. Давні
народи впродовж тисячоліть творять свої мови. У росіян усе навпаки –
штучна мова, що створена зі староболгарської, української та мов
угро-фінських племен, була використана 500 років тому, щоб сформувати
російський народ.

Отож їхня мова ще молода. Може тому вона така агресивна? «Велікій рускій
язик» уже стер з лиця землі десятки народів з їхніми мовами, релігіями,
культурами. Це тепер загрожує і нам. Докази не тільки в листах українців
з Криму, Донбасу, Харкова тощо, а й у нашій Верховній Раді, яка при
обговоренні закону про освіту визнала необов’язковим вивчення в школах
української мови. Хтось із патріотичних депутатів тоді висловив таку
думку: якщо громадяни України різних національностей не зрозуміють
важливості впровадження в Україні державної мови, то міцної держави ми
не збудуємо. Прикро, що наші патріоти-депутати Верховної Ради України ще
й досі не усвідомлюють, що головною метою російських шовіністів і
українських комуністів та соціалістів завжди було «злиття» українського
народу з російським шляхом витіснення з ужитку нашої мови, знищення
нашої культури, відступництва від своєї історії на користь Росії. Зараз
лівих підтримують і олігархи, які мають на меті позбавити наш народ не
тільки мови, а й землі, заводів, фабрик тощо, тобто бажають привласнити
наше багатство. А будувати незалежну українську державу, у якій українці
мали б такі ж права, як французи у Франції чи поляки у Польщі, вони не
збираються і тому при розгляді найважливіших державних проблем
підтримують комуністів. Якби патріоти розуміли це, то, мабуть, ніколи не
йшли б на компроміс із фракціями, що вороже ставляться до незалежності
нашої країни, особливо в питаннях мови, культури, науки, тощо.

А якою мовою розмовляли українці до прийняття християнства? Звичайно, не
староболгарською, яка послужила основою для створення
церковнослов’янської, а потім і російської мови. Коріння нашої мови
сягає глибини тисячоліть. Чи збагатило християнство нашу мову? Мабуть,
навпаки, збіднило. Ми перестали спілкуватися з природою і розуміти її.

Українська мова – народна, її можна порівняти зі справжнім діамантом,
який народ шліфував упродовж тисячоліть, а російська мова – як штучний
кристал, недавно зроблений. Однак наша мова впродовж останніх століть у
Російській імперії була забороненою, ми від неї трохи відвикли, а
російську нам нав’язували всіма способами. Тому вона зараз більш вживана
і звична, нею написано більшу частку книжок, потрібних нам в усіх
сферах. Нею змушені були писати і ми, й інтелігенти інших народів СРСР.
А українська, як запилений дорогоцінний камінь – він хоч і не так
виблискує, як новий штучний діамант, але коштує незрівнянно більше.
Звичайно, щоб стати законним власником цього скарбу і використати його
на благо народу, нам усім треба добре володіти рідною мовою і скрізь
користуватися нею, як французи – французькою, німці – німецькою, поляки
– польською. Це справедливо, розумно, законно. Отже, настав час
зрозуміти, що не може бути суржиком народна мова, що ми стали
суржикомовними хохлами, коли перейшли на чужу, штучно утворену мову.

Коли і як це сталося? Насправді в українські міста російська мова почала
проникати зразу після Переяславської ради 1654 року разом з чиновниками
і армією російського царя. Росіяни і не думали виконувати ніяких угод
тієї злощасної «ради» і з самого початку впроваджували підступний план
перетворення українців на росіян. А це можна було здійснити тільки після
знищення нашої мови. Багато хто з українців зараз звинувачує Богдана
Хмельницького якщо не в зраді України, то в дипломатичній
короткозорості. Але хіба можна було передбачити небачену віроломність,
жорстокість і жадібність російського царя, що видавав себе за нашого
єдиновірця і захисника перед бусурманами та католиками? Нам варто
пам’ятати переяславський досвід і нині у відносинах з росіянами
враховувати його. Процес русифікації колоній описано в журналах
Російської Академії наук ще в 19-му столітті. Вони повідомляють, що не
тільки в Україні, айв усіх інших колоніях Росії російською мовою, окрім
колоніальної адміністрації, спочатку користувалися всілякі підлабузники,
зрадники своїх народів та лакеї, яких воєводи, губернатори, жандарми та
інші російські чиновники пригрівали або приймали на службу. (У нас ще й
зараз російською розмовляють навіть у Верховній Раді не тільки росіяни,
що почувають себе досі панівною нацією і зневажливо ставляться до нашого
народу, а й ті українці, вірніше, хохли, що дотепер вважають себе
імперськими чиновниками і залишилися вірними імперським порядкам). Потім
повільно, шляхом витіснення рідної мови з канцелярій, судів, шкіл, інших
установ та навчальних закладів, коло російськомовного населення в містах
розширялося. Саме в цьому полягає пояснення феномена російськомовності
багатьох наших міст і україномовності сіл. Адже в селах представників
колоніальної адміністрації довго не було, та й потім їх там було мало.

