Реферат
не тему:
Українська пісня в Криму
«Злізайте з печі,
Вдарте у кресало,
Аби вогонь пропік нам в душах сало,
І нагадав, що править О не живіт!
А дух Шевченка – Віщого месії,
Що ми вкраїнці, а не гречкосії,
Що ми – живі!»
«Україна стане колись новою Елладою: прекрасне підсоння цього краю,
весела вдача народу, його музикальний талант, плодовита земля колись
проснуться: із тільки малих племен, якими чий же були колись греки,
повстане велика, культурна нація: й межі простягнуться до Чорного моря,
а відтіля – ген, у далекий світ».
Так писав про Україну славний німецький письменник і філософ Гердер у
своєму подорожньому записнику 1769 року.
До чого дійшли ми протягом століть нашого національного розвитку, які
здобутки нашої праці, які успіхи трудів поколінь, – це питання, що
цікавить кожного свідомого українця. Історичне життя українського народу
не плило одним рівним річищем, а переходило епохи великого зросту і
світлості та часи тривалого занепаду. І саме те є найцінніше у нашому
минулому, що український народ ніколи не дав себе зломити і знівечити до
краю, що у найважливіші часи проявляв тверду відпорність, все знаходив у
собі свіжу силу, вмів перемагати супротивні хвилі, все відбудовував
знищене життя й у нову епоху входив з побільшеним національним майном, з
новими засобами енергії і сили. Україна була природним посередником між
Сходом і Заходом, з усіх джерел черпала животворчі елементи й єднала їх
в одну оригінальну цілість.
Кожної хвилини можемо зазирнути в історію НАШОЇ УКРАЇНИ, у ній, мов у
дзеркалі, побачимо не тільки обличчя, а й душу українського народу. Не
тільки давнє минуле та сучасне, а й далеке – далеке майбутнє. Бо ж
закони історії непорушні. Вони вчать, що ніяким насиллям не можна
знищити народу, який має свою велику історію та культуру.
Україна часів Володимира та Ярослава була однією із найкультурніших
країн Європи. Прадідівська спадщина – це справді неоціненна скарбниця,
невичерпане джерело творчих спонук для сучасних і прийдешніх поколінь
великого українського народу.
Що відрізняє українця від його найближчих сусідів? У першу чергу – його
вдача. До життя й тяжкої боротьби за існування ставиться українець, як
уроджений філософ. Шукає в житті краси й радості та спромоги виявити
свою особистість. Відомий «аристократичний демократизм» українців
коріниться якраз у тому філософському погляді його на світ і життя.
Битий тисячолітнім лихоліттям українець дещо приник і посумнів, але не
потонув у безнадійній меланхолії, хоча дещо замкнувся в собі й став
недовірливий та байдужий до справ будня, то при кожній нагоді, нерідко в
горі та нещасті, стає перед нами як людина із здоровим, деколи в’їдливим
гумором. Замилуваний у свободі й пошануванні особистості, визнає
українець гасла демократичного ладу, суспільної справедливості й
недоторканості. «Чужого не хочу, а свого не дам», це приповідка, що
найкраще характеризує українця в минулому й сучасному.
Душа українця споконвіків високоінтелектуальна, природно-обдарована.
Свою радість, біду, почуття він завжди висловлює в пісні. Недаром
говорять, що «українець співає цілий рік і цілий вік». Бо й справді,
коли тільки уявимо собі цю безліч українських історичних дум, обрядових
пісень, колядок, щедрівок, веснянок, весільних, обжинкових, купальних,
козацьких, чумацьких, рекрутських, стрілецьких та визвольних пісень, та
побачимо, що пісня оновила чарівним серпанком не тільки життя українця
від колиски до могили, а й обняла в свої рамена все минуле українського
народу від померків праісторії до сьогодні.
У піснях виливає український народ усю свою безмежну, стихійну любов
Батьківщини, жаль за героїчним минулим і порив до волі. Дає вислів усім
проявам людського кохання, що все одуховлене, все опромінене найкращими
поривами душі й серця ніколи не звужується до змислової, тілесної
жадоби. Українська народна пісня – це неперебрана скарбниця перел
справжньої поезії й високого натхнення. Це – пісня, про яку М.Гоголь
сказав: «Пісня для українця – все, і поезія, і історія, і батьківська
могила… «
Щодо українського сліду в Криму, то він став досить помітним уже в
період існування Кримського ханства, яке у 1478 році потрапило в
залежність од Османської імперії (нині Туреччина). Боронячи українські
землі від спустошливих турецько-татарських набігів, відважні лицарі
степу (козаки) ходили в Крим визволяти з полону українських синів та
дочок, яких продавали у рабство до різних країн Азії, Африки та Європи.
