Реферат на тему:
Українське питання і російське суспільство
До найуніверсальніших геніїв-Атлантів, на плечах яких тримається храм
загальнолюдської цивілізації і культури, за всезагальним визнанням
належить Володимир Вернадський – великий українець всім складом
почуттів, мислення, життєдіяльності, перший президент Національної
Академії Наук України, що органічно поєднав у дослідницькому методі
аналіз, синтез, передбачення, прогноз, здобутки всіх галузей науки –
природничої, суспільно-економічної, гуманітарної. Саме В.Вернадський
рішуче наполягав на світових рівнях, але в рівновеликій мірі – на
соціально-державних інтересах, пріоритетах та орієнтаціях науки,
інтелігенції всіх сфер діяльності.
Творець славнозвісної теорії Ноосфери, визначної найвидатнішим здобутком
дотепер існуючої науки, Володимир Вернадський піднісся до висот і
суспільно-гуманітарної сфери мислення, зокрема – до проблем
українознавства, свідченням чого є і уміщувана далі стаття.
Стаття-заповіт, що вражає не тільки фундаментальністю постановки
проблеми та глибиною аналізу минулого, а й провіденційністю погляду в
сучасне та майбутнє.
П.Кононенко
Українське питання старе, – воно ровесник появи українського
етнографічного елемента в складі Московської держави. У різний час
питання це набувало різних форм.
Сутність українського питання полягає в тому, що українська
(малоросійська) народність виділилася у виразно окреслену етнографічну
індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якому старання
близьких і далеких родичів обернути її на простий етнографічний матеріал
для посилення панівної народності залишалися і залишаються безуспішними.
Національна самосвідомість українців розвивалася на ґрунті етнографічних
відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що
пов’язують Україну із Західною Європою, й історично сформованого укладу
народного життя, пройнятої духом демократизму.
Коли польсько-українська боротьба закінчилася добровільним приєднанням
Української держави до Московського царства на підставі договору 1654
р., одночасно розпочався тривалий, що й дотепер не закінчився, період
тертя між українським населенням і російською владою, обумовлений
централістичними прагненнями останньої.
У XVII і XVIII століттях російсько-українські відносини зводилися до
поступового поглинання і перетравлювання Росією України як стороннього
політичного тіла, причому попутно ліквідувалися основи місцевого
культурного життя (школа, свобода друкарства) і переслідувалися навіть
етнографічні відмінності. Послідовний розвиток нових начал управління до
кінця XVIII століття встиг помалу згладити сліди адміністративної
автономії в Україні, а супровідний до нового укладу життя розклад
соціальних відносин послабив опозицію українців великоросійському
централізму. Як і в період польського панування, вищі прошарки
українського суспільства переважно сприяли об’єднавчим тенденціям уряду,
а народні маси, у міру поширення в Україні нової соціально-економічної
структури, перетворювалися на живий інвентар державного господарства,
втрачаючи значення активної сили в національно-культурному житті краю.
Процес розкладу політичної єдності України проходив не без протестів з
боку свідомих елементів українського населення і не без надзвичайних
заходів із боку держави, що прискорювали запровадження нового устрою на
руїнах старого. Були спалахи місцевих бунтів, спроби перших гетьманів
врятувати політичну самостійність краю за допомогою інших держав, були
відкриті збройні повстання, придушення яких супроводжувалося жорстокими
репресіями з боку центрального уряду. Разом із тим, уряд застосовував
різноманітні способи знищення військової сили України, аж до спеціальних
каральних експедицій (руйнування Січі) і виселення.
У міру ослаблення національного життя України протест проти російського
централізму набував інших форм, але не припинявся до кінця XVIII ст.
Одна за одною в Петербурзі з’являлися депутації з клопотаннями про
збереження і відновлення народних прав. Скликання Катериною II депутатів
для обговорення питань державного характеру викликало на Україні цілий
рух протестів проти знеособлювання українського народу і позбавлення
його політичних прав. Найбільш палкі українські політики навіть і в цей
період вважали себе вправі висловлювати свої скарги на дії російського
уряду іноземним правителям. У літературних творах цього часу не змовкає
скорбота за втраченими правами і національними вільностями.
