.

Українські поселення в Парагваї (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2928
Скачать документ

Реферат

не тему:

Українські поселення в Парагваї

З 1880 по 1914 рік сотні тисяч українців емігрували до Канади та
Сполучених Штатів із східних територій Австро-Угорської імперії. У цей
же час десятки тисяч оселялися у Бразилії та Аргентині, а деякі – на
території сусідньої південноамериканської Республіки Парагвай. У
міжвоєнний період тут також селилися тисячі українців.

Найвідомішим з українських емігрантів, що оселилися на території цієї
майже повністю сухопутної країни до 1914 р., був Омелян Ілля Падухак.
Він народився 1885 р. в селі Рогатин, що на Галичині. У 1904 р.,
втікаючи від переслідувань, спочатку переїхав до Німеччини, потім – до
Південної Америки, зупинявся ще в деяких інших країнах, до Парагваю
прибув у 1910 р. Працював звичайним робітником, клав рейки для потягів,
пізніше став власником ферми, де скотарство та лісопромисловість були
основними видами діяльності. У 1923 р. одружився на француженці і через
деякий час переїхав з дружиною до столиці Парагваю – міста Асунсьйон
[1]. Пізніше він відіграє важливу роль в організації життя українців,
допомагає заснувати товариство «Просвіта» (1937), що процвітає в
Парагваї і сьогодні, та Український комітет допомоги жертвам війни,
завданням якого було опікуватись переселеними до Парагваю українцями,
звільненими з таборів Європи та Азії [2].

Аусенсіо (Оксентій) Семенюк пише, що в 1920 р. декілька українських
сімей, які спочатку проживали в Аргентині, нелегально перетнули кордон й
оселилися в південній області Парагваю Ітапуа [3]. Одними з перших були
Іван та Явдоха Суркан, які разом з 3-ма дітьми залишили в 1922 р.
Аргентину (провінція Місіонес), куди емігрували в 1897 з Галичини
(Австро-Угорська імперія), і поселилися в Уру Сапукай (зараз Колонія
Карлос А. Лопес). Родом вони з села Товмач (Галичина). За декілька років
інші 4 українські сім’ї переїхали з Аргентини – Денис Косар з сестрою,
Антін Бурідій, Онуфрій Голянський і Петро Рудик. Всі вони родом із села
Блудів, що на Волині. Цей регіон до 1917 р. входив до Російської
імперії, але після підписання Ризької угоди західна частина його
відійшла до Польщі, а східна – до СРСР [4]. Українські жителі Волині в
більшій своїй частині були православними, а українці Галичини –
греко-католиками.

Ще більше емігрантів переселилося з Аргентини у 1925 – 26 рр. Наприклад,
Антон Прендеський, житель колонії Nueva Ucrania (Нова Україна). Його
батьки переїхали з Аргентини до Парагваю у 1926 р. разом з Дацюками та
Шоманськими й оселилися поблизу Капітан Міранди, що на той час була
лісистою зоною. Батькам Прендеського, родом з Демидівки (Волинь),
сказали, що в Буенос-Айресі роботи немає, і порадили спробувати щастя в
Парагваї [5]. Ці перші емігранти і склали основне ядро майбутньої
колонії Nueva Volyn (Нова Волинь) [6]. З 1920 р. в українській пресі за
межами Парагваю починають з’являтися статті, в яких говориться про
початок організованого життя. Наприклад, у 1928 р. тижневик «Тризуб»
(Париж) пише: «Перша українська колонія в Парагваї вже має новини.
Почалося будівництво церкви та школи. Є тут і священик – Тихон Гнатюк.
Існує і хор, що співає не лише духовні пісні, але й звичайні – мирські.
Засновано товариство у справах колонізації в Парагваї та Аргентині
(адреса: Snr.Paladio Halaychuk, Villa Еncarnacion, Col.Uru Sapucay,
R.Paraguay)» [7].

