Реферат на тему:
Українознавство в розбудові громадянського суспільства
Почнемо з нагадування, що Міжнародна конференція з українознавства 1993
року була присвячена найактуальнішій тоді проблемі – розбудові
Української держави.
По-своєму символічно, що через десять років ми актуалізуємо проблему
українознавства в розбудові громадянського суспільства.
Зрозуміла гострота проблеми в 1992 р.: тоді йшлося не тільки про
необхідність будувати Українську державу, а й про змістовне наповнення
самого поняття “Українська держава”, оскільки дискусії точилися не лише
щодо наявності держави в Україні до прийняття Декларації про
незалежність, а й щодо змісту поняття “Українська держава” як парадигми
щодо найпосутнішого: чи є тотожними поняття “державність в Україні” і
“Українська держава”.
На жаль, і досі ті поняття для декого вкладаються хіба що в
територіально-адміністративні рамки і не фіксують найголовнішого: чим же
нова державність відрізняється від тієї, що існувала (а вона за всіма
формальними ознаками таки існувала!) до 1991 року. А це є наслідком
того, що ми досі маємо ідею національної держави як орієнтир і мету і не
маємо визнаної суспільством наукової ідеології її трактування та
розвитку. Однією з причин є й те, що ми аналогічно ототожнюємо ідеологію
держави з національно-державницькою ідеологією.
Знову доводиться жалкувати, що аналогічною є ситуація й з проблемою
громадянського суспільства. Як приваблива ідея, воно мало не в усіх на
слуху. Одначе…
Пригадаймо відоме: “є ті, що слухають і не чують, а дивляться – і не
бачать…” В усіх радянських святцях говорилося про права кожного народу
на самостійність аж до відокремлення, – але хто бачив хоч якийсь
документ (не кажемо вже – про факт) реального відокремлення? Чехи,
поляки, угорці умилися кров’ю лише за стократ декларовані права та
спробу впровадити хоч елементи свободи, але які не спиралися на правові
документи та реальні механізми реалізації дійсно існуючого природного
права кожного народу. І все ж на всіх велелюддях, і особливо в Україні,
ідеологи неоімперії вірнопіддане вітійствували про здійснений ідеал
суверенізації націй… Не соромлячись і не печалячись, що й самі стають
могильниками навіть ідеалу суверенітету.
Історія повторюється з ухилом від героїзації існуючого стану до фарсу.
Характерним прикладом у цьому плані є стаття у газеті День” з
по-парубоцькому кокетливою назвою “Україна, яку ми не знайшли” з
підзаголовком, котрий ще уточнює маніакальний негативізм оцінки стану і
перспектив нашого життя: “Незавершений проект – одночасно надія і її
крах”.
Зауважимо: загалом стаття і з важливими та корисними спостереженнями.
Одначе – неконструктивна, бо однозначно негативістська.
Зрозумілий пафос її уже із заглавних акцентів: лише 23% опитаних
(свідомо акцентуємо на цьому факті!) зазначили, що відчувають гордість з
приводу незалежності України, зате 25,4% відчувають розчарування у
зв’язку з розпадом СРСР; і 25% “байдужі до цього дня”. А це, мовбито,
означає, що Схід цілком, Захід цілком (як і Південь та Північ) України є
абсолютно протилежними (?!), і – також в усьому: в ставленні до
незалежності, демократії і тоталітаризму, до національної ідеї, її
носіїв та політичних партій, до будь-якого змісту політичних реформ. Як
твердить автор, навіть “на Заході кількість прихильників незалежності не
складає навіть половини опитаних (47%)”. Є безкінечні приклади, коли
“громадяни, згуртовані навколо великої національної ідеї, ладні були йти
на величезні жертви заради розбудови національної держави”, – зазначає
автор. І цілком правильно. Але то – щодо іноземців. А от українці –
всупереч самому собі, резюмує автор – не такі, не здатні на жертви
заради свободи. (?! – П.К.) Це, мовбито, і тому, що “жодна (?! – П.К.)
ідея неспроможна створити саму націю…й згуртувати те, що об’єктивно
позбавлене внутрішньої цілісності” (таким бачить дописувач “Дня” наше
суспільство); а також тому (далі необхідно набратися мужності, щоб
сприйняти знову-таки парубоцькі жарти), що “здобуття Україною
незалежності відбулося внаслідок випадкових зовнішніх обставин” (і стало
несподіванкою для мільйонів…). А як причина і наслідок подається те,
що “за географічними … й національно-культурними характеристиками
Україна є випадковою реальністю(?! – П.К.)”, а “в її нинішньому вигляді
є продуктом не творення, а розпаду”. Далі логічно нікуди, та автор
налаштований на довгу дистанцію, тому резюмує: “ставлення до
суверенітету України… свідчить і про очевидне фіаско, якого зазнали
представники так званих (?!) “національно-демократичних сил” (небачена
спроба поєднати націоналізм з демократією); і що “Україна вже вкотре
пережила “розстріляне відродження”, з тією лише різницею, що цього разу
провину за “антиукраїнські сили” не покладеш”, а “вся діяльність,
спрямована на забезпечення державного суверенітету, походила від
державної влади”. Отже, в країні можна робити, що заманеться;
суспільство (а не його специфічні верстви) стоїть за Брежнєва і
диктатуру сильніше, ніж за національну демократію. І, як підсумок:
“жодна політична ідея сьогодні не може сконсолідувати націю”, українське
суспільство не становить і не тяжіє до ідейно політичного цілого. І,
отже, спочатку не було всенародного руху, а тільки влада, і народ не
виборов, а “одержав” незалежність. Та аналогічно: в Україні
громадянського суспільства не існує навіть в зародку.
Історія повторюється. Мало не всі ратують за громадянське суспільство:
як за ідеальний стан, як за панацею від кризи, як за основу прогресу;
зрештою, як за підвалину розвитку української держави.