У XIX ст. Україна як політичний організм із самостійним внутрішнім
життям перестала існувати, будучи остаточно, за висловом Петра Великого,
“прибрана до рук” Росією. Усі сліди автономного устрою зникли, всі
особливості місцевого укладу, що відповідали народному характеру і були
кращими здобутками національної культури, – як організація народної
освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя, – поступилися
місцем загальноросійському порядку, що тримався на трьох китах:
централізмі, абсолютизмі, бюрократизмі. Боротьба за політичні інтереси
старої України закінчилася через відсутність об’єкта цієї боротьби.
Але національне життя на Україні не зникло; воно в цей час почало
відроджуватися в нових формах, відповідно до нових умов. Завдяки
зверненню українських письменників до живої народної мови набула
розвитку оновлена література, яка була близькою до широких мас
українського населення і стала могутнім фактором національного
українського руху.
Відродження західнослов’янських народностей, що збіглося з цим періодом,
дало нове підґрунтя і широке наукове й культурне обґрунтування
українському національному рухові як одному зі складових елементів
прагнення людства залучити народні маси до досягнень культури й
утвердити торжество демократичних ідей.
Перші ідеологи цієї стадії українського руху спиралися на ідеї
рівноправності української народності з іншими слов’янськими народами і
ставили своїм ідеалом відновлення національно-політичної самостійності
України в складі Росії на засадах федеративного устрою і широкого
демократичного ладу в місцевому керуванні. У подальшому розвитку руху
українське суспільство відстоювало, головним чином, свої права на вільне
культивування народної мови у сфері школи і літератури, зараховуючи
національно-політичну автономію краю до постулатів більш віддаленої
черги.
Відродження українського руху в нових формах відразу ж викликало судові
репресії уряду і дало початок новому періоду боротьби офіційної Росії з
українською народністю, – цього разу вже, головним чином, із
національно-культурною стороною її життя як із реальним обґрунтуванням
національної самосвідомості української інтелігенції. В офіційній
термінології український рух цього періоду одержав назву “українського
сепаратизму”.
Заходи уряду проти українського руху, не враховуючи особистого
переслідування українських діячів, виразилися у винятковому цензурному
режимі, що обмежував вживання української мови в друці найвужчими
рамками, – в утисках української драматургії і сцени, у переслідуванні
української мови в школі, у загальному ворожому ставленні до будь-якого
вияву української національної самосвідомості чи навіть стихійного
потягу до національного українського елемента.
У часткових проявах боротьби з “українським сепаратизмом” адміністрація,
особливо місцева, доходила до переслідування найбезневинніших і
природних проявів національної української стихії, таких як спів
народних пісень, виступи кобзарів тощо.
Якою мірою в цих випадках урядова політика не рахувалася з інтересами
освіти і культури, видно з того, що з найбільшою жорстокістю українська
національна ідея переслідувалася в церковно-релігійній і шкільній
літературі. Саме там, де українська інтелігенція бачила найкраще
знаряддя освіти і найбільш прямий шлях до морального і культурного
піднесення народних мас, уряд бачив лише загрозу єдності російського
народу і міцності держави.
Період інтенсивної боротьби з українським рухом тривав, з деякими
коливаннями і перервами, більше 50 років, з 1847 до 1905 р. Найбільш
гострі моменти: 1847 (Кирило-Мефодіївське братство), 1863 (заборона
релігійної літератури), 1876 (заборона усіх видів літератури, крім
белетристики), 1881 (підтвердження цього режиму). Мотивувалася ця
боротьба твердженнями про етнографічну, культурну і мовну єдність
окремих гілок українського народу, про рівномірну участь цих видів у
створенні російської літературної мови, загальнодержавна роль якої
виключає потребу в паралельному розвитку інших мов і літератур
російського кореня; разом із цим підкреслювалася державна небезпека
українського “політичного сепаратизму” і переважання в українському русі
антидержавних соціалістичних тенденцій; нарешті, висловлювалися підозри
і звинувачення в сторонньому чи іноземному походженні українського руху,
що насаджувалися і підтримувалися споконвічними ворогами Росії, такими
як поляки, німці і т. ін.
