.

Українська мова та культура в Ялті кінця ХІХ – початку ХХ століть (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
268 1727
Скачать документ

Реферат на тему:

Українська мова та культура в Ялті кінця ХІХ – початку ХХ століть

Крим – регіон України, в якому питання функціонування державної
української мови є чи не найскладнішим. Доводиться констатувати, що для
нормального розвитку української культури як своєрідного духовного
організму протягом 35 років перебування Кримської області у складі УРСР
умов створено не було. І досі українська культура в Криму здебільшого
являє собою декоративний елемент. Згідно статистики, чверть населення на
кримському півострові складають українці. Однак, тенденція спілкування
російською мовою в українських сім’ях продовжує домінувати. Ялта не є
винятком, хоча за останні роки запрограмованість на асиміляцію тут
значно втратила свої позиції. Нині у місті, що від часу свого заснування
являло своєрідний букет націй, помітно розширилися перспективи
рівноправного функціонування різних мов, повернення до криниці рідного
слова. Таке явище не можна не вітати, оскільки захист культурного
розмаїття світу на початку нового тисячоліття є найважливішим засобом
протистояння культурній ентропії. Українське слово зуміло довести свою
життєздатність у вельми несприятливих історичних умовах.

На жаль, необізнаність із минулим дозволяє деяким сучасникам розцінювати
спроби ренесансу українського слова та культури в Криму як політику
українізації, що не відповідає дійсності. Сьогодні життєва необхідність
вивчати державну мову є незаперечною, але слід розглянути цю проблему в
іншому ракурсі. Об’єктивний погляд у глибину століть дозволяє легко
розвінчати войовничі псевдоаргументи і міфи політиканів, котрі в унісон
з Валуєвським циркуляром заявляють, що в Криму української мови “не
было, нет и быть не может”. Навпаки, незважаючи на імперську політику
щодо української мови, всупереч Валуєвському циркуляру та Емському
указу, українська мова знаходила шляхи проникнення на кримські терени,
і, зокрема (парадокс!) на межі XIX та XX ст. почувала себе тут інколи
впевненіше, ніж зараз, через 100 років, в умовах української держави.

Така ситуація пояснюється дуже просто: в Криму проживали численні
українці, яким було не байдуже рідне слово, до української культури
тягнулись і представники інших етносів, для яких Крим став рідною
домівкою. Треба зважити на те, що українців, як правило, не виділяли в
окрему націю, а записували православними, козаками, пізніше переважно
росіянами. Як виняток можна розглядати путівник по Криму 1914 р.,
виданий Кримським товариством природознавців та любителів природи, де за
даними перепису 1897 р. населення Таврійської губернії за
національностями розписано досить чітко: малороси – 611121, великороси –
404463, татари – 187 943 осіб [2].

У даних щодо населення кримських міст українці також не виокремлюються.
Наприклад, газета “Русская Ривьера” від 27.02.1904 р. сповіщає: “В
настоящем году число мещан Ялты достигло 1786 человек. По
национальностям: русских – 1060, татар – 244, греков – 242, евреев –
241, караимов – 9”. У брошурі “Ялта по однодневной переписи 15 декабря
1892 г.” (Симферополь, 1995), знаходимо відомості про те, з яких країв
були мешканці молодого міста Ялти. Впадає в око, що багато ялтинців були
родом зі споконвічно українських земель: з Київщини – 202. з Полтавщини
– 263, з Чернігівщини – 243, з Поділля – 117 і т. д. Безсумнівно, значна
частина цих переселенців були українцями за походженням.

