.

Українське селянство в контексті українізації 20-х років. Історіографія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4495
Скачать документ

Реферат

не тему:

Українське селянство в контексті українізації 20-х років. Історіографія

Українізація 20-х років у широкому значенні цього поняття – явище
багатогранне та суперечливе. Політика українізації, – прямо чи
опосередковано, – наклала відбиток на всі сторони тогочасного
суспільного життя. Отже, йдеться про дослідження складного комплексу
різноманітних питань. Серед них значної актуальності набуває питання
щодо взаємозв’язку та взаємовпливу українізації та селянства.

Політиці українізації присвячені десятки публікацій. Загальновідомо, що
пріоритет у дослідженні цього явища належить історикам та публіцистам
української діаспори. Ще у 30-ті роки вони зробили висновки, які
історики в Україні змогли опублікувати лише напередодні падіння
комуністичного режиму. Гадаємо, доробок істориків за межами України
належним чином ще не поцінований, тому має стати предметом спеціального
розгляду.

Причини українізації, її мету, зміст, форми та наслідки з’ясували
В.Даниленко, С.Кульчицький, Я.Дашкевич, Я.Верменич, Л.Блінда [1] та інші
дослідники.

Історіографічні розвідки В.Коцура та О.Зінько [2] свідчать про те, що
розпочалося осмислення досягнень історичної науки у дослідженні цієї
важливої проблеми.

Нині історіографічна ситуація характеризується тим, що у багатьох працях
декларується провідна роль селянства у цьому процесі, однак реакція
селянства на заходи влади, що здійснювалися в руслі політики
українізації, не висвітлюється [3].

Те, що українське селянство було рушієм радянської українізації,
сумніву, здається, не викликає. Це засвідчили самі більшовицькі лідери.
Л.Каганович аргументував необхідність проведення українізації в лавах
партії тим, «…що активність селянства, яка дедалі зростає, оживлення
діяльности рад, залучення до рад широкого загалу, що по суті становить
українську масу, що це суспільство й розвиток культурного будівництва
відірвуться од партії»[4]. Невдовзі він знову наголосив, «… що коли ми
хочемо справді заволодіти зверху до низу тим будівництвом і творчістю,
що є в народних масах, то ми повинні провести українізацію, ми повинні
добитися, щоб кожний селянин бачив в апараті близьких собі людей « [5].

Одним з перших мотиви українізації пов’язав із селянством Ю.Шевельов.
Він зазначив, що спершу це була потреба пристосуватися до селянства.
Згодом , на його думку, пов’язування української мови й культури з селом
було рішуче відкинуто. Автор торкнувся питання щодо безпосереднього
ставлення селянства до українізації. Він висловив думку, що українізація
не мала під собою міцної соціальної основи, бо спиралася тільки на
українську інтелігенцію комуністичної орієнтації, а відомостей про
ентузіазм селянства у зв’язку з українізацією не збереглося [6].

В Україні дослідження українізації активізувалося в кінці 80-х років,
однак автори розглядали цей процес у вузькому значенні, насамперед як
українізацію адміністративного апарату. Селянський аспект заторкувався,
зокрема, у зв’язку з критикою теорії «двох культур» [7].

В українській історіографії 90-х років важливим кроком до подолання
стереотипів та переоцінки українізації з нових методологічних позицій
стала праця В.М.Даниленка, Г.В.Касьянова та С.В.Кульчицького «Сталінізм
на Україні: 20 – 30-ті роки». Вони розглянули політику українізації на
широкому тлі соціально-духовних процесів і наголосили, що село, на
противагу русифікованим містам, зберігало свої національні традиції,
культуру і мову[8].

Серед публікацій, що з’явилися ще до розпаду СРСР, виділяється стаття
Я.Дашкевича «Українізація: причини і наслідки». Він розкрив причини
українізації, виділив основні соціальні групи, що чинили їй спротив [9].
Розвиваючи висловлені тут міркування, автор дійшов висновку, що наступ
на відродження української нації мав на меті фізично ліквідувати не лише
кадри українізаторів, а й скерувати основний винищувальний удар на
етнічне ядро української нації – українське селянство. Я.Дашкевич довів,
що засобом знищення українського селянства саме як основи етносу був
голод 1932 – 1933 рр. На думку автора, наслідками контрукраїнізації
стали почуття смертельної загрози і тваринного страху серед національне
свідомих селян, поглиблення почуття меншовартості [10].

Селянський аспект українізації розглядається також у працях М.Поповича,
Я.Мандрика, О.Удода, що присвячені культурно-духовній проблематиці[11].
Цього питання торкнувся Л.Новохатько, який підкреслив, що українізація
вийшла далеко за її програмовані суто культурно-просвітницькі межі, тому
реалізація курсу на українізацію носила характер національного
відродження. Автор вказав на активну роль у цих процесах національної
інтелігенції та українського селянства [12].

