.

Українська та російська історіографії руху декабристів (1990-ті рр. – початок ХХІ ст.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
377 4416
Скачать документ

Реферат на тему:

Українська та російська історіографії руху декабристів (1990-ті рр. –
початок ХХІ ст.)

У нинішньому році виповнюється 180 років повстанню декабристів. Цей
потужний рух упродовж багатьох років залишається однією з
найпопулярніших наукових тем. За кількістю опублікованих праць він
співвідноситься з такими історичними темами, як Перша чи Друга світові
війни. На початку 1990-х рр. інтерес до проблеми суттєво знизився, що
було зумовлено як об’єктивними (поява нових дослідницьких проблем), так
і суб’єктивними (небажання вивчати революційні рухи) чинниками. Останнім
часом учені стали частіше звертатися до проблем декабризму. Такий
інтерес можна пояснити, оскільки повстання декабристів було точкою
біфуркації в історії не лише Російської імперії, але й, можливо, усієї
Європи.

Метою пропонованої статті є порівняльний аналіз новітніх української та
російської історіографії декабристського руху. У працях російських
істориків В. Бокової, О. Шешина, Ю. Єпанчина [1] та ін. частково
розглядалося пострадянське декабристознавство. Проте їхня увага
обмежувалася територією Росії, ігнорувалося декабристознавство в інших
країнах, зокрема  в Україні. Відомий український фахівець з проблем
декабристського руху Г. Казьмирчук [2] проаналізував переважно доробок
вітчизняних учених, не вдаючись до порівняння обох історіографій.

Народження пострадянського декабристознавства ознаменувалося появою
узагальнюючих робіт В. Федорова в Росії та М. Савичева в Україні [3].
Книга В. Федорова пізніше зазнала суворої (можливо, занадто суворої)
критики. Історика звинуватили у небажанні переходити на “нові рейки”. У
його праці, крім низки фактичних помилок, знайшла втілення стара
методологія, оскільки рух декабристів розглядається за стереотипами
1950-х рр. [4, 257-277]. Книзі М. Савичева з рецензентами поталанило
більше, хоча і їй притаманні подібні недоліки. Але це  – з висоти
сьогоднішнього розуміння. На початку 1990-х рр. ці книги виглядали
революційними, а тепер можуть розглядатися як перехідні ланки від
радянського до сучасного декабристознавства. М. Савичев, до речі,
прагнув врахувати все розмаїття існуючих думок про рух декабристів і на
їх основі будував деякі власні гіпотези. Можливо, занадто жорстка оцінка
праці В. Федорова відбила бажання у декабристознавців писати
узагальнюючі роботи, а це є нагальною потребою сьогодення.

Становлення новітнього декабристознавства відбувається на тлі
утвердження плюралістичних підходів до наукових досліджень, ослаблення
зв’язків між істориками колишніх радянських республік. За останні 15
років вивчення проблем декабристського руху в Україні та Росії
розвивалося у двох напрямках:

1) уточнення і конкретизація вже відомих фактів, пошук і публікація
маловідомих документів, вивчення історіографічних та краєзнавчих сюжетів
декабризму;

2) кардинальне переосмислення руху декабристів, переоцінка його ролі в
історії Росії та Європи.

Першим шляхом йдуть представники старих декабристознавчих центрів, серед
яких багато відомих радянських декабристознавців (С. Коваль, С.
Мироненко, Е. Павлюченко, Г. Семенова, В. Федоров, Г. Невелєв, Г.
Казьмирчук). З іншого боку, з’явилася ціла плеяда молодих учених, котрі
прагнуть не тільки знайти нові підходи до проблеми, але й переосмислити
її. Серед них є представники наукових кіл, які здобули блискучу фахову
підготовку та нерідко пройшли школу “метрів”. Але є й непрофесійні
історики, а частіше аматори, що виступають як міфотворці.

На відміну від Росії, в Україні не відбулося глобального переосмислення
декабризму, розробляються лише деякі декабристознавчі теми. У Києві,
завдяки активній підтримці директора Інституту історії України НАН
України, академіка НАН України В. Смолія та його заступника,
члена-кореспондента НАН України О. Рента, регулярно відбуваються наукові
конференції “Декабристські читання”, видаються їх тези, збірники статей
та документів “Декабристи в Україні” [5]. У Росії виокремлюються, як
мінімум, чотири декабристознавчі осередки: Москва, Санкт-Петербург,
Сибір та Саратов.

