Реферат на тему:
Українська мова в освітньому просторі ліцею
Мова – це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі
плекаємо її.
Олесь Гончар
Що вирізняє діяльність директора-управлінця освітньої галузі?
– Постійний аналіз і самоаналіз кожної з педагогічних ситуацій, твоєї
власної ролі в ній, у ставленні до неї педагогів, а найголовніше – у
з’ясуванні причин. Навколо причинно-наслідкового аналізу і вибудовується
все шкільне життя. Спробуємо проаналізувати одну з болючих проблем
столичної освіти – “проблему мови”.
Ретроспектива: перші мої “кроки” (після призначення у 1992 р.) у ліцеї
не були прийняті колективом з особливою радістю (було навіть відкрито
вороже ставлення), а тому змушена була постійно ставити питання:
“Чому?”. Найчастіше вдавалося знаходити причину, і так ми все ж таки
разом рухалися вперед, розробляючи концепції, програми, положення…
Функціонували, жили, оновлювалися, розкривалися…
Так склалося, що навчалась я у виключно російськомовних навчальних
закладах (школах, інституті), хоча родина говорила суржиковою
“чернігівською” мовою. У мене ж була не просто мова російська, а й
вимова (навіть нерідко приймали за “ленінградку”). 1989 – рік прийняття
закону “Про мови в УРСР”, перші лекції для колективу педучилища №3 (до
речі, воно мало статус російськомовного) українською мовою, далі –
самостійне опанування за допомогою власної родини сучасною українською
літературною мовою (це пізніше прийдуть захоплення красою своєї рідної
української мови в моїй родині і…знання її).
А поки-що: обурення з боку одних (засновнику ліцею ставили питання, “як
це не вчитель української мови й літератури очолює ліцей, а
природничник?”, “як могло статися, що у конкурсі на заміщення вакантної
посади перемагає директор із недосконалим володінням українською мовою в
гуманітарному ліцеї?”), нерозуміння з боку інших і підтримка з боку
небагатьох. І був крок другий у цьому напрямку – звернулася до вчителів:
“Допомагайте оволодівати, виправляйте – ображатися не буду”. І на
сьогодні моїми добрими вчителями є Оніла Степанівна, Катерина
Миколаївна, завжди поруч Лариса Сергіївна – заступник, помічник, гарний
Учитель і Людина великої доброти і щедрості. Вона захисник мови,
пропагандист рідного слова. Я ж відкрила в собі любов до українського
слова, і правий був Г.Галілей, який писав: “Ви нічому не зможете навчити
людину. Ви можете тільки допомогти їй відкрити це в собі”.
А пізніше будуть проводитися диктанти для вчителів з української мови,
уроки Словесності, аналіз типових помилок в усному мовленні вчителів
інших кафедр, у діловому письмі (наказах, розпорядженнях) по ліцею,
поради “як треба”, “як краще”, діалоги й “радість”, особливо молодих
колег, коли накази РУО страждають безмежною кількістю помилок та
відсутністю культури ділового мовлення; і вимога всього педколективу:
“Не можуть освітянські бюрократи працювати, не склавши іспит на знання
державної мови”.
Звісно, ліцей задумувався як український, національний… і не лише, бо
“школа, – як писав В.О.Сухомлинський, – стає справжнім осередком
культури лише тоді, коли в ній панують чотири культи: культ Батьківщини,
культ Людини, культ Книжки, культ Рідного Слова “.
Рідна мова, слово… Без них людина безлика, наче позбавлена кореня,
який надає їй сили, твердості, мудрості, духовності…Кожен народ, нація
мають свою історію, культуру, мову. Якою постає мова в ліцеї?
Національна мова — чи не єдина абсолютно необорна нематеріальна даність,
із форм якої душа негодна вийти так само, як із “приділеного” їй тіла:
словом структурується все наше внутрішнє життя, від мислення – до
сновидінь.
