Реферат на тему:
Український народний календар
Як з`явився календар?
Потреба виміряти час виникла в людей уже в глибоку давнину.
Перші календарі з`явилися багато тисяч літ тому на світанку людської
цивілізації.
Люди навчилися вимірювати відрізки часу, зіставляти їх з
явищами, що
періодично повторювалися ( зміна дня і ночі, зміна фаз Місяця,
зміна пір року ). Без застосування одиниць виміру часу люди не
змогли б існувати,
спілкуватися між собою, займатися торгівлею, землеробством. Спочатку
від-
лік часу був примітивним, та з розвитком культури, зі зростанням
практик-них потреб людей календарі удосконалювалися, з`явилися такі
поняття, як
рік, місяць, тиждень.
Колись кожне плем`я, кожне місто, кожна держава створювали свої
власні
календарі, по-різному укладені з діб, місяців і років. З`явилися
місячні, місяч-
но–сонячні, сонячні календарі. Близько двох з половиною тисяч
років до нашої ери місячним календарем користувалися шумери
( стародавній народ, що жив близько 3000 тис. років до нашої ери на
території сучасного Іраку ). Місячно–сонячним календарем у глибоку
давнину користувалися народи Китаю та Індії. Сьогодні всі
народи світу користуються соняч-ним календарем, успадкованим від
стародавніх римлян.
Календарем заведено називати певну систему відліку великих
відріз-ків часу.
Перший римський календар ( його було прийнято в 700 році до
нашої ери ) мав десять місяців.
У цьому календарі було триста чотири дні. Незручність
виправили в 650 році нашої ери. У календарі з`явилися ще два
місяці. Одинадцятий – січень і дванадцятий – лютий.
Слово про календи
Нині нам важко обійтись без календаря. Окрім перекладних,
настінних, кишенькових, ще й користуємось електронно – годинниковим
календарем. Але чим більше послуговуємося механічною пам`яттю, тим
помітніше слабне
природно–біологічна. Вам, очевидно, доводилося завважувати, коли
люди раз у раз перепитують: „А який сьогодні день?” чи „Яке нині число?”
і тут же
забувають про це. У тому, що наша пам`ять „розлінилася” сприймати
повсяк-деннну інформацію, завинили ми самі, оскільки позбавили
природного її функціонування.
Між тим, старші люди, не користуючись будь-якими
календарями, пам`ятають майже всі народні та релігійні свята. Більшість
сільських жителів
пам`ятали чимало свят, за допомогою яких регулювалася
побутова й виробнича діяльність сільських мешканців. Ними визначали
терміни сіяння
зернових, висаджування в грунт розсади, збирання врожаю тощо. Практично
все господарське життя чітко регламентувалось
календарно-святковою
структурою.
Річний календар українців розподілено на чотири пори року. Кожна
з них
має свою систему свят. Той чи той празник, у свою чергу, відповідав
персоні- зованим покровителям, себто богам, що опікали природні дії або
явища.
Відтак сукупність первісних релігійних вірувань об`єднувалася
спільною
ідеєю – пошанівкою Сонцю та сонячним богам, боротьбою літа із
зимою, тепла з холодом, одне слово, протистоянням злих і добрих духів.
Для того щоб повніше уявити, на яких засадах створювався
народний календар, потрібно провести хоч короткий аналіз міфології.
На жаль, чіткої
структури давньослов`янських вірувань ми не маємо й досі, хоч серед
найці-кавіших розвідок вирізняються дві праці – Б. Рибакова „Язычество
древних
славян” та митрополита Іларіона „Дохристиянські вірування
українського народу”.
Первісних джерел, хоч і бракує, але і вистачає свідчень
закордонних письменників. Зокрема, грецький письменник Прокопій ( VI
ст.) писав у сво-їй книзі „Про готську війну” таке: „Єдиного бога, що
посилає блискавку, виз-
нають вони (себто мешканці Подністров`я. – В.С.) владикою всіх”. Мова,
як
ми можемо здогадатися, йде про Перуна.