Деякий час після розпаду СРСР центри існували ізольовано, замикаючись на
вузькій тематиці. Російське декабристознавство, особливо московське і
петербурзьке, пережило складний процес “розвінчування культу” М.
Нєчкіної. При цьому, як зазвичай, не обійшлося без відвертих перегинів.
В Україні зміна поколінь декабристознавців відбулася без таких ексцесів,
але смерть М. Лисенка, вихід на пенсію Г. Сергієнка та М. Савичева
суттєво вдарили по кадровому потенціалу.

За останні 15 років рух декабристів, як і багато інших історичних подій,
зазнав переосмислення. Разом із пошуком нових матеріалів, уточненням
історичного значення декабризму, здійснювалися більш радикальні спроби
визначити місце декабристів в історії країн, що входили до складу
Російської імперії. Серед цих праць, автори яких, як правило, не
пов’язують себе з відомими декабристознавчими центрами, є новаторські
роботи, котрі ставлять нові наукові проблеми, але є й дослідження
невисокого рівня. Усіх їх об’єднує некоректне ставлення до своїх
попередників, які, начебто, не принесли користі декабристознавству, а
лише створили низку легенд.

На початку 1990-х рр. переосмислення історичної спадщини часто зводилося
до заміни позитивних знаків негативними і, навпаки, популярними стали
пошуки коренів більшовизму. Іноді за вивчення проблеми бралися
публіцисти чи аматори, створюючи викривлену, а часто абсурдну схему
декабристського руху. Так, в Україні навіть до шкільних підручників
потрапив “полковник С. Муравйов-Апостол”, хоча насправді він був
підполковником. Частина вітчизняних істориків взагалі відхрещується від
власного минулого, оголошуючи декабризм суто російським явищем.

Генераторами наукових пошуків стали конференції, семінари, “круглі
столи”, присвячені декабристам. У 1990-і рр. їх було небагато. Але
2000-й р. відзначився справжнім спалахом конференцій. Декілька з них у
Санкт-Петербурзі, Москві, Києві – традиційних центрах декабристознавства
– відродили науковий інтерес до непопулярної довгий час  теми. Вони
продемонстрували новизну й розмаїття висновків, спроби вироблення та
обґрунтування нових концептуальних підходів до висвітлення як окремих
питань, так і декабризму в цілому. Це, зокрема, бажання з’ясувати місце
декабристів в історичному контексті лібералізму, ставлення до них
суспільства, “українське питання” в суспільно-політичних поглядах
“апостолів свободи”, рух декабристів у всесвітньому історичному
контексті та його роль у російській історії, декабризм і російський
конституціоналізм тощо. Сьогодні нового прочитання потребують майже всі
аспекти руху декабристів.

Перша проблема, що стала предметом дискусії російських
декабристознавців, як не банально, – це з’ясування, хто такі декабристи?
Існує декілька підходів до її розв’язання. Перший був сформульований М.
Рахматулліним і полягає в тому, що декабристи – це всі, хто зробив
реальний вклад у цей рух і, перш за все, 126 осіб, які зазнали
покарання, а також нижчі чини – учасники повстання. Отже, основним
критерієм для М. Рахматулліна є вирок Верховного карного суду. Іншої
думки дотримується П. Ільїн. На його погляд, коло декабристів значно
ширше. До них він зараховує не лише засуджених у справі 14 грудня, але й
співчуваючих,  навіть тих, хто знав про існування таємних товариств.

Обидві ці концепції мають свої недоліки. Перша залишає поза межами
декабристського середовища засновників руху М. Орлова, І. Долгорукова,
Ф. Толстого, друга – дозволяє вважати декабристами навіть донощиків А.
Майбороду і  В. Шервуда. Це ще раз доводить, що універсалізація підходів
є, як правило, штучною конструкцією, за якою доволі складно втиснути
живих людей у межі чітко регламентованих норм. Проблема терміну
“декабрист” взагалі видається нам надуманою, оскільки понятійний апарат
у гуманітарних науках завжди відносний.