Тому зрозумілий неабиякий інтерес ялтинців до української культури на
межі XIX та XX ст. Особливою любов’ю в Ялті й загалом у Криму
користувався український театр корифеїв. Артисти охоче приїжджали сюди
на гастролі (на відміну від сьогодення). Тут працювали Іван
Карпенко-Карий і Марко Кропивницький, Марія Азовська і Микола
Садовський, Микола Старицький і Панас Саксаганський. Відомі не поодинокі
випадки, коли українська трупа законтрактовувала театр на цілий місяць і
майже щовечора пропонувала до уваги глядачів нову виставу. Наприклад, з
3 жовтня по 3 листопада 1899 р. малоросійське товариство під керуванням
Садовського та Саксаганського привезло до Ялти такі вистави: “Мартин
Боруля”, “Запорожці”, “Ніч на Івана Купала”, “Безталанна”, “Богдан
Хмельницький”, “Сватання на Гончарівці”, “Вій”, “Сто тисяч”, “Наталка
Полтавка”, “Циганка Аза”, “Чумаки”, “Катерина” та інші.

?????¤?¤?$?????K?аклей в указанном мною помещении театра. При сем
представляю афишу на утверждение Вашего Высокоблагородия”. Позате
популярність українського театру росла і спонукала до виникнення в Криму
численних аматорських колективів, рівень багатьох з яких (у Сімферополі,
Севастополі) не поступався професійним трупам. Ялтинці по праву пишалися
колективом малоросів-любителів під керівництвом професійних акторів
Петра Націлевича та Марії Азовської, які мали цілком заслужене визнання.
Любов до українського слова та музики об’єднала в колективі цілу низку
обдарованих ялтинців – як українців так і росіян, греків, євреїв, татар.
“Русская Ривьера” не шкодувала компліментів на адресу
артистів-любителів, відзначаючи, що вони “могут образовать в Ялте
постоянную малороссийскую труппу и поставить дело малорусской сцены
гораздо выше, чем ставят его иногда заглядывающие к нам большей частью
захудалые провинциальные профессиональные труппы”. Ялтинський
український театр проіснував з 1905 по 1918 р., але і в 20-і, і в 30-і
роки його традиції відроджувалися, хоча не знайшли належної державної
підтримки. Разом із тим український репертуар був характерний і для
інших аматорських колективів у Ялті, навіть армійських. Власне,
українське художнє слово на той час було популярним настільки, що інколи
ставало засобом для збору коштів на російський флот, для допомоги
голодуючим та на інші благочинні дії. Досить навести одне з оголошень
“Русской Ривьеры” за 1908 р., яке не потребує коментарів: “Группой
членов родительского комитета ялтинской женской гимназии устраивается в
городском театре спектакль. Идет интересная малорусская пьеса из
современной жизни “Суєта” популярного украинского писателя
Карпенко-Карого и в заключение дивертисмент “Украинские спивы”. Цель
этого спектакля чисто благотворительная – собрать средства для помощи 18
учащимся старших классов, которым за невзнос платы за право учения
грозит увольнение с нового года” [5].

Здавна ялтинці виявляли інтерес до українського друкованого слова.
Найшановнішим для багатьох був, насамперед, Тарас Шевченко. Іще Степан
Руданський, котрий в нашому місті прожив 12 років, збирав тут кошти на
спорудження пам’ятника на могилі Шевченка, причому благодійники не
шкодували чималі суми. Про попит на Шевченківський “Кобзар” у Ялті
свідчить Леся Українка, котра в одному зі своїх листів до матері за 1897
р. пише: “… На бога, пришли в тутешню народну читальню “Кобзаря”, люди
просять дуже, на таку адресу: Ялта, Народная библиотека, Почтовая ул.,
Сергею Васильевичу Ста-ханову. Се справді слід зробити” [6]. В
епістолярній спадщині поетеси знаходимо факти про передплату українських
видань у Ялті. Скажімо, квартирна господиня Лесі Українки пані Терещенко
передплачувала український громадський щотижневий і літературно-науковий
журнал “Рідний край”, редактором якого була Олена Пчілка. Додамо ще й
поодинокі випадки виходу українських друкованих видань у ялтинських
типографіях: зокрема, у друкарні Н.В.Вахтіна побачив світ третій том
“Творів” Олександра Кониського-Перебенді.

