.

Українська словесність як українознавство в системі вищої освіти (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
493 3952
Скачать документ

Реферат

на тему:

Українська словесність як українознавство в системі вищої освіти

Актуальним на сьогодні є дослідження літературних творів (новел,
поезій, повістей, драм) методами українознавства як цілісного комплексу
наук, що включає в себе не лише літературу, а й мистецтвознавство,
етнографію, лінгвістику та інші гуманітарні й суспільні науки.

Проголошення незалежності України 1991 року ознаменувало собою початок
нового етапу розвитку вітчизняної культури, зокрема літератури та
літературознавства. Повертаються із забуття незаслужено вилучені з
українського культурного контексту імена таких героїв, як В.Винниченко,
М.Зеров, М.Хвильовий та інші. З’являлися нові навчальні програми з
української літератури у вищих навчальних закладах, які передбачають
детальне вивчення творчості авторів. Особливо актуальним на сьогодні є
дослідження літературних творів (новел, поезій, повістей, драм) методами
українознавства як цілісного комплексу наук, що включає в себе не лише
комплексу наук, що включає в себе не лише літературу, а й
мистецтвознавство, етнографію, лінгвістику та інші гуманітарні й
суспільні науки.

Тема «Українська наука як українознавство» невичерпна. На окремі
дослідження в цьому напрямі заслуговують як творчість того чи іншого
автора в цілому, так і окремі його твори. Такими, наприклад, є наукові
розвідки Т.Пастуха «Садок вишневий коло хати» Тараса Шевченка,
Л.Горницької-Пахкотнюк «Мова творів Павла Тичини в світлі естетичної
концепції Івана Франка», Н.Науменко «Образи чотирьох першооснов в
філософії та літературі», П.Кононенка «Українська література: проблеми
розвитку» (1994) та багато інших.

У нашій роботі йтиметься про українську словесність як українознавство в
системі вищої освіти. Академічна програма з літератури у вищих
навчальних закладах гуманітарного профілю передбачає, що по-перше,
ознайомлення студентів із засадничими термінами літературознавства.
Окрім понять «новела», «на рація», «кінематографічний стиль»,
«внутрішній монолог», згадуваних у контексті дослідження прози початку
ХХ ст., таким же важливим терміном є хронотоп, або, за М.Бахтіним,
опредметнений часопростір.

Іншим важливим аспектом освітнього контексту української словесності як
українознавства є розвиток у студентів гуманітарного профілю навичок
самостійного аналізу художнього твору, беручи до уваги не лише стильові
домінанти вітчизняної літератури певної доби та індивідуальні стилі
авторів, а й ті історичні, соціально-політичні та культурні умови, в
яких народжувався твір.

Мистецтво слова належить до групи динамічних, часових мистецтв (на
відміну від просторових – наприклад, живопису). Але
літературно-поетичний образ, формально розгортаючись у часі, своїм
змістом відтворює просторово-часову картину світу, при чому в її
символічному, ціннісному аспектах.

Як наприклад візьмемо за об’єкт дослідження програмний твір української
словесності початку ХХ ст. – новелу Миколи Хвильового «Я (Романтика)», а
за ключові поняття «Хронотоп» і «символізм». З уважного прочитання твору
стає зрозумілим вплив символіки на  зміну часопросторових площин
новелістичної оповіді: окрема символічна деталь (дорога, замок, сонце)
викликає в наратора, а відтак – і від читача певні асоціації і
переживання, які, за висловом І.Франка, «продукують ширше коло
асоціацій». Завдяки їй в оповіді:

– суміщуються минуле (далеке, близьке), теперішнє й майбутнє, замкнений
та відкритих простір;

– виникають ремінісценції до різноманітних історичних епох, подій, тих
чи інших історичних артефактів;

– розширюється діапазон значень образу-символу.

Новела «Я (Романтика)» є яскравим взірцем такої оповіді, причому без
звернення до поняття хронотопу побудова  українознавчого контексту її
дослідження неможлива. Головними композиційними рисами твору є
оригінальна структура фрази, в якій «зібрано не лише теперішнє, а й
минуле, на якому воно тримається»; вільна гра з часом, зокрема,
витворення обмеженого в просторі й розімкненого в часі хронотопу;
організація оповіді як багатошарової цілісності через застосування
повторів, лейтмотивів, ключових образів, символіки.

