.

Українознавство та історія України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5299
Скачать документ

Реферат на тему:

Українознавство та історія України

1. Історія в українознавчо-філософській літературі

Українознавство як наука має за об’єкт дослідження Україну та світовий
терен українства. Класифікація тематики українознавчої літератури може
здійснюватись на основі різних критеріїв. Зокрема, вона може
класифікуватися на підставі тих предметів, теоретична система яких
утворює зміст поняття “Україна”, тобто сам теоретико-практичний об’єкт
українознавчого дослідження.

Предмети, на які пізнавально-практично розпадається зміст поняття
«Україна» як об’єкт дослідження, представляють, по суті , фундаментальні
засади буття українського народу. Маються на увазі, насамперед,
геолого-екологічне становище України у світі, мовно-інформаційна,
господарська (економічна) й станова (соціальна) системи,
пізнавально-дослідницька та навчально-освітня системи, звичаєвість
(мораль), філософія, творчість (тобто мистецтво) в різних галузях
діяльності, міфологічна структура світосприйняття, геополітичне й
демографічне становище, нагромаджений попередніми поколіннями
українського народу обсяг цінностей (давнина) та держава. Одночасно
зв’язок цих предметів утворює українську культуру, котра, власне, і
функціонує як основоположна, визначальна й характерна підстава
українського суспільства.

Притаманне змісту поняття “Україна” предметне розмаїття виражається і
фіксується системою природничих, гуманітарних і суспільних наук, що
внутрішньо диференціоновані на більш конкретні (спеціальні) науки із
своїми особливими предметами. Крім того, українознавча тематика
класифікується за способами літературного відтворення предметів (проза,
драма, поезія тощо), рівнями знання (міфопоетичне, теоретичне,
емпіричне, фундаментальне, прикладне), а також формами пізнання
(легальне, таємне, навчальне, копіювально-відтворююче і т.п.) на
підставі суб’єктної визначеності. Остання складається завдяки соціальній
диференціації українського суспільства на певні соціальні групи,
верстви, професійно-фахові, територіальні та інші спільноти. Суб’єктна
визначеність структури змісту українознавства допомагає в
науково-пізнавальному відношенні встановити, хто, як і навіщо досліджує
Україну як об’єкт і як предмет, тобто як ту або іншу її сторону як
об’єкта.

Причому ніколи не було і не існує в суспільстві ніякого іншого способу
вираження об’єкта дослідження, крім усномовної або письмової оповіді чи
переказу. Але нагадаємо: те вираження предмета, яке в Україні
називається оповіддю, переказом чи описом, мовами інших народів
називається інакше. Відомо, що греки усні й письмові оповіді називали й
називають словом “історія”. Дане слово було запозичене у греків
римлянами й іншими європейськими спільнотами. Нині і в українському
суспільстві слово “історія” стало, так би мовити, “рідним”, бо воно
широко застосовується у межах внутрішнього і міжнародного спілкування.
Проте при уважному аналізі виявляється, що тлумачення змісту грецького
слова в системі українського світорозуміння і пізнавально-інформаційної,
особливо наукової, діяльності занадто суперечливе.

Насамперед відзначимо, що іншомовне слово “історія” в сучасній
вітчизняній філософській та науковій літературі витлумачується у
відмінному від його ментального значення смислі. Так, якщо брати за
логіко-теоретичний еталон довідкову літературу, то, наприклад, у
“Філософському енциклопедичному словнику” (2002 р.) можна прочитати, що
історія – це наука про розвиток суспільства [16, 225]. Але, якщо це
твердження вірне, то слід визнати, що цим же визначенням неявно
виражається значна переміна в розумінні змісту грецького (і
римо-латинського) слова “історія”, що властиве публікаціям сучасних
українських авторів, порівняно із тлумаченнями історії дослідниками
минулих століть.

Наприклад, ще у ХVІІ ст., як бачимо із змісту “Лексикона латинського”
Єпіфанія Славинецького, українські автори витлумачували історію у
тісному зв’язку із словом hister, відповідником якого у вітчизняній мові
було слово “кощун”. Кощун, як відомо, – це оповідь, переказ про дійсні й
легендарні, звитяжні та інші важливі й героїчні діла предків. Тому й
histriones перекладалося як “кощунство”, а слово historіce, тобто
“історія”, тлумачилося як “дієпис” [3, 219], який за смислом дещо
відрізнявся від ,,логографії” (дієписання), “хронопису” (часопису) й
“літопису” (щорічного опису), котрі, у свою чергу, в ХVІІ ст.
перекладалися в Україні на латину як historia (історія). Історичною, у
цьому смислі, була подія, котра описувалася (оповідалася й
переказувалася), отже, була “дієписательною”, тобто “фактичною” – із
вказівкою на час і місце події.

Необхідно підкреслити, що в Україні погляд на історію як на предмет
навчання і вивчення, започатковується в 1-й половині ХVІІІ ст. у
Гетьманщині, точніше – в Чернігівському колегіумі. Це був на той час
значний культурно-освітній центр не тільки в Україні, але й в усьому
“близькому зарубіжжі” (для молдаван, росіян, білорусів, сербів тощо).
Причому історія викладалася в колегіумі переважно як складова курсу
риторики, в межах якого вона виконувала роль вчення про етичне вирішення
життєвих проблем та складання оповіді (“казання”) про них. Тобто історія
викладалася не як особлива наука, а як оповідь про вчинки людей, що
зберегли морально-повчальний зміст і гідні наслідування студентами
колегіуму.

Прямо на це вказує мотивація зробленого в 1716 р. першого в Україні
перекладу історії Риму Тіта Лівія, виконаного ректором Чернігівського
колегіуму А.Стаховським. Дослідник цього важливого для розуміння
тлумачення історії в Україні питання чернігівський вчений С.Мащенко
зазначає, що А.Стаховський, започатковуючи викладання історії в
навчально-освітній системі України, вбачав цінність праці Лівія в тому,
що її автор був великим патріотом своєї батьківщини. Саме патріотизм
римлянина А.Стаховський розцінив як повчальний зразок для
життєорієнтації чернігівських студентів, бо “твір буде вчити юнацтво
любові до своєї Батьківщини” [10, 142]. Під кінець ХVІІІ ст. викладання
історії як пов’язаної з красномовством морально-пізнавальної дисципліни
запроваджується в Києво-Могилянській академії, а далі – в
Переяславському, Харківському та інших колегіумах. Все це сприяло
поширенню вживання слова “історія” по всій Україні.

