.

Українська та церковнослов\’янська мови як мови культури в богослужбовому житті православної церкви (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
273 3197
Скачать документ

Реферат на тему:

Українська та церковнослов’янська мови як мови культури в богослужбовому
житті православної церкви

Глибока релігійність є однією з особливостей ментальності нашого
народу. Актуальністю дослідження релігійних засад української культури
викликаний інтерес до проблеми церковнослов’янської та української мов у
богослужбовому житті православної церкви.

Проблеми релігійної словесності, переважно візантійської та
староруської, розробляли С.Аверинцев [1], В.Бичков [2], В.Зема [3],
Д.Лихачов [4], С.Матхаузерова [5]. До особливостей слова в релігійному
культі звертається Т.Біленко [6] та Н.Мечковська [7]. Про значення
національної мови писав О.Потебня [8]. Для осмислення проблеми слова,
мови у системі літургії ми зверталися до підручників з літургіки,
тлумачень літургії Отцями Церкви, догматичних пояснень літургії О.Меня
[9], А.Морєва [10], А.Георгієвського [11], Арсенія [12], прот. Шмемана
[13], А.Муравйова [14], І.Дмитревського [15], С.Геруса [16], П.Лєбєдєва
[17], прот. І.Воскресенського [18], свящ. В.Михайловського [19].
Найбільш систематизований матеріал стосовно змісту літургії, значення її
окремих частин подає “Нова скрижаль” Веніаміна [20].

На основі вказаних праць спробуємо розкрити суть православного
богослужіння, показати роль у ньому слова, мови, продемонструвати два
підходи до розуміння культури мови у православному богослужінні –
богослужіння церковнослов’янською та українською мовами.

У православному богослужінні знаходить своє відображення почуття любові
до вищої істоти, яке через тісний взаємозв’язок душі й тіла в людині
передається і зберігається у чуттєвих знаках. Богослови твердять, що як
органи чуття передають душі певні враження, так і дух приводить в рух
тіло. Душевні хвилювання і настрої виявляються назовні. Релігійне
почуття залежно від його інтенсивності, напруження виявляється у
зовнішній формі. Сукупність зовнішніх форм і дій, які відображають зміст
віри і релігійний стан душі, утворюють богослужіння. Воно неминуче
належить релігії, у ньому вона виявляється і виражається подібно до
того, як душа знаходить своє життя через тіло. “Богослужіння є
підтвердженням концепції постійної взаємодії Промислу Божого із земним
життям”, – зазначає Д.Степовик в “Історії української ікони Х – ХХ
століть” [21].

Новозавітне богослужіння є зовнішня діяльність, у якій розкривається і
здійснюється ставлення божества до людини і людини до божества і,
відповідно до цього, дві сторони – містична й надприродна як вираження
ставлення божества до людини та моральна і природна як вираження
ставлення людини до божества. “Початок новозавітному християнському
богослужінню, значення якого було вказане самим Спасителем у його вченні
і заповіді про поклоніння Богу духом та істиною (Ів. 4:23 – 24), було
покладено пришестям на землю Ісуса Христа і здійсненням ним справи
спокути людини, як відновлення контакту між нею і Богом, який був
втрачений, коли вони роз’єдналися”, – зазначає П.Лєбєдєву “Науці про
богослужіння православної церкви” [22].

У контакті між Богом і людиною важливу роль відіграє слово, яке у
православній традиції трактується як таке, що не просто позначає, але й
реально являєте, що позначає, тобто розглядається як носій енергії
архетипу. Стверджується, що через його посередництво віруючий може
перенестися в інший світ, отримати спілкування з ним.

Духовність слова, яке залучене до храмового культового дійства, полягає,
як твердять Отці Церкви, у його здатності приводити глядача і слухача в
споглядально-медитативний стан, виводити дух на рівень надсвідомості. У
результаті цього встановлюється прямий контакт з вищою духовною
реальністю, космічним розумом, Богом. Бог, згідно з ментальністю
українців, є сутністю природи і земного світу як втілення божественної
благодаті, мудрості, а тому єднання з Богом можна розглядати як єднання
з Універсумом. Краса ж світу, краса богослужіння (а красу особливо
цінують українці) осмислюється як така, що має зв’язок з Богом як
Абсолютною красою, не протиставляється їй, а тому залучення до небесної
краси йде через залучення до земної, яка є здатною залучити людину до
вищої Краси, бо пов’язана з нею, має своє існування через неї.