Як структуротворчий чинник новели час задано вже в заголовку: «Я» можна
розуміти як особистість оповідача, носія минулого, теперішнього й
прийдешнього; «Романтика» знаменує собою як «романтичне двосвіття» –
взаємо- та протидія реального й ілюзорного світів, так і звернення
оповідача до минулого – і давнього, й недавнього. Мотиви безмежності й
плинності часу лунають у же в пролозі, головною символічною деталлю
якого є вічний образ Марії:

«Я відкидаю вії і згадую.. воістину моя мати – втілений прообраз тієї
надзвичайної Марії, що стоїть на гранях віків». Простір у монолозі має
характер видіння, в якому з’являються лейтмотиви всієї творчості
Хвильового: «тихі озера загірної комуни», «синя криниця, де розлітались
дороги».

Опредметненим постає часопростір у першій частині новели:

«Помешкання наше – фантастичний палац: це будинок розстріляного
шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрет княжої фамілії.
Все це дивиться на мене з усіх кінців мого випадкового кабінету.»

Важливим у цьому фрагменті є момент одухотворення інтер’єру палацу як
відголосок анімістичного світогляду в свідомості людини ХХ століття.
Через символіку портретів контекст оповіді розширюється від суто
літературного до літературно-історичного:

«…в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу
грандіозність і красу третьої молодості минулих шляхетних літ».

При опису вечора оповідач знову вдається до анімізації: «маєток злетів
на гору й царить над містом». Відтак в обмеженому часопросторі (за
законом новелістичної концентрації) відбувається злиття одразу трьох
часових вимірів:

– давнє минуле (образ синедріону);

– близьке минуле (лакеї, що сервірують чай, «мов пере князями»);

– теперішнє (образи оповідача та його товаришів).

«Динамічно» виголошена резолюція «розстрілять!» є своєрідним словесним
кодом, через який іде переакцентуація простору:

«І в  той момент (!) раптом переді мною підводиться образ моєї матері…

–… «Розстрілять»?!!

І мати тихо-зажурено дивиться на мене…»

Те саме явище бачимо й у наступній сцені, де члени «нового синедріону»
п’ють вино й виносять вердикти, – тут оповідач проектує деталі
зовнішнього часопростору на свій внутрішній світ:

h?

h?

h?

???????¤?¤?$???????B?«– Який вихід?? – І я не бачив виходу. Тоді
проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і
віки, і сам час…» – наче в людини, охопленої «передчуттям смерті»;
поступово зникають і мотиви минулого («удалялась од мене моя мати»,
«постаті князя і княгині пропадали в синім тумані») й майбутнього
(єдиний кінець для всіх справ, що розглядалися «синедріоном» –
«розстріляти»).

Дальша дія переходить від закритого простору у відкритий (місто,
вулиця). Звідси внутрішнім зором оповідач бачить, як змінюються досі
звичні йому речі: «Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий
замок, тепер – чорний трибунал комуни».

Під час руху героя в просторі видіння образу матері, яке супроводжувало
його в пролозі переходить у дійсність: «..Я гублюсь к провулках… І
нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. В дворі пахне
м’ятою». Простір, у якому перебуває оповідач, із розімкненого
перетворюється на замкнений («тиха кімната»), а час (минуле)постає
опредметненим в образі Матері та її словах: «Вона знову каже, що я, її
м’ятежний син, зовсім замучив себе».

У «священному просторі кімнати, де «…перед лампадою, мов різьблення,
стоїть… зажурна мати», в свідомості героя знову зринає мотив з
майбутнього, але вже не смерті, а «тихого голубого сну»: «Хіба я не має
право відпочити одну хвилину?» Тут знову маємо прояв колективного
несвідомого, яке смерть уявляє як спочинок або сон.

У другій частині новели повертаються просторові образи, що з’явилися в
першій. Рефрен «Росте передгроззя: скоро буде гроза», як ремінісценція
до горьківського «Буря! Скоро вдарить буря!», отримує, крім прямого,
переносне значення, асоційоване з канонадою та спалахами пострілів:

« – Так:

будуть сотні розстрілів… (майбутнє)

Так:

вже чують версальці, як… спалахують чіткі й короткі постріли…
(теперішнє)».

Композиційною важливою є наступна фраза, що контрастує з вищенаведеною
цитатою з своєю інтонацією та образним ладом:

«…А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дального
бору».

Ці слова вносять у структуру оповіді елемент суперечливості, яким
пронизана вся друга частина. Суперечливим є простір кабінету:
«Аристократична розкіш, княжі портрети – і розгардіяш: порожні пляшки,
револьвери й синій цигарковий дим».