Урядова політика цього періоду була спрямована до визначеної мети –
досягти повного злиття українців із панівною народністю і знищити
шкідливе для останньої усвідомлення своєї національної осібності в
українському населенні. У своїй суті ця політика великоросійського
національного централізму була, таким чином, не менш сепаратистською,
ніж підозрюваний у сепаратизмі український рух: тільки офіційний
сепаратизм був великоросійський і схилявся до перетворення величезної,
багатомовної і багатокультурної держави на нівельовану за
великоросійським зразком країну, великої Росії на Великоросію.
Визвольний рух за короткий проміжок 1905 – 1907 рр. дав українцям
свободу від спеціальної цензури, пресу, розширення рамок літературної
роботи, спроби організованої суспільної діяльності у сфері народної
освіти. Правлячі кола в поворотний момент російської історії (кінець
1904 і початок 1905) пішли назустріч і українській народності в її
найбільш нагальних нестатках, результатом чого стало порушення питання
про зняття з української писемності цензурних обмежень і дозвіл видати
український переклад Четвероєвангелія. Українська національна
самосвідомість виявила себе в цей період національним представництвом у
першій і другій Державних думах, від якого виходили вагомі й
обґрунтовані заяви про потреби українського населення у сфері народної
школи, про націоналізацію середньої і вищої освіти, а також місцеві
урядові постанови, нарешті, про реформи місцевого управління,
економічних і соціальних відносин. Ці голоси, однак, уже не були почуті
і разом із кризою народного представництва змовкли. Настав новий період
переслідувань українського руху.
Період цей збігся з посиленням націоналістичних тенденцій у російському
суспільстві, на які спирався у своїй внутрішній політиці Столипін.
Боротьба з прагненнями інородців до національного самовизначення стала
одним із гасел столипінського управління, – і до цих інородців уряд
визначено і свідомо включає українців. Сенатський указ про закриття
польської “Oswiaty”, як організації, що сприяє культурному відокремленню
поляків від Росії, служить вихідною точкою для дій адміністрації
стосовно українських “Просвіт” та інших громадських організацій. У ряді
циркулярів по відомству Міністерства] внутрішніх] справ Столипін
оголошує боротьбу з українством державним завданням, що лежить на Росії
з XVII сторіччя. Нарешті, як кодекс офіційних поглядів на український
рух з’являється дослідження Ще голева.
Ускладнюючим моментом в українському питанні був розвиток українського
руху за межами Росії – у Галичині. Там рух почався в середині XIX ст. і
мав, як і в Росії, виключно культурно-національний характер із
тенденцією до вдосконалення форм внутрішнього управління своєї країни.
Ширші рамки політичного життя сприяли успіхам української культури в
Галичині. Літературні і суспільні сили російської України в періоди
посилених репресій переходили в Галичину і також брали участь у місцевій
культурній роботі. У підсумку українці засвоїли погляд на Галичину як на
П’ємонт українського національного відродження, тоді як російські
офіційні сфери звикли дивитися на неї як на вогнище українського
сепаратизму, підтримуване сторонніми впливами. Реакційні москвофільські
течії Галичини служили опорою такому погляду.