Однак знову – але…
А що то є – громадянське суспільство?
Здавалося б, дивно, але на практиці для одних воно тільки абстрактний
ідеал, до втілення в життя якого українці ще навіть не тільки не
приступали, а й не думали; отже, що в Україні необхідно тільки
розпочинати творення громадянського суспільства.
Для інших Г.с. – це щось, що має протистояти державі, оскільки держава –
це тільки система управління, влада. Ще для інших Г.с. – ідеологічний
фетиш, трансплантований нам із зовні і не відповідний, ато й
неприйнятний українській ментальності. А тому для багатьох Г.с. –
домовик, про існування якого знають усі, однак досі ніхто його не бачив.
Якщо так уявляє стан і проблеми сучасна соціологічна служба, то чи
випадково, що ми не маємо наукової історії, теорії та концепції розвитку
як української держави, так і громадянського суспільства; і чи випадково
й те, що і в цьому випадку ми є як спадкоємцями, так і жертвами
тривалого періоду розвитку певного типу і суспільної теорії, і
соціальної практики?!
Щоправда, говорячи від імені “ми”, автор “Дня” не уточнює, хто ж то є,
бо за тим бачаться ріжки і акад.М.Погодіна, що в XIX ст. відкидав навіть
приналежність українців до суспільно-державних джерел України, зокрема –
до Київської держави VIII – XII ст.ст.; і Леніна та філософа Г.Федотова,
котрі не бачили суверенного не тільки минулого, а й, тим більше,
майбутнього України; і Солженіцина та його сучасних однодумців, які
відкидали саму ідею українства й марять Україною лише як територією, в
масі суспільства тепер уже “маленької імперії” – в складі Росії,
Білорусі та Казахстану. Зрозуміло – для початку, бо далі запанує
традиційне: все твоє – наше, а все моє, – то моє; де я – там і Росія…
Не дивно, що “ми” – автор не бачить дійсно об’єктивних наслідків
перепису населення, який підтверджує: українське суспільство вважає себе
українським, втілює в життя ідею суверенітету і демократії, відстоює
пріоритет рідної мови, а відтак і національно-державницької ідеї. Інша
справа, що воно розчароване політикою влади та наслідками
національно-демократичного розвитку.
Тому щодо настроїв: вони мінливі в усі віки, а погляди мають глибоке
різнорідне коріння в минулому. Зрозуміло й інше: і не могло бути
наукової історії та теорії Г.с., за умов тоталітарного імперського
режиму їх і не актуалізували.
На жаль, докази відшуковувати не важко. Ось окремі із красномовніших.
Якщо в багатьох країнах положення про сутність і роль громадянського
суспільства зафіксовані в Конституціях, існують поважні дослідження про
нього, то ми маємо протилежну картину. Зокрема: Г.с. – це і реальний
стан технології реалізації ідеї. Один з доказів, що це можливо – ідея й
практика самоврядування. Вони є! У дійсності. А на рівні державних актів
і ЗМІ?.. І паралельно: до сьогодні ми не маємо жодного авторитетного
видання, присвяченого спеціально цій темі-проблемі. Більше того, хоча ми
маємо національну й галузеві академії наук, потужні
аналітично-ідеологічні інституції численних партій та організацій, у той
же час не маємо навіть спроб визначити науковий зміст поняття Г.с. не
тільки в офіційних доктринах, а й у тлумачних (крім словника іноземних
термінів) та енциклопедичних словниках…
Насправді: окремого гасла “Г.с.” немає не лише в УРЕ, айв “Енциклопедії
українознавства”, хоча в УРЕ знаходимо розшифрування понять “громада” як
сільська община, поземельне об’єднання хліборобів; “громада” як
український громадський політичний збірник (що його видавав ще
М.Драгоманов у Женеві); “громади” як “організації”. Далі йдеться про
“громадське харчування”, але не мовиться про “Г.с.”…”Енциклопедія
українознавства” могла не писати про Г.с., бо його тоді в Україні не
існувало.
Про причини скажемо далі.
Подібне бачимо і в енциклопедіях СРСР. Ось МСЗ: після Градшгейна –
польського композитора, у ній розповідається про “Гражданскую войну в
СССР 1918 – 20″рр і про “Гражданскую войну в США(1861 – 65)”, про
“Гражданский брак” і “Гражданский воздушный флот” та “иск в уголовном
процессе”, навіть про “Гражданский кодекс” та “Гражданский шрифт”,
уведений після реформ Петра І; зрештою, про “гражданство” і “Гражданское
право”, – але й тут навіть натяку не міститься про “Г.с.”
А між тим є надзвичайно важливий акцент про суспільство у “Толковом
словаре” В.Даля: “Общество, какь нечто отдельное й цельное, приходь,
волость или население, состоящее под общим управлениемь”.
І ще значущіші акценти в “Словарі української мови” Б.Грінченка:
1)”Громада, ди. Общество равноправиемь лиць, мірь, собрание, мірськая
сходка. Громада – великий чоловік… Дай, Боже, щоб ти тихенько гомонів,
а громада б тебе слухала. Добре речеш, а в громаду не беруть. Не
хотілось в снігу, в лісі, козацьку громаду з булавами, з бунчуками
збірать на пораду. Шевч. Слухайте ж, панове громадо! Шевч. 2)
Громадський, а, е; принадлежащий, относящийся к міру, общественный,
мирской. Громадських людей кликали цінувати. Громадська земля.
Громадська справа. Громадський суд. О. 1861.Х.55. Муж громадський. Член
общества, представитель иззвестной его части, участвующий в его
решениях. Г.Барв. 351. Кулішь повести. 1.185. Тоді ж то, не могли знати
ні сотники, ні полковники, ні джури козацькії, ні мужі громадськії, що
наш пан гетьман Хмельницький… у городі Чигирині задумав… Мет.