Залучення до божественної краси відбувається за допомогою слова. У
православному богослужінні, за І.К.Язиковою, слово – це Слово, що
звучить (Євангеліє, Апостол, молитви, проповіді, спів), Слово, яке є
зримо явлене (фрески, мозаїка, ікони), Слово – Бог живий, через причастя
з ним поєднується людина [23]. Це Слово не тільки збуджує учасника
богослужіння, але і дає поштовх розвитку в ньому невстановлених меж
розуміння слова.

На розуміння значимості слова, мови в християнстві мали вплив три
головні положення християнства. Перше, більш песимістичне, говорить, що
Бог як першопричина і Творець світу є такий, що не виражається в слові.
Два інших уселяють оптимізм у душу того, хто прагне пізнати
християнство. Перше міститься у початкових словах Євангелія від Івана:
“Спочатку було Слово і Слово було у Бога…” (Ів.1:1 – 3). Своїм Словом
Бог створив світ і людину. І якщо слово стоїть біля початків, то
недаремними є і людські слова. Ще більше зміцнює в цій думці позиція
християнства про Втілення Ісуса Христа. Втілення зіставляється з
вираженням думки в слові. Як божественний Логос став у Христі
посередником між Богом і людьми, так і людське слово може бути
посередником істини. Звідси походить надія християн на можливість
словесної комунікації між Богом і людиною, що є суттю богослужіння [24].

Джерелом слова, яке звучить на богослужінні, книги є богослужбові. Вони
включають: загальні молитви, спів і читання уривків із священних книг.
Склад і послідовність молитов, пісне-співів і священних читань
знаходиться в залежності від трьох часових координат, які визначають
місце тієї чи іншої служби у трьох циклах: 1) у добовому богослужінні
(вечірні та вранішні літургії); 2) у церковному році (стосовно
двунадесятих чи нерухомих свят, а також на честь святих чи ікон); 3) у
пасхальному циклі, тобто стосовно Великого посту, Страсної неділі,
рухомих свят.

Склад текстів добового циклу, а також порядок молитов, пісне-співів і
читань був визначений Отцями Церкви. При цьому особливою складністю
відзначається чин літургії. Православна церква має спеціальний жанр
богослужбових книг для священика і диякона – Служебник, у якому
міститься послідовність вранішніх, вечірніх, пісне-співів, церковного
календаря, чину деяких таїнств. Але, як зазначає Митрополит Іларіон в
“Науці про святу літургію, ухвалену церковними соборами 1629 і 1940
років”, в Україні “те, що потрібно було для проведення святої літургії,
друкували в Требниках, а не Служебниках”, а в Росії – у Служебниках
[25]. Однак, на Україні, як у минулому, так і дотепер, ми зустрічаємо
служебники, що, як уважають деякі дослідники, пов’язані з позиціями тут
московської православної церкви.

Ще однією книгою для богослужіння є Типікон, чи Устав – правила для
ведення служби за місяцями і днями тижня на весь рік, а також правила
ведення служб святим і на честь свят, які були вироблені у V – VI ст. в
Палестині. Служебник і Типікон – це своєрідний сценарій, чи партитура,
тих комунікативних подій, які розгортаються у храмі. У них позначені
головні “голоси” учасників (священнослужителів, співців, мирян, усіх
присутніх), зміна голосів і “жанрів” храмового слова (пісне-співи,
молитви, проповіді, читання уривків зі Святого Писання), а також
священнодій (наприклад, приготування хліба і вина для здійснення
таїнства Євхаристії, благословення, рукопокладення, миропомазання,
хресне знамення) і різні складові рухи і дії (урочистий вхід
священнослужителя у вівтар через Царські ворота, кадіння). Є й інші
богослужбові книги – Мінеї, Октоїхи, Часослови і т. д.

Книги для богослужіння – джерело слова, яке особливо шанується у
християнстві як релігії Писання. Слово розглядається як таке, що дав
Бог, воно є символом, знаком певного змісту. Що ж таке – слово?

