.

Український театр початку XX ст. і виховна концепція Симона Петлюри (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1027 18513
Скачать документ

Реферат

не тему:

Український театр початку XX ст. і виховна концепція Симона Петлюри

Сучасні тенденції розвитку української мистецтвознавчої думки,
формування основних засад мистецької, зокрема театральної педагогіки,
нерідко проблематизуються з огляду відсутності досвіду вивчення
підходів, які склалися у мистецькій практиці минулих часів. Сучасним
мистецтвознавцям, педагогам мистецьких навчальних закладів доволі часто
бракує ґрунтовних знань, які б у багатьох питаннях допомагали
розв’язувати й усувати кризовий стан новітніх підходів до становлення
сучасної української театрально-мистецької педагогіки та українського
театру в цілому.

Початок XX ст. засяяв сузір’ям видатних постатей, що відзначалися
ознаками універсалізму та різностороннього підходу до
суспільно-громадської активності. М.Старицький і І.Франко, М.Грушевський
і В.Винниченко, Г.Хоткевич і І.Огієнко, навіть цей далеко не повний
перелік імен носіїв української національної ідеї говорить про барвисте
ґроно подвижників, талант яких різносторонньо проявився у багатьох
напрямах і сферах: література, музичне виконавство, театр, живопис,
мистецька критика, політика, педагогічна робота, державницька
діяльність, просвітництво тощо.

До цієї ж плеяди славетних постатей українства кінця XIX початку XX ст.
належить і легендарний Симон Петлюра, ім’я якого, за умов браку повноти
інформації, нерідко асоціюється у кращому випадку з уривчастими
відомостями про його державницьку діяльність, зокрема, з організацією
Збройних Сил України, роботою на посаді голови Директорії УНР чи отамана
Військ УНР, а у гіршому – лише з антисемітськими бійнями, доволі
міфологізованими більшовиками.

Поряд із цим, різностороння обізнаність С.Петлюри у питаннях державного
будівництва є малознаною з погляду на його мистецько-критичну спадщину.
Громадсько-політичний акцент великого українця був завжди присутній у
періодичних виданнях «Вільна Україна», «Слово», «Украинская жизнь» та
інших, де він був безпосереднім дописувачем, кореспондентом, редактором,
і саме ці друковані видання відіграли помітну роль у тогочасному Києві
та Москві в утвердженні ідеї українського державотворення, виховання
національної свідомості та самосвідомості нашого народу.

Проте ще менш відомою є культурознавча та мистецько-критична сторінка
публіцистичного доробку діяча. Серед цього спадку особливе місце
займають праці, присвячені питанню становлення, осмислення і перспектив
розвитку українського театру початку XX ст. І це не дивно, адже саме
театральна сцена того часу була своєрідним дзеркалом, у якому
відображалося життя українців, їхні сподівання на кращу долю,
морально-естетичні ідеали народного менталітету, притаманного часові.

Український драматичний театр початку XX століття можна охарактеризувати
двома головними прикметами, які випливали з історичних реалій, що
склалися в українській культурі того часу. Передовсім це був театр
багатющого досвіду просвітницької діяльності в утвердженні та збереженні
української літературної мови, популяризації національної драматургії,
основ національної акторської та режисерської школи, а, по-друге, – це
був театр найбільш гнаний та заборонений імперсько-шовіністичною
системою Росії.

У першій прикметі ми маємо справжнє суцвіття постатей корифеїв, заслуга
яких – у становленні та розвитку українського національного театрального
мистецтва: М.Кропивницький, М.Старицький, М.Садовський,
І.Карпенко-Карий, П.Саксаганський, М.Заньковецька, Г.Борисоглібська,
Т.Бачинська, І.Гриневецький, К.Рубчакова та нескінченна галерея
портретів та імен інших, які своїм життєвим та мистецьким подвигом
навіки уславили театр України у світовому просторі.

Друга ознака – це, радше, свідчення незнищенності національного духу
українців, бо хтозна, чи якийсь народ у тогочасних утисках російської
імперії зумів би так високо піднести прапор своєї культури як символ
плідного поступу за відсутності найелементарніших умов існування.