Ставлення широких кіл російського суспільства до українського руху
пройшло значну еволюцію. Спокійно-байдуже спочатку, з деяким інтересом
до літератури, що народжувалася, і з ідейним співчуттям до національного
відродження українців з боку окремих представників слов’янофільської
думки, надалі воно диференціювалося. Націоналістичні течії ставилися до
українства вороже, пристаючи до офіційної політики. Культурне значення
зневажалося, соціальна сторона викликала побоювання, національна –
відкидалася. Прогресивні кола абстрактно співчували, але практично
трималися пасивно, не вникаючи в позитивні сторони руху і не зупиняючись
на принциповій неприпустимості утисків у сфері культури. Широкий
розвиток українського красного письменства, успіхи української науки в
Галичині, культурне та економічне піднесення українського населення в
цьому краї як наочний доказ плідності національного начала в народній
освіті – усе лишилося поза увагою російських суспільних кіл. На цьому
тлі суспільної байдужості лише інколи траплялися поодинокі випадки
глибокого розуміння питання й активно співчутливого ставлення,
мотивованого широко тлумаченими інтересами національної єдності і
цілісності Росії. Вираженням такого позитивного ставлення до
українського питання стала записка Академії наук 1905 р. про скасування
обмежень малоросійського друкованого слова, яка мала величезне значення
як противага відчуженню, що встигло утворитися, між українською
інтелігенцією і російським суспільством.
В останнє десятиліття з посиленням у суспільстві націоналістичних
настроїв виявилося негативне ставлення до українського руху навіть у
відомій частині прогресивних елементів суспільства, з погляду яких
головна небезпека руху полягає саме в його культурній ролі, що загрожує
Росії національним і культурним розколом. Ці елементи свідомо
підтримують протиукраїнську політику уряду, їх не шокують
адміністративні способи оцінки і вирішення питань педагогіки, філології,
культури. З цього середовища з’являються потім провісники
великоросійського імперіалізму, що визнають право творити культуру
тільки за великими націями і на цій підставі прирікають культуру
30-мільйонного українського народу на розчинення у великоросійському
морі.
Ворожість офіційної і націоналістичної Росії до українського руху
викликала до себе інтерес і увагу в ідеологах і керівниках войовничого
германізму, для якого вона видавалася сприятливим фактором у випадку
можливої боротьби проти Росії.
Ця увага німецьких політиків до українського питання не тільки не
спонукала російський уряд і суспільство змінити своє до нього ставлення
і вирішити його відповідно до принципів загальнолюдської справедливості,
настійних потреб української народності і користі держави, але остаточно
озлобило ворожі українству елементи, об’єднавши їх у ненависті до нового
“мазепіанства”.
Війна 1914 р. певною мірою стала результатом таких настроїв, тому що
відносини між Росією й Австрією визначалися переважно
слов’янофільсько-націоналістичною ідеологією, у якій одне з головних
місць посідало вороже ставлення до зростання української культури в
Галичині і прагнення до “возз’єднання під’яремної Русі” з Росією на
засадах етнографічної єдності.
Успіхи Росії на австрійському фронті в перші місяці війни дали
можливість уряду за сприяння націоналістів розпочати знищення
ненависного “вогнища мазепіанства”. Здійснювався цей план із суто
німецькою послідовністю і жорстокістю – шляхом повного руйнування
української громадськості і культури в Галичині та насильницького
вигнання з неї інтелігентних сил.
Період невдач, який спричинив відступ зі Львова, протверезив
націоналістів і спонукав уряд пом’якшити свою нетерпимість до
української національності в окупованих частинах Галичини. Але загальне
ставлення до українського руху не змінилося, про що свідчить важке
становище висланих галичан і постійні цензурні утиски української преси
і літератури в Росії, що останнім часом, очевидно, мають тенденцію
відновити для українського слова дію доконституційного режиму.
Разом із тим, “звільнення під’яремної Русі” набуває подальших своєрідних
форм. У договорах союзних держав із Румунією помітне місце посідає
передача їй Буковини, а в переговорах із поляками щодо державного устрою
майбутньої Польщі згадується майбутня уже тепер заміна російського
управління польським у “завойованих частинах польської території”;
припущення це, очевидно, стосується окупованої російськими військами
частини східної Галичини, що, як відомо, є не польською, а споконвіку
українською територією. “Звільнення” звелося, таким чином, спочатку до
руйнування української культури задля російської єдності, а потім – до
віддання українського населення Буковини і Галичини в жертву румунізації
і полонізації.