Проте переміни, що відбулися протягом ХVІІ – ХХ ст. в тлумаченні історії
у межах вітчизняної літератури, внесли в пізнавально-понятійний процес
значну логіко-смислову конфліктність. Перш за все, вона торкнулася
змісту наук, що вважаються інтерпретаторами “розвитку суспільства”.
Мовиться про соціальну і політичну філософію, філософію історії,
політичну економію, соціологію тощо. Наявність цих наук вимагає або
визнання, що саме вони, а не історія, є пізнавально-теоретичними
виразниками суспільного розвитку, або ж визнання історії як
“об’єктивності” й одночасно як такої окремої науки, що виключає інші
науки про суспільний розвиток. Причому, у випадку визнання дослідження
суспільного розвитку прерогативою “історії як науки”, треба розуміти
справу таким чином, що “позаісторичні” тлумачення розвитку суспільства
не слід вважати історією, тобто переказом про події, явища чи процеси,
котрі нібито не мають нічого спільного з описами розвитку.

Привертаючи увагу до суперечностей у вітчизняній літературі, викликаних
відступами від базового, тобто грекомовного (і латиномовного) визначення
історії, підкреслимо, що різні аспекти суті цих суперечностей все-таки
знайшли відображення в науковій думці України. Зокрема, їх констатує
енциклопедичний словник із соціальної філософії (1996 р.), виданий під
редакцією В.Андрущенка та М.Горлача. Він містить три різні трактування,
що зустрічаються в українознавчій літературі. Вони не тотожні за
змістом, через що вносять у тлумачення історії значний смисловий розлад.
Так, історія у цьому словнику трактується, по-перше, як довільний процес
розвитку в природі та суспільстві; по-друге, як реальний розвиток тільки
суспільства, його типів, окремих цивілізацій, етносів, країн, а також
форм, сфер, явищ та інших виявів життєдіяльності суспільства; по-третє,
вважається, що історія – це окрема наука, що досліджує минуле
суспільства [15, 184].

Викладене вище трактування історії, на наш погляд, більше ставить
питань, ніж допомагає їх вирішити. Зокрема, якщо історія – це довільний
розвиток в природі та суспільстві, то вона є не більше, ніж вислів, що
виражає об’єктивно дане життя організмів. Річ у тім, що в природі і
суспільстві розвиваються із якогось завитка (із насіння, зародку і т.д.)
при певних обставинах і умовах тільки організми. Розвиток через це був і
залишається предметом тільки біологічних досліджень. Все ж інше, тобто
всі неживі системи світу, не мають властивості розвиватися, хоча й
досліджуються спеціальними методами.

Проте, коли неживі (механічні, фізичні, інформаційні тощо) природні
перетворення ототожнюються із розвитком, тоді вони хибно сприймаються і
витлумачуються як аналогія органічним процесам. Тобто неорганічні зміни
помилково оголошуються розвитком, через що адекватне пізнання й
символіко-понятійне відтворення конкретних неживих процесів підміняється
свавільністю аналогії. Більше того, визнання історії як довільності,
притаманної природі й суспільству, потребує також визнання необхідності
свавілля в написанні та змісті оповідань про різноманітні події саме на
тій підставі, що всі перекази й описи, в тому числі й розповіді про
різноманітні переміни, згідно з вимогами вищевказаного визначення
історії, мають бути довільними.

Одночасно й трактовка історії як “реального процесу розвитку
суспільства”, про яку також мовиться у вищезгаданому словнику, хоча і
має місце в науці, філософії, загалом в українському суспільстві,
виявляється все-таки однобічною. Вона хибує саме через те, що не включає
в себе потребу прояснити реальність розвитку природи та явищ, видів і
т.п. цього розвитку. Адже “розвиток суспільства” передбачає тільки таке
пояснення суспільних перетворень, що якимсь чином альтернативне,
знову-таки, оповідям про природні перетворення.

До того ж, тлумачення історії як “реального процесу розвитку
суспільства” помилкове і через те, що абстрагується від довільності і
просторово-часової неоднозначності розвитку як властивості виключно
живих систем. Тому воно не враховує того, що в суспільствах, тобто в
системах взаємодій людей на ґрунті спільної культури, відбувається
виключно механічне нагромадження інформації (ентропія), в той час як в
розвитку організмів має місце синергетичне нагромадження інформації,
котре супроводжується непропорційністю її витрат. А коли історія
називається ще і наукою про минуле суспільства, то це означає, що вона
ототожнюється значною мірою із перевідкриттям та повторним сурогатним
використанням змертвілої інформації, перш за все, із археологією, котра
зайнята відшукуванням і трактуванням архаїки, тобто різноманітної
незмінної інформації, що утворює нагромадження внутрішньо не пов’язаної
різночасової і просторово роз’єднаної давнини.

Отже, і тоді, коли в сучасній українській літературі – науковій і
ненауковій – історію трактують як науку про розвиток суспільства, і
тоді, коли її вважають наукою про минуле суспільства, і тоді, коли
історію розуміють як довільний розвиток природи і суспільства, має місце
велетенський відступ від дійсного смислу і змісту грецького слова
“історія”, яке в українській мові синонімічне таким словам, як
“оповідь”, “переказ” тощо. Але це також означає, що вживане у
невластивому смислі слово “історія” не піддається раціональній
інтерпретації, бо воно нічого адекватно не пояснює. Вірно в цьому
аспекті висловлюється Т.Ящук, яка вважає, що історія не може визначатися
як якась предметно дана й об’єктивна величина. Будучи формою
самосвідомості, самопізнання і пам’яті, історія функціонує в суспільстві
тільки як “засіб, яким послуговуються для пригадування, розуміння,
реконструювання” [17, 9].

