Реферат на тему:
Український етнос як один важливих концентрів українознавства
Початок третього тисячоліття руба поставив перед людством Землі
глобальну проблему самовиживання і саморозвитку. Важкий спадок кінця
другого тисячоліття, а саме бурхливого XX століття – зброя масового
знищення, тероризм, протистояння багатих країн і бідних (Північ –
Південь), демократичних і тоталітарно-корумпованих (Захід – Схід) тощо,
усе це нелегким тягарем лягло на плечі людської цивілізації. Як вирішити
ці питання? Силою зброї, чи за столом переговорів, чи поєднуючи ці два
такі непоєднувальні фактори, хтозна… Але рішення буде знайдене, і в
цьому складному процесі історичні, культурні, політичні та економічні
надбання кожного народу планети Земля будуть задіяні та використані.
Повторюємо – кожного, у тому числі й українського!
Проте нам, українцям, на відміну від таких потужних чинників світового
цивілізаційного процесу, як: народ США, японці, китайці, євреї,
англійці, німці та ін., ще треба скинути постколоніальні кайдани,
розправити свої крила і злетіти не тільки над Східною Європою, а й над
усім світом, перетворившись із “речі в собі” у “річ для всіх”. Щоб ця
авторська мрія стала доконаною реальністю, нам треба задіяти і
використати насамперед ідеологічний фактор впливу на власних
співвітчизників зокрема і на людську цивілізацію взагалі.
Одним із важливих, якщо не самим головним елементом ідеологічного
наступу на внутрішнє вітчизняне і зовнішнє світове поле діяльності може
і повинно стати українознавство. Українознавство – це не тільки система
наукових знань про Україну й українців у просторі та часі, якою вона є в
даний історичний момент на початку XXI століття. Українознавство має
бути національною ідеологією, ідеологічним стрижнем Української держави,
української політичної нації, кожного українця! Нам, українознавцям,
можуть закинути, що ми замість більшовицько-комуністичної ідеології
хочемо насильно насадити іншу, українознавчу. Проте всім відомо, що
навколишній світ чи то фізичний, чи то цивілізаційний, ніколи не терпить
порожнечі. Якщо українознавство по праву не опанує ідеологічну нішу
сучасного вітчизняного соціуму, то її опанують інші концепції і реалії,
а саме: космополітизм (у найгіршому розумінні його значення),
корупціонізм, клановість, державний бандитизм тощо. Купка олігархів
багатіє і жирує, а більшість пересічних громадян існує та животіє. Хіба
про таку незалежність мріяли вони в 1991 році? Ні! Хіба за таку
Українську державу кінця XX – початку XXI століття гинули свідомі
українці в 1917 – 1921 рр., в 1942 – 1952 рр.? Ні! Не треба боятися
українознавства і не треба з ним завзято боротися, як це роблять деякі
державні службовці і науковці. Треба допомогти йому спертися на ноги,
зайняти своє місце в українському суспільстві. Дуже влучно зазначає
вчений-українознавець Петро Кононенко: “Українознавство в своїй основі
має спрямовуватися не проти когось (чи то подібних наукових предметів),
а на пізнання та розбудову Вітчизни, отже – в ім’я торжества правди,
добра, справедливості, миру і в Україні, і в інших народів”.
Українознавство має на меті не розколоти і так пошматований на різні
політичні угруповання вітчизняний соціум, а стати тим міцним підґрунтям
завдяки якому завершиться процес становлення української політичної
нації, розбудова демократичної правової високотехнологічної, сильної
національної держави. Саме власна держава і тільки вона дасть змогу
всебічно розвиватися особистості зокрема й українському народу взагалі,
тим самим збагативши політичне, економічне, культурне і мілітарне
надбання світової людської цивілізації. Розпочинаючи дослідження цієї
проблеми, а саме – розв’язуючи конкретне завдання щодо вивчення
українського етносу як одного із важливих концентрів українознавства, ми
використовували таку сукупність способів теоретико-практичного
опанування теми як: По-перше, порівняльно-історичний метод, коли шляхом
порівняння виявляємо загальне й особливе у розвитку українського та
інших етносів, причин цих подібностей і розбіжностей, базуючись при
цьому на уявленні, що історичний розвиток етнонаціональних явищ має
загальні закономірності вияву. Треба наголосити, що залежно від
конкретних пізнавальних цілей ми використовуємо в основному три види
історичних порівнянь: історико-типологічне (вивчення явищ, що в процесі
розвитку набули схожих ознак); історико-генетичне (вивчення явищ, що
мають єдине генетичне коріння або генетичний зв’язок),
історико-дифузійне (вивчення явищ, які набули схожих ознак унаслідок
етнокультурних контактів). По-друге, типологічний метод одного з
важливих універсальних засобів упорядкування багатющого емпіричного
матеріалу, який передбачає виявлення всієї різноманітної сукупності
однопорядкових явищ як певної тотожної цілісності, де ключовим і
головним поняттям є тип. Разом з тим тут треба виділити такі особливості
типологічного методу як: типологізація інформації, коли упорядкування
схожих та історичних ознак явищ здійснюється науковцями в синхронному
аспекті; періодизація, коли конструювання моделі однопорядкових ознак
робиться в часовому аспекті; класифікація, коли ми систематизуємо
зібраний фактичний матеріал за визначеними критеріями. По-третє,
структурно-функціональний метод, як спосіб аналізу етносоціальних явищ,
подібний до цілісної системи, при цьому ми визнаємо, що елементарні
структури, наприклад, етногенез українців, який ми досліджуємо, виконує
певні функції всередині системи або для структур більш високого порядку,
таких, як етногенез людства тощо. По-четверте, комплексно –
міждисциплінарний метод, коли для вивчення етносоціальних явищ як
цілісних систем, що мають складну структуру, ми залучаємо матеріали
різних наук, наприклад українознавства, етнології, історії, археології,
етнографії, мовознавства, фольклористики, антропології, філософії,
філології тощо. По-п’яте, системно-компонентний метод, коли ми виявляємо
і досліджуємо існуючі зв’язки між усіма компонентами (складовими)
етносоціальних явищ, при цьому останні уявляються цілісними системами,
що мають внутрішню структуру з відповідною ієрархією між її частинами. У
процесі аналізу можливе також використання математичного апарату
варіаційної статистики.
Отже, усі вище перераховані методи є науковими способами досягнення
поставленої мети, а саме: показати значення українського етносу як
одного з важливих концентрів українознавства.
Треба зазначити, що проблема походження, становлення і розвитку
українського етносу завжди привертала увагу вчених, особливо після того,
як Україна здобула незалежність. Разом з тим, лише деякі серед наукових
праць підходять до вирішення цього завдання фахово і комплексно,
використовуючи всі надбання українознавчої методології. Сучасний стан
розвитку українознавства, не тільки як науки, системи наукових знань,
але і як національної ідеології державотворчого процесу в сучасній
Україні, дає змогу поглянути з нових позицій на концепції формування і
розвою українського етносу, їх переосмислення у світі новітніх
міждисциплінарних досягнень дасть змогу збагатити вітчизняну і світову
науки модерними аналітичними дослідженнями про минуле, сьогодення і
майбуття українського етносу.
Насамперед треба виділити монографії Петра Кононенка: “Українознавство”
(1996); “Свою Україну любіть” (1996); і у співавторстві з Тарасом
Кононенком “Український етнос: ґенеза і перспективи” (2003). Праці
Леоніда Залізняка: “Нариси стародавньої історії України” (1994),
“Походження українського народу” (1996), “Від склавінів до української
нації” (1997), “Первісна історія України” (1999). Книжку Володимира і
Ярослава Баранів “Походження українського народу” (2002).
Також важливі такі дослідження, як: Макарчук С.А., Турій
О.Ю.”Український етнос (Історичний розвиток)” (1990); “Етнонаціональний
розвиток України: Терміни, визначення, персонали” (1993); Паучок
В.К.”Етногенез українського народу і становлення національної символіки”
(1993); “Етнос і соціум” (1993); Нельга О.В. “Курс лекцій з етнології”
(1995); “Мала енциклопедія етнодержавознавства” (1996); Пономарьов А.
“Етнічність та етнічна історія України” (1996); Нельга О.В. “Теорія
етносу” (1997); “Основи етнодержавства” (1997); “Життя етносу:
соціокультурні нариси” (1997); Онищенко І.Г. “Етно – та націогенез в
Україні (Етнополітичний аналіз)” (1997); Степико М.Т. “Буття етносу:
витоки, перспективи (філософсько-методологічний аналіз)” (1998); Тиводар
М.П. “Етнологія” (1998); Мостяєв О.І.”Історичне буття етносу
(філософсько-методологічний аналіз)”. Автореф. дис. канд. філософ, наук
(1998); Надольська В.В. “Загальна етнологія: понятійно-термінологічний
апарат” (1999); “Етнос, Нація. Держава: Україна в контексті світового
етнодержавницького досвіду” (2002); “Етнонаціональні процеси в Україні:
історія та сучасність” (2001) тощо.
Попри всі перераховані вище праці проблема українського етносу як одного
з важливих елементів українознавства залишається ще малодослідженою і
потребує свого подальшого вивчення.
Досліджуючи український етнос у просторі і в часі, треба зразу ж
визначитись з такими поняттями як “народ”, “етнос”, “нація”, щоб
уникнути плутанини з їх тлумаченням. Ми вважаємо, що термін “народ” має
два головних значення. Перше – спільність людей, яка історично
сформувалась на конкретній географічній території, об’єднана спільним
походженням, історією, традиціями і звичаями, мовою, самосвідомістю,
самоназвою, культурою тощо. Це, наприклад, вислів – український народ,
польський народ тощо. Друге – соціально-політична спільнота людей,
громадян однієї країни незалежно від їх етнічної приналежності.
