Реферат на тему:
Університети як осередки українознавчих досліджень
У вітчизняній науці є багато тем, інтерес до яких не згасає на протязі
багатьох років. До таких належить інтелектуальна думка XIX ст. Саме в
цей період зароджується національна наука, оформляються методологічні
підходи до наукових студій, на арену виходять інтелектуали, чия
творчість визначила цілі напрями в розвитку українознавства, яке в той
час було тісно пов’язане із національним відродженням України, що, у
свою чергу, відбувалося в контексті подій слов’янської історії та
віддзеркалювало основні тенденції європейської наукової думки.
Українознавство було основою кристалізації нації, її ментального
одужання та духовного зростання. Воно сприяло утвердженню національної
свідомості та слугувало прокладанню шляху для порятунку від фізичного,
духовного, економічного, політичного занепаду в умовах “напівлюдського”
існування в Російській та Австрійській імперіях. Шлях розвитку
українознавчої думки – це шлях накопичення та консолідації етнічних,
психінних, духовних сил, матеріальних засобів та створення потенційних
можливостей для майбутніх творчих дій у векторі виборювання політичної
самостійності.
Варто підкреслити, що, незважаючи на великий інтерес до інтелектуальної
думки XIX ст., в українознавстві залишається ще багато неопрацьованих
тем. Не досліджено роль Харківського, Київського, Одеського
університетів у становленні українознавства, їх вирішального впливу на
трансформацію української інтелектуальної думки XIX – XX ст.. На
сьогоднішній день чи не єдиними розвідками, що торкаються історії
університетського життя, є публікації Д.Багалія, Т.Щербань, В.Онопрієнка
та колективних видань радянського періоду [1].
Пропонована стаття є спробою дослідити українознавчу місію Харківського,
Київського, Одеського університетів у XIX ст.
З огляду на поставлену проблему, слід зазначити, що особливістю
українознавства XIX ст. стала його доступність, відкритість до передових
напрямів суспільно-політичної думки російського та європейського
громадянства. При цьому зберігалась національна формула, творчо
застосовувалося все прогресивне. Великі українознавці були і великими
двигунами громадської, політичної свідомості, давали напрям для
прийняття політичних рішень.
Українознавство пережило складні етапи у напрямку інституційного та
концептуального оформлення. Найперше, що необхідно було зробити, це
відокремитись від існуючих, усталених поглядів російської та польської
інтелектуальної еліти на минуле, сучасне та майбутнє українського
народу. Другим важливим завданням стало створення власної парадигми, яка
відповідала б основним традиціям, тенденціям розвитку національного
буття та перебувала на гідному рівні у світовій науці.
Українська інтелектуальна думка початку XIX ст. відчула на собі великий
вплив європейського романтизму. Романтики вбачали у конкретній історії
сутність минулого, основний акцент ставили на поняття “народ-нація” як
історично сформовану єдність, що постає під впливом природного
середовища та соціальних умов. В Україні ці теоретичні постулати знайшли
продовження, пройшовши крізь призму народницьких ідей і проявилися у
посиленому інтересі до національної самобутності, вітчизняної історії,
утвердженні вільної особистості.
Трансформаторами передових ідей тогочасної Європи, зокрема, німецької
філософської думки, що концентрувала свою увагу на вивченні розвитку
окремих народів, їх національних особливостей, стали університети.
Знайомство із німецькою класичною філософією у Наддніпрянській Україні
пов’язане із Харківським університетом. Репрезентантами цих ідей стали
такі філософи історії, як Й.Шад, І.Кроненберг, М.Лунін, В.Цих. Основні
постулати німецької класичної філософії знайшли творче застосування на
українському інтелектуальному ґрунті, чого, очевидно, не чекали в
Російській імперії.
ХАРКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ, заснований у 1805 р., став першим новітнім
вищим навчальним і науковим закладом у Наддніпрянській Україні.
Наявність університету перетворила до того часу мале провінційне місто у
значний центр, з якого почалося національне відродження [2]. Ця
ініціатива належала відомому українському вченому та громадському
діячеві В.Каразіну, котрий виступав з ідеями реформування освіти в
Російській імперії, вказував на колоніальне становище України. Йому
належить ціла низка винаходів у галузі сільського господарства. Але про
його смерть не було навіть згадано на офіційному рівні. [З, 237] 3
огляду на це, один з його біографів – В.Анастасевич правдиво зауважував,
що В.Каразін, “як метелик, занадто наблизився до полум’я та обпалив собі
крила, занадто довірився царському двору, забувши, що там не все можна
говорити, що є в душі” [4]. В.Каразін планував створити ціле
університетське містечко, але реально для функціонування такої установи
не було матеріальних коштів. Тому Харківський університет, створений на
пожертви громадян, мав лише чотири факультети: словесний
(історико-філологічний), етико-політичний (юридичний),
фізико-математичний та медичний. Університетський статут давав широкі
права і накладав обов’язки як на найавторитетнішу освітню установу
великого учбового округу. Таке становище зберігалося до 1835 р. Протягом
1-ої третини XIX ст. Харківський університет здійснював контроль за
роботою шкіл, брав участь у написанні підручників, складанні шкільних
програм.
Першим ректором цієї найвищої установи в Україні став професор
І.Римський – викладач російської літератури. Саме його пропозиція щодо
видання одного з літописів, яка стосувався стародавніх прав Слобідського
краю і “писаний мовою, яка давніше тут уживалася, а в останніх роках
сильно змінюється і з великими кроками наближується до
великоросійської”, подана до Імператорської академії наук [3, 238], дала
поштовх до українознавчих студій харківських інтелектуалів.
Першими викладачами університету були вітчизняні та іноземні науковці,
(на 1804 р. із 19 професорів 6 – вітчизняні, 13 – іноземці, на 1810 р.
відповідно з 24 – 17 та 7) [5]. В їх середовищі було сильне відчуття
спільної відповідальності за справу науки та просвіти. Вони жили
почуттям спільної приналежності до живого суспільного організму –
університету, що був не механічною сумою факультетів, а органічною
єдністю комплексу наук [6, 109]. Російський вчений В.Семевський
констатував присутність українофільських та панславістьких симпатій у
новоутвореному вузі [6, 78].
За статутом Харківського університету, історія викладалася у двох
блоках: всесвітня та вітчизняна, кафедри яких входили до складу
словесного факультету. Дослідження спрямовувались у русло історії,
статистики, географії та знаходження діалектичного взаємозв’язку між
вітчизняною та всесвітньою історіями.