Більшість українців мали національну гідність, розуміли переваги рідної
мови над чужою, російською, тому засновували українські школи, видавали
українські книжки, ставили українські спектаклі і не хотіли
русифікуватися. Тоді російські царі вжили до «братнього» народу
бузувірських заходів: заборонили видавати і навіть завозити в Україну
українські книжки, учити дітей української грамоти, навіть користуватися
нашою мовою в театрах. Як наслідок, українська інтелігенція почала
зникати, перетворюватися на російську. Для прискорення цього процесу
Росія виселяла українців і розсіювала їх по віддалених регіонах імперії,
а на їхнє місце переселяла росіян, німців, сербів тощо.

Проте наша мова виявилася сильнішою від царських указів і навіть у таких
умовах жила і підтримувала почуття гідності у більшості українців. Тому,
коли в Росії стався переворот і до влади прийшли більшовики, вони
назвали імперію «союзом» та почали впроваджувати досконаліші способи
русифікації. Так, напередодні індустріалізації в 30-х роках планово
проведений голодомор 1933 року позбавив життя понад 8 млн. носіїв
української мови в селах Східної, Центральної, Південної України (слава
Богу, що Західна Україна ще не була приєднана до імперії російських
більшовиків), і таким чином на шахти Донбасу, фабрики та заводи
Луганської, Дніпропетровської, інших областей, у порти і на корабельні
Південної України не могли прийти вихідці з наших сіл. «Допомогла»
Україні тоді, як і завжди в таких випадках, Росія, приславши своїх
переселенців у наші міста і вимерлі села, які таким чином легко і просто
були русифіковані. Після цього майже всі українські вищі навчальні
заклади стали переходити на російську мову навчання, щоб задовольнити
потребу в освіті переселенців і зменшити можливості українців здобувати
перспективні професії.

Наступний етап русифікації України Москва теж почала з голодомору 1947
року. Якраз тоді починали відновлювати народне господарство після війни
з фашистами. Тож знову, замість знищених голодом українців, на
українські фабрики і заводи Москва прислала росіян. Тоді не тільки вищі
навчальні заклади, а й технікуми були переведені на російську мову.
Приміром, у мене в 1951 році у Херсонській мореходці, куди мріяв
вступити, не прийняли документів, бо після закінчення семи класів
сільської школи погано володів російською мовою. Таким чином, усіх, хто
тягнувся до знань чи хотів отримати престижну професію, змушували вчити
таку важку для нас російську мову, зовсім чужу менталітету слов’ян.

Особлива роль у процесі злиття націй і перетворення їх на росіян
належала армії. Українців посилали служити в Росію, а на нашій землі
служили переважно росіяни. Окрім того, мільйони росіян після служби в
інших регіонах при виході на пенсію отримували квартири в Україні,
особливо в Криму та інших південних областях.

З 1654 по 1991 рік пройшло 337 років, але треба врахувати, що в 1918 –
1919рр. та 1942 – 43рр. ми виходили зі складу Росії і росіяни на нашій
землі вели себе як окупанти і з нами не церемонилися – забороняли
викладання українською мовою в школах для українців, закривали наші
книгодрукарні, катували носіїв української мови, знищували голодоморами,
переселяли до Сибіру, розстрілювали, перетворювали на російськомовний
совєтській народ, а Україну – на географічне поняття. Навіть тепер
русифікатори-шовіністи не змінили своїх планів русифікувати нас, щоб
залишити назавжди на орбіті імперії, тобто в російському інформаційному
просторі, де нас тримали за молодших братів – недоумків, які повинні
підкорятися старшому брату у впроваджені його державницької, яскраво
шовіністичної й україножерної ідеї на нашій же українській землі.
Наприклад, у Харкові провели опитування щодо надання російській мові
статусу офіційної, щоб мати «законні» підстави для завершення процесу
русифікації українців. Це зараз вони говорять про рівні права для обох
мов, а 70 років тому, коли їхні батьки – російські шовіністи – не
зупинилися перед убивством десятків харківських студентів, які
намагалися відстояти своє право навчатися українською мовою, ніхто не
проводив ніяких опитувань щодо того, чи хотіли українці ставати
російськомовними.

Щоправда, нині вони змінили тактику і вдалися до очевидного лукавства –
з одного боку, нав’язують нам думку, що двомовність є великим здобутком
нашого народу, а з іншого – про вторинність нашої мови, ЇЇ зіпсованість
впливом польської мови. Це робиться для того, щоб ми в умовах
двомовності ставилися до своєї мови, як до другорядної і продовжували
спілкуватися тільки російською мовою. Мета цього задуму прозора – врешті
решт убити нашу мову і знищити українство. Але двомовність не є
показником освіченості, культурності чи демократичності народів.
Навпаки, саме одномовність характерна майже для всіх вільних народів
Європи: поляки, греки, німці, румуни, французи, іспанці – всі (хоч і
освічені) одномовні, навіть найбільш вживану в світі англійську мову
серед них знають не більше 10% населення. А двомовність (багатомовність)
є особливістю тих держав, у яких на своїх етнічних землях живуть з
давніх часів два (чи більше) народи. Причому і в двомовних державах на
своїй землі кожен народ розмовляє тільки своєю мовою. А двомовний
українець часто має вигляд телепня, бо думає не над тим, що сказати, щоб
було розумно і своєчасно, а над тим, як сказати, якими словами, щоб не
було по-дурному або безграмотно.