Наприклад – “народ України”, “народ Росії” тощо.
На нашу думку, термін “етнос” теж має два значення. Перше, як вважає
вчений Михайло Тиводар, центральне поняття в сучасній етнології, що
означає форму існування людей розумних (homo sapiens), етнос – це стійка
природно та історично сформована на певних територіях динамічна людська
спільнота, що має власну самоназву й усвідомлює свою єдність,
протиставляючи себе всім іншим аналогічним утворенням і відрізняється
від них стійкими і своєрідними рисами культури, способом життя,
етнічними стереотипами. Тому науковець переконаний, що саме етноси є
носіями таких цінностей, які потім відображаються і знаходять вираз у
матеріальній культурі і побуті, духовному житті і мові, психічному
складі й етнічних стереотипах, популяційно-антропологічних вимірах,
політичній організації тощо, саме без них та без почуття спільного
походження і спільної історії не існує жоден етнос. Друге – спільність
людей, яка проживає на певній місцевості, має спільну історію, культуру,
мову, побут тощо, але не має власної держави (не отримала політичного
самовизначення). У своєму дослідженні ми будемо вживати термін “етнос” у
першому розумінні.
Ми вважаємо, ще термін “Нація” означає найвищий етап розвитку людської
спільноти (народу, етносу), коли вона здобуває державність, розбудовує
власну державу, практично реалізуючи національну ідею. Тим самим створює
національну культуру, національну свідомість, національне військо,
національний життєвий простір тощо.
Отже ми, українці, хоча вже більше десяти років і живемо у власній
державі, на жаль, так і не стали нацією, політичною нацією з великої
літери. Ми перебуваємо зараз в екзистенційному часо-просторі: між
Європою і Росією, етносом і нацією, культурологічним буттям – небуттям,
роблячи при цьому хаотичні рухи то в один то в другий бік… Доки?!!
Має рацію вчений Петро Кононенко, коли стверджує: “Стало очевидним, що
Україна не тільки знесилена економічно, а й вражена страшною внутрішньою
хворобою денаціоналізації, що неминуче породжує явища деморалізації та
дегуманізації, втрати волі до самодостатнього життя, а тим самим і
самореалізації та здійснення визначеної природою історичної місії”.
Вивчаючи український етнос як один із важливих концентрів
українознавства, треба наголосити на стрижневому аспекті цієї проблеми,
а саме на етногенезі (походженні) українців. Чому ж вона нас так
цікавить?
Науковець Леонід Залізняк наголошує: “В наш доленосний для України час
питання історичних коренів українського народу набуло небувалої
актуальності. Адже народ, який не знає своєї історії і забуває власне
минуле, не має майбутнього, тобто приречений зійти з арени історії.
Пояснюється це тим, що історична свідомість усякого етносу є потужним
консолідуючим фактором для нього. Тому завойовники завжди намагалися
позбавити гноблені народи їхньої власної історії”.
Так вважає і вчений Петро Кононенко: “Розкриття українського етногенезу
– це шлях до пізнання кожним свого органічного зв’язку з рідним народом,
його природою, історією, мовою, культурою (а відтак – усвідомлення своєї
як особистості, так і всезагальності, а також як своїх прав, так і
обов’язків, як джерел, мотивів, так і наслідків формування та діяння), а
тим самим з землею, вселюдством, космосом, адже як ми бачимо, і
український етнос є наслідком як індивідуально-субстанціального
розвитку, так і багатоманітних впливів етносів Європи та Азії, що
означає – їхнього соціального, духовного, психічного буття та культури.
Це – найефективніший шлях до самопізнання та самореалізації, отже – до
щастя”. Саме тому, коли ми вивчаємо етногенез українців, досліджуємо їх
генетичне коріння в товщі тисячоліть, доводячи при цьому ідентичність
цього процесу загальноєвропейським, а значить загальносвітовим
етнічно-формотворчим стандартам, тим самим ми будуємо міцне підґрунтя
для становлення українця не як раба-малороса, чи хохла-кріпака, а як
освіченого, волелюбного, заможного, впевненого в собі громадянина
сучасної європейської держави Україна. Що було опорою аристократії в
будь-якій країні і в будь-яку епоху?, – її родовід, її генеалогічне
дерево. Ось тому і кожен народ, який претендує на провідне місце в
цивілізаційному історичному процесі, хоче, щоб його інтелектуальна еліта
дослідила свої витоки і створила власну родовідну книжку – етногенез
своєї нації. Це і є одним із наріжних каменів надійного підмурівка
потужної політичної нації й держави.
За визначенням вченого Михайла Тиводара: “Етногенез – це вся сукупність
історичних (соціально-культурних і біологічних) процесів, що
проявляються при функціонуванні етносів від початків виникнення, на
основі раніше існуючих компонентів, до складання обличчя етнічних
спільнот та їх зникнення”.
Професор Леонід Залізняк вважає, що відомі чотири головні концепції
етногенезу українців: пізньосередньовічна, києворуська,
ранньослов’янська і трипільсько-арійська. На його думку, перша й остання
є найбільш сумнівними. Зокрема він пише: “За пізньосередньовічною
версією українці як етнос з’явилися не раніше ХІV – ХVІ ст. внаслідок
розбиття татарами єдиного давньоруського народу. Ця заідеологізована
концепція відображає імперські претензії на історичну спадщину Київської
Русі. В радянські часи вона базувалася на відомих тезах ЦК КПРС 1954 р.
про святкування “возз’єднання” України з Росією. Виникає питання: як міг
консолідуватися своєрідний її чисельний етнос саме в той час, коли його
етнічні території були роздерті та поділені між різними агресивними
сусідами (Польща, Литва, Угорщина, татари). Очевидно він формувався
раніше, у більш сприятливий для цього час єдиної національної держави –
Київської Русі.
Леонід Залізняк наголошує: “Так звана трипільська версія походження
українців стверджує, що український етнос вже існував за часів
трипільської археологічної культури, тобто 5 – 7 тис. років тому.
Українська історія зразу стає винятком із загальноєвропейської. Адже
більшість народів помірної смуги Європи має вік близько 1,5 тис. років.
Лише греки мають підстави опускати свої національні корені в глибину
віків на 3,5 тис. років. Письмові джерела переконливо свідчать про
існування (мікенської) мови уже в середині II тис. до н.е. тобто за
часів завоювання аріями долини Інду. Показово, що прибічники такого
надзвичайного давнього віку українців є, як правило, аматори, а не
фахівці історики. Пояснюється це тим, що фахівці розуміють неможливість
довести безперервність культурно-історичного розвитку на українських
теренах від трипільської культури до історичних українців. А це
необхідна умова встановлення віку всякого суспільного явища (держави,
народу, міста, культурно-історичного регіону) методами історії чи
археології.
Про це писав також і дослідник Віктор Петров: “Почнімо з Трипілля. Мова
тодішньої людності нам невідома. Це примушує відмовитись від прямих
етнічних визначень. Посилання на сталу осілість населення і безперервний
розвиток землеробства в Наддніпров’ї від неоліту до згадуваних в
літопису історичних слов’ян, як це робив Хвойка, не вирішує питання.
Цього не досить, щоб називати трипільців далекими предками слов’ян і
бачити в них найдавніших протослов’ян [тим паче пра-пра-праукраїнців;
автор]. Доводиться шукати інших шляхів і більш переконливої
аргументації”. Ось тому Леонід Залізняк наголошує: “Трипільсько-арійська
версія етногенезу українців є типовим прикладом історичної
міфотворчості, бо надто погано аргументується науковими факторами. Вона
є породженням щирого патріотизму, зрозумілої недовіри до офіційної
науки, аматорства та постколоніального комплексу меншовартості. Користь
від цього псевдо-наукового, суперпатріотичного жанру українській державі
сумнівна, а шкода – очевидна. Крім того, що в наш складний час
дезорієнтується громадськівсть, дискредитується українська історична
наука в боротьбі з ідеологічними супротивниками незалежності України.”
Хоча наведена цитата є дуже розлога, разом з тим вона надзвичайно
важлива. Мов збільшувальне скло, вона вказує нам на важку хворобу, якою
хворіє український етнос в кінці XX – на початку XXI ст. – це
безвідповідальний непрофесіоналізм. Винятки є, але їх обмаль. Починаючи
від президента і закінчуючи прибиральницею, всі хочуть багато, але
роблять для України та її народу мало. Навіть те, що роблять, спрямоване
не на благо всенародним інтересам, а з думкою про власну кишеню. Ось
тому, як сказав Леонід Кравчук, перший президент незалежної України,
маємо те, що маємо. Сотні тисяч злидарів та безробітних і сотня
мільйонерів, заводи, які не працюють, лани, які не родять, ракети, які
знищують житлові будинки і збивають цивільні літаки тощо. А все
починається з малого, і коли кожен, по-перше, буде на своєму місці, і
по-друге – буде робити свою справу фахово і відповідально, то
український етнос безумовно вилікується і перетворить власну державу із
розсадника безправ’я, корупції і злиднів на демократичну, правову,
заможну, громадянську країну. Все в наших руках. Українському етносу
треба проявити лише свої найкращі якості, і він стане політичною нацією
XXI ст. Згідно з третьою концепцією походження українського етносу, так
званою києворуською, він почав процес свого становлення саме в той
історичний період разом з росіянами і білорусами, коли росіяни займали
лідируюче становище, простіше кажучи, старшували над іншими. Однак ми не
погоджуємося з цією гіпотезою.