Із появою Ємського указу, що був підписаний Олександром II і вийшов 18
травня 1876 року, а згодом і роз’яснення до нього ( від 16 жовтня 1881
року), практично перекреслювалось саме поняття будь-чого українського у
будь-яких виявах, вимірах і сферах. Так, заборонялися постановки п’єс
українською мовою, недопускалися й переклади українською мовою будь-яких
зразків зарубіжної драматургії, а з того, що дозволялося, вилучалися
такі слова як: «козак», «українець», «українське», «запорожець»,
словосполучення, на кшталт «рідний край» тощо. Та навіть при отриманні
спеціального дозволу генерал-губернатора на постановку п’єси українською
мовою в один вечір із нею мала ставитися п’єса російськомовна, за чим
суворо стежили урядові прислужники й жандарми.

Напевне за таких умов театральна культура будь-якого поневоленого народу
просто припинила б своє існування. Та завдяки саме таким високосвідомим
діячам українського театрального мистецтва того часу, як
М.Кропивницький, М.Старицький, М.Садовський, П.Саксаганський,
І.Карпенко-Карий, а в Західній Україні – Ю. Лаврівський, Омелян та
Теофіл Бачинські театр в Україні періоду кінця XIX початку XX століття
став справді професійним явищем у духовній культурі українського народу.

Проте не тільки згадані вище корифеї сцени характеризували мистецький
стан української театральної школи початку XX ст. як стан високої
художньої проби. Театральні трупи Г.Деркача, Д.Гайдамаки,
Л.Теплинського, А.Шатківського стали помітним явищем в історії
українського театру свого часу. Так, скажімо, трупа останнього
(А.Шатківського), за оцінкою тодішньої преси, отримала широке визнання
під час гастролей у містах Росії: Симбірську, Самарі, Астрахані та
Західної Європи: Гельінгфорсі, Копенгагені, Лондоні, Берліні, Відні,
Варшаві, Празі та ряду інших /4 д/.

Чимало критичних відгуків ми знаходимо на сторінках журналу про трупу
під орудою О.Суслова, про яку український театрознавець Е.Хлібцевич
писав: «За акторським складом трупа Суслова була однією з сильніших
серед інших театральних колективів» /5/. Цю думку підтверджує
критик-сучасник на сторінках журналу «Театрал» про гастролі трупи під
керівництвом О.Суслова в січні 1896 року – «Таких зборів, які отримали
малороси в Єльці, вони не пам’ятають. Дано всього 8 рядових спектаклів:
«Назар Стодоля», «Нещасне кохання», «Сорочинський ярмарок», «Ніч під
Івана Купала», «Пилип Музика», «Помста», «Золоті кайдани», «Циганка Аза»
/3 е/. Цьому успіху передували гастролі в м. Тверь, про які автор
пише:«… добрий успіх, бо добрий ансамбль» /3 д/.

Про тріумфальні гастролі трупи О.Суслова в м. Єльці пише критик іншого
журналу: «Були дні, коли весь театр був буквально переповнений, не
тільки всі місця були зайняті, але й коридори і проходи між кріслами» /3
з/.

Успіх театру О.Суслова був настільки великим, що в цього ж року колектив
змушений був повторити свій приїзд Санкт-Петербурга, де на сцені
Єкатеринського театру розпочав виступи 23 листопада, як і в попередній
раз, тими ж виставами, знову натхненний опис того, що відбулося на
сцені: «… публіки не було кінця, коли оркестр заграв традиційний гопак
диким завзяттям та тупанням затанцювали сини України … дуже привітно
зустрічала українських гостей і з великою експансивністю плескала їх
виконанню». Автор особливо відзначав гру акторів Манько, Колупицького,
Грудинського, Заславської, Квітко /3 д/.

Як режисер О.Суслов належав до непересічних постатей в історії
українського театру початку XX століття. Його творчий пошук набирав
нерідко суперечливого характеру для мистецьких традицій свого часу, які
подекуди ототожнювалися з застійним традиціоналізмом або виразним
консерватизмом. Доказом цьому є постановка «Ревізора» М.Гоголя
українською мовою на сцені театру Комісаржєвського. З цієї нагоди журнал
дав своє бачення даного явища: «Ревізор» українською мовою у постановці
О.З.Суслова йде, всупереч попереднім заповіданням, з незмінним успіхом.
Перш за все, у даний час для всіх зовсім очевидно, що постановка комедії
Гоголя українською мовою не являє собою нічого неприродного» /4 а/.

Jраїнської трупи під орудою п.Матусина в містечку Белеві Тульської
губернії, де було дано п’ять вистав при повних зборах /3 в/. 27 квітня
цього ж року ця трупа з великим успіхом гастролювала на сцені залу
земської управи в м.Мінську, де з-поміж інших вистав був виставлений
«Запорожець за Дунаєм» успіх якого був настільки великим, що через
значну кількість глядачів наступні вистави перенесли до літнього саду,
оскільки запропонована зала не могла вмістити всіх бажаючих /3 а/.

