.

Український народний одяг: сорочка, шапка (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 7652
Скачать документ

Реферат з українознавства

Український народний одяг: сорочка, шапка

ЧОЛОВІЧА СОРОЧКА

Стародавні слов’яни, наші предки, що жили на території сучасної України,
носили довгі, по коліна або й нижче колін, білі полотняні сорочки. Таку
сорочку одягали безпосередньо на тіло і завжди поверх штанів “на
випуск”. Навколо низенького стоячого комірця така сорочка мала багато
зборів. Розріз був посередині грудей. Рукава на чохлах і теж зібрані в
збори. Цей старослов’янський тип чоловічої сорочки зберігся ще й досі в
українському населенні Карпат. На всій іншій українські території такий
тип сорочки давно вже вийшов з моди і залишився тільки в народній
пам’яті в формі жартівливих пісень, як ось:

Ой, я свого чоловіка нарядила паном;

Сорочина по коліна підв’язана валом…

За винятком Карпат та ще північно-західньої частини Полісся, в Україні
тепер поширений інший тип чоловічої сорочки, що вже скрізь відомий під
назвою “українська сорочка”. Така сорочка теж шиється з білого полотна,
але вона вже значно коротша і при ношенні завжди вбирається в штани.
Звичай вбирати сорочку в штани є спільний всім степовим народам і, як
пише Хведір Вовк 6, був запозичений від південно-східніх сусідів, а
через це таку сорочку ще називають степовою.

Комірець української сорочки низенький, переважно стоячий, так званий
“чумарочний”; тільки на західньому Поділлі та на Волині часто
зустрічаються і відкладні комірці. Розріз української сорочки припадає
посередині грудей. Виняток становлять тільки чоловічі сорочки
Лемківщини, що мають розріз з заду, проти потилиці.

У матеріялах монографічного вивчення села Старосілля на Чернігівщині за
роки 1922-23 про чоловічу сорочку записано таке: “Давній тип сорочки має
пазуху посередині на грудях, з низьким стоячим коміром, з петельками для
застіжки, та з чохлами на рукавах. Новіший тип сорочки має вишиту
маніжку та комір, що за-стібується на ґудзики з лівого боку” 7.

Щодо застіжок, то на Київщині та на Чернігівщині їх роблять з чорного
шовкового Іпнурочка, а в степу і на Поділлі – це здебільшого червона або
синя стрічка. На схилах середніх Карпат замість стрічки, чи шнурочка,
чоловіки та парубки вживають “шпоньки” – це кругла оздоба з люстерком
або якимось образком.

Рукава нової української сорочки з стоячим комірцем широко відкриті, а
там де шиють відкладні комірці, рукава збираються в чохли. Комір
чоловічої сорочки звичайно буває вишитий сірими, чорними, або синіми і
червоними нитками. Маніжка та кінці рукавів теж вишиті, але вже іншим
візерунком ніж комірець.

Старі люди носять сорочки або зовсім не вишиті, або тільки невеличкі
мережки на маніжці та на рукавах. Заполоч, якщо і вживається, то тільки
на комірець і то небагато.

Мабуть, чи не найкраще є розвинене мистецтво вишивати чоловічі сорочки
на Київщині та на Полтавщині. Гарно вишивають і на захід-ньому Поділлі;
тут вживається багато яскравих кольорів, а найчастіше чотири: червоний,
синій, жовтий та зелений. В степовій частині України, а зокрема на
Херсонщині та Січеславщині часто зустрічаються сорочки з широкою
маніжкою, що вишита лише одними чорними нитками. Київщина, Полтавщина та
Чернігівщина найчастіше вживають для маніжок чоловічої сорочки червону
та синю заполоч.

На Закарпатті чоловіча сорочка називається “кошуля” – це стародавня
загальнослов’янська назва, що ще затрималась у поляків, сербів та в
наших мешканців Карпат. Закарпатська кошуля завжди шиється з стоячим
коміром. Комір, маніжка та кінці рукавів, а також і долішній край
сорочки вишиті червоними і чорними нитками. В деяких місцевостях, як ось
в Ясині, рукава трохи нижче пліч оздоблюється широкими вишитими
“вуставками”. Носиться така кошуля поверх штанів і підперізується
куша-ком, що досить гарно сплетений з різнокольорових вовняних ниток.
Зав’язується кушак з лівого боку. Гуцули підперізують сорочку широким
шкіряним чересом.