Але, поряд найосновнішого владики, у вищому щабелі осідали
Сварог,
Даждьбог, Хорс, Велес ( Волос ), Стрибок, Симарегл, Мокша, Лада й
Ладо, Лель, Ярило та ін. Більш повніші відомості маємо про добу
князювання Во-
лодимира Святославовича. За його розпорядженням у Києві був
зведений пантеон найосновніших богів, про що підтверджується,
зокрема, в „Повісті
врем`яних літ”: „…і постави кумири на холму вні Двора Черемного”. На
київ-
ському Олімпі возвеличувалося шість найосновніших статуй: Перуна, Хорса,
Даждьобога, Стрибога, Симарегла та Мокші.
Кожен з них мав свою „сферу впливу”. Але згодом – парадокс
історії –
ідейний зодчий пантеону, прийнявши християнство, розпорядився
знести
створений ним же ж Олімп, а статуї повкидали в Дніпро. Нова ж
релігія, що
була тоді чужою народові, не одразу прижилася. Кілька століть
велася жорстока боротьба з дайбозькими віруваннями.
Церковні постулати того часу рясніють різноманітними
постановами й настановами, в храмах оголошуються суворі анафеми, а
церковні проповід-ники у своїх трактатах з їдким сарказмом висміюють
„поганинів” – тих, хто
дотримувався батьківських традицій. Зокрема, київський митрополит Іоанн
ІІ
(1077 – 1089) у своїх „Правилах” ремствує на те, що чорнолюд
відмовляєть-ся од причастя. Подібне зустрічаємо і в Початковому
Київському літописі, що люди „словом нарицающієся християне”, а
насправді „поганськи живу-ще”. Це ж саме засвідчує і Густинський
літопис.
Особливо суворо засуджував давню віру і народну обрядовість
відомий полеміст Іван Вишенський. Він нищівно ганьбив усі народні
свята – Коляду,
Купала, щедрівки, гойдалки на Петра і Юрія тощо. З ним
солідаризувався й
архімандрит Іоникій Галятовський. У ХVІІ столітті в „Супліці на
попа” він написав, щоб „не велів Коляди колядувати, на вулицю ходити
й на Купайла
через огонь скакати, об Клечанні заказав вінець робити і тих на вночі на
воду
носити”.
У Збірнику, що з`явився у ХVІІІ столітті, видрукувано
чимало давніх
наказів, які суворо засуджували двовір`я: „Сон толкувати і
розказувати – то
гріх”, „Де сопілки та гусла й пісні сатаниневи, там біси збираються”,
„Воро-жити чи зіллям що робити – то гріх” і т.д. Більше того, за
наказом гетьмана
Івана Скоропадського (1719) підвладна йому київська консисторія навіть
за-бороняла влаштовувати вечорниці.
Через двісті років після прийняття християнства
згадуваний нами Іоанн ІІ ремствував, що весільний обряд проводиться
за старим звичаєм – після церковного вінчання все залишається без
змін. Навіть у 1774 році Си-нод, посилаючись на розпорядження Катерини
ІІ, видав наказ, що „дійшло до відома її Імператорської Величності,
ніби в Малоросії шлюби беруть таким
чином, що після вінчання в церкві молоді, проте, розлучаються,
зостаючись
багато років у своїх хатах окремо аж до часу виконання того, що в їхній
мові і згідно з їхніми звичаями звуть весільлям… Найсвятіший
Синод наказує зобов`язати молодих підпискою, перше ніж вони вийдуть з
церкви, не розлу-чатися під загрозою кари, призначеної за перелюбство,
та щоб наказати всім
тим, що повінчані й зостаються розлучені, конче забрати своїх жінок до
своїх
хат і жити з ними супружим життям”.
Але ці чи подібні їм настанови істотно не змінили ситуації. В
обрядово-
побутовому житті селяни користувалися традиційними віруваннями.
Як
засвідчують офіційні джерела, лише в ХVІІ – ХVІІІ століттях
християнство
зуміло „опанувати ситуацію”, хоч в окремих місцях, зокрема на Поліссі,
про-
довжували існувати дайбозькі вірування.
