.

Українська діаспора в Республіці Казахстан: історія розвитку (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 4982
Скачать документ

Реферат

не тему:

Українська діаспора в Республіці Казахстан: історія розвитку

На відміну від українських осередків у Європі, США, Канаді та
Австралії, куди люд вирушав у пошуках кращого життя чи політичного
притулку, Казахстан був територією заслання неблагонадійних громадян,
зламати революційний дух яких стало головним завданням радянської влади.

Перегорнемо сторінки нашої унікальної історії, яка символічно і не без
болю в серці носить назву «Нашого цвіту по всьому світу…».

Неодноразово соціологами (В.Євтух, В.Трощинський, А.Попок, О.Швачка) [1]
та журналістами (В.Карпенко) [2] порушувалося питання життя українців у
Казахстані. Писали й говорили про нього і казахські українці (М.Парипса,
Т.Чернега, О.Біба, М.Осипенко, М.Зеленяк, М.Плахотнюк, А.Кирилюк,
І.Воловик, М.Дворщенко, М.Моісеєнко), та багато інших небайдужих. Що ж
нового відкриємо, узагальнивши набуте?

Починаючи з перших українських поселенців у Північному Казахстані в
кінці ХVIII ст., де з 1768 р., не по своїй волі, з’явилися учасники
гайдамацького руху; із часу знищення Запорозької Січі (1775 р.) і
заслання козаків, які мали захищати нові землі; з відміною кріпацтва в
Росії (1861 р.) та столипінської аграрної реформи, руху українського
селянства на пошуки нових незайманих земель; із відкриттям Сибірської
залізниці (1894 р.), коли кількість переселенців з України в
казахстанські степи суттєво збільшилася, – зароджується історія
української діаспори в Казахстані.

Українці, прибувши на цілинні землі, відразу ставали на облік,
отримували відповідні документи та вирушали на пошук незайнятих земель.
І, звісно ж, зустрічалися з автохтонним населенням краю – казахами. Як
відомо, казахи – давній кочовий народ, з патріархальними відносинами та
родоплемінним землеволодінням. На території, що в три рази перебільшує
площу України і малозаселена, з одного боку, неважко було знайти місце
для поселення. Проте, враховуючи кочовий спосіб корінного населення, з
іншого боку, це стало й не так легко зробити. Досить часто вибір місця
проживання тривав більше року.

Як правило, осідали українці на нових землях групами (хуторами) й
установлювали свої оселі між казахськими аулами, з одного боку, та
російськими селами – з іншого. Сьогодні в Казахстані є села компактного
проживання українців, де зберігаються звичаї, традиції, мовний
потенціал: Олексіївка, Петрівка, Полтавка, Семиполка, Тернівка тощо [5,
3].

Упродовж 1871-1917 рр. на степових просторах Казахстану «осіли» півтора
мільйона осіб різних національностей, переважно росіян та українців.
Питома вага українців у Казахстані зросла з 1,9 % у 1897 р. до 10,5 % у
1917 р., причому переважна їх більшість концентрувалася в Акмолинській
(7,5 % – у 1897 р., 29,5 % – у 1917 р. від загальної кількості
населення) та Тургайській (відповідно – 1,0 % і 21,6 %) областях.

Час між двома переписами населення (1897-1926) наповнений історичними
подіями, які, без сумніву, помітно вплинули на демографічну ситуацію в
цьому регіоні. Чи не найпомітніші серед них – революція, громадянська
війна та створення 26 серпня 1920 р. казахської національної державності
у формі Киргизької (Казахської) Автономної РСР у складі Російської
Федерації (5 грудня 1936 р. перетворена в Казахську РСР).