Як уже згадувалось вище, українська сорочка шиється тільки з білого
полотна.

Національний характер білої сорочки підкреслюється в багатьох народніх
приповідках, як ось.

“К Великодню сорочка хоч і лихенька, аби біленька”;

“Як неділя, то й сорочка біла”;

“Як мати рідненька, то й сорочка біленька”;

“Перша Пречиста любить паляницю м’якеньку, а друга – сорочку біленьку”.

У відміну від українців росіяни захоплюються кольоровими, а найбільше
червоними сорочками. Звичай носити кольорову сорочку москалі запозичили
від татар.

Щодо крою, то чоловічі сорочки бувають з уставками і стрілками. Сорочка
з уставкою (схема 6) відрізняється від жіночої сорочки такого ж крою
лише меншою довжиною та стриманішою орнаментацією. Стрілкова сорочка
(схема 7) має станок так само призбираний біля коміра, але замість
уставки, має трикутній клин, розширений до коміра. Цей клин – “стрілка”
призбирується разом із станком. Стрілку накриває вишивана смужка полотна
завширшки від 2 до 4 см. До стрілкових сорочок належить і лемківська
сорочка з розпіркою ззаду. Варіянтом стрілкової сорочки е сорочка з
“настьолами” (схема 8). В ній смужка тканини – настьол роздвоюється від
середини й обрамляє призбирану біля коміра стрілку з обох боків.

Західньополтавський варіянт стрілкової сорочки шиється трохи інакше
(схема 9). Стрілки являють собою повний квадрат (як уставка) і
накривають розходження передньої та задньої пілок станка сорочки.
Стрілкова сорочка поширена і в Білорусі, а з деякими відмінами і в
Прибалтиці.

Чоловіча сорочка без зборів (крій вперекидку) поширена на півдні України
під назвою “чумачки”. Ця сорочка шиється вільно, з симетричним
розташуванням швів – з бочками (схема 10). На Дніпропетрівщині, в районі
порогів, така сорочка з рукавами в дві пілки завширшки мала назву
“лоцманської” (схема 11). Вишиваються ці сорочки на комірі, кінцях
рукавів, пазусі, а подекуди на місцях з’єднання станка з рукавом і
навіть вздовж всього рукава. “Курта” бойківська та закарпатська сорочка
являють собою коротенький станок 30-35 см. завдовжки, поширений
вперекидку (схема 12).

Щождо сорочки з маніжкою, то вона не мас якоїсь особливої конструкції.
Маніжка може бути пришита і до сорочки з уставками, і до чумачки, і до
сорочки міського типу 8.

ШАПКИ

В Україні існує вірування, що ходити під відкритим небом з непокритою
головою гріх для чесного чоловіка. В народі виробилося прислів’я: “Без
шапки мов злодій ходить”. За нашими звичаями ходити з непокритою головою
можна лише на похоронах та біля церкви. В хаті ж навпаки, переступаючи
поріг, треба скинути шапку.

З давен-давна чоловіче населення України носило хутряні шапки: баранячі,
або ягнячі, з видри, зайця, з куниці. Такі “хутряниці” найліпше
захищають голову від дощу та снігу, а тому й збереглися ще й досі не
тільки в Україні, а й у всіх інших слов’янських народів. В період
козаччини шапка була одною з основних частин чоловічого одягу не тільки
зимою, а й літом. Гарна шапка колись була гордістю козака, а пізніше
парубка й молодожона. “Жупан, як жупан, аби шапка добра!” – каже
жартівливе народне прислів’я.

З шапкою в’яжуться деякі народні вірування. Перед Святою вечерою на
Різдво господиня одягає чоловікову шапку на голову і обходить увесь
двір, стайні та комору, все це обкурюючи ладаном. Виконавши цей магічний
акт, жінка набуває права ввесь рік ходити простоволосою.

Відомий міжнародній сюжет про шапку-невидимку теж в’яжеться з віруванням
в магічну силу цього одягу.

