.

Українознавство в школах Кривбасу (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2417
Скачать документ

Реферат на тему:

Українознавство в школах Кривбасу

Українська мова на Криворіжжі фактично ніколи не була проблемою. Ще до
революції, коли тут не існувало жодної української школи, вона
домінувала і в побуті, і на виробництві. Так звані “носії культури”
постійно щось творили (щоб не сказати “витворяли”): то відкрили “театр
російської драми” і “присвоїли” йому ім’я Т.Г. Шевченка; то
попридумували (а скоріш усього, й поперекручували) легенди і про
походження руди (нібито жертовної крові дівчини Рудани), і про
виникнення назви міста (начебто від прізвиська козака Кривого, яке
обов’язково пояснюють на російський зразок – “сліпого”, хоча назва ця
відома ще задовго до існування козацтва і має цілий ряд подібних
топонімів, на кшталт Мішурин Ріг, Маріїн Ріг і т. ін.). Мабуть, усе те
йде від того, що легше придумати, ніж старанно вивчити і знати.

Та чи не найбільше закидів українській мові й усьому українському у
Кривому Розі було здійснено відомим уже, так званим “добровільним
вибором мови” навчання в кінці 70-х і у 80-х роках минулого століття –
тоді і справді розперезалися і «нелюбителі», і «незнавці» України й
україністики. Але від усього того жителі міста не перестали бути
українцями, бо серед них є “східняки”, “західняки”, “степовики”,
представники близького і навіть дуже далекого зарубіжжя, яким живеться
тут не гірше, ніж у себе на батьківщині.

За таких умов введення українознавства як навчальної дисципліни для
учнів 8–10 класів у Жовтневому ліцеї Кривого Рогу було сприйняте і
деякими “керівними органами”, і батьками, і дітьми далеко не однозначно.
Одні просто допитувалися: “А що воно таке – “українознавство”? Інші
замість “якогось там українознавства” просили додати години або до
фізико-математичних, або до профільних чи природничих дисциплін – тобто
до тих, які, на їхню думку, “дітям важливіші”. Ще інші цікавилися: “А що
саме вивчатиметься на уроках з українознавства?” Траплялися й байдужі до
того, що і як вивчають їхні діти.

Проблем було багато: є ґрунтовна програма для І – ХІІ класів, а
підручника з українознавства чи хоча б посібника саме для цих класів
немає; відсутній навіть посібник для вчителя – лише окремі розробки
уроків. Та чи не найскладнішою проблемою стало нерозуміння того, навіщо
зводити воєдино те, з чим так чи інакше учні знайомляться на заняттях з
усіх інших дисциплін. Лише в процесі навчання учні стали відкривати, хто
є українські математики, природознавці, що є дивовижна українська
природа, кухня, медицина, не говорячи вже про ракетобудування і т. ін.

Спираючись на “Програму з українознавства”, розроблену Науково-дослідним
інститутом українознавства Міністерства освіти і науки України [1], і
виходячи з того, що на українознавство в ліцеї відведена лише одна
година на тиждень, була розроблена робоча програма з українознавства для
учнів 8–10 класів (поки що українознавство введене лише в цих класах).
Нею передбачено освоєння, передовсім, того навчального матеріалу, який
має вивчатися в кожному даному класі. Але все те багатство тематик (“Я і
мій рід, мій край”, “Українська природа”, “Українська мова”,
“Український народ”, “Наша батьківщина. Серце України – столиця Київ”,
“Українська історія”, “Українська держава” та ін.), яке учні мали б
вивчити, починаючи з першого класу (а може, й розглядалося ними на
виховних годинах чи під час заходів, або на уроках з інших дисциплін),
подавалося вчителем лише у формі коротких оглядів, бесід, співбесід,
розповідей, уроків-спогадів тощо.