Вживання у неадекватному значенні при надзвичайно широкому діапазоні
суперечливих визначень поняття “історія” в сучасній
українознавчо-філософській літературі загалом ставить під сумнів
твердження про те, що історія – це ще й назва окремої науки або ж окрема
наука. Зокрема, в сучасному навчальному посібнику “Історична наука:
термінологічний і понятійний довідник” історія, по суті, розуміється як
деякий універсальний симбіоз антропологічних, етнологічних,
етнографічних, соціологічних та інших знань, а також як сума суджень, що
передбачають майбутнє.

Така наука ніби “починається з появи людей на Землі” (отже,
припускається, що був якийсь антропогенний “першоісторик”?) і, таким
чином, постає як “наука про процес розвитку людського суспільства” [5,
176]. Тому ця наука немовби має всеохоплюючий антропологічний та
соціокультурний зміст, бо “вивчає розвиток окремих держав і народів, а
також людства в цілому в усій його конкретності й різноманітності, яке
пізнається з метою розуміння його минулого, сучасного стану і перспектив
у майбутньому” [5, 176].

Зазначимо, що, скориставшись викладеним вище “історичним” розумінням
історії стосовно України, матимемо приблизно таке визначення: історія
України – це наука, яка починається із виникненням українців на Землі,
вивчає суспільство, державність і народ України в усій його конкретності
й різноманітності з метою розуміння його минулого і сучасного стану, а
також перспектив у майбутньому.

Зрозуміло, що така розповідь (історія) про Україну, витлумачена як
наука, котра має власний метод дослідження й понятійний апарат, не
можлива навіть в тому випадку, коли вона трактуватиметься як продукт
дослідження “ історичних джерел” [6, 32]. Адже в такому разі її потрібно
вважати лише наукою про дослідження й використання джерел, тобто як
архівістику, музейну справу, археографію тощо. Але варто зазначити, що
ці та інші науки конституюються специфічними предметами й методами, а
історія (переказування) не має ніяких інших методів, крім тих, що
властиві мовному спілкуванню, є в розпорядженні наук та мистецтв і
представлені в структурі викладу їхнього змісту.

Тим більше, навряд чи можна вважати оповідача, тобто історика, ще й
пророком чи суддею, який взявся оцінювати минуле. Якраз саме
неможливість існування історика-судді як науковця мав на увазі видатний
вчений і організатор науки в Україні середини ХІХ ст. М.Пирогов. Він
відзначав, що історія є сукупністю розрізнених оповідей, де висловлені
поодинокі міркування про те, що “колись існував інший світ, у якому люди
мислили й чинили не так, як були зобов’язані, вони жили тут, щоб жити.
Пили, їли, ходили в лазні, ніжились, бились і гуляли” [11, 63].
Тематично різноманітні оповіді лише засвідчують, що серед людей були
герої, знамениті громадяни, вчені, прихильники наук і мистецтв. Проте
більшість людей все-таки проводили своє життя в мороці незнання й
невідомості. Вони не знали й не могли знати іншого життя, крім того,
яким жили, а про минуле знали з усних і письмових уривчатих переказів і
легенд, які доходили до них від предків. Так само, тобто уривками
переказів, передають знання про своє життя-буття наші сучасники своїм
безпосереднім наступникам.

Історія України в цьому смислі менше всього схожа на привабливу
правдоподібну легенду про “генезис і закономірності становлення та
розвиток українського народу, його боротьбу за національно-державну
незалежність та пов’язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії і
т.д.” [7, 13]. І, звичайно, вона не може підміняти, наприклад,
соціально-філософську складову українознавства. Тобто не може
претендувати (загалом такі претенденти існують) на опис “процесу
розвитку” всього українського суспільства “в цілому” та аналізувати
притаманну йому “всю сукупність явищ суспільного життя, всі його боки
(економіку, політику, культуру, побут тощо) і їх взаємозв’язки і
взаємообумовленість” [8, 20].

У даній статті, очевидно, не доцільно продовжувати демонстрацію
визначень історії “взагалі” та історії України зокрема. По суті, в них
будуть лише деталі, що уточнюватимуть вищевикладені суперечливі
визначення. Крім цього, вони не тільки вносять у науку й суспільство
змістовно-смислову плутанину, але й створюють умови для міфологізації
історії. Причому на небезпеку міфологізації історії в Україні і за
рубежем останнім часом звернули увагу філософські постмодерністи,
зокрема Ж.Дерріда пише: “…те, що зветься історією, в чистому вигляді є
переказом розповіді, внутрішньою оповідною стороною оповіді. Але тільки
не самою оповіддю” [1, 670].

Отже, з цієї точки зору, виходить, що історія не тотожна тексту оповіді.
Вона ніби перебуває за межами оповіді як індивідуалізована інтерпретація
певного словесного матеріалу. Через це історія не є ні документальною
даністю, ні виразом предметно даної “давнини”, бо є, по суті, довільною
авторською вигадкою, навіяною текстом оповіді та його стильовими
особливостями. Історія в цьому сенсі є вимисел або домисел автора і
читача тексту, що здійснюється окремо від тексту і не присутній у ньому.
Постмодерністичне розуміння історії виявляється досить близьким до
твердження К.Поппера, згідно з яким, історія – це опис фактів “без мети”
і “без кінця”. Саме через це історія не може претендувати на статус
методично визначеної науки. Можливі тільки оповідні, тобто “історичні
інтерпретації, жодна з яких не є остаточною, і кожне покоління має право
на створення власних інтерпретацій” [13, 291].

Але розмаїття розповідей про одні й ті ж події, котрі досить очевидні в
українському суспільстві якраз у той момент, коли починається розмова
про “історію України”, засвідчує, що історія – це сукупність
інтерпретацій подій та явищ природи і суспільства, які не об’єднані ні
спільною методикою, ні загальною філософською методологією. Через це,
вважаємо, варто погодитися з думкою О.Пріцака про те, що історія –
результат дослідницької діяльності вченого-гуманіста, “що об’єктивно
вивчає історію суспільства на базі свого світогляду та встановлених
методів історичного дослідження”. Причому історія виражає “візію
минулого”, що коректується завдяки змінам досвіду вченого. “Кожен
великий історик є еклектик, тобто вибирає для кожної часткової сфери
дослідження методи пізнання, які до тої цілі найкраще надодаються. Але
він, звичайно, намагається зберегти монізм у загальному синтезі” [12,
ХL].