Важливе значення для розвитку науки мала організована при університеті у
1805 р. друкарня, яка за перші 10 років свого існування видала майже
половину всієї друкованої продукції царської Росії. Науковим розвідкам
сприяла наявність ліберального цензурного статуту 1804 р. згідно якого
книги цензурувалися в університетських центрах місцевими комітетами. З
університетом пов’язане заснування не лише друкарні, але й книгарні,
наукових осередків, літературних гуртків. У 1812 р. за ініціативи
В.Каразіна утворено перше в Україні Товариство наук, яке 1817 р.
випустило один том своїх народознавчих праць.
Харківське громадянство завдячує університету появою перших періодичних
видань, навколо яких гуртувалися вітчизняні інтелектуали. Серед їх числа
– “Харьковский еженедельник” (1812) перша газета, що з’явилась у
Харкові, “Украинский домовод ” (1817 – 1818), “Харьковские известия”
(1817 – 1823), та інші. Варто відзначити заснування перших українських
часописів: “Украинский вестник” (1816 – 1819) за редакцією професора
Є.Філомафітського, вчителя Р.Донорського та письменника
Г.Квітки-Основ’яненка, а також “Харьковский Демокрит” В.Масловича.
“Украинский вестник” мав широку програму, яка включала 5 відділів:
наука, проза, поезія, харківські записки, та інше. У 1816 р. на
сторінках “Украинского вестника” була опублікована перша дискусія в
українознавчій думці з приводу з’ясування термінів “Україна” та
“Малоросія”. Активну участь у ній взяли І.Квітка та М.Марков.
“Харьковский Демокрит” виділявся сатиричними публікаціями. Серед його
співробітників були Г.Квітка-Основ’яненко, І.Срезнєвський, Р.Гонорський,
Райдаровський. Ці часописи стали відгуком на місцеве життя, життя
України, і хоч мова була російською, та за змістом публікації мали
українознавчий характер. Лише окремі вірші та монологи інколи
публікувались українською. На сторінках часописів друкували свої твори
Г.Квітка-Основ’яненко, П.Гулак-Артемовський, С.Писаревський,
М.Писаревська, О.Корсун, А.Метлинський, І.Срезнєвський, М.Костомаров [7,
158]. Науково-літературні часописи містили інформаційні матеріали,
белетристику, етнографічні твори, вірші.
На започаткування українознавчих студій помітний вплив мав і “Украинский
журнал”(1824 – 1825), в якому друкувалися матеріали про побут, звичаї,
усну народну творчість, історію та літературні твори. Ініціаторами цього
видання стали ректор.
В.Джунковський та З.Карнєв. Журнал редагував О.Складовський. Український
письменник П.Білецький-Косенко досить прихильно ставився до програми
журналу, який головне місце приділяв Україні, але вважав за потрібне
вдосконалити проект – поміщати твори українською мовою.
Перша половина XIX ст. у Харківському університеті була ознаменована
початком наукової роботи в основному філологічного напрямку. У 30-х
роках з’являються спеціальні українські альманахи: “Украинский
альманах”, “Утренняя звезда” професора І.Срезнєвського, “Сніп”
О.Корсуна, “Молодик” У.Бецького, якого Д.Багалій назвав живим
пам’ятником розумового відродження краю [8, 171]. “Украинский альманах”
став першою спробою вивчення української літератури та історії. Цей
журнал перетворився у репрезентанта ідей романтизму членів
історико-філологічного гуртка, душею якого був І.Срезнєвський. Активними
членами його стали О.Шпигоцький, брати Ф. та О.Євецькі, І.Росковшенко.
І.Срезневський, росіянин за походженням, щиро захоплювався історією,
побутом, народною творчістю українського народу. Він зібрав унікальні
етнографічні матеріали: тексти українських пісень, дум на території
Харківської, Полтавської, Катеринославської губерній, які стали основою
для збірника “Запорожская старина”, що виходив протягом 1833 – 1838 р.
До цього збірника увійшли й джерельні матеріали, аналітичні огляди з
історії українського козацтва. Серед їх числа: уривки з козацьких
літописів, з “Історії Русів”, твори про гетьманів, матеріали про
селянсько-козацькі повстання К.Косинського, С.Наливайка, Я.Остряниці та
інші. Заслугою І.Срезнєвського було використання нових джерел –
матеріалів усної народної творчості, які значно збагачували інформацію
про українське минуле, які він на рівні з літописами вважав історичним
джерелом, хоча йому не було притаманне критичне ставлення як до
інформації літописів, так і до усної народної творчості.
І.Срезнєвський став першим професором-славістом у Харківському
університеті, де з 1842 р. читав курси з історії та слов’янських мов. У
1846 р., після захисту докторської дисертації “Святилища й обряды
языческого богослужения древних славян по свидетельствам современным и
преданиям”, він став першим у Росії доктором слов’янської філології. На
підставі джерел він здійснив невелику розвідку “Историческое изображение
гражданского устроения Слободской Украины”, що була вперше надрукована в
“Харьковских губернских ведомостях” у 1839 р. Цим започатковувалося
вивчення історії Слобідської України XIX ст. у розвитку українознавчої
науки характеризується особливою увагою до джерел, розширенням їх видів.
Першим кроком у зборі архівної інформації Харківщини стало
“Историко-статистическое описание Харьковской епархии”
священнослужителем Філаретом у п’яти розділах. Цей дискурс відкривав
сторінки не лише церковної, але і громадянської історії Слобідської
України.
Підтвердженням розуміння високої місії як наукового центру було рішення
університету вченою спільнотою цього навчального закладу організувати
видання власного наукового журналу “Ученыя записки”. Та Микола І наклав
резолюцію – “Повременить”. Університет чекав 40 років. Натомість було
видано новий університетський статут 1835 р., що покінчив з академічною
свободою, мав реалізовувати у наукове життя проголошені С.Уваровим
принципи “православ’я, самодержавства, народності”. Так від 1835 р.
почалася смуга утисків щодо життя університетів. Саме в цей період
С.Уваров наказав М.Костомарову знищити дисертацію “О причинах и
характере унии в западной России”, бо знайшов там кілька закидів щодо
православних патріархів.
У 1-ій половині XIX ст., а точніше з 40-х років, центр розвитку
української науки переноситься до Києва, у заснований там вищий
навчальний заклад – КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. СВ.ВОЛОДИМИРА. За задумом
російського уряду, цій події надавалося більше політичного, ніж
наукового значення. Університет мав “виховувати” у польського юнацтва
“общий дух русского народа”, як висловлювався з цього приводу міністр
освіти С.Уваров [3]. Цього разу мета царизму та українства щодо
відродження старих київських культурних традицій частково збігалася, бо
після чергового польського повстання з’явилася потреба у наукових
інституціях, котрі б довели безпідставність польських претензій на Київ
та Правобережну Україну.