Упродовж мiжпереписного перiоду (1897-1926) мiгранти з України (в
основному, селяни) переважали в загальному потоцi переселенцiв, що
прибували до Казахстану i становили 35,6 % вiд їхньої загальної
кiлькостi. Здебiльшого вони селилися в Семипалатинськiй (24 %),
Акмолинськiй та Актюбiнськiй (40 %) губернiях, а також у Кустанайськiй
окрузi (15 %). Ці райони в лiсостеповiй i степовiй зонах були найбiльш
близькими за клiматичними та ґрунтовими умовами до регiонiв виходу
переселенцiв. Характерним було й те, що в цих районах переселенцi
потрапляли у близьке етнiчне оточення.

Ставали українці до звичної хліборобської праці. А яка робота без пісні?
І лунали над чужим степовим краєм українські обереги, виростали
національні біленькі обійстя, народжувалося майбутнє…

За даними перепису 1926 р., загальна кiлькiсть українцiв у Казахстанi
сягала понад 860 тис., при цьому вони становили бiльшiсть населення на
частинi територiї республiки вiд Оренбурга (колишньої столицi
Казахстану) на заходi до Семипалатинська на сходi [1, 73-87].

Що ж приваблювало українців у далекому, етнічно відмінному краю? У долях
двох народів (українського та казахського) є багато історично спільного.
Історiя й iсторiографiя Казахстану, як і України, чи не найбiльше
“пiдганялась” пiд комуністичну, а ще точнiше — iмперiалiстичну
ідеологію. Тому найбільше й спотворювалась. Тiльки тепер з неї почали
знiмати нехарактернi iдеологiчнi напластування i вiдновлювати правду…

Докази того, що цей край ніколи не пустував, а був форпостом у Європу,
як і Україна, презентували археологи. На теренi нинiшнього Казахстану,
зокрема в горах Кара-тау, знайдено кам’яне знаряддя епохи нижнього
палеолiту, а в Прибалхашшi та верхiв’ях Iшиму — пам’ятки середнього
палеолiту. В V-III тисячолiттях до Рiздва Христового тут були поселення
степових мисливцiв та рибалок. До цього ж часу вiдносять зачатки
скотарства та землеробства. У II тис. до н.е. цi землi стають одним з
головних центрiв степової бронзи, а в І тис. до н.е. для виготовлення
знарядь працi i зброї застосовується залiзо.

Щодо раннього iсторичного перiоду, як i середньовiччя, перiоду розпаду
Золотої Орди i навiть утворення Казахського ханства в ХVI ст., мiж
радянською i новiтньою iсторiографiєю особливих розходжень немає. Вони
починаються вiд часу приєднання Казахстану до Росiї, яке “стало
поворотним пунктом в iсторiї казахського народу”. Насправдi ж, пiд
тиском набiгiв на незмiцнiле Казахське ханство джунгарських феодалів,
вiдоме як перiод “великої бiди”, хан Молодшого жузу (ще до утворення
казахського ханства на цих землях iсторично сформувались три
вiдокремленi областi — Старший, Середнiй i Молодший жузи), шукаючи
виходу з кризи, змушений був приєднатися до Росiї, сподiваючись на
захист. Цього не вiдкидає радянська, а нинi й росiйська iсторiографiя,
як не вiдкидає i того факту, що остаточне приєднання Казахстану
вiдбулося в 60-тi роки ХIХ ст. А от подальший етап у життi казахiв
радянсько-росiйськi iсторики однозначно оцiнюють як такий, що має велике
прогресивне значення, за допомогою препарованих фактiв доводять, що
“казахськi трудящi” разом з росiйським пролетаріатом борються за
радянську владу, з ентузiазмом крокують разом з iншими братнiми народами
до «свiтлого майбутнього».

Iсторична ж наука нинiшнього Казахстану бачить цей перiод в дещо iншому
свiтлi: як роки “колонiзацiї Росiєю казахських земель, яка привела до
антиколонiальних i антифеодальних виступiв”. У часи “становлення
бiльшовицького тоталiтаризму, особливо в результатi полiтики масової
колективiзацiї, казахський етнос зазнав тяжких втрат, що досягали двох
мiльйонiв чоловiк”. Недарма ж у 1929-1931 рр. у Казахстанi вiд
“щасливого життя” вибухнуло “372 антирадянських повстання, якi були
придушенi силами регулярних вiйськ. Жертвами репресiй стали близько 20
тисяч осiб…” [6].