Саме ці сподіванки й мрії, як у чистих росяних краплинах, відбилися у
безсмертних думах і піснях – про Байду, Марусю Богуславку, Самійла
Кішку, Богдана Хмельницького, і про безліч безіменних героїв.
За даними турецького історика Евлії Челембі, згідно з переписом 1666
року, у Кримському ханстві проживало 1120 тисяч чоловік, з них 180 тисяч
татар і 920 тисяч «козаків», серед яких більшість складали українці.
Багато українців почало прибувати до Криму після завоювання його Росією
у 1783 році. Ще більший їхній потік спостерігався невдовзі після
Кримської війни (1853 – 1856) та скасування кріпаччини у 1861 році.
Нелегка була доля українців у Криму, та незважаючи на століття
злигоднів, поневірянь і переслідувань вони зберегли себе тут як етнос.
Вижили, вистояли, загартувалися.
Велику увагу приділяли вивченню історії та культури Криму вітчизняні
історики Михайло Грушевський, Володимир Антонович, Дмитро Яворницький,
Дмитро Баталій, які довгий час входили до складу Таврійської комісії. А
кримчанин Агатангел Кримський, один з найвидатніших мовознавців світу,
поет, фольклорист, перекладач, аж до загибелі в сталінських застінках не
полишав вивчення мов та культур народів, які жили на півострові.
Крим завжди займав чільне місце у творчості багатьох українських митців.
Леся Українка, яка довгий час жила в Ялті та Балаклаві, написала тут
драматичні поеми «Айше та Моххамед», «Іфігенія в Тавриді», тут же
закінчила поему «Касандра». Михайло Коцюбинський створив цілу низку
творів, присвячених життю та побуту кримських татар, – нарис «У путах
шайтана», оповідання «На камені», «Під мінаретами». Безліч гумористичних
співанок написав ялтинський лікар Степан Руданський. Художник-баталіст
Микола Самокиш намалював близько сотні картин, присвячених героїчній
історії Криму. У кримських театрах виступали такі відомі актори, як
Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Михайло Старицький, Микола
Садовський. Збережений у записах, нас і нині чарує своєю невмирущою
красою голос Оксани Петрусенко. На Ялтинській кінофабриці у 20 – 30
роках
були створені українські фільми «Трипільська трагедія», «Поєдинок»,
«Остап Бандура». Тут творили Петро Панч, Максим Рильський, Володимир
Сосюра, Павло Тичина, Олександр Довженко. Остап Вишня навіть присвятив
цикл гумористичних оповідань «Кримські вишневі усмішки», а Олесь Гончар
– романи «Таврія», «Перекоп».
Немало тут і сучасних талановитих українських митців: Данило Кононенко,
Олександр Губар, Орест Корсовецький, Володимир Шахнюк, Віктор Гуменюк;
артисти Микола Андрусенко, Марія Маряновськая, Катерина Лисяк;
українська співачка, солістка Кримської філармонії – Наталя
Безкоровайна; відомі бандуристи Олексій Нирко, Остап Кіндрачук;
художники – Степан Лаутар, Тетяна Шевченко. Усіх їх, учених, митців,
майстрів славних трударів, не злічити, як і зірок на небі.
Плинуть роки – уже третє тисячоліття. Та й сьогодні, як і колись,
співаються у Криму українські пісні.
Земляки мої кримські! Та ж випряміть плечі і спини!
З-поміж інших в Криму хай і ваші бринять голоси,
Ми ж бо з Вами таки живемо на землі України.
Ми ж бо ще українці! Українці – на вічні віки!
Данило Кононенко
Кримська земля – це моя земля. Кожний прожитий день на ній усвідомлюю,
що дихаю, думаю, роблю добрі вчинки завдяки великій силі наших пращурів,
яка сягає у сиву давнину. Нація цінує свою «цнотливість», свій
генетичний код. Скільки б не відвертали народ від його основи, він все
одно прийде до своїх берегів. Це фізично доведено на прикладі маятника,
чим більше коливання, тим більше сили – повернення на своє місце. Так і
в моєму житті.