Більшість українців емігрувало до Парагваю у 2-й половині 30-х років.
Відповідно до польської статистики, яка була складена за вірою
емігрантів, а не за національністю, 8800 православних і 900
греко-католиків залишили Польщу та переїхали до Парагваю у період з 1927
по 1938 рр. [8]. За деякими даними, в цей період приблизно 12 тисяч
чоловік емігрувало з Польщі до Парагваю, і 90% з них були українцями
[9]. За цими даними, більшість українських емігрантів переїхали до
Парагваю з Волині та Полісся, і ця група переважала їх співвітчизників
греко-католицького сповідання в південно-американській республіці у
відношенні 9 до 1. Парагвай тоді став винятком щодо українських поселень
у Західній Європі до Другої світової війни, бо більшість емігрантів тут
були не греко-католицького, а православного віросповідання. Трохи
українців прибуло з Чехословаччини (Прикарпатська Русь) і Румунії
(Буковина і Бессарабія). Наприклад, у румунській статистичній книзі
Anuarul Statistic al Romaniei («Щорічна статистика румунів») говориться,
що лише 36 українців від’їхало до Парагваю 1937 року і 25 – наступного
[10]. Кількість українців, що прибули з Української РСР, була, можливо,
й меншою, але вони були впливовішими в суспільстві. Так, Яків Лавриченко
в статті про життя українців у Парагваї, вперше опублікованій у 1937 р.,
пише, що товариство «Просвіта» очолювали: Іван Мартинюк з Києва –
президент, Олександр Бачун з Харківської області – скарбничий (обидва із
Східної України) і п.Кушлій з Галичини – секретар [11]. Відомий звіт
Івана Мартинюка про поселення кубанських козаків – нащадків українських
запорізьких козаків, які, починаючи з 1792 р., розселялися на території,
що зараз є частиною Краснодарського краю (Росія) – район Сандова [12].

Деяка кількість українців оселилася після 1945 р. Міжнародна організація
біженців зареєструвала 146 українців, що прибули до Парагваю з липня
1947 р. по грудень 1951 р. [13]. Це була частина, яку намагався
привернути парагвайський уряд : 7 червня 1946 р. в газеті El paraguayo
(Ель Парагвайо) було опубліковано інформацію про те, що парагвайський
уряд хоче допомогти сотням тисяч українських біженців переселитися до
Парагваю, а особливо фермерам [14]. З певних причин цей проект так
ніколи і не було реалізовано [15]. Навіть невелика група, що прибула
після Другої світової війни, писав Ів. Литвинович у статті,
опублікованій 1966р., не мала наміру залишатися в Парагваї надовго, а
збиралася реемігрувати до Аргентини чи Сполучених Штатів [16].

У цілому 11 тисяч українців могли емігрувати в Парагвай до 1950 р. Крім
того, з часом багато поселенців та їх нащадків перетинали кордон з
Аргентиною іноді нелегально, і після цього українська община в Парагваї
скоротилася до 5 – 8 тисяч у 1994 р. [17].

Розселення

Українці розселялися виключно на території Ітапуа – регіону,
розташованого на кордоні з Аргентиною, поблизу міста Енкарнасіон, яке
відділяє від сусідньої провінції Місіонес річка Парана. Після прибуття
українці називали свої колонії на кшталт: Нова Волинь, Нова Україна,
Богданівка і Тарасівка. Але поскільки місцеві закони виключають іноземні
назви, то їх було перейменовано [18]. Колонія, названа Nueva Ucrania
(Нова Україна), існує й сьогодні, поблизу Капітан Міранди.

Neuva Volyn, або Нова Волинь, була однією з перших українських колоній,
заснованих православними. Точних даних про те, чому так було названо
колонію, немає, але в 1930 р. в листі з міста Бока Пікада (яке, як було
сказано, знаходиться недалеко від Енкарнасіона) повідомлялося про
бажання поселенців саме так назвати своє поселення. Описано, що
поселенці «будують чудові будинки» з мальовничими садами, та про візити
православного священика преподобного Тихона Гнатюка, який «є нашим
духовним наставником», «підняв освітній рівень» і заохотив поселенців
створити товариство «Просвіта» [19]. До 1933 р. колонія Neuva Volyn
(Нова Волинь) вже існувала, що описав Гнатюк [20]. У статті,
опублікованій 1935 р. у британському журналі The Nineteenth Century and
After, Малколм Бур пише, що 60 українських сімей у Новій Волині, що
розташована за 60 км від Енкарнасіона, «щасливо живуть в маленьких
будинках малоросійського (українського) типу». Він відзначає, що
половина з них «придбали земельні ділянки по 50 або 60 песо за гектар,
платять 20% депозиту готівкою і баланс на легких умовах». Інша половина,
додає Бур, орендує землю, в той час як деякі «змогли купити маленькі
ділянки 15 – 20 акрів з садибами за ціною від 1200 до 1800 аргентинських
песо» [21].