Громадянин, на, м.Член громади, член общества. Оце зібралися ми,
панове-громадо, про от що розсудить. Гліб. Хай буде промадянином тієї
землі, де уродився й виріс. 0.1861.Х.
Громадянство, в а, с. Общество, ощественное тело, культурнеє общество.
Не сумуймо про мізерну долю нашого українського народу; не журімося про
те сирітство, у якому зостався і зостається він без первоцвіту свого
громадянства. К.ХІІ.
Громадянський, а, е. Общестенный. Рудь, Ск. 1., 26. Громадське життя. К.
Кр. 35. К. XII. 135. Мусиш з пана чоловіком громадським статись. К. XII.
69. Не тільки що народної, а нема в нас і громадянської гордощі. О.
1862. XI. 28. Наші пани, що постали на Вкраїні з нових народних дуків,
дбали про те, як би рідну мову піднять до …громадянської поваги. К.
XII. 121.
Громадянщина, ни. Ж. Общество, общестенность. См. Громадянство. Закинене
серед чужої нам громадянщини, серед чужоплемінного і чужорядного
натовпу, слово наше ховалось тільки по невмирущих піснях. Шух. К., XII.
135″ (т. 1, с. 329 – 330)”… Як бачимо, Г.с. обіймало і становище та
права людини, і всі ланки цілісного суспільства з його соціальними
інституціями, і мовою, свідомістю та етикою, патріотизмом, правами і
обов’язками.
І так бачив суть громадо-громадянського не лише Б.Грінченко, а –
найперше – народ і його духовні світочі.
А погляд той, наголошуємо й ми, відбивав цілу низку непроминущих реалій.
Найперше: що проблема громадо-громадянського має в Україні щонайдавнішу,
принаймні з національно-визвольної доби історію, і пов’язували її з
справою всенародного життя (яку, нагадаємо, “гетьман Хмельницький … у
городі Чигирині задумав”).
А разом з тим: 1. що навіть поняття Г.с. появилося з реального життя і
не пізніше як у XIX ст., – але відомо: спочатку появляється дитина, а
потім їй дають ім’я. Сутність передує формі (найменню) і в усіх інших
речах та явищах. 2. Отже, основи громадянства в Україні сягають в
глибінь історії. І не випадково Словник Б.Грінченка адресується до
Хмельниччини: ще тоді внаслідок грандіозного вибуху
суспільно-громадянської свідомості та злиття її з однодумною соціальною,
етнонаціональною та релігійною волею і діяльністю етнічної інтелігенції
(освітньо-наукової, козацької та конфесійної) та витвореної нею влади
було створено національно-демократичну республіку.
Нагадаємо: одну із трьох перших в Європі – водночас з Англією і
Нідерландами.
Нагадаємо авторові “Дня” та його однодумцям (коли вони є) і те, що:
по-перше, ідеологічною об’єднуючою всі шари суспільства силою того
історичного руху та звершення була таки ідея; тоді це –
національно-державницька визвольна ідея; а генеруючою волю нації
суспільною силою – козацтво. Козацтво, що обіймало всі верстви народу. А
по-друге, що та ідея гніздилася в першоклітинні суспільства –
українській сім’ї та вірі, а випливала з досвіду раніше квітучої
Київської Русі, у якій правили: народні збори (віче), боярська рада та
великий князь на основі спочатку народного звичаєвого права, а згодом –
упродовж століть – правової конституції “Руська правда”, якою до XVIст.
послуговувалася й Русько-Литовсько-Польська держава.
Саме історична реальність, втілювана і в філософію – ідею, коли
українська прадержава поряд з наймогутнішою Візантійською імперією була
провідним суб’єктом історичного цивілізаційного та культурного процесу,
відродила самосвідомість, об’єднала суспільство, створила етнонацію, яка
у свою чергу створила не тільки демократичну державу, а й Конституцію
(П.Орлика), ядром якої було визнання верховенства закону, в якому понад
усе ставився пріоритет прав людини, усіх соціальних верств та гармонії
взаємовідносин нації й етноменшин і в якій за основу проголошувалася
правова угода між гетьманами (владою) і суспільством, між громадою й
індивідами, світською й церковною владами.
Саме в Козацькій державі запанував дух громад – як освітньо-культурних,
так і соціально-політичних, а на тій основі – і дух громадянства, що
забезпечив як панування демократизму, так і розквіт єдності суспільства
та влади (“чорних”, тобто – народних рад, старшинської еліти, гетьмана і
церковних ієрархів), гордощі громадянські” як синтез індивідуальної,
соціальної й національної самосвідомості, совісті й честі, а також
бурхливий розквіт освіти (Україна визнавалася найосвіченішою країною
Європи), науки, мистецтва (бароко), армії, зрештою – універсальної
системи культури, – що й зумовило щонайвищий авторитет української
держави. Ще тоді, маючи розвинену мережу міст, котрі мали магдебурзьке
право, Україна реально належала до європейського світу. Природно, що
великий німецький філософ-просвітитель И.Г.Гердер пророкував Україні
долю нової Еллади.
Експансія сусідів – Польщі, Угорщини, Туреччини, татарського Криму та
ін., а особливо імперський тоталітаризм Московської держави перервали
природний генезис України. Як писав М.Костомаров, декому здавалося –
назавжди. Україна, мовляв, лежить у домовині і лишається лише виконати
над нею реквієм.
Та Україну вберегла й відродила національно-демократична, гуманістична
громадівсько-громадянська ідея, ядром якої знову постали: філософія
синтезу соціальної й національної революції як здійснення заповіту:
“…вставайте! Кайдани порвіте”, “і на оновленій землі врага не буде
супостата. А буде син, і буде мати, і будуть люде на землі.”