М.Максимовичу довелося бути організатором цього найвизначнішого
наукового осередку України, і він увійшов до історії українознавства як
перший ректор, перший декан історико-філологічного факультету, котрий
своїми студіями дав поштовх до розвитку наукового українознавства. “На
сих офіційних підвалинах зі стихійною силою стали відроджуватися
традиції старої української культури, соціальні й політичні змагання,
перервані і придавлені, але не викоренені попередніми нагінками”[9], –
зазначатиме згодом його послідовник М.Грушевський у промові на честь
100-літньої річниці виходу збірки пісень М.Максимовича.
Постать М.Максимовича в українській культурі викликає подив і шану
розмаїттям таланту у багатьох сферах. Він – історик, філолог, етнограф,
фольклорист, ботанік, поет, педагог. Настановлення Максимовича –
гуманітарія мали вплив ідеї Ф.Шеллінга про “об’єктивний розум” та
Ф.Баадера, що знаходили спільний знаменник для всіх наук. Шеллінгіанська
філософія утверджувала в науковому мисленні ідеї єдності та розвитку
світу, загальний зв’язок явищ. Історія стала розглядатися не лише як
наставниця людства, засіб розумового виховання, але і як практична
перевірка філософських знань, основа для глибокого розуміння сучасних та
майбутніх поколінь. Захопившись німецькою ідеалістичною філософією,
творчо розвинувши її окремі ідеї, Максимович приходить до висновку, що
історія є основною цілої філософської системи [70]. Це зумовлює появу
нового кола наукових інтересів, пов’язаних із вивченням суспільної
свідомості, духу народу, опрацювання психологічних, антропологічних
аспектів історії. Предметом дослідження стали нові об’єкти громадянські
суспільства, історія народу та його звичаїв, історія культури.
В українознавчій науці Михайло Олександрович постає прихильником
романтизму і народницького напряму. Стартовою точкою для наукового
українознавства стало видання “Малороссийских песен” у 1827 р. Збірка
вміщала 127 пісень історичного, побутового характеру із коментарями
Михайла Олександровича. До неї було підготовлено додаток “Полоса
украинских песен” з мелодіями 25 народних пісень, упорядкованих при
допомозі російського композитора П.Аляб’єва [11]. Оприлюднення пам’яток
українського фольклору відкривало можливості до їх вивчення та
порівняння з культурою інших народів. Український народ з його
фольклором ставав предметом наукових досліджень. Народна стихія
зв’язувала в єдине ціле нелегкі періоди української історії.
У травні 1834 р. М.Максимович отримав призначення на ординарного
професора російської словесності і декана першого відділення
філософського факультету у нововідкритому університеті. На посаді
ректора М.Максимовича затвердили у жовтні 1834 р. Михайло Олександрович
очолював не просто вищий навчальний заклад в Україні, а перетворив його
у “найвизначніший науковий осередок України XIX в.”[9, ЗО]. Найбільшою
заслугою М.Максимовича, підкреслює М.Грушевський, було те, що він
зрозумів важливість і доленосність моменту. Михайло Олександрович став
єдиним викладачем українознавства, а кафедра російської словесності під
його керівництвом перетворилась у кафедру українознавства. Будучи
ректором, він виношував плани щодо залучення до викладацької роботи
визначних представників тогочасної інтелектуальної еліти. Найперше,
Тараса Шевченка, роль і значення котрого для українства досить швидко
оцінив М.Максимович – їх об’єднувала спільна праця в Археографічній
комісії. У планах Михайла Олександровича було також запросити до
співпраці М.Костомарова та М.Гоголя.
Наукові дослідження М.Максимовича стосувалися історії, фольклору,
археології, етнографії, філології, мовознавства, археографії. Недаремно
М.Драгоманов підкреслював: “…некогда Пушкин сказал о Ломоносове, что
он был первым русским университетом – М.А.Максимович был для Киевской
Руси целым ученым историко-филологическим учреждением, и вместе с тем –
живым народным человеком” [9, 30]. Дискурси М.Максимовича сміливо повели
боротьбу із теорією “общерусскости”, котра робила акцент на те, що
окремого українського народу не існувало. В “Истории древней русской
словесности”(1839), “Кратком историческом исследовании в русском языке”,
листах-відповідях М.Погодіну про давність української мови Михайло
Олександрович доводив, що культура доби Київської Русі належала
українському народу і ним творилась, а не належала російському, як
твердила великодержавна історіографія. У розвідці “О мнимом запустении
Украины в нашествие Батыево и населений её новопришлым народом” (1857)
учений констатує неперервний зв’язок українського розселення
домонгольської та післямонгольської доби, єдність української культурної
традиції. Глибоким аналізом наявних пам’яток він стверджує, що татарське
лихоліття не знищило українців і не вигнало їх з осель.
Важливою проблемою, яка цікавила вченого, було походження Давньоруської
держави, її розробка почалася з досліджень: “Откуда идет Русская земля,
по сказаниям русским”(1837), “О происхождении варяго-русов”(1841), “О
древней епархии Переяславской”(1858). Михайло Олександрович висловив
свій погляд на існуючу норманську проблему: він доводив автохтонність
східних слов’ян та їх вищу господарську культуру у порівнянні із
варягами, заперечуючи позитивну роль останніх.
Окремі статті присвячені ролі Києва в історії Київської Русі. Серед них:
“Об участии и значении Киева в общей жизни России”(1837), “Очерк Киева”
(1847), “Топографические заметки киевлянина”(1841), “Объяснительные
параграфы о Киеве”(1840). Михайло Олександрович підносить значення Києва
в національному житті українців: ідеї “Москва – третій Рим”
протиставляє, відоме з часів Йова Борецького та Івана Мазепи “Київ –
другий Єрусалим”.
Вчений розробив детальну періодизацію історії слов’янської словесності,
що досить часто використовувалася як схема українського історичного
процесу. У статті “Нечто о земле Киевской” він звертає увагу на різні
періоди національної історії. З 864 р. по 1240 р. існувала Київська
держава, в часи 1240 – 1320 рр. – вона перебувала під татарською
навалою, після якої до ХVІІІ ст. настав т. званий середній період в
українській історії: з 1320 р. по 1569 р., з нашестям Гедиміна на Київ,
українські землі протягом 249 років складали частину Великого
Литовського князівства, у 1569 – 1654 рр., внаслідок Люблінської унії,
українські землі перейшли до Польщі. Об’єктивно при цьому ,як найважчі
моменти української історії, оцінені Люблінська та Берестейська унії.
Протягом 1654 – 1764 рр. Київські та Переяславські землі та Запоріжжя
перебувають у складі Росії, застерігши за собою автономію. Від 1764 р.