Отже, слід визнати, що “історій України” багато, але українознавче
розуміння України як об’єкта наукового дослідження не розчленовується на
купу суперечливих “історичних” версій.

2. Історія України як емпіричне українознавство

Сумнівність інтерпретацій історії України як особливої науки зовсім не
заперечує ні того, що історія України є навчальним предметом, ні того,
що історію України представляє сукупність переказів і оповідей
(документів, свідчень, наукових і художніх узагальнень, тлумачення
традицій, архаїки, поточних подій тощо) про різні аспекти українського
буття. Одночасно ці перекази й оповіді вивчаються, стають базою для
нових переказів і узагальнень, постають предметами окремих спеціальних
наук. Вчені часто користуються несумісними дослідницькими методиками,
основна частина яких нерідко запозичається з природознавства
(математико-статистичні розрахунки, фізичний або хімічний аналіз
архаїчних речей і т.п.).

Особливо це стосується наук про надра, ландшафт, екологію, а також
антропології, археології, археографії, етнології, демографії,
соціологічних, економічних, політичних та інших досліджень, котрі разом
з усними переказами та поетико-міфологічною літературою, власне, й
утворюють історію України, яка, безумовно, відрізняється від навчальних
книжок і монографій під назвою “Історія України”.

Підручники й монографії характерні відбором відповідного матеріалу,
розраховані на навчання конкретної верстви осіб під певним кутом зору на
Україну або ж систематизацію інформації в межах світорозуміння її
конкретним істориком. Проте різнопредметні оповіді про Україну, тобто її
історія, ніколи не підпорядкуються вимогам якоїсь раз визначеної точки
зору або одному методу. Як підкреслює П.Кононенко, для суспільства й
освіти це означає: “Де немає специфічного (суверенного) предмета
дослідження, там немає і науки” [9, 8]. Історія України в цьому
розумінні складається завдяки дослідженням різних аспектів українського
терену. Навчально-монографічна “Історія України” укладається, отримуючи
певну офіційну санкцію, бо створюється для реалізації строго визначеної
мети – освоєння людьми (школярами, студентами тощо) деякої суми знань
про події, котрі збереглися у творах української історії.

Це означає, що ні історія України як сукупність оповідей про
часо-простір подій, що конституюють український терен, ні історія
України як навчально-освітня дисципліна не можуть претендувати на
дослідження України як ідеї, образу, котрий “може бути і пізнаний, і
усвідомлений лише як цілість, а отже – при комплексному (системному)
підході”. Дослідження такого напрямку розпочинається, по суті, з кінця
ХІХ ст. (М.Драгоманов, М.Грушевський, С.Єфремов та ін.), коли на основі
осягання розмаїття тем історії України всебічно обґрунтовується
етнокультурна цілісність й окремішність української нації. Практичне ж
українознавство виявило себе політичним рухом за державну самостійність,
який потребував національно орієнтованої, системної світоглядної науки
про Україну, функцію якої і стало виконувати українознавство.

Причому українознавство в 1-й половині ХХ ст. поширюється в українському
суспільстві переважно теоретико-пізнавально, скоріше навіть як
науково-дослідна й навчально-освітня програма, що ґрунтувалася на
усвідомленні історії України, особливостей українців як самодостатньої
нації та її світового статусу. Але соціально-інституційно
українознавство почало реалізовуватися як наука про цілісність України й
українського геокультурного терену тільки з 90-х років ХХ ст., коли при
Київському національному університеті імені Тараса Шевченка було
створено під проводом П.Кононенка Інститут українознавства, що переріс у
сучасний НДІ українознавства МОН України. Соціально-практична реалізація
українознавства почала розгортатися в навчально-освітній системі
України, набуваючи суспільного визнання як “теоретико-методологічна
основа не лише всіх напрямків науки: гуманітарних,
суспільно-економічних, природничо-технічних, а й освіти, культури,
державного управління” [9, 22].

Українознавство в системі національної пізнавально-інформаційної
діяльності та української культури в цілому, таким чином, не зводиться
до історії України, але і не відділяється від неї. Будучи сукупністю
різнотемних наукових і ненаукових знань, що накопичуються й поширюються
в Україні на основі різноманітних способів дослідження окремих її
сторін, а також внаслідок теоретичного розчленування цих знань на більш
конкретні предмети, що досліджуються на основі спеціалізованих методик,
історія України нагромаджує величезний безладний інформаційний матеріал.
Але, враховуючи часо-просторову тривалість і автохтонність буття
українського народу, оповіді й перекази (історія) про його життя
переосмислюються, логіко-теоретично впорядковуються, систематизуються,
завдяки чому, власне, й постає українознавство. Воно формує та уточнює,
враховуючи зміни у знаннях, зміст образу, ідеї “Україна”.

Взаємодії між українознавством та історією України через це можна
характеризувати як такі, що здійснюються в межах національної
пізнавально-дослідницької системи за принципами логіко-структурних
відношень: “ідея – поняття”, “єдине – чисельне”, “моністичне –
плюралістичне”, “мікрокосм – макрокосм” тощо. Українознавство в них
представляє сторону ідеї, єдиного, моністичного і мікрокосмічного, а
історія України – сторону понять, образів, чисельного, плюралістичного і
макрокосмічного.

Тобто українознавство теоретико-методологічно формулює та інтерпретує
Україну як ідею чи як цілісний образ, що постає об’єктом пізнання. Воно
виражає його структуру, суть, властивості та закони взаємозв’язку частин
і елементів, створює раціональну світоглядно-філософську
символіко-категоріальну схему інтерпретації та використання історії в
українському суспільстві, в тому числі й у сфері державної політики.
Українознавство функціонує ще і як філософський критерій розрізнення
подій та явищ українського походження від запозичених у зарубіжжі
культуротворчих феноменів, а також від різних антиукраїнських вчинків і
тенденцій, що можуть мати місце в Україні і за кордоном. Внаслідок
цього, українознавство постає також і як філософське вчення про
національний інтерес, а це слугує теоретичною базою розробки політичної
стратегії державного управління і соціокультурного відтворення
українського суспільства системою освіти.