Верховенство закону як гаранта справедливості та свободи; примат прав
людини і гуманізму, рівності всіх людей і народів, мов та культур, ідей
громадянства як філософії і політики держави, концентрованим вираженням
якої, нагадаємо, стало наукове українознавство – як синтез досвіду
минулого, аналізу сучасного, прогнозу та планування майбутнього,
розгорнутих у єдності часо-простору; закону й свободи, етики і естетики,
буття і свідомості, осмисленого життєвого вибору українознавства як
самопізнання, українолюбства і українотворення. Рівноправних, гідних
відносин з іншими.
Достатньо взяти до рук тритомне (1984 р.) видання “Українська
суспільно-політична думка XX ст.” (упорядники Т.Гунчак і Р.Сольчаник),
як переконаємось: козацька ідея-філософія зумовила Історію русів” і
породила Т.Шевченка; Поет відродив націю, сказавши: людина, народ – це
їхні характери; “возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них
поставлю Слово”. Отже, універсальна роль Слова й повернення рабам
свободи. Мета – вся нація; шлях – боротьба, зокрема за історичне “Я”, бо
нація це свобода і воля, а “нація без характеру – це кисіль і дуже
несмачний”. Відроджуймо нашу славу, дбаймо про визначену Природою
історичну місію, прагнімо висот людяності, рівності та свободи; шануймо
всіх, але “на москалів (чи турків, німців або французів) не вважаймо: у
них народ і слово і у нас народ і слово”. Творімо, а в кого краще
виходитиме – хай судить Світ. Отож: цитуючи “полюби ближнього свого, як
себе самого”, навчімося шанувати себе: своїх матір і батька, село і
місто, традиції і культуру, Землю і Небо, славних прадідів великих, адже
Нема на світі України, Немає другого Дніпра!
Пам’ятаймо великого Володимира Мономаха:” що знаєте, того не забувайте,
а чого не знаєте – вчіться”; вчіться, як заповідав Г.Сковорода,
самопізнання, бо це – магістральний шлях до творення себе і світу у
світлі найвищих ідеалів.
Т.Шевченко на олтар грядущого народу поклав увесь свій геній, навіть
життя, а розбудивши націю, найбільше боявся, що “Україну злії люди
присплять лукаві і в огні її окраденую збудять”.
Читаєш розумування не лише російських імперпатріотів, а й автора “Дня”
про те, що українцям є незнаною національно-державницька ідея та що їм
легко дісталася незалежність, і думаєш: що за цим, окрім історичної
неосвіченості?
Адже відомо: на ґрунті козацької ідеології Хмельниччина, метою й
наслідком якої стала національно-демократична держава, етнопсихологія
“громадянських гордощів”, самоповаги (московити не можуть диктувати нам
свою волю, адже “той народ не є кращими за нас”); а в ім’я незалежності
лилися ріки крові не лише в час Хмельниччини: в ім’я свободи поклали
голови лицарі І.Мазепи; в ім’я будучини “карались, мучились, але не
каялись” Т.Шевченко й П.Куліш, М.Драгоманов, Леся Українка і
П.Грабовський та П.Чубинський, І.Франко, М.Грушевський, В.Винниченко й
С.Петлюра, С.Єфремов і В.Вернадський; мільйони голодних в 1921 і 1933 та
1947 роках; понад 10 мільйонів загиблих у Другій світовій війні; сотні
тисяч в Гулагах і Сандормохах, у Вінниці і Биківні, Бабиному Яру. Ще й
на межі 80 – 90-х років XX ст. з концтаборів привозили трупи
правозахисників та “дисидентів” – борців з імперським ордизмом.
Коли президент США Б.Клінтон говорив, що шанує українців за героїзм і за
4,5 млн. жертв у Другій світовій війні, то він не назвав ще понад 4496
тис. загиблих на окупованій території; і так само: відзначаючи, що
українці – давній народ, але є молодою демократією, він випустив з
уваги, що конституція П.Орлика не молодша, а старша за американську
“всього” лиш на 70 років! Але не маємо підстав сильно докоряти лідерові
іншої держави: ті “факти” дали йому… ми. Ми зневажили перед світом
майже… 20 мільйонів убієнних за незалежність!
І хай не знав того Б.Клінтон, але як може поставати поряд з невігласами,
фарисеями і циніками сучасний український “соціолог”?!
Якого ґатунку “громадянське суспільство” він виплекає?
Так, у свідомості сучасних українських громадян багато хаосу. Але
головне – розкрити причини та вказати шлях виходу на магістралі
світового поступу. Похмурі ж “реформатори” трансплантують у душі лукаво
змайстровані чужі піар-ідеї та сіють зневір’я і відчай. І не доводиться
дивуватись, що вони мовбито дбають про “Україну, якої не знайшли”. Не
там і не так панове шукають!
Бо так, рівень громадянської свідомості й волі в Україні ще не
задовольняє виклики часу. Але ж відомо: навіть місячне немовля уже несе
в собі сутність людини. Ми маємо могутній ^фундамент громадянського
буття та свідомості. Його не бачать, а то й руйнують не лише чужі, а й
деякі “свої”. Руйнують і тим, що “по-революційному” пропонують лише
починати творення не тільки основ громадянського суспільства, а й нації,
а в ім’я стратегічного партнерства та багатовекторності орієнтацій –
відмовлятися від пріоритетів своїх інтересів, мови й культури, своїх
правдивих уроків історії. Забуваючи: людина (народ) без пам’яті –
об’єкти чужої волі, храми без Бога.
Ті, що бачать та пропонують лише бруд, недосконалість нашої дійсності,
тим самим говорять:ми ще чи й вийшли з печер та лісів. Почнімо робити
кам’яні знаряддя…
І це – ті, що зараховують себе до речників реформ і прогресу. Хто
відносить себе до інтелігенції.