Навпаки, ми вважаємо Київську Русь першою ранньосередньовічною
українською державою. За своєю сутністю – це була феодальна імперія, яка
виникла в середині IX ст., а саме у 882 р. і фактично розпалася на
незалежні князівства в першій чверті XII ст. (1132 р.). Радянські,
сучасні російські і деякі теперішні українські науковці (зокрема Петро
Толочко, Михайло Котляр тощо) стверджують, що Київську Русь
(Давньоруську державу, за їх визначенням) населяла так звана
давньоруська народність, на грунті якої пізніше сформувалися етноси
росіян, українців і білорусів. Отже, Давня Русь зі столицею в Києві, на
їх думку, – колиска трьох братніх народів, серед яких російський –
найперший.
Ми не поділяємо цю гіпотезу і вважаємо Київську Русь першою українською
державою, де вирішальним прискорювачем державотворчих процесів стали
варяги (вікінги), а головним державотворчим стрижнем – автохтонне
місцеве населення – український етнос. Щодо росіян і білорусів, то вони
були на околицях цієї багатоетнічної імперії, і лише з її руйнацією,
змогли створити свої власні державні об’єднання, і наймогутнішою їх
спадкоємницею стала Московська Русь (Московія). Отже, ми, сучасні
українці, по праву можемо вважати себе нащадками і спадкоємцями
військової слави і культурного багатства Київської Русі.
Ми приєднуємося до думки професора Леоніда Залізняка, який вважає
ранньослов’янську версію походження українського етносу найбільш
переконливою і науково аргументованою: згідно нею вік українців близько
1500 років. Зокрема він пише: “Головним аргументом на користь цієї
наукової концепції є безперервність етноісторичного розвитку на
українських етнічних землях із середини І тис. н.е. до нашого часу. Це
відповідає загальним закономірностям етногенезу в помірній смузі Європи.
Саме в середині І тис. зароджується переважна більшість великих етносів,
землі яких лежали вздовж північного кордону Римської імперії, що
визначально вплинуло на європейську цивілізацію у ранньому
середньовіччі. Після великого переселення народів та падіння Риму у V
ст. ситуація в Європі стабілізується. Тому саме з цього часу
простежується безперервний розвиток не тільки українців, а й інших
народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії –
французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків”
Вчений Володимир Баран, ґрунтуючись на численних археологічних
матеріалах, прослідкував безперервність культурно-історичного розвитку
слов’ян на теренах Північно-Західної України від склавинів Волині V ст.
до епохи Київської Русі. Ці, та інші наукові факти дають можливість
дослідникові Леоніду Залізняку стверджувати, що цей відтинок
слов’яногенезу є першим, додержавним етапом формування українського
етносу, тому тяглість етноісторичного розвитку на українських етнічних
землях між середнім Дніпром і Карпатами, від склавинів Волині V ст.
через лука-райковецьку культуру до південних русичів ІХ – ХІV ст. і
далі, до козацької України, дає підстави бачити коріння українського
етносу вже в кінці V ст. нашої ери. Зокрема, Леонід Залізняк пише:
“Отже, так звані ранні слов’яни \/ – ІХ ст. (корчацька, пеньківська,
лука-райковецька археологічні культури) насправді були праукраїнцями.
Ранні слов’яни – це абстрактне, штучне і далеке від історичної
реальності поняття. Іншими словами, такого народу ніколи не було, як не
існувало іранського, германського чи романського етносу взагалі, а
існували окремі народи цих мовних груп. … Український етнос почав
формуватися дещо раніше, а саме в V – VІІ ст. на теренах
північно-Західної України. Пояснюється це перш за все його близькістю до
центрів античної цивілізації, впливи якої були потужним каталізатором
культурно-історичних процесів у всій ранньосередньовічній Європі”.
Займаючись дослідженням українського етносу як одним із важливих
концентрів українознавства, треба наголосити, що ця проблема має
багатовимірний характер. Професор Петро Кононенко наголошує: “Маємо на
увазі, що різні етапи генезису українського етносу – це етапи не тільки
з’єднання в національну цілісність, а й диференційні процеси: і в самому
етносі (в плані формування духовно-інтелектуальних, соціопсихічних
типів, груп та особистостей), і між етносами в процесі їхньої взаємодії.
При цьому і єднальний, і диференціюючий процеси дуже складні, оскільки
зачіпають сфери і біофізичні (природний генотип людини) й духовні, адже
в ході схрещення людей і рас відбувається багатоаспектна взаємодія на
рівні як фізичних, так і соціальних та культурно-релігійних структур,
точиться боротьба формованих тисячоліттями якостей і рис, наслідком якої
стає перемога одних первнів й асиміляція інших або гармонізація частин,
або повне відчуження їх”. А науковець Олександр Мостяєв гадає:
“…Оскільки українці як етнос репрезентують себе перш за все як етнос
історичний, урбанізований, політичний, письменний, то початок активної
історичної творчості населення України і є початком етногенезу
українського народу, а тяглість, безпосередня зв’язаність найдавніших
історично зафіксованих подій з пізнішими етапами розвитку упритул до
сучасності є підставою для виокремлення часу та території початку цього
етногенезу. Всі інші (побутово-економічні, народно-мистецькі,
лінгвістичні тощо) ознаки, які вивчаються етнографами, є або
успадкованими від етнічного субстрату, який знаходиться по той бік
української історії, або похідними емерджентними властивостями цілісної
етнічної системи”.
Українському етносу, як дуже складній соціально-біологічній людській
спільноті, притаманні такі головні ознаки: спільність мови, наявність
певної території формування, традиційна культура, етнічна і національна
самоідентифікація, ментальність тощо. Розглянемо найважливіші з них.
Насамперед – це мова. Вчений Михайло Тиводар пише: “Однією з
найважливіших рис етнічних спільнот є наявність мовної єдності. Мова,
будучи головним засобом спілкування спільноти, системою збереження,
приймання і передавання інформації, водночас відмежовує їх від людей
інших етносів. Вона безпосередньо пов’язана з біологічною природою
людини, бо функціонує шляхом дії механізму другої сигнальної системи.
Водночас мова належить до найбільш стійких і добре зовнішньо виражених
компонентів культури етносів, найчастіше виступає головною
етнодиференціюючою рисою. Всі люди, які належить до одного етносу, як
правило, говорять однією мовою (у тому числі її діалектами), яка для них
рідна, тобто засвоюється з дитинства в сім’ї родин та навколишньому
етнічному середовищі. Мова є становим хребтом етнічних культур, вона
виконує важливу етнотворчу і етнооб’єднавчу функції. Мова найповніше
пов’язана з культурно-побутовими особливостями етносів, бо їх культура,
особливо духовна, найповніше виражається рідною мовою. Більше того, мова
входить у культуру етносів, зберігає і передає способи їх мислення і
психології. Це підтверджується й тим, що виняткова більшість етносів
світу говорять своїми рідними мовами: українці – українською, грузини –
грузинською, поляки – польською, словаки – словацькою, японці –
японською і т.д.”.
Доля української мови, як і доля її носіїв українців, – важка і
терниста. Скільки б не говорили про мелодійність, милозвучність,
чарівність і старовинність нашої мови, один лише аспект буття
українського етносу, а саме – бездержавність і перебування його в складі
інших держав – метрополій перетворював “солов’їну” в то зіпсовану
польську, чи то зіпсовану російську (так зване “малоросійське нарєчіє”),
одним словом другосортну мову рабів і холопів. Ось так уся мовна краса
спочатку розчавлювалася підкованим чоботом завойовника, а тепер (яка
гірка іронія долі) супермодним черевиком чиновника-малороса. Отже,
скільки живе в просторі і часі український етнос, скільки він бореться
за існування, повторюємо, хоча б за існування власної рідної мови. Дуже
влучно зауважив вчений Михайло Тиводар: “Так у минулому полонізація і
русифікація українського етносу зумовили глибоке руйнування української
мовної культури. Але це руйнування не було суцільним до того часу, поки
зберігалось традиційне село, яке виконувало етнозахисну роль. Совєтська
влада сплюндрувала традиційне українське село, а російсько-більшовицькі
колонізатори розробили цілу концепцію двомовності українського етносу, а
нині, розгорнувши російську мовну агресію, прагнуть домогтись надання
російській мові особливого статусу. Мовний імперіалізм сучасної Росії
втілився у політиці захисту зденаціоналізованого “русскоязычного
населення”, яке Т.Шевченко влучно називав “перевертнями” і
“недолюдками”.
Ось тому питання державного статусу української і конкуруючої з нею
російської мови надзвичайно загострилося. Для українського етносу це
питання не тактичне, а стратегічне, тому що рідна мова служить не тільки
вербальним механізмом передачі будь-якої інформації, вона насамперед
гарантує історичне існування етносу в часо-просторовому континуумі і
буття створеного ним унікального мовного середовища, яке є одним з
наріжних каменів світової мовної палітри. Тому надання українській мові
статусу державної реально допомагає їй у нелегкій боротьбі з російською
за виживання на початку XXI ст.
Ми погоджуємося з етнологом Олександром Нельгою, який стверджує: “В
Україні такою мовою [державною – Авт.] має бути українська мова, бо
по-перше, частка українців тут справді становить значну більшість (72,2
відсотка населення), по-друге, українці дають країні своє ім’я,
по-третє, Україна є для українців їхньою єдиною в світі етнічною
батьківщиною, де вони тільки й можуть повною мірою задовольнити свої
національно-культурні та соціально-політичні потреби”. Такої думки
притримуються вчені Петро Кононенко і Тарас Кононенко, зокрема вони
вважають: “Рідна мова з’єднувала людину з родом, природою, історією,
вірою, філософією, мистецтвом (передусім словесним), з його родинними,
обрядовими, календарними, дружинними (військовими) піснями й дійствами”.