ліквідовано Малоросійську Гетьманщину (Київщина, Чернігівщина,
Брацлавщина), створену Богданом Хмельницьким. Найважливішою проблемою
середнього періоду для М. Максимовича було співвідношення українського
та литовського елементів. Учений виокремлює етап, протягом якого Україна
мала автономні права і була недоступною для поляків – до смерті
останнього князя Семена Олександровича або Олельковича [12]. Можна
сперечатися щодо хронологічних рамок початку Київської держави, періоду
1569 –1654 рр., та основні віхи, визначено поворотними подіями та
вченим, звернено увагу на тяглість, наступність української історії.
М. Максимович був творцем першої наукової історії козацтва [13]. Головні
ідеї щодо цього висловлені у таких працях: “Филологические
письма”(1856), “Ответные письма к Погодину”(1857), “Бубновская
сотня”(1848), “Обозрение городовых полков и сотен, бывших на Украине со
времени Богдана Хмельницького”(1856), “О причинах временного ожесточения
поляков и малороссиян, бывшего в ХVІІ веке” (1857), “Исследования о
гетмане Петре Конашевиче-Сагайдачном”(1834), “Письма о Богдане
Хмельницком” (1857), “Исторические письма о казаках приднепровских”(1863
– 1865), “Заметки о казацких гетманах” (1859). Постійні набіги Кримської
Орди на українські землі та соціальні, національні наступи Литви і
Польщі зумовили появу не тільки Запорізької Січі, вважає вчений, але й
козацтва як особливого військового стану. М.Максимович виводить появу
цієї верстви у XVI ст. з народного елементу і визначає роль козацтва в
українській історії. “Разливаясь с XIV века по Южной Руси, привело в ней
обновление целой жизни народной, разлило по ней козацкий дух свой”,
“блюдя свою … волю, честь и славу, блюло с тем вместе и общественную
жизнь Украины, веру и волю народную” [14].
Михайло Олександрович здійснив віршований переклад “Слова о полку
Ігоревім” на нову українську мову та на російську. У передмові до
українського видання підкреслено, що це народна мова Малоросії і творець
“Слова” належить до неї. Велика заслуга Максимовича і в заснуванні
української археографії. Він видавець “Повісті минулих літ”, “Руської
правди”, унікальних пам’яток: грамот, універсалів, актових документів.
Саме цьому вченому належить місія започаткування критичного підходу до
аналізу національної джерелознавчої спадщини. “Повідомлення про літопис
Григорія Грабянки”, “Повідомлення про південно-руські літописи, що
видані Білозерським у Києві в 1856 році” виокремлювали неточності,
допущені у літописі. З цих міркувань оцінено літопис Самовидця, Величка,
“Історію Русів”, польські хроніки. Вченому належить ряд археологічних
досліджень. “Українські стріли найдавніших часів”(1868) – перша в
Україні археологічна праця із застосуванням типологічного методу. Також
ним опубліковано “Археологічні записи про Київ та околиці.” Археологічну
науку вчений розглядав як складову історичної. М.Максимович був
засновником кількох літературно-публіцистичних альманахів: “Денниця”,
“Киевлянин”, “Украинец”. Значну роль у справі розвитку археографічних
досліджень відіграв альманах “Киевлянин”(1840 – 1841 рр.).
М.Максимович став найбільшою зіркою для українознавства. Хоча у нього не
було узагальнюючих праць але він “влучав у питання найбільш актуальні,
… і так солідно і методично, для свого часу,” прокладаючи дорогу до їх
майбутнього наукового розв’язання [9, 36]. Зрозуміло, що вчений залежав
від матеріалу, який мало тодішнє українознавство, можливостей тогочасних
наук, а також матеріального становища і, з огляду на це, частину питань,
пов’язаних з українським буттям, М.Максимович не міг розглянути
об’єктивно. До цих мало опрацьованих сторінок українського буття
належить історія Литовсько-Руської держави. Допущено помилки в оцінці
українсько-російських стосунків, взаємин двох народів на наступному,
після Переяславської угоди, етапі.
Наукова діяльність Київського та Харківського університетів асоціюється
з іменем ще одного українознавця – Миколи Івановича Костомарова (1817 –
1885) – видатного діяча вітчизняної, російської та європейської науки,
який залишив у спадок близько 300 розвідок. В їх числі сотні праць із
історіософії, етнокультури, народознавства, фольклору та вітчизняної
історії, що успішно впливали на утвердження національної свідомості,
сприяли народженню національної ідеї, розширяли духовне поле
українознавства. До честі автора відносимо і те, що російська
історіографія називає його родоначальником “українського буржуазного
націоналізму” [15, 77]. Зрозуміло, що не всі дискурси, написані
М.Костомаровим можна покласти на олтар українознавства. Та, все ж таки,
завдяки його старанням українознавство розширило тематику студій,
збагатилося новими документальними матеріалами, продовжило вивчення
започаткованих М.Максимовичем проблем.
У 1846 р. на засіданні вченої ради Київського університету М.Костомарова
одноголосне обрано ад’юнкт-професором кафедри російської історії. Хоча
київський період не був для нього довготривалим, проте виявився досить
насиченим інтелектуально. У 1847 р. Микола Іванович видав окремою книгою
уривки зі своїх лекцій, які він читав як викладач, під назвою
“Слов’янська історія”. Книга стала свого роду легальним маніфестом
Кирило-Мефодіївського товариства, одним із засновників якого був
М.Костомаров [76]. Можна заперечувати, щодо наукової праці Микола
Іванович підходив з ідей французького романтизму в особі Огюстена Тьєрі,
який вважав, що дійсна історія – це історія не держави, а народу, проте
своєю творчістю вчений підтвердив цю магістральну лінію. В
“Автобіографії” він пише: “Виступаючи на кафедрі, я мав гадку в своїх
лекціях висунути наперед народне життя в усіх його розгалуженнях. Довгі
заняття історією розвинули в мене такі погляди. Я бачив, що держава була
більш припадковим наслідком завоювань, аніж необхідним вислідом
географічних та етнографічних особливостей народного життя. … Руська
держава складалася з частей, що раніше жили своїм власним, незалежним
життям і після якого життя частей проявляло себе відмінними змаганнями в
спільнім державнім устрою. Знайти і схопити сі особливості народного
життя частей Руської держави було завданням моїх занять історією” [77].
Власне, М.Костомаров стає фундатором народницької течії в українській
інтелектуальній думці XIX ст.