Але “забувають”: і людина, й народ – універсально цілісні
самовідтворювальні системи, в яких інтелігенція – це синтез енергії
серця та інтелекту. Голова, що звернута поглядом не тільки до землі, а й
до Неба. Та голова має бачити широко, глибоко й високо і обирати
найжиттєтворніший шлях руху, знаючи: сутність людини – з небесно-земної
матерії.
Тоді інтелігенція – світська і конфесійна – почне осмислювати рух
цивілізації та культури, людини й суспільства до ідеалу та
усвідомлювати:
1. Громадянське суспільство починається з колиски, охоплює всі сфери
буття і свідомості, традицій роду, народу, ідеології, етики і моралі.
Століттями руйнувалися засади української сім’ї. Ще І.Мазепу змусили
підписати вердикт про обов’язковість змішаних шлюбів в Україні. І ми не
випадково поклали в основу українознавства філософію родинності та
завершуємо низку досліджень і видань з орієнтацією на цілісність:
“Дитина-родина-Україна-Світ”. Фундаментом Г.с. має стати родина.
Звідси проблема батьків і дітей з усвідомленням: все починається з
батьків. Свого часу Т.Шевченко бачив її через парадигму “славних
прадідів великих і правнуків поганих”, виплодом яких на певний час став
“народ без пуття, без честі, без поваги” (П.Куліш). Не можемо тиражувати
помилки історії. Маємо зосередити всю систему виховання передусім
батьків, а тим самим – усіх живих і ненарождених до
соціально-національної творчості.
2. Щоб виховувати, має бути вихованим сам вихователь.
Отже: освітня, наукова, культуротворча, правова, політична, конфесійна,
військова інтелігенція має сконцентруватися на самопізнанні та
самотворенні – як інтелігенції Української суверенної держави, а на цій
основі – і розбудові фундаменту Г.с.
Розуміння ролі інтелігенції засвідчили ще Володимир Великий і Ярослав
Мудрий, Володимир Мономах і митрополит Іларіон, гетьман Сагайдачний і
Мазепа, К.Розумовський і поет-пророк Т.Шевченко, президенти – УНР
М.Грушевський та НАН В.Вернадський.
Закономірно, що ще в Київській Русі були школи тривіуму і квадріуму,
великий митрополит Іларіон писав “Слово про закон, благодать і істину”,
а великий князь Володимир Мономах – “Поучення дітям”, в якому розкривав
свій досвід і як людини, і як полководця та державця, педагога й
мислителя, діяча міжнародного рівня, котрий, підтримуючи прагнення
літописця відкрити собі і світові “Звідки пішла Руська земля, хто в ній
почав першим княжити”, отже, як формувалася своя держава, настійливо
радив: пізнати, як створено Світ – Небо і Землю, живу й неживу природу,
а найперше – Людину та те, задля чого вона приходить у світ.
Природно, що Г.Сковорода також вимагав від кожного пізнати себе самого,
а бо тільки завдяки цьому можна і повністю самореалізуватися, й бути
корисним людям (громаді), підносив ідеї “отця вольності Богдана”, а
дошукування відповіді: Т.Шевченко – Нащо нас мати привела: Чи для добра,
чи то для зла? Нащо живем? Чого жадаєм?..
В ім’я і благодаті кожної людини, соціальної верстви, всієї нації та її
філософії-віри наші прапредки організовували освітні, наукові,
конфесійні та культурологічні і громадянські братства, боролися за
суверенну державу ідейно і збройне. А задля досягнення мети плекали
високий культ своїх героїв та покоління борців-патріотів. Закономірно,
що те суспільство породило найславетніший феномен міжлюдського братства
– козацтво, а козацтво – найвищу на той час форму Громадянського
суспільства як всенародного, національно-демократичного, правового. При
цьому козацька ідея та педагогіка стали основою життєдіяльності молоді
на віки. А її носії були і воїнами-полководцями, захисниками мови, віри,
культури, лицарями честі й моралі. Будівничими і будівниками, суверенами
як у внутрішній, так і в зовнішній політиці.
Тож так само закономірно, що тоді сформувалася філософія та Конституція
того суспільства – закон про Буття національно-демократичного
суспільства.
Нині не маємо зафіксованої в документах відповідної міжнародним нормам
української національно-державної ідеології. Тому не маємо й науково
вираженої в документах ідеології Г.с. Або навпаки.
І тому не можемо не думати: а чи маємо систему виховання (від родинного
до позашкільного) та освіти (від середньої до вищої), спроможної
розвивати засади й структури громадянського суспільства? А в цьому
зв’язку: чи маємо програму підготовки та волю інтелігенції й влади
створити державницько-громадянську ідеологію?
Нагадаємо: за Хмельниччини в органічній єдності працювали козацькі,
братські й церковні школи та академії. Пізніше місію реформаторів
суспільства взяли на себе ліцеї й університети. У XIX ст. справу
розвитку громадянської самосвідомості взяла на себе “Просвіта” та
наукове товариство ім.Т.Шевченка. У всіх зазначених інституціях синтезом
інтелекту, серця і національно-державницької волі була інтелігенція –
корифеї освіти, науки, культури, мистецтва, української церкви –
Г.Сковорода й І.Котляревський, В.Каразін, О.Потебня і М.Максимович,
І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, М.Драгоманов, М.Коцюбинський, Леся
Українка, І.Франко і М.Лисенко, О.Огоновський і О.Кониський,
М.Грушевський і С.Петлюра, генії “театру корифеїв”, ідеологи НТШ,
“Української хати”, центральної Ради і НАН.
І цілком закономірно, що ще в XIX ст. в Україні формуються
національно-державницькі партії, ядром ідеології яких стає національна
ідея як фермент Г.с.
