.

В іншому часі – в іншому місці (з архіву родини В.Голубовича) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5101
Скачать документ

Реферат на тему:

В іншому часі – в іншому місці (з архіву родини В.Голубовича)

Хто б повірив, що в далекій Австралії у рік розпаду СРСР мені
доведеться зустрітися з родиною Прудник, яка і по сьогоднішній день
зберігає пам’ять про свого родича – видатного українця, інженера,
публіциста, вірного соціаліста-революціонера Всеволода Голубовича,
котрому в умовах національно-визвольної революції 1917 – 21 років
довелося стати на захист незалежної України і віддати за неї своє життя.
Ознайомлення з родоводом, життєписом, родинним архівом і листуванням,
яке зберіг для своїх нащадків Олександр Кохановський (племінник
Голубовича), повністю змінило моє ставлення до подальших історичних
подій, а також створило підґрунтя для гарячого сприйняття ідей
Помаранчевої революції.

У світовій історії рідко згадується, що саме інженер Джордж Вашингтон
поклав край рабській праці у США і, проголосивши Декларацію
Незалежності, встановив владу закону в цій країні. Під час проголошення
незалежності Української Народної Республіки (УНР) інженер В.Голубович
став на чолі уряду і зробив усе можливе для міжнародного визнання
України. Інженер Герберт Гувер, ставши 31-м Президентом США, вивів
країну із затяжної депресії 30-х років. Лише 8 днів було потрібно
австралійському інженеру Френсісу Форду, щоб його Кабінет ствердив в ООН
роль Австралії у довголітній боротьбі з нацизмом у Другій світовій
війні. Історія засвідчує, що жоден із кровожерливих диктаторів або
завойовників, починаючи від Наполеона чи Бісмарка і закінчуючи Сталіним
чи Гітлером, не були інженерами. Людожери «ліпляться із іншого тіста»,
руйнуючи все на своєму шляху. Роль інженерів-будівничих починається в
політиці тоді, коли їм у спадщину залишається зруйнована диктаторами
батьківщина, понівечена людська гідність і суспільна мораль.

Інженер О.Кохановський за своїм темпераментом, інтелігентністю та
характером міг би повторити шлях Д.Вашингтона, а можливо, і свого
рідного дядька В.Голубовича. Але йому не судилося здійснити це.
Сьогоднішнім дослідникам життя О.Кохановського залишились рукописи його
промов у містечках Донбасу, де йому доводилось вести інженерну справу на
різних електростанціях, а пізніше – у культурному центрі Гайдельбергу і
на громадських зібраннях у Сіднеї. Він широко друкував свої статті
українською та англійською мовами. Збереглися протоколи виступів
О.Кохановського на засіданнях Українського Інженерного Товариства та
Інституту Інженерів Австралії, членом яких він був довгі роки. У скупих
рядках енциклопедичного довідника «Інженери-українці в діаспорі» про
О.Кохановського згадується: «інженер-електрик, Харківський технологічний
інститут. Знаючи англійську мову, отримав зразу працю інженера в комісії
для електрифікації НПВ, де займав високе становище, як також сповняв
обов’язки інженера-консультанта. Був членом Інституту інженерів
Австралії. Його наукові праці були друковані в австралійських технічних
журналах» [2, 107]. У своїй статті «Талант і праця», надрукованій у
газеті «Ранок» від 9 липня 1949 р., він нагадує, що досвід діяльності
українських ліберально-демократичних кіл у період УНР перехопили навіть
англійські консерватори на чолі з Уїнстоном Черчілем. «Всім спробам
створити чіткий організаційний світогляд для формування конкретних
ділових програм, викувати армію організаторів будівничих майбутньої
Української Держави, вони протипоставляють (як робили це і за часів 1917
року) дзвінку фразу про талановиту імпровізацію. Так, талант – велика
річ, це чудесний Божий дар, що дається людям і народам, як потіха і
допомога в тяжкі часи їх історії. Але горе людині і горе народам, що
хтять будувати своє життя лише в надії на чудо, не прикладаючи власного
труду, власного розуму і власних рук до будови, не створюючи організації
і плану. Не генії-імпровізатори, як Олександр Македонський, Наполеон чи
Гітлер, творять нації, а важка муравлина самоорганізаційна праця
поколінь. І цієї самоорганізаційної праці замало було в українському
народі: от чому так помалу стає він нацією, от чому ще й досі не створив
він держави. Талановитих імпровізаторів мала наша історія не мало, може
забагато», – писав О.Кохановський [4, 9].

Народився О.Кохановський 25 травня 1904 р. у Вінниці (на Поділлі) у
сім’ї народних учителів, був онуком православних священиків. Його дні
народження, на які традиційно збиралось багато друзів, завжди
перетворювались у вечори пам’яті, у зібрання, на яких лунали спогади про
дитячі роки, про втрачені надії, про долю України і її скривдженого
народу. На цих зустрічах О.Кохановський часто читав свої вірші:

***

За чаркою солодкої печалі

Часами ти приходила до нас.

Прозорими травневими ночами

Яскраві зорі споглядали нас.

Вони і падали, й світили, й мерехтіли

У мудрих водах мутної ріки

І заздрив лисий місяць дітям бідним,

Які вбачали щастя від тієї гри.

І стомлене піано ледве чутно

Несло відлуння у бездонність неба

В травневі дні, що так забути трудно,

А врешті, може забувати їх не треба.

***

Так, у його поезії домінують похмурі і навіть скорботні тони. І це
зрозуміло: підставами для особистого щастя були лише поодинокі зорі, які
то спалахували, то згасали. І все ж, його вірші не можна назвати
песимістичними, декадентськими чи занепадницькими, бо в них живе світла
і незнищенна надія, віра в краще життя.

У блакитному димі люльки моєї

Ваші риси ще чарівніші

Я не знаю чи можна склеїти

Цю любов у невдалі вірші.

Образ Кохановського можна відтворити із спогадів тих, хто знав його:
письменників П.Губенка (Остапа Вишні), К.Фольц, В.Домазара, фахівця
дитячої літератури проф. М.Левитського, професора української мови
Головатого, інженерів В. Шевченка (Мельбурн), Огороднікова та Ландишева
(Канада), графа Ніроди (Німеччина), художників Кричевського, М.Кміта,
Є.Козольковської та М.Садовського. Проте цей матеріал досить крихкий,
нетривкий і суб’єктивний. Особливо тоді, коли більшість спогадів не
зафіксована на письмі і в публікаціях. На щастя, О.Кохановський за
кілька років перед смертю встиг написати статтю «Походження роду». З неї
вичитуємо свідчення його сучасників, відшукуємо образ епохи, в якій він
жив. Про себе автор там писав мало і скупо, а про велику кількість
епізодів з його біографії навіть не існує згадки. Але стаття дозволяє
розпізнати риси його характеру, згадати незаслужено забуту постать
української історії – В. Голубовича, прем’єр-міністра УНР.