У 1990-і рр. виникло питання про мотиви декабристського руху. Коротко
його можна сформулювати наступним чином: жертовність чи боротьба за
владу? Представники різних ідеологічних доктрин у декабристознавстві
пропонують різні способи його розв’язання. Так, В. Бокова, схильна до
ідеалізації декабристів, вважає, що вони були готові до жертви на благо
Вітчизни, але після пролитої крові прийшло каяття. Більш прагматична О.
Киянська, не виключаючи розкаяння окремих декабристів після повстання
(С. Муравйов-Апостол), відзначає, що головною метою змовників була
політична влада. Найяскравішим борцем за владу був П. Пестель, готовий
жертвувати деякими ідеями заради загального успіху. О. Киянська
відзначає, що він сприяв ненаданню допомоги грецьким повстанцям з метою
викликати невдоволення урядом у суспільстві [6].

Український декабристознавець Л. Казакевич пішов далі, оголосивши
декабристів борцями за владу будь-якою ціною і предтечами більшовиків
[7]. О. Рудницька, навпаки, вважає декабристів послідовниками
“революціонера на троні” Петра І. На її думку, поразка “благовісників
свободи” дала потужний поштовх до відмови від попереднього руху Росії у
напрямку до Європи, до пошуків “російського шляху”, самоідентифікації
Росії як історичної держави.

Важливим аспектом сучасного декабристознавства є пошук джерел формування
конституційних поглядів декабристів. Дослідники цієї проблеми ведуть
пошук у двох напрямках. Перший – перегляд раніше висловлених думок про
вплив західноєвропейських чинників (конституцій, контактів з
представниками західних таємних союзів, особливо Тугенбунду). Цей напрям
репрезентований роботами українського правознавця Н. Прозорової [8].
Інший – це спроба довести, що конституційні ідеї декабристів – наслідок
попереднього розвитку Російської держави, пошуку російським суспільством
реформаторського шляху розвитку імперії. Так, Н. Мінаєва вважає, що ідея
конституціоналізму була частково апробована Росією у “доктрині
легітимізму”, “Правилах” 1799 р., “Конституції 1801 та 1802 рр.” [9,
6-7]. В. Бокова відстоює думку, що декабристам були ближчі ідеї
аристократичного конституціоналізму, ніж революції початку ХІХ ст.

Особливу течію сучасного декабристознавства складають представники
монархічної та праворадикальної історіографії: В. Острєцов, О. Платонов,
М. Смолін. Їх ідеологічний постулат передбачає наявність світової
масонської змови проти “Святої Русі”. Основними завданнями своїх праць
вони вважають довести, що: 1) масонство було першоосновою виникнення
всіх таємних товариств у Росії до грудня 1825 р.; 2) усі, хто стояв на
чолі декабристського руху, не були високоморальними людьми і
безкорисливими борцями за ідею; 3) образ Миколи І умисно спотворений.
Завдяки роботам цих дослідників у пострадянській історичній науці було
піднято завісу над діяльністю масонських та переддекабристських
організації, поставлено питання про фінансовий стан декабристів тощо.

На думку представників правомонархічної історіографії, керівництво
Ордену вільних каменярів не могло не розуміти, що Російська імперія в
той час не була готова перейти до конституційного правління. Тому
повстання виявилося виступом лише вузького кола змовників. Вони
негативно ставляться до автоматичного перенесення західних інституцій на
російський ґрунт. В. Острєцов прийшов до висновку про наявність угоди
між Миколою І та масонською верхівкою, за якою імператор зберіг життя і
трон, а змовники з вищих сфер Ордену вільних каменярів залишилися на
вищих урядових посадах [10, 357].

Разом з новими науковими темами було піднято й низку надуманих проблем.
Однією з них стало питання про чистоту морального обличчя декабристів.
М. Смолін – автор вступної статті до перевиданої роботи С. Толь про
масонів – спробував відшукати максимальну кількість епізодів
неблагопристойної поведінки декабристів. Він доводить, що головною метою
декабристів було лише вбивство усіх членів Правлячого Дому [11, 8].