Наостанок ми наведемо думку мовознавця Світлани Єрмоленко: “У
тоталітарному суспільстві офіційна наука досить стримано послугувалася
поняттям “рідна мова”. Оскільки стрижневим було поняття двомовності, як
характерної ознаки громадян союзних республік. Зміну в суспільній оцінці
української мови і шляхи піднесення її соціального престижу в часи
утвердження незалежної держави має розкривати українознавство”. Але,
додамо від себе, не просто українознавство, а наука і український етнос,
що буде розбудовуватися сам, буде плекати і розвивати рідну українську
мову, і все це в контексті планомірного і цілісного становлення
українознавства як системи наукових знань про Україну й українців.
Однією з важливих ознак українського етносу є спільність території його
формування, розселення, відтворення і відмежування від своїх сусідів.
М.Тиводар пише: “Для складання етнічних спільнот, члени яких розмовляють
однією мовою, характерно, що всі вони знаходяться між собою у реальних
міжпоколінних зв’язках. Такі спільноти могли виникнути лише в тих
випадках, коли групи, які дали початок етногенезу, жили на певних
територіях, вростали в них своїм господарством, матеріальною і духовною
культурою, побутом. Особливо відчутний їх вплив на етноси, які
знаходяться на початкових етапах свого етногенезу, коли кожна етнічна
спільнота особливо активно адаптується, пристосовується до природного
середовища”.
Отже, етнічна територія формування українців мала суттєвий вплив на
становлення господарської і духовної культури. Зокрема, дослідник
Володимир Паучок вважає: “Ймовірно, на формування етногенезних знаків
найперше впливали елементи етнопраці українців – речі хліборобської
культури, обставини природного та зміненого людиною середовища. Жито,
заколосене поле, зерно, снопи, солома, домашні тварини, трави і квіти,
сіно, а також повітряна і водна стихії, сонце, небо – всі ці
найістотніші елементи праці українського етносу…” А науковець Ірина
Онищенко стверджує: “Одним із визначальних факторів етногенезу і життя
етносу є територія проживання, єдність якої забезпечує історичну
тяглість, політичну і економічну цілість, нарешті сприяє витворенню
нації і її оформленню в державу. Етнос бере свій початок на певній
території, і коли він цю землю втрачає, вона продовжує для нього
існувати в культурі, мові, свідомості. Тому не можна зводити територію
тільки до традиційних уявлень як про частину земної поверхні під
суверенітетом держави, бо це поняття багатозначне”.
Треба обов’язково наголосити на внесок у вивчення цієї проблеми відомого
національного вченого, засновника сучасної української географії та
геополітики Степана Рудницького. Він ще у 1923 р. писав, що серед
п’ятьох основних прикмет, які об’єднують людські особистості в одну
національну групу, саме питома суцільна національна територія, на якій
була або може бути питома національна держава, є визначальним чинником
формування етносу. Отже, на думку Степана Рудницького, національна
територія – це головна основа нації, він досліджував ще чотири основні
аспекти етнічної (національної) території, а саме: її межі, склад,
географічне, в тому числі геополітичне, розташування і вплив рідного
середовища.
Отже, спільність території формування, становлення, подальшого розвитку
є надзвичайно важливою для українського етносу, його геополітичного
становища в сучасному світі і в майбутньому цивілізаційному розвої.
Важливою рисою українського етносу є самобутність його традиційної
культури. Етнолог Михайло Тиводар під етнічними традиціями розуміє
комплекси, сукупність установлених способів господарювання, форм
матеріальної і духовної культури, суспільного життя і побуту етносів, що
передаються від покоління до покоління майже в незмінному вигляді. На
його думку, всі вони складалися в ході тривалих історичних процесів,
особливостей господарського і соціально-економічного розвитку етносів та
своєрідностей природно-географічного середовища, культурно-побутові
особливості передаються з покоління в покоління, стають традиційними,
стійкими і живуть навіть тоді, коли умови життя змінились. Він також
пише: “Найповніше традиції проявляються в господарстві, типах будівель,
одязі, їжі, сім’ї, побуті, святково-обрядовій культурі, тобто в
особливостях традиційно-побутового життя. Так, українське житло в степах
глинобитне, а в лісах зрубне, у росіян – лише зрубне, без обмазки
стін… Український віз пристосований для запрягу волів і дуже
відрізняється від російської “телегі”, пристосованої для запрягу коней.
Українські ковалі надавали особливих форм навіть сокирам, мотикам,
лопатам, а сапа не має аналога в традиційних культурах інших етносів”.
Одним з визначальних аспектів етнічної традиційної культури є її
мілітарний компонент. Дослідник Олександр Штоквиш вважає, що певні
елементи мілітарної культури можуть відігравати і відіграють роль
атрибутів культури національної, а також часто є справжніми шедеврами
національного мистецтва, крім того, важливу роль у житті та збереженні
етносу відіграє усна народна творчість, тісно пов’язана з військовими
чинниками.
Для українського етносу, на нашу думку, мілітарна складова його
традиційної культури у всі історичні часи була надзвичайно важливою.
Відсутність природних захисних кордонів, геополітичне становище на межі
Європи й Азії, в оточенні осілого Заходу і кочового Сходу – усе це
постійно змушувало українців продукувати зі свого середовища військовий
елемент. Хоча боротьба із нападниками велася з перемінним успіхом, до
активу треба записати створення ранньосередньовічної імперії Київської
Русі-України, козацької Гетьманщини, визвольних змагань 1917-1921 рр.,
боротьбу Української Повстанської Армії зі сталінським тоталітаризмом.
Щодо пасиву, то це непоодинокі факти з історії українського етносу
захистити свою державність від ворожих зазіхань протягом тривалого
історичного періоду. Проте ми вважаємо, що в вітчизняній традиційній
культурі військовий дух звитяги і перемоги, Дух лицарства, козацтва,
січового стрілецтва, українських повстанців завжди буде наснажувати
український етнос на його тернистому шляху розбудови політичної нації,
побудови Української Самостійної Соборної Держави, і що головне –
збереження і захист її традицій, її сутності допоки живуть українці.
Отже, неповторність традиційної культури українського етносу, у тому
числі і її мілітарних аспектів, є його важливою ознакою серед інших
етносів.
Для українського етносу необхідними є етнічна і національна
самосвідомість як одна з форм власного самопізнання. Михайло Тиводар
пише: “Етнологія розрізняє два аспекти етнічної самоідентифікації:
індивідуальну етнічну самосвідомість та свідомість етнічної спільноти
(етнічну свідомість). Обидва аспекти фіксують самоідентифікацію членами
етнічних спільнот свого стану й культурно-побутової єдності. У першому
випадку етнічна самосвідомість – усвідомлення етнофором [індивідом –
авт.] своїх етнічних інтересів, дій, почуттів, думок, мотивів. Цим
фіксується юридичне і моральне право (індивіда) на етнічну
самоідентифікацію, вільний вибір етнічної належності… Другий аспект
етнічної свідомості – це свідомість етнічної спільноти, тобто уявлення
членів етнічної спільноти про самих себе та історичну спільність
інтересів і долі. Такі уявлення можуть бути правильними чи помилковими,
справедливими чи несправедливими, точними чи приблизними, але вони
завжди суб’єктивні і існують лише в головах людей. Етнічна свідомість
зберігає і передає весь процес етногенезу, складання і взаємодію його
властивостей як історично сформованої міжпоколінної спільноти. Поява
свідомості етнічної спільноти засвідчує усвідомлення її представниками
своєї ідентичності, тобто: єдності культурно-побутових традицій;
поширення і вживання загальної самоназви; гордості за
соціально-економічні, культурні та політичні досягнення свого народу;
відмінності від інших етносів і переконання в існуванні особливої крові
свого етносу; наявності етнічних стереотипів і ментальності і т. ін.”
А науковець Ірина Онищенко підкреслює, що етнічна свідомість – це
сукупність уявлень, знань, настанов, спрямувань, які були прийняті
особою в процесі етнізації, вона (етнічна свідомість) має досить складну
структуру: етнічний характер, звички, темперамент, почуття,
етноцентризм, самосвідомість, самоідентифікація, отже, весь досвід,
накопичений попереднім поколінням, а також досвід власного життя, що
відбивається на свідомості особи. Дослідниця наголошує, що
самосвідомість, як одна зі складових частин свідомості, є, з одного
боку, оберненістю свідомості на саму себе, послідовним усвідомленням
актів свідомості; а з другого – це усвідомлення самою людиною (або
спільнотою) самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і
перспектив. Аналізуючи функції самосвідомості, дослідниця виділяє
декілька груп: по-перше, самопізнання (яке включає самовідчуття,
самоспостереження та самоаналіз); по-друге, самооцінку (самопочуття та
оцінку себе відповідно до життєвих еталонів); по-третє, саморегуляція
(самоконтроль, самодетермінація та самотворення).
Що ж стосується національної самосвідомості, то етнолог Михайло Тиводар
вважає, що соціально-політичний характер націй пов’язує національну
самоідентифікацію з етнічною свідомістю та самосвідомістю, тому поняття
“етнічна свідомість” і “національна свідомість” однопорядкові, отже,
йому більш точним видається термін “етнонаціональна свідомість”. Разом з
тим він наголошує, що національна свідомість є виявом ідеологічного
рівня етнічної свідомості, бо вона на перший план ставить боротьбу за
національні права, історичні традиції, за свою державу, мову і культуру,
засуджує етнічне зрадництво, вмотивовує політичні і військові дії
національними інтересами та потребами тощо.