Адже не дивно, що в монографіях та енциклопедичних довідниках, виданих у
колишньому Радянському Союзі, при неможливості замовчати або не згадати
(навіть побіжно) про таку одіозну постать, як В.Голубович, його ім’я
помічалось тавром ворога та зрадника або говорилося про нього з
відвертою образою та зневагою. У своєму вірші, наповненому алегоріями,
де легко поєдналися життєвий досвід і талант поета, його невичерпна
активність і незгасна енергія сподівань для здійснення суспільних
перетворень, О.Кохановський писав:

***

У людному шинку «п’яних печалей»

Де вино тече мов життя

Безтурботну молодість ми шукали,

А знаходили злість, яка палить серця.

В гнучкім димі люльок зап’ястя

Серед зовсім смішних цигарок

Нам хотілося трішки щастя

Скуштувати смачний шматок.

Нам хотілось пізнати хоч трішки,

Зазирнувши в майбутність годин

Й завертали до хати ворожки

Де вляглася шибениць тінь.

В ній на лаві біля п’яниці,

Що пляшками п’є власну кров,

Чорний кіт гострить очиці

Мов до смертного бою готов.

Виставляє язик кіт свій хиже,

Наче пекла страшний диво цвіт

Ним він руки усім нам лиже

Марновірний той чорний кіт.

***

Інженери знають, як творити, що робити, коли поставити крапку, а де
підвести риску історичній минувшині. Радянські історіографи прагнули
того, щоб стерти з пам’яті українського народу цілий пласт української
культури, його найкращих представників. Про одного зі своїх колег
української групи «поступістів» станиці Полтавської, керівника
Українського військового клубу ім. Павла Полуботка О.Кохановський пише:
«Микола Міхновський – відомий український самостійник, джентльмен,
підкреслений націоналіст, в умовах революції тимчасово перекинутий у
провінцію. Зовнішню зайнятість йому надавало постійне намулювання своєї
люльки. Незабаром Міхновський переїхав до Києва, де попав під тиск
Державного Політичного Управління (ДПУ) і закінчив життя самогубством.
Він неначе спинився під яблунею, залишивши останні слова «Волію вмерти
власною волею»» [6, 2]. Практично кожен із сучасників, кому доводилося
спілкуватися з М.Міхновським, вбачав у його думках націоналізм
особливого роду – «переважно оборонний, захисний націоналізм,
спрямований на самозбереження українців. Це антитеза, протидія
великодержавному шовінізму панівної нації, який був спрямований на
денаціоналізацію українців» [8, 110].

Зрештою, Міхновський був прихильником рішучих дій щодо проголошення
української незалежності. Він писав: «Робітництво змосковщене, чуже,
занархізоване, більшовицьке… Купецтво московське й жидівське, панство
московське або зовсім обмосковлене. Для них усіх Україна, Українська
держава не тільки чужий звук. О, ні! Для них Україна, Українська
держава, це їм найстрашніша жахлива мара матеріальної й навіть фізичної
смерті» [3, 74].

Виходячи з статті О.Кохановського, під крапкою тут слід розуміти не лише
як розділовий знак у реченні. Можливо, ще більше потрібно мати на увазі
обрив сюжетної лінії або мить у контакті між автором і читачем, між
промовцем і слухачем, коли перший зупиняється, а другий повинен
продовжити несказані слова, які ведуть його у вічність. Ось кілька
прикладів з поезій О.Кохановського:

Життя моє смутне, життя моє печальне

Воно закохане в бурхливий час

І марить про море дальнє.

Про промінь, що вже погас.

Життя моє – то темний покер,

Химерний витончений жарт.

Із рук спокійних сильний опер

Зриває віялом п’ять карт.

І гніву тут нема амбіцій,

І хвилюватись не до речі,

Бо зміна сотень комбінацій

Тією ж долею ляга на плечі.

У картах є таємні чари,

Є невідомі нам уроки –

І створюють прекрасну пару

Винова краля та одвічний джокер.

Мов камінь карти руку стисли

Поважно дивляться партнери,

І наче риби мовчазні затисли

Ту думку, що ховається в озерах.

І колом гра проходить знову,

І день іде на зміну дневі.

Мені для щастя – не підкову,

Мені потрібно королеву.

Вона лукава, знає жарти,

Нам не відомі і не видні,

І підтасовуванням в карти,

Блефує почуттям не винним.

Життя моє – пристойний покер

П’ять карт спокійно і недбало

В руках холодних і жорстоких

Таємним віялом розклало.

***

У його статті «Походження роду» дається коротка характеристика Курська,
де він ще юнаком проживав разом із своїми батьками. Вона починається
фразою про те, що Курськ не був провінційним містом, яке межувало з
етнографічними кордонами України. І це не цитата із підручників
географії, як могло б здатися при поверхневому читанні. В цьому –
глибокі порівняння вражень молодої людини про місто Курськ 1913 р. як
місце випробувань української еліти. Батько О.Кохановського розглядав
своє переведення на роботу вчителем математики в одну зі шкіл Курська як
заслання. Ця думка ніде не розшифровувалась ним. Тут можна було б
поставити крапку. Однак автор статті вказує в іншому місці, що в період
між Першою світовою війною та початком Російської революції у Курську
переважно проживали козаки російської національності, у яких
найпоширенішим зверненням до засланих сюди українців було слово
«зрадники». Це змусило його вступити до Українського учнівського гуртка,
де він вперше разом із своїми ровесниками критично поставився до
осмислення «антиукраїнських брошур». Олександр був активним членом цього
гуртка аж до моменту поспішного переїзду його сім’ї до Києва взимку 1918
р.

Перед початком Першої світової війни на західноукраїнських землях
російська окупаційна влада знищувала будь-які прояви українського
культурного життя. Були закриті українські просвітницькі заклади, в тому
числі Просвіта і Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, бібліотеки та музеї,
редакції українських журналів. Тисячі українців депортовані на Схід.
Почалося переслідування Української Греко-Католицької Церкви, насильно
насаджувалося російське православ’я. Ось іще один коментар автора статті
«Походження роду»: «З початку війни російська армія окупувала Західну
Україну і інтернувала багато українських діячів, в тому числі і
Митрополита Андрія Шептицького, який був засланий до Курська під нагляд
поліції. Пам’ятаю, як вранці, йдучи до школи, я зустрічав високого пана
в чорній рясі у супроводі миршавого, озброєного шаблею поліцая. Це було
дуже страшно! Безперечно політичного сенсу цього я ще не знав» [6, 3].