Достатньо ознайомитися з програмами Русько-Української Радикальної
Партії, “молодих” радикалів, Народної Ради, з програмовими засадами
Братства Тарасівців (яких чомусь мало уводять або й не вводять зовсім у
обіг суспільно-політичної української думки сучасні “радикали”), з
дискусіями М.Драгоманова й Б.Грінченка, М.Драгоманова, І.Франка і Лесі
Українки, як переконаємося: головним орієнтиром їхніх роздумів та
полемік було якраз Г.с., а розглядали вони його в усіх аспектах буття
людини й народу: родинно-соціальному, національному, політичному,
мовно-культурному, морально-етичному, релігійному та військовому.
Природно, що появляється “Україна irredenta” Юліяна Бачинського, в якій
на чільну позицію поступу виноситься суверенітет особи та нації, а це
зумовлює вимогу єдності інтересів та дій класів, суспільства й держави,
громадських і владних інституцій.
Зауважимо: століттями паралельно розглядалися проблеми становища
індивіда в сім’ї й суспільстві та взаємозалежність соціального і
національного розвитку, що й вивершилися в “Самостійній Україні” Миколи
Міхновського, в теорії та злитті соціальної й національної революції на
практиці. Появляються праці історичної школи В.Антоновича, П.Куліша,
М.Костомарова, Д.Яворницького, Ф.Вовка, В.Хвойки П.Чубинського, зрештою
“Історія України Руси” М.Грушевського та твори І.Франка, що з’єднують
віки й покоління, відроджують пам’ять, а з тим і
національно-державницьку самосвідомість та волю суспільства, ставлять
питання: “Що таке поступ” (І.Франко). Найповнішою мірою виявляють себе
не лише суспільно-політичні “Громади”, а й громадянський рух по
з’єднанню суспільних і владних структур. І саме завдяки цьому Україна
знову вийшла на всеєвропейську арену як суб’єкт історичного процесу
цивілізаційного й культурного розвитку, дала світові оригінальний шлях
до здійснення ідеалів XX ст.
Не можемо не відзначити: через сплановану фальсифікацію української
історії й ХХ-го століття світ досі слабо, а то й хибно орієнтується в
реаліях розвою української і суспільне – політичної думки, і соціальної
практики.
Особлива заслуга у цьому й ідеологів більшовицької імперії. Але гріх
буде не сказати й про тих, що “гірше ката” розпинали Україну, труїли й
деформували свідомість.
Візьмімо навіть підручники з історії, географії, літератури, мови, і то
не лише до 90-х років XX ст., а й за часом теперішніх, і в душу вдарить
сморід імперської псевдонауки. Зокрема: національно-визвольна революція
українського народу XVII ст. буде подана лише як рух до “возз’єднання” з
Росією, а революція початку XX ст. оголошується контрреволюцією (хоча
вона розгорнулася ще з початку 1917 р.), а її могильник – жовтневий
петроградський переворот – справжньою революцією; вождів української
революції – зрадниками, і не когось, а … українського народу; його ж
катів – героями-визволителями. До речі, імена й мармурові постави тих
псевдогероїв досі “прикрашають” не тільки вулиці чи площі, а й цілі
міста, чим грубо порушується Конституційний закон про символіку
суверенної держави, вноситься психічна дисгармонія в душі людей особливо
молоді.
Антипатріотичний, заквашений на антиісторизмі нігілізм чорною хмарою
падає й на картину суспільства: з часу всенародної революції воно
оголошується несправжнім, анархо-безідейним, а з часу більшовицького
терору – втіленням демократії і свободи, правди і права та
справедливості. Та й що дивуватися, коли кормчі компартії досі пишаються
правонаступництвом КПРС та глумляться навіть над мільйонами знищених,
геноцидом, соціальним, національним, духовним терором і пишаються
вірністю ідеології брехні, зведеній в ранг офіційної політики?! Світ
канібалізм відкинув, наші борці за громадянську “справедливість”
культивують і досі.
Не повернувши історичної правди, Г.с. сучасного типу не розвинути.
Бо та правда засвідчить: соціальний, протестний рух мас розбудили
інтелігенцію. Вона пішла в народ. Ми той рух засудили як недостатньо
класовий і революційно-партійний. Бо він був не більшовицьким, не
репресивне – догматичним. І тим самим заплямували не лише революціонерів
– інтелігентів, а й народ, бо він той рух сприйняв.
Сприйняв і тому, що українській ментальності притаманна філософія
еволюціонізму. Вона не відкидає революційного начала. “Поховайте та
вставайте! Кайдани порвіте. І вражою золою кров’ю волю окропіте!” – ось
кредо козацького народу. Але, як зазначав І.Франко, історію творять не
револьверники і бомбісти”, а маси і їхні вожді наснажені
контруктивно-творчими ідеями.
А звідси – абсолютна необхідність внесення в суспільство
науково-виважених, перевірених історичним досвідом ідей, наснажених не
тільки пафосом вируючих площ, а й інтелектуально-гуманістичним,
філософсько-моральним змістом, єдністю аналізу й синтезу тенденцій
розвитку в минулому і сучасному та прогнозу, конструювання програм
розвитку у майбутньому. А водночас – схильних та спроможних до
конструктивної діяльності.
Щоб створити Храм Буття, Г.с. необхідні: велична архітектурна ідея;
реальний план його конструкції; зодчі, майстри і підмайстри, відповідний
ідеї Храму матеріал.
Імперіалістичні держави, розпочинаючи І світову війну, керувалися ідеями
месіанізму та переділу світу в своїх інтересах. Мільйони поклали голови
під уламками апокаліпсичного божевілля.