У слові, за О.Потебнею, ми розрізняємо: зовнішню форму, членороздільний
звук, зміст, який об’єктивується посередництвом звуку, і внутрішню
форму, етимологічне значення слова. Внутрішній формі слова, за
О.Потебнею, відповідає образ чи система образів у художньому творі, які
позначають, символізують його зміст, для опредмечення якого і виникає
слово. Завдяки внутрішній формі слова, той, хто його вимовляє (у нашому
випадку – це священик, диякон), дає напрям думці того, хто його слухає.
Так діє слово в релігійному культі, слово, яке має низку компонентів з
різною психолого-пізнавальною природою. Дослідниця Н.Мєчковська називає
такі компоненти: 1) віру як психологічну установку приймати певну
інформацію і наслідувати їй, незалежно від ступеня її правдоподібності і
доведеності, часто всупереч можливим сумнівам; 2) міфопоетичний
(наочно-образний) зміст; 3) теоретичний (абстрактно-логічний) компонент;
4) інтуїтивно-містичний зміст [26]. Названі компоненти говорять про
різноманітність психологічної природи релігії, а, у зв’язку з цим, і про
особливу силу релігійного слова, яка проникає у свідомість. Як відзначає
Роберт Белла, “традиційні релігійні символи повідомляють нам значення,
коли ми не запитуємо, допомагають чути, коли не слухаємо, бачити, коли
не дивимося. Саме релігійні символи формують значення і почуття на
відносно високому рівні узагальнення, що виходить за межі конкретних
контактів досвіду і надає їм такої могутності в людському житті, як
особистому, так і суспільному” [27].

Зауважимо, що слово православного богослужіння зорієнтоване на
колективний суб’єкт сприйняття – учасників богослужіння, а також на
індивідуальне сприйняття, про що писали практики літургійного гносису:
єпископ Кирило Єрусалимський (ІV – Vст.), патріарх Герман
Константинопольський (VIII ст.), архієпископ Симеон Солунський (XV ст.),
Максим Сповідник (VII ст.) [28]. Останній зазначав, що слово
богослужіння є прагненням відображення небесного, явленням світу
надбуття у світі земному і має різне значення для різних суб’єктів
сприйняття: одне для тих, хто повірив, друге для практиків, третє для
гностиків. Отже, за Максимом Сповідником, символічне значення слова
богослужіння залежить від розумових та духовних здібностей людини.

Богослужбове слово є символ, ідеал і має всі властивості художнього
твору. Як художній твір воно по-своєму сприймається новими поколіннями,
а значить епоха, історичний контекст мають неабиякий вплив на мистецтво
розуміння слова.

Особливістю цього слова є те, що воно звучить у храмі з особливою
семіотичною насиченою архітектурою і суворо визначеним внутрішнім
простором; слово в храмі вплетене в ритуальне звернення віруючих до Бога
і взаємодіє з усіма іншими компонентами богослужіння, утому числі і з
видимими (іконами, розписами церкви). Це слово, що має своїм джерелом
тексти богослужіння, Святе Письмо і віросповідну догматику, особливим
чином пристосоване для виголошення у храмі: воно не просто читається, а
й виконується: співається, декламується, повторюється хором. Його
виконання включене у більш складне синтетичне храмове дійство – служіння
Богу: Йому – вдячність, поклоніння, прославлення, до нього – звертання з
проханнями у словах єктенії. У виконанні слова присутній значний
містичний компонент, адже для психологічної атмосфери богослужіння
характерний релігійний екстаз віруючих, сильний естетичний компонент,
джерелом якого є особливе слово, яке осмислюється як таке, що має
зв’язок із словом Бога як з Архетипом, і що саме за допомогою цього
слова варто звертатися до Бога, молитися до нього.

Три функції мови, які виділяє Р.Якобсон, можна застосувати і до аналізу
функцій слова у системі богослужіння: це повідомлення інформації;
експресивно-емотивна (вираження свого ставлення до того, що
повідомляється); спонукально-настановча (регулювання поведінки адресата
повідомлення) [29].

?????¤?¤?$?????I?гійної традиції. Цим пояснюється її орієнтація на
церковнослов’янську мову як універсальну (згадаємо, що такою її вважали
не завжди, адже існувала так звана “тримовна” єресь, згідно якої
священними вважалися єврейська, грецька, латинська).