Монархісти та праворадикали дотримуються думки, що образ декабристів був
штучно створений російськими інтелігентами 2-ї половини ХІХ ст., а
згодом підкріплений авторитетом ленінських цитат. В Україні аналогічні
думки пролунали у газетних публікаціях Я. Тинченка та Н. Влащенко. Так,
перший доводив, що П. Каховський – “типовий злочинець”, декабристи не
були героями війни 1812 р., а декабристознавці “оббрехали царську сім’ю”
[12].

Важко не погодитися з Л. Булгаковою, що “модна нині деміфологізація
нерідко призводить до цинічного “сплюндрування святинь”, тогу надуманої
об’єктивності нерідко одягає войовнича пошлість, а під виглядом
деміфологізації творяться нові міфи – один вульгарніший за інший. Голого
знання фактів недостатньо, щоб проникнути у внутрішній світ декабристів.
Коли дослідник не в змозі “дотягнутися” до своїх героїв, він низводить
їх до свого рівня і дивиться на їх вчинки “зі своєї дзвінниці” [13,
213].

Сучасні історики, довівши, що декабристи прагнули влади, а не “народного
щастя”, впадають у роздуми, що моральне обличчя “священних корів”
зіпсоване. Одні (М. Смолін) пишуть про це з неприхованим злорадством,
інші – з розчаруванням, треті ( В. Бокова) виправдовуються, що
декабристи були не першими, хто підняв збройне повстання, говорив про
царевбивство і конституцію. Насправді не варто робити сенсацію з того,
що політичні діячі бажали влади і створювали для цього політичні
організації у єдино можливій тоді формі – таємній.

???????¤?¤?$???????W?Ореол моральної непогрішності, створений довкола
декабристів народницькою історіографією і підтримуваний у радянський
час, сильно завищив моральні вимоги до них. Те, що легко вибачається
іншим історичним персонажам, стосовно декабристів подається як свідчення
непорядності, а насправді є лише доказом невідповідності історичним
реаліям іконописного образу, відмовлятися від якого ой як не хочеться ні
спадкоємцям ленінсько-герценської концепції, ні їхнім опонентам.

Буквально на наших очах відбувається творення ще одного міфу –
оголошення декабристів батьками-засновниками російського лібералізму.
Адепти цієї теорії вбачають у них прихильників встановлення в Росії
правової держави мирним шляхом, а повстання 14 грудня 1825 р. вважають
мирною демонстрацією. Серед апологетів цієї ідеї – професор
Гарвардського університету Р. Пайпс, письменник Я. Гордін, кінорежисер
В. Мотиль. Вони протиставляють лібералізм декабристів революційності,
ігноруючи той факт, що на початку ХІХ ст. ці поняття були майже
тотожними. Цей міф – своєрідна відповідь прозахідної частини російської
еліти правоконсерваторам, що виступають проти запозичення європейського
досвіду.

Професійні історики до питання лібералізму декабристів ставляться куди
обережніше. Так, В. Парсамов та І.Пантін вважають, що суперечка про те,
чи були декабристи лібералами чи революціонерами – безперспективна,
оскільки зводиться до дискусії про терміни [14, 209].

Серед нових напрямків декабристознавчих праць – менталітетний аналіз
російської політичної еліти початку ХІХ ст., розгляд руху декабристів у
контексті російської історії. У цій галузі працюють український історик
Т. Орлова та її російська колега М. Сєрова. Доценту Київського
національного університету імені Тараса Шевченка Т. Орловій належить
спроба з’ясувати виникнення, розвиток і наслідки руху декабристів,
виходячи з менталітетного аналізу, котрий включає не лише етнічний
(російський національний характер), але й соціальний (дворянська та
офіцерська ментальність) аспекти. Дослідниця вважає, що у діяльності
декабристів переплелися елементи ліберальної цивілізації, котра прагне
постійного оновлення, і традиційної, що має на меті збереження існуючого
ладу [15].

