Реферат на тему:
Українські вербальні символи як чинник національно-культурної
самоідентифікації
Інтерес до духовного життя українського етносу, його культурної
самоідентифікації проявився іще у давні часи і тривалий час виявлявся
через образний лад, ідейну спрямованість, символіку старожитніх текстів
народної культури. Окремішність і своєрідність українства як наукова
проблема постає в середині XIX ст; різні її аспекти висвітлюються у
дослідженнях Я.Головацького, М.Костомарова, О.Потебні та ін.
Актуалізація цієї проблеми в її науковому та етнокультурному вимірах
припадає на наш час – період становлення незалежної української держави
та духовного відродження української нації.
Серед численних різних за предметом дослідження праць сучасних авторів,
з огляду на нашу тему, особливої уваги заслуговують публікації
С.Єрмоленко, В.Кононенка, П.Кононенка, В.Лизанчука, Л.Масенко,
Я.Радевича-Винницького, Є.Сверстюка. Осмислення питань
національно-культурної самоідентифікації у контексті актуальних для
сьогоденної української дійсності завдань потребує вироблення
концептуальних засад, обґрунтування шляхів і напрямків практичної
діяльності та поглибленого вивчення окремих формотворчих чинників
духовного життя нації в його тяглості, динаміці й поступі.
Відзначимо, що проблема національно-культурної самоідентифікації – це
реальність, яка повною мірою визначає особливості суспільних процесів у
житті багатьох народів Європи кінця XX – початку XXI ст. Призабута, або
взагалі забута, вона гостро постає сьогодні перед багатьма
західноєвропейськими країнами, передусім, як об’єктивний супровід
складних, далеко не однозначних геополітичних процесів, а саме:
інтеграції, відкритості кордонів, глобалізації економіки, що викликало
різке збільшення у них некорінного населення (наприклад, у Бельгії,
Німеччині, Франції), людей, що мають іншу ментальність, інші культурні
традиції.
В Україні ця проблема ніколи не знімалася з порядку денного, з огляду на
специфічні суспільно-політичні умови існування нації, які стояли на
заваді практичного вирішення багатьох питань соціального та духовного
характеру на засадах національно-культурної самоідентифікації. “Наш
народ, – з болем відзначає Є.Сверстюк, – був проведений через чорну зону
знесилення, відчуження од себе. Це було також збіднення почуттів, уяви,
духовного життя” [7]. Результатом такого відчуження, стимульованого
ззовні, є відчутна втрата історичної пам’яті, деформація етноцентричних
основ, морально-етичних та естетичних ідеалів життя як народу в цілому,
так і окремої особистості.
Національно-культурна самоідентифікація українців як складне
різнорівневе, внутрішньо диференційоване явище повинна реалізуватися,
звичайно, через мову і завдяки мові, оскільки саме мова є найбільш
стійким і надійним покажчиком етнічної приналежності й цілісності,
безперервності традицій. При цьому особливо важливу роль відіграють
мовно-естетичні знаки національної культури, які, як зауважує
С.Єрмоленко, “існують як синтез індивідуального й суспільно-соціального,
експліцитного та імпліцитного; вони пов’язані з естетичною функцією мови
безпосередньо через сферу художньо-словесної творчості або
опосередковано через інші види мистецтва, засоби масової інформації,
загалом – через національно-мовну свідомість мовців” [2]. У широкому,
семіотичному смислі такими знаками виступають як цілі тексти
(міфологічні, фольклорні, релігійні, літературно-художні, політичні та
ін.), так і окремі їх складники у своєму смисловому та естетичному
наповненні, а також загальномовні номінації на позначення домінант
національної культури.
Етноментальні особливості народу, його світобачення, ціннісні орієнтири,
зрештою, історична пам’ять акумулюються у різного роду символах –
предметних, аксіональних, вербальних. Визначальною рисою символу, на
думку дослідників [3], є те, що він ніколи не належить синхронному
зрізові культури, а завжди пронизує цей зріз по вертикалі, переходячи з
минулого у майбутнє. У цьому зв’язку закономірною видається посилена
увага сучасної вітчизняної науки до семантики та функціонування
національної символіки у контексті широкого кола проблем, спрямованих на
пізнання ґенези, динаміки та перспектив розвитку національної культури.
Символи становлять систему, яка потребує всебічного детального вивчення
не тільки з погляду загальних закономірностей її організації та
цілісного вияву, а й на рівні окремих компонентів у їх проекції на
загальномовні процеси та індивідуальну мовотворчість.
Різні за своєю природою типи символів знаходять концентроване вираження
у вербальних символах, адекватне сприйняття яких єдино можливе за умови
знання й освоєння духовних цінностей національної культури. Упродовж
віків українська мова виробила свій символічний код, у силовому полі
якого перебувають різні шари її лексичного складу – кольоро-назви,
топоніми, хрононіми, назви реалій рослинного та тваринного світу тощо.
Синтетичний характер відповідних вербальних символів виявляється у
впливі на різні складники внутрішнього життя людини: вольові, емоційні,
естетичні, моральні та ін. Вербальні символи належать до найбільш
важливих чинників національно-культурної самоідентифікації саме тому, що
вони є своєрідними ретрансляторами історично значущих смислів,
архетипних образів, у них закодовано пам’ять слова в його
різнофункціональних культурних контекстах.