Бур визначив, що, набуваючи досвіду, сім’ї могли очищувати 5,6 акрів
незайманих, лісистих територій за рік. Дерева вирубували влітку, а потім
за декілька тижнів, коли стовбури висихали, їх спалювали. Очищена земля
обгороджувалась, і починався процес культивації. Основними культурами
були: кукурудза, маніока, картопля, тютюн, бавовна, апельсини, банани та
рис, згодом було засіяно озиму пшеницю. Вирощувалася також свійська
птиця [22]. Ів. Литвинович, який прибув до Парагваю в 1939 р., писав, що
через велику кількість фруктів їх важко продати, оскільки вони не
користуються попитом [23], особливо це стоується апельсинів.

Релігія

Преподобний Гнатюк, який прибув до Аргентини у 1908 р. з метою служити
Українській Православній Церкві в Місіоні, з 1925 р. відвідував
поселенців уздовж річки в Парагваї [24]. Після його смерті (1943 р.)
настав період невизначеності, аж поки преподобний Горленко, біженець
післявоєнного часу, не прибув до Парагваю, переїжджаючи до Філіппін. У
1949 р. Іван Вислотський в українській католицькій газеті «Америка»
(Філадельфія) пише, що недолік пастирської опіки з боку Української
Православної та Католицької Церкви пояснюється зростанням кількості
протестантських сект та прорадянських настроїв. Він інформує читачів, що
«5000 українських православних та католицьких сімей» протягом 20 років
«залишаються без духовного наставництва». За цей період, відзначає він,
«лише 6 разів українські католицькі священики приїздили з Бразилії» і,
за його даними, – жодного православного священика «немає тут і зараз». В
результаті, як він стверджує, розвивалися секти і «совєтофілізм», які
охопили приблизно 80% українців у Парагваї. І хоча Вислотський, можливо,
й перебільшив з підрахунками, вони чітко передавали думки людей та
урядових осіб. «Уряд бачить (ці настрої), і одна високоповажна посадова
особа з міністерства привернула мою увагу до такого сумного для нас
факту запитанням : «А де наші пастори та інтелігенція?» [25].

???????¤?¤?$?????????илися на 2 групи: незалежні українці, які складали
меншість, та комуністи-москвофіли і росіяни, що, на жаль, складали
більшість». Він додає, що «в цей час радянська пропаганда про
«повернення на батьківщину» була широко розповсюджена, в той час як
інші, відзначає він, були вражені впливом російського православ’я,
особливо в районі поблизу Енкарнасіона. «Більшість членів нашого
суспільства схилялися до комунізму», – писав Кущинський, – «були ті, хто
називав себе «росіянами», і «їх організації знаходилися в центрі
нелегальних «слов’янських та прогресивних асоціацій» і Російської
Православної Церкви [27].

На урядові переслідування натякається у прорадянському періодичному
виданні Ukrainian Canadian («Українці Канади»), де у 1955 р. було
надруковано лист Канадського Слов’янського Комітету, який протестував
проти переслідувань слов’ян у Парагваї. Лист адресовано Альфредо
Строеснеру – президенту та диктатору Парагваю 1954 – 89рр.: «Канадійці
вражені та стривожені нещодавніми арештами та брутальним ставленням до
13 осіб слов’янського походження в м. Альпера, поблизу Енкарнасіона, в
вашій країні, за те, що вони читали газети, журнали та проводили
культурну діяльність їх рідною мовою. І навіть більше шоковані та
розлючені тим, що після цих подій невинних людей, які вийшли
протестувати проти цього, було розстріляно та поранено поліцією Альпери,
ще й на додачу 300 осіб заарештовано. Ми просимо вас негайно втрутитись
та звільнити всіх заарештованих і дозволити слов’янам, що проживають у
вашій країні, проводити культурну діяльність мовою, яку вони самі
оберуть, без подальших переслідувань» [28].

У 50-і роки почався прогрес Української Автокефальної Церкви в Парагваї,
після того як преподобний Горленко, біженець з Китаю, став її
священиком. З середини 60-х років 3 інші священики почали працювати тут,
а в 1998 р. з’являється перший священик, народжений у Парагваї,
преподобний Пабло Ліснічук [29]. З 70-х років українці заснували майже
12 православних та католицьких каплиць. У 1976 р. двоє бразильських
учених писали в Revista de historia (історичному журналі Сан-Павло) про
церкви у візантійському стилі, побачені під час візиту до Парагваю. В
цей час проходив Тиждень українського мистецтва та культури в
Енкарнасіоні, що збігався зі святкуванням 50-ї річниці українських
поселень у Парагваї. У громадському парку було урочисто відкрито
погруддя українському поету Тарасу Шевченку [30]. Бразильські дослідники
нарахували 11 церков, 7 клубів і шкіл, підтримуваних українською общиною
в Парагваї [31].