Усі ці теоретичні роздуми вчених про етнічну і національну свідомість є
дуже важливими для українського етносу, а особливо на сучасному етапі
його розвитку. Тому що саме зараз даються взнаки наслідки тієї
колоніальної політики, яку проводили супроти українського етносу
спочатку царська, а потім більшовицько-комуністична Росія. З цього
приводу Михайло Тиводар пише: “Російські власті забороняли
використовувати етнонім українці і назву країни – Україна, нав’язували
самоназву малороси і російсько-імперську свідомість, замовчували
існування самого народу і перекручували його історію, забороняли рідну
мову, вчили українців зневажати свою культуру, історію і плазувати перед
завойовниками. Російсько-більшовицькі шовіністи значно поглибили й
урізноманітнили злочини російського імперіалізму проти українського
народу. Прикрившись фіговим листком інтернаціоналізму, вони зламали і
зруйнували українське селянство – основного носія традиційної культури,
переслідували і фізично винищили національну наукову, творчу і політичну
еліту та національно-свідомі прошарки селянства і робітництва, привчили
українців зневажати свою історію, культуру і мову. Цим
російсько-більшовицькі шовіністи домоглися того, що у 70 – 80 рр. XXст.
значна частина українців уже не ідентифікувала себе з українською
нацією, а нині – не ідентифікує себе з незалежною Україною, продовжує
вважати себе громадянами неіснуючої совєтської імперії. Ця частина
українського етносу значною мірою і нині зорієнтована на Москву,
“русскоязычие”, “советский патриотизм”, пропаганду україножерства. У
свою чергу національне свідома частина українства з недовірою і зневагою
відноситься до т.зв. “русскоязычных”, усіх тих, у котрих національна
самоідентифікація слабо розвинута. Це свідчить, що поглиблення етнічної
національної самоідентифікації є одним з найважливіших завдань розбудови
української держави”.
Однією з важливих ознак будь-якого етносу, у тому числі й українського,
є його менталітет. Щоб зрозуміти український етнос, треба виважено й
об’єктивно вивчити всю гаму психічних чинників, які формують його
етнічний і національний характер (менталітет) у просторі і часі. Вчений
Олександр Нельга вважає, що важливість збереження ментальності кожного
етносу полягає в її неповторній цінності перетворення етногенезу на
процес, який надає кожному окремому представнику людства можливість
збагачуватися наслідком творення соціуму, яке відбувалося впродовж
багатьох тисячоліть за різноманітних природних умов, і як підсумковий
результат – етнічна ментальність втілюється у характерні особливості
світосприйняття; моральні вимоги, норми і цінності; переважаючі життєві
настрої; типи характеру; форми взаємин; ставлення до праці та
організацію побуту тощо.
Етнолог Михайло Тиводар наголошує, що поняття менталітет (національний
характер) можна трактувати як образ і напрям думок, спосіб мислення,
склад розуму, звичок і настроїв, духовний і внутрішній (психічний) склад
особистостей соціальних, професійних і політичних груп населення, як
прояв особливості його територіальних державно-політичних та етнічних
спільнот, тому ментальність постає перед нами у вигляді ієрархії ідей,
поглядів, уявлень про світ, оцінок і самооцінок, способів
світосприйняття і висловлювання думок. На його думку, ментальність та її
ієрархія формування в процесі етногенезу, етнічних процесів і
міжетнічних контактів і водночас особливості її формування визначаються
соціально-економічними, історичними, політичними та ідеологічними
чинниками. Разом з тим він стверджує, що існує два типи ментальності.
Перший тип – національна ментальність, специфічна соціальна, політична,
ідеологічна та побутова практика населення країни, способи сприймання і
розуміння ним зовнішніх і внутрішніх обставин свого життя. Саме вона
передає особливості психічного стану і світогляду людей, котрі живуть у
складі певного моноетнічного чи поліетнічного державно-політичного
утворення. Національна ментальність складається під впливом
соціально-політичних, ідеологічних та інших чинників і може змінюватись
упродовж двох – трьох поколінь, її зміни добре фіксуються в домінуючих
життєвих настроях, характерних особливостях світовідчуття і
світосприйняття, у системі моральних і естетичних цінностей та вимог, у
принципах виховання, у формах взаємин між людьми, у ставленні до
природи, праці, у політичній культурі тощо. Яскравий приклад –
формування ментальності “совєтських людей”. Але головне те, на думку
дослідника, що національна ментальність ігнорує ту частину ідей,
поглядів, уявлень про світ, смаки, моральні й естетичні цінності,
способи висловлювання та передавання думок і відчуттів, світогляд,
навички, поведінку, загалом культуру, що стали традиційними і складають
суть етнічної культури. Отже, другий тип – це етнічна ментальність,
сформована в процесі етногенезу, особливості психічного складу,
традиційного світогляду, світовідчуття і світосприйняття членів етнічної
спільноти. Вона формується під впливом спадкових етнопопуляційних,
геопсихологічних, історичних, етногенетичних, політичних,
культурно-міфологічних та інших чинників упродовж усього періоду
зародження, становлення і розвитку того чи іншого етносу.
Так, Михайло Тиводар стверджує: “Такий зміст і характер етнічної
ментальності засвідчується навіть частковим аналізом менталітету
українців. Так, багатство земель України сприяло формуванню в українців
закоханості в природу, ліризму, споглядального і спокійного характеру.
Водночас багатство землі не вимагало від українця надзусиль для
виживання, а тому в них недостатньо розвинена соціальна і політична
активність. Але при цьому вони працелюбні, якщо їм робота до душі.
Історичні чинники та політичні реалії сформували войовничість українців
козацької доби, схильність до військової служби, порядків, доблесті.
Впродовж другої половини XVIII – XIX ст. політичне та
національно-культурне і соціальне поневолення спричинило формування в
значної частини українців таких негативних рис, як атрофованості
національних почуттів, етнонаціональне ренегатство (зрадництво),
відсутність національної гордості і т.п. Загалом для ментальності
українського етносу характерні такі системотворчі властивості, як: а)
зосередженість на проблемах особисто-родинного світу; б) закоханість у
природу рідного краю, рідної землі; в) анархічний індивідуалізм, що
проявляється в безпідставних претензіях на отаманство та недостатньо
розвинені національно-державницькі устремління; г) перевантаження в
поведінці і діях емоційного, чуттєвого над вольовим, інтелектуальним,
розумним і практичним і т.ін.”
Отже, українському етносу, щоб не розчинитися (не асимілюватися) в
середовищі інших народів, треба зберігати і посилювати позитивні
ментальні якості і позбутися по можливості негативних – цим самим ми
забезпечимо собі поступальний розвиток і місце серед інших людських
спільнот.
Таким чином, головними ознаками українського етносу є: мовна спільність,
а саме – функціонування в його середовищі рідної мови; наявність власної
споконвічної етнічної території; самобутня традиційна культура, у тому
числі і її мілітарна складова; існування етнічної і національної
самосвідомості, самоназва, менталітет, стереотипи поведінки тощо. Усі ці
основні етнічні властивості українців сприяли і сприятимуть збереженню
їхньої самобутності.
Проте будь-який етнос, а нас цікавить насамперед український, який
консервується і самоізолюється, не розвиваючись у
загальноцивілізаційному поступу, приречений на виродження, а в
майбутньому – розчинення в середовищі інших, більш потужних та амбітних
людських спільнот, які разом з тим будуть краще пристосовані до
історичних, політичних, економічних, націокультурних реалій сьогодення і
завтрашнього дня. Яке місце українців у цьому процесі? Це питання зовсім
не риторично-споглядальне, а навпаки – конкретно-аналітичне. Чи
підніметься український етнос на вищий ступінь свого розвитку і
самовдосконалення та займе гідне місце серед політичних націй III
тисячоліття, чи, врешті-решт, розчиниться в російсько-азійському
безбережному океані?
Українцям не треба боятися глобалізації. Навпаки, ми вважаємо, що
глобалізаційні процеси дають ще один шанс українському етносу вибратись
із застійного болота, у якому він зараз перебуває. Глобалізація – це не
панацея від усіх бід, це не абсолютне щастя для всіх людських соціумів і
особистостей, вона має свої негативні риси, проте її найбільший позитив
– підтягнення відстаючих у своєму розвитку етнічних спільнот до рівня
розвинених демократій європейського, американського чи японського типу.
Ми не ідеалізуємо перераховані вище варіанти розвитку, але саме на цей
проміжок часу вони увібрали в себе багато найкращого за всю історію
земної цивілізації гомо сапієнс.
Саме тому українцям для власного поступального розвитку треба вчитися і
розвиватися та інтегруватися у загальноцивілізаційні процеси. Зауважимо,
при цьому не треба сліпо і тупо все копіювати і переймати, шлях – тільки
творче опрацювання, переосмислення і врахування власних вітчизняних
реалій і особливостей.
Отже, що чекає український етнос уже сьогодні і який він шлях обере
завтра? Саме ми, науковці-українознавці насамперед повинні допомогти
всім українцям, від пересічного громадянина до керівників країни,
усвідомити вагомість вибору і нарешті посприяти в міру своїх сил і
можливостей здолати всі перешкоди на шляху поступального руху вперед і
самовдосконалення народу. Проведемо паралелі між народом Сполучених
Штатів Америки й українським етносом, порівнюючи їх етнонаціональні
процеси. Вчений Михайло Степико пише: “Проте зауважимо, що періодом
існування нації етногенез не “вичерпується”, можливі й інші стадії
соціоцивілізаційнрї зрілості людства. Приклад американської нації
показує якраз і часовий (“тимчасовий”) характер існування нації, і
“вічний” (історичний) – буття етносу. Не випадково термін “плавильний
тигель”, який вживався для характеристики етнонаціональних відносин у
США, замінено не більш адекватний – “культурна поліфонія”.