Ще одна маловідома театральна трупа під орудою Івася Мороза, яка у
вересні 1895 року гастролювала у м.Воронежі. Складалась вона з десяти
чоловік і мала пристойний успіх, правда з невеличким додатком автора
публікації – «… внаслідок відсутності в місті яких-небудь інших
розваг…» /З і/.

У квітні місяці у м.Слав’янську гастролювала українська трупа під орудою
В.І.Захаренка. У журналі наголошувалось, що склад цього колективу
молодий, але через холодну та дощову погоду глядач не виявив особливої
зацікавленості у пропонованих виступах /3 а/.

Великим успіхом у глядача користувалися гастролі української трупи під
орудою п.Витвицького у м.Пскові, де особливо відзначаються вистави: «Ох,
не ходи, Грицю, та на вечорниці» та. «Дай серцю волю, заведе в неволю»
/3 г/.

Як бачимо, ці невеличкі повідомлення дають нам хоч і скупу, але все ж
небезпідставну уяву про те, що кінець XIX століття у театральному
мистецтві України був представлений не тільки вищезгаданими корифеями, а
й митцями, про яких ми сьогодні майже нічого не знаємо, однак вони
скромно творили свій мистецький подвиг в ім’я національного театру.

Звичайно, що всі ці події, які набрали особливого розвитку на
українській театральній сцені на початку XX століття, не могли пройти
повз мистецько-публіцистичну увагу Симона Петлюри, політична і
громадсько-суспільна вага якого зростала з початком творення нової доби
в українській історії.

Так, у 1908 році по всій Україні та на багатьох театральних сценах Росії
пройшли ювілейні урочистості, присвячені сценічній діяльності видатної
української актриси М.Заньковецької. її бенефіс проходив 15 січня 1908
року на сцені театру Грамотності у місті Києві. Журнал «Театр и
искусство» так описує цю подію: «Театр маяв національними костюмами.
Стрічки-ленти, вінки горіли серед козацьких кунтушів і старовинного
українського одіяння… Ця ж картина і на підмостках – альбом
«громадянство города Миргорода», було прислано 200 телеграм» /4 д/.

Взагалі бенефіс М.К.Заньковецької був настільки яскравим і колоритним,
що за своєю грандіозністю перевищив «всі пам’ятні киянами ювілеї
сценічних і громадських діячів» /4 б/.

Слід зазначити, що на сторінках цього провідного театрознавчого журналу
Росії можна знайти і немало критичних роздумів про стан українського
театрального мистецтва, яке в творчості багатьох митців того часу не
було позбавлене елементу сентиментальності, на який багатьма
театральними діячами робилася ставка в досягненні успіху в публіки.

Своєрідним відгуком на значущу подію в житті українського театру стала
стаття Симона Петлюри «До ювілею М.К.Заньковецької». Автор, справедливо
перераховуючи заслуги артистки перед українським театром, слушно називає
її «величчю української сцени» /2/. Поряд із цим, він зупиняється на
основних проблемах сучасного українського театрального руху, який, на
думку автора, вимагає підняття загальної культури актора, його
освіченості й переконливості у впливі на глядача. Саме наявність таких
постатей як Марія Заньковецька є «світочем» для багатьох починань, на
який повинна орієнтуватися «різношерстна» традиція української сцени
/2/.

Саме у цій праці було окреслено перші ознаки реформи українського
театру, створення виховної концепції української драматургічної школи,
яка б базувалася на ґрунтовних засадах розвитку нових педагогічних
підходів у створенні сучасного українського театрального мистецтва.

Цікавою з огляду критичної оцінки українського театру початку XX
століття є стаття С.В.Петлюри під назвою «Письма про українську сцену»
/4 г/. У ній автор пропонує здійснити кардинальну реформу українського
театру, яка б полягала у трьох основних виховних напрямах: 1. Підняття
загальнокультурного рівня актора. 2. Вирішення репертуарної проблеми
сучасних театрів шляхом відбору до нього лишень найкращих творів
українських авторів та широкого введення кращих зразків перекладної
драматургії. 3.Створення української національної драматургічної школи.

