Реферат з українознавства
Українці про сім’ю, рід і родинне виховання
З ДАВНІХ-ДАВЕН серед українців виник і утвердився погляд на сім’ю і рід
як на святиню, а на виховання дітей — як на святий обов’язок батьків.
Тому ці, як і всі інші особливо важливі об’єкти, в наших предків мали
свої опікувальні божества — Рід і Рожаницю, уособлення роду, єдності
нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського
роду. Обидва божества йшли безпосередньо за головними слов’янськими
богами — богом грому і блискавки Перуном, сонця і світла — Дажбогом,
неба — Сварогом, вогню — Хорсом.
Не буде перебільшенням сказати, що поруч із божественим культом Сонця,
Неба, Води, Землі, Хліба в свідомості нашого народу віками живе культ
Матері, Сім’ї, Роду, і це успадковується з покоління в покоління. Рід
мав свої традиції, шанував своїх предків, і в цій пошані виховував
молоде покоління. Коли народжувалася дитина, її у зв’язок роду приймали
окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким
об’єднували молоду пару з двох родів. Живучість цих обрядів, головні
елементи яких збереглися у звичаях українців і донині, засвідчує
особливо важливе значення їх для соціальної педагогіки. Впливова дія
народних традицій повністю зливається з самою сутністю української
етнопедагогіки, зокрема її гуманістичним спрямуванням, націленим на
маніфестування вічності життя і нерозривної спадкоємності духовних
надбань мертвих, живих і ненароджених поколінь. Силу її
психолого-педагогічного механізму з глибокою проникливістю показав
Михайло Коцюбинський у своїй знаменитій повісті «Тіні забутих предків».
Саме слово «сім’я» у щоденному спілкуванні українців репрезентує шлюбне
подружжя (чоловіка й жінку), дітей та інших близьких родичів, які живуть
разом. Велич і краса її підносяться аж до небес як ознака особливого
авторитету й ролі в житті кожної людини засобами такого, наприклад,
персоніфікованого образу:
А в тім саду три теремки:
У першому — красне сонце,
У другому — ясен місяць,
А в третьому — дрібні зірки.
Ясен місяць — пан господар,
Красне сонце — жона його,
Дрібні зірки — його дітки.
Повне щастя людини без сім’ї, без домашнього затишку немислиме.
Саме тому таку ідею проголошує одна з відомих українських народних
пісень:
У сусіда хата біла,
У сусіда жінка мила,
А у мене ні хатинки
Нема щастя, нема жінки.
Цю думку стверджують також народні афоризми: «Без сім’ї нема щастя
на землі», «З родини йде життя людини».
Погляди на сім’ю в українців тісно пов’язані з оцінкою роду — кровної і
свояцької єдності ряду поколінь, які генетично походять від одного
предка, усіх родичів, рідних. А звідси й поширені серед народу стійкі
вислови типу: «вести рід», «з роду до роду», «від роду в рід» — у всіх
поколіннях, з покоління в покоління, від батьків до дітей; «з самого
роду» — від народження. Коли комусь судилося щось від народження,
кажуть: «Так на роду написано». Одиноку людину, яка не має ні батьків,
ані родичів, характеризують: «ні роду, ні племені», «ні роду, ні плоду».
Коли ж хтось дуже схожий на кого-небудь зовнішністю, звичками та
манерами, зауважують: «Один рід, один плід». Цим засвідчується розуміння
ролі спадковості, чи, як тепер прийнято тлумачити, збереження
генетичного коду.
Народних афоризмів, що відображають інституцію роду й сім’ї, в
українському фольклорі дуже багато. І всі вони, як правило, наголошують
на важливості роду й родинних зв’язків у житті кожної людини: «Який рід,
такий плід», «Яке коріння, таке й насіння». Ряд їх переходить до значно
ширших узагальнень: «Від роду — до народу», «Без роду немає народу».
Закликами до вшанування роду, до єдності з ним, радістю родинній злуці й
тугою за нею пройнято чимало українських народних пісень. «Роде мій
красний, роде мій прекрасний!» — часто проголошується в них. І з
задоволенням зазначається:
З’їжджається рід до роду
На любу розмову.
Звичайно, увага й повага до сім’ї до роду не приходить сама собою. Її
треба виховувати. Це і є той природний, надійний шлях, яким дитина
змалку усвідомлює свою приналежність до родини, роду, а через них — до
рідного народу, української нації. Тож особлива виховна місія батьків
культивується такими повчальними словами педагогічної мудрості нашого
народу: «Умів дитину породити, умій і навчити», «Батько не той, хто
породив, а той, хто спорядив», «Не та мати, що породила, а та, що
виховала».
Добрі ті родинні стосунки, що грунтуються на взаємній чесності, щирості,
доброзичливості, людській порядності. Звідси й поради: «Свого
доправляйся, роду не цурайся», «Хто роду відречеться, того й рід
відрече». Будь-яка фальш, навіть найменша, тут неприпустима. Очевидно,
проти цього й спрямовані застереження: «Не трать ходу до поганого роду»,
іронізування: «Рідня — десята вода на киселі», «Близька рідня: на одному
сонці онучі сушили», розчарування: «Великий рід, та ніде голови
прихилити» і висновки: «Краще близький сусіда, ніж далекий родич».
Українська педагогічна мудрість закликає долати всілякі родинні незгоди
й негаразди—якщо вже не виходить для дорослих, то хоча б задля дітей.