Надзвичайно важливо вберегти від двомовності наших дітей. Для цього нам
треба нейтралізувати шовіністичну пропаганду щодо другорядності нашої
мови. Кожен народ на своїй землі має право (навіть зобов’язаний!)
виховувати своїх дітей у національному патріотизмі, тобто в переконанні,
що рідна мова є однією з кращих у світі, а рідна культура дає змогу
почуватися на рівних з іншими цивілізованими народами, що історією своєї
Батьківщини можна пишатися і таке інше. І в усіх державах, – хоч у
Росії, хоч у Німеччині – саме так виховують дітей. Учителі українських
шкіл, які не учать дітей пишатися своєю нацією, її культурою, історією,
не вміють переконати дітей у тому, що наша мова – найкраща, виховують
рабів.

Мені в дитинстві пощастило переконатися в перевагах нашої мови, що
допомогло вистояти за комуністичного режиму, залишитися українцем, хоч
середню і вищу освіту прийшлося здобувати в Росії. А було так:

Після третього класу – а навчався я в сільській школі на Херсонщині –
мені довелося літо провести в Херсоні. Повернувся я в село
російськомовним (навіть російську матерщину освоїв), – правду кажуть, що
все погане, шкідливе, вульгарне прилипає до дитини краще і швидше за
добре і чемне. Свої знання я щедро передавав товаришам. Коли це почула
баба Пріська, то дуже розсердилась: «А чого це ти базікаєш тією ж мовою,
що і наші кровопивці!..» Але я тоді не звернув уваги на слова
неписьменної старенької. Тільки пізніше я дізнався, що багато її
родичів, серед яких і власні діти, померли в 1933 р. від голоду, а
чоловіка і старшого сина в 1937 забрали як ворогів народу.

phSМої русифікаторські успіхи помітив і один з учителів і прочитав нам
лекцію про рідну мову. Він порівняв її з російською і досить швидко
довів, що наша мова – первинна, а російська походить від неї, бо ще
задовго до заснування Київської Русі українці мали свою мову, а
російська мова почала створюватись штучно як суміш кількох мов тільки
після виникнення Московського царства приблизно 500 років тому. Основою
для неї стала староболгарська мова, яку привезли в Київ грецькі монахи
після прийняття християнства українцями. Ця мова, хоч і сильно
збагатилася українськими словами і висловами, але не стала нашою
народною мовою і використовувалася тільки в монастирях. А коли нащадки
наших князів поїхали княжити в міста Володимир і Суздаль, збудовані нами
в колишніх колоніях на землях угро-фінських племен, то вони нав’язали ту
мову мешканцям тих країв. Відтоді, як там почав утворюватися російський
народ, та мова стала називатися російською.

Чому становлення російської мови часто-густо йшло шляхом калічення
українських слів та перекрученням їхнього змісту? Тому що, як уже
зазначалося, староболгарську мову збагачували українськими словами і
висловами грецькі монахи, які погано володіли українською мовою і тому
багато чого переплутали та понівечили, як це часто буває з іноземцями. А
може, деякі слова покалічили спеціально, щоб видати за свої? Вчитель це
довів нам, порівнюючи наші слова з російськими. Наприклад, огірок –
гіркий, коли перестигне, а російське огурец – це наше огірок, але
спотворене аж до втрати споріднення. Візьмемо слово «гавкати», навіть
собаці зрозуміло, що це означає, а лаяти можуть тільки люди; у них –
навпаки, лають собаки. А хіба російське «колбаса» походить від
російських «кол» чи «колба»? Звичайно – ні. Навіть неписьменному
зрозуміло, що це наше, українське «ковбаса», яке за російськими законами
понівечене, а потім привласнене. А наше слово походить від нашого ж
«ковбик», що означає кишку тварини, яку набивають салом та м’ясом, коли
готують ковбасу. Наше логічне «сироватка» перетворилося в їхній невдалій
мові на «сыворотку» (діти сміялися: сиворот-навиворот). Наша назва
«горобець» пов’язана з горобиною, яку ці птахи полюбляють взимку, а їхні
«воробей» та «рябина» ніяк між собою не пов’язані, а тільки подібні до
наших відповідних слів. Наше «повний» походить від слова «повінь», а
їхнє – «полный» подібне до нашого, але ні на їхнє «половодье», ні на
«паводок» не подібне. Якщо у нас «перегній» логічно одержують з гною, то
у них – «перегной» з… «навозу», що свідчить про запозичення нашого
слова. Тільки рідна мова може наладнати нас на плідну, напружену працю
впродовж тижня, У слові «тиждень» відчувається щось важке і водночас
світле, величне, чи не так? Недарма казали: «Українцю праця, що дитині
цяця, а росіянину «работа» – що святий хрест для чорта.» У кінці тижня у
нас день відпочинку, який так і зветься – «неділя». Росіяни, запозичуючи
дещо з нашої мови, багато чого спеціально переплутали, щоб видати за
своє. Тому весь тиждень вони назвали «неделей», а останній день тижня
«воскресением», що в українців визиває тільки подив – адже навіть
Воскресіння Христа ми святкуємо тільки раз на рік. Коли вони
стверджують, що це в нашій мові покалічено зміст цього слова, то
будь-який українець може запитати росіян: «Чому тоді у вашій мові день
після вашого «воскрєсєнія» називається, як і у нас, понєдєльніком»? В
українській мові назва «понеділок» логічно вказує на те, що цей день
наступає після нашої «неділі» (по неділі), а росіянам треба б називати
його «повоскрєсніком». Тут ми знову бачимо, як росіяни при створенні
своєї оригінальної мови запозичили багацько наших слів, та так
переплутали їх зміст, що справжній українець щиро дивується, почувши
їхню, таку схожу на нашу, але малозрозумілу мову. До речі, росіяни
вільно поводяться не тільки з нашими словами. Візьмімо російське
«конфета». Відомо, що воно пішло від французького «конфетті» (а не
навпаки), але одержало в Росії зовсім інший зміст. Прикро, що і в наших
сучасних словниках це слово часто вживають замість такого зрозумілого,
логічного й звичного, як «цукерка». Використовувати в українській мові
російські слова – все одно, що споживати конфетті замість цукерок.