Сила слова у православній релігійній традиції, зорієнтованій на
церковнослов’янську мову, розглядається не як наслідок моральної сили
того, хто молиться (аргументується це тим, що думка не відділена від
слова, ні від образів, які її супроводжують). Самостійність слова
проглядається у тому, що якими б могутніми не були пориви того, хто
молиться, він повинен знати, яке слово вжити, щоб досягти бажаного – так
вважають православні богослови.

У богослужінні посилюється естетична функція слова, яка, за Р.Якобсоном,
полягає в тому, щоб викликати у слухача (глядача) естетичні переживання,
почуття привабливої краси слова, бажання повторити його – вчитатися,
вслухатися у текст, ніби вбираючи його в себе і розчиняючись у ньому,
співпереживаючи його звучання чи переживаючи його смисл.

Естетичне сприйняття мови, як віра в магію слова, пов’язане з роботою
правої півкулі головного мозку. Це ділянка емоційного,
чуттєво-конкретного, алогічного; тут те, що здається, суб’єктивно є
важливішим за реально наявне. Художня свідомість, як і свідомість, яка
вірить у магію слова, не тільки мириться з незрозумілими і темними
місцями у значимих текстах, але і має потребу в смисловій непрозорості
ключових формул, – зазначає Н.Б.Мєчковська [30]. Релігійно-магічне і
естетичне сприйняття слова нероздільно зливаються і знаходять своє
втілення у богослужінні, мовою культури якого є церковнослов’янська.

У ній підвищено чутливість до зовнішньої, формальної сторони звуків.
Естетичний прояв мови пов’язаний з формою повідомлення. Про це писав
відомий історик В.О.Ключевський: “Релігійне мислення чи пізнання є такий
же спосіб людського розуміння, відмінний від логічного чи розсудкового,
як і розуміння художнє; воно тільки звернуте до більш високих
предметів”.

Особливістю цього слова є його фасцинуючий вплив на адресата: воно має
максимальну здатність переконувати, хвилювати, навіювати. Здатність до
фасцинації пов’язана з побудовою-ритмом та експресією мови. Літургійні
тексти – це витончені тексти з ритмом, звуковими і смисловими
перекликами. Якщо звернутись до сучасного релігійного ритуалу як
компонента плану вираження конфесійної семіотики, що є цінним для
віруючих своєю традиційністю та індивідуальною емоційністю, то можна
говорити про втрату ним цієї фідеїстичної актуальності.

Ми повинні зауважити і на особливому драматизмі, напруженні комунікації,
яка включає фідеїстичне слово і пов’язана з тим, що людина за його
допомогою звертається до вищих сил – невидимих і ніким непізнаних до
кінця. Тому для текстів фідеїстичних жанрів характерна більш висока
формально-смислова організованість, витонченість. Цим обумовлені такі
загальні риси фідеїстичної поетики, як звукові повтори різних видів і
семантичний паралелізм, образність, принципова наявність “темних
виразів” (наприклад, у православному богослужінні на
церковнослов’янській мові), з чим інколи пов’язана значна архаїчність
сакрального слова, його смислова невичерпність, принципова
протиставленість звичайній мові. Це слово діє сакральністю свого смислу.

Цим можна пояснити і високу ступінь повторюваності, що характерне для
церковної служби: фідеїстичні тексти не породжуються кожен раз заново, а
відтворюються як головні словесні твори й існують у пам’яті соціуму як
стійкі знаки із заданими функціями, що впливають силою своєї
традиційності.

