.

Українознавство (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2137
Скачать документ

Реферат на тему:

Українознавство

Давно вже й дуже прикро дається взнаки велика потреба в покажчику для
української, мовляти б, самоосвіти. З кожним бо роком і множиться
література з українознавства і на книгарський ринок викидаються все нові
та нові видання, в яких не завжди може ладу дійти звичайний читальник.
Та й цього читальника, з другого боку, гурт усе шириться і прибуває
людей, яким знайомість з Україною, з її минулим та сучасністю, з усякими
формами, завданнями та проявами українського життя повинна бути морально
обов’язковою, не кажучи вже про звичайнісіньку цікавість та чисто
практичні потреби. Надто це сказати треба про останні 2 – 3 роки. В який
бік підуть політичні події й чи здужає Україна оборонити повною вірою,
те що здобула в процесі великої революції – цього ми не знаємо. Зате
напевне можна гадати, що тій нівеляторській та
обрусительно-централізаційній системі, що віками тяжким нагнітом лежала
на Україні, до ґрунту її висмоктувала й тісним сповивачем скручувала –
прийшов таки край, принаймні в тих формах, що не давали нашому багатому
краєві на повен зріст випростатись і дійти сподіваного розвитку та
можливої сили. Як не як, а коли від першої революції наслідком лишилась
у нас бодай невелика воля друкованого слова, українська преса, то тепер
безперечно мають закріплені бути й якісь, більш чи менш широкі, форми
політичного самоврядування. Не беручись угадувати їх і взагалі
загадувати наперед, що буде – мусимо сказати, що таке становище України,
в самому процесі нескінченої ще боротьби невиразне і мінливе, все ж
накладає на громадян її чимало обов’язків, а з них найперший – знати
свій край, щоб найбільш доцільно та інтенсивно служити йому. Вже одне це
високо підносить ті вимагання, які тепер можемо ставити до людей щодо
їхньої української, скажу так, освіти щодо національної свідомості та
досвіду в тих справах, які тепер розгортаються перед громадянством
України. Смугу національної романтики, що задовольнялась часто лиш
уривками знаття й глибоко в суть справи не сягала, ми вже лишили поза
собою. Настає тверезої праці час, а для неї потрібно насамперед
наукового знаряддя й тих тривких підвалин, що дає позитивне знаття з
усіх ділянок того, що в широкому розумінні складає науку про наш рідний
край – українознавство.

Тим часом, коли оберемось до задоволення згаданої потреби, то не можемо
не побачити великих у йому прогалин. І досі стоїть ця справа не зовсім
твердо, на хисткому, мовляв, ґрунті. До самісінького останнього часу
українські дисципліни були поза межами офіціальної науки, а хоч дещо в
її обсяг часом і попадало, те й само набувало здебільшого того
перекривленого вигляду, що фатально слідком іде за всякою офіціяльщиною.
Огнища цієї казенної науки, університети на Україні, просто гребували
наукою про рідний край, справляючи ту саму місію, якій все слугувало в
централізованій Росії. Правда, 1918-й рік приніс нам був заснування аж
двох державних університетів українських, не кажучи вже про декілька
приватних шкіл того ж таки типу. Правда також і те, й по інших школах
українознавство здобуло нарешті було право на існування. Але, полишаючи
навіть непевну взагалі за теперішніх обставин долю всяких культурних
заходів, треба сказати по щирості, що справа рідної освіти все ж таки,
поки що, не геть-то багато виграла. Серед умов сучасного нашого життя –
повної руїни матеріальних, а разом і культурних цінностей – наука сама
по собі мусила потерпіти чимало: не самі бо музи змовкають, заглушені
брязкотом зброї, й для розвитку науки найбільш може потрібно того
супокою, за яким даремно тужить сучасник. Отже, наука по огнищах
наукової роботи нормально відбуватись не могла. До того ж поза мурами і
виливами школи зостаються цілі покоління людей, яким треба зараз же,
негайно ставати до роботи на українському ґрунті. Задовольняти свої
потреби щодо української освіти цим людям доводиться тим самим способом,
що й передніше, тобто самоосвітою, так само доходити самотужки
потрібного їм знання. Звичайному, рядовому читачеві й тепер ще величезні
труднації доводиться перемагати на шляху до світла, бо тільки власними
заходами й своєю охотою може він здобути відомості, тільки на ті може
покладатись – часто уривкові й порізнені – вказівки, які можна стрінути
в загальній пресі та в деяких спеціальних бібліографічних виданнях, що
народились бути за нового вже ладу. Але й тут не все гаразд. Загальна
преса мало дає тепер місця справам чистої культури, бо змушена підлягати
швидкому темпові політичного життя й на його потреби в першу готові
озиватись. Що ж до спеціальних бібліографічних видань, то їм коли б
упоратися хоча б тільки з поточною продукцією книжковою, і таким чином
уся попередня література лишається поза їх компетенцією, не занотована й
незафіксована. Треба додати нарешті ще й те, що саму друкарську техніку
за часів війни та революції доведено до останньої, можна сказати, міри
занепаду і теперішня продукція книжкова перебуває в хаотичному стані, не
встигаючи потрапити за вимогами, що ставлять до неї нові часи й нові
потреби. Все ще доводиться дуже часто до старих джерел українознавства
обертатися, та й ті здобутки можна з величезними, часто непереможними,
труднощами.