Суперечливим є час, втілений в ідеї теософського пошуку нового Месії:
«Хто ж це?… Христос?… Ні?… Інший спаситель світу?…» Підсудні
«чорного трибуналу» певні, що вже настав час пришестя нового Месії, але
ім’я останнього назвати не можуть, і це викликає невдоволення героя тим,
що вони «не роблять цього Месію з чека», отже –  не бажають жити
теперішнім, із яким пов’язує себе оповідач на рівні своєї свідомості.

У пізнішій сцені суду над черницями час являє собою не суміщення двох
різних вимірів, а рух – але рух назад: «Город мертвий і йде в дику
середньовічну даль». Але це інший шлях, який оповідач проходить усе до
того ж наскрізного образу Матері:

«Я… хочу сказати безвихідне:

– Роз-стрі-лять…

…але я повертаюсь і бачу – прямо переді мною стоїть моя мати з очима
Марії»,

Власне ця сцена є кульмінаційною в творенні характеру героя-чекістам –
його роздвоєння: «Нікому, ніколи й нічого не говорити (чотириразове
заперечення!), як розкололось моя власне «я». І не лише роздвоєння, а й
відсутності чуття часу та простору:

«Я йшов у нікуди… Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на моїх
плечах… І хіба то моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні
на хвилину?..» Невизначеність відбито й у повторюваному образі грози,
якої так і не було: «Стояло, мов зачароване, передгроззя».

У розв’язці новели «загірна даль», образ якої вимірював не лише герой
«Я», а й численні оповідачі інших творів Хвильового (порівн. «Синій
листопад», «Арабески») постає як контраст до «пахощі м’яти», які
асоціювалися з матір’ю. Тепер єдиною дорогою до «загірних озер невідомої
прекрасної комуни» є дійсність, водночас «жорстока, як зграя голодних
вовків», – знову-таки втілення «романтичного двосвіття».

Як автор твору «Я (Романтика)» Хвильовий є не лише письменником, що
описує історичний факт, а й провидцем – сам того не усвідомлюючи, він
передбачив долю України кінця 20-х – 30-х років: «сотні розстрілів» в
ім’я наближення «загірної комуни» незабаром втілилися в фантасмагорію
сталінських репресій; герой-оповідач новели «Я» постав як збірний образ
молодої людини, що, повіривши в революцію, здатна була принести на її
вівтар не лише себе, а й найдорожче, що в неї є – Матір. Ту саму Матір
Марію, яка є символом України, котра породила героя й здатна пробачити
йому цей важкий гріх:

«Я знову чую, як мати говорить, що я… зовсім замучив себе.

…Що це? Невже галюцинація?

…Я зупинився серед мертвого степу:

– там, де в далекій безвісти невідомо горіли тихі озера загірної
комуни».

Пронизані численними архетипними образами-символами, які під пером митця
набувають нових значень (дорога, мати, образи часу), рядки новели
лунають, намов пророцтва Нострадамуса, немов пересторога теперішнім
поколінням, які стоять на шляху побудови нової України.

Твори М.Хвильового, інтерес до яких значно зріс у період національного
відродження (90-ті роки ХХ ст.), потребують нині нового прочитання,
нових методів дослідження, в тому числі таких комплексних, як
українознавчий. Адже оригінальні думки Хвильового, висловлені не лише в
новелах і поезіях, а й у публіцистичних творах, а саме – надія на
«азіатський ренесанс», концепція «романтики вітаїзму» як мистецтва життя
(якими українське мистецтво й є від самого зародження й до сьогодні),
особливо актуальні для усвідомлення народом своєї національної та
духовної самобутності, створення новітньої вітчизняної культури та її
архетипів.

Література:

Пастух Т. «Садок вишневий коло хати» Т.Шевченка // Дивослово. – 1999. –
№2. – С.2 – 4.

Горніцька-Пархонюк Л.Г. Мова поезії Павла Тичини в світлі естетичної
концепції Івана Франка // Дивослово. – 1997. – №3. – С. 2 – 5.

Н.Науменко Образи чотирьох першооснов в філософії та літературі //
Ґенеза: Філософські, історичні, політологічні студії. Спецвипуск. –
1999. – С.25.

Франко І. Краса і секрети творчості. – К.: Наук. думка, 1980. – С. 205.

Хвильовий М.Я. (Романтика) // Хвильовий М. Твори: У 2-х т. – Т.1 – К.:
Дніпро, 1990. – С. 322 – 329. (Туту і далі цитовано за цим виданням).

Юнг К.Г. Воспоминания, сновидения, размышления. – М.: АСТ, 1998. – С.
157.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020