Ще відомий німецький філософ мови Вільгельм фон Гумбольдт стверджував,
що різні мови – це не різні позначення однієї й тієї самої речі, а різне
її бачення. Слово – відбиток не предмета як такого, а його почуттєвого
образу, створеного ним у нашій душі у процесі мовотворення. Мова стає
посередником між світом предметів, що їх людина пізнає, та індивідуумом,
який прагне пізнати. Мова своєрідно “змушує” дитину засвоювати світ; це
той будинок, що його, як хтось уже образно висловився, людина, ніби
равлик, приречена нести на собі й через його вікна бачити світ,
сприймати й засвоювати його. Межі мови індивіда – це світ певним чином
не лише універсальний, а й національне специфічний, тому носії різних
мов можуть бачити світ дещо по-різному, крізь призму своїх мов. У
науковий обіг увійшов вислів “мовна картина світу”. Це поняття стало
одним із концептуальних у теорії пізнання та основою концепції розвитку
ліцею.
Мова стає інструментом пізнання і творчості кожного ліцеїста. І захистом
від усіляких маніпуляцій. Стає справді живою водою, життєдайним
джерелом. Насамперед, через усвідомлення унікальності рідної мови і
єдиної її “справжності” для кожної людини. Тієї, що зачіпає всі струни
душі, тієї, що здатна актуалізувати глибинні пласти досвіду багатьох
поколінь предків, схованого не тільки у свідомості, а й “на дні серця”,
у потаємних закутках підсвідомого.
Філософське осмислення проблем мови має спільні вектори з новими
парадигмами освіти – синергетичним підходом у педагогіці та педагогікою
життєтворчості. Нині це стає особливо помітним, бо в останні роки під
впливом функціонально-комунікативних досліджень формується синтетичне
розуміння сутності мови як динамічно організованої системи
“соціалізованих” і “когнітивізованих” знаків і одночасно “оселі
людського духу” (М.Гайдегер). Варто зазначити, що таке осмислення є
цілком природним продовженням національних філософських гуманістичних
традицій, безперервність яких простежується від часів мудрості Київської
Русі й до сьогодні. Найкращим провідникам української ідеї властивий
універсалізм мислення – від Григорія Сковороди до Петра Кононенка,
одного з фундаторів ліцею.
Закономірно, що сьогодні, на початку XXI ст., як і на межі XIX і XX ст.,
саме мова стала наймогутнішою підоймою національно-духовної
самосвідомості українців, свідченням багатогранності їхнього буття,
культури, інтересів. А “проблема мови знову постала як проблема
збереження та розвитку не лише окремих націй і культур, а й цілісності
вселюдського та духовного космосу, гуманістичної сутності світу” [2, 75
].
Розв’язання мовної проблеми в ліцеї – у діяльному підході. Не
спримітивізована шароварна Україна, а найсучасніші освітні технології,
перспективи розвитку особистості (найпривабливіші для молоді), пов’язані
з українським ліцеєм і з мовою українською, що є її духом і буттям. І
сьогодні, нехай в іншій формі, українофобство й україноненависництво, як
двоєдушність і підступність, прагнули б роз’єднати енергію спільних
зусиль. Але нам вдалося створити ауру (хоча б у певній мірі) і визначити
власну історичну місію – плекати українську еліту, майбутнє України.
Орієнтація на універсалії українського світу дозволяє гармонізувати світ
особистості, могутньою енергією слова з’єднати (поєднати), консолідувати
зусилля у контексті гуманістичної педагогіки, бо, будучи “відкриті”
через слово, словом опромінені, духовні сили особистості отримують
енергію творчої дії. Усвідомлення цієї місії і надає нам сил у час
духовних і ціннісних катаклізмів.
Наша мета — плекання високоінтелектуальних, високодуховних молодих
людей, відповідальних за власну долю і долю України, – вимагала створити
особливий освітній простір, який би інтегрував, об’єднував конструктивні
зусилля учнів і вчителів ліцею, родини й громадськості – державотворців
і політиків, учених і митців. Будучи свідомі своєї місії, втілюємо її в
життя, не забуваючи, що Український гуманітарний ліцей, ідея створення
якого виникла з глибокого переконання національно-демократичних кіл у
тому, що незалежній, самостійній Україні потрібна сучасна національна
освіта, – ровесник незалежної України. Тому колектив його педагогів
постійно відчуває велику історичну відповідальність за майбутню долю
нашої Держави.