Проте ми вважаємо, що йдеться не про заміну понять, а про зовсім інші
стадії етногенезу американського народу. Якщо на першому етапі
переважали змішувальні чинники в так званому американському плавильному
горні, то вже на другому етапі отримана амальгама під назвою
американська політична нація, яка не нівелює свої етнічні складові, а
навпаки – використовує і розвиває їх позитивні елементи, але підкреслимо
– саме позитивні, щоб у підсумку отримати багатокультурну мозаїку. Саме
це, цілісне мозаїчне панно американської нації, з честю пройшло
випробовування 11 вересня 2000 року і довело свою життєздатність у
боротьбі з зовнішніми і внутрішніми викликами долі і фатуму. На наше
щире переконання, вся ця мозаїка розсипалася б на дрібні уламки, якщо б
не мала за основу могутній стрижень американської політичної нації!
А що ми маємо в Україні? Зараз український етнос перебуває на стадії
перетворення в націю. Ми вважаємо, що цей етнонаціональний процес дуже
затягнувся і це загрожує українцям втратою самоідентифікації. Дослідник
Михайло Степико зауважує: “Етногенез – це втягування в коло взаємодії
все більшої кількості етносів. Це його “генеральна лінія”. І якщо це
було характерно для племені, народності та нації, то можна прогнозувати
виникнення і таких спільнот, які “знімуть” ознаки нації. Маються на
увазі “паннаціоналізми”. їх можна визначити як рухи за об’єднання в
єдиній культурно-політичній спільноті кількох суміжних держав на основі
спільних культурних рис або “спорідненості культур”. Ми не з усім
погоджуємося в наведеній цитаті, але факт залишається фактом:
українському етносу загрожує небезпека розчинитися в етнічному,
державному полі Російської Федерації, і навіть не через
військово-політичну, а через культурно-економічну експансію
північно-східного сусіда. Ось тому нам, українцям, треба діяти, бо буде
пізно. Зовсім недавно на прохання тижневика “Дзеркало тижня”
соціологічна служба Центру Разумкова 16 жовтня 2003 року провела
телефонне опитування жителів чотирьох великих міст України, включаючи
Київ. Задовільною вибіркою було опитано 2035 респондентів віком старше
18 років : у Києві – 535, у Львові, Донецьку і Сімферополі – по 500.
Одне із запитань було таким: “Нещодавно російський політик Анатолій
Чубайс заявив про створення в перспективі Росією “ліберальної імперії”
на пострадянському просторі, причому першим кроком стане створення
Росією, Україною, Білорусією і Казахстаном Єдиного економічного
простору. Хотіли б Ви жити в такій імперії?” На превеликий жаль,
бажаючих жити в “ліберальній імперії” за Анатолієм Чубайсом виявилося
дуже багато. Наведемо сухі, але надзвичайно промовисті цифри. Київ – так
(21,7), ні (60,6), важко відповісти (17,7). Львів – так (12,6), ні
(67,2), важко відповісти (20,2). Донецьк – так (55,4), ні (26.4), важко
відповісти (18,2). Сімферополь – так (78,8), ні (7,2), важко відповісти
(14,0). Отже, навіть у столиці України – Києві кожен п’ятий із числа
опитаних за “ліберальну імперію”, у Донецьку – більше половини, у
Сімферополі – три чверті. Автор матеріалу слушно зауважує: “Що за цим:
невір’я у власну державу як таку, невдоволення нинішньою владою,
ностальгія по Союзу? Як видно, мають місце й інші причини. І все ж
забагато бажаючих для країни, яка нещодавно відсвяткувала 12-річчя своєї
незалежності, керівництво якої проголосило мету: домагатися членства в
НАТО і Європейському Союзі”.
Ось так, як мудро зауважив перший президент України Леонід Кравчук, що
маємо те, що маємо. Якщо цей процес триватиме і далі, то український
етнос перетвориться в малоросійсько-хохляцьку народність, а Україна –
знову в малоросійську губернію…
Серед вітчизняних вчених існує концепція, представники якої, зокрема це
Михайло Степико стверджують, що Україна – багатоетнічне суспільство. Він
пише: “Це й є найсуттєвіший інтегративний сенс поняття “етнополітична і
державно-політична соборність”. Бо якщо хоч на хвилину забувати про це,
то об’єктивно це означає скочування до імперського ставлення до 130
неукраїнських народів-етносів, які поки що прагнуть цієї соборності, або
– теж об’єктивно – “виходити” – на вибухові етнополітичні колізії типу
боснійської. Ще В.Паретто висловив припущення, що в багатоетнічному
суспільстві “національно-історична ідея” лише одного (нехай і
провідного) народу подекуди може бути швидше негативною, ніж позитивною
цінністю”.
Ми з цим твердженнями не погоджуємося, і вважаємо, що в нашій державі є
тільки одна, автохтонна, титульна українська нація (за результатами
всеукраїнського перепису населення, етнічними українцями визначилося 78
% громадян країни) й етноси національних меншин (татари, поляки,
росіяни, євреї, угорці, румуни, білоруси тощо), які внаслідок тих чи
інших обставин прийшли і залишилися жити на наших землях.
Час лікує рани, і не треба події минулого (наприклад,
татарсько-українські чи польсько-українські протиріччя) екстраполювати в
сучасне життя.
Взагалі, міжетнічні та міжнаціональні військові конфлікти, жахливий
приклад цього – Балкани 80 – 90 рр. XX ст., – це дорога в нікуди, а
т.зв. етнічні чистки – ганьба цивілізованого людства. Тільки міжетнічний
мир, злагода і взаєморозуміння допоможуть нам стати європейською
країною. Проте, наголосимо, українською, але космополітичною,
національно-правовою, а не зрусифіковано-корупційною державою у центрі
Європи!
Українські етнічні росіяни мають власну величезну Російську Федерацію,
українські поляки й угорці – розвинені європейські країни Польщу і
Угорщину тощо. Лише ми, українці, – маємо одну і єдину Україну, яку нам
треба розбудовувати і за яку треба боротися, бо в інших місцях земної
кулі нас не чекають (за винятком, як дешевої робочої сили і покірних
сексуальних рабинь – дуже гірко про це писати). Тому нам треба
працювати, і українцям, і всім іншим громадянам України, хто обрав її
місцем свого постійного проживання, розбудовувати модерну цивілізовану
європейську державу, а міжетнічна співпраця стане міцним і надійним її
підмурком. А це реально, у вітчизняній історії це вже траплялося,
найкращий зразок тому – Запорізька Січ. Переважну більшість її мешканців
становили українці, але там було немало поляків, росіян, татар, волохів
(румун і молдаван), євреїв тощо. Проте всі вони були запорожцями –
українськими козаками, спілкувалися між собою українською мовою, вірили
в єдиного Бога… Соціальні конфлікти на Запоріжжі виникали, а щодо
міжетнічних, ми щось не знаходили про це історичних свідчень, так що це
гарний приклад нам – нащадкам запорожців.
Науковець Ірина Онищенко пише: “Держава повинна не українізувати
росіянина, єврея або поляка, це може призвести лише до протистояння, а
забезпечити можливість вільного розвитку усіх етносів у демократичній
державі зі спільною ідеєю будівництва нової нації – не української, а
всього народу держави України. Тільки такий підхід у змозі подолати
суперечності між державою та нацією”.
Отже, пані Ірина вважає, що нам треба працювати не над творенням
української нації, а створювати націю народу України. Безсумнівно, така
нація буде говорити на “общедоступном й общепонятном”, сповідувати
відповідні цінності, а значить рухатися не до Європи, а до “рідної по
духу” Росії з її неоімперськими амбіціями. Ми вважаємо, що український
етнос хворий і хворий дуже серйозно. Нам не потрібно зараз українізувати
росіян, поляків тощо, нам потрібно українізувати самих українців,
вилікувати їх від хвороби під назвою “меншовартісність” і
“малоросійство”. Тільки тоді, коли український етнос вичавить із себе по
краплі рабську кров, він перетвориться на високорозвинену націю. Але й
цього буде замало. Отже, коли українці стануть не просто нацією, а
політичною (державною) нацією. Під державною нацією ми розуміємо таку
політичну спільність громадян різних етносів, які проживають на
території нашої країни, вважають її своєю рідною Батьківщиною і віддають
всю свою енергію, наснагу, працю, творчість на розбудову Самостійної
Соборної Української Держави. Отже, у цьому випадку росіяни, поляки,
угорці, румуни, євреї перетворюються з потенційної “п’ятої колони” в
побратимів і однодумців українського титульного етносу-нації. Нам дуже
потрібні колективізм, добра агресивність росіян, шляхетність і
гоноровість поляків, розум і виваженість євреїв, завзятість угорців
тощо. Ось тому Україна не тільки для українців, а для всіх етнічних
спільнот, які проживають на її землях. Разом з тим повинна існувати
взаємоповага і взаєморозуміння між українцями та іншими етнічними
меншинами. Український етнос сприяє розвитку їх мовно-культурних
проблем, вони ж у свою чергу мають поважати і знати наші культурні
традиції, розуміти і розмовляти в міжетнічному спілкуванні не
російською, а єдиною державною українською мовою.
Вчений Михайло Степико пише: “Стосовно етнонаціонального розвитку
України історія висуває безальтернативне завдання: з конгломерату понад
130 народів – етносів, що її населяють, створити самовизначений
монолітний народ – населення з міцною серцевиною – “політичною нацією”,
над котрою тільки й спроможна підноситись правова держава і в базисі
якої поступово могло б визріти громадянське суспільство”.