Національне маркований код становить виражену сукупністю мовних одиниць
інваріантну інформацію, породжену особливостями оцінного сприйняття та
відбиття світу через внутрішню форму слова. Така лінгвокультурна
інформація виражається рядами як семантичне однотипних вербальних форм
(наприклад: весілля, веселка, веселик та ін.), так і форм семантичне
різнотипних (наприклад: Волинь, Гуляй-Поле, Слобожанщина та ін.).
Нерідко внутрішня форма слова, породжена характером ментальне
детермінованого образного ословлення світу, переростає свою власне
лінгвальну сутність, тоді слово, акумулюючи метатекстові смисли, стає
символом, маніфестантом, порухом національної душі, її розмислів і
устремлінь. Так, слово дума, ця специфічна назва жанру українського
народного епосу, у своїй смисловій структурі імплікує компоненти, що
відбивають відзначені свого часу різними дослідниками прикметні риси
українського національного характеру, зокрема епічну розсудливість і
схильність до емоційно-смислового переживання дійсності. У цьому зв’язку
слід відзначити символічну значущість і ключових образно-смислових
єдностей, притаманних думам, як, наприклад, традиційна формула на ясні
зорі, на тихі води, що загалом символізує уявлення українців про рідний
край, батьківщину, суспільне й сімейне життя. Структурними елементами
наведеної формули є архетипні, закорінені у всі сфери народної культури
образи-символи. Так-само глибокою архаїчністю та зв’язком зі сферою
найдавніших світоглядних уявлень відзначаються і національне вартісні
формули мовного етикету на зразок побажання з роси і води вам.
f
h
h
?????¤?¤?$?????th?ка; повісті й романи “Під тихими вербами” Б.Грінченка,
“Собор” і “Твоя зоря” О.Гончара, “Сад Гетсиманський” І.Багряного,
“Мальви” Р.Іваничука, роман у віршах “Маруся Чурай” Ліни Костенко,
поезії “Закувала та сива зозуля” П.Ніщинського, “Повій, вітре, на
Вкраїну” С.Руданського, “Гуцулки” Ю.Федьковича, “О слово рідне! Орле
скутий!” О.Олеся, “Ласкавий серпень” М.Драй-Хмари, “Соловей” І.Виргана,
“Підкова” П.Воронька, “Над чорнобривцями в саду…” М.Вінграновського і
т.ін. Якщо говорити про символічну домінанту всієї творчості, то
найбільш виразно вона окреслюється у Шевченка з його пристрасним
апелюванням до глибин народної пам’яті, послідовним відстоюванням
найвищих віковічних ідеалів рідного народу.
Національно-ототожнювальна функція вербальних символів особливо яскраво
проявляється у відносно нових для української культури текстах, які
набули статусу прецедентних, орієнтованих на лінгвокультурну спільноту.
Сюди належать, зокрема, пісні-гімни: “Соколи, соколи!”, “Ми гайдамаки!”,
“Ой у лузі червона калина похилилася”, “Гей, там на горі Січ іде!”
Ключові образи-символи відповідних текстів (сокіл, гайдамака, червона
калина, Січ) належать до етнокультурного простору України, знання якого
значною мірою пов’язує особистість із національною спільнотою, сучасне з
минулим.
Естетична реалізація вербальних символів у художніх текстах, що
визначається взаємодією репродуктивного і креативного начал, ніколи не
обмежується ближчими символічними смислами, а завжди має
екстенсивно-інтенсивний характер. Це стосується, наприклад, і
субстантивів (рушник, хата, хліб, степ, тополя, любисток, кінь,
соловейко, голуб, зозуля, сонце, зоря тощо), і атрибутивів, зокрема
кольоропозначень (ясний, жовтий, синій, блакитний, червоний, чорний та
ін.). Показовим щодо збереження пам’яті культури й соціальне зумовленої
динаміки семантики символів є назви кольорів державного прапора України
та широко вживаних в українській культурі колірних означень білий і
червоний. Мовно-естетичні знаки національної культури, якими є Малишкова
“Пісня про рушник” і “Два кольори” Д.Павличка, постають на ґрунті
творчої рецепції народнопоетичної символіки, яка вже у новій своїй
якості підтримує, формує і розвиває відчуття етнокультурної
ідентичності. Рушник і вишиванка з їх традиційною кольористикою завдяки
своїй всеохопній символічній наповненості, вводять у світ сокровенних
мрій і почувань, пов’язаних із домівкою, рідним краєм, життєвим шляхом
людини, її уявленнями про справжню любов, красу й добро.
Наша зацікавленість художньою сферою функціонування вербальних символів
цілком правомірна з огляду на те, що мистецтво слова тривалий час було
чи не найважливішим складником культури, який, всупереч усім спробам
обірвати духовний зв’язок між поколіннями, позбавити їх національного
коріння, завжди виконував одну з основних своїх функцій – забезпечувати
тяглість національно-культурних традицій. Спираючись на потужні шари
міфопоетичної та фольклорної символіки, українська художня література
формувала свої канони образного освоєння світу через відповідні символи.