Та, на жаль, як зазначає автор, «українські сценічні діячі йдуть
назустріч цим суспільним вимогам зі швидкістю старовинної «чумацької
валки», не проявляючи ні активної ініціативи, ні бажаної швидкості» /4
г/.

Не дивлячись на те, що в Києві уже діяла драматургічна школа під орудою
п.Старицької, автор обґрунтовує свій погляд на незадовільний стан
підготовки її випускників: «Вони повинні пам’ятати, що сучасна
українська сцена є вже пережиток, анахронізм, явище, у всякому випадку,
яке несе саме в собі фермент розкладу і смерті, її місце повинна зайняти
нова сцена, з новими силами, з новими свідомими і теоретично
підготовленими творцями нового українського сценічного мистецтва.
Українська драма «з піснями і танцями» як необхідним своїм атрибутом, з
«коханцями» і сотнями смертей відходить в царину минулого, поступово
вступаючи місце драмі з більш глибоким змістом, для розуміння і
сценічної інтерпретації якої необхідні … і загальний розвиток акторів
/4г/.

Здається, коментарі тут зайві, бо цілу низку сентенцій, висловлених
автором, можна було б сміливо повторити і щодо деяких сучасних
професійних українських театрів, які з тим же надбанням «сценічного
анахронізму» вступили уже в початок XXI століття.

У першому напрямі висунутої концепції автор вбачає першопричину низького
рівня акторських інтерпретацій у недостатності загальноосвітнього багажу
актора. На його думку підняти загальний рівень театрального мистецтва
можна тільки навчанням.

У другому напрямі вбачається вболівання за рівнем репертуару, що
невід’ємно пов’язано з низькою якістю автури драматичних творів.
«Дешевий репертуар» не може виховувати високі морально-естетичні якості
у глядача, – дає зрозуміти автор.

Нарешті, два наведені вище чинники можуть бути зреалізованими на
практиці лише за умови наявності професійно розвинутої національної
драматургічної школи з сучасними методами викладання та добірним
викладацьким складом.

Наголошування С.Петлюрою на важливості й необхідності розв’язання
проблем освітнього рівня актора, репертуарні низькопробності та
створення необхідних професійних засад української драматургічної школи
є настільки значущими, змістовними й своєчасними, що з відтином часу
майже у сто років від виходу даної праці у світ ці думки досіне
втрачають своєї актуальності. Адже наступний етап у розвитку
українського театру, відображений у діяльності Г.Хоткевича, О.Загарова,
а згодом і Л. Курбаса, у багатьох своїх проявах ґрунтувався саме на
зазначених чітко сформульованих триєдиних засадах виховання як актора
так і театрального середовища в цілому.

Звичайно, у думках, висловлених С.Петлюрою, ми повинні вбачати,
найперше, основні напрями, які дають підстави для створення новітніх
театрально-педагогічних методик розвитку жанру, комплексного виховання
актора-професіонала та літературно-драматичного арсеналу, що через низку
об’єктивних історичних колізій все ж таки вивело феномен українського
театру на обрії державного й професійного становлення.

Як бачимо, виховна концепція Симона Петлюри щодо стану й реформування
сучасного йому театрального життя є цілком слушною й неподрібненою у
своєму змісті. Кожна засада чітко визначена й виокремлена автором, а
тому є своєрідною міні-програмою для сучасного розвитку театральної
культури української держави третього тисячоліття.

Література

Гунчак Т. Петлюра. Енциклопедія українознавства у 10 т. – Львів, НТШ,
1996. – Т. 6. – С.2029 – 2030.

Петлюра С. Статті, листи, документи. – Нью-Йорк, 1956. – С.157.

Театрал //1895 (а) ч. 19 6 – 27., (б) ч. 32. С.338.,(в) ч.32. С. 339.,
ч. 41. С. 327. (д) ч. 57. С 381. (е) ч.57. С 382., (з) ч. 57. С.362.,
(і) ч. 85. С.27.

Театр и искусство //1908. – (а) ч.2. С.27., (б) ч.С.15., (в) ч.9.
С.338., (г) ч.ІІ. С.199., (д) ч.32. С.67., (е)ч. 47. С.28.

Хлібцевич Є. Український драматичний театр у 2-х т. – К.: Наук, думка,
1967. – Т1. – С.390.

Єлісовенко (О.П. Вітчизняний театр XIX століття// Актуальні проблеми
історії, теорії та практики художньої культури: 36. наук, праць у 2-х
частинах. – Ч.І. – Вип. ІV – V. – К., 2000. – С. 145 – 153.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020