Пригадую, як ми сміялись, порівнюючи українські назви місяців, що мають
великий народний сенс, з російськими, котрі являють собою набір
незрозумілих для слов’ян слів, які так важко було запам’ятати по
порядку, а не те, щоб збагнути.

Усі ми тоді погодились з учителем, що розмовляти російською мовою, коли
ми маємо значно кращу рідну, однаково, що їсти «кіслиє рускіє щі», коли
на столі стоїть запашний український борщ. Тож коли учитель звернувся до
мене, щоб дізнатися, якої я думки про українську мову після розмови з
ним, я відповів: «Яка ж ти гарна, рідна мово!»

Та найкраще переваги нашої мови видно з наведених нижче пар українських
та відповідних їм російських слів:

мова – язык,

розмова – беседа,

мовчки – молчком, молча,

мовити – говорить,

мовлення – вещание,

мовний – речевой,

мовчати – молчать,

мовчання – молчание,

змовлятися – сговариваться

примовка – прибаутка,

мовляв – дескать,

скоромовка – скороговорка,

умовляти – уговаривать,

промовець – оратор,

промовистий – выразительный,

відмовляти – отвечать

промовляти – произносить,

замовляти – заказывать,

змова – заговор

безумовно – безусловно,

велемовний – словоохотливый

намова – подстрекательство,

передумова – предпосьілка,

мовознавець – языковед,

безмовний – безмолвньїй,

невгамовний – неугомонньїй,

обмова – клевета,

обмовка – обмолвка,

умовний – условный

обмовлятися – оговариваться.

зумовлювати – определять

У наведених парах усі українські слова логічно творилися давніми
українцями в процесі природного розвитку мови впродовж багатьох
тисячоліть з одного кореня «мов» широкою і багатою ситемою префіксів і
суфіксів, що свідчить про давність, народність, природність,
закономірність походження, велику мудрість нашої мови, її започаткування
від слова Божого. Опанувати таку систему українських однокореневих,
логічно пов’язаних між собою слів, і дитина, і дорослий можуть легко й
швидко. Російська система відповідних слів логічно ніяк не пов’язана між
собою, вона штучно створена на основі більш як 15 коренів і важко
запам’ятовується. Майже всі слова залучені з інших мов. Наприклад, слова
«молчать», «молчание», «безмолвньїй», «неугомонньїй», «обмолвка»
створені шляхом запозичування та знівечування наших слів «мовчати»,
«мовчання», «безмовний», «невгамовний», «обмовка». Такі покалічені
слова, цей «суржик» чи, точніше, цю словесну саламаху, важко засвоюють і
діти, і дорослі. Мова, яку вони утворюють, не має внутрішньої логіки, є
штучною, тому дуже важка. Недарма московська «Литературная газета» якось
бідкалася, що навіть багато російських академіків погано знають рідну
мову. Що вже казати про «байстрюків» – представників інших народів, які
у паспортах поробилися росіянами і котрим російська мова – чужа і в тому
разі, коли нею користуються з дитинства.

Тоді я думав, що вже ніколи не стану розмовляти російською. Але середню
освіту мені довелося здобувати в Росії, бо океанологічне відцілення
Херсонського гідрометеорологічного технікуму, в який я поступив в 1951
році, наступного року перевели в місто Туапсе. Тож російську мову мені
випало вивчити краще від української. До речі, спочатку я там упродовж
року принципово розмовляв українською мовою, вважаючи ЇЇ первинною і
більш досконалою, доки один шанований мною викладач Михайло Чернишов у
дружній розмові не переконав мене, що культурна, вихована, розумна
людина повинна розмовляти мовою народу, серед якого живе. Якою не була б
мова цього народу, іншої в нього немає. Він не може взяти собі кращу
мову сусіда, як і дитина не може поміняти матінку на кращу. Тоді я
зрозумів свою неправоту і почав поважати право того народу розмовляти
російською мовою і вимагати цього від чужинців, хоч все більше
переконувався в перевагах нашої мови. Тому і росіянам, навіть тим із
них, хто не знає, що їхнє «колбаса» виникло не з колби, а з нашого слова
«ковбаса», і вірить у першосортність своєї мови, але вважає себе
культурною, порядною, розумною людиною, треба з нами розмовляти
українською мовою. Властиво, ми це й бачимо в середовищі культурних,
порядних росіян, що живуть в Україні. Тільки таких ми маємо моральне
право і всі підстави поважати і вважати доброзвичайними громадянами
України.