Зустрічі з Андрієм Шептицьким мали на юнацьку свідомість Олександра
незабутній вплив, сприяли формуванню у нього шанобливого ставлення до
релігії, яке йому вдалося зберегти до останньої хвилини свого життя. З
почуттям великої відповідальності й поваги до дорученої справи він
здійснював переклад молитовників із старослов’янської мови на
українську, вбачаючи в цьому свій обов’язок, оскільки не знав жодної
мови в світі, якою б не було перекладено Біблію. Спроби зробити це в
Україні наштовхувалися на жорстокі заборони. Кам’янець-Подільський
єпископ Парфеній Левицький лише за те, що звернувся з проханням до
Священного Синоду дати дозвіл перекласти Св.Євангеліє українською мовою,
був засланий у Сибір. Не минув покарання виселенням до Сибіру й П.Куліш
тому, що без дозволу переклав на українську мову Св.Євангеліє. У своєму
вірші «За Понтійського Пілата», надрукованому в газеті «Час» 2 травня
1948 р., О.Кохановський, зорієнтований на просту і світлу, щиру і
відкриту розповідь, прагне малювати словами, як барвами, щоб перед
внутрішнім зором читача виникали картини зримі й повнокровні:

***

Щодня

Під час Святої Літургії

В усіх цервах читають Символ Віри.

Це не брехня.

Читала церква вся:

Як Бог послав на землю Сина Свого,

Як він родився, як його убили,

Вознісши душу й тіло в небеса.

У книзі цій нема

імен злочинців, хоч їх було багато –

Нікого не цікавлять імена убивць,

Дітей пітьми, що ставши ниць,

Благали всіх богів завзято

Згасити Світло світу.

У ній нема

Наймення зрадникам,

щоб не бруднить святу молитву.

В ній зрадника ім’я не потребує згадки.

Тих, хто підвів тебе хоч раз в житті,

Ти можеш викреслить з нотатки,

Але забути їх не зможеш навіки.

Та є одне ім’я,

Яке тут слід згадати.

Історія дає нам всі його координати.

Пілат – освічений патрицій,

Людина правових амбіцій,

Достойний представник народу,

Який обрав його, щоб вжить нагоду

Навчитись, як незгоди подолати.

А той смиренний, прагнув правду відшукати.

Він все робив, щоб врятувать Христа.

Доводив, що Невинного не слід вбивати.

Нарешті руки вмив і видав Сина Божого розп’яти.

Він руки вмив,

Але не змив з них праведної крові

І честь свою заплямував у підлім слові.

Пройшли віки,

Забулися минулого славетні герої,

Але щодня в церквах людські рої

Продовжують читати Символ Віри

– Це сталося в часи Понтійського Пілата,

Коли була розп’ята Справедливість і міри Панацея,

А одночасно вмерла честь патриція.

***

Саме в цьому вірші, написаному як молитва, як ліричне послання, глибоко
западають правічні ідеї християнської віри в душу читача, який може
легко відчути, де справжня, непідробна щирість, а де їх бліда імітація.
Неначе молитва звучить і вірш «Матері Страдниці»:

***

Мати Страднице, мати Розп’ятого,

Розрадниця всіх засмучених,

Надія всіх замучених

І засуджених умирати

Допомога бідних й невтішних

Порятунок тих, хто ще хворіє.

Сила кволих, притулок грішних,

Помолись за нас, діво Маріє.

Безпорадна і бідна у стайні малій

В Вефлиємі далекім у вечір святий

Ти схилилася коло Дитяти.

Поможи нам, Страднице Мати.

Ти покинула дім, батьківщину свою,

Бідувала в далекім чужому краю,

Щоб Дитину свою врятувати.

Поможи нам Страднице Мати.

Серце матері біль невимовний стискав,

Коли ворог лихий твого Сина шукав,

Коли Ірод вбивав немовляти.

Поможи нам Страднице мати.

Та блукала шляхами в сльозах і журбі –

Між байдужих людей довелося тобі

У юрбі свого сина шукати.

Поможи нам Страднице Мати.

Глум ненависний до Сина Твого

І осліплення рідного люду Свого

У житті довелося зазнати.

Поможи нам, Страднице Мати.

Важче смутку нема, важче горя нема,

Як відчула ти темної ночі сама,

Коли Сина Твого було взято.

Поможи нам Страднице Мати.

Із несказаним жахом в померклих очах

Ти дивилась на довгий закурений шлях,

Яким Син Твій ішов без жаху до страти.

Поможи нам, Страднице Мати.

Хто знає той біль, що відчула ти,

Коли тіло Сина Твого кати

Почали до Христа прибивати.

Поможи нам Страднице мати.

Що було неможливим, сталось тепер

Твій улюблений Син, Твій єдиний умер

Людьми на хресті розп’ятий.

Поможи нам Страднице Мати.

Але вірна найвищому, певна і стала

Непохитною Ти під хрестом стояла.

За всі страждання, що прийняла ти

Поможи нам Страднице Мати.

Вбережи нас, Мати, від усіх гріхів,

Від образи бідних, заспокой наш гнів

Від ремства на волю Божу

Відкинь думку злу й ворожу,

Від вироку суду у день розплати

Бережи нас Страднице Мати.

***

Будучи фаховим інженером, О.Кохановський добре розумів аспекти
неймовірно швидкого ускладнення техніки і її вплив на людину, якій у цих
умовах ставало все трудніше вирватися із тенет нових технологій, щоб
врятувати свою душу. І тому з усіх орієнтирів науково-технічного
прогресу для нього залишався один і незмінний символ віри – Євангеліє.
За якимись незбагненними законами творчості він передає читачеві почуття
чистоти віри, пошуку вірності, стурбованості за людську дволикість і
відбірковість пам’яті, яку звідав автор під час написання цього вірша. І
навпаки: все, що народжувалося з великими потугами, силоміць, із важким
переобтяженням себе, викликає опір у читача.