Історія України в цьому смислі існує як фактологічна, “емпірична” база
українознавства або ж як “емпіричне” українознавство. Зосереджуючи увагу
на окремих аспектах українського буття як предметах дослідження, історія
України не створювала і не створює теоретично цілісний, системний образ
України. Тривалий час цей образ, або ідея України, існував у творах
українських істориків інтуїтивно, без теоретико-філософської рефлексії.
Свідчення цьому – підручники “Історії України”, навколо яких точиться
схоластична суперечка з приводу того, що треба “включити” в історію або
“виключити” з неї.

З формуванням і розвитком українознавства як науки очевидно, що
пріоритет потрібно надавати саме йому, бо воно являє собою
концентрований вираз творчо-оптимістичного змісту української ідеї, що
виступає методологією самопізнання й самовідтворення українського
суспільства, філософсько-практичною базою самостійної політики
української держави.

Зумовлюється це тим, що українознавство не апелює до історії як до
остаточного аргументу, а на основі історії робить власні висновки,
отримуючи нове знання, і тим самим відкриває нові можливості для
діяльності, які “не випливають” із минулого й сучасного, а мають
еврістично-практичну, творчо-новаторську суспільну цінність. Така
здатність визначається системністю й синтетичністю українознавства,
котре, хоча й спирається на історію, але створює знання, не властиве
жодному елементу історичних знань і на базі якого функціонує вся його
система.

3. Метод українознавства

Мовлячи про те, що українознавство створює таке знання, яке не властиве
у певному смислі жодному елементу історичних знань, маємо на увазі те,
що йому притаманний власний теоретико-пізнавальний метод, сформований
упродовж його науково-філософського становлення. Особливість цього
методу в цілому пов’язана із раціональною чи інтуїтивною інтерпретацією
відмінностей, існуючих між механіко-динамічними, і тим самим
еквівалентно урівноваженими та дисипативними, отже, внутрішньо
неурівноваженими, нееквівалентними системами.

Зазначимо, що динамічні системи були описані в Європі ще середньовічними
схоластами на основі аналізу й тлумачення співвідношень “частина –
ціле”. Зокрема, у полі зору схоластики, а далі й механіко-математичного
тлумачення світу й суспільства, опинилися три варіанти інтерпретацій
взаємодії цілого (системи) і частин. По-перше, система (ціле) уявлялася
як єдність притаманних їй частин, через що її зміст вважався тотожним
змісту сукупності частин. По-друге, вважалося, що частина – змістовно
більш значуща за ціле, а їхнє співвідношення подібне до співвідношення
держави, церкви і суспільства, тобто вважалося, що держава має більшу
значущість, ніж все суспільство, а церква важливіша, ніж суспільство і
держава разом узяті. По-третє, твердилося, що ціле (система) змістовно
завжди дещо інше й більше за сукупність змісту частин. Зумовлене це тим,
що система існує на основі цієї сукупності, подібно до того, як існує
органічна неподільність. Так, живий організм складається із
взаємозв’язку органів, але сам організм являє собою якісно інший зміст,
котрий не тотожний змісту сукупності зв’язків власних частин, бо існує
тільки як загальний ефект цього зв’язку.

Будучи об’єктом українознавчого пізнання, як вказувалося вище, Україна
теоретично розчленовується на основоположні (фундаментальні) частини,
котрі стають предметами досліджень певних напрямків конкретних наук та
опертих на них видів діяльності. Далі ці частини також розчленовуються
на більш прості елементи, що досліджуються досить широким колом
спеціалізованих наук. Але розмова про це неявно містить думку, згідно з
якою ці частини й елементи України в пізнавально-дослідницькому плані не
тільки не сумісні змістовно, але, як предмети знання, не можуть бути
сумісними через те, що створюються на основі неспівпадаючих пізнавальних
методів і методик. Так, історія (оповідь) геології України постає лише
тоді, коли використовуються методики дослідження надр землі: буріння,
радіозондування, створення геокарти корисних копалин тощо. Зрозуміло, що
така історія України буде однобічною і змістовно-методично суперечитиме
оповіді про екологію України, а вже історія української державності,
наприклад, не буде стикуватися ні з цими історіями, ні з історією,
скажімо, економіки чи історією української мови.

Тобто в царині спеціальних наук, котрі разом із позанауковими фантазіями
та знаннями створюють історію України, багато міжпредметних
невідповідностей, що доповнюються несумісністю багатьох методів
дослідження. Так, в археології та археографії використовуються методи
хімічного і спектрального аналізів, котрі не мають застосування,
наприклад, в соціології, історії економіки, демографії тощо. Але значну
роль в останніх відіграє математика (статистика) й компаративістика.

Саме тому, що історія України предметно й методично суперечлива, бо
внутрішньо диференціонована в пізнавально-предметному та
інтерпретаційно-методичному аспектах, серед українських учених з 2-ї
половини ХІХ ст. виникла потреба синтезувати знання і на цій основі
науково-дослідними засобами створити цілісний образ України,
сформулювати українську ідею. Значну роботу в даному дослідницькому
напрямку провели: М.Драгоманов, М.Грушевський, Д.Багалій, С.Єфремов та
інші науковці та громадсько-політичні діячі, котрі на основі знання
(історії) України виробляли новий погляд і нову
філософсько-методологічну науку, яка й набула назву українознавство.

Практична потреба в українознавстві на початку ХХ ст. посилювалася, як
відмічалося раніше, політичними питаннями, котрі прагнув вирішити
національно-демократичний антиколоніальний рух (М.Міхновський та ін.).
Цей рух, хоча й мав суперечності, але ставив за мету звільнити Україну
від колоніального статусу, утвердити самостійність України як цілісної
держави, котра б забезпечила незалежність українців як суверенної нації.