У нашому ліцеї формування комунікативної компетенції старшокласників
розв’язують як практичну комплексну проблему, не зводячи вивчення мови
до опанування лише її комунікативної функції, а пов’язуючи із цілим
комплексом навчальних дисциплін (словесності) і створенням необхідного
освітнього простору. Мова є основою духовного життя людини. Тому
формування мовної компетенції має бути тісно пов’язане з вихованням
духовності – філософією родинності, вивченням українознавства.
Українська словесність у ліцеї представлена кількома філологічними
дисциплінами. Це, насамперед, поглиблений курс української мови та
літератури, курс риторики у філологічних та юридичних групах, курс
стилістики в 11-му класі, зарубіжна література, що викладається
українською мовою, факультативи для філологічних груп (“Сучасна
українська мова”, “Історія української словесності”, “Історія
журналістики”, “Теорія літератури”). Мовним проблемам присвячені й
відповідні теми в курсі українознавства, і додаткові години на
індивідуальну роботу з учнями, й години спілкування, які проводять
куратори, й заняття театральної студії. Комунікативні вміння шліфують і
гра “Дебати”, і наукова робота з мовознавства та літературознавства, і
активне опанування основ журналістики.
Мова в ліцеї – це шлях творення естетичних і моральних ідеалів, і саме
тому духовний розвиток людини нерозривно пов’язаний з розвитком її
мовних здібностей.
Учитель бере на себе відповідальність за істинність, правдомовність
діалогу з учнем, передає йому розуміння оволодіння мовою як засобом
пізнання і перетворення світу. Підтримує й заохочує дитину на шляху
духовного пошуку (поступу), допомагає повноцінно відчути, пережити етапи
її зростання, радість успіху – творчий злет… Пізнавана не лише як
система мовних знаків, а й як засіб активної дії, мова стає надійним
інструментом життєтворчості особистості. Саме тому таким різнобічним є
вияв ліцеїстів у слові, відчуття ними потреби плекати слово.
У щорічних олімпіадах з української мови бере участь понад третина
ліцеїстів. Серед переможців всеукраїнських філологічних олімпіад –
історики, юристи, а не лише філологи, а за свідченням
учителів-предметників, саме розвинена мовна компетентність дає відчутні
переваги ліцеїстам у конкурсах та олімпіадах з економіки, географії,
історії, правознавства тощо. Більшість ліцеїстів і вчителів ліцею
відчуває потребу створити власний поетичний образ світу. У його основі –
не лише роздуми про смисл життя, а й осмислення традицій роду й народу:
… Бо в дідусевих стомлених очах
я завжди бачу рідну Україну…
(Ірина Головам, учитель українознавства)
Стихія українського слова, народної пісні:
Як пісня ллється – душу очища, не скаламутиться тоді твоя душа, не
спідлиться, не збреше і не зрадить, всім навкруги приноситиме радість
(Юлія Шкрабалюк, випускниця економічної групи, 2003 р.)
Самопізнання, віра у власні сили:
Я все здолаю, все здолаю –
Що б на дорозі не було:
Я в грудях сильне серце маю,
Воно через вогонь пройшло…
(Марина Людвиченко, випускниця історико-філософської групи, 2002р.)
Успішними можна назвати й публіцистичні візії ліцеїстів, які свідчать
про намагання осмислити мовні й опосередковані мовою знаки рідної
культури:
“Вона (Андріївська церква) – шедевр стилю бароко: пишність, ефектність,
динамічність архітектурних форм, яскраві контрастні кольори, багата
позолота, – це споруда, що сама говорить за себе, її краса і пишність не
залежать ні від погоди, ні від пори року і навіть від століття. Вона –
київський оберіг, дивна красуня, яка там, на височині пташиного польоту,
пильнує щастя і спокій міста, тихо приховавши в собі якусь таїну.
(Марія Кисельова, учениця філологічної групи).