Здається, Мопассан колись сказав, що ніщо в літературі не діє так, як
своєчасно поставлена крапка. Вона зціплює кров у жилах. Поставити крапку
Кохановський-громадський діяч навчився, мабуть, у
Кохановського-інженера. Майстерністю поставити крапку у відповідний час
і у відповідному місці, напевне, володіли політики Джордж Вашингтон і
Всеволод Голубович. Саме ця добра вдача дозволила Голубовичу стати в
майбутньому талановитим публіцистом і здібним журналістом під час
редагування журналу «Трудова Республіка» та газети «Трудова Громада». Цю
вдачу успадкував і його племінник – О.Кохановський. Однак, будучи
людиною конкретних розмов, він завжди наголошував: «Менше історії, менше
письменства, менше пісень і балаканини. – Доти брешуть пси Белльони,
Музи мовчать!» [5, 2]. На зустрічах із людьми він умів уважно вислухати
кожного, не перебиваючи і без зверхності. Проте його висновки і кінцеві
роз’яснення завжди були настільки оригінальними і короткими, що всі, хто
безперервно говорив до нього, стрясаючи повітря безліччю фактів почутого
і прочитаного, затамовували подих і подив. Мовчання має свою мову в
літературі і політиці. Але це не стосується дитинства, згадуючи яке,
Кохановський розкриває всі свої карти. Емоції у споминах про дитинство
завжди були притаманні Кохановському. Він не любив бундючність, але й не
допускав фамільярності. Здається, навіть близькі, співробітники і друзі
називали його по-домашньому – «Аля». Свою поезію Кохановський наповнює
думками про друзів, мріями, які линуть у світ його спогадів про особисті
звички, емоції, турботи:

***

Ви певно знову там , в крамниці тютюновій,

Де я купую свій уїдливий тютюн.

Я знаю, що у Вас завжди напоготові

Сірник і слово гостре, як гарпун.

Я знаю, тепло там, задимлено і чисто

В малій крамниці, де між цигарок

Ви можете знайти для мене особисто

У серці затишний куток.

В житті у кожного курця є тютюнова краля,

Вона в диму малює силуети забуття

Що, навіть, у того, кого озвуть коротко Аля,

Появляться від болі відчуття.

Тут винний не самий тютюн, хоч безсумнівно

Він міг би більш різнитись від трави,

Але у цьому, люба королівно,

«The queen of capstan», трішки винні Ви.

7.12.1932

О.Кохановський досить емоційно згадував епізоди свого дитинства,
особливо той період, коли їхня сім’я проживала в селі Гуменному, що на
Поділлі. Ось ще один з них: «Пам’ятаю, що залізнична колія до села
Гуменного проходила через ліс і робила велику петлю, на якій поїзд
пригальмовував, і мій батько, посадивши мене на плечі, вискакував із
рухомого потягу, після чого він біг навпростець, щоб назбирати великий
букет квітів для матері. Потім ми знову чекали на потяг і знову
вскакували на ходу. Це і сьогодні у мене затамовує подих і захоплює
почуття. Ось така це була велика штука!» Квіти для матері – це майже
лірична поезія і щира подяка за її чуйність і щирість.

Зіну Голубович любило багато людей, особливо її учні, але для неї вищою
від любові була пошана, в якій не знаходилося місця амікошонству і
завжди зберігалося почуття дистанції. Психологічно Зіна Голубович була
панночкою, з тих, про кого пізніше її син Олександр писав, що вона
«виростала без комплексу меншовартості». Такою вона залишилася до кінця
свого життя. Її життєвим кредо була політична боротьба за жіночі права в
голосуванні на виборах до органів управління влади. На Поділлі, овіяному
славними іменами Семена Палія та Устима Кармелюка, пройшло її дитинство.
Родина сформувала у неї стійкі національні та соціальні погляди. У
передсмертних рядках, викладених у вірші «Остання ніч», О. Кохановський
згадує свою матір і пише:

Настав твій час, мій сину дорогий

І разом ти забудеш усі муки,

І натерпівся до останньої снаги,

І натрудив свої мозольні руки.

Тож одпочинь, голівку прихили

До матері незрадливого лона,

Тобі вона і там буде заслона,

Де богові складаються хвали

Засни ж засни, позбудься того лиха,

Присплю тебе і приголублю стиха,

Не нарікай, що зламане життя,

Що мало втіх пізнав на цьому світі,

Все поглинає ковш людського забуття.

Не заплямивши щастя миті.

Не нарікай, що марно твої дні

Яскравим стягом промайнули,

Твоя любов розбуркає заснулих,

А смерть твоя – скріпить ряди.

***

У своїх спогадах Олександр згадує, як його батько Володимир Кохановський
під час закінчення військової школи зустрівся з молодою вчителькою Зіною
Голубович. Вона зі своїми сталими поглядами на життя зуміла підтримати
його під час здачі іспитів на атестат зрілості і вступу до Київського
університету на математичний факультет. Та, на жаль, за участь у
студентському революційному русі російський царат виключив його з
університету з правом поновлення через рік, що став роком одруження
З.Голубович із В.Кохановським. Так на родинному дереві сформувався новий
пагін, який О.Кохановський представив у статті «Походження роду».

Весілля Зіни і Володимира пройшло у родинному колі. Але всім
запам’ятався яскравий і змістовний виступ її брата, тоді студента
Київського політехнічного інституту, В.Голубовича. Всеволод був молодою
інтелігентною людиною, мав почуття гумору і велику силу волі, що
надавало йому можливість заохочувати інших іти за ним. Висока
духовність, начитаність і любов до літератури помітно відрізняли його у
колі студентських друзів. На весілля він прийшов з одним із них –
І.Немоловським, з яким його об’єднувала активна участь у громадському
житті і приналежність до членства у Революційній Українській Партії
(РУП). Мати І.Немоловського була двоюрідною сестрою Лесі Українки, і він
дуже пишався своїм походженням.

Ще з родинного дому Всеволод часто дарував своїй старшій сестрі різні
недорогі подарунки (намисто, кілечка, сережки або щось інше), які завжди
сприймалися нею приязно, бо прикрашали її незаможне життя. Багато з цих
речей, що залишились у спадщину Б.Прудник (правнучці Голубовича), вона
пробувала після отримання української незалежності привезти в дарунок до
київських музеїв, однак значна частина їх була конфіскована
бориспільською митницею. Весільний подарунок Всеволода (настінний
годинник) був символічним і характеризував цінність часу, в якому жило
подружжя. Зіна зберегла його, незважаючи на вимушені переїзди, викликані
переслідуваннями та імміграційними переміщеннями.

Цей годинник і сьогодні лічить час у будинку, де проживає дочка
О.Кохановського – Ірина Прудник, відома у Сіднеї художниця.
Вслуховуючись у бій годинника і споглядаючи за рухом стрілок, вона
називала його «найбільшим даром (свого) життя». Сентиментальне значення
цього подарунка для З.Голубович полягало в той час у тому, що він став
символом тяжкої і копіткої праці поновлення її чоловіка в студентських
правах після річної перерви. Завдяки їх спільній одержимості, батько у
1908 р. закінчив Харківський університет з дипломом першого ступеня.
Пізніше у вірші «Скво» О. Кохановський звертався до порівнянь годинника
з людським життям:

Дзиґарики малі завзяті до роботи –

Цокають раз в раз.

Вони, як люди, зможуть жити доти,

Доки серце не зрадить нас.

Годинник лікує не лише дні веселі,

Сентиментальність, гроші і гнів.

Ми заживемо в новій оселі

І житимемо безліч днів.