У грудні 1991 р. розпочалася нова епоха в історії Казахстану – епоха
незалежності, що втілювала волю народу, його прагнення свободи. Ця подія
поставила республіку на роздоріжжя, поклала початок живому процесу
розвитку і вдосконалення казахської державності.

Після проголошення незалежності Казахстану, за дорученням Президента
країни Нурсултана Назарбаєва, спеціальна комісія розробила символи нової
державності: Герб, Прапор і Гімн – як початок нового етапу багатовікової
історії Казахстану.

Державний герб Республіки Казахстан складається із зображення шанирака
(верхівка юрти) на голубому фоні, від якого навсібіч у вигляді сонячних
променів розходяться уики (підпори) в обрамленні крил міфічних коней. У
нижній частині герба – напис «Казахстан». На державному прапорі кольору
неба в центрі зображено сонце з променями, під якими орел у польоті.
Біля древка – вертикальна смужка з національним орнаментом. Поєднання
блакиті і золота схильне пробуджувати в людині внутрішнє благородство і
не випадково обрано нащадками блакитних тюрків. Сьогодні ці символи
увійшли у життя та свідомість казахстанців, стали джерелом їх державного
патріотизму, здобули знаність й у світовій спільноті.

Сучасна українська діаспора в Казахстані далеко неоднорідна, її можна
умовно поділити на 4 категорії. Перша – це розкуркулені під час
колективізації та вивезені у ці краї селяни, хто дожив до наших днів, та
їхні нащадки. Інша –репресовані та засуджені в 30-ті рр. на різні строки
«вороги народу», які відбули покарання в різних таборах ГУЛАГу і були
направлені в казахські степи на поселення, адже в Україну їм повертатися
було заборонено, разом з ними ж, звісно, їхні діти та внуки. Третя
категорія – це також «вороги народу», але засуджені вже під час Другої
світової війни та по її закінченні, здебільшого націоналісти, вояки УПА,
які або відбували покарання в КАРЛАГу (Карагандинське управління
таборів) і були залишені в Казахстані, або направлені сюди з інших
таборів на поселення. І, нарешті, четверта категорія – молодь 50-60-х
рр., яку масово завозили у ці степи для освоєння цілинних земель та на
спорудження будов комунізму – великих промислових та гірничодобувних
гігантів [2, 27]. Звичайно, найстійкішими в плані чіткої позиції та
українського патріотизму виявилися саме «вороги народу» та їхні діти,
виховані в дусі любові і поваги до всього українського…

Від часу поселення перших українців на території Казахстану наші земляки
не стояли осторонь будь-яких подій. Вони брали активну участь в освоєнні
цілинних земель. Тисячі спеціалістів з України – будівельників,
механізаторів, інженерів, агрономів, бухгалтерів – їхні подвиги склали
героїчну сторінку в роки Другої світової війни: 11 наших земляків стали
Героями Радянського Союзу. Багато українців-учених, сотні тисяч
пересічних громадян у період сталінських репресій примусово, без суду і
слідства, було вивезено до катівень КАРЛАГу (поблизу Караганди), де люди
працювали, жили, творили й залишали помітний слід в історії розбудови
казахських степів.

Станом на 1959 р. чисельнiсть населення Казахської РСР перевершила
довоєнний рiвень. Це пояснюється, передусiм, тим, що на територiї
республiки не вiдбувалися воєнні дiї. Крiм того, за роки вiйни та у
повоєнний час населення Казахстану збiльшилося за рахунок осiб, якi були
евакуйованi разом із заводами i фабриками та насильницьки переселені
(представники різних етносiв) з iнших територiй СРСР.