Uоті своїх функцій. Учні розуміють: мало тільки говорити про її красу й
багатство, не досить захоплено вигукувати: “Ой, яка чудова українська
мова!”, – треба спілкуватися, думати й почувати рідною мовою, осягнути
її глибини, через неї пізнати світ і себе у світі, освітити світ навколо
себе і, подолавши навіть іноді вимушене власне чи гірке батьківське
відступництво від неї, зігріти світ навколо світлом духовності й добра.
От що таке освіта! Тому й зібралися в ліцеї люди, споріднені духом:
жагою пізнати, виразити, утвердити українство. Пам’ять предків і
поколінь, невмирущу спадкоємність помислів, почуттів, ідеалів, прагнення
сприяти здійсненню історичної місії України, українства,
українознавства.
Отже, знання рідної мови – це не є сума певних знань. Мова обіймає собою
всю сферу діяльності людини. У ліцеї дбають про перспективи мовного
розвитку, що включає в себе аналіз майбутньої мовної діяльності
випускників. Об’єктом спостереження стає і мовний розвиток учнів у
післяліцейному періоді. Чуття мови, вимогливе ставлення до слова як до
засобу формування і висловлення думки, як до засобу впливу, як до
запоруки успішної співпраці – ключ до енергії думки та енергії дії,
майбутньої діяльності.
Для підліткового віку розуміння мовного розвитку має включати
акмеологічні підходи. Мова є нашим спільним духовним органом, через неї
відбувається духовне єднання нації, оскільки у взаємному розумінні того,
хто говорить, і того, хто слухає, виростає свідомість і пробуджується
почуття їх спорідненості. При цьому свідомість індивіда виходить за
власні межі і стає загальнонародною, вибудовуючи духовний храм на основі
спільної для нації мови міфів, уявлень, символів, традицій.
У дзеркалі слова постають перед нами й свята, й щоденні турботи. Потреба
усвідомлення себе через слово викликає до життя цілий ряд колективних та
індивідуальних педагогічних праць учителів ліцею (понад 180 педагогічних
праць, а в директора близько 100). Смак до точного вживання слова,
прагнення до розкриття смислів – текстів і підтекстів, породжених
словом, – це основа мовотворчості вчителів і учнів ліцею.
У ліцеї живе дух України, дух науки, який плекає Київський національний
університет імені Тараса Шевченка і його ліцей. Дух співпраці, пошуку
форм розвитку національної освіти, прагнення об’єднати зусилля тих, хто
зацікавлений плекати майбуття Вітчизни, створити в ній міцну основу для
змін позитивних, заснованих на традиціях української духовності.
Швидко тільки бур’ян росте, а велике дерево помалу росте, кажуть у
народі. І все гарне потребує, щоб його плекали…
Плекати – одне з ключових понять для Українського гуманітарного ліцею.
Концептуально значущими, високими ключовими є для нас і слова, які
називають такі поняття: Україна. Духовність. Добро. Культура. Мова.
Людина. Родина. Відродження, Становлення. Співпраця. Спільні зусилля.
Освітні технології. Виховання. Краса. Еліта.
Ми прагнемо через мову, відчуття властивого нашому народові ритмічного
ладу, який супроводить вираження високих почуттів, створення
філософсько-художніх образів, виховати в учнях і високу естетику слова.
Це один із яскравих виявів взаємозв’язку народної ментальності і мови як
засобу її вираження. Звичайно, не кожному відкриється життєдайна сила
краси. Але ті, що здатні акумулювати народний настрій і налаштовують
серце на розуміння краси, можуть розвинути в собі цей дар.
Українська мова – державна мова України. Отже, найпершою засадою
вивчення української мови в Українському гуманітарному ліцеї, який має
плекати національну еліту, вважаємо за необхідність забезпечити мовну
стабільність учнів, виховання в них почуття мовного обов’язку щодо своєї
держави і через розуміння взаємозв’язку питань розвитку мови з
державотворчими проблемами виховувати активну мовну особистість,
небайдужу до мовних проблем держави.
Мова, тісно пов’язана із психікою людини, є засобом становлення
особистості, засобом оволодіння іншими науками. Отже, при вивченні мови
прагнемо, щоб учні усвідомили її інтегральну роль, а відтак – постійно
поглиблювали, розвивали стійкий інтерес до вивчення рідної мови,
вдосконалення власної мовленнєвої діяльності, щоб мали в основі не лише
відчуття небайдужості, причетності до розв’язання проблем розвитку
рідної мови, а й усвідомлення власної відповідальності за долю рідного
слова.