Проте, слід мати на увазі, що певні здобутки української культури в
Криму того часу досягнуто на противагу антиукраїнській національній
політиці царської Росії. Тому прикре усвідомлення загубленості було
притаманне багатьом творчим особистостям, котрих доля приводила до
кримського краю. О.Кониський переселяється до Алупки, щоб бути поближче
до М.Коцюбинського. Леся Українка просить матір допомогти знайти в Ялті
українців, бо “таки сумно без земляків”, що слід розуміти як бракує
мовного середовища, спілкування з національною інтелігенцією. Кількох
осіб вона згадує, правда, не без іронії, зокрема, ось що пише про мову
свого оточення: “Вона (служниця – С.К.) вже звикла, що з нами можна
говорити по-простому, і вже не мучить мені вух тим “новорусским
жаргоном”, що панує в нашому дворі. Наші хазяї полтавці і вся двірня з
України, але мова така, що аж жаль слухати…” [7]. Відомо, що на межі
XIX та XX ст. у носіїв різних національних говорів іще не було єдиної
мовної свідомості, а український мовний стандарт перебував тоді у стадії
формування. Така пластичність мовного матеріалу і його носіїв стала
плідним підґрунтям для асиміляції аморфної маси та спрямування
етномовної свідомості у бажаному напрямку.

Не дивно, що Леся Українка досить стримано оцінювала успіх українського
театру в Ялті. Завжди вимоглива до себе та інших, вона відзначала, що
ставлять переважно старі п’єси (“ветош”), вважаючи, що для Ялти і так
зійде. А пропозицію влаштувати в ялтинському театрі прем’єру написаної
трохи раніше п’єси “Блакитна троянда” довго обмірковує, переймаючись і
тим, що не всі глядачі в Ялті достатньо розуміють українську мову, щоб
сприйняти її інтелігентних рефлексуючих героїв.

Проте, є й інші приклади. Олександр Олесь 1906 р. приїхав до Ялти
молодим, майже нікому не відомим початківцем. У колі нових ялтинських
знайомих він зачитав кілька своїх віршів і потім писав: “Всі почали мені
говорити, що необхідно видати книжку, що вони самі вжиють усіх заходів,
щоб книжка була видана” [8]. Наступного року вся Україна вітала вихід у
світ книги О.Олеся “З журбою радість обнялась”.

Ялта кінця XIX – початку XX ст. стала притулком, а часом і домівкою для
декого з українських письменників, зокрема Амвросія Метлинського, Миколи
Костомарова, Якова Щоголіва, Христі Алчевської, Дніпрової Чайки,
Агатангела Кримського, Миколи Чернявського, а майстри слова із вдячністю
і захопленням писали про дивовижний наш край у своїх творах. Першим
подарував свій поетичний твір “Ялта” місту-перлині південного берега
Криму українець Яків Щоголів, чим започаткував напрочуд плідну традицію
вітчизняного письменства.

Отже, об’єктивний аналіз минулого щодо функціонування в Криму
української мови та розвитку української культури – один з актуальних і
перспективних на сьогодні напрямків науково-краєзнавчої роботи,
результати якої слід широко впроваджувати в освітянську практику.
Пропагуючи ці маловідомі сторінки нашої історії, можна взяти за девіз
слова невідомого оглядача колишньої ялтинської газети “Русская Ривьера”,
який писав у відгуку на одну з українських вистав: “В Ялті є кому і є
для кого працювати”. Цей девіз не отримав очікуваного втілення у XX ст.,
але й нині, на початку XXI ст., не втратив свого значення.

Література:

Крым. Путеводитель. Издание Крымского общества естествоиспытателей и
любителей природы. Под ред. К.Ю. Бумбера и др. Ч.І. Очерки Крыма. –
Симферополь, 1914. – С.285.

“Русская Ривьера” від 9.Х.1899.

“Русская Ривьера” від 12.Х.1899.

“Русская Ривьера” від 20.ХІІ.1908.

“Русская Ривьера” від 19.ХІІ.1908.

Леся Українка. Зібрання творів у двадцяти томах. – Т.10. – К., 1978. –
С. 385.

Леся Українка. Зібрання творів у двадцяти томах. – Т.12. – К., 1979. –
С. 235.

Олександр Олесь. Автобіографія. Твори в 2-х томах. – Т.1. – К., 1990. –
С. 50.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020