LСеред його публікацій вирізняються: “О федеративном начале Древней
Руси”, “Две русские народности,” “Черты южнорусской истории”. Костомаров
поставив за мету довести всю слабкість і безпідставність історичних
поглядів на наше минуле і особливо на основи та склад великоросійського
народу [18, 533]. Глибоке враження на громадськість справи стаття “Две
русские народности” (1862), де розкриття глибинних психофізичних
відмінностей росіян та українців на основі теорії “народного духу” та
історичних, етнографічних, психологічних, релігійних даних, теоретичне
обґрунтування самостійності двох народів, їх однакових прав на
державність мало вирішальне значення для спростування комплексу
“малоросійства” та й для розвитку теоретичних напрацювань у галузі
українознавства. Протягом багатьох десятиліть, підкреслював
М.Грушевський ця праця М.Костомарова залишалася євангелієм українського
націоналізму [19]. Обґрунтовуючи особливу історичну роль українського
народу, виходячи зі специфіки його національної психології (відраза до
царів та панів, індивідуальна схильність до народоправства, глибока
християнська релігійність), М.Костомаров став в українознавчій науці
фундатором ідеї національного месіанізму, вперше висловленій ще у “Книзі
буття українського народу.”
Вчений протягом двадцяти п’яти років (1863 – 1884 рр.) вивчав московські
архіви. За його редакцією вийшло 12 томів “Актов Южной и Западной
России”, в яких вперше опубліковано величезний арсенал джерел з
українознавства, в їх числі грамоти давньоруських князів, листи та
універсали гетьманів, документи про козацько-селянські повстання, події
Української національної революції, матеріали з історії Запорізької Січі
тощо. Як члену Археографічної комісії, Миколі Івановичу доручено було
підготувати до видання Літопис Самійла Величка. Він був редактором трьох
випусків “Памятников старинной русской литературы,” “Трудов
этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край,
снаряженной Русским географическим обществом,” брав участь у публікації
“Руської історичної бібліотеки”.
Опрацювання величезного масиву першоджерел польською, французькою,
шведською, російською мовами – дозволили приступити до видання
монографічної літератури. Тогочасне українознавство збагатилося такими
фундаментальними працями, як: “Богдан Хмельницкий”, “Гетманство
Виговского”, “Гетманство Юрия Хмельницкого”, “Руина”, “Мазепа”, “Павел
Полуботок”, “Мазепинцы”, а також шість випусків “Русской истории в
жизнеописаниях её главнейших деятелей”, починаючи від князя Володимира
Святого і завершуючи періодом Катерини II. Досить високу опінію про
гетьмана Богдана Хмельницького як великого рушія української історії, як
людину, що скерувала устремління та бажання народні, що в кінцевому
рахунку підірвали могутність Речі Посполитої, подано у монографії
“Малороссийский гетман Зиновий Богдан Хмельницкий”. Та основною метою
діяльності Б.Хмельницького вважалась його політика об’єднання України з
Росією. “Несмотря на важные промахи и ошибки, Хмельницкий принадлежит к
крупным двигателям русской истории. Во многовековой борьбе Руси с
Польщею, он дал решительный поворот на сторону Руси, нанес
аристократическому строю Польши такой удар, после которого этот строй не
мог уже держаться в нравственной силе. Хмельницкий наметил то
освобождение русского народа, которое окончательно свершилось в наше
время. Этого мало: его старанием Западная и Южная Русь были уже под
единой властью с Восточной Русью. Не его вина, что близорукая,
невежественная политика боярская не поняла его, свела преждевременно в
гроб, испортила плоды его десятилетней деятельности и на многие
поколения оторочила дело, которое совершилось бы с несравненно меньшими
усилиями, если бы в Москве понимали смысл стремлений Хмельницкого и
слушали его сонета.” [20]. Неоднозначну оцінку отримали напрацювання
Миколи Івановича у вченої спільноти. Досить високо було оцінено форму
художнього викладу. М.Максимович протягом 1859 – 60-х років опублікував
серію критичних статей “Листи про Б.Хмельницького” щодо деякого
довільного трактування джерельної інформації, хоча із захопленням
відзначав: “Ніхто з тих, хто писав про Богдана, не захвачував під свою
руку такої кількості джерел, і особливо польських, як М.Костомаров; а
тому в теперішній праці його історія про Богдана Хмельницького одержала
новий доробок і для вченого кола спеціалістів…” [21]. Погоджується із
такими висновками М.Грушевський, зауважуючи щодо монографій
М.Костомарова: “З боку ґрунтовності і художньої форми важко було бажати
собі чогось ліпшого, і цим пояснюється чому за весь цей час ми не
зустрічаємося з паралельними працями в цій галузі.” [79, 34]. Головний
недолік М.Грушевський вбачає у поверхнево-розповідному характері
монографій без виділення керівних течій та ідей у суспільному житті.
Роль народу, що самим автором вважалася за основне, губилась у
величезному багатстві фактів.
Цикл праць з історії України, що хронологічно охоплюють великий період
від найдавніших часів до XVIII ст., дають підстави вважати М.Костомарова
одним із перших українських істориків. У багатотомному виданні
“Исторические монографии и исследования” вміщено 11 монографій з історії
України. Саме ці монографії складають основу наукового доробку вченого.
Решту творчої спадщини репрезентують науково-популярні книги, що стали
складовими “Русской истории в жизнеописании её главнейших деятелей”,
твори історичної публіцистики, що мають певне поєднання історичного
дослідження із деякою компілятивністю в якісній формі розповіді.
Довершеної форми політичні та наукові погляди набули у статті “Завдання
українофільства”. Автор стверджує, що вільнолюбний український народ
ніколи не прагнув до завоювання чужих народів, завжди лише захищав свою
честь. Кріпосне право, самодержавство існувало на території України,
лише через іноземні уряди.
Хоча із плином часу вчений відійшов від ідей, висловлених у програмних
документах Кирило-Мефодіївського товариства, навіть виправдовував
внутрішню політику Російської імперії, у наукових його дискурсах бачимо
позитивне ставлення до історії України та її народу в особі Київської
Русі, Галицько-Волинської, Козацької держави. М.Костомарова можна
вважати родоначальником визначення поняття “українознавства”. Вчений не
говорить прямо, що під цим поняттям варто розуміти синтетичне знання про
Україну та її народ, але це прослідковується в його підході до вивчення
буття народу. Він вважав, що життя народу поділяється на фізіологічне
(місцевість, клімат, етнічні особливості, здоров’я, тілесний склад,
здібності, зовнішній вигляд); політичне( держава, сусіди, захист, сила
та слабкість держави); суспільне (церква, громадянство, промисли, дім,
суспільний побут); духовне (ставлення народного духу до верховної
істоти, людини і природи: релігія, народні поняття, виховання, освіта,
література народна і писемна) [22, 343].