Такі форми роботи, як профільний курсовий проект і проект з
українознавства у випускних групах дають змогу ліцеїстам узагальнити і
збагатити набутий власний мовний досвід і, крім того, усвідомити
завдання мовного саморозвитку. Це надзвичайно важливо ще й тому, що ми
виховуємо нову українську еліту. А саме така еліта потрібна для мовної
консолідації, згуртування нації (адже впливає як авторитет влади, так і
її інтелектуальний авторитет). Це один із надійних шляхів реального
піднесення авторитету мови і створення таких передумов, за яких рідна
мова повноцінно виконуватиме свої функції в науці, техніці, у ділових
стосунках, в освіті й культурі. Отже, ми маємо виховати таку еліту, яка
своїм саморозвитком здатна буде зробити прорив до української мови,
піднісши її до відповідного рівня в кожній спеціальності й галузі.
Основа ж такої еліти – активна мовна особистість із розвиненими
комунікативними здібностями, високою культурою мови, творчим
потенціалом, потребою саморозвитку, самореалізації. Ми свідомі того, що
загальнолюдські цінності доти є логічною абстракцією, поки не
усвідомлені через окремішнє, оригінальне, унікальне – національне: “Як
живі різноманітні індивідууми в суспільстві, так конкретні, різноманітні
нації з’єднані в людстві. Тільки через них і в них людство є можливе [2,
196]. “Повна, свідома самореалізація, що є необхідною передумовою
збереження цілісності вселюдства та світу, є обов’язковим вибором і
України” [10, 353].
Призначення України – бути Елладою XXI ст. Необхідно лише усвідомлювати
поклик поколінь і століть, символом якого є Київ – серце України. Той
Київ, що не лише був, а й прибуде у вічності. Той Київ, у самому серці
якого – наш Ліцей…
Говорять, що школу будують двічі: спочатку будівельники, а потім –
учителі й учні. А наш ліцей будувався тричі: із мрій його засновника
(директора Інституту українознавства МОНУ, академіка, професора,
лауреата міжнародної премії імені Гердера), мужніх перших учнів (1991 –
1993 рр.), учителів та директора – творця методологічного проекту ліцею
як інноваційного освітнього закладу. А ще говорять про ліцей – це заклад
для української національної еліти. І найперше, що об’єднує еліту, –
мова і глибинна духовність. Не випадково в Індивідуальному щоденнику
ліцеїста викарбувані слова Британа:
Убий в собі раба!
Убий раба!
Без жалю вбий раба!
В лахмітті він чи
В пишній позолоті.
Хай торжествує
Вічна боротьба
Душі, нескореної
У смиренній плоті!
Убий раба,
Що вірує в батіг,
І освіти
Осквернену природу.
Убий раба!
Розвій чужинський міф
Про рабський стан
Вкраїнського народу.
А далі… ліцеїсти створили “Маніфест…” (під керівництвом спікера
учнівського парламенту Юрія Носика, випускника 1998 року), у якому
з-поміж інших положень записано і положення про мову, глибоку турботу
про неї.
Чому ж двічі за чотирнадцятилітній період життєдіяльності ліцею директор
видає наказ: “Відрахувати зі складу учнів у зв’язку з грубим порушенням
Статуту – спілкування в закладі недержавною мовою”?
Чому? Безкінечне “чому?” “чому?”, “чому?” обговорюємо у педагогічному
колективі, з ліцеїстами, родинами… Бо це – не випадок, не вчинок – це
ПРИНЦИП. Як важко бути принциповим учителю, який часто не помічає, що
спілкуються російською мовою в ліцеї учні, робить короткі зауваження –
одна категорія колег; другі, як правило куратори, обговорюють у групах і
“бояться”, аби не дійшло до директора; треті – це фарисеї, бо й самі
дозволяють спілкуватися між собою російською (а діти все чують!); і
найскладніше четвертим, бо мова – це не просто їх професія “учитель
української мови і літератури”, це їхнє життя, це їхні ідеали, це їхні
принципи… Вони співзвучні директоровому: “Маю мужність жити і
працювати за власними ідеями і принципами” – “Педагогіка успіху. Досвід
становлення акмеологічної системи ліцею”.
