Реферат на тему:
Вадим Михайлович Клєваєв
(18.04.1944, Чаплигін, Росія – 24.10.2002, Київ).
Повірити важко, але, на жаль, це так. 24 жовтня 2002 року на 59 році
життя не стало Вадима Клєваєва. Пішла у вічність непересічна
особистість, мистецтвознавець, фахівець енциклопедичної ерудованості та
знань з проблем західноєвропейського образотворчого мистецтва,
літератури, театру, блискучий критик, оратор, публіцист, поет,
перекладач, педагог, про яких кажуть зазвичай – “педагог від Бога”.
Більше трьох десятиріч, викладаючи в Національній академії
образотворчого мистецтва й архітектури історію західноєвропейського
образотворчого мистецтва, він виховав понад сотню мистецтвознавців,
серед яких сьогодні значаться кандидати та доктори наук. Про власні ж
“погони” не дбав – не вважав за потрібне. Так і залишився без наукових
та педагогічних “регалій” скромним доцентом кафедри теорії історії та
мистецтва, хоч до нього з СНД приходили від колег листи, в яких до
адресата звертались не інакше, як шановний професоре Клєваєв.
Він був наділений завидним рідкісним даром любити людей, особливо
студентів, яких називав “наші діти” і, власне, заради яких жив. Може
тому поза очі колеги називали його “Вадим”, а то й просто “Вадик”. У
цьому не було навіть натяку на панібратство чи фамільярність. Була
справжня, щира любов і глибока повага, якими Клєваєв дуже дорожив і
якими (чого гріха таїти?!) по-дитячому пишався.
Природа щедро наділила його талантами, натомість обійшовши чи не
головним даром – здоров’ям та сімейним щастям. Він так і прожив
одинаком, усамітнюючись у квартирі з дорогими його серцю книгами, які
міг перечитувати до ранку.
Це було його царство, його світ, в якому Вадик почувався рибою у воді,
мало переймаючись незручностями побуту, який йому був, по суті,
байдужим, як і всяка творча натура, він трішечки був актором. Цього не
приховував – любив повторювати, що мистецтвознавство обов’язково має
містити елемент акторства в найкращому розумінні цього слова. Нерідко
після вдало прочитаних, на його погляд, лекцій гордо повторював: “Я
щойно Гамлета зіграв!”. I це не було перебільшенням – кожна лекція
Клєваєва, по суті, блискучий спектакль, який Вадим ставив, грав “за
повною програмою” та оцінював як найв’їдливіший рецензент.
Він писав дивної краси вірші, добре знаючи їм справжню ціну. Щедро
дарував їх близьким людям та друзям. Міг зненацька зателефонувати серед
ночі та до ранку читати новонароджені поетичні рядки, знаючи, що на
нього не буде образи за кількагодинний поетичний телефонний монолог,
котрий міг тривати з другої до шостої ранку. Друкуватися ж не поспішав.
При цьому блискуче знав німецьку та французьку мови, робив переклади
Рільке, Бодлера, Елюара з німецької на французьку і навпаки. Коли ж
пропонували та наполягали, щоб друкував власну поезію, відмахувався, як
від спасівської мухи: помру, робіть, як знаєте, а поки живий – зась..!
Чи доводилося Вам бачити осиротіле гніздо, що його назавжди покинули
бусли? Сьогодні його разюче нагадують факультет і кафедра теорії та
історії мистецтв НАОМА без Вадима Клєваєва…
У Вадимових “Сонетах Караваджо”, присвячених його улюбленому майстру, де
мова ведеться від першої особи, є фраза: “Все, что имею – палитра и
веник”. Посутньо це поетичний автопортрет Клєваєва. Він розцвічував
життя іншим, вимітаючи при цьому своє нещадно. Світла пам’ять тобі,
Вадиме Михайловичу, а точніше, просто – наш любий Вадику.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