Питання українізації з точки зору взаємодії сільської і міської культур
проаналізував О.Криворучко. Він присвятив цій проблемі окремий параграф
дисертаційного дослідження. Аналіз політики українізації у площині
«село-місто» дав можливість авторові зробити ряд цікавих спостережень.
Дослідник дійшов висновку, що село відігравало роль не стільки об’єкта
українізації, скільки було головним її резервуаром. На його думку, саме
активна роль села в процесі українізації спричинила те, що остання
вийшла за окреслені Москвою межі і набула дійсно націєотворчого
характеру. Розрізняючи «апаратну українізацію» і «природну
українізацію», саме другу автор пов’язує з селянством і акцентує на ній
увагу. Показуючи роль вихідців з села в українізації партійно-державних
інституцій, соціальних груп та різних сфер тогочасного суспільства,
дослідник таким чином позначив перспективні напрями руху історичної
думки[13].

Паралельно з дослідженням українізації як цілісного історичного явища
бачимо спроби виокремити її найважливіші аспекти. Серед них –
взаємозв’язок українізації та голоду 1932 – 1933 рр. Це питання
висвітлив В.Мороз, який наголосив, що за роки українізації стала ясною
особлива роль села у цьому процесі. Виявилося, – констатував автор, – що
село не лише консерватор національних традицій , а й могутній
каталізатор українізації в місті. Тому, на його думку, плануючи голод
1933 р., Москва хотіла поранити село в першу чергу як основний ресурс
для зросту національної стихії. Ці міркування дали В.Морозу підстави
зробити висновок, що селянський і національний аспект трагедії були
зв’язані у тісний вузол [14].

Аналізуючи питання «українізація і голод», В.Даниленко та П.Бондарчук
наголосили, що в Україні селянин мав набагато більше значення для успіху
радянської програми, ніж в інших районах. На їхню думку, село було
базою, могутнім каталізатором «українізації» в місті. Важливе значення
має висновок авторів про те, що селянство могло бути національною силою
лише в тісному зв’язку з національною інтелігенцією. Тому, – міркують
вони, – удар по селянству повинен був відбутися одночасно з ударом по
інтелігенції, із згортанням політики українізації [15].

O

Oe

Oe

????¤?¤?$???????TH?Особлива роль у здійсненні українізації належала
міграційним процесам. Цей аспект висвітлили П.Бондарчук та В.Шарпатий.
Переселення сільського україномовного населення у зрусифіковані міста
вони визначили як націєтворчий чинник. При цьому автори виділили два
етапи міграції, що мали свої особливості. Так, для першої половини 20-х
років було характерним не стільки вливання селян в робітничі лави, як
повернення старих робітничих кадрів, які у період громадянської війни
шукали там прихистку. На другому етапі базою поповнення стала міграція
власне селян у міста та промислові райони. Збільшення чисельності
українців-членів індустріальних профспілкових організацій призводило до
українізації профспілкової роботи. На думку авторів, переселення
сільських мешканців до міст впливало на процес українізації не лише
шляхом збільшення числа українців, а й опосередковано [16].

Кілька змістовних статей з питань українізації преси опублікувала
О.Коляструк. Аналізуючи процес українізації радянської преси, авторка
поставила ряд питань щодо впливу на нього селянства. Пов’язуючи причини
українізації з селянством, вона наголосила, що радянський режим пішов на
українізацію в першу чергу тому, що боявся селянських заворушень.
Авторка констатувала, що українізація була породжена селянством і
загинула разом з ним [17]. О.Коляструк доводить, що преса виступала
засобом українізації. Створення масової селянської газети робило
можливою поступову радянізацію селянського суспільства. З іншого боку,
на її думку, мовленнєва практика селянства сприяла природній
українізації преси [18].

В останні роки спостерігається прагнення осмислити процеси українізації
на регіональному рівні. Так, В.Нестеренко з’ясував особливості
українізації на Поділлі. Зокрема, він зробив висновок, що через слабкий
промисловий розвиток краю українська молодь, що хотіла працювати на
промислових підприємствах, виїжджала в інші округи УСРР. Внаслідок цього
припливу українців з сіл до подільських міст та містечок майже не було.
На відміну від промислових районів України на Поділлі не було
об’єктивних умов для формування українського національне свідомого
пролетаріату. Спеціального дослідження заслуговує порушене автором
питання щодо участі сільських учителів у селянському рухові опору [19].
Ряд особливостей здійснення політики українізації у Донбасі виявила
І.Богінська. Аналізуючи стан та відтворення педагогічних кадрів в умовах
посилення «українізації», вона дійшла висновку про відсутність у регіоні
широкого підґрунтя «українізації». Тому рушійною силою цього процесу
стали вчителі з Катеринославщини, Чернігівщини, Полтавщини, Київщини,
запрошені для роботи в Донбас. Авторка підкреслила, що «українізація»
педагогічних навчальних закладів в цьому регіоні залежала, зокрема, від
комплектування студентського складу «селянським елементом» [20].
Перспективними є також напрями, пов’язані з дослідженням процесу
українізації в окремих сферах суспільного життя. Серед них можна назвати
працю О.Бондаря з питань українізації у військовій сфері [21] та
дослідження діяльності інтелігенції в умовах українізації, здійснене
О.Тарапон [22].