Тут традиційне стає поштовхом для вияву індивідуально-авторського
творчого начала у вираженні актуальних для митця тем, мотивів, ідей.
Прикладом таких глибоких перетворень, розвитку символічної структури
народнопоетичного образу можуть бути наведені нижче контексти: “…синє
море потопає /крізь човен /витікає /а човен покинув /червону калину
/одним-один /на чужині гине” (Т.Мельничук); “Та знаю: мене колисала
калина /В краю калиновім тонкими руками, /1 кров калинова, як пісня
єдина, /Горить в моїм серці гіркими зірками” (І.Драч); “У білій стужі
сонце України. /А ти шукай – червону тінь калини /на чорних водах – тінь
її шукай, /де горстка нас … /Усім нам смерть судилася зарання, /бо
калинова кров – така ж крута, /вона така ж терпка, як в наших жилах”
(В.Стус). Стрижневий для цих контекстів образ-символ калини на перший
план висуває узагальнене значення “поневолений край і розлука з ним”, а
традиційна символічність (“дівоча краса”, “цнотливість”, “любов” та ін.)
є лише відповідним асоціативним тлом.
Символізм міфологічних, фольклорних і художньо-літературних образів не
тільки формує свою особливу систему, а й виходить за її межі, проникає у
загальномовний простір, укорінюється в ньому, формуючи важливі
особливості національної мовної картини світу. Активно використовувані у
фольклорі й орієнтованій на фольклорні традиції авторській поезії
образи-символи голуб /голубка, наприклад, виявляють свою символічну
значущість як у формах дружнього, щирого звертання, так і в похідних
номінаціях (див.: голубиний, голубити, голубитися). Вживаються вони і в
численних порівняннях на позначення сердечних родинних і товариських
стосунків. Аналогічно функціонують у лексичній системі мови й інші
вербальні символи, окремі з яких було розглянуто вище.
Національно-культурна специфіка мови особливо відчутна у загальномовній
ідіоматиці, ґрунтованій, головним чином, на етнічно маркованих символах.
Наприклад: стати на рушник, зустрічати хлібом-сіллю, топтати ряст, як
скупаний у любистку та ін. Фразеологічні одиниці такого типу, як і
відповідні слова-символи, формують лінгвокультурну компетенцію мовців,
конче необхідну для етнічної ідентифікації.
Зрозуміло, що основи національно-культурної самоідентифікації
закладаються у ранньому віці разом з опануванням рідною мовою і в
подальшому стають дійовим чинником духовного розвитку особистості.
Усвідомлення й розвиток почуття причетності до національної спільноти
здійснюється у семіосфері буття нації з її ціннісними пріоритетами.
Важливу роль у цьому мають відігравати сім’я, система освіти, засоби
масової інформації, мистецтво, театр, кіно. У своїй сукупній діяльності
вони утворюють семантичний простір культури, наскрізними елементами
якого мають бути саме вербальні символи як такі, що легко пізнаються й
містять інформацію, необхідну для самопізнання етносу в його історичній
перспективі.
Як кожна людина упродовж всього життя засвоює і упорядковує мову, так і
національна вербальна символіка стає необхідним складником людської
життєдіяльності не одноразово, а протягом тривалого часу. Словесна форма
мовних символів культури може бути засвоєна автоматично, адже кожне
символічне значення слова є результатом творчості, зумовлене різними
соціальними, історичними та іншими причинами. Входження мовця у світ
символів, зокрема національне релевантних, є творчим процесом сприйняття
і співпереживання різноманітних смислів на рівні образності,
емоційності, оцінності. У цьому разі є підстави говорити не тільки про
духовне збагачення особистості, а й про культурну інтеграцію нації, до
якої належить творчий індивід (мовець). Маємо, отже, справу з
націєтворчою, обереговою функцією вербальних символів, що й зумовлює
віднесення їх до важливих чинників національно-культурної
самоідентифікації.
Політика нашої держави повинна стосуватися проблем розвитку української
мови не тільки як засобу суспільної комунікації, а й як базового явища
національної культури. А це передбачає і видання невмирущих скарбів
народної словесності, і укладання міфологічних словників та словників
символів, і створення української етнолінгвістичної енциклопедії, і
наполегливий, виважений перехід від загальних декларацій щодо державного
статусу української мови до справді повнокровного її функціонування, і,
нарешті – розвиток культури на чітко визначених, адекватних потребам
часу національних засадах.
Література:
Сверстюк Є. На межі фатальній // На святі надій. – К.: Наша віра, 1999.
– С. 137.
Єрмоленко С. Мовно-естетичні знаки національної культури // Нариси з
української словесності (стилістика та культура мови). – К.: Довіра,
1999. – С. 358.
Див., зокрема: Лотман Ю. Символ в системе культуры // Семиосфера. –
Санкт-Петербург: “Искусство СПБ”, 2000.
Радевич-Винницький Я. Рідна мова і національна ідентичність // Україна:
від мови донації. – Дрогобич: Відродження, 1997. – С. 143.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