Вчений вважав, що етнограф має бути сучасним істориком, а історик у
своїх студіях викладати етнографію [23]. З таких міркувань підходив
М.Костомаров до етнографічних робіт. Серед їх числа: розвідка “Об
историческом значений южнорусского народного песенного творчества”,
котра простежує шлях народної поезії, за народними джерелами розкриває
параметри і цінності духовного життя українського народу, “История
казачества в южнорусских народных песнях”, “Народные песни, собранные в
западной части Волынской губернии в 1844 году,” “Славянская мифология”,
“Запорожская песня”, “Несколько слов о славяно-русской мифологии и
языческом периоде, преимущественно в связи с народною поэзиею”,
“Историческая поэзия и новые ее материалы”, “З приводу “Малорусских
народных преданий и рассказов М.Драгоманова”. Це далеко не повний
перелік етнографічного доробку М.Костомарова. Микола Іванович був
редактором 3, 4, 5-го томів “Трудов” етнографічно-статистичної
експедиції П.Чубинського.
Створення університетів стало новим якісним кроком у справі об’єднання
зусиль істориків, археографів, археологів, хоча такого поділу на окремі
галузі тоді не існувало. Із плином часу розширилося число вчених, які
займалися науковими дослідженнями краю. Поряд із М.Максимовичем у
Київському університеті ці питання намагалися вирішувати В.Цих,
К.Неволін, М.Іванішев. У 2-й половині XIX ст. нарощується потенціал у
розвитку українознавчих досліджень, розширюється тематика, публікуються
і використовуються нові джерела. Про зростання університетської
активності у Києві свідчить видання з вересня 1861 р. щомісячника
“Университетских известий”, де поряд із офіційними матеріалами
друкувалися наукові праці професорів та викладачів. Понад 40 років
головним редактором “Университетских известий” був професор російської
історії В.Іконников. Він 1891 р. здійснив першу спробу історіографічного
аналізу досягнень історичної науки у 2-й половині XIX ст. З’являються
праці М.Дашкевича: “Князювання Данила Галицького по руських та іноземних
джерелах” (1873), “Переговори пап з Данилом Галицьким про унію
Південно-Західної Русі з католицтвом” (1884), “Боротьба культур і
народностей в литовсько-руській державі в період династичної унії Литви
з Польщею” (1884).
Пожвавлення науково-просвітницької діяльності пов’язане з новим
університетським статутом 1863 р., який відновив університетську
автономію. Ректор та декани стали виборні. Наукова ступінь остаточно
призначалася професорською радою. Факультети отримали право цензури
праць науковців, опублікованих у власній друкарні. Обмежувався загальний
догляд куратора шкільної округи за діяльністю університету. Ці привілеї
для вищих учбових закладів існували до 80-х років (ситуація ускладнилась
указами 1863 та 1876 рр. та реформами 80 – 90-х рр.). У 1874 р. у
Харківському університеті почав виходити науковий періодичний орган
“Записки Харьковского Императорского университета”. Незважаючи на утиски
російської адміністрації, традиції вивчення національної культури,
започатковані у Харкові В.Каразіним, І.Рижським і М.Костомаровим,
набувають нового звучання і забарвлення у науковій спадщині О.Потебні.
О.Потебня був одним із найвизначніших учених 2-ої половини XIX ст.
Різнобічний вчений-славіст, мовознавець, фольклорист, етнограф,
літературознавець, педагог – а також громадський діяч і просто
непересічна людина, він своєю науковою діяльністю утвердив Харків як
один з провідних центрів слов’янського мовознавства.
Досить цінними для українознавства стали праці вченого: “Мьюль и язык”,
“О звуковых особенностях русских наречий”, “Заметки о малорусском
наречий”, “К истории звуков русского языка”, “Этимологические и другие
заметки”, “Слово о полку Ігореве. Текст и примечания”, рецензія на
монографію “Народные песни Галицкой и Угорской Руси” Я.Головацького.
Остання розвідка містила принципи класифікації пісень, а також багато
цінних роздумів над національними, філософськими аспектами розвитку мови
та мовлення. Ще одна розвідка на межі різних галузей наук – посмертна
публікація “Язык и народность”( 1895). Варто відзначити вихід двох томів
монографічного дослідження у 1883 – 1887 рр. “Объяснения малорусских и
сродных народных песен”. Цей дискурс презентує великі заслуги О.Потебні
у галузі етнографічних досліджень. Остання праця в цьому напрямі –
“Малорусские домашние лечебники ХУІІІ в.”, 1890. (великий пласт
інформації про лікувальні рослини та їх застосування у медицині
нагромаджено в ході експедицій Полтавщиною та Охтирщиною).
Учений вперше в слов’янському мовознавстві систематизував характерні
риси української мови, визначив межі поширення найважливіших українських
діалектних звукових явищ, започаткував психологічний напрям у вітчизняне
мовознавство. Філологія, етнографія, етнологія, мовознавство філософія
мови в інтерпретації О.Потебні прослідковують головну мету дослідження
духу народу, його ментальності, взаємозв’язку, взаємозалежності мовного
та національного. Будучи послідовником ідей В.Гумбольдта, німецького
романтика, вчений вірив, що ідея, дух народу концентрувалися на
підсвідомих чи напівпідсвідомих елементах його життя: мові, фольклорі,
міфі. Зокрема, у відповіді П.О.Лавровському, О.Потебня зауважував, що
деякі з “виразів народних забобонів та обрядів, що крутяться в нас на
вустах або без усякого сенсу, або з незрозумілим значенням, через
лінгвістичний аналіз годні розкрити цілу картину міфічного вірування…”
[24]. У цій концепції мова вважалася виразом духу народу. Відповідно
кожному народові притаманне своє бачення навколишнього світу через
систему рідної мови: “Єдина ознака, за якою ми впізнаємо народ і разом з
тим єдина, не замінима нічим обов’язкова умова існування народу є
єдність мови” [25]. З огляду на мову як єдино властивий кожній людині та
нації спосіб мислити і сприймати світ, випливав гострий протест проти
денаціоналізації взагалі та денаціоналізації українців зокрема. Саме
О.Потебня вперше ввів термін “денаціоналізація” у науковий обіг. Це
явище він ідентифікував із душевним та духовим розладом. Розправа з
рідною мовою є страшним ударом проти нації. За денаціоналізації, яка
шкідлива не лише для тих, кого денаціоналізують, а й для самих
денаціоналізаторів та для культури взагалі, народна традиція, закодована
у мові, переривається чи послаблюється. В подальшому “народність, що
поглинається іншою, вносить у цю останню ростки розкладу, які, звичайно
справляють політичні наслідки тим швидше, чим численнішою і морально
дужою та своєрідною є знищувана народність, і навпаки” [26].