Ми погоджуємося з думкою науковця, за винятком фрази “конгломерату понад
130 народів – етносів, що її населяють”, бо це вже від лукавого, це вже
підтасовка фактів. Зовсім ненауково ставити знак рівності між титульним
українським етносом, який нараховує за останнім всеукраїнським переписом
населення більше 37 млн. чоловік, і кількома сотнями чи десятками навіть
декількома представниками малочисельних етносів, які проживають на
теренах нашої Вітчизни. Ось так деякі науковці створюють міфи, які потім
використовують непорядні політики, коли заявляють, що Україна
багатонаціональна і багатоетнічна країна, і тому українська мова має
рівні права, можливості для розвитку і функціонування як, наприклад,
російська, польська, угорська, румунська, іврит тощо. Ні! В Україні
існує тільки одна державна мова – українська, і кожен громадянин нашої
країни повинен її знати і спілкуватися нею, особливо ті з них, що
перебувають на державній службі, від рядового вахтера до найвищих
чиновників, урядовців і депутатів усіх рівнів. Щодо використання мов
етнічних меншин, які живуть на наших землях, то будь-ласка, хай
спілкуються ними в місцях свого компактного проживання, в своїх
культурницьких організаціях і представництвах тощо. А поки в Україні
панує у всіх сферах російська мова, а українська перетворилася на бідну
родичку-жебрачку, гармонійного, справедливого суспільства не буде. Ми
поважаємо російську мову, але коли вона витісняє українську мову на
околиці в її рідній державі, перетворюючи її врешті-решт на вимираюче
“нарєчіє”, то тоді вже не до любові і поваги. Питання постає руба –
запанує в Україні російська чи українська мова, бо це є визначальним для
долі народу, культури, держави. Якщо російській мові надати статус
офіційної, чи другої державної, то через декілька поколінь наша
“солов’їна” перетвориться спочатку на мову пісенно-фольклорних
ансамблів, а потім і взагалі на мертву мову. А представники українського
етносу знову стануть малоросами, а потім і взагалі кондовими росіянами –
громадянами агресивної неоліберальної імперії. А цій новітній російській
імперії конче необхідні будуть працьовиті руки малоросів і хохляцьке
гарматне м’ясо, але не будуть потрібними люди високої громадянської
свідомості. Так що в українського етносу немає вибору, точніше вибір є
завжди, а саме: чи етнічна смерть і забуття, чи національне народження,
відродження і життя – повнокровне і перспективне. Українці! Все в наших
руках. Якщо ми не збережемо рідну материнську і батьківську мову, то
поступово втратимо етнічну самоідентифінацію, забудемо власну культуру,
спотворимо свою ментальність і врешті-решт асимілюємося в російській
політичній нації. Це гірка правда, але така реально здійснима. Велике
починається з малого, перед українським етносом важкий шлях розвитку
власної політично-державної нації. Ми, українці, повинні його здолати і
перемогти – в ім’я слави предків, в ім’я наших нащадків. Кожна історична
епоха ставить свої завдання і надзавдання, кидає виклик і вимагає
відповіді. Ми, українці XXI століття, повинні виграти свої Жовті Води,
створити політичну націю і розбудувати демократично-правову могутню
сучасну європейську державу.
Недаремно вчені – українознавці Петро і Тарас Кононенки наголошують:
“Тому кожне покоління на питання: коли виник український етнос, яким був
і є його зв’язок з нацією, державою та вселюдством; що він вносить у
загальноосвітній розвиток цивілізації і культури, – повинне знайти свою
відповідь. Без цього ми не будемо господарями своєї долі”.
Безумовно, ми маємо знати власну історію, творити в напруженій праці
сьогодення, закладаючи тим самим фундамент нашого майбуття. Науковець
Михайло Степико зауважує: “Виникає парадоксальна ситуація: щоб
розбудувати українське суспільство, українську національну державність,
потрібна якась концепція, певна ідеологічна основа, але самі ідеї можуть
виникнути тільки на основі осягнення специфіки буття українського
народу, яке не має поки що характеру цілісності й самодостатності”.
Так, ми погоджуємося, що український етнос ще в процесі кристалізації, і
не став він, на жаль, поки розквітлою нацією, тому що хворий, і хворіє
він, як зазначалося нами вище, на меншовартість і малоросійство. Але
ліки від цієї важкої, але виліковуваної хвороби є! Це українознавство!
Це саме та концепція, саме та ідеологічна основа, на відсутність яких
так бідкався шановний пан Степико.
Тільки українознавство, повторимо, як цілісна інтегративна система
наукових знань про Україну, українознавство в просторі і часі, може і
повинно стати етнонаціональним ідеологічним стрижнем Української
держави, української політичної нації і кожного громадянина-українця.
Українознавство як надійна ідеологічна основа сучасного національного і
державного процесу допоможе нам у розбудові Самостійної Соборної
Батьківщини і нагадає ті гіркі помилки історії, які призвели український
етнос до фатальних невдач, поразок і трагедій. Недаремно вчений Петро
Кононенко підкреслює: “…Хто не знає минулого – той приречений
переживати всі його драми, а то й не мати майбутнього, а й всебічний
аналіз та прогноз еволюції етносу, його проблем, бо без цього немислимий
прогрес”.
Український етнос повинен стати активним і важливим суб’єктом світового
політичного процесу III тисячоліття. Ми – не сироти, не безбатченки, не
байстрюки, ми – українці! В нас пульсує кров індоаріїв та скіфів. Саме
на наших теренах зароджувалося і формувалося слов’янство. Наші
прапращури брали участь у війнах з Римом і Візантією. Наша Київська Русь
була однією з наймогутніших східноєвропейських держав. Наші козаки –
були знані в Європі і стали надійними захисниками християнського світу.
Наші партизани – вояки УПА мужньо і самовіддано боролися з Соборну
Україну.
Так, українському етносу є чим гордитися, разом з тим є над чим
замислитись: князівські чвари (ХІІ – ХІІІ ст.), козацькі міжусобиці
(Руїна), поразка у визвольних змаганнях (1917 – 1921 рр.) …Але попри
все у нас є Історія! Нам, українцям, треба обов’язково пам’ятати про
особисті помилки і невдачі (яких було багато) а також про успіхи і
перемоги (а вони, безсумнівно, були!), щоб не тільки в майбутньому, але
і в реальному сьогоденні постати поміж світовою спільнотою міцною і
поважною Українською Самостійною Державою.
У нас було славне минуле, а зараз маємо сіре сьогодення. А щоб мати
світле, достойне майбуття, треба щодня вичавлювати, як справедливо писав
Антон Чехов, по краплі з себе раба – меншовартісного малороса,
обмеженого хохла, бо в нас (автор цього дослідження теж не виняток), так
багато рабства і холопства…
Цей процес для українського етносу важкий, але реальний. Історія і
минуле повинні стати для нас мудрим учителем. Для кращого і гіднішого
життя українці мусять врахувати помилки і поразки попередників, і разом
з тим взяти на озброєння їх героїчні діяння, культурні надбання і
перемоги. Саме тому на цьому тернистому шляху нам стануть у пригоді
звитяжні козацькі традиції. Своєрідність вітчизняного козацтва полягала
в тому, що воно постало на історичний арені саме тоді, коли в ньому була
найбільша потреба: татарські напади на погано захищені села і містечка,
національний і релігійний гніт польських поневолювачів, полонізація й
окатоличення власної еліти тощо. Все це призвело до того, що козацтво не
тільки було могутньою військовою потугою і не стільки почало успішно
відстоювати українські сакральні, соціальні інтереси, але, що є
найголовнішим, стало провідною національною верствою – українською
елітою, очолило Визвольну війну і створило українську козацьку державу –
Гетьманщину. Хоча, на превеликий жаль, як самостійне політичне утворення
вона проіснувала близько шести років, а потім протягом століття була
лише автономією у складі Російської імперії, проте насамперед
український етнос усвідомив для себе і показав тим самим своїм сусідам,
що він є державницьким народом, а не покірним і безсловесним бидлом!
Треба врахувати й те, що українське козацтво на відміну від російського
(у першу чергу, донського) було поставлене в більш складні історичні
умови і, окрім соціальної, змушене було вести і політичну боротьбу за
національні та релігійні цінності.