Звертають на себе увагу досить швидкi темпи урбанiзацiї українського
населення Казахстану. Якщо в цiлому по республiцi питома вага мiських
жителiв упродовж 1959-1970 рр. зросла на 6,5 %, то серед українцiв цей
показник склав 13,4 % (для порiвняння: серед росiян вiн складав 10,1 %,
а серед бiлорусiв — 6 %). Однією з причин була етнічна консолідація.
Нинi українська спiльнота Казахстану за своєю чисельнiстю посiдає третє
мiсце серед українських громад свiту (пiсля українських громад в
Росiйськiй Федерацiї та США). За даними перепису населення 1989 р., тут
проживало 896240 українцiв, що становило 5,4 % населення країни. 36,6 %
з них рiдною мовою вважали українську. Укранцi розселені по всiй
територiї Казахстану, та найбiльше їх – на цiлинних землях та в
iндустрiйних областях. В Акмолинськiй областi наших землякiв
нараховується до 60 тис., в Павлодарськiй — 78 тис., в Карагандинськiй —
95 тис., в Кустанайськiй — 110 тисяч. Станом на 1997 р. у загальній
кількості населення казахи становили 7,9 млн. осіб (50,6 %), росіяни –
5,6 млн. осіб (32,2 %), українці – 797,7 тис. (4,5 %), німці – 387,4
тис. (1,9 %). Українці були другою за кількістю осіб нацменшиною
Казахстану [1, 73-87].

Щодо питомої ваги українців, то названу цифру вони самі піддають
сумніву. Ще зовсім недавно вважалось, що українців у Казахстані живе 930
тис. Але ж не могли за короткий час вимерти чи виїхати аж 270 тис.
чоловік. Отже, під час останнього перепису багато хто з українців
записався росіянином [2, 23].

За словами М.Парипси, українців у Казахстані близько 800 тис., це третя
за чисельністю етнічна група в цій країні [2, 33].

 

З проголошенням незалежності Казахстану, стало легше «дихати» й
національним меншинам – це визнають усі. Розпочинається своєрідний
ренесанс національних культур. Офіційний Казахстан проводить чітку
національну політику, однак зважає на інтереси етносів, які в силу
історичних обставин населяють країну. Так, державною мовою проголошена
казахська, однак офіційно використовується також російська. І хоч
поступово з управлінського апарату витісняються кадри, які не володіють
державною мовою (те, чого не робиться в Україні), однак національні
меншини не зазнають жодних утисків. Мов гриби після дощу, стали
організовуватись національні громади та національно-культурні центри –
останніх уже нараховується понад два десятки [2, 24].

Вже зараз, коли минуло 14 років складних випробувань долею, аналізуючи
зусилля і досягнення казахстанців, можна говорити, що було обрано
стратегічно правильний шлях. Реформи – економічні, правові й
соціально-політичні, – як би важко вони не проходили, дали очікувані
результати: економіка країни і демократичні процеси динамічно
розвиваються.

З метою реалізації мовної політики, Указом Президента Н. Назарбаєва
затверджено Державну програму функціонування та розвитку мов на
2001-2010 рр. Метою програми стало розширення та зміцнення
соціально-комунікативних функцій державної мови; збереження
загальнокультурних функцій російської мови; розвиток мов етнічних груп.
Для реалізації даної програми необхідно створення оптимального
соціолінгвістичного простору, що визначається досягненням необхідного
функціонального співвіднесення мов, якими користуються на території
Казахстану.

З метою розвитку національних мов і культури, в країні створена система
недільних шкіл з вивчення рідної мови. Функціонують національні дитячі
садки, школи. В республіці на семи мовах (казахській, російській,
узбецькій, уйгурській, таджицькій, українській та німецькій) в
дошкільних закладах навчаються і виховуються 426 тисяч дітей, а в
загальноосвітніх школах — більше 3 мільйонів.

Про стан володіння казахськими українцями українською мовою
спостерігатимемо на прикладі нижченаведених діаграм. Тут, думаю, без
коментарів.