Важлива проблема декабристознавства – міжнаціональний діалог в
декабристському русі, участь у ньому представників різних народів та
етнічних груп. Предметом дослідження сучасних декабристознавців стали
відмінності в поглядах декабристів на питання конституції, збройного
виступу тощо. Декабристознавці вбачають причини розмаїття поглядів у
соціальному та майновому становищі, участі у війні 1812 р., віці тощо.
Проте ігнорується такий важливий чинник, як національність та релігійна
приналежність. На наш погляд, безсумнівно, що православний нащадок
української шляхти сприймав проблеми декабристського руху інакше, ніж
православний російський дворянин, лютеранин-німець в енному поколінні чи
католик, син вихідців з Італії. Дослідники не мають сумнівів щодо
визначної ролі остзейських (прибалтійських) німців у придушенні
повстання на Сенатській площі. Навіщо ж накладати табу на роль греків,
італійців, українців у декабристському русі?

У цьому контексті слід відзначити роботи М. Варварцева та І. Бродської,
присвячені участі італійців у таємних організаціях Російської імперії
[16]. Зв’язки декабристів з польськими конспіраційними союзами
Правобережжя досліджують Л. Баженов та А. Куликовська. П. Усенко вивчає
грецький етнічний елемент у південному декабризмі [17]. Усі ці
дослідники репрезентують Україну, а в Росії ці питання майже не
розробляються.

Проблема “декабристи і релігія” – ще один порівняно новий напрямок у
декабристознавстві. В радянський час питання майже не досліджувалося,
якщо не враховувати спроб відшукати у декабристському середовищі
атеїстів. Сьогодні ж маємо перші спроби наукового підходу у роботах В.
Бокової, Г. Казьмирчука, А. Куликовської. В. Бокова переконливо
доводить, що переважна більшість декабристів були віруючими християнами,
а ті, кого раніше записували до атеїстів, насправді були деїстами. Вони
виступали не проти релігії, а проти одержавленої церкви. Серед
декабристів, на думку історика, особливо часто зустрічається тип
зразкового християнина. Ці думки є відправною точкою у дослідженні
проблеми “декабристи і релігія”, оскільки глибокий її аналіз та
спеціальні праці поки що відсутні.

В умовах плюралістичного розвитку історичної науки нове бачення отримали
традиційні теми. Активно досліджується діяльність таємних товариств.
Сучасна наука підняла завісу над існуванням у них різних угруповань. О.
Киянська вважає, що Південне товариство від свого заснування не було
монолітною організацією, здатною у вирішальний момент захопити владу в
державі. В. Бокова відстоює думку, що взагалі єдиного декабризму ніколи
не існувало, а таємні союзи об’єднували людей різних поглядів, що це був
союз “проти”, але не “за”. В. Бокова розподіляє декабристів на “старих”
(багаті аристократи, герої війни 1812 р.) та “нових” (середньо- та
дрібнопомісні дворяни без бойового досвіду), які й організували
повстання.

Проте інколи дослідники вдаються до крайнощів, гіперболізуючи суперечки
між різними групами декабристів. Наприклад, викликає деяке настороження
занадто активне акцентування О. Киянської на суперечностях між С.
Муравйовим-Апостолом і С. Трубецьким, з одного боку, та П. Пестелем, з
іншого. Протиріччя між ними й раніше перебували у полі зору істориків, а
М. Покровський навіть вибудував пізніше відкинуту теорію про “дві
змови”.

Одним з пріоритетних залишається біографічний напрям. Роботи В. Федорова
про П. Свистунова, Л. Бойчук про І. Якушкіна, Р. Вавренюка та Г.
Казьмирчука про Є. Оболенського, О. Киянської та Н. Прозорової про П.
Пестеля та ін. переконують у необхідності продовжувати пошук документів,
переоцінювати наявні висновки та робити нові.

Р. Вавренюк та Г. Казьмирчук, на основі нових архівних документів,
встановили дату народження Є. Оболенського, переглянули суперечливі
оцінки поведінки декабриста у період підготовки та проведення Великої
реформи 1861 р., довели, що він залишився вірним своїм політичним
переконанням і активно включився  в реалізацію проблем, які привели його
до Сибіру [18].