Нового в цьому для української народності, утім, мало. І в минулому її
інтереси жертвувалися державою на користь більш сильних чи більш
потрібних у цей момент сусідів – частіше на користь поляків, незважаючи
на споконвічну російсько-польську ворожнечу. У XVII столітті
Андрусівський договір розділив українську територію між Росією і
Польщею. У XVIII столітті Катерина II допомогла полякам придушити
повстання українського селянства проти польської влади в той час, як
повстанці вважали, що вони діють в інтересах Росії. У XIX столітті уряд
стає на бік польських аграріїв проти українського демократизму, а сліпа
боротьба з унією сприяє полонізації Холмщини. У XX столітті здійснене
російськими руками знекровлення східної Галичини відновило в ній
колишній вплив польської культури, підірваний було розвитком культури
української. У подібних випадках інтереси російської справи, російської
ідеї, російської єдності керівниками російської політики до уваги не
бралися.
На думку українського суспільства, російські прогресисти пасивним
ставленням до українського питання роблять величезну історичну і
політичну помилку. Вони посилюють цим позицію уряду і націоналістів,
замість того, щоб своєю критикою, побудованою на тих самих вихідних
точках, якими користується офіційна теорія, викривати її шкоду і
небезпечність. Голос української інтелігенції, за укорінених упереджень
проти українського руху, не може бути переконливим для уряду і широких,
мало знайомих із сутністю питання суспільних кіл. Тоді як авторитети
російської науки і визнані представники російської громадськості своїм
впливом могли б якщо не остаточно розв’язати українське питання, то
все-таки зрушити його з мертвої точки і наблизити вирішення цього
вікового, тяжкого державного непорозуміння.
Небезпека для Росії не в українському русі як такому, а в упередженому
трактуванні його як шкідливого і наносного явища в державному і
національному організмі. З такого погляду рух, власне кажучи, природний,
органічний, що має рівне право на існування з усіма аналогічними рухами,
стає в ряди безправних, а тому ворожих цьому державному укладу явищ, які
легко сприймають відтінки чужих впливів і тяжінь. За відмови від
традиційної політики найширший розвиток української культури цілком
сумісний з державною єдністю Росії, навіть при відповідних прагненням
українців реформах внутрішнього ладу. Продовження ж протиукраїнської
політики зберігає в державному організмі безправ’я і сваволю, що
паралізує будь-який успіх прогресивних начал не менше, ніж збереження
горезвісної риси осілості.
Страх перед племінним і культурним “розколом” заради абстрактної і
проблематичної небезпеки укорінює небезпеку реальну – примирення з
насильством і сваволею. Українці в цьому роздвоєнні культури бачать,
навпаки, розквіт закладених у російське плем’я даних і бояться
нинішнього фактичного розколу в російському суспільстві, що
обумовлюється діаметральною протилежністю точок зору прихильників і
супротивників української ідеї. Антагоністи українства не хочуть
допустити свободи українського руху зі страху політичних і культурних
збитків для Росії – українці бачать збитки саме у відсутності цієї
свободи й у можливості сумнівів і вагань стосовно такого ясного і
простого питання. Кращі з тих, хто сумнівається, не впевнені, що варто
допустити український рух, українці ж вважають злочином проти
загальнолюдського права протидію просвітительській і культурній роботі в
будь-яких живих національних формах. Звідси зростання прірви взаємної
недовіри, що переходить у ворожнечу.