O

U

U

??¤?¤?$?????

??¤?¤?$?????

??¤?¤?$?????

?нцій, які забезпечують повноцінний інформаційний простір для
національного самовираження та розвитку. У місцях компактного проживання
малочисельних національностей для 106 тисяч дітей організовано вивчення
14 рідних мов. Також діють недільні школи з вивчення рідної мови на базі
навчальних закладів, православних та католицьких храмів [3, 71-75].

Казахстан чітко визначив свої далекі й близькі перспективи розвитку, для
здійснення яких необхідна не лише наполеглива праця, але й збереження
консолідації суспільства, стабільність та спокій. Одним з найважливіших
інститутів молодої казахської демократії стала Асамблея народів
Казахстану. Цей консультативно-дорадчий орган при президенті республіки
було створено у 1995 р. з метою відродження національних культур, мов і
традицій, формування казахського патріотизму, зміцнення міжетнічної
єдності та згоди, вироблення рекомендацій і пропозицій щодо державної
політики в галузі міжнаціональних відносин. На сьогодні в роботі
Асамблеї беруть участь близько 400 чоловік з числа представників
національно-культурних центрів.

Фактично, після Указу глави держави про створення Асамблеї народів
Казахстану і проведеної першої сесії Асамблеї в 1995 р., де були
представлені й українці, значно посилився процес нових
національно-культурних центрів багатьох національностей республіки. Як
зазначає М.Парипса, представники нацменшин натхненні такою увагою з боку
глави держави. «Та й чесно кажучи, було соромно стояти стороннім
спостерігачем у той час, як Президент, незважаючи на свою зайнятість,
сам узявся за святе діло, яким, безумовно, є процес відродження культури
і мови кожного народу» [4, 38].

Таким чином, за участі Асамблеї народів Казахстану, в країні формується
сприятливе освітнє, культурне та мовне середовище для всіх етнічних
меншин, функціонування інформаційно-культурних об’єктів (будинків
дружби, національних театрів, музеїв, шкіл, засобів масової інформації),
зміцнілі міжнародні зв’язки сприяють суспільно-політичному та
культурному розвитку Казахстану. У бiльшостi регiонiв активно працюють
українськi національно-культурнi центри, фольклорнi колективи,
українськi недiльнi школи.

Тільки за часів незалежності України й Казахстану забився пульс життя
української громади. Це життя стало набирати організованих форм, а в
людей пробудилося відчуття українськості. Починаючи з 1989 р., в
республіці стали з’являтися і перші офіційні українські об’єднання. Наші
земляки-ентузіасти почали створювати (як правило в обласних центрах)
українські культурні осередки. Такі центри виникли в Алмати,
Кустанайській, Мангистауській, Жамбильській, Актюбінській та інших
областях. У Семипалатинську створено Національно-культурний центр
«Світанок», у Караганді – Українське культурне товариство ім.Т.Шевченка
«Рідне слово». А всього в Казахстані працює 12 українських громад [2,
33]. «Повертаючись до тих часів, – згадує М.Парипса, – пригадую, як ми,
тодішні активісти центрів національних культур, не розраховували на
якусь допомогу з боку держави та її чинників, а лише просили
Всевишнього, щоб нам не заважали в цій непростій роботі. Адже, чого
гріха таїти, було чимало і тих, що не вітали народження таких об’єднань.
І навіть мої земляки-українці нарікали, мовляв, навіщо непокоїти
громадськість, мовляв, ми прагнемо до розколу суспільства, впровадження
самостійності. Були й такі, котрі залякували нас – активістів,
погрожуючи розправою, вимагаючи припинити «розмежіваніє людей» [4, 37].

Попри всі труднощі та негаразди, першим зареєстрованим осередком
української культури в Казахстані став Національно-культурний центр у
м.Алмати (засн. 1989 р., гол. М.Осипенко). На його базі діють: недільна
школа, український хор, ансамбль танцю «Марічка».