У поетичній творчості О.Кохановського годинник став одухотвореним
образом, який він часто вживав як алегорію життя.

***

На мерзлім асфальті високі підбори

В чоботях самотньої пані.

А в серці холоднім її – забори –

Суворі і невблаганні

Каблук відбиває такт монотонно,

Що із серцем йде синхронно,

По мерзлій калюжі немов крижини

Бурлять чобітки невтомно.

Куди Ви панно так швидко ідете?

Хто чекає Вас в світі холоднім?

QВас не зігріє старий Ваш светр,

Коли серце лишилось самотнім.

Годинник лікує віку вінець,

Відбиваючи чемні такти –

Чи то пані Смерть іде навпростець,

Щоб чорний мак мені дати?

 – Обережно пані, спиніться !

На серце живе не станьте –

Ваші підбори, що вирізьбив сницар,

Не закривавте.

Ви краще пані послухайте вітер,

Бій хворого серця у місті пустім,

Жовтий ліхтар, єдиний у світі,

Що хитається скрипом старим.

Годинника бій в повітрі мерзлім

Озвучують панночки кроки,

Міняють по черзі між добрим і злим,

Зникають забуті роки.

***

Подружжя Голубовичів – Кохановських об’єднали не лише подібні за своїм
соціальним походженням родини, які мешкали в одному й тому ж містечку
Тульчині, що на Брацлавщині, і мали не лише ідентичне попівське коріння,
але й типове для них ставлення до освіти, виховання дітей, формування їх
кар’єри. Проте у майновому відношенні родина Кохановських була
заможнішою, що ставило їх на більш високий класовий щабель дрібного
шляхетського роду. Вони мали свою невеличку, із солом’яною стріхою,
хату, яку пізніше перекрили бляхою і до якої вперше в Тульчині провели
електрику. Голубовичі були пов’язані з біднішими колами уніатських
громад і не мали власної хати, а тому наймали помешкання в однієї
єврейської родини, половину якого віддавали учням духовної семінарії. Це
надавало їм великої поваги і підтримки серед людей. Були в цьому
українському морі острівці поселенців німецьких, московських і
єврейських. З ними жили по-сусідському, але не змішувалися. Психологічні
і національно-етнічні межі існували спокійно і природно.

Сьогодні, відвідуючи Тульчин, його гості, як правило, згадують про
розташування тут штабу другої південної російської армії, у зв’язку з
чим це місто стало центром Південного товариства декабристів,
місцезнаходженням резиденції графа Потоцького… Однак мало хто знає, що
неподалік від нього (у селі Молдавка) більше 120 років тому з’явився на
світ, мов у сні, величний Фантом, який прийшов на мить, щоб розбудити
уяву національного духу, і відійшов, залишивши свій народ з мрією про
відродження його ідентичності, – провідний український державник ХХ ст.,
мученик за волю українського народу В.Голубович. Саме тут у революційній
діяльності В.Голубовича та його послідовників у період
національно-визвольних змагань 1917 – 21 років сформувався опозиційний
інстинкт української нації у відстоюванні своєї національної
ідентичності. Отож і постає питання: як у глухому провінційному містечку
наприкінці ХХ ст. міг сформуватися і розквітнути талант майбутнього
українського державотворця? Все стане зрозумілим, коли придивитися до
історичної спадщини Тульчина, який не можна вважати «забитою
провінцією». Перше враження, яке справляло це містечко з повільним
темпом патріархального селянського життя, було обманливим. З часів
Богдана Хмельницького воно твердо тримало щит на Брацлавщині. Відомий
український історик М.Грушевський віднайшов такі згадки про Тульчин:
«Кривоніс же в деяких звістках називається провидицею приступу під
Тульчин, – і додає, – що здобич з Немирова і Тульчина відіслано до
Хмельницького» [1, 6]. В духовному житті Тульчин справді піднявся вище
багатьох великих міст. Саме в Тульчин рвався придворний поет О. Пушкін
для зустрічі з декабристами, щоб обговорити можливості формування
конституційної монархії на основах федерації 14 держав та двох областей
Російської імперії. І коли інші міста Брацлавщини швидко
обмосковлювалися, Тульчин гідно боронився проти домінантного впливу
великоросів, залишаючись багатокультурним центром проживання для різних
народів. Тульчинська геральдика, тульчинські промисли і мистецькі вироби
вважалися найбільшою українською гордістю.

Наприкінці свого життя отець Олександр Голубович осліп і витратив багато
грошей на своє лікування, що так і не поліпшило його зір. Як йому не
було важко, але він продовжував служити настоятелем, оскільки до нього
зверталися парафіяни з проханням не йти на пенсію і не віддавати
парафію. Дружина – матушка Ірина – супроводжувала його у церкві під час
літургії, проте, у відповідності з церковними законами, не переступала
за межі іконостасу. Одного дня, коли в Тульчин приїхали представники
церковної ієрархії з метою перевірити дотримання порядку, до них
звернулися всі парафіяни, щоб підтримати і похвалити отця Голубовича за
добре служіння церкві. Парафіяльній громаді вдалося переконати церковних
представників у доцільності залишити його настоятелем церкви.

Родина Голубовичів була досить бідною. Від батька Всеволод і Зіна
успадкували твердість у своїх діях, від матері – доброту, душевну
чуйність. Олександр та Ірина Голубовичі мали троє дітей (Зіну, Всеволода
і Таню). Це була дружна родина з міцними українськими традиціями, де
шанували добропорядність, старанність, гідність, дотримувались
традиційних свят та релігійних обрядів, любили співати церковних та
народних пісень. Батько, зауваживши добру вдачу та кмітливість сина,
хотів, аби той став священнослужителем, продовжуючи його справу.

Однакову кар’єру священика доля готувала батькові і дядькові
О.Кохановського. Як В.Голубович, так і В.Кохановський, будучи дітьми
священиків, обидва вступили до Подільської духовної семінарії Івана
Богослова, що в Кам’янець-Подільському. Цей вибір професії пояснювався
лише тим, що навчання для дітей духовенства було безкоштовним, а грошей
для освіти у цих родинах не вистачало. І хоч батько Олександра не був
атеїстом, але нагадував йому, що в ті часи духовні семінарії були доброю
школою атеїзму. Він не раз розповідав, що «зубрилка» та непослідовність
навчального процесу не дозволяли йому порозумітися з бюрократичними
колами російського православ’я і змусили в середині курсу залишити
семінарію і поступити у військову школу. Не дивлячись на непорозуміння
із церковною бюрократією, Володимир залишався віруючою людиною. І хоч
дядько Всеволод закінчив духовну семінарію з відзнакою, але його
справжні зацікавлення належали інженерній справі. Його наставником у
духовній семінарії був В. Чеховський. Саме тут зустрілися і
познайомилися майбутні прем’єри УНР. Учитель був старший від учня лише
на десять років і, завдяки їх спільним зусиллям, одним із перших
декретів уряду Центральної Ради був підписаний Декрет УНР про
автокефалію Української Православної Церкви (1 січня 1918р). В.
Голубович взяв безпосередню участь у Всеукраїнському церковному соборі
20 січня 1918 р. Лише на надзвичайному церковному соборі, що пройшов у
Києві 28 січня 1930 р., було ліквідовано Українську Автокефальну
Православну Церкву. Як люди віруючі, Всеволод і Володимир болісно
переживали за долю українського православ’я, а тому їх обох чекала
спільна доля, яка гартувалась через пекельні кола ДПУ, в’язниць,
вигнання і смерть.