Лідери українського національно-державного відродження висунули
філософію миру, рівності, справедливості і свободи. Демократії й
верховенства права для всіх: окремих людей, соціальних верств і народів,
націй і етноменшин, мов і культур, суверенізації внутрішнього і
зовнішнього життя.
Прекрасну ідею Центральна рада розпочала втілювати у життя: були
прийняті універсали, міністерства розгорнули діяльність по реформуванню
аграрного й промислового секторів, освіти, науки й культури в світлі
реалізації основ національно-державницької ідеї, синтезованої в еволюції
її сутності упродовж століть. В селах і містах стали відроджуватися
вікові традиції громадського народовладдя. Знову відчула себе “головою”
і “серцем” дійсно прогресивна – високопрофесійна й високопатріотична
інтелігенція. Нація й етноменшини розгорнули взаємини на ґрунті законів.
Закономірно, що не лише голова УНР М.Грушевський, прем’єр-міністр
В.Винниченко, міністр освіти І.Стешенко, а й президент УВАН
В.Вернадський та віцепрезидент С.Єфремов в основу розбудови не лише
освіти, науки, культури, а й соціально-політичної структури суспільства
поклали українознавство – як політику й філософію держави. Майстрами та
підмайстрами, будівничими Г.с. стали народ і влада.
Природно, що коли більшовицько-імперські варвари рушили ордою задля
зруйнування того Храму – Центральна рада 1918 р. прийняла IV Універсал,
яким здискредитованій ідеї федерації з Росією протиставила політику
повного суверенітету. І то був справжній фундамент Г.с.
Високі ідеали потрібно захищати. У тому числі і збройне. Хто не плекає
свою владу і армію, той матиме чужі.
Псевдо-інтернаціоналістські ілюзії окремих українських лідерів, розбрат
серед керманичів призвели до зруйнування фундаменту Храму. Конструкція
правового демократичного Г.с. впала під натиском імперського
абсолютизму, суспільство для якого завжди було тільки матеріалом,
знаряддям, розцяцькованою іграшкою.
Зате повною мірою виправдала себе “політика і філософія держави” –
українознавство: воно зумовило не тільки могутню хвилю
духовно-культурного Відродження 20-х років XX ст., а й сформувало
ідеологію та психіку тих поколінь, що в наступні десятиліття склали
основу легіонів правозахисників, борців, котрі знову гинули мільйонами,
але ще раз довели: Г.с. – це єдина ідея і воля великих патріотів, що
зрідні Феніксам. Піднявшись до Неба загальнонародних ідеалів, вони буває
й падають, підстрелені ворожими зайдами, на Землю, однак саме в лоні
Матері-Вітчизни відроджуються; мов журавлі, повертаються з Ірію, щоб
далі творити життя.
Зробити б з усього того правдиві висновки і на межі ХХ-ХХІ століть!
Та знову історичний парадокс: ініціатори суверенного розвитку 80-90-х
рр. XXст. здійснили незаперечне великий подвиг: висунули привабливі
конструктивні ідеї. Та коли настала пора втілювати їх у життя, виявилися
не зовсім готовими, а то й зовсім не готовими до ролі будівничих. І не
тільки на рівні загальноукраїнських структур, а й коли зайшлося про
нового змісту концепції, структури та закони. На рівні широких верств
суспільства, коли ті концепції і закони настала потреба реалізувати.
Один з прикладів – принцип верховенства прав людини. Без реального
втілення цього принципу в життя говорити про Г.с. – це не що інше, як
лицемірити.
Право людини починається з колиски. Не всі люди від природи наділені
однаковими можливостями, але всі люди мають природне право рівних
можливостей для самореапізації.
Чи може дитина реалізувати своє право, розпочинаючи життєву дорогу в
бідній, безправній родині, а тим більше – полишена на саму себе навіть
батьками?
А водночас: чи можуть батьки сучасного села забезпечити дітям належну
освіту, а тим самим – відповідну їхнім здібностям кар’єру?
Чи можуть учителі за умов існуючого фінансування та технологічного й
матеріально-технічного забезпечення реалізувати своє покликання? Це ж –
і щодо діячів науки, культури, мистецтва? А всі вони – без прийнятих
належних законів?
Отже, без координованого вирішення всіх аспектів проблеми: людина і
суспільство.
І не лише в теоретичному плані. Не менш вагомо – в практичному. Адже ми
маємо Конституцію, масу правильних” постанов Рад усіх рівнів. Однак: хто
їх виконує?! Або: як могло статися в дійсно громадянському суспільстві,
щоб існувала 10 стаття Конституції (про статус української мови), а ми
керувалися Законом про мови в Українській РСР”, тобто в державі, якої не
існує?..
Виходить: ми маємо загалом привабливу форму – Конституцію, але чим (яким
змістом) її наповнили? І так само маємо ідею Храму – демократичної,
суверенної, соборної, правової держави, – але не маємо механізмів волі,
важелід для втілення ідеї в реальну конструкцію Храму?
“Мертві бджоли не гудуть”… Не поставлені на рівень технологій,
впроваджуваних у життя силою Законів, конструкції цілісної системи
всенародного організму ідеї лишаються романтичними міфрлогемами.
Громадянське суспільство не матеріалізується.
“Україна, якої ми не знайшли…” І авторові баламутної заяви, й пресі
потрібно хотіти і вміти шукати, до того ж – там, де певна сутність може
знаходитись: у Небі – Небо, на Землі – Землю, в Україні – Україну, що
означає: в серцях й інших, але обов’язково – і у власному Серці та
Слові, бо ж “коли ти похитнувсь у Слові – вважай, що похитнувся у собі”
(Б.Олійник).Слово в Законі повинне стати Ділом. А їх гарантами – всі
інституції і широких верств суспільства, і всіх гілок влади. А
Генеральним конструктором мислення та діяння мала б стати “четверта
влада” – ЗМІ. Чи можуть сприяти розвиткові Г.с. засоби масової
інформації, телебачення, котрі служать інтересам олігархів і навіть
мовою відгородилися від свого народу, порушуючи, до речі, не лише мораль
та етику, а й Конституцію?