Напередодні незалежності Казахстану закладаються підвалини Товариства
української культури в м. Павлодар (засн. 1990 р., гол. М.Парипса), де
діють: 2 українських класи з філіалами в Щербатинському та
Павлодарському районах, український хор, молодіжний хор, хор духовної
пісні, вокальна група. Ініціатор створення Павлодарського товариства
української культури ім. Т.Шевченка і з того часу його беззмінний голова
Михайло Парипса, зажив доброї слави не тільки в Казахстані, а й в
Україні. Недарма президент Нурсултан Назарбаєв нагородив його почесною
грамотою Асамблеї народів Казахстану, а президент Л.Кучма присвоїв йому
звання заслуженого працівника культури України [2, 32].

Утворюються координаційні структури: обласне Об’єднання української
культури (м.Семипалатинськ, засн. 1991 р., гол. М.Плахотнюк), на основі
якого діють: недільна школа, ансамбль «Світанок»,
вокально-інструментальний ансамбль; обласне Товариство української мови
«Рідне слово» (м.Караганда, засн. 1992 р., гол. М.Зеленяк), де діють:
недільна школа, гурток національної вишивки, хор ветеранів, вокальний
ансамбль.

Впливовим у консолідації українства Казахстану є обласне об’єднання
«Ватра» в сучасній столиці республіки м. Астана (засн. 1992 р., гол.
Т.Чернега), де діють: недільна школа, вокальний та молодіжний ансамблі.
В Астані (невеликому, досить компактному місті з населенням у 300 тис.
чол.) нараховується понад 20 тис. українців, проте активістів товариства
«Ватра» не так і багато. Більшість асимілювалась, забула українську
мову, замінивши її російською, і, звичайно ж, не вивчивши казахської.
Найбільше досягнення об’єднання «Ватра» – українська гімназія
безпосередньо в центрі Астани. Починалась вона з недільної української
школи, яку спочатку відвідувало з десяток дітей. Сьогодні тут чотири
групи, понад 60 дітей та садочок при школі, в якому нараховується 20
дошкільнят [2, 15-18]. Утримується вона на державному бюджеті, а шкільна
програма є типовою для загальноосвітньої казахської школи з додатковими
предметами української мови та літератури, що велися українською.

Впродовж наступних років консолідація українців відбувається під егідою
Національно-культурного центру ім. Т.Шевченка (м.Актау, засн. 1993 р.,
гол. Д.Децюк), де діє вокальний ансамбль «Смерічка», Українського
культурного центру (м.Петропавловськ, засн. 1994 р., гол. А.Польшаков),
на базі якого функціонують: український клас та фольклорна група.

З метою розвитку, збереження та поширення етнокультурних цінностей, 13
квітня 1994 р. створено громадське об’єднання «Український культурний
центр Північноказахстанської області» (УКЦ ПКО). За період діяльності
Центр багато зробив для утвердження українських пріоритетів, щоб
українці, які волею долі знаходяться далеко від історичної батьківщини,
не відчували себе дискомфортно. До складу центру входять: обласне
об’єднання «Північноказахстанське товариство захисту прав споживачів» та
правозахисний центр «Еліта», які зорієнтовані на захист соціальних,
політичних і культурних прав громадян різних національностей.

Щорічно структурні підрозділи центру приймають близько 700 людей із
Казахстану, України та інших країн. При товаристві функціонує школа
національного відродження, де всі бажаючі можуть вивчати українознавчі
дисципліни, бібліотека, яка отримує українознавчу періодику. У
Петропавловську діє декілька аматорських творчих колективів: ансамбль
«Дзвіниця» (керівник В.І.Подолян), «Українські посиденьки» (керівник
Л.Є.Кокоріна), народний хор (керівник І.Міщенко). УКЦ ПКО щорічно
організовує Дні українського етносу, бере участь у фестивалях Дружби
народів, інших культурних заходах. Кожного року за грантами Міністерства
освіти і науки України студенти з числа української діаспори Казахстану
навчаються в провідних вузах України; багато дітей відпочивають в
оздоровчому комплексі «Артек» у Криму.