Помітним явищем у декабристознавстві стала низка біографічних робіт О.
Киянської. Перш за все, варто відзначити наукову біографію П. Пестеля –
найсолідніше дослідження про лідера Південного товариства [19]. Авторка
запровадила до наукового обігу величезну кількість нових джерел, вперше
чітко окреслила пестелівське оточення – важливий аспект формування його
як особистості. Справедливій критиці піддано висновки М. Нєчкіної про
те, що П. Пестель сформувався як політичний діяч під час навчання у
Пажеському корпусі. О. Киянська розглядає цей період як час формування
військового спеціаліста. Їй належить пальма першості у переосмисленні
повстання Чернігівського полку. Вона проаналізувала поведінку повсталих
та зміну настрою С. Муравйова-Апостола, доводячи, що принципи
безкровного перевороту “a la Рієго”, які сповідували декабристи, не
витримали перевірки практикою [20]. Особливо варто відзначити глибокий
аналіз суперечностей, що виникли в таборі повстанців. Ця проблема,
гостро поставлена у “Записках” І. Горбачевського та в працях
українського історика 1920-х рр. О. Рябініна-Скляревського, у
радянському декабристознавстві ігнорувалася. О. Киянська, навпаки,
вважає, що суперечки серед повсталих стали однією з головних причин
розгрому Чернігівського полку. Їх суть дослідниця бачить у різному
світосприйнятті аристократа С. Муравйова-Апостола, котрий не терпів
насильства, і бідними дворянами – членами Товариства об’єднаних слов’ян,
готовими добиватися мети будь-якими засобами [21, 84].

Багато уваги О. Киянська приділила кримінальним сюжетам повстання:
методам добування коштів (продаж полкового інвентарю, захоплення
артільного ящика), грабежу населення, підкупу командирами своїх
підлеглих тощо. Ці питання вперше комплексно поставлені у пострадянській
декабриані, адже раніше все це списувалося на “революційну
необхідність”. О. Киянська резюмує, що солдатів від порушення дисципліни
стримує авторитет командира і страх перед покаранням. У ході повстання
Чернігівського полку С. Муравйов-Апостол не зміг забезпечити дотримання
цих умов і свідомо повів полк на поразку [22].

Під факти пияцтва та грабежу повсталих чернігівців М. Одеський та Д.
Фельдман спробували підвести цілу “розбійницьку” теорію. На їх думку,
“бунт зруйнував аксіоматичну для “нижніх чинів” модель підпорядкування
“Бог–цар–командир”. І солдати замінили її іншою, теж звичною. Якщо
командир повстав проти Божого помазаника, збунтувавши підлеглих, то він
– більше не офіцер, його підлеглі – більше не солдати, їх стосунки з
командиром, який зберіг особистий авторитет, визначаються за моделлю
“отаман і розбійники”. Розбійникам же традиція приписує грабувати,
пиячити і т. ін., а цьому отаман не повинен заважати.  Коли ж поразка
стає неминучою, розбійники купують милість влади, видавши “зачинщика”,
“отамана” [23, 121].

Отже, після подолання кризи першої половини 1990-х рр., пострадянське
декабристознавство підійшло до ювілею з певними досягненнями. Не можна
не відзначити розмаїття наукових підходів та проблематики. Проте
російське декабристознавство більше орієнтується на переосмислення
джерел, у той час як українське намагається спертися на традиції своїх
попередників, що забезпечує пріоритет їх історіографічних студій. До
проблеми долучилося нове покоління дослідників, а це означає, що вона
дістане подальше вивчення.

Література:

Бокова В.М. “Больной скорее жив, чем мертв”: заметки об отечественном
декабристоведении 1990-х гг. // 14 декабря 1825 года. Источники.
Исследования. Историография. Библиография. – Вып. IV. – СПб.-Кишинев,
2001. – С.497-561; Шешин А.Б. Об изучении и обобщении истории движения
декабристов (Критические заметки о советском декабристоведении 1950-х –
начала 1990-х гг.) // 14 декабря 1825 года. Источники. Исследования.
Историография. Библиография. – Вып. ІІ. – СПб.-Кишинев, 2000. –
С.239-282; Епанчин Ю.Л. Оценка движения декабристов в постсоветской
литературе // Духовная среда деятельности человека. – Саратов, 2001. –
№5. – С.207-213 и др.