З малюнків, описів і експонатів, які дійшли до нас від Запоріжжя,
бачимо, що козаки мали таку велику різноманітність шапок, що тяжко
встановити якийсь єдиний тип запорожської шапки. Дослідник українського
одягу В. С. Познанський, як пише про це Хведір Вовк 3, мав нагоду бачити
справжній запорожський шлик в селі Покровському на Катеринославщині.
Уважно розглядаючи цю рідкісну реліквію Запоріжжя, Познанський прийшов
до висновку, що цей шлик, або краще сказати, горішня його частина,
суконний мішок, що становить дно шапки і звішувався з голови, – був
справжнім голов’яним укриттям у запорожців, а висота самої шапки
змінювалася відповідно до моди або до смаку запорожця. Велика
правдоподібність цього факту, одначе, не виключає існування й o інших
типів шапок, що їх за різних часів носили запорожці, як ось
шапка-кабардинка, шапка з бобрового, рисячого, чи якогось іншого
дорогого хутра. Добрими шапками особливо любила чепуритися козацька
старшина, як про це згадують у своїх щоденниках Хоненко та Маркович.

З шапок, що вживаються і в наш час в Україні, відомі такі форми:
стовбуваті, або круглі шапки, “мазниці”, рідше трапляються “кучми”, а
найпоширеніші тепер “вухаті” шапки. Всі ці види шапок, крім останньої,
“вухатої” шапки, робляться з чорного або з сірого смушку, тобто
відповідно обробленої шкірки молодого баранця. Найкращі смушки для шапок
виходять з “випорків” – шкурок ягнят, вийнятих з утроби матки ще до
народження. Підшивку шапки роблять зі шкіри овечого черева, де вовна
найтонша.

Ще з давніх часів по всій Україні славилися решетилівські смушки. Про це
згадує і в своїх подорожніх записках німець Гільденштет, що подорожував
по Україні в році 1774-му. Він пише: “… славні тутешні завивані
смушкові шкурки на цілій Україні вживаються для виробу шапок. Сотня
таких шкірок у Ромнах продається тепер по 60-70 карбованців, раніше по
ЗО карб.”. Кінчаючи писати про смушки, цей німець додає: “вони
визначаються особливо гарним виглядом” 4.

Стовбуваті шапки шиються високими і майже конічної форми. Така форма
шапок розповсюджена переважно на Поділлі, а найбільше на Винниччині та
Брацлавщині. Крім того, стовбуваті шапки були колись поширені в степовій
частині України, як ось на Січеславщині, Хер-сонщині й Таврії. Круглі
шапки мають форму циліндра, що трохи вищий ніж ширший, з випуклим або
плескатим дном, іноді суконним, а найчастіше смушковим. Ця форма шапок
розповсюджена на Чернігівщині, Полтавщині та частково на Київщині. Серед
круглих шапок є особливий вид шапки, що називається “сива шапка” – зшита
з сірих молодих “випорків”. Це найкраща і найдорожча з усіх українських
шапок нашого часу. Сиві шапки відомі по всій Україні, але найбільше
розповсюджені в самому Києві, на Київщині та на Полтавщині.

“Мазниці” – це чорні баранячі шапки з суконним дном. У горішній частині
ця шапка має з боку невеличкий розріз, з якого визирає кольорова,
здебільшого червона стрічка. Форма шапки є циліндрична, але через отой
розріз вона здається вгорі трохи ширша, ніж унизу. Сукно для верхньої
частини денця вживається, звичайно, синього або зеленого кольору.
“Мазниці” розповсюджені на північному Поділлі, Волині, Холмщині та в
районі міста Люблин. На півночі України, над річкою Прип’ять, в районі
містечка Петриків ще й досі збереглася старовинної форми шапка, що
називається “кучма”, або “кучомка”. Це висока, з випуклим верхом суконна
шапка, що її долішня частина, приблизно до половини висоти, обшита
хутром. Такі шапки зустрічаються на малюнках київських князів. В
Ізборнику Святослава вся родина князя і сам князь зображені в таких
шапках. В такій шапці зображений і князь Ярослав у Спасо-Нерецькому
храмі, а також багато образів святих князів Бориса і Гліба; нарешті
славнозвісна шапка Мономаха має теж форму сучасної надприп’ятської
кучми.