Саме ці попередні, по-своєму “підготовчі”, уроки об’єднували учнів, які,
виявляється, вже дещо (а іноді й багато) знають, і вчителя, який ставить
за мету не лише поповнити їхні знання про Україну та українців; не
тільки їх систематизувати, а головне – поглибити розуміння природних
потреб і можливостей усіх тих, хто живе на Україні сьогодні; посилити
усвідомлення вічної актуальності народних звичаїв, традицій, обрядів,
ритуалів, свят, які можуть бути прийнятними не лише для українців, а й
для людей інонаціонального походження та різних віросповідань.

Від уроку до уроку “діти різних народів” і різних мовленнєво-культурних
уподобань з непідробною цікавістю, а в більшості випадків і з великим
задоволенням, сприймали й емоційно обговорювали свої власні звички,
звичаї, традиції своїх родин, школи та міста; поринали у суто українську
природу та історію, у сам процес формування та функціонування і звичаїв,
і суспільних явищ, самого поступу українців, України й усього
українського.

Порівняння українського з тим, що належить іншим народам світу, дискусії
та диспути з приводу вагомості й актуальності українського одягу, житла,
кухні тощо, з приводу того, що значить любити українську націю, Україну
й український народ як спільноту багатьох націй – це чи не найважливіші
та найефективніші форми занять: вони ведуть не до сліпого
запам’ятовування, а до глибокого і всебічного усвідомлення вивченого.

Зрозуміло, що урок на урок не схожий, траплялися й невиразні, але все
врешті-решт вирішує любов учителя до українців, до України і до її
трудолюбивого, але багатостраждального, до мудрого і в той же час до
наївності щирого народу, до його готовності жити в мирі з усіма народами
світу.

І якщо говорити про якісь особливі та найбільш ефективні теми чи
проблеми, то варто зупинитися хоча б на кількох з них. Так,
найрезультативнішими і найефективнішими у 8-му класі виявилися уроки на
теми: “Українська кухня”, “Так діди наші робили і нам веліли” та інші. У
9-му класі учні виявили неабиякий інтерес до теми “Українська культура”.
Вони самостійно готували і навперебій виступали з повідомленнями на тему
“Філософія серця як глибинна основа духовного життя української людини”.
Іноді форми проведення уроків (урок-спостереження, урок-конференція,
урок-екскурсія) були їм не до вподоби, а скоріш формою прояву свого
особистого «Я» та самоствердження бодай у межах класу.

Запам’ятався учням урок-конференція на тему “Чарівний світ музики
українських композиторів”, під час якого вони розповідали про
українських композиторів, їхню творчість, а ті, хто мав музичну освіту,
виконували твори М. Лисенка, М. Гайворонського, П. Майбороди та інших.
На конференцію були запрошені учні Криворізького музичного училища, які
підготували попурі з найулюбленіших народом музичних творів українських
композиторів. Особливо відрадно те, що учні 10-го класу глибоко
переймалися такими надскладними навіть для наших політиків і державних
діячів темами і проблемами, як: вибір моделі розвитку Української
держави, система національного виховання, сутність національної ідеї
тощо.

З першого й до останнього уроку в кожному класі учні безперервно
зверталися до рубрики “Українознавча скринька”, що стала не простим
“словниковим сховищем” для тих термінів, якими вони повинні оволодіти
так, щоб вільно оперувати ними на заняттях, а й постійно відкритою для
поповнення книгою – своєрідною колективною пам’яттю, яка під час уроків
збагачувалася не тільки кількістю нових термінів з кожної теми, а й
іншими тлумаченнями їх змісту, походження тощо.

Необхідними й результативними виявились на уроках українознавства й такі
“рубрики”, як “Цікаво знати”, “Осмислюємо цікаві факти”, переглядаючи
які, учні поглиблювали свої знання з різних тем. З-посеред інтегрованих
уроків дітям особливо запам’яталося вивчення таких тем: “Українська
художня школа – традиції та духовне підґрунтя національної самобутності
мистецтва в Україні”, “Природознавство як культура” та інші. Під час цих
уроків учні зовсім по-новому стали дивитися і на природу України, і на
предмет біологію – вчителі чи не вперше проводили уроки в степу чи в
лісі.