Казьмирчук Г.Д., Латиш Ю.В. Українське декабристознавство. – К.;
Черкаси, 2002. – С.243-268; Казьмирчук Г.Д. Сучасне декабристознавство:
реалії та перспективи розвитку // Декабристи на Україні: дослідження й
матеріали. – Т.3. – К., 2003. – С.185-204; його ж. Декабристознавство на
межі ХХ-ХХІ ст. // Історичний журнал. – 2004. – №8. – С.68-75 та ін.

Савичев Н.П. Первые благовестители свободы. – К., 1990; Федоров В.А.
Декабристы и их время. – М., 1992.

Шешин А.Б. Указ. статья.

Декабристи в Україні: дослідження й матеріали. – Т.3. – К., 2003 та ін.

Киянская О.И. П.И. Пестель и греческая национально-освободительная
революция // Декабристи в Україні: дослідження й матеріали. – Т. 3. –
К., 2003. – С.67-90.

Казакевич Л. Об одном взгляде на идеологию декабристов // Проблеми
історії України ХІХ – початку ХХ ст. – Вип. ІІІ. – К., 2001. – С.82-91.

Прозорова Н.С. П.И. Пестель. Конституционный и другие законодательные
проекты. – К., 2000.

Минаева Н.В. Политические проекты декабристов в контексте
конституционной мысли России первой четверти ХІХ в. // 170 лет спустя…
Декабристские чтения 1995 года. – М., 1999. – С.5-9.

Острецов В. Масонство, культура и русская история (историко-критические
очерки). – М., 1998.

Смолин М. “Янычары ночного братства” // Графиня С.Д. Толь. Ночные
братья. – М., 2000. – С.5-22.

Тинченко Я. Подвиг, которого не было // Киевские ведомости. – 2000. – 16
декабря. – С.16; 22 декабря. – С.8.

Булгакова Л.А. Рец. на кн.: 14 декабря 1825 года. Источники,
исследования, историография, библиография. Вып. IV. СПб.; Кишинев:
Нестор, 2001. 606 с. // Клио. – 2003. – № 1 (20). – С.213-217.

Киянская О.И. Кто такие декабристы и за что они боролись? (Неюбилейные
заметки о юбилейных конференциях) // Отечественная история. – 2001. – №
5. – С.57-66.

Орлова Т. Новые возможности изучения движения декабристов с точки зрения
истории ментальностей // Декабристи в Україні: дослідження й матеріали.
– Т.3. – К., 2004. – С. 113-128; її ж. Віддзеркалення специфіки
російської історії в русі декабристів // Вісник Київського національного
університету імені Тараса Шевченка. Історія. – Вип.65-66. – К., 2003. –
С. 51-54.

Варварцев М.М. Украина в российско-итальянских общественных и культурных
связях (первая половина ХІХ в.). – К., 1986. – С.19-45; його ж. Італійці
в Україні (ХІХ ст.): Біографічний словник діячів культури. – К., 1994. –
С.131-133; Brodskaya I. Fratelli Poggio: Storia di due
decabrist-italiani. – Editoriale Toro, 1989.

Усенко П.Г. Грецькі профілі в галереї декабристів // Подвижники й
меценати: Грецькі підприємці та громадські діячі в Україні ХVІІ-ХІХ ст.
– К., 2000. – С.290-306.

Вавренюк Р.С., Казьмирчук Г.Д. Декабрист Евгений Оболенский:
Жизнеописание. – К., 1990.

Киянская О.И. П.И. Пестель: офицер, разведчик, заговорщик. – М., 2002.

Киянская О.И. Южный бунт: Восстание Черниговского полка. – М., 1997.

Киянская О.И. “Главарь шайки злоумышленников…” Из размышлений над
биографией С.И. Муравьева-Апостола // Литературное обозрение. – 1996. –
№1. – С.81-86.

Киянская О.И. К истории восстания Черниговского пехотного полка //
Отечественная история. – 1995. – №6. – С.21-33.

Одесский М.П., Фельдман Д.М. Поэтика террора и новая административная
ментальность: Очерки истории формирования. – М., 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020