За свідченням П. Чубинського, ще в минулому віці був у
вжиткові зви-чай „погуковщини”, згідно з яким, аби залучити селян
до церкви, дозволя-лося „погукнути в храмі”, тобто окрикнути – „подати
свій голос до Бога”.
Християнство змушене було піти на певні поступки.
Так, купальські свята пов`язані з пророком Іоанном
Хрестителем, ко-лядки і щедрівки – з Різдвом Христовим, веснянки й
гаївки – великодніми
дійствами. Тобто, створилося синтетичне поєднання двох релігій – так
зва-
ний дуалізм.
Особливо це простежується в святковій обрядовості. Кожен
релігійний
празник поза церковною відправою обростав різноманітними дійствами
до-
християнських вірувань.Усі вони, так чи інакше а стосувалися
хліборобських
уявлень. Народні свята були своєрідними календарними сторінками
річного циклу, який базувався залежно від сонцевороту та сонячної
сили. Саме це дозволяло нашим пращурам, серед яких не було,
певно, у звичному розу-мінні, астрономів і метеорологів, чітко
фіксувати зміни в природі, завбачува-ти погоду, температурні явища, їх
вплив на біологічний ритм життя. Все це чітко зафіксовано в численних
проповідниках, прикметах, загадках тощо.
Народний календар тісно пов`язаний із обрядодіями. Найповніше
вони
збереглися у піснях, що сягають глибокої давнини. Тут кожен
покровитель виконує відведену йому роль. Теж протежується в
численних проповідках,
наприклад: „Хто не посіяв до Богослова (21 квітня), той не варт доброго
сло-ва”, „На Прокопа (21 липня) має бути в полі жита копа”.
Кожне свято чітко регламентувало господарську діяльність, тому
народ-
ний календар був насамперед хліборобським. З прийняттям
християнства з`явився й новий поділ на місяці, дні та числа. Давні ж
назви місяців залиши-лися незмінними навіть із хрещенням Русі.
Доказом цього є найдавніші джерела – „Церковний соборник” з додатками
Остромирового євангелія 1056 року і Галицького євангелія 1144, а також
численні острозькі видання кінця ХVІ століття, в яких найповніше
використано традиційну народну терміново-гію. Ці та інші джерела
донесли нам первісні назви місяців. За хронологією,
яка мала місце в давнину, коли початок Нового року збігався з весною:
март–
сухий, березол; апріль – брезозол, березозол; май – травень;
іюнь – ізок, тобто коник; іюль – червень; август – зарев (
дозрівання ); сентябр – рюєн, октярбр – листопад ( падолист ); ноябр
– грудень; декабр – студень; январ – просинець; февраль – січень,
сніжен.
Ці та інші ( кожен регіон на Україні мав ще й свої
місцеві назви) на- клички відповідали характерові природи і чітко
визначали біологічну дію. Значить, задовго до впровадження
християнства і тим більше офіційної літе-ратурної структури
місяценазв, якою ми користуємось нині, наші пращури вже мали чітку
дванадцятимісячну форму річного календаря. Стосовно ж днів, то й
тут був свій відлік часу. Ми знаємо, що слово „тиждень” має давнє
коріння, як справедливо зауважує митрополит Іларіон у вже згаданій
праці,
Означало „той же день”, тобто семиденний повтор днів. Ще до
прийняття християнства дайбожичі ділили тиждень на так звані легкі (
жіночі – середа,
п`ятниця, субота і неділя ) та важкі ( чоловічі – понеділок,
вівторок, четвер) дні. Вважалося, що понеділок важкий день, тому з
нього не починали ніяких
важливих справ ( до речі, ця традиція збереглася й донині).
Про числа точних відомостей не дійшло до нашого часу, але
можливо,
що вони не відігравали особливої ролі, тому їх повністю заміняли
свята. На
Україні, як і у всій християнській Європі, давні джерела фіксують давні
позо- ви та угоди не за числами, а за празниками: на Семена, на
Дмитра, на Юрія тощо. Цей факт дозволяє зробити припущення, що чи не
кожен день мав сво-го покровителя, тобто святого, яким і регулювалися
числа. Хоч християнство
і знівелювало давній календар, але в народі користувалися
традиційними формами; багато літніх людей й дотепер визначають
свята не числами, а днями чи тижнями: „Після Спаса”, „На другому
тижні після Великого посту”.