Мешканці Кам’янця-Подільського зберігають пам’ять про В. Голубовича, з
ім’ям якого пов’язана історія міста. Він тут навчався, жив, працював,
видавав свій часопис «Трудова Громада», у 20-х роках у складі комісії
відкривав технічний факультет при тоді вже створеному Університеті.

За роки навчання у Подільській духовній семінарії В.Голубович так само,
як і В.Кохановський, розвіяв свої ілюзії щодо церковної релігійності.
Однак він залишив у собі велику духовність, яку почерпнув з
давньоруських рукописів. Як видно із навчальних програм, рідна мова в
семінарії не вивчалася. Антиукраїнські валуєвські циркуляри діяли в
кожному містечку і в кожному учбовому закладі. Виключаючи рідну мову з
учбових програм навчальних закладів, російський уряд намагався
викоренити у молодих людей захоплення багатством українського народу, що
викликало в них природний опір та протидію насильству над їх душами. Він
любив часто цитувати різні джерела давньоруської писемності, але його
серце і мозок належали інженерству. Тому В.Голубович поступив до
Київського політехнічного інституту на факультет будівництва доріг, де
був зразковим студентом. Його політична діяльність розпочалася у 1903
р., коли він став членом Української революційної партії. В той час
Голубович не знав, що за активну участь у першій Російській революції
1905 р. його теж арештують. Ірина Овсіївна, не встигнувши поправити стан
свого здоров’я після смерті чоловіка, надто переживала, коли бунтівного
сина виключали з Інституту, однак намагалася зрозуміти високі почуття і
поривання юнака, допомогти подолати життєві випробування. Використавши
весь свій вплив, авторитет високопосадових друзів покійного чоловіка,
матушка Ірина домоглася і проханнями, і підкупом, щоб сина випустили
з-під арешту. Пізніше адміністрація Інституту при розгляді справи її
сина обмежилась притягненням його до адміністративної відповідальності
та дозволила йому закінчити Інститут лише під час світової війни, у 1915
р. Тоді ж повернувся з Бельгії його студентський товариш І.
Немоловський. Разом вони засновують у червні 1912 р. в Києві підпільну
групу українських есерів, яка була офіційно визнана і легалізована в
1917 р. Партія ця набула найбільшого поширення в Україні, що дозволило
їм обом представляти її в Генеральному Секретаріаті Центральної Ради.

Закінчення Голубовичем Інституту збіглося з початком Першої світової
війни. Здобувши фах інженера-залізничника, він у 1914 р. працював
помічником начальника станції (тепер на території Харківської області),
а в 1916 – 17 роках отримав направлення на роботу в Одеське управління
залізничних доріг. Тут він проявив високу відповідальність за доручену
йому працю і особисто на ручній дрезині перевіряв стан залізничного
полотна всіх дільниць. За три роки він став одним із кращих інженерів
Південно-Західної залізниці. Збереглося посвідчення про працевлаштування
В.Голубовича на роботу помічником дистанції Південно-Західної залізниці
(з оплатою 1500 руб. та житловими 375 руб.).

Молодий інженер-будівельник залізничних шляхів працював спочатку
начальником дистанції на Південній залізниці, а потім (до вересня 1917
р.) – на посаді начальника відділення водних, шосейних та ґрунтових
шляхів Румунського фронту. Навесні 1917 р., перебуваючи на службі у
залізничному відомстві Румунського фронту, В.Голубович створив осередок
Української Партії Соціалістів Революціонерів (УПСР) серед залізничників
Одеського вузла, а пізніше його обрали головою Одеського Комітету цієї
партії. Зразу ж після студентської лави В.Голубович шукає відповіді на
питання, як покращити світ. Бунтарський дух, нездоланна жага
справедливості, справжньої свободи то кидають його в таємний гурток
соціал-революціонерів, то викликають щире захоплення науковими працями
М.Грушевського. Встановлення зв’язку з піонером соціал-демократії в
Україні породжує в нього незмінну (на все життя) симпатію до велетня
науки про українську визвольну боротьбу. Шлях, як видно, простий,
стрімкий і однозначний. Однак це був і шлях шукань, свідомого вибору
моральної людської непохитної позиції.

Визначивши для себе, що саме соціалістичний революціонаризм є
найоптимальнішим втіленням прагнень до якісно вищої організації
суспільства, В.Голубович не стає «гвинтиком» досить потужної і впливової
політичної організації дореволюційного періоду – УПСР. Відзнакою
суспільно-політичної діяльності В. Голубовича стало обрання його гласним
Одеської міської думи, а потім – товаришем Голови, а також членом
Всеросійських та Українських установчих зборів, від імені яких у квітні
1917 р. він звертається до Тимчасового уряду Керенського з вимогою
територіальної автономії України. На черговому з’їзді партії В.
Голубовича вводять до складу членів ЦК УПСР, обирають членом малої Ради.
Йому долею судилося стояти біля витоків утворення Української партії
соціал-революціонерів, бути членом, а потім секретарем ЦК. Активна
участь у партійному житті партії стала однією з головних причин
висунення його кандидатури від фракції партії в Центральну Раду у складі
першого українського уряду – Генерального Секретаріату. На засіданні
малої Ради 15 липня 1917 р. В.Голубовича затверджують на посаду
Генерального секретаря шляхів. Однак через завантаження роботами на
Румунському фронті він зміг приступити до своїх обов’язків лише у
жовтні. У критичний момент зламу Центральної Ради він очолював уряд
України, завжди перебував на вістрі розв’язання загальноукраїнських
завдань, вів постійний пошук відповідей на найпекучіші політичні
проблеми, постійно пропонував власні, вироблені тривалими
розмірковуваннями, погляди на тогочасну дійсність, на шлях досягнення
жаданої мети. Тому й опинявся нерідко серед тих, хто займав осібну
позицію, сміливо опонував авторитетам, змушував рахуватися зі своїми
аргументами, думками.