Із зацікавленням і навіть по-своєму відповідально ставилися школярі до
проведення інтерактивних уроків українознавства. Так, урок за методом
“навчаючи – учусь” [2, 141] зацікавив учнів однією з ознак професії
вчителя. Загалом теми “Національна еліта в історії української
культури”, “Традиції трудового виховання в українській родині”,
“Традиційне та сучасне облаштування українського помешкання” та інші
зацікавлювали вихованців ще й тим, що вони отримували такі домашні
завдання, які потребували активного залучення батьків: анкети,
різноманітні питальники до тем тощо.

Врешті-решт, і дітям, і батькам цей предмет став цікавим. І хоча вони
осмислили його значущість лише десь через півроку, інтерес до нього став
відчутним уже після першого місяця навчання – саме тоді почали учні
виявляти зацікавленість і бажання брати участь у щорічних районних і
міських конкурсах, в обласних літературних читаннях, які проводяться на
базі Криворізького державного педагогічного університету. Якраз цього
року тема обласної олімпіади-читань сформульована так: “Література як
джерело українознавства”. У програмі попереднього року так називалася
одна із секцій, в роботі якої брали участь учениці 9-го класу Жовтневого
ліцею Г. Корнєва і К. Голдовська. Вони написали творчі роботи й
виступили відповідно на теми: “Український народний костюм ХІХ століття
і засоби його вираження у повісті І.Нечуя-Левицького “Наймичка” та
“Специфіка української архітектури ХVІІІ століття і її відтворення в
романі П. Куліша “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесятъ летъ
назадъ”, стали переможницями обласного конкурсу літературних читань,
отримавши дипломи першого та третього ступенів. Досвід участі в ряді
конкурсів-змагань дозволив їм завоювати дипломи першого ступеня за кращі
наукові роботи і на ІV Всеукраїнському конкурсі з українознавства 2006
року – вони довели, що на Криворіжжі не тільки вміють шанувати народні
звичаї, а й знають та люблять свою Батьківщину, прагнуть знати про неї
ще більше.

 Результати Всеукраїнського конкурсу з українознавства та враження
дівчат і від Києва, і від Інституту українознавства ще більше змінили і
ставлення батьків до цього предмета – вони звернулися до дирекції
Жовтневого ліцею з проханням ввести українознавство з наступного
навчального року з 5 по 11 класи.

Нині досвід Жовтневого ліцею активно переймають інші школи. Навіть
російськомовна Криворізька середня школа № 7 не лише виявила готовність
і бажання створити на базі свого закладу ще один центр українознавства,
а й розробила ґрунтовну програму його діяльності, ввівши викладання
уроків українознавства у 5–6 класах, відроджує шкільний музей народної
творчості і т. ін.

Таким чином, за сприяння Науково-дослідного інституту українознавства
МОН України та його директора, доктора філологічних наук, професора
П.Кононенка, з ініціативи керівника науково-дослідної лабораторії
“Духовність літератури”, доктора філологічних наук, професора А.Козлова,
при Криворізькому державному педагогічному університеті (з доброї волі
відділів освіти Саксаганського та Жовтневого районів Кривого Рогу) маємо
кілька навчально-наукових центрів українознавства. І не треба кивати ні
на вдавану російськомовність Криворіжжя, ні на його
“заіндустріалізованість”, ні на якісь інші причини – все залежить від
бажання працювати в ім’я своєї Батьківщини.

Література:

Програма з українознавства для І – ХІІ класів середньої
загальноосвітньої школи. – К.: Міленіум, 2004.– 180 с.

Пометун О., Пироженко Н. Сучасний урок. Інтерактивні технології
навчання: Науково-методичний посібник.– К.: А. С. К., 2005.– 192 с.

Українознавство: Конспект лекцій / П.П. Кононенко, А.Ю. Пономаренко.–
К.: МАУП, 2005.– 392.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019