У 1999 р. Українська Автокефальна Православна Церква мала вже 7 парафій:
в Енкарнасіоні, Капітан Міранді, Альбораді, Колнії Фрам, Сан-Домінго,
Уру Сапукай і Наталіо 10 (ця остання парафія була заснована в середині
1990-х років переселенцями з Фраму, які купували землю і переселялися
сюди десь у 1970-х). Нова церква, збудована у Фрамі 1988 р., присвячена
тисячоліттю християнства в Україні (988) і була названа на честь «Св.
Богоявлення» (Водохреща Господнього) [32].

Як пише В. Кривінський, українських переселенців-католиків «духовно
наставляв базилійський отець з Аргентини» до 1948 р., коли вперше
преподобний Іван Бугера прибув до Парагваю на постійне місце проживання
[33]. Нещодавно преподобний Рісінгер, німецький священик, що трохи
розмовляє українською мовою, відвідав 6 парафій Української Католицької
Церкви в Парагваї [34].

Українці належать і до інших деномінацій, наприклад, до фракції
Російської Православної Церкви. Близько 1930 р. голова РПЦ за кордоном,
а саме в Аргентині, архієпископ Костянтин Ізразцов заснував парафії в
Енкарнасіоні та Асунсьйоні [35]. Аусенсіо Семенюк, український емігрант
з Волині, який прибув до Парагваю у 1937 р. й оселився поблизу Фраму,
згадує, що російський священик преподобний Кляровський прибув до колонії
проводити службу духовної літургії у слов’янській церкві, але візит
преподобного Семенюка ні в якому разі не був візитом священика РПЦ
Московського Патріархату [36]. Російська Православна Церква знаходиться
в районі Ітапуа, церква святого Ніколаса – в Енкарнасіоні [37].

Серед емігрантів 30-х рр. були й прибічники протестантизму: баптистський
вплив все більше зростає в часи прогресу. Спочатку українці, які
складали більшість слов’ян у Парагваї, приєдналися до Панслов’янської
Баптистської Асоціації, яка в 1947 р. стала відомою як Асоціація слов’ян
– християн євангелістських та баптистських церков. Як пише Роберто Зуб
Курильович, «білоруси заснували слов’янський євангелістсько-баптистський
рух» [38] , і російська та українська мова були мовами 8 церков у районі
Ітапуа [39]. У 1950 р. стався розкол, який точно віддзеркалював
тогочасні події в Аргентині. В результаті українофіли, однією з фортець
яких була Neuva Volyn (Нова Волинь), заснували власне об’єднання
українських християн-баптистів та євангелістів у Парагваї. Церкви
останніх і зараз існують в Енкарнасіоні, Фрамі, Новій Україні [40].

Українці також приєдналися до п’ятидесятницької церкви. «За висловом
пастора Михайла Ткачука, – пише Зуб Курильович, – ця віра походить з
Луцька (Волинь). У 1920-х роках вона прибула до Парагваю разом з
емігрантами. Об’єднання п’ятидесятницьких церков у Республіці Парагвай
було сформовано на зборах, проведених у школі Кол 7-Ф, колонія Фрам, 22
жовтня 1938 р.». Воно продовжило роботу початку XXI ст. Вже існує 9
паств: у Капітан Міранді, Альбораді, Сан-Хуані, Новій Україні, Колі 7-Ф,
Фрамі, Енкарнасіоні, Альто Парані і Асунсьйоні, які мають більше 7 тисяч
членів. Українська та російська мови використовуються в діяльності
паств. Раніше вони використовувалися всіма групами, за винятком однієї в
Кол 7-Ф, де більшість складають білоруси. Також провадиться синхронний
переклад з іспанської на богослужбових зборах недільних шкіл [41].

Товариство «Просвіта»