Українська інтелігенція чекає від Росії повного визнання за українською
народністю прав на національно-культурне самовизначення, тобто прав на
вільну національну роботу в сфері школи, науки, літератури, громадського
життя; українці вважають, що в інтересах не тільки місцевої української,
а й загальноросійської культури не робити перешкод їх прагненням до
українізації місцевого суспільного і церковно-релігійного життя, а також
місцевого самоврядування. Загалом, українці вважають, що свобода
українській культурі потрібна саме у зв’язку з інтересами російської
справи і що зберегти українців як росіян Росія може лише прийнявши їх з
усім національно-культурним надбанням як українців. Оскільки український
рух органічний і живиться коренями народного життя, то він ніколи не
згасне, а, отже, позитивне вирішення українського питання для держави,
що не відмовляється від основних начал правового устрою, неминуче, і
всілякі відстрочки у цьому вирішенні тільки поглиблюють внутрішній
розлад у державі, суспільстві і народі.
Питання йде про охорону інтересів справжньої культури, яка здатна
проникнути в народні маси набагато глибше і ширше, ніж та
загальноросійська культура, ім’ям якої оперують вороги українського
руху.
Питання йде про відмову від тих самих прийомів державного насильства в
національних відносинах, що тепер так часто ставляться в докір
германізму.
Питання йде про збереження за Росією культурного і політичного впливу на
український рух, тому що за нинішньої політики завжди будуть
підтримуватися умови, які сприяють тяжінню до зовнішніх центрів, як у
поляків було до Кракова, у литовців – до Кенігсберга, в українців – до
Львова і Чернівців.
Питання йде, нарешті, про збереження і розвиток російського племені з
його споконвічних коренів, про посилення його опору чужим впливам, про
усунення умов, що ослаблюють і розкладають українську народність і
штучно відхиляють її інтереси у бік неросійських тяжінь.
Представники співчутливо налаштованих до українського руху кіл
російського суспільства повинні взяти це питання у свої руки. Необхідно
визнати, що ні переслідування з боку уряду, ні відсутність суспільної
підтримки не призупинять роботи, що несе на собі, в інтересах свого
народу, українська інтелігенція. Але суспільна байдужість перед фактом
національного безправ’я може вселити в українців переконання в повній
безнадійності нормального еволюційного шляху для досягнення умов, які
сприяли б їх національній роботі. А звідси, як природний наслідок,
можуть розвиватися, з одного боку, поразкові настрої, а з іншого боку –
тенденції до ухиляння від загальнодержавної роботи і до зосередження
всіх сил на інтересах своєї народності, що у всякому разі передбачає
більше практичних успіхів. Переконливим прикладом у цьому сенсі є поляки
і їх тактика повної байдужності до питань поточного російського
державного і громадського життя, оскільки вони не пов’язані із суто
польськими інтересами.
Одним із засобів, за допомогою яких можна було б видозмінити в
сприятливий бік ставлення російського суспільства до українського
питання, можуть бути публічні виступи, на зразок започаткованого групою
вчених видання брошур із чехословацького і південнослов’янського
національних питань. Можливі й інші форми впливу на малопоінформовані чи
упереджені проти українського руху кола суспільства і впливові сфери.
У сфері публіцистики програма практичних заходів на перший час могла б
бути такою:
а) Встановлення правильного погляду на український рух у спеціальних
виданнях від імені групи російських учених і суспільних діячів.
б) Зокрема, сприяння якнайшвидшому вирішенню шкільного питання шляхом
висвітлення ролі рідної мови в народній школі і заходів звільнення
української мови від обмежень у цьому аспекті.
в) Сприяння введенню спеціальних дисциплін з українознавства у вищій
школі і відповідних предметів у середній.
г) Сприяння скасуванню всяких обмежень у сфері літератури, преси і
культурної роботи, встановлених для українців.
д) Певно, було б також не недоречно підвищити голос, у
загальноросійських і українських інтересах, проти можливої віддачі
українського населення Буковини і Галичини під владу Румунії і Польщі.
Це питання пов’язане із більш загальним питанням – про долю української
культури в Галичині і Буковині, повне вирішення якого тепер, звичайно,
передчасне, проте принципове висвітлення бажане, а деякі практичні
кроки, як, наприклад, реабілітація евакуйованих із Галичини українців, –
і безумовно необхідні.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