У цьому посібнику йдеться про переважаючу роль освітнього простору в
становленні особистості ліцеїста. Різноплановість дослідження
“Перспективні освітні технології” показує органічність взаємозв’язку
освітнього простору і педагогічних технологій. Випереджаючи логіку
дослідження, визначимо роль освітнього простору серед ознак ефективної
школи (ліцею, гімназії, колегіуму): 25% ефективності закладу
визначаються метою, 30% структурними компонентами навчально-виховного
процесу і майже 45 % – освітнім середовищем.
Освітній простір ліцею є складним за структурою цілісним утворенням, яке
включає різнопланові компоненти, такі, як: внутрішня спрямованість
ліцею, місія (цінності, ідеали та дух), психологічний клімат, структура
колективу, фізичні компоненти та багатофункціональність ролей. Система
гуманно-особистісного підходу спонукає вчителя ліцею створити такий
освітній простір, у якому дитина навчається змінювати, удосконалювати
життя, а не пристосовуватися до умов, які складаються. Джерелом такого
прагнення має стати висока духовність.
Отже, “духовність і мова”… Де б не навчався наш випускник, де б не
працював, набуті навички творчої дії, спілкування, пізнання, розуміння
краси, життєвих ситуацій з позиції моралі стають складовими компонентами
особистості. Синтез українознавства, взятий за основу освітньої
діяльності ліцею і має глибокі корені (традиції Ярослава Мудрого,
Нестора-Літописця й В.Мономаха, Г.Сковороди, М.Максимовича й Т.Шевченка,
М.Грушевського, В.Вернадського, І.Огієнка й С.Єфремова), та сучасний
інноваційний розвиток визначають мету ліцею – плекання національної
еліти України, людей національно-державницького,
патріотично-гуманістичного типу світосприйняття і світорозуміння,
громадян незрадливої любові до свободи, Вітчизни, особистостей сильних
волею та характером.
Як відомо, мета визначає діяльність. Тому діяльність кожного із членів
педагогічного колективу спрямована на плекання й розвиток свідомих
громадян України й Світу. Діяльність кожної з навчальних груп за
виховними моделями “Моя земля – Україна”, “Діалог культур”,
“Правознавець”, “Собор моєї душі”, “Позиція” тощо – викликають розуміння
не позірного патріотизму, а усвідомлення власної ролі в державному
будівництві.
Духовність і мова, патріотизм і мова, культура і мова, нація і мова — це
наш вибір. Ми обираємо – ми відповідаємо.
І насамкінець, наші пропозиції щодо захисту та поширення української
мови:
– створити міжнародну школу “Освіта української діаспори” на базі
Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету
імені Тараса Шевченка;
– віддавати перевагу україномовному книговиданню (зменшити
оподаткування);
– регламентувати вживання української мови у ЗМІ пропорційно до
кількості українців (не менше 80% мовлення);
– ввести до паспорту графу” національність” (вимога 16-річних
ліцеїстів);
– запровадити обов’язковий іспит з української мови для держслужбовців
та кандидатів на виборні посади;
– розробити україномовне програмне забезпечення для комп’ютерів
навчальних закладів;
– забезпечити повний переклад і перехід науково-технічної термінології
на українську мову;
– створити національний інформаційний простір: українське телебачення,
радіо, кіно.
Література:
Щерба Л.В. Литературный язык й пути его развития. – М, 1957.
Кононенко П., Кононенко Т. Феномен української мови. Ґенеза, проблеми,
перспективи. Історична місія. – К ., 1999.
Сазоненко Г.С. Педагогіка успіху (досвід становлення акмеологічної
системи ліцею). – К.: Гнозис, 2004. – 684 с.
Мысль и язик // Эстетика й поэтика. – М., 1976.
Людина і довкілля. – Кн.2.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