Українці, незважаючи на названі асоціації, належать до товариства
«Просвіта», заснованого 1937 р. Штаб-квартири більшості організацій,
заснованих українцями в Парагваї, на сьогодні знаходяться в
Енкарнасіоні, а декілька їх фракцій – і в інших містах. Однією з перших
визначних подій для них була участь українців, одягнених у національні
костюми, в параді на честь президента Хосе Фелікса Естігаріба, що
відбувався в Енкарнасіоні 1940 р. Ця організація відіграла важливу роль
під час проведення Тижня українського мистецтва та культури в
Енкарнасіоні 1976 р., під час якого було відкрито погруддя Тарасові
Шевченку. Президент Строеснер відкривав погруддя на площі Плаза де Армас
у присутності гостей не лише з Парагваю, а також з українських товариств
Аргентини, Бразилії, Сполучених Штатів та Канади. В цей період було
відкрито нове приміщення «Просвіти» в м. Енкарнасіон. Це товариство
також святкувало тисячоліття християнства в Україні у 1988 р., що
включало і спорудження моноліту в Енкарнасіоні [42] (місті, яке на той
час мало 60-тисячне населення), а також Акт про незалежність України в
серпні 1991 р. Численні клуби «Просвіти» у Фрамі, Кармен дель Парана,
Капітан Міранді так само, як і в Енкарнасіоні, підтримують українські
танцювальні ансамблі [43]. Під час візиту до Парагваю авторів у травні
1999 року, що збігалося зі святкуванням Дня Матері, перед 500 глядачами
в залі товариства «Просвіта» (Енкарнасіон) виступило 75 танцюристів. Їх
керівник, як нам пізніше сказали, Леонід Василюк – емігрант з України,
що прибув туди 3 роки тому. Він отримує скромну платню, і товариство,
яке залишається ізольованим від України і її діаспори, утримує його як
педагога української культури [44].

Подальше життя та виживання

Як і люди з усіх країн, що селилися в Новому Світі, українці внесли
багато елементів своєї культури в культуру Парагваю. Навіть сьогодні
ландшафт українських поселень, принаймні на території, де проживають
католики та православні, відрізняється характерною архітектурою церков
[45]. На територіях, де проживають протестанти, архітектура церков нічим
особливим не відрізняється, але навіть церкви українських
п’ятидесятників або баптистів мають етнічні елементи оздоблення.

Хоча багато будівель, збудованих першопереселенцями в міжвоєнний період,
зараз покинуті або знаходяться в аварійному стані, все ж існує ще чимало
старих, збудованих у 30-х рр., які відображають елементи українських
народних традицій. Будинки 50-х рр. вже більше пристосовані до
субтропічного клімату, але їх обробка все ж містить українські елементи
дизайну та плану. Найважливішою подією, яка трапилася наприкінці 60-х
років, була місцева електрифікація, яка продовжила процес модернізації.
Настав і процес механізації, але на початку XXI ст. все ще дуже широко
використовувалися в сільському господарстві коні і “caro Polaco”, що
зараз можна рідко зустріти на українських фермах в Аргентині. Це є
типовим знаком українських общин у Парагваї [46].

Наприкінці XX ст. українська община в Парагваї вважається одним з
найменших елементів першої сільськогосподарської української діаспори. І
хоча вона знаходиться поблизу діаспори Місіону Аргентини та великої
української общини Бразилії, здається, що вона віддалена або дуже слабо
пов’язана з ними. Річка Парана і кордон – фізичний, політичний і,
можливо, психологічний бар’єр, що відділяє українців Парагваю від інших
діаспор.

Література

Українське слово (Буенос-Айрес), 4 червня 1961.

«Омелян Падухак», Свобода (Джерсі-Сіті), 23 серпня 1960.

Аусентіо Семенюк з Фраму, Ітапуа, Парагвай, 9 травня 1999.

Українське слово, 5 грудня 1971.

Антон Прендеський, Нова Україна, район Ітапуа, Парагвай, 13 травня 1999.

Українське слово, 5 грудня 1971.

«В Парагвай» ,Тризуб, н. 36 1928.

Maly rocznik statystyczny 1939 (Warsaw, 1939), p.53.

Див. Izabela Klarner-Kosinska, “Polonia w Paragwaju”, in Dzieje Polonii
w Ameryce lacinskiej, ed. Marcin Kula (Wroclaw: Wydawnictwo Polskiej
Akademii Nauk, 1983), pp. 328 – 29. Див. також Andrzej Bonasewicz, “La
emigracion polaca a America Latina”, in Emigracion centroeuropea a
America Latina, ed. Josef Opatrny (Prague: Editorial Karolinum, 2000),
p.54.

Дивитись Anuarul Statistic al Romaniei (Бухарест) 1937 і 1938.
Відповідно з даними цього джерела, 56 росіян також емігрували до
Парагваю у 1937 році і 59 – в 1938.

«З життя українців в Парагваї», Зоря (Сан-Павло), 1 – 3 (1940):21.

«Парагвай», Тризуб, н.3 1938.

Ihor Stebelsky, “Ukrainian Population Migration after World War II”, in
The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II,
ed. Wsevolod W. Isajiw, Yury Boshyk, and Roman Senkus (Edmonton: The
Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta), 1992),
pp.21 – 66.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020