Безперечною є заслуга Олександра Опанасовича у пробудженні національної
свідомості харківської університетської спільноти. Циклом наукових
розвідок та листуванням з окремими його представниками вчений сприяв
утвердженню ідеї національної самобутності та окремішності. Ще у 1862 –
63 рр., перебуваючи закордоном, у листі до студента Харківського
університету І.Біликова він писав: “Якщо не спасе нас ідея
національності, що одна лише здатна пробудити як любов до науки і
мистецтва, так і громадські поривання, то університет засуджений на
довгочасну нікчемність.” [27, 10]. В іншому листі він наголошує: “Ось
вам низка дрібних і окремих питань, за вирішенням яких треба звернутися
до книжок: Що таке Люблінська унія? Ступінь її згідності з вимогами
українського народу? Змагання, що їх висловив наш народ в козацьких
війнах щодо Польщі, Москви, внутрішнього устрою? Чи є тепер потреба в
сполученні з великоруським народом? Якщо є, то які умови? Що говорять
Москві спроби відділення України після Хмельницького? Що говорить
полякам Коліївщина? Наші батьки і діди були тверді в своїй народності
мимохіть; не будучи національне свідомі, вони могли ще залишатися
українцями, але ми можемо бути міцні тільки свідомістю своєї
відрубності.” [27, 17 – 18].
Великою заслугою мовознавця стало створення школи в науці, з якої вийшли
вчені – вихованці Харківського університету: Д.Овсяннико-Куликовський,
М.Сумцов, О.Ветухів, В.Харцієв та багато інших.
В той час, коли Харківський та Київський університети вже завоювали
популярність громадянства, у 1865р. постав третій заклад –
Новоросійський університет в Одесі на базі Рішельєвського ліцею. На
початку свого існування він включав історико-філологічний,
фізико-математичний та правничий факультети. Першим ректором був
професор І.Соколов [3].
Жорстка урядова регламентація стала серйозною перепоною для впровадження
українознавчих курсів та студій у стінах вищих учбових закладів. Та за
сприятливих обставин українській професурі вдавалося зробити для
українознавчої науки певні послуги. Багато хто з викладачів та
професорів зверталися до української проблематики у своїх загальних та
спеціальних курсах. Першим завідувачем кафедри російської історії став
М.Смирнов, який поєднав цю діяльність із обов’язками декана
історико-філологічного факультету та проректора університету. Він
вважався фахівцем з історії Галичини та України литовського періоду.
Ф.Леонтович вихованець Київського університету св. Володимира – у лекції
з історії права включав юридичні аспекти існування Великого Литовського
князівства. Ф.Брун славився глибокими знаннями з історії Північного
Причорномор’я [28].
Вчені історико-філологічного факультету тісно співпрацювали з Одеським
товариством історії та старожитностей, досліджуючи історію Північного
Причорномор’я, античні міста, скіфо-сарматську добу, розселення слов’ян
у добу Київської Русі, також історію Запорізького козацтва, тощо.
Незважаючи на сильну протидію російського уряду і монархічні настрої
більшості викладацького складу, нагромаджений фактичний і джерельний
матеріал слугував дієвою основою для українознавчих студій, особливо у
площині Південної України. Нове покоління істориків, краєзнавців,
археологів пов’язувало свою діяльність з Україною.
Першість серед інтелектуалів Новоросійського університету, котрі
розробляли проблеми вітчизняної науки займав О.Маркевич. Вихованець
рідного університету, він приступив до викладацької діяльності у 1880 р.
як приват-доцент, він мав певну свободу викладу і обмежене втручання
офіційної влади [29]. З 1893 р. Маркевич займав посаду ординарного
професора на кафедрі російської історії. Від загальноуніверситетських
курсів з історії Новоросійського краю 2-ої половини ХVІІІ ст., короткого
нарису історії слов’янських народів, Олексій Іванович один з перших в
Україні (поряд з Антоновичем В.Б.) перейшов до читання курсу з історії
України, що складався із щорічних спецкурсів. Вони були представлені
циклом історичної географії та етнографії Південної Русі, історією
Південно-Західної Русі до XIII ст., історією Південно-Західної Русі з
XIII до XV ст., історією Південно-Західної Русі у XVII ст. (період
боротьби з Польщею), історією Південної та Західної Русі XVIII ст.,
огляду творів XVI – XVIІІ ст., знайомства із першоджерелами та
посібниками для історії Південно-Західної Русі XVII ст. [30]. Такі
виступи перед студентською аудиторією сприяли формуванню майбутніх
свідомих і “глибоких” українознавців.
О.Маркевич – автор понад 400 робіт. Ним видано близько 50-ти історичних
пам’яток разом з описами документів та супровідними коментарями.
Хронологічно вони охоплюють період від кінця XVI до середини XIX ст.
Більша їх частина присвячена запорозькому козацтву, Одесі, південному
регіону. Серед їх числа акти, законодавчі пам’ятки, грамоти, укази,
рапорти, документи військового та дипломатичного характеру тощо.
Особливий блок публікацій – матеріали етнографічного характеру. Цікава
його перша публікація “Образчик малорусской эпитафии XVIII века” в
журналі “Киевская старина”. О.Маркевич збирав народні українські пісні
Південного регіону, працював у жанрі історичної біографії. Особливу
увагу він приділив М.І.Костомарову як засновнику окремого напряму в
науці у статті в “Русском биографическом словаре” (1901). До числа
капітальних праць вченого належать: “О местничестве” (1879), “История
местничества в Московском государстве в XV – XVII вв.” (1888). Це явище
суспільно-політичного життя вперше розглянуто в еволюції, у контексті
конкретно-історичних умов, на широкій археографічній базі, хронологічно
правильно, причому велика увага приділена періоду Київської Русі.
Після звільнення О.Маркевича кафедру російської історії Новоросійського
університету протягом 30-ти років (1888 – 1919)очолював І.Линниченко.
Вчений прочитав багато загальних і спеціальних курсів, що торкались
української проблематики. Він був постійним учасником археологічних
з’їздів та міжнародних конгресів. Кілька сотень його наукових праць
хронологічно охоплюють період від часів Київської Русі до XIX – XX
століть. Магістерська дисертація “Русь й Польша до конца XII в.” (1884),
докторська дисертація “Черты из истории сословий на Юго-Западной Руси в
XIV – XV вв.” (1894) – серйозні фундаментальні праці. Особливу увагу
приділяв І.Линниченко суспільно-політичному житті середньовічної доби в
історії України (“Вече в Киевской области”(1891), “Юридические формы
шляхетского землевладения и судьбы древне-русского боярства Юго-Западной
Руси” (1892)).
