Українська народна вишивка

До наших днів дійшла українська народна вишивка лише XVIII — початку XIX
століття, насамперед тому, що погляд на неї, як на витвір мистецтва
утвердився тільки у 80—90-х роках XIX століття. Саме з того часу
прогресивні діячі культури починають цікавитися нею й збирати її в
музеях і приватних колекціях.

У процесі історичного й культурного розвитку в Україні в кожній
місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиції,
колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з
покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх
попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.

Вишивкою захоплювалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село
різнилися місцевою самобутністю.

В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних
орнаментальних мотивів, які мали в давнину магічний зміст. Вишивки були
своєрідним оберегом від злих сил. Однак із плином часу семантика їх
забулася, втратилося їхнє первісне значення, вишивки стали тільки
художнім оздобленням. Поряд з давніми мотивами з’являються нові, з
реальної дійсності. Так, наприкінці XIX — на початку XX століття
найулюбленішим стає мотив стилізованих червоно-чорних троянд, що
особливо поширюється у вишивці Київської, Харківської, Полтавської,
Чернігівської областей.

Технікою вишивки народні майстри відображають розмаїтість навколишнього
життя, свої думки та почуття, красу рідної природи, яка завжди була
джерелом творчої наснаги й у художніх образах лягала на полотно. Ось
чому в орнаментальних мотивах, їхніх назвах вражає образна
спостережливість, поетичність народу. Згадаймо хоча б такі з них, як
«барвінок», «хмелик», «курячий брід», «гарбузове листя», «зозулька».
Вишивка — не тільки художнє оформлення речей, а й мистецтво
оригінального бачення світу, відтвореного специфічними художніми
засобами. Це давнє й вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості — в
єдності людини з природою, в умінні впродовж століть зберігати красу й
дарувати радість.

Глибина поетичного змісту вишивки вдало передана в оповіданні Костя
Гордієнка «Цвіт яблуні»: «Людина тягнеться до краси і правди,
відтвореної гарячим серцем вишивальниці. Стрічали в полі малиновий
світанок. Голубі роси мили ноги. Легені вбирали пахощі стиглого хліба.
Очі милувалися чудесним цвітом землі. Чи не те часом читали на полотні
подруги?»

У вишивці, як і в пісні, розкривається доля людини, її радощі й горе.

 

Гаптує дівчина й ридає — чи то життя!

Червоним, чорним вишиває мені життя, —

 

так піднесено сказав Павло Тичина.

Адже в народі існує поетичний образ:

 

Червоне — то любов,

а чорне — то журба.

(Дмитро Павличко)

 

Художня довершеність і розмаїтість вишивки залежать не тільки від
створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття
кольору, а й значною мірою від вибору техніки виконання. Це всілякі шви
вільного малюнка, які називають верхніми, оскільки виконують їх за
заздалегідь нанесеним на полотно рисунком, а також шви рахункові, що їх
виконують, рахуючи нитки полотна — основи й піткання*.

Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність
технік і поєднання їх (до 10—15 технік одночасно). Назви багатьох технік
походять передусім від засобів виконання («вирізування», «виколювання»)
або від того, який предмет вишивається («рушниковий шов», «переміточний
шов»), від назви місцевості («старокиївський шов», «городоцький шов»).
Назви багатьох технік свідчать про спостережливість народу,
асоціативність його мислення. Назву окремим з них дали зовнішній вигляд
шва, схожість з певними речами: «курячий брід», «солов’їні вічка»,
«гречечка», «зірочка», «овсяночка».

В народному мистецтві збереглося багато секретів фарбування ниток
природними барвниками — корою дерев, корінням, листям, квітами, плодами
рослин. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому тісті, після
чого вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть.

Споконвіку в народі жили й у найскрутніші часи не затухали радість від
краси життя, тяжіння до всього прекрасного. Людина намагалася прикрасити
своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю. Тоді за
допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжувалися
неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати білу
сорочку, овчинний кептарик або шматок полотна для витирання рук. Кожну
річ вона якимось чином оздоблювала, обертала на високомистецькі витвори
й відтак залишала після себе чудові зразки вишивального ремесла.

В Україні вишивати вміли скрізь. Довгими зимовими вечорами, під час
вечорниць за тихою розмовою або під пісню. Для вишивання не потрібно
складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно та ще
вміння й бажання, перейняті від матері чи бабусі й закарбовані в тих
чудових виробах, що лежать у скрині.

O

`„Aegd;[» і завжди належало чільне місце. Характер вишивки, вибір тих чи
інших орнаментальних мотивів, колірне рішення залежало від призначення
одягу, соціальних і вікових чинників. Приміром, сорочки на щодень
вишивалися скромно й просто, святкові — ретельніше, передусім весільні
сорочки.