Необхідно відзначити, що слово в літургії чи загалом у богослужінні
по-особливому вимовляється: смиренно возноситься, читається речитативом,
а тому має здатність заворожувати слухача, ставити його на шлях
молитовного сходження до Бога. У кінці XVI ст., наприклад, священні
тексти для української етнічної спільноти забезпечували виживання
традицій і спадщини народу. Відповідно теорія слова являла собою моноліт
сакрального дискурсу, відхід від якого означав перебудову як
національного міфу, так і внутрішньої організації культури. Тому
важливим було збереження священної мови, яке асоціювалося із збереженням
Писання. Вважалося, що про сакральне потрібно говорити сакральною мовою.
Відступ від традиції розцінювався як зрада православ’ю. Всі форми мови
сприймалися як безпосереднє віддзеркалення релігійних сутностей і
церковних догматів. Здавалося, що зміна форми слова веде до викривлення
сутності релігійного почуття чи церковного культу. Прибічники церковної
старовини противилися зміні слів, оскільки через цю зовнішню зміну,
вважали вони, піддається викривленню і внутрішня сутність. Звідси –
ставлення до слова як до магічної сили, деяке неконвенційне трактування
мовного знаку, тобто уява про те, що слово – це не умовне позначення
деякого предмета, а його частина, тож виголос ритуального імені може
викликати присутність того, хто названий, наприклад, Ісуса Христа, Божої
Матері, тому помилка у словесному ритуалі вважалася неприпустимою.
Ототожнюючи знак і позначуване, слово, образ і предмет, ім’я речі і
сутність речі, міфологічно-релігійна свідомість приписувала слову (як і
образу) трансцендентальні властивості: магічні, божественні, священні. В
атмосфері православного богослужіння посилювалося неконвенційне
(безумовне) ставлення і сприйняття віруючими мовного знаку, коли воно
ніби розливалося по всій словесній оболонці храму, а паралельно цьому
посилювався фідеїзм віруючих стосовно слова, ріс фасцинуючий
(навіюваний) вплив слова на психіку, відбувався містичний вихід за межі
слова, до спілкування з Богом, єднання з ним.

Цими властивостями характеризується слово у православному релігійному
ритуалі, їх витоки – у міфологічній свідомості. Для останньої була
характерна фетишизація імені божества чи особливо важливих ритуальних
формул і предметів, що виявилося у стійкості текстів богослужіння: слову
могли поклонятися як релігійній святині. Саме звучання або запис імені
чи споглядання ікони могли представлятися магічним актом – як звернення
до Бога, прохання дозволити, допомогти, благословити.

Однак, з часом мовна містичність була витіснена. Епоха Відродження
істотно змінила ставлення до земного й небесного, до святого й не
святого, до відношень між ними. Віруючі відкрили, що світ реалій
непоганий, навіть прекрасний, він є творінням Божим, лише зіпсований
гріхом.

Правилом хорошого тону стала передача сакральних текстів засобами
простої мови, слов’янська ж відігравала скоріше роль знаку, апеляції до
історичного минулого. Священні тексти, які перекладаються на національну
мову, можливо, частково втрачають свій сакральний потенціал, але не
втрачають сили естетичного впливу, бо входячи в богослужбову практику
уніатської церкви, сприймаються як рідні, близькі, а тому здатні
пробуджувати і впливати на релігійні почуття. Тому не обов’язково
засобами церковнослов’янської мови прагнути перетворювати природне,
людське, випадкове на священне з метою отримання віруючими духовного
очищення – катарсису. Активну силу естетичного впливу має і національна
мова, як і національна ікона. Ефект впливу богослужіння, під час якого
людина звертається до Бога рідною мовою, не зменшується, бо від цього
саме спілкування з Ісусом Христом стає більш земним, теплішим, ближчим
серцю людини.

Національна мова вибудовує мовний світ народу, який не лише
опосередковує його сприймання, розуміння і мислення, але й певним чином
структурує, видозмінює ці процеси. Мова не лише певним чином орієнтує і
скеровує думку, вона виражає певні цінності чи ідеали, етичні чи
естетичні у дуже специфічний спосіб, відмінний у різних мов, перекодовує
їх в інтериторіальний план нашої психіки і у спосіб, притаманний саме
цій, а не іншій мові, – розкриває глибинний сенс цих цінностей, норм,
ідеалів, сенс, неперекладений іншою мовою. Так національна мова і
національна ікона збагачує релігію, хоча свою картину світу людина може
будувати і на основі церковнослов’янської мови. І в першому, і у другому
випадку мова буде впливати силою свого духовного змісту, який несе
богослужіння.

Отже, в сучасному богослужбовому житті православної церкви склалися два
підходи щодо розуміння мови культури:

– один, репрезентований православною церквою Московського патріархату,
представляє православних, які виступають за збереження в богослужінні
церковнослов’янської мови як мови традиції (хоча в історії української
культури був час – це XVI ст., коли церковнослов’янська мова
пов’язувалася із збереженням національної автентичності нашого народу,
як про це зазначає М.С.Грушевський [31]);

– інші – представники православної церкви Київського патріархату – за
ведення богослужіння рідною мовою (зауважимо при цьому, що таку позицію,
наприклад, в кінці XVI ст. обстоювали протестанти-реформатори, які
бачили в ній можливість протиставлення католицькій культурі Польщі.
Нагадаємо, що ідеї богослужіння на рідній мові з’явилися саме в епоху
Реформації).