Особливо зросла політична потреба в українознавстві з набуттям Україною
протягом 1917 – 1920 рр. державної незалежності, котра була втрачена, як
відомо, внаслідок завойовницького втручання в українське життя
більшовицько-комуністичної влади, яка встановилася в Росії у 1917 р.
Разом з тим, посилений українознавчими студіями досвід національної
державності 1917 – 1920 рр. заклав в українському суспільстві засади
цілісного розуміння України. Це проявилося в обґрунтуванні
україноцентризму (С.Єфремов, Д.Багалій, М.Грушевський, В.Винниченко,
Д.Донцов, В.Липинський тощо) як базового філософсько-світоглядного
принципу пізнання України в єдності її внутрішнього субстанціонального
змісту та міжнародних взаємодій.

Загалом же в теоретико-пізнавальному, насамперед в суто науковому і
навчально-освітньому планах, українознавство конституювалося переважно
до 30-х років ХХ ст. Українські вчені, писав С.Єфремов на початку 20-х
років минулого століття, повинні дбати про українознавство як науку про
свою Батьківщину. Він підкреслював, що десятиліттями “університети в
Україні просто гребували наукою про рідний край, ставлячи ту саму місію,
якій все слугувало в централізованій Росії” [4, 4]. Реалізуючи потреби
науково-освітнього й політико-теоретичного становлення українознавства,
С.Єфремов відносно невеликою роботою “Українознавство”, по суті, створив
першу програму як українознавчих досліджень, так і усталення
українознавства як навчального предмета в системі освіти України.

Хоча цей проект не реалізувався через репресивну політику
радянсько-більшовицької влади, котра проводилася в Україні з кінця 20-х
років ХХ ст., спробу забезпечити його реалізацію у науково-дослідному
плані зробили через півстоліття українські науковці за рубежем. Мається
на увазі широковідома тепер в Україні “Енциклопедія українознавства” за
редакцією В.Кубійовича і З.Кузелі. Крім значної інформативності,
важливість цієї праці для розв’язання питань становлення українознавства
як сучасної науки, на наш погляд, полягає ще й у тому, що вона являє
собою, можна сказати, своєрідний заклик визначитися із суттю
науково-дослідного методу українознавства.

Так, “Енциклопедія українознавства” систематизувала значний обсяг
історії України, виявивши і зафіксувавши одночасно різнобічність
використаних у ній понять. Але ця праця також показала, що історичний
(оповідний) рівень українознавства матиме раціональну осмисленість тоді,
коли стане зрозумілим метод українознавства. Адже якраз цей метод має
забезпечити логіко-методологічне й світоглядно-філософське поєднання
різнопредметного змісту історії як сукупності оповідей, завдяки чому й
постає якісно інше, властиве тільки українознавству, нове знання
України. Основною особливістю такого знання є те, що
світоглядно-методологічно воно орієнтоване, передусім, не на
“пригадування про старовину” та її імітацію (підробку під старовину), а,
головним чином, – на сучасність і прийдешність України. Причому
прийдешність невіддільна від сучасності так само, як невіддільна від
останньої присутня в ній українська давнина.

Отже, метод українознавства специфічний саме тим, що, мовлячи словами
Г.Сковороди, “заключает в себе купно древности и новости” [14, 298].
Тому цим методом став концентризм, тобто такий спосіб дослідження
історії України, який розглядає фундаментальні підстави й притаманні їм
частини не як теоретично відособлені предмети, а як дослідницькі
концентри, що пов’язані логіко-смисловими пластичними зв’язками. Завдяки
цьому теоретично конституюється основний зміст ідеї, ім’я якої –
“Україна”. Причому концентризм, на наш погляд, потрібно відділяти від
методу викладу створених на основі концентризму знань. Річ у тім, що
будь-який, навіть найфантастичніший, виклад спирається в основному на
одну й ту саму структуру логіки мовних форм, хоча з певними стильовими
особливостями висловлювання. Концентризм же стосується не питань логіки
форм викладу, а дослідження сукупності тих даних (оповідей, переказів),
що утворюють історію України.

Це означає, що визначальна значущість в концентризмі належить не
предмету й методам дослідження, а самому досліднику (групі дослідників).
Фізично дослідники можуть бути розділені просторово-територіально і
навіть розмежовані хронологічно. Проте, незалежно від того, чи це
вивчається геолого-екологічна система України, чи хронологія та зміст
державно-політичних подій, чи навчально-освітня система і т.д., центром
дослідження, його інваріантом і “точкою відліку” завжди є сам дослідник
чи дослідники.

Саме від них, як учив Г.Сковорода, вибудовується горизонт розуміння того
чи іншого предмета і коло знань про нього. Це означає, що роз’єднана на
різні науки й позанаукові оповіді (концентри знань) історія України
з’єднується суб’єктно. Тобто вона в суспільстві функціонує як
національна система взаємної залежності дослідників та ерудитів, які в
межах пізнавально-інформаційної діяльності доповнюють одне одного
здібностями та результатами їх реалізації. Концентризм постає як метод
дослідження й систематизації цієї залежності і взаємодоповнення
концентрів знань, представлених суспільними зв’язками суб’єктів пізнання
різних сторін українського буття, їхньою належністю до спільної
національної культури.

Одночасно це означає, що концентри знань – не стала, а досить динамічна
і творча величина, що змушує українознавство долати прояви
догматико-міфологічної усталеності, брати до відома методичну
нетотожність концентрів як довготривалих різнопредметних дослідницьких
програм, а також те, що одні програми можуть втрачати актуальність, інші
– не поповнюватися новою інформацією, треті – проявляти бурхливу
активність, четверті – тільки утворюються і т.д. Отже, концентризм – це
аналіз мозаїки досліджень та різних переказів, який дозволяє ставити й
розв’язувати проблеми сучасного українського буття, де історія, як сума
й суміш адекватно й хибно описаної та присутньої тепер давнини,
функціонує як база суспільної творчості і руйнації.

Зауважимо, що сучасне вчення про концентризм є продовженням
філософсько-методологічних тенденцій української історії минулих
століть. Принаймні вже у ХVІІ ст. Л.Баранович структурував хаотичний,
“перемішаний” зміст суспільних відносин на підставі “ангелів”
(концептів-центрів), навколо яких теоретично групував те чи інше коло
родів буття. Кожен рід мислився у зв’язку з цим як такий, що має спільне
начало для співродичів, а не для людей іншого роду.