Все це й тепер, як і перед революцією, на першу висовує чергу справу з
програмою для української самоосвіти. Знов з усіх боків лунають
запитання – що читати і як читати, себто який саме вибирати матеріал для
ознайомлення з тією чи іншою сферою українознавства та в якому зв’язкові
і в якій послідовності серед того, як дуже потрібна така програма, але
годиться згадати, що вона за наших обставин надзвичайно важка до
виконання й не швидко певне дочекаємось такої програми в тих формах і в
такому масштабі, про які аж кричить нагальна потреба. Програма для
самоосвіти вимагає спеціальних заходів і може бути наслідком тільки
колективної праці, що не тільки занотовувала б і укладала в систему вже
готовий матеріал, а й сама б збагачувала його, закидаючи потроху ті
прогалини, яких не бракує навіть у далеко багатших од нашої літературах.
Поруч і разом з систематизацією мусить іти й видавнича робота на
підставі певного плану. Діяльність популярної колись московської
“Комиссіи по организаціи домашняго чтенія” дає дуже гарний приклад такої
комбінованої роботи, але вимагає це таких коштів і таких затрат працею,
які не під силу поодиноким людям і які вимагають спеціально утворених
колективів, та й часів певне спокійніших од нашого. Заповнити цю
прогалину зможемо мабуть не швидко, а тим часом життя ж не жде. Отже,
доводиться шукати чогось такого, що могло б на цей час бодай частково
заступити справжню програму для самоосвіти.

До якоїсь міри зробити це може систематично складений покажчик
матеріалу. Це торкаючись самого читання й послідовності, така праця може
дати принаймні відповідь на питання, що читати, подаючи найзагальніші
вказівки щодо тієї чи іншої ділянки з українознавства. Це вже далеко
простіша праця, і спроби таких покажчиків ми мали навіть за того
лихоліття, що серед його жило й розвивалося українське бідолашне слово.
Та поминаючи вже те, що й їх не одшукати тепер на зубожілому й
вичерпаному книгарському ринкові, ті давніші праці мало до теперішніх
вимог придатними. Насамперед то праці здебільшого давні і вже самим
сучасного потребі. Та й завдання їх були часто інші. Одні з них, як от
праці Павлика і Вол. Дорошенка про Франка, Балики про Куліша, Комарова
про Котляревського, Шевченка та драматичну літературу і т.п. –
торкаються тільки поодиноких паростків українознавства: це покажчики до
того чи іншого письменника або літературного відділу, і даючи іноді
повно увесь матеріал з даної сфери, без відповіді й освітлення полишають
усі інші. Другі покажчики, як от відомі праці М.Комарова
(“Бібліографічний покажчик нової української літератури” 1798 – 1888 р.)
або їв. Є Левицького (“Галицко-русская бібліографія”, “Українська
бібліографія Австро-Угорщини” і ін.), подають знов же загальну
бібліографію українського письменства, хронологічно зложену, – це так
само цінний матеріал для дослідника та спеціаліста, але звичайно читача
заводять вони на неоглядне море книг і статей, у якому без компаса,
себто знов же без особливого покажчика або спеціальних знань
орієнтуватись не можна. Інакше кажучи, до таких покажчиків треба ще
покажчиків. Треті, як праця Д.Довшенка “Указатель источниковь для
ознакомленія сь Южной Русью” (1904), вже застаріли, та й складно їх за
таких часів, коли з цензурних причин навіть згадувати не можна було,
багато з потрібного матеріалу, що виходив за кордоном. Ніші, нарешті, як
опублікована р. 1912-го в “Украинской Жизни” замітка “Что читать?” –
занадто вже коротенькі, бо подають тільки той останній мінімум, поза
яким настає вже повна, сказати б, безграмотність в українському питанні.
Таким чином дотеперішні покажчики не дають якраз того, чого шукає
теперішній читач. Що цікавиться українством у цілості, або певним серед
його відділом.