Перехід на російську мову відразу вплинув на мою мораль і поведінку – я
став матюкатися і пиячити як справжній моряк, хоч справжнього моря тоді
ще і не нюхав, використовував тюремний жаргон тощо. І тільки тоді
повернув у душу спокій і впевненість, коли зрозумів, що залишаючись
зовні російськомовним, можна і треба(!) в душі бути україномовною
людиною.

А потім мене направили на роботу до Мурманська вивчати полярні моря,
звідки забрали в армію, потім знову – Мурманськ, слідом затим
Санкт-Петербурзький університет, праця та захист дисертації в
Санкт-Петербурзі – майже на 40 років доля відірвала мене від рідної
мови. Та чим більше вчив я російську, тим сильніше переконувався у
всебічних перевагах нашої мови, в ЇЇ непорівнянній красі. Російська мова
дуже важка, вона має багато сотень винятків, які треба весь час
пам’ятати. Хіба можна осягти розумом, чому подібні слова: метал –
материал, класе – квас, искусственный – естественный, колонна – корона
тощо пишуться за різними правилами. Нічого дивного в цьому немає, адже
ця мова складалася з різних мов, які мали свої норми і правила. А
подивіться, яку російській мові використовуються, приміром, префікси для
створення нових слів: вспомогатєльный, вспомнить, всполошиться,
взглянуть, вздутый, вздрагивать, взлом, вознаграждать тощо. Як бачимо,
росіяни часто штучно використовують два префікси там, де в нашій мові
природно вистачає одного, або взагалі можна обійтися без них, що
свідчить про неприродність і ненародність, штучність російської мови. А
ще ж у російській мові є й інші ускладнення. Наприклад, чуєш «а», а
писати треба «о» (Москва, господа), чуєш «у», а писати треба «ю»
(брошюра, парашют), чуєш «о», а писати треба «е» (тяжелый). Тільки
людина, для якої російська мова стала професією, може без помилок нею
писати. А той, хто хоче стати добрим фізиком, біологом, хіміком тощо не
може на вивчення російської мови даремно витрачати так багато часу…

Хоч і довго жив я за межами України, хоч і довелось мені добре вивчити
російську мову, але ніщо не змогло вбити любові до рідної мови. Бо любов
ця закладена в серце з перших класів і навіть раніше. А коли зараз
батьки не розуміють важливості виховання дітей рідною мовою і рідною
культурою, коли вчителі або через непатріотичність, або через нестачу
фахових знань, або зі злого наміру прищеплюють школярам відразу до
рідної мови, то не треба чекати від таких дітей ні поваги до батьків і
дорослих, ні високої культури і професійних знань, ні любові до
Батьківщини і патріотизму. Тобто такі вчителі вирощують цинічних,
малокультурних, малоосвічених інтернаціоналістів, які ніколи не зможуть
ні собі заробити, ні батькам допомогти, ні Батьківщину прославити.
Батькам треба надати можливість контролювати навчальний процес і
вимагати звільнення учителів, які не здатні виховувати патріотів.

Якби той час, що мені довелося витратити на вивчення настільки важкої,
наскільки ж і непотрібної українцям російської мови, я використав на
опанування рідною мовою, звичаями, традиціями харчування та лікування і
накопиченими моїм народом знаннями з різних сфер, то наскільки легше
мені було б зберегти здоров’я, вивчити справді корисну, світову
англійську мову, опанувати ще кілька потрібних у житті спеціальностей,
ознайомитися з вищими зразками світової культури і науки. Тобто жити
зараз було б набагато легше і цікавіше.

Навчання українських школярів з перших класів чужим мовам виховує з них
інтернаціоналістів, яких зовсім не хвилює доля держави і народу, бо вони
налаштовані в разі якихось труднощів перекинутися до народу, мову якого
вивчили. Виховувати чужою мовою дітей – значить перетворити їх на
чужинців, які будуть байдужими до своєї історії, долі своїх батьків,
своєї культури. Наприклад, коли після 1917 року Росію поглинула ніч
більшовизму, значна частка російських інтелігентів просто втекла до
Західної Європи. Чому вони не стали маяками правди і справедливості
серед тої чорної більшовицької ночі? Тому що в дитинстві вчили окрім
російської ще й німецьку чи французьку, а, може, саме ці дві мови, а не
рідна, російська, були першими в їхньому житті. Тож і не стали вони
справжніми патріотами, хоч кричати про свій патріотизм уміли на всіх
мовах світу.

Мова в перші кілька років життя має такий же гіпнотичний вплив на
дитину, як на пташеня діє істота, яку воно бачить упродовж перших годин
після вилуплення з яйця. Якщо каченя бачитиме курку чи кішку, то за ними
воно і буде потім бігати, поки не виросте. Якщо дитина в перші роки
чутиме чужу мову, то патріотом своєї мови і своєї держави їй бути важко.