Промайнули століття, а й сьогодні козацькі традиції і незнищенний
український козацький Дух можуть допомогти нам у вирішенні болючих
сучасних проблем етнонацієдержавотворення. Так, наприклад, зараз в
Україні зареєстровано майже 100 партій і політичних організацій, у ній
також існують близько 50 козацьких формувань (серед них є навіть
антиукраїнські, точніше – проросійські). Такий різноманітний і
різнобарвний політичний спектр, така розпорошеність вигідні насамперед
тим, хто хоче бачити Україну так званою “банановою республікою” –
сировинним, людським придатком та неоколонією Сходу чи Заходу. Цих
можновладців цілком влаштовує сучасний політико-економічний стан країни,
де панують корупція, злочинність, клановість, багатство сотень і
злиденність мільйонів. Переважній більшості українців це не подобається
і вони шукають вихід з цього жахливого становища. А він є! На нашу
думку, це створення потужної загальнонаціональної козацько-державницької
партії (об’єднання, блоку). Героїчні козацькі традиції минулого повинні
допомогти українському етносу в будівництві сучасної
національно-демократичної правової країни. А її ідеологією, повторюємо,
повинно стати українознавство, яке повністю ґрунтується на засадах
національної ідеї. На цьому шляху треба буде зуміти гармонійно поєднати
інтереси держави, народу й особистості. Це триєдине завдання важке, але
його треба обов’язково виконати, інакше нам знову загрожуватиме втрата
незалежності і статус колонії. У цьому аспекті є важливою і актуальною
проблема пошуку українським етносом і його держави свого місця в системі
світових цивілізацій. Тут гостро постає дискусійне питання чи нам треба
сліпо копіювати Захід (євро-американські цінності), чи, можливо, не
довго мучитися й обрати Схід (російсько-есендівський напрямок)? А чи не
краще українському етносу знайти свій власний шлях, але не в розумінні –
чогось такого виняткового і незбагненно-месіанського. Ні, нам,
українцям, залучивши найкращі досягнення, найпередовіші технології і
Сходу, і Заходу, досвід і друзів, і ворогів, треба стати творцями
Українського Дива XXI століття. Опираючись на все це, ми станемо в змозі
створити економічно-розвинену, самобутню, міцну, високоінтелектуальну і
культурну національну державу III тисячоліття. В нашій вітчизняній
історії подібне уже було. Саме так діяли українські козаки, які
переймали від своїх супротивників (татар, турків, поляків, росіян)
озброєння, тактику ведення бою, військову термінологію, деякі традиції
та звички тощо. А в підсумку світова історія отримала таке яскраве і
непересічне явище, як Український Козак! Цей неповторний феномен не
схожий ні на татарського козака (легкоозброєного вершника), ні на
польського шляхтича-драгуна, ні на турецького піхотинця (яничара), ні на
російського аналога – донського козака. Він схожий лише сам на себе – на
запорожця, на українського козака – хоча увібрав у себе все найкраще і
не найліпше тієї звитяжної героїко-романтичної доби. Це схоже на
мозаїчний калейдоскоп – де сотні кристаликів за допомогою системи
дзеркал, створюють щоразу новий малюнок-візерунок, який зачаровує нас
своєю красою і довершеністю. Адже українське козацтво, всотавши в себе
різноманітні мілітарні компоненти, не перетворилося на якесь слабке,
еклектичне утворення, а постало на їх ґрунті світовим явищем. Ось саме
по такому шляху і треба рухатися українському етносу в III тисячоліття,
переймаючи найліпше і будуючи власну національну державу.
Тут гостро постає питання про роль пересічної особистості в
суспільно-політичному житті. Українці нерідко славилися своїм
загостреним індивідуалізмом і нехтуванням загальнонародних інтересів. Цю
негативну рису української ментальності влучно характеризують народні
паремії (приказки і прислів’я). Наприклад: “Моя хата скраю, я нічого не
знаю”, “Своя сорочка ближче до тіла” тощо. Можливо, це негативна риса
українського психічного характеру і спричинилася до їх невдач у
державному будівництві. І навпаки: завдяки тоталітарній колективістській
психології росіяни створили спочатку могутню Російську, а потім
Радянську імперії, а зараз знову намагаються відновити колишню велич і
міць імперської держави. Чи це їм вдасться, покаже час. З цього прикладу
випливає нагальний висновок, що тільки збалансоване поєднання
індивідуальних і колективістських якостей громадян дає змогу державі (як
об’єднанню національно-свідомих громадян) сподіватися від пересічної
особистості працьовитості, мужності, відваги, самопожертви в ім’я
власних сподівань та інтересів рідної країни.
Тут нам теж можуть стати у пригоді козацькі надбання і особливо традиції
Запорізької Січі. Ця козацько-християнська республіка об’єднувала під
своїми корогвами різноманітний люд – і колективістів й індивідуалістів.
Проте згуртувавши їх докупи, Січ створювала з них непересічну людину –
запорожця. Саме запорізький козак, залишаючись завжди самим собою, зі
своїми позитивними і негативними рисами характеру, у відповідальний,
конкретно-історичний момент ставав не тільки вправним і професійним
воїном, а й творцем нового типу держави, суспільних відносин.
Ми не закликаємо до творення нової української етнонаціональномілітарної
спільноти (подібної до “совків” – “совєтського народа” штучно створеного
інтернаціонального “коктейлю-конгломерату” етносів) Ні! Не можуть бути
всі українці й українки – козаками та козачками, та це й не потрібно.
Хоча такі козацькі риси як: мужність, хоробрість, чесність,
войовничість, шляхетність тощо, – тільки б посилили національну
ментальність.
Люди від природи неоднакові а всезагальної рівності ніколи не було і не
буде, проте в цивілізованому суспільстві сила одних підтримується чи
компенсується розумом інших. Нам дуже хочеться, щоб слова “Україна”,
“українці” пов’язували не лише з Чорнобильською техногенною катастрофою,
з країною тотальної корупції, з київським футбольним клубом “Динамо”, чи
з вправним нападаючим Андрієм Шевченком і з мужніми боксерами – братами
Кличками… А насамперед, щоб асоціювалися з демократично-правовою
державою, з країною мудрих керівників, працьовитих трудівників, умілих
підприємців, чарівних жінок, вправних воїнів. Нехай буде менше словесної
патетики і більше реальних справ. Ми сподіваємося і віримо в те, що
український етнос знайде в собі достатньо сил і наснаги, щоб стати
європейською політичною нацією і, нарешті, побудувати розквітлу
Українську Самостійну Соборну Державу!
Література:
Кононенко П.П. Українознавство. – К.: Либідь, 1996. – С. 11.
Надольська В.В. Загальна етнологія: понятійно-термінологічний апарат. –
Луцьк: Вежа,1999. – С.15 – 17.
Тиводар М.Етнологія. – Ужгород, 1998. – С. 56,64.
Кононенко П.П. “Свою Україну любіть”. – К.: Твім інтер, 1996. – С. 3.
Залізняк Л.Л. Від склавинів в до української нації. – К.: Бібліотека
українця, 1997. – С. 39.
Кононенко П.П. Українознавство… С. 87.
Тиводар М. Цит. праця. С. 80.
Залізняк Л.Л. Походження українського народу. – К.: бібліотека українця,
1996. – С. 3 – 4.
Залізняк Л.Л. Від склавінів… С. 62.
Петров В.В. Етногенез слов’ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика. –
К.: Наук, думка, 1972. – С. 203.
Залізняк Л.Л. Від склавінів … С. 62.
Мавродин В.В. Образование древнерусского государства й формирование
древнерусской народности. – М.: Высшая школа, 1971, – С.157 – 170;
Мавродин В.В. Происхождение русского народа. – Л. ЛГУ, 1978. – С. 3 – 8,
112 – 147. Толочко П.П. Древняя Русь. Очерки социально-политической
истории. – К.: Наук, думка, 1989. – С. 180 – 191; Толочко П.П. Київська
Русь. – К.: Абрис, 1996 – С. 246 – 255; Котляр Н.Ф. Древнерусская
государственность. – СПб: Алетейя,1998. – С. 405 – 431. Котляр М.Ф.
Історія давньоруської державності. – К.: КСУ, 2002. – С. 212 – 225.
Фігурний Ю. Київ – головний державотворчий центр України, осердя
формування і становлення національного війська ( від княжих часів до
сьогодення) // Українознавство. Число 1 (6)2003. – С. 266.
Залізняк Л.Л. Від склавінів … С.63 – 64.
Баран В.Д. Баран Я.В. Походження українського народу. – К.: ІМФЕ ім.
Рильського, 2002. – С. 308 – 313.
Залізняк Л.Л. Від склавінів … С. 82 – 83.
Кононенко П.П. Українознавство … С. 87.
Мостяєв О.І. Історичне буття етносу (філософсько-методологічний аналіз)
Автореф. дис…канд. філософ, наук. – К., 1998. – С. 12 – 13.
Тиводар М. Цит. Праця. С. 110 – 111.
Там же. С. 111.
Нельга О.В. Теорія етносу – К.: Тандем,1997. – С. 298.
Кононенко П.П. Кононенко Т.П. Феномен української мови. Ґенеза,
проблеми, перспективи. Історична місія. – К.: Наук. вид. центр. “Наша
культура і наука”, 1999. – С. 12.
Єрмоленко С. Українська мова як концентр країнознавства. // Наука
самопізнання народу: б. Матеріалів і наук, праць. На пошану 70-річчя
Петра Кононенка. – К.: Веселка, 2002. – С. 89.
Тиводар М. Цит. праця. С. 113.
Паучок В.К. Етногенез українського народу і становлення національної
символіки. – Тернопіль, 1993 – С. 105.
Онищенко І.Г. Етно- та націоненез в Україні (Етнополітологічний аналіз).
– К.: Четверта хвиля, 1997. – С. 189.
Рудницький С. До основ українського націоналізму. – Відень, Прага 1923.
– С. 162.
Тиводар М. Цит. праця. С.117.
Штоквиш О. Мілітарна складова етнічної культури // Життя етносу:
соціокультурні нариси. – К., 1997. – С. 162.
Тиводар М. Цит. праця. С. 119 – 120.
Онищенко І.Г. Цит. праця. С. 203.
Тиводар М. Цит. праця. С. 123 – 124.
Там же … С. 122.
Нельга О. В. Курс лекцій з етнології. – К.:КВГУ, 1995. – С. 132.
Тиводар М. Цит. праця. С. 129 – 131.
Там. же. С. 130 – 131.
Степико М.Т. Буття етносу: витоки, сучасність, перспективи
(філософсько-методологічний аналіз). – К.: Тов. “Знання”, КОО, 1998. –
С. 123.
Там же … С. 123.
“Житимемо у ліберальній імперії?” //Дзеркало тижня № 40 (4650, 16 жовтня
2003 р.) – С.2.
Степико М.Т. Цит. праця. С. 199.
Онищенко І.Г. Цит. праця. С. 177 – 178.
Степико М.Т. Цит. праця. С. 200.
Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: ґенеза і перспективи.
Історичний нарис. Обухів, “ГНИП”, 2003. – С. 3.
Степико М.Т. Цит. праця. С. 200.
Кононенко П.П. Українознавство… С.85.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