Саме таку ідею утверджує народна пісня «Ой у броду, броду пили гуси
воду». Розбагатілим братам, які загордились і цураються свого роду,
своєї рідної сестри, не хочуть до неї, убогої, в гості прийти, вона
відповідає:
— Брати ж мої, брати,
дорогії квіти,
Як ви самі не прийдете,
присилайте діти!
Знання свого родоводу — традиційна вимога української етнопедагогіки. І
ця вимога не тільки декларувалась, а й неухильно виконувалась.
Упевненість «Нема в світі, як родина, то вам скаже і дитина» хіба не
підтверджує це? Підтримувати родину означає, перш за все, берегти честь
свого народу, його високий авторитет, радувати свій рід гарною
поведінкою. Така риса вироблялася в дитини у контексті самого родинного
життя, на основі щоденних справ і спостережень.
Вище ми зазначали піднесення в уяві українців роду аж до небес та
обожнювання його, на що зорієнтовувалися діти та молодь. Але не менш
важливими були й справи земні. Дитина змалку щоденно вбирала душею тепло
любові батька й матері, ласку дідусів і бабусь, піклування старших
братів і сестер, увагу родичів, про сім’ю, рідних, народні вислови на цю
тему. Сутність родових відносин розкривається у дитячому фольклорі часто
через образи навколишньої природи, персоніфіковано, що дуже імпонує
уяві, розуму й серцю дітей, а тому легко запам’ятовується. І не дивно,
що колена українська дитина знає напам’ять і охоче декламує, скажімо,
такий віршик, як «Ходить гарбуз по городу»:
Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
— Ой чи живі, чи здорові,
Всі родичі гарбузові?
Прекрасним засобом прояву уваги до сім’ї, роду, предків є національні
звичаї і традиції. Це, зокрема, традиційні храмові свята, коли сходиться
разом з дітьми й сідає за святковий стіл уся родина. Це і збереження,
умноження й передача від покоління до покоління родинних реліквій. Це
фотокартки родичів у хаті на стіні, прикрашені вишитими рушниками, або
сімейні фотоальбоми.
А скільки уваги до сім’ї й роду спостерігаємо в українській святковій
обрядовості! Так, напередодні Різдва Христового українці ставлять на
почесному місці біля столу Дідуха — сніп — як символ далекого предка з
надією, що цей родоначальник пращур посприяє, аби сім’я мала хліб і
статки, радісне життя. Для дітей цей символічний образ дорогий іще й
тим, що винагороджує за гарну поведінку подарунками. Найчастіше це різні
ласощі, які батьки заздалегідь приготувати.
Посеред столу на Різдвяні свята українці ставили Деревце, зроблене із
золотистих стебел і колосся пшениці, як уособлення Древа Життя, сім’ї,
мудрості, вічності людського роду й життя на землі. А оскільки Деревце
обвішували різними прикрасами, то воно символізувало ще й родинну
радість і добробут. Витвір цей — дуже гарний, філігранний — репрезентує
красу праці українських дівчат-рукомесниць. Його робили, ставили й
прикрашали дівчата, особливо ті, що, як кажуть, на виданні. Звичай цей
теж символічний. Дівчина, по-перше, демонструвала перед майбутніми
женихами свою майстерність і вміння створювати домашній затишок та
святковий настрій. По-друге, тут був смисл іще глибший: символізувалися
плодючість і продовження роду. Адже кожна дівчина — це потенційна
дружина, мати своїх дітей. До речі, звичай ставити Дідуха й Деревце
подекуди зберігся на Україні й до нині. Живе він і в народній уяві.
Згадаймо хоча б дитячий віршик:
От ялинка, деревце,
На тобі і те, і се,
Щоб ти гарною була
І, як квітка, розцвіла!
До речі, традиція ставити ялинку не українська, а запозичена.
Характерною національною рисою українців є любовне ставлення до природи.
Тож не могли вони в силу цієї своєї чудової ознаки вигадати такий
жорстокий звичай, коли задля короткої втіхи під Новоріччя вирубують, а
потім викидають тисячі, мільйони хвойних дерев. То чому б не повернути
по всій Україні цей наш давній, чудовий національний звичай ставити
рукотворне Деревце? Скільки було б врятовано молодих і струнких ялинок
та смерічок! Як би збагатилась і прикрасилась від цього природа нашої
української землі! А багатства і краси їй ніколи не бракувало.
Студенти, з якими я працюю,— майбутні вихователі дитячих садків і
вчителі початкових класів — з гуманних спонукань у ставленні до природи
протягом останніх років вели роз’яснювальну роботу серед населення (і
словесно, і влаштуванням показових виставок) щодо заміни ялинок
композиціями з хвойних гілок і різних прикрас. Але помітного успіху це
не дало, що знову підтверджує: перевершити винайдене народом дуже важко.
Тож візьмімо на озброєння в охороні наших лісів те, що віками
застосовував наш народ,— традиційне українське Деревце.
У плеканні історичної пам’яті наших дітей, у виробленні пошанівного
ставлення до роду, сім’ї чимале значення має також живе спілкування з
ними в родинному колі у формі бесід та розповідей про наших пращурів,
історію українського народу, рідного краю, села чи міста. Але щоб
успішно діяти, самому вихователеві треба все добре знати — це аксіома.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