Мозок дитини до 7 – 10 років засвоює більше інформації, ніж її отримує
людина за всі наступні роки. Але це не означає, що дитині до 10 років
треба дати якнайбільше корисних знань, щоб потім у зрілому віці вона
мала менше клопоту зі знаннями і могла продуктивно працювати. Можливості
кожного дитячого (як і дорослого) мозку обмежені, тому їх треба
використовувати на засвоєння справді необхідних і корисних для її віку
знань. Психологи стверджують, що у людини до 6 – 7 років –
найвідповідальніший період усього життя, бо в цей час формується її
інтелект. Саме мова є тим інструментом, за допомогою якого ліпиться
майбутня особистість, складається її світогляд. Для того, щоб створився
багатий інтелект і широкий світогляд, досить знання однієї мови. І чим
легшою і мудрішою буде перша мова дитини, тим більшого вона досягне в
майбутньому. Вивчення в дитинстві, починаючи з дитячого садка, кількох
мов часто забирає у дитини стільки здібностей, що опанувати в потрібному
обсязі досягнення культури, закони моралі, фізики, хімії, біології тощо
вона уже не може. Щоб переконатися в цьому, досить згадати, що в
дореволюційній Росії з початку 18 сторіччя серед аристократів і дворян
було модним вчити дітей французької, німецької, латинської мов. А чи
багато вчених світового значення можемо пригадати серед нащадків цих
верств населення? Щоправда, письмеників серед них було чимало. Проте
таких, що розуміли народні проблеми, було небагато. Серед англійців і
американців, які ніколи не витрачали багато часу на вивчення інших мов,
навпаки, видатних учених дуже багацько.

Якщо звернемося до української історії, то побачимо, що переважна
більшість видатних учених, літераторів, митців, артистів народилися в
селах і виховувалися рідною мовою. Тому, на мою думку, до 5-ти чи навіть
до 7-ми років дітям краще знати одну мову. Для них у цей час
найважливіше навчитися засвоювати інформацію, зрозуміти основи всіх наук
та опанувати знання моралі, поведінки, фізичної культури, і головне –
добре вивчити українську мову – фундамент для успішного засвоювання всіх
інших наук, впевненості в будь-якій професії, спокійного життя. І тільки
тоді, коли діти почнуть використовувати комп’ютер, їх треба учити
англійської мови. Дуже після 5-го чи 7-го класу кожен учень може
визначити свої здібності для подальшого навчання, і буде видно, хто з
дітей спроможний вивчити ще одну чи кілька іноземних мов, а кому і
однієї, державної, вистачить для життя, якщо дитина уже визначилася з
професією і не має здібностей або бажання здобувати вищу освіту. Таким
учням у старших класах треба вивчати не іноземні мови, не складні
формули і теореми з математики, атомної фізики чи хімії, а поглиблювати
знання, які допоможуть їм прожити щасливе життя і без вищої освіти.

Настав час усім українцям зрозуміти, що «російський язик» – це не та
мова, яку добровільно вчать люди інших націй як найбільш потрібну
іноземну мову. Якщо ми бажаємо мати своїх лауреатів Нобелівської премії,
одержувати високі врожаї, виготовляти гарний одяг, продукти харчування,
машини, обладнання для заводів та фабрик, то нам треба, крім рідної
мови, знати англійську, щоб використати світові досягнення, які, як
правило, публікуються в англомовних виданнях, а в російських – якщо і
друкуються, то з великим запізненням.

Більше того, українцям, на відміну від інших народів колишньої імперії,
шкідливо вивчати російську мову, бо остання є не спорідненою з нашою
мовою, як нас намагаються переконати казкою про спільну колиску, а
штучно створеною з кількох мов. Причому за основу їхньої мови взято саме
українську, але щоб приховати використання нашої мови, сильно понівечили
наші слова і правила їх використання.

Тому українцям, яких силою змушували учити російську мову, доводилось не
стільки вивчати російські слова, скільки запам’ятовувати різницю між
нашими і їхніми словами, що утворилася через штучне калічення наших слів
в їхній мові. Коли українець чує слово «ужин», то уявляє людей не з
ложками, а з серпами та косами. Зовсім інакше нами сприймаються і слова:
«орати», «мірний», «час», «година», «грач». А як треба розуміти вислів:
«Сєм пятніц на «неделе»? Коли вони кажуть, що повернулися в порт, бо на
морі сильна «качка», то я уявляю жахливу птицю, яка становила небезпеку
судну. Коли чую, як російськомовні хохли розмірковують над тим, чи варто
їм захищати «язик», то думаю, що йдеться про телячий під овочевим
гарніром, а коли суржикомовні говорять про «жінку», то важко зрозуміти,
про дружину чи про знайому вони розмовляють.

Нам доводиться пам’ятати не тільки різницю у вимові та написанні наших
слів (судження, сонце, крапля, кропива, нагідки та багато інших) з
їхніми, похідними від наших, а й знати, які наші слова в їхній мові
використовуються з іншим змістом, наприклад: лаяти, неділя, ужинок, шар
або мають інший рід (собака, степ, путь, біль, стеблина, двері) чи
наголос (смішно – смешно, змовчати – смолчать). Користуючись російською
мовою, я так і не зміг змиритися з тим, що степ, серед якого я виріс і
який мав за брата і друга, треба відносити до жіночого роду. На
запам’ятовування всіх цих перекручувань ми марно витрачаємо стільки
часу, що його кожному з нас вистачило б для опанування двох-трьох нових
професій або європейських мов, на здобуття знань, які потрібні людині в
житті: про лікування травами, про основи здорового харчування, виховання
дітей тощо. Всі ці знання ми проміняли на знання російської мови, яка
нас нічим не збагатила після 333 років страждань в їхній державі, бо це
мова ще більш відсталого народу, ніж ми.