Риторичне питання, коли зважити, що численні ЗМІ “не помітили” навіть
Дня Незалежності нашої держави…
Ти знаєш, що є Людина?! – питали Володимир Мономах, Григорій Сковорода,
Тарас Шевченко.
Чи знаємо, що Г.с. складається з людей, починається і вивершується в
Людях? Отже, тих, що органічно поєднують в собі права й обов’язки,
індивідуальне й національне, право й мораль.
Давши світові “Руську правду”, філософію Г.Сковороди, Конституцію
П.Орлика, “Книгу буття українського народу” М.Костомарова та
кирило-мифодіївців, “Кобзаря” Т.Шевченка, IV універсал УНР, – Україна
явила світові велику правду: ми були добре структурованим суспільством
ще за великого князя Аскольда; органічний синтез звичаєво-народного і
державного права засвідчили в “Руській правді”; Хмельниччина породила не
лише одну з перших в Європі національно-демократичних держав, а й
воістину народно-демократичну Конституцію; XIX ст. стало епохою
витворення народно-політичного руху за народовладдя, суверенітет,
гуманізм, свободу і демократію, забезпечені верховенством права,
совісті, честі та вольності кожної людини, соціальної верстви, нації,
мови, культури, долі, історичної місії кожного народу; XX ст. піднесло
громадсько-політичну філософію буття та синтез усього зазначеного –
українську національну ідею втілило в життя. Розстріляне Відродження
знов відродилося як можливі ідеал та перспектива.
Поставило невідворотно: Камо грядеші?!
А це означає, що Г.с. започатковується з колиски; його ядрами є сім’я,
рід, нація, держава; найповнішим, універсальним виразом – мова –
культура – філософія і політика українознавства як синтез самопізнання –
любові – і самотворення; структурним носієм Г.с. є народ, гарантом –
суверенна держава; мільйони об’єднаних рабів, імперії і колонії не є
суспільствами; джерелом Г.с. є національно-державницька ідея; ту ідею
потрібно розкривати й плекати, реалізувати через сім’ю, освіту, науку,
культуру, Конституційно-державницьку ідеологію, творцем і носієм якої
має бути інтелігенція.
Є своя логіка в тому, що одні й ті ж індивіди та сили відкидають в
Україні як національно-державницьку ідею, так і Г.с. І аналогічно: хто
не бачить чи не бажає позитивної перспективи України, той зайняв позицію
нігіліста і щодо українознавства. І не є вирішальним, відкидається воно
одверто чи лукаво: то підміняючись крає-, природо- чи етнознавством, то
– сумою предметів з окремих галузей знань, а то й футболом та мистецькою
попсою. У всі випадках переслідується мета: не дати сформуватися в
Україні ні ідейно-психологічній, ні структурно-суспільній єдності. Бо й
Г.с. – не сума елементів, як декому здається – регіонів чи автономних
соціальних осередків, – а органічна цілісність, об’єднана спільністю
історії, долі, інтересів, свідомості, історичної місії. То ж незалежно
від етнічного походження, мовних, фахових чи партійно-конфесійних
орієнтацій кожен має бути громадянином усієї України.
Люди без Батьківщини – це індивіди без ґрунту – без ідеалів, етики і
моралі, без високих принципів та усвідомлення єдності прав і обов’язків.
Такими легко маніпулювати, а вони легко погоджуються, що “буде ковбаса –
будемо й українцями та заговоримо українською мовою”. Ці не розуміють,
що самореалізуватися та досягти мети, щастя можна лише в середовищі
високого ідейно-культурного розвитку. В системі мудрих і добрих
однодумців, – а такою системою є тільки нація, що інтегрує та гармонізує
всіх громадян суспільства (народу). Нація, що усвідомлює свою і
самодостатність, і єдність із світом, сприяє поступальному розвитку і
своєї, і загальнолюдської цивілізації та культури. Нація, яку творять і
шанують усі і яка має чим ділитися й з іншими. І чим щедріше вона
обдаровує інших – тим багатша сама.
Аналіз переконує, що в становлення Г.с. на планеті Україна зробила
вагомий внесок.
Але цивілізація і культура в неспинному, нерідко надзвичайно складному,
суперечливому розвитку. Доказ – і Україна: в ній є реальні здобутки!
Однак не можемо не бачити: не просвітлена державницько-гуманістичною
ідеологією система влади нерідко не стільки мурує, скільки руйнує
фундамент українського Г.с. і в селі, і в місті; в середовищі і мас, й
інтелігенції. Причина – як внутрішнього, так і зовнішнього походження.
Тому Г.с. в сучасній Україні не може не відбивати епохальних традицій;
однак не може й копіювати їх.
І аналогічно: Україна не може не реагувати на глобалізаційні світові
процеси, – однак не може й копіювати чи сліпо приймати їх. Ми – або
активний суб’єкт історичного поступу, або лише об’єкт прикладання чужих
сил. Не люди, а мавпи.
Тисячоліття підтверджують: український етнос – харизматичнии;
пасіонарний; відповідними його природі є філософія і ментальність, мова
й культура.
Тож маємо творити не наслідувальне, не люмпенське, не
безвольно-глобалізоване, а самодостатнє, гідне поваги й наслідування
Г.с., спроможне, як те було віками, вливати і в свій організм, і у
вселюдську популяцію свіжу й здорову кров. Борімося – поборемо! Працюймо
на власну Долю, будьмо гідні визначеного Природою великого призначення!
Україна не тільки могла, а й має стати новою Елладою!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