Така пізнавальна інтерпретація дійсності збереглася в українознавчій
думці і в наступному ХVІІІ ст., про що яскраво свідчить творчість
Г.Сковороди. Він продовжував інтерпретувати дійсність як єдність
“слова-плоті”, між якими завжди є “посередник”, і підкреслював, що ім’я
будь-якої реальності – в її єстві, а єство приховане в імені. Разом з
тим кожна “натура” завжди “имеет свой центр, или среднюю главнейшую
точку, а околичности своей нигде” [14, 328]. Що ж стосується
пізнавально-дослідницької роботи, то Г.Сковорода вчив: “Всех наук семена
внутрь человека сокрываются, тут их источник утаен”, а ним є сама людина
як “безвиновное начало, безначальная вина, в коей и от коей все, а она
сама от самой себе и всегда с собою есть и будет” [14, 365].

Політико-теоретично концентризм у 2-й половині ХІХ ст. (і це необхідно
особливо підкреслити) був представлений ученням про поступ, під яким
розумілася не російська “постепенность”, а можливість “йти”, “ступати”
туди, куди вимагають обставини й умови соціокультурного буття. Тому
поступ в українознавстві виступив як інтерпретація суспільних
перетворень, котрі є наслідком нееквівалентних, непропорційних взаємодії
“центрів”. Такими центрами М.Драгоманов, наприклад, вважав різносильні
уряди, влади держав, зосереджені, як відомо, в столицях держав. Про те,
що поступ розпочинається, як правило, в одному якомусь місці і
поширюється в усьому суспільстві, і про те, що поступ у суспільному
смислі започатковує окрема творча особистість, вчили І.Франко, С.Русова
та інші українські мислителі.

Вчення про поступ в українознавстві, таким чином, не є альтернативним
концентризму. Мова йде загалом про різні наголоси в тлумаченні одного і
того ж методу дослідження історії України і в користуванні ним у науці
та в сфері практичної політики.

4. Українознавство як єдність теорії та історії України

Урахування відмінності концентризму як методу українознавчого
дослідження від численних методик, на підставі яких створюється маса
оповідей про різні аспекти змісту України як ідеї, вимагає визнання
українознавства такою наукою, що поєднує теорію та історію України.
Українознавство науково-теоретично, емпірично й теоретико-філософськи
виражає існування українського народу (нації), який репрезентує один з
багатьох присутніх у світі родів націокультурного буття людей. Адже роди
– це народи, тобто люди, що об’єднані спільністю національно-культурного
буття. Причому всі народи функціонують як множина субстанцій, зв’язок
яких і конституює світ людей.

Суспільний статус українознавства, отже, буттєво ґрунтується на двох
взаємопов’язаних видах досліджень. По-перше, це філософсько-теоретичні
дослідження, що безпосередньо спираються на концентризм і синтезують
змістовне розмаїття оповідей (історій) про Україну, створених внаслідок
спеціальних предметних досліджень. По-друге, це емпірико-практичні
науки, що утворюють масив оповідей, не ставлячи при цьому за мету
формування теорії українського буття. Структурна диференціація
українознавства як цілісної науки на теоретичну й спеціально-наукову
сторони та зв’язки між ними змістовно вибудовується в межах
пізнавально-світобудівничої єдності, що спирається на принцип
взаємовідношення мікрокосму й макрокосму.

Мікрокосм, як відомо, – це концентроване, але окремо взяте пізнавальне
зосередження властивостей змісту макрокосму. Стосовно науки це означає,
що її мікрокосм утворюють теоретичні знання, отримані внаслідок вивчення
й аналізу різнопредметних знань, набутих сукупністю спеціальних
досліджень окремих аспектів спільного для них об’єкта. Сукупність
спеціальних досліджень і знань утворює макрокосм тієї чи іншої науки.
Мікрокосм українознавства в цьому смислі має бути представлений теорією,
котра логічно поєднує результати різноманітних досліджень України як
спільного для спеціальних українознавчих наук об’єкта пізнання.
Одночасно наслідки таких досліджень складають весь макрокосм знання, або
історію, України.

Отже, в контексті змісту принципу взаємодії мікрокосму й макрокосму
українознавство являє таку науку, що поєднує в собі теорію та історію
буття українців. Історія в даному разі представляє всю безладну
сукупність оповідей і переказів про окремі сторони українського буття.
Теорія ж має представляти логічно упорядкований поняттєвий апарат
українознавства, що виражає архетипну схему українського буття.
Складовою цієї схеми є зв’язок понять, що визначають засади, постійні та
перемінні чинники його функціонування.

Але потрібно зауважити, що нині теоретичний аспект українознавства лише
почав складатися, в той час як його історичний аспект представлений
значно ширше. Такий висновок можна зробити не лише на основі аналізу
українознавчої літератури, в якій теоретичні питання українського буття
представлені обмежено, але й на основі підстав, за допомогою яких у
світовій науці окреслюється специфіка теорії. Згідно цих критеріїв,
теорія розуміється як логічно несуперечливий зв’язок понять і принципів,
котрі виробляють як суму однобічних, так і цілісних систем світоустрою.
Крім того, теорія створює також і схеми поведінки людей згідно із
змістом тієї чи іншої засвоєної системи світу. Тому суть теорії
проявляється в тих настановах і правилах, що вказують людям предмети для
їхньої пізнавально-перетворюючої діяльності, хоча тільки в межах того
світу, що визначений горизонтом їхніх знань та масштабом діяльності.
Українознавча ж теорія забезпечує пізнавально-діяльний рух людей від
відомого до невідомого з метою осягнути й освоїти відкриття всього того,
що до певного часу було невідомим в українському світі. Завдяки цьому
теоретичне українознавство повинно формувати принципи й процедури як
умови використання різноманітних методик дослідження, освоєння і
привласнення предметів, присутніх у національно обумовленому світі.
Українознавча теорія при цьому набуває необхідного
філософсько-методологічного змісту і характеру.