Нам, хто народився до розпаду «союзу», хоч і не всі ми хотіли того,
треба було витрачати сили і час на вивчення російської мови, яка
вважається однією з найважчих у світі. Тільки тепер, коли я повернувся
до рідної мови, зрозумів, скільки часу змарнував на «російськоязичії»,
які шанси втратив у житті. Заздрю сучасним учням, бо тепер вони мають
право відмовитися від вивчення такої важкої і, головне, уже зовсім
непотрібної російської мови, а збережений час витратити на досконале
освоєння будь-якої професії, на опанування, наприклад, знань з історії
України і здорового способу життя, які нам так необхідні для формування
високого патріотичного духу і міцного здоров’я або на вивчення потрібної
англійської мови.

У той же час дуже шкода тих дітей, що уже мають право не вчити
російської мови, але легковажні російськомовні учителі, яких зовсім не
турбує доля українських дітей, не застерігають їх від вивчення такої
необов’язкової мови. Тож деяка частка ще одного покоління українців
стане хохлами, неспроможними конкурувати з фахівцями вільних народів
Європи. А ті батьки, що вдома розмовляють з дітьми російською мовою і ще
й досі дозволяють учителям спілкуватися нею зі своїми дітьми, ризикують
виховати з них не українців, а хохлів – малоросів, малоосвічених і
байдужих.

Мова – головне знаряддя, яким люди здобувають знання і досвід. Усі
знають, яка важка, нелогічна і матюклива російська мова. Тож якщо наші
діти звикнуть спілкуватися російською мовою, то їхні досягнення в науці
та культурі ніколи не зрівняються з досягненнями вільних і розвинених
націй, як людина, що користується тупою сокирою, не зможе зрівнятися в
майстерності з теслею, що користується добрим інструментом. Недаремно ж
дореволюційна російська інтелігенція віддавала перевагу французькій або
німецькій мовам. А коли більшовики знищили її і в перелицьованій імперії
запанувала російська мова, тоді культура, наука, виробництво – все
занепало. За 70 років Росія потрапила до категорії малорозвинених держав
світу. В той же час справжня українська інтелігенція завжди спілкувалася
рідною мовою і тільки постійні репресії росіян не давали їй ніякої змоги
вивести свій народ до числа розвинених і багатих.

Давно прийшов час батькам укладати зі школами угоди про заборону
учителям спілкуватися з їхніми дітьми російською мовою і надати їм право
не довіряти тим учителям, які псують майбутнє дітей, відлучаючи їх від
мудрої і багатої української мови.

Як людина, що живе чужим розумом, втрачає гідність, ніколи не досягає
успіхів, так і народ, що користується чужою мовою, приречений на
відсталість в усіх сферах, на зневагу інших народів, на вічну,
безпросвітну другорядність. Разом з російською мовою понад 300 років
тому на нашу землю прийшло лихоліття. Занепали наша освіта, культура,
виробництво, торгівля тощо. Зате звичними стали голодомори, війни,
репресії, крадіжництво, пияцтво. І тільки відмовившись зовсім від цієї
штучної євразійської мови, ми знову зможемо підняти і рівень освіти, і
рівень культури, і рівень виробництва, і рівень життя народу до
європейського рівня.

Мову створює народ, мова творить націю, нація виборює свою, національну
державу, держава захищає націю, сприяє розвитку мови і прогресу народу.
Таким є чарівне коло, у якому люди можуть почуватися впевнено і щасливо.
Націю, що користується чужою мовою, чужі люди – інтернаціоналісти –
змусять жити під керівництвом зайд – олігархів, шовіністів або
комуністів.

Народи, що разом з нами були в імперії під назвою СРСР, і зразу
відмовилися від російської мови та стали одномовними (литовці, латиші,
естонці) швидко пішли вперед, живуть майже в десять разів краще нас і
вже стали кандидатами на вступ до елітного Європейського союзу, а ті,
хто до цього часу тримається за російський язик, живуть на рівні
африканських країн.

Щоб швидко і справедливо вирішити мовну проблему в Україні, треба
скористатися досвідом інших народів. У 1968 році був я в Талліні і
помітив, що естонці російською мовою розмовляли з неестонцями тільки на
роботі (жити ж треба), а на вулиці та в побуті ніколи не користувалися
мовою російських окупантів. Тому вони тепер не мають великих проблем з
відновленням мови. Більшість українців, навпаки, намагалися завжди і
всюди показати себе по-російськи грамотними і культурними, аж поки
найбільш догідливі не забули рідної мови. Тому нині справжній
українській інтелігенції треба зовсім відмовитися від вживання
російської мови. Тільки так ми зможемо переконати владу проводити мовну
політику по-європейськи – в інтересах всього суспільства, а не в
інтересах залишків окупаційного чиновництва. Тільки так ми зможемо
переконати росіян, що нав’язувати свою мову в чужій державі мають
безперечне право лише окупанти. Тільки так ми можемо переконати і
Європу, і весь Світ, що «ще не вмерла України і слава, і воля»…

Мені випало добре вивчити і тривалий час користуватися тільки російською
мовою, однак я довго не міг звикнути до цієї такої важкої, нелогічної,
немудрої чужої мови. Навпаки, чим довше я користувався російською, тим
ясніше розумів свої втрати через користування нею. Та оскільки я жив у
Росії, то і російська мова поступово стала хоч і не рідною, але й не
чужою, звичною. Я писав нею не тільки наукові статті та дисертацію, а й
вірші, тобто був цілком зросійщеним.