Народилася в Сімферополі. Мама Лаутар Олена Костянтинівна (1929 – 1987)
35 років пропрацювала на швейній фабриці – була берегинею домашнього
вогнища. Батько, Лаутар Степан Григорович (1926 – 1986), професійний
художник. Фарби на його полотнах, багатогранний світ фантазій будили в
мене радість, стремління самій прилучитися до творчості. Змалку
придивлялася до добра і зла, мені щастило на порядних професійних людей.
І тому талант мій, як співачки, розкрився вже у 14 років. Далі навчання
в культурно-освітньому училищі М.Сімферополя (1976 – 1977). Праця в
державному вокально-хореографічному ансамблі УРСР «Таврія» м.
Сімферополя (1978 р.). Навчання (1980 – 1986) на вокальному факультеті
Львівської державної консерваторії ім. М.В.Лисенка у заслуженої артистки
України, доцента Людмили Іванівні Жилкіної. Робота солісткою у
заслуженій хоровій капелі УРСР «Трембіта» Львівської обласної філармонії
(1986 – 1987).
У Крим повернулася у 1987 році з великим багажем цікавого різножанрового
репертуару, більше 350 творів світової класики і сучасних авторів, від
кращих обробок українських народних пісень до складних музичних творів
західноєвропейських і вітчизняних композиторів.
Працюючи солісткою кримської філармонії з часом переконалася, що
українська культура поставлена в куток екзотики, і потрібна боротьба, що
б повернути їй усі належні права. Заполітизованість у мистецтві,
бездуховність, хабарництво, сірість керівних органів, непорозуміння між
гілками влади, прогресуюче падіння культурного рівня населення. І це –
за умови, що висока культура має бути цементуючою ідеєю, яка об’єднує
людей, запобігає національній ворожнечі, служить справі злагоди
українців, так і всіх іноетнічних народів республіки. Помітно знижується
доля національного фонду вільного часу, котрий витрачається населенням
на культурну діяльність. Зменшилось число концертів за участю провідних
філармонічних колективів, концертів національних гуртів. Не витримують
конкуренції державні театри й концертні організації, вони все частіше
стають збитковими. Невпорядкованість оплати праці і соціальна
незахищеність працівників у сфері культури призводить до відтоку кращих
умів і талантів із державних закладів, породжують в їх середовищі
діляцтво і цинізм. Десятки кращих артистів їдуть на гастролі за кордон,
а іноді й зовсім залишають країну. Під загрозою самому існуванню багато
видів культурного обслуговування населення, які потребують державних
субсидій: Кримський український музичний театр, вокально-хореографічний
ансамбль «Таврія», українсько-канадський відділ Сімферопольської
бібліотеки ім. Л.Толстого, а єдина українська газета «Кримська світлиця»
під загрозою закриття.
Загострилися негативні тенденції, що ведуть до нівелювання
художньо-естетичних критеріїв глядача, втрати їхнього інтересу до
мистецтва. Часто спостерігається приїзд до Криму низькопробних музичних
колективів чи окремих солістів з інших держав. Особливо під час
курортного сезону. Чому Україна, маючи великий творчий потенціал, не
використовує його по відношенню до Криму?
Звичайно, одній людині не під силу вирішити такі серйозні проблеми. Але
завдяки об’єднанню в організації, товариства можна подолати хоч деякі
труднощі.
Великий поштовх у моїй творчості дав сольний концерт 26 квітня 1996 р. у
Будинку актора у м. Києві, на якому були присутні видатні діячі
української інтелігенції: І.Ф.Драч, М.М.Драч, Д.М.Гнатюк, А.Ю.Мокренко,
Е.А.Бобчук та інші.
Щоб хоч трошки поліпшити культурну ситуацію в Криму, 12 березня 1999
року було створене науково-творче товариство Василя Безкоровайного, мета
і завдання якого – духовне відродження української нації, пропагування
маловідомих творів українських композиторів, зокрема композитора,
диригента, піаніста, громадського діяча Василя Безкоровайного
(м.Тернопіль 1880 – м. Баффоло, США 1966), Його ім’я занесено у Велику
історію України. Мистецькі кола України широко відзначали 120-річчя від
дня народження цього самобутнього українського діяча культури. У різних
регіонах нашої держави пройшли концерти, присвячені цій особистості: 8
листопада 2000 р. м.Київ (Будинок учителя), 29 листопада 2000 р.