Виникає запитання – а чи були у нас до впровадження
християнства систематизовані календарі? Археологічні розкопки
підтверджують це. 1899 року поблизу села Ромашки, що на Київщині,
віднайдено ритуальний глек, що нині зберігається в Київському
історичному музеї. Зображені на ньому сюжети довгий час являли
загадку для дослідників. Візерунки й малюнки, зигзагоподібні, немов
блискавки, лінії, квадратики та клинки, які повто-
рюються в ритмічній структурі, наштовхували багатьох вчених на думку
про те, що це орнаментальне оздоблення. Тільки Б.Рибаку, як
найавторитетнішо-му дослідникові Київської Русі, пощастило відкрити
таємницю „письма”. Він довів, що глек з розписом, який датується ІV
ст., не що інше, як стародавній слов`янський ( український) календар.
Дослідник взяв за домінанту шестигранне колесо, нанесене на
верхньому
поясі,– так званий громовий знак Перуна як найосновнішого бога в
давніх
віруваннях. Кожному верхньому малюнку, тобто святу, внизу відповідало 27
квадратиків, що уособлювали буденні дні сільськогосподарського
річного
циклу. Зіставляючи їх, можна було чітко визначити період дощів,
граду, сходження яровини, дозрівання збіжжя, збирання врожаю. Квадратики
визна-
чали числа, тому період природних дій, що зосереджувалися навколо
Перуна,
Ярила. Кожен місяць позначений малюнком у 12 прямокутних рамках.
Ця унікальна національна пам`ятка підтверджує, що наші пращури
мали
глибокі агротехнічні, астрономічні та біологічні знання, опрацьовані в
чіткій
календарній системі. Крім глиняного календаря, віднайдено чимало
дерев`я-
них. На гранчастих палицях чітко простежуються зарубки, які
відповідають
буднім дням, а хрестики, кружечки чи стилізовані вершнини – святам.
Оче-видно це були похідні календарі.
Так званий ромашківський глек-календар започатковує відлік з 2
травня. І
це не випадково: саме в цю пору активно оживає природа. Коли після
сніжної
зими розгорається весна світла, всі люди коло землі хвилюються, перед
кож-ним виникає питання, як в цьому році пройде весна,– і кожного
року весна
приходить не такою, як в минулому році, і ніколи одна весна не буває
точно
такою, як інша. Професійні фенологи простежують зміну природних
умов день у день, весна ж починається, поступовим збільшенням
освітлення, поверненням птахів і водяними потоками.
Та Новий рік, за логікою, мав би збігатися з вегетаційними
процесами – брунькуванням дерев, сокорухом, активним буянням трав і
злакових. Але з прийняттям християнства цю традицію було порушено –
новолітування пере-
несено спочатку на осінь, а згодом і на середину зими.
Сьогодні важко уточнити, яку назву мали первісні форми
літочис-лення. Сучасний термін „календар” має давньоримське
походження. Перші числа кожного місяця тоді називали „календами”.
Історія народного календаря – це спроба увібрати ввесь
аспект матері-альної і духовної культури. Цей цінний документ об`єднав
тисячолітній дос-
від українського народу. Протягом віків він удосконалювався,
доповнювався
новими формами і філософськими структурами. З упровадженням нової релі-
гії він змушений був злитися з юліанським календарем та
християнськими
святами, що безперечно, розмило його чітку структуру.
Та без первісних вірувань, оформлених у календарну
структуру, нам
неможливо уявити світогляд наших попередників.
Література
1. Історія. Дит. Енцикл./ Авт.-упоряд. Л.О. Савіна; О.В. Карда-щук,
О.М. Войтенко. – К.: Школа, 2002.-368с.: – ( Я пізнаю світ).
2. Пришвин М.М. Кладовая солнца: Повести, очерки, рассказы. –
К.: Рад. шк., 1987. – 464с.
3. Скуратівський В. Т. Місяцелік: Укр. нар. календар. – К.:
Мистецтво, 1992. – 208 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