Український культурний центр Північноказахстанської області співпрацює з
провідними українськими організаціями США, Канади, Росії, України,
зокрема з Українським Конгресовим Комітетом Америки, Центром
гуманітарної співпраці з українською діаспорою у Ніжині та ін. [5, 3].

Освітні заклади, маючи державне забезпечення, відкриваються у м.Кустанай
(Українська громада (засн. 1994 р., гол. А.Кирилюк) – з діючими 3
недільними школами, 12 хоровими колективами, 20
вокально-інструментальними групами, 3 танцювальними колективами та
фольклорним ансамблем) та в м. Астана (Український навчальний комплекс
(засн. 1994 р., гол О.Біба), де діє вокальний ансамбль «Чарівниці».

Знаковою подією у житті Казахстану став 1994 рік, коли вийшов у світ
перший номер українського республіканського тижневика «Українські
новини» (м.Астана, засн. 1994 р., гол. Т.Чернега), а його першим
редактором і організатором редакції став доктор філології О.Гаркавець.
Саме він, за дорученням українців тодішньої столиці (міста Алма-Ати),
звернувся з проханням до Президента Назарбаєва про виділення коштів на
створення українського видання в Казахстані. І от, завдяки Нурсултану
Абішевичу, у республіці вже протягом одинадцяти років радує наших
земляків видання, котре своїм ласкавим словом проникає в найвіддаленіші
куточки казахстанської землі. Це перше у світі українське видання, що
видавалося українською діаспорою за допомогою і за рахунок коштів країни
перебування українців [4, 37].

Продовжуючи перелік українських осередків, назвемо
Національно-культурний центр «Оксана» (м.Актобе, засн. 1996 р., гол.
В.Моісеєнко), де діють: недільна школа, вокальна група;
Національно-культурний центр (м.Тараз, засн. 1996 р., гол. Ф.Клименко),
де хор ветеранів «Червона гвоздика»; Український центр культури
(м.Усть-Каменогорськ, засн. 2000 р., М.Дворщенко), який має: 2 недільні
школи, вокальну група «Кохання»; Товариство української культури
ім.Т.Шевченка (м.Сатпаев, засн. 2000 р., гол. Р.Бурда) з його вокальним
ансамблем; Національно-культурний центр (м.Атирау, засн. 2001 р., гол.
О.Павленко), що славиться вокальною групою; Національно-культурний центр
«Єднання» (м. Уральськ, засн. 2002 р., гол. О.Жумаєва), який також має
хор та вокальну групу; міський Національно-культурний центр «Оберіг»
(м.Астана, засн. 2003 р., гол. М.Літошко), що складається з українського
навчального комплексу та міське об’єднання «Жіноча громада» (м.Астана,
засн. 2003 р., гол. І.Воловик), де діє ансамбль «Чарівниця».

На сьогодні в Казахстані існує 14 недільних шкіл, більше трьох десятків
пісенних і танцювальних колективів, один часопис державного масштабу,
класи з вивчення української мови та літератури в загальноосвітніх
школах. Проте постає інша проблема. Посилені асиміляційні процеси серед
українських емігрантів третьої та четвертої хвиль не дозволяють
достатньо забезпечити учнями навчальні установи. Батьки віддають
перевагу російськомовним закладам та націлюють дітей на вивчення
іноземних мов, пригнічуючи тим самим національний менталітет своїх
нащадків. Ціле покоління українців буде втрачене для України назавжди.
Хоча…

Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Казахстан Василь
Цеберко, даючи інтерв’ю Тарасові Чернезі (газета «Українські новини»,
м.Астана, засн. 1994 р., гол. Т.Чернега), зазначив, що українці в
Казахстані живуть так само, як і казахи та інші народи. Їх тут шанують
за працелюбність, щирий характер, веселу вдачу. Для 547-тисячної
української діаспори Казахстан є Батьківщиною, проте чимало діаспорян не
пориває зв’язків з Україною. Для них важливо мати можливість
задовольняти свої національно-культурні потреби. Як стверджує пан Посол,
в Казахстані створено унікальну, реально діючу систему міжнаціональних
стосунків. Сьогодні саме вона дозволяє зміцнювати спокій і злагоду в
суспільстві, а кожній національності зберігати свою самобутність,
культуру, звичаї і традиції свого народу, підтримувати зв’язки зі своєю
історичною Батьківщиною. Цiлком зрозумiло, що це можливо лише в тому
випадку, коли цього хочуть безпосередньо люди, коли це є їх внутрiшньою
потребою. Позитивним є i те, що рiзноманiтнiсть культур етносiв
Казахстану розвивається не в протиставленнi одна однiй, а в їхньому
органiчному поєднаннi i доповненнi, що, безумовно, лише збагачує
нацiональнi культури. Наприклад, в Кустанаї, де проходив шостий
Фестиваль української народної творчостi, українцi й росiяни з успiхом
виконували казахськi народнi пiснi, а казахи з гордiстю демонстрували
свiй талант, спiваючи українською та росiйською мовами.

Все це викликає повагу i є гарним прикладом того, як повиннi будуватися
мiжетнiчнi стосунки на сучасному етапi. В цьому контекстi варто
вiдзначити роль, а також послiдовну i цiлеспрямовану роботу Асамблеї
народiв Казахстану. Заступник голови Асамблеї Жуматай Алiєвич Алiєв
придiляє значну увагу дiяльностi українських громад, а керiвництво
областей, мiст i районiв Казахстану практично допомагає українським
нацiонально-культурним центрам у здiйсненнi їх статутної дiяльностi.
Варто також вiдмiтити i те, що органи виконавчої влади України,
реалiзуючи державну Програму «3арубiжне українство», з кожним роком
розширюють обсяги допомоги спiввiтчизникам за кордоном, в тому числi й
українцям Казахстану.

За вагомий внесок у змiцнення традицiйно дружнiх взаємин мiж Україною i
Казахстаном у 2003 р. орденами заслуги нагороджено О.Бiбу — директора
столичного українського навчального центру i К.Кайсенова — вiдомого
казахстанського письменника, учасника Великої Вiтчизняної вiйни, що
партизанив в Українi. Керiвнику української громади Кустанайської
областi А.Кирилюку присвоєне почесне звання «Заслужений працiвник
культури України», а М.Осипенко, керiвника Алматинського
нацiонально-культурного центру нагороджено Грамотою Верховної Ради
України.

Консолідація українців у Казахстані є ще однією сторінкою у книзі
української діаспори. Звісно, не все підноситься на тарілці навіть за
умов сприяння казахського уряду. Потрібно з-поміж своїх знайти лідера,
оточити його підтримкою, подумати про своїх нащадків, про їхню духовну
скарбницю та пам’ятати, що все ж таки ми не перевертні, а давня нація із
своїми звичаями і традиціями, пісенною та прозовою словесністю, героями
та державними клейнодами.

ЛІТЕРАТУРА

Євтух В., Трощинський В., Попок А., Швачка О. Українська діаспора:
соціологічні та історичні студії. – К., 2003.

Карпенко В. Українці в Казахстані. – К., 2000.

Морозов А.А. Казахстан за годы независимости. – Алматы, 2005.

Парипса М. Чужому научайтесь, й свого не цурайтесь… // Перша міжнародна
наукова конференція “Діаспора як чинник утвердження держави Україна у
міжнародній спільноті”. – Львів, 2006.

Польшаков А. Нашого цвіту по всьому світу (Українці в Казахстані) //
Український дім. //Освітньо-пізнавальний часопис про Україну та
українців діаспори. – 2005. – Ч. 21 (021).

Серикбаєва К., Замурович Д. Казахстан. – Алматы, 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020