Розвитку українознавчих студій сприяли такі підрозділи університету, як
музей образотворчого мистецтва, нумізматичний кабінет,
історико-філологічний кабінет при історико-філологічному факультеті,
бібліотека, основу якої склали фонди Рішельєвського ліцею, а на кінець
XIX ст. чисельність її одиниць зросла у чотири рази: зокрема, до
бібліотечного фонду надійшли зібрання книг та рукописів зі слов’янської
філології професора В.Григоровича, книги історика права Р.Губе з
рідкісними рукописами XVI – XVII ст., окрасою бібліотеки стали унікальні
фонди колекції Воронова та Строганова [28, 28].
Таким чином, передові позиції у розвитку українознавчої наукової думки
XIX ст. займала підросійська Україна. Українознавчі студії зосередились
у Харківському, Київському та Одеському університетах. Можливість
працювати в офіційних російських наукових установах українські вчені
використовували для розвитку досліджень українського буття. Розпочинався
новий науковий етап українознавчих студій. Фаза описовості залишилася в
минулому. Нові дослідження вирізнялися комплексним характером, а
розвідки базувалися на основі історичних, етнографічних та фольклорних
джерел. Опрацювання джерельного матеріалу дало можливість поставити
багато проблем, що раніше не були в центрі уваги українознавства.
Найголовнішим виявилось те, що українознавчі студії прагнули визначити
місце українства у світовому просторі. Вперше в епіцентрі наукових
досліджень опинився український народ. Важливим для українознавства, для
українського народу загалом, стало утвердження розуміння етнічної
цілісності усіх його верств, єдності його етнічної території. Поворотним
для розвитку науки та національної свідомості українців виявилося
наукове обґрунтування самобутності українського народу, його
особливостей та відмінностей від інших з метою довести право на
повноцінний соціально-політичний та економічний розвиток. Новітня
концепція окремішності українців з їх власною багатовіковою історією
вперше з’явилася в середовищі інтелектуалів Харківського та Київського
університетів. Характерною рисою пореформеної науки стала широка
просвітницька діяльність української інтелігенції, розширення кола
видань, популяризація знань шляхом організації публічних лекцій. До
заслуг перших українських університетів слід віднести й організацію
бібліотек та музеїв, що стали вогнищами збереження рідкісних книг.
Література:
Багалий Д. Краткий очерк истории Харьковского университета за первые сто
лет его существования. (1805 – 1905). Харьков, 1906. – 329 с.;
Онопрієнко В. Історія науки на Україні (ХІХ – ХХ ст.). К., 1998; Історія
Одеського університету. – Одеса, 1959. – 420 с.; Історія Київського
університету. – К.,1966.; Сірополко С. Історіяосвіти в Україні. – К.,
2004 та ін.
Лисяк-Рудницький І. Каразин і початки національного відродження.
Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. І. К., 1994 – С. 203.
Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К, 2004.
Анастасевич В. Записка о В. Н. Каразине // Чтения Общества Истории й
ДревностейРоссийских. М., 1861. – июль – сентябрь.
Шип Н. А. Интеллигенция на Украине (XIXвек). Историко-социологический
почерк. К.,1991.– С. 170.
Семевский В. Й. Николай Іванович Костомаров (1817 – 1885) // Русская
старина – 1886 – Т. ХІ С. 182. Цит. за Астахов В. Й. Курс лекций по
русской историографии. Ч. 2. – Харьков, 1962. – С. 78.
Заїкін В. Харківський університет. Йогороля в історії культурного й
громадського життя на Україні // Березіль. – 1994. – №9 – 10. – С. 155 –
162.
Багалий Д. Краткий очерк истории Харьковского университета за первые сто
лет его существования. (1805 – 1905). Харьков, 1906. – 329 с.
Грушевський М. “Малоросійські пісні” Михайла Максимовича і їх роль в
розвитку українознавства. // Народна творчість та етнографія. – 1996. –
№ 5 – 6. – С.30.
Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. Київ:
Кембридж, 1991. – С. 8.
Джерелознавство історії України.– К.,1998. – С. 184.
Максимович М. Нечто о земле Киевской. – Украинец. – 1864. – №1. – С.5.
Мельник Л.Г, М.О.Максимович – творець першої наукової історії козацтва
// Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка.
Українознавство. Київ, 1997. Вип. II. С. 58.
Максимович М. Собр. соч. Киев, 1880. – Т. І. – С. 336, 337.
Астахов В. Й. Курс лекций по русской историографии. Ч. II. М., 1962. –
270 с.
Замлинський В., Левенець Ю. Микола Костомаров: “Наша Південна Русь має
скласти окреме, громадянське ціле…” // Віче. – 1994. – №12.– С. 126.
Цит. за Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського. Грушевський М.
Історія України-Руси.Т. І. – К., 1991. – С.ХLIІ.
Костомаров Н. Й. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1990. –
С. 474 – 475.
Грушевський М. Розвиток українських досліджень у XIX столітті і вияви в
них основних питань українознавства. // Український історик – Т. 27. –
Числа 1 – 4(104 – 107). – 1990.
Костомаров Н.Й. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей.
Кн. II.,М., 1991.
21.Максимович М. А. Собр. соч. – Т. 1. – К., 1876. – С. 399.
Попович М. Нарис історії культури України. – К.,2000. – С. 342.
Костомаров М. Й. “Оботношении русскойистории к географии й зтнографии.
Цит. за ЕУ. – Т. 3 – С. 1149.
О. Потебня. Відповідь П.О.Лавровському // Філософська і соціологічна
думка. – 1991. – №12. – С. 97.
Цит. за Карпенко Ю.О. Потебня – зачинатель українського народознавства.
// Філософська і соціологічна думка. – 1995. – №1 – 2 – С. 28.
Цит. за “Національна соромливість. Мовний аспект”. Енциклопедія
етнодержавознавства. К., 1996. – С. 769.
Халанский М. Матеріали для біографії А.А.Потебни. // Сборник
Харьковского историко-филологического общества. Харьков, 1908. Т.14. –
С. 10, 17 – 18.
Історія Одеського університету. – Одеса,1959. – С. 317 – 339.
Зайцева 3. Приват-доцентство і проблеми українознавства в
університетських курсах на зламі ХІХ – ХХ ст. Четвертий конгрес
україністів. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч.2. XX ст. – Одеса,
Київ, Львів, 1999 – С. 158 – 159.
Попова Т. Алексей Маркевич. Історіографічні дослідження в Україні.
Визначні постаті української історіографії. Вип. 12. К., 2003. – С. 121.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