Початок Першої світової війни застав О. Кохановського в Курську, де в
одній із шкіл вчителювали його батьки і брали активну участь у колах
ліберальної інтелігенції. Вони, як і їхні друзі, прагнули радикальних
суспільних змін і тому споглядали за ходом революційних процесів через
«рожеві окуляри» соціал-демократії. На своїх зібраннях читали й
обговорювали статті та декларації з журналу «Украинская жизнь»,
надіслані їм з Москви С.Петлюрою, який у той час редагував його. В
умовах, коли Україна залишилась затиснутою між двома воюючими сторонами
(австро-німецькою і російською), сформувались дві соціал-демократичні
групи (на чолі з Д.Донцовим з однієї сторони та С.Петлюрою – з іншої),
які відстоювали українські інтереси, опираючись на різну політичну
підтримку воюючих держав, але сповідуючи єдину ідеологію
соціал-демократії.

У перші дні війни, з метою запобігання антиукраїнським репресіям з боку
російського царату, С. Петлюра у своєму журналі опублікував декларацію,
в якій закликали українців чесно виконувати свої громадянські обов’язки
перед російською владою, домагаючись мирного і безкровного сценарію
боротьби за незалежність України. У відповідь на це, З.Кохановська
писала: «Націоналісти непереможні, як совість: можна їх приспати на
короткий час, але не знищити. Потрібно воздвигнути новий бар’єр між
Росією та предметом її амбіцій при посередництві третього елементу, який
би служив запорукою стійкості положення. Війна проти Росії повинна бути
війною свободи проти деспотизму, треба підняти навколо Московського
царства живу загорожу об’єднаних молодих націй». Батьки О. Кохановського
висловлювали непевність у тому, що, в результаті перемоги Росії у війні,
приєднання Галичини і Буковини до Російської імперії буде відповідати
справжнім українським інтересам. Не дивлячись на те, що вони ставили під
сумнів окремі положення декларацій тодішньої соціал-демократії і часом
висловлювали протилежні точки зору навіть при їх обговоренні в сімейному
колі, оскільки позиція батька О.Кохановського була окреслена
прихильністю до більш ліберального напрямку, в цілому обоє були
осліплені прагненням до позитивних змін суспільного розвитку.

С.Петлюра був добрим знайомим родини Кохановських. Знайомство відбулося
під час вінчання В. Голубовича та київської гімназистки
Т.Кардиналовської (дочки вбитого на війні царського генерала), яке
пройшло в церкві Київського кадетського училища. В Петлюрі відчувалася
людина великого розмаху, що здатна творити важливі справи. Він захопив
матір О.Кохановського ораторським мистецтвом і вмінням провести весільну
урочистість у яскравому руслі, що змогло знівелювати понурість подружжя,
яке майже не проявляло обопільних зацікавлень. Цей шлюб у родині
Кохановських трактувався сумнівним зведенням І. Немоловського. Про це
говорила велика вікова різниця між нареченими (понад 13 років) та
розбіжність у рівні освіти й ерудованості, що вносило між них бар’єр та
не сприяло виявленню спільних інтересів. Особливо це відчувалося під час
політичних дискусій, що повністю виводили наречену (а потім і дружину
Голубовича) із кола спілкування. Окрім того, Тетяна взагалі не знала і
не розмовляла українською мовою. Її брат Олексій був осліпленим
монархістом, одним з ініціаторів відозви газети «Русская мысль» проти
насильницької українізації Південно-Західного Краю (саме так русофіли в
той час називали Україну). Одружившись із Т.Кардіналовською (дочкою
багатого, високопоставленого військовослужбовця), поєднавши свої
багаторічні нагромадження з капіталом її рідні, В.Голубович посилив своє
ставлення у фінансуванні есерівського впливу на суспільно-політичне
життя. Життєвий досвід матері Всеволода, Ірини Овсіївни, підказував їй,
що молода сім’я повинна «притертись один до одного», вгамувати всі
пристрасті й непорозуміння, тому вирішила не втручатися у їхні стосунки
і разом зі своєю найменшою дочкою Танею (подальша доля якої невідома)
переїхала до Курська, де мешкала з родиною Кохановських. У віршах
О.Кохановського розливається щедре сяйво люблячої, чутливої і витонченої
душі:

***

Снігом кидає у шибку

Вітер виє в димарі

Ми зібралися на швидко

Пригадати дні старі

Закурімо, вип’єм кварту,

Ще буяє чорна кров,

Щоб не сталося – не варто,

Забувати про любов.

***

Карти, жарти, пива кварта

Як стара козацька варта –

В капшуку старім, в кишені

Тютюну візьмемо в жмені.

Дим у шинку сивим колом

Важко висне понад столом

У дубовому барилі

Випивають друзі милі.

Не знайти їм чорне дно

Поки в серці холодно

Прийде молодість чудесна

Ще полюбить панна – весна

Прийде край веселим жартам,

Спорожніють душі й кварти,

У задимленому шинку хтось музику увірве,

А хтось посуд прибере.

***

Він любив на товариських зустрічах «виплеснути» експромт свого свіжого
вірша, який доречно долучав до теми розмови, безнадійно сподіваючись, що
присутні одразу зрозуміють суть написаного. Але не любив пояснень
написаного ним і дуже цінував те, як кожен сприймав його поезію, бачив у
ній своє, пережите саме ним, ніколи не нав’язував свого авторського
бачення. Ліберальність у його поезії гаряче сприймалась товариством, у
якому він охоче проводив свій час. Згодом присутні навіть цитували
окремі парафрази його нового вірша і все допитувались: «Аля, а як там
далі?..» З усього було видно, що О.Кохановський не належав до тих, хто
за будь-що намагається «проштовхнути» свої поезії на сторінки різних
видань. Причиною було те, що він був вимогливим до свого письма, а
звідси – і до художньої конфігурації рядків, які вимальовували створений
ним художній образ. Варто зазначити, що перші поетичні спроби
О.Кохановського припадають на довоєнні роки. Перша його збірка ліричних
віршів під назвою «Надруковане сонцем» створена у червні – липні 1924 р.
і видана у Новопавлівці. Автор присвятив її «сонцю, що запалило мій
вогонь, і воді, що згасила його». Ось декілька віршів із цієї збірки:

Випадковий сонет

Пегас не побіжить, де бігають «фордзони»,

Від бойових пісень мій голос загрубів,

Ні, не для мене чарівних сонетів дзвони

І не мені коханих ніжний спів

Для неї б я зламав усі закони,

Для неї, королівни моїх снів,

Та не біжить пегас де бігають «фордзони»,

А я згубив себе серед боїв.