Закінчити хотілося б словами Ісаака Сіріяніна, який писав про три фази
молитовного життя: словесну, яка завершується молитовною насолодою,
чисту (без слів) і духовну, в якій відбувається вихід на рівень
надсвідомості і молитовного споглядання, коли в екстатичному стані розум
виходить за межі себе самого. Отже, на вершині молитовного стану
відбувається надчуттєве і надрозумове осягнення божества в ньому самому,
повне злиття з ним в акті любові, показником чого є невимовна духовна
радість, яка охоплює людину. І тут зайві будь-які слова…

Література:

Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы. – М.: СОDА, 1997.

БычковВ.В. Эстетический лик бытия (умозрение Павла Флоренского). – М.:
Знание, 1988.

Зема В. Середньовічна традиція слова, мови та книги в творах Івана
Вишенського // Меdіаеvаlіа Uсrаіnіса: Ментальність та історія ідей. –
К., 1998. – Т.5. – С. 82 – 92.

Лихачев Д.С. Историческая поэтика русской литературы. – СПб.: Алетайя,
1997.

5. Матхаузерова С. Древнерусские теории искусства слова. – Прага, 1976.

Біленко Т. Феномен слова в християнському культі України. – Дрогобич,
1993.

Мечковская Н.Б. Язык и религия. – М.: Агенство “ФАИР”, 1998.

Потебня А .А. Слово и миф. – М.: Правда,1989; Потебня А.А. Эстетика и
поэтика. – М.: Искусство, 1976.

Мень А. Православнее богослужение. Таинство, слово, образ. – М.: Slovo,
1991.

Морев А. Созерцаніе или изъяснительное описаніе Литургіи. – СПб., 1806.

Георгиевский А.И. Чинопоследования божественной литургии. – М., 1951.

Арсений. Изъяснение Божественной литургии. – К.: Киево-Печерская Лавра,
1874.

Шмеман А., прот. Евхаристия. Таинство Царства. – Париж: UMCA-PRESS,
1988.

Муравьевь А.Н. Письма о богослуженіи Восточной церкви. – СПб., 1895.

Дмитревский Й. Историческое, догматическое и таинственное изъяснение
Божественной литургии. – М.: Московский патриархат, 1993.

ГерусС. Богослуження православної церкви. Підручник для недільних шкіл.
– Вінніпег: Видання Української Греко-Православної Церкви в Канаді,
1956.

Лебедев П. Наука о богослужении православной церкви. – М., 1881. – 4.1.

Воскресенский Й. прот. Краткое толкованіе на литургію изь церковныхь
писателей извлеченное. – СПБ., 1838.

Михайловский В. Божественная литургия. – СПб., 1881.

Вениамин. Новая скрижаль или объяснение о церкви и литургии и о всех
службах и утварях церковных. – М.: Русский духовный центр, 1992. – Т.1.

Степовик Д. Історія української ікони Х – ХХ століть. – К.: Либідь,
1996.

Лебедев П. Наука о богослужении православной церкви. – М., 1881. – 4.1.

Языкова И.К. Богословие иконы. – М.: Изд-во Общедоступного Православного
университета, 1995.

Бычков В.В. Аеsthеtіса раtrum. Естетика Отцов Церкви. – М.:
Ладомир,1995.

Іларіон митрополит. Наука про святу літургію ухвалена Всеукраїнськими
церковними соборами 1629 і 1640 років. – Канада: видання Української
Греко-Православної церкви в Канаді, 1962.

Мечковская Н.Б. Язык и религия. – М.: Агенство “ФАИР”, 1998.

Белла Р.Н. Социология религии // Американская социология. Перспективы,
проблемы, методы. – М.: Прогресе, 1972.

Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. – К.: Путь к истине,
1991.

Якобсон Р. Лингвистика и поэтика // Структурализм: “за” и “против”: Сб.
ст – М.: Прогресе, 1975.

Мечковская Н.Б. Язык и религия. – М.: Агенство “ФАИР”, 1998.

Грушевський М.С. Культурно-національний рух на Україні в XVI – XVII віці
// Грушевський М.С. Духовна Україна (Збірка творів). – К.:Либідь, 1994.
– С. 136 – 255.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020