Проте коли росіяни в Україні після здобуття нами незалежності стали
демонструвати неприйняття нашої мови, а найбільш непримиренні принципово
розмовляли з нами своєю мовою, що властиво лише для окупантів, я теж
вирішив зовсім відмовитися від їхньої мови. Хай вчать мою. А то
російські «господа» та «товариші», обжившись у нашій хаті, тепер хочуть
і нас змусити розмовляти по-їхньому. Уже до того дійшло, що ми,
поминаючи своїх пращурів, розмовляємо над їхніми могилами, як якісь
іноземці, не по-нашому. Хіба це не блюзнірство? Хіба це не гріх?
Спочатку перестав слухати радіо і телепрограми, у яких звучала російська
мова, читав тільки україномовні газети, причому, по можливості, читав
уголос, щоб звикнути до українських слів і навчитися їх промовляти.
Завжди – на вулиці, у транспорті, на лекціях мав папірець і олівець, щоб
занотовувати російською мовою слова, які я не міг зразу перекласти
українською мовою. А вдома знаходив їх у словнику і запам’ятовував.
Цікаво, що я, відмовившись від російських і наших російськомовних
засобів масової інформації, не відчув ніякої втрати.

Через 2 – 3 місяці перестав спілкуватися на вулиці і в усіх установах
російською мовою і зовсім припинив будь-які розмови зі своїми друзями і
знайомими-росіянами та хохлами їхньою мовою. Хай вчать мою. Я ж бо в
Росії розмовляв з росіянами по-російськи.

Це нагадує ситуацію з лисицею, яку заєць пустив у хату, а вона вигнала
його на вулицю. Так і російські «товариші», обжившись у нашій хаті,
тепер хочуть змусити нас розмовляти по-їхньому, зробити нашу хату своїм
домом, а Україну – провінцією Росії.

Більш як півтисячоліття наш народ жив під владою польських королів, а
потім московських царів та вождів, і всі вони вважали нас матеріалом для
розбудови своїх націй. Тому перші забороняли нашу релігію, другі, більш
жорстокі, – мову. Але минули лихі століття і, коли ніхто того не чекав,
ми знову піднялися і заявили на весь світ, що не вмерла Україна, що
український народ живий і готовий будувати свою державу, щоб повернутися
в коло вільних народів.

Що ж оберігало наш народ упродовж тисячоліть від цілковитої втрати своїх
національних ознак? Відповідь одна – наша народна мова. Бо українська
мова не тільки мудра, красива, співуча, а ще й дуже сильна. Наша народна
мова вистояла і 2000 років тому, коли по нашій землі хвиля за хвилею
пройшли кілька народів зі Сходу на Захід і навпаки, на Схід; і 1000
років тому, коли разом з християнством до нас прийшла староболгарська
мова, яку прийняли тоді князі та їх почт. Українська мова виявилась
сильнішою від багатьох царських указів про повну її заборону і свавілля
російських вождів, які з допомогою «двадцятитисячників», голодоморів
1921, 1933 та 1947 років, масових репресій українців та таких же масових
переселень росіян на нашу землю намагалися здійснити свій чорний
імперський задум під гаслом братньої дружби. Не спромоглися вони вбити
нашу мову, знівечити душу народу. Лише дехто під впливом останкінської
ковбаси та московської водки не тільки рідну мову забув, а й не
ремствуючи поїхав працювати на Північ або на БАМ для збільшення золотого
запасу та алмазного фонду в Кремлі, а синів своїх послав воювати за
острів Даманський з китайцями чи в Афганістан здобувати велику славу для
великої імперії. У кожного народу, мабуть, є рабські душі, завжди готові
за ковбасу, гроші, медаль або навіть за похвалу, сказану крізь зуби, але
ж чужою мовою, не тільки поміняти мову, а й запродати волелюбного сусіда
чи зрадити рідного батька.

Наша мова дуже сильна. Навіть в умовах жорстокої і хитрої російської
імперії вона вистояла, незважаючи на заборони, висміювання і відсутність
економічної підтримки. Незламна наша мово! Ти меч і орало нашого народу.
Тільки ти можеш захистити народ від будь-якого агресора краще, ніж вояки
і політики, тільки ти здатна вивести нас з найстрашнішої біди. Тільки ти
можеш навчити нас працювати добре, по-українському, тільки завдяки тобі
ми тепер маємо свою державу. Ти – найдавніша і найсучасніша, найсильніша
і найміцніша наша зброя. Немає в світі більш сильної, красивої,
непохитної і мудрої мови! Тільки ти можеш зберегти нас у період
глобалізації!

Без мови Україна – губернія, а з мовою – держава. Російськомовні
українці – запопадливі хохли, і тільки українська мова може зробити з
українця щирого патріота України і справжнього громадянина планети
Земля. Тому ми, щоб не залишитися зовсім обеззброєними в цьому
агресивному світі, ніяк не зможемо відмовитися від рідної мови. Ми
повинні скористатися своїм правом не спілкуватися чужими мовами у своїй
державі. Тільки тоді ми матимемо сили і час на подолання негараздів і
поступу до вершин світового прогресу.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020