М.Сімферополь (Українська гімназія), де директор Наталя Іванівна Руденко
підкреслила: «саме цей концерт започатковує діяльність культурного
центру гімназії. 27 грудня 2000 р. м.Тернопіль (обласна філармонія), 21
вересня 2001 р. м. Львів (церква святого Лазаря), 25 жовтня 2001 р.
м.Ужгород (Ужгородське державне музичне училище ім. Дезидерія Задора).
Проведенню заходів шляхом фінансової підтримки сприяв зять композитора,
доктор медицини Євген Стецьків (США).
Для поширення музичної спадщини композитора мною зроблені записи
солоспівів В.Безкоровайного на сл. О.Олеся «Чари ночі», «Затремтіли
струни», «Малесенька ластівка», сл. Р.Купчинського «Засумуй трембіто»,
сл. Б.Лепкого «Де ж ти, листочку?», сл. М.Філянського «І сад зацвів…»
з оркестром народних інструментів Національної радіокомпанії України
(диригент – народний артист України, професор С.Литвиненко). Цим же
колективом записані і 4 оркестрові твори: «Гуцульська думка та
коломийка», «Українська думка № 6», «Гуцульська думка та коломийка ля
мінор», «Думка № 5 соль мінор».
28 вересня 2001 р. на запрошення Національної радіокомпанії України я
брала участь у XII Міжнародному музичному фестивалі «Київ музик фест –
2001», на якому вперше в Україні після довгих років замовчування
виконала солоспіви В.Безкоровайного.
Протягом останніх шести років ведеться плідна робота з радіокомпанією
України. Я записала вже 26 різних за жанрами творів – арії з опер,
українські народні пісні і романси, які увійшли до «Золотого фонду»
українського радіо.
У 1999 р. за сольну програму «Перлини української музики» мені присудили
Премію АРК. Незрозумілою була позиція міністерства культури АРК, адже на
творчий звіт Криму у м.Києві цього ж року мене не було запрошено, щоб
достойно представити українську пісню з Криму. І це – дивлячись на те,
що 4 рази побувала у міністра.
Кожного року Міністерство культури АРК затверджує план
культурно-видовищних заходів (фестивалів, концертів, конкурсів і т.д.),
що стосується українських програм – то часто говорять: на культуру
фінансів немає. Хай допомагає Київ. Виходить у Криму немає України? Чому
чиновники на своїх посадах не виконують закони держави? А що вже
говорити про володіння посадовими особами українською мовою?!
Головним атрибутом державності є національна свідомість, національна
гордість і толерантність. Це повинно бути самозрозумілим для кожного
громадянина України. Київ мусить робити більше для всіх українців у
Криму, ніж робив це дотепер. Має бути цільова культурна і мовна
політика. Щоб Крим став по-справжньому українським, треба всім
гуртуватись і об’єднуватись. З такою силою (згуртованою, об’єднаною і
солідарною) можна дати відсіч усім ворогам, а головне – домогтися
розквіту культури. На жаль, спостерігаємо в Криму ситуацію, як писав
колись Великий Пророк Т.Г.Шевченко: «А ми дивились та мовчали і мовчки
чухали чуби, німії, подлії раби».
Ниві стрімко, як ніколи, летить час. Попереду нас чекають великі
випробування. Слід бути до них готовими. І рішуче та зусебіч захистити й
умножити духовні надбання. Культура врятує суспільство, якщо суспільство
захистить культуру. Дай Боже, щоб народ схаменувся і став до
державотворчої праці. Німецьке прислів’я каже: Herr Gott liebt den
Starken, – що означає: Пан Бог любить сильних.
Література
1. Іван Тиктор. Велика історія України. – Львів, Вінніпег, 1948.
2. Упорядкування та примітки М.Кагарлицького Г.Філіпченко. Оксана
Петрусенко. Спогади, листи, матеріали. – К.: Муз. Україна, 1980.
3. Холодний М. Хто захистить кримських українців// Укр. культура – 1991.
– № 2.
4. У кримській оселі українці. Альбом методичних історико-етнографічних
матеріалів. II ч. – Сімферополь, 1999.
5. Євген Стецьків. Листи до друга в Україні. – К.,2000.
Безкоровайна Наталка. Українська пісня в Криму.
http://www.ualogos.kiev.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