В останній час в Україні розповсюджені “вухаті” шапки. Ця шапка шиється
не з хутра, а з тонкого сукна, чи просто з цупкої матерії і вати. Хутром
обшивають лише долішню частину навушників і овальний виріз над чолом,
ніби пригнутий до голови дашок. Скоштувавши української зими в році
1942-му, німці й собі пошили “вухаті” шапки, але пошили їх дуже
незґрабно, з великими кролячими опушинами, що стирчали на голові як
копиця сіна.

Стародавні плетені шапки, що ще й досі подекуди збереглися на Україні,
називаються маґерками або яломками. В літературних пам’ятках ХІ-го
століття такі шалки називаються клобуками. В житії Теодосія Печерського
знаходимо таке: “І рукама своима делахуть дело, оволи копитьца плетущи й
клобуки”. ЦІ клобуки плів не тільки Теодосій, а й багато Інших ченців
Києво-Печерського монастиря.

Хведір Вовк пише, що він розпитував старих людей І від них довідався, що
ще пів століття тому селяни на Волині самі плели такі клобуки з вовни.
Робилося це так- збиту вовну клали на полотно у формі довгих пасем,
валяли їх, а потім виплітали з них шапки у формі зрізаного конуса.
Мабуть, це І був той самий спосіб, що його практикували київські ченці
ще в княжій Украші-Русі 5.

Сучасні клобуки-маґерки вже не плетуться, а шиються з грубої вовняної
тканини І досить гарно оздоблюються зеленими або червоними шнурками
Маґерки – це переважно літні шапки, бо для зими та ще й на півночі
України вони мало придатні.

Щождо солом’яних брилів, то з Історичної літератури знаємо, що вже в
Х-му столітті німці знали їх, бо в 946 році численне військо саксів мало
на своїх головах солом’яні брилі. Слов’яни ж зпрадавна були хліборобами
І, живучи в близькому сусідстві з німцями, імовірно теж вже давно
навчилися плести солому, бо брилі у нас на Україні, наприклад, це
частина одягу дуже і дуже стара. В гарячі соняшні дні влітку, а особливо
під час жнив, всі косарі та в’язальниці виходять в поле в брилях і так
робилося споконвіку.

Брилі плетуть переважно пастухи під час випасу худоби в полі; звичайно
це буває в Петрівку, коли ще житня, або пшенична солома не пересохла.
Хлопці йдуть в жито, чи пшеницю І гострим ножем ріжуть “дудалиці”, або
“стрілки” – це найдовша І найрівніша частина стебла поміж двома
останніми вузлами, рахуючи від колоса. Нарізані “дудалиці” зберігаються
в холодку І змочуються водою, щоб не пересохли. З заготовлених дудалиць
плетуть “плетінки”, чи “плетиво”. Плетиво – це довга солом’яна стрічка,
з якої вже шиється бриль.

Існує два способи плетення: в зубці й гладко, або просто. В зубці
плететься у чотири стрілки. Стрічка виходить вузенька і з одного боку
зубчаста. Бриль з зубчастої стрічки виходить кращий і міцніший, а тому й
довше носиться. Гладко, або просто плететься з семи стрілок. Це плетення
значно простіше, стрічка виходить ширша, а тому й виплітається швидше.
Бриль з простої стрічки ціниться дешевше та й носять його переважно
старі діди І малі діти.

Брилі з дуже широкими крисами часом називаються капелюхами. У
карпатських українців капелюх називається “кресаня”, хоч і саме слово
“капелюх” їм також відоме. Влітку гуцульські парубки люблять оздоблювати
свою кре-саню квітами, як про це співається в співанках:

Під гайом зелененьким ходить Миколайцю, За кресаню си зашпилив зелений
розмайцю.

Нащо тобі, мій миленький, розмаю, розмаю, Як я тобі за капелюх ружи
наламаю

Вовняні капелюхи в Україні менше поширені ніж солом’яні, але й про них
населення наших міст і сіл знає.

Кашкети та картузи з дашками, що переважно шиються з вовняної матерії, в
останній час в Україні все більше і більше поширюються, витісняючи собою
шапки, брилі та капелюхи.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020