В ансамблі святкового вбрання головна увага приділялася пишно
орнаментованій сорочці. Здавна, як відомо, переважну частину посагу
нареченої становили вишиті вироби, насамперед сорочки. Працелюбність
нареченої визначалася за кількістю й довершеністю вишитих нею сорочок,
котрих у посагу було більше сотні. Майстрині захоплювалися пошуками
нової орнаментики, змагалися між собою в майстерності. Одягати чисту
білу сорочку в неділю чи свято було обов’язковим правилом, відступати
від якого не міг і найбідніший селянин. «Хоч латаненька, аби біленька»,
— говорить народне прислів’я.

Композиція сорочки — то чітко продумана й логічна
конструктивно-декоративна система взаємозв’язку площин вишивки,
поєднання ажурних швів і вільних частин білого тла, що підкреслює
декоративність вишивки. Орнаментувалися, головним чином, рукава, поділ,
пазуха, комір. Вишивка в загальній схемі сорочки будується на чергуванні
вертикальних і горизонтальних орнаментальних ліній, що створює велику
ритмічну різноманітність.

Найбільшого поширення в Україні набули сорочки з уставками. Уставка, чи
полик, — це вшивне плічко, що з’єднує задню й передню частини сорочки.
Рукав викроюється із суцільного шматка тканини й під прямим кутом
пришивається до станика. Вишивка відповідно розташовується на уставці,
підопліччі, чохлах**, подолі (пелені) та невеличкому стоячому комірці.

Поликові сорочки з «пухликами» були характерні для Полтавщини,
Чернігівщини. «Пухлики» — це приклад поєднання утилітарної та естетичної
функції швів. Їх роблять у верхній частині рукава, де він пришивається
до уставки. Для цього полотно рукава збирається в кілька рядів у зиґзаґи
між зборками. «Пухлики» бувають на поликових сорочках, для яких
характерне також призбирування навколо шиї. Призбирування або вишивання
по коміру, як і пришивання «пухликів», було дуже копіткою роботою й
вимагало великого вміння й майстерності. Водночас із поликовою сорочкою
побутував тип сорочки без уставки (полика), із суцільним рукавом,
пришитим паралельно до станика, верхній край якого призбирувався з
вирізом горловини. Вишивка при цьому розміщувалася на рукавах і подолі.

Чоловічі сорочки поділяються на сорочки з поликами («стрілкова»,
«вистіжкова») і сорочки без уставок — «чумачки» або «лоцманські»
(останні побутували на Дніпропетровщині).

У центральних областях України були поширені так звані українки —
сорочки з відкладним коміром і широким рукавом, який призбирувався.

В західних областях існувала «гуцулка» — тип сорочки, на якій вишивка
розміщувалась уздовж пазухи й коміра, по низу рукава. Розташування
нагрудної вишивки має певний символічний сенс. Основна увага приділялась
оздобленню рукава, що йшло від давнього культу людських рук. Вишитий
узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях. З
плином часу магічна сила зовсім забулася, втратила своє оберегове
значення, орнамент перетворився на суто декоративний елемент, тісно
пов’язаний з конструкцією крою.

Крім вишивки, велике художнє значення мали лінії крою. За допомогою
ажурних з’єднувальних швів майстрині підкреслювали конструкцію сорочки,
вирізняли розміщення основних композицій вишивки. Крім утилітарної
функції, лінії крою мали декоративне навантаження як орнаментальні
мережки. Ці лінії надавали сорочці ажурності, створювали контраст зі
щільною тканиною, рельєфом вишивки. Для сорочки використовувалося тонке
полотно, вибілене, найчастіше «двадцятка», іноді в разі нестачі тонкого
полотна бідні селянки використовували його лише для верхньої частини
сорочки та для рукавів, а нижня частина — «підточка» — шилася з
грубішого полотна. Ця особливість була тонко підмічена Михайлом
Коцюбинським у романі «Fata morgana». Характеризуючи літніх жінок, що
йдуть до церкви, він пише: «лопотіли сорочки», — підкреслюючи цим їхнє
соціальне становище. В кожному регіоні у вишивках склалася своя,
відшліфована сторіччями, єдність орнаменту, засобів вираження його та
колірна гама.

Виходячи з локальних особливостей народної вишивки, які виявилися в
колориті, техніках виконання, типових орнаментальних мотивах і
композиціях, умовно здійснено етнографічний поділ на регіони України. Це
— Середнє Подніпров’я, Полісся, Поділля, Південь України, Карпати і
Прикарпаття.

 

Із книги «Українська вишивка» , автори Тетяна Кара-Васильєва, Алла
Чорноморець. Київ «Либідь» 2005р.

________________________________________________________________________
____

 

*Піткання, або утік, уток — сукупність поперечних ниток тканини, які,
перетинаючися з поздовжніми (основою), утворюють переплетіння.

** Чохла — те саме, що й манжета.

Похожие записи