Бажаючи такому читальникові стати в пригоді, року 1916-го я, з доручення
редакції “Украинской Жизни”, склав був нового покажчика з
найпотрібнішого матеріалу до української самоосвіти; покажчик той і
появивсь був друком в останній книзі московського журналу (кн. ІІІ – VI
за р. 1917) під заголовком “Бібліотека по украиновьдьнію”. Та минуло ще
мало небагато часу, а й цей найновіший покажчик одстав вже од життя, як
і попередні, бо революція, та визволення українського слова принесли
були з собою вже ж чимале поширення нашого письменства у всіх паростках
його, скільки на це дозволяла півзруйнована друкарська техніка та
обставини безупинної громадянської війни й хатніх чварів. Проте
незадоволена й досі потреба в систематичній програмі примушує ще раз
скористуватись із тієї старої праці, поновивши її й пододававши в цьому
виданні те, що повиходило в цікавій нам сфері по 1916-м році аж по сей
день.

Таким чином, покажчик цей має бути спробою закидати згадану вгорі
програму, але тільки на одному пункті, а саме на тому – що читати.
Відповідно до цього подає він важніший матеріал, розложений на розділи,
обминаючи цим разом питання щодо систематизації його в середині кожного
розділу, себто не претендуючи давати поради про те, як читати. Це перша
увага, яку заздалегідь підкреслює упорядник, щоб запобігти можливим
закидам і неоправданим може націям декого з читачів. Тепер ще декілька
скажу слів про самий поділ матеріалу на розділи.