Ну що ж, не будемо даремно жалкувати

Далеко від життя таємний мій куток

Хто з нас шляхи життя таємні може знати

Для нас метались пахощі квіток

І очі, що горять вогнем завзятим,

Мов лампочка у двадцять п’ять свічок.

Під сірими зорями

Твої очі мов шовкові зорі,

Мов зірки із сірих діамантів.

Я сумую, я у тяжкому горі,

Та посмішка твоя – спасіння всіх талантів.

Дні мої немов рухливі хвилі,

Відбивали в своїх водах зорі.

Я зумів в останньому зусиллі,

Щоб своє перебороти горе.

Ми в житті зустрілись випадково,

Мов два човни в бурхливій хвилі,

І під спів пекельно колисковий

Змагалися в останньому зусиллі.

На мене, із високих скель зневаги

Звалився бруд каміння випадково…

А що мені… від неземної снаги…

Помру під регіт надривковий.

***

Ти затрусила своє сіре око…

Про це нічого я не знав,

Бо в сірім морі, там глибоко

Свої я мрії заховав

Не думай, це не порошинка….

У сірім морі, на глибокім дні

Лежить коштовна там перлина

Моєї першої весни

Це не комарик в час вечірній

У сіре око залетів…

То в морі бурнім, непокірнім

Свою я волю загубив.

Не сердься щастя сірооке,

Хоч винен в цьому лише я,

Бо з розпачу у сіре море

Закинув я своє життя.

Сіроокій пані

Я багато сказати хотів моя панно

У цей вечір блакитний, у цей вечір останній:

Про віконечко ранку так багато, багато

Я хотів би Вам в вечір оцей розказати.

Я сказати хотів про пекучі болі,

Про високі, мов свічі високі тополі….

Але вам, моя зірка, не дано зрозуміти

Те, про що Вам хотів я тоді говорити.

Я сказав би про місяця коси злотисті,

Про, по небу розсипане кимсь, намисто…

Але Ви б не могли б зрозуміти

Те, про що я в цей вечір хотів говорити.

І я вам не сказав, не сказав Вам ні слова,

Лише вітру і місяцю й тихій діброві,

Тільки лампочці зірки, тільки пахощам квітів

Я сказав те, що Вам я хотів говорити

І очам Вашим сірим я б сказати був радий.

Якби світ їх зористий мене зранку зради,

Якби слово моє у цей вечір останній

Не віддали б на глум Ви серцям дерев’яним.

Моя панно, мій квітне, я сказав би Вам слово,

Коли б серце зуміло почуть мою мову…

Та тепер я сказав його річці і горам

Квітам, місяцю, небу і розсипаним зорям.

***

Кохановський працював над поезією і в післявоєнні роки, коли
імміграційні газети в Німеччині, а потім і в Австралії друкували його
дописи й окремі вірші. Тому поява зібраних у цьому виданні його поезій і
думок – зовсім не випадковість, а скоріше – закономірність. Тож справжнє
визнання його літературного вкладу ще попереду. Літературна спадщина
О.Кохановського не обмежується лише поезією. Великим доробком статей,
які залишив він у спадщину, широко публікуючи їх як українською, так і
англійською мовами, він проявляє себе як геніальний публіцист,
громадський діяч, талановитий науковець в інженерній галузі. Звертаючись
до української еміграції стосовно проблем фахово-технічного вишколу
українського громадянства через трибуну газети «Український робітник»
(30 січня 1947р.), О.Кохановський писав: «Пісні – прекрасна річ, вірші –
чудесна річ, історія – повчальна річ, релігія – висока річ, але
економіка та індустрія також потрібні і необхідні. Вам, можливо, це може
видатися нудним і нецікавим, але в дійсності вже тепер необхідно:

1. Поставити передачу досвіду старих фахівців молоді.

2. Створити справжні і дієві організації українських інженерів і
фахівців взагалі (є якась «Спілка Українських інженерів», але вона
зайнята, головним чином, покладанням вінків на домовинах українських
діячів і виголошуванням промов).

3. Виділити в часописах місце для обговорення перспектив українського
господарства.

4. Покласти початок українським школам в галузі енергетики, гірництва і
шляхів.

5. Висвітлювати працю студентів-українців в чужих технічних школах.

Інакше наша нація лишиться лише темою історичних розвідок і об’єктом
політичних спекуляцій ворогів і «друзів».

Довгі роки Кохановський відстоював на сторінках емігрантської преси
питання підготовки висококваліфікованих кадрів в екзилі будівничих
майбутньої незалежної України. У статті «Виховати Україні будівничих»,
опублікованій часописом «Український Робітник» від 4 лютого 1949 р., він
зазначає, що після отримання державної незалежності він передбачав
повернутися на Україну для здійснення плану «дуального прицілу» –
перевиховання «українців» на українців. Він думав приїхати туди з
однією, двома, трьома сотнями «свідомих українців-техніків: енергетиків,
металургів, металообробників, транспортників, хіміків,
авіабудівельників, військовиків, економістів, що ми їх маємо посадити
негайно ж після перемоги не керівниками (молоко на губах не обсохло!), а
бодай контролерами в головних галузях господарства» [5, 3].
О.Кохановський намагається йти в ногу зі своїм часом, висловлюючи у
дописах думки, які актуальні й сьогодні. Він розумів, що в нових часах
тема підготовки будівничих української державності знайде своє
висвітлення в інших словах, в інших конкретизованих програмах, але його
свідома орієнтація до постановки цієї проблеми відображає сучасне
світосприйняття тих питань суспільного життя, актуальність яких не
зникла й сьогодні. За цим висновком можна було б поставити крапку, але
вона обірвала б ту емоційну лінію зв’язку, що лише сформувалася між
читачем та історією життя багатьох визначних, але забутих сучасниками
постатей. А тому давайте зробимо це в інший час і в іншому місці
запропонованого читачу дослідження, продовживши його детальним оглядом
тих спогадів, які залишили нам у спадщину провідники та свідки,
починаючи з буремних подій національно-визвольної революції 1917 – 1921
років і до вимушеної післявоєнної еміграції, всього того, що випало на
долю сім’ї Кохановських – родичів Всеволода Голубовича.

Література

М.Грушевський. Історія України-Руси. – Том VІІІ.

Інженери-українці в діаспорі. – Онтаріо, 1992.

Крилач С. З Києва до Полтави в 1918р. // Календар «Дніпро». – Львів,
1929.

Кохановський O. Талант і праця // Газета «Ранок» від 9 липня 1949 року.
– С. 9.

Кохановський О. Виховати Україні будівничих // «Український Робітник»
від 4 лютого 1949 року. – С.2.

Кохановський О. Походження роду. Родинний архів І.Прудник. – Сідней,
1970.

Кохановський О. «Надруковане сонцем». – Новопавлівка, 1924.

Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: життя і слово. – К., 2006.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020