Отже, автори одностайно визнають, що селянство було в епіцентрі
культурної політики більшовиків. Воно стало основним фактором
українізації. Саме визнання селянства вирішальним чинником українізації
вказує на необхідність поглибленого вивчення проблеми «селянство та
українізація», з’ясування системи зв’язків та взаємозалежностей між
усіма елементами українізації. Це вимагає опрацювання широкого кола
документальних джерел, що дасть можливість конкретизувати реальне місце
селянства у процесі українізації. Зокрема, необхідно повніше розкрити
зміст тих суспільно-політичних настроїв селянства, що змусили
більшовицький режим розпочати політику українізації. Йдеться, зокрема,
про ставлення українського селянства до партійно-радянського
адміністративного апарату. Ще недостатньо з’ясовано, якою була конкретна
реакція селянства на політику українізації, у тому числі і різних його
груп як з точки зору соціального стану, освіти, так і регіону
проживання. Є певні розходження в оцінках соціальної бази українізації.

Бачимо дві групи істориків: одні були внутрішньо готові до переоцінки і
одразу висловились досить радикально щодо змісту політики українізації,
інші рухалися до такої оцінки обережно і поступово.

Поряд з цим необхідно наповнити конкретним змістом твердження істориків
про те, що селяни не тільки безпосередньо впливали на українізацію, а й
опосередковано. Напрями опосередкованого впливу в основному визначені.

В історіографії переважають здебільшого праці, що висвітлюють процес
«апаратної українізації «, а процес, що іменується «природною
українізацією», розкритий ще недостатньо. Отже, завдання полягає у тому,
щоб подолати певну невідповідність між визнанням, що село було базою
українізації, її каталізатором та розкриттям цієї тези на
конкретно-історичному рівні.

Література.

Даниленко В.М. До витоків політики «українізації» // Україні XX ст.:
культура, ідеологія, політика:36. статей. – К.,1993; Кульчицький С.
Зміст радянської українізації 20-х років // Сучасність. – 1998. – №9;
Дашкевич Я.Р. Українізація: причини і наслідки // Слово і час. – 1990. –
№8; Дашкевич Я. Україна вчора і нині: нариси, виступи, есе. – К.,1993;
Верменич Я.В.Здійснення українізації у 20 – 30-х роках: політичні і
культурні аспекти проблеми: Автореф. дис. … канд. іст. наук. –
К.,1993; Верменич Я.В. Політичні наслідки і уроки політики українізації
20 – 30-х рр. // Україна XXст.: культура, ідеологія, політика: 36.
статей. – К., 2001. – Вип.4; Блінда Л.В. Українізація та її роль в
суспільно-політичному житті українського народу в 20-ті роки: Автореф.
дис. … канд. іст. наук. – К.,1992.

Коцур В. Вплив українізації на розвиток освіти в 20-ті рр. XX ст.
Історіографія проблеми // Питанняісторії, історіографії, джерелознавства
та архівознавства Центральної та Східної Європи: 36. наук, праць. – К.,
Чернігів, 1997. – Вип.1; Зінько О.В. Молодіжні просвіти доби
українізації в літературі 20-х рр. XX ст. //Наукові записки Вінницького
державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. Серія:
Історія: 36. наук, праць. – Вінниця,2000. – Вип.II.

Борисенок Е.Ю. Украинизация 1920 – 1930-х годов в СССР в освещении
современной украинской историографии // Славяноведение. – 1999. – №5. –
С.74.

Вісті. – 1925. – 10 квітня.

Вісті. – 1925. – 10 листопада.

Шевельов Ю. Українізація: радянська політика1925 – 1932 років. –
Сучасність. – 1983. – Ч.5.

Лозицький В.С. Політика українізації в 20 – 30-х роках: історія,
проблеми, уроки // Український історичний журнал. – 1989. – №3; Бурлака
С.І. Українізація і партапарат (перша половина 20-х років) // Трибуна. –
1991. – №5.

Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20
– 30-ті роки. – К.,1991.

Дашкевич Я.Р. Українізація: причини і наслідки// Слово і час. – 1990. –
№8.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020