Я вважав за річ конче потрібну подати попереду всього іншого вказівки
щодо національної проблеми взагалі, як вона виступає в світлі тієї чи
іншої доктрини, тих або інших громадських течій та напрямів. Це й
складає у покажчику перший розділ; до його зібрано літературу, що
висвітлює загальну постанову національної справи, до якої українська
входить вже частковим питанням. Сюди ж заведено і тісно з національною
проблемою зв’язані досліди над питанням автономної та дефегляді, надто
зважаючи на особливу вагу цих питань у світогляді сучасної людини. Такий
розділ вважаю я немов би за вступ, свого роду пропедевтику до
українознавства й української справи, бо звідси читальник може черпати
загальні підстави до тієї чисто практичної постановки національного
питання, що знаходить конкретні форми свої в українстві. Великий розділ
другий, до якого заведено матеріал про громадську сторону українського
питання та його теоретичне угруповання, сам собою розпадається на кілька
частин. Так, уважаючи на специфічні умови розвитку й на особливий
інтерес річі, довелось вилучити весь матеріал, що торкається
Наддністрянської України (Галичина, Буковина й Угорщина); знов же й
шкільну справу, з огляду на місце, що займала вона серед домаганні
українства, зручнішим здавалося поставити окреме, від маси загального
матеріалу: так само останніми часами вирізняється справа церковна, і хоч
література тут ще досить бідна й випадкова, але мішати їх до гурту знов
же не випадало; те ж саме годиться сказати й про зовнішнє становище
українства, надто про цензурні утиски, які аж по сей день спорадично
дають дуже цікавий і характерний побутовий матеріал, у нашій історії
вельми одмітний; нарешті не зайвим здавалися й зразки протиукраїнської
літератури, поставленої звичайно поруч із критикою її та освітленням з
українського погляду. Та ким із критикою її та численний матеріал ІІ-го
розділу й розбито на зазначені тут рубрики. Розділи історії, географії,
етнографії, економіки, мови та мистецтва (ІІІ – VI та IX) вже з самої
річі не такі складні і через те лишаю їх без детальнішого поділу , опріч
останнього, де театр вилучено в самостійну рубрику з гурту іншого
матеріалу. Зате відділ письменства (розділ VIII) зручніше було знов же
на три поділити рубрики: загальні огляди, письменство старих часів до
відродження і новітнє письменство XIX та XX віків, з додатком (рубрика
4-та) творів красного письменства в кращих або преступніших виданнях.
Нарешті упорядникові здалося, що в покажчику повинна окреме зайняти своє
місце мемуарна література, бо в ній часто криється розгадка тих або
інших поточних подій, не знадуючи вже побутово-історичну вагу такої
літератури. Покажчик справочників (розділ XI) пояснення не потребує.

На зазначених тут розділах, певна річ, не кінчається література, яка
трактує про українську справу й яка в цілому дає те розуміння
українознавства, що все глибше входить у практику наших днів. Годилося б
напр. додати ще покажчик літератури українського питання
західноєвропейськими мовами, не кажучи вже про такий спеціальний відділ,
як шкільні підручники. На жаль, усе це доводиться поки що обминути, щоб
занадто не побільшувати покажчика, який і так розрісся поза межі, що
поставлено йому було нервістно формою й обсягом журнальної роботи. Ці
нові розділи, як і докладну систематизацію матеріалу, розкладання його в
певній послідовності, упорядник так полишає на майбутній час. Зате треба
спинитись тут ще на одній ніби сторонній деталі.

Уважливий читач певне не промине того, що найбільш розроблені ділянки
українознавства, як напр. історія, найменше займають місця в покажчику,
і навпаки – менш розроблені дисципліни числом заведених до покажчика
праць далеко переважають тамтих щасливіших своїх сусідів. На мою думку,
було це неминуче. Коли маємо синтетичні праці, що вже підбивають,
мовляв, підрахунки зробленому, як це буває в більш розроблених і
досліджених дисциплінах, то можемо обмежитись на меншому числі вказівок:
до покажчика попадають ці загальніші праці й одвіюється все другорядне,
часткове, увесь спрови або спеціальний матеріал, цікавий найбільш
спеціалістам, які до покажчика такого, як цей, певна річ, і не мають
потреби вдаватися. Інакше справа стоїть з менш розробленими вбогими на
загальні праці дисциплінами. Тут поки що відбувається допіру
визбірування й постачання матеріалу, тут не дійшло ще до заокруглення
роботи в синтетичних працях, що мов у фокусі збирають результати
поодиноких дослідів. Тут переважає ще не так будівнича, як підготовча
робота. Отже, не обійтися ще тут без деякого, скажу так, розпорошування
загального питання на дрібніші теми. Натурально, що в таких розділах
зростає число заведених до покажчика праць, бо бракує тієї однієї, що
подала б висновки з цілого гурту окремих тем і дослідників. Коли буде
вже написана, скажу для прикладу, історія українського мистецтва, тоді
можна буде в такому популярному покажчику чимало проминути з того, що
тепер єднає і дає хоч деякий матеріал про наше мистецтво. Разом з
докладнішим розробленням і упорядкуванням даної дисципліни, для широкої
публіки менш потрібні зробляться часткові праці, детальніші досліди, що
постачають матеріал для спеціалістів. Тоді однією працею можна буде
заступити цілу низку детальніших вказівок, але тепер без них ще не
обійтися.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019