Разом з тим спроможність українознавства бути світоглядно-філософською
теорією пізнання буття України у світі, методологією відкриття, освоєння
і привласнення чогось раніше небувалого й невідомого не передбачає
нігілістичну ревізію і відкидання так званого “старого”. Дану обставину
потрібно спеціально підкреслити, тому що й сьогодні ставлення до
“старого” виражається в його безпідставному (“революційному”)
запереченні, особливо коли пишуть: ”Старі традиції, стереотипи тягнуть
суспільство назад, заважають просуванню прогресивних реформ” [2, 148].

Українознавча теорія не налаштована настільки негативістськи, щоб
твердити, ніби “старовина” заважає українському суспільству. Крім того,
пізнання й використання нового не означає перегляд світоглядного й
суспільного статусу старого. Давнина, якою б вона доброю чи злостивою,
красивою чи потворною не була у сприйнятті сучасників, – це все те, що
як закон визначає появу й існування подій, утворюючих сучасність. Отже,
давнина зберігає для сучасників їхнє становище тимчасовості, визначаючи
всю систему їх життєдіяльності навіть у тому випадку, коли “старовини”
хочуть позбутися. Через неможливість уникнення зустрічі з давниною,
таким чином, не слід вважати, що “старовина” – це знак занедбаності й
пригнобленості, очікуючих “відродження”.

Давнина життєво активна, бо її утворює все те, що визначає омовлені
(“оречені”) роди й види існувань. Усталений їхньою єдністю світ для
людей не буває більшим за систему сучасного функціонування відомих їм
народів. Тому в межах розуміння світу як національно омовленої
реальності та при адекватному ставленні до неї завжди був і залишається
той факт, що “старе” ніколи не “тягне назад”. Давнина – це, по суті,
будь-який описаний і відомий, отже, історичний, незмінний факт. Він
присутній у сучасній ситуації і як певний набір речей та звичок
життєдіяльності людей, і як деяке, вироблене предками, предметно
різноманітне знання України.

Та коли в суспільстві складається ситуація, в якій українці належним
чином не знають своєї сучасності і, отже, дезорієнтовані в ній,
український загал разом із своїми провідниками обмежується звертанням до
давнини, хибно вбачаючи в ній позачасовий універсальний еталон і схему
життєбудівництва. Суспільна функція давнини (“історії”) в такому випадку
полягає в тому, щоб певним чином компенсувати незнання, що поширилося в
національному масштабі. Звертання і засвоєння оповідей про давнину в
такій ситуації допомагає сучасникам приховувати власне невігластво,
схоластично заповнюючи порожнечу незнання різноманітною балаканиною про
те відбуле, уривки якого стали їм відомими тепер. Внаслідок цього
перевагу може здобути ілюзорне “відродження начал”, хоча давно відомо,
що навіть “тисяча нових храмів не гарантує й на сантиметр наближення
людини до Бога” [2, 381].

Теоретичне українознавство має бути особливим ще й тому, що властивий
йому понятійний апарат повинен створювати адекватну модель українського
світу. Проте це не означає, що українознавча модель національного образу
світу має бути ідеологічно-філодоксичним продуктом, тобто фантазією,
вигаданою виключно для того, щоб маніпулятивно сформувати “для
електорату” або “привабливу дійсність”, або “ганебну дійсність”.

Теоретичне українознавство адекватно формує скоріше драматичну модель
українського світу, структура якого включає в себе всю соціокультурну
антитетику. Отже, українознавче розуміння України – не
апологетико-ідеологічне, а науково-філософське. Саме завдяки цьому
теоретичне українознавство постає також і як спосіб організації тих
оповідей, що, забезпечуючи адекватну інтерпретацію українського
суспільства, сприяють формуванню змісту ідеї як віртуального об’єкта під
назвою “Україна”. Будучи теоретичним образом історії, українознавство
має функціонувати як вивірена методологія всебічного пізнання
української нації. Це означає, що не історія України, а українознавча
методологія допомагає сформувати й реалізувати науково обґрунтовану
державно-політичну стратегію. Визначення цієї стратегії не випливає з
урахування суперництва ідеологічних картин українського майбутнього,
пропаганда яких періодично загострюється в Україні від виборів до
виборів влади. Такі картини специфічні тим, що за їхньою допомогою дехто
намагається прикривати своєкорисні вузькопартійні інтереси “вождів” та
їх оточення. Дійсна ж теоретично обґрунтована стратегія ґрунтується на
врахуванні всієї сукупності розбіжностей, що проявляється між інтересами
конкуруючих соціальних груп, які сповідують притаманні їм ідеології.
Критерієм правдивості стратегії постає в такому разі сама Україна, котра
розуміється і як зміст теоретичної ідеї, і як зміст історії України, що
утворюють мікрокосм і макрокосм наукового українознавства.

Література:

Деррида Жак. О почтовой открытке. От Сократа до Фрейда и не только. –
Минск: Современный литератор, 1999.

Л.Губернський, В.Андрущенко, М.Михальченко. Культура, ідеологія,
особистість. – К.: Знання, 2002.

Єпифаній Славинецький. Лексикон латинський. – К.: Наукова думка, 1973.

Єфремов Сергій. Українознавство. – К., 1920.

Історична наука: терміни і поняття. – К.: Вища школа, 2002.

Історичне джерелознавство. – К.: Либідь, 2002.

Історія України. – К.: Анид, 2002.

Колич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до
ХХІ століття. – Харків: Одісей, 2004.

Кононенко П.П. Українознавство. – К.: Либідь, 1996.

Мащенко Станіслав. Українські мислителі ХVІІ – ХУІІІ століть на
Чернігово-Сіверщині. – Чернігів: Чернігівські обереги, 2003.

Пирогов Н.И. Избранные педагогические сочинения. – М., АПН РСФСР, 1953.

Пріцак Омелян. Історіософія Михайла Грушевського. // Михайло
Грушевський. Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1991. – Т. 1.

Поппер Карл. Відкрите суспільство і його вороги. – К.: Основа, 1996. –
Т. 1.

Сковорода Григорій. Повн. зібр. тв. – К.: Наукова думка, 1973. – Т. 1.

Соціологія. Короткий енциклопедичний словник. – К.:Либідь, 1996.

Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002.

Ящук Т.І. Філософія історії. – К.: Либідь, 2004.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019